Реферат на тему:
Політичні передумови створення українських вчительських товариств.
Українці Галичини та Буковини, що в кінці ХVІІІ ст. ввійшли до складу Австрійської держави в 60-х роках ХІХ ст. скориставшись реформами, що проводились в країні, вступили в новий важливий період свого історичного розвитку, в якому розпочалося організоване життя, посилилась національна свідомість у всіх сферах культурної, громадської та політичної діяльності. У 1861 р. Галичина та Буковина, де переважну більшість населення становили українці стали окремими автономними краями в складі Австрії. Внаслідок цього отримали власні законодавчі органи (сейми) та виконавчі (крастові виділи). Проте українцям довелося докласти чимало зусиль аби отримати реальну можливість впливати на політичну ситуацію в тих землях, де вони жили, а також захистити розвиток національної культури. Такий стан справ був зумовлений рядом об’єктивних причин.
Згідно статті 19 Основного закону держави від 21 грудня 1867 р. всі народи Австро-Угорщини одержали однакове право на розвиток та збереження власної мови та культури. Визнавалась рівноправність всіх крайових мов у школі, державних установах та громадському житті. Держава зобов’язувалася кожному із народів створити необхідні умови для здобуття освіти своєю рідною мовою. Проте стаття про рівноправність народів і мов не одержала подальшого тлумачення в законодавстві і тому в різних землях трактувалася по різному в залежності від розстановки політичних сил. [1]
Політичні реалії, що існували в Австро-Угорщині привели до того, що Відень аби заручитися підтримкою впливових польських землевласників та політиків, зробив їх повновладними господарями в Галицькому сеймі та уряді. А вони в свою чергу робили спроби підготувати ідеологічне підгрунтування для створення в майбутньому власної держави, в якій польська влада бачила і українські землі Галичини. [2]
Непростою була ситуація в Буковині, де австрійський уряд активно підтримував оніличування краю. Переважна більшість чиновників в органах крайового управління були німцями. Виключно їх призначали на посади президентів краю та їх заступників. Чималий вплив на політичну ситуацію мало румунське населення Буковини, що в свою чергу сприяло румунізації українців краю. [3]
Відсутність демократичного виборчого законодавства не давала можливості українцям мати вагоме представництво в Австрійському парламенті та крайових сеймах, так як не було створено рівних умов для реалізації політичних прав для всіх верств населення і особливо це стосувалося селян, а саме українців. Вони становили більшість. Таким чином вони не мали реальної можливості забезпечити собі національні свободи гарантовані конституцією. Реформа виборчого законодавства, що розпочалася в державі в 1906 р. сприятливо вплинула на цей процес.
Проте державний устрій Австро-Угорщини відкрив й інші можливості для ведення легальної політичної боротьби за розширення та реалізацію національних прав того чи іншого народу поставити їх у пряму залежність від того, як окрема нація зуміє захистити себе і забезпечити свої законні права. Закон про об’єднання та збори від 15 листопада 1867 р. визначив порядок створення громадських об’єднань, і зробив цю процедуру досить прозорою і нескладною. Для відкриття товариства (організації) необхідно було подання до крайового управління його статут в 5-ти примірниках, де вказувалося з якою метою та чи інша група осіб засновувала товариство, а також засоби його діяльності, керівні органи, місцеперебування, спосіб вирішення спірних питань, умов розпуску. Якщо крайовий уряд відмовлявся дати дозвіл на відкриття товариства, то його засновники мали право на протязі 60 днів звернутися до міністерства внутрішніх справ. [4] Отже, була створена законодавча база для вільного об’єднання громадян в різного роду товариства та організації, яка дозволяла і українцям згуртовуватися задля виріщення найважливіших проблем, якщо вони не знаходили розуміння з боку владних структур.
Освітнє питання в багатонаціональній державі мало неабияке значення. Державний шкільний закон від 14 травня 1869 р. встановив основні принципи функціонування початкових шкіл. Він не заклав світський характер освіти, але й основу для обов’язкового та безплатного навчання. Згідно цього закону всі повноцінні діти віком від 6 до 14 років пивонні були навчатися в школі. Їхні батьки або опікуни були зобов’язані забезпечувати учнів підручниками та необхідним шкільним приладдям, а також несли адміністративну відповільність за невідвідування школи їхніми дітьми. [5]
§ 3 і § 17 закону про освіту визначив перелік предметів, що обов'язково повинні були викладатися у початкових школах. Окремо розтлумачувалися принципи діяльності так званої виділової школи (міської, яка першочергову увагу приділяла тому, щоб школярі після її закінчення могли вступити до середнього навчального закладу). Щодо мови навчання, то в § 6 закону було записано: “Про мову викладання і про вивчення другої крайовий мови вирішує крайова рада, прислухаючись до думки тих, хто утримує школу”. [6]
Шкільний закон також детально розтлумачував основні принципи підготовки вчителів для початкових шкіл. Він зобов’язав місцеві органи влади відкрити спеціальні безоплатні навчальні заклади (вчительські семінарії) та організовувати теоретичне та практичне навчання майбутніх вчителів таким чином, щоб початкова школа одержала висококваліфікованих педагогів. §31 визначив, що “Мову викладання у вчительських семінаріях затверджує міністр освіти згідно з пропозицією крайової шкільної ради, якщо нічого іншого не передбачено законодавством”. [7]
Розділ ІV закону передбачив низку заходів, спрямовану на підвищення професійного рівня вчителів, поза межами вчительських семінарів. Зокрема, передбачалося готувати також педагогів для початкових шкіл у вищих учбових закладах (університетах та технічних інститутах). Проте, слід сказати, що державою нічого не було зроблено в цьому плані.
Кількість учнів, згідно закону, з якою мав працювати один вчитель становила не менше 40 осіб. Тільки, якщо школу відвідувало 80 дітей, тоді дозволялося, щоб в навчальному закладі працювало двоє педагогів. Тижневе навантаження вчителя складало 30 годин. Щодо заробітної плати, то в § 55 державного закону було записано: “найнижча платня, нижче якої жодній зійти не можна, щоб старші і молодші вчителі вільні від побічних занять могли всі свої сили присвятити своїй праці, а перші з них (старші вчителі) могли також забезпечити свої родини, згідно з місцевими умовами”. [8] Іншою роботою несумісною із працею вчителя педагогові не дозволялося займатися. Високими були вимоги до його моральних якостей.
Передбачався соціальний захист освітян на випадок втрати працездатності, пенсійне забезпечення, а також матеріальна допомога вдовам і сиротам вчителів початкової школи.
Розділ VІІ закону регламентував умови за яких обов’язково повинна була споруджуватися школа: в кожному селі, в околиці якого радіусом на одну милю нараховувалося 40 дітей шкільного віку. Фінансування початкових шкіл відбувалося за рахунок місцевих громад, але якщо коштів не вистачало, то витрати покривалися за рахунок крайового бюджету. Серйозними були вимоги до навчального приміщення, гігієнічних норм, шкільного приладдя. [9]
Закон дозволяв створення приватних навчальних закладів, якщо організація навчання в них відповідала нормам шкільного законодавства. Держава не брала на себе обов’язку їх фінансувати. Проте в § 71 закону було записано: “Приватні заклади знаходяться під державним наглядом. Їхні завідувачі є відповідальними перед державними органами за правильно впорядкований стан цих закладів. [10]
Таким чином загальнодержавний шкільний закон від 14 травня 1869 р. заклав демократичні принципи організації та діяльності початкового шкільництва та підготовки педагогів для таких шкіл. Передбачив належну матеріальну винагороду вчитель за його працю та забезпечував соціальний захист. Проте, ці положення носили декларативний характер, так як конкретних розмірів заробітної плати та інших грошових виплат вказано не було, адже ці питання були віднесені до компетенції крайового законодавства і залежали в першу чергу від фінансового становища краю. Норми закону, що стосувалися мови викладання у початкових школах та вчительських семінаріях були нечіткими, і вони не захищали прав на навчання рідною мовою дітей тої чи іншої національності, а також не заклали передумови для підготовки національно свідомих педагогічних кадрів.
Заключні положення державного закону вимогам ще й прийняття окремого шкільного законодавства в кожному із коронних країв держави, які б визначили основні принципи функціонування крайового шкільництва. В цих законодавчих актах дозволялося змінити деякі норми державного закону від 14 травня 1869 р., що стосувалися термінів навчання в початкових школах у вчительських семінаріях, а також положення про складання кваліфікаційних іспитів педагогами тощо. [11]
Саме згідно таких принципів діяла система початкового шкільництва протягом всього досліджуваного періоду. Деякі поправки до вищезгаданого закону внесе у 1883 р. не змінили його суті. Іншими загальнодержавними документами регламентувалася діяльність середніх навчальних закладів, про які мова буде йти згодом.
