План
Польський наступ.
Опір вельмож.
Організація братств, освіта.
Боротьба з католицизмом.
Реформи Могили їх наслідки.
Значення періоду XVI – першої половини XVII cтоліття.
Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському. В дальшому часі національно-політичне життя України не зв'язувалось уже з державою, а мусило творити собі нові Оганізаційні форми. Весь розвиток життя ішов Під важким наступом Польщі. Західний кордон, що в князівській епосі мав другорядне значення, тепер став головним бойовим фондом, українському народові загрожувало повне національне знищення, тому всю народну енергію довелося скерувати на те, щоб не дати себе знищити чужій силі. Національна організація набрала в значній мі; оборонного характеру. Тільки по тому, як уже забезпечено було основи існування, міг прийти нормальний розвиток життя.
Наступ Польщі йшов так само в господарській ділянці, як і в культурній. У колонізаційному поході провід вели польскі магнати. Опанувавши Холмщину, Галичину і Поділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщиіу і врешті на Лівобережжя, займаючи порожні землі або витискаюч; з них місцевих власників. Струсі, Язловецькі, Замойські, Сінявскі, Жолкєвські, Калиновські, Потоцькі, Конєцпольські та інші магнатські роди зайняли величезні простори, творячи справжні латифунд до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків,— цілі піосторі провінції. Ці “короленята” були необмеженими володарями областей, бо звичайно тримали і найвищі становища в адміністрації — воєвод, каштелянів, старостів; вони безоглядно проводили свої плани, не рахуючись ні з якими перешкодами. Дрібні землевласщки були супроти них безборонні — давні осілі бояри, міщани чи козаки мусили коритися їм і або добровільно віддавати їм свої землі та ставати панськими васалами, або під загрозою втрати життя втікати світ-заочі. Всякі скарги до влади чи судові процеси не доводи/й ні до чого, бо магнати всю екзекутиву мали у своїх руках.
Магнати безжалісно експлуатували природні братства країни. Разом з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, голодна і незаможна, що при панах і собі сподіваліся доробитися маєтків і багатства. Такі чужосторонні зайди ставали ^ панів за слуг, економів, орендарів, старшин у магнатських військових частинах тощо і разом із своїми покровителями визискували місіеве населення. При магнатах наживу для себе знайшли також жиди що були панськими агентами й факторами, брали в оренду корчмо млини, мита, посередничали в торгівлі і проводили всякі спекуляції.
Сильний польський наступ ішов на міста, особливо на західних землях, де міська верхівка, так званий патриціят, була спольщена. Головну полонізаційну акцію вело латинське духовенство, яке почало сильну експансію на Схід. Вже в XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства також у Кам'янці, Луцьку і Києві. Одночасно на східних українських землях засновано багато латинських кляшторів — францісканів, домініка-нів та ін. У першій половині XVII ст. незвичайно широку пропаганду на Сході повели єзуїти, які здобули собі осідки в Ярославі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві і деяких містечках. Єзуїти вели пропаганду по своїх костелах, по дворах магнатів і шляхти, серед міщанства, звертали увагу особливо на заможних, талановитих і визначних людей, намагаючися залучити їх до латинської церкви і тим самим до польського національного табору; за найвизначнішими одиницями повинна була піти й сіра людина. Єзуїтські школи, улаштовані солідно і пишно, з добрими вчителями, дбали про те, щоб притягати до себе українську молодь і її денаціоналізувати.
Опір вельмож. Українське громадянство стало до оборони і боротьби з польським наступом. Люблінська унія — при всіх негативних наслідках — дала принаймні одну користь, що всі українські землі були злучені в одну цілість, що скасовано кордони, які відділяли Західну Україну від Східної. Тепер уся українська територія опинилася під тою самою владою, в тих самих обставинах. Вирівнювалися провінціальні різниці, різні землі передавали одна одній свої здобутки, могла витворитися спільна організація і спільна національна політика. Галичина і Холмщина, що мали вже за собою два століття боротьби з Польщею, ставали до спільної акції з Волинню і Наддніпрянщиною, в яких збереглися ще залишки і традиції державного життя з литовських часів.
У найближчих трьох десятиліттях після Люблінської унії провід у національному житті мали, за давньою традицією, аристократичні роди. Прийнявши під примусом некорисні постанови унії, українські пани вважали за своє право та обов'язок і далі очолювати громадянство, обороняти його культуру, протегувати церкву, освіту, добродійні установи і протиставитись наступові Польщі. Так робили принаймні визначні представники аристократії, як Григорій Ходкевич, що перший зрозумів значення друкарства і заснував у Заблудові друкарню, або Костянтин Острозький, який здобув собі заслужене ім'я мецената письменства і науки, заклавши академію в Острозі. Але й кожний значніший пан опікувався церквами і монастирями у своїх землях, закладав шпиталі або, як Василь Загоровський, фундував у своєму селі школу. Острозький здобув велику пошану серед усього громадянства, а як виринула справа церковної унії, то всі вважали самозрозумілим, що він, як представник опінії православних, виступив з відкритим листом проти унії.
