План Вступ 3 1. Поняття принципів права. 6 2. Принципи об’єктивного і суб’єктивного права 11 3. Поняття та види функції права. 17 Висновки 26 Література 28 Вступ Актуальність теми. Демократичний вибір України, проголошений на найвищому політичному рівні, потребує суттєвих змін в правовій системі заради досягнення зазначеної мети. За цих умов виникає необхідність теоретичного переосмислення й визначення сутності та змісту принципів права – провідних засад, вихідних ідей, що характеризуються універсальністю, мають загальну значущість і вищу імперативність, відображають найважливіші положення права, визначають основні напрямки його розвитку. Філософські категорії загального і окремого (одиничного), співвідношення між ними є методологічною основою розкриття поняття «принципи права», їх ролі у забезпеченні сінного, цілісного підходу до регулювання суспільних відносин. Поняття принципу права насамперед пов'язане з його оцінкою як загального положення. В юридичній літературі загальновизнано, що принципи права — це основні, вихідні положення, які визначають загальну спрямованість права і найбільш суттєві риси його змісту. Вдосконалення правової системи України вимагає переглянути саму суть (природу) функцій права. Пізнати такі правові явища, як правова функція (тобто вплив тих соціальних чинників, які формуватимуть право) і функція права (напрям впливу права на соціальні явища). Так, під правовою функцією ми розуміємо постійне і безперервне відображення сукупності елементів моральних та інших цінностей суспільства у правових нормах за законами існуючої культури і внутрішньої єдності явищ реального світу з метою можливості утворення подальших правовідносин суб'єктів права. Відомо, що право - це мінімум моралі. Тому законодавча діяльність повинна полягати у безперервному черпанні інформації з моралі та інших створених суспільством цінностей для формування правових норм, розширення правового поля. Цей процес триватиме доти, доки існуватиме людське життя. Людина прагне створити досконалі правові норми, що, власне, їй не вдасться практично ніколи, оскільки самі моральні норми продовжують еволюціонувати. В цілому всі духовні цінності повинні якимось чином відображатись у праві, тоді зростатиме цінність права, буде можливість уникнути прогалин у праві. Оскільки для функції необхідний закон чи правило відображення елементів однієї множини в іншій, то таким правилом слугує культура суспільства, його менталітет та інші народні чинники. Правило чужого народу не виконає цього завдання, і правова функція не буде існувати. Крім того, всі суспільні явища, як відомо, перебувають у єдності, взаємозалежності. І утворити правову норму, яка була б відірваною від життя, - це означає погубити ЇЇ, зробити її завчасно “недіючою”. Правова функція покликана відображати елементи суспільної множини так, щоб виконувались правила логіки, здорового глузду. Тобто повинна утворюватись своєрідна правова гармонія, яка полягає у збалансуванні суспільних норм і створенні найбільш активних правових норм. Безсумнівно, що правова функція націлена на створення належного підґрунтя для: розвитку правовідносин. Суб'єкт прана, вступаючи у правовідносини, повинен бути впевненим, що вони реалізуватимуться за законами логіки. Тоді правова культура суб'єкта права буде дієвою, стабільною, виваженою. А дії суб'єкта права -безперервними, послідовними і впевненими в отриманні результату Отже, метою даної роботи є визначення сутності та змісту принципів та функцій права – провідних засад, вихідних ідей, пріоритетних напрямків що характеризують і відображають найважливіші положення права, визначають основні напрямки його розвитку. Для досягнення зазначеної мети поставлені наступні завдання: визначення поняття принципів права; охарактеризувати принципи суб’єктивного та об’єктивного права; визначити поняття функцій права; виділити та розглянути види функцій права. Робота базується на позитивному й критичному аналізі філософського матеріалу, юридичної літератури. Дослідницька методологія базується на положеннях теорії пізнання із використанням таких принципів наукового мислення, як індукція, дедукція, аналіз і синтез, порівняння. Теоретичну основу роботи склали праці вчених в області загальної теорії права. 1. Поняття принципів права. Будь-яка діяльність здійснюється на основі певних принципів, тобто основних, вихідних положень, додержання яких забезпечує узгодженість у діях її учасників, орієнтує на досягнення певного результату шляхом використання найефективніших методів тощо. Відхід від визначених принципів даної конкретної діяльності призводить до її непослідовності, неузгодженості у діях її учасників і, зрештою, не до тих результатів, досягнення яких було її основною метою. Принцип (від лат. ргіnсіpum — основа) — керівна ідея, головне правило поведінки. Принцип також можна розглядати як вираз необхідності чи, в певному аспекті, закономірності окремих процесів об'єктивної дійсності. У логічному змісті принцип — центральне поняття, основа системи, що являє собою узагальнення й поширення певного положення на всі явища тієї сфери, з якої даний принцип абстрагований. Розвинуте суспільство передбачає досконалу, цілісну юридичну надбудову, сформовану на передових