1. Теорія «штандорту промисловості» А. Вебера та А. Льоша та її прояв у сучасній територіальній організації промисловості регіонів України.
Альфред Вебер свою теорію штандорту промисловості розробив на початку ХХ ст., коли у європейських країнах відбулася друга технічна революція (перехід на машинне виробництво). Вчений вважав, що головними чинниками, які впливають на розміщення промисловості є транспорт, праця, агломерація. Транспортний чинник Вебер вважав визначальним. Йшлося передусім про затрати на транспортування промислової продукції, їх мінімізацію. Це стосується переробної промисловості, тому що видобувна розміщується там, де є сировинні ресурси. Вебер вважав, що обробна промисловість розміщується біля видобувної у тому випадку, якщо у процесі переробки сировина втрачає велику частину своєї ваги або якщо витрати на транспортування одиниці сировинної продукції більші від вартості виробництва одиниці готової продукції. У протилежному випадку вона тяжіє до споживача. Вебер запропонував і методи визначення місць мінімальних транспортних витрат. Один з них – метод ізодапан (ліній, які з’єднують точки з однаковими транспортними витратами на одиницю продукції. Також для обгрунтування місця розташування підприємства Вебер вводить індекс орієнтації: Q V= a , Qb де V – індекс орієнтації, Qa – переміщення у напрямку переробного підприємства, постачальне перевезення, Qb - розподільче (дистрибутивне) перевезення. Якщо індекс орієнтації більший від одиниці, то підприємство вибирає місце біля джерела постачання, а якщо менший, то орієнтується на місця призначення продукції. Однак в реальності може існувати багато пунктів постачання і багато місць призначення. Важливого значення А.Вебер надає чинникам праці та агломерації. Виробництво може тяжіти до місць зосередження висококваліфікованої праці чи до центрів підготовки робочої сили і у наш час. Агломерація – зосередження в одному місці декількох підприємств – була важливим чинником на початку індустріалізації. А в сучасному світі він призвів до формування значного сукупчення населення – виникнення міських агломерацій, з’явилися міста-мільйонери з великим переліком екологічних, соціальних, економічних проблем. Тому на сьогодні цей чинник свою вагу втрачає. Теорію штандорта розвинув німецький економіко-географ А. Льош, який у 1940 р. видав книгу "Географія розміщення господарства", що в 1959 р. була перекладена російською мовою. Август Льош розглядав особливості розміщення не одного підприємства, а їх сукупності в певній галузі. Льош піддавав критиці теорію Вебера про те, що найкращим місцем для розміщення підприємства є те місце, де витрати будуть найменші. Вважав, що визначним чинником є максимізація прибутку і оптимальною точкою для розміщення підприємства є та точка, де суспільство буде отримувати максимальні прибутки. Льош вважав, що для отримання цієї точки потрібно розв’язати рівняння з багатьма невідомими і систему складових таких рівнянь. Льош вперше охарактеризував особливості податкової системи, міжнародної торгівлі і НТП. Розглядав також і інші питання розміщення торгівлі та міст. У своїх дослідженнях Льош поєднав теорію штандорту з теорією економічного районування. В основу економічного районування Льош поклав ринковий простір. Головним районоутворюючим фактором він вважав ринковий збут товарів. Визначив радіуси ринку певної продукції. Враховував витрати на транспорт, попит та ціну продукції. Вважав, що кожна продукція має свій максимальний радіус збуту, за межами якого збувати товар не вигідно. Це твердження є актуальним і на сьогодні.
__________________________________________________________________________
2.територіальна організація суспільства –це особливості розміщення основних складових життєдіяльності суспільства.
Вперше концепцію територіальної організації суспільства сформулював у 1970 році американський географ Р. Морилл
На відміну від розміщення,яке характеризує місце розташування та локалізацію окремих об*єктів,ТОС характеризує їх просторову взаємодію,комплекси,поєднання,комбінації.При розміщенні акцентується виробнича сфера,а при ТОС звертається увага на всі об*єкти життєдіяльності.
Елементами ТОС є: 1.природні складові(прир.ресурси,ландшафти,об*єкти,угіддя);
2 .соціальні складові(нас.пункти,соц.групи,соц.структури,інфраструктури,комплекси та регіони);
3.економічні (виробничі підприємства,інтеграції-пункти.центри.вузли,виробн інфраструктури,виробн комплекси та регіони).
Принципи раціональної ТОС:
1.повне збереження прир.комплексівв ідеалі повинно бути на 40% території,порогове значення -10%
2.максимально розмежувати ділянки із полярними господарськими функціями
3.організувати дві незалежні системи техногенних та прир.комунікацій
4.організація переходу від ареалів максимального господарського природо використання до біосферних вікон(прир.явищ) через буферні (проміжні)зони.
При розробці моделей раціональної ТОС треба враховувати зв*язки між елементами ТОС. Потреба організації навколишнього простору пронизує життєдіяльність людини на всіх рівнях суспільного буття. Людина якимось чином функціонально організовує той простір, у якому протікає її життєдіяльність (житло, місто).
.
Проаналізувати територіальну організацію суспільства означає розкрити такі питання:
Тип господарського освоєння території та його просторові відмінності;
Загальний рівень господарського навантаження і його просторрова дифекренціація.
Загальна конфігурація розселення, розміщення виробництва та інфраструктури, просторові відмінності
Еконмоіко-екологічна оцінка ТОС за екологічним станом довкілля та якістю життя населення.
Пропозиції та рекомендації щодо оздоровлення довклілля, більш ефективного використання ПРП, досягнення сталого розвитку.
Будь-які природні, суспільні об’єкти являють собою системні явища.
Територіальна система (геосистема) – це множина елементів, пов’язаних територіальними зв’язками і відношеннями так, що вони формують новий цілісний географічний об’єкт більш високого рівня організації, ніж складові.
Територіальна структура – генералізоване і систематизоване представлення ТОС у вигляді карт або схем
__________________________________________________________________________
3))Генеральна схема планування території України визначає пріоритети та концептуальні вирішення планування і використання території країни, вдосконалення систем розселення та забезпечення сталого розвитку населених пунктів, розвитку виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури, формування національної екологічної мережі.
Генеральну схему розроблено відповідно до законів України та інших нормативно-правових актів з питань використання територій з урахуванням економічних, географічних, історичних, екологічних, демографічних особливостей регіонів.
Використання території України характеризується значними диспропорціями, зокрема:
надзвичайно високим, економічно та екологічно необґрунтованим рівнем господарського (передусім сільськогосподарського) освоєння території;
значними площами та низькою щільністю забудови виробничих територій;
нераціональним розміщенням виробничих та житлових територій;
малою часткою територій природоохоронного, рекреаційного, оздоровчого, історико-культурного призначення;
наявністю значних територій, використання яких законодавчо обмежується та вимагає спеціального охоронного режиму господарювання (територія радіаційного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, санітарно-захисні та охоронні зони підприємств промисловості, транспорту та зв'язку, об'єкти природно-заповідного фонду та історико-культурного призначення, курорти, річки, моря, озера, водосховища та інші водойми, водозабори);

Санітарно-епідемічний та екологічний стан території України, рівень природно-техногенної безпеки характеризується:
деформованою структурою господарського комплексу при переважанні виробництв з ресурсозатратними, екологічно небезпечними технологіями та значним зношенням основних фондів;
високим рівнем забруднення навколишнього природного середовища багатьох регіонів, недостатнім розвитком екологічної інфраструктури;
наявністю значних територій, що зазнають постійного впливу небезпечних геологічних процесів.
