1.Основні категорії психології
Основні категорії психології: психіка , поведінка.
Найвищим ступенем, в якому найістотніше виявляється взаємозв'язок між свідомістю, особистістю та діяльністю, виступає поведінка — одна з форм діяльності людини як носія свідомості в повсякденному житті. Під поведінкою розуміють певним чином організовану діяльність, яка здійснює зв'язок організму з навколишнім середовищем. Поведінка людини переважно є результатом низки усвідомлюваних дій - вчинків.
Вчинки - це специфічний вид розу мово-вольових дій суб'єкта. Вчинки є складовою частиною людської поведінки і особливою формою ставлення суб'єкта до оточуючого середовища.
Психіка – це властивість високоорганізованої матерії, що проявляється у відображенні об’єктивної дійсності і обєктуванні відображеного у поведінці. Основні форми психологічного відображення: психічні процеси, психічні стани, психічні властивості.
2.Раціональна сфера пізнавальної діяльності.
Пізнавальна функція психіки полягає у побудові образу світу, що різною мірою повноти і адекватності відтворює реальність. Вона здійснюється пізнавальною діяльністю, яка може бути чуттєвою (відчуття, сприймання) і раціональною (мислення, уява, пам'ять). Пізнавальна діяльність це процес відображення в мозку людини предметів та явищ дійсності. Відчуття це пізнавальний психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ, при їх безпосередній дії на органи чуття. Сприймання це психічний процес відображення в мозку людини предметів та явищ в цілому у сукупності всіх їх якостей та властивостей при безпосередній дії на органи чуття. Мислення це раціонально-пізнавальний процес, узагальнене та опосередковане пізнання світу в процесі практичної і теоретичної діяльності індивіда. Пам'ять це психічний пізнавальний процес запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом його попереднього досвіду. Уява це процес створення індивідом наочних образів, внутрішня активність, за допомогою якої він здійснює випереджувальне відображення дійсності, розширює виднокруг свого життя.
3.«Я - концепція» особистості.
Результатом процесів самосвідомості є "Я-концепція" особистості.
Я-концепція" - це динамічна система уявлень людини про себе, яка включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших особливостей; самооцінку та суб'єктивне сприймання зовнішніх факторів, які впливають на особистість.
"Я-концепція" є системою установок, яка включає три структурні елементи:
1)когнітивний – образ «Я» який характеризує зміст уявлень про себе.
2) емоційно-оцінний, афективний, що відображає ставлення до себе загалом чи до окремих аспектів своєї особистості діяльності й виявляється в системі самооцінок;
3)поведінковий, який характеризує вияви перших двох елементів у поведінці.
З погляду змісту і характеру уявлень про себе виділяють "Я минуле , Я-теперішнє", "Я-майбутнє", а також "Я-динамічне" , "Я-уявлюване", «Я-маску» , «Я-фантастичне» тощо. Розбіжності між "ідеальним Я" та реальним Я" є джерелом розвитку особистості. Разом з тим суттєві суперечності між ними можуть спричинити внутрішній конфлікт і негативні переживання.
Важливою функцією "Я-концепції" є забезпечення внутрішньої погодженості особистості, стійкості її поведінки. Розвиток особистості її діяльність і поведінка зазнають впливу "Я-концепції".
Центральним компонентом "Я-концепції" є самооцінка особисості. Самооцінка - це та цінність, значущість, якої надає собі індивід загалом та окремим сторонам своєї особистості, діяльності, поведінки.
4.вищі почуття та їх види.
До вищих почуттів належать:
Моральні почуття. Це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей і до себе самої. Вони нерозривно пов'язані з нормами поведінки, прийнятими в певному суспільстві, з оцінкою відповідності цим нормам дій, вчинків, намірів людини. Джерелом таких почуттів є спільне життя людей, їхні взаємини, їхня спільна боротьба за досягнення суспільної мети. Високими моральними почуттями людей є передусім почуття любові до своєї країни, почуття патріотизму.
Інтелектуальні почуття. Це почуття з’являються в процесі переживань, які пов’язані з розумовою, пізнавальною діяльністю людини (любов до навчання, до знань,почуття нового).
Естетичні почуття відображають прекрасне в самій об’єктивній дійсності.(почуття краси, прекрасного ).
Праксині почуття- переживання людиною свого ставлення до діяльності,професії.
5.Міжособистісні стосунки, їх типи.
Відносини формуються у процесі взаємодії людини із зовнішнім світом, тобто "виростають" з педагогічної, медичної і виробничої практики в процесі набуття людиною життєвого досвіду та встановлення міжособистісних стосунків.
Міжособистісні стосунки — це взаємозв'язки між окремими людьми (групами людей), які об'єктивно виявляються в характері і способах взаємних впливів людей одне на одного в процесі різних видів спільної діяльності, і зокрема спілкування, та суб'єктивно переживаються і оцінюються ними.
Стосунки між людьми можуть мати кон'юнктивний (об'єднувальний), або диз'юнктивний (роз'єднувальний) характер.
У процесі людських взаємин важливе значення має сприйняття, оцінка і розуміння людьми одне одного.
Виокремлюють такі типи сприйняття і розуміння людини людиною.
Аналітичний. Психологічні особливості людини визначають виходячи з попереднього аналізу її зовнішності (очі, руки, підборіддя, зачіска, одяг) та пов'язуючи свої спостереження з певними якостями особистості. Такий тип сприйняття переважно притаманний художникам та лікарям.
Емоційний. Модальність емоційного ставлення до іншої людини зумовлює приписування їй певних особистісних рис (позитивних чи негативних). Такий тип сприйняття трапляється переважно у дітей і підлітків або ж емоційно збудливих людей та людей з переважним образним типом пам'яті і мислення.