засадах правової організації суспільного життя людей, їх установ і соціальних інституцій. Ці засади відображені насамперед у праві і перш за все в його принципах. Принципи права — багатоманітне явище й до його дослідження можна і треба підходити з багатьох сторін, але при цьому бажано внести в дефініцію принципів права єдину основу. На нашу думку, категорія «принцип» тісно пов'язана з категоріями «закономірність», «сутність», «ідея». Принципи права можна визначати по-різному, наприклад, через закономірності розвитку суспільства і права або через сутність і зміст права. Також близькі поняття закону та принципу: закономірність виражає зв'язок між явищами, їх сутністю, а принцип концентрує властивості, основний зміст кожного явища, що порівнюються. Категорія «принцип» перетинається з категорією «ідея», коли під нею розуміється внутрішня логіка, закон існування об'єкта. А крім цього, принцип може виступати як абстрактне визначення ідеї, тобто сума принципів дорівнює ідеї. В юридичній літературі питання про поняття і сутність принципів права й досі не вирішується однозначно. Існує декілька варіантів дефініцій принципів права. В одних визначеннях звертається увага на те, що принципи — категорія об'єктивна, в інших — юридичні принципи трактуються як основні ідеї й поняття, що виражають сутність історичного типу права. Деякі дослідники акцентують увагу на тому, що принципи є сферою правосвідомості правової ідеології та науки, інші — відносять їх до змісту досить широко визначеного чинного права. Але й у цьому випадку тривають дискусії про те, чи можна вважати принципами права загальні положення, що не знайшли свого відображення в законі, а випливають лише зі змісту його правових норм . Принципи природи, суспільного буття взагалі об'єктивні і не залежать від людської свідомості. Але люди в змозі їх пізнати, сформулювати як певні поняття і дефініції, використовувати в практичній діяльності. Принципи не створюють певну історичну епоху, суспільно-економічну формацію, а навпаки, історичні умови висувають певні принципи: вони такі, якими їх робить певний розвиток цивілізації. Але з цього не випливає, що принципи існують поза людською діяльністю. Справа в тому, що зміст принципів завжди обумовлений матеріальним базисом суспільства, а люди пізнають, формулюють його і втілюють у реальність. У науковій літературі принципи права визначають по-різному. Принципи права — це такі відправні ідеї існування права, які виражають найважливіші закономірності й підвалини даного типу держави і права, є однопорядковими із сутністю права і становлять головні його риси, вирізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальною значимістю, відповідають об'єктивній необхідності побудови і зміцнення певного суспільного ладу. Принципи права — це його основні засади, вихідні ідеї, що за своєю сутністю є узагальненим відображенням об'єктивних закономірностей розвитку суспільства, людства в цілому. На підставі вищевикладеного можна зазначити як попередній висновок, що принципи права як певне явище правової матерії мають певні загальні ознаки, що дають змогу визначити їх як основні засади, відправні ідеї його буття, котрі виражають найважливіші закономірності даної суспільно-економічної формації, є однопорядковими із сутністю права й володіють універсальністю, вищою імперативністю й загальною значимістю. Принципи права спрямовують і синхронізують увесь механізм правового регулювання суспільних відносин, розкривають місце права в суспільному розвитку. Саме принципи права є критерієм правомірності дій громадян і державного апарату в цілому та при належних умовах сприяють зростанню правосвідомості населення, правової культури й освіти. Принципи права є своєрідною передавальною ланкою між економічним базисом суспільства та його юридичною надбудовою, системою нормативного регулювання. Слід зауважити, що в юридичній літературі, присвяченій принципам права, існує два моменти, що мають неоднозначне трактування: 1. Як формуються принципи права — виведені вони зі змісту права і чи мають самостійну першооснову. 2. Яка сфера застосування принципів права — обмежена вона рамками системи юридичних норм і чи поширюється на інші прояви права. Перший аспект тісно пов'язаний з проблемою сутності права. З точки зору теорії природного права, принципи права мають самостійну першооснову, формуються у свідомості людини й уже потім, можливо (але не обов'язково), отримують законодавче закріплення. Вважається, що спочатку зміст принципів права спонтанно випливає із самого життя, із суспільних соціальних відносин, що складаються у реальності й пізніше отримують регламентацію й захист із боку держави у комплексах суб'єктивних прав учасників правовідносин. Виникнення принципів права як загальносоціальних є необхідною умовою наступного закріплення їх у вигляді юридичних принципів і норм, бо свідчать про актуальність проблеми для суспільства та необхідність юридичного оформлення їх. При цьому головна роль у виявленні й конструюванні таких принципів належить не правотворчості, а саме правоутворенню, конкретніше — юридичній практиці, яка за своєю природою покликана оперативно реагувати на зміни, що відбуваються у сфері права. Самий процес утворення принципів права, його