ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ТА МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ
14.1.Зовнішня політика держави та її типи.
14.2.Принципи та суб’єкти міжнародних відносин.
Довестфальський етап
Віденська система
Версальсько-Вашингтонська система
Ялтинсько-Потсдамська система
14.3.Міжнародні конфлікти: поняття причини, засоби та методи врегулювання.
14.1.Зовнішня політика держави та її типи.
Кожна держава для оптимального здійснення своїх функцій мусить проводити певну політику за межами національних кордонів. Це об’єктивно викликає зв’язки держави, існування, функціонування та розвиток сфери міждержавних відносин (див.: Схема 14.5.).
Головним суб’єктом міжнародних відносин виступає “національна держава”. У міжнародній політиці цим терміном позначають географічно обмежену, законно визнану цілісність, яка керується єдиним урядом і населення якої вважає себе єдиною нацією. Цей напрям діяльності сучасних держав називається зовнішньою політикою.
Зовнішня політика – це комплекс дій держави, спрямований на захист свого національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб’єкти міжнародних відносин
Міжнародні взаємодії, які розгортаються у глобальному та регіональному масштабах, становлять основу системи міжнародних відносин. При цьому двосторонні відносини залишаються особливо суттєвими.
Міжнародні відносини досліджують різні науки. Базові засади політологічного аспекту проблеми оптимально розкриває соціологічний метод. Під цим кутом зору ієрархія держав на міжнародній арені виглядатиме так:
наддержави (спроможні впливати на існування всього людства);
великі держави (їх вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону);
середні держави (мають вплив у найближчому оточенні);
малі держави (мають незначний вплив у найближчому оточенні, при цьому володіють засобами для захисту незалежності);
мікродержави (нездатні захистити свій суверенітет національними засобами).
У кожному випадку зміст зовнішньої політики визначається прагненням кожної з держав-учасниць міжнародних відносин (а їх понад 200) насамперед реалізувати свій національний інтерес.
Національний інтерес – це збереження благ і цінностей, які дане суспільство вважає для себе істотними.
Поняття “національний інтерес” залишається достатньо абстрактною величиною. Тому, розкриваючи зміст участі суб’єкта в цій сфері, політологи виділяють поняття “види зовнішньої політики держав”, а також “мета системи міждержавних відносин”. У контексті системного методу розрізняють такі види зовнішньої політики держав:
агресивна політика (характеризується прагненням держави досягнути експансіоністських цілей, спробами розв’язати внутрішні проблеми засобами зовнішньої політики);
активна політика (будується на пошуках балансу між внутрішньою та зовнішньою діяльністю держави, на успішному виконанні нею ролі суб’єкта міжнародної політики);
пасивна політика (властива державам, слабким в економічному, політичному і військовому відношенні, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного суверенітету або його частини);
консервативна політика (пов’язана з прагненням колишніх “великих” держав зберегти свої впливи на міжнародній арені і досягнутий раніше баланс між внутрішньою і зовнішньою політикою).
Метою системи міждержавних відносин є збереження рівноваги сил, попередження розвитку конфліктів. Це історично забезпечується одним з трьох типів контролю:
імперським (єдина держава конструює решту);
біполярним (дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини у межах своїх сфер впливу);
балансу сил (три або більше держав контролюють дії одна одної за допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів).
На сучасному етапі держави залишаються головними та вирішальними суб’єктами міжнародних відносин, але абсолютизація їхнього значення в наш час, коли на сцену виходять інші гравці, перестає домінувати.
Поняття „рівноваги” застосовують до всіх міжнародних систем. Хоча світовий досвід свідчить, що на міжнародній арені кожна дійова особа прагне до максимального збільшення своїх можливостей. Адже зовнішня політика держави тільки тоді чогось варта, коли вона обома ногами стоїть на землі. Вона має поєднувати стратегічне бачення і мобільність, вірність стратегічним пріоритетам і оперативне реагування на будь-які зміни ситуації у світі. Внаслідок цього відомі міжнародні системи динамічно розвиваються, підлягають зміні, регулюється принципом акумуляції сили, що становить фундаментальний зовнішньополітичний інтерес держави. Отже, проводячи зовнішню політику, держави прагнуть досягнути оптимальної, а часом і максимальної сили. Це і є їхньою найголовнішою політичною метою.
14.2.Принципи та суб’єкти міжнародних відносин.
Услід за суверенними державами складовою частиною глобальної системи міжнародного життя стають урядові та неурядові організації. Інституціоналізація останніх на міжнародній арені в якості суб’єктів політики суттєво змінила і доповнила архаїчну побудову зовнішньополітичних відносин, зведену в період стародавнього світу (див. Схема 14.2.).
