Міжнародний поділ праці Сутність міжнародного поділу праці, основні потоки капіталу та робочої сили. Під міжнародним територіальним поділом праці (ТПП) розуміється процес концентрації в окремих країнах виробництва товарів та надання послуг понад необхідні внутрішні потреби у розрахунку на їхній обмін або продаж іншим країнам. Міжнародний ТПП також передбачає розвиток економіки країн з розрахунком на завезення ряду товарів та послуг з-за кордону, наявність між країнами або регіонами не лише торгівельних стосунків, але й кредитних, науково-технічних, виробничих, транспортних зв’язків. Слід розрізняти три основних типи міжнародного ТПП: загальний, частковий та одиничний. Під загальним розуміється розподіл праці у сфері виробництва: добувна, обробна промисловість, сільське господарство. При цьому міжнародна спеціалізація окремих країн істотною мірою визначається наявністю сприятливих природно-кліматичних умов, а міжнародне ТПП виявляється у поділі країн-експортерів на індустріальні, сировинні та аграрні. Частковий ТПП – це спеціалізація на рівні певних галузей виробництва, видів готової продукції, що означає зростання ролі міжгалузевого обміну готовими виробами. Цьому типу ТПП властивий вищий рівень диверсифікації виробництва та експорту. Одиничний міжнародний ТПП – спеціалізація окремих країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, агрегатів та компонентів продукції, на технологічних стадіях промислового виробництва. Цей вищий тип властивий високорозвиненим країнам. Сучасному міжнародному поділу праці притаманна «традиційна» спеціалізація розвинених країн на експорті промислових товарів, а країн, що розвиваються – на експорті сировини. Останнім часом у міжнародному ТПП блискуче проявилися такі тенденції, як різке поглиблення спеціалізації, зрощування національних господарств розвинених країн у міжнародній кооперації, поглиблення інтеграційних процесів, вплив міжнародних корпорацій, поява країн-«надекспортерів», перенесення деяких галузей з розвинених країн до країн, що розвиваються. Науково-технічна революція здебільшого змінила форми та сутність міжнародного ТПП. Поділ праці між країнами сягнув небаченої раніше глибини, поширилася внутрішньогалузева та подетальна спеціалізація окремих країн. В товарообміні з’явились зустрічні потоки, що складаються з продукції одних і тих самих галузей, яка відрізняється одна від одної якістю. Наприклад, США експортують свої автомобілі до Європи та Японії, одержуючи звідти європейські та японські машини. Об’єднання «ЛогоВАЗ» у Росії продає автомобілі фірм «Пежо», «Рено», «Вольво» та інші поруч з «Ладами». Міжнародний поділ праці включає обмін між країнами як готовими виробами, так і сировиною, продуктами харчування, робочою силою. На мінеральну сировину припадає 3% світового зовнішньоторговельного обороту. Виділяються 10 районів, що налагодили зв’язки за сировиною: США, Західна Європа, Японія, Канада, ПАР, Австралія, Латинська Америка, Африка, Західна, Південна та Південно-Східна Азія. На США, Західну Європу та Японію припадає 60% світового товарообміну мінеральною сировиною. Висока залежність цих країн від неї зумовлена орієнтацією на імпорт більш дешевої сировини «третіх» країн та економією власних резервів, а також значними масштабами споживання сировини промисловістю. Велика частка країн, що розвиваються, у виробництві хімічних продуктів, зокрема мінеральних добрив. Це пов’язано з прагненням розвинених держав винести «брудні» виробництва у країни третього світу. Прикладом можуть служити нафтопереробні заводи у Сінгапурі, Тринідаді й Тобаго, на Віргінських островах. Машинобудування є провідною галуззю світового промислового виробництва. Саме тут виразно помітний науково-технічний прогрес, динамічно міняються ринки виробництва та збуту продукції. За останні десятиріччя значення транспортного машинобудування знизилось, а електротехнічного – різко зросло. Тим часом на світовому ринку посилилась спеціалізація виробництва та зросли її масштаби. Вона зумовлена не лише скороченням номенклатури виробів, що випускаються у кожній країні, але й більшою залежністю розвинених країн від імпорту машинобудівної продукції. Істотні зміни у галузі пов’язані з впливом науково-технічної революції. Практично не залишилось жодного великого підприємства у країнах Західної Європи, яке не одержувало б комплектуючі зі сторони. Частіше за все до 50% комплектуючих підприємства одержують ззовні і таким чином наповнюють «складальний цех». У