Перцептивно-асоціативний. У сприйманні іншої людини використовуються судження за аналогією. Цей тип міжособистісного сприйняття властивий переважно людям похилого віку, тим, хто має досить багатий професійний і життєвий досвід спілкування з різними людьми.
Соціально-асоціативний. Сприйняття і оцінка людьми одне одного здійснюється за соціальними стереотипами. Базовою соціальною характеристикою може виступати професія, соціальний статус, матеріальна забезпеченість, належність до певної соціальної, політичної, релігійної групи тощо.
6.Психічні процеси.
Існують такі психічні процеси:
пізнавальний процес(відчуття, сприймання, мислення, пам'ять, уява).
емоційні процеси(емоції, почуття).
вольові процеси(механізм вольових дій, вольові якості особистості).
Відчуття є відображенням у мозку людини окремих властивостей, якостей предметів та явищ об'єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття.
Сприймання — це відображення у свідомості людини предметів і явищ у сукупності їхніх якостей та частин, що діють у певний момент на органи чуття.
Мислення — це вища форма психічного відображення. Шляхом мислення індивід виявляє взаємозв'язки між предметами, подіями і явищами, з'ясовує причини та наслідки цієї взаємодії.
Пам'ять це психічний пізнавальний процес запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом його попереднього досвіду.
Уява це процес створення індивідом наочних образів, внутрішня активність, за допомогою якої він здійснює випереджувальне відображення дійсності, розширює виднокруг свого життя.
Почуття — стійке емоційне ставлення людини до явищ дійсності, яке відображає значення цих явищ відповідно до її потреб і мотивів.
Емоції — особливий клас психічних процесів і станів, пов'язаних з інстинктами, потребами й мотивами, що відображають у формі безпосереднього тимчасового переживання (задоволення, радості, страху тощо) значущість для життєдіяльності індивіда явищ і ситуацій, які діють на нього.
7.Психічні стани.
Існують такі психічні стани:
загальні психічні стани.
емоційні стани.
творчий стан (натхнення).
Основні емоційні стани: позитивні (радість, інтерес), негативні (гнів, страждання, страх, сором), нейтральні (здивування).
Інтерес- форма вияву пізнавальної потреби, яка забезпечує спрямованість особистості, усвідомлення нею мети діяльності.
Радість – це позитивний емоційний стан, пов'язаний з можливістю досить повно задовольнити актуальну потребу, вірогідність якої в цей момент була невелика і невизначена, це те, що відчувається після якоїсь творчої або соціально значущої дії.
Гнів – це емоційний стан, негативний за знаком, як правило виявляється у формі афекту.
Страждання – це негативний емоційний стан, пов'язаний з одержаною інформацією про неможливе задоволення важливих життєвих потреб, яке до цього моменту вважалось більш або менш можливим.
Страх - негативний емоційний стан, що виникає у разі одержання суб’єктом інформації про можливе заподіяння шкоди його життєвому благополуччю, про реальну або уявну загрозу.
Сором – негативний стан, що проявляється в усвідомленні невідповідності суб’єктивних думок.
Здивування – це емоційна реакція на раптові обставини, що породжується різким збільшення нервової стимуляції.
8.Психічні властивості:
1. спрямованість або життєва позиція особи.
2.темперамент.
3.характер.
4.здібності.
Здібності — це індивідуально-психологічні особливості, які є
суб'єктивними умовами успішного виконання певного різновиду діяльності. Здібності не зводяться до наявності в індивіда знань, умінь, навичок. Вони виявляються у швидкості, глибині та міцності оволодіння засобами і прийомами діяльності.
Темперамент — характеристика індивіда з боку динамічних особливостей (інтенсивності, швидкості, темпу, ритму) його психіки. Це форма способу життя, яка, на відміну від змісту, виникає на ґрунті дозрівання, а не навчання чи виховання.
Характер - динамічна форма складного психологічного змісту, яка виявляється в сталому способі життя індивіда.
9.Спілкування та його функції.
Поняття спілкування є надзвичайно широким і містить у собі різні аспекти.
Спілкування - це, по-перше, складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що виникає на основі потреб і спільної діяльності та включає в себе обмін інформацією, сприймання та розуміння іншого; по-друге, це взаємодія суб'єктів через знакові засоби, зумовлена потребами спільної діяльності та спрямована на суттєві зміни стану і поведінки партнера.
У найбільш загальному значенні спілкування є формою життєдіяльності.
Спілкування виконує цілу низку функцій:
1. Комунікативна функція - зв'язок людини зі світом в усіх формах діяльності.
2. Інформаційна функція виявляється у відображенні процесів і явищ оточуючого світу. Вона здійснюється завдяки основним пізнавальним процесам. У процесі спілкування забезпечується отримання, зберігання та передача інформації.
3. Когнітивна функція полягає в усвідомленні сприйнятих значень завдяки мисленню, відображенню, фантазії. Ця функція, пов'язана із суб'єктивними характеристиками партнерів, з їх прагненням до взаємопізнання, до розкриття психологічних якостей особистості.
4 Емотивна функція полягає в переживанні людиною своїх стосунків з оточуючим світом. У процесі спілкування ці переживання повторно відображаються у вигляді взаємовідносин: симпатій - антипатій, любові - ненависті, конфлікту,злагоди тощо. Дані взаємовідносини визначають соціально-психологічний фон взаємодії.
5. Конативна функція пов'язана з індивідуальними прагненнями людини до тих чи інших об'єктів, які виступають у формі спонукальних сил. Завдяки цій функції відносини реалізуються в конкретній поведінці.