Принципи та суб’єкти міжнародної політики оптимально розкриває історичний підхід, також обґрунтований у контексті соціологічного методу. На його основі визначено такі етапи розвитку системи міжнародних відносин
довестфальський етап,
Вестфальська система,
Віденська система,
Версальсько-Вашингтонська система,
Ялтинсько-Потсдамська система,
сучасна система міжнародних відносин.
Довестфальський етап
Головні ознаки цього етапу міжнародних відносин:
роз’єднаність учасників міжнародних відносин (шумерська, єгипетська, індійська, китайська цивілізації, система грецьких полісів, римська, перська цивілізації, європейські династії, які не знали, або майже нічого не знали, про своє оточення;
безсистемність міжнародних взаємодій;
короткочасні збройні конфлікти та війни – як головні прояви міжнародних взаємодій;
Вестфальська система.
Домінуючими суб’єктами Вестфальської системи стають суверенні держави. Ця система вперше санкціонувала принцип територіального суверенітету у міждержавних відносинах. Вона проіснувала майже 300 років. Її встановлено по закінченні Тридцятирічної війни (1618 – 1646). Початком зазначеної системи вважається Вестфальський мирний договір, укладений 24 жовтня 1648 року на двох конгресах, що відбувались у містах Вестфалії – Монстері та Оснабрюці.
Серед принципових характеристик Вестфальської системи геополітичного устрою назвемо такі:
стабільність кордонів (встановлення меж європейських держав);
національний суверенітет (головний принцип міжнародних відносин);
ієрархічність і суперництво (між слабшими та могутнішими державами);
коаліційність (політична рівновага).
Завдяки Вестфальській системі було покінчено з багаторівневою феодальною системою, де підданство існувало на кількох рівнях політичної суб’єктності, як об’єкт влади: сеньйора, короля, глави церкви, імператора. На зміну численним центрам впливу прийшла вертикальна структура, в якій усе суспільство пронизане політичним впливом єдиної (державної) влади. Вищі органи державного управління демонструють суверенність влади у межах кордонів країни і могутність у міжнародних відносинах.
Із встановленням Вестфальської системи відносини між державами Заходу вперше стають впорядкованими. Принцип коаліційності – компроміс між принципами суверенності і загального інтересу – визначається як основоположний для цієї міжнародної системи.
14.2.2. Віденська система
Війни коаліцій європейських держав з Наполеоном І завершуються встановленням нової (Віденської) системи міжнародних відносин. 30 травня 1814 року між Францією і країнами учасницями антифранцузької коаліції підписано Паризький мир. Цим передбачено скликання у Відні конгресу європейських держав (1 листопада 1814 – 9 червня 1815).
Внаслідок роботи конгресу укладено угоди про державні кордони, прийнято численні декларації й постанови, значна частина яких увійшла до заключного генерального акту Віденського конгресу і додатків до нього.
Головні результати Віденського конгресу:
відновлення феодального устрою (існував у Європі до Великої французької революції);
створення стійких гарантій проти завоювання Європи (затвердження військової поразки Франції);
закріплення переділу територій Європи і колоній в інтересах держав-переможниць.
Віденський конгрес уперше розробив систему договорів, яка регулювала міжнародні відносини й водночас закріплювала кордони у масштабах усієї Європи. Основу Віденської системи визначав принцип співробітництва між Австрією, Великою Британією, Прусією і Росією. Будь-яке загострення протиріч між ними могло призвести до руйнування згаданої міжнародної системи. Тому для закріплення Віденської системи було створено відповідні міжнародні коаліції. Спочатку – Священний союз (26 вересня 1815 – Австрія, Пруссія, Росія), а згодом – Четверний союз (19 листопада 1815), який підписала більшість монархів європейського континенту, за винятком Великої Британії, Туреччини і Папи Римського.
Політика держав – членів Священного союзу – півстоліття (до 50-х рр. ХІХ ст.) засновувалася на принципових засадах:
легітимізму (всі європейські держави, вперше охоплені єдиною системою договорів і угод, на 4-х конгресах спільно обговорювали злободенні питання міжнародного права);
морально-християнського вчення (це був союз православної Росії, католицької Австрії та протестантської Пруссії);
агресивності (на випаднок внутрішньої чи зовнішньої загрози будь-якій з держав альянсу передбачено право на збройне втручання в справи третіх країн);
колоніалізму (остаточно сформувалися Британська (1876), Німецька (1871), Французька (сер. ХІХ ст.) імперії; у 1877 р. турецький султан узяв собі титул „імператор османів”; Росія – імперія з 1721 р.);
балансу сил (шляхом припинення війн і затяжних збройних конфліктів у Європі).
