Х
СОЦІОЛОГІЯ УПРАВЛІННЯ
1. Предмет і становлення соціології управління
Будь-яке суспільство турбується про свій соціальний розвиток, постійно розробляючи й запроваджуючи в життя програми такого розвитку. Критерієм життєздатності цих програм є ступінь відображення в них інтересів більшості населення і забезпечення ефективного управління соціальними процесами.
Управління — функція систем різного роду (біологічних, технічних, соціальних), що забезпечує збереження їх певної структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію програми її розвитку, досягнення мети діяльності.
Тривалий час вивченням питань управління займалися інші науки. Із загостренням соціальних проблем до підготовки управлінських рішень почали залучати й соціологів, що забезпечило урахування соціальних чинників, потреб та інтересів, ціннісних орієнтацій суспільства.
Зміни, які мають статися в нашому суспільстві, також не повинні відбуватися стихійно, ними треба управляти. Це стосується всіх сфер суспільного життя: економічної, політичної, національної, сімейно-побутової, культурної тощо. Успіху у формуванні якісно нового суспільства можна досягти лише вмілим управлінням перетворювальними процесами, точним урахуванням соціальних наслідків управлінських рішень.
Соціологія управління як галузь соціології вивчає соціальні наслідки механізму цілеспрямованого впливу на соціальні структури і процеси в суспільстві, а також соціальні відносини, що з цим зв’язані.
Це стосується всіх без винятку сфер діяльності людини. Механізм управління ніби вмонтовується в них і забезпечує вироблення та застосування відповідних способів, методів і форм здійснення передбачуваних змін.
Соціологія управління — міждисциплінарна наука, що вивчає проблеми управління, поєднуючи економічні, політичні, соціальні, організаційні, правові, психологічні та інші підходи до управління.
Управління соціально-економічними процесами зв’язане з господарськоорганізаторською функцією і має давню історію.
Уже із зародженням суспільства люди ставили перед собою певні цілі і завдання. Отже, уже тоді виникала потреба в забезпеченні відповідної організації управлінської праці.
Вивчення та використання багатого досвіду організації управління, безумовно, сприятиме досягненню ліпших результатів.
Становлення соціології управління пройшло кілька етапів. Досить докладно були розглянуті принципи «фордизму», «тейлоризму», доктрини «людських стосунків» Е. Мейо.
Залишається додати, що з метою подолання обмеженості названих теорій виникла так звана емпірична школа теорії організації та управління, яку ще називають «менеджеризмом».
Згідно цієї соціологічної концепції вирішальна роль в економічному житті сучасного суспільства переходить від власників капіталу і засобів виробництва до управлінців виробництвом (менеджерів).
Менеджмент — діяльність найманих і професійних працівників (менеджерів), що полягає у плануванні, організації, координації і контролі.
Відомий дослідник сутності і змісту праці керівника (менеджера) Г. Мінцберг, вирізняє 10 управлінських ролей, які виконуються в різні періоди і на різних рівнях, поділяючи їх на такі групи:
міжособистісні — головного керівника, лідера, зв’язуючої ланки;
інформаційні — приймач інформації, розповсюджувач інформації, представник;
з прийняття рішень — підприємця, ліквідуючого порушення, розподіляча ресурсів, ведучого переговори.
Керівник — сукупне поняття, з’являється з поділом праці; суб’єкт діяльності з визначення цілей і шляхів їх досягнення, стратегії розвитку і управління.
Менеджер — фахівець з розробки і використання системи методів, принципів, норм, спрямованих на підвищення ефективності підприємницької діяльності.
Керівник визначає загальні завдання, а менеджер відповідає за виконання конкретних завдань. Він є, за існуючим у побуті влучним виразом, «рукою управління кіньми». Менеджер представник особливої верстви у суспільному поділі праці, професійній і соціальній структурі.
З появою цієї школи проблеми управління почали сприймати як суто соціальні, а менеджмент — як техніку чи метод управління, що розвивається внаслідок властивій людині тенденції об’єднуватися в певні групи. Залежно від того, які групи є об’єктами управління, автори наукової праці «Організація бізнесу й менеджменту» Е. Петерян і Е. Плоумен виокремлюють такі основні види менеджменту: урядовий, державний, військовий, асоціативний, або клубний, бізнесовий, державної власності.
Представники менеджеризму вищим мистецтвом управління вважають управління бізнесом, а менеджмент сприймається ними як специфічний економічний орган індустріального суспільства. На їхню думку, мистецтво управління відрізняється від техніч-них умінь самою суттю справи, якою управляють, і менеджмент ніколи не стане точною наукою, а критерієм його якості завжди буде тільки практичний успіх. Мистецтво менеджменту має вирішувати такі завдання:
створення «виробничої єдності», що потребує усунення всіх «слабких місць»;
забезпечення максимального розвитку і використання всіх ресурсів системи;
урахування вимог не тільки поточного моменту, а й перспективи.
Менеджер виконує такі функції:
визначає цілі ділового підприємництва;
організує мотивацію, а також зв’язок, аналіз, оцінку діяльності працівників;
створює умови для кваліфікаційного зростання працівників;
формує необхідні організаційні структури і добирає керівний склад.
Відомий американський соціолог Ф. Херцберг уважає, що індустріальна соціологія на Заході у розвитку вчення про виробничу поведінку працівника та її регулювання пройшла три парадигми (короткий виклад основних понять, пропозицій, процедур і проблем): науковий менеджмент, менеджмент людських стосунків і ситуативний менеджмент. Вітчизняний менеджмент має певні особливості.
У колишньому СРСР одразу після революції (2.12.1917 р.) при Раді Народних Комісарів було утворено Вищу раду народного господарства, а пізніше аналогічні органи на місцях. Саме ці органи управляли соціально-економічними процесами, узгоджували діяльність різних господарських організацій.
У той час видавалися й вивчалися праці відомих західних учених з проблем управління (хоча із застереженнями щодо їх «буржуазного» та «класового» характеру), функціонувало понад десять науково-дослідних інститутів із вивчення цих проблем.
Цікавою була розроблена Ф. Р. Дунаєвським оригінальна концепція «Трьох категорій якостей функціонера», побудована на тому принципі, що якості, котрих вимагають від керівника будь-якого рангу, визначаються конкретною ситуацією, а не заздалегідь створеною нормою. Ситуаційність задається організацією і характером праці. Наприклад, у ситуації, коли роботу чітко організовано, розписано виконання всіх посадових обов’язків у часі, потрібен функціонер, який умів би дотримуватися встановлених норм і виконувати їх акуратно і швидко. Коли роботу не налагоджено, коли відсутня організаційна структура управлінського апарату, потрібен вольовий керівник, що вміє побачити в роботі головне і своєчасно знайти єдине правильне рішення.
Проте з часом політична ситуація в країні змінювалася, наукові дослідження стали втрачати об’єктивність, усе більше утверджувалися різні догматичні концепції, які заперечували світовий позитивний досвід, вороже сприймалися соціологічні праці навіть найвідоміших учених.
У 30-ті роки відбувся остаточний перехід до жорстко централізованої бюрократичної системи.
