Реферат на тему:
М.Грушевський і Антонович.
Державницька й народницька школа
в Україні
На істориків, як це часто буває і в інших науках, тиснуть стереотипи стійких уявлень. Твердження, визнані більшістю фахівців, стають аксіомами. Здається, ніби час тривалого панування певної концепції вже сам по собі гарантує її сталу істинність. Коли свого часу М. Грушевський сформулював національну схему української історіографії, він зламав усталений погляд на східнослов’янську («загальноруську») історію – погляд з висоти, як писав М. Максимович, кремлівського пагорбу.
Заперечення карамзінсько-соловйовської інтерпретації української історії звучали і раніше. У 1830-х – 1840-х рр. полемізували про це з росіянами перший ректор Київського університету і ідеолог кирило-мефодіївських братчиків, пізніше – представники київської історико-правничої школи й провідник Старої громади. Останній в цьому напрямі зробив найбільше. В. Антонович усю свою діяльність присвятив поборенню панівної теорії. Але лише М. Грушевський у 1904 р. дав чітке визначення більш ніж півстолітнього переконання українських істориків. І по праву цей рік, а не рік виходу альманаху «Киевлянин» чи «Запорізької старовини» І. Срезневського, вважається роком постання національної схеми історіографії. Невелика стаття «Звичайна схема руської історії і справа її раціонального укладу» стала хрестоматійною, вона протягом майже ста років десятки разів передруковувалася.
У 1923 році настала черга тріумфу Д. Дорошенка. З появою його «Огляду української історіографії» спершу частина, а згодом і переважна більшість істориків приймає його поділ історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст. на державницький і народницький періоди. Після 1991 року його думки з цього приводу стали хрестоматійними не тільки в еміграійних колах, а й в Україні..
Не ставлячи за мету спростовувати висновки Д. Дорошенка, у цій статті я лише намагатимуся уточнити кілька засадничих положень, на які спирається сучасна українська історіографія, а саме, з’ясувати: 1) наскільки антагоністичними були відмінності між істориками-державниками і народниками; 2) що слід вважати державницькою школою, її хронологічні межі і кого персонально можна вважати державником; 3) як державницька школа співвідноситься з радянською марксистсько-ленінською та історіографією радянського періоду за доби українізації.
Почнемо з першої проблеми. Як кожна новопостала історіографія, державницька школа рішуче, по-революційному поривала зі своєю попередницею, підкреслюючи лише її недоліки, нехтуючи позитивним. Логіка моменту підказувала різко і однозначно засудити ще не так давно панівний напрям.
Головні звинувачення на адресу істориків-народників були такими: а) вони розглядали історію України з бездержавних позицій; б) недооцінювали власну еліту, протиставляли народ провідній верстві. Нова школа постала під час української революції. Політика детермінувала філософію історії. Історіософія завжди відгукується на виклики часу, рефлексує на суспільне замовлення. Поразка у визвольних змаганнях спонукувала провідників революції шукати глибинних причин цієї поразки. Головну причину неготовності широкого загалу українців сприйняти постулат незалежності поміркований табір вбачав у діяльності лівих сил, які уособлював видатний історик есер Михайло Грушевський. В його особі сполучалися історик і політик, теорія і практика суспільного життя.
Правому крилу української політики важко відмовити у слушності логічних побудов, хоча й надмірне спрощення, неврахування нюансів вимальовує картину, далеку від істини. Праві стверджували: «Соціалісти і М. Грушевський проголошували федеративний курс, зволікали з самостійністю, бо не розуміли ваги власної держави. Ліві політики будували соцалізм, бо Грушевський любив народ на противагу вищим верствам. Ці думки Грушевський виклав у своїх історичних працях».
Отже, політичне підґрунтя суперечки між так званими державниками і народниками безперечне. Історики-державники, як і М. Грушевський, виступали у цій критиці передусім як політики, а не «чисті» науковці; це, власне, і зрозуміло. Молодий М. Грушевський, свого часу так само формулюючи зміст української історії, мав на увазі сучасний політичний інтерес України на зламі двох століть. Тоді молодий львівський професор виступав в авангарді прогресивних політичних сил, поборював віджиле українофільство, національний гермафродитизм діячів другої половини ХIХ ст. На початку 20-х років він уже відставав від вимог часу і його цілком природно вже випереджали молоді політики, які очолили революцію на її завершальній стадії і гірко рефлексували з приводу невдачі в добу національного відродження народів Східної Європи.
Засадничі праці нової школи постали у полеміці суто політичного (чи, як сказали б тепер, історіософського) порядку. Не випадково і Д. Дорошенко у своїй класичній праці, і І. Кривецький, і В. Липинський у «Листах...» апелюють до політико-публіцистичної статті М. Грушевського 1921 р. з журналу Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів «Борітеся – поборете». В ній голова Центральної Ради згадував молоді часи і своїх духовних вчителів В. Антоновича і старогромадівців, які завжди у конфлікті між державою і народом ставали на бік покривдженого народу. Стаття М. Грушевського мала відчутний «зміновіхівський» присмак, була написана з бажанням сподобатись червоній владі в Києві, щоб її автор мав змогу повернутися в Україну.
М. Грушевський на цей час втрачає віру у можливість збройної перемоги над більшовизмом і сподівається, що український соціалізм як різновид соціалізму європейського зразка ІІ Інтернаціоналу розкладе зсередини російський більшовизм в Україні.
Більшість політичної еміграції, котра активно воювала з російськими більшовиками у другій фазі української революції, сприймала самий принцип «мирного вростання» в радянську дійсність як зраду українських інтересів. Вона займала становище непримиренної боротьби з більшовизмом якщо не військовими, то ідеологічними засобами до переможного кінця. Та розбіжності в позиціях Грушевського, його спільників і його супротивників були не стратегічного, а тактичного характеру. Адже і одні, й другі не бажали збереження комуністичного режиму в Україні.
З відстані часу можуть видатися наївними погляди Грушевського на генезу й перспективи комуністичного панування в Україні. Проте не можна категорично стверджувати, що на початку 1920-х років можна було з упевненістю передбачити політичний терор проти інтелігенції, який лютував у наступне десятиріччя, і, зрештою, нищення всіх елементів самостійності, що їх спершу мала УСРР. Не треба забувати про надії націонал-комуністів на підтримку комуністичного варіанта української державності колишніми діячами УНР. «Народник» М. Грушевський був зовсім не винятком у своїй вірі в можливість українізації радянської України. Так, наприклад, автор «України irredenta» галичанин Ю. Бачинський і член СВУ В. Козловський, як і тисячі вояків УГА, переїхали в червону Україну з подібними ж надіями.
