Міністерство освіти і науки України
Національний університет водного господарства і природокористування
Кафедра політології, соціології та права
Реферат
з дисципліни «Політології»
на тему:
«Політична система України»
Рівне-2007
Зміст
Вступ...................................................................................................................3
1. Становлення політичної системи України..................................................4
2. Головні напрями реформування політичної системи...............................9
3. Магістральні вектори внутрішньої і зовнішньої політики України........
на сучасному етапі........................................................................................16
Висновки........................................................................................................22
Список використаної літератури..................................................................24
Вступ
Всі ми нині є свідками великої реформації владних відносин: в Україні формуються демократична, правова соціальна держава й інститути громадянського суспільства, за яких державна влада прагне зробити громадян компетентними в питаннях ефективного творення сучасної політики.
Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, правової, соціальної держави робить необхідними відповідну політичну культуру населення, формування менталітету, адекватного ринковій економіці та плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання своїх обов'язків і проявів поваги до держави та її законів, а американська політична наука на перший план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати свої власні проблеми у цивілізованому співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на нинішньому етапі її розвитку важливо враховувати й запити окремої особи, й інтереси держави.
За роки незалежності Українська держава відбулася за всіма формальними вимірами: незалежність, суверенітет і недоторканність кордонів визнано світовим товариством, країна стала рівноправним членом багатьох міжнародних організацій та об'єднань, зокрема Ради Європи, укладено угоди про співробітництво з провідними міжнародними союзами — ЄС і НАТО, вдалося набути без'ядерного статусу, врегулювати гострі конфліктні ситуації з приводу статусу Криму, щодо базування Чорноморського флоту РФ. Наявні досягнення у трансформації економіки і впровадженні її ринкових принципів, уведена й протягом останніх років залишається стабільною національна валюта.
У суспільно-політичному житті відбулася демонополізація ідеологічної сфери, формується багатопартійна система, діють структури громадянського суспільства — громадські об'єднання, позадержавні аналітичні центри, незалежні друковані видання.
1. Становлення політичної системи в Україні
Нині всі колишні соціалістичні країни переживають перехідний період: ідеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою з планово-розподільчою економікою, до демократичної правової держави з вільною ринковою економікою, а в майбутньому — до громадянського суспільства. При цьому слід мати на увазі, що перехідний період відбувається поетапно. Перший етап — фундаментальна зміна усталених політичних та економічних структур. Другий — розвиток і закріплення демократичних процесів, зміцнення економічних інститутів, підвищення ефективності виробництва. І, нарешті, третій етап — політична консолідація як неодмінна умова економічного піднесення, утвердження принципів правової держави, становлення інститутів громадянського суспільства. Україна завершила початковий етап перехідного періоду _ проголошення незалежності та набуття атрибутів держави — і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування. Незалежна Україна, пройшовши складний конституційний процес — від Декларації про державний суверенітет України, укладення Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України до прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, — обрала демократичний тип суспільно-політичного ладу. Відповідно до Основного Закону, «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Становлення політичної системи й інститутів громадянського суспільства відбувається непросто, суперечливо. Україна, безумовно, назавжди залишила минуле, й повернення до нього неможливе. Вона набуває контурів сучасної, повноцінної, цивілізованої держави, довершує політичну та економічну визначеність.
В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався зі створення нової політичної системи. Слід відзначити, що на початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за європейським цивілізованим зразком. Наблизилася до рівня професійного парламенту Верховна Рада України, у системі державної влади створено такі нові органи, як інститути Президента України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Конституційний Суд, Вища рада юстиції, обласні, районні державні адміністрації.
Україна є президентсько-парламентською республікою. Систему органів державної влади, за Конституцією України, складають: глава держави — Президент України; орган законодавчої влади — Верховна Рада України; органи виконавчої влади — Кабінет міністрів, обласні та районні державні адміністрації; органи судової влади. Судочинство відповідно до Основного Закону України здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції.
В Україні функціонує політична система — сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому. Держава виступає ключовим елементом політичної організації суспільства з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, органами громадського порядку, служби безпеки та збройними силами. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Основним Законом визнається й гарантується місцеве самоврядування.
Конституція України визначає Президента як главу держави, який виступає від її імені. В Україні посада Президента держави була введена Законом від 5 липня 1991 р. «Про заснування посади Президента Української РСР і внесення змін і доповнень у Конституцію (Основний Закон) Української РСР». Перший Президент України був обраний 1 грудня 1991 року. Президент України не входить безпосередньо до жодної з гілок влади, є найвищою посадовою особою в державі, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини й громадянина, представляє державу у міжнародних відносинах з іншими країнами.
