В С Т У П
« Нехай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права !»
Вже багато років у народі ходить промовисте прислів’я: « Від Богдана до Івана не було гетьмана». Ім’я Великого Українця – гетьмана Івана Мазепи відомо кожному українцю. Однак до сьогодні образ гетьмана в масовій свідомості, на жаль, має дуже полярні ознаки. Це і не дивно, адже ось уже майже 300 років його ім’я перебуває в списку тих, кого нещадно таврували. А особливо, фальсифікувалась зовнішньополітична діяльність гетьмана. Син свого часу І.Мазепа постійно дбав про можливості збереження Україною своєї автономії, прагнув вивести державу на світову арену і перетворити її на повноправного суб’єкта міжнародних відносин . Завдяки своїм непересічним талантам І. Мазепа зумів поставити справу так, що за його гетьманування Україна стала відомою у світі на іншому рівні. Мазепині часи - це доба політичної стабілізації, згуртування еліти, розквіту української освіти й культури.
При цьому слід зазначити, що зовнішня політика І.Мазепи до кінця не розкрита і має часто поверхневе або викривлене тлумачення.
Дослідження зовнішньої політики гетьмана дало б можливість повніше розкрити особистість І.Мазепи як дипломата, міжнародного діяча і зрозуміти деякі кроки. У цьому полягає актуальність вибраної автором теми.
Предметом ми обрали зовнішньополітичну діяльність гетьмана І.Мазепи. Хронологічні межі ведемо від початку гетьманування до 1709 року та еміграції І.Мазепи.
РОЗДІЛ І. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА І. МАЗЕПИ ВІД ПОЧАТКУ ГЕТЬМАНУВАННЯ ДО 1700 РОКУ
1.1 Основні аспекти зовнішньої політики І.Мазепи у 80-90 рр. XVIIст.

Коломацький переворот і початок гетьманування Мазепи сталися в умовах війни, яку Росія і Україна, як союзник її, провадили з Кримом і Туреччиною. Воєнні дії українського й московського військ на півдні пов’язані були з ширшими планами антитурецької коаліції — Священної Ліги. Це не могло не відбитися на українській політиці, і новий уряд Мазепи протягом наступного десятиліття (власне, до 1700 р.) приділяє велику увагу питанням зовнішньої політики, ба навіть ширше — міжнароднім проблемам тогочасного європейського Сходу, зокрема чорноморській проблемі. Це не тільки було наслідком Коломацької угоди 1687 р., але насамперед пов’язане було з основними політичними та економічними інтересами України.
В українській політиці кінця XVII — початку XVIII ст. позначилися дві основні концепції інтересів України в Чорноморському басейні і взаємин з чорноморськими країнами. Перша, стара концепція часів гетьмана Петра Дорошенка (а власне, ще Богдана Хмельницького і навіть старіша) — концепція рівноваги сил на Чорноморщині, оперта на порозумінні з Туреччиною й Кримом (або ж, як за часів П. Дорошенка, з самою Туреччиною), з використанням їхньої політичної і мілітарної допомоги проти Польщі чи проти Московщини або ж проти цих обох держав заразом. Вплив цієї концепції помітний у політиці гетьманів Брюховецького (після розриву з Москвою), почасти Многогрішного і особливо Самойловича. Ця концепція була дуже популярна на Запоріжжі (з його ідеєю невтралітету й торговельного миру з Кримом) і на півдні Гетьманщини (зокрема, в Полтавському полку). Зрештою, це була концепція мирного розв’язання чорноморської проблеми. Своє завершення в добу Мазепи ця концепція знайшла в українсько-кримському союзному договорі Петра Іваненка (Петрика) 1692 р. Немає сумніву, що гетьман Мазепа, колишній дорошенківець і прихильник чорноморської політики Самойловича, яка й формувалася, мабуть, великою мірою під його впливом, співчував цій концепції. І саме його впливові можна завдячити той відносний спокій, який запанував на півдні після великих, але невдалих кримських походів 1687 і 1689 рр. — аж до середини наступного десятиліття. Хоч війна тривала й далі, але в цей час впадає в око офензива Криму супроти дефензиви України й Московщини.
Наприкінці XVII ст., в умовах антитурецької коаліції й триваючої війни з Туреччиною й Кримом, зростає й зміцнюється друга концепція чорноморської політики України. Ця концепція прагнула радикального розв’язання чорноморської проблеми, а тому вимагала активної української політики на Чорноморщині, Близькому Сході, а в дальшій перспективі — в цілій Східній Європі. Як витвір немовби чужого походження й чужих політичних інтересів (Священна Ліга, Польща, Московщина), ця концепція не могла здобути собі особливої популярності на Україні, від якої вона вимагала великого напруження сил та ресурсів — і величезних жертв. Але й ця концепція мала свою українську традицію й, головне, свій глибокий український зміст. Це ж була традиція священної боротьби християнського українського лицарства проти навали мусульманського світу, початки якої йдуть у глибоке минуле Козаччини (а навіть ще далі). Це ж була ідея, яка присвічувала українським державним і культурним діячам XVII ст., зокрема Богданові й Тимошеві Хмельницьким, тому ж Петрові Дорошенкові (в останні роки гетьманування), Йоаникієві Галятовському та іншим. Це була ідея об’єднання всіх сил Православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення отаманської могутності, для виходу України на південь, через Чорноморщину, на широкі шляхи національної й міжнародної політики. Виходячи з традиційної програми Української держави, з Правобережжям і Запоріжжям, як інтегральними частинами української державної території, Мазепа добре розумів, що без Полудневої України й північного узбережжя Чорного моря (а може й Криму) незалежна й соборна Українська держава, а передусім прилучення до Гетьманщини Правобережної України й повна інкорпорація Запоріжжя, були неможливі. Це ставило тоді на порядок денний української зовнішньої політики питання про цілковиту ліквідацію турецько-татарського панування на півночі Чорноморщини.