6. Креативна функція пов'язана з творчим перетворенням дійсності.
10.Діяльність. Психологічна структура діяльності.
Діяльність – це усвідомлена і цілеспрямована активність людини, зумовлена потребами і спрямована на пізнання і перетворення світу.
Структура діяльності:
мета – це те до чого прагне людина, для чого вона працює, чого хоче досягти в своїй діяльності.
мотиви пов’язані із задоволенням певних потреб, спонукають до діяльності.
дія – це відносно завершений елемент проміжної усвідомленої мети. Дії бувають зовнішні або предметні, внутрішні або розумові.
засоби діяльності: вміння, навички, звички.
11. Конфлікт. Види конфліктів .
Конфлікт - зіткнення протилежно спрямованих цілей, думок, прагнень, поглядів суб'єктів соціальної взаємодії, які усвідомлюють суперечливість своїх інтересів.
Конфлікти викликаються різноманітними причинами, наприклад: специфікою трудового процесу, психологічними особливостями людських відносин, особистісною своєрідністю членів групи тощо.
В процесі соціальної взаємодії стикаються найрізноманітніші інтереси і цілі, перетинаються або стають непримиренними плани, наміри, сподівання. Людей може об'єднувати спільна справа, діяльність, а може роз'єднувати внаслідок багатьох причин, не в останню чергу особистих. Саме тоді і виникає конфлікт як граничний випадок загострення суперечності.
У процесі управління варто звернути увагу на три види конфліктів:
1. вибір одного з двох звичних варіантів життєвої ситуації.
2. вибір між двома неприємними можливостями;
3. вибір між приємним і неприємним варіантом життєвої ситуації.
Щодо першого варіанту, то в таких випадках людина обирає варіант, який завдасть найменшої шкоди іншим людям і, одночасно, задовольнить власні бажання. Спрацьовує висока моральність, почуття поваги до інших людей, зрештою, розуміння справедливості.
Другий варіант значно складніший В цьому конфлікті будуть вирішальними ваша воля і, особливо, совість. Конфлікт може завершитися вашою поразкою в ділянці службових взаємин, але перемогою моральною, торжеством вашої людської гідності.
Третій варіант - найскладніший вид конфлікту, він близький до другого з тією лише різницею, що перед вами більш виразний вибір між порядністю і підлістю, добром і злом, моральністю і аморальністю.
Поряд з названими видами конфлікту існує ще так званий внутрішній конфлікт, зумовлений складною життєвою кризовою ситуацією чи, так званим, суто особистим конфліктом, на який сьогодні психологи і соціологи звертають значно більше уваги, ніж раніше.
12 Свідоме і несвідоме як рівні психіки.Свідомість - властива людині функція головного мозку, яка полягає у відображенні об'єктивних властивостей предметів і явищ на-иколишнього світу, процесів, що відбуваються в ньому, своїх дій у попередньому мисленому накресленні їх і передбаченні наслідків, у регулюванні взаємовідносин людини з природою і соціальною дійсністю. Свідомість склалася як властивість високоорганізованої матерії -мозку.
Які ж найважливіші психологічні характеристики свідомості?
ПЕРША її характеристика полягає в здатності акумулювати знання про навколишній світ. Це явище відбувається на основі пізнавальних процесів: відчуття, сприйняття, пам'яті, мислення, уяви.
ДРУГА характеристика свідомості - чітко закріплене в ній розрізнення суб'єкта і об 'єкта, тобто розрізнення «Я» і «Не-Я» людини. ТРЕТЯ характеристика свідомості - забезпечення цілеспрямованої діяльності людини. ЧЕТВЕРТА характеристика свідомості - наявність у її складі певною ставлення до когось чи чогось. Свідомість - це вищий рівень функціонування психіки. Нижчий рівень психіки утворює несвідоме.
Несвідоме - це сукупність психічних процесів, актів і станів, зумовлених явищами дійсності, вплив яких суб'єкт не усвідомлює .У несвідомому стані, на відміну від свідомого, неможливі цілеспрямований контроль людиною здійснюваних нею дій та оцінка наслідків цих дій.
До сфери несвідомого належать:
психічні явища, які виникають під час сну (сновидіння);
реакції-відповіді, спричинювані невідчутними, але реально діючими подразниками («субсенсорні», або «субцептивні» реакції);
рухи, які були в минулому усвідомлюваними, але з повторюванням стали автоматичними і тому більше не усвідомлюються;
деякі спонукання до діяльності, в яких відсутнє усвідомлення мети.
До несвідомого відносять і деякі паталогічні явища, які виникають у психіці хворої людини: марення, галюцинації тощо. Несвідоме - таке ж специфічне людське явище, як і свідомість, і не протиставляється йому. Його (несвідоме) пояснюють як недостатньо адекватне відображення навколишньої дійсності в мозку людини.Вирізняють чотири класи прояву несвідомого:
1.Надсвідомі явища (надсвідоме).
2.Неусвідомлювані спонукання до дійсності (неусвідомлювані мотиви і смислові установки), коли витіснені в підсвідоме (несвідоме) бажання мотивують реальну поведінку (3. Фрейд).
3.Неусвідомлювані регулятори способів виконання діяльності (операціональні установки і стереотипи автоматизованої поведінки), зумовлені образами неусвідомлено передбачуваних подій і способів діяння, що спираються на минулий досвід поведінки.
4.Прояви субсенсорного сприйняття.
13)Групa-об'єднання людей незалежно від того, якого характеру зв'язки виявляються між її членами. Групи можна поділити на великі та малі, реальні, умовні, офіційні, неофіційні та референтні.