Президент України обирається громадянами держави на основі загального, рівного й прямого виборчого права, шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Він має бути громадянином України, жити в Україні до дня виборів не менше 10 років, мати право голосу, володіти активним виборчим правом, а також державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більш ніж два строки підряд. Він може бути обраний і на третій строк, однак тільки після того, як на цьому посту перебувала інша особа. Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або об'єднаннях громадян, займатися підприємницькою діяльністю. Повноваження обраного Президента починаються з моменту складення ним присяги на вірність народові України, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голова Конституційного Суду.
Президент України: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; призначає позачергові вибори до Верховної Ради України та припиняє повноваження парламенту, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; за згодою Верховної Ради України призначає прем'єр-міністра України; припиняє повноваження прем'єр-міністра У країн ч та приймає рішення про його відставку; призначає, за поданням прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, очолює Раду Національної безпеки та оборони держави.
Конституція України передбачає дострокове припинення повноважень Президента України у випадках: відставки; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; усунення його з поста в порядку імпічменту. У випадку, якщо повноваження Президента України припиняються достроково, виконання обов'язків Президента України покладається на прем'єр-міністра України.
За Конституцією, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, конституційний склад якої — 450 народних депутатів України, які є повноважними представниками українського народу у законодавчому органі держави. Верховна Рада України обирається на чотири роки, працює в режимі чергових і позачергових сесій.
Вся організація роботи Верховної Ради здійснюється відповідно до вимог Конституції й прийнятого парламентом регламенту своєї діяльності.
Конституція України 1996 року залишила без змін загальну структуру однопалатного парламенту, проте суттєво оновила деякі її інститути. Так, було припинено існування Президії Верховної Ради, натомість було створено Узгоджувальну Раду фракцій; перетворено постійні комісії на парламентські комітети; передбачено створення Рахункової палати, інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; інституту представника Президента України у Верховній Раді та здійснено низку інших нововведень.
Основними функціями Верховної Ради є: законодавча, установча та контрольна.
Головною функцією Верховної Ради України вважається законодавча (природна) функція, яка полягає у прийнятті парламентом законів, унесенні змін і доповнень до них, визнанні законів такими, що втратили чинність, в скасуванні їх або припиненні їх дії. Пріоритетним напрямом законодавчої діяльності парламенту є внесення змін до Конституції України.
До основних напрямів установчої функції Верховної Ради України належить: призначення виборів президента України; надання згоди на призначення президентом України прем'єр-міністра та схвалення Програми діяльності Кабінету міністрів, а також прийняття резолюції недовіри Кабінетові міністрів, що має наслідком відставку уряду; призначення третини складу Конституційного Суду, надання згоди на призначення Президентом Генерального прокурора, призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого з прав людини, голови та членів Рахункової Палати; призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного Банку за поданням Президента України. Крім цього, Верховна Рада затверджує загальну структуру, чисельність та визначає функції Збройних Сил України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, вирішує питання адміністративно-територіального устрою України.
Контрольна функція Верховної Ради України тісно пов'язана з іншими функціями парламенту: здійснення вищезазначених функцій і повноважень вимагає перевірки виконання прийнятих рішень.
Верховна Рада України здійснює й інші повноваження, які відповідно до Конституції України належать до її відання.
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет міністрів України. Кабінет міністрів відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.
Підставу діяльності Кабінету міністрів складає Програма діяльності уряду, яку має розглянути й схвалити Верховна Рада України. Відносини Верховної Ради з Кабінетом міністрів визначаються законами, ухваленими парламентом, які уряд зобов'язаний неухильно виконувати. Верховна Рада здійснює фінансовий контроль за діяльністю уряду шляхом затвердження Державного бюджету та прийняття рішення щодо звіту про його виконання.
До складу Кабінету міністрів входять: Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету міністрів призначається Президентом за поданням Прем'єр-міністра.
Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету міністрів України, схваленої Верховною Радою України.
Кабінет міністрів України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України. Важливим завданням Кабінету міністрів є забезпечення прав і свобод людини й громадянина, що цілком відповідає сутності демократичної держави.
Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації в співробітництві з регіональними, місцевими виборчими органами. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду Президентом України. Якщо голові районної чи обласної державної адміністрації висловили недовіру дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.
Відносно новим соціальним інститутом для України є органи місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування в Україні бере свій початок від Магдебурзького права. З середини XIX ст. місцеве управління з ініціативи прусського юриста Рудольфа Гнейста стало називатися місцевим самоврядуванням. Згідно з Законом України, місцеве самоврядування — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок їх утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом. Держава фінансово підтримує місцеве самоврядування.
Отже, влада органів місцевого самоврядування є похідною від державної влади, суть якої полягає в переданні територіальним громадам та утвореним ними органам у межах, передбачених чинним законодавством, певної частини повноважень органів державної влади для здійснення централізованої державної виконавчої влади на місцях.
Система судової влади в Україні складається з Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції, міжнародних комерційних арбітражів. Новим інститутом у системі правосуддя України є Вища рада юстиції.