Кримська війна (1853 – 1855) стала однією з перших серйозних криз Віденської системи. Франко-Прусська (1870-1871) та Перша світова (1914-1918) війни остаточно підірвали принципові засади віденської системи міжнародних відносин.
14.2.3. Версальсько-Вашингтонська система
Генрі Кісінджер зазначав, що кожного століття з’являється країна, яка в достатній мірі володіє могутністю, волею, моральним та матеріальним потенціалом для того, щоб всю систему міжнародних відносин відповідно призвести до власних ідеалів і цінностей. У ХVІІ ст. такою була Франція, що за кардинала Ришельє втілила ідею абсолютної монархії, у ХVІІІ ст. Велика Британія обґрунтувала концепцію рівноваги сил, яка стала домінантною в європейській дипломатії впродовж 200 років; у ХІХ ст. в Європі на чільне місце виходить Австрія. У ХХ ст. наддержавою стали США.
Внаслідок Першої світової війни у таборі переможців відбулося перегрупування сил. США, підпорядкувавши собі впродовж ХІХ ст. американський континент, взялися за встановлення свого панування за межами західної півкулі. Ідеологічним обґрунтуванням американського імперіалізму на цьому етапі стали: “доктрина Монро” і вільсонівська доктрина “відкритих дверей”. Йшлося про те, що за допомогою стратегії “відкритих дверей” США почали завойовувати світові ринки і встановлювати політичну гегемонію в світі.
Американський президент Вудро Вільсон вважав, що перебудувати систему міжнародних відносин у плані зміцнення безпеки і стабільності можна під керівництвом США – держави, яка на початку ХХ ст. перед усім світом продемонструвала різке зростання своєї могутності. Практичною зовнішньополітичною програмою перебудови мали стати “14 пунктів” В. Вільсона, якими передбачено такі принципові положення:
відкрита дипломатія,
свобода торгового судноплавства,
свобода торгівлі,
скорочення озброєнь,
врегулювання колоніальних питань,
евакуація німецьких військ з території Росії, надання їх можливості самостійно визначати політику,
визволення й відбудова Бельгії,
повернення Франції Ельзасу та Лотарингії,
встановлення кордонів Італії,
автономія народам Австро-Угорщини,
визволення й відбудова Румунії, Сербії та Чорногорії,
самостійність турецьких частин Османської імперії, автономія для її національних частин,
утворення незалежної Польської держави з виходом до моря,
утворення асоціації націй з метою надання взаємних та однакових гарантій політичної незалежності, територіальної цілісності великим і малим країнам.
Значення програми В.Вільсона полягає в тому, що вона стала першою демократичною ідеологією в сфері міжнародних відносин, розробленою керівництвом великої держави. У цій програмі засуджувалися несправедливі війни, національне гноблення, таємна дипломатія, проголошувався принцип самовизначення націй. У 14-му пункті програми запропоновано створити міжнародну організацію, яка могла б забезпечити повоєнний мир. За створення Ліги Націй В.Вільсона було відзначено Нобелівською премією миру.
Лігу Націй створено на Паризькій Мирній конференції (1919). Завдання цієї міжнародної організації ? боротьба за мир, співробітництво й безпека між народами. Проте її слабкість як інструменту для підтримання миру зумовлювалася Статутом. Рішення ухвалювалися за принципом одностайності. Статут Ліги Націй підписали 44 країни. Але США не ратифікували Версальського договору і не увійшли до складу Ліги Націй. Формально Ліга Націй проіснувала до 31 липня 1946 року.
Версальсько-Вашингтонська система закріпила новий розклад сил у повоєнному світі, але внаслідок своїх вад не могла бути стійкою й тривалою.
14.2.4. Ялтинсько-Потсдамська система
Юридичною основою нової системи міжнародних відносин, встановленої рішенням Ялтинської (4 – 11 липня 1945) та Потсдамської (17 липня - 2 серпня 1945) конференцій, стали домовленості трьох великих держав: Великобританії, СРСР, США.
Рішення Ялтинської конференції, викладені в документах “Декларація про вільну Європу” та в заяві “Єдність в організації миру, як і у веденні війни”, заклали підвалини нової системи міжнародних відносин. Натомість Потсдамська конференція, що відбулася у приміській околиці Берліна, була останньою в історії антигітлерівської коаліції. Вона доповнила рішення Ялтинської конференції і завершила формування нової повоєнної міжнародної системи.
