Електронний бюлетень "Школа корпоративного громадянства" # 5, квітень 2005р. V. В цьому числі: Що таке глобалізація? Транснаціональні корпорації (ТНК) у процесі глобалізації: чи відбуваються зміни традиційної корпоративної поведінки? Соціальна відповідальність бізнесу і проблема “потогінних цехів”: нова роль для ТНК? У попередніх числах бюлетеню ми неодноразово аналізували інституційну основу впровадження політики соціальної відповідальності бізнесу. Цього разу ми б хотіли надати характеристику світового контексту, який значною мірою зумовив підвищену увагу до соціальних і екологічних аспектів діяльності міжнародного бізнесу. 1. Що таке глобалізація? Навряд чи можна знайти людину, яка б не знала або не чула про глобалізацію. Так само, важко зустріти публічного політика або експерта з економічних, соціальних чи політичних питань, які б не посилалися на термін “глобалізація” у спробах аналізу сучасних процесів або при побудові тієї чи іншої політичної програми. Проте, навіть в академічних колах не існує єдиної думки щодо змісту поняття «глобалізація». Відповідно, не дивлячись на різноманіття визначень, жодне з них не може претендувати на вичерпність. Ми, так само, не ставимо завдання повністю розкрити зміст і значення феномену глобалізації. Наше завдання – стисло охарактеризувати основні риси економічної глобалізації, під якою ми розуміємо зростаючу економічну взаємозалежність світу, яка проявляє себе через інтенсифікацію переміщення товарів, послуг, капіталу, людських ресурсів та інформації крізь державні кордони разом з формуванням організаційних структур інтернаціонального характеру для управління цими процесами. Надамо стислу характеристику чотирьом найважливішим аспектам економічної глобалізації, а саме: торгівлі, прямим іноземним інвестиціям, організаційним змінам у корпоративному секторі, а також розвитку інформаційних технологій. Торгівля Лібералізація торгівлі є чи не найголовнішою ознакою економічної глобалізації. Під нею слід розуміти усунення бар’єрів для торгівлі через процес приєднання до Всесвітньої Торговельної Організації (ВТО) або укладення регіональних торговельних угод. Керування процесом лібералізації торгівлі у всесвітньому масштабі є основною функцією ВТО – організації, що була створена 1 січня 1995 р. на базі свого інституційного попередника – Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГУТТ). Не дивлячись на те, що не всі країни світу входять до її складу (на сьогодні до ВТО приєдналися 148 країн, ще 34 країни знаходяться на переговорній стадії), ця організація контролює біля 97 відсотків світового торговельного обігу. Головною метою своєї діяльності ця організація бачить “забезпечення якнайвільнішого обігу товарів, уникаючи небажаних побічних ефектів”. Це передбачає ліквідацію дискримінації торговельних партнерів, усунення перепон на шляху торговельних операцій через процес переговорів, запобігання протекціоністських заходів. Крім того, ВТО ставить своїм завданням сприяти розвитку найменш розвинених країн. ВТО можна вважати демократичною організацією, оскільки кожна країна-член ВТО, незалежно від рівня свого розвитку і внеску у сукупний світовий товарообіг, має один голос. Крім того, усі рішення приймаються на основі досягнення консенсусу. Втім, критики цієї організації вказують на величезну розбіжність між задекларованим демократизмом та реальною нерівністю між сильними країнами-членами та країнами, що розвиваються. Розвинені країни, а через них і провідні транснаціональні корпорації, зберігають за собою значні преференції у торговельних відносинах. Регуляторний механізм ВТО далеко не завжди допомагає менш розвиненим країнам покращити своє становище. Зокрема, аграрні країни світу, що розвивається, відкриваючи свої ринки продукції індустріальним країнам, наштовхуються на неможливість реалізації свого експортного потенціалу внаслідок преференційного режиму