Утвердження правової держави значною мірою залежить від ефективного функціонування судової влади, яка є інституційною характеристикою правової держави, важливою гілкою в системі поділу влади. Судова влада тісно пов'язана з принципом верховенства права. Забезпечуючи правосуддя, судова влада доводить, що суспільство має правову державу.
Дотримання владними структурами, відповідно до Основного Закону країни, своїх функцій і повноважень покликаний контролювати Конституційний Суд України.
Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, складається з вісімнадцяти суддів. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають (чи обирають) по шість суддів Конституційного Суду України.
Повноваження Конституційного Суду можна поділити на чотири напрями. Перше — вирішення питань щодо відповідності духу й букві Конституції законів, прийнятих Верховною Радою, указів і розпоряджень Президента України, актів Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Друге — офіційне тлумачення Конституції України і законів України. Третє — розгляд справ щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних угод або тих, які вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов'язковість. Четверте — надання висновків стосовно дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту. На суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності.
Підкреслимо: створення чіткого механізму стримувань і противаг між гілками влади, а головне неухильне дотримання владними структурами Конституції України — неодмінна умова поглиблення демократичних засад в управлінні державою.
Надзвичайно важливу роль у процесі формування владних структур відіграють політичні партії. Політична партія — добровільне об'єднання громадян, яке виражає інтереси певних соціальних верств і груп, бере участь у процесах здобуття, утримання і впливу на державну владу й прагне досягти цієї влади шляхом обрання своїх членів на державні посади, при цьому влада стає засобом для реалізації політичної програми такого об'єднання. Відомо, що розвинута політична система будь-якої держави побудована на демократичних засадах і принципах, які гарантуються Конституцією. У свою чергу, багатопартійність є невіддільним елементом політичної системи. Політичний спектр сучасних партій представлено такими напрямами:
соціалістично-комуністичний. Це Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, Селянська партія України та ін. Партії цього напрямку зорієнтовані переважно на пріоритет колективних форм власності й господарювання в економіці, розвиток міждержавних стосунків, зокрема інтеграційних економічних процесів у межах СНД;
центристський. Це — Народно-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), Партія регіонів, Партія зелених України, Народна аграрна партія України, Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» та інші. Визначаючи самоцінність незалежності України, ці партії зосереджують свою увагу на проблемах соціально-економічного розвитку, реалізації прав громадян України;
націонал-демократичний. Це — Народний Рух України, Республіканська партія України, Християнсько-демократична партія України, Конгрес українських націоналістів та ін. Побудова держави за національною ознакою, вихід України із СНД, антиросійські настрої — провідні програмові вимоги цих партій.
2. Головні напрями реформування політичної системи
Сучасний етап перехідного періоду характеризується перманентною кризовою ситуацією, яка охоплює політичну, економічну, соціальну та духовну сфери.
У політичній сфері зростає недовіра людей до діяльності владних структур: надії на оптимізацію і стабілізацію суспільно-політичного та економічного життя після президентських виборів, Всеукраїнського референдуму, останніх парламентських виборів не виправдалися. Найвищі органи законодавчої і виконавчої влади замість того, щоб зосередити увагу на розв'язанні назрілих політичних, економічних і соціальних проблем, втяглися в нове протистояння. Законодавча влада діє в умовах несформованого правового простору, виконавча — все ще не має чіткої програми економічних і соціальних реформ, судова влада не позбулася залежності від владних структур, «четверта влада» — ЗМІ, як правило, виконує державні замовлення. Верховна Рада України, Президент України, Кабінет міністрів України виявляють неспроможність у вирішенні стратегічних завдань, що постали перед державою.
Негативні процеси спостерігалися до останнього часу й у розвитку економіки України: по суті зруйноване державне управління економічними процесами. За роки незалежності Україна втратила майже дві третини свого промислового й сільськогосподарського потенціалу, систематично зменшуються виробництво товарів, національний прибуток, зростають зовнішні борги. Існуюча фінансово-кредитна система не сприяє стимулюванню розвитку виробництва.
Знецінено фактори, які гарантують соціальну стабільність. Так, рівень освіти, професійна компетентність, що в цивілізованому суспільстві забезпечують їхнім власникам необхідний життєвий рівень, нині не є такими. Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічної, найкваліфікованіші робітники залишають виробництво, переходять до сфери торгово-підприємницької діяльності. Спостерігається ріст майнової нерівності, зубожіння переважної частини населення.
Найглибшою і найнебезпечнішою для суспільства є криза в духовній сфері. Саме тут спостерігаємо невпевненість переважної більшості населення, особливо молоді, в завтрашньому дні, втрата політичних і соціальних орієнтирів, ідеалів. Негативно впливають на почуття людей і такі чинники, як тотальне перекреслення радянського періоду в історії України, протиставлення старшого покоління, яке начебто нічого корисного не зробило, молодшому; міжконфесійні конфлікти; поширення правового нігілізму безвідповідальності; зростання злочинності, корупції. Спостерігається криза світогляду, суті і смислу повсякденного буття, формується ідеологія, отруєна не сприйняттям дійсності. У чому причина такого становища?