Ця ідея помітна в Мазепи вже в перші роки його гетьманування (починаючи з 1688 р.). Він, що колись був прихильником старої дорошенківської політики на Чорноморщині, підтримує (не без впливу деяких політичних і церковних кіл Близького Сходу) політику московського уряду царівни Софії і князя В. Голіцина, а згодом Петра І щодо Криму й Туреччини, намагаючись лише перевести її з тору Священної Ліги та московсько-польського союзу на інші, українсько-балканські шляхи. Гетьман пише (здебільшого власноручно) докладні й цікаві проекти (вони збереглися в московських архівах) мілітарної й політичної офензиви Московщини та України на Чорноморщині, проекти, що мали, безперечно, великий вплив на Петра І. Але вони почали здійснюватися пізніше, в другій половині 1690-х років, коли міжнародна політична ситуація значно змінилася — і не на користь цих проектів і планів Мазепи. Та навіть і тоді, і пізніше Мазепа не перестає цікавитися цією проблемою. Він тримає найтісніші зв’язки з Молдавією та Валахією, з церковними колами Сербії, Болгарії, Греції, з Атоном, з Константинопольським патріархатом, а згодом і з патріархатами Єрусалима та Антіохії.
Що чорноморська політика Мазепи і всі її флюктуації в кінці XVII ст. були органічно пов’язані з його загальними плямами будівництва Соборної Української Держави, видко з того, як Гетьман ставився в своїй державній діяльності до двох інших сусідів України — Польщі та Московщини. Як і Самойлович, Мазепа був противником польсько-московського союзу, слушно вбачаючи в ньому небезпеку для Української держави й зокрема для її соборницьких прагнень. Він не раз остерігав Москву щодо польської політики, зокрема 1690 р. повідомляв московський уряд про таємні зносини Польщі з Кримом і Запоріжжям. Гетьман вказував на те, що весь тягар війни з Кримом і Туреччиною союзники перекладають на Московщину і Україну. Мазепа добре розумів, що всяке порозуміння між Польщею й Москвою припечатує справу Правобережної України, виключаючи можливість об’єднання її з Гетьманщиною. Навіть пізніше, 1701 р., вже після закінчення турецької війни, коли Польща знову була союзником Москви — цим разом проти Швеції — Мазепа доводив московському урядові, що дружити з поляками небезпечно, бо й «наші кроникарі пишуть: доки світ стоїть світом, поляк русинові не буде братом». Ставлення до Польщі визначало політику Мазепи і щодо Криму (й Туреччини), і — головне — щодо Москви.
Московська політика Мазепи в перший період його гетьманування (до 1700 р.) досить складна й досі ще малодосліджена. Україна вже кілька десятиліть була зв’язана з Москвою, й Коломацька угода ще посилила цей зв’язок, а власне залежність українського уряду від загальної політики московської. Щоправда, московський переворот 1689 р. дещо послабив становище московського уряду супроти України, із цього скористався Мазепа, який загалом продовжував традиційну політику не допускати втручання Москви у внутрішні українські справи. Але допомога Москви була потрібна новому гетьманові в його заходах консолідації внутрішніх українських відносин, тоді надто напружених, а головне — для здійснення ширшої програми об’єднання українських земель під гетьманською булавою. Можна цілком погодитися з покійним Б.Д. Крупницьким, який саме в цьому вбачав «суть політики Мазепи». Отже, незалежно від свого особистого ставлення до Москви й московської домінації на Україні, Гетьман у 1690-х роках провадить політику більш-менш лояльного співробітництва з московським урядом, не випускаючи з ока основних цілей української державної політики й раз-у-раз боронячи інтереси України супроти дальшого наступу на неї московського імперіалізму та централізму. Годі й казати, що при цьому Мазепа пильно стежив за міжнародно-політичною ситуацією й, коли була потреба й спромога, використовував також інші політичні шляхи.