машинобудуванні триває концентрація капіталу. Багато підприємств автомобільної промисловості та ракетобудування належать транснаціональним та багатонаціональним компаніям. Світовий ринок споживчих товарів – провідна царина міжнародного поділу праці. Цим товарам притаманна висока експортність. Наприклад, понад половину вироблених у світі автомобілів призначено на експорт. Окрім того, споживчі товари – одна з основних статей імпорту більшості країн. Величезний ринок виробництва споживчих товарів – Західна Європа, де зосереджена половина світового експорту та імпорту споживчих товарів. На другому місці – США, на третьому – Японія. Тут чітко виявляється вплив соціально-економічного фактора і рівня життя у тій або іншій країні. Чим багатша країна, тим більше вона ввозить та вивозить споживчих товарів. Ринок споживчих товарів найбільш динамічний: лідери у ньому змінюються через 10–20 років, з’являються нові конкуренти. На ринку одягу та взуття активізувались країни, що розвиваються. Експорт текстилю з цих країн виріс за останні 20 років у 5 разів. Серед основних постачальників бавовняних тканин виділяються Індія, Пакистан, Гонконг, США, Японія. Питома вага розвинених країн у експорті тканин скорочується. США ввозять з країн, що розвиваються, переважно ті товари, у виробництві яких бере участь американський капітал. Міжнародний поділ праці у сільському господарстві склався раніше, ніж в інших сферах виробництва, що пов’язано з основним призначенням сільськогосподарської продукції: їжа для людей та технологічна сировина для промисловості. Торгівля сільськогосподарською продукцією виникла ще в епоху Великих географічних відкриттів, коли товари постачали з Індії, Бразилії, а потім Латинської Америки та Африки. Серед найбільших країн світу завжди велись війни за володіння джерелами сільськогосподарської сировини. Міжнародний поділ праці в сільському господарстві зв’язаний з різними природними умовами, соціально-економічними та політичними чинниками. При цьому постійно змінювались експортери та імпортери сировини. Малоросія спочатку спеціалізувалась на вивозі пшениці, а потім – м’яса та сала. Індія спочатку була відома Європі чаєм та спеціями, а пізніше – бавовною. Велика Британія спочатку експортувала вовну, а тепер імпортує її з Австралії і Нової Зеландії. Канада давно була знана в світі як експортер зерна, а в останні двадцять років вона зменшує його експорт, замінюючи на експорт яловичини. Після II Світової війни посилилися експортні функції США, Австралії та Канади в Західну Європу, де сільське господарство було занедбано війною. У 50-ті роки країни Західної Європи значно збільшили виробництво сільськогосподарської продукції, утворили Європейське Економічне Співтовариство і перекрили потік сільськогосподарських товарів до цих країн. Більш того, з часом вони стали зазіхати на ринок США, Африки, Латинської Америки та Східної Європи, шукаючи нові країни для збуту своєї продукції. В останні роки в Західній Європі відбуваються цікаві зміни у використанні найцінніших – обробних земель. Через перевиробництво сільськогосподарської продукції, що веде до розорювання багатьох фермерів, деякі країни почали зменшувати площі під зерновими культурами. Ці землі виводяться з землекористування, на них висаджуються ліси, а фермери за це отримують дотації з бюджету своєї держави. В Іспанії та Португалії з часом всі землі, що зараз зайняті під зернові, планують засадити пробковими дубами. Країни, що розвиваються, все ще відрізняються монокультурністю свого сільського господарства і спеціалізуються на вирощуванні для експорту 1–2 культур. Наприклад, питома вага кави: в Колумбії – 60%, в Уганді – 97%, в Ефіопії – 64%; какао: в Гані – 74%, в Кот д’Івуарі – 60%/ Міжнародний поділ праці постійно зазнає змін як за структурою товарообігу, так і за набором країн спеціалізації. За виробничою спеціалізацією у міжнародному розподілі праці серед країн, що розвиваються, виокремлюються такі групи: – країни-виробники та експортери нафти: 12 країн ОПЕК, а також деякі експортери нафти, які не входять до цієї організації, наприклад Мексика, Бруней, Румунія; – країни-експортери інших мінеральних ресурсів: Ямайка, Гвінея, Суринам та Гайана – 60% світового експорту бокситів; Марокко, Того, Сенегал – 65% експорту фосфатів; Чилі, Замбія, Заїр – 40% експорту міді; Ефіопія та Бразилія – 33% експорту марганцевої руди; Малайзія, Болівія, Індонезія та Таїланд – 72% експорту олова; – нові індустріальні країни (НІК): Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань, та ін.; – країни монокультурного сільськогосподарського виробництва: «бананові республіки» Центральної Америки – основні постачальники кави, какао, арахісу, тростинного цукру тощо. Останнім часом стали помітні зрушення у міжнародному поділі праці. По-перше, зменшилась роль сировинного фактора у розміщенні продуктивних сил у зв’язку з досягненням науково-технічного прогресу, а також зниженням матеріало- та енергомісткості виробництв. По-друге, поглибилась спеціалізація виробництва у межах окремих держав, яка направлена на поліпшення якості продукції, зниження її собівартості за умов жорстокішої конкурентної боротьби на світовому ринку. Багато галузей промисловості розвинених країн, не знаходячи збуту всьому обсягу продукції, що випускається усередині країни, орієнтують виробництво на зовнішній ринок. У більшості розвинених країн Європи понад 50% виробництва орієнтовано на експорт. Експортність стає основним критерієм та стимулом промислового прогресу. По-третє, окрім міжгалузевого поділу праці, розвинувся внутрішньогалузевий. Один з напрямків внутрішньогалузевої спеціалізації – обмін деталями, вузлами та комплектуючими виробами. У сучасному машинобудуванні не більше за 20% деталей є оригінальними, а решту 80% становлять взаємозамінні мікропроцесори, деталі (наприклад, автошини для автомашин, блоки живлення та ін.). По-четверте, зросло значення міжнародної передачі технології, а також різко зменшився період від моменту наукового відкриття до його впровадження у виробництво. Використання іноземних технологій викликало технічну революцію не тільки в Японії, але й у багатьох Нових Індустріальних Країнах. Завдяки науково-технічному прогресу на ринку постійно міняється лідерство країн у виробництві У формуванні економіки вирішальну роль відіграють міжнародні монополії: транснаціональні та багатонаціональні корпорації, а також міжнародні монополістичні спілки. Транснаціональні корпорації (ТНК) – концерни або трести, національні за капіталом та контролем, міжнародні за масштабами та характером діяльності. Вони функціонують у десятках країн, створюючи там дочірні, внучаті товариства, філії, опорні пункти. Транснаціональні компанії не підзвітні жодному уряду, контролюючи при цьому економічний, політичний та соціальний стан в низці країн та регіонів. Багатонаціональні корпорації (БНК) – концерни та трести, які є міжнародними не тільки за масштабами, але й за особливостями об’єднання міжнародних коштів. Вони є власністю фінансових магнатів двох і більше країн. Прикладом можуть служити англо-нідерландські концерни: нафтовий «Ройял-Датч Шел» та хіміко-харчовий «Юнілевер», бельгійсько-франко-люксембурзький металургійний концерн «Арбед» тощо. Міжнародні монополістичні спілки створюються на виробничій, науково-виробничій та комерційній основі (картелі, консорціуми). Прикладом може служити ОПЕК. За даними Вашингтонського університету, до кінця століття 300-400 супервелетенських корпорацій зосередять у своїх руках 75% світового промислового виробництва. Міжнародний капітал, беручи участь у міжнародному поділі праці, сприяє спеціалізації та концентрації виробництва, формує транснаціональні корпорації, багатонаціональні трести (БНТ) й концерни, а також транснаціональні банки. Одна з причин об’єднання капіталу – концентрація виробництва у країнах Західної Європи, США та Японії. Ці ж регіони характеризуються найвищими темпами науково-технічного прогресу. Широкий розвиток ТНК одержали у тих сферах, де необхідні чималі витрати на проведення науково-дослідних робіт. Ці тенденції виявляються передусім у аерокосмічній, атомній промисловості, машинобудуванні. Форми вивезення капіталу бувають різні: 1. Прямі капіталовкладення у виробництво для випуску матеріальних цінностей, що дає контроль над виробництвом. Лідер у залученні інвестицій – Східна та Південно-Східна Азія – 49,8 млрд дол. у 1994 році, Латинська Америка – 36,1, Африка – 17,8 млрд дол. Серед країн головними інвесторами виступають США – 46 млрд дол., вони ж є найбільшими споживачами інвестицій – 49 млрд дол. 2. Портфельні інвестиції – капіталовкладення, придбання акцій, облігацій, що не дають права контролю закордонних підприємств. На кінець 1995 року на ринку цінних паперів України функціонували близько 70 інвестиційних компаній, 20 інвестиційних фондів, 250 довірчих товариств і Українська фондова біржа. Структура капіталу, що бере участь на ринку цінних паперів: банки – 23,5%, дрібні інвестори – 23,3%, інвестиційні компанії, фонди – 22,5%, підприємства – 21,5%, іноземні інвестори – 9,2%. Поки що Україна для іноземних інвесторів належить до країн з найбільш нестабільним інвестиційним кліматом. 