По-перше. Не спрацьовує визначений Конституцією України механізм стримувань і противаг функціонування владних структур, які діють неефективно й втратили довіру більшості громадян. Не вдається запровадити верховенство закону в усі сфери громадського життя.
Поділ функцій влади можна вважати індикатором демократизму держави, умовою режиму законності в ній. Законодавча влада покликана ухвалювати закони, які фіксують міру свободи, що зумовлена рівнем розвитку суспільства. Виконавча влада має забезпечувати дотримання меж та гарантій свободи діяльності громадян та організацій. Розподіл функцій влади на законодавчу та виконавчу — необхідна, але недостатня умова демократизму в суспільстві без незалежної судової влади. Соціальна роль судової влади полягає в забезпеченні права, закріпленого в Конституції, інших законах, міжнародних договорах.
З головних функцій трьох гілок влади випливає така їх специфічність, як діахронізм, тобто особливе спрямування у часі. Законодавча влада має справу з визначенням того, якими мають бути суспільні відносини в майбутньому. Виконавчій владі належать питання теперішнього часу. Судова влада розглядає тільки факти й події, що відбулися в минулому, ті, які вже здійснилися.
Принцип поділу функцій влади невіддільний від визнання єдності державної влади, джерелом якої є народ. Єдність влади визначається необхідністю взаємодії всіх відносно незалежних влад
По-друге. Політична еліта України, яка виросла в умовах союзної держави, не сформувалась як справжня еліта, а тому виявилася неспроможною вирішувати загальнодержавні завдання. В сучасній Україні політичну еліту представляють колишні партійні, профспілкові й комсомольські функціонери, а також представники національно-демократично налаштованих верств. Перші, прийшовши до влади за відсутності досконалих законів, здебільшого почали задовольняти власні інтереси. Другі, не маючи професійних умінь і навичок управління, виявляють безпорадність при розв'язанні складних соціальних і економічних проблем, що не заважає їм самим збагачуватися також.
У результаті до влади прийшла на всіх рівнях переважно олігархізована, корумпована управлінська еліта. На сучасному етапі правляча еліта об'єдналася в олігархічні клани, нерідко їх називають клієнтели. Спостерігаємо феномен приватизації влади, суть якого полягає у прагненні владних еліт збільшити владу заради самої влади, з тим, щоб використати її для розподілу державних ресурсів, а не для реалізації програм, спрямованих на піднесення рівня життя громадян, що зрештою й призводить до тотальної корумпованості влади.
По-третє, поза політичним процесом опинився середній клас, який міг би виступити противагою олігархізації суспільства. За деякими дослідженнями, в Україні лише 12 відсотків населення відповідає критеріям середнього класу, ще 40—50 відсотків може стати ним (у розвинутих країнах Заходу середній клас становить 60—70 відсотків).
Відсутність у державі відповідної економічної та соціальної політики стосовно формування середнього класу спричинює прогресуючу маргіналізацію суспільства — «витіснення» потенційних представників середнього класу до категорії злиденного й бідного населення й у результаті до «протестного» електорату. Причому до цього електорату апелюють як ліві сили, що природно, так і представники олігархічних структур, які доклали й далі докладають чимало зусиль, щоб зробити цей електорат «протестним». Зламати цю тенденцію, створити умови для утвердження середнього класу — одне з невідкладних і надзвичайно актуальних завдань, що постало перед українським суспільством.
Варто зазначити, що в політичній системі України найбільш чітко вибудувано вертикаль виконавчої влади республіки. Конституція України надала значну перевагу виконавчій владі, точніше Президентові та його Адміністрації. Президентові підпорядкована й діяльність Уряду, що свідчить про те, що на нинішньому етапі (всупереч деклараціям про відданість демократії) перевага надається авторитарним методам управління.
Пріоритетними завданнями тут виступають національна безпека держави і забезпечення добробуту її громадян.
Першочерговою передумовою ефективної діяльності владних органів є визначення стратегії демократичного облаштування. Суть проблеми полягає в практичному втіленні в життя відомого демократичного принципу, відповідно до якого, за визначенням Авраама Лінкольна, йдеться про владу народу, владу, здійснювану народом, і владу в інтересах народу. Владні органи мають бути під реальним, а не уявним контролем народу й спиратись у своїй діяльності на його довіру та підтримку. Владні структури слід обирати не для того, щоб їм підкорялися (підкорятися необхідно праву й закону), а для того, щоб вони служили громадянам.
