Конституція України – основний закон держави.
Органи державної влади.
Система стримувань і противаг.
10.4.Система місцевого самоврядування.
Конституція України – основний закон держави.
Основним законом держави, який закріплює її суспільний і державний устрій, права, свободи і обов’язки громадян, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій тощо, є конституція. Процес розробки і прийняття Конституції України тривав досить довго. Його було започатковано 16 липня 1990 р. із прийняттям Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України. Цей політико-правовий документ проголошував верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах території УРСР, право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством, базові принципи майбутньої внутрішньої і зовнішньої політики Української держави. Декларація про державний суверенітет стала основою для подальших конституційних розробок в Україні.
Із здобуттям Україною незалежності 24 серпня 1991 р. конституційний процес вийшов на новий, вищий організаційно-правовий рівень, став однією з найважливіших складових процесу розбудови незалежної, правової, демократичної української держави. Слід зазначити, що протягом перших років незалежності в Україні офіційно діяла Конституція колишньої УРСР, щоправда – у значно зміненому і адаптованому до суспільно-політичних реалій варіанті. Хоча було зрозуміло, що ця Конституція мало відповідає потребам сьогодення і має тимчасовий характер. Створена Верховною Радою ще 24 жовтня 1990 р. Комісія по розробці нової Конституції України активно працювала над підготовкою проекту Конституції. Перший проект було винесено на розгляд Верховної Ради 30 червня 1992 р. Він передбачав створення сильної президентської влади. Президент мав очолити виконавчу гілку влади. Законодавча влада мала здійснюватись двопалатними Національними Зборами, що складаються з Ради депутатів і Ради послів. Проект-92 був схвалений в першому читанні Верховною Радою, проте через спротив значної частини депутатів з часом зазнав численних змін. Восени 1993 р. Верховна Рада розпочала обговорення оновленого проекту. Він передбачав збереження однопалатної структури парламенту зі старою назвою – Верховна Рада, а також вилучення в Президента повноважень глави уряду і передачу функцій вищого органу виконавчої влади Кабінету Міністрів. Після певного доопрацювання Проект-93 26 жовтня 1993 р. було опубліковано. Проте через глибоку політичну кризу в державі, що завершилася прийняттям Верховною Радою рішення про дострокові вибори парламента і Президента, цей проект так і не було винесено на пленарне засідання Верховної Ради. У зв’язку із підготовкою та проведенням дострокових виборів конституційний процес в Україні було призупинено на рік. Він відновився у листопаді 1994 р. Проте з часом в державі почала назрівати конституційна криза. З одного боку, Верховна Рада через свою неструктурованість не могла прийняти Конституцію. З іншого – Президент Л.Кучма вніс на розгляд парламенту проект закону „Про систему державної влади та місцеве самоврядування в Україні”, який значно розширював повноваження Президента, що для Верховної Ради було неприйнятним.
Вихід з „патової” ситуації було тимчасово винайдено завдяки підписанню 8 червня 1995 р. між Верховною Радою і Президентом Конституційного договору „Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”. Це був тимчасовий конституційно-правовий акт, своєрідна „мала конституція”, що встановлював в Україні досить жорстке президентське правління терміном на один рік, протягом якого Верховна Рада зобов’язувалася прийняти нову Конституцію.
Проте рік минув, а Конституцію прийнято не було, незважаючи на те, що її проект був представлений на розгляд Верховної Ради ще 20 березня 1996 р. Це дало можливість Президенту натиснути на Верховну Раду, видавши 27 червня 1996 р. Указ про винесення проекту Конституції на Всеукраїнський референдум – цей проект не враховував численні зміни, внесені парламентом за останні чотири місяці конституційної роботи. Верховна Рада була поставлена перед необхідністю негайного прийняття Конституції. Розглядаючи лише найбільш суперечливі норми і голосуючи ті норми, що не викликали принципових заперечень, разом з кожним розділом в цілому, Верховна Рада в ніч на 28 червня 1996 р. прийняла нову Конституцію України. Голоси розподілилися так: „за” – 315, „проти” – 36, утрималося - 12. Так завершився конституційний процес в Україні.
Конституція проголошує Україну демократичною, соціальною, правовою державою.
На демократичність України вказують надані Конституцією широкі гарантії прав і свобод людини і громадянина, незалежно від походження, статі, раси, мови, релігії, майнового стану, політичних переконань.