Полонізація панів. Але вірне народові залишилося тільки те покоління аристократії, що починало свою діяльність ще у Великому князівстві Литовському. Патріотизм аристократії був тісно зв'язаний зі службою державі. Коли Литовської держави не стало, нові покоління скоро забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, що обіцяла значення і гідність,— до Польщі. Польська пропаганда особливо дбала про те, щоб притягнути аристократичну верхівку. Поло-нізаційній течії не оперлися навіть Острозькі, так заслужені перед українською культурою: ще за життя князя Костянтина відрікся своєї церкви його син і наступник Януш, а онука засновника Острозької академії, Анна Алоїза Ходкевичева, заснувала в Острозі єзуїтську колегію.
Таким самим шляхом ренегатства пішли майже всі панські роди України. При своїй церкві залишилися дуже нечисленні пани, але й вони втратили зрозуміння державної творчості. Прикладом може бути воєвода Адам Кисть, з часів Хмельниччини, який чванився тим, що його предок з мечем у руці обороняв Київ від наїзду поляків,— але сам віддався на службу Польщі і всіма силами поборював молоду козацьку державу.
Українська шляхта. Нищівній хвилі польських впливів сильніше опиралась мала незаможна шляхта. Де були густіші шляхетські гнізда, як в деяких околицях Галичини, на Поліссі, в Київщині, Чернігівщині, далі від осередків польської культури, де давні бояри жили старосвітським життям,— там залишилися традиції власного державного життя і прив'язання до своєї культури. Ця незаможна, “загонова” шляхта хоробро заступалася за права “старожитної” релігії, свої соціальні права обороняла підробленими грамотами князя Льва, інстинктивно шукаючи захисту в традиціях давньої держави. Українська шляхта, користуючись з свого привілейованого становища в Польській державі, підносить голос про національні потреби по соймиках, соймах і перед королем, деколи навіть веде гостру опозицію. І таким легально-парламентарним шляхом здобуває деколи успіхи. Проте ані аристократія, ані шляхта не затримала в своїх руках дійсного проводу та ініціативи в національному житті. Українське панство занадто було залежне від польської економічно-соціальної системи, яка втягла його в себе, деморалізувала, примушувала до компромісів і поступок,— так що воно не могло цілковито ангажуватись у національних справах. Привілейовані верстви не змогли утримати проводу — і це була велика шкода для українського народу, бо в тодішнім феодально-ієрархічнім устрої тільки привілейовані класи могли вільно розбудовувати національне життя. Український нарід, позбавлений своєї провідної верстви, став неповним, скаліченим організмом — і пізніше, за Гетьманщини, мусив собі верхню верству наново творити.
Духовенство. У нових відносинах зросло значення духовенства. Своя церква від найдавніших часів мала організаційну мережу, що обіймала всю країну. За Київської і Галицької держави та за Великого князівства Литовського, ця організація служила самим тільки релігійним справам, бо все інше вирішували державні органи. Церква була під опікою держави, мала широкі привілеї і високе становище в громадянстві. Під польською владою відносини змінилися. Православна церква втратила своє привілейоване становище і опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади обсаджувала державна влада і протегувала на них людей, що були їй за слухняне знаряддя. Але, не вважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єпископи вважалися представниками всього народу, позбавленого іншої політичної репрезентації; церковні собори стали всенародними з'їздами. У своєму тяжкому становищі церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, мусила наближатися до мас і зайнятися не тільки їх духовним життям, але і світськими потребами. Під церковною опікою гуртувалися братства, школи, шпиталі, розвивалося письменство і мистецтво. Численні монастирі допомагали діяльності світського духовенства і творили живу комунікаційну мережу, що охоплювала цілу країну.
Міщанство. Коли вищі класи почали підпадати під польські впливи і втратили давній авторитет, провід 'та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль взяло на себе міщанство, яке у братствах знайшло собі нові організаційні форми життя. Пізніше зактивізувалися селянські маси, які стали співтворцями козаччини.
Міщанство на Україні в XV—XVI ст. дійшло доволі високого ступеня розвитку. Міста стали самостійним чинником в економічному житті завдяки самоврядуванню, яке дало їм так зване німецьке право. Більші міста, як Львів, Київ, Луцьк та інші, були цілком незалежні від державної адміністрації і вільно вирішували свої внутрішні справи, були немов малими республіками у своїх мурах. Менші міста і містечка підлягали своїм панам, але все-таки міщани самі вибирали собі старшину, могли виявляти досить широку самодіяльність і почували себе вільними та незалежними людьми. Завдяки самоврядуванню міста розвинули різні ділянки промисловості і завели живу торгівлю, дійшли значної заможності і культури.