Отже, йдеться про побудову справді демократичної, правової, соціальної держави з авторитетним Президентом, парламентом, що ефективно діє, професійним висококваліфікованим урядом, незалежними судовими органами, Україна стає парламентсько-президентською республікою. Для цього слід:
розширити повноваження і піднести відповідальність Верховної Ради України за формування професійного дієздатного Уряду і здійснення ним Програми діяльності. Кандидатуру для призначення на посаду прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозиції коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. Міністр оборони України, міністр закордонних справ України, Голова СБ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням прем'єр-міністра України;
зосередити зусилля Президента України на визначенні та здійсненні стратегічних завдань розвитку держави, зміцненні її економічної та національної безпеки. Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо: 1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій; 2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів не сформовано персональний склад уряду; 3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись;
наділити Уряд відповідними повноваженнями та піднести його відповідальність за стан справ в економічній, соціальній, гуманітарній і зовнішньополітичній сферах. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією.
Проте залишаються проблеми, від розв'язання яких залежить стабільність у суспільстві та, зрештою, результативність політичної реформи.
Перша стосується політичної еліти. Ефективність діяльності владних органів вирішальною мірою залежить від рівня компетентності тих, хто управляє. У владні структури після їх реформування мають прийти дібрані за конкурсом професіонали, які бажають і здатні самовдосконалюватися. Слід провести атестацію всього корпусу державних службовців на відповідність посадам, які вони обіймають. Управлінці покликані володіти політичною культурою, тобто професійно знати закони суспільно-політичного державного устрою, професійно вміти застосовувати ці знання в своїй сфері, професійно налагоджувати відносини з колегами, нести правову та моральну відповідальність за стан справ у галузі, якою вони керують. Одна з проблем тут — викорінення тотальних проявів корупції в державному апараті. Треба здійснити на загальнодержавному рівні перевірку відповідності декларованих посадовими особами доходів їхнім реальним прибуткам. У ряді європейських країн, зокрема в Польщі, Фінляндії, Франції, діє спеціальний судовий орган — Державний трибунал, повноваженням якого є притягнення до відповідальності вищих посадових осіб за порушення Конституції чи законів у сфері виконання своїх службових обов'язків. Концептуальною засадою нормативно-правових актів щодо боротьби з корупцією має бути не документування наслідків цього негативного явища, а створення умов, які б виключали можливість корупційних проявів.
Якщо цю тенденцію не подолати — корупція нині проникла не тільки в політичну, а й практично в усі сфери суспільного життя, — то наслідком може стати становлення такого суспільного ладу, в якому навіть при чітко визначених повноваженнях різних гілок влади чесність, порядність, обов'язковість, професіоналізм перестануть сприйматися як моральні орієнтири соціальної поведінки, а Україна буде виведена з числа цивілізованих країн.
Друга — це становлення правової держави і громадянського суспільства. Саме в цьому контексті стратегічним напрямом реформування політичної системи має стати формування громадянського суспільства, яке є основою правової держави, його становлення відбувається одночасно з її утвердженням. Нагадаємо, що правова держава — це тип держави, головними ознаками якої є верховенство права й закону, розмежування функцій різних гілок влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави. Мета правової держави -- служіння відповідному закону й зумовленому ним соціальному та політичному ладу. Критерій для віднесення держави до правових -- стабільність суспільства, оперативність державного управління, задоволення громадян діяльністю владних органів. Головне завдання правової держави полягає в юридичному забезпеченні інтересів, життєвого простору кожної людини. Йдеться про таке суспільство, якому держава підкоряється і якому служить, виконуючи його волю, — про громадянське суспільство.
Для подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства потрібно:
прийняти закон про громадські об'єднання;
законодавчо забезпечити ефективне функціонування органів місцевого самоврядування, створити необхідну фінансову та матеріально-технічну базу для їх діяльності;
за допомогою освіти, засобів масової інформації сприяти засвоєнню кожним громадянином положень Конституції України, інших законодавчих актів, підвищити рівень і розширити сферу викладання політичної науки у вищих і середніх закладах освіти;
забезпечити законодавче залучення представників опозиції, засобів масової інформації до участі в діяльності владних інститутів, а також до розроблення, прийняття і відповідальності за реалізацію важливих державних законів, ухвалити закони про опозицію, про державну підтримку діяльності засобів масової інформації, створити громадське телебачення в Україні. Влада має оволодіти цивілізованими правилами взаємовідносин з опозицією, діяти цивілізовано, тільки тоді вона може розраховувати на адекватні дії опозиційних сил;
запровадити постійні зустрічі (Національна асамблея, Громадянський форум, круглий стіл) вищих посадових осіб держави, лідерів політичних партій, опозиційних рухів з метою обговорення і розв'язання конфліктних питань суспільного розвитку, визначення стратегії розвитку країни в політичній, економічній і міжнародній сфері. Цю стратегію повинні поділяти всі гілки влади, підтримувати все суспільство.
З. Магістральні вектори внутрішньої і зовнішньої політики України на сучасному етапі
Якою має бути політико-ідеологічна доктрина державотворення? Це питання якнайактуальніше, питання, навколо якого, власне, не вщухає й досі широка дискусія. Існують два підходи при визначенні політико-ідеологічної доктрини державотворення.