останніх щодо власних агро-виробників. Певні дискримінаційні моменти щодо країн, що розвиваються, несуть в собі окремі головні угоди ВТО. Зокрема, в аналізі організації “Крісчіан Ейд”, а також у доповіді Палати лордів Британського парламенту “Глобалізація” відмічається, що Угода про права інтелектуальної власності у торгівельних питаннях (Agreement on Trade-related Intellectual Property Rights, TRIPS) сконструйована так, щоб корпорації розвинутих країн отримували достатньо вільний доступ до природних ресурсів менш розвинених країн (через дозвіл на їхнє патентування), в той час як доступ менш розвинених країн до нових або вже існуючих технологій є в значній мірі обмеженим. Не дивлячись на те, що потреба в існуванні регульованої, рівної для усіх світової торговельної політики визнається навіть противниками глобалізації, саме ВТО викликає найбільш інтенсивну критику як носій негативного впливу глобалізаційних процесів. Антиглобалістів частіше за все лякає могутність цієї організації, яка нібито стає “невидимим” всесвітнім урядом, засилля неоліберальної ідеології в її керівних органах, прихований корпоративний вплив. Проте, існування ВТО та її діяльність не можна охарактеризувати однозначно позитивно чи негативно. З одного боку, ВТО значно полегшила взаємодію країн, що розвиваються, із розвиненими країнами, оскільки без існування подібної організації країнам третього світу було б набагато складніше відстоювати свої торгівельні пріоритети віч-на-віч із сильними економічними державами. З іншого боку, ВТО все ще містить у собі ознаки своєї попередниці – ГУТТ, яка повністю керувалася інтересами країн-членів ОЕСР і була провідником корпоративного лоббізму. Подальший розвиток світової торгівлі в значній мірі залежить від докорінної демократизації регуляторного режиму ВТО через подальше вдосконалення механізмів захисту як найбідніших країн, так і найбідніших верств населення світу в цілому, а також підвищення прозорості діяльності цієї організації. Інвестиційна діяльність. Зростаюча відкритість країн світу прямим іноземним інвестиціям є ще однією важливою рисою сучасної економічної глобалізації. Інвестиційна діяльність на міжнародному рівні напряму пов’язана з експансією транснаціональних корпорацій, які почали активно виносити певні ланки виробничого циклу та маркетингу за кордон з метою скорочення виробничих витрат та знаходження нових ринків збуту. Тільки на протязі 1990-х рр. прямі іноземні інвестиції компаній, згідно з оцінкою Світового Банку, зросли з 2% до 4,6% світового ВВП. Прямі іноземні інвестиції (foreign direct investment, FDI) – це придбання резидентами країни реальних активів за кордоном. Позитивним наслідком прямих іноземних інвестицій (ПІІ) є те, що за їхньою допомогою надлишкові капітали однієї країни стають доступними іншим країнам, в яких вони можуть працювати з більшою ефективністю. Крім того, ПІІ відіграють роль механізму передачі певних прогресивних технологій і методів роботи з розвинених країн до країн, що розвиваються. В умовах глобалізації залучення прямих іноземних інвестицій стало однією з найважливіших умов успішного економічного розвитку як країн, що розвиваються, так і розвинутих країн, які також виступають у ролі реципієнтів. Проте, потоки ПІІ розподіляються у світі досить нерівномірно. З одного боку, у 1990-х рр. було зафіксовано значне зростання ПІІ з розвинутих країн у країни, що розвиваються. У 1991-2000 рр. вони збільшилися з 35,7 мільярдів доларів до 178 мільярдів доларів США і майже у 5 разів перевищили допомогу розвинутих країн країнам третього світу. З іншого боку, міжнародні експерти зазначають, що прямі іноземні інвестиції в значній мірі залишаються сконцентрованими в межах розвинутого світу, оскільки понад 70% світових ПІІ не виходять за межі країн-членів ОЕСР. Це є ще одним свідоцтвом нерівномірності економічного розвитку світу. Крім того, інвестиційна