3. Історична необхідність, закономірність, свобода і свідома діяльність людей в суспільстві.
В будь-якому суспільстві діє об’єктивна історична необхідність, тобто все те, що породжується внутрішнім зв’язком суспільних явищ і в результаті внутрішньої логіки закономірно відбувається за даних умов обов’язково. Її не можливо відмінити за бажанням людей. З необхідністю один суспільний лад заміняється іншим, з необхідністю відбувались соціальні революції, з необхідністю відбувалась класова боротьба, з необхідністю вона зникає.
Разом з тим в суспільстві діють люди, наділені свідомістю, свободою дій. Як же ж співвідносяться між собою необхідність і свобода?
В історії соціальної думки було немало спроб вирішити цю проблему, висувались численні точки зору на співвідношення необхідності і свободи. В кінцевому підсумку їх можна звести до двох діаметрально протилежних.
Перша з них — теологічна (релігійна), яка визнає в суспільстві наявність тільки одного незаперечного і непорушного закону — божественного провидіння і, що в суспільстві існує тільки необхідність, яка зображується як невідворотна доля і немає ніякої свободи. А весь хід історичного розвитку ця точка зору намагалась уявити я діяння божественної волі, бога — творця світу, і людини, всі вчинки якої, все її життя заздалегідь визначене і в ньому неможливо нічого змінити.
Така точка зору отримала назву „фаталізм” (від латинського „фатум” — доля). Вона виправдовує пасивність, бездіяльність, оскільки людина розглядається як іграшка в руках таємничої необхідності, долі. Разом з тим вона містила в собі нерозв’язну суперечність. Бо необхідно було визнати, що бог нав’язує людям свою волю і керує всім ходом історії, але тоді людська історія перетворюється в суцільну комедію, в якій людина не може відповідати за свої вчинки, бо все, що вона робить є не що інше як божий припис і можна посилатись на недовідомість шляхів його. Або ця точка зору повинна визнати, що люди вільно творять свою історію, несуть за неї відповідальність, а отже — можуть порушувати божу волю. Але в такому випадку зникає релігійний фаталізм, без якого немислима ніяка релігія.
Передові соціальні мислителі ще в XVII-XVIII ст. бачили всю неспроможність цієї теорії й виступали з її критикою. Так, німецький просвітитель XVIII ст. Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803) говорив, що історія це наука про те, що відбувається в дійсності, а не про те, що могло би відбуватись за таємничими приписами долі. Вказуючи на тісний зв’язок природи і суспільства Й.Г. Гердер запитував: чому ж у фізичній природі ми ніколи не посилаємось на дива, а завважуємо в ній закони, що завжди діють з рівною силою і непорушністю, а у відношенні до людського царства ми не хочемо визнавати таких же законів, а виключаємо його з природного ланцюга і посилаємось на долю, дива і т. ін.? Й.Г. Гердер намагався довести, що історія людства як і історія природи, підкоряється певним законам, аналогічним законам природознавства. Але не будучи в змозі виявити дійсні закони суспільного розвитку він, як і інші просвітителі того періоду, не зміг вирішити задачу, яку сам же висунув.
Протилежна точка зору заперечує наявність в суспільстві необхідності, закономірності, стверджуючи, що в діях і вчинках людей панує абсолютна свобода волі, що людина абсолютно вільна у своїх діях, може робити все, що їй забагнеться, оскільки її спонукальні мотиви і дії нічим зовні не обумовлені. Така концепція, яку найбільш яскраво виразили німецькі філософи Фрідріх Ніцше (1844-1900) і Артур Шопенгауер (1788-1860) отримала назву волюнтаризм (від латинського „волюнтас” — воля). Вона перетворювала Істрію у сваволю „історичних” особистостей, які не тільки можуть робити все, що їм заманеться, але й підкоряти своїй волі цілі народи. Природно, що при цьому в історії неможливо відшукати будь-яку закономірність, оскільки спонукальні мотиви тієї чи іншої „видатної” особистості не схожі на спонукальні мотиви іншої й нічим не обумовлені, а, отже, і не можуть бути ні пояснені, ні передбачені. Це теорія „героїв” і „натовпу”. Таку точку зору відстоювали, зокрема, російські (М. О. Бакунін, П. Л. Лавров, П. М. Ткачов) та українські (А. І. Желябов, В. М. Фігнер, І. Ф. Фесенко) народники. Такий суб’єктивний розгляд історії також не є науковим і не дозволяє дати дійсно наукову картину історичного розвитку.
В сучасних умовах такий відвертий волюнтаризм вже не може нікого переконати й залучити на свій бік. А тому зараз, особливо в зарубіжній соціології, побутують більш приховані, завуальовані його форми. Вони виступають під іменем посибілізму (лат. possibile — можливий і probabilitas — вірогідність). Основний зміст цих теорій зводиться до того, що в суспільному розвитку немає об’єктивних законів, немає історичної необхідності, а мають місце тільки різні можливості, причому кожна з цих можливостей має рівну вірогідність здійснитись, стати дійсністю.
Один з прихильників цих теорій, французький філософ П’єр Вандрієс в якості прикладу в своїй праці „Про вірогідність в історії” наводить єгипетську експедицію Наполеона і намагається довести, що кожен епізод цієї експедиції міг скластись по-іншому, а не так, як він відбувався в дійсності. З цього він робив узагальнюючі висновки про те, що кожна людина біологічно автономна (народження, життя і смерть її тільки випадково співпадають у просторі й часі з народженням, життям і діяльністю інших людей). Це він називає „автономією подій”. Крім цього, є ще „духовна автономія”, володіючи свободою волі, людина може поступати так або інакше. І Наполеон міг діяти по-іншому, й міг би бути інший результат. Крім цього, якби австрійський фельдмаршал діяв більш розумно, то італійський похід Наполеона призвів би до інших результатів.