стадії в межах теорії природного права також не визначаються однозначно. Деякі дослідники визначають процес утворення принципів права наступним чином: суспільні відносини — правоположення юридичної практики — норми-принципи. Вважається, що зміни суспільних відносин обумовлюють зміни змісту існуючих принципів права або формування нових. Юридична практика реагує на ці зміни, формує необхідні принципи права й проводить потрібні зміни в законодавстві. Інша точка зору виділяє такі стадії формування принципів права: правова теорія — система правових норм — правопорядок. Юристи і філософи, аналізуючи досвід людства, роблять певні висновки, проводять аналогії і локалізують протиріччя у суспільному розвитку. На підставі всього цього і з'являються ідеї-принципи та тлумачення їх у правовій теорії. Таким чином, у правовій теорії ідеї відіграють синтезуючу роль і водночас одержують підтримку в юридичних знаннях. На стадії системи правових норм правові ідеї, після закріплення в нормах права, стають принципами права, що постають як узагальнений, концентрований, синтезований вираз основних ідейних засад, головних суспільних інтересів, що одержують розвиток і конкретизацію в правилах і вимогах даної правової системи. А на третій, останній, стадії вони переходять у зміст правової форми реальних суспільних відносин. Але треба зауважити, що правова норма «працює» лише тоді, коли державна корекція суспільних відносин, що здійснюється за допомогою цієї норми, у формі суб'єктивних прав, юридичних обов'язків, правовідносин знаходить в них реальне відображення. Отже, принципи права — об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), які ставляться до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів. Іншими словами, це є своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку. Принципи є підставою права, містяться у його змісті, виступають як орієнтири у формуванні права, відбивають сутність права та основні зв'язки, які реально існують у правовій системі. У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права можна назвати стрижнем правової матерії. 2. Принципи об’єктивного і суб’єктивного права З аспектів співвідношення об'єктивного і суб'єктивного права випливає висновок про недопустимість ототожнення внутрішньої структури права з формами його зовнішнього вираження у нормативно-правових актах. Внутрішня структура права становить одну з внутрішніх закономірностей існування і функціонування права і включає як об'єктивне, так і суб'єктивне право. Система законодавства при цьому має прикладний характер, вона створюється у відповідності з уже об'єктивно систематизованими формами вираження норм певної галузі права. Демократичний принцип "Дозволено все, що прямо не заборонено законом", розвиток президентського, судового, договірного права, посилення судової охорони прав і свобод громадян, визнання процесу суспільного правоутворення, що є незалежним від правотворчості держави, пріоритет суб'єктивного права над об'єктивним, сприйняття та поширення звичаєвого права і норм ділової активності, відмова від абсолютизації законодавства, адміністративної нормотворчості, і, можливо, навіть надання офіційного значення науковій інтерпретації права — всі ці заходи здатні покращити структуру нині чинного в Україні права. Адже вони поліпшують не тільки внутрішню його побудову, а й форму зовнішнього виразу, поєднуючи це з антидогматичним, антистатичним у правовій системі, утворюють нове соціальне, демократичне, гуманістичне право. Відмова від одержавлення як права, так і громадянського суспільства, допомагає збагатити прогресивний потенціал правового регулювання суспільних відносин, створює умови для формування правової держави. Суб'єктивні права класифікуються за певними видами і групами. Але у більшості випадків, залежно від їх соціального призначення, виділяють політичні, економічні, культурні та особисті суб'єктивні права. Конкретні суб'єктивні права фіксуються у конституції, регламентуються у поточному законодавстві. В результаті суб'єктивне право наповнюється конкретним змістом, під яким треба розуміти повноваження, котрими наділяється суб'єкт, стаючи володарем того чи іншого права. Цінність суб'єктивних прав полягає в їх реальності, тобто можливості реального здійснення повноважень, які випливають із змісту того чи іншого конкретного суб'єктивного права. Реальність суб'єктивних прав забезпечується за допомоги політичних, економічних та ідеологічних (загальних) і юридичних (спеціальних) гарантій, тобто засобів, способів і умов, спираючись на які суб'єкт досягає повного і безперешкодного здійснення своїх прав. До принципів об'єктивного права слід віднести такі. Принцип загальнообов'язковості норм об'єктивного права для всіх соціальних суб'єктів та їх пріоритетності щодо всіх інших соціальних норм у випадку колізії. Принцип несуперечності норм об'єктивного права, що є складовою частиною правової системи, і пріоритетності закону щодо інших нормативно-правових актів. Принцип поділу правової системи на загальносоціальне і юридичне право і диференціації останнього на публічне і приватне, матеріальне і процесуальне, регулятивне і охоронне, об'єктивне і суб'єктивне право. Принцип відповідності між об'єктивним і суб'єктивним