Великі та малі групи можуть бути реальними або умовними.
Реальні групи — це об'єднання людей на грунті реальних стосунків — ділових чи особистісних. Так, реальною групою є учнівський клас, сім'я, коло знайомих тощо.
Умовна група об'єднує людей за якоюсь умовною ознакою — віком, статтю, національністю та ін. Члени умовної групи не підтримують між собою реальних контактів і навіть можуть не знати один одного.
Офіційна (формальна) група створюється як структурна одиниця на підставі штатного регламенту, інструкцій та інших документів. Формальними є студентська група, сім'я, військовий підрозділ, виробнича бригада. Ділові стосунки між її членами визначаються посадовими обов'язками кожного й регулюються певним розпорядником.
Неофіційна група — це спільність людей, що виникла нерегу-льованим шляхом, стихійно на підставі спільності інтересів її членів, симпатій, єдності поглядів і переконань чи з інших мотивів. Так, неофіційними є групи осіб, що приятелюють між собою, шанувальники туризму, рибалки тощо.
Референтна (еталонна) група — це реально існуюча чи уявна група, погляди, норми та цінності якої є взірцем для особистості, і за ними вона формує свої життєві ідеали, звіряє дії та вчинки. Особистість може бути членом групи, яка водночас постає для неї як референтна. За цих умов гармонізуються стосунки з групою, створюються психологічно комфортні умови для успішного розвитку особистості в певному напрямі.
14)Cпілкування — це різноманітні контакти між людьми, зумовлені потребами спільної діяльності.
Залежно від контингенту учасників виокремлюють спілкування міжособистісне, особистісно-групове та між групове, опосередковане спілкування, довготривале спілкування.
Міжособистісне спілкування характерне для первинних груп, в яких усі члени підтримують між собою безпосередні контакти і спілкуються один з одним. Особливості спілкування визначаються змістом і цілями діяльності, що їх реалізує група.
Особистісно-групове спілкування спостерігається тоді, коли одну із сторін спілкування репрезентує особистість, а іншу група. Таким є спілкування вчителя з класом, керівника з колективом підлеглих, оратора з аудиторією.
Міжгрупове спілкування передбачає участь у цьому процесі двох спільнот, кожна з яких обстоює власну позицію, домагається власних цілей, або ж обидві групи намагаються дійти згоди щодо певного питання, досягти консенсусу.Опосередковане спілкування — це комунікація, в яку входить проміжна ланка — третя особа, технічний засіб або матеріальна річ.Довготривале спілкування — це взаємодія в межах однієї чи кількох тем, обмін розгорнутою інформацією щодо змісту предмета спілкування.
15)Механізми впливу на співрозмовника в процесі спілкуваня.Змістом спілкування може бути людина. Реальні контакти між людьми, у процесі яких вони безпосередньо сприймають одна одну, створюють середовище для об'єктивного виявлення особливостей їхньої поведінки, манер, рис характеру та емоційно-вольової сфери. Саме в таких контактах розкривається справжня значущість однієї людини для іншої, виявляються їхні симпатії та антипатії. . Іноді виразний погляд або жест можуть нести набагато більше інформації, ніж вимовлене слово.Важливий вплив на характер спілкування справляють відносини, що склалися між членами контактної групи. Від того, якими є взаємовідносини, залежать система спілкування конкретної особистості, її манера, колорит, використовувані засоби. Кожне слово — це знак, який у певний спосіб співвідноситься з предметами зовнішнього світу. За кожним словом мови як знаком історично закріпилося певне значення, зрозуміле для спільноти, яка користується цією мовою. Вербальна комунікація за допомогою слова — основна і найдосконаліша форма людського спілкування. Рівень володіння мовою, багатство та культура мовного висловлювання визначають можливості та ефективність спілкування кожної конкретної особистості.
Паралельно з мовою як засобом спілкування за допомогою слова широко використовуються немовні засоби — жести, міміка, інтонація, паузи, манери, зовнішність. Спілкування як живий процес безпосередньої комунікації суб'єктів закономірно виявляє емоції тих, хто спілкується, утворюючи невербальний аспект обміну інформацією. Засоби невербальної комунікації як «мова почуттів» є продуктом суспільного розвитку людей, вони значно посилюють смисловий ефект вербальної комунікації, а за певних обставин можуть її замінювати. Відомо, наприклад, що мовчання іноді буває красномовнішим, ніж слова, а обмінюючись поглядами, люди можуть збагнути зміст інформації, який не вкладається в адекватні категорії вербального висловлювання.
16)Додаткові методи психол.досліджень: Тест — це проба, іспит, один із способів психологічної діагностики рівня розвитку психічних процесів і властивостей людини.
У психології, зокрема в педагогічній практиці, широко застосовують метод опитування, коли потрібно з'ясувати рівень розуміння піддослідним якихось завдань, життєвих ситуацій, уживаних у навчанні та практичній діяльності понять (природознавчих, технічних, соціальних), або коли потрібна інформація про інтереси, погляди, почуття, мотиви діяльності та поведінки особистості. До найпоширеніших різновидів опитування як методу психологічного дослідження належать бесіда, інтерв'ю, анкетне та соціометричне дослідження.
Бесіда — це цілеспрямована розмова з піддослідним з метою з'ясування уявлення або розуміння ним явищ природи
Одним з варіантів бесіди є інтерв'ю, яке використовують у психологічних та соціологічних дослідженнях. В інтерв'ю виявляються думки, погляди, факти з життя респондента, тобто піддослідного, його ставлення до політичних подій, ситуацій, соціальних явищ тощо.