Зокрема гетьман Мазепа лояльно й ретельно виконував військові зобов’язання Коломацької угоди. Навесні року 1688 почалося будівництво фортець на півдні Гетьманщини, що провадилося під безпосереднім керуванням самого Гетьмана, а також московських воєвод Леонтія Неплюєва й Григорія Косагова, силами близько 20 тисяч козаків, виборних від шести полків. Влітку того року була збудована Новобогородицька фортеця на р. Самарі, про яку Мазепа писав, що вона буде «в окрестных государствах явна и славна, великим государям к чести, а неприятелям страх и разорение». Хоч фортеця була збудована українським урядом, але її обсадила московська залога (1000 «ратных людей») на чолі з московським командантом. Будівництво цієї фортеці, а згодом і інших укріплень (фортеця Ново-Сергіївська на р. Самарі, 1689 р.) на кордоні Гетьманщини з Запоріжжям викликало велике невдоволення на Січі й стало одною з головних причин ворожого ставлення Запоріжжя до Мазепи майже до кінця його гетьманування.
Але найголовніше — то була дальша участь України у війні з Кримом і Туреччиною.
1.2 Українсько-турецькі та українсько-кримські відносини
Невдалий кінець першого Кримського походу не припинив дальшої боротьби Росії проти Туреччини й Криму. Активну участь у цій боротьбі продовжувала брати і Україна. Головну увагу при цьому приділено було боротьбі проти татарських нападів. Кримське ханство, користуючись невдачею першого Кримського походу, і далі робило руїнницькі напади на територію України. Український уряд давав рішучу відсіч татарським напасникам. У лютому 1688 р. козацьке військо (полки Лубенський, Миргородський та інші) на чолі з охочекомонним полковником Іллею Новицьким розгромило татарський загін біля гирла р. Тясмина.
Наприкінці вересня того ж року Новицький, на чолі кількох козацьких полків (Переяславський, Миргородський та інші), вирушив у похід під турецьку фортецю Очаків, де було зруйновано кілька турецьких поселень, розгромлено татарський загін, який повертався до Криму з Угорщини, маючи великий ясир, взято було полонених і велику здобич. Ці успіхи українського війська особливо виділяються на фоні невдалого походу польської армії під Кам’янець у 1688 р.
Тим часом московський уряд готувався до нового великого наступу проти Криму. 19 вересня 1688 р. був виданий царський указ готуватися до походу, призначеного на наступну весну. У березні 1689 р. московське військо під командуванням князя В. Голіцина вирушило в похід. Це була величезна армія в 112 тис. чол., яка незабаром (20 квітня) збільшилася приєднанням до неї на Коломаку українського війська на чолі з гетьманом Мазепою. Об’єднане військо вирушило на південь прямо степом, залишивши на р. Самарі загін для забезпечення комунікації і постачання війська. 11 травня Мазепа і Голіцин дійшли до р. Каїрки, близько Перекопа; звідси Голіцин для забезпечення правого флянгу послав загін до турецької фортеці Іслам-Кермана (на Дніпрі), а сам рушив далі до Перекопа.
Звістка про похід українсько-московського війська дуже стурбувала Крим і Туреччину. На допомогу татарам прийшло 50-тисячне військо з Озова. Татарське військо вирушило назустріч Голіцину і стало на Каланчаку. Тут 14 травня, між Зеленою Долиною і Чорною Долиною, на правий флянг українсько-московського війська напав передовий татарський загін. Бій тривав близько 4 годин; татари були розбиті й змушені відступити. 16 травня на Чорній Долині українсько-московське військо було атаковане головними татарськими силами на чолі з ханом Селім-Гіреєм. Спочатку перевага була на боці татар, але вогонь артилерії відбив татарський наступ. На другий день хан відступив до Каланчака, а 20 травня українсько-московське військо дійшло до Перекопа.
Це був великий успіх союзного війська після тяжкого й небезпечного походу по безводному степу. Проте наступного дня — 21 травня — Голіцин наказав військові відступати. Причини цього відступу лишилися невідомі. Голіцин виправдовувався скрутним станом війська, яке було знесилене тяжким походом і страждало від браку води і нестачі провіянту та фуражу. Однак інші учасники походу (наприклад, Гордон) спростовують це. Були чутки про те, що кримський хан підкупив Голіцина. Головною ж причиною несподіваного відступу була, безперечно, нерішучість вищого командування армії, зокрема Голіцина, що не відважився перенести боротьбу на територію Кримського півострова, маючи виснажене походом військо, а до того ще небезпечне становище на правому флянзі, якому загрожували правобережні татарські орди (Білгородська орда) і турецькі фортеці на долішньому Дніпрі, тимчасом як головні татарські сили міцно стояли коло Перекопа. Розбити татарське військо Голіцин не сподівався, а спроба мирних переговорів не дала наслідків. Так чи інакше, несподіваний відступ війська свідчив про цілковиту невдачу цього широко задуманого походу.
Татари весь час нападали на ар’єргард відступаючого війська. Лише 12 червня військо дійшло до Самари. 24 червня біля Коломака українське військо відділилося від московського і повернуло додому, а 27 червня Голіцин розпустив своє військо і вирушив до Москви.
Невдалий кінець другого кримського походу прискорив падіння Голіцина і царівни Софії (вересень 1689 р.). Мазепа, що прибув до Москви в серпні 1689 р., визнав новий уряд царя Петра І, який, у свою чергу, був зацікавлений у підтримці з боку Гетьмана.