В цих розмірковуваннях, на перший погляд, є дещо раціональне. Але суть полягає у тому, що ніхто не стверджує, що та чи інша історична подія здійснюється тільки в одному варіанті, тільки в одній якій заздалегідь визначеній формі. Бо дійсно, в суспільному житті мають місце численні можливості, й тільки деякі з них перетворюються в дійсність. П. Вандрієс же з цього об’єктивного стану речей робив висновок, що в історії взагалі немає необхідності, а є тільки можливості, а тому слід говорити тільки про вірогідність тільки тих чи інших подій і відкинути детермінізм. З чим аж ніяк не можна погодитись. Наука, не заперечуючи чисельності різноманітних варіантів, у яких може відбуватись історична подія, виходить з того, що сама можливість цих варіантів обумовлюється певними об’єктивними умовами, а випадковість діє в рамках історичної необхідності, відмінити яку ніхто не в змозі. Звичайно, з позиції цього факту, експедиція Наполеона могла закінчитись інакше, він міг загинути в бою і т. п., що, звичайно, вплинуло б на хід французької історії. Але головне при цьому все-таки відбулося б — рано чи пізно французька буржуазія встановила б військову диктатуру, тільки оточував би її не Наполеон, а хтось інший. Крім цього, цей конкретний хід подій, який мав місце, був небезпричинним: він був обумовлений сукупністю багатьох історичних обставин, в силу яких відбулись так, а не інакше. Вся справа у тому, що П. Вандрієс розкладає хід історії на ряд окремих подій, ігноруючи при цьому їх внутрішній зв’язок, а тому і не може виявити об’єктивну закономірність, що проявляється в них. Адже закон і є глибокий внутрішній зв’язок явищ, зв’язаний з їх сутністю.
Філософська неспроможність протиставлення закономірності і можливості полягає у тому, що під необхідністю розуміється те, що має причину у самому собі, що закономірно витікає з самої сутності, з внутрішнього зв’язку процесів і явищ. Але при цьому необхідність ніяким чином не виключає об’єктивної випадковості, не виключає того, що одна і та ж необхідність може проявлятися в різних формах.
На початку XX ст. німецький теоретик права Рудольф Штаммер (1856-1938) „відкрив” ще одну „непримиренну” суперечність між історичною закономірністю, необхідністю і свідомою діяльністю людей. В своїй праці „Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії”, т. II, Спб. 1907, с. 97 він пише, що якби суспільний розвиток здійснювався в силу причинної необхідності, то було б недоцільне будь-яке свідоме намагання сприяти йому. За його словами тут може бути тільки одне з двох: або одне явище вважається необхідним, тобто неминучим, і тоді немає ніякої необхідності сприяти йому; або ж людська діяльність потрібна для того, аби могло настати дане явище, і тоді воно не може бути назване необхідним. Адже нікому в голову не приходить думка сприяти необхідному, тобто неминучому, місячному затемненню, оскільки воно настає закономірно. На що досить влучно відмовив Г. В. Плеханов: „До числа тих умов, сполучення яких є необхідним для сонячного затемнення, людська діяльність ніяким чином не входить і входити не може…”, — писав він в праці „До питання про роль особистості в історії” (В п’яти томах. — т. II, с. 303). Посилаючись на англійського філософа Джозефа Прістлі (1733-1804), який говорив, що хоча ланцюг подій є необхідністю, однак наші рішення і дії складають його ланку, Г. В. Писханов завважує „… історія твориться людьми, а отже людські прагнення не можуть не можуть не бути фактором історичного руху. Але історія так а не інакше внаслідок певної необхідності. Раз дана ця необхідність, то дані, як її наслідок, і ті прагнення людей, які є неминучими факторами суспільного розвитку. Прагнення людей не включають необхідності, а самі включаються нею. Отже, і протиставлення їх необхідності є великий гріх проти логіки.” (Там само, т. ІІІ, с. 193).
Таким чином наявність в суспільстві об’єктивних законів не свідчить про те, що події відбуваються з фатальною неминучістю. Людина може діяти у відповідності з цими законами, може не знати їх і просто „плисти за течією”, а може і протидіяти цим законам. І результат у всіх випадках буде різний. А, отже, не дивлячись на дію в суспільстві об’єктивних законів, не залежно від того знаємо ми про них, чи ні, хочемо цього, чи ні останнє слово належить свідомій діяльності людей.
Свобода і необхідність знаходяться в діалектичній взаємодії. Необхідність не відміняє свободу, а свобода — це усвідомлена необхідність. В суспільстві діють люди, наділені свідомістю. Саме вони є творцями і виконавцями власної історії. Об’єктивна необхідність якраз і проявляється через свідому діяльність людей, через їх практичну діяльність, бо свідомість людей є не що інше як усвідомлене їх матеріальне буття. Але одна справа, коли люди діють на осліп, не знаючи історичної необхідності і цілком інше, коли люди діють на основі пізнаної необхідності, свідомо.
Наукове розуміння свободи полягає у тому, щоби, пізнаючи необхідність в суспільстві закони суспільного розвитку, людина могла діяти у відповідності з ними, а не всупереч їм. Сам же процес пізнання законів суспільного розвитку в значній мірі залежить від суспільних відносин. Незрілість суспільних відносин призводить до незрілості суспільних теорій.
Знання законів суспільного розвитку не відміняє їх дії, але дає можливість людям цілеспрямовано здійснювати свій загальний напрямок теоретичного розвитку і діяльності, передбачувати результати об’єктивних законів. Хоча загальний результат цих дій не завжди співпадає з намірами кожного. Тому, що по-перше, кожне покоління людей діє в готових вже формах суспільних відносин, по-друге, люди бачать тільки ближні наслідки своїх вчинків і дій, а не віддалені суспільні наслідки, темпи, строки і конкретні форми, які залежать від багатьох обставин.
В суспільстві люди ставлять перед собою певні цілі і намагаються досягти відповідних результатів. Однак там, де закони суспільного розвитку не пізнані, вони проявляються і діють як стихійні сили, а люди не знаючи їх, залишаються у полоні своїх власних суспільних відносин і виявляються безсилими перед стихією суспільного життя.
