І
ВСТУП ДО СОЦІОЛОГІЇ
1.1. Соціологія як наука, її предмет та методи
Вивчення кожної навчальної дисципліни, як правило, розпочинають із визначення її предмета. Якщо об’єктом науки є певна сфера об’єктивно-суб’єктивної реальності, на яку спрямовує вона своє пізнання, то предмет — це ті аспекти об’єкта, які підлягають безпосередньому вивченню з допомогою притаманних саме цій науці методів. Окреслимо, бодай орієнтовно, проблематику соціологічної галузі знань. Сама назва навчальної дисципліни «соціологія» (від лат. societas — суспільство, гр. logos — слово, поняття, учення) свідчить, що це наука про суспільство. Але відомо, що суспільство (у різних його аспектах) вивчають багато які науки: історія, економіка, демографія тощо. Ясна річ, що кожна з них вивчає суспільство зі свого погляду, маючи свій підхід, свій предмет та методи дослідження.
Ще П. Сорокін у праці «Система соціології» звернув увагу на те, що з’ясування суті самого терміна «соціологія» зовсім не вичерпує питання, що ж таке соціологія як наука. З моменту появи соціології як самостійної науки (понад півтора сторіччя тому) не вщухають пристрасні суперечки, що ж саме має вона вивчати. Так, засновник соціології О. Конт уважав, що соціологія — це позитивні знання про суспільство. Його співвітчизник Е. Дюркгейм називав предметом соціології соціальні факти як форми колективної дії і колективного буття, тобто колективне в усіх його проявах. М. Ковалевський розглядав соціологію як науку про порядок і прогрес людських суспільств. Американський соціолог Н. Смелзер трактує соціологію як наукове вивчення суспільства та суспільних відносин; Е. Гідденс називає її наукою «про нас самих — людей, про сучасне суспільство, в якому ми живемо, та інші суспільства, що відрізняються від нашого у часі і просторі».
П. Сорокін дає визначення соціології як самостійної науки, котра вивчає найзагальніші властивості суспільних явищ, що їх обминають інші спеціальні науки. Вона вивчає явища взаємодії людей один з одним, з одного боку, і явища, що виникають з цього процесу взаємодії, з іншого.
Відомий німецький соціолог М. Вебер зазначав, що соціологія намагається розтлумачити, зрозуміти соціальну дію і цим каузально її процес і діяння. Отже на думку вченого, соціологія вивчає не що інше, як соціальну поведінку, яку вона намагається зрозуміти й витлумачити. Соціальна поведінка — це внутрішня і зовнішня позиція людини, орієнтована на вчинок чи утримання від такого. Поведінка є соціальною, якщо вона в певний спосіб співвідноситься з поведінкою інших індивідів.
Саме соціологічний аналіз поведінки індивідів покладають в основу визначення предмета соціології сучасні західноєвропейські та американські вчені. Найбільш поширеними в їх навчальних посібниках та науковій літературі є тлумачення соціології як науки про методи дослідження поведінки людини; як науки про поведінку людей, що живуть в оточенні подібних до себе, тобто як науки про соціальні групи та їхній вплив на поведінку окремої людини.
Ясна річ, що вітчизняна соціологія розвивалась під впливом передусім марксистської теорії. Марксисти вважали, що предметом соціологічного вивчення є суспільство як соціальна система, з її структурними елементами — індивідами, соціальними спільнотами, соціальними інститутами. У такому контексті соціологія — наука про суспільство як соціальну систему в цілому, про функціонування і розвиток цієї системи через її складові елементи: індивідів, соціальні спільноти, соціальні інститути.
Сучасний російський соціолог Г. Осипов визначає соціологію як науку про загальні й специфічні соціальні закони та закономірності розвитку і функціонування історично окреслених соціальних систем, про механізм дії і форми прояву цих законів і закономірностей у діяльності особистостей, соціальних спільнот, класів, народів.
«Короткий словник із соціології» визначає соціологію як науку про закони становлення, функціонування, розвитку суспільства, соціальних відносин і соціальних спільнот, «Соціологічний словник» — як науку про закони розвитку і функціонування соціальних спільнот і соціальних процесів, про соціальні відносини як механізм взаємозв’язку і взаємодії між суспільством і людьми, між спільнотами й особистостями.
Отже, соціологія — це наука про закономірності становлення, функціонування і розвитку суспільства як соціальної системи. Вона вивчає соціальні факти, процеси, відносини, діяльність індивідів, груп, їх роль, статус, поведінку, інституційні форми їх організації.
Соціологія — комплексна наука, що поєднує макро- і мікрорівневі підходи. На макрорівні вивчається суспільство як цілісний організм, соціальна структура великих соціальних груп, верств, систем і процесів, що в них відбуваються, на мікрорівні — соціальні явища і процеси в окремих сферах суспільного життя і соціальних спільнотах (соціальна поведінка, мотивація дій, міжособистісне спілкування тощо).
Соціологія — теоретико-прикладна наука. Теоретичні дослідження, користуючись загальнонауковими методами (порівняльно-історичним, генетичним, типологічним), пояснюють соціальну реальність на рівні загальних тенденцій її функціонування та розвитку, виявляють механізми дії законів, форми їх прояву. Прикладні емпіричні дослідження за допомогою узагальнення та інтерпретації статистичних матеріалів, вивчення соціальних фактів збагачують науку конкретною інформацією про ті чи ті соціальні процеси та явища і спрямовані на вирішення різних практичних проблем.
Якщо теоретичне дослідження являє собою не безпосереднє відображення дійсності а її логічну конструкцію через ідеалізацію і спрямоване на побудову теорії то в емпіричному дослідженні одиницею аналізу є безпосередньо дії, вчинки та інші вияви поведінки, а також відображення їх у свідомості людини (думки, оцінки, судження). Особливо слід наголосити, що емпіричне дослідження — це не просто збирання та систематизація певних соціальних фактів. Воно передбачає передусім використання спеціальних процедур, які дають можливість здійснювати наукову реєстрацію та узагальнення соціальних фактів, що потім стають базою для подальших теоретичних узагальнень. Імовірність їх перевіряється соціальною практикою та новими емпіричними дослідженнями.
Ці компоненти соціологічного знання тісно зв’язані між собою. Емпіричні соціологічні дослідження грунтуються на наукових теоріях, без них неможливо ні отримати достовірні дані, ні правильно їх інтерпретувати. У свою чергу, теорія поповнюється і збагачується емпіричною інформацією про зміни, про складні трансформаційні процеси, що відбуваються в суспільстві, де з цього соціологи не мали б надійної бази для теоретичних узагальнень і висновків, корисних для практиків.
Сукупність теоретичних ідей, методологічних принципів, методів і процедур дослідження, а також соціальних технологій, конкретних програм, рекомендацій, орієнтованих на практичне використання, досягнення реального соціального ефекту становить прикладну соціологію.
Користується соціологія (окрім соціологічних) і методами інших наук, що безумовно сприяє поглибленому вивченню її предмета. Проте тут дуже важливо дотримуватися вимог наукової методології. Практика свідчить, що коли соціологи занадто захоплюються методами дослідження, запозиченими з інших наук, це призводить до втрати власного предмета дослідження.
