ПРИКАРПАТСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
ДРОГОМИРЕЦЬКА Людмила Романівна
УДК 94 (477.8) 19
УКРАЇНСЬКА КООПЕРАЦІЯ У ГРОМАДСЬКО-
ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ
(1920-1939 рр.)
Спеціальність – 07.00.01 – історія України
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Івано-Франківськ – 2004
Дисертацією
є рукопис
Робота виконана на кафедрі історії України Прикарпатського університету
імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України
Науковий керівник –
доктор історичних наук, професор
Грабовецький Володимир Васильович,
Прикарпатський університет імені Василя Стефаника,
завідувач кафедри історії України
Офіційні опоненти:
член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор
Реєнт Олександр Петрович, Інститут історії України НАН України,
заступник директора
кандидат історичних наук, доцент
Матейко Роман Михайлович, Тернопільська академія народного господарства, доцент кафедри українознавства
Провідна
установа – Львівський національний університет імені Івана Франка, Міністерство освіти і науки України, м. Львів
Захист відбудеться “ 2 “ липня 2004 р. об 1100 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.05 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника (76025, м.Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57).
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Прикарпатського університету імені Василя Стефаника за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ,
вул. Шевченка, 57.
Автореферат розісланий “ 1 ” червня 2004 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук,
доцент Райківський І.Я.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Розбудова української демократичної держави вимагає обґрунтованого прогнозування шляхів суспільного прогресу, що є неможливим без аналітичних і синтезованих оцінок фундаментальних питань громадсько-політичного та господарського життя України в минулому. Одним із ключових моментів у цьому комплексі проблем є дослідження історії української кооперації. Інтерес до кооперативної тематики зумовлений наявністю вигідних перспектив для успішного розвитку кооперації як форми народного самоуправління і демократії, ефективного способу залучення широких верств населення до участі в суспільному житті і трансформаційних економічних процесах.
У цьому зв’язку особливої актуальності набуває з’ясування місця і ролі кооперації у громадсько-політичному житті Західної України в 1920-1939 рр. – періоді, який сучасники, на наш погляд, об’єктивно назвали “кооперативним”. Він характеризувався перетворенням кооперації на впливову економічну й політичну силу, яка в умовах польських політичних режимів сприяла формуванню національної самосвідомості українців, забезпечувала матеріальну підтримку їхній боротьбі за громадянські та політичні права, за економічну самостійність і політичну незалежність. Результативність діяльності кооперативів забезпечувалася шляхом налагодження та поглиблення зв’язків із національними політичними партіями і громадськими товариствами, що стало вагомим чинником самоорганізації й консолідації українського суспільства. З огляду на це, дослідження історії української кооперації як невід’ємної частини національного життя Західної України в 1920-1939 рр. становить неабиякий науковий та пізнавальний інтерес. Окреслена проблема дотепер не була предметом спеціального дослідження, в якому був би здійснений комплексний аналіз розвитку української кооперації в контексті громадсько-політичного життя в краї. Отже, наукова та суспільно-політична актуальність і відсутність глибоких аналітичних досліджень проблеми зумовили вибір теми дисертації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дисертаційного дослідження пов’язаний із плановою темою Відділу регіональних проблем Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України та Прикарпатського університету імені Василя Стефаника “Західна Україна у ХХ ст.”.
Мета і завдання дослідження. Авторка поставила собі за мету визначити місце і роль системи українських кооперативних організацій у громадсько-політичному житті Західної України у 1920-1939 рр.
Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:
- простежити історичні обставини становлення української кооперації;
- з’ясувати структуру та визначити етапи організаційно-ідеологічного розвитку системи українських кооперативних організацій;
- висвітлити форми і методи діяльності кооперативних організацій у різних суспільних сферах;
- прослідкувати еволюцію взаємин кооперативів з політичними партіями й об’єднаннями, церквою, українськими громадськими організаціями;
- визначити роль кооперації у вихованні національної свідомості і патріотизму;
- підсумувати здобутки і недоліки діяльності українських кооперативних організацій у досліджуваний період, виробити науково виважені рекомендації для реформування сучасної кооперативної системи.
Об’єктом дослідження є українські кооперативні організації як один із ключових чинників громадсько-політичного життя Західної України у 1920-1939 рр.
Предмет дослідження – організаційно-ідеологічне становлення української кооперації, її еволюція та громадська діяльність в контексті національно-політичного, економічного і культурного розвитку Західної України у 20-30-х рр. ХХ ст.
Хронологічні рамки роботи. Умовно крайніми точками хронологічних меж нашого дослідження взято вересень 1920 р., коли в західноукраїнських землях було встановлено польський окупаційний режим, та вересень 1939 р., коли після приходу радянської влади українська кооперація була націоналізована і фактично припинила свою діяльність.
Географічні межі дослідження охоплюють території, що впродовж досліджуваного періоду входили до складу Польської держави: Східну Галичину, західну частину Волині, західне Полісся, Холмщину й Підляшшя.
Методологічну основу дисертації становлять загальні принципи наукового пізнання (об’єктивність та історизм) і власне історичні (проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, статистико-аналітичний) методи дослідження, які дозволили всебічно розкрити значення кооперації в громадсько-політичному, господарському та культурному житті українського народу.
Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше в українській історіографії зроблено спробу дати об’єктивну оцінку участі українських кооперативів у громадсько-політичному житті Західної України у 1920-1939 рр., довести визначальну роль кооперації у зміцненні економічного підґрунтя національно-визвольної боротьби українців за досягнення економічної самостійності та національної незалежності. У дисертаційному дослідженні прослідковано генезу кооперативної ідеології, істотно розширено відомості й зроблено наукові узагальнення про трансформаційні процеси у сфері кооперації в контексті політики польського уряду, здійснено аналіз громадської діяльності кооперативів. У науковий обіг введено велику кількість нових джерел, що дало змогу простежити еволюцію взаємин кооперативних організацій із громадськими товариствами: “Просвітою”, “Рідною школою”, “Союзом українок”, “Сільським господарем”; з’ясувати вплив національних політичних партій на український кооперативний рух; визначити роль греко-католицького духовенства в його розвитку.
Теоретичне значення роботи визначається новизною і конструктивно-критичним аналізом порушених у ній проблем, що дозволяє суттєво збільшити повноту та об’єктивність вивчення історії українського кооперативного руху, поглиблює розуміння кооперативної ідеї, сприяє формуванню наукової теорії становлення і розвитку кооперативної системи господарювання.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що теоретичні положення і висновки дисертації можуть бути використані під час наукового прогнозування реформування суспільно-політичних та економічних відносин в Україні, зокрема для модернізації існуючої в Україні системи кооперації. Матеріали дисертації можуть бути використані для підготовки узагальнюючих і спеціальних праць з історії України та українського кооперативного руху, зокрема для розробки нормативних лекційних курсів і спецкурсів з новітньої історії України, історичного краєзнавства у навчальному процесі вищих навчальних закладів; для проведення факультативних занять та виховної роботи у середніх школах; для лекційної пропаганди кооперативної ідеї серед широкого загалу.
Апробація основних положень і результатів дослідження здійснена на Міжнародній науковій конференції “Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.” (листопад 1996 р., Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, м.Івано-Франківськ); Міжнародній науковій конференції “Україна і Польща: історія та сучасність” (березень 1998 р., Державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, м.Тернопіль); Всеукраїнській науковій конференції “Україна між минулим і майбутнім” (квітень 2001 р., Прикарпатська філія НАВСУ, м.Івано-Франківськ); річних звітних наукових конференціях викладачів Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (2000 – 2004 рр., м. Івано-Франківськ), викладені у семи публікаціях, у тому числі в чотирьох статтях видань, що визнані ВАК України як фахові.