Внаслідок цього територія України відзначається надмірним техногенним навантаженням на довкілля, високим ступенем його забруднення та природно-техногенної небезпеки.
До недоліків функціонування систем розселення належать:
неузгодженість соціального, економічного, містобудівного та екологічного аспектів розвитку населених пунктів та прилеглих територій;
надмірна концентрація населення і виробництва у великих містах;
уповільнений розвиток більшості середніх і малих міст, селищ та сіл;
ексцентричне територіальне розташування більшості обласних центрів, недостатній розвиток у центрах внутрішньообласних систем розселення (особливо міжрайонних, районних) об'єктів соціально-культурного обслуговування населення прилеглих територій та транспортних зв'язків, що не дає змоги забезпечити створення для кожного громадянина (незалежно від місця його проживання) рівних умов доступності до цих об'єктів;
недостатній рівень розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури населених пунктів.
Основною причиною цих недоліків є відсутність науково обґрунтованої загальнодержавної стратегії ефективного використання території країни. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ВИКОРИСТАННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
1. Передумови використання території
До передумов використання території України, що сприяють її соціально-економічному розвитку, належать:
вигідне геополітичне розташування в центрі Європи, на перетині комунікаційних зв'язків "захід - схід" та "північ - південь";
достатньо сприятливі природно-кліматичні умови;
наявність територій з природним станом ландшафтів;
якісний стан та висока продуктивність земельних угідь;
значні запаси мінеральних ресурсів;
розвинутий інтелектуальний та науково-технічний потенціал;
потужна багатогалузева виробнича база;
розвинута мережа населених пунктів;
наявність територій з високим потенціалом соціально-економічного розвитку;
розвинута інженерно-транспортна інфраструктура та значна її щільність;
унікальний історико-культурний, туристичний та рекреаційний потенціал;
початок формування єдиної територіальної системи національної екологічної мережі.
РЕАЛІЗАЦІЯ ГЕНЕРАЛЬНОЇ СХЕМИ
1. Етапи реалізації
Реалізація Генеральної схеми розрахована на два етапи: 2001-2010 та 2011-2020 роки.
На першому етапі передбачається:
удосконалення законодавчого, наукового, інформаційного, проектного, організаційного забезпечення планування території на загальнодержавному рівні;
організація проведення моніторингу реалізації Генеральної схеми;
здійснення першочергових заходів щодо планування території відповідно до вирішень Генеральної схеми, які забезпечуватимуть досягнення найбільшого економічного, соціального та екологічного ефекту.
На другому етапі передбачається здійснення заходів щодо планування території відповідно до вирішень Генеральної схеми та проведення моніторингу її реалізації.
2. Механізми забезпечення реалізації Генеральної схеми
Реалізація Генеральної схеми забезпечується органами державної влади та органами місцевого самоврядування в порядку, визначеному законодавством.
З метою забезпечення реалізації Генеральної схеми:
Кабінет Міністрів України:
готує та подає на затвердження Верховній Раді України проекти законодавчих актів, пов'язаних з використанням території України;
враховує вирішення Генеральної схеми у процесі підготовки прогнозів і державних програм економічного і соціального розвитку України, схем розвитку окремих галузей економіки, інших державних програм з питань охорони земель, охорони здоров'я населення, охорони природи, розвитку інженерно-транспортної інфраструктури, збереження історико-культурної спадщини, розвитку туризму, прийняття рішень щодо регулювання використання територій загальнодержавного значення;
організовує проведення моніторингу реалізації Генеральної схеми та здійснення аналізу змін у пріоритетних напрямах використання території України;
приймає рішення про розроблення схем планування окремих частин території України.
Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань містобудування та архітектури:
проводить моніторинг реалізації Генеральної схеми;
забезпечує підготовку проекту щорічної доповіді про стан реалізації Генеральної схеми та пропозицій про внесення до цієї схеми необхідних змін та подає їх Кабінету Міністрів України для прийняття відповідних рішень;
визначає першочергові заходи щодо планування території з проведенням оцінки результатів їх виконання і вартості та необхідні кошти при підготовці проекту Державного бюджету України на наступний рік;
вносить Кабінету Міністрів України пропозиції щодо вдосконалення законодавчого, наукового, інформаційного, проектного, організаційного забезпечення реалізації Генеральної схеми;
надає Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям вимоги щодо врахування загальнодержавних інтересів під час планування територій цих адміністративно-територіальних одиниць, а також висновки щодо врахування зазначених вимог у складі розробленої містобудівної документації;
готує пропозиції щодо розроблення схем планування окремих частин території України і подає їх на розгляд Кабінету Міністрів України;
погоджує в установленому порядку нормативно-правові акти, що приймаються іншими центральними органами виконавчої влади, з питань, що стосуються планування та регулювання використання територій.
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації подають до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань містобудування та архітектури пропозиції щодо коригування Генеральної схеми та інформують цей орган про результати моніторингу її реалізації в частині, що стосується відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
__________________________________________________________________________
4. Центральних місць теорія – одна з провідних теорій регіональної економіки, опрацьована незалежно одним від одного В. Крісталером і А. Льошем у 30-х роках 20-го століття. Це спроба теоретично пояснити ієрархічну організацію мережі поселень, або „центральних місць”, і упорядкованість у відстані між поселеннями, характерну для центрів тієї чи іншої функціональної спеціалізації у різних районах. Теорія центральних місць базується на припущенні, що розміщення економічної діяльності головним чином визначається ринковими умовами пропозиції і попиту.
Основні положенн теорії:
1.чим більший нас.пункт,тим більше в ньому підприємств даного виду послуг;
2.із зростанням населення збільшується і асортимент послуг
3.послуги вищих рангів зустріч. Лише у великих нас.пунктах,які є центрами обслуговування вищих рангів(до послуг вищих рангів нал. Ті,попит на які непостійний).
4.існує ієрархія центрів обслуговування-к-сть центрів обслуговування зростає орієнтовно у 6 разів
5.із зростанням чис-сті населення нас пункту розвиток його сфери послуг все більше орієнтується на навколишні нас.пункти
Теорія пояснила, чому одні товари та послуги мають вироблятися (надаватися) у кожному населеному пункті (продукти першої необхідності), другі – в середніх поселеннях (звичайний одяг, побутові послуги тощо), треті - тільки у великих містах (предмети розкошу, театри, музеї, тощо). Відповідно до теорії центральних місць зони обслуговування і збуту з плином часу мають тенденцію оформлятися в правильні шестикутники, а вся заселена територія покривається ними без просвіту
__________________________________________________________________________
5.Стрижнем територіальної соціально-економічної системи є територіально-виробничий комплекс (ТВК).
ТВК - це поєднання підприємств (і установ), для якого територіальна спільність компонентів - фактор додаткового підвищення економічної ефективності за рахунок: а) значної стійкості взаємних зв'язків (особливо зв'язків інформаційних) і ритмічності виробничого процесу; б) скорочення транспортних затрат; в) раціонального використання всіх видів місцевих ресурсів і більш сприятливих умов для маневрування ними; г) створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) планування і управління з територіальним плануванням і управлінням.