Щоправда, у 50-ті роки за часів хрущовської «відлиги» було зроблено досить вдалу спробу перейти на територіальний принцип управління, але невдовзі після усунення М. С. Хрущова переміг галузевий принцип, який врешті-решт призвів до неподільного панування міністерств в економіці. Відомче підпорядкування стало причиною застійних явищ, загострення соціальних та економічних проблем. Саме йому зобов’язане суспільство технократизмом, залишковим принципом задоволення соціальних потреб, ігноруванням регіональних та національних інтересів. У 80-ті роки відомчий принцип досяг свого апогею: реакцією на кожну нову проблему було створення нового міністерства чи відомства. Колишній СРСР упевнено тримав світову першість щодо кількості міністерств.
Уже саме життя почало вимагати зміни управління, передовсім забезпечення його соціальної спрямованості.
За ринкових умов актуальними стали проблеми власності, ролі різних її форм, організації соціальної поведінки людини, її участі в управлінні суспільними справами.
На жаль, зміна відносин власності на теренах колишнього СРСР супроводжується не тільки економічними, а й глибокими політичними кризами. Відтак потребує зміни й удосконалення механізм управління соціально-політичними процесами, адаптації до нових умов суспільного розвитку.
Важливі проблеми управління в цій сфері зв’язані з розвитком демократії, з побудовою державності України, розвитком культури й духовності народу.
Специфіка управління в сфері соціально-політичних відносин полягає в тім, що для характеристики цієї діяльності не досить кількісних показників — кількості партій, активних виборців тощо. Це управління не зводиться до якихось технічних прийомів. Важливо створити такий механізм, котрий вдало поєднував би централізацію із самоуправлінням, з участю широких мас в управлінні. Особливе значення мають уміння політиків приймати правильні рішення, добре орієнтуватись у кожній конкретній ситуації. Інтуїція, передбачення наслідків рішень, прогноз — це, на жаль, не передається в процесі теоретичного навчання, а набувається тільки досвідом.
Ефективність управління процесами будь-якої сфери багато в чому залежить від уміння і компетентності кадрів, від стилю управління.
Управлінці — категорія специфічна. Вони посідають цілком визначене місце в основній суспільній підсистемі-виробництві і відіграють у ньому значну роль. Проте у зв’язку з тим, що оплату їхньої праці не завжди вдається поставити в залежність від її результатів, склалася особлива практика отримання управлінцями своєї частки національного доходу. Відомо, що виробництво будь-якого виробу потребує суспільно необхідних затрат праці. Роблячи менший внесок, управлінці використовують своє становище в системі суспільного виробництва, привласнюють чужу працю, тобто паразитують на праці безпосередніх виробників. З цим привілеєм управлінці не поспішають розлучатися. З цього випливає, що удосконалення стилю управління є дуже важливою проблемою. З нею зв’язані такі вимоги:
— наявність повної всебічної інформації, яка б давала змогу зробити обгрунтовані рекомендації;
— уміння здійснювати всебічний і систематичний підхід до прийняття рішень;
— врахування інтересів працівників, узгодження їх з інтересами виробництва і суспільства.
Центральне місце в організації вирішення нагальних проблем належить керівникові.
Керівник як представник державної влади в трудовому колектив(, має певні права (формальний лідер) ( зобов’язаний об’єднувати ( спрямовувати людей до визначеної мети. Для ефективно( діяльності він має оволодіти різними методами керівництва, тобто сукупністю прийом(в, як( використовуються в процес( керівництва.
Відомі так( групи метод(в:
адміністративні, що породжуються адміністративно-нормативними відносинами ( грунтуються на можливості примусу;
економічні, за яких становлення бажано( для керівника поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних чинник(в ( стимул(в;
соціально-психологічні, що полягають у створенні в колектив( таких умов, за яких формування трудової поведінки відбувається під впливом психологічного клімату колективу, системи його ціннісних орієнтацій, авторитету самого керівника тощо.
Багато залежить від особистості керівника. Він має бути позбавлений начальницьких амбіцій, а його вчинки — служити прикладом для інших. Керівник має бачити перспективу і вміло просуватися до неї, підпорядковуючи поставленій меті всі свої дії, що характеризуються стилем керівництва.
Стиль керівництва — це в певний спосіб упорядковане застосування різних управлінських метод(в, що залежить від особистих здібностей ( особливостей характеру конкретного керівника. Полярними стилями керівництва ( демократичний, за якого керівник радиться з підлеглими, обговорю( з ними різні вар(анти рішень, намагаючись не нав’язувати своєї думки, ( адміністративний, коли ініціатива зосереджується в руках керівника, д(( підлеглих максимально контролюються.
Для керівника трудового колективу особливо актуальними ( проблеми, зв’язані з трудовими конфліктами, як міжособистісними, так ( більш широкого соціального плану, зокрема страйками.
Виникнення міжособистісних конфлікт(в може статися і з вини керівника (порушення неформальних норм поведінки, несприйняття групою стилю керівництва, некомпетентність, низька психологічна культура тощо) ( з вини підлеглих (непорядність, порушення норм ( правил поведінки, підвищена конфліктність як характерологічна риса, соціально-психологічна несумісність тощо).
Для розв’язування конфлікт(в застосовуються різні методи: адміністрування, товариська критика, переговори, дружні бесіди. При цьому можуть використовуватися тактика заспокоєння, компроміси, зміна позицій, перебудова відносин та ін.
Нині у зв’язку з різкою зміною специфіки соціальних ( економічних відносин з’явилися масові соціальні (в тому числі трудові) конфлікти, наприклад, страйки.
Страйк — це групова, організована ( цілеспрямована тимчасова відмова працівник(в від участі у регламентованій трудовій діяльності з метою задоволення органами управління висунутих страйкарями вимог.
Страйки можуть зумовлюватися як внутрішніми чинниками — невиконання керівництвом своїх обіцянок, поганий заробіток, несправедливий розподіл прибутку тощо, так ( зовнішніми — вимога змінити політичного лідера, послаблення правового й соціального захисту трудящих, виникнення гострого дефіциту товар(в щоденного вжитку тощо.
Застосування спеціальних метод(в дослідження, соціологічні вимірювання соціального напруження дають змогу виявити причини соціальних конфлікт(в ( визначити найраціональніші способи (х розв’язання.
2. Функції соціального управління, методи рішення
Соціальне управління є одним із основних видів управління, що полягає в забезпеченні реалізації потреб розвитку суспільства і його підсистем; формуванні критеріїв і показників соціального розвитку об’єкта, розробці і застосуванні методів вирішення проблем, що виникають; досягнення запланованих параметрів у розвитку соціальних відносин і процесів суспільства.
В управлінні суспільним розвитком можна виділити такі напрямки:
 управління соціально-економічними процесами, що означає соціальний контроль за виконанням соціально-економічних програм; спрямування і мотивацію економічної діяльності людей, регулювання економічної поведінки людини, її ролі в системі економічних відносин;
 управління соціально-політичними процесами, яке полягає у відтворенні змісту політики і способах її впровадження в життя;
 управління процесами сфери духовного життя, що виявляється у формі освіти й виховання, визначенні засобів та методів активного залучення людей до суспільного життя.
