Реферат
на тему:
КОРОТКИЙ НАРИС З ІСТОРІЇ ХІРУРГІЇ
Хірургія одержала свою назву від двох грецьких слів: —, що означає "рука", і — "діло". У давнину хірургію розцінювали як рукоділля, вважаючи її ремеслом. З роками вона розвивалася, удосконалювалася і перетворилася на справжню науку, яка займає одне з чільних місць серед інших медичних дисциплін. Ще у стародавньому манускрипті Сушрути вказується, що "хірургія перша! найкраща зі всіх медичних наук, дорогоцінний дарунок неба і вічне джерело слави".
У своїй книзі "Порадник для тих, хто вивчає хірургію в анатомічному театрі", яка побачила світ близько трьох сторіч тому (1710), професор і незмінний керівник Московської медико-хірургічної школи (1707—1735) М.Бідлоо вказує, що хірургія — це "предмет, створений досвідом на основі пізнання і вивчення добре складеного людського тіла для відновлення і збереження неприродно зміненого випадковими хворобами тіла і краси його, що досягається прикладанням рук ззовні, застосуванням ліків усередину, а також інструментів".
На його думку, хірургія поділяється на дві частини: теорію і практику. Теорія — є "викладання хірургічне, викладання історичне про всі хвороби людського тіла, аби пізнати, що таке хвороба, її суть, різноманітність проявів і перебіг. Практика — коли те, що ми говоримо, пояснюємо і розуміємо теоретично, робимо руками і інструментами, і всіма способами, що придатні для вилікування будь-якої хвороби".
Хірургія стара, як і людство. З найдавніших часів людина мусила давати собі раду у разі пошкоджень, які виникали в неї у боротьбі з супротивником або дикими звірами, повинна була вміти загоювати і зашивати рани, видаляти з них
стріли чи кінці списів, управляти вивихи і лікувати переломи. У музеях можна побачити черепи з кам'яної епохи, знайдені під час розкопок у Єгипті, Південно-Західній Европі, Скандинавії, Перу, Полінезії, зі слідами трепанації, які свідчать про те, що від операції до смерті минув тривалий час.
У той же час, на думку деяких філософів та істориків (Жан-Жак Руссо, Ріхтер та ін.), людині первіснообщинного ладу не потрібна була медична допомога. На їх думку, життя первісної людини проходило в повному єднанні з природою, щедрими дарами якої вона користувалася безтурботно, мала добре здоров'я, не знала хвороб і страждань.
Але наукою доведено, що ніякого "золотого віку" позаду нас не було, і первісна людина жила важко, повсякчас боролася із ворожими силами природи.
Важкі умови життя, добування їжі спричиняли у первісної людини різні захворювання. На скелетах людей, які жили в сиву давнину, виявляють ознаки перенесених хвороб та хірургічних втручань.
Рабовласницький лад характеризувався інтенсивним розвитком виробничих відносин порівняно з первіснообщинним. При цьому з'явилися можливості для розподілу праці і її спеціалізації, виникли різні ремесла, в суспільстві виділилися ремісники-професіонали, у тому числі й лікарі. З'являється писемність (клинопис, ієрогліфи), що сприяє появі медичних текстів, творів.
Початкові основи хірургії були закладені лікарями Стародавньої Індії, Єгипту, Китаю, Греції, Риму. У Стародавній Індії були університети і практикувалася шкільна підготовка лікарів. За 100 років до нашої ери в Індії користувалися розпеченим залізом
для припікання нориць. Кровотечі зупиняли за допомогою тугої пов'язки. Індійський метод пластики носа не втратив свого значення й до сьогодні. У Стародавній Індії працювали професіонали-хірурги, які добре знали анатомію людини. На їх озброєнні було близько 120 сталевих інструментів, вони знали техніку накладання швів за допомогою лляних ниток і волосся, уміли зашивати рани кишечника. Суш-рута використовував для цього чорних мурашок, які схоплювали своїми кліщами край рани, після чого він відрізував їх тулуби. Метод цей використовували до XI сторіччя.
У цей же час у Індії було заборонено розтин трупів людей, а також тварин. Лікарі відточували свою хірургічну майстерність на дошках, вкритих воском, на соковитих рослинах та овочах.
Стародавні євреї вважали за великий гріх навіть торкатися трупа. На жаль, про єврейську медицину того часу судити важко, бо стародавні євреї не залишили по собі жодної медичної книги.
Як можна судити з досліджень мумій і папірусів, за 1000 років до нашої ери стародавні єгиптяни уміли виконувати ампутацію, розкривати черепну порожнину і проводити інші складні втручання, застосовуючи при цьому для знеболення настій кореня мандрагори чи індійських конопель.
Не меншого розвитку досягла хірургія у Стародавньому Китаї. Низка положень китайської медицини зберігалася тривалий час, а методи голковколювання і досі не втратили значення.
Стародавні асирійці, вавілонці відзначалися високим рівнем культури, медицини, в тому числі й хірургії.
Хірурги того часу вже проводили складні операції, за успішне виконання яких вони отримували високу винагороду. Щоправда, за негативні наслідки їх вони каралися. У папірусах того часу писалося: "Якщо лікар виконує у кого-небудь серйозну операцію бронзовим ножем і спричинить хворому смерть, якщо він, знімаючи у кого-небудь катаракту, пошкодить око, то він карається відрізуванням руки".
Солідні наукові праці з медицини (в тому числі й хірургічні) знайдено в Стародавній Греції. Авторитет грецьких учених був непохитним у всіх країнах світу протягом багатьох сторіч.
Незважаючи на заборону розтину трупів (з релігійних переконань, а також через відразу), хірургія у Греції досягла великого розвитку.
