Перехідна економічна система
Зміст
Вступ 2
1. Необхідність і сутність перехідної економіки 3
1.1. Типи економічних систем та критерії їх класифікації 3
1.2. Перехідні процеси в загальній логіці ступеневого розвитку економіки 10
1.3. Поняття сутнісь і типологізація перехідної економічної системи 12
2. Перехідна економіка України та її характеристика 20
2.1. Квакліфікація національної економічної системи України 20
2.2. Становлення ринкових інституцій в Україні 23
3. Модель економіки для України: прогнози і перспективи 26
Висновки 36
Список використаної літератури 37
Вступ
Актуальність теми. З'ясування розвитку економічних систем в історичному аспекті дає можливість виділити три основні їх типи: ринкову, командно-адміністративну і змішану економіку. Визначення головних особливостей окремих типів економічної системи уможливлюватиме розуміння суті об'єкта макроекономіки.
Регулювання процесу відтворення здійснюється за вимогою об'єктивних економічних законів та на основі відповідного економічного механізму, який реалізується в господарській практиці через систему ринкових інститутів та органів державного управління економікою.
Існуючу нині у промислово розвинутих країнах економічну систему називають ринковою, вільною ринковою, соціально ринковою, змішаною економікою тощо. Один із двох останніх типів економіки має побудувати й Україна внаслідок трансформації існуючої економічної системи.
Ринкова економіка виникла кілька століть тому, пройшла кілька етапів свого розвитку, зазнавши якісних та сутнісних змін. З'ясування економічної природи кожного з цих етапів — важлива умова вибору Україною основних шляхів та напрямів формування високо розвинутої економічної системи, її входження до структури сучасного світового господарства.
Погляди на проблеми взаємодії ринку і держави еволюціонували від класичної теорії до кейнсіанської.
Сучасні економісти у своїх поглядах на роль держави в ринковій економіці в основному виходять з концепції А. Сміта, який розглядав державу насамперед як захисника і гаранта прав власності й цілісності національного суверенітету, законності, правопорядку, стабільності національної валюти. Однак реалізація цих функцій не може забезпечити ефективного функціонування ринку, безпосередньо не впливає на економічні результати.
Досвід економічного розвитку свідчить про потребу створення адекватної інституційної основи, яка створить необхідне середовище для ринкових агентів.
Саме перехідній економічній системі і присвячена дана робота.
Метою написання даної роботи є детальне вивчення сутності та умов існування перехідної економічної системи..
Написання даної роботи передбачає виконання наступних завдань:
Розгляд перехідних процесів як основної закономірності ступеневого розвитку економіки;
розгляд теоретичних основ виникнення та існування економічних систем, і перехідної – зокрема;
перелік елементів ринкової перехідної економіки та принципів їх існування;
розгляд умов становлення ринкових інституцій в Україні;
ознайомлення з можливими моделями розвитку ринкових відносин в Україні.
1. Необхідність і сутність перехідної економіки
1.1. Типи економічних систем та критерії їх класифікації
Формаційний підхід і класифікація типів економічних систем. У вітчизняній політичній економіці тривалий період панував формаційний підхід до класифікації економічних систем, який розроблено і обґрунтовано у працях К. Маркса. Поняття економічної формації є наріжним каменем його методу. Саме економічна формація є основою суспільно-економічної формації, яка являє собою спосіб виробництва, що розглядається в єдності з ідеологічною і політичною надбудовою, з усіма характерними для нього формами діяльності людей.
Спосіб виробництва як єдність і взаємодія продуктивних сил і даного типу суспільно-виробничих відносин становлять економічну формацію суспільства.
Категорія «економічна формація» характеризує суспільне виробництво на певній стадії його розвитку, тобто це — специфічне формоутворення, яке характеризується певною цілісністю і системністю. Кожній економічній формації властива певна структура, тобто єдність розгалуженої системи елементів, що перебувають у глибокому взаємозв'язку і взаємодії.
К. Маркс обґрунтував роль і значення кожної економічної формації (способу виробництва) в суспільно-економічному прогресі, розкрив їх природу і структуру. Визнаючи велику роль у формуванні певного типу економічної системи, К. Маркс і його послідовники визначальним елементом економічної формації вважали соціально-виробничі (соціально-економічні) відносини. За типом економічного устрою визначався і тип економічної формації та економічної системи.
Формаційний підхід дав можливість марксистам обгрунтувати формаційні етапи розвитку економіки, послідовність переходу суспільного виробництва від економічної формації нижчого типу до економічної формації вищого типу.
К. Маркс досить детально розкрив сутність таких економічних формацій (способів виробництва), як первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Це сукупності специфічних соціально-економічних відносин у взаємодії з рівнем і характером розвитку продуктивних сил.
Розробка формаційного підходу, як зазначав академік А. А. Чухно, дала можливість застосувати науковий принцип єдності історичного і юридичного до розвитку суспільства, за безліччю різноманітних подій в історії людського суспільства побачити закономірні ступені руху суспільства до вершини цивілізації. У цьому полягає велике наукове значення формаційного підходу.
З точки зору формаційного підходу доцільно в курсі політичної економії розглядати дві протилежні, можна сказати антагоністичні економічні системи або формації — капіталістичну у вигляді моделі чистого капіталізму і комуністичну (соціалістичну). Чистий капіталізм характеризується приватною власністю на ресурси і використанням системи ринків для координації економічної діяльності та управління нею. У такій системі поводження кожного її учасника мотивується його особистими, егоїстичними інтересами. Кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прийняття рішень.
Ринкова система за чистого капіталізму функціонує як механізм, за допомогою якого індивідуальні рішення та уподобання є гласними і координуються. Той факт, що товари і послуги виробляються, а ресурси пропонуються в умовах конкуренції, означає, що існує багато самостійно діючих покупців і продавців кожного продукту і ресурсу. У результаті економічна влада широко розосереджена. За такої моделі капіталізму роль держави в економічному регулюванні зведена до мінімуму.
Комуністична економіка характеризується суспільною власністю практично на всі матеріальні ресурси, централізованим прийняттям рішень та їх реалізацією через директивне планування, інструкції і команди. Підприємства є державною власністю і здійснюють виробництво на основі централізованих планових показників. Ринок робочої сили відсутній. Виробничі і фінансові ресурси розподіляються централізовано між галузями і підприємствами. Роль товарно-грошових відносин в економічних відносинах мінімізована.
Змішані системи. У реальній дійсності сучасні економічні системи розміщуються десь між цими крайнощами. Зараз немає ні чистого капіталізму, ні чистого комунізму (соціалізму). Правда, економіка одних країн більше відноситься до моделі чистого капіталізму, а інших — більше до чистого комунізму на його соціалістичній стадії. Так, економіка США ближче ніж економіка Франції до чистого капіталізму. Навпаки, економіка Швеції та Австрії ближче до економіки соціалізму. Соціалістичною країною вважається Китайська Народна Республіка.
Цивілізаційний підхід до класифікації економічних систем. нинішній підхід до класифікації економічних систем. В останні роки у вітчизняній економічній науці дедалі важливіше місце посідає цивілізаційний підхід, який по-іншому визначає закономірні ступені розвитку економічної системи.