Досвід двох невдалих кримських походів показав, що доки українсько-московське військо не забезпечить своїх флянгів, завоювання Криму — річ нездійсненна. Отже, цілком природно виникла думка про перенесення центрів дальшої боротьби проти Туреччини й Криму на низ Дніпра на заході, і низ Дону — на сході. На долішньому Дніпрі була розташована лінія турецьких фортець на чолі з міцним Газі-Керманом (Казикерменом). Ці фортеці закривали вихід до Чорного моря, перетинали шлях до правобережних володінь Туреччини, а також завжди загрожували Запоріжжю і правому флянгові наступу на Крим. У гирлі Дону була розташована міцна турецька фортеця Озів, неприступна з суші, яка перегороджувала шлях до Озівського моря і забезпечувала правий флянг кримської оборони проти українсько-московського наступу. Отже, дальша боротьба зосередилась на цих двох ділянках фронту — навколо Озова і навколо турецьких фортець на долішньому Дніпрі.
Тим часом український уряд продовжував боротьбу проти татарських нападів. Улітку 1690 р. козацькі полки ходили під Очаків і спустошили його околиці. Найважливішим у цих акціях було об’єднання для спільної боротьби з Туреччиною і Кримом лівобережних козацьких полків з правобережним козацтвом на чолі з полковником Семеном Палієм. Того ж 1690 р. Палій вирушив у похід на Газі-Керман; в 1691 р. він ходив на Аккерман.
У 1692-1696 рр., в зв’язку з повстанням Петрика, татари роблять низку нападів на українські землі. Успішно відбиваючи їх, українське військо, в свою чергу, наступає на турецько-татарські володіння. У 1692 р. козацьке військо, правобережні полки якого знов-таки очолював Палій, разом з компанійцями напало на Очаків, де спалило передмістя і взяло велику здобич. Особливо позначився воєнними успіхами 1693 р. У лютому Палій і лубенський полковник Левко Свічка ходили під Газі-Керман, розбили там татарський загін і спалили передмістя. У квітні козаки Миргородського полку розбили татар на р. Інгулі, а козаки Полтавського полку — аж під Перекопом. 27 жовтня 1693 р. об’єднані сили Палія і лівобережних полків (Переяславського на чолі з полковником І. Мировичем і охочекомонного на чолі з полковником Г. Пашковським) завдали великої поразки татарському військові на р. Кодимі. Це урочище у 12 милях від Дністра поблизу Сараджина.
Наступного 1694 р., в липні—серпні, полки Київський (на чолі з полковником К. Мокієвським) і Переяславський, військо Палія і компанійці (Пашковського) пішли на Очаків, де 3 серпня розбили татарський загін. У вересні того ж року, скориставшись з того, що головні татарські сили пішли на Угорщину, двадцятитисячне козацьке військо на чолі з чернігівським полковником Я. Лизогубом напало на Буджак. Похід був дуже вдалий. Козацьке військо захопило одну татарську фортецю («паланку») і взяло багато полонених, худобу та іншу здобич. Запорожці й донські козаки ходили під Перекоп, де розбили численне татарське військо, захопили кілька приморських укріплень, взяли 8 гармат і багато полонених. Не маючи змоги пробитися на Лівобережжя, татари в 1694-1695 рр. напали на Галичину і страшенно спустошили її.
Козацькі походи на турецько-татарські володіння були лише авангардними боями перед новим великим наступом проти Туреччини й Криму. У 1695 р. відбувся перший похід під Озів. У квітні московське військо підступило під Озів. На допомогу йому прийшло українське військо на чолі з наказним гетьманом, ніженським полковником І. Обидовським. Проте брак фльоти не дав можливості відрізати Озів від моря, звідки турецька фльота приставляла до фортеці військові й харчові припаси. Облога Озова тривала до осені. Вдалося тільки заволодіти деякими укріпленнями коло Озова, де й була залишена на зиму частина московського війська.
Значно кращим було становище союзників на Дніпрі. Стотисячне українсько-московське військо на чолі з гетьманом Мазепою і Б. Шереметєвим вирушило на низ Дніпра. У складі українського війська були лівобережні й слобідські козацькі полки, компанійські полки і запорожці. Метою походу було заволодіти турецькими фортецями і позбавити татар можливості допомогти Озову.
У червні й на початку липня 1695 р. московське і частина українського війська переправилися через Дніпро. Переправа відбувалася з великими труднощами. Похід цей взагалі був дуже тяжкий. З липня коло р. Омельничка до московського війська приєдналися головні українські сили на чолі з гетьманом Мазепою. Об’єднане військо вирушило на південь і 24 липня, підійшовши до Газі-Кермана, розпочало облогу фортеці. В Газі-Кермані була чимала залога з великою артилерією; крім того, недалеко від фортеці знаходилося татарське військо. Отже, взяти Газі-Керман було нелегко. Довелося побудувати окопи і так поступово підходити до фортечних мурів. З 25 до 30 липня «денно и ночно неотступно, не щадя голов своих», наступало союзне військо, безперервно гриміли гармати, тимчасом як козаки Київського й Чернігівського полків, а головне запорожці не підпускали татар до Газі-Кермана. Проте міцні газі-керманські мури витримали вогонь артилерії. Тоді був зроблений підкоп, який зруйнував «науголную башню», і це, разом з посиленим гарматним вогнем, викликало пожежу і вибух порохового складу. У проломі, куди кинулося на штурм військо, відбувся п’ятигодинний бій, який закінчився відступом решток залоги до «меншого города» (цитаделі). 31 липня Газі-Керман змушений був здатися. Переможцям дісталися турецькі прапори, 14 гармат, багато полонених і велика здобич. Мури Газі-Кермана, дуже пошкоджені бомбардуванням, було зруйновано дощенту.