3. Міжнародні позики – надаються одними країнами іншим або міжнародними (транснаціональними) банками. По війні капітал вкладався у добувні галузі промисловості, бо розвинені країни відчували гострий дефіцит сировини і шляхом інвестицій могли знизити її вартість. Нині капітал вкладається у галузі НТП у розрахунку на довготермінове одержання прибутку. Японські монополії різко збільшили капіталовкладення у ці галузі за рубежем. Окрім того, змінився напрямок капіталовкладень. Якщо раніше кошти йшли на розробку сировини, щоб зменшити її вартість, то тепер капітали спрямовують на створення потужностей з виробництва автомобілів, кольорових телевізорів, відеомагнітофонів тощо. Серед країн, що освоюють ці інвестиції, виокремлюються Республіка Корея, Тайвань, Китай і навіть США. В останні роки активізувались інвестиційні компанії ФРН. Після Великої Британії вони займають друге місце у Західній Європі за обсягом закордонних інвестицій. Сферою інтересів західнонімецьких інвесторів є, зокрема, країни Східної Європи. В Україні спільно з німецьким концерном «Сіменс» створено спільне підприємство для виробництва електротехнічних виробів, концерн «Фольксваген» продає у Києві автомобілі. Міжнародна міграція робочої сили Причини переміщення робочої сили пов’язані з різною оплатою праці у країнах, а також з рухом капіталу, що створює нові робочі місця. Існує переміщення трудових ресурсів як з країн, що розвиваються, до розвинених, так і між розвиненими країнами й тими, що розвиваються. Наприклад, жителі Туреччини, Іраку та інших країн використовуються на некваліфікованих роботах у Західній Європі, мексиканці – у США. Тим часом існує «перетікання мозків» з країн Західної Європи до США. У країнах, що розвиваються, сформувалось декілька центрів тяжіння для робочої сили. Так, ПАР за рівнем економічного розвитку виділяється на континенті і, починаючи з 50-х років, приваблює робітників з інших африканських країн. У 60-ті роки до складу Нових Індустріальних Країн увійшли Мексика, Бразилія, Аргентина й Венесуела. Ці країни стали об’єктом припливу робочої сили. Зріст видобування нафти та природного газу на Близькому Сході в 70-ті роки зумовив створення у цьому регіоні додаткових робочих місць, а, отже, сприяв припливу робочої сили з інших країн Азії, особливо Індії та Пакистану. Зараз формується новий центр тяжіння для робочої сили – Південно-Східна Азія. На сьогодні серед багатьох доктрин МПП одержала розвиток теорія монополістичних переваг у діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК), які забезпечують для різних країн гнучке пристосування до ринку, доступ до сучасних технологій, менеджменту та маркетингу, до можливостей економії в масштабах виробництва. Одним з головних гасел стала експортна стратегія як умова швидкого економічного зростання (Південна Корея, Тайвань та ін.). Саме ця ідея була покладена в основу економічного розвитку України в останні роки. На рубежі XX і XXI ст. в економіці високо розвинутих держав склалася низка проблем і процесів, що здійснюють найбільший вплив на МПП. Це насамперед, підвищення ефективності господарства в результаті залучення в нього все більшого числа держав з різними рівнями індустріального розвитку, з неповторними особливостями національної, расової та релігійної специфіки. Наступною за важливістю є задача підтримки гармонії між людиною і природою, розповсюдження ультрасучасних технологій, здатних кардинально зменшити забруднення навколишнього середовища та потреби в не відтворюваних благах. Нарешті, найбільш істотними стали глобальні технологічні зміни та становлення інформації як основного виробничого ресурсу. Україна з ряду причин серйозно відстала в сфері інформаційного й інноваційного розвитку. В основі перерахованих змін лежить об'єктивне відновлення секторної моделі суспільного виробництва. Донедавна у науці панувала так звана "трьохсекторна" модель, яка розмежовує національну економіку на первинний (сільське господарство та видобувна промисловість), вторинний (обробна промисловість) і третинний (послуги) сектори. Сьогодні вже мова йде про п’яти секторну модель. Найфундаментальнішою ознакою сучасної моделі вважається поступовий перехід від виробництва матеріальних благ до надання послуг та