Історики-державники вхопилися за вищезгадану публіцистичну статтю, зігнорувавши історичні твори М. Грушевського, такі як, скажімо, «Історія України-Руси», або статті із «Записок НТШ» та «ЛНВ», або, принаймні, збірник статей «На порозі нової України», аби довести бездержавну позицію М. Грушевського у висвітленні історичного процесу на українських землях. Та вони поминули увагою, по-перше, те, що обґрунтувати державницькі позиції у короткій статті дуже важко, по-друге, що в науковій творчості М. Грушевського елементів державницького мислення ми знайдемо не менше, ніж народницьких елементів; крім того, всебічний аналіз його творчості порушив би досить струнку, але спрощену схему критико-історіософських поглядів найвидатнішого українського історика. Тоді б довелося відмовитися від бажаних для них, але одномірних оцінок думок Грушевського щодо української держави та її еліти.
В основі критики народника М. Грушевського лежав політико-ідеологічний чинник. Опоненти історика були тою чи іншою мірою гетьманцями, а у філософській царині – консерваторами. Критикуючи М. Грушевського, вони зневажали саму УНР як республіканську, соціалістичну, егалітарну модель української держави, до того ж не зовсім самостійницьку, бо її керівники зберігали федералістичні ілюзії. Натомість вивищувалася українська держава П. Скоропадського, перебільшувалися її переваги над УНР, применшувалися її недоліки. Для державників гетьманат нової доби української історії являв собою ідеальний варіант утілення ідеї національної державності й соціально-політичної будови суспільства, хоч практика й різко контрастувала із створеною ними рожевою картиною. Проте факт залишається фактом. Класичні праці В. Липинського і Д. Дорошенка створювалися з ідеологічною метою виправдання гетьманської форми правління, були історіософською підставою відродження гетьманської влади у майбутньому. Отже, звинувачуючи так званих народників у відсутності державницького підходу, вони забували, що саме ці «народники» – соціал-демократи і есери – відбудували нову українську державу ХХ сторіччя.
Гетьманці стверджували, що самостійництво УНРівців було викликано тиском обставин і зовнішніми чинниками (а не стало результатом усвідомленої волі демократичних провідників революції); що відлучення від державотворення вищих верств суспільства як «несоціалістичних елементів» не дало можливості мобілізувати всі сили для здобуття незалежності.
Для того, щоб глибше розібратися в суті того народництва, яке, на думку державників, яскраво репрезентував М. Грушевський, необхідно бодай побіжно накреслити провідні історіографічні ідеї голови НТШ, починаючи від 90-х років ХІХ ст. і до 30-х років ХХ ст.
М. Грушевський, хоч і був учнем В. Антоновича, репрезентував зовсім новий, вищий щабель національно-суспільної думки. Зі старим народництвом його пов’язувала хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників. Він був безпосереднім творцем нової політичної доби української історії, до якої Антоновичу і його поколінню так і не судилося дожити. Антонович творив в епоху романтизму і аполітичного українофільства, і хоч серед чистих культурників другої половини ХІХ ст. він вважався політиком, але в порівнянні з М. Грушевським його політична робота належала до попередньої допартійної доби.
В. Антонович виробляв українську політику в умовах, коли український рух протистояв усій державній машині Російської імперії. Українці 1860-х протиставляли себе державі, яку сприймали як апарат насильства над органічно бездержавною за ментальністю українською етнічною масою. Самою своєю окремішністю українці, на переконання В. Антоновича, завдячували цій неадаптованості до чужонаціональної державної організації на українських землях. Виходило так, нібито весь тисячолітній період своєї історії українці жили ізольовано від держави, яка у княжу добу була норманською, у литовсько-польську – литовською і польською, після падіння Гетьманщини – російською, а на Правобережжі польською. Еліта в Україні увесь час була чужорідною народові, який, згуртувавшись у громади, жив своїм окремішнім життям. Говорячи про погляди В. Антоновича, ми змушені їх спрощувати, маючи передусім не фактографічні його праці, а роботи пояснювального характеру.
Думки В. Антоновича про минуле свого народу вибудовувалися у струнку систему. Так, магдебурзьке право в Україні викликало у нього помітний скепсис, як неорганічна на цих землях правно-господарська структура, не притаманна українцям на відміну від звичаєвого права та копних судів. Козацькі спроби завести становий польський устрій за І. Виговського та І. Мазепи згідно з цією ж народницько-громадською концепцією приречені були в силу вищезазначених причин на поразку, а отже, не заслуговували на співчуття.
М. Грушевський, ставши головою НТШ, відразу заходився над створенням справжньої парламентської національно-демократичної партії. Усі його кроки на громадській ниві були спрямовані на творення елементів майбутньої держави: товариств, гімназій, музею, періодичних органів тощо. Українська мова завдяки його діяльності набувала рис державної мови, тоді як В. Антонович дуже слабко вірив в таку можливість і допускав російськомовність української культури, порівнюючи місцеву ситуацію з ірландською.
І у ставленні до еліти М. Грушевський був куди гнучкіший за свого вчителя. Для нього історичні постаті князів, бояр, шляхти – не потенційні зрадники свого народу, а діячі, що відіграли позитивну роль у певний проміжок часу. Показовою є взагалі оцінка М. Грушевським знакових фігур національної історії козацької доби. І. Виговський – вірний послідовник політики Б. Хмельницького. П. Дорошенку він явно симпатизує, причому в «Ілюстрованій історії...» підкреслюється саме його свідоме самостійництво. Натомість негативна характеристика дається І. Брюховецькому, Д. Многогрішному та І. Самойловичу за їхні проросійські настрої.
М. Грушевський та його учні якісно інакше, ніж В. Антонович і учні першої й середньої генерації, дивилися на державу (її національно-територіальний аспект) і еліту. Найпоказовішою щодо цього є постать Б. Хмельницького.
1898 рік ознаменувався ще недостатньо оціненою істориками історіософською полемікою між М. Грушевським та його колом і В. Антоновичем та послідовниками останнього. У «Бесідах про часи козацькі» Володимир Антонович скептично відгукнувся про Б. Хмельницького. Він висловився в тому сенсі, що гетьман виявився не на висоті, бо ситуація, що склалася, давала можливості досягти значно більших успіхів. Власне, на думку В. Антоновича, якщо розглядати роль провідників і народу, то народні маси краще виконали свою історичну функцію, вони вели за собою козацьку старшину, керівники ж повстання і передусім Б. Хмельницький, не маючи чіткої власної лінії, йшли у той бік, куди в даний момент їх спрямовував народ.