Передумовами розвитку ТВК є:
природно-ресурсний потенціал території;
соціально-демографічні умови;
техніко-економічні умови.
Кластери-об*єднання підприємств,як правило,однієї галузі,які розташовані в межах одного регіону з метою кооперування дій.спільногго вирішення проблем,захисту своїх інтересів.
Компонентна структура ТВК. Під структурою розуміється упорядкування елементів (підприємств, виробництв), що проявляється у певних пропорціональних відношеннях і зв'язках між ними.
Елементи ТВК - це поєднання підприємств що пов'язані техніко-економічними зв'язками (цукровий завод і сільськогосподарські підприємства, деревообробний завод і лісгоспи).
Всі галузі ТВК за функціональною роллю поділяються:
- галузі спеціалізації, які визначають місце району у територіальному поділі праці і беруть участь у міжрайонному обміні продукцією чи послугами. Це так звана вивізна спеціалізація. Існує думка, що галузі, які виробляють продукцію у великому обсязі і зосереджують у собі велику кількість праці та капіталу, є теж галузями спеціалізації. Для них підходить термін головні галузі;
- допоміжні галузі забезпечують напівфабрикатами, виробничими послугами, головними засобами, в тому числі будівництвом галузі першої групи;
- обслуговуючі галузі забезпечують населення регіону, а також суспільне невиробниче споживання продуктами і послугами.
Цей поділ досить умовний, оскільки ті ж обслуговуючі галузі можуть давати дешеву продукцію (послуги) для поза районного споживання, отже, можуть бути галузями спеціалізації. Наприклад, туризм.
Ще один підхід до функціонально-компонентної структури - підхід ієрархії розшарування. Він передбачає виділення інфраструктури і ультраструктури, роль яких у функціонуванні комплексів різна.
Інфраструктура (“нижня” частина структури територіально-господарського комплексу) - це поєднання діючих споруд, будинків, інженерних комунікаційних мереж і систем, які прямо не належать до виробництва, але необхідні для виробництва матеріальних благ (виробнича інфраструктура - транспорт, зв'язок, мережі водо- і енергопостачання, будівельні організації та ін.) і забезпечення повсякденної життєдіяльності населення (соціальна інфраструктура - заклади побутового обслуговування, освіти, охорони здоров'я, культури тощо). Часто в поняття інфраструктури включають галузевий зміст: це допоміжні й обслуговуючі галузі (а, отже, не лише заклади чи комунікації, але й цілі галузеві системи) загального призначення.
“Ультраструктура” (“верхня” частина структури) - це поєднання галузей, галузевих і міжгалузевих комплексів, які безпосередньо належать до виробництва матеріальних благ та інформаційного продукту. Виробництво інформаційного продукту дуже важливе в період інформатизації суспільства, й особливо виробничої сфери.
Для вивчення ТВК і розробки їх типології ефективний є метод енерговиробничих циклів (ЕВЦ). Поняття „енерговиробничий цикл” було введено М.М. Колосовським у 1947р. Ним же було виділено 8 ЕВЦ.
__________________________________________________________________________
6. В умовах науковотехнічного прогресу значно ускладнились взаємов­ідносини суспільства з природою. Людина отримала можливість впливати на хід природних процесів, підкорила сили природи, почала опановувати майже всі доступні відновні і невідновні природні ресурси, але разом з тим забруднювати і руйнувати довкілля
За даними Міністерства природних ресурсів і екології, у нашій кра­їні щороку утворюється майже 2 млрд т різних відходів, 2/3 з яких розкривні, шахтні та інші гірські породи. Тільки переробка сільськогос­подарської сировини дає щороку 450 мли т відходів. Зростання населення і масштабів виробництва спричинило виникнення регіональних екологі­чних проблем. Головними причинами екологічної напруги стали: широкомасштабна розробка надр і видобуток мінеральної сирови­ни (Кривий Ріг, Донбас, ЛьвівськоВолинський басейн, Прикарпаття); спорудження каскаду водосховищ на Дніпрі, що призвело до замулення його природної екосистеми; катастрофа на Чорнобильській АЕС. необмежене нарощування в минулі десятиріччя потужностей атомної енергетики; необгрунтоване осушення заболочених і перезволожених терито­рій на Поліссі; надмірна концентрація виробництва у містах, особливо великих; відставання темпів лісовідновлення від вирубки лісів па Поліссі і в Карпатах; масове проведення зрошувальних меліорацій у Причорномор'ї, що призвело до процесів засолення, зменшення родючості грунтів і висна­ження водних ресурсів.
Однією з найважливіших нині є проблема охорони повітряного басейну, основними забруднювачами якого є транспорт, енергетичні й хімічні підприємства. Почастішали випадки викидів в атмосферу оксиду вуглецю, вуглекислого газу, діоксиду сірки, пилу, різних оксидів та радіонуклідів. Особливо гостро стоїть питання охорони атмосфери в промис­лових районах, центрах металургійної й хімічної промисловості.
Винятково важливою є охорона водних ресурсів. Джерелами забру­днення внутрішніх вод неочищеними стоками є передусім промислові та комунальні підприємства, сільське господарство. Особливо забруднюють­ся водойми мінеральними добривами й пестицидами. Збільшення споживання води зумовлює її дефіцит. У зв'язку з цим проблема забезпе­чення населення чистою прісною водою є однією з найгостріших. До найважливіших природоохоронних об'єктів належать Дунай, Тиса, Дніпро, Дністер, Південний Буг, Чорне й Азовське моря.
Складовою проблеми охорони навколишнього середовища є охо­рона земельних ресурсів. Для розвитку сільськогосподарського виробництва винятково велике значення мас раціональне використання землі, відновлення її родючості, максимальне зменшення вилучення сіль­ськогосподарських угідь для промислового, житлового й транспортного будівництва. Особливу роль у стабілізації земельного фонду сільського господарства відіграє рекультивація відпрацьованих кар'єрів і золовідвалів.
Першочерговою є охорона рослинного світу, особливо лісів. Зна­чення лісу для життя і діяльності людини важко переоцінити, тому найважливішим завданням є регулювання лісокористування, підтриман­ня продуктивності лісів. З цією метою здійснюються заходи лісовідновлення. Для збереження видів унікальної природи створюються національні парки (Карпатський, Шацький та ін.).
Проблема охорони тваринного світу зумовлена зниженням запа­сів цінних видів риби, хутрових звірів, диких тварин, які не завдають шкоди людині. В зв'язку з цим на відповідні органи покладено обов'язки конт­ролю і регулювання правил мисливства та рибальства. Ухвалено відповідні рішення законодавчих органів.
Зростання масштабів видобутку мінеральних ресурсів висуває про­блему охорони надр. Слід передбачити раціональне використання надр і зменшення втрат корисних компонентів при видобутку і переробці. Для цього потрібно впроваджувати комплексне використання мінеральної сировини, широко застосовувати сучасні ефективні технології видобутку і переробки бідних руд, утилізацію відходів.
Загострення цих проблем робить необхідним розв'язання пробле­ми дальшого співіснування людини й природи на основі раціонального використання природних ресурсів. Під раціональним природокористуван­ням розуміють таку його форму, коли воно дозволяє передбачити результатні наслідки функціонування системи «людинаприрода». Його рівень визначається ефективністю використання природних ресурсів і ста­ном навколишнього середовища. Воно вимагає якнайміцнішого зв'язку між НТП і реалізацією заходів, спрямованих на мінімізацію негативного антропогенного впливу на навколишнє середовище і природоохоронної активізації виробничої діяльності.