правом, між нормами права і правовими відносинами, між правом і процесом його здійснення. Принцип загальної формально-правової рівності суб'єктів права і водночас їх певної диференціації. Принцип законності і юридичної гарантованості реалізації норм права, зафіксованих у нормативно-правовому акті, чіткої регламентованості нормами права діяльності всіх посадових осіб і державних органів. Принцип справедливості, який в об'єктивному праві дістає вияв у рівному масштабі оцінки поведінки і у відповідності юридичної відповідальності скоєному правопорушенню. Принцип об'єктивності юридичної відповідальності — встановлює, що вона покладається тільки за винну протиправну поведінку і кожний визнається невинним, доки його вина не буде встановлена юрисдикційним органом. Принцип недопустимості зворотної сили нормативно-правового акта, який встановлює нову чи більш сувору юридичну відповідальність. Принцип юридичного закріплення гуманності покарання, що сприяє виправленню засудженого тощо. До принципів суб'єктивного права слід віднести такі. Принцип забезпеченості суб'єктивного права, сутність якого полягає в тому, що держава зобов'язана матеріально, організаційно, юридичне (через об'єктивне право і спеціально-юридичний механізм тощо) забезпечувати реалізацію певних суб'єктивних прав. А це, у свою чергу, надає суб'єктам можливість вимагати від держави відповідного забезпечення реалізації повноважень, що випливають з того чи іншого суб'єктивного права. Принцип демократизму суб'єктивного права—полягає у тому, що останнє є мірою досягнутого у суспільстві прогресу, згідно з якою визначається і забезпечується свобода суб'єкта. Окрім того, суб'єктивне право і само є правовим інструментом розвитку демократії у суспільстві на основі принципів гуманізму і свободи. Принцип активності суб'єктивного права — зумовлений тим, що саме воно забезпечує громадянам та іншим його носіям можливість активної участі в усіх сферах суспільного життя і тим самим активізує ці сфери. Суб'єктивне право є основою системи юридичних та інших засобів забезпечення участі громадян і організацій у найважливіших сферах соціальних відносин. Принцип загального заохочення суспільне корисної поведінки — означає, що суб'єктивне право як вид і міра можливої, дозволеної поведінки суб'єкта у суспільстві є найкращим стимулятором правомірної поведінки, яка приносить користь і суспільству в цілому, і окремому суб'єктові. Принцип безпосередності суб'єктивного права — зумовлений тим, що останнє виступає найкращим показником пануючих у суспільстві поглядів на демократію, гуманізм, права людини. Принцип реальності — забезпечує становище, за яким суб'єктивне право стає інструментом викриття перекручень, забезпечення досягнень суспільства у правовій системі; виступає дійовим показником досягнень або ж відставання суспільства у цій сфері; дає можливість визначити реальне становище особи як вищої цінності у державі і суспільстві. Принцип гуманізму — притаманний суб'єктивному праву тому, що останнє виступає регулятором поведінки суб'єктів права шляхом фіксації певних еталонів поведінки, які відповідають інтересам суспільства, держави і окремих громадян. Принцип свободи — вбачається у визначенні через суб'єктивне право системи взаємних юридичних прав і обов'язків суб'єктів права і в такий спосіб — забезпеченні відповідної міри свободи: суб'єкт реалізує свою свободу тією мірою, якою він не ущемляє свободи інших суб'єктів. Принцип законності щодо суб'єктивного права має визначатися як такий, що слугує у суспільстві інструментом поєднання порядку і організованості, дотримання законів і підзаконних актів із забезпеченням певної активності і самостійності суб'єктів права. Принцип справедливості — дає можливість уявити, якою мірою у суб'єктивному праві дістають вияв загальнолюдські цінності та етичні категорії. Він передбачає також, що немає прав без обов'язків і обов'язків без прав. Принцип регулятивності у суб'єктивному праві — є засобом упорядкування суспільних відносин і дозволяє суб'єктам права планувати свою поведінку і прогнозувати поведінку інших суб'єктів. Адже саме суб'єктивне право визначає систему конкретних повноважень суб'єктів у найважливіших сферах суспільних відносин, є юридичним інструментом набуття громадянином тих чи інших соціальних благ. Діалектичний взаємозв'язок принципів об'єктивного і суб'єктивного права аналогічний співвідношенню об'єктивного і суб'єктивного права взагалі. Але слід зауважити, що залежно від характеру правоутворюючого процесу в тому чи іншому суспільстві у той чи інший період часу мають місце ілюзорні (нереальні) первинність і домінантність тих чи інших принципів права. Так, за сучасних умов у країнах англосаксонської правової системи (Англія, Австралія, СТА, Нова Зеландія, Північна Ірландія та ін.), де головне місце серед джерел права посідає судова практика, яка утворює прецедентне право, спочатку виникають суб'єктивне право і його принципи, а вже потім формуються загальні принципи і норми об'єктивного права. Судді вирішують справи шляхом винесення по них конкретно-індивідуальних актів, які визнають права і обов'язки сторін, і тим самим формуються правовідносини персонального характеру. На цій основі створюється одноманітна судова