Отже, соціологічна наука є комплексною системою знань. Загальним проблемним полем для неї є суспільна життєдіяльність, яка розглядається як комплексне соціально-філософське та економічне явище. Тому ця життєдіяльність і є предметом різних наук, кожна з яких вивчає свою частку загальних проблем.
Отже, з одного боку, соціологія вивчає загальні (соціальні, політичні, духовні) закономірності розвитку суспільства і має спільний об’єкт вивчення з економікою, політологією та іншими науками, що розглядають певні сфери життєдіяльності суспільства, а з іншого — має власний предмет вивчення. Якщо економіка вивчає виробничі, економічні відносини, політологія — політичні, владні, то соціологія — соціальні.
Як і будь-яка інша наука, соціологія формувалася історично, поступово набуваючи рис особливої сфери суспільного знання, для котрої характерний особливий підхід до вивчення суспільства як функціональної системи зі структурою, що охоплює як соціальні спільноти, так і конкретних індивідів, які переслідують власні цілі, реалізують і задовольняють свої інтереси і потреби.
Проте суспільство як функціональна система організоване за певними рівнями. І одним з визначальних моментів предмета со-ціології є чітке фіксування цих рівнів, розкриття специфіки їхньої взаємодії.
Суспільство в цілому в соціології прийнято називати соцієтатним (соцієтальним) рівнем.
Наступні два рівні представлені соціальними інститутами й соціальними організаціями та індивідами.
Кожному з цих рівнів притаманні специфічні способи діяльності. Інститут організований не так, як суспільство. У кожного з них є свої потреби, цілі діяльності і, урешті-решт, своя культура, яка існує на різних рівнях і в різних формах.
Індивід, людина — найскладніше і найдинамічніше соціальне створіння. Відомий афоризм «Історія однієї людської душі є багатшою, ніж історія цілого народу» відображає невичерпність кожної особистості, безмежність її пам’яті, пластичність, здатність змінюватися, пристосовуватися до навколишнього світу. Суспільство порівняно з людиною більш просте, більш кероване, більш передбачуване.
Відтак соціологічне дослідження суспільства — це лише шлях до людини, її потреб, інтересів, до розкриття особистості, її вільного творчого розвитку.
Повнішому розумінню предмета соціології сприятиме його розгляд у тісному зв’язку зі структурою соціологічної науки.
Унаслідок своєї комплексності соціологія має трьохрівневу структуру (табл. 1).
Спочатку у формуванні соціологічного знання виокремлювалося два рівні: фундаментальний і емпіричний.
На фундаментальному рівні формується загальносоціологічна теорія, до якої входять концепції найбільш загальних питань розвитку і функціонування суспільства, що розглядають складові предмета соціології (соціальні відносини, явища, процеси, інститути, організації, групи) і інтерпретують їх взаємозв’язки у загальному вигляді.
Існує багато концепцій розвитку людського суспільства, становлення соціальних відносин. У вітчизняній науці як одним-єдина наукова концепція за радянських часів визнавався тільки марксизм, а саме — історичний матеріалізм. Інакше кажучи, теоретична соціологія ототожнювалася з історичним матеріалізмом. Насправді ж людство виробило величезну кількість концепцій, що пояснюють закономірності розвитку людського суспільства. Це біологічні, географічні, органічні та соціально-психологічні напрями в соціології, концепції соціальної стратифікації, індустріальної соціології та багато інших.
Деякі з них ми розглянемо далі. А поки що варто зауважити, що існує велика кількість шкіл, течій, напрямів, які зі своїх методологічних позицій пояснюють закономірності розвитку суспільства. Марксизм є лише однією з цих теорій, котра бере за основу пріоритет економічних чинників у розвитку суспільства.
Таблиця 1
РІВНІ СОЦІОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ
Вияв та усвідомлення узагальнених закономірностей функціонування та розвиткусуспільства
Фундаментальна загальносоціологічна теорія

концептуальні узагальнення на основі верифікаціїемпіричного матеріалу

соціальних інститутів та організацій
соціологія політики
соціологія культури
соціологія релігії
соціологія освіти
соціологія сім’ї
соціологія організацій
соціологія праці
соціологія управління
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Галузеві та спеціальні теорії
соціальних спільнот
соціологія малих груп
соціологія страт
соціологія міста
соціологія села
соціологія молоді
. . . . . . . . . . . . . . . . .



спеціальних соціальних процесів та явищ
соціологія конфліктів
соціологія урбанізації
соціологія мобільності і міграції
соціологія девіантноїповедінки
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Первинні соціологічні знання — фрагментарні робочі гіпотези

Проведення емпіричних соціологічних досліджень



На емпіричному рівні на основі вивчення думок індивідів стосовно окремих фактів, аналізу документації формується первинне соціологічне знання — гіпотези.
Проте з посиленням вимог до практичного вирішення соціальних проблем сучасного суспільства виникла необхідність у вивченні і з’ясуванні соціальних явищ, що відбуваються в окремих сферах життєдіяльності людини, окремих соціальних спільнотах та інститутах. З’явилися галузеві та специфічні соціологічні теорії середнього рівня. Сам науковий термін «теорії середнього рівня» був запроваджений у практичну діяльність Р. Мертоном.
У межах теорій середнього рівня сформовано систему специфічних понять і визначень, що застосовуються лише в цих сферах соціологічних досліджень.
Як показано в табл. 1, усі знання середнього рівня вчені умовно поділяють на три групи теорій:
соціальних інститутів та організацій;
соціальних спільнот;
спеціальних соціальних процесів та явищ.
Ці теорії покликані, по-перше, з’ясувати об’єктивні взаємозв’язки певної предметної сфери з цілісною суспільною системою і, по-друге, розкрити специфічні властивості внутрішніх відносин і закономірностей саме цієї предметної сфери. Річ у тім, що загальна теоретична соціологія, яка вивчає закономірності розвитку суспільства в цілому, не дає матеріалів щодо розвитку окремих спільнот, явищ, процесів за конкретних умов та в конкретних сферах суспільства. Ці закономірності мають досліджувати й вивчати галузеві та спеціальні соціологічні теорії й відповідно орієнтувати соціальне управління.
Нині в соціології функціонує безліч спеціальних теорій, які належать або до загальної соціології, або до різних її галузей. Назвемо тільки найпоширеніші з них аномії (Мертон, Дюркгейм), соціального конформізму (Хорні, Фромм), соціальних установок (Знанецький, Оллпорт), масової культури (Паркер, Рісмен), класів (Маркс, Вебер), бюрократії (Вебер, Гоулднер, Мертон).
Щодо вітчизняної соціології, то вона тривалий час існувала у штучно створеному світі ідеальних конструкцій, обстоюючи часто цілком надумані постулати, які не витримали випробування життям. Це, зокрема, багато які теоретичні положення, що вважалися азбучними істинами, засадними принципами марксистської соціологічної теорії — про тотожність інтересів суспільства, колективу та особи, єдину «найпрогресивнішу» форму власності тощо.