І, навпаки, коли історична необхідність, пізнана людьми і свідомо застосована ними, поступає під їх контроль, люди починають свідомо творити свою історію.
З цього випливає, що успіх в діяльності людей може бути забезпечений тільки тоді, коли вона здійснюється у відповідності з пізнаними об’єктивними законами, спираючись на які люди в самій дійсності знаходять джерела саме для її перетворення. Спроба ж ігнорувати об’єктивні закони, як правило, призводить до невдач у практичній діяльності.
Таким чином, хід історичних подій, історичного розвитку в цілому неможливо змінювати довільно, оскільки він обумовлений об’єктивними законами. Але його можна прискорити активною, свідомою, цілеспрямованою діяльністю людей, які оволоділи законами суспільного розвитку. Бо хоч закони суспільного розвитку існують незалежно від свідомості людей, однак люди не пасивні перед лицем цих законів. В практичних діях людей, що розгортаються в рамках того чи іншого закону, і водночас на передній план творча, активна сторона людей, їх свідоме прагнення до досягнення певної мети. І вся історія розвитку суспільства показує, що чим більше і активніше в історичній творчості приймають участь народні маси тим більш сильний відбиток на історичний розвиток суспільства, на всю історію вони накладають.

4. Спрямування історії і майбутнє суспільства.
З найдавніших часів в філософії склались дві концесії розвитку об’єктивного світу. Одна говорить про те, що внутрішніх закономірностей розвитку не існує і встановити єдиний напрямок його розвитку не можливо. Друга концепція стверджує, що розвиток в об’єктивному світі здійснюється закономірно, у боротьбі протилежностей і що такий розвиток може бути зрозумілий тільки в світі діалектичних законів, що мають всезагальне значення.
З першої точки зору так чи інакше випливає визначення, що світ — це хаос, боріння протилежних сил, результати якого пізнати і передбачити неможливо. З другої ж логічно слідує висновок про те, що порівнюючи різні ступені розвитку, можна визначити їх цінність, їх значення в загальному процесі розвитку і передбачити напрямок цього розвитку.
По відношенню до історії суспільства ці дві точки зору набули вигляду концепцій історичного коловороту і історичного прогресу.
Обидві ці точки зору в філософській історії виникли досить давно. Ще в епоху античності можна виявити прихильників як першої (піфагореїзм, погляди Аристотеля, Пелібія, Сима Цяня та ін.), так і другої (Протагор за фактор прогресу вважав винахід вогню і моральні норми, атомізм Демокріта, давньогрецький філософ і поет Л. Кар, який і запровадив термін „прогрес” та ін.).
Італійський соціальний мислитель Джамбатиста Віко (1668-1744) одним з перших зробив спробу викласти історію розвитку суспільства у вигляді закономірного прогресу з точки зору теорії історичного коловороту. Він, по суті і вважається основоположником цієї теорії. Згідно цієї теорії суспільство у своєму розвитку здійснює три основних етапи:
Перший, божественний (дитинство людства, тобто первіснообщинний період).
Другий, героїчний (період юності).
Третій людський (період зрілості, коли даються всі станові привілеї і встановлюється формальна буржуазна рівність).
Після того, як суспільство пройде всі ці три етапи, розпочнеться його занепад і людська історія знову повертається до першої, вихідної стадії.
Окремі здогадки Д. Віко про загальну закономірність розвитку суспільства, про повторюваність в історичному процесі, його спроба виділити певні ступені розвитку суспільства відіграли суттєву роль в подальшому розвитку уявлень про хід і спрямування соціального прогресу.
В епоху середньовіччя в теологічній філософії, історії теж панувала ідея прогресу. Але вона була обумовлена тим, що ідеал розвитку людства вбачала в потойбічному світі, там — кінцева мета розвитку суспільства. І аж до XVI ст. така теорія прогресу зберігала майже виключно теологічний характер. Вона існувала як догмат, що не потребує доказів.
Звільнення філософії від впливу релігії призвело до появи нових проблем. Філософія історії Нового часу звернула увагу на прогрес в першу чергу в тій сфері, де він найбільш очевидний і найменш суперечливий — в сфері природи. І як його критерій вважали перемогу людини над природою, залишивши при цьому поза увагою проблему прогресу в суспільстві.
В добу Просвітництва проблема прогресу вирішувалась двояко. Одні з просвітителів, виходячи з всемогутності людського розуму, стверджували, що хоча вся попередня історія скоріш за все може бути охарактеризована як історія помилок, але розум, просвітництво зможуть пом’якшити звичаї і призвести до прогресу в суспільстві. Обмеженість їх поглядів полягала не тільки в ідеалістичному тлумаченні історії, але й в дещо спрощеному розумінні прогресу як суцільної висхідної лінії.
Інші ж просвітителі вже тоді бачили чисельні суперечності суспільного життя, а тому сприймали ідею прогресу не так беззастережно. Вони стверджували, що розвиток людського суспільства, хоча й сприяє розвитку культури і науки, однак супроводжується падінням звичаїв, зубожінням людей і збагаченням тих, хто при владі. Вони таким чином заклали основи нового підходу до проблеми прогресу, а саме, розглядати його не з точки зору людського розуму, наукового розвитку, зокрема (де його завжди можливо легко вирішити позитивно), а з точки зору морального і соціального прогресу, так би мовити, з середини суспільства. І при такому підході історія людського прогресу виступає як історія зростаючої нерівності людини з усіма її руйнівними наслідками. Вихід з такого становища вони вбачали у поверненні до природного стану людини, що відповідає її суті.
В класичній німецькій філософії також підтримувалась ідея прогресу. Г. Гегель, наприклад, виходив з основного положення своєї філософії про те, що абсолютний розум, послідовно втілюючись в природі, в суспільстві і мисленні, здійснює немов би поступальний розвиток.