Соціальне управління здійснюється за допомогою регулювання відносин між окремими спільнотами людей у відповідності з головними завданнями розвитку суспільства. Визначення соціального змісту цих завдань, шляхів і засобів їх вирішення є цільовою функцією соціального управління. Вона полягає в усуненні суперечностей суспільного розвитку, гармонізації інтересів різних соціальних груп.
Наукове управління життєдіяльністю суспільства за своєю соціальною сутністю є процесом приведення суб’єктивної діяльності людей у відповідність із потребами суспільного розвитку. Але таке узгодження, досягнення єдності відбувається, а лише за допомогою системи управління.
Система соціального управління складається із таких частин:
методів управління — планування, організація, контроль, облік, аналіз, стимулювання, виховання;
засобів цілеспрямованого впливу на соціальні процеси — управлінські рішення, виробничі завдання, розпорядження, накази, прохання, норми, стимули, санкції;
організаційної структури — внутрішньої побудови системи, яка відображує особливості розподілу та кооперації праці, техніч-ні засоби збирання, збереження та передавання інформації, моти-вацію тощо.
Ядром системи управління є люди — керівники, спеціалісти, допоміжний персонал і робітники. Система управління спрацьовує на всіх рівнях вияву соціальних процесів (суспільство, організація, особистість).
Найбільш загальна її соціальна мета — використання організаційно-технічних, економічних і соціальних можливостей об’єкта управління для вирішення соціальних завдань.
Нинішня життєдіяльність будь-якої соціальної організації, системи потребує вдосконалення системи управління, позбавлення її бюрократизму та формалізму. Розробка та запровадження відповідної системи управління починається зі збирання інформації. Ця функція відкриває управлінський цикл, і її сутність проявляється в обгрунтуванні мети управління, визначенні завдань та засобів їх реалізації.
Сучасне управління виробництвом гостро відчуває, зокрема, дефіцит соціальної інформації. Якщо техніко-економічній інформації приділяється відповідна увага і керівники знають технічні можливості підприємства, показники його економічної сфери, то в соціально-психологічному кліматі, механізмі трудової поведінки працівників, чинниках, які її визначають, вони орієнтуються погано. Ефективне управління виробництвом потребує знання керівником настрою, потреб кожного працівника, його мотивів до праці.
За переходу від планової до ринкової економіки, від тоталітарного до демократичного суспільства без такої інформації управління просто неможливе. Потрібна принципова переорієнтація управлінської діяльності в напрямі задоволення соціально-гуманітарних потреб громадян відповідно до міжнародних стандартів.
Це зумовлює необхідність зміни ціннісно-нормативної орієнтації усіх ланок управлінської сфери і структур суспільства. Економічні критерії слід розглядати як ресурсні можливості чи обмеження в процесі реалізації соціально орієнтованих проектів, а не брати їх за найголовнішу мету, як це було за часів «планової економіки», коли головними була не якість і кількість спожитих населенням товарів та продуктів, а валові обсяги продукції.
Саме на підставі такої інформації можливе успішне виконання інших функцій: прогнозування, що має ймовірнісний характер, планування, яке полягає у визначенні конкретних засобів для досягнення поставленої мети, організації, спрямованої на формування керуючої і керованої систем (об’єкта та суб’єкта управління), регулювання, що має мету збереження, підтримання й удосконалення системи управління, вплив на свідомість і поведінку людей за допомогою економічних важелів (заробітної плати, прибутку, ціни), правових та адміністративних заходів.
Завершується управлінський цикл такими функціями, як облік — отримання, обробка, аналіз і систематизація інформації та контроль відповідності процесу функціонування об’єкта управління управлінським рішенням, що приймалися.
Функції втілюються в управлінському рішенні — засобі управлінського впливу, організованої взаємодії суб’єкта та об’єкта управління. Управлінські рішення класифікуються за:
структурою об’єкта управління (державні, обласні, районні тощо);
структурою суб’єкта управління (суспільні та колективні, єдиноначальні та колегіальні);
 характером здійснення управлінського впливу (адміністративний, економічний, соціально-психологічний).
Зміст процесу опрацювання й реалізації управлінських рішень зумовлюється їхньою соціальною специфікою. Підготовка і прийняття рішень, організація і контроль виконання це елементи єдиної цілісної системи управління, бо тільки сукупність цих дій забезпечує ефективність соціального управління.
В основі підготовки управлінського рішення лежить пошук проблеми, яку потрібно розв’язати, та способів її розв’язання. Соціологічними методами розробки рішення є «мозгова атака», ділова гра, дискусія тощо, а методами організації виконання — регламент (економічний, адміністративний), самомотивація.
Регламент — це сукупність правил, що визначають діяльність державного органу, установи, організації.
Тренд (від англ. trend — тенденція, відхил) — домінуючий напрямок в розвитку будь-якого явища, процесу, досить стійкі переваги певних суджень в громадській думці.
Процес соціального управління є безперервним. Після реалізації розроблених заходів розпочинається збирання нової інформації про соціальні параметри того самого об’єкта управління, але вже такого, що за своїм станом якісно відрізняється від попереднього.
Значне місце в системі управління соціальним розвитком трудової організації належить соціально-психологічним методам, які призначені для впливу на соціально-психологічні відносини між людьми. Специфіка цих методів полягає в орієнтації на використання неформальних відносин, щонайповніше врахування в процесі управління потреб та інтересів окремих груп і осіб.
Соціально-психологічні методи включають такі процедури:
— підбір членів організації з урахуванням їхніх соціально-психологічних характеристик, їхньої сумісності, що створює передумови для успішного формування і розвитку колективів;
— формування і розвиток соціальних норм трудової поведінки на основі підтримання традицій, звичаїв, звичок, що сприяє зміцненню колективу, підвищенню свідомості його членів, розвитку в них почуття відповідальності;
— уведення системи соціального регулювання через використання договорів, зобов’язань;
— соціальне стимулювання, тобто створення умов для соціально-психологічної заінтересованості в досягненні певних цілей, результатів у загальноосвітньому, морально-естетичному, культурному розвитку членів організації, підвищенні кваліфікації, ініціативному, творчому ставленні до праці, що позитивно впливає на ефективність діяльності організації;
— сприяння задоволенню тих потреб, які можуть бути задоволені в межах даної організації, шляхом упорядкування сфери дозвілля, позавиробничого часу, побуту, спортивної та різної позавиробничої діяльності.
Соціальне самопочуття працівника багато в чому визначається тим, наскільки активно він бере участь в управлінні. Демократизація виробничих відносин, самоуправління — обов’язкова умова ефективного функціонування виробничої організації.
Важливою функцією самоуправління є розвиток структури, формування складу колективу. Це виборність деяких керівників, набір працівників у штат, їхнє звільнення, пересування по службі. Тут важлива роль належить громадським організаціям.
Функція забезпечення режиму й ритму роботи трудової організації передбачає участь працівників у вирішенні питань організації праці, технологічної дисципліни тощо.
Самоуправління, безумовно, має виконувати функцію планування, яка характеризує участь членів організації в плануванні її життєдіяльності на всіх стадіях розвитку.
Контрольна функція самоуправління може різною мірою реалізовуватися через всі інші перелічені функції. Наприклад, участь колективу у вирішенні виробничих питань, активність у висуванні пропозицій для вирішення інших життєво важливих питань діяльності організації.