__________________________________________________________________________
7. Регіональна політика – сфера діяльності суспільства, яка реалізує інтереси держави щодо регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів з урахуванням природи сучасних регіональних процесів, а також цілей і завдань розвитку суспільства.
Об’єктом державної регіональної політики є регіон, соціально-економічна сутність якого відображає система суспільних відносин із забезпечення відтворювальних процесів у межах конкретної території. У зв’язку із цим регіоном може бути й спеціальна вільна економічна зона та інші законодавчо визначені територіальні утворення. Суб’єктами державної регіональної політики є органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування. Засобом реалізації державної регіональної політики є управління, одна із галузей якого – управління регіональною економікою.
Регіональна політика – складова державної політики, сукупність організаційно-правових та економічних заходів, здійснюваних державою у сфері регіонального розвитку. Вона має сприяти раціональному використанню природно-ресурсного, людського, виробничого, інвестиційно-інноваційного та інших потенціалів, створювати умови для врахування особливостей кожної території (природно-географічних, історичних, ресурсних, виробничих, соціальних, демографічних та ін.) в контексті загальнодержавних інтересів. (Стеченко, с. 4).
За визначенням, яке подане у законі„Про Концепцію державної регіональної економічної політики”, який розглядався у вересні 1999 року і був схвалений Указом Президента України від 25 травня 2001 року № 341, державна регіональна економічна політика – це сукупність організаційних, правових та економічних заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей.”
Основні принципи сучасної державної регіональної політики викладені у згадуваній Концепції державної регіональної політики. З метою провадження її положень в Україні розроблено і прийнято низку законодавчих актів:
Бюджетний кодекс України,
Земельний кодекс України,
Закон України „Про транскордонне співробітництво”,
Закон України „Про розмежування земель державної і комунальної власності”,
Генеральну схему планування території України,
Загальнодержавну програму розвитку малих міст,
Програму державної підтримки розвитку місцевого самоврядування України.
Регіональна політика в Україні здійснюється на основі таких принципів:
системність, згідно з яким у процесі формування та реалізації державної регіональної політики мають враховуватися у взаємному зв’язку загальнодержавні, регіональні та місцеві інтереси, завдання щодо розвитку усіх сфер суспільного життя, його оптимальної територіальної організації, усі суттєво значущі фактори;
географічна обґрунтованість, згідно з яким формування та реалізація державної регіональної політики мають спиратися на географічні знання про території, їх природні, економічні, історичні, демографічні та інші особливості, етнічні і культурні традиції з метою збереження самобутності окремих частин країни та ефективного використання ресурсного потенціалу регіонів;
конституційність та законність, за якими реалізація політики здійснюється відповідно до Конституції та законів України, інших актів законодавства та на основі чіткого розподілу завдань, повноважень та відповідальності між органами державної влади та органами місцевого самоврядування;
пріоритетності забезпечення прав і свобод людини і громадянина, максимальне наближення послуг, що надаються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, до безпосередніх споживачів громадян, підприємств, установ та організацій;
забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території держави, її грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної системи;
субсидіарність, створення належних умов для поєднання централізації та децентралізації у здійсненні держаної влади, розвитку місцевого самоврядування;
диференційованість надання державної підтримки регіонам з урахуванням рівнів їх соціально-економічного розвитку, природно-ресурсного потенціалу та інших факторів відповідно до умов, критеріїв та строків, визначених законодавством;
стимулювання тісного співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування для об’єднання їх зусиль з метою розроблення та реалізації заходів, які становлять спільний інтерес; створення економічних, правових та інших умов та стимулів для укрупнення і прискорення формування економічно та фінансово спроможних сільських територіальних громад, розвитку співробітництва між органами місцевого самоврядування, їх добровільного об’єднання в асоціації, спілки, союзи та інші об’єднання для розв’язання проблем, що становлять спільний інтерес. У разі їх створення слід передбачити делегування їм певних повноважень.
На окремих етапах розвитку для кожної країни цілі регіональної політики різні. Однак Мустафін В.І. стверджує, що для регіональної політики практично всіх без винятку країн притаманні такі цілі:
створення і украплення єдиного економічного простору і забезпечення економічних, соціальних, правових і організаційних основ державності;
відносне зрівняння умов соціально-економічного розвитку регіонів;
пріоритетний розвиток регіонів, що мають особливо важливе стратегічне значення для держави;
максимальне використання природних ресурсів;
запобігання забрудненню навколишнього середовища.
Визначення цілей регіональної економічної політики на сьогодні є одним з найважливіших питань практики. Причиною цього є те, що регіон ніколи у нас не виступав суб’єктом формування цілей управління на території (за винятком спроби з раднаргоспами). Йому тільки відводилася роль засобу реалізації державних цілей, причому в умовах, коли про ціну їх досягнення ніхто не турбувався. У Концепції державної регіональної політики визначені головна мета і завдання державної регіональної політики:
збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу кожного регіону та тісного співробітництва між регіонами;
послідовне здійснення заходів щодо поступового підвищення рівня соціально-економічного розвитку регіонів та ефективності територіального поділу праці, раціоналізації систем розселення;
врахування економічних, соціальних, історико-культурних та інших особливостей регіонів під час проведення економічних реформ на місцях;
дотримання внутрішньорегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку, екологічного стану, соціально-демографічного і суспільно-політичного процесу.
Серед економічних цілей у вказаному документі визначено:
досягнення економічно і соціально виправданого рівня комплексності та раціоналізації структури господарства регіонів, підвищення життєзабезпечення галузей виробництва у ринкових умовах;
створення сприятливих умов для розвитку підприємництва та ринкової інфраструктури, активного проведення приватизації державного майна, земельної реформи, реформи у галузі державного оподаткування та інших ринкових перетворень;
формування і розвиток спеціальних (вільних) економічних зон з визначенням насамперед локальних територій для їхнього розміщення, а також облаштування кордонів і налагодження на новій основі системи зв’язків між прикордонними регіонами;
удосконалення економічного районування країни.
Серед головних цілей і завдань у соціальній сфері вказано:
підвищення рівня добробуту і забезпечення єдиних мінімальних соціальних стандартів та соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів;
стабілізація рівня життя населення, створення міцних засад для його підвищення в усіх регіонах;
гарантування продовольчого забезпечення регіонів, створення високопродуктивних галузей в агропромисловому виробництві, вихід на продовольчі ринки світу;
гарантування соціальних прав громадян, встановлених Конституцією України, забезпечення зайнятості населення шляхом удосконалення функціонування ринків праці та регулювання міграційних процесів;
запобігання погіршенню демографічної ситуації, гострим проявам депопуляції населення;
здійснення заходів економічного і соціального характеру, спрямованих на збільшення тривалості життя та природного приросту населення у регіонах;
формування раціональної системи розселення шляхом збереження існуючих та створення нових населених пунктів, активізації функціонування сіл та малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст і сприяння якісним перетворенням у них.