інформації. При цьому сама сфера послуг, традиційно іменована "третинним сектором господарства", відносно неоднорідна і може бути розділена на сектори: безпосередньо третинний, що охоплює послуги матеріального характеру (транспорт, зв'язок і складське господарство), четвертинний (торгівля, фінанси, страхування та нерухомість) і п'ятірний (особисті, професійні ділові послуги, державне управління). Найбільш швидкими темпами ВВП збільшується в тих секторах, які охоплені міжособистісними взаєминами і чий продукт безпосередньо неможливо відтворити, що підтверджується статистикою зайнятості населення. Так, за останні 50 років у розвинутих країнах чисельність зайнятих у сільському господарстві скоротилися більше ніж у 5 разів, у видобувній промисловості - у 4 і в обробної - у 2 рази. При збереженні рівня зайнятості в будівництві, на транспорті й у торгівлі багаторазово зросла частка працівників, зайнятих у фінансах і страховій справі, у сфері особистих, професійних і ділових послуг, у державному управлінні. Одне із найбільш значущих явищ МПП - поглиблення економічної та політичної інтеграції переважно в зоні найбільш розвинутих держав і досягнення ними великих успіхів у науково-технічній сфері. Мова йде про країни "великої сімки", що не так давно разом з Росією перетворилися в "велику вісімку". Сьогодні очевидно, що господарська інтеграція активно сприяла технологічному лідерству "сімки", її пріоритету та відриву за економічним і соціальним прогресом від іншого світу (включаючи колишній СРСР, нині незалежні держави пострадянського простору і, зрозуміло, Україну). Так, до початку 90-х р. країни "сімки" володіли 80,4 % світової комп'ютерної техніки та забезпечували 90,5 % високотехнологічного виробництва. Тільки на США та Канаду приходилося 42,8 % усіх здійснюваних у світі витрат на дослідницькі розробки, тоді як на Латинську Америку й Африку, разом узятих, - відповідно менше 1 %. Якщо середньосвітова кількість науково-технічних працівників складала 23,4 тис. на 1 млн чол. населення, то в Північній Америці ці показники становили 126,2 тис. Розвинуті країни контролювали 87 % з 2,9 млн патентів, зареєстрованих у світі за станом на кінець 1993 р. Цим технологічний прогрес забезпечував як зближення рівнів господарського розвитку найбільш передових постіндустріальних держав і взаємопроникнення їх економік, так і збільшення розриву між ними й іншим світом. Істотними матеріальними передумовами для поглиблення МПП стали зростання економічної міцності ТНК, розмаїтість механізмів їх діяльності, а також експансія на світових ринках. Сьогодні перетворились у національних суб'єктів світо господарських зв'язків і виступають найбільшими, головним чином, багатонаціональними компаніями, - виходячи зі структури акціонерного капіталу акціонерної компанії та характеру контролю за діяльністю всієї корпорації. Такі корпорації, як "Дженерал Моторе", "ІВМ", "Сіменс", "Філіпс"та інші, діють у десятках країн, створюючи там дочірні компанії, філії й опорні центри. Всього у світі існує приблизно 20 тис. ТНК, десята частина яких одержує левову частку прибутку від іноземної підприємницької діяльності та забезпечує основний приплив прямих інвестицій у світовому господарстві. Тим часом місце України в інвестиційному портфелі ТНК більше ніж скромне. Протягом 1992— 1999 рр. в українську економіку надійшло 2,9млрд дол іноземних інвестицій при середньорічній потребі в них 5-7 млрд дол. Хоча є окремі позитивні приклади діяльності і подальших намірів компанії "Кока-кола" (230 млн дол), тютюнових фірм (150-200 млн дол), телекомунікаційних компаній (близько 1 млрд дол) тощо, все-таки закордонні інвестори здебільшого утримуються від великих вкладень, а їх загальна інвестиційна активність недостатня для відновлення стратегії економічного зростання. Таке становище зумовлене декількома причинами. Серед них дає про себе знати явна перевага кредитної підтримки з боку міжнародних економічних організацій, що, даючи можливість вирішувати деякі важливі поточні проблеми, призводить до надмірного зростання зовнішнього боргу. На 1 вересня 1999 р. він складав 12,6 млрд дол, що породжує серйозну зовнішню проблему. Важливою перешкодою для залучення України в МПП виступає консервація структури української економіки, що породжує процес дроблення промислових структур, які не можуть бути суб'єктами МПП тільки з цієї причини. Незважаючи на неодноразові рішення вищих органів виконавчої влади про створення в Україні фінансово-промислових