В ході роботи конференції були розроблені принципи політики союзників щодо Німеччини: демілітаризація, демократизація, декартелізація й денацифікація.
В рамках нової міжнародної системи США й СРСР (Великобританія поступово зійшла на “другий план”) визначили сфери впливу в світовій політиці. Згадані домовленості в цілому зберігали силу впродовж тривалого часу. Тоді ж Ялтинсько-Потсдамська система викликала обурення багатьох країн, роль яких значно принижувалася. До того ж невіддільними рисами зазначеної системи були “холодна війна”, гонка озброєнь, яка досягла критичної межі.
Серед основних характеристик Ялтинсько-Потсдамської системи сучасні політологи називають:
біполярність;
поділ сфер впливу між двома наддержавами і прагнення до його порушення;
децентралізація насильства (стабільність на центральному та глобальному рівнях, що підтримувалася наддержавами, нестабільність на регіональному та субрегіональному рівнях);
фрагментація глобальної міжнародної системи і регіональних підсистем, на рівні яких вихід з конфліктів залежить передусім від рівноваги сил в регіоні та від чисто внутрішніх факторів;
неможливість збройних сутичок між наддержавами, присутність регіональних криз і війн;
розпад колоніальних імперій;
відхід від європоцентристської орієнтації у глобальному масштабі;
формування єдиного світового простору внаслідок розвитку транспорту та засобів комунікації;
прискорення суспільно-історичних процесів внаслідок модернізації;
формування єдиного інформаційно-телекомунікаційного простору.
При всій своїй суперечливості і постійній напруженості відносин двох конфронтуючих блоків Ялтинсько-Потсдамська система забезпечувала мінімізацію традиційних європейських протиріч.
Якщо Ліга націй була результатом першої світової війни, то Організація Об’єднаних Націй постала внаслідок другої світової війни, а її завдання, функціональні принципи й організаційні структури та параметри розроблено вже під час і наприкінці війни. Як і у випадку Ліги націй, головним її завданням було підтримання міжнародного миру і безпеки і з цією метою вживання ефективних колективних заходів для відвернення й усунення загрози мирові. Для виконання цих завдань ООН мала такі головні інституції: Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Секретаріат, а також нові органи – Економічну і Соціальну Раду, Міжнародний Суд.
Перші тріщини в цій системі світоустрою з’явилися в середині 1980-х років, коли під гаслом “нового мислення” почався кардинальний перегляд основ радянської зовнішньої політики. Цьому не змогла протидіяти навіть позиція США та Великобританії, стратегічне партнерство яких також було одним з найважливіших елементів післявоєнного балансу сил у Європі. Самоліквідація Радянського союзу, одного з двох світових “центрів сили”, привело до руйнування також “біполярної” моделі глобальної системи міжнародних відносин.
14.2.5. Сучасна міжнародна система
Вищим, глобальним рівнем структурної організації міжнародних відносин є світова система таких відносин, або “світовий порядок” – устрій, який має забезпечити основні потреби держав-націй, регіональних асоціацій, а також усіх інших легітимних міжнародних асоціацій та інститутів, які здатні створювати і підтримувати умови їх існування і розвитку (див. Схема 14.1.).
Відмінність між поняттями “міжнародний порядок” і “світовий порядок” полягає в тому, що перше відбиває потребу держав у забезпеченні їх суверенітету, а змістом другого є базові потреби людства.
У світовій науці про міжнародні відносини відсутня єдність відносно сучасної системи міжнародних відносин. Одна група дослідників сходиться на тому, що США залишаються єдиною наддержавою і таким чином відбувається формування монополярного світового порядку на чолі із Сполученими Штатами (З.Бжезинський).
Прибічник школи балансу сил Г.Кіссінджер стверджує, що новий світовий порядок все більше буде нагадувати європейську політику ХІХ століття. Але система рівноваги сил буде працювати вже не в європейському, а у глобальному масштабі.
З точки зору іншого американського дослідника С.Хантінгтона впродовж останнього десятиліття світова політика зазнала фундаментальних змін:
зосередилася вздовж кордонів культур та цивілізацій;
міжнародні відносини традиційно вимірюються силою сторін, які виборюють сфери впливу;
в період “холодної війни” глобальна структура сили була головним чином біполярна, тепер вона зовсім інша: існує єдина наддержава, одначе світ не став однополюсним; сучасна міжнародна система не відповідає жодній з відомих моделей; це дивний гібрид однополюсної системи з однією наддержавою та кількома великим державами.
Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. у міжнародних відносинах відбулися кардинальні зміни, які дають можливість твердити про формування нових системоутворюючих закономірностей, викладених у формі таких принципів:
повага до державного суверенітету і суверенної рівності;
незастосування сили чи погрози силою;
непорушність кордонів і територіальної цілісності;
мирне врегулювання спорів;
невтручання у внутрішні справи;
повага прав людини і основних свобод;
рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею;
співробітництво між державами;
сумлінне виконання міжнародних зобов’язань.
Отже, нова система міжнародних відносин, яка перебуває на стадії формування, відрізняється не лише від системи, яка існувала після другої світової війни, але й від традиційної Вестфальської системи. В ній переплітаються та взаємодіють, як традиційні сили, так і нові фактори та тенденції. Розширюється коло суб’єктів міжнародних відносин, змінюється мотивація їхньої поведінки. Якщо в період існування Вестфальської системи держави були домінуючими учасниками міжнародних відносин, а світова політика в основному – політикою міждержавною, то в останні роки з’являються нові, багато в чому космополітичні суб’єкти міжнародних відносин. Новий зміст світової політики вимагає нових організаційних форм.
14.3.Міжнародні конфлікти: поняття причини, засоби та методи врегулювання.
Функціонування сучасного міжнародного співтовариства неможливе без протистояння позицій і поглядів, притаманних певним суб’єктам. Тлумачення проблемних питань, які мають місце в практиці міжнародних відносин, дістають відмінні оцінки з боку учасників процесу. Логічним наслідком цього є суперечності й конфлікти (див. Схема 14.4.).
В основі зазначеної ситуації, поширеної у всі часи й у всіх регіонах світу, дослідники вбачають передусім брак норми права. Останнє мусить ґрунтуватися на загальноприйнятому тлумаченні категорії міжнародного конфлікту: “війна”, “суперечність” тощо.
Теорія міжнародного права тлумачить універсальне, всеохоплююче поняття “суперечність” як вияв дискусійності інтересів суб’єктів у сфері міжнародних відносин. Передусім це стосується базових інтересів держав, внаслідок чого може бути і є загроза міжнародному спокою та безпеці народів. Науці також відомі суперечності, які, хоч і не становлять загрози міжнародному спокоєві в цілому, а все ж негативно впливають на ситуацію в глобальному масштабі. Залежно від підстав і характеру суперечностей, вони бувають як політичні так і юридичні.
Виникнення політичного конфлікту залежить від політичних інтересів держави, нації та інших суб’єктів міжнародних відносин. Натомість загальновизнаними підставами для юридичної колізії є суперечність, викликана суб’єктивним трактуванням норми міжнародного права. Таких норм є чотири. Як правило, вони зумовлені:
буквою і духом конкретної міждержавної угоди;
неточністю міжнародного права;
фактом порушення міжнародного права;
визначенням розміру відшкодування, передбаченого за недотримання міжнародних зобов’язань.
Практичний досвід свідчить, що визначити природу міжнародної суперечності – політичної чи юридичної – буває доволі непросто. Адже в основі кожної можливої розбіжності поглядів і оцінок знаходимо протиріччя інтересів. Іншими словами, кожна конкретна ситуація, яка викликає напруженість у відносинах між суб’єктами міжнародного права, народжується через брак волі зацікавлених сторін у справі узгодження своїх інтересів. У цьому – природа кожної відомої колізії.
Додатковою підставою, яку можна трактувати як стимулятор напруженості, є конкретні кроки суб’єкта міжнародного права: дія, протидія, або, навпаки, відсутність дії. Саме це (дія – бездіяльність) надає відомій суперечності політичного, юридичного або економічного характеру.
Практика міжнародних відносин свідчить, що в основі суперечності рідко лежить якийсь один чинник. Кожна зацікавлена сторона демонструє свою волю, висуває власні вимоги, обґрунтовує притаманну їй позицію або при певних обставинах висловлює заперечення. Отже, міжнародна суперечність виникає за умови, якщо принаймні дві країни висувають взаємні претензії. Хартія Об’єднаних Націй кваліфікує два види суперечностей: такі, що несуть загрозу миру і безпеці народів, та всі інші, які такої загрози не несуть.
Кожна позиція суб’єкта міжнародних відносин ґрунтується на його потенційних можливостях (див.: Схема 14.3.). Що є не чим іншим як силою, притаманною тій чи іншій державі, тій чи іншій інституції. Як суспільне явище цей показник має багато вимірів. Серед них найважливіші такі: геополітичне становище, населення, природні ресурси, рівень індустріального розвитку, військова могутність, воля, політичне керівництво і внутрішня організація влади, дипломатія, міжнародний імідж держави.