В екологічній сфері цілі державної економічної політики такі:
регулювання господарської збалансованості регіонів;
запобігання забрудненню довкілля, ліквідація наслідків його забруднення;
ефективне використання та відтворення природних ресурсів;
впровадження економічного механізму природокористування;
збереження генетичного фонду;
екологічно обґрунтоване розміщення продуктивних сил регіонів
__________________________________________________________________________
8. . Сучасний стан та напрямки удосконалення адміністративно-територіального устрою України.
Окрему регіональну структуру України складає її адміністративно-територіальний поділ. В Україні є 24 області, Автономна республіка Крим, міста державного підпорядкування Київ та Севастополь. Варто зауважити, що історично обриси території областей склалися відповідно до конкретного розміщення населення, його щільності, формування локальних систем розселення. Всі області крім 5 мають вихід за кордон, області на Дніпрі не розмежовують Україну, багато меж проходить по природних об’єктах (ріках, гірських хребтах).
Відповідно до адмнітсративно0-територіального поділу сформувалася і система місцевого самоврядування в Україні, яку утворюють:
територіальні громади;
сільська, селищна, міська рада;
сільський, селищний міський голова;
виконавчі органи сільської. селищної, міської ради;
районні та обласні ради;
органи самоорганізації населення.
Система територіальної влади кожної країни має три рівні: загальнодержавний (національний), проміжний (область, район), низовий (селище, село, місто).
Територіальною основою реалізації регіональної політики, державного управління та місцевого самоврядування в Україні має бути відповідна система адміністративно-територіального устрою. Проведений за участю провідних вчених та фахівців центральних органів виконавчої влади аналіз свідчить, що основними проблемами у цій сфері можуть бути визначені такі:
законодавча неврегульованість правового статусу адміністративно-командних одиниць, порядку вирішення питань у сфері адміністративно-територіального устрою (до цього часу питання вирішуються на основі Положення про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР, затвердженого Президією Верховної Ради Української РСР 12 березня 1981 року);
невідповідність Конституції України та внутрішня неузгодженість існуючої багаторівневої системи адміністративно-територіального устрою, збереження всупереч Основному Закону України таких категорій адміністративно-територіальних одиниць як селище міського типу, сільрада, а також селищна, міська рада, хоча вони не належать до територіально-адміністративних одиниць, а за Конституцією України є органами місцевого самоврядування;
розташування у багатьох випадках на території міст інших міст, а також сіл, селищ, які мають статус окремих адміністративно-територіальних одиниць, що створює умови для конфліктів повноважень, порушення інтересів громадян, законності у діяльності органів місцевого самоврядування;
недосконалість класифікації міст, відсутність чітких критеріїв для установлення районів, а також віднесення населених пунктів до категорії сіл, селищ, міст, порядку утворення районів у містах;
відсутність у багатьох випадках на планово-картографічних матеріалах установлених відповідними уповноваженими органами меж адміністративно-територіальних одиниць, зокрема, обласних та районних центрів, невинесення їх в натуру, встановлення значної частини меж таких одиниць без урахування місцевих природних, історичних та інших факторів, перспектив розвитку регіонів і населених пунктів;
надмірна подрібненість адміністративно-територіальних одиниць на рівні села, селища.
Зазначені та інші проблеми в цій сфері негативно впливають на вирішення питань соціально-економічного розвитку, державного управління, виконання органами виконавчої влади та місцевого самоврядування покладених на них повноважень, наповнення відповідних місцевих бюджетів, реалізацію прав власності, вирішення земельних питань, задоволення на належному рівні потреб людей, проведення виборів тощо. Для вирішення цих проблем за дорученням Президента було розроблено Концепцію вдосконалення адміністративно-територіального устрою України та законопроект „Про адміністративно-територіальний устрій України”, які на сьогодні узгоджуються та обговорюються, після чого можуть бути внесені на прийняття.
Останнім часом на державному рівні все частіше звертають увагу на проблеми адміністративно-територіального устрою. Наприклад, пропонується містами обласного підпорядкування визнати ті, населення яких становить понад 50 тис. чол. , адміністративним районом – з населенням понад 20 тис. чол. , сільською радою – понад 5000 населення.
Основні положення вдосконалення територіально-адміністративного устрою України:
територіально-адміністративний устрій повинен бути не багатоступеневим. Оптимальним варіантом може бути двоступенева. При цьому відбудеться розукрупнення областей (утвориться з кожної 2-6 округів, які можливо і не будуть вкладатися у межі сучасних областей).
територіально-адміністративний устрій повинен стимулювати роботу усіх структурних ланок управління, виробничої і соціальної сфери.
Створювати великі адміністративно-територіальні одиниці не вигідно. Але правильно виділені економічні райони можуть лягти в основу регіональної політики.
__________________________________________________________________________
9.Тюнен вперше застосував прийом моделювання у економ.дослідженняхМодель-ізольована держава,центр якої –велике місто,що виступає ринком збуту с\г продукції.Довкола міста-рівнина з однорідними по якості грунтами.товар на ринок довозиться сухопутним транспортом.
Кільця Тюнера формуються під впливом зміни трьох факторів:-ціна на землю(знижується від центру до периферії)
-вартість роб.сили(зниж від центру до периферії)
-витрати на перевезення(від центру до периферії зростають)
В реальному житті чітка концентричність зон спеціалізації може бути порушена,якщо з*явиться конкуруючий центр збуту продукції,дешевий транспорт,буде неоднорідним грунт.покрив та рельєф.
1 — «вільного» приміського господарства, де виробляється нетранспортабельна продукція рослинництва і тваринництва (овочі, картопля, молоко). Тут значні капіталовкладення на одиницю площі, в землю вноситься багато добрив, інтенсивно використовується кожний клаптик землі під культури, що забезпечують вищий прибуток. Цей пояс має значну аналогію з сучасним приміським сільським господарством;

Рис. 5.1. Модель територіальної структури сільського господарства (за Й. Тюненом)
2 — лісового господарства, що постачає на центральний ринок і господарства першого поясу паливо, будівельний ліс, вугілля тощо. Цей пояс має деяку аналогію з лісопарковими поясами великих міст;
З, 4, 5 — вирощування зерна, але в кожному поясі за різними технологіями. И. Тюнен довів, що зниження виробництва з віддаленням від місті закономірне і показує, як встановлюються межі поширення ресурсомісткіших технологій;
6 — екстенсивного тваринництва (скотарства і вівчарства), що постачає на ринок масло, м'ясо, вовну тощо. Тварин випасають на природних пасовищах, взимку годують сіном та соломою. Землеробство розвивається лише для власних потреб;
7 — натурального господарства (полювання, рибальство та інші примітивні форми екстенсивного господарства).
Й. Тюнен виявив один з найважливіших механізмів виробничої диференціації сільського господарства — залежність його від транспортно-географічного положення. Дослідження Й. Тюнена, сама ідея поясності мали великий вплив на подальший розвиток аграрно-економічної думки. Спеціалізація поясів Й. Тюнена, звичайно, давно застаріла. Сьогодні вони наповнюються новим змістом, застосовуються і до несільськогосподарських територій, і до невиробничої діяльності людей.
У наші дні ідеальна модель Й. Тюнена приваблює не конкретним змістом, а методами побудови. Й. Тюнен одним з перших використав при вивченні проблем розміщення кількісні, математичні методи, у тому числі для дослідження просторових (територіальних) відносин, розкрив залежність функцій (спеціалізації) земельних ділянок від географічного положення, віддалі, сусідства. Робота Й. Тюнена — відправна точка для багатьох напрямків наукової думки не лише в аграрно-економічній науці.