Марксизм у своєму розумінні прогресу також спирається на свою власну концепцію історичного розвитку. Матеріалістичне розуміння історії розглядає розвиток людського суспільства як природноісторичний процес, що здійснюється за своїми внутрішніми законами. Суспільство в своєму розвитку здійснює процес переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої. І кожний з цих ступенів є кроком вперед в історії людства. З цього вчення випливає, що розвиток суспільства являє собою не просто процес безперервного розвитку якогось суспільства взагалі, яке тільки змінюється і покращується, а процес розвитку і зміни суспільно-економічних формацій кожна з яких зв’язана з попередніми і наступними, випливає з попередніх і передбачає наступні і в той же час якісно відрізняється від тих і других.
У відповідності з основними способами виробництва історія знає п’ять історичних типів суспільств — суспільно-економічних формацій: первісно-общинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну.
Первісно-общинний лад (первісний комунізм) — історично перша суспільно-економічна формація. Вона проіснувала сотні тисяч років. Для неї характерним був надзвичайно низький рівень розвитку продуктивних сил і майже цілковитої залежності людини від природних умов. Перший великий розподіл праці виникає на більш пізніх стадіях розвитку цієї формації — тваринництво відокремлюється від землеробства. Низький рівень розвитку продуктивних сил і, в першу чергу знарядь праці, обумовлював необхідність спільної праці. Головним виробничим і суспільним осередком суспільства спочатку був материнський, а згодом батьківський рід. Спільна праця обумовлювала необхідність колективної власності на засоби і продукти виробництва.
Надбудова цього суспільства також характеризувалась низьким рівнем розвитку. Громадські функції виконували люди, обрані всім населенням. Вони не володіли особливими засобами примусу, незалежних від роду і племені. Всі були рівні.
Всі ці особливості способу виробництва знайшли своє відображення у поглядах і уявленнях первісних людей, у їх світогляді. Суспільна свідомість фіксувала найпростіші причинно-наслідкові зв’язки, а в цілому відображувала безсилля людини перед грізними силами природи.
З виділенням ремесла і обміну продуктами діяльності між племенами, а згодом і всередині общини з’являється можливість привласнення частки продукту, виникнення приватної власності. Праця набуває характеру відособленої, суспільно відокремленої праці. Первісна рівність заміняється соціальною нерівністю. Виникають перші ворогуючі класи — раби і рабовласники. Первісно-общинний лад уступив місце рабовласницькому, першому в історії людства класовому суспільному устрою, де виборчі відносини набувають характеру відносин панування і підкорення, приватна власність розповсюджується не тільки на знаряддя праці, але й на безпосереднього виробника — раба. Мета виробництва — отримання додаткового продукту, що створюється працею раба, але привласнюється рабовласниками.
Цей спосіб виробництва створив більш сприятливі умови для розвитку продуктивних сил і означав крок вперед у розвитку людства. Відбувається подальший розподіл праці між землеробством і міськими ремеслами, а також між окремими галузями ремесла. В сільському господарстві з’являються зернові культури, створюються нові знаряддя праці: плуг, борона, коса та ін.
Виникає протилежність між містом і селом, а також антагоністичні суперечності між розумовою і фізичною працею. Завдяки експлуатації рабів певна частина суспільства вивільнилась від безпосередньої участі у виробництві, створивши тим самим сприятливі умови для розвитку духовного життя суспільства, науки і культури. Відособлюються окремі форми суспільної свідомості, з’являються перші філософські системи і початки природничо-наукового знання, формується релігійна ідеологія, мораль, мистецтво.
Однак з плином часу продуктивні сили вже не можуть розвиватись в рамках виробничих відносин рабовласницького ладу. Праця рабів, абсолютно не зацікавлених в результатах виробництва, давала обмежену можливість для росту продуктивних сил. низький технічний рівень виробництва і жорстка експлуатація гальмували зростання продукти снасті рабської праці. Вона приносила прибуток тільки в дрібному землеробстві і ремеслі, де не потрібна була велика кількість рабів. В крупному ж сільському господарстві та в міських мануфактурах вона стала економічно невигідною.
В сфері соціальній загострювалась боротьба між рабами і рабовласниками. Вона розхитувала підвалини рабовласницького ладу. В процесі довготривалого історичного розвитку, відміченого повстанням рабів (найвідоміше і найпотужніше повстання Спартака в 74-71 рр. до н. е.) та війнами на зміну рабовласницькій формації приходить феодальна.
Це друга форма класового суспільства, новий ступінь в суспільному розвитку. Для нього характерними є такі риси, як наявність крупного поміщицького землеволодіння і панування натурального господарства; наділення безпосереднього виробництва засобами виробництва взагалі і землею зокрема; закріплення селян до землі (закріпачення), їх особиста залежність від поміщика, існування позаекономічного примусу в різних формах; рутиний стан техніки.
Основу виробничих відносин феодальної формації складала власність поміщиків на основні засоби виробництва і неповна власність на робітника, що знаходився в особистій залежності від них. Поряд з феодальною існувала одноосібна власність селян і ремісників на знаряддя виробництва і приватне господарство, засноване на особистій праці.
Феодальний устрій давав більше можливостей для розвитку продуктивних сил. У селянина (навіть закріпаченого) була деяка зацікавленість у праці, він виявляв ініціативу у підвищенні її продуктивності. Продовжувались розвиватись ремесла, сприяючи піднесенню міст, перетворюючи їх в крупні, господарські й культурні центри.
в епоху феодалізму зроблено багато видатних відкриттів в галузі науки. Але в цілому її розвиток гальмувався соціально-економічною роздробленістю, релігійними забобонами. Релігійна ідеологія здійснювала визначальний вплив на всі форми суспільної свідомості, на всі сторони суспільного життя.
Нова формація викликала до життя нові класи: феодалів і кріпаків. Разом з тим існували і неосновні класи і прошарки. боротьба кріпаків проти поміщиків розвивалась протягом всієї епохи панування феодалізму.
Феодальна формація історично передувала капіталізму. В її надрах поступово зростали і дозрівали більш менш готові форми капіталістичної суспільно-економічної формації, що прийшла на зміну феодалізму в результаті буржуазних революцій.