3. Соціальне програмування і прогнозування в управлінні
Управління соціальним розвитком колективу має грунтуватися на соціальному проектуванні, нормуванні, соціальному прогнозуванні, моделюванні, програмуванні. Отже, основним документом має бути не план, а програма соціального розвитку — докладний виклад основних завдань і цілей діяльності організації, окремих її структур і членів.
Розробка такої програми розпочинається з аналізу вихідної ситуації.
Наступним етапом є складання визначення перспективи. Цей процес грунтується на порівнянні нормативної та прогнозної моделі явища, яке вивчається. Спочатку визначають можливі варіанти розвитку досліджуваної соціальної системи, а також соціальні наслідки практичних управлінських заходів.
Наприклад, в результаті вивчення даних соціального паспорта підприємства виявилася тенденція плинності деяких категорій висококваліфікованих працівників. Слід чітко з’ясувати, як може змінитися ця тенденція в майбутньому із соціальною переорієнтацією виробництва, появою комерційних структур, ринку робочої сили, що може зробити саме підприємство.
Для того щоб правильно вибрати напрям соціального розвитку трудового колективу (подолання соціальної апатії працівників, поліпшення виконаних службових обов’язків, посилення соціального контролю, оздоровлення соціально-психологічного клімату, згуртування колективу, удосконалення стилю керівництва, підвищення змістовності праці, оптимізація соціальної структури, забезпечення трудової мотивації молодих робітників тощо), потрібно побудувати нормативну модель. Можна при цьому орієнтуватися на інші споріднені організації, тобто на усереднені стандарти (середню заробітну плату, забезпечення комунальними послугами, різними соціальними благами тощо), або на максимально чи мінімально можливі залежно від наявних коштів.
Кожний із цих варіантів є певною перспективою соціального розвитку колективу і може сприйматися як нормативна модель. Порівняння того, що хочеться мати через певний час, з реальним розвитком соціальних процесів у майбутньому сприятиме правильному вибору рішення.
Для того щоб скласти систему практичних заходів і контролю за їх реалізацією, що є наступним етапом розробки програми соціального розвитку, слід розробити «дерево управлінських рішень». Для цього складають якомога повніший перелік заходів, нововведень, аналізують їхній взаємозв’язок і визначають вплив (позитивний, негативний) на ситуацію, яка досліджується.
Науково обґрунтованим способом запровадження практичних заходів є соціальне проектування.
Далі настають стадії перевірки й оцінки роботи. Одним із засобів перевірки нововведень, що пропонуються, є експеримент, який можна трактувати в цьому разі як практичне використання новацій в обмеженому масштабі з метою перевірки можливості широкого запровадження таких.
Призначення експерименту полягає в отриманні такої інформації про якості запропонованої новації, котру неможливо отримати попереднім прогнозуванням.
У соціологічному вивченні системи управління особливе місце займає соціальне прогнозування, як конкретне уявлення, передбачення, судження про подію, стан соціального об’єкта в майбутньому. Його не слід плутати із соціальним плануванням. Назвемо такі особливості соціального прогнозування:
формулювання мети соціального прогнозування порівняно з плануванням має загальніший і абстрактніший характер. Мета соціального прогнозування — на основі аналізу стану і поведінки соціальної системи в минулому, а також вивчення тенденції зміни чинників, що впливають на неї, визначити кількісні та якісні параметри її розвитку в перспективі, розкрити зміст ситуації, в яку потрапить система;
соціальне прогнозування на відміну від планування забезпечує лише інформацію для обґрунтування рішень і вибору методів планування, указує на можливі шляхи розвитку в майбутньому, а соціальне планування визначає, який з цих шляхів вибирає суспільство.
план містить уже готові рішення і є директивним документом, що визначає їхній зміст, період проведення, відповідальних осіб, потрібні для цього кошти тощо, прогноз як наукове знання про майбутній стан соціальних процесів і явищ має імовірнісний характер, план — однозначна варіантна модель.
Розрізняють різні види соціального прогнозування:
а) за проблемно-цільовим критерієм соціальне прогнозування поділяється на пошукове й нормативне. Пошукове соціальне прогнозування полягає у визначенні імовірнісного стану об’єкта управління в майбутньому на основі аналізу особливостей його розвитку в минулому. Нормативне прогнозування — це визначення засобів для досягнення бажаного стану об’єкта чи заданої мети;
б) за критерієм часу соціальне прогнозування поділяється на оперативне, короткотермінове і довготермінове.
Соціальне прогнозування використовує такий специфічний метод, як експертне опитування. Соціальне експертне опитування належить до якісних методів соціального прогнозування. Воно ґрунтується на логічному аналізі, проводиться за загальними принципами, має на меті виявлення довготермінових проблем і визначення способів їх розв’язання.
Для характеристики об’єкта управління соціальна експертиза здійснюється відповідно до досвіду експерта, знань особливостей функціонування і розвитку досліджуваного об’єкта. Інформація при цьому збирається шляхом проведення безпосередніх, з допомогою преси чи поштового зв’язку спеціалізованих експертних опитувань населення.
Процес соціальної експертизи складається з таких процедур:
— підбір експертів та оцінка їх компетентності;
— розробка анкет для опитування експертів;
— отримання інформації від експертів (експертний висновок);
— оцінка узгодженості думок експертів;
— оцінка вірогідності результатів;
— складання програми для опрацювання експертних висновків.
Для прогнозування соціального прогресу на десятки років наперед ученими використовуються досконаліші науково-організаційні методи отримання експертних оцінок. Серед них, зокрема, є дуже популярним «метод Дельфі». Він передбачає складну процедуру отримання і математичного опрацювання відповідей. Прогнозування цим методом грунтується на дослідженні об’єкта й об’єктивних знаннях про нього з урахуванням суб’єктивних поглядів та думок експертів. За допомогою «Дельфі-методу» виявляється, яке судження опитуваних з того чи іншого питання переважає. При цьому велику роль відіграють інтуїція та досвід експертів. Тому цей метод не завжди є безпомилковим. З огляду на це «Дельфі-метод» доцільніше використовувати в простих випадках — складання короткотермінових прогнозів, передбачення локальних подій тощо. Проте його використання (на додаток до інших методів) для довготермінового, комплексного, глобального передбачення підвищує надійність прогнозів.
Щоправда, метод експертного опитування досить складний. Він потребує великих витрат часу на кожному із етапів його організації, високої кваліфікації експертів, базується на інтуїції і суб’єктивних судженнях опитуваних, а отже не забезпечує належної точності. Відтак у соціальному прогнозуванні часто користуються кількісними методами моделювання. Залежно від математичної техніки, що на ній вони ґрунтуються, ці методи поділяються на трендові (екстраполяційні) екстраполяція — один із найважливіших методів сучасного прогнозування, що полягає в розповсюдженні висновків, що отримані стосовно одної частини явища на інші його частини — багатомірний метод математичної статистики, що застосовується, зазвичай, для виміру взаємозалежностей між ознаками соціальних об’єктів і класифікації ознак з урахуванням цих залежностей., факторні (аналітичні) фактор — рушійна сила, причина будь-якого процесу, явища; суттєва обставина в будь-якому процесі, явищі. Еврістичні — сукупність логічних прийомів і способів розумового мислення, у тім числі імітаційні та ігрові моделі. Ці методи є предметом вивчення інших наукових дисциплін.