Але щодо національного характеру, то міста, особливо в Західній Україні, були спольщені. Міські статути вже при заснуванні міст звичайно зазначали, що міське право має служити самим католикам, і управу міста віддавали в руки польських колоністів. Українські міщани діставали тільки невеликий квартал на мешкання і були обмежені у міських правах,— їх не допускали до цехів, не дозволяли вести торгівлі, не дозволяли будувати церков тощо. Але українське населення, що жило в передмістях, поза мурами міста, було дуже численне, мало зв'язок з селянською масою і почувало за собою силу,— природним розгоном втискалось до міста і вело боротьбу із польською верхівкою. Багаті патриції визискували дрібне міщанство, забирали йому землі і пасовиська, накладали різні податки, брали худобу, коні, збіжжя, силували до всяких робіт, за найменший спротив в'язнили і карали тюрмою. До того ще не давали ніяких прав у місті, звали хлопами і підданими. Тому боротьба “поспільства” з патриціатом мала гостро окреслений соціальний характер. Але прилучалися до неї і релігійно-національні мотиви. Польські патриції не дозволяли українцям будувати церков, переслідували православних священиків, не дозволяли публічно, головними вулицями вести процесії, силували православних платити податки на утримання католицького духовенства. Українські міщани мусили вести боротьбу одночасно і проти соціального гніту, і проти релігійного.
Братства. В цій боротьбі організацією українського міщанства стали братства. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер, опікувалися церквою, дбали про її будову та владнання, допомагали священикам; під час свят влаштовували зібрання міщан з бенкетами, на яких частувались медом. Коли поширилася цехова організація, братства прийняли дещо з цехового устрою, як щорічний вибір старшини, членські внески, допомогу для зубожілих братчиків. Через те братства набули ширшого громадського характеру. Особливо важливі були економічні завдання братств. Вони давали грошові позики своїм членам, деколи навіть вели зорганізовані позичкові каси, рятували міщан від боргів, не давали продавати домів у чужі руки, а для збіднілих братчиків і старців закладали шпиталі, тобто притулки. Ці матеріальні заходи давали братствам особливу популярність і єднали їх членів.
В XVI ст. братства поширили свою діяльність на ширше політичне і культурне поле. Коли сильніше почав зростати національний гніт по містах, братства зорганізували оборону міщанства, виступали з скаргами до судів на міські магістрати, висилали посольства до королів, шукали допомоги у шляхти і вельмож. На перше місце висунулося львівське братство при церкві Успення. Воно мало небагато членів — від двадцяти до тридцяти — бо стільки домів дозволено було українським міщанам у мурах міста, але це були доволі заможні люди, здебільшого такі, що доробилися майна на торгівлі, відбували далекі купецькі подорожі і мали зрозуміння культури. В 1520-их роках вони почали акцію проти обмежень, які накладав на них польський патриціат; їх скарги підтримав перед королем гетьман Костянтин Острозький, і українські міщани дістали деякі полегші. В 1539 р. вони добилися відновлення галицького єпископства, яке було скасоване в XV ст. Боротьба була довга і завзята, бо львівський латинський архієпископ уживав усіх заходів, щоб не допустити до відродження української церкви,— а ті хабарі, якими обдаровано польських достойників (кількасот волів!), зробили своє, і галицьке єпископство було відновлене у Львові. В цій справі рука-в-руку з міщанами йшла галицька шляхта, яка ще не втратила національних традицій,— але провід мали львівські міщани, і першим єпископом став міщанин, визначний член братства, Макарій Тучапський. В 1570-их роках львівське міщанство знову здобуло собі ширші права в місті, між іншим і те, що представники братства входили до так званої колегії сорока мужів, яка мала контроль над міською радою.
Далі львівське братство зайнялося справами культури і тому змінило свій статут, усунуло деякі перестарілі звичаї, а звернуло головну увагу на поширення релігійного духа та на освіту. Антіохійський патріарх Йоаким, що тоді приїхав до Львова, розширив права братства, надав йому право т. зв. ставропігії, тобто церковної автономії, так що воно не підлягало владі єпископа, а прямо патріархові, і доручив йому нагляд над іншими братствами і взагалі над релігійним життям громадянства (1586). Львівське братство дало тоді ініціативу до заснування братств по всіх містах і містечках, так що братська організація поширилася по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. Віденське братство випустило друком зразок статуту, і братська організація прибрала всюди тих самих форм. Це була перша мережа освітніх товариств в Україні.
Наступ католиків. В той же час почався зорганізований наступ польського духовенства на українське громадянство, в якому перед вели єзуїти. Вони здобули собі осідки в Ярославі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку. Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві і в ще деяких менших містах, Єзуїти вели пропаганду по своїх костелах, по дворах шляхти і міщанства, звертаючи особливу увагу на людей заможних, талановитих і визначних, щоб залучити їх до католицької церкви і тим самим до польського національного табору; за знаними одиницями повинна була піти і сіра людина. Проповідями, диспутами, приватними розмовами єднали собі прихильників. Незвичайну популярність здобули собі єзуїтські школи, з кваліфікованими вчителями, з умілим підходом до виховання: вони притягали до себе шляхетську і міщанську молодь. В Бравнсберзі в Пруссії і в Вільно єзуїти організували вищі школи, метою яких було поширення католицької культури на Сході.