Після падіння Газі-Кермана капітулювали й невеличкі фортеці — Нусрет-Керман (Мустрит-Кермен, Таванськ) і Мубарек-Керман. Турецьке військо покинуло і останні дві фортеці — Іслам-Керман (Аслан-Кермен, Ослам-городок) і Шах-Керман (Шингирей, Саксагань), вивізши звідти гармати і спаливши будови. Отже, всі турецькі фортеці на долішньому Дніпрі опинилися в українсько-московських руках. Залишивши залогу в Таванську, Мазепа і Шереметєв повернулися на Гетьманщину.
Завоювання турецьких фортець на Дніпрі мало велике значення для дальшого ходу війни. Не кажучи вже про те, що було знищено старе гніздо татарських нападів на Україну, ліквідація турецького панування на Дніпрі забезпечувала позиції гетьманського уряду на Запоріжжі, а головне — зміцнювала правий флянг нового наступу на Озів, який почався 1696 р. На цей раз Озів був цілком обложений: з суходолу його оточило московське військо на чолі з боярином Олексієм Шеіним, від моря він був відрізаний новою фльотою, збудованою у Воронежі.
У червні 1696 р. п’ятнадцятитисячне українське військо у складі Чернігівського (Я. Лизогуб), Гадяцького (М. Борохович), Прилуцького (Д. Горленко), Лубенського (Л. Свічка), а також компанійського (Федько) й сердюцького (Петро Кожуховський) полків на чолі з наказним гетьманом, чернігівським полковником Яковом Лизогубом підійшло до Озова й зайняло позиції на Дону, нижче Озова. Головне завдання українського війська було не давати змоги татарам допомогти Озову. Відбулося кілька сутичок. «Ради храбрости и бодрого козацкого ока и отпору» татарам не вдалося допомогти озівській залозі. Яскраву картину української мужности малюють козацькі літописці. «Козаки, — пише учасник походу Граб’янка, — ...не дожидая немецких чрез несколко недель готующихся подкопов и штурмов, сами давнею своєю розгорившися охотою, дерзновенно зведши чрез вал Азовский з турками великій бой, целый день в огнь страшном на неприятеля жестоко валячися, прислугу свою царскому величеству противу неверних даже до нощи являли, токмо з оружжа огнистого палячи непохибно, убивающе безпощадно и c конями на вал скачуще мужественно, не токмо турков оружием изруч ломали, корогви их хватали и, канатами водними за паль закидающе, паль градскые з валу виворочали и в град дору чинили, — по и на оную едни других в град увалитися принуждали и заохочали. В каковой Марсовой охоте милейшая была всякому смерть, нежели живот; где турки, не могуще от валу оружыем козаков отбити, мышками накоимись приправивши порох и запаливши, за вал извергали и Козаков опаляли, — но ни тим что успели». Уночі після цього бою козаки зайняли турецькі укріплення («блякавз»), захопивши там чотири гармати і чималу здобич, а наступного дня відновили штурм фортеці. Своєю хоробрістю і талантом полководця при цьому особливо відзначився Яків Лизогуб.
Знесилені цими атаками й налякані мужністю українського війська турки змушені були скапітулювати. 19 липня Озів здався. Вихід до Озівського моря був одкритий.
Після взяття Озова боротьба зосередилася на західній ділянці фронту — на Дніпрі. Падіння Озівської фортеці не розв’язало ні чорноморської, ні кримської проблем. Правда, Озівське море було втрачене для турків, але вихід з нього до Чорного моря (через Керченську протоку) залишався в руках Туреччини. З другого боку, сила Криму ще не була зломлена, і загроза реваншу за Озів саме з боку Криму стала цілком реальною небезпекою, підсиленою ще турецькою активністю на західному (правобережному) секторі північного узбережжя Чорного моря (Очаків).
За таких умов треба було зміцнювати оборону південних кордонів України. На черговій Старшинській раді 1 січня 1697 р. в Батурині обмірковували питання про дальшу боротьбу з Кримом. «По многих разговорах» Рада ухвалила не збирати козацького війська, а щоб «при нынешнем в хлебах неурожать и в сенах недостатку, всякий мест и городов жители сами себе боронили от неприятельского нашествия». Особливі труднощі викликала справа будування військової фльоти (морської та річкової). Спочатку полковники відмовлялися робити це, посилаючись на те, що в їхніх полках немає потрібного для того дерева. Але треба було готуватися до великого водного походу проти Криму й Туреччини.