На основі загально австрійського законодавства про початкове навчання, як і передбачалося було прийнято окремі крайові шкільні закони в Галичині та Буковині. Закон про заснування, утримування і відвідування державних початкових шкіл Галичини містив три розділи. Перший стосувався заснування шкіл різних категорій. Крім звичайних початкових шкіл та виділових галицьке крайове законодавство узаконило існування ще й філіальних, які були філіями початкових шкіл і засновувалися в селах, де фінансовий стан громадян не дозволяв відкрити окрему школу. Відповідальність за те, щоб всі діти шкільного віку відвідували школу і мали відповідне приміщення було покладено на крайову шкільну раду. [12]
Розділ другий закону чітко визначив джерела фінансування початкових шкіл. Для цього створювалися спеціальні місцеві, повітові та крайові шкільні фонди. Вони формувалися за рахунок закладених у бюджеті коштів на шкільництво, додатків до податків призначених на розвиток освіти, штрафів, які платили батьки або опікуни за невідвідування школи дітьми. [13]
Третій розділ закону мав назву: “Про відвідування школи”. Він встановив обов’язкове шестирічне навчання, яке мало охоплювати всіх дітей віком від 6 до 12 років. За невиконання цього положення закону було встановлено розміри штрафів і навіть короткотривале ув’язнення для родичів таких дітей. Звільнялися від навчання лише ті, що вже в цьому віці навчалися у школах вищого рівня або здобували освіту приватним шляхом і, звичайно, діти, які згідно висновку лікарів вважалися неповноцінними через серйьозні розморви та фізичні хвороби. [14]
Інший галицький крайовий шкільний закон мав назву: “Про правовий статус учителів початкових шкіл”. В ньому було чітко розтлумачено порядок призначення педагогів на постійні і тимчасові посади, умови проведення конкурсу на заміщення вакантних посад. Артикулі першому закону було написано: “Крайова шкільна рада має право переносити вчителів за однієї посади на іншу, якщо це відповідає інтересам школи”. [15] Саме ця норма шкільного законодавства викликало гостре обурення у педагогів оскільки вони вважали, що дозволяло карати тих хто викликав антипатію у представників влади, без вагомих причин.
Що стосувалося заробітної платні то вона залежала від того в я кому населеному пункту працював вчитель. До першої категорії було віднесено місцевість, де кількість жителів становила 200 тис., а річна зарплата 500 ринських. У другій категорії (від 10 до 30 тис мешканців) – 400 ринських, у третій (від 2 до 10 тис. жителів) – 350 ринських, а в четвертій (з населенням менше 2 тис. жителів) – 300 тис. ринських. Для вчителів виділових шкіл існувало лише три категорії, де платня становлю відповідно 700, 600 та 500 ринських. Також педагогам початкових шкіл призначалися п’ятилітні додатки, тобто підвищувалася платня після кожних п’яти років праці на постійній посаді, додатково оплачувалося керівництво школою. Всім без винятку вчителям було заборонено мати інші джерела прибутків, окрім основного місця роботи. [16]
Якщо освітяни не виконували свої обов’язки належним чином, то до них застосовувалися адміністративні покарання, а саме: догана, відсторонення від керівництва школою та призначення на інше місце роботи, а також звільнення з роботи. Вчитель міг у письмовій формі висловити свою незгоду із покаранням, яку крайова шкільна рада мала розглянути та прийняти в мотивоване рішення.[17]
Розділ четвертий закону визначив умови надання пенсії учителям. Згідно нього педагог початкової школи мав право на повну пенсію після сорока років безперервної праці на посаді вчителя. Пенсія педагога залежала від платні, яку він одержував. Якщо вчитель працював менше ніж сорок років, то звичайно і розміри пенсії були меншими.
Пенсійне забезпечення вдів і сиріт (грошова допомога виплачувалася сиротам до того часу, поки їм не виповнилося 20 років) залежно від стану роботи і заробітної плати того чи іншого вчителя. Передбачалася матеріальна допомога вчителям на випадок хвороби та на похорони його родини. Закон заклав передумови для заснування крайового пенсійного фонду. Одним із основних джерел доходів цього фонду були перечислення до нього вчителів із своєї зарплати, які були обов’язковими. [18] Обидва галицькі крайові закони були прийняті 2 травня 1873 року.
Аналогічне крайове шкільне законодавство діяло і в Буковині, хоча і мало ряд відмінних рис. Закон про діяльність початкових шкіл було прийнято 2 березня 1873 року. § 13, 14, 15, 16 цього закону детально розповідав про вимоги, які висувалися до побудови і обладнання шкільних приміщень, вони були спрямовані на те, щоб створити для учнів і вчителі належні побутові умови. [19]
Так само як і галицький закон буковинський зменшив обов’язків термін навчання до шести років і зобов’язав всіх повноцінних дітей віком від 7 до 13 років відвідувати школу. Було також передбачено покарання за порушення цієї норми закону. [20]
§ 50 і 51 передбачав заснування окремого крайового шкільного фонду, з якого надходила допомога до тих громад, які не мали достатньої кількості коштів на будівництво шкіл. [21]
Буковинський закон про правовий статус учителів, що вступив в дію 30 січня 1873 року так само як і галицький детально розтлумачував умови проведення конкурсу на заміщення вакантної посади педагога початкової школи. Як і в Галичині було встановлено чотири категорії вчительських платень. Розмір щорічної зарплати педагога в обох краях був однаковий. Проте найменша платня вчителя буковинської виділової школи становила 600 ринських. Також були передбачені ще й додаткові виплати. [22]
Мова викладання у початкових школах вирішувалась на спеціальному засіданні жителів громади, де складався протокол для того, щоб знати думку тих, хто утримує школу.
§ 44 передбачав для педагогів такі адміністративні покарання: догана позбавлення “п’ятилітнього додатку” та вимушена зміна місця роботи. [23] Розділ четвертий закону був присвячений пенсійному забезпеченню вчителів та призначенню матеріальної допомоги членам сім’ї педагога. Суть положень цього розділу повністю співпадала з статтями галицького закону, де розтлумачувалися подібні питання. [24]
Таким чином можна зробити висновок, що галицький та буковинський крайові шкільні закони мали однакову структуру і багато спільних рис. Проте на Буковині були висунуті більш серйозні вимоги до заснування та обладнання шкіл, закріплено демократичні принципи при вирішенні питання якою буде мова викладання у школі були не надто суворі адміністративні покарання для вчителів, а також встановлено дещо вищі розміри платні ніж у Галичині. Слід відмітити те, що жоден із крайових законів не запроваджував чіткого механізму захисту вчителями своїх прав, так як звернень до суду передбачено не було. Спорудження й утримання шкіл залежало від фінансового становища громади та краю, який інколи унеможливлював виконання багатьох норм шкільних законів. Загалом крайові загально шкільні документи, створили реальні умови для того, щоб норми державного закону від 14 травня 1869 р. були втіленими в життя, хоча й мали ряд суттєвих недоліків.
Не менш важливими питанням було здійснення керівництва освітою Галичини та Буковини. З прийняттям державного закону від 25 травня 1868 р. докорінно перебудовувалася система управління шкільництвом. Зокрема, за новим законом керівництво школами передавалося крайовим, повітовим та місцевим шкільним радам. Також врегульовувалися відносини між церквою та школою таким чином, що священиком дозволялося викладати лише релігію. [25]
25 червня 1867 р. цісарською постановою в Галичині було створено крайову шкільну раду [26], а згідно розпорядження міністерства освіти від 1 грудня 1870 р. також повітові та місцеві шкільні ради. Місцеві шкільні ради створювалися у громадах, де існували основні типи шкіл і до і їхнього складу входили представники громади школи та церкви. Кількість членів ради становила від 3 до 5 чоловік, які вирішували всі питання пов’язані із утримуванням школи, вони слідкували аби вчителі належним чином виконували свої обов’язки, а також за виплатою їм зарплат та пенсій.
Повітові ради засновували в кожному повіті краю чи автономному місті (їхній перелік строго визначався в правових документах) і до їх складу входили представники релігійних конфесій, двоє вчителів, один з яких обов’язково общався повітовою вчительською конференцією, а інший був директором середньої школи або вчительської семінарії, також два представники крайової адміністрації. Серед основних завдань повітових рад були: захист інтересів шкільництва на вищому рівні, інспектування шкіл, нагляд за бібліотеками, підвищення кваліфікації учителів. [28]
Всі навчальні заклади Галичини підпорядковувалися Крайовій шкільній раді. Очолював її намісник краю або його заступник. Йому підпорядковувалися референти із адміністративних і економічних питань, від 2 до 4 представників навчальних закладів краю, члени шкільної комісії, що працювала в сеймі. Священики, які представляли найбільші християнські конфесії, делегати міст Львова та Кракова та ряд інших посадових осіб. Найважливішими завданнями крайової ради були: керівництво за шкільними радами нижчого рівня та всіма закладами, що давали початкову та середню освіту на території краю, схвалення навчальних планів і засобів навчання в народних, середніх та професійних навчальних закладах.