Анкетне дослідження — один із способів психологічного опитування. За допомогою анкетування досліджуються літературні, мистецькі, спортивні, професійні інтереси та уподобання, мотиви, ставлення до вибору дій, вчинків, різновидів праці, до тих чи інших переживань, їх оцінювання.
Соціометричне дослідження, або метод вибору, застосовують для з'ясування взаємин у колективі, оцінних ставлень піддослідних до інших, віддавання переваги одним членам колективу чи групи перед іншими при виборі керівника, приятеля
Метод аналізу продуктів діяльності ґрунтується на тому, що в результатах роботи людини виявляються її знання, вміння та навички, здібності, уважність і спостережливість, риси характеру. Отже, продукти діяльності дають можливість побачити в них найрізноманітніші психічні якості та властивості особистості, рівень їх розвитку.
Метод узагальнення незалежних характеристик — це об'єднання та узагальнення даних багатьох спостережень, виконаних незалежно одне від одного в різний час, за різних умов та у різних видах діяльності.
За допомогою методу самооцінки виявляють рівень здатності особистості оцінювати себе загалом або свої окремі морально-психологічні якості — психічні процеси, стани та властивості, наприклад уважність, спостережливість, пам'ятливість, кмітливість, правдивість, чесність, принциповість, дисциплінованість, акуратність, культурність, ввічливість, працьовитість, мужність, успішність у навчанні, роботі та ін.
17)
18)Сенсорно-перцептивний рівень пізнання: Чуттєве пізнання характеризується тим, що предмети і явища об'єктивного світу безпосередньо діють на органи чуття людини — її зір, слух, нюх, тактильні та інші аналізатори і відображуються у мозку. До цієї форми пізнання дійсності належать пізнавальні психічні процеси відчуття та сприймання. Враження, одержані за допомогою відчуттів і сприймань, несуть інформацію про зовнішні ознаки та властивості об'єктів, утворюючи чуттєвий досвід людини. Відчуття — пізнавальний психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередній дії на органи чуття людини. Відчуття— це найпростіший психічний процес, первинна форма орієнтування живого організму в навколишньому середовищі. З відчуттів починається пізнавальна діяльність людини.
Залежно від міри контакту органів чуття з подразниками розрізняють чутливість контактну (дотикову, смакову, больову) та дистантну (зорову, слухову, нюхову). За розміщенням рецепторів в організмі — на поверхні, всередині організму, в м'язах і сухожилках — розрізняють відчуття екстероцептивні, що відображують властивості предметів та явищ зовнішнього світу (зорові, слухові, нюхові, смакові), інтероцептивні, що несуть інформацію про стан внутрішніх органів (відчуття голоду, спраги, втоми), та пропріоцептивні. Також розрізняють: температурні, зорові, слухові, тактильні, больові, нюхові, смакові, статичні, кінестатичні, органічні відчуття. Властивості відчуттів: якість, інтенсивність, тривалість.
Сприймання – це психічний процес відображення в мозку людини предметів та явищ у цілому, у сукупноті всіх її якостей та властивостей при безпосередлній дії на органи чуття. Різновиди сприймання:
за сенсорними властивостями (зорові, слухові, смакові, нюхові).
за відношенням до психічного життя ( інтелектуальні, емоційні, естетичні).
за складністю сприймання ( сприймання простору, руху і часу).
Основні властивості сприймання ( предметність, цілісність, константність, осмисленість, вибірковість).
Умови адекватного сприймання: увага, уважність, спостереження, постережливість, аперецепція.
Неадекватнек сприймання: ілюзія, галюцинація, екстрасенсорне.
Людина живе, розвивається і діє в групі. У колективі під його впливом віджбувається становлення особистості – складається її спрямованість, формується суспільна активність, воля, створюються умови для саморегуляції і розвитку здібностей. Групою можна назвати бу дь-яке обєднання людей незалежно від того якого характеру звязки виявляються між її членамию Групи можна поділити на великі та малі, реальні, умовні, офіційні, неофіційні та референтні. Великі та малі групи можуть бути реальними та умовними. Реальні групи – це обєднання людей на грунті реальних стосунків, ділових чи особистісних ( сімя, клас, коло знайомих). Умовна група обєднує людей за умовною ознакою – віком, статтю, національністю. Офіційна група – створюється як структурна одиниця на підставі штатного регламенту, інструкцій та інших документів (бригада, військовий підпрозділ). Неофіційна група – спільність людей, що виникла нерегульованим щляхом, стихійно, на підставі спільності інтересів її членів, симпатій, єдності поглідів. Референтна – реально існуюча чи уявна групаЮ, погляди якої є взірцем для особистоті і за ним вона формує свої життєві ідеали. Колектив - група людей, які обєднанні спільною діяльністю та мають єдині цілі. Відсутность сумісності у групі людей може спричинити конфлікт – це суперечність, що виникає між людьми у звязку з розвязанням тих чи їн. питань соціального чи психологічного характепру. Види конфліктів: Внутрішньоособистісний (виникає тоді, коли виникає сутичка рівних за силою та значущістю, але протилежно спрямованих мотивів, потреб, інтересів, потягів у однієї і тієї самої людини). Міжособистісний ( спричиняється ситуацією, в якій члени групи прагнуть до несумісних цілей або керуються певними цінностями чи нормами, намагаючись реалізувати їх у спільній діяльності). Міжгруповий – спостерігається там, де гострі суперечності виявляються у стосунках між окремими соціальними групами.