Освіта. Ця небезпечна пропаганда викликала реакцію. Освічені одиниці почали шукати засобів, як стримати наступ польського табору. Розпочали від того, щоб масам зробити доступним Святе Письмо, бо слов'янська мова, як слушно дорікали противники, була мало зрозуміла. Велику заслугу мав тут білорус, доктор Франциск Скорина, що, перебуваючи у Празі, перейнявся новими течіями і переклав псалтир та інші книги “для людей простих” і, що більше, випустив їх друком. За його прикладом — чи, радше, йдучи за живою потребою — різні інші перекладачі давали свої переклади “для ліпшого вирозуміння люду християнського посполитого”.
Згодом появилися більші гурти людей, що зайнялися піднесенням культури. На Волині в 1560—70-их рр. створив живий осередок емігрант, втікач із Московщини, князь Андрій Курбський, що вів листування з усіма визначнішими людьми з-поміж українського панства, міщан, духовенства, із запалом обороняючи слов'янську мову і літературу проти “польської барбарії”. Другий такий емігрант і втікач, Іван Федорович (Федоров) з таким самим захопленням пропагував “невидану” друкарську вмілість і в різних місцях — в Заблудові, Львові, Острозі — знайшов собі меценатів і прихильників.
Школи. Але найважливішою була справа заснування нових шкіл. Недостачу освіти вважали за головну причину занепаду культурного і національного життя. Найглибше висвітлив це питання автор “Перестороги” (мабуть, пізніший митрополит Іов Борецький): “Вельми зашкодило державі Руській, що не могли поширити шкіл і наук всенародних і їх не фундували, бо якщо науку мали б, то за несвідомістю своєю не прийшли б до такого занепаду”. Цю справу відчували особливо гостро різні гурти — в Острозі, Львові, Києві — і школу ставили на першому місці своєї культурної організації.
Нижчі, початкові школи існували з давніх часів при церквах, і побільшити їх число було неважко. Потреба знання відчувалася серед мас так сильно, що по всіх містах, містечках та по більших селах виникли народні школи. Але ще важливішою була справа вищої школи, яка могла б дати освіту інтелігенції і протидіяти впливам єзуїтських шкіл. Зразком були тут західні школи сімох свобідних наук, що давали знання латинської мови, загальну літературну ерудицію і вигладу. Така школа могла піднести рівень знання вищих класів громадянства і підготовити кращих духівників, учителів, письменників тощо.
Острозька академія. Створенням вищої школи зайнявся першим князь Костянтин Острозький, волинський магнат, що мав величезні родові маєтності, держав уряд київського воєводи і, розуміючи вагу освіти, не пожалів коштів на закладення культурного осередку в Острозі. Перед 1580 р. він заснував вищу школу, яку називано академією, колегією або триязичним ліцеєм. На назву академії школа мала право, оскільки вона виходила поза програму “свобідних” наук і брала під увагу вищі студії, особливо богослов’я. Щоб запевнити школі вищий рівень, Острозький запросив до неї найвизначніших українських і чужих учених, спеціалістів у різних ділянках. З місцевих людей найперші місця займали Дем'ян Наливайко, брат козацького старшини, острозький священик, і Герасим Смотриць-кий*, подільський шляхтич, що займалися перекладом Святого Письма і редагуванням інших острозьких видань; далі ієромонах Кипріян, що здобув освіту в Італії і Греції, священик Василь, автор полемічних трактатів, та ін.
Львівська школа. Другим визначним осередком культурного відродження став Львів. Тут уже в 1570-их роках був гурток людей, що цікавилися літературою, як чернець Мина і міщанин Сенько Сідляр, вони листувалися з князем Курбським і допомогли Іванові Федорову зорганізувати у Львові друкарню (1574). Успенське братство, поширюючи свою діяльністю, купило цю друкарню (16'83; : зорганізувало велике видавництво, що постачало книги не "тількм для всієї Украшк, але й для Білорусі. Московщини та на Балкани. Одночасно братство зайнялось організацією середньої школь. Поширився гурт людей, що вели культурну працю. Але у Львові не вдалося зібрати таких визначних діячів, якими славився Острог: засоби міщан те дозволяли на таке широке меценатство, яке вів князь Острозький. З чужинців у Львові довший час працював тільки один грек, еласонський архієпископ Арсеній, що був учителем грецької мови, поза тим значний вплив на культурні плани братства мав антиохійський патріарх Йоаким. Серед місцевих культурних діячів не було нікого із старшого покоління. Львівський єпископ Гедеон Балабан, людина культурна і з темпераментом, що повинен був стояти на першому місці, не хотів піддатися під провід міщан і був у постійній війні з братством; освічений міщанин Юрій Рогатинець, здається, не довіряв своїм силам і не зазначив своєї участі в культурній роботі; так само інші члени братства брали на себе тільки заходи щодо матеріального боку організації. Всю науково-педагогічну роботу вела молодь — молоді вчителі і письменники, як Степан Зизаній Тустановський, пізніше визначний полеміст, Кирило Транквіліон Ставровецький, майбутній богослов, Іван Борецький, згодом митрополит Іов. Ці талановиті люди, що самі недавно закінчили школи, з захопленням бралися за організацію освіти і створили у Львові живий культурний осередок. Але вони не визначалися витривалістю, скоро залишали свої не дуже забезпечені посади і розходилися по інших містах, шукаючи “ситіших пирогів”. І тому культурне життя у Львові то палало живим полум'ям, то знову пригасало.