Результати дослідження обговорені на засіданнях кафедри історії України Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Матеріали дисертації використовуються під час читання лекцій з курсу “Економічна історія України” у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел і літератури (645 найменувань). Обсяг основного тексту дисертації – 180 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обгрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет наукового пошуку, хронологічні й географічні рамки, розкрито наукову новизну отриманих результатів, методологічні засади та методи дослідження, теоретичне й практичне значення роботи, вказані форми апробації та структура дисертації.
У першому розділі – “Історіографічна та джерельна база дослідження” – проаналізовано стан наукової розробки проблеми, подано огляд використаних джерел.
Проведений аналіз історіографії проблеми дає змогу умовно систематизувати її за кількома групами: до першої групи належать праці, які побачили світ у досліджуваний період; до другої – роботи радянських дослідників; третю групу складають дослідження науковців незалежної України; четверту – студії істориків українського зарубіжжя; п’яту – публікації польських учених.
В історіографії міжвоєнного періоду знаходимо практично одностайну оцінку кооперації як природного вияву соціальної та громадської самоорганізації народу в умовах бездержавного розвитку українського суспільства. У центрі уваги авторів опинились генеза і розвиток системи українських кооперативних організацій, вплив кооперації на політичне і соціально-економічне становище українців у ІІ Речі Посполитій. Першими спробами наукової розробки обраної теми можна вважати низку праць активних діячів українського кооперативного руху А. Гаврилка, К.Коберського, О. Луцького, Ю. Павликовського, Є. Храпливого та ін. Чільне місце у них належало висвітленню засадничих ідей кооперативного руху, питанням визначення стратегії розбудови української кооперації, формам і методам діяльності кооперативів. У працях А.Жука здійснено аналіз основних тенденцій розвитку українського кооперативного руху, зроблено спробу визначити місце української кооперації в кооперативному русі Польщі.
Українські радянські дослідники в оцінках кооперативного руху були змушені дотримуватися постулатів партійно-тоталітарної доктрини, діяльність української кооперації трактувалась ними як “буржуазна”, “націоналістична” або просто замовчувалась. Показово, що досліджувана нами проблема не знайшла належного висвітлення у таких фундаментальних академічних виданнях радянської доби, як “Історія народного господарства та економічної думки Української РСР: У 3 т., 4 кн.”; “Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн.” та ін. Переважна більшість радянських дослідників (М. Зільберман, Г. Ковальчак, Л. Корнійчук, Я. Хонігсман, М. Герасименко і Б. Дудикевич) обмежилась констатацією факту існування української кооперації в Західній Україні, не вдаючись до аналізу форм і методів її діяльності, визначення її ролі в національному житті краю.
Дещо по-новому, нетрадиційно для радянської історичної науки, висвітлили ряд проблем історії українського кооперативного руху львівські дослідники С. Макарчук, Ю. Сливка, Л. Олесневич. Зокрема, С. Макарчук відтворив хід соціально-економічних процесів у західноукраїнському суспільстві, що обумовлювали розвиток української кооперації. Глибоким підходом до теми відзначаються праці Ю. Сливки, в яких автор розкрив негативний вплив антиукраїнської економічної політики Польщі на діяльність кооперативів. Л. Олесневич трактував кооперацію як єдино прийнятну форму господарювання українського населення в умовах польського політичного режиму, доводив її позитивний вплив на всі сфери суспільного життя.
Виходячи з потреб суспільного розвитку, відродження кооперативного руху в незалежній Україні, з початку 90-х років ХХ ст. розпочалось наукове переосмислення і вивчення історії української кооперації. На основі широкого використання нових джерел і застосування сучасних методів дослідження створено низку наукових праць, у яких розроблялися різні аспекти історії українського кооперативного руху.
Центром дослідження кооперативної проблематики стала Львівська комерційна академія, науковці якої підготували низку колективних праць. Серед них необхідно виділити серійне видання “Українська кооперація: історичні та соціально-економічні аспекти” за загальною редакцією С. Гелея, на сторінках якого знаходять висвітлення найрізноманітніші проблеми з історії української кооперації. Дослідженню історії українського кооперативного руху крізь призму життєвої долі подвижників кооперативної ідеї присвячений біографічний збірник “Українські кооператори”, до двох томів якого увійшло понад 50 історичних нарисів про видатних кооперативних діячів.
Життєвий шлях та діяльність організатора фахової кооперативної освіти Є.Храпливого на багатому фактичному матеріалі показано в монографії С. Злупка (“На чатах рідної землі: Євген Храпливий – учений, організатор, патріот”).
Окремі аспекти історії українського кооперативного руху в Західній Україні у 1920-1939 рр. висвітлені у кандидатських дисертаціях. В. Чайковський розглянув українську кооперацію в контексті економічної історії. О. Ковальчук дослідила діяльність Д. Коренця. Т. Вісина простежила розвиток українського кооперативного руху на Волині. З. Струк охарактеризувала форми і методи діяльності виробничо-торгівельних коперативів, значну увагу приділила підготовці кадрів для ведення господарської діяльності. Окремі висновки і узагальнення молодих українських науковців знайшли наступний розвиток у пропонованому нами дослідженні. Особливість його полягає у нашому прагненні підійти до висвітлення відповідних проблем більш синтезовано, з урахуванням ширшого спектра національно-суспільних процесів, а також показати власне бачення багатьох важливих явищ.
Кооперативна проблематика знайшла своє відображення у фундаментальних виданнях, що побачили світ в українській діаспорі. Одним із найбільш змістовних досліджень, присвячених даній темі, безперечно, є “Історія українського кооперативного руху” І. Витановича, яка стала підсумком його багатогранної наукової діяльності. Автор обґрунтував передумови виникнення українського кооперативного руху, прослідкував динаміку розвитку кооперації з другої половини ХІХ ст. до 60-х років ХХ ст., висвітлив практично всі напрямки діяльності кооперативів.
Історія кооперації стала важливим напрямком наукових інтересів А. Качора, який у праці “Українська молочарська кооперація в Західній Україні” здійснив глибокий аналіз становлення та розвитку кооперативного молочарства в краї. Одним із перших він зробив спробу дати оцінку внескові відомих кооперативних діячів Б.Мартоса, М. Туган-Барановського, Д. Коренця, А. Мудрика, А. Палія, О. Луцького, Є.Храпливого у розвиток українського кооперативного руху. Найбільшим досягненням цієї когорти українських коопертивних діячів дослідник вважав піднесення національної свідомості рідного народу.
Новизною у підході до ряду аспектів проблеми вирізняється стаття А. Жука “Роль кооперативного руху в українській визвольній боротьбі” в англомовному збірнику, присвяченому 700-річчю Львова. Зазначена праця привертає увагу тим, що містить ряд тверджень стосовно місця і ролі української кооперації в суспільно-політичному житті Західної України.
Традиційно велика увага до українського кооперативного руху характерна для польської історіографії. Окремі аспекти діяльності українських кооперативів у Другій Речі Посполитій знайшли відображення у працях М. Філінського, Т.Клапковського. М.Папєжинська-Турек проаналізувала стан української кооперації у 1921-1926 рр. Економічний потенціал української кооперації досліджував З. Павлучик. Важливі аспекти проблеми розглядаються у працях М. Сича, в яких прослідковано структурно-організаційну еволюцію української кооперації впродовж досліджуваного періоду, висвітлено форми і методи діяльності кооперативів, характер взаємин українських кооперативних установ із польськими властями. Праці польських дослідників містять певний фактичний матеріал з історії української кооперації, почерпнутий з архівів Польщі. Проте, спеціальних досліджень, присвячених вивченню означеної нами проблеми, в польській історіографії немає.