Суперечності й конфлікти здебільшого притаманні сучасним міжнародним відносинам. В основі зазначених явищ знаходимо сумні реалії, розв’язання чи полагодження яких вимагає значних зусиль з боку зацікавлених сторін. Як відомо, держави – члени міжнародного співтовариства – відрізняються між собою розмірами території, економічним і демографічним потенціалом тощо. Їх відрізняє також політичний устрій, обраний шлях розвитку. А це, як відомо, є суттєвим. В основі значної частини суперечностей лежить умовний поділ на розвинені і слаборозвинені країни, які здебільшого належать до “багатої” Півночі та “бідного” Півдня, а також поділ на “білу” та “кольорову” частини світу.
Але вирішальним чином на виникнення, перебіг та способи розв’язання суперечностей і конфліктів впливають неоднорідності в сучасному світі. На міжнародну політичну сцену вийшла велика кількість суверенних держав, які стали такими внаслідок розвалу колоніальної системи. З собою вони принесли багаж нерозв’язаних проблем. Тому в багатьох регіонах світу існують суперечності, коріння яких тягнеться до давніх колоніальних імперій, і ліквідація яких свого часу вже зазнала різноманітних перешкод. Вони ж стають причиною виникнення основних суперечностей і конфліктів сучасності.
Джерелом суперечностей в значній мірі є інтереси окремих держав, економічних союзів, а також військово-політичних блоків. Суперечності народжуються в умовах миру, навіть якщо відносини між державами традиційно добросусідські. За цих умов інтенсифікація міжнародних відносин завжди несе у собі ризик появи різних поглядів на господарську, комерційну та фінансову співпрацю. Конфлікти можуть виникати залежно від змісту і наслідків історичних міждержавних угод.
Предметом суперечностей між державами бувають території та кордони, що пролягли на суші та на морі. Їх можуть поглиблювати як національний так і етнічний чинники. Адже відомо, що в багатьох випадках межі розселення народу не цілком співпадають з кордонами держав. (Саме на цій підставі народився конфлікт (2003) між Україною та Росією з приводу острова Коса Тузла). Для країн Третього світу одною з найважливіших причин появи суперечностей і конфліктів є спадок колоніалізму, насамперед кордони і території. Конфлікти в цих регіонах світу в більшості випадків зумовлено суперництвом великих держав, які посередньо чи безпосередньо вплутувалися в тамтешні суперечності і збройні конфлікти. Прагнення зайняти домінуюче становище в регіоні, рівалізація між регіональними потугами також приводить до суперечностей і конфліктів. В основі останніх лежить протистояння політичних, економічних і воєнних інтересів країн, що розвиваються. Додаткову загрозу становить гонка озброєнь.
Важливу роль у розв’язанні міжнародних конфліктів відіграють негативні етнічні стереотипи, які, ясна річ, мають глибоке історичне коріння. Вони міцно засіли в свідомості народів і важно підлягають регулюванню. На цій основі свого часу виникли війни між Францією та Німеччиною, які остаточно було врегульовано лише в 1963 році. Аналогічні явища спостерігаються і в сфері релігії. Як свідчить історія, саме релігійні протиріччя часто переростають у криваві конфлікти і війни.
Статтею 33 Статуту ООН визначено шляхи регулювання міжнародних суперечностей і конфліктів, які можуть довести до порушення миру і спокою між народами. Цей документ зобов’язує членів ООН дотримуватися принципів справедливості і права, щоб на цій основі шляхом переговорів, всебічного вивчення проблеми, залучення різноманітних посередників та арбітрів шукати й знаходити виходи, безумовно дотримуючись судової процедури і мирно регулюючи проблему. При цьому головна роль належить дипломатичним службам. У процесі переговорів конфліктна ситуація може бути вирішена шляхом односторонніх або взаємних поступок, іншої прийнятної форми компромісу. Конфліктуючі сторони можуть досягти остаточної згоди, констатуючи (початково) факт існування проблеми. Відтак регулювання справи доручають довіреним представникам (глава держави, керівник уряду, міністр закордонних справ, посол). Роботу в цьому напрямі можна продовжити шляхом обміну дипломатичними нотами. Для вирішення суперечностей можуть бути задіяні також інші зацікавлені сторони. Саме так свого часу було вирішено конфлікт на Корейському півострові та найбільш кровопролитний – в Індокитаї.
