Розділ VI
ЕКОНОМІЧНІ ВЧЕННЯ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ СОЦІАЛІСТІВ-УТОПІСТІВ
Економічна теорія — особлива форма переосмислення дійсності з метою її вдосконалення. Вона завжди виходила з того, що економічне життя суспільства є базовим щодо інших сторін суспільного буття і визначається певними умовами. Будь-які зміни у ньому мають свої межі, тому завданням економічної науки є встановлення основних закономірностей розвитку і напрямів та можливостей трансформацій в існуючих межах, тобто пізнання життя заради практичного використання його результатів.
Утопічні ідеї — це втілення мрії про справедливе суспільство. Вони не базуються на пізнанні економічної дійсності, а змальовують умоглядну модель якогось «справедливого» суспільства майбутнього. Проте, описуючи цю модель, її автори не можуть ігнорувати економічний лад утопічного суспільства. Тому історія економічної думки була б неповною без розгляду історії утопій, тим більше, що деякі політичні, економічні, соціальні утопічні доктрини знайшли відображення в цілому ряді серйозних економічних учень, зокрема в марксистській теорії, реформістських програмах соціал-демократії, у сучасному неолібералізмові та інституціоналізмі.
1. Теоретичні джерела західноєвропейського утопічного соціалізму
Утопічні ідеї мають тисячолітню історію. У досить виразній формі вони представлені в релігійних ученнях, викладені Платоном у «Політейї» та «Законах», де він описує модель ідеальної держави, побудованої на суспільному інтересі та рівності. Ідеї християнського комунізму, заснованого на принципах рівності та суспільнокорисної праці, описано в новозавітній книжці «Діяння апостолів».
У пізньому середньовіччі (ХVI—XVIII cт.) в економічній думці Західної Європи відбуваються суттєві зміни, породжені розвитком мануфактурного виробництва. Великі географічні відкриття, пограбування колоній прискорили процес нагромадження капіталу, зумовили швидке соціальне розшарування суспільства. У цю добу особливо актуальними стають ідеї «справедливого» політичного, економічного та соціального устрою суспільства — соціалістичні утопії.
Одним з найвидатніших представників утопічного соціалізму був Томас Мор (1478—1532), видатний мислитель-гуманіст, політичний діяч Англії доби Тюдорів, що був страчений за опозицію абсолютизму. Син багатого судді і сам юрист за освітою, Мор обіймав високі державні посади, але співчував бідним і бачив недосконалість тогочасного суспільного устрою.
1516 року Мор опублікував свою знамениту книжку «Утопія», де виступив як один із перших критиків капіталізму. У процесах первісного нагромадження капіталу він бачив першооснову всіх суспільних суперечностей, майнової нерівності, виступав проти приватної власності.
Йому належить модель справедливого суспільства, побудованого на суспільній власності, зрівняльному розподілі благ за розумними потребами, планово-організованій і обов’язковій для всіх праці, суспільному контролі, рівності. Управління в такому суспільстві здійснюється обраними народом представниками.
Ранні ідеї утопічного соціалізму поділяв італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568—1639), виходець із бідної селянської родини, монах-домініканець, один із лідерів боротьби за звільнення Італії від гніту іспанської монархії.
Кампанелла близько 30 років просидів у в’язниці, де й написав свій знаменитий твір «Місто Сонця» (1623). У ньому він пропонує проект ідеальної утопічної держави — Міста Сонця. В основі цієї держави він бачить загальнонародну власність на майно (крім індивідуального житла) та господарство натурального типу. Його суспільство — це конгломерат сільськогосподарських общин, до роботи в яких залучаються всі громадяни. Суспільно корисна праця є обов’язковою для всіх громадян, забезпечується їхньою високою свідомістю, не потребуючи додаткових стимулів. Саме завдяки цьому злидні буде переможено. Споживання в такій державі буде також суспільним, виходячи з потреб. Відносини між людьми грунтуватимуться на принципах дружби, взаєморозуміння, товариського співробітництва.
Ні Томас Мор, ні Томмазо Кампанелла не ставили собі завдання знайти шлях до побудови такого суспільства. Вони обмежувались самим тільки описом утопічної держави з незвичайним устроєм, їхні утопії були більше політичними ніж економічними. Але обидва вони не бачили в «справедливому» суспільстві місця для приватної власності, праця в ньому є загальнообов’язковою, а розподіл — зрівняльним.
В утопічних ідеях англійця Джерарда Вінстенлі, викладених ним у книзі «Закон Свободи» (друга половина ХVI ст.), з’являються нові мотиви — ідеться про «принцип економічної свободи». Автор захищає приватну власність, уважаючи, що причиною негативних явищ у суспільстві є нееквівалентний обмін. Він пропонує позбутись торгівців, здійснюючи натуральний обмін і розподіл під контролем суспільства.
«Кодекс природи» Мореллі побудовано на ключовій доктрині насильства. Насильство має бути спрямоване проти приватної власності, економічних стимулів. Той, хто заважає знищенню приватної власності, сам має бути знищений. Створення «суспільства справедливості» деспотичним шляхом означає у Мореллі відновлення природного стану речей.
Утопічні ідеї тоді ж було апробовано на практиці, зокрема в Парагваї (ХVІI ст.) близько 30 років існувала комуністична держава єзуїтів, яка зрештою розпалася через відсутність стимулів до праці.
«Справедливе суспільство» різні автори бачили по-різному, але в цілому вже тоді окреслюються певні «обов’язкові» риси соціалістичного суспільства, які були розвинені згодом послідовниками утопій.
2. Утопічний соціалізм Сен-Сімона, Фур’є й Оуена
Розвиток капіталізму покликав до життя явища, що свідчили про недосконалість нового економічного устрою. Капіталізм і наслідки його панування в усіх сферах суспільного життя суворо критикували не тільки його противники, а й прихильники.
Так, Сісмонді та Прудон, захисники дрібнотоварного виробництва, завершуючи свою політичну економію соціальними висновками, значно розширили межі, відведені цій науці основоположниками. Але, висуваючи на чільне місце проблему справедливого розподілу багатств, не торкалися приватної власності, визнавали її необхідною і законною.
Навпаки, усі комуністичні утопії, починаючи з Платона й Мора і закінчуючи відомими філософами XVIII ст. — Маблі, Мореллі, Годвіном, Кондорсе, Бабефом, базуються на критиці приватної власності. Але автори їх ставали на бік моралі, а не економіки, апелювали до свідомості правлячих класів, закликали їх удосконалити суспільство, зробити його справедливим та гуманним.
Одними з перших науково обгрунтованих соціалістичних доктрин, що базувались на критиці приватної власності, на концепції її трансформації, були ідеї соціалістів-утопістів Сен-Сімона, Фур’є та Оуена.