Таким чином, незважаючи на незаперечні успіхи істориків у вивченні кооперативної тематики, проблеми громадської діяльності українських кооперативів, взаємодії української кооперації з іншими національними інституціями як винятково важливий аспект суспільно-політичного та соціально-економічного життя краю потребують комплексного і ґрунтовного дослідження.
Джерельну базу дисертаційного дослідження складають, насамперед, неопубліковані архівні джерела. Найбільш численні за кількістю та цілісні за повнотою висвітлення досліджуваної проблеми зібрання документів містяться у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), Центральному державному історичному архіві (ЦДІА) України у м. Львові, державних архівах Волинської (ДАВО), Івано-Франківської (ДАІФО), Львівської (ДАЛО) та Тернопільської (ДАТО) областей. Зокрема, в ЦДАГОУ, у фонді 6 (Центральний комітет Комуністичної партії Західної України. 1917-1936 рр.) зберігається значна кількість документів, які стосуються діяльності українських політичних і громадських організацій у сфері кооперації. Цінним джерелом для вивчення теми стали протоколи засідань керівних органів Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), доповідні записки партійних осередків про стан і роботу кооперативних організацій, які допомогли визначити спектр партійних впливів на кооперацію.
Вагомим джерелом є фонди ЦДІА України у м. Львові. Для дослідження взаємин українських кооперативних установ з національними політичними партіями важливе значення мали фонди 344 (Українське національно-демократичне об’єднання. 1925-1939 рр.) та 351 (Центральний комітет Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання “Сельроб”, м. Львів). У фондах 206 (“Рідна школа” – Українське педагогічне товариство у Львові. 1881-1939), 302 (Крайове сільськогосподарське товариство “Сільський господар”, м. Львів. 1899-1944), 348 (Товариство “Просвіта”, м. Львів. 1868-1939 рр.) містяться матеріали про координацію діяльності центральних кооперативних установ з українськими громадськими культурно-просвітницькими та господарськими товариствами. Для ілюстрації ставлення Греко-католицької церкви до українського кооперативного руху послужили матеріали фонду 358 (Митрополит Греко-католицької церкви). Значний науковий інтерес для авторки становили документи центральних фахових кооперативних союзів, які містяться у фондах 449 (Кооператив “Народна торговля” у Львові) і 762 (“Центросоюз”. Союз кооперативних союзів з обмеженою відповідальністю у Львові).
Важливі матеріали, які всебічно висвітлюють роль української кооперації у громадсько-політичному житті Західної України, виявлені авторкою в державних архівах Волинської (ДАВО), Івано-Франківської (ДАІФО), Львівської (ДАЛО) та Тернопільської (ДАТО) областей. Різноманітні за характером документи, що розкривають особливість суспільно-політичної ситуації в регіоні, форми і методи діяльності українських політичних партій у сфері кооперації, міжпартійну боротьбу за посилення впливів на кооперативи, містяться у ДАІФО, у фонді 2 (Станіславське воєводське управління). Характер політики владних структур та комплекс проблем партійно-політичного протистояння навколо кооперації відображають матеріали, що зберігаються у фондах 6 (Станіславське повітове староство), 68 (Станіславське воєводське управління державної поліції), 226 (Прокуратура окружного суду). У ДАВО, у фондах 36 (Луцьке повітове староство), 45 (Луцька повітова команда державної поліції), 46 (Волинське воєводське управління) зберігаються рапорти і донесення польських посадових осіб про стан української кооперації у Волинському воєводстві, зокрема статистичні дані про кількість кооперативів та їхній кадровий склад, інформаційні звіти польських державних структур про діяльність українських кооперативних організацій. Цікаві матеріали з досліджуваної теми виявлені у ДАЛО. Серед них найбільший інтерес викликали документи фонду 110 (Львівське міське староство), які стосуються діяльності центральних кооперативних об’єднань і проливають світло на процеси ідейної та організаційної еволюції українського кооперативного руху. В ДАТО, у фонді 231 (Тернопільське воєводське управління), зберігаються документи, які містять донесення польських державних структур про діяльність українських кооперативних організацій на підзвітній території, інформаційні повідомлення про хід міжпартійної боротьби за впливи на кооперацію.
Суттєвим доповненням до архівних джерел є опубліковані документи та матеріали. Цінним джерелом для вивчення досліджуваної проблеми є збірники з історії української суспільно-політичної думки, упорядковані науковцями в Україні та діаспорі, які містять документи, що відображають позицію українських політичних партій і громадських організацій, Греко-католицької церкви щодо української кооперації.
Окрему групу історичних джерел складає мемуарна література, яка подає відомості про суспільно-політичні та соціально-економічні процеси в Західній Україні. Неабияку цінність у цьому контексті мають регіональні історико-мемуарні збірники, на сторінках яких опубліковані спогади колишніх активних учасників громадського життя та кооперативного руху. Цікаві відомості з історії української закупівельно-збутової кооперації містяться у спогадах І. Мартюка. Інформацію про специфіку відносин кооперативів з політичними організаціями знаходимо у спогадах партійних діячів І. Макуха, В. Мартинця та П. Мірчука.
Джерелознавчу базу дослідження суттєво збагатило залучення значної кількості періодичних видань. У дисертаційному дослідженні широко використана кооперативна періодика (“Господарсько-кооперативний часопис”, “Кооперативна республіка”, “Кооперативне молочарство”, “Кредитова кооперація”); періодичні видання національних політичних партій і об’єднань (“Діло”, “Громадський голос”, “Мета”, “Наші вісти”, “Українська Нива”, “Нова зоря” та ін.); українських громадських товариств (“Календар “Сільського господаря”, “Календар товариства “Просвіта”, “Календар Жіночої Долі”); польські часописи “Sprawy narodowosciowe”, “Sprawozdanie z zucia mniejszosci narodowych”. Періодичні видання не тільки висвітлювали розвиток подій у Західній Україні, але й коментували їх, що дало можливість зробити деякі висновки про еволюцію тогочасної громадської думки щодо українського кооперативного руху.
Важливою групою джерел є статистичні збірники, які містять значну частину матеріалів про кількісний і якісний склад українських кооперативних організацій, а також результативність діяльності кооперативів. Порівняльно-синтезований аналіз зафіксованих у них показників дозволив визначити основні тенденції розвитку українського кооперативного руху.
Використання усієї сукупності наявних джерел з обов’язковим їх осмисленням робить можливим ґрунтовно дослідити місце і роль українського кооперативного руху в громадсько-політичному житті Західної України у 1920-1939 рр.
У другому розділі – “Розвиток українського кооперативного руху в умовах національної політики Другої Речі Посполитої” – охарактеризовано основні етапи ідеологічно-організаційного розвитку української кооперації у 1920-1939 рр., з’ясовано особливість функціонування українських кооперативів в умовах панування польських політичних режимів.
Відзначається, що система української кооперації в досліджуваний період формувалася на основі творчого використання досвіду, здобутого в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., відповідно до нових національно-політичних і соціально-економічних умов життя українців у Польщі. Відродженню української кооперації сприяв закон від 29 жовтня 1920 р., який дозволяв створювати національні кооперативні об’єднання, гарантував дотримання основних демократичних принципів кооперативного руху (вільне і відкрите членство, нескладний спосіб заснування і реєстрації кооперативів тощо).