Буржуазія менш ніж за 100 років свого панування створила такі продуктивні сили, яких не створили всі попередні покоління, разом взяті. Бурхливо розвиваються і науки. Відбувається революційний переворот у розвитку суспільної думки; виникає марксизм як цілісна система філософських, економічних і соціально-політичних поглядів. цей процес був характерним для періоду становлення і висхідного розвитку капіталізму.
Поступово все більш загострюється протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Найбільш яскраво воно проявляється як суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення результатів праці. Воно виступає як антагонізм між пролетаріатом і буржуазією, між організацією виробництва на окремих підприємствах і анархією виробництва в цілому. Воно призводить до руйнівних економічних криз перевиробництва, посилення експлуатації, зростання безробіття. Цей процес охоплює всі сфери суспільного життя: економічний і політичний устрій, ідеологію і культуру. Інтереси монополій вступають у протиріччя з інтересами всіх здорових сил нації. Це в свою чергу призводить до об’єднання всіх суспільних сил, зацікавлених у звільненні від влади монополій, від експлуатації і заміни капіталізму таким суспільством, в якому: відсутня експлуатація людини людиною, високий рівень суспільного милосердя (нормальні для даного історичного етапу умови існування забезпечуються для сіх без винятку), гарантовані права особистості, тобто комуністичним суспільним ладом.
Марксистська теорія виходила з того, що такі людські відносини можливі лише на певному рівні розвитку продуктивних сил, тобто необхідно досягти продуктивності праці, що забезпечить всіх громадян достатньою часткою необхідного продукту (всім, що потрібно для відтворення робочої сили); Перетворення сільськогосподарської праці на різновид індустріальної (не меншого ніж у промисловості енерго- та технічного оснащення).
Щоб якомога швидше досягти такого рівня розвитку продуктивних сил, К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували зліквідувати приватну власність на знаряддя і засоби виробництва, замінивши її суспільною.
Виконати цю місію шляхом соціалістичної революції покликаний пролетарист, оскільки він приватною власністю не володіє. Встановивши свою владу (диктатуру) він централізує всі знаряддя і засоби виробництва у рамках держави. Держава ж володіючи такою монополією, зможе розвивати економіку за єдиним планом, покінчити з поляризацією прибутків, встановити справедливий розподіл матеріальних і духовних благ. Експлуатація людини людиною стане неможливою, і, оскільки вільна праця ефективніша за підневільну, розвиток продуктивних сил постійно прискорюватиметься.
В рамках розвинутої комуністичної суспільно-економічної формації будуть подолані суттєві відмінності між містом і селом, розумовою і фізичною працею, зникнуть класові відмінності, установиться суспільне самоврядування. Все це забезпечить безмежний розвиток сіх сторін суспільного життя.
ці принципи не слід ототожнювати з практикою їх втілення в життя, де вирішальну роль відіграв суб’єктивний фактор.
Теорію суспільно-економічних формацій як ступенів суспільного прогресу не слід ідеалізувати. Як і будь-яка інша, вона має і свої переваги і недоліки.
До переваг можна віднести:
По-перше, на відміну від багатьох теорій про суспільство, які розглядали його як „суспільство взагалі”, як щось абстрактне, що не піддається конкретному аналізу і в силу цього виявилось безсилим розкрити закономірний характер розвитку суспільства і відповісти на питання, що є джерелом, основою суспільного розвитку. А тому одні з них взагалі заперечували можливість розвитку суспільства, інші ж пов’язували його розвиток з розвитком духовної культури людства, і, перш за все науки, мистецтва, освіти, релігії.
З розгляду різних типів суспільно-економічних формації випливає висновок про те, що „суспільства взагалі” не існує, а є людське суспільство на певній, конкретній стадії розвитку і, що суспільний розвиток являє собою природно-історичний процес, в ході якого одна суспільно-економічна формація замінюється іншою, більш високою за рівнем свого розвитку.
По-друге, категорія „суспільно-економічна формація” дозволяє глибоко осмислити об’єктивну тенденцію у розвитку суспільства і виступає як критерій для періодизації всієї історії людського суспільства. Цим критерієм можуть оперувати дослідники всіх сторін і явищ суспільного життя, тому що всі елементи суспільної системи можуть бути зрозумілі й проаналізовані тільки з урахуванням їх історії.
По-третє, дана категорія дозволяє застосовувати до вчення про історію суспільства критерій повторюваності в розвитку суспільних явищ, виділяти загальне в історії окремих народів, що знаходяться на одному ступені історичного розвитку, визначати, які суспільні відносини панують у даній країні, які закономірності розвитку суспільства пов'язані з даним ступенем розвитку. В результаті перед наукою відкривається широке поле для співставлення, виділення в історії країн і народів і для більш чіткого виявлення на цій основі специфічних особливостей їх розвитку.
До недоліків слід віднести деяку однобічність розгляду історичного процесу, що не враховує ряд суттєвих суспільних явищ і тенденцій. У зв'язку з цим виникає потреба доповнення такого розгляду іншими категоріями: цивілізація, стадії зростання, індустріальне суспільство, тип суспільства, економічний уклад та ін.
Особливе значення в цьому відношенні має категорія «економічний уклад».
Справа в тому, що кожне суспільство—це надзвичайно складний організм, у якому виробничі відносини ніколи не виступають в «чистому» вигляді. В кожному суспільстві поряд з панівною економічною формою та іншими суспільними явищами зберігаються залишки минулих суспільств, а також зароджуються елементи майбутніх економічних форм, які співіснують разом з основними відносинами і переплітаються з ними. Для означення групи цих відносин й існує категорія «економічний уклад», під яким розуміється, засноване на тій чи іншій формі власності господарство, певний вид виробничих відносин, що існують в рамках даного суспільства (або залишкові старого суспільства, або зачатки нових відносин майбутнього суспільства). Сукупність різних економічних укладів і їх відношення характеризують соціально-економічну рису суспільства. А тому ця категорія має принципове значення при дослідженні особливостей переходу одного типу суспільства в інший.