Як відомо, XX ст. характеризується, з одного боку, подальшою диференціацією наукових знань, а з іншого — інтеграцією їх. Результатом цих процесів є виокремлення нових, а також поява багатьох суміжних наук. Історія становлення соціології свідчить, що від філософії спочатку відокремилась загальна соціологія, а потім від неї — галузеві соціології.
Маючи спільний з науками, від яких вона відокремилась, об’єкт дослідження (людей, їхню життєдіяльність), соціологія обмежується вузькою предметною сферою, виробивши специфіку її сприйняття (теоретичного підходу), використовуючи своєрідні понятійний апарат, процедури і методи емпіричного дослідження. Так, на відміну від філософії, яка вивчає взаємозв’язок суспільної діяльності та соціальної суті особи як цілісний процес взаємодії природи і суспільства, соціологія досліджує закономірності соціальних взаємозв’язків у життєдіяльності суспільства.
Щодо відносин галузевих соціологій із загальною соціологією, яка акумулює основні соціологічні закономірності, то й тут слід мати на увазі передусім схожість, але не тотожність предмета вивчення цих наук.
Загальна соціологія вивчає взаємодію різних сфер життєдіяльності суспільства в цілому. Окремі підсистеми суспільства — працю, побут, освіту, культуру, релігію, науку, медицину тощо — вивчають галузеві соціологічні науки. Зокрема, соціологія праці досліджує працю як самостійну сферу життєдіяльності суспільства. Однак загальна соціологія та соціологія праці (як і будь-яка специфічна соціологічна наука) різняться за рівнем узагальнення. Загальна соціологія розглядає типове для всього суспільного розвитку в цілому, а соціологія праці — реалізацію цього типового у трудовій сфері. Так, установлення зв’язку між характером суспільних виробничих відносин, рівнем розвитку продуктивних сил та ставленням людини до праці, її соціальною активністю, трудовою поведінкою належить до загальної соціології. А от вивчення форм вияву цього зв’язку, конкретних чинників та міри їхнього впливу — це вже рівень соціології праці.
На межі соціології з іншими науками виникають галузі, які вивчають ті чи ті аспекти життєдіяльності суспільства. Так з’явилась наприклад, економічна соціологія — галузь соціології, що вивчає соціальні аспекти економічних процесів і економічної поведінки людей в суспільстві, форми соціальних організацій, системи взаємозв’язаних ролей, моделі норм і цінностей, що регулюють економічну діяльність в конкретному суспільстві, взаємовідносини між економічними інститутами. Вона вивчає соціальний механізм розвитку економіки, під яким розуміють стійку систему економічної поведінки великих соціальних груп (демографічних, професійних, кваліфікаційних та інших), а також взаємодію цих груп між собою і з державою з приводу виробництва, розподілу, споживання матеріальних благ і послуг. Економічна соціологія вивчає ціннісні орієнтації цих груп, їхні потреби, інтереси, поведінку у виробничій діяльності; простежує, як відбувається скорочення і працевлаштування працівників, серед яких груп найбільше безробіття, як змінюється оцінка справедливої економічної винагороди в різних групах, сферах індивідуальної та колективної праці, за різних форм власності тощо.
Загальна соціологія є більш фундаментальною наукою порівняно з галузевими соціологіями. Останні входять до неї як складові частини.
Галузі соціології, доповнюючи одна одну на основі взаємообміну науковими знаннями, результатами дослідження, у своїй сукупності формують загальну проблематику, спільний предмет дослідження, яким займається загальна соціологія.
Отже, галузеві соціології входять до предметної сфери загальної соціології. Водночас у кожній із них є специфічні проблеми, які неможливо пояснити на достатньому науковому рівні без знання галузевої соціології.
Метою вивчення соціології є не тільки здобуття системних знань про суспільство, закономірності та тенденції його розвитку, соціальну структуру, причини соціальних криз, а й заохочення до пошуку нових соціально вартісних цінностей, адекватної оцінки стану суспільства, шляхів його поліпшення, до виховання наукового світогляду та національної свідомості.
Соціологія є фундаментальною наукою, покликаною формувати світоглядну, методологічну та ідеологічну культуру. Вона є також і ужитковою наукою, що має забезпечувати поінформованість населення, органів державної влади та управління про суспільне життя, через засоби масової інформації формувати громадську думку. Західні вчені часто рівнем розвитку соціологічної освіти вимірюють рівень розвитку демократії в країні.
Реформувати суспільство не можна без соціологічного забез-печення та обгрунтування рішень, що їх приймає державна вла-да, без попереднього вивчення їх соціальної зумовленості, без прогнозування можливих наслідків та моделювання їх оптимальних варіантів.
1.2. Основні категорії (поняття) соціології
Не зважаючи на велику кількість тлумачень предмета соціології усі вони зводяться до того, що соціологія вивчає соціальну дійсність (головним суб’єктом якої є людина) для того, щоб ліпше зрозуміти соціальні зв’язки і взаємодії, соціальні відносини. Робить вона це за допомогою спеціальних категорій, які дають змогу описувати соціальну дійсність і адекватно сприймати її.
Категорії загалом — це загальні поняття, що відтворюють найбільш суттєві властивості та відносини предметів та явищ.
Категорії соціології — це загальні поняття, що відтворюють певні властивості суспільства та його складових (об’єкта), як цілісної соціальної системи. Дослідження будь-якого процесу, що відбувається в суспільстві, потребує з’ясування суті самого суспільства, досліджуваного процесу і явищ, що з ними зв’язаний цей процес. Це робиться за допомогою спеціальних категорій, які прийнято типологізувати як:
 категорії визначеності (соціальні відносини, спільноти, групи, індивіди, дії тощо). Вони відповідають на запитання «Що це таке? Чим воно є стосовно суспільства як об’єкта вивчення?»;
 категорії зумовленості (інтереси, потреби, норми, цінності). Вони відповідають на запитання «Чому?» або «Чим?». Чому індивід поступає саме так, а не так? Чим зумовлені його дії?;
 категорії вибору (стимулювання, мотивація, ціннісно-нормативне регулювання). Вони відповідають на запитання «Що необхідно зробити, аби людина діяла у відповідний спосіб?».
Отже, категорії визначеності дають уявлення про сутність складових суспільства як соціальної системи, а категорії зумовленості й вибору дають можливість з’ясувати явища і процеси, котрі безпосередньо впливають на роль і статус індивідів у суспільному житті.
Докладно різні категорії соціології будуть розглянуті у відповідних темах навчального курсу. На разі обмежимось загальною характеристикою ключових понять соціології.
Центральним і засадним поняттям соціології є «соціальне». Проблема соціального пронизує всю історію розвитку соціологічної думки. Розглядаючи її, найчастіше акцентують увагу на тому, що соціальне — це ефект спільного, який виникає внаслідок свідомої взаємодії індивідів. Але спільне, скоординоване присутнє і в стадних сукупностях тварин чи в сім’ях комах. Наприклад, дуже наочно це проявляється у бджіл, мурашок тощо.