Уже в перші місяці після ухвали кооперативного закону спостерігалась помітна активізація ідеологічно-організаційних пошуків теоретиками й засновниками української кооперації. В основу кооперативної ідеології була покладена теза про злиття кооперативного руху в одне ціле з національно-визвольною боротьбою українського народу заради здобуття державної самостійності. Теоретики вбачали в кооперації єдиний шлях до економічного і національного відродження, тому прагнули залучити в її систему якомога більше українських селян, обстоювали за кооперацією право господарської самодіяльності.
У розділі проаналізовано пошук засновниками кооперації оптимальних форм кооперативних організацій і раціональної структури кооперативної системи. Стверджується, що в результаті проведення копіткої організаційної роботи у 1920-1925 рр. в основному, завершилося організаційне оформлення системи українських кооперативних організацій, сформувалися чотири головні види украпнськоп коопераціп і, в залежності від виду, склалася їхня різноступенева організаційна форма: господарсько-споживча (у 30-х роках ХХ ст. – закупівельно-збутова) кооперація прийняла триступеневу організацію (сільські кооперативи, повітові й окружні союзи, “Центросоюз”), двоступеневу форму прийняли міська споживча (міські споживчі кооперативи, “Народна торгівля”), молочарська (районні молочарні, “Маслосоюз”), кредитна (сільські і міські кредитні каси – “райффайзенівки” і “українбанки”, “Центробанк”).
Ідейно-організаційним і ревізійним центром украпнськоп коопераціп став Крайовий ревізійний союз (з 1929 р. – Ревізійний союз українських кооперативів, РСУК), який сприяв поширенню кооперативної ідеї серед народу, забезпечував створення розгалуженої кооперативної мережі, здмйснював періодичні перевірки та ревізії діяльності кооперативів усіх рівнів, координував співпрацю окремих видів української кооперації. У 1921-1925 рр. кількість кооперативів усіх типів, підпорядкованих Крайовому ревізійному союзу, збільшилась з 579 до 1029, їх членами були 158 057 осіб.
На початку 20-х років ХХ ст. польська влада сприймала створення національних кооперативів як доконаний факт і не здійснювала помітного впливу на кооперативний рух. Проте українська кооперація розглядалась властями як засіб унезалежнення українства. Із встановленням у травні 1926 р. режиму “санації” посилилося прагнення урядових чинників контролювати і “регулювати” її розвиток, “узгодити” діяльність українських кооперативів з планами господарського поступу країни. Згідно з розпорядженнями президента Польщі “Про промислове право” від 7 червня 1926 р. і “Про будівельне право” від 16 лютого 1928 р. за невідповідність встановленим санітарним нормам представники адміністрації масово закривали українські кооперативи, чинили перешкоди в їх реєстрації. У 1928-1930 рр. від погромів, влаштованих польськими шовіністичними колами, постраждали сотні кооперативів. Великих матеріальних і моральних збитків українській кооперації було завдано в ході “пацифікації”.
Попри репресивну політику польських властей, українська кооперація з року в рік зміцнювала свої позиції. Кількість кооперативів у системі РСУК у 1925-1930 рр. зросла з 1029 до 3146. Організаційні основи української кооперації, у порівнянні з польською, були набагато міцнішими: впродовж 1925-1927 рр. кількість кооперативів – членів РСУК – зросла на 71 %, а польські союзи практично не розширювали своєї мережі. На початок 30-х років ХХ ст. РСУК став найбільшим кооперативним союзом у Польщі: у 1930 р. під його підпорядкуванням знаходились 26,3 % загальної кількості кооперативів, хоча українці становили лише 11 % населення. Водночас п’ять польських ревізійних союзів об’єднували лише 61 % кооперативів.
Розгортання кооперативного руху на Волині, Поліссі, Холмщині й Підляшші у 20-х роках ХХ ст. відбувалося значно повільніше, ніж у Галичині, що великою мірою зумовлювалося низькою свідомістю місцевого населення та відсутністю тут ідейного проводу. Отримавши право здійснювати ревізії на території всіх українських етнічних земель у складі Польщі, з 1926 р. Крайовий ревізійний союз помітно активізував ідеологічно-організаційну роботу в північно-західному регіоні. Для координації діяльності українських кооперативів у Волинському, Люблінському, Поліському воєводствах у 1927 р. було створено спеціальний організаційно-інструкторський відділ РСУК в Луцьку – так званий Інспекторат РСУК. Йому підпорядковувався Холмсько-Підляський комітет організації кооперативів. Кількість українських кооперативів у північно-західних землях у 1926-1930 рр. значно збільшилася (з 45 у 1926 р. до 506 у 1930 р.), помітно зросла кооперативна свідомість місцевого населення.
Організаційний розмах українського кооперативного руху був настільки сильним, що навіть світова економічна криза, яка охопила Польщу на початку 30-х років, не відразу його зупинила, хоч і спричинила скорочення обсягів товарообороту й занепад багатьох кооперативних організацій. Завдяки міцним ідейно-організаційних основам, вмінню знаходити і впроваджувати ефективні методи господарювання, українська кооперація не лише зуміла подолати негативні тенденції, але й продовжувала розвиватися. У 1930-1931 рр. припинили своє існування 458 кооперативів, натомість розпочали діяльність 512 нових кооперативних організацій.
З початку 30-х років ХХ ст. українська кооперація в Польщі все більше підпадала під державний контроль. Згідно з розпорядженням президента Польщі від 27 жовтня 1932 р. “Про товариства”, в листопаді-грудні 1932 р. було заборонено функціонування 89 українських кооперативів у Галичині. На Волині внаслідок “впорядкування” української кооперації відповідно до нових санітарних норм було призупинено діяльність 100 кооперативів, у Холмщині й Підляшші власті закрили 41 кооператив. Авторка акцентує увагу на специфічній щодо української кооперації політиці польських властей на Волині, Поліссі, Холмщині й Підляшші, яка реалізовувалась в рамках т.зв. “регіональної” програми, що мала на меті перервати співпрацю українських кооперативів цього регіону з галицькими кооперативними центрами, відгородити їх “сокальським кордоном”. Польська адміністрація протидіяла засновуванню українських кооперативних організацій та їх приєднанню до РСУК, здійснювалися також заходи для підпорядкування кооперативів польським ревізійним союзам.
У 1934 р. розпочалася реорганізація системи української кооперації у відповідності до нового кооперативного законодавства Польщі. 9 травня 1934 р. у сеймі було ухвалено новий кооперативний закон, згідно з яким РСУК утратив право ревізії всіх кооперативів Краківського, Волинського, Поліського й Люблінського воєводств, а на території трьох східногалицьких воєводств – право ревізії будівельних і ощадно-позичкових кооперативів. У результаті новацій зі складу РСУК було виведено 435 українських кооперативів, які були змушені перейти під “опіку” польських місцевих кооперативних союзів.
Антиукраїнська позиція польських властей значно ускладнила розвиток українського кооперативного руху в північно-західних українських землях. На початку 1935 р. польська адміністрація приступила до реалізації програми руйнування української кооперації шляхом обмеженнь у створенні нових кооперативів, уведенні до українських кооперативів польського елемента, розбудові кооперації на засадах “польсько-української співпраці”.
Заборони й переслідування не позбавили українських кооператорів Волині, Полісся, Холмщини й Підляшшя ідейного зв’язку з керівництвом кооперативної системи в Галичині. У грудні 1934 р. дирекція РСУК прийняла рішення не переривати стосунків з кооперативами з північно-західних українських земель і надалі виконувати для них роль ідейно-організаційного центру. Заслуговує на увагу, що обмеження терену діяльності РСУК трьома східногалицькими воєводствами не мало суттєвого впливу на динаміку розвитку українського кооперації. Вже у 1934 р. на місце відокремлених кооперативів із північно-західних земель у члени РСУК були прийняті 238 нових кооперативів із Галичини. Кількість членів українських кооперативних організацій в системі РСУК безперервно зростала і в 1936 р. досягла 587 291 осіб.