З таким твердженням не погоджувався М. Грушевський. Він якраз вважав, що гетьман у тих обставинах зробив більше, ніж міг зробити будь-який інший провідник на його місці, і тим, чого досягла Україна в ході виснажливої й тривалої війни, вона великою мірою завдячує саме Б. Хмельницькому. Львівський професор підкреслював харизматичність постаті великого гетьмана, провіденційне значення його діяльності для успішного завершення війни в цілому. На зламі ХІХ–ХХ ст. елітаристський підхід в оцінці постаті Б. Хмельницького виявився відчутнішим, ніж у 1920-ті рр., коли писалися останні томи «Історії України-Руси».
Навіть І. Мазепа для М. Грушевського був постаттю менш визначальною, ніж Б. Хмельницький. Політика першого, спрямована на державну сепарацію від Москви, була лише, на переконання голови НТШ, продовженням курсу гетьмана Богдана. Дійсно, М. Грушевський, як і його вчитель, не робили з І. Мазепи постаті героїчної, що в ті часи уже входило у канон після книги Ф. Уманця. Але у висвітленні Мазепиного гетьманування В. Антонович ще перебував у полоні старонародницької костомаровської традиції, поділяючи, до певної міри, костомаровський скепсис, а М. Грушевський вважав І. Мазепу продовжувачем справи Б. Хмельницького і виразником прагнень козацької старшини.
М. Грушевський спропагував постать Василя Капніста як визначного автономіста, політичного самостійника кінця ХVIII ст., внісши оповідь про його подорож у Прусію до всіх своїх популярних нарисів історії України. А з його легкої руки і сучасна українська історична наука й освітня література зробили цю подію хрестоматійною, відбивши її навіть у сучасних шкільних підручниках.
Через ставлення до історичних постатей розкривається і думка М. Грушевського про державність у києво-руський і козацький періоди. Характерною є щодо цього оцінка М. Грушевським діяльності самого В. Антоновича, висловлена не лише ним безпосередньо, а й за його згодою учнями С. Томашівським і О. Гермайзе. Основним критичним закидом на адресу В. Антоновича була якраз невиразна позиція київського професора з національно-державного питання. Не останньою мірою це було пов’язано з відходом В. Антоновича від активної участі в українській політиці.
В. Антонович, схоже, так і не переріс «новоерівської» свідомості. Він залишився вірним прихильником позицій О. Барвінського і після розриву останнього з народовцями. Можливо, вік або органічне несприйняття революційних зрушень суспільно-політичного життя у підавстрійській Україні, «перехід на позиції антагонізму з поляками» стали на заваді позитивному ставленню до новоствореної національно-демократичної партії.
Якраз цей факт характеризує різницю між старими народниками – В. Антоновичем, О. Левицьким, В. Науменком, П. Житецьким, які відмовлялися від відвертого політичного протистояння з російською та польською владою, і новими народниками М. Грушевським, В. Доманицьким, Ф. Матушевським, Б. Грінченком, С. Єфремовим, котрі, навпаки, ставали на відверту прю за українські інтереси з тими представниками влади, які ці території контролювали.
Старі народовці звикли до закулісної політики джентльменських домовленостей. Вони воліли з’ясовувати стосунки на рівні еліт, боючись навіть натяку на апеляцію до народу. Нові народовці почали творити партії нового типу. Власне, завдяки їм постало позапартійне загальноукраїнське об’єднання 1897 р., куди ввійшли всі громади.
В. Антонович і його ровесники залишалися в полоні українофільства. Вони не змогли відповідно відреагувати на нові виклики часу. Доба «валенродизму» поволі ламала людей, роблячи з колишніх активістів-хлопоманів за десятки років подвійного життя «самоотверженных малороссиян», які цуралися будь-якої політичної акції.
Особливо помітно це стало у добу Першої російської революції. Формальні заборони проти українства було скасовано; з’явилися можливості для легальної громадсько-політичної діяльності. Проте старі кадри до такої зміни виявилися психологічно зовсім не готовими. Більше того, В. Антонович і його коло були налякані тим, що цією діяльністю займатиметься нове покоління політичних українців, яких М. Грушевський з Галичини відправляв до Києва налагоджувати працю київської редакції «ЛНВ». М. Грушевський сподівався на прихильне ставлення киян до його ідеї заснування підросійського аналога НТШ – українського наукового товариства у Києві, до реорганізації на національних засадах журналу «Киевская старина». Та виявилося, що його кандидатуру Антонович не розглядав як можливу на посаду голови УНТ і просував на неї свого старшого учня поміркованого Ореста Левицького.
Показовою ознакою прихованого обопільного несприйняття між обома істориками була відсутність статей М. Грушевського і його львівських учнів у збірнику на пошану 35-річної наукової діяльності В. Антоновича; ба навіть однією з причин невиходу цього збірника друком було небажання М. Грушевського фігурувати у книжці поряд з «общероссами» М. Довнар-Запольським, Ф. Ніколайчиком, М. Дашкевичем та ін. Аналогічна ситуація виникла і зі збірником на честь 10-річної діяльності М. Грушевського у Львівському університеті. До нього старогромадівці також не прислали статей. Можемо з певною часткою ймовірності висловити здогад – початок ХХ століття у Києві минув у боротьбі двох напрямів: нового політичного, репрезентованого М. Грушевським, і старого українофільського, який уособлював В. Антонович. У цій боротьбі, зрештою, переміг М. Грушевський, проте досі в історіографії панує старий стереотип, буцімто М. Грушевський, як вірний учень В. Антоновича, без власного плану лише виконував настанови вчителя. Тим часом прихильником Антоновича він був у крайньому разі до 1896 року; радше вже у 1894 році М. Грушевський узяв орієнтир на реорганізацію народовського руху. Про це, зокрема, свідчить і його блокування з І. Франком і М. Павликом, проти чого виступали В. Антонович і О. Кониський.
У чому М. Грушевський був заодно з В. Антоновичем, так це у ставленні до антипода останнього М. Драгоманова. В М. Драгоманові-політикові М. Грушевського не влаштовували його космополітизм і відсутність яскраво вираженого національного почуття. Саме за безнаціональний соціалізм він вважав «драгоманівство» небезпечним для українського руху. І якщо з перевихованням драгоманівця М. Павлика у голови НТШ нічого не вийшло, то від І. Франка йому вдалося добитися кількох критичних статей щодо колишнього вчителя. Це вже пізніше на еміграції М. Грушевський згадав про федералізм і соціалізм М. Драгоманова; тоді ці провідні риси драгоманівської філософії стали близькими і актуальними для М. Грушевського.