М. Вебер виділив як квінтесенцію соціального так зване «очікування», тобто орієнтацію на відповідну реакцію. Г. В. Осипов уважає, що соціальне — це сукупність будь-яких властивостей і особливостей, що формуються індивідами чи спільнотами в процесі спільної діяльності за конкретних умов і проявляються в їхньому ставленні один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя. Соціальне виникає тоді, коли поведінка одного індивіда підпадає під вплив іншого індивіда (групи індивідів) безпосередньо чи опосередковано. Саме в процесі взаємодії вони впливають один на одного і сприяють тому, що кожний з них стає носієм і виразником соціальних властивостей, які є предметом соціологічного вивчення.
Слід вирізняти поняття «соціальне» в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні «соціальне» є синонімом «суспільного» і означає все те, що належить до суспільства на відміну від природи. У вузькому розумінні «соціальне» означає тільки ті аспекти суспільного, які визначаються становищем людей у соціальній структурі суспільства, відносинами між соціальними групами та між людьми як представниками різних класів, націй, трудових колективів, професійно-кваліфікаційних та інших соціальних груп.
Соціальні відносини — це усталена, така що історично склалася за конкретних умов місця і часу, система зв’язків між окремими людьми й соціальними спільнотами, які беруть певну участь в економічному, політичному й духовному житті, мають певний соціальний статус, спосіб життя, джерела й рівні доходів та особистого споживання. Ці відносини складаються з приводу місця й ролі людей у суспільстві, способу їх життя, умов існування. Вони виявляються в результаті порівняння становища окремих індивідів, соціальних груп у соціальній структурі через комунікаційні зв’язки між ними, тобто через взаємний обмін інформацією, оцінку власного становища порівняно зі становищем інших з метою впливу на результати їхньої діяльності, корекції поведінки та інтересів.
Соціальні відносини можуть бути економічними, політичними, правовими, моральними тощо.
Соціальна діяльність — це процес, що включає мету, засоби і результат. Типи і форми соціальної діяльності вирізняються за суб’єктом, об’єктом, функціями і цілями (індивідуальна, суспільна, ідеологічна, політична, виробнича, наукова, виховна, репродуктивна, творча).
Вивчення соціальних відносин дає можливість зробити висновок щодо взаємного ставлення соціальних спільнот і людей як представників цих спільнот. Такі висновки можна зробити за різними властивостями та ознаками: відносинами до засобів виробництва і суспільної власності, місцем у соціальній структурі, роллю в групі, мірою забезпечення соціальними благами, рівнем культури, освіти та кваліфікації, змістом і умовами праці, засобами до існування і розміром особистих доходів, потребами, інтересами, мотивами діяльності, цінностями та ціннісними орієнтаціями. Суспільні відносини опосередковують соціальні відносини, тобто відносини між людьми, що складаються в процесі певної діяльності (політичної, економічної, правової) й роблять людей не абстрактними, а конкретними індивідами. Тому соціальні відносини неможливо виокремити в чистому вигляді, як це можна зробити з економічними, політичними, правовими тощо. Постійна взаємодія окремих індивідів чи спільнот за певних соціальних умов утворює специфічні соціальні відносини.
Суб’єктом конкретної дії може бути лише індивід, а не група, спільнота чи населення в цілому, бо тільки індивід може чітко ставити мету, вільно вибирати необхідні засоби її досягнення. Сукупність соціальних відносин — це вся життєдіяльність суспільства. У ній визначається місце окремого індивіда чи групи, спільноти, динаміка їхніх взаємовідносин і поведінки в соціальному середовищі, ставлення до окремих складових цього середовища, мотивація дій і вдоволення ними, ціннісно-нормативна система тощо. Це все підлягає вивченню й соціологічному аналізу. Від правильного аналізу соціальних відносин багато в чому залежить своєчасне вирішення проблем життєдіяльності суспільства, своєчасне зменшення соціального напруження до безпечного рівня тощо.
Соціальні відносини формуються в процесі соціальної діяльності, тобто сукупності дій окремих особистостей у соціальній організації у зв’язку з досягненням певних цілей, реалізацією інтересів і задоволенням потреб.
Наприклад, економічні відносини — це матеріально опосередковані відносини, що складаються в процесі виробництва, обліку, розподілу і споживання.
Політичні відносини — це відносини між класами, націями і іншими соціальними групами, основним змістом яких є завоювання, утримання і користування владою.
Соціальна організація є своєрідною фізіологією суспільства (механізм виникнення соціальних суперечностей, зіткнення інтересів різних груп, боротьба історично віджилих форм організації суспільної праці з новими, більш прогресивними) і відтворює історичну динаміку його розвитку.
Особистість вивчається соціологією не з погляду її неповторності (це є предметом психології), а з позиції її соціально типових якостей як суб’єкта соціальних дій.
Особистість як соціальний тип характеризується цілою системою понять, що виражають її внутрішню структуру і зовнішню поведінку.
Насамперед це потреби — об’єктивно й суб’єктивно необхідні вимоги особистості (групи) до умов її існування і джерел розвитку.
Одні потреби характеризують людину як біосоціальну істоту (потреба в їжі, відпочинку, сні), інші — як окремого індивіда (потреба в самоідентифікації, безпеці, повазі, саморозвитку). Ці потреби вивчають психологія та соціальна психологія. Для них потреба — стан окремого індивіда, котрому чогось не вистачає. Соціологія ж вивчає потреби людини — соціального типу, тобто представника соціальної групи. Це потреби в справедливості (справедливій оплаті праці), у гарантії прав (зайнятість, підвищення кваліфікації) у самоствердженні, самовираженні (посада, творча робота) тощо.
Це стосується й інтересу. Для психолога — це прояв пізнаної потреби, цільова спрямованість особистості, її емоційні переживання.
Соціологи розуміють інтерес як усвідомлене, вибіркове ставлення особистості групи до будь-якого об’єкта, що має для них життєву значущість, бо зв’язаний з задоволенням їхніх потреб.
Інтерес — це насамперед усвідомлення індивідом свого соціального стану, тобто належності до певної соціальної групи, і свого місця в системі соціальних позицій. Це може бути місце у сфері професійного поділу праці, у системі управління суспільними процесами, у сім’ї тощо. Отже, соціальний інтерес є основною ланкою, яка зв’язує реальний стан із відображенням його у свідомості людини.
Соціальні відносини існують і реалізуються в межах соціальної структури суспільства, яка містить сукупності соціальних спільнот, груп різного типу (рис. 1).
Утворенню груп передує поява квазигруп — безструктурних, неорганізованих скопищ людей, які за певних умов можуть перетворитися в групу. Такими є натовпи людей, в яких відсутня ясність усвідомлення спільності мети, проте є схожість емоційного стану, спільність елементу уваги. Поведінка індивідів у натовпі характеризується посиленням навіювання, мавпування, емоційності та соціально-психологічного зараження.
За характером поведінки людей відрізняють чотири типи натовпу:
випадковий, пов’язаний з цікавістю до якоїсь пригоди, що виникла раптово;
експресивний, що об’єднаний спільним почуттям та ставленням до певної пригоди;
конвенційний, пов’язаний з інтересом до якогось заходу;
діючий, який може бути агресивним, що характеризується ненавистю до певного об’єкту;
панікуючий, що утворюється за умов небезпеки; корисливий; повстанський тощо.