Говорячи про хірургію стародавніх греків, ми не можемо не назвати відомого лікаря того часу Гіппократа (мал.1). Не маючи точних відомостей про анатомію і фізіологію людини, Гіппократ емпірично заклав початкові основи наукової хірургії. Він розробив раціональні для того часу методи лікування ран, переломів, описав правець, виділив сепсис, вправляв вивихи тощо. Перед виконанням операції Гіппократ вимагав від лікарів скрупульозної чистоти, ретельного гоління операційного поля. Підчас проведення оперативних втручань він застосовував переварену і профільтровану воду, чисте полотно, губки, сухе листя, вино, галун і солі міді. При переломах виконував іммобілізацію за допомогою шин, витягання. Оперував Гіппократ інструментами з міді, бо сталі у той час греки не знали.
Наскільки серйозно ставився Гіппократ до лікарської діяльності, свідчить один із його афоризмів: "Vita brevis, ars longa, tempus praeceps, experimentum periculosum, judicium difficile" ("Життя коротке, мистецтво довге, час скороминучий, досвід небезпечний, рішення тяжке").
Між цим афоризмом та пізнішим висловлюванням школи Асклепіада (126—56 р. до н.е.), що мистецтво коротке, а життя довге, є велика різниця. З того наукового нігілізму учень Асклепіада Тессалус робить висновок, що медицину можна вивчити за б міс. Тож не дивно, що випускників цієї школи називали "ослами Тессалуса".
Після завоювання Греції римлянами починається занепад грецької культури і економіки. Центром науки у цей час стає Рим. Розвиток медицини тут пов'язаний з іменами Цельса (25 р. до
Н.Є.—50 р.н.е.) і Галена (130—210 р. н.е.) Хоча Цельс не був професійним лікарем, у його працях знаходимо опис перев'язування судин, визначення чотирьох ознак запалення ("Notae veraeinflammationis sunt quatuor: rubor et tumor, cum cabole et dolore"): є чотири ознаки справжнього запалення — почервоніння та опух з жаром і болем.
Гален зупиняв кровотечу за допомогою не лише перев'язування судини шовковими нитками чи струною, але й скручування. Він першим вивчив механізм утворення кісткового мозоля.
Галенові належать анатомічні атласи, написані на підставі секції мавп і свиней і лише випадково — людських трупів. Отож не дивно, що в них багато неточностей.
Недостатній розвиток у цей час анатомії часто пояснюють ворожим ставленням церкви до розтину трупів людей. Однак це не відповідає історичній правді. Професор Московського університету Л.Мороховіц у своїй праці "Історія і співвідношення медичних знань" писав: "Заборона робити розтин трупів стосувалася лише монахів. Світським людям папи не забороняли виконувати секції, на що вказують статути багатьох університетів".
Мікеланджело Буонарроті у монастирі св. Духу у Флоренції з дозволу настоятеля мав спеціальне приміщення для трупів.
У Франції 1367 р. було дозволено робити секцію трупів страчених людей.
Середні віки в Європі характеризуються занепадом науки. У той час найбільшого розвитку здобула арабська медицина. На жаль, релігійні забобони арабів заважали розвиткові оперативної хірургії. Багато досягнень стародавньої культури, в тому числі й хірургії, було забуто.
Видатними представниками арабської школи були Абулькасем (початок XII ст.) і Їбн-Сіна (980-1037), що відомий у Європі як Авіценна. Перший наголошував на ролі повітря у зараженні ран, широко використовував примітивний "мурашиний" шов кишок; як кровоспинний засіб застосовував розпечене залізо, відзначав значення вина як знезаражувального засобу.

Мал. 1. Гіппократ (460—377 р. до н. е.)
Ібн-Сіна написав багато праць з медицини, серед яких найбільшою популярністю користувався його "Канон лікарської науки". Він залишив численні праці з різних галузей знань: філо-софії, математики, фізики, астрономії, хімії та ін. Був великим ученим, і його ім'я справедливо може бути поставлене поряд з такими корифеями науки, як Гіппократ і Гален.
У середні віки в країнах Західної Європи розвиток медицини і хірургії почався в Італії і Франції, дещо пізніше — в Англії і Німеччині. Важливим кроком щодо цього було відкриття університетів у Падуї, Салерно, Кембріджі і Оксфорді (XIII ст.), Празі, Відні, Кракові (XIV ст.), Лейпцігу (XV ст.).
У той час офіційна університетська наука визнавала лише внутрішню медицину. Хірургія в більшості університетів не викладалася. Лікарі, які закінчували навчання, повинні були присягти, що не будуть займатися хірургією. Нею займалися цирульники і працівники лазень без будь-якої спеціальної підготовки. Рівень хірургії дуже знизився — до рівня ремесла, займа-
грудній клітці, легенях, серці є великим досягненням. Щороку тисячі людей рятують хірурги від неминучої смерті.
XX ст. дало світові великих учених. Імена Федорова, Оппеля, Спасоку-коцького, Бакулєва, Кера, Кйорте, Тренделенбурга, Лексера, Зауербруха, Більрота, Кохера, братів Мейо, Край-ля та багатьох інших учених пов'язані з великими досягненнями у різних ділянках хірургії.
1 хоча багато ще в питаннях і проблемах сучасної хірургії вимагає подальшого удосконалення, всебічного вивчення, вже зараз вона досягла такого розвитку, про який наші вчителі і попередники могли лише мріяти.
Чому завдячує хірургія останніх
років свій бурхливий розвиток? Передусім досягненням у галузі природознавства і техніки. У своєму рухові вперед вона широко використовує нові відкриття в галузях біології, анатомії, фізіології, фармакології, хімії, електроніки та інших наук.
Винятковий вплив на розвиток хірургії має впровадження в хірургічну практику нових методів знеболення, які дають можливість проводити складні втручання з мінімальним ризиком, нової медичної апаратури й інструментів. Сучасний досвідчений хірург це — лікар із широким світоглядом, який поєднує хірургічні знання зі знаннями фармакології, фізіології, терапії, анатомії, біохімії та ін.
РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ
У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не основним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 тисяч) з'явився попит на медичну допомогу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.
У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.
Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними методами своїх країн і в свою чергу запозичали наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.
Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона заснувала в Києві лікарні, а догляд за хворими доручила жінкам. Князь Володимир Великий у 996 р. та князь Ярослав Мудрий у 1096 р. закріпили право лікувати за монастирями.
За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаштовуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.
"Києво-Печерський патерик" доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.
Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Моно-маха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 р., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедичну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і успішно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським ца-
грудній клітці, легенях, серці є великим досягненням. Щороку тисячі людей рятують хірурги від неминучої смергі.
XX ст. дало світові великих учених. Імена Федорова, Оппеля, Спасоку-коцького, Бакулєва, Кера, Кйорте, Тренделенбурга, Лексера, Зауербруха, Більрота, Кохера, братів Мейо, Край-ля та багатьох інших учених пов'язані з великими досягненнями у різних ділянках хірургії.
Ї хоча багато ще в питаннях і проблемах сучасної хірургії вимагає подальшого удосконалення, всебічного вивчення, вже зараз вона досягла такого розвитку, про який наші вчителі і попередники могли лише мріяти.
Чому завдячує хірургія останніх
років свій бурхливий розвиток? Передусім досягненням у галузі природознавства і техніки. У своєму рухові вперед вона широко використовує нові відкриття в галузях біології, анатомії, фізіології, фармакології, хімії, електроніки та інших наук.
Винятковий вплив на розвиток хірургії має впровадження в хірургічну практику нових методів знеболення, які дають можливість проводити складні втручання з мінімальним ризиком, нової медичної апаратури й інструментів. Сучасний досвідчений хірург це — лікар із широким світоглядом, який поєднує хірургічні знання зі знаннями фармакології, фізіології, терапії, анатомії, біохімії та ін.
РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ
У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не основним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 тисяч) з'явився попит на медичну допомогу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.
У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.
Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними методами своїх країн і в свою чергу запозичали наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.
Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона заснувала в Києві лікарні, а догляд за хворими доручила жінкам. Князь Володимир Великий у 996 р. та князь Ярослав Мудрий у 1096 р. закріпили право лікувати за монастирями.
За грецькими зразками при монастирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаштовуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.
"Києво-Печерський патерик" доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.
Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Моно-маха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 р., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедичну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і успішно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським ца-
тологія, лікування венеричних, шкір-них хвороб, захворювання зубів були в компетенції цирульників.
Крім цехових цирульників, у великих містах медичною практикою займалося багато осіб, які в цехи з тієї чи тієї причини не входили. Називали їх "партачами" (приватниками). Між цими групами постійно велася боротьба.
Після скасування кріпацтва справа медичної допомоги сільському населенню була зосереджена в земських управах, де керівна роль належала поміщикам-дворянам. В Україні земство спочатку було введене на лівобережжі і тільки в 1905 р. — на правобережжі.
Значне поширення в селах різних епідемічних захворювань, велика смертність населення, особливо дітей, змусили новостворені земські управи звернути увагу на медичну справу. Для обслуговування сільського населення стали запрошувати лікарів. Вони повинні були подавати медичну допомогу з усіх галузей медицини, в тому числі й хірургії. Лікарі ці пізніше сформувалися у таких видатних хірургів, як О. Богаєвський, Б. Козловський, Л-Малинівський.
Земська хірургія сприяла проникненню хірургічної допомоги в широкі маси населення. У невеликих земських лікарнях формувалися видатні хірурги, які проводили складні операції.
У 1805 р. Східна Україна дочекалася свого власного університету, який відкрили в Харкові. До його складу входив медичний факультет. У 1834 р. відкрито університет у Києві. Тут у 1844 р. організовано перші терапевтично-хірургічні клініки.
У складі професорів медичного факультету Харківського університету в першій половині XIX ст. було мало видатних фахівців. Більшість із них були посередніми викладачами, які обмежувалися читанням лекцій за записками, зміст яких не змінювався багато років, дисципліни викладались лише теоретично. Ще у 1850—1855 рр. патологію, хірургію викладали латинською мовою, що утруднювало засвоєння цих дисциплін студентами. Такі лекції вони
мало відвідували. У лекційному журналі викладача патології і терапії професора І. Рейпольського є такий запис: "Лекція відбулася, але слухачів не було".
У другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних університетів Харкова і Києва стають справжніми осередками хірургічної науки і практики в Україні. Викладання хірургії тут пов'язане з іменами таких відомих учених, як В. Грубе, В. Караваєв (мал.4), Ю.Шима-новський, М.Волкович (мал.5) та ін.
У 1865 р. відкрито університет в Одесі.
Через шість років після заснування у Київському університеті було відкрито медичний факультет. Організовано терапевтичну і хірургічну клініки на 20 ліжок кожна, що відразу позитивно позначилося на діяльності новостворе-ного факультету. А найголовніше — провідні кафедри медичного факультету очолили видатні вчені.
Протягом 48 років кафедру хірургії на медичному факультеті при Київському університеті очолював учень М. Пирогова В. Караваєв.
У співдружності з В.Караваєвим працював талановитий хірург і вчений Ю. Шимановський, який викладав хірургічну анатомію і оперативну хірургію.
Серед керівників хірургічних кафедр Київського університету слід назвати М. Волковича. Він був організатором і головою Київського хірургічного товариства.
Широко відомим став вихованець Харківського університету хірург-новатор Аполінарій Підріз. Він був піонером хірургії серця. А-Підріза слід вважати одним із зачинателів поєднання асептики і антисептики.
На медичному факультеті Одеського університету працювали такі видатні вчені-хірурги, як К. Серапін, М. Ли-сенков, К. Сапєжко, А. Щоголів.
Після 1917 р. в Україні розгортається будівництво мережі лікувальних і профілактичних закладів. Після закінчення громадянської війни особливу увагу було звернено на організацію хірургічного обслуговування шахтарів Донбасу, працівників у галузі важкої промисло-
Важливу роль у діяльності воєнно-санітарної служби, в організації лікування та обслуговування поранених відіграли радянські жінки (40% фронтових лікарів, 43% фельдшерів, 40% санінструкторів та санітарів).