10.. Демографічна ситуація - це стан населення на конкретній території на визначену дату. Під станом населення розуміють не тільки кількість населення, але і його кваліметричні (якісні) характеристики: розподіл населення за віком, за статтю, за рівнем освіти, за конфесійною приналежністю, за культурними традиціями і таке інше. Звичайно, всі ці характеристики по-різному впливають на розвиток і розміщення продуктивних сил.
За останніми даними Державного комітету статистики України (далі — Держкомстат) кількість наявного населення станом на 1 квітня 2010 р. становила 45905,3 тис. осіб. Нагадаємо, що у 2009 р. цей показник знаходився на рівні 45962,9 тис. осіб. Такі дані свідчать про те, що населення нашої країни продовжує скорочуватися.
У переважній більшості областей зареєстровано скорочення населення. Так, загальний показник по всій Україні за січень–березень 2010 р. становить – 57 606 осіб, або – 5,1 на 1000 жителів. Хоча зберігається позитивна тенденція щодо уповільнення темпів скорочення населення, яка і відображається у показниках поточного року порівняно з аналогічним періодом 2009 р., коли цей показник становив – 63 256 осіб (– 5,6 на 1000 жителів). При цьому більш різкого скорочення традиційно зазнає сільське населення (– 7,5 осіб на 1000 жителів), на противагу показникам по міському населенню (– 4,0 осіб на 1000 жителів). Приріст зареєстровано лише у ряді західних областей: Закарпатській (345 осіб), Рівненській (124), Волинській (20), а також Києві (845) та Севастополі (2). Якщо порівнювати загальні дані за минулий рік, то з цього переліку випала Чернівецька обл., яка демонструвала незначний приріст населення.
Показник скорочення населення пов’язаний із переважанням кількості померлих над такою народжених, що продовжує залишатися характерною рисою природного руху населення України. При цьому в минулі роки відзначалося поступове збільшення кількості народжених та зменшення такої померлих. Останні ж дані Держкомстату свідчать про те, що в Україні знову почав знижуватися рівень народжуваності, що, вірогідно, пов’язано з поточною економічною кризою.
__________________________________________________________________________
11. Територіальний поділ праці – це просторова форма суспільного поділу праці, яка закріплює різну господарську спеціалізацію окремих територій – ареалів, регіонів, країн.
ТПП формувався під впливом різних чинників. ТПП почав складатися ще у давнину під впливом розвитку торгівлі.
На перших етапах розвитку ТПП визначальними були природні фактори: географічне положення, природні умови і ресурси, наявне населення.
Група вчених Гарвардського інституту міжнародного розвитку на чолі з Дж. Саксом встановила, що країни, якне мають виходу до моря, мають темпи розвитку нижчі, ніж приморські приблизно на 0,7% на рік. Тропічні країни розвиваються на 1,3% повільніше, ніж країни помірного поясу.
З часів Великих географічних відкриттів поступово поширився на весь світ. Якісний стрибок у розвитку ТПП пов’язаний з формуванням капіталістичних відносин та першою промисловою революцією (17-18 ст.), що супроводжувалися появою парових машин та зростанням машинного виробництва. З другої половини 19 ст. основним фактором ТПП стають науково-технічний програм та рівень розвитку продуктивних сил.
Свого часу А.Сміт обгрунтував принцип абсолютних переваг територіального поділу праці: жодна країна не повинна виробляти все; потрібно купувати у інших ті продукти, які там дешевші абокращі, і вивозити свої товари, що мають асолютні переваги. Пізніше обгрунтовували переваги ТПП Д.Рікардо, Л. Мізес, А. Маршалл, Хекшер і Олін, П.Х. Ліндерт та інші.
.
Територіальний поділ праці – процес, в результаті якого певна територія набуває свою спеціалізацію в ході історичного та економічного розвитку. Це основна сила формування осередків господарського розвитку.
Е.Б. Алаєв географічним називає будь-який поділ праці, а територіальним – той, який співвідноситься з юридичним тлумаченням терміну територія (наприклад, державна територія). Якщо поділ праці йде в середині країни – це внутрішньодержавний, внутрішньорайонний, територіальний поділ. Між окремими країнами та їх групами – це міжнародний поділ праці. Поділ праці має прояв не тільки у виробництві, а й в територіальній організації життя людей, суспільства. Це означає, що до системи поділу праці входять не тільки виробництво, але й сфера послуг, культура, наука, інформація.
Держава має вибір щодо своєї участі у міжнародному поділі праці:
1) політика автаркії (економічна ізоляція) – країна відмовляється від будь-якої торгівлі з іншими країнами. У 20 ст. такої політики дотримувалася певною мірою Албанія.
2) політика вільної торгівлі – цілком відкриває внутрішній ринок для міжнародної торгівлі. Така альтернатива практично не сприйнятна.
3) політика протекціонізму (меркантилізму) на даний час є загальноприйнятою і найбільш реальною. Кожна країна захищає внутрішній ринок від іноземної конкуренції за допомогою митних тарифів і квот.
В даний час велику роль у міжнародному поділі праці відіграють транснаціональні корпорації.
__________________________________________________________________________
12 В.Петті “політ.аифметика ”-перша книга з регіон.економіки.
У 18ст.виділився окремий статистичний напрям(зісмільх,Ахенваль)
1749р.-Ахенваль “Нариси найновішого державознавства”
З кінця 19 ст-розмісницький напрям(теорії штандарту).Ці теорії пояснювали яким чином вибрати найкраще місце розташування підприємства.
1826р-Й.Тюнен *Ізольована держава у її відношенні до с\гі нац.економіки*
1902р.-А.Вебер *про штандарт галузей промисловості*
У 19-20ст-економічний детермінізм.праця К,Маркса КАПІТАЛ; географічний (прир.)детермінізм(розвивали французи)
Концепція географ.посибілізму-природа створює можливості,а здатність їх використовувати залежить від способу життя людей.
-районологія
-концепція економ.районів(М,Баранський,П.Алампієв)
-поняття терит.-виробн.комплексу(Колосовський)
50ті рр. 20ст-у США розвиток регіональної науки,праця Ізарда*Методи рег науки.Просторова економія*.
1954р-перша праця в СРСР М.Некрасов *регіональна економіка*
70ті рр. 20ст-концепція *мислити глобально-діяти локально*,Месарович,Пестель,Леонтьєв підготувалипрогнозии рег.розвитку.
Сучасні центри розвитку рег.науки-Женева,Нагойя,Філадельфія.
_______________________________________________________________________________________
13.
Розвиток національної економіки супроводжується поглибленням суспільного поділу праці і спеціалізації діяльності. Процеси спеціалізації потребують координації діяльності і формування зв’язків між різними галузями і виробництвами. Це призводить до більш тісного поєднання економічних суб’єктів і створення господарського комплексу.
До основних факторів формування господарського комплексу відносять:
економіко-географічне положення країни;
природно-ресурсний потенціал;
трудоресурсний потенціал;
історію розвитку та рівень господарського засвоєння території.
Для господарського комплексу України характерні такі ознаки:
Наявність значної промислової і агропромислової ланки.