На соціальний характер Української держави вказує широкий спектр соціально-економічних прав і свобод, гарантованих громадянам України: захист від незаконного звільнення з роботи; доступність і безплатність медичного обслуговування, загальної середньої освіти, вищої - на конкурсній основі; соціальний захист у разі втрати працездатності, безробіття, у старості; інші види соціального захисту, що повинні забезпечити рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Про правовий характер Української держави свідчить широкий спектр гарантованих Конституцією особистих та політичних прав і свобод людини і громадянина, які є невідчужуваними та непорушними; принцип верховенства права; принцип поділу єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.
За формою державно-територіального устрою Україна є унітарною державою. До її складу входить одна автономія (що вказує на унітарно децентралізований устрій) – Автономна Республіка Крим, яка є невід’ємною складовою України, проте володіє широкими повноваженнями в питаннях організації діяльності органів влади; прийняття нормативно-правових актів, що не суперечать Конституції і законам України; управління майном, що їй належить.
За формою державного правління Україна є республікою. Єдиним джерелом влади в державі є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Правовий статус органів державної влади в Україні та розподіл повноважень між ними вказує на парламентсько-президентський характер республіканської форми правління.
Органи державної влади.
Шляхи формування, правовий статус та повноваження органів державної влади в Україні визначаються Конституцією та відповідними законами України. (Схема 10.1).
Законодавча влада
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Вона складається з 450 народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 4 роки, працюють на постійній основі і не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі, а також займатися іншими видами прибуткової діяльності, окрім викладацької, наукової та творчої. Народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування та не можуть бути без згоди Верховної Ради притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Народним депутатом може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх 5 років та не має не погашеної і не знятої у встановленому законом порядку судимості.
Верховна Рада обирає зі свого складу Голову парламенту, його першого заступника і заступника та відкликає їх. Верховна Рада затверджує перелік парламентських комітетів, які здійснюють законопроектну роботу та попередній розгляд питань, віднесених до повноважень Верховної Ради; обирає голів цих комітетів. Також Верховною Радою можуть створюватися тимчасові спеціальні комісії.
Функції, що здійснює Верховна Рада України, можна поділити на законодавчі, номінаційні, контролюючі, фінансові.
До законодавчих повноважень Верховної Ради належить внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом ХІІІ Конституції. При цьому зміни не можуть стосуватися скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина та не можуть бути спрямованими на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України. Лише Верховна Рада України визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики України; затверджує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; усуває Президента України з поста в порядку імпічменту; розглядає і приймає рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету міністрів України. Лише законами України регулюються питання прав і свобод людини і громадянина, громадянства, прав корінних народів і національних меншин, основ соціального захисту, правового статусу власності, територіального устрою України, судоустрою і судочинства; засади використання природних ресурсів, засади зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності; основи національної безпеки, організації Збройних Сил і забезпечення громадського порядку; порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України, одиниці ваги, міри і часу; порядок використання і захисту державних символів.
Номінаційні функції Верховної Ради стосуються впливу на формування інших органів державної влади: призначення виборів Президента; надання згоди на призначення Президентом на посаду Генерального прокурора, голови Антимонопольного комітету, голови Фонду державного майна, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення; призначення на посаду за поданням Президента голови Національного банку; призначення третини складу Конституційного Суду; обрання суддів безстроково.
Реалізація контролюючих функцій Верховної Ради передбачає здійснення контролю за діяльністю інших органів державної влади: здійснення контролю за діяльністю Кабінету міністрів, розгляд питання про його відповідальність та ухвалення резолюції недовіри йому; висловлення недовіри Генеральному прокурору, що має наслідком його відставку з посади; ратифікація підписаних Президентом і урядом міжнародних договорів і угод; проведення парламентських слухань та звернення із запитами до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Повноваження Верховної Ради у фінансовій галузі передбачають затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за його виконанням, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням. Виключно законами України встановлюються: система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти та іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, порядок випуску та обігу державних цінних паперів.
Президент України – глава держави, що виступає від імені України, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права строком на 5 років не більше ніж на два терміни поспіль. Президентом може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх років та володіє державною мовою. Президент України користується правом недоторканості на час виконання повноважень. Повноваження Президента достроково припиняються у разі: відставки; смерті; усунення з поста в порядку імпічменту; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я (рішення щодо цього приймається Верховною Радою більшістю голосів від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України – за зверненням Верховної Ради, і медичного висновку.