По-новому зображаючи капіталізм і висвітлюючи його вади, утопісти привертали увагу до проблем, властивих капіталізму, що, у свою чергу, потребувало докорінного перегляду як методології політичної економії, так і відкритих нею законів.
Головною особливістю утопічного соціалізму було те, що його автори намагались вирішити проблеми побудови справедливого суспільства негайно, спираючись на тогочасні суспільні інституції — державу, науку, мораль, політику та тогочасну економічну базу. Вони вірили, що суспільство можна вдосконалити, впливаючи на людську свідомість, використавши силу держави.
Соціалісти-утопісти шукали виходу в просвітительстві: потрібно, щоб суспільство — а під суспільством вони розуміли найбільш освічену його частину — усвідомило, що капіталістичний лад суперечить людській природі.
Утопічний соціалізм з’являється майже одночасно в трьох формах, у трьох своїх різновидах: у Франції — сенсімонізм і фур’єризм, а в Англії — оуенізм.
3. Сен-Сімон, сенсімоністи й походження колективізму
Анрі Клод де Рубруа Сен-Сімон (1760—1825) — виходець з вищої французької аристократії, здобув прекрасну освіту, був великим землевласником. У віці шістнадцяти років бере участь у війні за американську незалежність. У роки революції відмовляється від дворянського звання і збагачується завдяки вдалій спекуляції на національному майні. Як політично неблагонадійного його було ув’язнено. Після звільнення з в’язниці він займається комерцією, подорожує, вивчає науки. У період з 1813 по 1825 рр. виходять найважливіші його праці: «Про промислову систему», «Про стару і нову політичну систему», «Катехизис промисловців», «Нове християнство». Їх написано під враженням від тих змін, які несло з собою народження нового капіталістичного індустріального ладу.
Теоретичні підходи Сен-Сімона до аналізу суспільства базувалися на історичному методі. Сен-Сімон, як і інші утопісти, вирішує питання докорінної перебудови суспільства, але щодо загальнотеоретичних поглядів він вимагає, щоб минуле людства і його сучасне вивчалося як єдиний безперервний процес прогресивного розвитку суспільства.
Сен-Сімон пише, що будь-який аналіз сучасного, узятий ізольовано, може призвести лише до дуже поверхових або навіть хибних висновків, і якщо не вивчати минуле, то неможливо відрізнити соціальні елементи системи, яка має зникнути, від елементів тієї системи, яка повинна утвердитись.
За Сен-Сімоном, суспільство, цілісна система політики, економіки і знання, у своєму історичному розвитку проходить три формації: рабовласницьку, феодальну та індустріальну. Кожна з них характеризується відповідним рівнем розвитку знань, політики та господарства, що, у свою чергу, проходять дві стадії: органічну, чи врівноважену, та критичну, коли попередню рівновагу порушено.
Економіка і політика, з одного боку, і знання — з іншого, розвиваються, на думку Сен-Сімона, паралельно. Під час органічної стадії при владі перебуває клас, який відіграє найважливішу господарську роль у даний період, а в критичній стадії на економічну владу претендує інший клас, господарська функція якого зростає. Клас, що народжується, протистоїть тому, що вже існує. Проявом цього протистояння є політична боротьба, яка завершується виникненням нової формації.
Капіталістичне суспільство Сен-Сімон розглядає як проміжну стадію між феодалізмом та індустріалізмом. Капіталізм поєднує ознаки розкладу попереднього періоду та елементи нового — індустрію.
Характеристика капіталізму грунтується на аналізі його суперечностей, ролі приватної власності та індустрії, що народжувалась.
Головною вадою капіталістичної системи Сен-Сімон уважав відсутність у ній організуючої, об’єднуючої основи. Наслідком цього є те, що у виробництві панує приватна власність і породжувана нею анархія; економіку й політику відокремлено одну від одної, і обидві — від науки. За його визначенням, період, коли економіка й політика існують автономно, є перехідним. Саме тому капіталізм він відносить до критичного періоду, перехідного від органічного феодалізму до майбутньої органічної науково-індустріальної системи.
Трактування капіталістичного періоду в Сен-Сімона безумовно відрізняється від того, що пропонувала сучасна йому школа економічного лібералізму. Він визнає дію природних економічних сил, але вважає, що саме вони і є причиною всіх пороків капіталізму, зумовлюють його майбутню руйнацію.
Буржуазне суспільство він критикує ще й за те, що в ньому індустрія не посіла відповідного місця. У капіталістичному середовищі вона стає такою самою причиною криз, як і приватна власність, сприяє розшаруванню суспільства на класи, яке з часом стає все глибшим.
Усе сучасне йому суспільство він поділяє в основному на два класи: на індустріалів (елемент майбутнього) і власників (непродуктивний клас, елемент феодалізму), між якими точиться боротьба за економічну владу. Цей антагонізм він часто формулює як антагонізм між власниками та трудящими, тобто між ледарями і трударями.
На думку Сен-Сімона, індустрія будує економічні передумови для формування нового суспільства: готує капітали до усуспільнення, забезпечує високий рівень споживання, створює умови для об’єднання трудівників на новій, індустріальній основі, для розвитку науки. Необхідно лише сформувати відповідне соціально-політичне середовище, що привело б економіку, політику та науку у відповідність, і тоді капіталізм переросте в наступну стадію.
Економічний устрій суспільства індустріалів. Економічною формою нового суспільства, що вирішить проблему узгодження трьох складових суспільного розвитку, на думку Сен-Сімона стане асоціація.
Спираючись на історичний метод, Сен-Сімон указує, що прогресивний рух людства спрямований від більш дрібних асоціацій до більш великих: від родини до общини, від общини до нації, від нації до міжнародної згоди — це безперервний рух з відомим кінцевим пунктом — «всесвітня асоціація всіх людей на всій земній кулі і в усіх їхніх відносинах».
Формування асоціації відбуватиметься створенням промислових угруповань на базі існуючих капіталів та виробництв. Це буде об’єднання промисловців, торговців, банкірів, фермерів, робітників і вчених.
Сен-Сімон підкреслює, що «національну асоціацію» потрібно розглядати як «промислове підприємство», усі члени якого працюють задля однієї мети.
Сен-Сімон — натхненний пророк індустріалізму. Майбутнє суспільство базуватиметься на індустрії, яку Сен-Сімон розуміє широко. Індустріалом він називає кожного, хто не ухилятиметься від суспільно корисної праці у будь-якій сфері: виробництва, обігу чи розподілу. Праця є складовою суспільної індустрії. У цій системі немає місця лише для феодальних елементів і ледарів. Для Сен-Сімона індустріальна система — це не лише нові можливості виробництва, що згодом забезпечуватиме всі потреби, а й зміна соціального середовища, умови для формування якого підготувала ще капіталістична індустрія.