активна участь у міжнаціональному територіальному поділі праці
надмірно високий рівень зосередженості промисловості на сході України;
Паритетність промислового і агропромислового виробництва у більшості областей;
Екстенсивний розвиток сільського господарського виробництва з недосконалими системами землеробства;
недостатній розвиток рекреаційного комплексу при достатньо високому рекреаційному потенціалі.
наявність розгалуженої системи транспорту, що має міжнародне значення;
недостатній розвиток ринкової виробничої соціальної та економічної інфраструктури;
застарілість технологій, зношеність основних виробничих фондів, слабкість інноваційної складової виробництва;
низька забезпеченість паливно-енергетичними і водними ресурсами;
недостатнє використання потужностей сировинної бази. Господарський комплекс України поєднує:
промисловий комплекс;
агропромисловий комплекс;
будівельний комплекс;
транспорт і зв'язок
соціальна інфраструктура.
Промисловий комплекс включає паливну енергетику, металургію, машинобудування, хімічний під комплекс, лісопромисловий під комплекс. Паливно-енергетичний під комплекс поєднує галузі промислового виробництва, що здійснюють видобуток палива, електроенергії їх транспортування і використання. До складу цього підкомплексу входять: галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф’яна), та всі види електростанцій. У структурі видобутку палива в Україні переважає вугілля (60%), на газ припадає 25%, нафта – 7 %., а у структурі споживання паливно-енергетичних ресурсів переважає природний газ.
Металургійний під комплекс поєднує підприємства чорної і кольорової металургії. Металургія вважається галуззю спеціалізації України у міжнаціональному територіальному поділі праці вона є базою для формування територіальних промислових комплексів і включає важке машинобудування, коксохімію, виробництво вогнетривких металів.
Ці підприємства зосереджені на сходу України де є найкрупніші паливно-сировинні бази (басейни), основним пріоритетом розвитку металургійного підкомплексу є підвищення технічного рівня сталеплавильного, прокатного, трубного і митизного виробництва.
Машинобудівний підкомплекс визначає не тільки галузеву структуру економіки, але її розміщення, рівень розвитку. Машинобудування відображає промисловий розвиток країни в цілому.
Основними факторами при розміщенні машинобудівних підприємств є сировинний, трудовий, споживчий та наявність наукових розробок. В цій галузі в залежності від використання ресурсів технологічних процесів і матеріаломісткості галузі машинобудування поділяють на такі види: важке машинобудування (виробництво металургійного і гірничо-шахтного обладнання), загальне машинобудування (транспорт та його складові), середнє машинобудування (верстати), виробництво точних механізмів і інструментів), ремонт машин і обладнання Лісопромисловий підкомплекс – об’єднує підприємства пов’язані з вирощуванням і переробкою лісової сировини. Основний продукт підкомплексу використовується як для виробництва засобів виробництва так і предметів споживання, а також напівфабрикатів.
АПК об’єднує майже 25% всіх фондів та трудових ресурсів, а його продукція у структурі ВВП складає майже 40%. Всі галузі, що входять до АПК можна об’єднати у 4 групи.
Будівельний комплекс охоплює галузі матеріального виробництва і проектно-пошукових робіт, що забезпечують капітальне будівництво. До його складу входять будівництво, промисловість будівельних матеріалів,виробництво будівельних конструкцій, і деталей.
Транспорт і зв'язок є cферами інфраструктурного забезпечення населення і народного господарства. В Україні отримали розвиток всі види транспорту, що об’єднані транспортними вузлами і формують эдиний транспортний комплекс. Транспортна галузь підрозділяється на пасажирський і вантажний транспорт, а за середовищем переміщення на сухопутний і водний, повітряний. За обсягами вантажообігу перше місце займає залізничний транспорт, а за паса жирообігом – автомобільний.
Соціальна інфраструктура є сукупністю галузей призначених для задоволення потреб населення у соціально-культурних і соціально-споживчих послугах. До соціально споживчого підкомплексу відносять: житлово-комунальне господарство, торгівлю, побутове обслуговування, державне соціальне страхування, громадський транспорт і зв'язок. До соціально-культурного підкомплексу відносять освіту, науку, культуру, фізичну культуру у і спорт.
__________________________________________________________________________
14. Закони, закономірності, принципи розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку, їх практичне значення
Закон у науці – це необхідні, істотні, стійкі, такі, що повторюються відношення між явищами природи і суспільства.
Закони бувають всезагальні (універсальні), загальні, специфічні (часткові). Універсальними є закони циклічності і системності, які можна застосувати до всіх об’єктів, явищ, процесів у Всесвіті ( в тому числі і до підприємства, і до регіону як складних соціально-економічних систем). Загальними (фундаментальними) законами, які існують у РПС, є закони територіального поділу та інтеграції праці. З фундаментальних теоретичних законів в науці нерідко виводять більш часткові емпіричні закони, що є лише однією із сторін чи особливою формою прояву фундаментальних законів. Такі часткові закони називають закономірностями.
Закономірності – це суспільні, реально існуючі, повторювані, стійкі відношення або взаємозв’язки, які визначають розвиток, структуру і функціонування явищ і процесів. Фактично зміст понять закон тотожний поняттю закономірність. Але відмінність полягає в тому, що закономірність діє протягом періоду, який людство може охопити завдяки історичному досвіду, а закони залишаються незмінними у системі відліку часу.
Закони і закономірності пов’язані між собою.
Найважливіші закони і закономірності РПС – закон територіального поділу праці (пов’язаний із закономірністю спеціалізації регіонів у внутрішньодержавному поділі праці і спеціалізації країн у міжнародному поділі праці), закон інтеграції праці (пов’язаний із закономірністю комплексного розвитку території).
Територіальний поділ – це процес спеціалізації певної продукції чи надання певних послуг на підставі розвиненого обміну. Інтеграція праці полягає в інтенсифікації зв’язків між регіонами.
Це найважливіші закони і закономірності. Інші закономірності, які є похідними від економічних законів: закономірність раціонального, економічно ефективного розміщення виробництва (випливає із економічного закону економії часу і праці); закономірність комплексно-пропорційного розміщення продуктивних сил і закономірність територіальної концентрації продуктивних сил (випливає із закону концентрації виробництва). Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів пов’язана одночасно і з законом територіального поділу, і з законом територіальної інтеграції праці.
Отже, закони і закономірності не обов’язково групуються по двоє: часто закон виявляється у кількох взаємопов’язаних закономірностях. Іноді закономірність постає як вияв кількох законів.
В цілому проблема ідентифікації законів та закономірностей розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку залишається актуальною і зараз. Про це свідчить відмінність у підходах до їх трактування у різних авторів. Дехто з них обґрунтовує нові закони і закономірності. Так, закономірність економічної цілісності регіону, яка полягає в органічній єдності природної, матеріальної та соціальної сфер, В. Поповкін визначає як закон і вважає його синтезуючим. Кожний регіон формується у результаті неповторного сполучення факторів і передумов і є унікальним. Тому навіть найвдалішу модель одного регіону не можна перенести на інший.
Вивчення законів і закономірностей дозволяє щонайкраще розмістити виробництво, найефективніше організувати територію, впроваджувати регіональну політику.
Принципи – це головні напрями розвитку економіки у просторовому аспекті на конкретний період. Кожен принцип повинен відображати потреби розвитку суспільства. В основі кожного принципу лежить певна закономірність.