Було нагромаджено великий досвщ у різних галузях воєнної медицини.
Після війни в Україні сформувалося багато наукових шкіл, які внесли значний вклад не лише у вітчизняну, але й у світову медицину. Все це сприяло розвитку хірургічної техніки, розширенню діапазону оперативних втручань.
У 1957 р. видатним хірургом М.М. Амосовим було створено у Києві перше відділення серцевої хірургії, у 1983 р. — організовано НДІ серцево-судинної хірургії. Операції на серці почали виконувати в Київському НДІ клінічної і експериментальної хірургії, клініці торакальної хірургії Львівського медичного інституту, Харківському НДІ загальної і невідкладної хірургії, хірургічній клініці Донецького медінституту.
М.М. Амосов вніс великий вклад і у розвиток легеневої хірургії в Україні, організувавши у 1952 р. в Києві спеціалізовані відділення, а в 1955 р. — першу в Україні кафедру торакальної хірургії. Науково-методичним центром трахеобронхіальної хірургії стала кафедра пульмонології Київського інституту вдосконалення лікарів.
У 50-х роках починається формування анестезіологічної служби в Україні. При провідних хірургічних клініках організовуються анестезіологічні центри. У 1957 р. кафедру торакальної хірургії було перетворено на кафедру торакальної хірургії і анестезіології Київського інституту вдосконалення лікарів, яку очолив професор А.І. Трещинський.
Удосконалились за останні десятиріччя діагностика та хірургічні методи лікування захворювань органів черевної порожнини.
Велику роль щодо цього відіграв Київський інститут експериментальної і клінічної хірургії, очолюваний академіком 0.0. Шалімовим.
У 1965 р. було організовано ЙНДТ захворювання нирок і сечовивідних
2 8-516

Мал. 6. О.П. Кримов (1872—1954)
шляхів (урології), який став науково-організаційним центром^ урологічної допомоги в республіці. Його очолює академік О.Ф. Возіанов, президент Академії медичних наук України.
Поліпшення нейрохірургічної допомоги населенню стало можливим тільки зі створенням у Києві в 1950 р. Українського НДІ нейрохірургії на чолі з видатним нейрохірургом 0.1. Арутюновим, а пізніше — академіком А.П. Ромодановим.
У останні десятиріччя набула розвитку спеціалізована допомога при захворюваннях органів слуху та верхніх дихальних шляхів. Значний вклад у розвиток цієї галузі вніс професор 0.1. Коломійченко та його школа.
Важливу роль у розвитку онкологічної допомоги відіграє у повоєнні роки Український рентгенологічний інститут у Харкові і Київський науково-дослідний інститут онкології та радіології.
Велика заслуга в розвитку онкологічної допомоги в Україні належить академіку Р.Є. Кавецькому, який з 1960 р. і до кінця свого життя очолював створений ним Інститут експериментальної і клінічної """ Р-
ОРГАНІЗАЦІЯ ХІРУРГІЧНОЇ ДОПОМОГИ В УКРАЇНІ. ПІДГОТОВКА КАДРІВ ХІРУРГІВ
ОРГАНІЗАЦІЯ ХІРУРГІЧНОЇ ДОПОМОГИ
Організація медичної допомоги, в тому числі й хірургічної, громадянам України грунтується на закріпленому в ст.49 Конституції країни їх праві на безкоштовну державну медичну допомогу всіх видів. Хірургічна допомога — одна з найбільш масових форм медичної допомоги. Ця її особливість обумовлена великим поширенням хірургічних захворювань, природжених та набутих вад і травм як у нашій країні, так і в усіх промислове розвинутих країнах світу, з одного боку, та великими можливостями хірургії, досягнутими за період після Другої світової війни в лікуванні різних хвороб, корекції вад та навіть у заміні функціонально неповноцінних органів (трансплантація органів та ксе-нопротезування) — з другого.
Про масовість хірургічної допомоги свідчать сотні тисяч щорічно виконуваних в Україні оперативних втручань з приводу хвороб та травм на різних органах.
Основу сучасної системи організації хірургічної допомоги в Україні поки що складає система, успадкована від колишнього СРСР. Допомога ця була організована за територіальним принципом та етапністю її надання населенню країни з підпорядкуванням нижчого етапу вищому. Організація передбачає максимальне наближення до місця проживання хворого медичної допомоги взагалі та хірургічної, зокрема, і забезпечується відповідними, насамперед територіальними, медичними установами.
Організація хірургічної допомоги включає, по висхідній, первинну медичну допомогу, кваліфіковану та спеціалізовану хірургічну допомогу. Хірургічна допомога поділяється на швидку, чи невідкладну, якої потребують хворі з гострими захворюваннями та пошкодженнями, та планову, яка здійснюється хворим з хронічними недугами.
Первинна невідкладна медична допомога хворим на гострі хірургічні хвороби та з травмами здійснюється в амбулаторіях фельдшерсько-акушерських пунктів та в дільничних сільських лікарнях — у селах, а в містах та в прирівнюваних до них населених пунктах — лікарями-хірургами поліклінік, лікарями травмопункгів та бригадами, переважно спеціалізованими, станцій "Швидкої допомоги". Хворим із незначними ушкодженнями гострого типу, які не вимагають хірургічних втручань або останні можуть бути успішно виконані лікарями даних етапів, та хворим з гострими захворюваннями, які не потребують госпіталізації, первинна допомога, що подається на цих етапах, фактично є кваліфікованою і на них завершується. Суть первинної медичної допомоги хірургічним хворим з гострими захворюваннями та травмами у сільських амбулаторіях та дільничних лікарнях, як і допомоги в поліклініках міст, у тих випадках, коли хворий потребує такої допомоги, яка за своїм характером перевищує обсяг запрограмованої для хірурга поліклініки і виходить за межі його обов'язків, полягає в обстеженні хворого наявними в розпорядженні фельдшера чи лікаря (в тому числі лікаря-хірурга поліклініки) засобами для встановлення вірогідного чи, іноді, точного діагнозу та направлення хворого в хірургічне відділення районної або центральної районної лікарні з визначенням транспорту, яким хворий повинен бути направлений. У більшості випадків його перевозять машиною станції "Швидкої допомоги", або машиною "швидкої допомоги" самої ра-
ліфіковані кадри хірургів-викладачів (професори, доценти, асистенти) здійснюють великий обсяг спеціалізованої допомоги при різних захворюваннях. Багато з цих клінік є міськими центрами спеціалізованої хірургічної допомоги (хірургії печінки, жовчних шляхів та підшлункової залози; хірургії шлунка та кишечнику; хірургічного лікування кровотеч; хірургії легень; хірургії ендокринних залоз, хірургії прямої та товстої кишок, хірургії стравоходу тощо).