Соціальна структура суспільства репрезентована, насамперед, соціальними групами. Соціальна група — це сукупність людей, які об’єднані будь-якою ознакою (спільним простором, діяльністю, економічними демографічними, психологічними та іншими характеристиками), взаємодіють певним чином на основі взаємовизнаних очікувань.
Соціальні спільноти — це такі, що реально існують та є емпірично зафіксованими сукупності індивідів, котрі характеризуються відносною цілісністю як самостійні суб’єкти соціальних дій та поведінки, мають певний кількісний склад, достатньо міцні зв’язки, виконують ту чи ту спільну діяльність.
Соціальні спільноти є особливим рівнем організації суспільства. Вони виникають і формуються на основі культурно-історичної самобутності людей, їхніх родинних зв’язків та подібності стадій життєвого циклу, територіально-регіональних ознак, а також ситуативно — для виконання спільних дій. Серед них народи, нації, класи, сім’ї, політичні партії, колективи, соціально-професійні групи, учасники мітингів, різні кримінальні угруповання — мафіозні структури, організовані банди тощо.
До особливого типу соціальних спільнот належать трудові (виробничі) колективи. Вони є первинними ланками суспільства, об’єднують велику кількість людей і виконують певні функції. У них складна внутрішня структура і соціальна організація. Трудові колективи є водночас і складовими соціальної структури суспільства (як соціальна спільнота) і соціальним інститутом (як соціальна організація), що і дає змогу виокремити їх у різновид соціальних спільнот.
Соціальна структура з її численними підструктурами (соціопрофесійними, соціостатусними, соціорегіональними, соціоетнічними) є внутрішнім устроєм суспільства і відображає його ніби у статиці.
Проблеми соціальної структури належать до так званих фундаментальних знань, тобто тих, які зачіпають сутність соціальних явищ і процесів, закономірності формування та розвитку котрих вивчає соціологія.
Соціальне явище — це елемент соціальної реальності, будь-який вияв відносин чи взаємодії людей або навіть окрема подія чи випадок. Послідовна зміна явищ, станів, змін в розвитку будь-чого. Узагалі хід, розвиток будь-якого явища, зміна його станів є соціальним процесом. У соціології соціальний процес — це взаємодія людей, що визначає функціонування і зміни у людських стосунках, у становищі соціальних груп, окремих індивідів, тобто в соціальній структурі. Це може бути серія соціальних явищ, зв’язаних між собою структурними чи причинними (функціональними) залежностями, які призводять до переходу певної соціальної системи з одного стану в інший.
Соціальні процеси можуть характеризувати:
( зміни в структурі особистості (формування установок, ціннісних орієнтацій чи мотивації поведінки);
( взаємодію кількох індивідів (спілкування, особистісні конфлікти);
( внутрішньо- і міжгрупову взаємодію (адаптація, згуртування, спільна праця).
Якщо такі процеси супроводжуються позитивними зрушеннями в порівнянні з минулим, тобто накопиченням суспільно значущого змісту, то матиме місце соціальний розвиток, прогрес — період від низшого до вищого, більш досконалого.
Результатом соціального прогресу є такі соціальні відносини, рівнодійна яких має тенденцію максимального наближення до вимог тих чи тих соціальних законів.
Соціальний закон — це вираз суттєвих, необхідних і постійно повторюваних взаємозв’язків і відносин між соціальними явищами і процесами, а передовсім між діяльністю соціальних спільнот та діями окремих індивідів, що обумовлюють виникнення, функціонування і розвиток соціальних систем.
Г. Осипов визначає соціальний закон як відносно стійкі і систематично відтворювані відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними і професійними групами, а також між суспільством і соціальною організацією, суспільством і трудовим колективом, суспільством і сім’єю, суспільством і особистістю, соціальною організацією і особистістю, містом і селом тощо.
С. Фролов трактує соціальні закони як об’єктивні правила, що існують незалежно від свідомості і регулюють поведінку людей стосовно один одного, основу яких утворюють історично сформовані мотиви, інтереси і намагання людей до вдоволення власних потреб у поліпшенні умов існування, в безпеці і визнанні з боку інших, у самовираженні тощо.
Вирізняють соціальні закони загальні і специфічні. Загальні вивчає філософія, а специфічні — соціологія. Будь-який із соціальних законів виражає відносини між різними індивідами, соціальними спільнотами і проявляється не взагалі, а в конкретній формі — в їхній соціальній діяльності.
В. Андрущенко та В. Волович вирізняють соціальні закони, які:
констатують співіснування соціальних явищ (якщо є явище «а», то має бути і явище «б»), наприклад, індустріалізація та урбанізація суспільства зумовлюють скорочення зайнятості у сільському господарстві;
виявляють характер тенденцій розвитку, що зумовлюють зміну структури соціального об’єкта, перехід від одного порядку взаємовідносин до іншого: наприклад, зміна продуктивних сил потребує зміни характеру виробничих відносин, зміна змісту праці — зміни її характеру тощо;
виявляють зв’язок між соціальними явищами (функціональні закони), тобто зв’язок між основними елементами соціального об’єкта, що визначає характер його функціонування;
фіксують причинний зв’язок між соціальними явищами: наприклад, важливою й необхідною умовою соціальної інтеграції є раціональне поєднання суспільних та особистих інтересів;
визначають можливість чи ймовірність зв’язків між соціальними явищами: наприклад, рівень розлучень у різних країнах коливається відповідно до коливань економічних циклів.
Залежно від рівня дії соціальні закони можна класифікувати на такі, що:
( діють на рівні соціальних інститутів (діалектична єдність людини й соціального середовища; визначальна роль колективу в розвитку особистості; постійне вдосконалення колективу; провідна роль виробничого колективу в системі колективів);
( визначають розвиток складових соціальної структури суспільства: постійне збільшення самостійного населення, прискорене збільшення кількості міського населення; прискорене зростання частки населення, зайнятого у сфері обслуговування; зменшення кількості селян і наближення їхньої праці за змістом і характером до індустріальних видів праці; збільшення темпів зростання кількості інтелігенції, збільшення внутрішньокласових відмінностей у порівнянні з міжкласовими;
( діють на рівні конкретних соціальних систем: самовдосконалення систем; пропорційний їх розвиток; діалектична єдність об’єктивних і суб’єктивних факторів у процесах керування соціальними системами.
Регулюючи соціальні процеси, розробляючи прогнози, необхідно враховувати дії насамперед таких законів:
( закону найменших витрат за яким кожна система розвивається в тому напрямку, де зустрічає найменший опір середовища, яке її оточує;
( закону еволюційного потенціалу за яким чим високоспеціалізована певна фйорма і чим більше вона пристосована наданій стадії розвитку до оточуваного середовища тим менші її можливості (потенціал) переходу в нову стадію;
( законоефективності (за Е. Торндайном) згідно з яким вирогідність появи реакції і її інтенсивність більша, якщо вона підкріпляється успіхами.