Завдяки асоціації приватна власність трансформується в колективну. Попервах Сен-Сімон не відмовляє асоціації в праві на приватну власність. Спочатку виробництво стане суспільним лише в межах асоціації, відносини між окремими асоціаціями будуватимуться на приватних засадах. Але в майбутньому, коли все суспільство стане єдиною асоціацією, він передбачає остаточне усуспільнення, націоналізацію власності.
Асоціація змінить форму розподілу. Капітал, власність підприємця — члена асоціації, є основою функціонування індустріальної системи Сен-Сімона, служить її розвиткові. На його думку, капітал має таке саме право на винагороду, як і праця. Прибуток визначається як сукупний дохід, що розподіляється відповідно до праці і вкладеного капіталу. Підприємець, за Сен-Сімоном, не тільки власник, а й керівник промислового підприємства, а отже, його доходи — природна винагорода за висококваліфіковану працю. Справедливий розподіл благ у майбутньому суспільстві Сен-Сімон розуміє не як зрівнялівку, а як розподіл за внеском у спільне виробництво, проте, частина отриманого прибутку в асоціації використовуватиметься для задоволення суспільних потреб. Коли асоціація набере планетарного масштабу, розподіл узагалі здійснюватиметься за потребами.
Асоціація ліквідує також і конкуренцію. Промисловістю керуватимуть з одного центру за одним планом, що його розроблятимуть учені.
Політичний устрій суспільства Сен-Сімон обмежує колективним управлінням асоціацією вповноваженими індустріалами. Виконавчу владу буде доручено палаті депутатів, її буде також наділено повноваженнями опрацьовувати закони, що стосуватимуться виключно проблем зростання добробуту країни.
Політика не зникне, а змінить свою сутність. Вона стане позитивною наукою про виробництво, тобто такою наукою, змістом якої буде дослідження найбільш сприятливих для розвитку виробництва умов.
Економічний уряд прийде на зміну політичному, відбуватиметься управління речами замість управління людьми. Як працею, так і капіталом розпоряджатиметься асоціація в особі створених нею колегій та рад. Керуватимуть асоціацією лише найбільш обдаровані й досвідчені вчені та підприємці. Перші розроблятимуть відповідні наукові настанови, а другі втілюватимуть ці настанови в життя.
Шляхи переходу до індустріального ладу.
Досягнення мети є, за Сен-Сімоном, можливим лише тоді, коли за справу візьметься держава, і поряд із функцією організатора асоціацій виконуватиме також функцію духовного перевиховання членів суспільства, сприятиме відновленню суспільної моралі. Саме ідеї та доктрини мають стати вирішальними агентами соціальної трансформації.
Перевихований капіталіст-підприємець, усвідомивши, якої шкоди завдає суспільству приватний спосіб виробництва та розподілу, сам сформує, користуючись своїм капіталом, асоціацію, де власність і розподіл наберуть справедливих форм, перебуватимуть під контролем членів асоціації.
Отже, на думку Сен-Сімона, лише свідома діяльність забезпечує порядок і добробут суспільства.
Сен-Сімону пощастило зібрати навколо себе багатьох справді талановитих людей, які пропагували його ідеї. До його перших учнів належали Огюстен Тьєрі, який був його секретарем, брати Євгеній та Оленд Родрігеси. Згодом до них приєдналися Анфантен і Базар. Після смерті Сен-Сімона вони заснували газету «Виробник», щоб поширювати ідеї свого вчителя. Вони, також, стали засновниками свого роду наукового товариства. Базару, наприклад, доручили публічний виклад сенсімоністської доктрини в цілому лекційному курсі. Згодом ці лекції було опубліковано в двох томах під назвою «Виклад доктрини Сен-Сімона». Але це вже було соціальне вчення, яке дещо різнилося від доктрини Сен-Сімона.
Сен-Сімон не вимагав негайного скасування інституту власності, а його послідовники дотримувались поглядів Сісмонді і Прудона, ототожнюючи приватну власність з крадіжкою, експлуатацією, несправедливістю. Причини криз та анархії вони пояснювали тим, що власність розпорошена, належить різним людям, що її господарями через успадкування можуть стати ті, хто не має найменшого уявлення про виробництво, потреби споживання і ресурси, про розподіл знарядь праці.
Використовуючи теорію вартості, сенсімоністи формулюють теорію експлуатації. Вони вважають, що в основі капіталістичного нагромадження лежить неоплачена частка праці найманих робітників, але розрізняють прибутки від праці підприємця і прибутки від власності. За підприємцем вони визнавали право тільки на той прибуток, що є результатом управлінської праці, інші його види, які отримують не зайняті у виробництві землевласники та капіталісти у вигляді ренти, розцінювали як частку, відібрану в тих, кого позбавлено засобів виробництва. Тому послідовники Сен-Сімона і пропонували реформувати приватну власність, побудувати економіку на засадах колективізму. Держава стає єдиним власником усіх знарядь праці, вона розподілятиме їх відповідно до суспільних потреб та інтересів. Уряд на зразок величезного центрального банку з численними філіями стане розпорядником усіх капіталів, постачаючи в найвіддаленіші місця необхідні засоби. Він також призначатиме здібних людей для управління капіталами і винагороджуватиме їх відповідно до їхньої праці.
Але це не означатиме, що власність зникне остаточно: навпа-ки, вона тільки змінить свої форми, стане організованою, колективною, забезпечуватиме інтереси виробництва й рівність. Право приватної власності поширюватиметься лише на предмети особистого споживання.
Шлях до колективізму сенсімоністи бачили у скасуванні закону про успадкування власності і поступовій передачі права на спадок державі. Промисловість також із рук приватних підприємців поступово має перейти у власність держави.
Рівність, якої вимагали сенсімоністи, вони бачили, головне, у розподілі за працею в інтересах розвитку суспільного виробництва. Водночас сенсімоністи розуміли й необхідність суспільних фондів споживання, сподіваючись, що частину прибутку, яка має рентну природу, за соціалізму буде використано для задоволення «загальних потреб нового суспільства».
Сенсімоністи передбачали, що для розвитку соціалізму важливе значення матимуть великі централізовані банки, зростатиме роль кредиту й централізації підприємств як основи централізованого економічного керівництва з тим, щоб пристосувати виробництво до споживання, чого не може зробити конкуренція.
У вченні сенсімоністів закладено основи майже всіх конструктивних ідей соціалізму ХІХ ст.
На тлі розвитку ідей класичної політекономії доктрини Сен-Сімона і його послідовників стали альтернативним ученням, виводили предмет і метод дослідження за традиційно прийняті межі.
Так, класики розрізняли політичну економію і науку про соціальний устрій суспільства. Приватну власність вони розглядали як об’єктивно визначене суспільне явище, що перебуває поза межами аналізу. Розподіл багатств вони не зв’язували з власністю, розуміючи його як поділ річного прибутку між факторами виробництва. Їх цікавило, як саме визначається рівень процента, ренти та заробітної плати.