Кавчання у Львові — так само, як в Острозі — ведено слов'янського мовою. Хоч такі західні просвітителі, як Скарга, твердили, що справжнє знання можна здобути тільки грецькою і латинською мовами, проте для українських літераторів слов'янська мова була також класичною мовою — в ній же були "сі пам'ятки письменства, богослужбові книги і вся інша літературна спадщина минулих віків; вони вважали її за свій скарб і старались утримати на давньому становищі. Тодішні погляди на ціну слов'янської мови передає Іван Вишенський своїми завзятими словами: “Скажу вам тайну велику, що диявол таку заздрість має на словенський язик, що ледве живий від гніву: рад би його до решти погубити і всю боротьбу свою на те двигнув, щоб його обплюгавити і в огиду та ненависть привести; а що деякі наші на словенський язик хулять і його не люблять — то знаєш напевно, що за ділом і підмовою того майстра, піднявши його духа, це творять”. Щоб оборонити слов'янську мову від закиду невиробленості, тодішні вчителі подбали Про слов'янську граматику — впродовж недовгого часу вийшли три підручники: один з Острозького рукопису, другий, складений Лаврентієм Зизанієм, третій, найгрун-товніший, Мелетія Смотрицького (1619) — його передруковували аж до XVIII ст. Народна мова, хоч її вживали постійно в урядових актах, у листуванні тощо, мала в школі тільки допоміжне значення для вияснювання слов'янської — Лаврентій. Зизаній перший склав слов'янсько-український словник.
З старовинних мов у школах на першому місці ставили грецьку мову, що єднала Україну з давнім джерелом її культури; організатори нової освіти намагались поновити старі зв'язки, щоб, спираючися на грецький сзіт, протидіяти латинсько-польській пропаганді. Зрештою грецька мова мала також практичне значення в живих торгових зв'язках з Царгородом. Навчання грецької мови у львівській школі йшло дуже успішно, і вже невдовзі братство випустило у світ підручник цієї мови “Адельфотес”, складений учнями під проводом архієпископа Арсенія (1591). Грецьку мову студіювали і великим захопленням, і всі визначні письменники не тільки вільно з неї перекладали, але вміли по-грецьки й говорити. В якій пошані була грецька мова, видно з заповіт; гетьмана Петра Сагайдачного, що встановив у львівській і київській школах окремі записи на утримання грецьких учителів. Зате до латинської мови братства ставилися з неоправданим упередженням і звертали на неї меншу увагу — щойно пізніше довелося цю хибу виправити, Навчання мало літературний характер. Після вивчення основ граматики “учаться до більших наук приступаючи — до діалектики і риторики, а ці науки по-словенськи перекладено у львівській школі і руським язиком списано — діалектику і риторику і інші філософські письма, що належать до школи”. Головне завдання школи було приготувати нових духівників, учителів і письменників, що словом і письмом могли б послужити громадянству у “посполитій справі”. Цю мету школа досягнула. Львів випустив цілий ряд літературних видань — різні оди, панегірики, принагідні вірші, діалоги, що відгукувались на актуальні справи життя. Молоді літератори займалися також перекладами з грецької мови, збирали і перевіряли тексти, приготовляли їх до видання. Коли розгорілася релігійна боротьба довкола унії, нові письменники виступили на ширше поле, відпираючи наступи католицько-польського табору.
. Братства своєю організацією провели сильніше з'єднання українського громадянства і піднесли його культурний рівень. Але у братській діяльності були також недоліки, що підкопували основи громадянського життя. В релігійному житті взяли провід світські люди — це порушувало традиційний церковний порядок і дисципліну. Братства привласнювали собі право усувати священиків і самі вирішували різні церковні питання, навіть самі тлумачили Святе Письмо. Це вже були впливи реформації. Дуже тим відзначалися прихильники давнього ладу. Безнастанні суперечки братств з єпископами розбивали цілком церковне життя. До внутрішнього розладу немало спричинилися східні патріархи, що в своєму реформаційному запалі не знали стриму, не рахувалися з традицією, вносили в релігійне життя замішання. Братський рух не міг заступити правильної церковної організації, що спиралася на владу єпископів. Братства все-таки були явищем ефемерним, то розгорялися сильніше, то знову занепадали. Навіть найактивніше львівське братство мало періоди занепаду, коли навіть не відбувалися сходини братів. Зв'язок між різними братствами також не був постійний і добре зорганізований; ні разу не скликано загального з'їзду всіх братств. Братства викликали в житті громадянства життєдайний фермент, але не змогли створити твердих організаційних форм.