Щоб успішно здійснювати керівництво навчальними закладами уряд також ввів ще й посади шкільних інспекторів. Для управління середніми навчальними установами призначала інспекторів крайова шкільна рада, народними – повітові та місцеві шкільні ради. Діяльність інспекторів регламентувалась спеціальними інструкціями. Місцеві, повітові та крайова шкільна рада Галичини обиралася терміном на 6 років. Остання підпорядковувалась безпосередньо міністерству освіти. [29]
Крайову шкільну рада Буковини було створено згідно крайового закону від 8 лютого 1869 р., що мав назву “Закон стосовно шкільного нагляду”. Основні норми буковинського закону в основному співпадали з принципами керівництва системою освіти Галичини. Однаковими були принципи формування шкільних рад та їхні повноваження. В Буковині також було введено інститут шкільних інспекторів, що діяв дуже успішно. [30]
Загалом, слід сказати, що крайові законодавчі акти встановили ефективну систему керівництва освітою. Проте, принцип формування шкільних рад, особливо це стосується повітових та крайових був таким, що передбачав входження до них священників, педагогів та чиновників високого рангу. Це не сприяло тому, щоб українці мали в цих органах вагоме представництво, в силу свого становища в тодішньому суспільстві. Переважно членами крайової шкільної ради Галичини були поляки, а на Буковині – німці. Саме це приводило того, що проблемами національної школи в органах крайового та повітового управління не завжди приділялася належна увага.
Розвиток української освіти в Галичині та Буковині зіткнувся із масою проблем. Крайовим шкільним законом в Галичині від 22 червня 1867 року в навчальних закладах краю було запроваджено польську мову як обов'язковий предмет. Юридично цей закон втратив свою силу 21 грудня 1867 року разом із прийняттям Австрійської конституції, де в першу чергу дітям було надаю право навчатися рідною мовою, а другу крайову мову для вивчення вибирати на власний розсуд. Однак в Галичині в супереч всім юридичним правилам закон від 22 червня 1867 року діяв і сприяв полонізації українського населення краю. Натомість представники польської національності, котрі мали абсолютну більшість в органах державної влади і місцевого самоврядування дуже мало робили для розвитку освіти українською мовою. [31] “Всі ці інститути, - як висловлювався політик Михайло Бобчинський, - працювали з усіх сил, щоб три з половиною мільйони українців Східної Галичини в найкоротший час відчули себе поляками”. [32]
Письменник І. Франко про розвиток шкільництва в Галичині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. писав: “Так основуються в Східній Галичині руські народні школи з польськими народними вчителями, що часто зовсім не вміють по-руськи; видаються руські учебники навіяні польським патріотичним духом; так у руських народних школах кладуть на науку польської мову і історії більшу увагу ніж на руську і руську народні учителі переносяться в Західну Галичину коли показують тільки слід руського патріотизму». [33]
Позитивно вплинуло на розвиток української освіти Галичини введення в школах фонетичного правопису. За ним послідувало укладення навчальної і наукової термінології, відбулася ґрунтовна переробка змісту старих та укладенню нових підручників.
Щодо розвитку української освіти Буковини, то як писав Омелян Попович: “В 70-ті роки на Буковині було кілька десятків українських народних шкіл, самі однокласівки, дітей в них по горсточці, учителі здебільшого ще старої школи підручники недоладні, шкільного приладдя майже ніякого, а дітвора ходила до тих шкіл дуже неправильно. Опікувалися на тими українськими школами чужі люди-інспектори і старости які були байдужими до просвіти українського народу. [34]
Найважливішою проблемою у роботі буковинської школи була мова викладання. Крайова шкільна рад спеціальним розпорядженням рекомендувала повітовим радам встановити мову викладання в школах залежно від національного складу учнів. На практиці цей принцип дуже часто порушувався. В міських школах викладання велося німецькою, а румунська мова заполонила головним чином буковинські села. Виник навіть термін “загрошене шкільництво” – заснування румунських шкіл у власне українських селах, або із незначною кількістю дітей румунської національності. 12 січня 1895 р. депутат С. Смоль-Стацький виголошуючи промову на засіданні буковинському сейму наводив такі приклади: “У 8 руських громадах Сучавського повіту немає жодної української школи, а в селі Чорнівка де не зафіксовано жодного учня-румуна викладова мова в школі – волоська (румунська – П.Ш.)”. Перші українські класи в Чернівцях було відкрито лише 23 листопада 1897 року. [35]
Значному розвитку шкільництва Буковини сприяло залучення українців до керівництва та нагляду за освітою. Інспекцію всіх українських шкіл було доручено 1 січня 1896 року о.Поповичу, повітовими інспекторами стали І.Стратийчук у Кіцмані, Г.Нікорович у Вижниці, М.Спінул у Вашківцях. Членами крайової шкільної ради у різні роки були професор Є.Пігуляк, директор – С.Смостацький, о.Сидор Воробкевич, радник монастирський. І 1909 рік українці засідали у всіх повітах радах, а Вижницькій, Вашківецький, Кіцманській мали більшість. Спростило вивчення української мови у школах Буковини запровадження фонетичного правопису. [36]
Навчальний процес переважної більшості дітей та молоді проходив у початкових та виділових школах, учительських семінарія, гімназіях та інших начальних закладах. Обов’язкова початкова шестирічна освіта в літературі того часу отримала назву – народна. Діяли одно-, дво-, три-, чотири-, п’яти та шестикласові початкові школи. Незалежно від кількості класів всі вони давали шестирічну освіту, а учні поділялись за роком навчання. Класом називалось приміщення в кому мали навчатися 80 учнів з одним учителем. Тобто, якщо в селі до школи ходило менше 80 дітей, то незалежно від року навчання вони займалися у одного вчителя і лише у шестикласовій школі на кожний рік навчання був окремий клас і окремий вчитель. Відповідний був і рівень знань, який отримували учні. Шестикласова народна школа не давала право до вступу до школи середнього рівня. З цією метою були створені семи- і восьми класові виділові школи, що працювали у містах. [37]
Перші уніфіковані навчальні плани для галицьких шкіл (після реформи 1869 року) було видано в 1870 рік. Згідно них дітей навчали релігії, рідної мови та читання, другої крайової мови – польської, лічби, геометрії, природознавства, географії, історії, музики, малювання, фізкультури і т.д. За ними галицькі народні школи працювали без змін 1893 року, коли був запроваджений поділ шкіл на два типи, вищий (міський, де навчальні плани було зорієнтовано на підготовку майбутніх промислових робітників, службовців, а також готувала учнів до вступу в середні навчальні заклади) та нижчий (сільський та маломістковий, де особливу увагу приділяли формуванню в учнів знань та вмінь які стосувалися сільськогосподарської праці). Такий підхід до початкової освіти викликав обурення в учительських кругах, освітніх товариства, гостру полеміку в галицькому сеймі. [38]
На основі нормальних планів, затверджених міністерством освіти 18 травня 1874 році та окремого розпорядження від 1873 року крайова шкільна рада Буковини видала навчальні плани для шкіл краю. Перелік предметів, які вивчалися майже повністю співпадав із тими, які викладалися у галицьких школах. Про те, замість польської в українських школа їх Буковини вивчали німецьку або румунську, як крайової мови. Вони були організовані на інший лад ніж галицькі де обсяг знань був ширший у міських у скупіший у сільських школах. На Буковині вчили тому ж самому в крайовій столиці і у віддаленому сільському селі. [39]
Отже, вагомим здобутком народної школи Галичини та Буковини було те, що вона давала дітям чималу кількість знань, розширювала світогляд, вчила розуміти навколишній світ. Проте, вона мала і серйозний недолік: не ставила перед собою завдання підготувати дітей й до вступу в середній і вищі навчальні заклади, це як правило робили лише нечисленні виділові школи. Що було значною перешкодою для здобуття українськими дітьми вищої та середньої освіти, адже переважна їх більшість проживала в сільській місцевості і а не як не сприяло збільшенню кількості інтелігенції серед українців.
В системі освіти Австро-Угорщини існувала ряд навчальних закладів (педагогічних, медичних, промислових та інших) які розглядалися як середні навчальні заклади, закінчення яких не давало право вступу до університету. До них відносилися і учительські семінарії, які готували педагогів для народних шкіл. Їхня діяльність ґрунтувалася на основі “Статуту організаційного для чоловічих і жіночих учительських семінарій” від 1871-1874 та 1909 року, затверджених міністерством освіти. Крайові шкільні ради спеціальними постановами школи регулювали їхню роботу. Крім релігії, математики, фізики, хімії, історії, природознавства, польської (в Галичині), німецької та української (її навчали не у всіх семінаріях) читалися курси лекцій з методики викладання окремих предметів в народній школі з питань шкільного законодавства, ведення документації. Важливе місце відродилося загальному огляду історії педагогіки, психології дитини, суспільно-економічним наукам. При кожній семінарії існували дитячий садок, або школа вправ, де майбутні вчителі проходили практику. Термін навчання в семінарії тривав 4 роки.