діяльність транснаціональних корпорацій у світі, що розвивається, може призводити до негативних наслідків. Цього питання ми детальніше торкнемося у другому розділі. Організаційні зміни Іншою провідною характеристикою економічної глобалізації стали організаційні зміни у корпоративному секторі. Зростання міжнародної конкуренції і скорочення торговельних обмежень призвело до значних змін у стратегії підприємств. Якщо на протязі більшої частини ХХ століття серед компаній розвинутого світу домінувала модель організації виробництва, заснована на економії від масштабів (economies of scale), а відповідно й жорсткій вертикальній інтеграції виробництва, то під тиском світової конкуренції компанії змушені були шукати більш гнучкі форми організації виробництва і розподілу продукції. Провідною адаптаційною стратегією великих компаній стала децентралізація виробництва, структурне відокремлення виробництва продукції від її продажу, винесення певних виробничих процесів і розподільчих функцій у інші країни. Крім того, значна частина виробничих процесів почала виноситися за межи самої компанії через створення мереж дрібних фірм-підрядників, у тому числі й за кордоном. Внаслідок цього виникла особлива форма виробничих зв’язків, яку в спеціалізованій західній літературі називають інтегрований ланцюг постачальників (integrated supply chain). Постачальницький ланцюг – це мережа фірм, головною метою якої є виробництво та розподіл продукції серед кінцевих споживачів і яка керується провідною фірмою/корпорацією, що бере на себе організаційні та розподільчі функції. Фірми-постачальники, які входять у такий ланцюг, не є дочірніми підприємствами або філіалами великих корпорацій. Подібна організація виробництва значно покращує конкурентоспроможність як провідної компанії, так і фірм-постачальників, оскільки вона дозволяє знизити трансакційні витрати і витрати виробництва, своєчасно реагувати на зміну попиту з боку споживачів, отримати доступ до нових ресурсів або технологій. Згідно з оцінками міжнародних експертів, на сьогоднішній день більше третини світової торгівлі промисловими товарами відбувається через інтегровані постачальницькі ланцюги. Одним з найяскравіших прикладів подібної організації виробництва є корпорація Уол Март (Wal-Mart), яка є однією з найбільших компаній роздрібної торгівлі в світі. Вона координує діяльність більш ніж 20 000 фірм-постачальників у різних країнах. Завдяки такий величезній мережі постачальників Уол Март має суттєвий вплив на економічне життя певних країн. Зокрема, корпорація вважається найбільшим роботодавцем у Мексиці, а її фірми - постачальники, розташовані у Китаї, відповідають за 10% експорту цієї країни до США. Проте, подібна форма організації є притаманною не тільки корпоративним гігантам. Певною мірою вона розповсюджена й серед компаній середнього розміру. Ці організаційні зміни значно посилили вплив корпорацій на процеси у національних економіках. Прихід ТНК у ту чи іншу країну призводить до виникнення навколо неї мережі місцевих фірм, що, в свою чергу, веде до пожвавлення місцевого економічного життя, виникнення нових центрів економічної активності, створення нових робочих місць. Втім, подібне економічне стимулювання не завжди має своїм наслідком поліпшення соціальних умов та пом’якшення негативного впливу на навколишнє середовище. Особливо це актуально в країнах з “дефіцитом” демократії, нерозвиненою системою соціальних гарантій і слабким екологічним законодавством. Виникнення “нової економіки”, корінні технологічні зрушення Інтенсифікація міжнародної конкуренції і зростання транснаціональної активності корпорацій напряму зумовлена розвитком “нової економіки”. Під цим досить абстрактним визначенням розуміється вплив на економіку таких факторів як зростаюча інформатизація суспільства і комунікаційна мобільність, які значно полегшують інформаційний обмін і комерційні