У сенсімоністів проблема розподілу багатств полягає у визначенні ролі власності в цьому розподілі. Вони наголошували, що доходи в капіталістичному суспільстві залежать від того, як розподіляється між людьми приватна власність. Економісти-класики і сенсімоністи по-різному уявляли протилежність між суспільними і приватними інтересами. Класики протиставляли інтерес споживачів (загальний) інтересу виробників (приватний). Сенсімоністи (а за ними й усі соціалісти) протиставляють інтереси трудівників і ледарів (пізніше це буде конкретизовано — робітників та капіталістів, які живуть за рахунок трудящих).
Класики намагалися довести, що об’єктивні закони врівноважують економіку, наприклад, конкуренція обмежує економічний егоїзм і змушує його служити загальному інтересу. Сенсімоністи як засіб для об’єктивного примирення інтересів бачать свідоме координування діяльності, асоціацію суперечливих економічних сил.
Нетрадиційні підходи до аналізу дали змогу сенсімоністам досить докладно описати економічний лад майбутнього «справедливого» суспільства. Шляхом до його побудови вони вважали моральне виховання. Водночас прихильники сенсімонізму були дуже активними підприємцями у фінансовій та промисловій сферах, відігравали провідну роль в економічному управлінні Францією. Брати Перейр заснували Credit mobilier, прототип сучасних великих фінансових товариств. Анфантен був ініціатором створення континентальних залізничних ліній, заснував товариство для спорудження Суецького каналу. Мішель Шевальє захищав інтереси буржуазної держави у сфері міжнародних відносин.
4. Соціалісти-асоціаціоністи Шарль Фур’є і Роберт Оуен
Шарль Фур’є (1772—1837) народився в Безансоні в купецькій родині. Фур’є, як і його батько, був купцем, торгував у Ліоні колоніальними товарами. За часів Великої французької революції Фур’є втратив своє майно і найнявся до іншого торговця.
Над своєю системою Фур’є почав працювати з 1799 р., але основна його праця «Теорія чотирьох рухів і загальних доль» з’явилася лише в 1808 р. 1828 року вийшов «Трактат про домашню і землеробську асоціації» (у другому виданні 1838 р. — «Теорія всесвітньої єдності»). 1828 року — «Новий промисловий і суспільний світ», 1835 — двотомна збірка статей «Фальшива промисловість, роздроблена, відразлива, брехлива, і протиотрута — промисловість природна, злагоджена, приваблива», в якому відображено основні його економічні погляди.
Основним змістом його праць є ідея соціальної гармонії, що можлива лише в суспільстві, побудованому на засадах справедливості й рівності. Він негативно ставився до революцій, які «грабують багатих, щоб збагатити інтриганів», але, на його думку, капіталізм, в основу якого покладено приватну власність, що породжує конкуренцію, анархію і соціальну нерівність, потребує обов’язкового реформування.
Вихід він бачить у запровадженні суспільної власності на засоби виробництва.
Метод дослідження. Концепція Фур’є — двоїста. З одного боку, він виходить у своїх концепціях з нібито постійної і незмінної «природи людини». З іншого — погляди Фур’є пройняті історизмом ще більше, ніж погляди Сен-Сімона: в доктрині Фур’є ідея розвитку суспільства і генетичного прогресу його форм займає одне з ключових місць. Сен-Сімон поділяє історію суспільства на органічний та критичний періоди, Фур’є йде далі: для нього капіталізм — лише одна з численних і аж ніяк не остання фаза, з тих, що їх пройшло людство на своєму довгому історичному шляху.
За основу періодизації історичного розвитку Фур’є бере рівень розвитку промисловості. Він пропонує схему, що, на його погляд, досить точно відображає економічний розвиток людства. Увесь попередній хід історії людського суспільства він поділяє на чотири стадії розвитку: дикість, патріархат, варварство і цивілізацію.
Періоди, що передували
1. Первісний, що називається Едемом

індустрії
2. Дикість або інертність

Промисловість роздроблена, відразлива
3. Патріархат, дрібна індустрія
4. Варварство, середня індустрія
5. Цивілізація, велика індустрія

Промисловість суспільна, приваблива
6. Гарантизм, напівасоціація
7. Соціантизм, проста асоціація
8. Гармонізм, складна асоціація


Оригінальним є вчення Фур’є про змішані періоди, названі ним «гібридами». Гібриди утворюються в результаті впливу народів більш високої культури на народи, що стоять на нижчому щаблі розвитку. Фур’є ілюструє це на прикладі Оттоманської імперії, яка багато запозичила в європейців, але водночас зберегла чимало свого, самобутнього.
Однак не всі гібриди, за Фур’є, є позитивними, часто вплив народів більш високої культури на народи нижчої культури буває для останніх глибоко шкідливим і навіть згубним. Він полемізує із захисниками колоніальної політики і вказує на «порочне коло» нездоланних і вічно відновлюваних суперечностей, що ним рухається суспільство, завжди досягаючи результатів, протилежних тим, яких воно прагне.
Спираючись на історичний метод дослідження, Фур’є робить висновок, що в кожному суспільстві існують (у більшій або меншій мірі) риси, запозичені з минулих або майбутніх періодів. Тому, комбінуючи їх, можна свідомо формувати суспільство.
Іншим наріжним камнем його соціальної концепції є вчення про природу людини, яке Фур’є виклав у так званій теорії пристрастей. Пристрасті перебувають у певній відповідності між собою, у певній гармонії. Але в цивілізованому (капіталістичному) суспільстві пристрасті діють хаотично і вносять до нього безладдя. Природний порядок має постати в майбутньому і буде можливим лише тоді, коли на зміну цивілізації прийде новий, гармонічний суспільний лад.
Із самої природи людини випливає потреба у знищенні конкуренції і налагодженні організованого виробництва, бо тільки тоді пристрасті стануть силою, що цементує й регулює всю суспільну діяльність. Тільки цей лад зможе зробити працю привабливою.
Приваблива праця — основа системи Фур’є. У так званих цивілізованих суспільствах, так само як і у варварських чи рабовласницьких, праця залишається відразливою. Людина працює лише через примус, намагання задовольнити власні інтереси або через загрозу бідності. Фур’є вважає ворожим природі людини суспільний стан, який примушує її працювати. За наявності забезпеченого кожному мінімуму засобів до існування праця втрачає свій примусовий характер. Асоціаційоване виробництво з високим рівнем поділу праці дасть змогу кожному знайти собі місце за здібностями.
Фур’є стверджує, що асоціації — єдиний суспільний лад, для якого із самого початку створено людину.
Користуючись своїм методом, Фур’є доводить, що необхідно і можливо створити суспільні відносини, які відповідатимуть вимогам людської природи, тобто встановити соціальну гармонію. Людина за своєю природою завжди готова до цього, необхідно лише організувати її.