груп, фактично жодна така група не функціонує. Звичайно, в умовах перехідної економіки проблема великого (і особливо - монопольного) виробництва породжує труднощі. Адже монополізм через механізм ціноутворення призводить до виникнення негативних процесів, пов'язаних із застійними явищами в застосуванні досягнень НТП і нових технологій, з перекачуванням доходів суспільства на користь монопольного виробництва через монопольні ціни, із соціальною несправедливістю. Ці явища переборюються за допомогою державного регулювання, розробки таких правових умов функціонування ринкової системи, що обмежували б монополізм у конкурентному середовищі. В Україні у виробничій і відомчій сферах зберігається високий рівень монополізму. У політиці демонополізації нерідко йдуть шляхом розукрупнення підприємств і розподілу їх на дрібні, створюючи на базі кожного великого по 20-30 самостійних виробництв. Однак такий досвід має негативні риси. Проте відомо, що на спільному ринку обертається понад 25 млн найменувань товарів, тому він не може самостійно само організовуватися. Світовий досвід свідчить, що саморегулювання на ринку забезпечується тільки в тому випадку, якщо основних, "рівноправних" виробників нараховується не більше 1 тис. У США, наприклад, навколо найбільших концернів і корпорацій діють сотні тисяч малих підприємств. Отже, у нашій країні при включенні в МПП на базі підприємств-гігантів необхідно створювати великі фінансово-промислові корпорації із широкою мережею малих підприємств, що їх обслуговують. При цьому з позиції демонополізації важливо передбачити таку структуру промислових підприємств, при якій би однойменна продукція випускалася на одному підприємстві (як і запропоновано антимонопольним законодавством) в обсязі не вище 33 % від її загального виробництва в країні. Однак треба мати на увазі, що процес структурної перебудови займе не менше 15—20 років, і якісні зміни в економіці відбудуться тільки в цьому випадку. Співробітництво українських підприємців із ТНК здатне забезпечити ряд переваг, в тому числі - у сфері модернізації та науково-технічного відновлення виробництва, а також поліпшення управління. Крім того, ТНК забезпечують антикризові гарантії, амортизацію законодавчих, валютно-фінансових, екологічних та інших ризиків. У цілому даний напрямок вигідніший, аніж домінуюча сьогодні практика зовнішніх запозичень, хоча достатніх причин повністю відмовлятися від взаємодії з міжнародними економічними організаціями (як і перебільшувати безкорисливість ТНК) немає. Становище в сфері прямого іноземного інвестування свідчить про необхідність деякого перегляду шляхів і методів регулювання взаємин зі світовим господарством. Однак інвестиції - це важливий, але все-таки частковий аспект політики адаптації України до МПП. За принциповими питаннями цієї політики в суспільстві існують дуже різні, переважно протилежні погляди. Вони зумовлені як недостатнім урахуванням змін останніх років, так і непрофесійними оцінками дійсного стану речей (коли, наприклад, ВВП України механічно ділиться на поточний валютний курс, і виходять украй песимістичні оцінки індексу людського розвитку, де вона прирівнюється до найбідніших держав світу). Місце та роль будь-якої країни у світовому господарстві, МПП і в інтернаціоналізації господарського життя залежать від багатьох факторів. Однак основними з них є такі: рівень і динаміка руху національної економіки, ступінь її відкритості та залучення в МПП, прогресивність і розвиненість зовнішньоекономічних зв'язків, уміння національної економіки адаптуватися до умов міжнародного господарського життя й одночасно впливати на них у бажаному напрямку. Слід зазначити, що Україна як складова частина колишнього Радянського Союзу, а нині як суверенна держава впливає недостатньо на МПП і на інтеграційні процеси в міжнародному господарському житті, оскільки залишалася протягом значного періоду часу, власне кажучи, осторонь від головних світогосподарських процесів. У нових умовах, коли відкинуті чи нівельовані багато ідеологічних догм, а перехід до відкритої економіки став складовою частиною процесу переходу України до ринкової економіки, країна починає знімати багато перешкод, що заважали активному і масштабному її залученню в інтеграційні процеси. Однак хворобливі явища, якими супроводжується економічна та політична перебудова в Україні й в інших країнах на території колишнього СРСР (круте падіння виробництва, різке скорочення інвестицій, розрив