Отже, може, не стільки в історіософії, скільки в політичній діяльності між М. Грушевським і В. Антоновичем ми бачимо чимало відмінного. У їхніх відносинах можна провести чіткий вододіл. «Чистим» народником М. Грушевський був у Києві до другої половини 1894 року. Переїзд до Львова розпочав новий етап національно-державної історіософії та громадсько-політичної праці М. Грушевського. Спробуємо порівняти історіософські настанови обох істориків. В. Антонович, продовжуючи традицію М. Костомарова, намагався етнічно і ментально розмежувати народ і княжу верству. Оскільки громада за засадничою настановою народників – від початку притаманна українському народові і існувала завжди, а українсько-руські князі перестали керувати суспільством після монголо-татар (були явищем тимчасовим), то робився висновок про чужорідне походження князівської влади. Князі – нормани, люди півночі, а народ з його споконвічною громадівською організацією був автохтоном руської землі. Звідси, буцімто, походило нерозуміння між князями і народом; байдужість народу до еліти. Спочатку народ байдуже приймав варягів, у XIV ст. – литовців, а згодом і поляків. Нестратифікованість українського суспільства народники зробили плюсом, позитивом, особливою рисою, притаманною лише українцям. Саме на цій рисі народники будували український месіанізм, на противагу авторитарному й олігархічному месіанізму росіян і поляків.
В. Антонович, навіть коли давав теми для обласних досліджень українських земель, не обмежував хронологічні рамки ХІІІ століттям – монголо-татарською навалою, а саме ХІV століттям, коли народ уже без київської династії Рюриковичів, у безкняжий час увійшов до литовської держави Гедиміновичів.
Інша суспільна ситуація виникла на межі XIX–XX століть, коли модерна Україна висловилася за європейський вибір. Національна політика робилася в Галичині, де народницький міф міг живити хіба що москвофілів, а місцеві народовці бачили українців звичайними європейцями, з великою повагою ставлячись до власних князів. Ця повага відбилася і на галицькій історіографії. В працях Д. Зубрицького, А. Петрушевича. І. Шараневича до вищих верств суспільства висловлювався великий пієтет.
Старі народники за своїм ставленням до початків Русі були «норманістами навиворіт». Якщо російська державна школа істориків від німців Шльоцера і Міллера до росіян Карамзіна і Соловйова норманський аспект підносила як позитив, то українські народники вважали це мінусом, принаймні щодо українських земель. Для них народ староруського часу – такі собі кулішівські хуторяни, що живуть автономним, аполітичним життям; зовнішнє політичне життя їх не обходить.
Може, саме через цей парадокс В. Антонович написав мало суто історичних робіт про княжі часи в Україні, і це при тому, що в нього було чимало праць археологічного характеру про цей період.
М. Грушевський не лише «українізував» давньоруських князів, через що київські чорносотенці зображували Володимира Великого і Ярослава Мудрого у вишиваних сорочках, він був прихильником і популяризатором автохтонної теорії постання Русі. Присвятивши три томи свого фундаментального дослідження першим століттям русько-української історії та ще й тричі перевидавши перший том, здійснивши до того ж російськомовне і німецькомовне видання своєї праці, М. Грушевський початковому періоду української історії надавав величезної ваги. Він, хоч і бачив народ альфою і омегою національної історіографії, велике місце приділив діяльності вищих верств суспільства.
Саме М. Грушевський поставив крапку у півстолітній суперечці між «південцями» і «північниками». Його вагоме слово змусило російські наукові авторитети частково визнати «українське привласнення» княжої доби. Зокрема, О. Шахматов з філологічного боку згодився з М. Грушевським, а О. Пресняков з історичного боку застосував звичайну схему М. Грушевського щодо ранньої історії російського народу. А напередодні Першої світової війни Г. Федотов опублікував розпачливу статтю про те, що росіяни дозволили М. Грушевському «відвоювати науково» княжий Київ. Це справді було другою важливою справою М. Грушевського. Пізніше, у 1926 році він писав про Максимовича, що його головною заслугою була зміна точки зору на Русь – замість дивитися з висот московського кремля, він поглянув з Андріївської гори у Києві. Максимович тільки розпочав, і лише М. Грушевський остаточно пов’язав завдяки Києву як центральній осі княжу, литовсько-польську і козацьку добу української історії.
В. Антонович, ніби передаючи естафету, доручив саме М. Грушевському написати працю про головне українське князівство. Як історіографа, що обґрунтовував сучасні національні вимоги через дослідження генези українського народу, В. Антоновича більше цікавили з політичної точки зору українські землі у литовсько-польський період. Народницька історіографія працями свого найбільшого історика будувала міст тисячолітньої тяглості української історії від литовської інкорпорації до козацької доби. Теорія безперервності, тяглості українського історичного процесу виконувала не лише суто наукову функцію, вона скеровувала тогочасні інтелектуальні рефлексії у минуле для того, щоб будувати майбутнє на цій землі.
З розрахунку на майбутнє екстраполював М. Грушевський староруську етнічну ситуацію, намагаючись у другій своїй статті, не менш політично актуальній, ніж «Звичайна схема...», етнокультурними аргументами («українськість» сіверян, полян, древлян та інших племен) довести доречність українських претензій кінця ХІХ – початку ХХ ст. Це давало підстави комплексно розглядати Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську та Галицько-Волинську землі як спільну територію України-Русі і свідчило про яскраво виражене національно-територіальне мислення М. Грушевського.
Як історик-політик, М. Грушевський проектував цю зворотну перспективу (від Русі-України до України) послідовніше, ніж його вчитель. Не всі учні В. Антоновича писали «обласні» роботи з історії українських територій. М. Довнар-Запольський написав історію протобілоруської Кривицької землі.
Коли народники в рамках Південно-Західного географічного товариства у 1873–1876 рр. розпочали визначати межі заселення українським етносом територій на підросійській Україні (а саме на це була спрямована їхня діяльність), вони намагалися провести чіткий кордон між українською і російською землями. Було необхідно знати, де конкретно, географічно починається Україна. М. Грушевський продовжив справу, розпочату П. Чубинським, М. Драгомановим, В. Антоновичем на західноукраїнських землях, на більш прагматично-науковому рівні. Його співробітники С. Томашівський і В. Гнатюк встановили, де проходить українсько-угорський кордон на Закарпатській Україні; С. Рудницький розпочав наукову картографічну фіксацію всієї української території. Власне, саме під кермуванням М. Грушевського були визначені межі майбутньої української держави.
М. Грушевський був органічним соборником. Він не лише став духовним батьком об’єднання Західної та Східної України в єдину державу, а й намагався зібрати докупи всі українські землі – Угорську Україну, Кубань, Новоросію, українську Бесарабію, Північне Полісся, Підляшшя, Холмщину. Важко розмежувати М. Грушевського-історика і М. Грушевського-політика. Це добре простежується на його ставленні до Холмщини.