Прихильники одного з них вважають, що оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава, на користь чого наводяться різні аргументи. Перший. Сама молода українська державність є не просто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової боротьби українського народу за збереження власної етнокультурної тотожності та побудову власної національної незалежної держави. Другий. Саме утвердження української національної держави є найдієвішим чинником згуртування саме цієї нації. Безперечно, національну ідею — національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України — має бути повною мірою враховане в політико-ідеологічній доктрині державотворення. І все ж абсолютизація її навряд чи приведе в багатонаціональній державі, якою є Україна, до соціально-політичної стабільності. Таке суспільство, як підказує досвід, стрясатимуть національні конфлікти, у ньому загострюватимуться такі вибухонебезпечні проблеми, як міжетнічні стосунки етнонаціональних меншин. Громадянська війна в Югославії, наслідком якої став поділ цієї держави, ставлення до людей нетитульної нації в державах Балтії переконливо про це свідчать.
В Україні є всі можливості для створення власної моделі розвитку економіки. Практично ні в кого вже не виникає сумніву, що в Україні має відбутися зміна економічних відносин. Також очевидно, що нова економічна система не може бути «чистим» капіталізмом, який переважав у середині минулого сторіччя за часів Маркса. Сучасні промислово розвинуті країни є змішаними суспільствами. В них взаємодіють обидва фактори — ринок як засіб підвищення ефективності економіки й система коригування ринку як засіб досягнення оптимально справедливого розподілу доходів через структуру соціального законодавства.
Здійснюючи стратегію виходу з економічної кризи, важливо враховувати ряд чинників.
Перш за все, треба мати на увазі, що перехід від тоталітарного до демократичного устрою в суспільстві не відбувається за кілька років. Період цей буде тривалішим. Економіка України потребує суттєвих структурних змін, адаптації у своєму розвитку. І слід зауважити, що без формування механізму відтворення цілісної національної економіки (за роки незалежності владні структури так і не спромоглися його сформувати) про вихід із економічної кризи не може бути й мови. Ось чому потрібна всебічно обґрунтована концепція економічних реформ, відповідні управлінські структури, професійно підготовлені кадри, які б досконало володіли механізмами перетворення сучасної української економіки.
Далі слід рішуче позбутися ілюзій, що в індустріально розвинутих країн бракує турбот, окрім безкорисливого витягання України із загальної кризи, в якій вона опинилася. Допомога цих держав і міжнародних фінансових організацій не порятує. Кредити доведеться повертати, тим більше, що надання їх супроводжується відповідними вимогами й не лише економічного характеру. Україна має багаті надра, найродючіші землі в Європі, могутній науковий, кадровий потенціал і нині мусить (у цьому дедалі більше переконується суспільство) нарощувати свій власний виробничий і науково-технічний потенціал для ефективного використання цих багатств.
У зовнішньополітичній сфері Україна послідовно здійснює пошук свого місця в новому геополітичному просторі й відповідей на доленосні, нерідко суперечливі запитання: що для неї корисніше — бути позаблоковою чи нейтральною державою, вести багатовекторну чи двовекторну політику, чи розраховувати на стратегічних партнерів. На нинішньому етапі Україна усвідомила себе як справді незалежна держава, з чим не можуть не рахуватися ні на Сході, ні на Заході. Перспективи становлення України як активного дієздатного суб'єкта міжнародних відносин стали пов'язуватися з її об'єктивною зацікавленістю й геополітичним обов'язком брати участь у трансформації європейського геополітичного простору, в гармонізації взаємозв'язків між Заходом і Сходом континенту.
На початок XXI ст. у зовнішній політиці України як на східному, так і західному напрямах настав новий етап. Виявилися ознаки переорієнтації української зовнішньої політики на Схід у вигляді нормалізації українсько-російських відносин відповідно до економічних потреб і реальних можливостей обох країн. Навпаки, у відносинах із Заходом позначився певний регрес, особливо внаслідок «касетно-кольчужного скандалу».
Перед Україною постало завдання знайти ефективніший шлях реалізації своїх інтересів у взаємовідносинах із Росією, Європейським Союзом і Сполученими Штатами Америки: надати для цього нового дихання українсько-російському стратегічному партнерству, зробити більш прагматичною, орієнтованою на економічний результат європейську політику, активізувати свої відносини з Північноатлантичним альянсом і, нарешті, налагодити активний і конструктивний діалог зі Сполученими Штатами Америки. В Росії, як і на Заході, зросло розуміння того, що Україна справді стає незалежною державою, що зупинити цей процес неможливо.