Тому братський рух мав не тільки прихильників, але й ворогів. Навіть серед міщанства були одиниці, що не хотіли піддаватися під братський режим. Ще більше противників зустрічали братства між духовенством, яке було невдоволене з того, що світські люди занадто втручаються в духовні справи. Коли міщани з Гологір почали по-своєму тлумачити Святе Письмо, імпульсивний львівський владика Балабан накинувся на них із словами: “Що я маю тебе, хлопе, вчити; ти щойно з гною виліз і в гною вчився до цих часів — а до Письма що тобі?” Владики з гіркотою констатували, що багато церков, нічим не визначних, діставало собі від патріархів право ставропігії і таким способом втікало з-під влади єпископів. Зріст братської анархії спричинився немало до того, що частина духовенства перейшла до унії з католицькою церквою.
Одночасно з парламентарною акцією православні виступили до боротьби на літературному полі. Католики та уніати словесною пропагандою намагалися закріпити здобуті позиції,— треба було відповідати на їх аргументи і зачіпки. Також треба було дати зброю до рук тим масам, що бажали залишитися при старій вірі і мусили оборонятися від безнастанних наступів. Головними центрами літературної полеміки спочатку був Острог, де найбільше було письменницьких сил, столиця Великого князівства Вільно, а також Львів. У Вільні виступав Степан Зизаній, з походження галичанин, що своє прізвище Кукіль за модою гуманістів змінив на грецьке. Людина гаряча і завзята, він хоч і не прийняв священства, проте залюбки виступав як проповідник — проповідував по церквах і міщанських домах, по торгах і шляхах, своїми завзятими виступами єднав собі багато прихильників. Він не рахувався з аргументами,— підняв протестантську теорію про “папу-антихриста”, був засуджений уніатським собором, оправданий православним; католики робили на нього засідки, так що одного разу, як жартували з нього, він комином мусив утікати з хати, щоб урятувати життя... Острог виставив двох сильних полемістів, що заховали свої імена під псевдонімами:
Усіх тих полемічних писань разом було небагато, ледве кілька десятків, деякі з них не попали до друку, а поширювалися тільки в рукописах,— але своєю актуальністю, запальним тоном, популярною формою приєднували собі пильних читачів і завзятих наслідувачів. Ця своєрідна публіцистика була сильною зброєю національного православного табору і допомогла йому опертися католицькому наступові.
Але протекція польського уряду одночасно шкодила ідеї унії. В низах, що бачили, якими шляхами проводиться з'єднання церков, яких насильств уживають урядові кола, як переслідують тих, що протиставляться наступові,— зростала ненависть до унії та католицтва і бажання за всяку ціну зберегти давню віру. Кожна спроба уніатів увійти між православних викликала негайну реакцію. Коли одного разу уніатські владики несподівано появилися у львівському монастирі св. Онуфрія, наляканий нарід ударив у дзвони і розворушив цілу околицю. Спроби притягнути православних міщан до оплат на католицьких ксьондзів викликали гострі виступи в різних галицьких містечках (Городку, Янові). В Холмшині почалась відкрита боротьба між православними та уніатами. Братська організація входила дедалі глибше в маси і підтримувала їх опозиційні настрої. Одночасні селянські рухи робили це напруження ще гострішим.
Київський осередок. На переломі XVI—XVII ст. культурно-національна організація зосереджувалась у західних землях, головно в Галичині і на Волині. Наддніпрянщина, нищена татарами, залишалася пасивною в цих змаганнях. Щойно коли зросла козаччина і життя почало вертатися до нормального стану, коли зросло міщанство по ступкам, і справа православної ієрархії залишилась невирішена. Релігійний гніт тривав далі.
Серед таких обставин представники національного табору мусили дійти до переконання, що в умовах польської Речі Посполитої вони ніколи не зможуть досягнути яких-небудь прав. Це привело тодішню інтелігенцію до крайнього рішення — зірвати з Польщею, а шукати захисту в Московщині. Ще в 1570-их роках львівське братство вислало перше посольство до Москви і дістало вед царя значну допомогу; за його прикладом рік-у-рік різні монастирі і церкви посилали своїх посланців до царської столиці і ніколи не верталися з порожніми руками. Московщина заздалегідь єднала собі прихильників в Україні. Іов Борецький, зневірений щодо Польщі, пішов далі: в 1625 р. вислав своє посольство до Москви, закликаючи царя, щоб він прийняв Україну під свою владу. Московські політики відповіли відмовно — вони вважали, що справа ще не назріла до рішення. Але промосковські настрої вони підтримували старанно.