Холмщині приділено багато місця в «Історії України-Руси»; Холм – столиця князя Данила Галицького. На початку нового століття до місця свого народження історик повертається у публіцистичних статтях, у зв’язку з примусовим «оправославленням» цих земель. Згодом, коли російський уряд адміністративно приєднав Холмщину до Царства Польського, він гостро відреагував на цей політичний крок, закликаючи відстоювати тут «український маслак». Востаннє М. Грушевський захищав українськість Холмщини в ролі керівника УНР у часи Берестейського миру. Тоді він домігся від німців визнання прав України на Холмщину.
Взагалі Берестейська угода – найвище досягнення багаторічної соборницької праці М. Грушевського. Саме він домігся визнання України однією з великих держав – в межах майже всіх (хіба що за винятком Кубані) етнічних українських територій. І тут, коли порівнювати М. Грушевського і В. Антоновича, то перший зробив куди рішучіший і послідовніший крок. Якщо голова Старої громади лише розробляв теоретичні засади соборництва, то голова НТШ уже втілював постулат соборності у життя.
Що ж до питання про ставлення М. Грушевського до української еліти в усі періоди її існування, то не можна стверджувати, що як історик він її недооцінював або не шанував. На це, зрештою, звертали увагу і його пізніші опоненти. Не випадково ж В. Липинський у своїй книжці «Z dziejow Ukrainy» умістив польський переклад уривка з шостого тому «Історії України-Руси», де йшлося про православну земельну аристократію. Отже, хоч інтерпретація М. Грушевського була, ясна річ, не елітаристського спрямування, проте фактичний матеріал головної праці львівського професора давав для такої інтерпретації необхідний матеріал.
Що ж до трактування ключових епізодів української історії, то і в цьому плані можна пересвідчитися у національно-державних інтенціях М. Грушевського. Це, зокрема, помітно в останніх томах «Історії України-Руси». У трактуваннях значення Зборівської угоди 1649 р. і Переяславського договору 1654 р. деякі історики (О. Оглоблин, Л. Винар) слушно вважають підхід М. Грушевського цілком відповідним державницьким засадам нової історіографічної школи.
* * *
Ключем до розуміння місця і ролі народницької школи в українській історіографії є проблема «М. Грушевський і його школа істориків». Аксіоматичне віднесення його найталановитіших учнів І. Крип’якевича, С. Томашівського, І. Кревецького, М. Кордуби, а часом і зараховування до державників В. Герасимчука, І. Джиджори та ін. істориків молодшої львівської генерації змушує деяких сучасних дослідників робити парадоксальні висновки. Скажімо, той факт, що всі найвизначніші учні М. Грушевського стали державниками, має свідчити, мабуть, що й сам учитель був якщо вже не державником, то принаймні не зовсім народником. Проте логіка традиції підказує Я. Грицакові досить несподіване запитання: «А чи існувала взагалі школа М. Грушевського?».
Проблема ця заслуговує на спеціальний розгляд. Тут зупинимося лише на деяких загальних моментах.
1) Чи були всі учні М. Грушевського державниками від самих початків своєї наукової діяльності? І якщо ні, то в який час вони стали справжніми державниками?
2) Чи існував непереборний антагонізм між народницькою і державницькою школами?
Я. Дашкевич у своєму виступі про І. Крип’якевича на київській конференції СХЕДІЛ 1997 р., присвяченій державницькій школі, відзначив, що вперше таке визначення Іван Петрович вжив у 1919 р., тобто сталося це після проголошення незалежності урядами УНР і ЗУНР. І це, як нам здається, зайвий раз засвідчує детермінованість політики й історіографії, про що ми вже казали вище. Нові політичні реалії вимагали нової термінології. Напрошується паралель з В. Липинським, який, за спостереженнями Л. Біласа, у монографії «Україна на переломі», на відміну від «Z dziejow Ukrainy», позаміняв термін «народ» на «нація». Тому, здається, є підстави вважати саме 1917–1920 рр. роками народження державницької школи в українській історіографії.
Якщо ж пригадати перші публікації учнів М. Грушевського, то вони навіть за своїми назвами є цілком народницького звучання. Так, перша монографія С. Томашівського була присвячена дослідженню участі народних мас Галичини у Хмельниччині.
І. Крип’якевич ще студентом університету писав про український елемент у середньовічному Львові. Це перегукувалося з програмною статтею В. Антоновича у «Киевской старине» 1882 р. про Київ польсько-литовської доби, де вчений намагався спростувати погодинську теорію про заселення росіянами княжого Києва. І. Крип’якевич подібне мав довести стосовно українців Львова і спростувати версію про культуртрегерство німців і поляків у столиці Галичини.
М. Кордуба, закінчуючи Віденський університет, готував працю, аналогічну кандидатській дисертації М. Грушевського, про Галицьку землю у княжу добу. У своїх листах до вчителя він просив консультувати його в цьому питанні.
Ступінь самостійності учнів, незалежності їхніх поглядів від професора Грушевського, особливо висновків теоретичного характеру, здається, був мінімальним. Багато висловлених Грушевським думок беззастережно засвоювалися його учнями. Приміром, праця С. Томашівського про В. Антоновича обговорювалася автором з М. Грушевським багато разів. Та й, власне, писав її С. Томашівський на замовлення голови НТШ. Вона була виразом спільної думки обох учених про чільного історика-народника.
Те саме треба сказати і про основну працю І. Джиджори «Економічна політика російського правительства супроти України». Ця книжка писалася, а авторські висновки уточнювалися за частих консультацій і порад з боку М. Грушевського. А твердження про навмисне придушення української торгівлі за Петра І було підказане М. Грушевським. Напочатку в авторському варіанті воно мало звужене звучання: йшлося про жидівське надужиття за рахунок зменшення торгових операцій українських купців.
До М. Грушевського його учні зверталися як до третейського судді, і цікаво, що нерідко у випадках, які стосувався державницьких проблем. Так, в одному з листів до вчителя М. Кордуба дає оцінку однієї з праць С. Томашівського і вказує на брак у ній саме державницького підходу в розв’язанні проблеми міжнародних відносин України середини ХІІ ст.
Навіть конфлікт 1913 р. (низка істориків вбачає його головну причину в непорозумінні між народником
М. Грушевським і державниками – його учнями) був радше психологічним конфліктом «батьків і дітей». В основі його – різниця поглядів репрезентантів галицької політики, до яких долучилися і деякі з учнів голови НТШ (С. Томашівський, І. Кревецький, частково І. Крип’якевич), та давніх співробітників, які мали різні особисті жалі до професора передусім через відсторонення від роботи в товаристві (І. Франко, В. Гнатюк, І. Труш). Соборницька постава голови НТШ не до вподоби була тим українським діячам, які намагалися свою політику на західноукраїнських землях не узгоджувати зі східноукраїнськими реаліями.