Характеристика капіталізму. Капіталізм разом з патріархатом і варварством Фур’є відносить до тієї епохи, промисловість якої характеризується як ворожа людині.
Досліджуючи капіталізм, Фур’є часто звертається до сфери обігу. Якщо меркантилісти джерело збагачення бачили в обігу, в торгівлі, то Фур’є схильний бачити в торгівлі джерело всіх пороків суспільства. На його думку, торговельний капітал — це провідна форма капіталу. Суть суперечностей третьої фази цивілізації — капіталізму, полягає у боротьбі між виробниками і торговцями. Фур’є об’єднує фабрикантів і робітників в один клас, оскільки вони є об’єктом експлуатації агентів обігу, тобто торговців та банкірів.
Характеризуючи цивілізацію, Фур’є наголошує на ролі вироб-ництва. Він уважає, що його роздробленість зумовлена формою власності, і, у свою чергу, є причиною панування торгівлі. Під роздробленістю він розуміє не дрібномасштабне виробництво, а навпаки, капіталістичний спосіб виробництва, за якого відбувається розпорошення суспільного виробництва між окремими особами. Саме з цього він робить висновок про неминучість анархії, криз, безробіття.
Капіталістична індустріалізація, на думку Фур’є, поглиблює антагонізм між інтересами індивідуума й колективу. Індустрію капіталістичного суспільства він називає «антисоціальною», тобто такою, що не приносить користі суспільству. Вона є результатом вільної конкуренції і причиною монополізації. Монополізація виробництва, у свою чергу, призводить до дальшого розшарування суспільства, зубожіння більшості населення, економічних криз.
Фур’є формулює цілком логічне для свого часу вчення про концентрацію та централізацію виробництва, стверджуючи, що третя фаза цивілізації розвивається через витискання дрібних і середніх підприємств великими й найбільшими, а також через злиття капіталів унаслідок організації акціонерних товариств. Він робить висновок, що розвиток концентрації і централізації призведе до нової фази, яку він називає «промисловим або торговельним феодалізмом», тобто до панування об’єднаного фінансового капіталу над усім суспільством. Тим самим формуються передумови трансформації суспільства, його корпоратизація, що забезпечує підстави для усуспільнення власності, виникнення асоціацій. Загибель капіталістичної цивілізації Фур’є розглядає як невідворотний наслідок дії закону соціального прогресу.
Майбутній суспільний лад. Сам Фур’є головним здобутком свого творчого життя вважав відкриття нової форми організації суспільства — асоціації, яку він називав Соціальною Гармонією.
Первинною господарською одиницею асоціації, за Фур’є, є фаланга. Для неї характерні суспільна форма виробництва на підставі спільної власності та розподіл відповідно до внеску кожного у виробництво. Фаланга займає площу близько однієї квадратної милі і складається приблизно з 1500 осіб. Господарською основою фаланги є агровиробництво в різних його видах, з особливим ухилом у бік землеробства і садівництва. Різні види промисловості є лише підсобними промислами для сільського господарства.
Проте фаланга Фур’є — це не просто кооперація, яка передбачає поділ праці і спеціалізацію. Це щось на зразок акціонерного товариства, але частину витрат фаланги становлять витрати на суспільні потреби — виховання дітей, утримання дитячих дошкільних закладів та шкіл.
Отже, господарську систему нового суспільства він бачив як сукупність окремих, економічно відособлених одиниць — фаланг, хоча й підкреслював, що для загальносуспільних великомасштабних робіт будуть створюватись міжфалангові «промислові армії».
Економічною основою майбутнього ладу Фур’є вважає суспільну власність на засоби виробництва, але трактує її досить оригінально. Державними засадами організації суспільства він поступається на користь об’єднань, що перебуватимуть між собою у товарних відносинах. Власність усуспільнюється не державою, а окремими товариствами — фалангами, які і стають реальними власниками. Але і в фалангах Фур’є зберігається приватна власність. Вона визначає пропорції розподілу продукту, хоч і не впливає на виробництво, що функціонує в суспільній формі. Хазяїном виробництва є весь колектив фаланги, він управляє виробництвом, планує спільну діяльність.
Розподіл здійснюється відповідно до внеску кожного, кожен отримує свою частку прибутків на зразок того, як це робиться в акціонерному товаристві. Капіталіст отримує винагороду за капітал, утілений в акціях. Фур’є впевнений, що продуктивність праці в асоціації буде настільки високою, що кожен матиме заощадження, які будуть інвестовані, а отже, даватимуть право на отримання прибутку. Відтак власниками у фаланзі будуть не тільки багаті, власність матимуть усі.
Але розмір доходів визначатиметься не лише часткою майна індивіда у спільній власності, а й кількістю витраченої ним праці, його здібностями й талантом. У Фур’є розподіл прибутку відбувається за капіталом, працею і талантом. Таке трактування розподілу має особливий зміст: намагаючись обгрунтувати свій підхід до проблеми справедливого розподілу, Фур’є залучає до цього фактори виробництва. Визначивши пропорції розподілу продукту у співвідношенні 5 : 4 : 3 (відповідно до часток праці, капіталу й таланту у виробництві), Фур’є тим самим дає суспільну оцінку значущості кожного з цих факторів.
Найманих робітників у фаланзі не буде, тому не буде й заробітної плати. Фур’є припускав, що якщо й не всі, то переважна маса членів фаланги матиме частку в прибутку, котра визначатиметься водночас і працею, і капіталом, і талантом (знаннями). Крім того, частина спільного прибутку відраховуватиметься у фонди суспільного споживання, забезпечуючи гарантований рівень доходів.
Справедливий розподіл зробить працю привабливою для всіх.
Фур’є твердо переконаний у перевагах вільної праці. Він доводить, що продуктивність її буде невимірно вищою, і що в асоціації буде повністю знищено бідність. У фалангах використовуватимуться не лише матеріальні стимули до праці, а й моральні, організовуватимуться змагання. Завдяки свідомості і високому рівню продуктивності праці, на думку Фур’є, буде досягнуто суспільної рівності, яку він розуміє як рівність стосовно засобів виробництва.
Шляхи переходу до нового суспільного ладу. Основною рушійною й організуючою силою суспільства Фур’є вважає сильну владу, яку на період формування нового суспільства буде, на його думку, репрезентувати держава. Саме держава примусить робітників і капіталістів до спільних дій із трансформування суспільства, сприятиме організації фаланг. Спрямовуюча роль держави з остаточним формуванням фаланг поступово відімре, але сильна влада в фалангах зберігатиметься.
Кошти на формування фаланг дадуть капіталісти—акціонери фаланг.
На думку Фур’є, з часом усе світове господарство перетвориться на систему фаланг.
Фур’є не бачив можливості одразу побудувати Світ Гармонії. Він передбачав існування перехідного періоду, який називав гарантизмом, коли кожному гарантуватиметься прожитковий мінімум, незалежність та комфорт, тобто майже все, що становить предмет турбот робітничого законодавства.