З захопленням сприймали ідею суспільного прогресу молода буржуазія, що йшла до влади, та її ідеологи. Їм була властива глибока віра в прогрес суспільства.
Однак, на початку XX ст. і особливо з періоду Першої світової війни, віра в можливості прогресу була підірвана. Довершили справу такі історичні явища, як «велика криза» початку 30-х рр., прихід до влади фашизму, Друга світова війна з її атомним фіналом. Зарубіжні соціологи задаються питанням: «Яке майбутнє чекає людство?»
В 1943 р. німецький соціолог О. Флехтхейм запропонував термін «футурологія» (від лат. futurum—майбутнє, і гр. «лоґос»—слово, вчення) в якості назви, за його словами, «науки про майбутнє», яка тільки-но складається. (Слід сказати, що в такому розумінні поняття «футурологія» не отримало визнання, оскільки перспективи соціальних процесів вивчаються багатьма науками й «наука про майбутнє» не має власного предмету дослідження. Зазвичай його використовують для означення соціального прогнозування, як одного з напрямків конкретно-соціальних досліджень, як одного з напрямків конкретно-соціальних досліджень, а частіше—для означення зарубіжної літератури в цій галузі.)
Протягом 50-х років XX ст. поступово складались основні концепції
майбутнього. Їх відмінною рисою було те, що вони не були пов'язані ні
з розвитком науки і техніки та їх соціальними наслідками, ні з
теоріями індустріалізму, ні з екологічними проблемами, оскільки й ті, і другі, й треті тільки-но складались самі.
Наприкінці 60-х років XX ст. в зарубіжній футурології остаточно склались три напрямки.
Перший, найвпливовіший, відкрито апологетичний, який найбільш послідовно розвивав теорії індустріалізму (еволюції людства від «доіндустріального» через «індустріальне» до «постіндустріального» суспільства), в основу яких було покладено принцип підвищення рівня життя, що визначається валовим національним прибутком на душу населення, незалежно від способу виробництва та суспільного устрою. (Суть цих теорій найбільш повно викладена в праці Г. Кана і Е. Вінера «Рік 2000»)
З точки зору такого підходу людське суспільство пройшло три етапи:
доіндустріальне суспільство, економіка якого ґрунтується на ручній праці, а примітивний рівень господарства допускає позаекономічний примус до праці; індустріальне суспільство, основа виробництва якого — механічна технологія, а більш складні технічні завдання вимагають економічних методів примусу до праці; постіндустріальне суспільство, перехід до якого завершується зараз у найбільш розвинених країнах. Тут панує електронно-комп'ютерна технологія, використовуються переважно не фізичні, а інтелектуальні здібності, творчий потенціал людини, що звужує сферу функціонування примусу і висуває на перший план різні форми особистої зацікавленості.
Другий, менш впливовий і в деякій мірі опозиційний першому, «конвергенціоністський», представники якого сумнівались у сумісності розвитку науки й техніки, їх соціальних наслідків з капіталістичним способом виробництва і виступили за «реформування» капіталізму шляхом посилення в ньому «елементів соціалізму», аж до повної їх «кониергенції» (передбачалось, що в останньому також розвиватимуться буржуазні елементи). Типова праця цього напрямку—книга Ф.Баоде «Змагання до 2000 року». Цю теорію свого часу висунули американський професор польського походження З. Бжезіньскі та видатний російський фізик і правозахисник А. Д. Сахаров.
Вони виходили з того, що діалектика соціального розвитку відбувається за схемою: теза—антитеза—синтез. За тезу взято капіталізм з трьома його китами: приватною власністю на засоби виробництва, спільним ринком і капіталом. Антитеза—соціалістичний лад, який повністю заперечує головні підвалини капіталізму: замість приватної власності—державна, замість ринку—план, замість капіталу— вал. А синтез—це принципово новий, якісний, синтетичний лад.
І на думку багатьох вчених, капіталізм виживає тільки завдяки невпинним «щепленням» самому собі соціалізму: пенсії, медичне страхування, допомога за безробіттям, соціальні програми—все це соціалістичні елементи, які «купують» бідних, щоб вони не чіпали багатих. Якщо перестати робити ці «щеплення» соціалізму, капіталізм вийде з-під контролю, як уже це не раз траплялося в різних країнах.
Третій, ще менш впливовий, але опозиційний двом попереднім, песимістичний, представники якого однозначно стверджували про несумісність соціальних наслідків розвитку науки й техніки з подальшим існуванням людства і пророкували загибель сучасної цивілізації вже на початку XXI ст. Найбільш повно ці погляди викладені в книзі К. Ясперса «Атомна бомба й майбутнє людства».
Спільною характерною рисою всіх цих напрямків було те, що вони намагались певним чином пояснити суспільний прогрес, виходячи з процесу бурхливого розвитку науки й техніки, що отримав назву «науково-технічна революція» та її соціальних наслідків.
Але, якщо представники першого і другого напрямків вважали науково-технічну революцію панацеєю від усіх бід, від усіх хвороб соціального розвитку, то прихильники третього напрямку утверджують ідею про демонізм техніки, про небезпеку, що несе з собою її розвиток.
З другого боку, завважуючи, що прогрес в техніці не співпадає з моральним прогресом і прогресом у духовному житті суспільства взагалі, вони приходять до висновку, що, оскільки можливе аморальне використання досягнень науки, то винуватий в усьому людський розум, оскільки наука—плід розвитку розуму.
Наприкінці 60-х — початку 70-х років в ряді країн, і в першу чергу в США, відбувались соціально-політичні процеси, пов'язані з виступами громадськості проти забруднення оточуючого середовища, пошуками винуватців цього процесу і звинуваченням науки в тому числі й футурології, що вона не звернула своєчасно увагу на екологічну ситуацію, що складалась. Це призвело до певних змін всередині футурології. Дійсність тих років настільки кричуще суперечила оптимістичним концепціям індустріалізму і конвергенції, що їх буквально змило з переднього краю футурології, висунувши на їх місця песимістичний напрямок.