В 1909 році в Галичині було створено чоловічі семінарії двох типів: мовно-рисунково (готували педагогів для міських багатоскласових шкіл та приділяли значну увагу вивчення мов, математики, геометрії) та природно-господарські (вели підготовку педагогів для сільських шкіл і звертали посилену увагу на вивченні природничих предметів та сільськогосподарської справи). Жіночі вчительські семінарії поділу не підлягали. 12 червня 1907 року галицький сейм ухвалив закон згідно з яким в Галичині дозволено було функціонування тільки утраквістичних (двомовних семінарій). Таким чином повністю українських державних навчальних закладів такого типу в Галичині існувати не могло. Було лише такі, де ряд предметів викладалося українською. [40]
Оскільки навчальні плани для народних шкіл Буковини однаковими для всіх початкових шкіл, як міських так і сільських то потреби готувати для них вчителів за спеціальною програмою не було. Формально не існувало першкод для відкриття україномовних учительських семінарій на Буковині.
Розвиток середньої освіти досліджуваного періоду державі регламентувався в “Організаційному нарисі гімназій і реальних шкіл Австрії”, що був затверджений 15 вересня 1849 року. Згідно нього було дещо змінено місце класичної гімназії в структурі системи освіти в той спосіб, що вносилися до навчального плану такі предмети як історія, рідна та сучасні мови, математика та інші. В реальних гімназія на відміну від класичних було суттєво зменшено кількість годин на вивчення грецької та латинської мов. В класичних гімназія навчання тривало 8 років, в реальних – 7. В нищих класах цих навчальних закладів усі предмети, окрім класичних мов і фізик, були органічним продовженням навчального навантаження початкової школи. В наступних класах навчальний матеріал ускладнювався і розширювався. Успішне закінчення класичної гімназіїї забезпечувало право вступу для всіх вищих навчальних закладів. Реальна гімназія готувала своїх випускників до навчання у вищих технічних та сільськогосподарських закладах. Ті хто не мав змоги здобути освіту в таких закладах влаштовувалися на роботу в адміністративні, торгівельні та інші організації. [41]
Розвиток гімназійної освіти Галичини та Буковини ускладнювався тим, що українські державні навчальні заклади створювались досить повільно і їх відкриття вимагало неабияких зусиль збоку прогресивної української громадськості. Отже, в державі було створено розгалужену систем освіти, яка чітко регламентувалася правовими документами. Для українців Галичини та Буковини було дуже важливим також мати реальну можливість здобути освіту рідною мовою у відповідних навчальних закладах. Настільки вона була реальною можна прослідкувати за допомогою статистичних даних того часу. В Галичині у 1881 році з трьох тисяч українських громад налічувалося 1529 відповідних початкових шкіл. Отже, близько для половини українських дітей, що проживали у сільській місцевості доступ до освіти рідною мовою був ускладнений. [42] У 1908 році кількість державних українських шкіл зросла і становила 2343. [43] На передодні першої світової війни в Галичині було близько 3000 народних шкіл, з них 2000 українських, тобто 78%. До народних шкіл ходило близько 670 тис. дітей, в тому числі до українських – близько 440 тис. 97 % українських дітей навчалися рідною мовою і лише 3% польською. Незважаючи на поступове збільшення шкіл на Галичині в 1914 році було 500 українських громад, які не мали власної школи. [44] Інша проблема галицької початкової школи – малокласовість.
Всі державні українські народні школи були сільськими малокласівками, за винятком чотирикласної народної школи ім. Шашкевича у Львові.
Статистика 1887-1888 року свідчить що на Буковині діяло 272 народні школи, з яких 92 були українськими. [45] У 1900 році кількість таких шкіл складала 145, не враховуючи мішаних, де однією з мов викладання була українська. Станом на 1912 рік українських шкіл було 216, румунських –179, а німецьких – 82, тоді як дітей відповідної національності було 39796, 40542, 14489. [46] В 1914 році кількість початкових шкіл на Буковині становило 531 на 343 громади. Таким чином не було жодної громади яка б не мала школи, а деякі мали й не одну школу. Українських серед них було 219 [47]. Зменшився й відсоток малокласових шкіл (від 1 до 3 класів). У 1892/93 н.р. він становив 90%, а в 1907/08 н.р. кількість малокласових шкіл зменшилася до 52% [48]. Перед Першою світовою війною народне шкільництво на Буковині досягло найбільших успіхів не лише серед українських земель Австро-Угорщини, а й Російської держави. З усіх австрійських провінцій тільки Долішня Австрія мала краще організоване шкільництво завдяки численним містам (у тому числі Відня).
Що стосується державних міських багатокласних шкіл, то ситуація була вкрай поганою. Якщо у 1911 році в Австрії було 668 німецьких, 517 чеських, 6 сербсько-хорватських міських багатокласних шкіл, то української держава не створила жодної. У 1914 році ситуація на краще не змінилася [49].
Серед українців Галичини і Буковини письменними були у 1900-19,9%, а в 1913 році – 37,25%. Отже, завдяки розвитку початкового шкільництва вдалося збільшити кількість письменних серед українського населення. Проте це був досить низький показник. Ще нижчий був рівень письменності лише у сербохорватів – 35,48% [50]. Це говорило про те, що перед україномовною освітою стояло масу невирішених проблем.
Готували педагогів для початкових шкіл учительські семінарії. В період з 1871-187 р.р. в Галичині було створено 5 утраквістичних вчительських семінарій, де окремі предмети викладалися українською. Серед них три чоловічі та дві жіночі. В 1909 році кількість таких семінарій становила 10. таким чином діяли коедукаційна (мала чоловіче й жіноче відділення) семінарія в Заліщиках, а також жіночі семінарії у Львові, Перемишлі, Станіславі, Коломиї та чоловічі у Станіславі, Львові, Тернополі, Самборі, Сокалі [51]. Газета “Діло” в статті “Народні вчителі та вчительські семінарії в 1904 р.” критикувала устрій двомовних вчительських семінарій і зазначала, що навіть до таких навчальних закладів важко вступити русинам, особливо це стосувалося жіночих вчительських семінарій [52].
З 70-х років ХІХ ст. Професійною підготовкою вчителів для початкових шкіл Буковини зайнялося чоловіче і жіноче відділення державної учительської семінарії у Чернівцях. Вона у довоєнний період була головним навчальним закладом, котрий готував педагогічних працівників для краю. Хоча Буковина найбільше потребувала вчителів для українських та румунських шкіл, так як переважна більшість предметів викладалася на німецькій. Поділ у 1909/10 н.р. чоловічого відділення семінарії на три національні відділи (німецький, український, румунський) дещо покращив стан справ на краще [53].
Розвиток україномовної гімназійної освіти в Галичині розпочався у 1874 оці, коли у всіх класах Львівської Академічної гімназії почали викладати українською. У 1900 р. Працювало три українські гімназії, а в 1914 році 6 повних державних гімназій (з них три утраквістичні) та одна неповна. В цей час поляки в Галичині мали 58 гімназій, а зростання числа українських середніх шкіл штучно стримувалося (Галицький сейм не давав дозволу на їх відкриття) [54]. Це привело до того, що майже половина учнів-ураїнців середніх шкіл змушені були навчатися у польських середніх школах. В Галичині на 675140 українців припадала одна середня державна школа, в той час, коли одна така польська школа припадала на 69361 осіб цієї національності [55]. Отже, створення українських та польських гімназій не було пропорційним кількості населення обох національностей. Періодичні видання того часу повідомляли про те, що українські гімназії переповнені і гігієнічні умови, які там були аж ніяк не сприяли успішному навчанню.
Становлення української середньої освіти в Буковині розпочалося 1896 р. разом з відкриттям паралельних українських класів при Другій Чернівецькій гімназії. В 1908 році у Вижниці було засновано першу в краї україномовну державну гімназію. В 1913/14 н.р. з 10 державних гімназій в Буковині працювала 1 українська та 3 утраквістичні (українсько-німецькі) в Чернівцях, Кіцмані та Сереті. В середньому у краї один такий навчальний заклад припадав на 73249 осіб. Таким чином Буковина посідала одне з перших місць в Австро-Угорщині за кількістю середніх шкіл на душу населення [56].
Отже, чисельність українських навчальних закладів не завжди відповідала реальним потребам. Частина українських дітей та молоді не мали можливості здобути освіту рідною мовою, особливо це стосувалося Галичини.
Не менш важливе значення для розвитку шкільництва в той час мала підготовка вчителів. Вона проводилася, як уже зазначалося, у вчительських семінаріях. Вимоги до абітурієнтів, що вступали до цього навчального закладу, а також перелік предметів, що вичався, проходження педагогічної практики, складання матури (випускних іспитів) говорило про те, що професійній підготовці вчителів приділяли чималу увагу. Проте дуже часто в той час йшла мова про те, що чотирьох років не вистачало, аби належним чином засвоїти теоретичне та практичне навчання. Дуже серйозною хибою у підготовці вчителів було те, що при навчанні в семінарії заздалегідь не враховувалося якою мовою буде користуватися в школі той чи інший педагог.
Якщо семінаристи успішно складали випускні іспити, то вони одержували атестат зрілості, який давав право займати посаду вчителя лише тимчасово. Для того, щоб отримати місце “сталого” вчителя, щонайменше після дворічної роботи в школі, потрібно було успішно скласти ще один кваліфікаційний іспит. З цією метою створювалися спеціальні комісії затверджені Міністерством освіти. Кваліфікаційний іспит міг дати право вчителеві викладати і у виділовій школі [57].