( закону соціального порівняння, що виражає суспільні зв’язки між індивідами (соціальними групами) на основі загальних житейських порівнянь власного рівня життя з рівнем життя інших людей чи якимось еталоном: «Хоч яким би малим не був чийсь дім, — писав К. Маркс, — але, поки будинки, що його оточують, будуть так само малими, він задовольнятиме всі вимоги, що ставляться до житла. Але коли поряд із маленьким будиночком з’являється палац, то будиночок зменшується до малої хижки і мешканці порівняно маленького будиночка почуватимуться у своїх чотирьох стінах усе більш некомфортно, з усе більшим незадоволенням, усе більш принижено». Цей закон має велике значення для організації стимулювання: справедлива, посильна для подолання дистанція формує ефект змагальності, несправедлива (надміру велика) — пасивність, негативні емоції, навіть відчай;
( закону піднесення потреб, за яким задоволенням одних потреб виникають інші, якісно нові, більш розвинуті цей закон характеризує об’єктивний характер динаміки людських потреб (згасання одних, поява інших, їх розвиток, заміна) в міру вдосконалення матеріального виробництва, зміни умов і способу життя. Піднесення потреб — це передовсім їх ошляхетнення, одухотворення;
( закону вільного часу, який полягає в тім, що для підвищення ефективності суспільної діяльності держава має виділяти частину сукупного часу в якості вільного. Але вільний час, не заповнений суспільно корисними чи особисто значущими заняттями, стає гальмом розвитку особистості та суспільства. Звідси випливає потреба раціональної організації вільного часу, підвищення культури дозвілля;
г) закону великих чисел, що виражає логіку кількісних змін у соціальних системах. Він гласить, що сукупність дій великої кількості випадкових факторів (причин, умов) приводить до результату, майже не залежного від одного конкретного випадку. Це закон, який відображає зв’язок статистичних показників (параметрів) вибіркової та генеральної сукупності. Будучи явищами масовими, соціальні процеси та дії людей (попит, задоволення, громадська думка тощо) підпорядковуються статистичним закономірностям.
Фактичне значення статистичних показників, отриманих вибірково, завжди відрізняється від так званих теоретичних значень, характерних для генеральної сукупності. Закон великих чисел полягає в тім, що фактичні дані у міру збільшення кількості обстежень усе більше наближаються до теоретично очікуваних значень, оскільки за збільшення обсягу вибірки відбувається взаємне «погашення» індивідуальних відхилень від рівня генеральної сукупності і виявляється закономірність, яка лежить в основі явища, що вивчається.
За законом великих чисел для кожного параметра генеральної сукупності може бути розрахований мінімальний обсяг вибіркової сукупності, коли різниця між теоретичними і фактичними значеннями параметрів не перевищуватиме заданої величини.
Особливість соціальних законів в тім, що в них чітко простежується об’єктивність. Наприклад, закон пропорційного розвитку соціальних систем, що встановлює необхідність зміни всіх елементів системи для того, щоб вона набула нової якості (прогресивно розвивалася), виражає не погляди тих чи тих учених (або науки взагалі), а об’єктивну природу зв’язків елементів у системах. Якщо цей закон порушується, то незалежно від намірів суб’єкта відбувається гальмування тих елементів, які непропорційно вирвалися вперед. Виробництво як соціальна система розвивається успішно, якщо вдосконалюється не тільки техніка й технологія, а й його соціальні аспекти, соціальна інфраструктура. Водночас, хоча дія соціальних законів є об’єктивною, вона зв’язана із суб’єктивним фактором і реалізується (на відміну від законів природи) лише через діяльність людей.
Нині ставлення соціологів до законів дещо змінилося. Якщо раніше вважалося, що закон визначає розвиток певних систем на всі часи, то зараз його сприймають лише як тенденцію, котра може мати місце в майбутньому, а може й не мати. Нещодавні уявлення про те, що суспільство розвивається за раз і назавжди даними законами, не витримало перевірки життям. Передбачення — це не пророцтво.
Соціологічні дослідження допомагають встановлювати характер і рівень розвитку соціальних відносин, форми прояву соціальних законів у різних сферах життєдіяльності суспільства, виявляти чинники, які протидіють реалізації законів і на основі цього розробляти систему практичних заходів для усунення цих чинників. Знання законів потрібне для успішного управління соціальними процесами, що відбуваються в суспільстві. На підставі наукового вивчення форм прояву і механізмів дії соціальних законів здійснюється соціальне регулювання.
Соціальне регулювання — це свідоме втручання в соціальні процеси й соціальні зміни, яке здійснюється в різних формах і має на меті підтримку рівноваги в соціальній системі, її розвиток через введення в неї регуляторів (норм, правил, цілей, зв’язків).
Предметом емпіричного соціологічного дослідження, що узагальнює соціальні факти, є визначення закономірності, тобто міри ймовірності певної події чи явища або їхнього взаємозв’язку. Більш слабким видом закономірності є тенденція, яка показує основний напрямок розвитку події, міру наближення реального процесу до об’єктивної закономірності. За багаторазового повторення близьких тенденцій виявляються більш-менш сталі зв’язки між ними, що формуються в закони, які є предметом теоретичного соціологічного дослідження.
Закони як знання про сутність, загальність та необхідність явищ відображає саме соціологічна теорія. Її складовими є категорії та поняття, які використовуються для описування фактів.
Проте заради справедливості слід зазначити, що не можна припускатися соціологічного редукціонизму —теоретичної і методологічної орієнтації, яка зводить специфіку морського буття до його соціологічного аспекту, намагання тлумачити всі без винятку форми діяльності людини категоріями соціології.
Соціологія не обмежується розглянутими категоріями. Вона запозичує багато понять з інших наук, наприклад з економічної теорії (продуктивні сили, трудові ресурси), філософії (суб’єкт, колективність), психології (установка, орієнтація, мотивація) тощо.
Взаємозбагачення понятійного апарату — процес необхідний і об’єктивний. Він свідчить про гнучкість та динамічність знань. Для соціології це має особливо важливе значення, оскільки вона сама ще перебуває все ще в процесі становлення.
1.3. Роль соціології в суспільстві, її функції та завдання
Роль соціології в суспільстві визначається її предметом, а реалізується функціями.
Головною з функцій є теоретико-пізнавальна, яка полягає в тім, що соціологія разом з іншими науками бере активну участь у пізнанні об’єктивної реальності, допомагає з’ясовувати та формувати нові теоретичні та практичні знання про світ, в якому живе людина, про закономірності розвитку соціальних відносин у ньому.
Соціологія молода й дуже динамічна наука. Вона все ще перебуває на стадії становлення, і в ній багато «білих плям»: не сформовано остаточно методології, тривають дискусії навіть навколо самого предмета вивчення, не розроблено теорії багатьох соціальних явищ, не повністю сформовано понятійний апарат тощо. Тому теоретико-пізнавальну функцію передовсім спрямовано на саморозвиток і саморефлексію науки, пізнання самої себе. Це відповідно стимулює діяльність й самих соціологів.