Узимку 1696-1697 р. суднобудування провадилось в деяких полках Гетьманщини коштом козаків «по таляру, а с инова товарища по полтинь земля». До весни 1697 р. в полках було виготовлено 70 морських суден і 600 човнів, «на Днепровую воду и на лиман способных». Одночасно судна будувалися і в брянських та трубчевських лісах, коло р. Десни, де працювали запорозькі майстри — Василь Богуш з сімома товаришами. Будування йшло досить повільно, і щойно наприкінці квітня 20 суден «из лесу спроважены к реке Десны c милю и больше людским тягнением, а не лошадьми». Лише в другій половині травня збудовані в Брянську 90 суден (50 для лівобережних козаків і 40 для запорожців) були спущені на Дніпро. До них приєдналися ще 121 струг з Брянська.
25 травня розпочався водний похід вниз по Дніпру. Головна мета його була оборона Таванська і знов відбудованого Шингирея від татарських нападів, а також наступ на Очаків. Фльотилія, на яку посаджено було українсько-московське військо на чолі з думним дворянином Семеном Неплюєвим, вирушила в похід. Тим часом в середині червня гетьман Мазепа з усіма козацькими полками пішов на Коломак, звідки, з’єднавшись з московським військом на чолі з боярином князем Яковом Долгоруким, рушив через Самару до Кодака. Залишивши там частину війська під командуванням миргородського полковника Д. Апостола, Мазепа і Долгорукий переправилися через Дніпро і рушили до Таванська. 19 липня біля Кічкаса сухопутне військо з’єдналося з фльотилією Неплюєва, а 25 липня коло Газі-Кермана до них приєдналися запорожці на чолі з кошовим отаманом Григорієм Яковенком. Почали зміцнювати Таванськ і відбудовувати фортецю в Газі-Кермані. Турки й татари раз-у-раз перешкоджали фортифікаційним роботам. На допомогу їм прийшли турецькі судна з моря. Становище союзного війська стало критичним. Загроза оточення, а також відсутність артилерії і нестача провіянту й пороху примусили його відступити, й, залишивши в Таванську й Газі-Кермані невеликі залоги, Мазепа і Долгорукий повернулися на Україну.
Почалася героїчна боротьба нечисленних залог Таванська і Газі-Кермана проти великого турецько-татарського війська, яке протягом двох тижнів удень і вночі обстрілювало з берега і з 36 військових суден обидві фортеці. Таванські мури були майже цілком зруйновані: крізь численні проломи можна було проїхати конем. Турецькі гармати були небаченого розміру, а ядра важили 3—5 пудів кожне. Проте усі атаки були відбиті. Такі ж невдалі були і спроби турецько-татарського війська заволодіти Газі-Керманом. Турки хотіли спокусити запорожців і лівобережних козаків різними обіцянками, але запорожці вбили посланця, а козаки, що були в Таванську, заявили, що ворогові не взяти фортеці, «доки не заржавіли козацькі шаблі й не ослабли руки». Всі атаки були відбиті й тут. Тим часом на допомогу обложеним прийшло (9-10 жовтня 1697 р.) нове військо під командою полковника полтавського Івана Іскри й московських воєвод — князя Луки Долгорукого та генерала П. Гордона. Турки змушені були спішно відступити.
Однак головна мета походу 1697 р. — удар по Очакову — не була досягнута, а загроза турецько-татарського нападу все ще висіла і над дніпровськими фортецями, і над цілою Україною. Отже, знов виникла думка про похід на Крим і Очаків. На Старшинській раді в січні 1698 р. вирішено було збудувати нову військову фльотилію. Протягом чотирьох місяців було збудовано 430 човнів. У кінці травня Мазепа з шістьма козацькими полками (чотири було послано раніше до Таванська) вирушив на Коломак, де його вже ждав князь Я. Долгорукий з 80-тисячним військом. У липні 1698 р. об’єднане військо рушило степом на Перекоп. Проте нестача води й фуражу примусила армію повернути До Таванська, де вона зайнялася укріпленням фортець Таванська й Газі-Кермана. Спроба послати 10-тисячний загін водою до Очакова була невдала, і обидва полководці повернулися на Гетьманщину. У відплату за цей похід татарське військо вдерлося на Слобідську Україну і зруйнувало м. Салтів і слободи над р. Дінцем.
Становище України в 1698-1699 рр. було дуже тяжке. Особливо важким тягарем лягала війна на людність південної Гетьманщини, зокрема Полтавського полку. Навесні 1698 р. Гетьман писав до Москви: «Ось вже одинадцять літ, як вершиться війна з Кримом і всі військові сили йдуть через Полтавський полк. Людність зазнає збитків од толочення й винищення трав і хлібів, од спустошення гаїв у старинних займищах. Гінці безупинно їздять не лише по царських грамотах (указах), але й по воєводських «памятях» (дорученнях), вимагають від жителів собі їжі й питва, а деякі насмілюються бити й ганьбити міських старшин. Хоч і є царський указ начальним людям без царських грамот і без гетьманських подорожних листів нікому нічого не брати, але багато гінців на те не зважають і знати цього не хочуть». А влітку того ж року Мазепа скаржився цареві: «Протягом 12 років, від початку свого гетьманства, зробив я одинадцять літніх і десять зимових походів, і не важко кожному розсудити, які труднощі, збитки, руйнації від цих безупинних походів терпить Військо Запорозьке і вся Мала Росія».