Відмінна риса людської цивілізації — її гуманістична спрямованість. Задоволення потреб людини є кінцевою метою виробництва. Задоволення потреб у свою чергу народжує нові потреби, для задоволення яких потрібен подальший розвиток виробництва. Отже, суперечність між потребами та інтересами людини, з одного боку, і рівнем розвитку виробництва — з другого, взаємодія між ними є рушійною силою економічного прогресу, тобто розвитку суспільного виробництва і людини. Людина — не лише головна продуктивна сила виробництва, але і його безпосередня мета.
Систематизуючим елементом цивілізаційного методу є розвиток продуктивних сил і такої їх складової, як технологічний спосіб виробництва. Він являє собою знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва.
У доіндустріальну епоху панувало натуральне сільськогосподарське виробництво та домашня промисловість. Для цього періоду характерним був нерозривний зв'язок людини з природними умовами.
У процесі промислової революції було здійснено технічний переворот, який полягав у виробництві машин за допомогою машин та в організації великого машинного виробництва. З'явилися фабрики, заводи, шахти, залізниці, автомобілі, електрична енергія, хімічна продукція. Тим самим було створено технологічний спосіб виробництва, який визначав настання і розвиток індустріальної епохи, індустріального суспільного виробництва.
Глибокі зміни в продуктивних силах -зумовили істотні зміни в економічних відносинах. Система рабства і кріпосництва замінюється особистою юридичною свободою людини.
У другій половині XX ст. розгорнулася науково-технічна революція, яка зумовила глибокі якісні зрушення в засобах виробництва. Вона визначила перехід продуктивних сил до нового технологічного способу виробництва, коли знання, наука, інформація стають основними джерелами економічного піднесення і відкривають нові можливості зростання ефективності економіки. Економіка вступає в постіндустріальну епоху.
Таким чином, за цивілізаційним підходом ми можемо виділити три типи економічних систем:
аграрну, або традиційну;
індустріальну;
постіндустріальну.
У традиційній економіці панівним було сільське господарство та натуральний характер виробництва. За індустріальної економіки панівною є промисловість, а загальною формою організації виробництва є товарне виробництво. За постіндустрі альної економічної системи основою є нематеріальне виробництво, інформація і знання. Очевидно, за цього типу економіки починається поступове відмирання товарно-грошових і ринкових відносин .
При визначенні основних типів сучасних економічних систем використовують різні категорії. Загалом визначальною характеристикою основних типів суспільства, в тому числі й економіки, які пройшло у своєму розвитку людство, є характеристика з погляду власності, насамперед власності на засоби виробництва. За такого підходу виділяють первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний (останній почав формуватися в розвинутих країнах світу три—чотири десятиліття тому) типи суспільства, а отже й економіки.
Пріоритет критерію власності визначений, по-перше, тим, що власність — багатопланова соціологічна категорія, в якій виділяють низку аспектів, а отже, у власності відображається майже весь спектр відносин, у які вступають між собою індивіди, колективи, класи, держави та інші суб'єкти. По-друге, від типу економічної власності (на засоби виробництва, результати праці, управління власністю тощо) залежать соціально-економічний прогрес у суспільстві, формування найпотужніших стимулів до праці. По-третє, всебічний розвиток людини передбачає прогрес не лише людини-працівника, а й людини-власника.
Таблиця 1
Класифікація економічних систем
Критерії класифікації економічних систем
Моделі економічних систем

Частка державної власності й ступніь втручання держави в економіку
Ринкова економіка
Соціально орієнтована ринкова економіка
Змішана економіка
Командно-адміністративна економіка

Наявність або відсутність товарно-грошових відносин і ступінь їх розвитку
Натуральне виробництво
Командно-адміністративна економіка
Товарне виробництво
Ринкова економіка

Розвиток промисловості, використання науки у виробництві
Аграрне (доіндустріальне) суспільство)
Індустріальне суспільство
Постіндустріальне суспільство
Інформаційна економіка

Характер власності на засоби виробництва
Первіснообщинний лад
Рабовласницький лад
Феодальний лад
Капіталізм

Слід зауважити, що на загальноісто-історичний перехід накладається як перехід від капіталістичної системи до змішаної, який здійснюється двома шляхами. В межах останнього переходу відбувається перехід від розвитку системи на директивно-плановій основі до її розвитку на ринковій основі. Особливості цього переходу пов'язані з тим, що ринкові відносини формуються в умовах, коли вже існувала індустріальна система, а не водночас із нею. Це зумовлює ряд особливостей, які необхідно проаналізувати окремо і які дають підстави характеризувати сучасний перехідний процес в Україні як інверсійний, тобто такий, що відбувається у зміненій послідовності подій порівняно з класичним. Ці особливості будуть розкриті після загальної характеристики системи, яка була початковою для ринкової трансформації.
Є ще ряд перехідних характеристик, пов'язаних із зміною техніко-технологічних характеристик, але у всіх цих переходах виявляється принципово нова якість: якщо раніше перехідний стан чергувався з досить тривалими періодами розвитку форм суспільства, які вже сформувалися, то тепер перехід стає постійною і сталою характеристикою розвитку. У зв'язку з цим можна говорити про формування нового типу соціально-економічного розвитку.
1.2. Перехідні процеси в загальній логіці ступеневого розвитку економіки
Будь-яке явище (наприклад, товар) виникає як одиничне. Це стадія виникнення. Згодом явище набуває поширення, пристосовує до себе зовнішні умови, набуває різних форм, дістає власну основу відтворення. Це стадія формоутворення, або формування. Наприклад, розвиток товарних відносин зумовлює формування товар ного виробництва. Нарешті, система охоплює все і перетворюється на цілісність. Це стадія розвитку (наприклад, розвиток товарного виробництва в цілісну капіталістичну систему господарства).
Отже, на стадії виникнення з'являється одиничне явище, на стадії формування воно перетворюється на систему, на стадії розвитку — на цілісність. Це висхідний рух конкретної економічної системи, але є і спадний рух, який проходить також три стадії. Перша стадія — проходження. На цій стадії руйнується цілісність, але зберігається система. З'являються елементи, які не належать до цієї цілісності. Друга стадія — розпад. На цій стадії система розпадається, але залишаються одиничні явища, які належать до цієї системи. Нарешті, зникають і одиничні явища. Це етап зникнення.
Отже, кожна конкретно-історична економічна система проходить шість етапів: виникнення, формування, розвиток, проходження, розпад і зникнення. Проте одна система рухається по висхідній траєкторії, інша — по спадній. Стадії виникнення однієї системи відповідає стадія проходження іншої; стадії формування — розпад; стадії розвитку — зникнення. Одна система з одиничного явища перетворилась на цілісність, інша з цілісності — на одиничне явище, яке згодом також зникає.
Ці стадії можна певним чином об'єднати. Так, виникнення можна розглядати як самостійну стадію, але вона органічно переростає у формування і може розглядатися як його елемент. Стадія формування, у свою чергу, стає елементом розвитку, етап зникнення можна розглядати як складову розпаду і т. ін. .