Фаланга Фур’є — це сприятливе середовище, де люди зможуть мати всі умови для праці й усебічного розвитку. Саме тому, що вона не дотримується комуністичних принципів, крім одного — суспільного споживання, — вона може стати прийнятною для всіх господарською формою.
Програма, що мала на меті не експропріацію власності, а її кооперування як форму усуспільнення і знищення найманої праці, не боротьбу класів, а асоціацію таланту, праці й капіталу, яка проповідувала примирення антагоністичних інтересів капіталіста та робітника, виробника і споживача, кредитора і боржника, поєднуючи їх в одній особі, — така програма й справді привертала увагу багатьох сучасників Фур’є.
Серед учнів і послідовників Фур’є найбільш відомі Консідеран і Годен.
Віктор Консідеран був одним з найпалкіших пропагандистів фур’єризму і в своїй «Соціальній доктрині» дав найліпший виклад цієї системи. Він навіть робив спроби реалізувати її на практиці в Америці. Під час революції 1848 р. виступив з гаслом, що певною мірою передає суть фур’єризму — «право на працю» як «справедлива й необхідна компенсація за право власності».
Андре Годен відомий завдяки практичному втіленню ним ідеї Фур’є в життя — створенню знаменитого фамілістера — промислового закладу, в якому робітники брали колективну участь не тільки у виробництві, а й у розподілі прибутків. На кошти фамілістера було збудовано кілька великих житлових будинків для робітників, школи, притулки для бідних, навіть театр і кооперативні магазини.
Теорія Фур’є колись мала багато прихильників, вона і дотепер позначається на різноманітних солідаристських реформістських моделях суспільства.
Роберт Оуен (1771 — 1858) народився в родині дрібного ремісника, у невеликому англійському містечку Ньютаун. Після закінчення початкової школи, у семирічному віці, стає помічником учителя, репетитором, пише проповіді на релігійні теми, заживши собі слави «маленького священика». У 9 років починає працювати в торгівлі, де протягом восьми років проходить шлях від продавця до менеджера великого торгового центру. Згодом він відкриває прядильну фабрику, де виявляє неабиякі організаторські здібності. 1794 р. Оуен стає акціонером компанії «Чарльстон Твіст і К(», яку було засновано найстарішими лондонськими й манчестерськими фірмами, і очолює правління товариства.
1800 р. Оуен купує на кордоні Шотландії й Англії фабричне селище Ленарк з чотирма прядильними фабриками і створює зразкову колонію, завдяки якій стає відомим у всьому світі. Діяльність Оуена в Нью-Ленарку поділяється на два періоди: організація зразкового промислового товариства — колонії високої культури й високого рівня продуктивності праці та суспільно-реформаторська діяльність, коли він намагався її успіхи поширити на все суспільство. Другий період був невдалим, і 1824 р. Оуен від’їздить до США, щоб там реалізувати свій план кооперативної громади. З цією метою 1825 р. він купує 30 тис. акрів землі разом з будівлями і засновує сільськогосподарське товариство «Нью Гармонія». Воно проіснувало лише три роки.
Після повернення до Англії Оуен знову займається суспільно-реформаторською діяльністю, сподіваючись уже не на урядові кола, а на профспілковий рух. Тред-юніони він пропонує перетворити на об’єднання виробників для організації кооперативних громад, розробляє плани організації «Великої національної об’єднаної спілки виробництв» і «Банку справедливого обміну», що, на його думку, могло б стати вирішальним кроком до реорганізації суспільства.
У жовтні 1832 р. в Лондоні починає функціонувати оуенівський «Національний банк справедливого обміну праці», а 1833 р. в Бірмінгемі його філія, які користувались успіхом доти, доки їхньою діяльністю керував сам Оуен. Через два роки після того як Оуен відійшов від справ, Банк зазнав краху. 1834 р. був переломним пунктом у житті, діяльності та творчості Оуена. Хоч він прожив іще 24 роки, однак тримався осторонь не тільки від робітничого руху, а й від широких соціальних рухів узагалі. Поступово оуенізм перетворився на суто теоретичне вчення.
Основні праці Оуена: «Про формування людського характеру» (1813), «Доповідь графству Ленарк» (1820), «Зауваження про вплив промислової системи» (1815), «Виклад раціональної системи суспільства» (1830). Він є автором проекту Фабричного закону, а після 1834 р. починає видавати журнал, в якому пропагує євангелістське вчення та пише праці на теми моралі, з яких головною є «Новий моральний світ» (1845).
Роберт Оуен був одночасно і теоретиком, і практиком. Він виступав за створення нового суспільства за допомогою просвітительства й законодавства.
В основу його програми покладено теоретичну систему, провідною ідеєю якої є формування соціального середовища, сприятливого для ефективної праці та всебічного розвитку людини. Оуен проголошує, що людина — продукт середовища і що змінити її можна, лише змінивши середовище, в якому вона існує. Це одна з головних ідей теорії та практики Оуена.
Під середовищем він розуміє суспільно-економічні відносини, що впливають на поведінку людини. Основними складовими суспільного середовища, за Оуеном, є інституціональні (ідеологія, мораль, право, освіта) та економічні компоненти. Він уважає, що функції з формування нового середовища має взяти на себе держава, силою своєї влади спонукаючи до створення прогресивних інституціональних і економічних форм.
Оуен запевняє, що за допомогою виховання та законодавства, яке відповідає названим ним принципам, можна створити нове суспільство, позбавлене будь-яких проблем. З цією метою з власної ініціативи він створює спілки банкірів та підприємців, проводить з ними «виховну роботу», закликаючи до свідомої перебудови соціального середовища, але, звичайно, зазнає тільки поразки.
У поняття соціального середовища він включає й економічні основи організації суспільного виробництва. Оуен стверджує, що для перебудови економічного середовища потрібно насамперед знищити приватну власність і прибуток, забезпечити еквівалентний обмін товарами за їхньою вартістю, замінити гроші «бонами праці», що стануть справжнім еквівалентом цінності.
Оуен намагається теоретично обгрунтувати структуру прогресивної економічної системи майбутнього. Він виходить з аналізу суперечностей господарської системи капіталізму і, слушно (в цілому) визначивши їхню природу, наголошує, що формування нового економічного середовища полягає в тім, щоб позбутись цих суперечностей, ліквідувавши їхню основу — приватну власність.
Характеристика капіталізму. Вихідним пунктом аналізу капіталізму для Оуена була англійська фабрична система, що утворилась у результаті промислового перевороту. Він уважав її досить досконалою і такою, що могла б існувати автономно, поза існуючою системою економічних відносин, бо вона створює належні умови для раціональної організації праці, високого рівня її продуктивності і формування свідомого ставлення до неї.
Капіталістичне середовище перешкоджає раціональному поєднанню виробників та засобів виробництва в межах фабричної системи, раціональному розподілу факторів виробництва та продуктів праці.