Якщо ж діяльність дипломатів не приносить успіху, а напруженість у стосунках ворогуючих сторін загрожує безпеці в світі, або, якщо сторони не підтримують дипломатичних відносин, до процесу вирішення суперечності може підключитися третя сторона-посередник. Вона може це робити з власної ініціативи або – на прохання зацікавлених сторін. Для добра справи служать всі можливі кроки, якщо в підсумку досягають припинення збройного конфлікту. З такою місією виступають як держави, так і міжнародні організації, політичні діячі, які користуються довірою і авторитетом.
До числа найбільш відомих спроб мирного вирішення міжнародних суперечностей належить посередництво ООН у справі Афганістану. По довгих роках непростих переговорів у Женеві в 1988 році підписано умову за участю Афганістану, Пакистану, США, СРСР про виведення військ (130 тис.), що й відбулося на початку 1989 року.
Оцінка численних джерел і причин напруженості у міжнародних відносинах підводять до таких висновків. По-перше, в практиці різноманітних і багатогранних міжнародних відносин суперечності – явище природне. По-друге, керівники держав у певних ситуаціях без вагань приймають рішення про застосування сили замість того, щоб вдаватися до норм міжнародного права, які дозволяють розв’язати суперечність у міжнародних відносинах інакше: шляхом мирного врегулювання конфліктної ситуації. Отже, науковий аналіз численних міжнародних суперечностей і конфліктів не додає оптимізму. Адже кожний з них може стати поважною перешкодою на шляху будівництва нового міжнародного ладу. Все ж дослід свідчить, що міжнародне співтовариство володіє випробуваними засобами мирного врегулювання міжнародних суперечностей.
Схема 14.1.

Схема 14.2.

Схема 14.3.
Схема 14.4.
Схема 14.5.
Словник найбільш уживаних термінів
Верховний комісар ООН з прав людини – посада, запроваджена в 1993 році в структурі Організації Об’єднаних Націй з метою заохочення, захисту і нагляду за дотриманням прав людини.
Війна – збройний конфлікт між двома і більшою кількістю сторін, який, звичайно, переслідує політичну мету. Зміст поняття у тому, що при зіткненні інтересів крупних політичних утворень – держав чи імперій – використовується сила. “Війною” також називають силові конфлікти. Відомі численні визначення війн, які залежать від масштабів і засобів їх провадження: громадянська, партизанська, обмежена, тотальна, міжусобна, міжплемінна, холодна, расова, торгівельна, визвольна і ін.
Геополітика – один з напрямків у політиці, який народився в Німеччині наприкінці 19 ст. За цією концепцією, зовнішня політика країни визначається її географічним становищем і навколишнім оточенням.
Глобалізація – процес кількісного зростання й інтенсифікації політичних, економічних, соціальних, культурних зв’язків і відносин держав світу.
Глобалізм – це політична практика, зорієнтована на розв’язання локальних суспільних проблем з урахуванням їхнього взаємозв’язку з проблемами зовнішніми, більш загальними, з передбаченням їх наслідків для світових процесів.
Дипломатія – діяльність урядовців та вповноважених посадових осіб щодо організації та здійснення відносин з іншими державами, міждержавними органами та міжнародними організаціями. Це мирна, ділова форма розв’язання завдань, зовнішньої політики держави, захисту її прав та інтересів за кордоном.
Зовнішня політика – це діяльність держави та інших політичних інститутів, що здійснюється на міжнародній арені; комплекс дій, спрямованих на встановлення і підтримку відносин з міжнародним співтовариством, захист власного національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб’єкти міжнародних відносин. Основні принципи зовнішньої політики закріплені в Статуті ООН та підтверджені в її резолюціях, Гельсінському заключному акті, інших міжнародних документах. До таких принципів належать шанування прав людини і громадянина, невтручання у внутрішні справи іншої держави, недоторканість кордонів, незастосування сили при розв’язанні суперечок та конфліктів. Цілі зовнішньої політики залежать від політичного режиму, історичних традицій, геополітичного середовища, міжнародних відносин і ін. Вони визначаються національними інтересами, необхідністю створення умов для реалізації політичних курсів, вирішення завдань, зумовлених системою міжнародних зв’язків.
Імперія – велика держава, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, які примусово інтегровані до єдиної системи політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв’язків. Імперії виникають внаслідок загарбання територій, колонізації, експансії, інших форм розширення впливу наддержави.
Міжнародний Суд ООН – головний судовий орган Організації Об’єднаних Націй, створений у 1945 році. Складається з 15-ти суддів, призначених Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки. Діє на основі міжнародного права як арбітражний орган для регулювання міждержавних конфліктів за згодою цих держав. Надає юридичну допомогу іншим установам ООН.