З погляду вивчення перехідних процесів доцільно виділити три стадії історичного руху економічних систем: формування, відтворення і розвиток на власній основі, розпад. Перехідним називають процес, у якому одна система знаходиться в стадії формування, а інша — в стадії розпаду. Перехідний процес може тривати десятиліття, століття або тисячоліття. Значення має не тривалість, а стан системи. Первісне людське стадо, наприклад, є перехідною формою від тваринного світу до людського суспільства. Воно існувало довше, ніж пізніше більш зрілі ступені економічних систем, однак від цього воно не перестало бути перехідною формою.
Перехідний процес розпочинається з поширення елемента, який у ході історичного розвитку перетворює зовнішні умови на умови власного функціонування і стає цілісною системою. Критерієм завершення процесу формування є відтворення умов виникнення і функціонування як власних продуктів системи. Наприклад, завершенням формування ринкової системи є такий стан, коли товаром (результатом товарного виробництва) стають умови виробництва (засоби виробництва і робоча сила).
За логікою розвитку економічної системи суспільства перехідні процеси передбачають: формування господарської системи первісного суспільства; розпад первісного господарства і формування рабства як системи; розпад рабства і формування феодалізму; розпад феодалізму і формування ринкової капіталістичної системи; перехід від ринкової капіталістичної до соціально орієнтованої постіндустріальної економіки, метою якої є відтворення і розвиток у процесі виробництва людських здібностей.
1.3. Поняття сутнісь і типологізація перехідної економічної системи
Невідповідність між економічним устроєм держави та існуючими потребами розвитку суспільства спричинює явище, яке традиційно прийнято кваліфікувати як економічна криза, визначальною рисою якої є економічна деградація - процес руйнування національної економічної системи, що відзначається різким зниженням промислової, комерційної, інтелектуальної, інвестиційної та інших видів економічної діяльності, глибоким спадом обсягів національного виробництва, посиленням інфляційних процесів, високим рівнем безробіття. Єдино можливим шляхом подолання економічної кризи є перехід до іншої, якісно ефективнішої форми економічної системи. Період цього перехідного стану характеризується становленням та функціонуванням особливого типу економічних систем, відомого в економічній літературі під визначенням перехідні економічні системи.
Перехідна економічна система - це така національна економічна система, яка перебуває на перехідному етапі від одного свого якісного стану до іншого.
За своїм характером ці економічні системи слід трактувати як змішані, оскільки вони у своїй внутрішній структурі ще зберігають значний вміст механізмів та інституцій старої економічної системи, але поступово набирають рис та ознак тієї нової системи, до повної трансформації у яку просувається дана перехідна економічна система. Перехідними на сьогодні можна вважати економіки країн СНД та Східної Європи, включаючи, звісно, і Україну .
Розвиток і вдосконалення засобів виробництва породжують нові технології та нову організацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче зумовлює виникнення нових виробничих відносин, оскільки так чи інакше змінюються їх складові; соціально-, техніко-, і організаційно-економічні відносини. Проте виробничі відносини мають специфічну властивість з часом відставати від рівня розвитку продуктивних сил, здійснюючи таким чином гальмівний вплив на останні. У такій ситуації виробничі відносини підлягають реформуванню з метою створення умов для подальшого прогресивного розвитку продуктивних сил. Реформуються відносини власності, розподілу, ринкові відносини тощо.
Діалектика взаємозв'язку продуктивних сил і виробничих відносин підпорядковується загальному економічному закону розвитку як економічної, так і суспільно-економічної формації чи системи. Цей закон називають загальним економічним законом відповідності. За ним усі структурні елементи економічних відносин за якісними параметрами і співвідношеннями між собою мають відповідати досить адекватно рівню розвитку і характеру продуктивних сил.
Даний закон має враховуватися як при формаційному, так і при цивілізаційному підході до вивчення типів економічних систем, закономірностей їх розвитку. Він регулює розвиток економічних систем і економічних формацій, усуваючи суперечності між продуктивними силами і виробничими та іншими економічними відносинами, приводячи останні у відповідність до характеру і рівня розвитку продуктивних сил.
Кожному новому щаблю технологічного розвитку даного типу продуктивних сил відповідає свій щабель модифікації виробничих та інших економічних відносин. Кожному якісно новому типу продуктивних сил відповідає якісно новий тип виробничих відносин, нова економічна формація і нова економічна система.
Необхідні зміни в економічних відносинах створюють проблему їх удосконалення. Розв'язати її можна, спираючись на юридичну форму виявлення виробничих, розподільних та інших економічних відносин, а саме: сформувати новий господарський ме ханізм, в якому досконаліші економічне право та системи управління наблизять конкретні економічні форми господарювання до їх об'єктивних принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Саме завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існуючого господарського механізму досягається відповідність економічних відносин потребам розвитку продуктивних сил. На цій основі формується досить рівноважна (економічні відносини відповідають вимогам продуктивних сил) і динамічна система. За такої рівноваги швидко розв'язуються економічні суперечності, що сприяє динамічному та ефективному розвитку суспільного виробництва, саме за такої рівноваги виробництво продукту забезпечується на межі виробничих можливостей .
Перехідну форму до людського суспільства утворювало первісне людське стадо, яке за своєю організацією було схоже на стадо тварин, але вже мало й розвивало власне людські риси і форми господарювання. Кілька десятків членів цього стада (менша частина їх не могла встояти проти стихійних сил природи, більша — прогодувати себе) за допомогою примітивних знарядь добували собі вання. Класичною, розвинеї первісного суспільства булг щина, яка відтворювалася н нові родинних зв'язків. Формоюрозпаду первісного ладу була сусідська ( гетерогенна) община, в надрах якої з”явилося патріархальне рабство, за якого становище рабів мало чим відрізнялося від членів общини, за винятком відсутності прав. Розвиненою формою рабства було класичне рабство, а формою його розпаду — колонат, за якого раби отримували певну свободу за умови виробництва для власника додаткового продукту.
У межах феодального стадія формування представлена трудовою рентою, коли селянин зобов”язаний був відпрацювати на феодала певну кість днів на рік, що наближувало його працю до рабської; розвинена стадія представлена продуктивною рентою. Яка за формою вже подібна до додаткової вартості.
Ринкове господарство формується в процесі розпаду феодалізму і представлене первісним накопиченням капіталу. Класична, розвинена стадія капіталізму характеризується пануванням вільної конкуренції. Нарешті, процеси монополізації капіталу і соціалізації виробництва характеризують перехід до більш високого суспільного порядку.
Якщо користуватися техніко-технологічними критеріями, то в цьому історичному процесі можна виділити аграрне суспільство, в якому основним засобом виробництва залишається земля, а панівною сферою є сільське господарство; індустріальне суспільство, основними засобами — створені людьми індустріальні засоби виробництва, а головною сферою є промисловість; постіндустріальне суспільство, де головним засобом виробництва стає інформація, а пануючою сферою — виробництво послуг. Перехід від аграрного до індустріального суспільства збігається з індустріалізацією і формуванням ринкової економіки, тобто хронологічно перехід від феодалізму до капіталізму збігається з переходом від аграрного до індустріального суспільства, а перехід від індустріального до постіндустріального — з переходом від капіталізму до посткапіталізму.