Основним завданням соціології, пов’язаним із теоретико-пізнавальною функцією, є дослідження соціальних явищ і процесів. При цьому кожне явище, кожний процес слід розглядати в комплексі, у взаємозв’язку та взаємозалежності з іншими явищами і процесами. Найважливіші наукові результати соціологічних досліджень дістають своє втілення у різних звітах інформаційних та аналітичних довідях, монографіях, виступах провідних вчених нашпальтах центральних газет, по телебаченню і радіо. І це є проявом описово-інформаційної функції соціології.
Окрім того, соціологія надає конструктивну допомогу у розв’язанні або прогнозуванні розвитку практичних проблем, які виникають у різних царинах суспільного життя: економіко-господарських, політичних, поведінкових тощо.
Така функція називається прикладною, прогностично-перетворювальною, або конструктивною. Як справедливо наголошує К. Грищенко, соціологія, мабуть, єдина з суспільних наук, яка не лише покликана, але й має реальні можливості розкрити стан, напрямок, тенденції руху сучасного суспільства, спрогнозувати найближчу і віддалену перспективу його розвитку, причому не тільки в дослідницькому, теоретичному плані, а й у практичному, прикладному. За допомогою соціологічних досліджень виявляються відхилення у розвитку соціальних відносин, своєчасно прогнозуються негативні явища, розробляються соціальні технології, системи управління соціальними організаціями.
Не можна здійснювати перетворень, які торкаються інтересів багатьох людей, без урахування, як саме ці перетворення сприйматимуться ними.
У минулому вітчизняних соціологів не залучали до підготовки фундаментальних управлінських рішень. Відтак можна навести багато прикладів, коли масштабні рішення, які приймалися без соціологічної експертизи, виявлялися не тільки нежиттєздатними, а й навіть шкідливими: побудова колгоспів та радгоспів, визнання населених пунктів «неперспективними», спроби ліквідації приватних підсобних господарств, побудова «палаців культури» у невеликих селищах, на дрібних підприємствах, «перекидання» річок, утворення штучних водойм і переселення у зв’язку з цим величезних мас населення тощо.
Нині, як консультантів та експертів, провідних соціологів постійно залучають до численних державних і громадських організацій з метою обґрунтування схвалюваних ними рішень, прогнозування їх наслідків, аналізу електоральної поведінки населення тощо.
Проте, як справедливо зауважує К. Грищенко, робиться це ще не достатньо. Наукові здобутки соціології ще не привертають належної уваги з боку вищих законодавчих і виконавчих органів влади, висновки і рекомендації вчених недостатньо враховуються при вирішенні складних соціальних проблем сучасного розвитку суспільства, що, разом з іншими чинниками, зумовлює вкрай неефективне функціонування багатьох його структур.
Головною причиною незатребуваності соціології є те, що інтереси країни та її громадян, з одного боку, та інтереси владних структур, з іншого — далеко не завжди збігаються.
Така розбіжність інтересів багато в чому обумовлена переважанням у владних структурах егоїстично-кланових інтересів, впливом тіньових механізмів діяльності вітчизняних олігархів.
Популяризація соціологічних знань серед управлінського персоналу, представників владних структур запобігатиме багатьом негативним наслідкам управлінських рішень. Ефективне прогнозування і розробка таких рішень можливі лише за умов соціологічної грамотності управлінців, глибокого засвоєння ними знань, методів і методик соціології, формування практичних навичок їх застосування.
Останнє належить уже до світоглядно-освітньої функції соціології, яка проявляється в популяризації і поширенні сучасних наукових знань та уявлень про механізми соціальних процесів. З 1992 року соціологію вивчають майбутні фахівці всіх профілів. Це сприятиме поступовому подоланню стереотипів «технократичного» і «суто економічного» мислення керівників різних рівнів управління.
Американська соціологічна асоціація постійно публікує досить об’ємні списки посад, на які можуть претендувати люди, котрі отримали соціологічний фаховий вишкіл різного рівня навчання. У нашій країні соціологів (крім суто соціологічних служб) запрошують на роботу в різні адміністративні органи, відділи міністерств, служби зайнятості, теле- і радіоцентри, органи правопорядку. В останні роки поширюється новий різновид трудової зайнятості на базі соціологічної освіти — соціальна робота.
Проте соціологія має можливість впливати на соціальне життя не тільки через структури влади. Одним із шляхів поширення соціологічних знань є співпраця соціологів-професіоналів із управлінцями, надання останнім методичної та консультативної допомоги. Для поширення і популяризації соціологічних знань треба використовувати й засоби масової інформації, видавничу базу. Пропагуючи соціологічні знання серед усіх верств населення, орієнтуючи їх, допомагаючи розібратися у складних проблемах, визначаючи оптимальні варіанти діяльності, вона справляє безпосередній вплив на всі прошарки суспільства. Соціологічні знання, наукове тлумачення подій, що сталися в суспільстві, проникають у людську свідомість, формують соціологічний стиль мислення, який полягає, за влучним висловом американського соціолога П. Бергера, у вмінні бачити людину в суспільстві і суспільство в людині, розуміти, як поєднується індивідуальне з суспільним, як відбувається взаємозв’язок усіх соціальних явищ і процесів.
Це вже належить до ідеологічної функції соціології, яка орієнтує, мобілізує, насамперед через освіту, через проникнення соціологічних знань і соціологічного стилю мислення в різні царини суспільного життя. Дехто з учених не визнає ідеологічної функції соціології, мотивуючи це тим, що ідеологія — неодмінно класова за змістом, політично зорієнтована система поглядів. Та у ширшому розумінні ідеологія — це сукупність поглядів та уявлень, які орієнтують людей, мобілізують їх для певної суспільно значущої діяльності.
Реалізація функцій соціології невіддільна від тих виховних ефектів, що виявляються у формуванні діалектичного співвідношення загальнолюдських, групових колективних та індивідуальних соціальних інтересів й стосунків, котрі сприяють взаєморозумінню, збереженню й розвитку індивідуальних уподобань, полегшенню взаємодії представників різних соціальних груп та професій. Матеріальною основою цього процесу є різноманітність форм власності на засоби виробництва. І на цьому слід особливо наголосити, бо відомо, що філософія освіти колись висунула тезу про всемогутність виховання. Віру у всемогутність виховання і швидку зміну свідомості людини за умов суспільної власності, як відомо, підтримували політичні діячі радянської держави і комуністичної партії, надаючи величезного значення ідеологічному впливу на трудящих, посиленню агітації та пропаганди. Однак практичні наслідки цього процесу значною мірою розійшлися з прогнозами. Очевидно, взаємозв’язок суспільства й особи не можна зводити лише до ідеологічного впливу першого на другу. Найактуальнішим у цьому плані є подолання відчуження людини від засобів виробництва через роздержавлення, ліквідацію монополії державної власності, перехід до різноманітних форм власності, до ринкових відносин. Це сприятиме активізації людського чинника, подоланню соціальної апатії, буде запорукою успішного розв’язання проблем становлення незалежної України.
Отже, функції соціології різноманітні, але головне в них — дати об’єктивні знання соціальної реальності, виявити негативні тенденції, передбачити їх наслідки, оптимізувати управлінські рішення. Соціологія має визначити реальні умови для організації ефективної діяльності людей. Надзавданням соціології є передбачення, але не суто інтуїтивне, а таке, що спирається на науково обгрунтований аналіз стану суспільства.