Спеціалізовану допомогу громадянам України незалежно від місця їх проживання надають науково-дослідні інститути хірургічного профілю, які є науково-методичними та організаційними центрами з розробки та втілення новітніх засобів діагностики, лікування та профілактики захворювань і травм певних систем, органів чи ділянок. Серед них Київський науково-дослідний інститут експериментальної та клінічної хірургії АМН України, Харківський НДІ загальної та невідкладної хірургії МОЗ України, Київський НДЇ нейрохірургії ім. А-П.Ромоданова АМН України, Київський НДІ кардіохірургії АМН України, Київський НДІ ртори-ноларингології, Київський НДЇ ендокринології та обміну речовин АМН України, Одеський інститут офтальмології ім. В.П.Філатова, Дніпропетровський НДЇ гастроентерології, Київський НДЇ гематології та переливання крові, Київський НДЇ туберкульозу та легеневої хірургії та ін.
Поряд з інститутами існує низка спеціалізованих республіканського рівня центрів з деяких галузей хірургії (опіковий, проктологічний центри, центр хірургії щитовидної залози тощо).
У останні два десятиріччя в Україні в містах-мегаполісах та великих промислових центрах (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Кривий Ріг, Херсон та ін.) створено спеціалізовані лікарні невідкладної хірургічної допомоги, в структурі яких є відділення головних напрямків хірургії (нейрохірургічне, судинне, гастроентерологічне, відділення по-
літравми та ін.), діяльність яких забезпечує ефективну спеціалізовану допомогу хворим з різними гострими захворюваннями та станами (шлункові кровотечі, перфоративна виразка, гострий панкреатит). Завдяки створенню лікарень невідкладної допомоги, концентрації в них великої кількості хірургів різних фахів (як вузького, так і широкого профілю) зменшилися негативні наслідки вузької спеціалізації хірургів.
Спеціалізовану травматологічну (травма кісток та суглобів) та ортопедичну допомогу забезпечують травмопункти у містах, а також відповідні відділення центральних районних, міських та обласних лікарень, такі науково-методичні центри, як науково-дослідні інститути травматології та ортопедії (Київський, Харківський, Донецький).
Онкологічну допомогу хворим надають онкологічні міські та обласні диспансери та онкоцентри разом із кафедрами онкології медичних університетів та академій, що розташовані на базах цих диспансерів, а також науково-дослідні інститути онкології, зокрема Київський радіо-рентгеноонкологічний з його численними багатопрофільними клініками (торакальною, гастроентерологічною, гінекологічною, проктологічною, щелепно-лицевою, клінікою пухлин молочної залози тощо).
Величезну роль у розвитку невідкладної хірургічної допомоги та в досягненні значних успіхів у цій галузі відіграють міські, обласні, республіканські станції "Швидкої допомоги" (ці станції склались унаслідок об'єднання станцій "Швидкої та невідкладної служби") та утворення в них спеціалізованих бригад з тих чи тих галузей невідкладної хірургії (шокових, тромбоемболічних, опікових тощо).
Завдяки цьому медична допомога потерпілим подається швидко та кваліфіковано уже з місця виникнення травми чи захворювання.
Поряд із державною територіальною системою медичної, зокрема хірургічної, допомоги населенню України, підпорядкованою Міністерству охорони
ПІДГОТОВКА КАДРІВ ДЛЯ ХІРУРГІЇ
Система підготовки хірургів України також зазнала і зазнає значних змін, реформування. Донедавна кадри хірургів готували, починаючи з інституту — з субординатури. Зараз, коли первинна спеціалізація з хірургії в інститутах (університетах та академіях) відмінена, хірургів готують шляхом спеціалізації в інтернатурі з загальної хірургії на базах хірургічних відділень міських та районних лікарень та в клініках відповідних кафедр медичних вузів протягом 1,5 року очно-заочним шляхом (половину терміну на кафедрі, тобто стаціонарно, та половину заочно — у хірургічних відділеннях, в яких вони потім працюватимуть, із складанням іспиту по закінченні інтернатури). Крім того, на кафедрах хірурги підготовка кадрів хірургів для науково-педагогічної роботи ведеться через магістратуру та аспірантуру. До магістратури зараховують студентів-відмінників після закінчення вузу, в аспірантуру вступають лише хірурги зі стажем роботи 3 роки.
Удосконалення хірургів — підвищення їх кваліфікації, а також первинна спеціалізація хірургів з нових розділів хірургії — здійснюється як в інститутах та на факультетах удосконалення лікарів і в Українській академії післядипломної освіти, так і в науково-дослідних інститутах та на кафедрах медичних вузів з відповідної галузі хірургії. Вузькі хірургічні спеціальності фахівці, що закінчили інтернатуру, опановують у відповідних установах — науково-дослідних інститутах, лікарнях, на кафедрах тощо, під керівництвом провідних фахівців. Особливо треба наголосити на ролі у підготовці та у вихованні кадрів хірургів клінічних кафедр хірургічного профілю медичних університетів та академій. В усьому світі університети є головними центрами науки та підготовки наукових кадрів. Саме в університетських клініках створено чи започатковано відомі хірургічні школи України — С.П. Кримова, М.С. Коломійченка, Г.Г. Караванова, М.М. Амосова, О.М. Авілової, 0.0. Шалімова, К.Т. Овнатаняна, О.К. Горчакова, Г.М. Матяшина, М.М. Ковальова, В.Д. Братуся, М.П. Павловського та ін.