На знищення української молочарської кооперації спрямовувався молочарський закон, прийнятий у 1936 р., згідно з яким до молочарень ставилися високі технічні й санітарні вимоги, а планування їх мережі залежало від адміністративних чинників.
Українським кооперативним організаціям доводилося долати перешкоди і суто господарського характеру. У другій половині 30-х років ХХ ст. цілим рядом постанов, розпоряджень польських фінансових структур було суттєво обмежено асортимент товарів, якими могли торгувати українські коперативи, внаслідок чого їх прибутковість суттєво знижувалась.
В цілому упродовж досліджуваного періоду представники владних структур вдавалися до найрізноманітніших засобів – і законодавчих, і незаконних – аби перервати та унеможливити розвиток системи українських кооперативних установ та обмежити їх вплив на суспільно-політичне й економічне життя краю. Незважаючи на репресивну політику польських правлячих кіл, загальна динаміка української кооперації була позитивною. До вересня 1939 р. лише в Галичині діяли 3455 кооперативів, у яких було об’єднано понад 700 тисяч осіб. Поряд з розбудовою мережі та кількісним ростом українського кооперативного руху відбувалася кристалізація його ідеологічно-організаційних засад.
У третьому розділі – “Проблеми кооперації в діяльності українських політичних партій і об’єднань” – простежується еволюція взаємин кооперативів з українськими політичними партіями, визначено спектр партійних впливів на українські кооперативні організації, висвітлено хід партійно-політичного протистояння, проаналізовано форми і методи практичної діяльності українських політичних партій у сфері кооперації.
На основі вивчення програмних документів УНДО, УСРП, УСДП, КПЗУ, ОУН, УНО, УКС з’ясовано, що практично всі національні політичні сили визнавали доцільність існування та розвитку системи українських кооперативних організацій. Порівняльний аналіз програм українських політичних партій і об’єднань засвідчив, що, незважаючи на певні ідейно-політичні розходження, представники національних політичних сил були одностайні у поглядах на необхідність підтримки розвитку українського кооперативного руху і використання кооперації як однієї з форм боротьби за усамостійнення і унезалежнення українського громадянства від натиску польських властей.
Політичні декларації провідних політичних партій та об’єднань щодо українського кооперативного руху знайшли своє реальне втілення у практичній діяльності центральних і місцевих партійних осередків, їхніх лідерів та рядових членів.
Керівники українського кооперативного руху вважали, що політичні партії не повинні відволікати кооперацію від вирішення першочергових соціально-економічних проблем, проте все ж припускали, що кооперативи можуть потрапити під вплив тих чи інших політичних сил. Ставлення кооперативних установ до українських політичних партій та їх програмних положень авторка розцінює як цілком лояльні, аргументуючи свою думку тим, що багато кооператорів були членами або просто “симпатиками” тієї чи іншої партії. Більшість національних політичних партій та об’єднань відносилася до української кооперації цілком доброзичливо, демонструвала прагнення надати кооперативним організаціям певну організаційну підтримку і політичну опіку.
Авторка зауважує, що кращі можливості для ефективної роботи у сфері кооперації мали легальні партії. Зокрема, активну діяльність у другій половині 20-х років ХХ ст. розгорнуло УНДО, що виступало ініціатором створення українських кооперативних організацій, брало участь у їх діяльності, пропагувало кооперативні ідеї серед громадськості. Основними організаційними формами залучення українського населення до активного суспільного життя були народні віча, збори, де, поряд з іншими, ухвалювались резолюції із закликами розбудови кооперативних організацій. Одним із пріоритетних напрямів діяльності УНДО у сфері кооперації став захист українських кооперативних організацій від зловживань з боку польських адміністративних чинників. У своїй практичній роботі, спрямованій на захист української кооперації, УНДО великого значення надавало діяльності в польському парламенті, з трибуни якого націонал-демократи піддавали критиці репресивну політику уряду, вносили конкретні пропозиції та поправки до польських законопроектів у справах кооперації.
Як і УНДО, УСРП намагалася згуртувати навколо своїх організацій якнайбільше осіб, використати кооперативні установи як трибуну у боротьбі за маси. Виконуючи вказівки керівних органів, члени партії сприяли створенню кооперативних установ у селах і містечках краю, широко пропагували ідеї кооперації серед загалу. Значного розвитку набула практика організації кооперативних курсів, читання лекцій, проведення господарсько-кооперативних конференцій, віч, нарад. Активну участь в організації вічевої кампанії брали посли УСРП М. Рогуцький, П. Шекерик, О. Когут, Б. Білінський та ін.
Зазначається, що в питаннях захисту інтересів української кооперації УНДО і УСРП виявляли досить високий рівень порозуміння, прагнення протистояти польському режиму і забезпечити нормальні умови для діяльності українських кооперативних організацій. Проте з другої половини 20-х років посилилося намагання українських політичних партій зміцнити свої позиції в кооперації, що виявилося, насамперед, у конкурентній боротьбі за впливи на кооперативні організації.
На основі архівних і пресових матеріалів нами з’ясована суть боротьби УНДО і УСРП за домінуючі позиції в кооперативному русі, опанування центральних кооперативних установ. Станом на 1928 р. націонал-демократи очолювали більшість кооперативних централей: РСУК ,“Центросоюз”, “Центробанк”. Натомість соціалісти-радикали свої зусилля спрямували на підпорядкування низових кооперативів своїм впливам. Міжпартійна боротьба негативно вплинула на діяльність кооперації. Щоб послабити позиції політичних опонентів, партійні діячі часом відверто нехтували інтересами кооперативів.
Політичне протистояння навколо кооперації загострилося зі створенням у 1926 р. легальної партії комуністичного спрямування “Сельроб”. Керівництво КПЗУ закликало формувати комуністичні фракції при кооперативах, залучати кооператорів до своєї партії. У боротьбі з політичними конкурентами комуністи не гребували й відвертими провокаціями.
Проаналізовано форми і методи діяльності ОУН у сфері кооперації. Націоналісти створювали при кооперативах націоналістичні гуртки і секції, через кооперативну мережу цілеспрямовано поширювали свої видання. За належність до ОУН та поширення нелегальної націоналістичної літератури у 1930-1933 р. було заарештовано сотні кооператорів, що завдало українській кооперації відчутних кадрових втрат.
На основі опрацювання значного масиву джерел авторка з’ясувала спектр партійних впливів на кооперацію в Західній Україні станом на 1930 р.: 64,4 % – українських кооперативів знаходились під впливом УНДО, 16,4 % – УСРП, близько 15,8 % – під впливом комуністичних політичних сил, невизначеними залишалися партійні впливи на 3,4 % кооперативних організацій. Домінуючі позиції в Галичині займали українські партії національно-демократичного табору (90 %), у північно-західних українських землях цілком очевидною була перевага комуністичних політичних сил (66 %).
Зазначається, що в 1930-х роках міжпартійна боротьба навколо кооперації не дозволила українським політикам об’єднати свої зусилля, спрямовані на ідейно-організаційну підтримку кооперативного руху. Загострення міжпартійного протистояння в середині 30-х років було пов’язане з нормалізаційним курсом УНДО, який розділив українське суспільство на два непримиренні табори – прихильників і противників політики порозуміння. УСРП закидала націонал-демократам зраду національних інтересів, протестувала проти намагання втягнути кооперацію у фарватер нормалізаційного курсу. Натомість УНДО звинувачувало противників порозуміння “у відсутності почуття відповідальності за збереження національно-культурних та господарських надбань” українського народу і закликало “всіма силами старатись розбудовувати кооперацію”.