Якщо врахувати, що кожна конкретно-історична система має дві перехідні стадії і одну — сталого розвитку, яка розміщена між двома переходами і, отже, сама об'єктивно є переходом від одного етапу до іншого, то можна вважати, що вся економічна історія є переходом від первісного, примітивного господарства до всебічно розвиненої економіки як основи всебічного розвитку людини, переходом від аграрної через індустріальну до постіндустріальної, інформаційної економіки.
Історію економічних систем можна періодизувати так. Поява первісного суспільства є процесом виникнення людського суспільства.
Людське суспільство уже з'явилося, але воно ще не знайшло адекватної собі форми. Індивіди є залежними від природи і свого суспільного зв'язку (наприклад, якщо первісну людину виганяють з общини, до якої вона належить, то це рівнозначно смертній карі, адже сама вона вижити не може). В подальшому історичному процесі різні етапи оволодіння людиною природними і суспільними силами утворюють ступені зростання свободи і соціально-економічні форми суспільства. Процес, у якому суспільство проходить різні формоутворення (формації), є формуванням людського суспільства.
Ступінь економічної свободи і самостійності людини зростає при переході від первісного суспільства до рабства, від рабства до феодалізму, від феодалізму до капіталізму, а далі до посткапіталізму або за іншою техніко-технологічною класифікацією — при переході від аграрного суспільства до індустріального, а від нього -до постіндустріального. Лише на основі постіндустріального, постекономічного суспільства розпочинається справжній розвиток людського суспільства.
При такому підході весь відомий сьогодні історичний процес є формуванням людського суспільства і відповідно має перехідні характеристики.
Отже, сучасне суспільство перебуває на завершальному етапі переходу від свого початкового стану до адекватної його сутності форми, в якій кожна людина дістає економічну і духовну свободу для реалізації своїх здібностей і потенціальних можливостей. Цей перехід хронологічно збігається з переходом від останньої форми, яка ще не є адекватною сутності людського суспільства, до адекватної. Це перехід від капіталістичного до гюсткапі-талістичного, постіндустріального, постекономічного суспільства. Зміст цього переходу не збігається зі змістом загаль-ноісторичного переходу, про який ішлося раніше.
Капіталізм, з одного боку, створює можливості для розгортання людських потенцій, їх предметної реалізації, накопичення матеріального, духовного багатства, з іншого — доводить до логічного завершення відчуження предметних сил людини від неї самої, перетворення їх на один із елементів зовнішніх сил. Це знаходить вираження у розвитку соціального антагонізму, закріпленні за одними групами людей творчих функцій, власності та влади, за іншими — суто виконавчих, механічних функцій. Зняття цієї суперечності має відбуватися на всіх рівнях: предметно-технологічному, соціально-економічному , духовно-психологічному.
На предметно-технологічному рівні виникають такі умови праці, що потребують від працівника творчого ставлення до самого процесу праці, на соціально-економічному рівні зростає об'єктивна необхідність ставлення до предметних умов праці як до своєї власності, на духовно-психологічному стає необхідністю ставлення до трудової діяльності як до процесу самореалізації особистості.
Проте оскільки матеріально-технологічні, соціально-економічні і духовно-психологічні умови переходу до нового суспільства визрівають у часі та просторі нерівномірно, виникають розриви в динаміці розвитку різних складових структури суспільства.
Так, на початку XX ст. передові країни Західної Європи і США підійшли до необхідності процесу соціалізації капіталу: подолання відчуження працівників від власності на засоби виробництва, перетворення праці на процес самореалізації особистості, розподілу валового внутрішнього продукту в інтересах суспільства. Однак через те що капіталізм у просторі розвивався нерівномірно з країнами, в яких він набув розвитку, існували країни, де, з одного боку, капіталізм інтенсивно розвивався, а з іншого - був недостатньо розвинений, виникали гострі суперечності, властиві не тільки самому капіталу, а й такі, що пов'язані з феодальними і докапіталістичними відносинами взагалі...
Головною колізією XX ст. була боротьба двох протилежних систем: капіталізму і системи, яка називала себе соціалізмом. Ця боротьба охоплювала всі сфери: науково-технічну, економічну, соціальну, військову і духовну. Кожна система еволюціонувала під впливом іншої. Капіталізм починав з вільної конкуренції, а тепер існує практично змішана система з різноманітними ринковими структурами, механізмами державного регулювання економіки, соціального страхування і захисту населення. Соціалізм починав з повного заперечення ринкових відносин, а нині країни колишньої соціалістичної системи перебувають на стадії ринкової трансформації.
Отже, можна констатувати, що в XX ст. капіталістична система знаходилась у процесі переходу до змішаної системи. Цей перехід здійснювався двома взаємопов'язаними шляхами. Один шлях пролягав через директивно-планову економіку, яка заперечувала ринкову, а інший — через ринкову, яка заперечувала планову. Обидва шляхи, врешті-решт, приведуть через різноманітні трансформації до одного результату .
Перехідним економічним системам притаманні певні визначальні особливості, зокрема:
нестійкість існуючої системи в поступовому її переході до іншої системи спричинена нестійкістю самих змін;
альтернативний характер розвитку, що передбачає декілька шляхів до кінцевого результату;
поява і функціонування перехідних економічних форм, що поєднують у собі елементи старої і нової економічних систем, вказуючи напрям переходу.
За своїми масштабами перехідні економічні системи поділяються на локальні та глобальні. Перші характеризують перехідний стан у певному регіоні або окремій країні, а другі пов'язані зі змінами у межах цивілізації чи, навіть усього світового господарства. Щодо характеру перехідних економічних систем, то вони можуть бути природно-еволюційними або реформаторсько-еволюційними. За теоретичними прогнозами, кінцевою метою функціонування і розвитку перехідної економічної системи в Україні є становлення ринкової економічної системи, більш ефективної завдяки прогресивним формам і механізмам регульованого ринку, що склався, утвердився і успішно функціонує у західній економіці. Але це не означає, що в українську економіку штучним шляхом слід запроваджувати якийсь тип ринкової економіки. Ринкова економічна система повинна органічн о вирости із реформованої української економіки, яка, випробувавши передові економічні досягаення на власному національному грунті, має використати ті з них, які оптимально ефективні і близькі національній специфіці господарювання та раціональні за своєю формою і змістом.
Типологізація перехідних економічних систем залежить від напряму трансформації. На сучасному етапі виділяємо такі типи перехідних економічних систем: постсоціалістичні, посткапіталістичні, постадміністративні, постіндустріальні, постринкові, посттоварні та пост матеріальні .
2. Перехідна економіка України та її характеристика
2.1. Квакліфікація національної економічної системи України
Національна економічна система України може бути кваліфікована як державно-ринкова перехідна змішана економічна система із тенденціями послаблення централізованого регулювання економічних процесів і подальшого трансформування у ринково-державну змішану економічну систему.
Перехідну змішану економічну систему України на сучасному етапі кваліфікують як постсоціалістичну і постадміністративну. Процес формування постсоціалістичної економічної системи в Україні розпочався після проголошення Державної незалежності і здійснюється у напрямі утворення змішаної ринкової економічної системи капіталістичного типу. У сучасній економічній системі України одночасно спостерігаються процеси як соціалізації, так і капіталізації економічного розвитку, що визначає її змішаний характер.