Професія хірурга вимагає, крім формальних форм, підвищення кваліфікації, постійного самоудосконалення протягом усього життя через вивчення медичної літератури, участь у конференціях та з'їздах хірургів, засіданнях хірургічного та інших товариств тощо. Зараз завдяки більшій відкритості держави і її політичній системі українські хірурги отримали можливість здійснювати поїздки за кордон для ознайомлення зі станом хірургії та удосконалення своєї професії в країнах Західної Європи, Сполучених Штатах Америки та Канаді. Українські хірурги одержують допомогу держави, підтримку українських лікарських товариств діаспори США, Канади, Австралії та окремих діячів української діаспори за кордоном, а також вітчизняних благодійних фондів та організацій.
КЛЯТВА ГІППОКРАТА
Клянуся Аполлоном, Асклепієм, Гігієною і Панакеєю, і всіма богами і богинями, беручи їх у свідки, виконувати чесно, відповідно до моїх сил і розуміння таку присягу і письмове зобов'язання: поважати особу, що навчила мене лікарського мистецтва, нарівні з моїми батьками і в разі потреби допомагати їй у всьому; її нащадків вважати своїми братами, і це мистецтво, якщо вони захочуть його вивчати, викладати їм безплатно і без будь-якого договору; настанови, усні уроки і все інше в науці передавати своїм синам, синам свого вчителя і учням, пов'язаним зобов'язанням і клятвою за законом медичним, і нікому іншому. Я спрямую режим хворих на їхню вигоду, відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримаюся від заподіяння будь-якої шкоди і несправедливості. Я не дам смертельного засобу нікому, хто проситиме його
в мене, і не вкажу шляху до такого замислу;
так само я не дам ніякій жінці абортивного песарія. Чисто і непорочне провадитиму своє життя і творитиму своє мистецтво. Ні в якому разі я не робитиму вигину у хворих на кам'яну недугу, полишаючи це людям, які займаються цією справою. В який би дім я не зайшов, я ввійду туди для користі хворого, далекій від усього зловмисного, неправедного і згубного, особливо від любовних справ з жінками і чоловіками, вільними і рабами.
Що б під час лікування — а також і без лікування — я не побачив і не почув про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею. Мені, який непорушне виконує клятву, нехай буде щастя в житті і в мистецтві і слава поміж усіх людей на вічні часи; тому, хто порушить або дасть нещиру клятву, нехай буде протилежне цьому.
Вчення Гіппократа відіграло велику позитивну роль у подальшому розвитку медицини. Основні його принципи, іншими словами, спадщина давньогрецької медицини класичного періоду, застерігала лікарів проти помилок, однобічних захоплень, яких було немало протягом багатовікового розвитку ме-дицини.
Питанню деонтології в процесі навчання студентів повинна приділятися велика увага. У довгому і складному процесі їхньої лікарської освіти настає важливий і відповідальний момент, коли вони вперше вступають у клініку, складний і драматичний світ хворої людини. Нову сторінку пізнання його вона відкриває перед ними. Вперше переступаючи поріг клініки, студенти зустрічаються з хворим, а це є серйозною подією в процесі їхнього навчання. І залежно від того, як із самого початку складуться стосунки з колегами, хворими, родичами хворих, і буде багато в чому залежати їх подальша лікарська доля.
Аби стати добрим фахівцем, потрібна не лише хороша спеціальна підготовка. Хворий довіряє лікареві найдорожче, що у нього є, — своє здоров'я, а іноді й життя. Авторитет лікаря забезпечується насамперед знанням
своєї дисципліни, високою професійною майстерністю. Але це лише один бік справи. Мало бути лише хорошим фахівцем. Хворий повинен бути впевненим, що лікар не лише може йому допомогти, але й постарається зробити все в цьому напрямку, що дозволяють сучасні досягнення медицини й власний досвід. Надія на одужання домінує в помислах і відчуттях хворого під час хвороби. Хворий прагне відчути, що лікар поділяє цю надію, пілкуєть-ся про нього. Природно, це стосується не тільки лікарів, а й усього медичного персоналу. Від нього залежить, яка атмосфера оточуватиме хворого в хірургічному закладі. Кожен із нас хворів, і всі ми думали про одне і те саме — як швидко одужати. Лікар повинен розуміти психічний стан хворого. Він зобов'язаний поводитися так, щоб своїми діями і словом не нашкодити хворому, не зумовити відчуття тривоги, непевності в майбутньому, пригніченого емоційного стану.
У той же час треба пам'ятати, що довір'я хворих само по собі не приходить, його треба заслужити, завоювати гуманним ставленням. Справжнього лікаря хворі зустрічають з надією і любов'ю. Розповідають, що під час облоги Севастополя солдати несли з
хворого підвищилася температура? Хто не їздить відвідувати тяжкохворих увечері і вночі і не відчуває моторошного страху перед тим, як увійти в палату, — живий хворий чи помер? Хто з хірургів, переборовши смертельне захворювання, провівши ризиковану операцію і, бачучи, що хворий врятований, не готовий ридати від щастя? Лише витримка дозволяє ридання від щастя замінити невимушеною веселою посмішкою. Ні, хай не кажуть про байдужість. Хірургам притаманний спокій, і ним вони можуть пишатися, бо спокій, і тільки він, дає можливість урятувати хворого. Але чого коштує цей спокій, як дістається він хірургам, хай краще їх не запитують, вони все одно не скажуть".
Професія хірурга ставить певні вимоги до нього. У медичній літературі багато написано про те, яким має бути лікар-хірург.