трансакції і, таким чином, змінюють системну організацію бізнес-діяльності і поведінку економічних агенцій. Зокрема, значний вплив на економічну активність мало розповсюдження Інтернету, який підвищив інформаційну обізнаність як бізнесу (наприклад, щодо стану ринків), так і споживацької аудиторії. Крім того, з’явилася якісно нова схема продажу продукції через систему Інтернет - комерції, розповсюдилося надання фінансово-банківських і консультаційних послуг в режимі он - лайн, інформаційний обмін між компаніями та всередині них значно прискорився внаслідок поширення електронної пошти, Інтернет - конференцій тощо. Наслідком розповсюдження інформаційних технологій стало загальне прискорення динаміки економічного життя, що призвело до зростання конкуренції і виникнення гнучких форм організації виробничої діяльності. Таким чином, інформаційно-технологічний “прорив” у сполученні з зростаючим впливом неоліберальної політичної економіки став вирішальним каталізатором глобалізаційних процесів. 2. Транснаціональних корпорацій (ТНК) у процесі глобалізації: чи відбуваються зміни традиційної корпоративної поведінки? Зростання взаємозалежності національних економік країн світу та пом’якшення бар’єрів на шляху міжнародного руху товарів, послуг та капіталів значно активізувало діяльність транснаціональних корпорацій, які стали наймогутнішими і найвпливовішими гравцями на світовій економічній арені. Транснаціональна корпорація (ТНК) – це бізнес-підприємство, яке вкладає прямі інвестиції за кордон і має у власності певні виробничі об’єкти у більш ніж одній країні. Підприємство, яке виступає підрядником іноземних компаній, або підприємство, яке підтримує міжнародні партнерські відносини, не може кваліфікуватися як ТНК. За останні три десятиріччя кількість ТНК значно зросла. Згідно з оцінками Сари Андерсон і Джона Кавена з Вашингтонського Інституту Політологічних Досліджень (Institute for Policy Studies), на початок ХХІ століття у світі нараховувалося приблизно 63 тисячі ТНК, що керували діяльністю щонайменше 690 тисяч більш дрібних дочірніх компаній та фірм-постачальників, в той час як у 1970 р. кількість ТНК не перевищувала 7 тисяч. Вимірювання впливу ТНК на розвиток світової економіки є досить складним завданням. Внаслідок нерозвиненої системи звітності компаній і методологічних недоліків державних статистичних служб більшості країн, кількісна інформація щодо їхньої діяльності є доволі обмеженою. Досить часто, намагаючись підкреслити вагомість ТНК, розмір їхнього товарообігу порівнюють з об’ємом ВВП певних країн. Так, згідно зі звітом Конференції ООН з питань торгівлі і розвитку (UNCTAD), у 1998 р. річний обсяг товарообігу “Бритіш Петролеум” був вищим за сукупний об’єм ВВП усіх найменш розвинених країн світу. Як ми вже згадували у попередньому розділі, ТНК дуже часто виступають носіями новітніх технологій, прогресивних організаційних новацій, вони стимулюють економічну активність на локальному рівні, створюючи нові робочі місця. Проте, дуже часто діяльність певних ТНК у країнах третього світу викликає негативну оцінку. ТНК критикують за так звану політику “занурювання на дно” (“race to the bottom”), тобто прагнення працювати у країнах з недосконалим соціальним та екологічним законодавством і низьким рівнем оплати праці. Внаслідок цього корпорації часто звинувачують у несправедливій експлуатації розбіжностей між країнами у стандартах життя і соціальних та екологічних нормах. Критики зазначають, що навіть коли ТНК можуть гарантувати на своїх підприємствах більш сприятливі умови праці і вищий за існуючий у країні рівень заробітної плати, їхній вплив на загальний економічний розвиток тієї чи іншої держави може бути доволі негативним. Пов’язано це з тим, що країни, які змушені змагатися між собою за залучення прямих іноземних інвестицій, вдаються до надання ТНК певних пільгових регуляторних і податкових