практика, що породжує загальну норму, яка або затверджується вищим судовим органом, або об'єктивується в законодавстві. У цьому випадку суб'єктивне право із своїми повноваженнями, принципами тощо ніби випереджає об'єктивне. За умови, що держава активно займається процесом правотворчості і головним джерелом права вважається нормативно-правовий акт, об'єктивне право як система принципів і норм ніби передує суб'єктивному. Спочатку встановлюються загальні правові норми і принципи, а відповідно до них, на їх основі виникають правовідносини, тобто вимоги правових норм і принципів індивідуалізуються і конкретизуються стосовно конкретної ситуації у вигляді суб'єктивних прав і обов'язків. Але навіть у цьому випадку тільки здається, що правовідносини цілком залежать від законодавця. Насамперед, вони обумовлюються соціальним життям, його рівнем, інтересами і потребами суб'єктів тощо. Загальні норми і принципи об'єктивного права не діють, якщо вони не втілюються в наявні суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Відповідно, поза суб'єктивним правом неможлива реалізація загальних норм і принципів об'єктивного права. Це робить проблему суб'єктивного права особливо значущою. 3. Поняття та види функції права. Майже століття досліджують поняття "функції права", але й на сьогоднішній день не можна констатувати належність одного погляду на цю проблему. Якщо розглядати багато численні точки зору по даному питанню, то можна побачити, що під функцією права розуміють або соціальне призначення права, або направлення правової дії на суспільні відносини, або ті і інші разом взяте. Останнє пов'язане з тим, що як соціальне призначення, так і спрямованість правового впливу на суспільні відносини, взяті окремо, не вичерпують собою поняття функцій права. Якщо під функцією права розуміють тільки його соціальне призначення, то подібне поняття буде носити занадто загальний характер. Тому, розглядаючи зміст будь-якої функції права, необхідно постійно мати на увазі зв'язок призначення права з напрямками його впливу. Власне, можна сказати, що функція права - це реалізація його соціального призначення. Соціальне призначення права формується, складається з суспільних проблем. У відповідності з потребами, соціальними необхідностями суспільства, створюються закони, які спрямовуються на закріплення певних відносин, їх регулювання чи охорону. При чому те чи інше призначення права виступає тим важливіше, чим гостріше відчувається потреба (необхідність) у відповідній соціальній ролі - затвердити, захистити чи скоординувати розвиток певних суспільних відносин. Упорядкованість суспільних відносин, їх системність являються необхідними умовами функціонування і розвитку суспільства. Тому соціальне призначення права включає в себе регулювання, упорядкування суспільних відносин, надання їм певної стабільності, створення необхідних умов: для реалізації прав громадян і нормального існування громадського суспільства в цілому. Правовий вплив - це така категорія, яка характеризує шляхи, форми, способи впливу права на суспільні відносини. Це реалізація правових принципів, установок, заборон, норм суспільного життя, діяльності держави, її органів, суспільних об'єднань та громадян. Напрямок впливу - найбільш суттєвий компонент функцій права, він відповідає на потреби суспільного розвитку, є результатом законодавчої політики, яка концентрує дані потреби і трансформує їх в позитивне право. З метою більш чіткого поняття "функції права" слід провести розподіл між близькими по змісту юридичними категоріями, такими як: "роль права", "завдання права", "функціонування права". Термін "роль права" говорить про значення права в житті суспільства, держави в цілому; чи на певному етапі їх розвитку. Якщо спробувати з'ясувати яку роль відіграло право на тому чи іншому етапі розвитку суспільства, то звичайно прийдеться взяти до уваги функції права, котрі насамперед і характеризують соціальне значення права. Термін "завдання права" - це поставлена перед правом економічна, політична, соціальна проблема, яку необхідно вирішувати. Завдання права вказує на постійну чи тимчасову, найближчу або кінцеву ціль, яку необхідно досягнути самостійно. Без реалізації функцій не можна вирішити жодного завдання, поставленого перед правом. Функції завжди направлені на вирішення завдань. Тому можна сказати, що певні завдання потребують і відповідних функцій. Залежність функцій права від його завдань проявляється в тому, що: по-перше, завдання не завжди виявляють існування певної функції; по-друге, визначають їх зміст, по-третє, впливають на форми і методи їх реалізації. Термін "функціонування права" відображає дію права в соціальній системі. Дати функціональну характеристику права, означає визначити шляхи і форми впливу на суспільні відносини. Розглянемо, що ж насправді являють собою функції права. Функції права - це основні напрямки правового впливу на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування. Функції права можна класифікувати: Загальносоціальні функції права: інформаційна - інформування громадян, тобто доведення до відома адресата, про напрямки регулювання суспільних відносин, про їхні права, обов'язки та відповідальність (правова інформація); орієнтаційна - орієнтування громадян на позитивні правові настанови, які пропонують оцінку права та готовність діяти відповідно до його норм (правомірна поведінка); виховна - загально правовий вплив на духовну сферу, виховання поважання права(правове навчання). Спеціально-соціальні (юридичні) функції права. регулятивна - функція упорядкування суспільних відносин, визначення ліній поведінки людей, наділення їх певними правами та обов'язками. Регулятивна функція права може бути поділена на статичну та динамічну: а) регулятивна статистична - функція упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб(наприклад, фіксування правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження); б) регулятивна динамічна - функція забезпечення активної поведінки суб'єктів права(наприклад, покладання обов'язку сплачувати податки, відбувати військову повинність). Охоронна - функція встановлення та гарантування державою заходів юридичного захисту та юридичної відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має на меті витиснення шкідливих для суспільства відносин та охорону позитивних. Охоронна функція виражається у такому: визначення заборон на вчинення протиправних діянь; встановлення юридичних санкцій за вчинення таких діянь; безпосереднє застосування юридичних санкцій до особи, яка вчинила правопорушення. Аналіз функцій права, як єдиної цілісної системи, дозволяє не просто згрупувати, упорядкувати знання при вивченні окремих функцій. Даний аналіз дає змогу накопичити знання, більш повніше зрозуміти зміст кожної з функцій. В реальному житті функції права не існують ізольовано одна від одної, вони тісно взаємопов'язані між собою. Тому жодна з функцій не може бути досліджена достатньо глибоко, якщо не вияснити її взаємодії з іншими функціями, тобто без вивчення функцій в системі. Система функцій права являє собою складне, багаторівневе утворення. Можна виділити дві групи критеріїв, які лежать в основі розподілу загально правових функцій: внутрішні (знаходяться в рамках самого права); зовнішні (знаходяться за межами права). Внутрішні критерії класифікацій функцій права виникають із систем права; способів його впливу на поведінку людей. Зовнішнім об'єктивним критерієм класифікації функцій права являються різноманітні соціальні фактори, що визначають призначення права. Суспільство як складне ціле розподіляється на певні сфери загальних відносин. Завершуючи розгляд системи функцій права, звернемо увагу на те, що її не слід розглядати як незмінне утворення. Дане твердження стосується в першу чергу міжгалузевих і соціальних функцій. Так, наприклад, лише споживче відношення суспільства до природи в наш час привело до загострення екологічних проблем і фактично, поставило під загрозу існування цивілізації. В таких умовах надзвичайно важливе і відносно самостійне місце в системі суспільних відносин зайняла екологія, що дозволяє деяким вченим виступити із заявою про існування екологічної функції права. Загальне правило тут таке: як тільки та чи інша сфера суспільного життя стає суттєво важливою, починає активно регулюватися нормами всіх(майже всім) галузей права - правомірно ставити питання про існування відповідної його функції. В системі функцій права визначне місце займає регулятивна функція. Виражається право у формі нормативних актів, виконується в загальних чи конкретних правовідносинах, чи встановлюється правовий статус, правосуб'єктність громадян, чи визначається компетенція державних органів і юридичних осіб - у всіх цих формах проявляється його основне соціальне значення - регулювати суспільні відносини. Особливості цієї функції укладаються перш за все у встановлених позитивних правилах поведінки, в організації суспільних відносин, в координації соціальних взаємозв'язків. Регулятивна динамічна функція виражається у впливі права на суспільні відносини шляхом оформлення їх руху. Наприклад, в інститутах громадського, адміністративного, трудового права. Характеристика регулятивної функції права виражає шляхи їх здійснення, оскільки будь-який напрям відіграє суттєву роль у всьому процесі, що здійснюється правовою системою. Найбільш характерними шляхами здійснення регулятивної функції права являються: визначення норм права право дієздатності громадян; закріплення чи зміна правового статусу громадян; визначення компетенції державних органів, в тому числі і компетенції посадових осіб; встановлення правового статусу юридичних осіб; визначення юридичних фактів, направлених на виникнення, зміну, закінчення правовідносин; встановлення конкретного правового зв'язку між суб'єктами права. Із врахуванням вищесказаного регулятивну функцію права можна визначати як обумовлений соціальним призначенням напрямок правового впливу, що виражається в установленні правил поведінки, пред'явлення суб'єктивних прав і покладення юридичних обов'язків на суб'єктів права. Слід підкреслити важливість іншої функції права - охоронної. Необхідність в охороні суспільних відносин існувала і завжди буде існувати. Право, як відомо, існувало не завжди, але з того моменту, як воно з'явилося, стає одним із важливих засобів охорони суспільних відносин. Дане виявлення правового впливу являє собою охоронну функцію. Ряд вчених наголошує, що головна мета охоронної функції