Дійсно, учні розійшлися з учителем у 1918 – на початку 1920-х рр. Це визнавав і сам М. Грушевський, який в одному з листів до К. Студинського називає С. Томашівського й І. Кревецького «Юдами-предателями». Негативно сприйняв видатний історик передачу без його погодження редакторства в «ЛНВ» Д. Донцову. І все ж однозначності не було і в цій проблемі. Більшість львівських учнів і далі співробітничали зі своїм учителем і ставились до нього з відповідним пієтетом.
І. Крип’якевич у 1924–1926 рр. знову зблизився з М. Грушевським, активно співпрацював в його журналі «Україна» та інших виданнях історичної секції НТШ. Логічним завершенням міцних взаємин, які, здається, у 20-х роках стали кращими, ніж були між ними на початку століття, стало написання І. Крип’якевичем першої монографії про щойно померлого вчителя.
Те саме можна сказати про В. Герасимчука й М. Кордубу. Перший співпрацював з київською Археографічною комісією, написав про М. Грушевського одну з найкращих історіографічних розвідок в «ЗНТШ». Другий був одним з найактивніших галицьких істориків у зв’язках з ВУАН, на нього М. Грушевський покладав великі надії щодо здійснення проекту дослідження громадсько-політичного руху ХІХ – початку ХХ ст. М. Кордуба поруч з К. Студинським досліджував зв’язки Галичини з Великою Україною.
Навіть С. Томашівський, судячи з його листування із К. Студинським, шкодував, що різко порвав з учителем. А найпромовистішим фактом поцінування вчителем свого учня стала пропозиція М. Грушевського вшанувати його пам’ять у ВУАН в 1930 р., і це за умов нагінок і неприхильного ставлення офіційних кіл, які й потрактували це у відповідному ідеологічному ключі.
Отже, стверджувати, що учні-державники порвали з учителем в історіографічному, теоретичному і навіть політичному сенсі, ми не маємо достатніх підстав. Тому, якщо говорити про співвідношення народницької (або неонародницької) й державницької шкіл, напрошується такий висновок: українська державницька школа генетично визріла в національній народницькій історіографії і була підготовлена науковою й суспільною діяльністю М. Грушевського.
Менше підстав пов’язувати державницьку школу 20-х років ХХ ст. із т. зв. істориками-державниками (автономістами) романтичного періоду (типу автора «Історії Русів», Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича). Принципова різниця між першими і другими якраз полягає у ставленні до понять «народ», «еліта», «держава». Перші були епігонами старшинсько-козацького бачення українського минулого, їхніми ідейними попередниками були автори козацьких літописів Самовидець, Величко, Лукомський та ін. Для них Україна – це передусім козацька нація, тобто не етнічна, а лише гетьманська територія. Вони більше за народників були автономістами, до того ж зберігали архаїчний світоглядний дуалізм: місцевий патріотизм органічно поєднувався в них з лояльністю до російської держави. Вони не стільки апелювали до історично-державних прав нації, скільки до станових інтересів верхівки суспільства. Тому народницька школа у всіх аспектах є вищим ступенем в ідейно-філософському сенсі за школу істориків-автономістів початку–середини ХІХ ст. Окрім того, треба враховувати подальшу деградацію цієї останньої. На кінець століття вона вироджується у свою протилежність. Політичні нащадки старшинських автономістів (цікаво, що серед лідерів школи були прямі нащадки української лівобережної шляхти – А. Стороженко і О. Рігельман) відмовляються прийняти народницькі постулати. Лівобережна школа істориків О. Лазаревського більше схилялася до російського конституційного монархізму, ніж до модерного українського націоналізму, батьками якого стали В. Антонович і М. Драгоманов (помірковано-консервативна і радикально-соціалістична течії).
* * *
На наше переконання, немає достатніх підстав розмежовувати історіософські і політичні погляди історика як громадської людини. Особливо, якщо на працях цього історика виховалися кілька поколінь українських політиків.
Політична діяльність М. Грушевського під кутом зору його ставлення до державності і еліти зовсім не така однозначна, як про це писали В. Липинський та Д. Дорошенко або сучасні історики радикального напряму, що сповідують філософію Дмитра Донцова. Нашому видатному історикові закидається, буцімто він ніколи не був правдивим самостійником, зате був «органічним федералістом». Козирною картою адептів цього погляду є так зване «невдале» керівництво Грушевським Центральною Радою. Вони саме діяльність і особу Грушевського вважають причиною поразки УНР. Адже він став лівим лідером «недержавно мислячого» елементу українських есерів, а ще й до того зрадив самостійність, коли повернувся в більшовицьку Україну.
Ці серйозні закиди вимагають фундаментального розгляду, ми ж спробуємо висловити тут лише основні контраргументи.
Україна кінця XIX – початку ХХ ст. у національно-державному сенсі не могла розвиватися так, як розвивалися сусідні європейські народи. Порівняння процесів в Україні з подібними процесами у Польші, Чехії, Фінляндії тощо не лише не допомагає розумінню проблеми, а й навпаки – затемнює її й породжує абсолютно хибне уявлення про Україну новітньої доби.
Якщо східно-центральноєвропейські народи 1) мали державну традицію за середньовіччя; 2) мали залишки державно мислячої землевласницької еліти; 3) мали власну національну буржуазію і інтелігенцію; 4) мали європейську традицію мислення, що випливала з католицьких віросповідних традицій, то українці не мали жодного з цих обов’язкових компонентів, аби поставити питання самостійності в яскраво вираженій формі, як та ж Польща, Чехія або навіть Фінляндія, Латвія, Естонія.
Козацька держава не давала стовідсоткових підстав для ствердження історичних прав нації на свою окремішність. Землевласницька еліта до кінця XIX ст. політично була польською або російською. Національної буржуазії Україна також не мала, із заможних людей «політичними українцями» можна назвати хіба В. Симиренка та Є. Чикаленка. Серед інтелігенції «політичних українців» було найбільше, але у порівнянні із загальною кількістю інтелігенції в Україні їхня питома вага була надто малою. Українці були розділені поміж двома конфесіями, православні становили більшість. Якщо для західних українців, більшою мірою європейців, державне мислення було природним, то для східних православних українців, вихованих у традиціях візантійського універсалізму, питання сепарації від Росії здавалося мало вмотивованим на ментальному рівні. В етнічно-культурному розумінні різниця між українцями і росіянами не була такою рельєфною, як, скажімо, між росіянами і прибалтами.