Очікуваних результатів політика “нормалізації” не принесла, що послабило позиції УНДО. Це спонукало УСРП активізувати боротьбу за кооперативи, проте прагненню соціалістів-радикалів зміцнювати свої позиції в кооперації протидіяв швидкозростаючий вплив націоналістичного підпілля як результат активної пропаганди націоналістичних ідей. Основними формами і методами діяльності ОУН у сфері кооперації в 30-х роках стали виголошення рефератів і лекцій , поширення нелегальної літератури, проведення зборів тощо. Констатується, що діяльність ОУН у сфері кооперації була непродуманою й непослідовною, а її активізація призвела до негативних наслідків. Реальної політичної підтримки з боку націоналістів кооперація не мала з огляду на нелегальний статус ОУН.
У розділі висвітлюється участь греко-католицького духовенства в розвитку кооперативного руху. Ієрархія Церкви, насамперед, митрополит Андрей Шептицький рекомендував керівникам української кооперації активно залучати духовенство до праці в кооперативних організаціях. У 1925 р. в кооперативних установах Галичини працювали 626 священиків (23,5 % духовенства), з них 502 були у складі стостережних рад, 124 – членами управ кооперативів.
У першій половині 20-х років ХХ ст. греко-католицьке духовенство брало участь у політичному житті опосередковано, активно підтримувало позиції УНДО. На початку 30-х років у середовищі духовенства було створено власні політичні організації. Пріоритетним напрямком діяльності Української народної обнови (УНО), згідно з переконаннями її опікуна – станіславського єпископа Г.Хомишина – було створення нових, підпорядкованих лише ієрархії економічних установ. Український католицький союз (УКС) виступав за активну співпрацю священиків з кооперативними організаціями і вів різнобічну діяльність: члени союзу пропагували кооперативні ідеї, засновували кооперативи. У кожній парохії передбачалося побудувати церковний дім, що мав стати осередком культурно-освітнього і господарського життя. Обидві течії християнсько-суспільного руху відстоювали право українського народу розвивати власну господарську організацію, захищали українські кооперативні організації від утисків з боку польських урядових чинників.
На конкретних прикладах авторка доводить, що кооперативні організації були джерелом матеріального забезпечення діяльності українських політичних партій.
Отже, в умовах національної дискримінації українства діяльність більшості політичних партій спрямовувалася на правовий захист українських кооперативних організацій від утисків з боку державних і адміністративних чинників, налагодження дієвої організаційної підтримки кооперативного руху, що створювало сприятливі умови для розвитку кооперації. Партії не лише ставали популяризаторами ідей кооперації серед населення краю, а й сприяли внутрішньому зміцненню системи української кооперації та зростанню її авторитету.
Прагнення політичних сил використати кооперацію для поширення своїх впливів, з одного боку, об’єктивно підвищувало роль кооперативного руху в національно-визвольній боротьбі українського громадянства, втягуючи селян-кооператорів у вир національного суспільного життя, а з іншого – міжпартійні чвари навколо кооперації давали польській владі привід для репресій. Ставлення національних політичних партій до кооперації визначалося їх загальним ідейно-політичним спрямуванням. Представники національно-демократичного табору (УНДО, УСРП), вбачаючи в кооперації прояв суспільного прогресу й засіб усунення негативних явищ існуючого соціально-економічного ладу, розглядали кооперацію як елемент національно-визвольних змагань, спосіб організації господарської самооборони і громадського виховання широких мас. КПЗУ, “Сельроб”, УСДП розглядали кооперацію як один із засобів організації нового суспільства, що мав перевести його на ґрунт соціалізму. Підпорядковуючи кооперативи своєму впливу, партії ліворадикального табору насамперед мали на меті зміцнення своїх позицій у масах. Націоналістичне підпілля (ОУН) намагалося надати кооперативам значення своєрідного виховного закладу для підготовки дрібних товаровиробників до боротьби за незалежність у майбутньому. Українські політики усвідомлювали, що втягування кооперації у партійно-політичну колотнечу негативно позначається на її розвитку, проте не бажали шукати компромісів і не виявляли намірів принести партійні інтереси в жертву національним.
У четвертому розділі – “Громадська діяльність українських кооперативних організацій” – висвітлюються форми і методи культурно-освітньої та виховної діяльності кооперативів, взаємодія кооперації з національними громадськими товариствами: “Просвітою”, “Рідною школою”, “Союзом українок”, “Сільським господарем”.
Необхідність громадської діяльності кооперативів, спрямованої на захист і розвиток національної освіти і культури, виховання національно свідомих членів суспільства, випливала з ідеологічно-організаційних засад українського кооперативного руху і розцінювалася не лише як засіб піднесення культурно-освітнього рівня українського населення, але й як необхідна умова успішного розвитку самої кооперації.
Одним з основних напрямів культурно-освітньої діяльності українських кооперативів стало піднесення загальноосвітнього рівня учасників кооперативного руху та ширших верств суспільства. З метою підвищення грамотності населення кооперативні організації фінансово підтримували роботу спеціальних секцій “Просвіти”, ”Рідної школи”, “Союзу українок”, створювали гуртки з ліквідації неписьменності.
РСУК налагодив чітку систему кооперативної освіти, яка передбачала організацію курсів для підготовки висококваліфікованих кооперативних фахівців. У 1931-1938 рр. у селах і містечках Західної України було проведено 250 курсів для 7 457 осіб. Ініціаторами організації кооперативно-освітніх курсів виступали низові кооперативи, ПСК і ОСК, місцеві осередки українських громадських організацій “Просвіти” , “Рідної школи”, “Сільського господаря”. З 1930 р. РСУК проводив заочні курси, у 1935-1939 рр. для місцевих керівників кооперативного руху були організовані літні відпочинкові курси.
Важливим фактором у розвитку кооперативно-культурного просвітництва стало видання кооперативної періодики, літератури економічного та культурно-освітнього змісту. Проаналізовано розвиток бібліотечної справи, якій сприяла пільгова політика кооперативних видавництв щодо реалізації літератури. Збагачувати фонди кооперативним бібліотекам допомагали українські видавничі кооперативи, а також книгарні, які працювали на кооперативних засадах. У прилученні населення краю до української книги велику роль відіграли так звані “мандрівні бібліотеки” РСУК.
Важливим засобом культурно-освітньої діяльності і кооперативної пропаганди стали щорічні кооперативні свята, які формували в українців почуття гордості за власний народ, сприяли піднесенню національної свідомості. З метою активізації агітаційної роботи в масах при кооперативах організовувались постійно діючі самоосвітні гуртки, спеціальні “пропагандивні комітети”, до штату ПСК і ОСК залучались т. зв. “мандрівні пропагатори”, завдання яких полягало у піднесенні кооперативної свідомості населення. Активну пропаганду кооперативної ідеї розгорнуло створене у 1936 р. “Товариство українських кооператорів”. Його члени – відомі теоретики і практики української кооперації – організовували наукові конференції, кооперативні свята, проводили лекції для населення. Широку кампанію під гаслом “Скріпимо кооперацію масовим членством” у 1932 р. розпочали кооперативні секції при філіях і кружках “Союзу українок”, які у 1934-1938 рр. налагодили співпрацю з місцевими громадськими та кооперативними установами, залучили до кооперативного руху понад 55 тис. жінок.