До повноважень Президента України належить: забезпечення державної незалежності, національної безпеки і правонаступництва держави; представництво держави в міжнародних відносинах, здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів та укладання міжнародних договорів України; припинення повноважень Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; призначення за поданням Прем’єр-міністра членів Кабінету міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припинення їхніх повноважень на цих посадах; призначення за згодою Верховної Ради на посаду Генерального прокурора та звільнення його з посади; призначення половини складу Ради Національного банку України; призначення на посади та звільнення з посад за згодою Верховної Ради голови Антимонопольного комітету, голови Фонду державного майна, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення. Окрім цього він є Верховним головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України; призначає третину складу Конституційного Суду; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненнях їх на повторний розгляд; здійснює помилування. На основі та на виконання Конституції і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Президент не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.
Виконавча влада
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет міністрів України. До складу Кабінету міністрів входять Прем’єр-міністр України, перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри. Прем’єр-міністр призначається Президентом за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради. Персональний склад Кабінету міністрів призначається Президентом за поданням Прем’єр-міністра. Кабінет міністрів складає повноваження перед новообраним Президентом України. У зв’язку з прийняттям Верховною Радою резолюції недовіри уряду або за рішенням Президента Прем’єр-міністр зобов’язаний подати Президенту заяву про відставку Кабінету міністрів.
У своїй діяльності Кабінет міністрів керується Конституцією і законами України, актами Президента. До повноважень Кабінету міністрів належить: виконання Конституції і законів України, актів Президента; забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробка і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; управління об’єктами державної власності; розробка проекту Державного бюджету, виконання затвердженого Верховною Радою Державного бюджету; здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; організація і забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи.
Нижчими органами виконавчої вертикалі в Україні є місцеві державні адміністрації, що діють в областях, районах і містах Києві та Севастополі. Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Голови адміністрацій призначаються на посаду Президентом України: голова обласної державної адміністрації - за поданням Прем’єр-міністра, голова районної – за поданням голови обласної. Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом і Кабінетом міністрів, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Голови місцевих адміністрацій звільняються з посади Президентом. Також Президент зобов’язаний прийняти рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації у разі висловлення останньому недовіри двома третинами депутатів від складу відповідної Ради.
Судова влада
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. Рішення судів є обов’язковими для виконання на всій території України. Складовими судової системи України є Конституційний Суд, суди загальної юрисдикції та спеціалізовані суди.
Конституційний Суд – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента, актів Кабінету міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; дає висновок щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для ратифікації, дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента з поста в порядку імпічменту; здійснює офіційне тлумачення Конституції та законів України. До Конституційного Суду можуть звертатися: Президент; не менше сорока п’яти народних депутатів; Верховний Суд; уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Конституційний Суд складається з 18 суддів і формується шляхом призначення по 6 суддів відповідно Верховною Радою, Президентом та з’їздом суддів України. Суддя Конституційного Суду призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний термін. Ним може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менше десяти років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою. Конституційний Суд шляхом таємного голосування обирає зі свого складу лише на один трирічний термін Голову Конституційного Суду.
Вищим органом в системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд, який обирається Верховною Радою безстроково, а в системі спеціалізованих судів, основу яких складають господарські суди – вищі спеціалізовані суди. Перше призначення суддів терміном на 5 років здійснюється Президентом, на подальший термін вони обираються Верховною Радою безстроково. Судді володіють недоторканістю, що гарантується Конституцією та законами України, і не можуть бути без згоди Верховної Ради затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом.
В Україні не допускається створення надзвичайних та особливих судів.
Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних на засадах: законності; рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласності судового процесу та його повного фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов’язковості рішень суду.
Система стримувань і противаг.
Основою стабільного функціонування системи державної влади демократичної держави є система стримувань і противаг, яка забезпечує взаємну підконтрольність різних гілок і центрів державної влади та запобігає концентрації влади в одній гілці чи в руках однієї особи. Отже, розглянемо систему стримувань і противаг в Україні. (Схема 10.2). Основними складовими цієї системи у парламентсько-президентській республіці є: подвійність джерел формування виконавчих структур, імпічмент, право розпуску парламенту, право вето, конституційний нагляд. Відразу слід зауважити, що система конституційного нагляду в Україні, здійснюваного Конституційним Судом, має досить стандартний вигляд, цілком відповідає світовій практиці і не викликає серйозних нарікань правового характеру.