Критикуючи капіталізм, Оуен характеризує його як нераціональну систему, що породжує суперечності, злидні, нові форми рабства та війни.
Причиною недоліків капіталізму він уважає приватну власність, релігію та шлюб, освячений церквою.
Оуен виступає проти будь-яких форм приватної власності, оскільки бачить у ній першопричину всіх проблем капіталізму — криз, безробіття та злиднів.
Приватна власність зумовлює приватнокапіталістичну форму розподілу, що уособлюється в праві власника визначати рівень прибутків і тим самим підривати основи матеріальних стимулів до праці. Оуен доводить це, посилаючись на дію закону вартості.
Оуен визначає вартість по-рікардіанському, тобто працею, витраченою на виробництво товару, а не тією працею, що купується на товар. Він заперечує думку Сміта, що з нагромадженням капіталу і приватної власності на землю продукт праці розподіляється між трьома класами суспільства, а тому вартість визначається доходами. Оуен погоджується зі Смітом, що закон вартості за капіталізму порушується, але не вважає такі порушення нормальними. На думку Оуена, їхнім наслідком є швидке розшарування суспільства та зниження «ціни праці», що зменшує купівельну спроможність робітників і звужує ринок збуту. У «Доповіді графству Ленарк» він пише, що сучасний устрій суспільства не дає робітникові належної винагороди за його працю і внаслідок цього всі ринки виявляються недостатніми. Звідси випливає і невідповідність між пропозицією та попитом.
Оуен один із перших зробив соціалістичні висновки з рікардіанської теорії вартості. Для Оуена конкуренція і прибуток є двома сторонами того самого явища — виробництва, приватного за характером. Капіталізм базується на прагненні отримання прибутку. Прибуток Оуен трактує як результат несправедливого обміну, додаток до ціни. Він є причиною економічних криз надвиробництва, або, скоріше, недоспоживання, оскільки через нього робітник не може придбати продукт власної праці і, отже, спожити еквівалент того, що виробив. Оуен вимагав ліквідації нетрудових прибутків.
Гроші є другим недоліком капіталізму, вони спотворюють обмін і розподіл. Оуен твердить, що гроші є знаряддям прибутку. Завдяки грошам прагнення прибутку підкоряє собі обмін, і аномальний продаж товару за ціною вищою ніж його вартість стає можливим. Тому потрібно ліквідувати гроші.
У поясненні криз Оуен виходив також з індустріалізації виробництва: машинне виробництво сприяє розширенню пропозиції, але породжує безробіття і скорочення попиту. Оуен стверджував, що нова промислова система може існувати і без капіталістів. На підставі рівня розвитку техніки після промислової революції він робив висновок про те, що можна створити таку досконалу організацію виробництва й розподілу, яка б не зазнавала криз.
Релігію Оуен уважає третім недоліком існуючого суспільного ладу, оскільки вона не виконує функцій виховання нової людини, суперечить принципам суспільної справедливості, закріплює нерівність як моральний закон. Шлюб, освячений церквою, — одна з форм рабства, причому постійного, оскільки його не можна скасувати в межах релігійного законодавства. Він посягає на свободу особистості, суперечить людській природі.
Оуен вказує на скороминущий характер капіталізму. Він розуміє, що в межах капіталістичної системи вирішення цих проблем неможливе, але вважає, що шлях до трансформування капіталізму в соціалістичне суспільство полягає у свідомому створенні умов, за яких вартість і справді визначалася б витраченою працею, гроші були б непотрібні, а машина служила б людині.
Шляхи реформування капіталізму. Створення соціального середовища — провідна ідея усіх практичних заходів Оуена. Сприяння у здійсненні цієї ідеї він очікував то від хазяїв, то від держави, то від кооперації. Виховання через асоціацію, що об’єднується на підставі економічного кооперування праці, рівноправної участі у виробництві й розподілі, Оуен оголосив наріжним каменем своєї доктрини.
Оуен-реформатор. На фабриці Оуена (Нью-Ленарк) було створено майже всі інститути соціалістичного суспільства: житло для робітників, дитсадки, їдальні, фабрично-заводські крамниці, ощадні каси і т. п.
Крім того, він на півстоліття випередив фабричне законодавство: зменшив тривалість робочого дня для дорослих із 17 до 10 годин, заборонив працю дітей до 10 років і створив для них світські школи, відмовився від системи штрафів.
Оуен, працюючи в графстві Ленарк, спромігся на практиці поліпшити організацію виробництва, підвищити трудову дисципліну та продуктивність праці, поліпшити умови праці, життя й побуту робітників, створити висококультурне середовище у межах окремого фабричного селища.
Успіхи, яких він досяг у Ленарку, Оуен мріяв поширити на все суспільство. Він починає розробляти програми реформування капіталізму, ініціює і бере участь у розробці фабричного законодавства (щоправда, коли 1819 р. з’явився так званий фабричний білль, Оуен відмовився від авторства, бо білль занадто спотворював його ідеї).
Оуен опрацював також цікавий план ліквідації безробіття, з допомогою організації «кооперативних селищ» для безробітних. Кожне селище мало бути самостійною господарською одиницею і виробляти все для задоволення власних потреб, і лише надлишки виробленого можна було продати. Селища функціонували б за принципами господарського та комерційного розрахунків. Створення таких селищ мало зробити, на його думку, зайвим податок на користь бідних.
Цей план знаменував перехід Оуена з позицій реформатора фабричної системи на позиції пропагандиста ідей соціалізму та кооперації.
Однак економічна програма Оуена не знайшла підтримки правлячих кіл.
Другу спробу реформування суспільства Оуен зробив після повернення зі США.
Необхідні умови для неспотвореної грошима дії закону вартості він сподівався створити, організувавши «Велику національну об’єднану спілку виробництв» (виробнича кооперація) та «Банк справедливого обміну» (кооперація зі збуту й обміну продукції). Ці дві організації — а вони, за задумом Оуена, становили одне ціле — мали були забезпечити обмін за законом вартості.
В основу обміну покладалися так звані трудові гроші, тобто бони, що відображатимуть реальні витрати праці на виробництво товару і, відповідно, знищуватимуть можливість одержання будь-якого прибутку. На практиці це виглядало б так, що кожний, хто має товар, несе його в Банк обміну і після оцінювання експертами отримує бони, із зазначенням, скільки трудових годин витрачено на виробництво даного товару. Власник бонів міг отримати в банку будь-який інший товар, на виробництво якого витрачено стільки ж трудових годин.
Оуен має на увазі безпосередньо усуспільнену працю, тобто форму виробництва, протилежну товарній. Робочі бони лише констатували факт індивідуальної участі виробника в загальній праці і його частку в суспільному продукті, не спотворюючи економічних відносин.