Міжнародні відносини – наукова дисципліна, яка вивчає взаємодії між державами, а в більш широкому розумінні – діяльність міжнародної системи як цілісності, яка досягнула такого стану після першої світової війни. Термін визначає комплекс взаємодій у контексті міжнародної системи держав, а також міжнаціональних корпорацій, транснаціональних груп тиску і міжнародних організацій.
Міжнародні організації – об’єднання держав, національних громадських організацій та індивідуальних членів з метою вирішення питань регіонального або глобального характеру, відвернення та врегулювання військових конфліктів.
Неурядові організації – локальні, національні чи міжнародні об’єднання людей, діяльність яких здійснюється з ініціативи громадян, а не з санкції чи вказівки уряду, і не має на меті отримання прибутку. Неурядові організації створюють для людей можливість брати безпосередню участь у розв’язанні проблем власного життя, у прийнятті відповідних рішень, у налагодженні партнерської співпраці між собою та з державними органами й міжнародними організаціями.
Ратифікація – затвердження верховним представницьким органом державної влади міжнародного договору, який після цього набуває юридичної сили для цієї держави.
Самміт – двосторонні або багатосторонні міждержавні переговори на найвищому рівні представництва - за участю глав держав чи глав урядів.
Світовий політичний процес – сукупна діяльність народів, держав та їхніх інститутів, соціальних спільностей та їхніх організацій і рухів, які переслідують певні політичні цілі в царині міжнародного життя.
Суб’єкти міжнародних відносин – людина, соціальна група чи організація, яка, керуючись певними інтересами, бере участь у міжнародних політичних процесах чи впливає на них. До суб’єктів міжнародних відносин належать національні держави, міжнародні урядові організації, транснаціональні корпорації, окремі особи, релігійні об’єднання, які діють у багатьох країнах.
Питання для самоконтролю
Які причини зумовлюють проведення державою власної зовнішньої політики ?
Назвіть суб’єктів глобальної системи міжнародного життя.
Сформулюйте визначення наукових категорій “міжнародні відносини”, “зовнішня політика”.
Що складає основу системи міжнародних відносин ?
Розкрийте ієрархію держав на міжнародній арені.
Визначте головний зміст зовнішньої політики держав.
Назвіть види зовнішньої політики держав.
У чому зміст понять: “агресивна політика”, “активна політика”, “пасивна політика”, “консервативна політика” ?
Які типи контролю забезпечують існування системи міжнародних відносин ?
Перерахуйте історичні етапи розвитку системи міжнародних відносин.
Охарактеризуйте принципи, які визначають зміст відповідно довестфальського етапу розвитку системи міжнародних відносин, а також Вестфальської, Віденської, Версальсько-Вашингтонської, Ялтинсько-Потсдамської, сучасної систем міжнародних відносин.
Які обставини зумовлюють суб’єктивне тлумачення норми міжнародного права ?
Які причини викликають виникнення суперечностей у міжнародних відносинах ?
Назвіть найважливіші виміри сили суб’єкта міжнародних відносин.
Чому суперечності й конфлікти значно більшою мірою притаманні сучасним міжнародним відносинам, ніж тим, що мали місце в минулому ?
Назвіть джерела суперечностей сучасних міжнародних конфліктів.
Що ви розумієте під поняттям “геополітика” ?
Чому на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин військова сила не є істотним параметром виміру сили ?
Які функції Міжнародного Суду ООН ?
Які функції ООН ?
За якими критеріями можна типологізувати міжнародні відносини ?
Що ви розумієте під поняттям „міжнародні відносини” ?
Що ви розумієте під поняттям “національні інтереси”?
Яка міжнародна структура має в світі найвищий рівень інтеграції ?
Що ви розумієте під поняттям “війна” ?
Література
Бжезиньський З. Великі перетворення // Політична думка. – 1994. -- № 3.
Зленко А. Дипломатія і політика. Україна в процесі динамічних геополітичних змін. – Харків: Фоліо, 2003. – 559 с.
Камінський А. Вступ до міжнародних відносин: Курс лекцій. – Львів: Світ, 1955. – 144 с.
Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика. – К.: ФАДА, ЛТД, 2001. – 224 с.
Кубієвич С. Генезис і становлення Організації з Безпеки і Співробітництва в Європа від конференції до організації // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. Вип. 9. – Львів: ЛНУ, 2003. – С. 116-123.
Мальський М., Мацях М. Проблеми наукової інтерпретації та прогнозування розвитку глобальних систем в сучасній теорії міжнародних відносин // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. Вип. 7. – Львів: ЛНУ, 2002. – С. 6-15.