Симптоматичною в цьому відношенні виявилась праця американського соціолога Ольвіна Тоффлера «Футурошок» (1970 р.).
В ній О. Тоффлер розповідає, як соціальні наслідки НТР розвіюють звичний світ сучасної людини, звичні канони її соціального простору і часу, її соціальне середовище і соціальні цінності.
«Шалено прискорюється темп життя. Одяг, домашня обстановка, всі речі, що оточують людину, самі по собі втрачають минулу престижну цінність. Чим частіше людина може дозволити собі їх міняти—тим вище її престиж. Розпочинається царство речей одноразового користування».
Зикає чарівність «отчого дому». Кожна п'ята американська сім'я щорічно змінює місце проживання! Для сучасних кочівників дім перетворюється в «житло одноразового користування». Стає старомодним мати друзів «на все життя». Їх міняють у міру необхідності в «потрібних людях» для просування по службі чи успіху в суспільстві. Розвалюється сім'я, на кожні три шлюби—одне розлучення. З'являються і зникають тисячі «шлюбних комун» і клубів з обміну дружинами.
Друзів, дружину, кохану замінюють «знайомі одноразового користування».
Замість звичного способу життя, повсякденної поведінки людей з'являються сотні різноманітних «стилів життя», один від другого екстравагантніший і обурливіший за минулим розумінням.
Замість звичних «солідних» фірм з суворою ієрархією престижу й підпорядкуванням службовців, розкручується калейдоскоп виникаючих і зникаючих комітетів, центрів, комісій, інститутів, корпорацій, що по-різному (іноді досить значно) впливають на розвиток економіки, політики, культури.
Замість звичної організації «галузевого управління» з'являється невідома раніше—«проблемна», а замість звичної бюрократії й плутократії—«адхократія», комітети «ad hoc», для даного випадку, котрі на даний час виявляються важливішими за президентів і директорів фірм.
Засоби масової інформації — радіо, телебачення, преса, що поглинають кіно й театр,— стають засобами масового одурманювання людей, безцеремонної маніпуляції особистістю людини. Мистецтво перетворюється в модні кривляння, в «потіху одноразового користування». Наука підбирається до таємниць управління фізичним і психічним розвитком людини, готується поставити масове одурманювання людей і маніпулювання особистістю на «наднову» основу, прискорює процес перетворення homo sapiens у якийсь кібернетичний організм.
Все більш дискомфортно відчуває себе людина в цьому «шаленому, шаленому, шаленому» світі. Все частіше потрапляє в шоковий стан. Але це тільки початок. Далі буде ще гірше, тому що це не просто шок, а шок від зіткнення з майбутнім.
Ось таку нерадісну картину змалював О. Тоффлер у своєму творі.
Як же зустріти цей «виклик майбутнього»? «Необхідно, — пропонує О.  Тоффлер, — розвивати «дослідження майбутнього», розпочати «навчання майбутньому» в школах, університетах, а за допомогою преси, радіо й телебачення розширити практику соціальних експериментів, штучно створюючи «плацдарми для наступу на майбутнє», полегшуючи «пристосування людей до майбутнього».
В 70-х роках XX ст. ці рядки викликали у нас не більш ніж іронічну посмішку: «Це у них, а в нас такого немає». На початку XXI ст. майже всі ці процеси мають місце і в нашому суспільстві.
Книга О. Тоффлера—це в основному теоретичні розмірковування про майбутнє суспільства і людства в цілому й пошуки виходу з «футурошоку».
В 1971 р. вийшла в світ праця Дж. Форрестера «Світова динаміка», а в 1972 р.—«Межі зростання» Д. Меддоуза з групою співавторів, у яких вони спробували за допомогою кібернетичної моделі й ЕОМ з'ясувати як сучасні глобальні демографічні, економічні й екологічні процеси вплинуть на долю людства. Вони обрали п'ять, на їх думку, вирішальних процесів:
зростання світового народонаселення (ключовий процес);
зростання промислового виробництва;
зростання виробництва на душу населення продуктів харчування;
зростання забруднення навколишнього природного середовища.
Як узагальнюючий показник вони визначили принципи «рівень і якість життя», який трактували як інтегральний індекс:
густоти населення;
рівня промислового і сільськогосподарського виробництва;
забезпеченості мінеральними ресурсами;
забрудненості природного середовища;
стресових ситуацій на роботі і в побуті;
якості охорони здоров'я людей.
Моделювання за допомогою ЕОМ показало, що при існуючих темпах зростання населення світу (2% в рік з подвоєнням за 35 років) і промислового виробництва (5–7% в рік з подвоєнням приблизно за 10 років), протягом перших же десятиріч XXI ст. мінеральні ресурси будуть вичерпані, зростання виробництва продуктів харчування припиниться, а забруднення природного середовища стане незворотним. З цього було зроблено висновок, що «рівень» і «якість» знаходяться в зворотній залежності одне щодо одного: що вищий рівень життя, пов'язаний з темпами зростання виробництва, тим скоріше забруднюється природне середовище, вища скупченість населення, гірший стан здоров'я людей, більше стресових ситуацій, тобто нижча якість життя. В сукупності це буде означати глобальну катастрофу, загибель мільярдів від голоду і хвороб.
Аби уникнути катастрофи, створити «глобальну рівновагу», автори рекомендували різко скоротити темпи зростання народонаселення і промислового виробництва, звівши їх до простого відтворення за принципом: «нове на заміну старого» (концепція «нульового зростання»).
Однак, такий комп'ютерно-глобальний підхід до прогнозування майбутнього суспільства не враховував:
по-перше, суттєвих відмінностей між окремими, особливо розвинутими країнами й тими, що розвиваються. Між тим, процеси зростання населення й промислового виробництва, зменшення мінеральних ресурсів і забруднення навколишнього середовища в різних країнах відбуваються по-різному. В розвинутих країнах немає проблеми зростання народонаселення (скоріше навпаки, існує проблема депопуляції), а в країнах, що розвиваються, немає проблеми «надмірного» промислового зростання, а існує проблема прискорення недостатніх темпів розвитку економіки;
по-друге, автори спирались на тенденції, властиві початку 70-х років, тоді як у 80-х, а тим більше наприкінці 90-х—початку XXI ст. ці тенденції могли змінитись. Вони фактично змінились і продовжують змінюватись.