режимів. Досить часто це призводить до консервації в цих країнах низьких стандартів життя, оскільки держава, втративши можливість повноцінного оподаткування іноземних інвесторів, не в змозі використовувати іноземні інвестиції для забезпечення соціального добробуту своїх громадян. ТНК звинувачуються у тому, що вони заплющують очі на незадовільні умови праці, які існують на підприємствах їхніх місцевих постачальників – ненормований робочий день, недотримання норм безпеки, використання дитячої праці, моральні образи, дискримінацію за расовою та ґендерною ознакою тощо. ТНК підозрюють у надто високому впливі на національні уряди різноманітних країн та діяльність міжнародних фінансових і торговельних організацій. Зростання могутності ТНК в умовах глобалізації, на думку багатьох фахівців, призводить до обмеження функцій та реальних повноважень національних урядів. Втім, аналізуючи сучасну роль ТНК у світовій економіці, слід пам’ятати, що вони не є однорідною групою і політика корпорацій може значним чином різнитися між собою. Крім того, не дивлячись на зростання могутності ТНК, за останнє десятиріччя суттєво змінилися умови їхньої роботи. Сьогодні стимули ТНК для інвестування за кордон не можна звести до вигод, які виникають внаслідок стратегії “занурювання на дно”. Про це, зокрема, свідчить вже згадуваний нами факт: у світі домінують потоки прямих іноземних інвестицій між розвинутими країнами. Чимдалі більше головними факторами розміщення виробництва за кордоном стає не наявність дешевої некваліфікованої або напівкваліфікованої робочої сили, а наявність розвинутих людських ресурсів. Експерти Світового Банку, відмічаючи, що мобільність капіталів зміцнила міжнародний фінансовий капітал “ціною послаблення національних урядів і працівників”, все ж таки роблять висновок, що ТНК у виборі об’єктів для прямих інвестицій орієнтуються не на податкові пільги чи то незначні витрати на працю, а на стан бізнес-клімату у його широкому розумінні. Крім того, за визначенням тих самих експертів, важливу роль у зміні поведінки компаній зіграла “глобалізація інформації”: “сьогодні компанії є більш вразливими по відношенню до міжнародної громадської думки, оскільки люди усвідомили можливість впливати на компанії в якості споживачів”. Такої ж думки дотримується Норіна Херц – відомий фахівець з Кембріджського університету, яка, досить гостро критикуючи зростаючу могутність ТНК, все ж таки відмічає, що “ще ніколи компанії не були такими могутніми і водночас такими вразливими, оскільки вони постійно знаходяться під небувалим тиском з боку усіх стейкхолдерів. На них тиснуть антиглобалісти, політизовані споживачі, уряди...” Цей тиск з боку стейкхолдерів значно змінив роль фактору соціальної відповідальності у бізнес-стратегії ТНК. Про це можна, зокрема, судити з результатів обстеження, проведеного фахівцями Світового Банку у грудні 2002-березні 2003 рр. серед керівного персоналу 107 ТНК, які працюють у видобувній і обробній промисловості, а також у секторі виробництва сільськогосподарських продуктів. Більшість респондентів (61%) оцінили фактор соціальної відповідальності як не менш важливий, ніж традиційні фактори, що впливають на рішення про початок діяльності у тій чи іншій країні. Крім того, у 2003 р. для абсолютної більшості респондентів (88%) фактор соціальної відповідальності відігравав більш визначну роль, ніж за п’ять років до того. Таким чином, можна стверджувати, що протягом останніх років поведінка ТНК на міжнародній арені починає змінюватись. По-перше, суттєві зміни відбуваються у пріоритетах компаній по відношенню до розміщення активів за кордоном. Провідне значення тепер має не стільки погоня за короткостроковою економією на витратах, скільки орієнтація на довгострокову діяльність у тій чи іншій країні, а також пошук розвинутих людських ресурсів. Проте, це твердження є вірним лише по відношенню до тих