виробничих зв'язків і т. ін.), ведуть до того, що роль України у світовій економіці й у МПП не тільки не зростає, а скорочується. У зв'язку з усім перерахованим вище важливо вірогідно визначити місце, яке займає Україна в МПП. Задовільного рішення означеного питання поки не існує. Однак найбільш правильно було б спиратися на практику міжнародних зіставлень ВВП і його компонентів під егідою ООН і її спеціалізованих організацій. Зіставлення проводяться за допомогою паритетів купівельної спроможності валют, оскільки валютні курси недостатньо точно відображають розходження в цінах на товари та послуги, включені ВВП. Україна зберігає високий кваліфікаційний потенціал населення, великі інноваційні заділи в літакобудуванні та ракетно-космічній галузі, в інформаційних і телекомунікаційних системах, у машино та приладобудуванні, у харчовій промисловості й т.ін. В окремих сферах Україна ще здатна до інноваційного прориву. Про реальність такої стратегії свідчить світовий досвід. Однак навіть країни, високо розвинуті в промисловому відношенні, далеко не завжди в змозі зберігати технологічну перевагу за всіма видами продукції, що випускається в них. Ось чому основна увага зосереджується сьогодні на пріоритетних галузях науки та промисловості, здатних забезпечити реальні технологічні й економічні переваги. Вибірковий розвиток таких галузей промислового виробництва дає можливість досягти значної технологічної переваги та навіть лідируючого становища. Розробка новітніх технологій і завоювання нових ринків збуту дають можливість підприємцям істотно підвищити норму прибутку на вкладений капітал, збільшити доходи фірм, поліпшуючи тим самим економічний стан країни в цілому. Для України першорядне значення мають створення нових ресурсозберігаючих технологій, розвиток екологічно чистої енергетики, вітчизняних інформаційних технологій, нових технологій для сільського господарства, легкої та харчової промисловості, створення і впровадження нових матеріалів з високими конкурентоспроможними властивостями, а також передових технологій у машинобудуванні. Особливості міжнародної конкуренції пов'язані, у першу чергу, з визначальною роллю великих корпорацій. На жаль, місце провідних українських виробників у цій, власне кажучи, глобальній промислово-інноваційній системі дотепер не визначене (за винятком аерокосмічної сфери). У стратегічно важливих галузях - інформатиці, зв'язку, хімії, біотехнологіях - не створені необхідні національні інноваційні центри, не розроблені їх організаційні форми, а також механізми їх державної підтримки й економічного стимулювання. Найважливішим каналом зв'язку України зі світовим господарством є зовнішня торгівля. Офіційно зовнішньоекономічна діяльність спрямована на збереження й оптимальне використання традиційних експортних і імпортних ринків, на скорочення обсягів імпорту та раціоналізацію платіжного балансу, на включення країни у світові господарські відносини (у тому числі - шляхом приєднання до СОТ). У 1997 р. Україна вперше досягла в зовнішньоторговельному обороті позитивного сальдо (табл. 1). Таблиця 1 - Динаміка зовнішньоторговельного обороту України Основні торговельні партнери 1998 р. 1999 р. 2000р .
тис. дол частка у загальному обсязі, % тис. дол частка у загальному тис. дол частка у загальному
Експорт
Росія 2905486 23,0 2396380 20,7 3515588 24,1
Німеччина 638684 5,1 560142 4,8 741420 5,1
Туркменія 121108 1,0 102064 0,9 148459 1,0
США 502014 4,0 435927 3,8 725347 5,0
Всього 12637422 100,0 11581582 100,0 14572550 100,0
Імпорт
Росія 7064296 48,1 5641383 47,6 5824918 41,7
Німеччина 1263613 8,6 942948 8,0 1134357 8,1
Туркменія 1345 0,0 480962 4,1 946194 6,8
США 590277 4,0 401625 3,4 360379 2,6
Всього 14675564 100,0 11846142 100,0 13956027 100,0
Зовнішньоторговельні обороти
Росія 9969782 36,5 8037763 34,3 9340506 32,7
Німеччина 1902297 7,0 1503090 6,4 1875777 6,6
Туркменія 122453 0,4 583026 2,5 1094653 3,8
США 1092291 4,0 837552 3,6 1085726 3,8
Всього 27312986 100,0 23427724 100,0 28528577 100,0
Зараз зовнішньоекономічна діяльність є однією з найбільш значущіх сфер господарської діяльності. Вона пов'язана з міжнародною продуктивною та науково-технічною кооперацією, імпортом і експортом товарів та послуг, виходом підприємств на зовнішній ринок. У 2000 р. зовнішньоторговельний оборот товарів і послуг в Україні становив 28,5 млрд дол США. Варто відзначити, що в нас частка експортної складової в 2 рази перевершує рівні європейських країн із приблизно такою ж чисельністю населення. При цьому для українського експорту характерна здебільшого сировинна орієнтація (табл. 2). Таблиця 2 - Експорт і імпорт основних груп товарів у 2000 р. Експорт Імпорт