Всі, хто хотів отримати кваліфікацію вчителя середньої школи, повинні були закінчити хоча б чотири курси філософського факультету, скласти кваліфікаційні іспити, організація і проведення яких здійснювалося на основі спеціальних приписів, які вперше були видані як тимчасові ще у 1849 році і вдосконалювалися у 1853, 1856, 1870 р.р. Після трьох років бездоганної праці на постійній посаді викладачеві присвоювалося звання професора [58].
Умови праці педагогів початкової школи були не простими. Особливо це стосувалося сільського вчителя, котрий дуже часто стикався з такими проблемами як двозмінне навчання, переповнені класи, погано опалені шкільні приміщення, невлаштованість власного побуту.
Педагоги початкових шкіл Галичини мали право на повну пенсію тільки після 40 років роботи в школі. Вони вважали це несправедливим, адже внаслідок складних умов праці тривалість життя вчителя була невеликою, тому небагато з них могли одержати пенсію. Щось змінити в цьому плані у передвоєнний період не вдалося. Педагоги часто через недосконалість законодавства ставали жертвами упередженого відношення до них з боку влади. Саме вона не завжди погоджувалася вчительським подружжям роботу в одній школі. В “Спогадах про Марійку Підгірянку” (дитячу письменницю і талановиту вчительку) її чоловік А.Домбровський згадував, що його в лютому 1908 року переведено на роботу в с.Ворона Товмацького повіту, а М.Підгірянка з двома маленькими дітьми залишилася у Рибно. Тільки у лютому 1910 року, завдяки українським депутатам Галицького сейму, голова Крайової шкільної ради дозволив М.Підгірянці працювати в с.Ворона разом з чоловіком [59].
До українських вчителів, що працювали в школах Галичини, було також неоднакове ставлення з боку інспекторів. Так, на конференції в Чорткові, окружний інспектор позбавив права голосу вчителя, який промовляв українською. А головним аргументом такого поступку було: “Зрештою у всіх округах розмовляють польською, то чому їй має бути гірший” [60].
Умови праці буковинських педагогів початкових шкіл були дещо кращими, ніж вчителів в Галичині. 5 грудня 1902 року внесені зміни до крайового шкільного закону від 30 січня 1873 року щодо пенсійного забезпечення народних вчителів. Згідно нього педагоги могли одержати повну пенсію після 35 років праці, якщо їм на той час виповнилося 60 років [61].
Робота вчителя перебувала під жорстким контролем шкільної влади. Саме вона карала за допущені вчителями порушення в роботі згідно тих дисциплінарних покарань, які були закладені в крайовому законі. Оскільки педагогів не задовольняв такий стан речей, то вони повели активну боротьбу за зміну дисциплінарного законодавства, яка в результаті виявилася успішною.
Слід сказати, що державною владою на Буковині робилося немало аби покращити умови праці вчителів: слідкували за виконанням шкільного законодавства про обов’язкове початкове навчання, створювали багатокласові школи, будували нові шкільні приміщення.
Умови праці педагогів середніх шкіл були набагато кращими, їхнє службове законодавство в багатьох пунктах співпадало із відповідним законодавством державних урядовців.
Крайові шкільні закони передбачали невеликі розміри заробітної плати вчителів. Періодичний орган польського вчительства в Галичині “Народне шкільництво” у 1896 році писав, що утримання злочинця в тюрмі з доглядом коштувало державний бюджет 300 ринських. Учителів в Галичині, на яких уряд виділяв менше ніж на утримання злочинця було 2,318 або 36% всього вчительського загалу [62].
Під тиском безперервних індивідуальних і колективних прохань Галицький сейм змушений був змінювати законодавство, що стосувалося оплати праці педагогів. Такі зміни наступали у 1875, 1889, 1892, 1902, 1907 р. Але кожна з поправок до закону про правові відносини учительства не могла реально покращити матеріального становища педагогів [63].
Вперше після 1873 року педагогам Буковини було підвищено платню у 1885 році Серйозний крок вперед щодо оплати праці педагогів було зроблено у 18999 році, коли було скасовано попереднє присвоєння вчителю категорії, яке залежало від місцевості в якій він працював. Згідно нового закону заробітна плата залежала від кваліфікації вчителя і безперервного стажу роботи в школі, а також зросли її розміри. У 1903 році було прийнято закон, який встановив розмір дотації на проїзд в розмірі 25% від зарплати того чи іншого вчителя. Проте й такий стан справ не зовсім задовольняв буковинських педагогів [64].
На початку ХХ ст. не тільки педагоги, але й вся демократична громадськість Галичини та Буковини повели активну боротьбу за суттєве підвищення вчительської платні, яка через певний час принесла конкретні результати.
В кінці ХІХ ст. незавидне становище вчителів погіршував ще й той факт, що вони не відігравали важливого значення в політичному житті суспільства. Педагоги не могли впливати на вирішення своєї долі через політичні партії, сейм та парламент. На початку ХХ ст. ситуація починає змінюватися і вчительство перетворюється на важливий чинник суспільного життя. Це було зроблено завдяки провідним українським політикам та діячам вчительського руху.
Проблеми українського шкільництва та його педагогів вимагали серйозної уваги з боку небайдужої громадськості. Адже дуже важливо було скористатися тими демократичними нормами, що було закладені в Основному законі держави, загально австрійському шкільному законодавстві, крайових шкільних законах та захистити права української школи та освітян на їхній вільний національний розвиток, а також знайти своє місце в системі освіти Австро-Угорщини. Саме тому українські педагоги скориставшись державним законом про об’єднання та збори від 15 листопада 1867 року створили свої педагогічні організації.
Спочатку українські вчителі приймали участь в політичних педагогічних об’єднаннях. В 1868 році крайова шкільна рада Галичини була ініціатором заснування “Товариства педагогічного” у Львові. Згідно статуту, основним його завданням була турбота про шкільництво і справи виховання в краї. До товариства належали вчителі-поляки й українці. Ця вчительська організація мала в повітах свої відділи, поділені на гуртки, де вчителі проводили відкриті заняття та читали доповіді на педагогічні теми [65]. Друкованим органом товариства був двотижневик “Школа”, що виходив польською мовою і одержував щедрі дотації від Галицького сейму [66]. Незважаючи на свою змістовність, часопис не приділяв проблемам українського шкільництва належної уваги, так це не було серед пріоритетних завдань “Товариства педагогічного”.
Поступово зростали рівень освіти і громадська активність вчительства Буковини, що привело до заснування в 1872 році першої багатонаціональної педагогічної організації в краї під назвою “Буковинське вчительське товариство”. У 1882 році на його місці з’явилася нова організація “Буковинське крайове вчительське товариство”, яке теж об’єднувало педагогів різних національностей, в тому числі і українців. В газеті “Буковинські педагогічні листки”, що почала виходити у 1873 році з’явилися окремі статті й українською мовою. [67] Проте згадані товариства, де переважну більшість складали німці та румуни не ставили перед собою завдання розвивати на відповідному рівні української освіти.
Найсвідоміша і найактивніша частина тодішнього українського громадянства, яка розуміла вагу і значення національної школи та її вчителя, як важливого чинника відродження українського народу, усвідомлювала, що багатонаціональним педагогічним об’єднанням треба протиставити впливи також вчительського товариства, яке буде дбати, перш за все, про національну школу і національне виховання [68].
Шкільна нарада у Львові, що відбулася у листопаді 1880 року за ініціативою львівських професорів університету та викладачів гімназій Омеляна Огоновського, Анатоля Вахнянича, о. Олександра Стефановича, Омеляна Партицького, Романа Заклинського, Франця Костяка, а також шкільних службовців Амброзія Яновського, Корнила Сушкевича, Дмитра Вінцковського, редактора “Діла” Володимира Барвінського, криломанина о. Івана Величка поклала початок українському педагогічному товариству [69], адже створений ними організаційний тимчасовий комітет склав статут “Руського товариства педагогічного”, який 6 серпня 1881 року затвердило Галицьке намісництво [70].
Пропозицію про заснування окремого українського вчительського товариства, яке б займалось буковинським шкільництвом і об’єднувало в першу чергу педагогів-українців першим вніс на загальних зборах “Руської бесіди” учитель народної школи Омелян Попович в січні 1887 року зважаючи на те, що шкільний виділ при даному товаристві не мав можливості вирішувати справи шкільництва, як вони того вимагали. Спеціальний комітет, яким керував професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький (секретарем був О.Попович), провів ряд підготовчих заходів в справі заснування товариства [71], а також підготував статут товариства “Руська школа” в Чернівцях, що його затвердила Крайова управа Буковини 25 червня 1887 року за № 5680.