ТНК, що спеціалізуються на високотехнологічному виробництві. У секторі виробництва сільгосппродуктів, індустрії виробництва готового одягу, взуття та іграшок пріоритетом, як і раніше, залишається пошук дешевої і слабо організованої робочої сили. По-друге, під тиском громадської думки як у розвинених країнах, так і в країнах, що розвиваються, ТНК чимдалі більше беруть курс на прозорість діяльності (концепція публічної звітності), а також соціально і екологічно орієнтовану політику (концепція корпоративного громадянства і соціальної відповідальності бізнесу). Крім того, прагнучи пом’якшення громадського тиску і збереження репутації серед інвесторів та інших стейкхолдерів, ТНК запроваджують стратегію впливу на власних постачальників з метою покращення їхньої соціальної та екологічної політики. Цей спосіб розповсюдження політики соціальної відповідальності ми розглянемо у наступному розділі. 3. Соціальна відповідальність бізнесу і проблема “потогінних цехів”: нова роль для ТНК? У травні 2004 р. корпорація “Геп” (Gap) – один з найбільших рітейлерів готового одягу в світі, опублікувала звіт про роботу 3 тисяч фабрик своєї постачальницької мережі, розташованих у країнах Азії, Африки та Океанії. У цьому звіті корпорація визнала, що більше ніж 90% постачальників не відповідають її вимогам щодо умов праці робітників. Згідно зі звітом, від 10 до 25 відсотків підприємств-постачальників у Китаї, на Тайвані та Маріанських островах практикують психологічний тиск на робітників, 50 відсотків підприємств, розташованих у африканських країнах, не використовують у машинному виробництві принципів техніки безпеки, а робітники значної частини підприємств працюють більше ніж 80 годин на тиждень. Наведені вище факти – це лише один з прикладів локально обумовленого порушення прав робітників на підприємствах країн третього світу. Не дивлячись на те, що внутрішня політика фірм-постачальників формально знаходиться поза межами впливу ТНК, що їх об’єднують, використання “потогінних цехів” (sweatshops) значно нашкодило репутації багатьох корпорацій в очах їх стейкхолдерів. Проблема “потогінних цехів”, тобто залучення до постачальницьких ланцюгів ТНК низькозатратних підприємств з незадовільними умовами праці є чи не найболючішим аспектом глобалізації, який підіймає цілий спектр питань етичного і економічного характеру. Наявність “потогінних цехів” не є прямою провиною ТНК, і відповідальність за незадовільні (за західними мірками) умови праці і захист прав робітників на цих підприємствах має лягати на місцеві уряди. Проте, встановлення неадекватно високого рівня оплати праці у країнах з низькою продуктивністю та нерозвиненим людським капіталом може генерувати лише додаткові проблеми, значно гальмуючи подальше зростання продуктивності, а відповідно й конкурентоспроможності країни у довгостроковій перспективі. Виникає досить суперечлива ситуація – значне покращення умов праці і життя робітників країн третього світу є невигідним самим цим країнам. Парадоксально, але у більшості місцевих громад у країнах, що розвиваються, зайнятість на подібних “потогінних цехах” є головним засобом значного покращення власного рівня життя. У 1990-х рр. резонансні громадські кампанії проти використання “потогінних цехів” змусили окремі корпорації розробити спеціальні кодекси діяльності (codes of conduct), вимоги яких поширювалися б на усі підприємства, інтегровані у виробничу мережу, незалежно від місця розташування і юридичного статусу. У 2003 р. 51 відсотків респондентів обстеження, проведеного Світовим Банком, вимагали від своїх партнерів у третіх країнах приєднання до кодексу корпоративної поведінки. Проте, ефективність цих кодексів в якості інструменту покращення умов праці у країнах третього світу ще й досі залишається незначною. Дуже багато ТНК, зіштовхуючись з громадською критикою використання “потогінних цехів” у світі, що