Отже, соціальне прогнозування грунтується на вивченні об’єктивних закономірностей науково-технічного і соціального прогресу та моделюванні варіантів майбутнього розвитку з метою формування, обгрунтування й оптимізації перспективних рішень.
Вітчизняний досвід соціального прогнозування свідчить, що спрогнозувати розвиток соціальних процесів на 5—10 і більше років наперед дуже важко. У другій половині 60-х рр. було велике бажання визначити майбутні обриси розвитку окремих соціальних процесів, а також суспільства в цілому.
Для цього використовувались усі можливі методи — від гарячкових пошуків відповідей у теорії марксизму-ленінізму, до маніпуляцій статистичними даними. Саме тоді народився афоризм: «Є брехня, є велика брехня, є ще й статистика». Але прогнози, що грунтуються на брехні, нічим іншим, крім брехні, бути не можуть. Саме через це керівництво КПРС так і не помітило початку розвитку в суспільстві багатьох негативних соціальних процесів, а в кінцевому підсумку втратило владу.
Недостатня ефективність радянського соціального прогнозування полягала не тільки в тім, що воно базувалося в основному на умоглядних постулатах, на самому лише бажанні досягти чогось ліпшого. Найстрашнішим недоліком був брак комплексності в прогнозуванні соціальних змін. Багато соціальних прогнозів робилося ізольовано від процесів, що відбувалися в політиці, економіці, духовному світі людини. Офіційна статистика охоплювала тільки певні історичні відрізки часу, що не давало змоги застосовувати складні методи екстраполяції, спотворювало реальність.
4. Соціальне проектування і планування
В основі соціального управління, на думку Ф. Енгельса, лежить необхідність навчитися виявляти «непрямі», більш віддалені в часі суспільні наслідки людської виробничої діяльності, а отже, отримувати «можливість підпорядковувати людському пануванню і регулюванню також і ці наслідки».
Ще К. Маркс указував на різницю в діях людини і, наприклад, бджоли. На відміну від останньої, раніше ніж щось зробити, людина обдумає свої дії, порівняє кілька варіантів виконання і, вибравши найліпший, складатиме остаточний проект.
Проектуванням охоплено всі сфери життєдіяльності людини і суспільства. Воно тісно взаємодіє з усіма функціями управління і, будучи формою вироблення і прийняття рішення, важливим елементом циклу управління, забезпечує реалізацію інших його функцій. У конкретній формі — проектування є виразом прогностичної функції управління. Воно є попереднім відтворенням дійсності, створенням прототипу передбачуваного об’єкта, явища чи процесу за допомогою специфічних методів. Воно застосовується як для розробки різних варіантів вирішення нових соціальних проблем, так і для складання соціальних планів та програм з регулювання видозмінених, хоч і вже відомих, соціальних процесів та явищ.
Проектування — це складна, творча діяльність, яку спрямовано на вибір найліпшого варіанта майбутніх дій для досягнення основної мети. Проектування конструює модель соціальної системи, яка будується, визначає її соціальні характеристики.
До проектування, як правило, залучається велика кількість найбільш кваліфікованих фахівців, бо в цьому процесі багато що залежить від особистості проектанта, його здатності грамотно й нестандартно думати.
Об’єктами проектування можуть бути соціальні інститути, явища, процеси. Воно може бути зв’язане з удосконаленням функцій таких соціальних інститутів, як економіка, політика, освіта та ін., зі створенням умов для ефективної діяльності в будь-якій сфері, у тім числі трудовій.
Соціальне проектування обслуговує всі види діяльності людини, але тільки за системного підходу можливе оптимальне проектування суспільних явищ і процесів. У цьому й полягає особливість соціального проектування, що воно охоплює всі види суспільної життєдіяльності на різних її рівнях: організація, район, місто, область, країна в цілому.
Соціальне проектування має орієнтуватися не на суб’єктивні бажання, а на знання об’єктивних законів соціального розвитку, на наукові методи — використання матриці ідей, входження в роль, методи аналогій, асоціацій, повної реорганізації тощо.
Матриця ідей (сукупність ідей представлених у вигляді таблиці) використовується за обмежених можливостей, коли розробка проекту залежить від складності й першочерговості поставлених завдань, від термінів, у межах яких потрібно реалізовувати задум, від трудових, матеріальних і фінансових ресурсів.
Входження в роль (програвання ролі, представляючи і характеризуючи стандарти і цінності відповідної соціальної групи) — це намагання зрозуміти, що саме необхідно зробити для реалізації проекту. Проектувальник вивчає умови, в яких відбуваються процеси, реалізуються інтереси і потреби людей.
Застосування аналогій у соціальному проектуванні доцільне тоді, коли є позитивний досвід ефективного вирішення соціальних проблем робочого місця, організації, міста, окремих соціальних груп населення. Відомі підходи до вирішення соціальних проблем можуть бути взірцем, еталоном, добрим прикладом. Соціальний проект, розроблений за аналогією, не обов’язково має повністю повторювати те, що вже відомо. У ньому можуть використовуватися й цілком нові елементи.
Застосування асоціації в розробці проекту можливе тоді, коли необхідно прийняти абсолютно нове рішення, але його можна конструювати за аналогією дій в іншій ситуації. Інакше кажучи, принцип розв’язання проблем в одній сфері підказує шлях до їх розв’язання в іншій.
Метод асоціації може використовуватись через модифікацію, коли з урахуванням накопичених знань розробляються підходи, що уможливлюють видозміни об’єкта, тобто стосуються не тільки його форми, а й суттєво змінюють зміст.
Метод асоціації може полягати і в цілковитій відмові від відомих принципів функціонування якогось об’єкта та заміні їх новими вихідними положеннями, що і є суттю повної реорганізації. Отже, метод асоціації ніби поєднує в собі адаптацію, моделювання й повну реорганізацію.
У житті бувають ситуації, які висувають проблеми цілком не схожі на інші. Тоді для проектування дій щодо їх розв’язання можна користуватися вже відомим нам методом мозкового штурму, або його різновидом — методом синектики.
Процес соціального проектування складається з логічно послідовних дій. Розпочинається він із з’ясування наявності і сутності суспільної потреби в розробці проекту. Одночасно визначається час, потрібний для його виконання.
На наступному етапі формується мета розробки соціального проекту. Характеризується той стан, якого хотілось би досягти.
Після цього збирається інформація із різних джерел, у тім числі й за допомогою спеціальних наукових досліджень.
На основі отриманої інформації складається завдання на проектування і визначається те, яким параметрам воно має відповідати. Саме на цьому етапі важливе значення мають принципово нові ідеї.
Формулювання завдання розглядається як частина концепції, яка може включати різні варіанти. Ліпше, коли ці варіанти подаються у вигляді матриці, що передбачає відбір найбільш оптимальних рішень з урахуванням значення різних перемінних. Концепція проекту може перевірятися як теоретичним аналізом, так і за допомогою експерименту.