Обидві організації: “Руське Товариство Педагогічне” та “Руська школа” мали однакову мету, записану в статуті, де зазначалося: “Товариство ставить собі задачу: а) промишляти над потребами руського народу на пай шкіл народних, середніх і вищих, займатися основуванєм і розвоєм руських шкіл і підвищувати всякі справи виховування публічного і домашнього на основі язика руського; б) подавати членам поміч так моральну, як матеріальну” [72]. Створення двох учительських товариств із однаковими завданнями, було зумовлено тим, що Галичина та Буковина були окремими автономними краями в складі Австро-Угорщини, але труднощі, які стояли перед шкільництвом цих двох регіонів були подібними, хоча і специфіка вирішення їх в силу політичних обставин дещо відрізнялися, як згодом показала практика.
Особливої уваги вимагали і фахові проблеми учителів. Тому у 1896 році виникла незалежна від владних структур організація “Товариство народних вчителів в Галичині”, де об’єднувалися польські педагоги, котре ставило собі за мету захистити вчительські права і боротися за покращення матеріальної винагороди. 5 березня 1897 року відбувся перший з’їзд товариства, в якому брали участь і представники українського народного вчительства. На з’їзді було ухвалено резонацію, в якій зокрема, була вимога зрівняти заробітну плату вчителя із заробітною платою державних урядовців нижчого рангу, зменшити термін обов’язкової праці від 40 до 35 років. Брали участь українські педагоги і в інших заходах разом з народними вчителями Австрії [73].
Тим часом у Чернівцях, в 1897 році завдяки заходам вчителя Кальмана Дубинського, одного з кращих борців за права народного вчительства в краю почало активно працювати інтернаціональне товариство “Спілка народних вчителів Буковини”, що видавало газету “Голос вчителів” Буковини, де освітні питання набули особливої гостроти. [74] Хоча вже у 1899 році згадане товариство припинило своє існування, воно стало прикладом рішучої боротьби педагогів за свої права.
Не меншу активність проявила “Крайова екзекутивна народних учителів Буковини”, створена в 1901 році і керована румуном М. Кісановичем і німцем Г. Кіппером. Редагована ними “Нова учительська газета” справедливо і досить гостро критикувала тодішні шкільні та громадські порядки. Серед учителів-українців брали в тій організації активну участь Іларій Карбулецький, Омелян Іваницький, Корнило Данилюк, Дарій Пігуляк та багато інших. В краї було організовано окремі вчительські комітети.
З великим ентузіазмом “Крайова екзекутива” долучилася до передвиборчої агітації, розуміючи, що без участі у політичному житті народне вчительство не зможе змінити кардинально своє становище на краще [75]. Проте саме суперечки політичного характеру привели до виходу переважної більшості українських учителів із “Крайової екзекутиви” [76].
Співпраця українських освітян із педагогами інших національностей приносила свої реальні результати (особливо це стосувалося буковинських вчителів), але одночасно привела до думки про потребу заснування окремої вчительської організації. Адже конкретні умови праці українського народного вчительства та відношення влади і громадськості до нього переконували в історичній необхідності національно-професійного руху українських педагогів.
“Руське товариство педагогічне” тратило надію на допомогу вчителям з боку урядових структур, тому порушило на загальних зборах 1897 року питання заснування так званого “допомогового фонду” для членів товариства та їх родин. На цю ціль поступово почали надходити пожертвування. І саме за допомогою заходів, що сприяли вирішенню найболючіших проблем зміцнювалися стосунки товариства і вчителів. Проте виділ “Руського товариства педагогічного” розумів, що фахові питання педагогів вимагають постійної турботи, а займатися ними так, як цього вимагав час, він не міг, бо були в нього інші не менш важливі завдання. Для цього, на думку проводу товариства, потрібно було створити окрему організацію [77].
Спочатку підготували відповідний ґрунт для професійного вчительського об’єднання. Це завдання взяла на себе газета “Промінь”, що виходила на Буковині і стала офіційною трибуною буковинського народного вчительства. Обмін думок між свідомими педагогами щодо мети і форми вчительської організації та редакційні статті, що підводили сказане до спільного знаменника, дуже часто можна було зустріти на сторінках “Променя”, де дописувачі закликали своїх колег добровільно сплачувати незначну суму і тим самим створити економічне підґрунтя для професійної організацій педагогів. Зокрема, зазначалось: “Коли будемо забезпечені матеріально, тоді високо піднімемось морально” [78].
Першим етапом до здійснення цього замислу стало крайове віче українського вчительства 18 липня 1904 року. Воно відбулося у Львові, в приміщенні Народного Дому. Участь у вічі взяло 1392 вчителів з Галичини та Буковини, які прийняли резолюцію, де серед великої кількості інших вимог найбільш гостро стали: покращення матеріального становища вчительства, зміна дисциплінарного законодавства та деяких статей закону про освіту, що обмежували права педагогів. На зборах був обговорений реферат Андрія Амеськевича про організацію українського вчительства і було прийнято рішення про заснування товариства “Самопоміч вчительська”, яке ставило собі за мету в першу чергу допомагати своїм членам та їх родинам: давати грошові допомоги, позики, стипендії і займатися захистом фахових проблем педагогів [79]. Для його створення був вибраний “Екзекутивний комітет” віча українського вчительства із 12 членів і 6 заступників та спеціальна комісія, яка також мала завдання скласти статут “Самопомочі учительської”, що складався із 8 чоловік . щодо періодичного видання для новоствореного товариства, то було вирішено, що ним буде газета “Промінь”, до редакційного комітету якої будуть входити як представники з Галичини, так і з Буковини [80].
Виконавчий комітет першого вчительського віча, найдіяльнішими учасниками якого були гімназійний професор А. Амеськевич та директори шкіл Іван Сторонський та Микола Мороз, зібрався на своє засідання 1 листопада 1904 року. [81] Він прийшов до висновку, що професійна організація українського народного вчительства носитиме назву “Взаємна поміч галицьких і буковинських вчителів і учительок”. Статут товариства затвердило 13 липня Міністерство внутрішніх справ у Відні спеціальним рескриптом під номером 29.530. згідно нього метою товариства було згуртувати учительство Галичини і Буковини для забезпечення собі і своїм сім’ям моральної та матеріальної допомоги [82].
Перші загальні збори “Взаємної помочі” відбулися 28 серпня 1905 року, коли на Буковині українські вчителі вийшли із “Крайової екзекутиви”, але підґрунтя під тісну співпрацю буковинців із галичанами не було і тому “Взаємна поміч” в житті буковинського українського вчительства ніколи не відігравала провідної ролі [83]. Проте стан неорганізованості в професійному русі буковинських педагогів постійно тривати не міг, і якщо через специфічні політичні і економічні відносини в краї “Взаємна поміч” не могла зміцнитися, то потрібно було створити іншу суто буковинську станову організацію для українських вчителів.
Створений 6 серпня 1905 року “Екзекутивний комітет руского учительства”, головою котрого був К. Данилюк, у перший рік свого існування був майже бездіяний [84]. Проте поступово він набрав більшої активності і на масових заходах, що організовував “Екзекутивний комітет” вчителі висловили бажання об’єднатися в окремому товаристві. Саме тому, завдяки заходам народних вчителів О. Іваницького, І. Карбулицького та О. Поповича у 1908 році було засновано “Вільну організацію українського учительства на Буковині”, в статуті якої основне завдання було сформульоване так: “Злучити ціле українське учительство, щоби воно в контакті з цілим учительством на Буковині добилося до такого способу життя, який відповідає в моральнім і матеріальнім згляді інтелігентним людям і вихователям молодіжи вільних горожан” [85].
Таким чином були створені фахові організації педагогів Галичини та Буковини – товариства “Взаємна поміч галицьких і буковинських вчителів і учительок” та “Вільна організація українського вчительства на Буковині”. Якщо галицькі вчителі, втративши надію на швидке вирішення своїх проблем через представницькі органи влади, намагалися перш за все, власними силами покращити своє матеріальне становище (надавати позики на пільгових умовах, страхувати нерухоме майно, піклуватися про допомогу молодим), то буковинські, маючи досвід політичної боротьби, застосували саме її аби мати добрі умови праці і громадянські права.
На початку ХХ ст. процес творення культурно-національних товариств був майже завершеним. В більшості ділянок життя суспільства вже існували окремі організації. Справами середнього шкільництва займалися “Руське товариство педагогічне” (РТП) та “Руська школа”, де гуртувалися переважно вчителі народних шкіл. Згадані товариства причетні до відкриття українських середніх шкіл, як державних, так і приватних, але на належному рівні займатися справами середнього шкільництва не вистачало часу. Крім того учительство середніх навчальних закладів Галичини об’єднувалося, починаючи з 1868 року, в польському “Товаристві педагогічному”, а в 1884 році невелика частина викладачів-українців вступила до “Товариства учителів вищих шкіл” [86]. Буковинські педагоги також гуртувались в крайовому товаристві “Буковинська середня школа”, де були і українські викладачі.