За це автори були жорстоко розкритиковані. З'явились альтернативні розробки глобальних моделей, в розробку теорій майбутнього людства включились десятки дослідницьких груп в США, ФРН, Японії, Аргентині, Нідерландах, Швейцарії, Англії та інших країнах. «Глобальне моделювання» й визначає в основному обличчя сучасної зарубіжної футурології, найхарактернішою рисою якої є: зневіра в майбутньому суспільства і людства.
У багатьох вчених викликають занепокоєння ряд факторів, що, на їх думку, можуть призвести до загибелі людства. Це, перш за все, такі:
Використання атомної енергії як у військовій, так і мирній галузі загрожує людству ядерним геноцидом.
Тотальне забруднення навколишнього середовища.
Економічний хаос, спад рівня промислового і сільськогосподарського виробництва підвищує агресивність одних людей проти інших, що в кінцевому результаті й призведе до їх взаємного знищення.
Деякі наукові відкриття, особливо в галузі генної інженерії (такі, як клонування) теж загрожують існуванню людства.
Глобальне потепління клімату і створення парникового ефекту.
А в цілому, сучасна зарубіжна соціологія в більшості випадків заперечує наявність закономірних ступенів розвитку людського суспільства. Вона шукає подібні риси у різних етапів розвитку. Якщо ж і проводиться якась класифікація, то мотивується це необхідністю зробити пізнання суспільства більш зручним. В якості критерію тоді беруться довільно вибрані конструкції, далекі від дійсного стану речей.
Соціальну філософію як науку цікавить не тільки констатація наявності прогресу в житті суспільства, але й проблеми, пов'язані з тим, як розуміти суспільний прогрес і в якій мірі людина може впливати на прогрес, усуваючи перешкоди на його шляху та полегшуючи його хід і прискорюючи його. Питання стоїть про те, чи можливо регулювати і скеровувати суспільний прогрес?
Ця проблема стає особливо гострою в наш час. Це обумовлюється тим, що зараз усі народи світу, в тому числі й постсоціалістичних країн (Україна не становить винятку) повинні самі вирішувати свою долю.
Суспільний прогрес—не простий і прямолінійний процес, позбавлений суперечностей і труднощів; навпаки, прогрес у будь-якій формації завжди має суперечливу форму. З одного боку, успіхи в одній сфері суспільного життя, — скажімо, в науці й техніці, — супроводжується прогресом в інших. А з другого—соціальні наслідки прогресу можуть бути негативними, що залежить від суспільного устрою, від того, в інтересах якого класу—прогресивного чи реакційного— використовуються досягнення науки й техніки.
В історії будь-якого народу можливі такі періоди, коли сили реакції (фашизм в Італії, Німеччині, Іспанії та ін.) тимчасово перемагають. Але при цьому завжди рано чи пізно все стає на свої місця, історична необхідність пробиває собі дорогу й суспільство рухається далі, прогрес незворотній. А тому можна вважати, що перемога сил прогресу неминуча.
Цілком очевидно, що людське суспільство постійно змінюється, в кожну історичну епоху воно має певним чином визначений вид. Прихильники ідеї суспільного прогресу стверджують, що ця зміна має характер розвитку, причому розвитку поступального, прогресивного.
Однак, де відшукати критерій для того, аби визначити, що даний ступінь розвитку суспільства є кроком уперед, порівняно з якимось іншим ступенем? Чому ми повинні вважати, що рабовласницький устрій був прогресом порівняно з первіснообщинним, а феодальний—порівняно з рабовласницьким? Очевидно, що тут неможливо обійтись критерієм, про який говорили мислителі доби Просвітництва—розвитком людського розуму.
Коли ми говоримо про суспільний прогрес, то маємо на увазі не якусь одну сторону життя суспільства, а дане суспільство в цілому. А тому, для розуміння і визначення прогресу слід враховувати три фактори— рівень розвитку продуктивних сил суспільства, тип суспільних виробничих відносин і класову чи стратифікаційну структуру суспільства, що визначає його політичний устрій. Тільки сукупність цих ознак і дає уявлення про прогрес даного суспільства.
З вищевикладеного випливає ряд положень.
По-перше, в історії існує безперервна лінія прогресу, зв'язок і спадкоємність, яка обумовлена збереженням і використанням вже раніше розвинутих продуктивних сил. Перервність прогресу пояснюється тим, кожна форма виробничих силам, що породили їх, тільки протягом певного часу і сама є історично минущою.
По-друге, збереження і використання продуктивних сил робить можливим прискорення темпів історичного розвитку. Первіснообщинний лад існував сотні тисяч років, рабовласницький—декілька тисяч років, феодальний — близько тисячі років, капіталістичний почав замінюватись соціалістичним вже через декілька сотень років.
По-третє, прогрес має нерівномірний характер: це і нерівномірність розвитку різних країн, і нерівномірність розвитку різних сторін суспільного життя в даному суспільстві. Така суперечливість прогресу не є його внутрішньою властивістю, а пояснюється тим чином виробничих відносин, що панують в тому чи іншому суспільстві.
По-четверте, основним змістом людської історії є самозбереження і самовдосконалення.
Таким чином, суспільний прогрес—це закономірність розвитку людського суспільства. Його об'єктивним критерієм є рівень розвитку продуктивних сил і відповідних їм виробничих відносин, панування людини над силами природи і силами соціальними, панування над суспільними відносинами. І в світлі цього критерію проявляється поступальний рух у взаємовідносинах суспільства і природи; у вирішенні проблеми про співвідношення суспільної свідомості й суспільної свідомості і суспільного буття та роль свідомого фактору в житті суспільства; у співвідношенні особистості й суспільства.