Крім військових тягот, людність зазнала великої шкоди від неврожаю 1698 р., який особливо дався взнаки, бо й попередні роки були здебільшого неврожайні.Катастрофічні були наслідки війни. Незадоволення охоплювало чимраз ширші народні маси і переростало в загальний протест проти дальшого ведення війни. Настрої козацького війська ставали дедалі загрозливішими. Не дивно, що український уряд починає одверто виявляти своє невдоволення тяжкою війною, якій ще кінця не було видко.
Руйнуючи Україну й вимагаючи від неї повної мобілізації всіх сил і ресурсів, війна поширювала володіння Московщини на півдні й збільшувала її мілітарно-політичні впливи на Україні і в Чорноморському просторі. 1698 р. Молдавія й Валахія визнали зверхність московського царя. Властиво, дальше продовження війни було непотрібне для Московщини, тим паче, що деякі союзники її по Священній Лізі (Польща) провадили воєнні операції дуже мляво і здебільшого невдало. Австрія і Польща ще наприкінці 1698 р. розпочали мирові переговори з Туреччиною в Карловиці, які закінчилися Карловицьким трактатом 26 січня 1699 р. Туреччина запропонувала Московщині підписати мир на основі status quo. Ця пропозиція не була прийнята, і московський уповноважений на Карловицькому конгресі — думний дяк П.
Возніцин підписав 25 грудня 1698 р. лише угоду про перемир’я на два роки.
У вересні 1699 р. московський уповноважений, думний дяк Є. Українцев прибув до Константинополя. Після кількамісячних переговорів, де головним пунктом суперечок була доля дніпровських фортець, 3 липня 1700 р. в Константинополі був укладений трактат на 30 років. Озів та інші укріплені міста на півночі Озівського моря дісталися Московщині. Дніпровські фортеці (Таванськ і Газі-Керман) мали бути зруйновані.
Виконання мілітарних зобов’язань Коломацької угоди, а зокрема багатолітня участь у війні з Кримом і Туреччиною, яка коштувала Україні великих жертв і втрат, не принесли жадної користи Українській державі. Чорноморська проблема залишилася нерозв’язаною, а разом з тим не осягнені були головні цілі зовнішньої політики Мазепи — об’єднання Правобережної України з Лівобережною, консолідація Запоріжжя з Гетьманщиною під владою гетьманського регіменту, не кажучи вже про визволення Ханської України й північного узбережжя Чорного моря з-під турецько-татарського панування. Вони залишилися метою української політики на другий період гетьманування Мазепи, а розв’язання проблеми Чорноморської України стало мрією майбутніх українських поколінь. З цього погляду, зовнішня політика Мазепи 1680-1690-х років могла бути оцінена сучасниками лише негативно.
Сучасникам найбільш впадала в око залежність політики Мазепи від московського уряду. Справді, український уряд змушений був брати активну участь і в зовнішній політиці Москви (спільна участь у війні з Кримом і Туреччиною, а згодом зі Швецією; участь у будівництві російської військової фльоти у Воронежі, куди Гетьман надсилав робітників з України, приміром, у 1698 р. тощо), і навіть у деяких внутрішніх справах московського уряду. Зокрема, в 1703 р. Гетьман вирядив козацьке військо на чолі з лубенським полковим суддею Л. Кичкаровським проти башкирських повстанців; так було й пізніше, в 1708 р., коли українські козаки змушені були допомагати приборкати повстання Булавина, якого активно підтримувало Запоріжжя.
Всі ці справи й стосунки зв’язували і гетьмана Мазепу, і взагалі керівні старшинські кола з Москвою. Гетьман досить часто їздить до Москви в супроводі численної урядової делегації, яку там дуже урочисто приймають, причому кожного разу Мазепа бачиться з царем Петром І, з яким нав’язує дуже добрі й навіть приязні відносини. Відбувається обмін коштовними подарунками, й цар нагороджує і Гетьмана, і вищу старшину високими московськими чинами та званнями.