20)Мислення - раціональний пізнавальний процес, узагальнене та опосередковане пізнання світу в процесі практичної та теоретичної діяльності індивіда. За відношенням до професійноїь діяльності розрізняють професійне мислення – інтелектуальна діяльність щодо розвязання професійних задач. Процес розуміння та розвязання задач: усвідомлення задачі, поява асаціації, поява припущення, перевірка припущення. Форми мислення: поняття, асоціації, судження ( індукція, дедукція), умовиводи та розуміння. Якості мислення: ширина, глибина, самостійність, критичність, гнучкість, швидкість, послідовність, діапазон.
Мислення - раціональний пізнавальний процес, узагальнене та опосередковане пізнання світу в процесі практичної та теоретичної діяльності індивіда. За відношенням до професійноїь діяльності розрізняють професійне мислення – інтелектуальна діяльність щодо розвязання професійних задач. Процес розуміння та розвязання задач: усвідомлення задачі, поява асаціації, поява припущення, перевірка припущення. Форми мислення: поняття, асоціації, судження ( індукція, дедукція), умовиводи та розуміння. Якості мислення: ширина, глибина, самостійність, критичність, гнучкість, швидкість, послідовність, діапазон.
20. Мислення - раціональний пізнавальний процес, узагальнене та опосередковане пізнання світу в процесі практичної та теоретичної діяльності індивіда. За відношенням до професійноїь діяльності розрізняють професійне мислення – інтелектуальна діяльність щодо розвязання професійних задач. Процес розуміння та розвязання задач: усвідомлення задачі, поява асаціації, поява припущення, перевірка припущення. Форми мислення: поняття, асоціації, судження ( індукція, дедукція), умовиводи та розуміння. Якості мислення: ширина, глибина, самостійність, критичність, гнучкість, швидкість, послідовність, діапазон.
21. Характер – це сукупність стійких рис індивідуально-психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, у ставленні до колективу, до інших людей, навколишнього світу та самої себе. Характер є соціологічною стороною розвитку особистості, яка здатна до змін. У структурі характеру виокремлюють такі компоненти: спрямованість, переконання, розумові риси, емоції, волю, темперамент, повноту, цілісність, визначеність та силу. Основні риси характеру виявляються при позитивному чи негативному ставленні до праці інших людей, самої себе.
Ставлення до праці проявляється в повазі до праці, працелюбності, або ж у зневазі ( акуратність, сумлінність, дисцмплінованість, організованість). Ставлення до інших людей виникає у міжособистісних контактах і зумовлюється суспільними умовами життя, які складаються історично і розвиваються в колективі. Ставлення до інших людей виявляється залежно від обставин і характеру оцінювання вчинків, і в позитивних і негативних рисах характеру. Позитивними рисами людини є: справедливість, дотримання слова, щедрість, доброзичлівість, чесність.До негативних нажежать: замкнутість, заздрість, скупість, зневага, гордіння. Ставленя до самої себе – позитивне або негативне – залежить відж рівня розвитку самосвідомості, здатності оцінювати себе. Такі риси характеру як скромність, почуття власної гідності, вимогливість свідчать про високий рівень розвитку самосвідомості особистості.
22. Темперамент – характеризує динамічний бік психічних реакцій людини – їх темп, швидкість, ритм, інтенсивність. Розрізняють 4 типи темпераменту: сангвінік ( властива висока нервово-психічна активність, багатство міміки та рухів, емоційність, вразливість. Разом з тим емоційне переживання сангвініка неглибокі, а його рухливість спричинює недостатню зосередженність та поверховість), холерик (властива висока нервово-психічна активність, енергія дій, різкість, поривчастість рухів, сильна імпульсивність та яскравість емоційних переживань. Недостатня емоційна та рухова врівноваженість холерика може виявитися за відсутності належного виховання, в нестриманості, запальності, нездатності контролювати себе в емоціогенних ситуаціях), флегматик ( характеризується низьким рівнем активності поведінки, повільністю і спокійністю дій, міміки і мовлення, постійними та глибокими почуттями і настроями. Негативне виховання може сприяти формуванню у флегиатика таких негативних рис як млявість, слабкість емоцій, схильність до виконання лише звичних дій), меланхоліку властиві низький рівень нервово-псижхчної активності, стриманість і приглушенність мовлення, значна емоційна реактивність, глибина і стійкість почуттів, але слабка їх зовнішня вираженість. Їм властива вразливість, замкнутість).
23. Здібності – це своєрідні властивості людини, її інтелекту, що виявляються в навчанні, трудовій, особливо науковій та іншій діяльності і є необхідною умовою її успіху. Кожна людина здібна до певного виду діяльності. Поза діяльністю цю властивість людини не можна розпізнати, описати та охарактеризувати.Здібності людини спираються на наявні у неї знання, вміння та навички. В усіх без винятку галузях діяльності здібності мають багато спільного і разом різняться. Залежно від цього розрізняють здібності загальні та спеціальні. Загальними називаються здібності, які певною мірою вияляються в усіх видах діяльності – навчанні, праці, грі, розумовій діяльності тощо. Спеціальні здібності виявляються у спеціальних видах діяльності. Наявність певних властивостей є підгрунтям спеціальних здібностей. Уява – важлива ознака літературних здібностей, абсолютний музиний слух - підгрунтя музичних здібностей. Загальні і спеціальні здібності взаємоповязані і доповнюють одне одного. У розвитку здібностей важливу роль відіграє оволодіння знаннями, вміннями, досвідом. Видатні індивідуальні здібності людей в одній чи кількох галузях діяльності називається талантом. Такі здібності виявляються у творчій діяльності , у розвязанні складних практичних, теоретичних і художніх завдань. Найвищий щабель розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення в житті суспільства, у розвитку науки, літ-ри, мистецтва називають геніальністю.