На приналежність України до строкатого списку держав з парламентсько-президентською формою правління в першу чергу однозначно вказує подвійність джерел формування уряду – Кабінету міністрів. При цьому неозброєним оком видно нерівність впливів на український уряд з боку Президента та Верховної Ради. Участь останньої в процесі формування Кабінету міністрів обмежується лише затвердженням запропонованої Президентом кандидатури на посаду Прем’єр-міністра, в той час як контроль за розподілом „міністерських портфелів” повністю зосереджений в руках Президента. Більшими є й повноваження Президента у сфері контролю за урядом. Адже, по-перше, в Президента, на відміну від Верховної Ради, яка може висловлювати недовіру лише до всього уряду, є право звільняти з посад окремих міністрів, що є значно гнучкішим і більш дієвим важелем впливу на Кабінет міністрів; по-друге, у разі затвердження Верховною Радою Програми діяльності Кабінету міністрів, він стає на рік „недоторканим” для парламенту, в той час як аналогічної „страховки" від Президента уряд не має.
Ще одним доказом визначального впливу Президента України на виконавчу гілку влади є його контроль за виконавчими структурами на місцях, адже призначення на посади та звільнення з посад голів місцевих державних адміністрацій здійснюється Президентом. Тут спостерігається правовий нонсенс: Конституція України чітко визначає, що „Кабінет міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади”. Отже, можна констатувати, що реальне керівництво виконавчими структурами в Україні здійснюється Президентом, який при цьому де-юре не є представником чи, тим більше, главою виконавчої влади, а значить і не несе відповідальності за її діяльність. На нашу думку саме це положення є найбільш принциповим недоліком системи стримувань і противаг в Україні і підлягає коригуванню.
Другою складовою системи стримувань і противаг є процедура усунення Президента з поста Верховною Радою в порядку імпічменту. Така процедура передбачається і чітко виписана в Конституції України. Проте ця процедура є досить складною, багатоступеневою, передбачає участь Конституційного Суду та Верховного Суду, а також прийняття Верховною Радою відповідного рішення більшістю у три чверті голосів від її конституційного складу. По суті це робить реалізацію ідеї імпічменту практично неможливою. В той же час наявність в Президента широких повноважень як глави держави і, де-факто, як керівника виконавчої владної вертикалі, потребує реального механізму відповідальності, а значить – спрощення (хоча і небезмежного) процедури імпічменту.
Так само як імпічмент, практично не працює в Україні інститут розпуску парламенту. Цей інститут є досить стандартним атрибутом правового статусу глави парламентсько-президентської республіки. Проте Конституція України передбачає лише один випадок, за якого Президент припиняє повноваження Верховної Ради: „якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися”. Цей параграф основного закону має радше регламентаційний характер, а тому навряд чи може бути застосований.
Ще однією складовою системи стримувань і противаг в Україні є інститут президентського вето. Президент України володіє правом класичного, відкладального вето. Таке вето долається парламентом більшістю у дві третини голосів. Проте в Україні процедура подолання вето виписана у найжорсткішій формі: дві третини від конституційного складу Верховної Ради. Враховуючи те, що парламент практично ніколи не буває „заповнений” на сто відсотків (депутати вибувають, переходять на інше місце роботи, помирають), голоси відсутніх де-юре депутатів практично зараховуються як такі, що подані проти даного законопроекту. Полегшує процедуру подолання президентського вето прийнята у багатьох країнах світу вимога подолання вето двома третинами від кількості обраних депутатів. Водночас у деяких країнах, наприклад, у США, для подолання вето достатньо голосів двох третин присутніх депутатів, що спрощує процедуру ще більше. Отже, виписана в Конституції України процедура подолання президентського вето значно ускладнює законодавчу діяльність Верховної Ради, хоча принципово і не заважає їй. Чого не скажеш про вимогу, що зобов’язує Президента підписати закон у разі виконання Верховною Радою всіх умов щодо подолання вето. З одного боку, ця вимога дає можливість Президенту блокувати набуття законом чинності, відмовляючись його підписати (адже процедура імпічменту в Україні, як вже зазначалося, є майже нездійсненною). З іншого боку, підписуючи закон Президент бере на себе відповідальність за нього, що в даному випадку є дещо несправедливим з огляду на те, що наклавши вето, Президент вже висловив своє ставлення до цього закону. Тому, на нашу думку, цілком виправданим було би „запозичити” конституційну норму США: прийняття законопроекту двома третинами Конгресу (в обох палатах) означає його автоматичне перетворення на закон – підпис президента в таких випадках не передбачається.