Особливо необхідно наголосити на тому, що релігійна підсвідомість східних українців не могла однозначно сприйняти росіян як чужинців. Адже вони належали до однієї православної цивілізації. Українці на своєму «малоросійському» етапі буття були, по суті, «імперською нацією». Для них кордон споконвічної Русі ніколи не обмежувався етнічною територією лише українців. Звідси феномен «утраквістичності» «Синопсиса» Інокентія Гізеля, творчості Ф. Прокоповича і Г. Сковороди, М. Гоголя і української школи в російській літературі. Звідси взагалі цей феномен «мирного вростання» української культури в російську протягом XVII–XIX ст., вростання доти, доки питоме українське почало, врешті, нівелюватися в російське. Гадаємо, саме тут криється коріння такого немилого нашим політичним радикалам українського феномена, як федералізм кінця XIX – початку ХХ ст. На наш погляд, цей федералізм був не суспільною аномалією, а природною закономірністю, яка у своїй політичній іпостасі у модерну добу ставала формою українського іредентизму.
Не маючи таких тривких і вагомих форм національної державності, як Велике князівство Литовське чи Річ Посполита, наші політики апелювали переважно до громадських, «народних» форм самоорганізації. Це тим більше було актуально, що нові кадри українського руху, як правило, вербувалися з різночинців, а не з вихідців з колишньої національної аристократії. Разом з тим, враховуючи проросійські настрої української за походженням інтелігенції й буржуазії, а також слабкість національного руху і силу каральних заходів влади, вони змушені були виступати не з позицій радикалізму, а з позицій розумного компромісу.
Для України, аби здобути незалежність, федеративний шлях, як тактичний хід, як завдання «мінімум», був просто неуникненним. Не забуваймо, що чехи і поляки також були практичними федералістами до 1918 р., щоправда, у межах конституційної Австро-Угорщини. Настрій проводу українського руху кінця XIX ст. влучно висловив Б. Грінченко у «Листах з Наддніпрянської України»; полемізуючи з М. Драгомановим, він писав, що завжди був свідомим самостійником, але в силу безвідрадних умов Російської імперії змушений більше бути культурником, просвітянином і поміркованим політиком, відмовляючись від публічного проголошення гасла самостійності.
Парадокс політичної ситуації кінця ХІХ – початку ХХ ст. полягав у тому, що гасло самостійності у момент непідготовленості суспільства було передчасним і могло призвести лише до негативних наслідків. Гасло ж федералізму перетворювало українську політику на реально діючий чинник. Федералізм по своїй суті був елементом самостійницької політики в національно-визвольному русі, а вироблялася ця політика М. Грушевським і його спільниками на цілком усвідомлюваній основі.
У 1898–1899 роках молодий львівський професор став ініціатором творення національно-демократичної партії. Тактику угодовства і компромісів було відкинуто; робилася ставка на власну національну політику у Галичині. А головна мета партії – виокремлення українського коронного краю, по суті, була яскравим проявом самостійництва. І це якнайкраще свідчить про державницьку налаштованість М. Грушевського.
Розрив із тими ж галицькими політиками, з якими свого часу засновувалася «Нова ера», у 1911–1913 рр. відбувався не на ґрунті нерозуміння Грушевським самостійницьких інтенцій К. Левицького і всього Народного комітету нацдемівців (як це часто-густо змальовують прихильники традиційного погляду на народницько-державницьку історіософську конфронтацію). Це була лише реакція М. Грушевського на черговий варіант угодовської політики щодо поляків. По суті, в цьому конфлікті голова НТШ виступив навіть за більш відверту незалежницьку позицію українських галицьких політиків. Це було несприйняття галицького партикуляризму, боязнь небезпеки творення України у межах лише східної Галичини.
Що ж до політичної діяльності М. Грушевського у підросійській Україні, то український рух на її теренах своєю політизацією був зобов’язаний саме львівському професору.
Нелегальна праця РУП та окремих соціал-демократичних груп мала незначний вплив на суспільство. Натомість легальна громадська, суспільна, культурна активність Грушевського в цілому сприяла пожвавленню національно-визвольного руху.
Опинившись у Галичині, Грушевський сподівався на допомогу наддніпрянців, бо сприймав себе їхнім представником у галицькому П’ємонті. Та ці сподівання не справдилися. Старогромадівці не в стані були його підтримати; вони зберігали нейтралітет під час конфліктів з О. Барвінським, не підтримали демаршу галичан, спричиненого забороною вживання української мови під час київського Археологічного з’їзду у 1899 році, і т. п.
М. Грушевський робить ставку на київську молодь, на С. Єфремова, В. Доманицького, Ф. Матушевського, В. Прокоповича, а також Є. Чикаленка як фінансову опору української справи; на петербуржців О. Лотоцького та П. Стебницького. І не випадково він став ідейним натхненником перших підросійських демократичної і радикальної партії, а згодом і УРДП. Українська радикально-демократична партія у національному питанні займала чіткішу позицію, ніж есдеки і есери.
Власне, діячі УРДП і її прихильники становили ядро української парламентської фракції у Державній Думі Росії. Вони ж складали основу ТУП. Не без їхнього опосередкованого впливу відбулася націоналізація програм місцевих есерів та есдеків. Діяльність українських депутатів у Думі узгоджувалася з М. Грушевським. Він консультував депутатів, писав ключові статті у виданнях, що були рупорами українського парламентського клубу. Саме львівський професор став фактично автором першої «конституції» підросійської України.
Він урівноважував крайнощі, залагоджував справи з найвпливовішими російськими політиками. Всім, чого змогло досягти українство в Росії на 1914 р., воно більшою або меншою мірою зобов’язане М. Грушевському. Цікаво, що політичні противники правильніше оцінили Грушевського: не знайти жодного опонента чи ворога з чорносотенного табору, хто б не був упевнений, що саме М. Грушевський є найголовніший сепаратист-мазепинець і його діяльність – пряма загроза імперії. О. Стороженко і Т. Флоринський, Ю. Кулаковський і І. Філевич у своїх відомих працях доводили й попереджали, що так звана автономія України – це лише ширма для здобуття повної незалежності від Росії. Проте минули 1917–1921 рр., і більшість колишніх соратників М. Грушевського записали його у федералісти. Цікавий феномен!..