На загальних зборах РТП в 1902 році була висловлена думка про необхідність створення українського товариства вчителів середніх шкіл. В рішучій формі повторила це домагання, скликана виділом РТП шкільна нарада 8 березня 1908 року. Одним із найактивніших прибічників створення нового товариства під назвою “Учительська громада” був гімназійний вчитель Юліан Степанович, що організував комітет, до котрого ввійшли: о. Степан Юрик, катехит учительської гімназії у Львові, як голова, а також Юліан Степанович, Кирило Студинський – професор університету та гімназійні професори Степан Томасівський та Василь Щурат [87]. Комітет склав статут товариства “Учительська громада” котрий був затверджений Міністерством внутрішніх справ 13 червня 1908 р. під номером 20455. Це товариство ставило собі за мету: а) підтримати всі справи, що мають на меті розвій і добро вищих шкіл, виховання і добро шкільної молодіжі, добро учителів і їх родин; б) взаємне ознайомлювання з новітніми здобутками науки, взаємне подаванє собі помічень і досвідів з обсягу учительської діяльності; в) познайомлюванє загалу суспільності зі справою вищих шкіл і з добутками науки [88].
Буковинські педагоги середніх шкіл пішли також шляхом створення окремого товариства, хоча спочатку передбачалося, що вони будуть працювати в рамках “Руської школи” як окрема секція. Але дивлячись на те, що дане товариство мало безліч справ, пов’язаних із народним шкільництвом краю, педагоги середніх навчальних закладів почали схилятися до думки про необхідність створення власної організації.
Спочатку гуртувалися професори вищих та середніх шкіл у гуртку, що влаштовував зібрання щомісяця при поважному числі учасників як з Чернівців, так і з провінції. Тут висловлювалися думки про потребу відкриття української гімназії у Вижниці, розподілу вчительської семінарії у Чернівцях на три національні відділи; відбувався живий обмін думок щодо обмеження прав української мови в краю, видання шкільних підручників та бібліотеки для молоді та інших важливих питань [89].
Зацікавлення шкільними справами та усвідомлення ваги своєї рідної школи були запорукою того, що нове товариство не залишиться поза увагою українських професорів середніх і вищих шкіл. Саме тому в кінці 1907 року було вибрано комітет, що зайнявся створенням “Товариства учителів вищих шкіл” імені Г. Сковороди в Чернівцях (пропозицію дати йому таку назву вніс професор Чернівецького університету Василь Сімович). Серед засновників товариства були в основному викладачі навчальних закладів середнього рівня: Юліан Кобилянський, Антон Клим, Осип Маковей, Володимир Кмицекевич та інші. Мета діяльності цього товариства і “Учительської громади” повністю співпадали. Проте в статуті “Товариства учителів вищих шкіл” ім. Г. Сковороди було записано ще й таке: “г) скріпляти товариського Духа між членами частими сходинами та виміною думок; д) основувати вищі українські школи” [90].
Отже, створення українських вчительських товариств було об’єктивною вимогою часу. Адже незважаючи на те, що на законодавчому рівні було зроблено немало для розвитку шкільництва (в тому числі й українського) реальні обставини політичного, культурного та економічного життя держави не завжди позитивно впливали на нього. Чисельність та функціонування українських початкових шкіл, учительських семінарій та гімназій яскраво демонстрували це. Небездоганною була підготовка вчителів у спеціальних закладах, складними були умови їхньої праці, які підсилювала низька заробітна платня та брак авторитету у суспільстві. Саме ці обставини дуже негативно впливали на розвиток національної освіти, без якої значний поступ українців Австро-Угорщини був неможливий.
Багатонаціональні вчительські об’єднання, де працювали й українські педагоги не мали можливості зосередити першочергову увагу на проблемах їхнього шкільництва. Хоча саме їх функціонування дало поштовх до створення подібних українських товариств. Саме тут наші педагоги здобули перший досвід організованої боротьби за належний розвиток освіти і власні права. В результаті проблемами початкового шкільництва займалися РТП та товариство “Руська школа”. Найбільше уваги приділяли захисту фахових інтересів педагогів такі організації, як “Взаємна поміч” та “Вільна організація українських учителів Буковини”. Справи середнього шкільництва попали в поле зору “Учительської громади” та “Товариства учителів вищих шкіл” ім. Г. Сковороди.
Джерела та література.
Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Чернівці, 1999. – с. 97.
Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. – Івано-Франківськ, 1993, - с. 11.
Буковина, її минуле і сучасне / під ред. Д. Квітковського, А. Жуковського, Т. Бриндзана. – Париж – Філадельфія – Детройт, 1996. – с. 264.
Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Чернівці, 1999. – с. 98.
Reichgesetzblatt fur das Kaiserhum Osterreich. Jahrgang 1868. – Wien, 1869 // Aus der Kaiserlich – Koniglichen Hof – und Staatsdruc – terei. – s. 277.
Reichgesetzblatt fur das Kaiserhum Osterreich. Jahrgang 1868. – Wien, 1869 // Aus der Kaiserlich – Koniglichen Hof – und Staatsdruc – terei. – s. 278.
Reichgesetzblatt fur das Kaiserhum Osterreich. Jahrgang 1868. – Wien, 1869 // Aus der Kaiserlich – Koniglichen Hof – und Staatsdruc – terei. – s. 282.
Reichgesetzblatt fur das Kaiserhum Osterreich. Jahrgang 1868. – Wien, 1869 // Aus der Kaiserlich – Koniglichen Hof – und Staatsdruc – terei. – s. 284.ї
Reichgesetzblatt fur das Kaiserhum Osterreich. Jahrgang 1868. – Wien, 1869 // Aus der Kaiserlich – Koniglichen Hof – und Staatsdruc – terei. – s. 286.
Reichgesetzblatt fur das Kaiserhum Osterreich. Jahrgang 1868. – Wien, 1869 // Aus der Kaiserlich – Koniglichen Hof – und Staatsdruc – terei. – s. 287.
Reichgesetzblatt fur das Kaiserhum Osterreich. Jahrgang 1868. – Wien, 1869 // Aus der Kaiserlich – Koniglichen Hof – und Staatsdruc – terei. – s. 288.
Устава о закладанью, удержанью публичныхъ школ народныхъ и о обовазку посыланьи до них дітей // Вісникъ законовъ и распоражений краевихъ для Королевства Галиціи и Володимеріи съ великимъ Кнажествомъ Краковскимъ. Рокъ 1873. – Частина 250. – с. 183.
Устава о закладанью, удержанью публичныхъ школ народныхъ и о обовазку посыланьи до них дітей // Вісникъ законовъ и распоражений краевихъ для Королевства Галиціи и Володимеріи съ великимъ Кнажествомъ Краковскимъ. Рокъ 1873. – Частина 250. – с. 188.
Устава о закладанью, удержанью публичныхъ школ народныхъ и о обовазку посыланьи до них дітей // Вісникъ законовъ и распоражений краевихъ для Королевства Галиціи и Володимеріи съ великимъ Кнажествомъ Краковскимъ. Рокъ 1873. – Частина 250. – с. 190.
Устава о правних относинахъ стану учительского въ публичныхъ школахъ народныхъ // Вісникъ законовъ и распоражений краевихъ для Королевства Галиціи и Володимеріи съ великимъ Кнажествомъ Краковскимъ. Рокъ 1873. – Частина 251. – с. 193.
Устава о правних относинахъ стану учительского въ публичныхъ школахъ народныхъ // Вісникъ законовъ и распоражений краевихъ для Королевства Галиціи и Володимеріи съ великимъ Кнажествомъ Краковскимъ. Рокъ 1873. – Частина 251. – с. 195.
Устава о правних относинахъ стану учительского въ публичныхъ школахъ народныхъ // Вісникъ законовъ и распоражений краевихъ для Королевства Галиціи и Володимеріи съ великимъ Кнажествомъ Краковскимъ. Рокъ 1873. – Частина 251. – с. 198.
Устава о правних относинахъ стану учительского въ публичныхъ школахъ народныхъ // Вісникъ законовъ и распоражений краевихъ для Королевства Галиціи и Володимеріи съ великимъ Кнажествомъ Краковскимъ. Рокъ 1873. – Частина 251. – с. 200.
Законъ касающійся регуляціи учрежденія, утримованія и посещенія публичныхъ школъ народныхъ // Дневник законовъ и распоряженій для герцогства Буковины. Рокъ 1873. – Частина 9. – с. 30-31.
Законъ касающійся регуляціи учрежденія, утримованія и посещенія публичныхъ школъ народныхъ // Дневник законовъ и распоряженій для герцогства Буковины. Рокъ 1873. – Частина 9. – с. 33.
Законъ касающійся регуляціи учрежденія, утримованія и посещенія публичныхъ школъ народныхъ // Дневник законовъ и распоряженій для герцогства Буковины. Рокъ 1873. – Частина 9. – с. 40.
Законъ касающійся регуляцій стосунковъ правныхъ стана учительского при публичнихъ школахъ народныхъ Герцогства Буковины // Дневникъ законовъ и розпряжений для герцогства Буковины Рокъ 1873. – Частина 10. – с. 50.
Законъ касающійся регуляцій стосунковъ правныхъ стана учительского при публичнихъ школахъ народныхъ Герцогства Буковины // Дневникъ законовъ и розпряжений для герцогства Буковины Рокъ 1873. – Частина 10. – с. 55.
Законъ касающійся регуляцій стосунковъ правныхъ стана учительского при публичнихъ школахъ народныхъ Герцогства Буковины // Дневникъ законовъ и розпряжений для герцогства Буковины Рокъ 1873. – Частина 10. – с. 58.