24. Визначення психології як науки:"Психологія" вживається в повсякденному, життєвому розумінні. Психологом називають людину, яка завдяки життєвому досвіду може багато відчути, побачити, зрозуміти і навіть передбачити в інших людях. В такому розумінні кожний з нас є психологом і займається психологією. Адже ми постійно взаємодіємо з іншими в різноманітних сферах людського життя. При цьому ми так чи інакше змушені формувати для себе відповідні уявлення про внутрішній світ і особливості особистості цих людей, про їх ставлення до нас і оточуючого середовища, про їх наміри, думки та інше.
Наше ставлення до інших людей, наші реакції на їхні дії, наші дії по відношенні до них визначається цим нашим тлумаченням внутрішнього, психологічного розуміння і змісту поведінки людей, з якими ми зустрічаємось на всьому життєвому шляху. І таке тлумачення, таке розуміння інших людей береться головним чином з набутого досвіду людських стосунків. Проте, від таких інтуїтивних узагальнень і висновків із власного особистого часткового досвіду ще далеко до справжньої науки.
З'ясування специфічних особливостей явищ, які вивчає психологія, являє собою значну, велику трудність. Саме розуміння цих явищ в багато чому злежить від світогляду людини. Трудність полягає перш з все в тому, що явища, які вивчає психологія з давніх давен виділялись людським розумом і відмежовувались від інших проявів життя як особливі явища. Психічні явища це постійні регулятори діяльності, що виникають у відповідь на подразники, які діють в даний момент часу (відчуття, сприймання), або ті, які були в минулому досвіді (пам'ять), узагальнюючи ці виливи і передбачаючи результати, до яких вони приведуть (мислення, уява), підсилюючі чи послаблюючі, взагалі активізуючі діяльність під впливом одних чинників і гальмуючі її під впливом інших (почуття, воля), виявляючи відмінність в поведінці людей (темперамент, характер, здібності). Пояснити психічні явища це означає розкрити їх взаємні зв'язки, залежність їх від життєвих умов, що їх породжують, з'ясувати ці закономірності, яким вони підлягають. Значить, предметом психології є психічні явища. Тому психологію можна визначити як науку, яка вивчає умови, властивості і закони психічних явищ, маючи при цьому на увазі, що психіка є особлива властивість особливим способом організованої матерії, суть якої полягає у відображенні реальної дійсності. Психологія як наука, вивчає психіку людини і тварин. Загальна психологія вивчає психічну діяльність дорослої нормальної людини.
25. Спостереження і спостережливість
Важливими умовами адекватного сприймання є спостереження і спостережливість. Вони яскраво виявляються при довільному цілеспря- мованому сприйманні. Спостереження найбільше відрізняє довільне сприймання від мимовільного. Найхарактерніший показник спостере- ження — тривале, цілеспрямоване зосередження уваги на предметі сприймання. Воно здійснюється з певною метою і за визначеним пла- ном. Спостереження може бути тривалим, коли планується спостере- ження змін у поведінці тварин під впливом догляду за ними, розвит- ку дитини під впливом виховання, успішності учнів у засвоєнні знань залежно від умов і методів навчання. Короткотривалим воно буває тоді, коли спостерігаються нетривалі за часом явища. У процесі спостереження увага може зосереджуватись або на явищі загалом, або на окремих його деталях. Це залежить від поставленої пізнавальної мети. Успішне спостереження потребує визначення його мети, складання плану (де, коли і як провести спостереження), створення необхідних умов для цього, підготовки засобів спостереження (приладів, інстру- ментів) і фіксації його результатів. Спостерігати треба вміти. Останнє має особливо велике значення тому, що не всім дітям та дорослим властиве вміння спостерігати. Рівень уміння спостерігати залежить як від навчання спостерігати, так і від спостережливості як якості осо- бистості. Якщо дитину змалку привчають спостерігати явища приро- ди, поведінку тварин, ті чи інші аспекти життя, то у неї розвивається та- кий бік характеру, як спостережливість, тобто здатність помічати в об’єктах малопомітне, але важливе для розуміння їх суті. Спостереження і спостережливість відіграють велику роль у на- вчанні та трудовій діяльності людини. Відомо, як високо цінував спостереження і спостережливість Ч. Дарвін (відкриття походження видів він пояснював своєю спостережливістю). І. Павлов вважав, що спостережливість дуже потрібна вченому. На його інституті було на- писано: “Спостережливість, спостережливість, спостережливість”. К. Ушинський рекомендував учителям навчати дітей спостерігати, якщо вони хочуть розвинути в дітей розум, позаяк спостереження дає матеріал, факти для мислення.
26. Поняття про увагу, її види та якості.
Увага - форма психічної діяльності людини, що виявляється в її спрямованості й зосередженості на певних об'єктах з одночасним абстрагуванням від інших.
Увага є такою психічною функцією, яка характеризує вибіркове ставлення до навколишнього світу, коли з великої кількості подразників свідомість вирізняє один або кількаФізіологічний механізм уваги полягає в концентрації збудження у певній ділянці кори головного мозку. Саме в цій ділянці кори виникає зона оптимального збудження, а в інших має місце гальмування
Психологічний механізм уваги слід шукати у складних взаємозв'язках людини з навколишнім середовищем, у здатності інтелекту до вибірковості відображення.
Увага є необхідною передумовою діяльності людини, запорукою успішного пізнання, навчання, праці, поведінки.
Розрізняють мимовільну і довільну увагу.
В основі мимовільної уваги лежить орієнтувальний рефлекс організму, що зумовлюється змінами в навколишньому середовищі, специфічними рисами об'єкта відображення, а також внутрішніми станами суб'єкта.
Довільна увага зумовлена метою діяльності, тими завданнями, що їх ставить перед собою людина. Вона є наслідком свідомих зусиль людини, вияву її інтелекту і волі.