На етапі завершення приймається рішення, тобто конкретна програма дій, яка в заданих параметрах передбачає засоби досягнення поставленої мети за наявності певних обмежень. Передбачаються варіанти рішень, строки, етапи й послідовність операцій з їх виконання.
У вітчизняній практиці є лише два види соціального проектування: нових виробництв і нових міст.
Тривалий час соціальні аспекти за створення нових виробництв не враховувалися, що призводило до пізніших ускладнень.
Для виробництва дуже важливим є відповідний трудовий колектив, тому проектування передбачає розробку засобів комплектування й закріплення кадрів, мотивації їхньої виробничої поведінки.
Необхідно також передбачати дотримання інтересів статево-вікових груп, підвищення змістовності праці, забезпечення комплексної реалізації потреб кожного працівника і членів його сім’ї щодо самореалізації і самоствердження на службі, у житті, у відпочинку тощо.
Проектування нових виробництв має врахувати наявність таких соціальних процесів, як первинна та вторинна адаптація, успішність яких залежить від попередньої поінформованості щодо особливостей організації виробничого процесу, можливості підвищення кваліфікації, перекваліфікації тощо, бо запровадження технологій нових виробництв супроводжується вивільненням одних професій і появою нових, зміною змісту праці тощо.
Особлива увага в соціальному проектуванні нових виробництв має приділятися поліпшенню виробничих умов: зменшенню загазованості, шуму, вібрації тощо.
Отже, соціальне проектування нових виробництв — це процес розробки одного із варіантів соціальної організації життєдіяльності працівників у нових виробничих умовах.
Проектування нових міст тривалий час розглядалося лише в межах архітектури, хоч у ньому були присутні й соціальні елементи. З розвитком урбанізації соціальним проблемам, зв’язаним із побудовою нових міст, почали надавати більшої уваги.
Одною з вимог до соціального проектування нових міст є раціональне розміщення промислової і житлової зон. Зокрема, в Києві цю вимогу довгий час ігнорували. Доказом цьому є забудова промислової Дарниці, де впритул до промислової хімії, шкідливих для здоров’я людини виробництв розмістили житлові масиви.
Нині, готуючи проекти нових забудов, уважніше ставляться до вирішення соціальних проблем хоча б тому, що на кожному новому масиві передбачається побудова установ соціального призначення.
Отже, соціальні проекти побудови нових міст, з одного боку, сприяють вирішенню загальних соціальних проблем, а з іншого — організують це вирішення в комплексі з технічними, економічними та іншими проблемами.
Соціальний проект — це сукупність документів, що в них викладено цілі, засоби й етапи реалізації передбаченої програми соціальних змін. Дійовість соціального проектування залежить не тільки від його методів (про що вже йшлося), а від урахування в ньому економічних проблем та екологічних вимог регіону, майбутніх змін у техніці й технології.
5. Соціальне планування
Складовою соціального управління є соціальне планування. За своїм походженням планування є соціалістичною ідеєю. Її пропонували представники утопічного соціалізму — А. Сен-Сімон, Ж. Фур’є, а Р. Оуен зробив спробу її реалізувати. Спочатку планування поширювали тільки на економічну сферу в межах великих економічних утворень — трестів, концернів, фірм. Згодом планування поширилося в межах усього суспільства, зокрема у соціальній сфері.
У колишньому СРСР спроби ширшого трактування плановості, можливості планового регулювання суспільних процесів робили одразу після революції 1917 р. Уже в першому п’ятирічному плані був розділ «Соціально-економічні проблеми». Сам термін «соціальне планування» був ужитий Ф. Рузвельтом в його «Новому курсі», що розроблявся для виведення США із кризи початку 30-х років. Згодом американські вчені почали вживати цей термін у зв’язку із розглядом форм і методів здійснення соціальної політики, зокрема забезпечення соціального захисту населення.
Без огляду на те, що ідею плановості було висунуто соціалістами, у нашій країні до кінця 90-х років її було повністю дискредитовано. На думку відомого соціолога Ж. Тощенка, це сталося внаслідок:
— поступового відходу практики планування від потреб людини, що проявилося в технократизмі, у втратах навіть тих невеликих соціологічних надбань, що були властиві теорії і практиці 20-х рр.;
— доведення до абсурду ідей розподілу всіх ресурсів, що проявилося в суцільній регламентації економіки й виробництва;
— абсолютизації методів директивного командування і нехтування методами непрямого регулювання, відмови від створення сфери свободи для розгортання потенційних можливостей суспільства.
Усі плани до 60-х рр. орієнтовані були на збільшення обсягів виробництва і лише за умов їх виконання передбачалося задоволення потреб людей. Проте життя брало своє, і об’єктивна необхідність задоволення потреб людини почала реалізовуватися через трудові колективи. З ініціативи ленінградських підприємств у 60-ті роки почали розробляти плани соціального розвитку. Ідею соціального планування було навіть закріплено в 1977 році в Конституції СРСР. Проте за показники соціального розвитку, як і раніше, ніхто не відповідав, а техніко-економічні показники досягалися в основному за рахунок добробуту людей.
Практика соціального планування показала, що його об’єктом мають бути всі рівні, починаючи від трудових колективів і закінчуючи суспільством у цілому, усі сфери життєдіяльності суспільства, усі соціальні процеси і явища.
Отже, соціальне планування — це науково обгрунтоване визначення перспектив і показників розвитку соціальних інститутів, явищ і процесів, а також розробка заходів для досягнення бажаного на всіх рівнях формування соціальних відносин.
Перший рівень соціального планування — це планування соціального розвитку трудових колективів. Основною метою цих планів було спонукання людини до праці з повною самовіддачею і створення умов для такої праці. Розробляючи плани, виходили з того, що людина може зробити для розвитку виробництва і як вона буде змінюватися під впливом прогресу, що може зробити колектив для підвищення добробуту людини, як змінити організацію стимулювання праці, щоб посилити матеріальну заінтересованість кожного працівника в поліпшенні показників діяльності всього колективу, як залучити членів колективу до громадських справ, тобто до керування взаємодією людини з суспільством.
Проблемами соціального планування на регіональних рівнях стало регулювання міграційних процесів, використання трудових ресурсів, управління розвитком національних відносин, розподілом і використанням культурних цінностей, отже, вирівнюванням соціального розвитку і створенням сприятливих умов для функціонування соціальних організацій. Щодо окремих сфер діяльності, котрі утворені в результаті поділу праці, то соціальне планування охоплювало такі питання, як умови і зміст праці, професійно-кваліфікаційна підготовка кадрів, престижність професійної діяльності, співвідношення робочого і вільного часу, задоволення нагальних потреб працівників тощо.