Ті ж опоненти, як виявилося, мали слушність і в іншому. Одним з обвинувачень під час арешту М. Грушевського у Києві 1914 року було звинувачення в антиросійській діяльності його учнів, які стали на бік ворогів Росії у Першій світовій війні. М. Грушевському нічого не залишалося, як заперечувати ці жандармські звинувачення. І все ж ті мали рацію. Серед діячів СВУ та їхніх прихильників були студент, що слухав лекції львівського професора, і співробітник бібліотеки НТШ, визначний есер Микола Залізняк, член РУП, есдек, визначний бібліограф, співзасновник СВУ Володимир Дорошенко, у конторі НТШ працював майбутній секретар СВУ Всеволод Козловський, у «Віснику СВУ» друкувалися Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич, Михайло Возняк, а Олександр Скоропис-Йолтуховський, який став головою СВУ, і В. Степанківський протягом майже десяти років до війни активно співпрацювали з «ЛНВ». Отже, чи так уже й ідейно далекий був голова НТШ від своїх учнів-самостійників? Проблема, чого у керівництві Грушевським Центральною Радою було більше: федералізму чи самостійництва, – теж вимагає окремого розгляду. До нього вже приступають не лише історики-фахівці, а й політологи, публіцисти, історики-аматори. Часто-густо сплітається такий логічний ланцюжок: М. Грушевський був федералістом, тому й програв війну за незалежність. Чи можемо ми сьогодні підтримувати такий схематичний детермінізм? А чи був інший шлях України до незалежності, як лише спочатку пройти етап поступової сепарації? Саме елітаристська чутливість підказала М. Грушевському не поспішати з радикальними рішеннями. Він обрав шлях досягнення фактичної незалежності поступовими кроками. Навіть гасла раннього етапу автономізації у березні-липні 1917 року значно виходили за рамки звичайної автономії-федерації. Створювалися армія, власний уряд, грошова одиниця і т. ін. Більше того, вже ці вимоги були занадто радикальними для тогочасного суспільства. Навіть така звичайна для східноєвропейських народів вимога, як націоналізація освіти, була неможливою для здійснення через войовничий спротив старих педагогічних кадрів, відсутність нової генерації вчителів, а головне, небажання верхів суспільства українізувати освіту. Ті самі проблеми виникали в судочинстві, військовому будівницві; вимоги М. Грушевського і Центральної Ради нерідко навіть випереджали реальні можливості суспільства. Потрібен був час, щоб «окрадена» Україна прокинулася, але цього часу вона не мала. Отже, зовсім не федералістичні погляди М. Грушевського завадили Україні відстояти незалежність. Не забуваймо, що саме М. Грушевський, а не В. Винниченко чи С. Єфремов, наполіг на прийнятті IV Універсалу. Не випадково на запитання, задане М. Грушевському пастором Василем Кузівом у Києві 1926 року, перший відповів, що революція програла, бо не було ким її вигравати. Ті ж, які закидають Грушевському те, що він не став диктатором на кшталт Леніна чи Пілсудського, – міркують явно суб’єктивно й антиісторично.
Іноді М. Грушевському закидають також, що він не став українським Т. Масариком, не емігрував з початком Першої світової війни до країн Антанти, а повернувся до Росії. (Це так само свідчить про нерозуміння деякими істориками суті тодішньої ситуації в Україні, яку важко порівняти з ситуацією в Чехії, що не була розколота між двома імперіями, двома різними культурно-цивілізаційними світами, які до того ж воювали між собою). Якби це сталося, М. Грушевський просто виключений був би з подальшої політичної боротьби.
Напрошується певна історична паралель. Якщо в діях М. Грушевського як політика вбачати лише федералізм, то в такому разі і визнання частиною української еміграції після 1945 року УРСР як повноправного члена ООН є так само ремінісценцією історичного федералізму (хоч відомо, що самі емігранти розглядали це визнання як тактичний хід).
Повернення М. Грушевського в Україну у 1924 р. не свідчить на користь тези про зраду ним незалежницьких ідеалів. По-перше, М. Грушевський формально домовлявся з українськими комуністами і погодився на повернення лише тоді, коли був обраний «коренізаційний» політичний курс компартії. Його постійні контакти з націонал-комуністами М. Скрипником, О. Шумським, О. Гриньком – не що інше, як віра Грушевського у можливість мирного переростання напівзалежної комуністичної України у цілком окремішну соціалістичну за європейськими мірками Україну. Засобами науки, культури, освіти Грушевський сподівався українізувати місто, інтелігенцію, адміністративні кадри. За українізацією цілої суспільної культури радянської України мала наступити і державна сепарація від Росії.
Він був не одинокий у такому переконанні. Чим пояснити, що тисячі колишніх вояків УГА, січових стрільців, представників галицької інтелігенції масово переселялися у комуністичну, але ще не сталінську Україну? Отже, федералізм М. Грушевського, по-перше, продовжував традиційну федералістичну візію української суспільної думки XVII–XX ст.; по-друге, був свідомим тактичним кроком до здобуття цілковитої окремішності України. Федералізм і самостійництво не протиставлялися М. Грушевським, вони органічно доповнювалися і взаємно пов’язувалися в органічне ціле в його філософії і політичній практиці.
* * *
Говорячи про наступників народницької школи істориків-державників, необхідно з’ясувати два важливих моменти: 1) кого вважати представниками державницької школи у чистому вигляді і які хронологічні рамки цієї школи; 2) яке співвідношення існує між народницькою і державницькою філософіями історії?
На наше глибоке переконання, про державницьку школу в українській історіографії ми можемо говорити від часу утворення журналу «Хліборобська Україна», початку редагування Донцовим «ЛНВ», виходу «України на переломі», тобто з 1920–1921 рр.
1917–1918 рр. – це підготовчий період визрівання нової школи. Період існування державницької школи в чистому вигляді – це, власне, післяреволюційний період життя і діяльності В. Липинського (1920–1931 рр.). Початком «кінця» школи можна вважати розрив В. Липинського з П. Скоропадським. Другий етап існування державницької школи, її поступове згасання, був пов’язаний з науковою діяльністю її класиків і передусім Д. Дорошенка (С. Томашівський пішов з життя майже одночасно з В. Липинським). Закінчився другий етап фактично з кінцем Другої світової війни. Третя генерація істориків-державників, власне, лише назвою, а не ідеологічними настановами, пов’язувалася з представниками першої генерації. По суті ж, це був уже єдиний національно-державний напрям, що об’єднав фактично всіх істориків еміграції, всіх тих, хто визнавав себе українським істориком.
Те, що саме політико-ідеологічні засади лежали в основі державницької школи, чудово розуміли самі історики-державники. Так, у 50-х роках Борис Крупницький писав про трьох засновників школи, які об’єднували всіх тих, хто дотримувався ідеї трудової монархії, але вже на середину ХХ ст. цілком необхідним