Пенішкевич Д. Управління окремими ланками освіти на Буковині (кінець 18 - початок 20 ст.) // Вісник Української Академії і державного управління при Президентові України. – 2001.- №1. – с. 205
Каталог вистави шкіл народних і середних галицьких. – Львів, 1894. – с. 3.
Распоряженье Министра богочестія и просвещенія зъ д. 1. грудня 1870, которыяъ видаютъ ся тимчасови установленія дотично місцевого і повітового надзова над школами народными въ Королевстві Галиціи і Володимеріи съ великовєводством Краковскимъ // Вістникъ законовъ и распоряжений краевихъ для Королевства Галиціи и Володимеріи съ великимъ Кнажеством Краковскимъ. Рокъ 1870. – Частина94. – с. 2.
Распоряженье Министра богочестія и просвещенія зъ д. 1. грудня 1870, которыяъ видаютъ ся тимчасови установленія дотично місцевого і повітового надзова над школами народными въ Королевстві Галиціи і Володимеріи съ великовєводством Краковскимъ // Вістникъ законовъ и распоряжений краевихъ для Королевства Галиціи и Володимеріи съ великимъ Кнажеством Краковскимъ. Рокъ 1870. – Частина94. – с. 7.
Каталог вистави шкіл народних і середних галицьких. – Львів, 1894. – с. 4.
Законъ важний для герцогства Буковины дотычно надзову школьного. Вочникъ 1869. – Частина 6. – с. 25.
Баран С. З поля національної статистики галицьких середніх шкіл // Студія з поля суспільних наук і статистики. – Львів, 1910. Т ІІ. С. 108.
Українська школа під польським ярмом у Сх. Галичині. – Відень, 1921. – с. 4.
Франко І. Зібрання творів у 50-и томах. Т. – 46. Кн.. 2. – С. 324.
Попович О. Відродження Буковини. Львів, 1933. – с. 43.
Буковина. – 1895. - № 3. – с. 1.
Кобилянська Л.І. Становлення української початкової освіти на Буковині (кінець 18 – початок 20 ст.) // Науковий вісник Чернівецького університету. – Чернівці, 1998. – Вип.. 37. Педагогіка та психологія. – с. 49.
Добрянський О. Українські народні коли на Буковині (друга половина 19 – початок 20 ст.) // Науковий вісник Чернівецького університету. – Чернівці, 1996. – Вип. 6-7. Історія. – с. 70.
Курляк І. Народне шкільництво у Галичині (Друга половина 19 – початок 20 ст.) // Педагогіка і психологія. – 1995. № 1. с. – 147.
Кобилянська Л. Народні школи Буковини наприкінці 19 – на початку 20 ст. // Шлях освіти. – 1997. - № 3 . – с. 51.
Барна М. Розвиток педагогічної освіти в Галичині (1772-1939 р.р.) // Рідна школа. – 1998. - № 7-8. с. – 38.
Петрик І. Гуманітарна спрямованість Буковинської гімназійної освіти кінця 19 – початку 20 ст. // Гуманітарна освіта фактор світової інтеграції. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – Частина ІІІ. – Чернівці, 1998. с. – 170.
Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Головний редактор проф.. д-р В. Кубійович. – Львів, 1993. - с. 2158.
Грушевський М. Шкільництво в Україні (1905-1920) // Мандрівець. – 1991. – с. 25.
Васильович Г. Шкільництво в Україні (1905-1920) // Мандрівець. – 1905. № 2. с. 17.
Буковинські народні школи в р. 1887/8 // Буковина. – 1889. – 14 березня.
Піддубний Г. Буковина. ЇЇ минуле й сучасне. – Харків, 1928. с. 144.
Букови, її минуле й сучасне / Під ред. Д. Квітковського, т. Бриндзана, А. Жуковського. – Париж-Філадельфія-Дітройт, 1956. – с. 668.
Кобилянська Л. Народні школи Буковини наприкінці 19 – на початку 20 ст. // Шлях освіти. – 1997. - № 3. – с. 47-54.
Австрія // Австрійський парламент. Національності Австро-Угорщини. Культурне життя Австрії. Народна освіта в Австрії. – Відень, 1918. – с. 10.
Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Чернівці, 1999. – с. 82.
Барна М. Розвиток педагогічної освіти в Галичині (1772-1939 р.р.) // Рідна школа. – 1998. - № 7-8. с. – 39.
Луків О. Розвиток структури польських і українським освітніх закладів у Східній Галичині (1900-1939 р.р.) // Slavica Tarnopolinsla 3. Тернопіль, 1996. – с. 196.
Гарас М. Ілюстрована історія товариства “Українська школа” в Чернівцях. – Чернівці, 1937. – с. 64.
Баран С. Дещо з національної статистики галицьких середніх шкіл // Наша школа. – 1910. Кн. 1.
Ступарик Б. З історії розвитку гімназійної освіти // Український освітній журнал. – 1994. - № 1. – с. 60.
Піддубний Г. Буковина. ЇЇ минуле й сучасне. – Харків, 1928. с. 144.
Карбулицький І. Розвій народного шкільництва на Буковині. – Вашківці, 1909. – с. 79.
Ступарик Б. З історії розвитку гімназійної освіти // Український освітній журнал. – 1994. - № 1. – с. 64.
Бібліотека ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. – Ф. 175 (Підгірянка). – Тернопіль, 1996. с. – 170.
Луків О. Розвиток структури польських і українським освітніх закладів у Східній Галичині (1900-1939 р.р.) // Slavica Tarnopolinsіa. Тернопіль, 1996. – с. 170.
Нові пенсійні закони для учителів народних // Буковина. – 1903. – 17 січня.
Товариство Взаємна поміч українського вчительства 1905-1930. – Львів, 1932. – с.12.
Товариство Взаємна поміч українського вчительства 1905-1930. – Львів, 1932. – с.13.
Die Ruthenische Volksschulle und deren Lehrer inder Bukowina // Ruthenishe Revue. – 1903. – 30 November.
Kronika // Szchola. – 1868. – 16 lipca.
Historya Lwowskiego oddziatu towarsystwa pedagogicznego. – Lwow, 1894. – c. 3.
Карбулицький І. Розвій народного шкільництва на Буковині. // Промінь 1906. – 1 листопада.
Yaremento M. Galicia-Halychyna. From Separation to Unitu. – Toronto – New York – Paris, 1967. c. 155.
Білавич Г., Савчук Б. Товарство “Рідна школа” (1881-1939 р.р.) – Івано-Франківськ, 1999. с. – 10.
Статут Руського Товариства Педагогічного. Затверджений ц.к. Намісництвом дня 6 серпня 1881. ч.37.847. – 15 с.
Тарас М. Ілюстрована історія товариства “Українська школа” в Чернівцях. – Чернівці, 1937. – с. 10-11.
ДАЧО. – Ф.3 – Оп.4. – Спр. 3965. – Арк.3.
Товариство Взаїмна поміч українського вчительства 1905 – 1930. - Львів, 1932. – с. 37.
Нове бук. краєве товариство учительське // Буковина. – 1896. – 4 листопада.
Die Petition des Landeslehrervereines // Freie Lehrerzeitung. – P103. – 23 Oktober.
Руське учительство супроти політичної крізи на Буковині // Промінь. – 1905. – 1 липня.
Ясінчук Л. 50 літ “Рідної школи” 1881-1931. Львів, 1931. – с. 30.
Горський С.В справі самопомочі учительської // Промінь. – 1904. – 1 травня.
Бібліотека ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. – Ф.175 (Підгірянка). – Спр.32. – Зош.1. – Арк.. 1-2.
Відозва до Загалу учителів- (льок) Русинів- (ок) народних і ви ділових шкіл в Галичині і Буковині. – Львів, 1904.- с. 4.
Від Комісії статутової нового організаційного товариства “Самопоміч руского учительства в Галичині і Буковині” // Учитель. – 1904. – 20 жовтня.
ЦДІА України у Львові. – Ф.146. – Оп. 58. – Спр. 570. – Арк. 3.
Товариство Взаїмна поміч українського вчительства 1905 – 1930. - Львів, 1932. – с. 280.
Справи краєві // Буковина. – 1905. – 11 серпня.
Статут. Вільної організації українського учительства на Буковині: - Чернівці, 1909. с. 1.
Towarzyctwo nauczycieli szkol wyzszych we Lwowie // Skola. – 1884. – 5 kwietnia.
Терлецький О. Історія “Учительської Громади” (1908-1933) // Двадцятип’ятиліття товариства “Учительська громада”. – Львів, 1935. – с. 9.
ЦДІА України у Львові. – Ф.146. – Оп. 8. – Спр. 875. – Арк. 5.
Кмищикевич В. Товариство учителів вищих шкіл ім.. Г. Сковороди в Чернівцях // Двадцятип’ятиліття товариства. Учительська громада”. – Львів, 1935. – с. 51.
ДАЧО. – Ф.3. – Оп. 2. – Спр. 24013. – Арк. 1-4.