Можна констатувати, що в Україні діє система стримувань і противаг, проте, вона потребує певного коригування, напрямками якого можуть бути обмеження повноважень Президента у виконавчій сфері та надання усім механізмам системи дієвого, реального характеру.
10.4.Система місцевого самоврядування.
Невід’ємною ознакою демократичної правової держави є наявність системи місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування – гарантоване право і реальна здатність місцевих територіальних громад самостійно, незалежно і ефективно вирішувати питання місцевого значення в межах визначених законом повноважень та власної фінансової бази. Основним принципом місцевого самоврядування є його організаційне відокремлення від державної влади.
В Радянському Союзі і, відповідно, в УРСР місцевого самоврядування не існувало за означенням. Конституція УРСР містила лише розділ про місцеві органи державної влади і управління, які принципово не мали нічого спільного з місцевим самоврядуванням. Місцеві ради народних депутатів не мали ані „реальної здатності” вирішувати місцеві справи, ані можливості нести відповідальність за свої рішення (розпуск місцевих Рад Конституцією СРСР не передбачався), ані захищати інтереси місцевого населення. Причиною цього була однопартійна система і підлаштована під неї чітка ієрархічна система Рад. Основний закон однозначно закріплював за будь-якою Радою право скасовувати акти нижчестоящих Рад. Аналогічною була ситуація з виконавчими комітетами місцевих рад, які окрім „своєї” ради були підзвітні вищестоящим виконавчим органам.
Україна першою з усіх радянських республік прийняла закон про місцеве самоврядування (1990 р.). Остаточно засади формування та діяльності системи місцевого самоврядування в Україні визначила Конституція та закон „Про місцеве самоврядування в Україні” 1997 р., який закріпив і розвинув основні конституційні положення з цього питання.
Місцеве самоврядування в Україні здійснюється як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування. Органами місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські, районні, обласні ради та їх виконавчі комітети (у разі наявності останніх). Для кожного з цих видів Рад законодавчо виділяється виключна сфера компетенції, втручання до якої органам державної влади заборонено. Лише у випадках невідповідності рішень органів місцевого самоврядування Конституції чи законам України, ці рішення зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.
Конституція України виділяє базові – сільські, селищні, міські (рівень населених пунктів) – і проміжні місцеві влади, визначаючи останні – районні та обласні Ради – як органи місцевого самоврядування, „що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст”. (Схема 10.3). Органи базового рівня у порівнянні з проміжним можна визначити як дещо більш впливові структури. Це проявляється і у визначеній для них сфері компетенції, і у дозволі на утворення власних виконавчих структур, і у шляхах обрання голів Рад.
Сільський, селищний та міський голова обираються, як і самі Ради, жителями відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а голови районних і обласних – відповідною Радою. На рівні села, селища та міста Рада за пропозицією голови створює виконавчий комітет (окрім сіл з населенням до 500 чоловік, де він може не створюватись). Виконавчий комітет є підконтрольним та підзвітним Раді, а з питань здійснення делегованих йому повноважень органів виконавчої влади – також органам виконавчої влади. На рівні району, області та міст Києва та Севастополя ради мають лише свої виконавчі апарати, а виконавчу владу здійснюють місцеві державні адміністрації.
До повноважень громад села, селища, міста (що здійснюються безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування) належить: управління майном, що є в комунальній власності; затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку та контроль за їх виконанням; затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контроль за їх виконанням; встановлення місцевих податків і зборів відповідно до закону; забезпечення проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, організацій та установ, а також здійснення контролю за їх діяльністю тощо.
Повноваження обласних та районних Рад включають: затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контроль за їх виконанням; затвердження обласних та районних бюджетів, які формуються з коштів Державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контроль за їх виконанням тощо.
Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади, з питань здійснення яких органи місцевого самоврядування підконтрольні органам виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.
Ще однією формою місцевого самоврядування в Україні є будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення, які можуть створюватися за ініціативою жителів сільською, селищною або міською Радою і наділятися частиною компетенції, фінансів та майна відповідної Ради.