Реформи Могили. Реформами зайнявся новий митрополит, Петро Могила. Він похопив з родини молдавських господарів, вищу освіту здобув за границею, між іншим, у Парижі; хоч не українець з походження, зумів зжитися з українськими відносинами і своїм організаційним хистом і тактом здобув собі великий авторитет. У Києві, спершу як печорський архімандрит, пізніше як митрополит, згуртував він коло себе найвизначніших богословів і письменників, як Козловський, Кальнофойський, Косів та ін.— справжній “Моги-лянський атеней”, що під його проводом узявся до праці над реформою церковного життя. Довголітня релігійна боротьба виявила всі недостачі православної церкви, і Могила намагався перебудувати церковну організацію так, щоб вона піднялася вище і могла твердо стояти супроти наступу католицтва. Він упорядкував наперед догматичні і обрядові справи; в 1640 р. київський собор ухвалив перший православний катехизис, який опісля затвердили чотири патріархи; в 1644 р. у трактаті “Літос” Могила дав відповідь на різні закиди католиків і уніатів; в 1646 р. він надрукував виправлений требник, що містив одностайні приписи щодо церковних обрядів; далі він проявив ініціативу в виданні опису печорських чудес, щоб тим підняти традиції православ'я. Всі ті заходи мали на меті усунути всякі вагання і неясності, а ввести в церковну організацію єдиний порядок і одну систему.
Могила ставив справу української церкви так широко, що не відкидав навіть ідеї порозуміння з Римом. Він заявляв готовість визнати папу головою церкви, але під умовою, що унія буде мати характер “з'єднання”, а не “злиття” церков,— що будуть залишені обряди і автономія східної церкви (1643). В той же час могилянські кола вживали заходів для заснування українського патріархату.
Київська колегія. Одночасно з реформою церкви Могила проводив також реформу шкільництва. Українські школи, що так буйно розрослися на переломі XVI—XVII ст., у наступних десятиліттях почали занепадати. Зовнішні обставини для культурної праці були несприятливі, бо релігійна боротьба, переслідування братств, всякі напасті розбивали творчу енергію і не давали школам спокійно працювати. Але виявилися також хиби в самій організації шкіл. Не було ніякої вищої влади, що кермувала б усіма школами, кожна місцевість була залишена сама собі. Програми шкіл були незадовільні, не проведено навіть розподілу на класи з детальним планом навчання. Розвиток школи залежав від самого вчителя, що повинен був в усьому проявляти власну ініціативу: де такого вчителя не стало, там школа занепадала. “Ваші школи більше димлять, як горять”,— висміювали православних уніати.
Могила при своїй реформі (1633—34) узяв як зразок єзуїтські колегії, що в той час мали славу найкращих шкіл. Єзуїтське шкільництво використало деякі здобутки гуманізму, особливо культуру класичної старовини, але використало їх для потреб громадянського життя. На першому місці йшлося про те, щоб дати молоді до рук зброю для боротьби з невірними і єретиками, а далі — щоб надати літературного шліфу, що був їй потрібен у щоденному, практичному житті. Могила прийняв єзуїтську систему, щоб використати її для скріплення православної церкви. Школа мала дати молоді релігійні основи, дещо класичної освіти, знання діалектики, умілість тонко висловлюватись і обороняти свої погляди. Могилянська школа прийняла від єзуїтів розподіл на класи з докладним навчальним планом. На першому місці стояло навчання латинської мови. На значення латини вказував один із головних співробітників Могили, пізніший митрополит Косів. “Яка потреба латинських шкіл нашому народові? Передусім та, щоб бідної нашої Русі не називали дурною Руссю. Учіться, говорить обмовець, по-грецьки, не по-латинськи. Добра рада, але вона корисна в Греції, а не в Польщі, де латинська мова має великий ужиток. Поїде бідолаха русин на трибунал, на сейм, на сеймик, до гролу, до земства,— без латини платить вини (судові кари); ні судді, ні адвоката, ні розуму, ні посла; а тільки як ворона, витріщивши очі, придивляється то до цього, то до того”. Латина була потрібна для практичного життя. У могилянській школі грецька мова, якій братства надавали такого великого значення, відійшла на другий план. Слов'янська мова, як богослужбова, не могла втратити свого важливого становища, але дедалі більше затрачувала класичний характер, бо в літературі почав ширитися макаронічний стиль. Також дедалі більший вплив здобувала польська мова, бо учасники могилянського гурту, для пропаганди своїх ідей серед спольщеної шляхти і міщанства, не вагалися писати по-польськи. Могилянська школа не ставила собі за мету вивести на вищий рівень науку, розвинути богослов’я, філософію,— вона радше дбала за те, щоб підготовити освічене духовенство і добрих учителів, проповідників, промовців, письменників-полемістів.
Висліди реформ. В цілості реформи Могили мали на меті ввести українське громадянство в усталені організаційні норми. Національно-культурна революція, що проявлялася в буйних, експансивних формах, мала остаточно втихомиритись, і життя повинне було ввійти в спокійне річище. Братства, що дотепер вели провід у церкві і культурі, повинні були поступитися своїм провідним становищем. Навіть митрополит Борецький, хоч сам був діячем братського руху, вважав небезпечним для церковної організації занадто великий розріст братської автономії і вживав заходів у патріархів, щоб обмежити церковні ставропігії. Могила не вів відкритої боротьби з братствами, але знищив їх вплив тим, що витворив освічене духовенство, яке взяло провід у церкві в свої руки. Так була усунена анархія в церковно-національному житті, той небезпечний стан, коли кожне братство само вирішувало різні релігійні чи організаційні питання. Могилянська церква усувала всі спірні чи сумнівні справи і натомість давала готові канонічні вирішення.