Створений 1832 р. в Лондоні банк спочатку користувався успіхом, його «трудові гроші» охоче приймали і приватні торговці. «Трудові (робочі) гроші» стали навіть предметом спекуляції.
Але в банк можна було здати товари, що не користувались попитом, не знаходили збуту, і отримати необхідні. Крім того, банк існував за принципами товарного обміну, а «трудові гроші» виконували функції звичайних грошей. Тому ця ідея зазнала поразки. Через два роки банк припинив існування. Невдалою виявилась і ідея «Великої національної спілки виробництв», яка разом зі згаданим банком мала була утворювати одне ціле.
Комуністичне суспільство — головна мета теоретичної системи Оуена. Реорганізацію всього суспільства на комуністичних засадах він уявляв як створення окремих громад. На відміну від Фур’є, Оуен не визнає приватної власності взагалі. Тому в громадах немає місця капіталістам та капіталістичному прибутку. Не передбачено також винагороди за здібності й талант. Усі спільно працюють і всі спільно користуються результатами своєї праці.
Господарською основою перших кооперативних громад мало стати землеробство. Оуен розумів, що з промисловості не можна починати реформаторську діяльність, оскільки вона працює на великі ринки й цілком від них залежить: ізолювати її від ринків — значить знищити. Інша річ землеробство. Хоча й воно залежить від ринків, однак забезпечує значно більше передумов для створення замкнутих, незалежних від ринку господарських одиниць, що могли б наочно довести можливість побудови комуністичного суспільства.
Аграрні кооперативні громади були для Оуена не ідеалом і не кінцевою метою, а тільки початком комуністичного перетворення суспільства. Лише з часом його громада мала стати прообразом комуністичного суспільства, де існували б суспільна власність на засоби виробництва, свідоме ставлення до праці, розподіл за потребами, високий рівень освіти, моралі і культури.
Коли громада «Нью-Гармонія» зазнала краху, проіснувавши всього три роки, Оуен зрозумів, що суспільство не готове до глибоких перетворень, і обмежився організацією асоціацій, але своїх утопій не зрікся.
Оуен не залишив школи у прямому розумінні цього слова. Але в нього було кілька учнів, які прагнули втілити у життя його теорії. Найвідоміший з них — Вільсон Томпсон, котрий у праці «Дослідження найсприятливіших для щастя людини принципів розподілу багатства»(1824) глибше, ніж Оуен, обгрунтував думку про те, що робітник не отримує повного продукту своєї праці, підготувавши грунт для формулювання теорій «додаткової вартості» і «неоплаченої праці». Він не проповідував експропріації приватної власності, а лише пропагував організацію нових форм підприємств, що в них робітник міг би залишати собі весь продукт власної праці. Такою формою організації він уважав кооперативи.
Водночас ідеї Оуена та його діяльність справили величезний вплив на суспільну думку. Як у Лондоні, так і в провінціях виникла ціла низка товариств, організованих за принципами Оуена. 1827 р. було створено «Асоціацію фонду» з метою зібрати капітал для створення кооперативної громади в околицях Лондона, виникло також кооперативне товариство обміну — прообраз майбутнього «Банку справедливого обміну». У 1830 р. в різних частинах Англії існувало вже близько 300 кооперативних громад. Видавалося кілька кооперативних оуенівських журналів і газет.
Сам факт нехай тимчасового, але реального існування «Великої національної об’єднаної спілки виробництв» та «Банку справедливого обміну» свідчить про те, що ідеї Оуена справді мали серйозну підтримку в суспільстві.
Оуен не був революціонером: він відмовився брати участь в чартистському русі, ніколи не виступав за експропріацію приват-ної власності, обмежуючись лише ідеєю соціалістичного реформування суспільства з допомогою найсвідоміших його представників та уряду.
Створені Сен-Сімоном, Фур’є та Оуеном моделі «справедливого» суспільства різнились між собою.
За Сен-Сімоном, соціалізм — це колективізм, що передбачає соціалізацію суспільних відносин. Соціалізацію автори доктрини розуміють як утворення асоціації суспільного масштабу через одержавлення, націоналізацію власності. Вона передбачає залучення до колективної організації всіх членів суспільства, і в цьому розумінні Сен-Сімон і його учні справді були засновниками теорії того суспільного ладу, який пізніше називатимуть комунізмом.
Фур’є, Оуена та їхніх послідовників називають асоціаціоністами, оскільки вони шукали вирішення всіх проблем сучасного їм капіталізму у вільній асоціації (інтегральній кооперації), організованій свідомо, за наперед складеним планом.
Асоціаціонізм, індивідуалістичний за своєю природою, передбачає добровільне об’єднання самостійних агентів і зберігає цю са-мостійність. Асоціаціоністи, так само як і ліберальні економісти, намагалися з’ясувати причини, що перешкоджають вивільненню економічного потенціалу індустріального суспільства, і вважали, що існуюче соціальне середовище є штучним, воно спотворює дію економічних законів.
Але асоціаціоністи відрізняються від економістів ліберальної школи тим, що вони беруть собі за мету шляхом асоціаціювання виробників створити нове суспільне середовище. Саме тому їхній соціалізм і називають утопічним.
Разом з тим асоціаціонізм Фур’є та Оуена відрізнявся за формою: у Фур’є кооперація будується на корпоративних началах, зберігається приватна власність, хоча й обмежуються її функції у сфері розподілу, доходи формуються за суспільною вартістю факторів та через суспільні фонди споживання; в Оуена кооперація базується на суспільній формі власності, передбачає розподіл за працею і також через суспільні фонди споживання.
Ідея соціалістичної організації суспільства — це винахід ХІХ століття. Про «справедливу» організацію суспільства люди мріяли давно. Але раніше «справедливість» розуміли тільки як рівність у споживанні та користуванні благами. Соціалісти-утопісти вперше поставили питання про соціалізм, як про нову систему організації виробництва, висунувши ідею, що соціалізм забезпечить значно вищу організацію виробництва і продуктивність праці, а це створить умови для якісно нового рівня забезпечення потреб.
По-новому соціалісти-утопісти ставили й питання про рівність. Вони трактували її як право на працю, тобто можливість для всіх без винятку членів суспільства працювати і за працею отримувати доходи, як можливість мати гарантовані блага із суспільних фондів споживання.
Розглядаючи вплив приватної власності на розподіл та виробництво багатств, соціалісти-утопісти дійшли висновку про необхідність її знищення, що буде головною умовою прогресивного розвитку суспільства.
Усі без винятку соціалісти-утопісти не визнавали ні рівності потреб, ні рівності здібностей, так само як економісти-класики бачили мету економічної організації суспільства в досягненні максимуму виробництва, але, на відміну від класиків, засуджували приватну власність і на цьому грунті створили теоретичну систему, що містить у собі майже всі ті ідеї та формули, які стали обов’язковими для пізніших соціалістичних доктрин ХІХ—ХХ століть.