У зв'язку із кризою адміністративної системи відбувся одночасно раптовий її демонтаж у напрямку ринкової економічної системи. Але це дало лише часткові результати через певні об'єктивні межі: адміністративні методи регулювання не можуть бути повністю витіснені економічними методами в перехідній економічній системі України. На жаль, було зруйновано окремі раціональні форми економічного регулювання, зокрема освітня, медична та соціокультурна сфери. Постадміністра-тивна змішана економічна система України ще певний час, внаслідок недорозвиненості капіталістичних інституцій, носитиме адміністративний характер, однак, у процесі розвитку ринкові економічні відносини набуватимуть все більш панівного становища .
Перехід від високомонополізованої планової економіки конкурентного типу в Україні значною мірою був ускладнений через успадковані від колишнього СРСР структуру і спеціалізацію української економіки, а також внаслідок істотних прорахунків економічного і політичного характеру. Внаслідок спеціалізації економіки, сформованої впродовж багатьох десятиріч на основі розподілу праці в СРСР, Україна виробляла в середньому лише біля 20 % кінцевого продукту. У промисловому секторі їй було відведено роль виробника напівфабрикатів із низьким вмістом додаткової вартості. У зв'язку з розробкою енергетичних ресурсів Сибіру, енергомісткі українські металургійні та машинобудівні підприємства були переорієнтовані на споживання нафти і газу з Росії, опинившись у цілковитій залежності від російських енергоносіїв. Рішення про перехід до взаємних розрахунків за енергоносії за світовими цінами, прийняте країнами колишнього СРСР, негативно відбилось на українській економіці. Рекордно високий рівень інфляції в Україні у 1993 р. значною мірою спричинений саме цим стрімким підвищенням цін. Негативною складовою структури виробництва була орієнтованість економіки України на потреби військово-промислового комплексу.
Реальне економічне реформування в Україні розпочалося з кінця 1994 р. і сьогодні зауважуються позитивні тенденції економічного розвитку. Структурні реформи передбачають формування багатоукладної економіки й конкурентного середовища, здійснення великомасштабної приватизації, розвиток фондового ринку, корпоратизацію великих підприємств, впровадження механізмів банкрутства, антимонопольне регулювання, цінову лібералізацію, стимулювання виробництва експортної та імпортозамінної продукції, інвестиційне забезпечення структурних змін в економіці за пріоритетними напрямами. Процес приватизації в Україні і в організаційному, і у фінансовому відношеннях спирався на широку підтримку міжнародних економічних організацій. В Україні формується двосекторна модель економіки у складі державного і приватного секторів. Держава задекларувала лібералізовані засади економічної політики щодо приватного сектора, конституційне закріплення свободи підприємництва, недопущення привілейованості державних підприємств відносно приватних, стимулювання пріоритетних напрямів підприємницької діяльності засобами фіскальної політики, сприяння залученню відповідних інвестицій. Для прискорення структурної перебудови економіки й піднесення центру ваги з базових на переробні галузі важливе значення має залучення в українську економіку зарубіжних інвестицій .
2.2. Становлення ринкових інституцій в Україні
Ринкове регулювання здійснювалося через механізм вільної конкуренції та вільного ціноутворення, цілковитої свободи економічної діяльності господарських суб'єктів. При цьому відбувалися стихійне переливання капіталу внаслідок внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції, структурні зрушення в економіці, встановлювалися пропорції між сферами та галузями народного господарства тощо, тобто мало місце саморегулювання економіки.
Такий механізм функціонував без відчутних збоїв упродовж приблизно трьох століть. Уперше він виявив свою неспроможність під час економічної кризи 1825 р., яка засвідчила, що збалансованість національного ринку, і насамперед рівновага між попитом і пропозицією, досягаються внаслідок руйнування, знищення частини національного багатства, стагнації продуктивних сил. Так, відповідна збалансованість народного господарства періодично (через кожні 10—11 років) відновлювалася впродовж майже 50 років. Остаточного краху система ринкового саморегулювання зазнала під час кризи 1929—1933 рр.
Формування ринкової економіки в Україні розпочалося з відтворенням ринкових інституцій, які існували лише в зародковому стані. Це має відбуватися за схемою, яка враховує економічні, політичні, історичні та психологічні особливості, характерні для нашої країни.
Україна ніколи не мала високорозвинених товарно-грошових відносин. Становлення їх по суті розпочалося після скасування кріпацтва у 1861 р. і відбувалося на фоні значних феодальних пережитків. Значним було втручання держави в економіку.
Після 1917р. впродовж майже 70 років країна йшла шляхом розвитку економіки, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що має віджити у всьому світі. Результат відомий: створено суспільство з низькою ефективністю виробництва і відсталим рівнем життя людей, загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою економікою, підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим, відсутністю демократичних інституцій. Це сприяло проведенню політики автаркії, тобто економічного відособлення від світового ринку. Саме тому Україна не посідає відповідного місця у міжнародному поділі праці, в зовнішньоекономічних зв'язках.
У нас була відсутня визначальна ринкова інституція — економічна самостійність господарюючих суб'єктів. Саме вона гарантує незалежність суб'єктів ринкової економіки, їхню економічну відповідальність, без чого ринку бути не може. Більшість підприємств України належали державі, управлялись її органами, що зумовлювало високий ступінь монополізму.
Відтворення інституцій багатосуб'єктних власників відбувається через роздержавлення власності, її трансформацію у різні форми — колективну, приватну. Це сприяє розвитку різноманітних форм господарювання та відтворенню конкурентного середовища.
В Україні майже повністю роздержавлені підприємства легкої (93,5 відсотка), деревообробної та целюлозно-паперевої промисловості (91,9 відсотка). Вони виробляють близько 98 відсотків продукції кожної галузі.
Внаслідок приватизації та акціонування підприємств, розвитку фермерства та інших форм господарювання все значнішу роль починає відігравати недержавний сектор економіки.
Невіддільною інституцією ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах конкурентного середовища здійснюється еквівалентний обмін, а отже, реалізуються інтереси продавця і покупця, відтворюється рівновага в економіці. Проте це класичне положення економічної теорії діє лише за наявності відповідних інших ринкових умов: демонополізації сфер розподілу, обміну і виробництва, наявності різних форм господарювання, великих, середніх, малих підприємств, які управляються не з єдиного центру, а самостійними товаровиробниками. В Україні усіх цих передумов поки що в розвиненому вигляді немає. Лібералізація цін при високому рівні монополізму призводить до обов'язкового зростання їх і не створює стимулів до виробництва. Навіщо виробляти додаткову продукцію, якщо прибуток залежить від зменшення її кількості в умовах монополії? Отже, те, що є правильним теоретично і діє за умов, які відтворюють ринкове середовище у будь-якій країні, не може бути правильним для економіки, де не створені відповідні ринкові інституції.
Конкуренція, вільне ціноутворення як необхідні інституції ринку можуть функціонувати лише за умов наявності ринкової інфраструктури (бірж, інформаційно-комерційних, оптових та постачальницьких організацій, пунктів прокату), культури ведення ринкової економіки. Для того щоб суб'єкти національного ринку не тільки мали ринкову інфраструктуру, право власності на засоби виробництва і продукцію, а й могли реалізувати це право, крім економічних потрібні ще й правові передумови.