Групи товарів тис. дол частка у загальному обсязі, % Групи товарів тис. дол частка у загальному обсязі, %
Хімічна продукція 1542312 10,6 Машини й обладнання 1329316 9,7
Машини й обладнання 872317 6,0 Хімічна продукція 897932 6,4
Інше 7126753 48,9 Інше 5730873 40,9
Всього 14572550 100,0 Всього 13956027 100,0
Періоди, роки Країни, що додержуються політики зовнішньої орієнтації Країни, що додержуються політики внутрішньої орієнтації
1963-1973 6,6 5,8
1974-1976 5,5 5,3
1977-1979 8,1 4,6
1980-1984 2,4 2,6
Таблиця 3 - Зовнішня орієнтація та темп зростання країн, що розвиваються, (дані за 1963-1984 рр.) у середньому за кожен період. Аргументи на користь зовнішньої орієнтації в цілому досить переконливі. Однак у таблиці не простежується той факт, що в першій групі країн вирішальну роль відігравали лише кілька держав Південно-Східної Азії, що з ряду причин досягли феноменальних успіхів. В останні ж роки кон'юнктурні фактори їх прискореного зростання, в основному, вичерпали себе. Ще одна важлива обставина полягає в тому, що зовнішня орієнтація найчастіше спиралася на конкретні ринки. Наприклад, Тайвань працював на США, щорічно випускаючи на американський ринок сотні мільйонів пар взуття, переважну частину напівфабрикатів телевізійної промисловості та багато іншого. З кінця 1994 р. Україна повністю діяла в рамках концепції зовнішньої орієнтації. Не заперечуючи її значущості, можна, однак, відзначити, що дотепер можливості антикризового розвитку за рахунок продукції металургійної та хімічної галузей практично вичерпані. Тут витратомісткість досягла піка, і реалізація експортної продукції стала нерентабельною чи навіть збитковою. Експортоорієнтовані галузі багато в чому освоїли тактику виживання в ринковому середовищі, пристосувавшись до деформованої розрахунково-платіжної система. Проте скрутне становище більшості інших підприємств, позбавлених доступу до кредитних ресурсів і державної підтримки, скутих монетарними обмеженнями, все виразніше негативно впливає на відтворення капіталу в експортоорієнтованих сферах. Крім того, останні наштовхуються на зростаючі масштаби антидемпінгових розслідувань у західних країнах, хронічне відставання в розробці та впровадженні в Україні систем ефективної підтримки експорту товарів, і в першу чергу - виробів з високим ступенем обробки. Все це вимагає інтенсифікації структурної перебудови української національної економіки, випереджувального розвитку її третинного, четвертинного та п'ятірного секторів. Отже, рівень і можливості участі тієї чи іншої країни в міжнародному поділі праці залежать від рівня розвитку її продуктивних сил, особливостей структури господарства та організації зовнішньоекономічної діяльності. Література Алешин Д. Роль экспорта вооружений во внешней торговле // Экспорт об-ных вооружений. - 1996. — № 7-8. - С. 36. Акинцев С. Мировой рынок вооружений // Зарубежное военное обозрение. -1997.-№ 7.-С. 10. Андрийчук В.Г. Для інтеграції в систему світогосподарських відносин // Політика і час. - 2000. - № 4. - С. 25. Антипина О. Диалектика стоимости в постиндустриальном обществе // Мировая экономика и международные отношения. - 1998. -№ 5. -С. 48-59. Арзумапян Г, Гончаренко С. Экономическое сотрудничество в Черноморском регионе и интеграция инновационных технологий // Мировая экономика и международные отношения. - 2001. - № 4. - С. 96-100. Бендерский Е. Реалии мирохозяйственных процессов и место в них Украины // Экономика Украины. - 2000. - № 1. - С. 30. Білорус О.Т. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. - К.: НАН України, 1998. -416 с. Болотин Б. Мировая экономика за 100 лет: статистика // Мировая экономика и международные отношения. - 2001. - № 9. - С. 23. 9. Буглай В.Б., Лженцев Н.Н. Международные экономические отношения. - М.: Маркетинг, 1998.- 153 с. Булатов Т. Мировая экономика. - М., 2001. - 734 с. Бункипа М.К., Семенов В.А. Макроэкономика: Учебное пособие. - М.: Эльф К-пресс, 1995.-242 с. Вісник Національного банку України. - № 7. - 2000. - С. 41. Гнибиденко Н. Проблемы трудовой миграции в Украине и их решение // Економіка України. - 2001. - № 4. - С. 19-22. Григорьевич Н. Трудовые ресурсы и их использование в Украине // Информационный бюллетень Государственного Комитета статистики Украины. - 1999. № 10-12. -С. 12.