права - це витіснення явищ, небажаних для суспільства. Виведення небажаних явищ із життя суспільства - це вже вторинний результат дії права, яке спочатку виступає як засіб охорони тих відносин, котрі в такій охороні мають потребу. А охороняючи ці відносини, право пересікає, забороняє, карає дії, що порушують умови нормального розвитку, суперечать інтересам суспільства, держави, громадян. Не слід розуміти охоронну функцію так, начебто вона проявляється лише тоді, коли здійснюється правопорушення. Основне призначення даної функції полягає, перш за все, в охороні суспільних відносин, попередженню порушень норм права. Ефективність охоронної функції тим вища, чим більш суб'єктів права підпорядковуються нормам права. Сам факт встановлення заборони чи санкції дуже серйозно впливає на деяких осіб, наштовхує їх втриматися від здійснення караємого вчинку. А це значить, що досягається одна з цілей впливу права - охороняється певне суспільне відношення. Характерні риси охоронної функції права просліджуються більш чітко, якщо її співставити з правоохоронною діяльністю суспільства. Загальне призначення правоохоронної діяльності держави зводиться до того, щоб забезпечити виконання суб'єктами права вимог закону, тобто, забезпечити виконання режиму законності. Розглянемо форми реалізації функцій права. Хоча право має певну степінь саморегуляції, воно в той же час не досягає такого обособлення, щоб регулювати всі свої процеси самостійно. Вище відмічалось, що функція права - це правовий вплив, який включає в себе форми: інформаційну, орієнтаційну, виховну. Джерела, з яких громадяни отримують інформацію про склад норм права, можуть бути самими різними: офіційні джерела, засоби масової інформації, юрисконсульти, адвокати, інші особи юридичної професії, це можуть бути керівники різних рівнів, друзі, знайомі, родичі, юридична література та ін. Правова інформативність має велике значення, однак на сьогоднішній день її рівень значно відстає від потреб суспільного розвитку і потребує відчутного підвищення. Особливе значення це ситуація має в періоди інтенсивного оновлення законодавства. Тому громадяни об'єктивно потребують отримання правової інформації про діюче законодавство, про зміни, доповнення, виключення, що вносяться в нього, і т.д. Не випадково на порядок денний було поставлено завдання організувати юридичний всеобуч як єдину загальнодержавну програму, що охоплює всі верстви населення. Наступна, не менш важлива, форма реалізації функцій права являється орієнтаційний вплив. Справа в тому, що важливо не тільки знати норми права, але й вимагати у громадян позитивних правових установок, котрі створюють правову орієнтацію, що являється наслідком орієнтаційного правового впливу. Сутність правової установки в правовій сфері можна визначити як згоду особи до сприйняття норм права, його оцінки, готовність до здійснення дій юридичного значення. Орієнтаційний правовий вплив складається із сукупності правових установок і являє собою двоякий процес: формування установок - з однієї сторони; і їх вплив на правову поведінку громадян - з іншої. Центральне місце в системі правового впливу займає правове регулювання. Воно здійснюється за допомогою особливої системи правових засобів, котрі створюють в сукупності механізм правового регулювання. Ефективність реалізацій функцій права в рамках цієї форми залежить від вияснення наступних принципових положень: умови ефективності виховання; процес правового виховання; соціальні результати виховання. Умови ефективності правового виховання розподіляють на об'єктивні та суб'єктивні. Об'єктивними умовами являються: соціально-економічний стан, система господарства, форми власності і т.д. Суб'єктивні умови - відносяться: обумовленість необхідності виховання, вибір оптимального варіанту регулювання, своєчасність право творення, удосконалення діючого законодавства, забезпечення стабільності правового виховання, ясність, чіткість. Правове виховання складається з трьох взаємопов'язаних етапів. Перший етап - це регламентація суспільних відносин, тобто розробка і прийняття юридичних норм. Другий етап - виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Зміст даної стадії - перехід від загальних норм до конкретної моделі поведінки певних осіб. Третій етап - заключна стадія процесу правового виховання являється реалізація норм права. Вона укладається в фактичному використанні особами своїх суб'єктивних прав, виконання обов'язків та ін. Соціальний результат виховання - це, головним чином, ефект в економічній, політичній і духовній сферах. Він може виражатись в закріпленні певних відносин, їх розвитку, запобігання небажаних явищ. Під функцією права розуміють або соціальне признання права, або спрямованість правового впливу на суспільні відносини. Соціальне призначення права формується, складається з потреб суспільного розвитку. У відповідності з потребами, соціальними запитами суспільства створюються закони, що направлені на утворення певних відносин, їх регулювання чи охорону. Соціальне призначення права полягає у регулюванні, упорядкуванні суспільних відносин, надання їм певної стабільності. Створення необхідних умов для реалізації прав громадян і нормального існування громадян в цілому. Висновки