Розглядається співпраця кооперації з товариством “Рідна школа”. З 1931 р. курс кооперації був обов’язковим для вивчення в усіх навчальних закладах “Рідної школи”, широкого розповсюдження набула практика організації дитячих кооперативів (у 1931 р. їх було 248). Для підвищення рівня кваліфікації вчителів “Рідної школи” РСУК організовував заочні курси кооперативних знань, готував методичні посібники.
Кооперація надавала фінансову підтримку українським громадським організаціям: “Просвіті”, “Рідній школі”, “Союзу українок”, “Сільському господареві”, вела доброчинно-благодійницьку і меценатську діяльність.
Кооперація сприяла піднесенню культури господарювання українського народу. Зміст і засоби роботи у цьому напрямі визначалися необхідністю поширення передових форм господарської самодіяльності, що мало сприяти піднесенню прибутковості селянських господарств, а отже підвищенню добробуту й рівня життя українського населення.
Закупівельно-збутові кооперативи здійснювали заготівлю і централізований збут продукції, виготовленої у селянських господарствах, постачали селянам споживчі товари за цінами, на 10-20 % нижчими від ринкових. З метою піднесення господарської культури села кооперативи організовували закупівлю сільськогосподарської техніки: плугів, сіялок, культиваторів та ін., будували елеватори з механічним устаткуванням. Щодо піднесення культури господарювання кооперативи тісно співпрацювали з товариством “Сільський господар”. Для організації фахової допомоги селянам при його підтримці до повітових і окружних союзів було введено штатних агрономів, які розгорнули пропаганду за раціональний обробіток землі, сівозміну та ефективне використання різних мінеральних добрив, проведення меліорації тощо. У результаті дотримання їхніх рекомендацій підвищувалася врожайність сільськогосподарських культур. У 1928 р. між керівниками “Сільського господаря”, РСУКу, “Маслосоюзу” і “Центросоюзу” було досягнуто домовленості, згідно з якою координацію діяльності агрономів у повітах і піднесення агрономічної культури села взяв на себе “Сільський господар”, а фінансове забезпечення праці агрономів і налагодження збуту продукції здійснювали кооперативні організації.
Могутньою силою в піднесенні добробуту та економічному поступі українського села стала молочарська кооперація. За реалізацію молока селяни отримували сталий прибуток, що складав 20-30 злотих щомісяця. Молочарні дбали про підвищення якості української продукції, модернізацію виробництва. Під впливом кооперації селяни почали приділяти більше уваги раціональному годуванню корів, дбати про купівлю високопродуктивних тварин.
Важливим завданням української кооперації стало налагодження різних видів кооперативного промислу. У 1936 р. 106 кооперативних організацій мали виробничі відділи як побічні галузі діяльності, 26 кооперативів були самостійними промисловими підприємствами.
Вагому роль у розвитку сільськогосподарського виробництва відігравала кредитна кооперація. Надання коротко- та довготермінових кредитів населенню (відсотки від позик становили не більше 10 %) дало змогу позбутися лихварства. “Центробанк” активно кредитував експортні операції сільської закупівельно-збутової кооперації, що значною мірою сприяло сільськогосподарському виробництву, інвестував усі типи українських кооперативів.
У цілому українська кооперація у міжвоєнний період мала реальний позитивний вплив на всі сфери національного життя Західної України, сприяла внутрішньому згуртуванню українського селянства, підвищенню економічного рівня життя. Піднесення українського кооперативного руху в Західній Україні яскраво засвідчувало здатність українського селянства вміло поєднувати природну працелюбність із прагненням та готовністю запроваджувати економічні новації у свою господарську діяльність.
У висновках узагальнено результати проведеного дослідження:
1. Основою ідеології українського кооперативного руху була орієнтація на перетворення кооперативів в осередки українського національного руху, які повинні були забезпечити економічні підвалини самостійного розвитку нації в умовах бездержавності і в такий спосіб підготувати українство до боротьби за національні ідеали й державну незалежність.
2. Для кооперативного руху Західної України у 20-30-х роках ХХ ст. була притаманна здатність до саморозвитку: кооперативна організація зростала чисельно внаслідок об’єктивних національних потреб, спираючись на людський потенціал і підтримку українського населення.
3. Практично всі українські політичні об’єднання прагнули до налагодження та поглиблення зв’язків з кооперативами, намагалися надавати українському кооперативному рухові певну організаційну підтримку, що загалом позитивно позначалося на його розвитку. Водночас партії намагалися використати кооперативні організації як трибуну у боротьбі за маси, допоміжний засіб для досягнення власних політичних цілей. Це призводило до загостення політичного протистояння навколо кооперації і перешкоджало конструктивній, творчій діяльності кооперативів. Найбільший вплив на кооперацію мали партії національно-демократичного спрямування.
4. Розвитку українського кооперативного руху активно сприяла Українська греко-католицька церква. Представники духовенства пропагували кооперативну ідею, ініціювали створення кооперативних організацій у своїх парохіях, керували ними. Спільно з “Просвітою”, “Рідною школою”, “Союзом українок”, “Сільським господарем” та іншими громадськими організаціями кооперація забезпечувала потреби українства у життєво важливих суспільних сферах.
5. Налагодження та поглиблення зв’язків із національними інституціями забезпечували результативність громадської діяльності українських кооперативних організацій. У свою чергу, українська кооперація була джерелом матеріальної підтримки для національних громадсько-політичних і культурно-просвітницьких організацій.
6. Чітко налагоджена система кооперативного просвітництва забезпечила підготовку патріотично налаштованих фахівців для кооперативної і господарської роботи, внаслідок чого змінилася структура українського суспільства – з’явилася чимала група кооперативних працівників різних рівнів, яка, наперекір польським властям, докладала максимум зусиль для розвитку українського національного життя.
7. Кооперація втягувала селян у товарно-грошові відносини, прилучала до новітніх технологій та передових європейських методів господарювання, що сприяло внутрішньому згуртуванню українського селянства, а відтак ставало важливою передумовою піднесення його господарської культури і підвищення соціально-економічного рівня життя.
8. Теоретичне узагальнення досвіду розвитку кооперативного руху в Західній Україні дає можливість визначити кілька основних властивостей, характерних для української кооперації. По-перше, кооперація здатна вирішувати масштабні і багатопланові економічні завдання. По-друге, кооперативні організації можуть сприяти вирішенню складних соціальних проблем суспільства, насамперед, підвищити зайнятість населення, підтримати найменш захищені його верстви. По-третє, кооперативні організації можуть сприяти формуванню в широкого загалу людей особистої відповідальності за результати праці, відновленню кращих принципів моральності. Все це може позитивно позначитися не лише на розвитку сучасної української економіки, а й на морально-психологічній атмосфері в суспільстві.
Основний зміст і положення дисертації викладено у таких публікаціях авторки:
1. Дрогомирецька Л. Р. Проблема взаємин західноукраїнських кооперативних організацій і польських урядових кіл у 1920-1939 рр. // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 21-22 листопада 1996 р. – Івано-Франківськ, 1997. – С. 230-234.
2. Дрогомирецька Л.Р. Кооперативний рух в документах і матеріалах українських політичних партій Західної України (1920-1939 рр.) // Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє. – Тернопіль, 1997. – С. 57- 60.
3. Дрогомирецька Л.Р. Український кооперативний рух у Галичині в 20-30-х рр. ХХ ст.: організаційна будова і досвід господарської діяльності // Галичина. – 1998. – № 2. – С.173-180.