Ось чому в країні йде процес відпрацювання і прийняття юридичних законів, які сприяють формуванню ринкового середовища. Проте він іде повільно, часто в прийняті закони вносяться суттєві зміни, відсутня узгодженість законодавчих актів. Все це гальмує ринкові перетворення. Юридичні закони мають відбивати реалії економічного життя, бути націленими на відтворення конкурентного середовища. Слід відпрацювати механізм реалізації цих законів. Відтворюючи ринкові інституції, не можна забувати, що ринок будують люди, від їхніх свідомості, бажання, розуміння залежить дуже багато. Якщо суспільна свідомість не буде настроєна на ринкову хвилю, ринок не формуватиметься. Цей процес може затягтись, а то й піти у якомусь іншому напрямі. Слід урахувати, що психологічний стан наших людей нині досить складний і суперечливий. Вони не тільки мало знають про ринок, а й вважають, що держава кинула їх напризволяще. У такій обстановці вибір моделі й шляху побудови ринку має надзвичайно важливе значення .
3. Модель економіки для України: прогнози і перспективи
Світовий досвід показує, що при виборі певної моделі економіки та її реалізації потрібно враховувати загальне і специфічне, яке є змістом перехідної економіки, у стадії якої перебуває Україна. Водночас обов'язково слід мати на увазі, що загальні закономірності для перехідної економіки неоднаково виявляються в різних умовах, скажімо, в умовах східної та західної цивілізації.
Закономірністю перехідної економіки є нестабільність і нестійкість, оскільки в її основі лежать суперечності старих і нових форм господарювання, що призводить до швидких якісних змін в економічному і соціальному житті суспільства. У зв'язку з цим треба передбачати альтернативні шляхи її розвитку. Потенційно існує широкий спектр перспектив: від повернення у певній формі до авторитарно-бюрократичної системи і до постіндустріального суспільства; від корумпованої тіньової економіки до праволіберальних, заснованих на приватній власності систем. Слід ураховувати і те, що альтернативність має певні межі, які зумовлені об'єктивними і суб'єктивними чинниками. Серед багатьох варіантів є оптимальний для тієї чи іншої країни. Критерієм цього вибору є як загальні тенденції розвитку світової цивілізації, так і врахування реальних ресурсів, національних особливостей, історичних традицій, географічного та гео-політичного положення. Отже, формувати економічну стратегію, спрямовану на побудову певної моделі ринкової економіки, слід, спираючись на перелічені чинники.
Особливістю економіки України є те, що перед початком ринкових трансформацій вона являла собою адміністративно-командний тип, де домінував тотальний монополізм: власності, централізовано-директивного прийняття рішень і технологічний монополізм. Було багато підприємств, які виробляли 60-100 відсотків певного виду продукції. Така монополія не є ринковою. Вона не передбачає конкуренції, ринкових відносин, робить господарюючим суб'єктом систему державних установ, а підприємства виконують лише виробничі функції.
Негативний вплив на формування ринкових відносин в Україні має і те, що її економіка великомасштабна з незавершеним циклом виробництва, а також відбиває спеціалізацію у колишньому Радянському Союзі на важкій промисловості, воєнно-промисловому виробництві та видобувних галузях. Саме це сьогодні відтворює нестачу товарів народного споживання, з одного боку, і технічну та технологічну відсталість — з іншого. Це породжує величезну потребу в придбанні нафти та газу на світовому ринку, а отже, проблеми з торговельним балансом, перекоси у цінах на внутрішньому ринку.
Створення достатньої кількості підприємств в Україні, які б формували конкурентне середовище, може здійснюватися двома шляхами: реформуванням існуючих підприємств і створенням нових. Перший шлях передбачає: демонополізацію; роздержавлення і приватизацію; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для структурної перебудови підприємств; диверсифікацію. Другий шлях ставить за мету сприяння розвитку малого та середнього бізнесу; залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для створення нових підприємств, а також реструктуризації застарілих, тих, які потребують повного оновлення.
Ураховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри, недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і економіка регулюється виключно ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом і вів би до часів А. Сміта та відповідних методів економічного життя, де все вирішувало вільне ціноутворення.
Модним є так званий лібералізований підхід, сутність якого полягає в тому, що якщо не заважати економіці розвиватися самій по собі за притаманними їй принципами, то Україна скоро ввійде до світового ринку.
Поширене гасло «повну свободу переміщенню капіталів, товарів, людей» — не тільки популістське, а й некоректне. Хто може сьогодні назвати таку країну, де це гасло було втілене в життя? Кожна країна, вступаючи в економічні відносини з іншими країнами, прагне якомога повніше реалізувати свої інтереси. Саме тому вона вводить квоти, ліцензії, митні бар'єри щодо іноземних товаровиробників. Відповідна політика провадиться щодо міграції робочої сили. Адже кожному зрозуміло, якщо дешева робоча сила рине в країну без будь-яких обмежень, то це, з одного боку, зменшить купівельну спроможність національного ринку країни, оскільки знизиться платоспроможність зайнятих у галузях, куди увіллється ця робоча сила, а з іншого — призведе до соціальних загострень у країні, через те що зменшиться заробітна плата, частина працівників взагалі перейде до розряду безробітних.
Допускаючи іноземний капітал в економіку, треба також регулювати ці процеси, адже вони можуть призвести до втрат у певних галузях виробництва, подальшого спотворення економіки, яка перетвориться на технологічний придаток розвинених країн, де відбуваються екологічно шкідливі або безперспективні процеси.
Досвід перехідного періоду постсоціалістичних країн, у тому числі України, свідчить: шлях до ринку в «стихійному режимі», самопливом — не тільки не ефективний, а й призводить до надзвичай но великих втрат у всіх сферах життя, відкидає суспільство назад на десятки років.
Орієнтиром при переході до ринкової економіки для України мають бути сучасні розвинені країни, для яких характерна змішана економіка, що грунтується нарізних формах власності. Домінуючою при цьому є корпоративна власність, взаємодія конкуренції та регулювання з боку держави, високий соціальний захист населення, соціальна орієнтація економічного розвитку.
Головною метою структурної політики перехідної економіки на першому етапі її розвитку є сприяння становленню, розширенню і розвитку ринкового сектору народного господарства. Тому в перехідній економіці більш важливим аспектом структурної політики є не галузевий, а секторний підхід.
Виходячи з цього, зростає значення формування конкурентного середовища, в основі якого — недержавний сектор. У цьому розумінні структурна політика має розглядатися як чинник, що сприяє розвитку конкуренції та демонополізації економіки.
Вплив структурної політики на ринкову трансформацію виявляється через сприяння становленню ринкової інфраструктури, насамперед недержавних центрів інвестиційної активності. Важливим аспектом структурної політики в перехідній економіці є обґрунтування селективної політики щодо державного сектору, який передбачає введення реальних механізмів підтримки, санації і банкрутства державних підприємств.