Існує ціла низка методів соціального планування. У старій системі домінував балансовий метод, що забезпечував зв’язок між потребами суспільства і його можливостями за обмежених ресурсів. З переходом до ринкових відносин, коли важливо бачити соціальні наслідки рішень, що приймаються, уміти узгоджувати інтереси всіх учасників перетворень, надаючи умови для виявлення їхньої творчої активності, більш важливими стають такі методи, як:
нормативний. Нормативи є засадними для визначення показників соціального розвитку;
аналітичний, що поєднує аналіз і узагальнення. За допомогою цього методу соціальний прогрес поділяється на складові і визначаються основні напрямки реалізації програми;
варіантний, що полягає в розгляді різних варіантів рішень і виборі найоптимальнішого;
комплексний, який передбачає врахування всього комплексу чинників у визначенні темпів і пропорцій раціонального розвитку, характеристиці основних його параметрів;
проблемно-цільовий, згідно з яким визначають ключові завдання незалежно від відомчого підпорядкування;
соціального експерименту, який полягає у перевірці механізму дії на прикладі якогось одного об’єкта;
економіко-математичний (лінійне програмування, моделювання, багатофакторний аналіз, теорія ігор тощо), що передбачає кількісний аналіз за використання вищезгаданих методів.
Для оцінки відповідності реального стану науково обґрунтованим вимогам у плануванні використовують соціальні показники. Вони є кількісними і якісними характеристиками стану, тенденцій і спрямувань соціального розвитку й розраховуються на підставі статистичних даних. Для глибшого вимірювання проводяться соціологічні дослідження.
Для характеристики рівня соціального розвитку користуються такими двома видами показників:
загальні, порівнюючи з якими, можна встановити, випереджає, відстає чи перебуває на тому самому рівні розвитку досліджуване явище чи процес;
нормативні, порівнюючи з якими, можна встановити відповідність реального стану розвитку наукового обгрунтованим нормативним вимогам.
Порівнюючи соціальні показники різних об’єктів, можна визначити місце певного об’єкта, явища, процесу в суспільстві. Вивчаючи соціальні показники, можна з’ясувати рівень, напрямки, тенденції і визначення соціального розвитку.
Отже, правильне розуміння соціальних показників сприяє всебічному обгрунтуванню управлінських рішень, збільшенню ефективності планування.
В Україні через її глибоку кризу соціальне планування втратило свою актуальність. На думку Ж. Тощенка, можливості, що відкривалися на етапі становлення нашої держави, практично вичерпано. Оживити соціальне планування, на його думку, можуть соціальні нормативи — науково обгрунтовані кількісні та якісні характеристики оптимального стану соціального процесу (чи якогось із його аспектів), отримані на підставі об’єктивних закономірностей суспільного розвитку і можливостей суспільства та спрямовані на максимальне задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Соціальні нормативи відображають потреби і можливості суспільного розвитку на певному етапі, тому в перспективі вони змінюватимуться. Вони мають кількісну і якісну визначеність, яка є величиною, що характеризує ідеальну мету розвитку процесу, котрий планується.
У тих сферах життєдіяльності суспільства, де суспільні відносини практично не піддаються кількісній оцінці (культура, сім’я, побут), використовується поняття «соціальний орієнтир», що виражає найбільш можливу раціональну величину розвитку суспільних процесів, виходячи із показників розвитку аналогічних явищ. Іноді соціальним орієнтиром є найліпші показники діяльності, наприклад, передових промислових підприємств. Нормативи можуть відображати забезпечення матеріальними ресурсами у розрахунку на певну кількість осіб, вимоги наприклад, забезпечення сільських населених пунктів школами, необхідну кількість фахівців (на 1 тис. населення — лікарів, учителів і т. п.). Удосконаленню планування сприяє використання соціальних карт регіонів і соціальних паспортів організацій, дані яких доповнюються матеріалами соціологічних досліджень.
Соціальний паспорт уперше почали розробляти в 1966 р. за зразком техніко-економічного. Соціальні показники паспорта є діагностичними інструментами, тобто вони відображають вихідний стан об’єкта управління і соціальних проблем. З допомогою паспортів провадиться орієнтовне зондування структури об’єкта, який вивчається, динаміки і чинників його розвитку, визначення його місця в системі зовнішніх зв’язків. Головне призначення соціального паспорта — виявлення проблемної ситуації.
Аналізуючи показники соціального паспорта, з’ясовують, які проблеми виходять за межі компетенції адміністрації (наприклад, зміна графіка роботи міського транспорту, послугами якого користуються працівники підприємства), які з них з часом зникнуть самі собою.
Запровадженням запланованих заходів не завершується реалізація системи практичних дій. Потрібен контроль за виконанням плану. Реалізація плану має бути завершена не звітом керівника, а оцінкою того, які реальні зміни відбулися в умовах і змісті праці, соціальній структурі колективу, інтересах і мотивах працівників, в їхньому ставленні до виконуваних обов’язків після нововведень. З цією метою і використовуються соціологічні дослідження. З їхньою допомогою контролюють процес реалізації плану, відхилення від намічених цілей, виявляють нові проблемні ситуації, розширюють межі планування. Ці дослідження мають бути локальними, невеликими за обсягом і проводяться в найкоротші строки. Отже, особливе місце в соціальному управлінні займають соціологічні дослідження, за допомогою яких збирають інформацію, потрібну для розробки найоптимальніших варіантів соціального розвитку, будують прогнози, оцінюють результати нововведень.
Складовими механізму соціального управління, окрім планування, проектування, прогнозування, є також соціологічні методи управління соціальними процесами — соціальна діагностика, соціальні технології, моделювання тощо.
Якщо соціальна діагностика має за мету (за допомогою різних методів) виявляти соціальні резерви, то метою соціальних технологій є практичне засвоєння, реалізація соціальних резервів через оптимізацію управління соціальними процесами. З огляду на це важливо з’ясувати сутність соціальної технології, принципи її розробки, способи досягнення очікуваного ефекту, важливість суб’єктивного фактора для її запровадження тощо.
Під соціальною технологією слід розуміти сукупність прийомів, методів і діянь, що застосовуються для досягнення поставлених цілей в процесі вирішення різних соціальних проблем (удосконалення організації управління, цілеспрямоване діяння на громадську думку через засоби масової інформації, прискорення професійної адаптації, запобігання безробіттю тощо).
За К. Поппером, соціальна технологія це спосіб застосування теоретичних висновків соціології з практичними цілями.
У системі соціального управління соціальні технології — це засіб регуляції життєдіяльності трудового колективу, оптимізації соціальних відносин і процесів, що відбуваються в ньому.
Застосування соціальної технології зв’язане з опрацюванням певних принципів розвитку, функціонування відповідних соціальних процесів і використання ефективних методів впливу на них для реалізації цих принципів і досягнення певних цілей. При цьому використовуються такі поняття, як «процедура» і «операція». Процедура — це сукупність дій (операцій), за допомогою яких здійснюється процес (фаза, етап), що відбиває сутність цієї технології. Операція — безпосередній практичний акт розв’язання завдання в межах певної процедури, однорідна, логічно неподільна частина процесу управління.
На практиці найчастіше соціальні технології розробляються за моделлю, що містить чотири процедури і низку операцій.
Класична модель соціально( (( будь-якої іншої) технолог(( включає так( процедури:
формування мети;
прийняття рішення;
організація соціально( дії;
аналіз результат(в.
Важливим у такому підході ( те, що в процес( соціального управління застосовується технологічний принцип: процес поділяється на складові — операції, як( детально описуються. Керівник, чітко дотримуючись послідовності дій ( умов, передбачених технолог(єю, має можливість досягти заданих результат(в.