4. Дрогомирецька Л.Р. Ідейні основи українського кооперативного руху в Західній Україні в теоретичних працях Ю.Павликовського // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Випуск ІІ. – Івано-Франківськ, 1999. – С. 122-128.
5. Дрогомирецька Л.Р. Боротьба західноукраїнських політичних партій за впливи в кооперації // Галичина. – 2001. – № 7 . – С.71-77.
6. Дрогомирецька Л.Р. Суспільно-політична діяльність українських кооперативних організацій у Західній Україні (1920-1939 рр.) // Україна між минулим і майбутнім. Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції. – К.: В-во НАВСУ, 2002. – С.125 - 132.
7. Дрогомирецька Л.Р. Греко-католицьке духовенство Галичини в українському кооперативному русі (1920-1939 рр.) // Вісник Прикарпатського університету. Історія. Випуск VІІ. – Івано-Франківськ, 2003. – С. 77-89.
Анотація
Дрогомирецька Л.Р. Українська кооперація у громадсько-політичному житті Західної України (1920-1939 рр.). Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. – історія України. – Прикарпатський університет імені Василя Стефаника. – Івано-Франківськ, 2004.
У дисертації досліджуються форми і методи громадської діяльності українських кооперативів у Західній Україні в 1920-1939 рр. Висвітлюється співпраця кооперативних організацій з національними громадськими товариствами: “Просвітою”, “Рідною школою”, “Союзом українок”, “Сільським господарем”, простежується еволюція взаємин з українськими політичними партіями, Греко-католицькою церквою.
Українська кооперація розглядається як впливова економічна і політична сила, яка зміцнювала матеріальне підгрунтя для розвитку національного життя, забезпечувала підтримку процесові становлення національної свідомості українців, їхній боротьбі за громадянські та політичні права, за економічну самостійність і політичну незалежність.
Ключові слова: українська кооперація, кооперативний рух, Західна Україна, культурно-освітня діяльність кооперативів, громадсько-політичне життя, культура господарювання.
Аннотация
Дрогомирецкая Л.Р. Украинская кооперация в общественно-политической жизни Западной Украины (1920-1939 гг.). Рукопись.
Диссертация на соискание ученой ступени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – история Украины. Прикарпатский университет имени Василя Стефаника. – Ивано-Франковск, 2004.
В диссертации произведено исследование общественной деятельности украинских кооперативов Западной Украины в 1920-1939 гг., проанализированы формы их сотрудничества с национальными общественными товариществами: “Просвитой”, “Ридной школой”, “Союзом украинок” и др., эволюция взаимоотношений с украинскими политическими партиями, Греко-католической церковью. Украинская кооперация рассматривается как влиятельная общественная сила, обеспечивавшая материальную поддержку украинскому населению в его борьбе за экономическую самостоятельность и политическую независимость.
Прослеживается процесс возобновления и развития украинского кооперативного движения в Западной Украине. Усовершенствованию кооперативной формы хозяйствования украинского населения препятствовали польськие власти, используя при этом самые разнообразные способы, чтобы прервать развитие украинской кооперации, ограничить её влияние на общество, подчинить украинскую кооперацию своим требованиям, контролировать и “регулировать” её деятельность. Несмотря на преграды, украинская кооперация адаптировалась к условиям польской реальности и стремительно развивалась. К сентябрю 1939 г. она объединяла 3455 кооперативов, членами которых являлись более 700 тыс.человек.
Формирование и деятельность украинской кооперации проходили в тесной связи с общественно-политической жизнью Западной Украины. На основе изучения программных документов украинских политических партий автор сделала вывод, что, несмотря на отдельные идейно-политические разногласия, представители национальных политических сил были единодушны во взглядах на необходимость развития украинской кооперации. В условиях национальной дискриминации украинцев практическая деятельность большинства украинских политических партий нацеливалась на правовую защиту кооперации от злоупотреблений со стороны польськой власти. Установлено, что национальные политические силы в определенной степени оказывали содействие развитию украинского кооперативного движения, но не сумели объединить усилия, направленные на идейно-организационную поддержку кооперации, так как стремились использовать её как трибуну в борьбе за массы. Углубление междупартийного противостояния оказывало вредное воздействие на деятельность украинских кооперативных организаций.
Раскрыта значительная роль Греко-католической церкви в развитии украинского кооперативного движения. Большая часть духовенства разделяла точку зрения митрополита А. Шептицкого – максимально поддерживать кооперацию.
В работе показано, что кооперация сумела стать важным звеном общественной жизни Западной Украины. Кооперативы вели активную деятельность, направленную на повышение общеобразовательного уровня украинского населения, воспитание сознательных граждан – хозяев своей земли. Культурно-образовательная работа велась по многим направлениям. С целью поднятия общей грамотности населения кооперативы финансировали работу специальных секций “Просвиты”, “Ридной школы”, “Союза украинок”, создавали кружки “ликвидации неграмотности”. Организация общеобразовательных курсов обеспечила подготовку квалифицированных кадров для работы в сельском хозяйстве. Важными факторами развития кооперативно-культурного просветительства стало книгоиздательство, создание библиотек и книжных магазинов. Для активизации агитационной работы создавались кооперативные лектории.
Кооперация оказывала положительное влияние на повышение хозяйственной культуры украинского народа. Кооперативы снабжали своих членов потребительскими товарами по ценам, на 10-20 % ниже рыночных, обеспечивали сбыт сельскохозяйственной продукции. Кооперация втягивала крестьян в товарно-денежные отношения, содействовала подъёму материального уровня жизни населения. Кооперативы стремились к повышению качества украинской продукции, к модернизации производства. Под влиянием кооперации происходили положительные изменения в развитии сельского хозяйства, быте и культуре сельского населения.
В целом кооперация сыграла значительную роль в экономическом и культурном возрождении западноукраинского населения. Результативность общественной деятельности кооперативов была обусловлена обоюдным сотрудничеством с национальными институциями, которым кооперация оказывала существенную материальную поддержку.
Ключевые слова: украинская кооперация, кооперативное движение, Западная Украина, культурно-просветительская деятельность кооперативов, общественно-политическая жизнь, культура хозяйствования.
Annotation
Drohomyretska L.R. Ukrainian cooperation in the socially political life of the West Ukraine (1920 – 1939 years). Manuscript.
The dissertation on competition for a scientific degre of candidate of Historical Sciences in the specialization 07.00.01. – History of Ukraine. – Prеcarpathian University named by Vasyl Stephanyk. – Ivano-Frankivsk, 2004.
The thesis studies the forms and methods of the Ukrainian cooperatives’ social life in the West Ukraine during 1920 – 1939 years, their part in the Ukrainian national life. It studies the cooperation of cooperative organizations with national social organizations: “Prosvita”, “Ridna Schkola”, “Soyuz ukrainok”, “Silsksy hospodar”. The cooperation together with these organizations wanted to provide the needs of ukrayinstva in the vitally important social fields. There is observed an evolution of relations with the Ukrainian political parties and the Greek Catholic Church.
The Ukrainian cooperation is regarded as the influential economic and political power that had strengthened the material ground for the national development of ukrayinstva, had ensured the support of the formation of the Ukrainians’ national self-consciousness, their struggle for the social and political rights, for the economic independence and political independence.
Key words: an Ukrainian cooperation, a cooperative movement, West Ukraine, a cultural and educational activity, a socially political life, a culture of management.
Підп. до друку 28 травня 2004 р. Формат 60х84/16.
Гарнітура “Times Neu Roman”. Ум. друк. арк. 0,9.
Тираж 100. Віддруковано на різографі.
76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57
Друкарня видавництва “Плай”
Прикарпатського університету імені Василя Стефаника