М. Бідлоо у своїй книзі "Порадник для тих, хто вивчає хірургію в анатомічному театрі" так характеризує хірурга:
"Хірург повинен бути не надто молодим або старим, добре вивчити теорію науки і мати досвід у своєму мистецтві. Він повинен мати розсудливий розум, гострий зір, бути здоровим і сильним. Під час операції бути зовнішньо безжалісним, не сердитим, тверезим. Хірург не повинен бути примхливим, щоби не надто поспішати під час операції і за своєю необачністю не припиняти операцію на середині, не повинен сердитися на сказане хворим. А ще повинен бути спритним, моторним, щоби впевнено починати операцію. Потім, щоби хірург не гнівався на хворого, а прагнув, аби той розраховував на нього. Якщо надія на порятунок хворого перевищує небезпеку, тоді треба робити операцію. Але якщо небезпека більша за надію на порятунок, то варто утриматися від операції. Ніколи не приступати до операції задля власної користі, а лікувати хворого за покликом. Ще хірург не може починати операцію, не порадившися з колегою або людиною, що обізнана з цим мистецтвом".
Так що ж все-таки лежить у основі формування рис хірурга? Передусім однією з таких рис є самовідданість. На думку Г. Караванова, ця риса характеру має багато різних форм свого вияву, які прямо й безпосередньо стосуються діяльності хірурга. Одні з них — самовідчуття, самоспостереження, самоаналіз, самооцінка, самокритика та ін. — зв'язані більше з пізнавальним аспектом діяльності особи, інші — самолюбство, самозахвалювання, скромність, почуття відповідальності, обов'язку тощо — є емоційною складовою.
А такі прояви, як витримка, самовладання, самоконтроль, ініціатива, впевненість, самодисципліна, пов'язані з вольовою діяльністю людини. Важко переоцінити роль усіх цих форм самосвідомості в діяльності хірурга.
Наступною рисою, що характеризує хірурга, є широта інтелекту, здатність творчо мислити, передбачити майбутнє хворого, мати незалежне мислення, бути оптимістом.
Лікар, який обрав професію хірурга, повинен бути хірургічне обдарованим, уміти єдино правильними рухами розрізати й зашити тканини, зупинити кровотечу, видалити пухлини чи розітнути гнояки. 1 тут багато залежить від рук хірурга, вправності його пальців.
Однією з рис сучасного хірурга є його інтелігентність у щонайширшому розумінні цього слова. А. Очкін щодо цього писав, що лікар за сукупністю вимог, які ставляться до нього, повинен бути надлюдиною, а його становище — "найтяжче серед існуючих професій".
Найважливішою рисою характеру хірурга є гуманізм. Хірурга не можна уявити собі без таких якостей, як доброта, чуйність, м'якість. Черствість, байдужість до долі хворої людини, безсумнівно, позначаються на лікувальній роботі, якими б великими професійними знаннями не володів лікар. Звикання до страждань хворих, професійна холоднокровність не повинні перетворитися на бездушність. Справжній лікар якраз і зуміє провести тут межу.
Зрештою дуже важливими у діяльності хірурга є його індивідуально-пси-
КЛЯТВА ЛІКАРЯ
Набувши професії та усвідомивши важливість обов'язків, що покладаються на мене, в присутності моїх учителів і колег урочисто клянусь:
усі знання, сили та вміння віддавати справі охорони і поліпшення здоров'я людини, лікуванню і запобіганню захворюванням, подавати медичну допомогу всім, хто її потребує, незмінно керуватися у своїх діях і помислах принципами загальнолюдської моралі, бути безкорисливим і чуйним до хворих, визнавати свої помилки, гідно продовжувати благородні традиції світової медицини;
зберігати лікарську таємницю, не використовувати її на шкоду людині, додержувати правил професійної етики, не приховувати правди, якщо це не зашкодить хворому;
постійно поглиблювати і вдосконалювати свої знання і вміння, у разі потреби звертатися по допомогу до колег і самому ніколи їм у цьому не відмовляти, бути правдивим щодо колег;
власним прикладом сприяти вихованню фізично і морально здорового покоління, утверджувати ідеали милосердя, любові, згоди і взаємоповаги між людьми.
Вірність цій клятві присягаю пронести через усе своє життя.
ють догляд чи ті його елементи, які не потребують спеціальних медичних знань і стосуються забезпечення гігієни місця перебування хворого, його особистої гігієни, харчування тощо.
Ці завдання полягають у забезпеченні належної гігієни та санітарії палат, ліжок, білизни, гігієнічного стану власне хворого (умивання, миття, переодягання, перекладання та транспортування тощо), годуванні хворого, прибиранні туалетів та допомозі хворим у здійсненні фізіологічних актів, прибиранні та дезінфекції туалетів та посуду для випорожнень тощо.
Незважаючи на те що перелічені обов'язки здійснюються особами без медичної освіти, вони потребують від них відповідних знань, навичок та сумлінного ставлення. Навчання молодших сестер виконанню своїх обов'язків проводять сестри з медичною освітою. Останні поряд із контролем та керівництвом роботою молодших медичних сестер мають широке коло обов'язків з догляду, спостереження за хворими та їх лікування, тобто виконують призначення лікарів. Вони роздають та вводять ліки, у тому числі за допомогою ін'єкції, виконують багато лікувальних процедур — накладають компреси, гірчичники, ставлять банки, промивають шлунок, ставлять клізми тощо, провадять неухильне спостереження за хворим й інформують лікарів про всі зміни в його організмі.
Безпосередньо роботою медичних сестер зі спеціальною освітою керує старша сестра відділення.
Всі ті, хто доглядає за хворими, повинні добре знати свої обов'язки та їх сенс і роль у загальному процесі лікування, місце та час проведення лікувальних процедур, піклуватись про належний гігієнічний та функціональний стан свого місця роботи.