Нова геополітична ситуація, яка виникла після терористичних актів у вересні 2001 року в США й створення міжнародної антитерористичної коаліції, до якої увійшла й Україна, вносить суттєві корективи в концепцію протистояння Захід—Схід. Росія пішла на блискавичне зближення зі Сполученими Штатами Америки, створено «двадцятку» Росія — НАТО. При цьому Росія буде скоріше за все розглядати Україну як учасника цього процесу. Усвідомлюючи втрату впливу на держави Балтії, маючи американських солдатів у Грузії й загострення стосунків з нею, розширення американської присутності в Центральній Азії, Москва прагнутиме не випустити з-під свого впливу Україну. А Захід усе менше розцінюватиме Україну як буфер між Європою та Росією й виходитиме з того, що стабільне становище Європи без стабільної в політичному й економічному плані України неможливе. У довгостроковому плані Україна, зберігаючи з Росією рівень стратегічних відносин, насамперед економічних, прагнутиме інтегруватись у європейські та євроатлантичні структури. Інтеграція в Європейський Союз, визначена вищим керівництвом держави як магістральний вектор зовнішньої політики України, загалом підтримується державно-політичною елітою. Серед населення постійно зростає кількість прихильників вступу України до Європейського Союзу. Перед українською державою й українським суспільством на весь зріст постало завдання набуття цивілізаційних якісних характеристик, серед яких: прозорість державної політики, повага до прав людини, піднесення продуктивності праці та оплати за неї до середньоєвропейського рівня, незалежні ЗМІ й вільний доступ до інформації.
При цьому варто мати на увазі, що успіх на шляху інтеграції України в ЄС стане можливим тільки за умови, що це буде дорога з двостороннім рухом. До останнього часу позиція Європейського Союзу залишається стриманою. Ринки Європейського Союзу все ще закриті для України. Навіть економічно вигідні й високотехнологічні спільні проекти відхиляються країнами-членами ЄС із політичних мотивів. Для України поки що не визначено реальних часових орієнтирів — не те що вступу — навіть приєднання до зони вільної торгівлі або асоційованого членства. Ці фактори не сприяють консолідації населення України навколо ідеї європейського вибору. Важливо мати на увазі й те, що членство в ЄС диктується неминучою вимогою делегування частини національного суверенітету на рівень його наднаціональних органів. Цей прихований від побіжного погляду підтекст «європейського вибору» України не став предметом дискусії в суспільстві, у зв'язку з європейською інтеграцією України, не говорячи вже про офіційні заяви.
Відносини України з НАТО визначено її участю в Програмі «Партнерство заради миру», Хартії «Про особливе партнерство», підписаної 9 липня 1997 року в Мадриді, а також у Державній програмі співробітництва України з НАТО до 2004 року, затвердженій Указом Президента України від 27 січня 2001 року. Тривалий час відносини України з НАТО розглядалися крізь призму війни на Балканах. У міру врегулювання югославської кризи, зменшення її гостроти, відносини України з НАТО почали повертатися в колишнє русло.
Наприкінці травня 2002 р. Рада національної безпеки та оборони України під головуванням Президента держави ухвалила рішення про початок процесу, метою якого є вступ України до НАТО. На Празькому саміті Північноатлантичного альянсу (листопад 2002 р.) на засіданні Комісії НАТО— Україна прийнято два документи: План дій НАТО—Україна й цільовий двосторонній план дій на 2003 рік. Реалізація цих документів виводить на якісно новий рівень взаємовідносини України з альянсом. Слід мати на увазі, що інертне, а часто негативне ставлення значної частини населення до проголошеного курсу на зближення з НАТО, криє в собі серйозну небезпеку й може суттєво ускладнити його реалізацію. Владним структурам, поряд з економічними реформами, оснащенням Збройних сил сучасними видами техніки й озброєння, належить переконати громадян держави в доцільності приєднання до Північноатлантичного альянсу. Не менш важливим є ставлення до курсу України щодо зближення з НАТО членів альянсу, насамперед Сполучених Штатів Америки, а також Росії.
Від самого початку воєнних дій США в Іраку навесні 2003 року Україна направила до Кувейту батальйон радіаційно-хімічного бактеріологічного захисту. У червні 2003 р. Верховна Рада України дала дозвіл на направлення до Іраку 1800 українських військовослужбовців для участі в міжнародних стабілізаційних силах. Українська бригада діє у польському секторі відповідальності. Рішення владних органів про направлення військовослужбовців до Іраку політичними силами суспільства в Україні сприйнято неоднозначно.
Ті, хто за, висувають такі аргументи: ситуація навколо Іраку дає Україні важливі шанси — довгострокові бізнес-контракти, диверсифікацію поставок нафти, розвиток мережі транспортних коридорів, підвищення боєздатності елітних військових частин, їхню сумісність із військами країн НАТО, нарешті, поліпшення іміджу держави, зростання її авторитету в системі міжнародних відносин. Вважається також, що у зв'язку з участю в стабілізаційному процесі в Іраку Україні належить поставити перед США, країнами Західної Європи, міжнародними фінансовими організаціями ряд важливих питань. Ідеться, зокрема, про реструктуризацію або часткове списання зовнішнього боргу, визнання України за статусом державою з ринковою економікою, сприяння при вступі у СОТ і відмову від інших дій дискримінаційного характеру.