Така уніфікація релігійного життя мала безперечне значення як основа національної єдності. Але Могила та його гурт при своїх реформах майже цілком ігнорували дотеперішні здобутки українського культурного життя і взагалі національної традиції. Вони використовували західні зразки і часто брали їх без ніяких змін, не задумуючись над тим, чи західні набутки в усьому надаються до українських відносин. Це привело до вияловлення культурного життя. Замість творити свої оригінальні цінності, письменники та інші діячі живцем переймали чужі твори. На місце гарячої пристрасної полеміки, що виходила з глибин народного почування, прийшла мертва схоластика. Церква, закріпивши свої догматичні позиції, почала віддалятися від громадського життя. Ієрархія, яка походила з могилянської школи, щораз більше замикалась у своїх кастових інтересах і байдуже ставилася до ширших національних змагань. Це виявилось особливо тоді, коли козаччина виступила до боротьби проти Польщі: вище духовенство не тільки не ввійшло в союз з Запорізьким Військом, як це перше робив митрополит Борецький, але поставилося до козаків з явною ворожістю.
Такі самі настрої появились і серед заможнішої української шляхти. На перше місце на сеймовій трибуні почав висуватися в тих часах волинський пан Адам Кисіль, він походив із старого боярського роду і з гордістю згадував родинний переказ, що його предок обороняв Київ від наступу Болеслава Хороброго. Він сам завзято і непоступливо ставав в оборону православної віри, але одночасно заявлявся як польський державник-патріот, що понад усе ставив добро Речі Посполитої...
Але такі погляди поширились тільки серед заможної верхівки, якій польський устрій давав владу і матеріальні користі. Соціальні низи, що відчували на собі гніт Польщі, освідомлені релігійно-національною пропагандою, ставилися до польських впливів непримиренно. Міщанство, дрібна шляхта, духовенство — всі разом творили один з'єднаний табір, прив'язаний до давніх традицій, вороже настроєний до католицької Польщі, готовий найбільшими жертвами обороняти свої надбання.
XVI—XVII ст. — це був період проби життєвих сил і здібностей українського народу. Втративши свою князівську державу, втративши сурогат держави у Великому князівстві Литовському, Україна опинилася під наступом Польщі. Сили в цих змаганнях були нерівні: з польського боку стояла зорганізована держава, з агресивною шляхтою, з освіченим міщанством, з свідомою своїх цілей церквою; а з українського боку були знесилені останки аристократії, дрібне міщанство, неосвічене духовенство та поневолені селянські маси. А все-таки настільки сильні були основи давньої культури, що, спираючися на них, українське громадянство зуміло зорганізувати відсіч проти польського наступу і у своїх змаганнях виявило незвичайну творчу енергію. Спершу провід у боротьбі вела аристократія і своєю протекцією та матеріальними засобами допомагала культурним починам. Коли ж верхні класи підупали, силами міщанства і духовенства створено міцний центр, що скупчував у собі всі національні сили. Братства, зорганізовані на основах добровільних спілок, зуміли витворити національний авторитет, який здобув собі визнання в усьому суспільстві. Братські школи підняли освіту, забезпечили молодь від чужих деморалізуючих впливів і виявили ряд літературних сил, що своїм знанням обороняли народну справу. В цій боротьбі успіхи чергувалися з поразками. Культурні центри творились і занепадали: коротко тривала світлість Острога, важко змагався Львів, врешті до проводу прийшов Київ. Український табір утратив свою аристократію і значнішу шляхту, втратив частину духовенства, що перейшла під чужі прапори,— але в сумі оборонив і затримав давні позиції. Великим успіхом було приєднання до культурної праці свіжих козацьких сил: запорізька шабля підпирала національні стремління і додала їм гостроти і сміливості. Але здемократизування громадянства принесло одночасно небезпеку суспільної культурної анархії. Церковна ієрархія під проводом Могили запобігла цьому, опанувала братський рух, впорядкувала церковний устрій і надала йому твердих, сконсолідованих форм,— але сама почала віддалятися від зв'язків із громадянством. Та народні маси вже були такі розворушені і схвильовані, стільки виходило з них творчої енергії і талантів, що ці нерівності і недостачі не приводили вже небезпеки нового занепаду.
Міщансько-братська епоха не була часом великих переломових подій; це був час сірої, щоденної праці, що дала підбудову під національну культуру і уможливила розвиток національної революції.
Список літератури:
1 .Наталя Яковенко. Нарис історії України. Київ-!997р.
2. Іван Крип’якевич. Історія України. Лвів-1990р.
3. Історія України: навчальний посібник. Під ред. Смолія В.А. Київ-1997р.