Догляд за хворим вимагає як уміння виконати різні гігієнічні та лікувальні заходи, так і високоморального, чесного та милосердного ставлення до хворого. Він повинен бути і високо-професійним, і деонтологічно витриманим. Милосердне, гуманне ставлення до хворого є не менш важливим, ніж професійна майстерність. Ця істина обгрунтована як практичною медициною впродовж віків, так і фізіологічними дослідженнями, особливо І.П. Пав-лова та його учнів і послідовників, ролі другої сигнальної системи мозку, що грунтується на слові — сигналі сигналів. Психічний стан хворого завжди пригнічений у зв'язку з впливом на центральну нервову систему анатомічних та функціональних розладів у організмі та вимушеним через хворобу переходом (часто раптовим та тривалим, як це буває при травмах та гострих хірургічних захворюваннях) в незвичне становище (виключення із звичної атмосфери та трудової діяльності, побутові незручності та обмеження, а часто навіть нездатність до самообслуговування та здійснення фізіологічних актів).
Багатьох хворих пригнічує почуття сором'язливості у разі потреби здійснити фізіологічні акти в присутності персоналу або хворих сусідів чи за їх допомогою. Тому ретельне виконання персоналом — медичними сестрами та санітарками — своїх обов'язків та доброзичливе ставлення до хворого сприяють усуненню багатьох негативних впливів, спричинених хворобою.
Весь комплекс заходів лікування та догляду повинен грунтуватись на принципах охоронно-стимулювального режиму, законах фізіології і насамперед на таких фундаментальних положеннях її, як травмівний вплив незвичайних подразників різного характеру на організм, і , навпаки, стимулювальна дія подразнень, що не виходить за межі фізіологічного діапазону, на функції' органів, зокрема на регенеративно-ре-паративні процеси. Підтримання лікувальними засобами на оптимальному рівні фізіологічних параметрів життєдіяльності організму хворого, зокрема його головних систем — нервової, серцево-судинної та дихальної, забезпечує сприятливі умови для одужання.
Створення у хворого доброго, оптимістичного настрою, віра в сприятливий перебіг хвороби, яка великою мірою утверджується за допомогою доб-
що можуть сидіти в ліжку, зливають воду з глечика на руки і вони умиваються самі, чистять зуби, а лежачих лише обтирають (обличчя, руки) змоченим рушником чи серветкою.
Також треба стежити, особливо у тяжкохворих після операції, за порожниною рота, носа, очима. Порожнину рота хворі прополіскують 1 % розчином калію перманганату чи натрію гідрокарбонату, а зуби та ясна медсестри протирають тяжкохворим марлево-ватною кулькою. Очі хворим промивають ватно-марлевою кулькою, змоченою перевареною водою чи ізотонічним розчином натрію хлориду, а за наявності бактеріального запалення кон'юнктиви в мішок останньої закапують розчин чи вносять мазь, що містить сульфаніламіди (наприклад, 20—30% сульфацил-натрію) чи антибіотики.
Ходячі хворі голяться самі, а лежачих голить перукар, дотримуючи всіх профілактичних заходів проти інфекції. Для ходячих хворих у туалетних кімнатах (окремих для чоловіків та жінок) створюють умови для підмивання після дефекації та для обмивання увечері та уранці ділянки статевих органів.
Лежачих хворих підмивають молодші медичні сестри. Для цього під сідницю хворого (на простелену на ліжку клейонку) підставляють судно і сестра однією рукою зливає з глечика чи, краще, з кварти Есмарха теплу воду на промежину хворого, а другою, в якій тримає на корнцанзі тампон, миє шкіру навколо заднього проходу та статеві губи. Завершує процедуру підмивання осушуванням шкіри чистою серветкою.
Поряд із очищенням шкіри від забруднення шкіру тяжкохворих у ділянках кісткових виступів — крижі, лопатки, хребет, п'яти — протирають камфорним спиртом (чи етиловим 60 %). Це, а також часте перевертання хворого в ліжку, розправлення під ним простирадла (розправлення на ньому складок) тощо є важливими заходами запобігання пролежням.
Щотижня хворим замінюють натільну й постільну білизну та миють їх. Білизну, забруднену рановими чи іншими виділеннями, змінюють за потребою. Хворі повинні завжди лежати на чистій та сухій білизні.
Для запобігання пролежням у тяжкохворих, особливо похилого віку, у хворих на цукровий діабет потрібно підкладати під крижі гумові круги, а під п'яти — ватно-марлеві чи поролонові подушечки, часто повертати їх, змінюючи положення тіла.
У останні роки для профілактики пролежнів широко використовують спеціальні повітряні багатосекційні та інші матраци. У хворих, особливо з ожирінням, треба запобігати попрілості, дерматитам та інфікуванню шкіри шляхом протирання пахвинних складок, складок на животі та під молочними залозами 56—70' % спиртом етиловим, присипати ці місця тальком чи зубним порошком або — за появи дерматиту — змащувати маззю з цинку оксидом чи пастою Лассара.
Положення хворого в ліжку повинно бути фізіологічним, тобто забезпечувати найбільше розслаблення усіх груп м'язів. Це обмежує енергетичні витрати його організму та сприяє оптимальному здійсненню функцій усіх органів і систем. Таким вимогам відповідає положення на спині з незначним підняттям голови та випростаними ногами. Класти ногу на ногу хворим не треба, оскільки це сприяє розвитку тромбозу судин гомілки.
Проте особливості хвороби та стану хворого часто вимагають (з метою полегшення перебігу хвороби та профілактики ускладнень) надання хворому дещо відмінного від типового фізіологічного положення. Так, хворим на перитоніт надають положення Фовле-ра: високо піднята голова та зігнуті в колінах ноги (під коліна підкладають валики, що не дають тілу хворого зсовуватися вниз). Це положення забезпечує стікання внутрішньочеревного ексудату з верхньої половини черевної порожнини в нижню, тазову, в якій очеревина меншою мірою всмоктує його порівняно з діафрагмальною. До того ж скупчення гною в ній легше діагностувати та лікувати.