розвивається, обирає і продовжує обирати більш легкий шлях – піти з тієї чи іншої країни, користуючись наявністю інших ринків дешевої праці та конкуренцією між ними за прямі іноземні інвестиції. Такі кроки компаній дуже часто мали доволі жалюгідні наслідки. Наведемо декілька прикладів. У 2000 році на телеканалі “Бі-Бі-Сі” з’явився скандальний сюжет про камбоджійські “потогінні цехи”, пов’язані з діяльністю компаній “Найк” (Nike) і “Геп” (Gap). Репортери цього каналу виявили численні випадки дитячої праці. Діти у віці до 15 років працювали за 12-годинним робочим днем. Після цього викриття обидві компанії пішли з Камбоджі, що коштувало цій надзвичайно бідній країні 10 мільйонів доларів втрат по контрактах і сотень робочих місць. У 1995 р. група неурядових організацій звернула увагу громадськості на роботу пакистанських “потогінних цехів” з виробництва знарядь і одягу для футбольної індустрії – підрядників Компаній “Найк” (Nike) і “Рібок” (Reebok). Протестуючі намагалися бойкотувати продаж футбольних м’ячів, зроблених на пакистанських фабриках. Обидві компанії відповіли тим, що розірвали свої виробничі зв’язки із місцевими підприємствами, внаслідок чого десятки тисяч пакистанців втратили роботу. Згідно з інформацією “Юнайтед Прес Інтернешнл”, середній дохід пакистанської родини після цього “відходу” зменшився приблизно на 20 відсотків. У таких випадках ТНК навряд чи можна звинуватити у зловмисності дій. Вони згортали виробництво відповідаючи на вимоги з боку власних стейкхолдерів – інвесторів та споживачів і згідно з міркуваннями економічної раціональності. Втім, керуючись етичними міркуваннями, компанії завдали чимало шкоди тим країнам, основу конкурентоспроможності яких на світовому ринку складає саме низький рівень оплати праці. Для цих країн створення та утримання розвиненої системи соціального захисту ще й досі є недозволенною розкішшю. Таким чином, впровадження кодексів корпоративної діяльності серед локальних постачальників є непростим завданням. Реальне покращення соціального становища робітників у країнах, що розвиваються, вимагає від компаній не просто механічно встановлювати норми, за якими мають працювати їх партнери, а приймати на себе більш комплексні зобов’язання щодо розвитку місцевої інфраструктури, інвестицій у людський капітал. В значній мірі це суперечить реальним економічним інтересам ТНК, незважаючи на декларування відданості принципам “корпоративного громадянства” або приєднання до міжнародних ініціатив з соціальної відповідальності бізнесу. Важливість комплексного підходу до економічної діяльності в умовах країн, що розвиваються, лише тільки усвідомлюється. Реальні результати задекларованої багатьма ТНК політики соціальної відповідальності стануть помітними лише через певний час. Тому питання про відчутні зміни у реальному стані речей, а не тільки у стратегічному мисленні, досі залишається відкритим. Додатково дивіться: 1. Фактори формування соціальної відповідальності бізнесу. Суспільне стимулювання підприємств до вдосконалення, Калита П.Я., президент Української асоціації якості
2. Социальная ответственность бизнеса - PRямо в цель, Директор по вопросам развития бизнеса проекта www.marketing-mix.ru
3. Соціальна відповідальність бізнесу і “сертифікаційна криза”: приклад Китаю, Олексій Данілін, Центр Корпоративного Громадянства
4. Трехсторонняя декларация принципов, касающихся многонациональных корпораций и социальной политики
Бюлетень було створено завдяки підтримці, яку надано на підставі угоди про співпрацю між Інститутом Сталих Спільнот (Монпельє, штат Вермонт, США) та Агентством США з міжнародного розвитку. Виражені у ньому думки належать авторам і не обов’язково відображають погляди Інституту Сталих Спільнот (Монпельє, штат Вермонт, США) та АМР. Крім того, згадки про торговельні марки чи комерційні товари і послуги не означають їх схвалення чи рекомендації до вжитку.