право має загально-соціальну сутність, служить інтересам всіх без виключення людей, забезпечує організованість, упорядкованість, стабільність та розвиток соціальних зв'язків. Коли люди вступають у відносини між собою як суб'єкти права, це значить, що за ними стоїть авторитет суспільства і держави і вони можуть діяти вільно, не боячись негативних наслідків у соціальному плані. Загальносоціальна суть права містить в собі таке поняття як міра свободи. В рамках своїх прав людина вільна у своїх вчинках, суспільство, а також держава стоять на сторожі цієї свободи. Таким чином, право - це не просто свобода, а свобода, гарантована від посягань, захищена свобода. Добро захищена від зла. Дякуючи праву добро стає нормою життя, зло - порушенням цієї норми. Вища мета права полягає у захисті інтересів громадян. І з цими інтересами повинні узгоджуватись інтереси інших суб'єктів, у тому числі держави. У радянській юридичній науці загальновизнаним був погляд, що будь-яка галузь права характеризується двома моментами: певним предметом регулювання - тими суспільними відносинами, які нею нормуються, закріплюються і охороняються; певним методом регулювання, тобто тим специфічним способом, за допомогою якого держава на підставі сукупності юридичних норм забезпечує необхідну їй поведінку людей як учасників правовідносин, якщо принципи права можна назвати стрижнем правової матерії, то можна зробити висновок, що прогресивний суспільний рух передбачає насамперед вільний розвиток індивідуальності конкретної людини (рівень її свідомості, зокрема правової, особистої ініціативи, самостійності, підприємливості, свободи тощо), який спрямований на благо цієї людини, а не в ім'я будь-якої форми суспільної ефективності. Отже, можна сказати, що головна мета принципів права полягає у забезпеченні дійсної людської свободи, розширення кола людських потреб та приватних інтересів, ускладненням їх зв'язків, але які можуть і мають бути задоволені лише за умов суспільного демократичного існування. Свобода людської поведінки має бути не тільки демократизованою, а й морально вмотивованою, ґрунтуватися на духовно-моральних цінностях. Лише за цих умов суспільний прогрес набуває головного свого змісту - реалізації ідей свободи та справедливості як вихідних. Розвиток державності, її подальший прогрес залежить від рівня свідомості (насамперед політичної, економічної, юридичної) громадян держави. Вони повинні діяти як свідомі, творчі виконавці державного порядку, а не бути сліпим знаряддям певних політичних угрунтувань або осіб. Це одна з головних передумов, що висвітлюють функції права. В умовах прогресивного (в сучасному розумінні - демократичного) суспільного розвитку рівень людського співжиття поступово набуває якісно нових ознак. Певною мірою це можна розглянути як повернення до визнаних історією загальнолюдських цінностей виміру прогресивного характеру суспільного розвитку, зокрема правового. Тому функція виражає найбільш суттєві, головні риси права і спрямована на здійснення суттєвих завдань, що стоять перед правом на даному етапі його розвитку. Функція права представляє, як правило, напрям активної дії, що упорядковує певний вид суспільних відносин. Тому одним з важливих ознак функції права є динамізм. Постійність як необхідний признак функції характеризує стабільність, безперервність. Про постійний характер функцій права можна говорити в тому розумінні, що вона постійно співпрацює з правом. Але це не значить, що незмінним залишається механізм і форми її здійснення, котрі змінюються і розвиваються у відповідності з потребами суспільства. Література Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.96.- К.: Преса України, 1997.- с. 80. Алексеев С.С. Право: время новых подходов // Советское государство и право.- 1991, №2 Алексеев С.С. Проблеми теории права: Курс лекшій в 2-х т. - Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1972. - Т. 1. Васильєв А.М. О правових идеях принципах // Советское государство й право. - 1975. - № 3. І. Бірюков. Предмет і метод приватного права. "Право України", 2002, №3.-С.89 Колодій А.М. Принципи права України. - К.: Юрін-ком Інтер, 1998. Лившиц Р.З. Теория права. Учебник.- М. 1994. Лукашева ЕА. Принципи социалистического права // Советское государство й право. - 1970. - № 6 Лукашева ЕА. Принципи социалистического права // Советское государство й право. - 1970. - № 6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права : Підручник - Х.2002. Смирнов О. В. Основные принципи советского трудового права. - М.: Юрид. лит., 1977. Смирнов О.В. Соотношение норм й принципов в советском праве // Советское государство й право. - 1977. - № 2. Теория государства и права - Учебник для юрид.вузов и факультетов. Издательство группа норма-информ. Москва,1998. Теорія держави і права: Навч. посібник / А.М. Ко-лодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та ін.; за заг. ред. В.В. Копєйчикова, С.Л. Лисенкова. - К.: Юрінком Інтер, 2002. Философский словарь. / Под ред. И.Т. Фролова. - М.: Политиздат, 1986. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. - М.1993. Шейдлин Б.В. Сущность советского права. - Л., 1959. Явич Л.С. Право развитого социалистического общества: сущность й принципи. - М.: Юрид. лит., 1978.