У 1700 році Мазепа одержав орден Андрія Первозваного в нагороду за свої заслуги під час турецької війни. Пізніше, в 1707 р., за клопотанням Петра І, Гетьман дістав титул князя Священної римської імперії. Небіж Мазепи — Обидовський і деякі інші члени старшини (М. Миклашевський, І. Ломиковський, В. Кочубей) одержали чин стольника, а майже вся вища старшина — московське дворянство. Мазепа і Обидовський дістали також великі маєтки в Росії і на Слобідській Україні; інші представники української старшини одержали царські грамоти на свої маєтки. Гетьман купує собі в Москві палац. Окрім царя, він має добрі відносини з багатьма провідними московськими діячами, зокрема з фельдмаршалом Б.П. Шереметєвим, князем Д.М. Голіциним, канцлером графом Г.І. Головкіним та іншими, не виключаючи навіть князя О.Д. Меншікова. Ці урядові й персональні зв’язки мали неабияке значення для політичних планів гетьмана Мазепи й, будь-що-будь, зміцнювали його становище супроти старшинської опозиції. Але саме це — політика Гетьмана щодо Москви в 1680-1690-х роках і його персональні зв’язки та відносини з нею були дуже непопулярні на Україні. Якщо численні противники й вороги Мазепи, інтригуючи проти нього в Москві, закидали йому — цілком безпідставно — польські симпатії, зв’язки й політичні конспірації, то в широких колах українського суспільства росло й ширилось невдоволення, як здавалося, «промосковською» політикою Гетьмана, звучали слова докору й осуду, що часто-густо переходили межу громадської критики й загрожували політичним протестом. І Запоріжжя, яке не раз одверто називало Мазепу «не батьком, а вітчимом України» (1693, 1702), і Петрик, який казав, що «там, у Москві вся його (Мазепи) душа, а тут тільки тінь його» (1691), і козаки, які кричали: «що наш гетьман? він у Москву їздить та милості одержує... а про нас не дбає» (1702), і старшина («не буде у нас на Україні добра, поки сей гетьман живий буде, бо сей гетьман одно з царем розуміє» — сотник Мандрика, 1705), — це була публічна опінія того часу, досить небезпечна для гетьмана Мазепи та його далекосяглих політичних планів.
Ці плани і настрої Мазепи яскраво відбилися в його славнозвісній «Думі» — «Всі покою щире прагнуть».
Цей літературний твір Гетьмана, написаний, на нашу думку, в 1698 р., був документальною ілюстрацією тогочасного етапу України, поділеної між трьома чужими державами й трьома політичними орієнтаціями. Це був підсумок не тільки політичної філософії Мазепи, але й його багатолітньої державної діяльності, зокрема власна оцінка першого періоду його гетьманування. Але заразом це була політична програма самого автора «Думи» і перспектива її майбутнього здійснення. Створена серед невідрадних політичних обставин кінця XVII ст. й глибокої кризи зовнішньої політики Мазепи «Дума» вся пронизана суворим, але бадьорим духом боротьби. Закликаючи до політичної консолідації української провідної верстви й збройної мобілізації всіх українських сил під його, гетьманським, проводом для активної боротьби з ворогами України, Гетьман вказував нові шляхи своєї — і української державної політики.
РОЗДІЛ II. УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКА ПОЛІТИКА І.МАЗЕПИ
2.1 Російсько-українські відносини на початку гетьманування
Коли 1689 року на трон зійшов молодий і енергійний Петро І, гетьман уже вкотре застосував свій дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття 1696 року Азова — ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман також постійно давав молодому монархові поради у польських справах: згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», а російські урядники заявляли, що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа». Від Петра I Мазепа отримав чимало нагород, серед іншого, він став другим кавалером ордену св. Андрія Первозванного, за клопотанням Петра, отримав титул князя Священної Римської Імперії.
Завдяки близьким стосункам із Петром I Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 р. Після того як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковником Семеном Палієм підняло повстання. Сили повстанців налічували 12 тис., коли до них приєдналися інші козацькі ватажки — Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. З утечею на захід польської шляхти схоже було на те, що розгортається щось на зразок меншого варіанту 1648 року. Однак у 1702 р. полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра І — король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра І наказує заарештувати того й заслати до Сибіру. Його місце зайняв товариш Михайло Омельченко.
Саме в цей момент І.Мазепа прибув до Москви як впевнений у собі правитель, в оточенні великого почту. Зорієнтувавшись у тутешній політичній ситуації, гетьман став на бік Петра І. Молодий цар гідно оцінив його своєчасну підтримку, тим більше, що досвідчений І.Мазепа подав низку цінних порад. При цьому останній домігся скасування окремих статей Коломацького договору, передусім дістав право ставити старшину на свій розсуд. Надалі гетьман не раз уміло використовуватиме на благо України особисті стосунки з Петром І. Не забуватиме, звичайно, і про себе.
До реалізації своїх політичних планів І.Мазепа підійшов з притаманною йому ґрунтовністю. Насамперед він мав намір стабілізувати політичну та економічну ситуацію в Гетьманщині. Добре розумів, що досягти цього можна лише зміцнивши гетьманську владу й згуртувавши козацьку еліту через прищеплення їй почуття безумовного пріоритету державних інтересів над приватними. Почав він з приборкання старшинської опозиції, яка прагнула здобути владу для вирішення своїх меркантильних питань. Гетьману
Вдалося скинути з полковницького уряду в Переяславі Р.Думитрашка (Думитрашку Райча), одного з «героїв» Руїни. Пізніше І.Мазепа зайнявся Полтавським полком, керівниками якого (Ф.Жученко, І.Іскра) не давали спокою сумнівні лаври полтавського полковника М.Пушкаря, який у вирішальний момент російсько-української війни 1658-1659рр. вдарив у спину гетьману І.Виговському. І.Мазепа зумів приструнити полтавців, хоча й далі старшинська опозиція час від часу пробувала «на зуб» міцність гетьманської влади.