Особлива потреба в соціологічних знаннях та рекомендаціях відчувається нині у зв’язку з кардинальними перетвореннями нашого суспільства, колективним суб’єктом яких є все населення. Жодне перетворення не може бути успішним без урахування ставлення людей до його цілей і програм, без свідомої активної участі народу у здійснюваних соціальних перетвореннях, у новаційних процесах.
Для того щоб визначити тенденції розвитку будь-яких явищ, вибрати оптимальні засоби управління ними, треба знати можливості соціальних спільнот, що вивчаються, умови використання засобів, що пропонуються.
Перетворення, які здійснюються в нашій державі, зачіпають інтереси всього населення, змінюють майновий і соціальний стан, трансформують поведінку багатьох соціальних груп, що взаємодіють між собою. За цих умов органам управління вкрай необхідна повна, точна і достовірна інформація про реальний стан справ у будь-якій сфері суспільного життя, про потреби, цінності, інтереси, поведінку різних соціальних груп, а також про можливості впливу їх поведінки на суспільні процеси. Давати таку інформацію — завдання соціології.
Інакше кажучи, соціологія має забезпечувати надійний зворотний зв’язок в організації управління суспільними перетвореннями. Тільки глибоке вивчення думок і настроїв трудящих, урахування їхніх потреб та інтересів, підвищення дійовості й оперативності соціологічної інформації буде сприяти оновленню будь-якого суспільства.
Значна роль належить соціологічним знанням у конкретизації рішень уряду, кожне з яких має соціологічно осмислюватися й обгрунтовуватися.
Соціологія виявляє взаємозв’язок соціальних відносин і процесів у різних сферах з такими самими процесами на державному рівні. Для цього слід якомога точніше визначати групи, що взаємодіють, вивчати конкретні умови їх діяльності, співвідношення їхніх прав і обов’язків, зміст і способи реалізації інтересів, методи узгодження індивідуальних та групових інтересів із загальнодержавними, забезпечувати постійний соціологічний контроль за виконанням конкретних рішень, за процесами перетворень.
Недостатній соціологічний контроль, відсутність прогнозування розвитку ринкових відносин призводить до негативних наслідків. І це не завжди зумовлено недостатнім розвитком методичних засад соціології та низькою кваліфікацією соціологічних кадрів.
Слід зауважити, що інформація не може сама собою перетворитися на рішення, прогнози, рекомендації. Соціологія разом з іншими науками повинна розробляти такі рекомендації, а використовувати і впроваджувати їх мають органи управління, конкретні керівники. Проте багато цінних розробок так і не втілюються в життя. Більше того, подеколи органи управління діють усупереч рекомендаціям учених, що призводить до негативних наслідків.
З огляду на це особливо актуальним для соціології в Україні є формування соціологічного мислення в усіх верств населення, передусім у молоді, у людей, зайнятих на виробництві, — від робітника до керівника. Кожен член суспільства має бути певною мірою соціологічно освіченим, має розуміти значення і роль соціологічних знань у розбудові нового суспільства, має вміти дати соціологічну оцінку виконанню своїх професійних ролей, передбачати соціальні наслідки своїх втручань у суспільне життя.
Слід зазначити, що нині посилюється тенденція до інтернаціоналізації соціології, формування соціологічного знання, яке складається з різних теорій, що не заперечують одна одну. Підтвердженням тому може бути девіз XII Всесвітнього соціологічного конгресу (липень 1990 р., Мадрид) «Соціологія для єдиного світу: єдність чи різноманітність?». На ньому йшлося про те, що для аналізу соціальних змін необхідні не одна загальносоціологічна теорія, а різні, що є свідченням певного соціологічного плюралізму. Важливого значення набуває не інтеграція соціологічних теорій, а консолідація різних підходів і концепцій.
За таких умов зростає значення формування нового соціологічного мислення, основним принципом якого має стати просування в напрямі до єдиного світового соціологічного знання з метою вирішення спільних завдань. Однак при цьому не повинні нівелюватися різноманітність і своєрідність різних соціологічних знань, багатоваріантність шляхів досягнення поставлених цілей.
Єдність і різноманітність у соціології в діалектичному поєднанні — це також ознака нового соціологічного мислення. Видатний соціолог XX ст. П. Сорокін порівнював соціологію з дволиким Янусом, один лик якого — єдність, а другий — різноманітність. Однак заклик П. Сорокіна до консолідації зусиль представників різних течій у 70-ті роки був сприйнятий більшістю радянських учених як украй реакційний. Проте згодом виявилося, що саме єдності в різноманітності потребує зовсім нова політична та ідеологічна ситуація як у світі, так і в нашій країні — припинення холодної війни, розвиток демократії та свободи. Конкретною передумовою формування нового соціологічного мислення є схожість досліджуваних проблем. Вони актуальні для соціології різних країн і можуть за умови спільного вивчення їх піднести соціологічні знання на принципово новий рівень. З огляду на це дуже важливого значення набуває отримання порівняльних даних, які можна використовувати для розв’язання завдань, що мають теоретичний та ужитковий характер. Схожість постановки, змісту і способів дослідження соціальних проблем у різних країнах зумовлено тим, що всі народи однаково переймаються питаннями виживання людини, екологічної безпеки, підвищення ефективності виробництва, взаємодії різних соціальних груп тощо.
? Питання для самоперевірки
Що вивчає соціологія?
Які особливості й завдання сучасної соціології?
У чому полягає сутність «соціального» у широкому та вузькому значенні?
Яка структура соціології?
Що таке спеціальні соціологічні теорії?
У чому полягають відмінності об’єкта і предмета вивчення соціології?
Якими методами користується соціологія, вивчаючи світ?
Що таке соціальний закон?
У чому полягає сутність основних функцій соціології?
( Теми рефератів
Наукові дискусії навколо предмета соціології.
Роль і завдання соціології в соціальному реформуванні суспільства.
Місце соціології у професійній підготовці молоді.
( Використана і рекомендована література
Вебер М. Основные социологические понятия. — Избр. произв. — М., 1990.
Дюркгейм Э. О разделении общественного труда: Метод социологии. — М., 1990.
Дюркгейм Е. Соціологія і соціальні науки // Філос. і соціол. думка. — 1992. — № 5.
Заславская Т. И. Роль социологии в ускорении развития советского общества // Социс. — 1987. — № 2.
Коллинз Р. Социология: наука или антинаука? // Теория общества / Под. ред. А. Филипова. — М., 1999.
Краткий словарь по социологии. — М., 1989.
Осипов Г. В. Социология. — М., 1990.
Попова І. М. Соціологія: Пропедевтичний курс. — К., 1996.
Руткевич М. Н. О предмете социологической науки: три методологических вопроса // Социс. — 1991. — № 7.
Смелзер Н. Социология. — М., 1994.
Современная западная социология: Словарь. — М., 1990.
Социология: наука об обществе. — Харьков, 1996.
Шаповал М. Загальна соціологія. — К., 1996.
Ядов В. А. Размышления о предмете социологии // Социс. — 1990. — № 2.