Перехідна економіка відрізняється від ринкової тим, що в ній ще не склався природний механізм координації. Держава поступово позбавляється функцій, що не властиві їй за ринкової економіки. Конкурентна поведінка фірм ще не утвердилася, що провокує зберегти або отримати монопольні переваги. У ринковій економіці об'єкти структурної політики зазнають трансформації вже після того, як ринковий механізм координації, умови конкуренції продемонстрували ринкову неефективність того чи іншого об'єкта. В умовах же перехідної економіки ринкові оцінки ефективності «розмиті», виявляються нечітко, можуть мати спотворений характер. Це може бути наслідком дії як держави, так і монополій. Тому в перехідній економіці виникає своєрідна проблема «відбору» об'єктів структурної політики в умовах досить значних спотворень ринкового механізму координації.
Під час такого відбору виникає реальна загроза того, що економічна політика може опинитися в «зачарованому колі»: ринково слабкоорієнтована, непослідовна економічна політика породжує спотворення, які потім розглядаються як чинник посилення державної активності, розширення об'єктів структурної політики.
Економіка будь-якої країни за своєю структурою має відповідати визначеним об'єктивним критеріям, що зумовлені наявними ресурсами.
Практика засвідчила, що структурна перебудова — це явище динамічне і постійне, пов'язане з науково-технічним прогресом і величезними капіталовкладеннями, що під силу передусім розвиненим країнам. Темпи структурної перебудови мають бути досить високими, інакше структурні зміни виявляться неефективними .
Слід також ураховувати, що ринок не можна побудувати, скажімо, за шведським, американським або ще якимось зразком. Він є невід'ємним елементом економіки. Ринкові відносини у Японії, Італії, Бразилії, Алжирі різні. Характерними рисами сучасного розвиненого ринку є висока організованість, інтелектуальне кадрове забезпечення його інституцій, науково обгрунтовані правові засади.
Побудова такого ринку зайняла значний час і при цьому відбувалася на добре розвинених товарно-грошових відносинах. Сучасні розвинені країни на це витратили весь повоєнний період (3—4 десятиліття); Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур — приблизно два десятиліття. При цьому ринок «маленьких азіатських драконів», як називають останні чотири країни, хоч і є розвиненим, відрізняється від ринку європейських країн і американського. Він, як вважають спеціалісти, не є моделлю відкритої ринкової економіки.
Україна має будувати таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідає особливостям її розвитку, структурі економіки, географічному положенню, менталітету народу.
Із трьох західних соціально-економічних моделей розвитку (змішана економіка, соціально орієнтована ринкова економіка і ринкова економіка) найбільш адаптованою для України, була б модель змішаної економіки, але не в консервативному варіанті. Це зумовлено тим, що вона поєднує в собі позитивні сторони приватної й державної власності, ринкових механізмів і державного регулювання, ринкових і централізованих методів розподілу доходів, приватних і суспільних інтересів, адміністративних і економічних важелів управління народним господарством. Соціальною базою побудови такої економіки повинен стати середній клас. Незважаючи на значні успіхи розвинутих країн світу, в економічній системі яких втілені деякі варіанти й форми змішаної економіки, ця система недосконала, оскільки допускає значне розтрачання людських ресурсів (про що свідчить кількість безробітних — майже 50 млн, бідних — 100 млн), матеріальних ресурсів (середня завантаженість виробничих потужностей на рівні 75%), фінансових ресурсів (значні витрати коштів на озброєння, паразитичний спосіб життя найбагатших верств населення тощо), десятки мільйонів людей, що живуть у злиднях та ін. Крім того, Україна не має часу на такий тривалий поступовий еволюційний розвиток, щоб остаточно не втратити шанси на вхід до складу найрозвинутіших держав. З огляду на це слід шукати досконалішу модель соціально-економічного розвитку. Такою моделлю могла б стати народна економіка.
Народна економіка. Ця економічна система зорієнтована на потреби та інтереси широких верств населення.
Народна економіка — економіка, яка базується на домінуванні трудової колективної власності, принципах самоуправління та всебічного соціального захисту працівників з використанням інших форм власності (в тому числі приватної) та національного і наднаціонального економічного планування.
Народна економіка передбачає створення стабільної та високоефективної системи стимулів до праці на рівні окремого працівника, підприємства та організації з раціональним поєднанням індивідуальних, колективних і суспільних інтересів. Нарівні окремого працівника: а) перетворення його на особистого власника (власника житла, земельної ділянки й дачі, присадибної ділянки біля індивідуального будинку, цінних паперів тощо); б) створення умов праці та її оплати, аналогічних тим, які існують у найрозвинутіших країнах Заходу; в) формування працівника як співвласника народного підприємства (через володіння часткою акцій і привласнення на них певної суми дивідендів); г) впровадження прогресивних форм організації праці та заробітної плати (за економію ресурсів, електроенергії, впровадження досягнень науки у виробництво тощо) залежно від кінцевих результатів.
Для України найприйнятнішою є модель соціально орієнтованого ринку, який у кінцевому підсумку підпорядковуватиме діяльність своїх функціональних структур задоволенню матеріальних і духовних потреб людини.
Така стратегія має грунтуватися на чітко визначених пріоритетах економічного розвитку, які сприяли б досягненню зазначених цілей.
Важливо обрати правильний шлях переходу до ринку.
Еволюційний шлях грунтується на поетапному і поступовому введенні ринкових відносин впродовж тривалого періоду (10-15 років).
Прискорений шлях, або «шокова терапія», на перший погляд, виглядає як простий, тому що до ринку можна перейти за короткий термін (були пропозиції за 400-500 днів, 2-3 роки). Приваблює він тим, що мета досягається швидко. Використовувався навіть такий образ. Хвіст коту можна відрубати частинами, а можна зразу. У пер шому випадку тварина страждає кожного разу, а у другому — лише раз, а ефект той самий. Сутність такого підходу полягає в тому, що на основну масу товарів та послуг відразу вводять вільні ціни. Зростання їх обмежується проведенням гранично жорсткої фінансової та кредитної політики. Вона є ключовим елементом цього варіанту. Максимально скорочується державний сектор. Соціальна підтримка населення встановлюється на мінімальному рівні.
Прихильників «шокової терапії» у нашій країні було вдосталь, як і пророків та радників різних західних шкіл, у тому числі чиказької (монетаристської школи), на яку покладалося найбільше надій. Проте всі вони, по-перше, не бачать відмінностей не тільки між Україною і Росією, а й Україною і Чилі, між селянином, сформованим колективним веденням господарства, і фермером, який працює у ринковому середовищі. По-друге, всі вони без винятку піклуються не про інтереси України, а про свої власні інтереси, інтереси своїх компаній, країн. По-третє, монетаризм у його класичному розумінні зводиться до вільного ринку, де рівновага у суспільстві досягається за рахунок грошової політики, вільного ціноутворення. В наших умовах багаторівневого монополізму (власності, технології, управління) це зумовлювало руйнацію економіки, дестабілізацію суспільства.
Засади ринкової економіки в Україні мають вводитися прискорено, але без «шоку».
Поелементний, еволюційно-радикальний шлях поєднує поступовість, поетапність і державне регулювання цін на найважливіші товари, з одного боку, і прибутків — з іншого. Раптово перейти до ринку не вдасться, тому що в Україні, по суті, немає розвиненої інфраструктури, без якої не може існувати сучасний ринок. Економіка потребує радикальної структурної перебудови. Без цього неможливо наповнити внутрішній ринок споживчими товарами, посісти чільне місце на міжнародному ринку. Для того щоб досягти цього, потрібні величезні капітальні ресурси. Сподівання на допомогу ззовні — нереальні, їх треба шукати всередині країни, в її сучасній економіці. Гострим є дефіцит на кваліфіковані підприємницькі кадри для роботи у банках, на біржах тощо. Саме тому для побудови ефективної ринкової економіки Україна має демонтувати стару господарську систему і поступово вводити ринкові елементи.