Отже, Україна прагне інтегруватися в європейські та євроатлантичні структури, насамперед у Європейський Союз, паралельно з рівноправним партнерством з Росією. При цьому Україні необхідно вибудовувати свою власну, орієнтовану тільки на власні інтереси зовнішню політику. Україна повинна мати власне політичне обличчя, більш чітку позицію й діяти у власних інтересах, а не в інтересах інших держав. Надто часто наша держава крутить головою — то пристосовуючись до Росії, то поглядаючи на Америку.
Підкреслимо: вибір стратегії внутрішньої та зовнішньої політики України має доповнюватися гнучкою тактикою й сильною політичною волею щодо реалізації поставленої мети. Будь-яка стратегія, будь-який план не можуть здійснитися самі собою. Потрібні цілеспрямовані, рішучі дії владних структур (президента, Верховної Ради, уряду), підтримувані суспільством і спрямовані на те, щоб змінити несприятливий хід політичних, економічних і соціальних процесів і не тільки вивести Україну з кризи, а й зробити політично стабільною, економічно потужною, незалежною державою, яка впевнено торує шлях у XXI століття.
Висновки
Проаналізувавши функції сучасної політичної системи України, можна визначити її типологічні ознаки. З погляду формаційного підходу, політична система України є посткомуністичною, де в еклектичній формі поєднуються елементи командно-адміністративної, мафіозної та сучасної демократичної систем.
Основними напрямами реформування політичної системи України є: вдосконалення і підвищення ефективності владних структур і поглиблення демократичних засад управління, подальший розвиток інститутів правової держави та громадянського суспільства.
Визначаючи магістральні вектори внутрішньої та зовнішньої політики України, варто виходити з того, що в політичній сфері продуктивною видається модель соціально-правової держави, в економічній — модель формування ринкової економіки, основою якої є науково-технологічна доктрина. У зовнішньополітичній сфері Україні, за геополітичної ситуації, що склалася на початку XXI ст., треба виробити ефективні заходи з огляду на свої національні інтереси. Має бути переглянута доктрина і військової, йнаціональної безпеки.
Нинішня політична система не тільки покликана забезпечити реформування усіх сфер суспільного життя, а й сформувати модерну політичну націю. В Україні цей процес перебуває на початковій стадії, тому що, по-перше, Україна ще не визначилася остаточно зі стратегією національного розвитку; по-друге, не сформувався середній клас як суб'єкт модерних національних цінностей; по-третє, не створений політичний механізм національної консолідації; по-четверте, не відтворені в повному обсязі традиційні національні цінності, не освоєні модерні процедури культуротворчості як у галузі філософії і мистецтва, так і в галузі науки й освіти, не забезпечене повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Тому пріоритетними у політиці владних структур у царині формування модерної української нації повинні стати проблеми її консолідації навколо цінностей громадянського суспільства, поєднаних з сучасною українською культурою.
До недоліків правової системи України можна віднести: повільне і суперечливе втілення норм Конституції у законодавчі акти; тривале реформування судової влади як основного механізму захисту конституційних прав громадян; відсутність чіткої субординації між правовими актами, законами і підзаконними актами, а також нових правових кодексів, які б відповідали Конституції та міжнародним стандартам; відсутність цілісної концепції реформування правової системи; надмірне поширення підзаконних актів як джерел права; непрямий характер дії законів, коли для їх застосування використовують цілий пакет підзаконних актів; нерівномірну врегульованість законодавством різних сфер суспільного життя; недостатню розробку механізму реалізації закону і відповідальності за його порушення; недосконалу процедуру підготовки та прийняття законодавчих та інших нормативно-правових актів; відставання за кількістю юристів від передових країн Заходу; правову неграмотність та правовий нігілізм громадян і політичної еліти.
Список використаної літератури:
1. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. — К.: Либідь, 2004. — 480 с.
2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навчадьний посібник. — 4-те вид., перероб. і доп., — Львів: Світ, 2001. - 384 с.
2. Горбатенко П.О. Політологія: Навчальний посібник.- К.: Знання, 2005.- 348с.
4. Дундич М.М. Політологія Навчальний посібник.- К.: Знання, 2005.- 452с.
5. Шляхтун С.Р. Політологія Навч. посібник.- К.: КНЕУ, 2003.- 265с..
6. Пітча О.В., Хома П.Л. Політологія Навчальний посібник.- К.: Либідь, 2006.- 493с.
7. Політологія За ред.. Креміня О.П. Навч. посібник.- Львів «Новий світ», 2002.- 481с.
8. Політологія: Підручник / За ред.. Панова В.Р. - К.: Знання-Прес, 2004.- 323с.
9. Лемківський Т.С. Політологія: Навчальний посібник.- К.: КНЕУ, 2005.- 449с.