Структура соціально( технолог(( включає три складові:
характеристика мети, завдань ( основних положень технолог((;
перелік (з описом) технологічних операцій;
додаток: зміст основних документ(в, інформаційні таблиці та інші необхідні для реалізації технолог(( матеріали.
Розробляючи соціальні технології, слід дотримуватися певних принципів. Так, принцип багаторівневого аналізу потребує всебічного врахування рівня соціального розвитку трудового колективу і на цій основі здійснення ранжирування та визначення найважливіших соціальних резервів. Цю процедуру здійснюють методами експертного опитування та рангової кореляції, аналізу даних соціальної статистики, вивчення колективної думки. Згідно з цим принципом кожному рівню соціального розвитку колектива відповідає певний пакет соціальних технологій.
Принцип цілевизначення передбачає ретельне визначення мети і завдань соціальної технології, узгодження їх з ресурсами, матеріальними можливостями підприємства. Орієнтація на соціальні результати дає можливість уникати стереотипів технократизму й економічного раціоналізму, коли соціальний розвиток колективу здійснювався за залишковим принципом, а людина розцінювалася як виробничий чинник.
Принцип комплексності потребує врахування всіх чинників, що впливають на розвиток соціальних процесів у трудовому колективі.
Крім того, соціальна технологія повинна мати свого адресата, розроблятися для конкретного структурного підрозділу. Для її розробки й обгрунтування потрібна інформаційна база. Ефективність, успіх її опрацювання й реалізації значною мірою залежить від заінтересованості керівника, його уміння правильно сформулювати соціальне замовлення, його соціологічного мислення і культури.
Найбільш відомими у вітчизняній практиці були технолог(( з таких питань: робота з робітниками, що звільняються, управління адаптацією нових робітник(в, профілактика порушень трудової та громадської дисципліни, професійна орієнтація школяр(в, формування резерву ( вибори керівник(в, організація гнучкого режиму роботи, вивчення ( поліпшення міжособистісних відносин у колектив( та деякі інші.
Як уже було сказано, трудові колективи різняться за рівнем розвитку. Більшість колективів перехідного періоду до ринкової економіки мають перший рівень. Для нього необхідним є передовсім пакет соціальних технологій для соціальної стабілізації трудового колективу.
Головними напрямами такої стабілізації можуть бути: подолання безгосподарності, поліпшення організаційного порядку і дисципліни праці; механізація, автоматизація та комп’ютеризація праці, збагачення її змісту; розвиток самоврядування тощо. Усі ці напрями соціологічної роботи мають конкретизуватися в соціальних технологіях. Розробка й адаптація соціальних технологій до управлінської діяльності конкретного трудового колективу — завдання досить складне.
Наприклад, навіть за умов масового безробіття серед окремих категорій працівників є так звана потенційна плинність кадрів, тобто незадоволення роботою, готовність змінити місце роботи, як тільки з’явиться така можливість. Ця ситуація найчастіше зумовлюється незадовільними умовами праці, низькою її змістовністю, поганою оплатою, низькою оцінкою результатів роботи. Відомо, що люди старанно, з повною віддачею працюють там, де не тільки суворо вимагають, а й піклуються про них.
Уперше соціальну технологію «Робота з робітниками, які звільняються» було розроблено та впроваджено на КАМАЗі. Вона складалася з п’яти операцій. Перша — бесіда робітника, що звільняється, з інженером відділу кадрів та заповнення бланка «Заява про звільнення» із зазначенням причини звільнення та деяких даних про себе. Друга — співбесіда у відділі кадрів, а також на раді колективу з обговоренням ситуації звільнення. Третя — уточнення причин звільнення соціологом, або працівником відділу кадрів за допомогою різних соціологічних способів збирання контрольної інформації. Як засвідчила практика, половина вказаних у заяві причин не відповідала дійсності. Четверта — проведення засідання відповідних службових осіб з метою обговорення отриманої інформації та опрацювання відповідних заходів. П’ята — оформлення заяви про звільнення. Шоста — підготовка соціологами на підставі всіх цих даних щоквартального бюлетеня для керівництва «Аналіз причин плинності».
Спільною проблемою для всіх підприємств була й залишається проблема успішної адаптації в перші два роки роботи, на які припадає найбільша кількість невдоволених. Цілеспрямована робота з адаптантом у цей період суттєво впливає на формування його професійного інтересу, розвиток природних задатків, набуття відповідних практичних навичок. У зв’язку з цим розробка і реалізація соціальної технології «Адаптація в колективі» має на меті створення оптимальних умов для адаптації нових членів колективу, реалізації їхніх життєвих планів, творчих задумів, формування стійкого інтересу до обраної професії, встановлення контактів з керівником і членами колективу, повного розкриття особистості.
З огляду на це технологія передбачає такі процедури:
знайомство адаптанта з колективом, його нормами, організаційним порядком, з традиціями, що склалися в колективі;
професійне й духовне становлення адаптанта, оволодіння професією, виховання почуття відповідальності за спільну справу;
сприяння самовираженню і самоутвердженню молодого працівника в колективі;
контроль адаптації молодих працівників у колективі.
На жаль, соціальних технолог(й у вітчизняній практиці дуже мало. Це пояснюється як складністю соціальних процес(в, що не да( змоги повністю уніфікувати ситуації, технологізувати всі процеси ( запропонувати типові методи (х вирішення, так ( недостатнім розвитком вітчизняної соціологічної науки, недостатнім обміном розробленими технолог(ями.
? Питання для самоперевірки
1. Що вивчає соціологія управління?
2. Назвіть об’єкти соціального управління.
3. Охарактеризуйте етапи розвитку соціального управління.
4. Назвіть основні напрямки управління суспільним розвитком.
5. Обгрунтуйте необхідність зростання ролі соціології управління в процесі переходу до ринку.
6. Які завдання має соціологія управління як суспільна наука?
7. Назвіть складові системи соціального управління.
8. Які основні функції управління?
9. З яких процедур складаються соціально-психологічні методи управління?
10. Чим відрізняється соціальне прогнозування від соціального планування?
11. Які специфічні методи використовує соціальне прогнозування?
12. У чому полягає сутність соціального проектування?
13. Які наукові методи використовує соціальне проектування?
14. Що є об’єктом соціального проектування?
15. У чому полягає сутність соціального планування?
16. Які методи використовує соціальне планування?
17. Яка роль соціальних технологій в управлінні соціальними процесами?
( Теми рефератів
1. Історія соціології управління.
2. Соціологічні дослідження в управлінні персоналом.
( Використана і рекомендована література
Васильев Ю. П. Управление развитием производства: опыт США. — М., 1989.
Дж. Грейсон, К. О’делл. Американский менеджмент на пороге ХХІ века. — М., 1991.
Дворецкая Г. В., Махнарылов В. П. Социология труда. — К., 1990.
Кравченко А. И. Прикладная социология и менеджмент. — М., 1995.
Полторак В. А. Соціологія: Основи соціології праці та управління. — К., 1992.
Радугин А. А., Радугин К. А. Введение в менеджмент: социология организаций и управления. — Воронеж, 1995.
Слепенков И. М., Аверин Ю. П. Основы теории социального управления. — М., 1990.
Соціологія праці та управління: Термінологічний словник-довідник / Відп. ред. В. А. Полторак. — К., 1993.