Вирішення цього складного завдання потребує, з одного боку, прискореного переходу до ринку, а з іншого — виходу економіки з кризи. Такими є реальні обставини, з якими не можна не рахуватися, обираючи стратегію переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки.
Головним чинником створення моделі ринку, про яку йдеться, має бути послідовна діяьлність держави щодо створення необхідних інституцій.
До останнього часу в України існували такі умови господарювання, що стримували розвиток ринкових відносин, що було обумовлено моносубъектной системою господарювання, орієнтованої на використання єдиної державної власності; надмірною регламентацією виробничо-економічних процесів на макрорівні; обмеженням економічних воль господарювання на мікрорівні; орієнтацією матеріального і фінансового забезпечення всіх структур, що хазяюють, на централізовані методи.
В даний час ці обмеження формально ліквідовані. Однак замість них набрали сили інші обмежники і стримуючі фактори у виді непомірно високих податків; надання воль торгово-спекулятивному підприємництву; розширення кримінальної діяльності - рекет, вимагання, незаконні виробничо-економічні угоди державних і комерційних структур. Усе це негативно позначається на виробничо-господарській діяльності, веде до падіння темпів виробництва.
У цьому зв'язку актуального значення набуває вибір умов, що забезпечують введення цивілізованих ринкових відносин. Такі умови можна розділити на дві групи. Перша зв'язана з уведенням загальних умов господарювання, що забезпечують ринкові зв'язки. До їхнього числа відносяться:
реалізація різноманітних форм власності (приватної, кооперативної,акціонерної, державної). При здійсненні цієї умови необхідно дотримувати послідовність і не допускати різких порушень збалансованості при структурних змінах;
демократизація виробництва при збереженні державних регуляторів.
При цьому треба виходити з того, що ринкова економіка сама по собі не є саморегулюючою системою, здатної до нескінченного розквіту; не можна покладатися на те, що капіталізм розвивається сам по собі;
створення ринкової інфраструктури, що поєднує три основних елемента: ринок товару і послуг; ринок факторів виробництва; фінансовий ринок.
Друга група факторів включає систему мір, зв'язаних з розробкою правового законодавства і прийняття економічних становищ по переходу на ринкові методи господарювання. По-перше, вимагаються чіткі заходи для формування і володіння різноманітними формами власності і господарювання, що не допускають розкрадання і нераціональне використання. По-друге, подолання дефіциту через структурну перебудову пріоритетних галузей в економіці. По-третє, перетворення економіки у відкриту систему з залученням іноземного капіталу і створенням змішаних підприємств.
Висновки
Кожна конкретно-історична система має дві перехідні стадії і одну -— сталого розвитку, яка розміщена між двома переходами і, отже, сама об'єктивно є переходом від одного етапу до іншого, вся економічна історія є переходом від первісного, примітивного господарства до всебічно розвиненої економіки.
Під економічною системою розуміють спосіб організації господарювання, або сукупність механізмів та інститутів становлення та регулювання практики господарювання.
Кожна національна економічна система має свою внутрішню функціональну структуру як організовану єдність підсистем: виробничої, ринкової, цінової, грошової, фінансової, фіскального регулювання, розподілу та споживання.
За способом організації господарювання виділяють такі історичні типи економічних систем: адміністративні, конкурентні, монополістичні, змішані, традиційні, перехідні тощо.
Перехідною вважають таку економічну систему, яка перебуває у стадії трансформації з одного якісного стану в інший. Має місце реорганізація кооперативів діяльності та інститутів власності, розподілу та регулювання ресурсів, продуктів та доходу.
Національну економічну систему України можна визначити як перехідну,постсоціалістичну, індустріальну, постадміністративну, квазіринкову.
Список використаної літератури
Андрєєв Б. Ф. „Системний курс економічної теорії. Мікроекономіка. Макроекономіка. Навчальний посібник. – СПб „Леніздат”, Санкт-Петербург, 1998, 574 с.
Башнянин Г. І., Медведчук С. В., Шевчук Є. С. Політична економія: Навчальний посібник. – Львів: Новий світ, 2004. - 480 с.
Базилевич В., Базилевич К., Баластрик Л., „Макроекономіка: Підручник”, „Знання”, Київ, 2004, 851 с.
Бойко Є. І., Грабинський І. М., Павлишенко М. М., „Політична економія:Навчальний посібник”, „Новий світ - 2000”, Львів, „Каравела”, Київ, 2004, 480 с.
Будкін В. Г. „Застосування трансформаційних моделей в Україні” // Розбудова держави. - 1998. - №7/8, 4-6 с.
Василик О.Д. Державні фінанси України: Навчальний посібник. - К.: Вища школа, 1997, 578 с.
Гальчинський А. С., Єщенко П.С. Основи економічної теорії: Підручник.—К.: „Вища школа”, 1995. - 444 с.
Гальчинський А. С., Єщенко П.С., Палкін Ю. І. „Основи економічних знань”, Київ, „Вища школа”, 1999, 541с.
Гандзюк М.П., Желібо Є.П.,Халімовський М.О., „Економіка”, Київ, „Каравела”, 2003., 311 с.
Геєць В. М. та інші Перехідна економіка: Підручник. – К.: Вища школа, 2003. - 591 с.
Добринін А. І., Тарасович Л. С. „Економічна теорія”, Санкт-Петербург, „Пітер”, 2003, 388 с.
Загородній А.Т., Вознюк Г.А., Смовженко Т.С., „Фінансовий словник.” - Львів: Центр Європи, 1997. - 576 с.
Кривенко К. Т. Політична економія.- К.: КНЕУ, 2001. - 508 с.
Крилатих Е. Н. „Основи макроекономіки”, „Теіс”, Москва, 1999, 104 с.
Крупка М. І., Островерх П. І., Реверчук С. К. „Основи економічної теорії”, Київ, „Атака”, 2002, 338 с.
Кудряшов В. П. „Фінанси: Навчальний посібник”, Херсон 2002, „Олді-плюс”, 351 с.
Кучерявенко І. А. „Макроекономіка: Практикум: Навчальний посібник”, „Вікар”, Київ, 2003, 239 с.
Луссе А. „Макроекономіка: Навчальний посібник”, „ Спб.: Пітер, 1999, 468 с.
Макконел К., Брю С. „Економікс: принципи проблеми і політика: В двух томах: т.1 – „Республіка”, Москва, 1992, 400 с.
Мочерний С. В. „Основи економічних знань”, „ FEMINA”, Київ 1996, 429 с.
Небава М. І. „Теорія макроекономіки”, Видавничий дім „Слово”, Київ, 2003, 536 с.
Радіонова І. „Макроекономіка та економічна політика”, „Таксон”, Київ, 1996, 231 с.
Тарасевич Л. С. „Економічна теорія. Посібник для вузів”, СПб, Пітер, 1999, 543 с.