На думку Дорогунцова С.І., принцип – це результат пізнання особливостей дії закономірностей розміщення окремих об’єктів, галузей та територіальних комплексів. Іщук С.І. стверджує, що принципи РПС – це правила діяльності та управління економікою, економічна політика держави в реалізації законів розміщення.
Принципи РПС на сучасному етапі.
Пріоритетність соціальної орієнтації розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. Сутність його полягає у тому, щоб у кожному регіоні створити таку структуру господарства, яка б найповніше задовільняла матеріальні і духовні потреби населення.
Різноманітність форм господарювання. Поряд з державними, колективними формами рівноправно розвиваються орендна, акціонерна, приватна (індивідуальна) форми господарювання. Малі підприємства сприяють розвитку малого бізнесу, а тому розглядаються як запорука подальшого розвитку підприємництва.
Наближення до джерел сировини, палива, енергії, трудових ресурсів і районів споживання продукції. Врахування цього принципу дає змогу розмістити підприємства в регіоні так, щоб скоротити надмірно далекі та нераціональні перевезення, оперативно задовільняти потреби населення.
Науково обґрунтоване природокористування. Цей принцип передбачає раціональне використання природних ресурсів, їхнє відтворення, охорону природного середовища.
Відносна сталість територіальної, соціальної, економічної систем. Умови життєзабезпечення в регіоні потрібно створювати з урахуванням можливості відносно автономного соціально-економічного розвитку і раціонального функціонування.
Провідна роль самоуправління. Цей принцип полягає у необхідності зростання ролі місцевих органів самоврядування регіону у вирішенні проблем соціально-економічного розвитку.
Принципи розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку можуть змінюватися з розвитком суспільства. На практиці вони втілюються у державних програмах, концепціях планах регіонального розвитку
__________________________________________________________________________
27. Відсутність у минулому власної виваженої регіональної політики призвела до значних диспропорцій у територіальній структурі української економіки, неефективного використання переваг територіального поділу праці, природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів, до надмірного забруднення навколишнього середовища у багатьох містах і районах. В Україні ще не створено правової бази, необхідної для досягнення регіонами оптимальної економічної самостійності, немає чіткого розмежування повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування з питань управління соціально-економічним розвитком регіонів. Слабкою є фінансово-економічна база багатьох адміністративно-територіальних одиниць. Усе це зумовлює необхідність вжиття цілеспрямованих заходів державної регіональної економічної політики, які б забезпечили ефективне регулювання процесів регіонального розвитку, узгодження дій центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо структурної перебудови економіки країни та послідовного впровадження ринкових відносин. Нинішній соціально-економічний та екологічний стан регіонів є наслідком загальної кризи економіки. Незважаючи на потужний економічний потенціал, величезні можливості для стабілізації і пожвавлення господарської діяльності, в Україні непомітні суттєві позитивні зрушення. Нераціональне і неповне використання економічного потенціалу зумовлене рядом факторів, у тому числі — недостатньою увагою до регіональних проблем, до наявних диспропорцій у розміщенні продуктивних сил. Розробку і проведення регіональної політики в країні ускладнює значна диференціація її соціально-економічного простору. Внаслідок кризової ситуації в економіці звужуються фінансові можливості уряду і гостріше проявляється розрив у рівнях, темпах розвитку, перевагах та можливостях окремих регіонів. Крім того, криза по-різному зачепила регіони у зв'язку з існуючими диспропорціями в територіальній структурі національної економіки, в темпах їх переходу до ринкових відносин. Ступінь соціальної диференціації регіонів відбивається у динаміці і структурі зайнятості, безробітті, рівні доходів та реального споживання. Серед основних проблем розвитку й розміщення продуктивних сил регіонального характеру варто виділити:
— надзвичайно щільну концентрацію продуктивних сил у високоіндустріальних районах — Донбасі і Придніпров'ї.
— невідповідність між природними й трудовими ресурсними потенціалами, з одного боку, і рівнем розвитку господарської діяльності та просторової її організації в межах економічних районів, областей, міських поселень — з іншого. Це стосується насамперед Подільського, Поліського, Південного регіонів;
— недостатній розвиток і збалансованість складових транспортної системи, її нераціональну просторову диференціацію, що зумовлює неповне включення окремих регіонів та великих промислових центрів до загальнодержавного і міжнародного поділу праці;
Щодо окремих регіонів, де склалася вкрай несприятлива соціально-економічна й екологічна ситуація, що вимагає термінового вирішення, то особливої уваги потребують Донецький, Придніпровський, Поліський, Південний та Карпатський.
У Донецькому регіоні найбільш актуальною серед економічних проблем є ефективна реструктуризація підприємств вугільної, хімічної, коксохімічної промисловості, чорної і кольорової металургії, важкого машинобудування та електроенергетики. Застаріле обладнання, недосконалі технології, некомплексне використання сировини, надмірна кількість відходів загострюють економічну й екологічну ситуацію. Ускладнилася на цьому фоні і соціальна ситуація. Вона проявляється у перевищенні смертності над народжуваністю та у від'ємному сальдо міграції.
Аналогічна картина спостерігається у Придніпровському регіоні. Чорна та кольорова металургія, гірничодобувна, коксохімічна галузі, важке машинобудування створили й тут надмірне навантаження на природне середовище. Це доповнюється загостренням соціальних проблем.
У Південному регіоні серед невідкладних проблем — розвиток сфери зайнятості депортованих народів, їх соціального облаштування.
проблеми Карпатського регіону — припинення деіндустріалізації, збільшення зайнятості (тут — найвищий рівень безробіття в Україні), активізація демографічної політики та її збалансування з економічним розвитком, екологія (зокрема, завчасна готовність до природних і недопущення техногенних катастроф)
Однією з причин загострення соціальних відносин у регіонах є затримки (по півроку і більше) у виплаті заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Регіони України опинилися віч-на-віч з багатьма проблемами, що пов'язані з визначенням на центральному рівні управління шляхів реформування агропромислового комплексу, вугільної, машинобудівної промисловості, оборонного комплексу і т. ін.
Протягом останніх років відбулося падіння обсягів виробництва (послуг) у всіх без винятку галузях, і найпомітніше — у трьох провідних секторах — промисловості, сільському господарстві, капітальному будівництві, де створюється переважна частка валового внутрішнього продукту країни.
Значне скорочення відбувалося також у тих регіонах, де провідне місце в структурі промисловості займають підприємства базових галузей — чорної і кольорової металургії, паливної та хімічної промисловості. Луганській ,Дніпропетровській,Сумській області.
У цілому зрушення у територіальних пропорціях розвитку сільського господарства були не такі масштабні, як у промисловості. Це пояснюється більш рівномірним розміщенням господарств цього сектора економіки по території країни і більш стабільним ціновим становищем усередині нього.
значно загострилася проблема ефективної зайнятості трудових ресурсів. Внаслідок скорочення обсягів виробництва та будівництва спостерігається щорічне підвищення рівня безробіття у всіх областях
значно погіршилася демографічна ситуація. Найпомітніше знижується кількість населення у Дніпропетровській, Донецькій, Кіровоградській, Луганській, Харківській, Полтавській, Черкаській, Чернігівській областях, де від'ємні коефіцієнти природного приросту населення вищі, ніж у середньому по Україні.