Існує ще один вид - післядовільна увага. Увага, яка спершу підтримувалася вольовими зусиллями, тобто була довільною, переходить у післядовільну. Вона характеризується тривалою зосередженістю, з нею обгрунтовано пов'язують найбільш інтенсивну і плідну розумову і творчу працю, високу продуктивність усіх видів праці.
Залежно від характеру дії людини її увага буває зовнішньою і внутрішньою.
Зовнішня увага виявляється у зовнішніх діях людини, вона спрямована на теоретичне і практичне оволодіння навколишнім середовищем.
Внутрішня увага виявляється в наших внутрішніх діях, наприклад, розв'язання задач «про себе», самоспостереженні тощо.
Грані між увагою мимовільною і довільною, а також між зовнішньою і внутрішньою є рухливими, вони мають відносний характер.
Характерними рисами уваги є:
вибірковість;
розподіленість;
здатність до концентрації;
здатність до зосередженості, стійкості, обсягу;
здатність до переключення (див. рис. 35).
Ці та інші параметри уваги залежать від типу нервової системи, вони вдосконалюються в перебігу конкретних видів діяльності: гри-у дітей; навчання - в учнів; праці - у дорослихУвага детермінована об'єктивними факторами, в яких перебуває людина, а також суб'єктивним станом її організму; істотно залежить від інтересів і потреб особистості, волі, характеру.
27. Уява — це специфічно людський психічний процес, що виник і
сформувався у процесі праці. Будь-який акт праці неодмінно містить
в собі уяву. Не уявивши готовий результат праці, не можна приступати
до роботи. Саме в цьому й полягає важлива функція уяви як спе-
цифічно людської форми випереджального відображення дійсності.
Перш ніж щось робити, людина уявляє кінцевий результат своєї діяль-
ності та шляхи, якими його буде досягнуто. Ще до того, як виготови-
ти певну річ, людина подумки створює її образ.
процес створення образів уяви
Створення людиною образів нових об'єктів зумовлене потребами її життя та діяльності. Залежно від завдань, що постають перед нею, активізуються певні сліди попередніх вражень і утворюються нові комбінації асоціативних зв'язків. Цей процес набуває різної складності залежно від мети, змісту та попереднього досвіду людини.
Найелементарнішою формою синтезування нових образів є аглютинація (від лат. а§шііпаге — склеювання). Це створення образу шляхом поєднання якостей, властивостей або частин, узятих з різних об'єктів. Прийомом створення нових образів є аналогія. Суть цього прийому полягає в тому, що створюваний новий образ схожий на реально існуючий об'єкт, але в ньому проектується принципово нова модель явища чи факту. На принципі аналогії базується нова галузь інженерної справи — біоніка. Біоніка виокремлює деякі властивості живих організмів, які стають засадовими стосовно конструювання нових технічних систем.
Нові образи можуть створюватися за допомогою наголошування. Цей прийом полягає в навмисному посиленні в об'єкті певних ознак, які виявляються домінуючими на тлі інших.
Створити нові образи можна шляхом перебільшення (або применшення) характеристик об'єкта.
Найскладнішим способом утворення образів уяви є створення типових образів. Цей спосіб потребує тривалої творчої роботи. Художник створює попередні ескізи, письменник — варіанти твору.
Перебіг творчого процесу пов'язаний з виникненням багатьох асоціацій, їх актуалізація підпорядковується меті, потребам і мотивам, які домінують в актах творчості.
Велику роль у створенні образів уяви відіграє практична діяльність. Доки створений образ існує тільки «у голові», він не завжди зрозумілий до кінця. Втілюючи цей образ у малюнку чи моделі, людина перевіряє його реальність. Засадовою стосовно створення образів уяви є взаємодія двох сигнальних систем. Співвідношення чуттєвого та мовного, образу та слова набирає різного характеру в різних видах уяви залежно від конкретного змісту діяльності, в яку включається створення образів.
Різновиди уявиРізновиди уяви
Діяльність уяви може бути охарактеризована залежно від участі в цьому процесі спеціальної вольової регуляції, від характеру діяльності людини та змісту створюваних образів.
Залежно від участі волі в діяльності уяви її поділяють на мимовільну та довільну.
Мимовільною є така уява, коли створення нових образів не спрямовується спеціальною метою уявити певні предмети чи події.
Процес уяви може відбуватись як довільний, коли він спрямовується спеціальною метою створити образ певного об'єкта, можливої ситуації, уявити чи передбачити сценарій розвитку подій. Здійснення довільної уяви у процесі пізнання зумовлене потребою свідомої регуляції побудови образу відповідно до завдання та характеру виконуваної діяльності. Довільне створення образів спостерігається переважно у творчій діяльності людини.
Залежно від характеру діяльності людини її уяву поділяють на творчу та репродуктивну.
Художня уява має переважно чуттєві (зорові, слухові, дотикові та ін.) образи, надзвичайно яскраві й детальні.
Для технічної уяви характерними є створення образів просторових відношень у вигляді геометричних фігур і побудов, їх легке дисоціювання та об'єднання в нові сполучення, уявне перенесення їх у різні ситуації.
Наукова уява виявляється у побудові гіпотез, проведенні експериментів, в узагальненнях, що їх роблять при створенні понять
Мрія — це процес створення людиною образів бажаного майбутнього. Мрія є необхідною умовою втілення в життя творчих задумів, коли образи уяви не можуть реалізуватися негайно з об'єктивних або суб'єктивних причин.
28.Психологічна структура особистості.
Основні компоненти особистості:
Скерованість особистості, або вибіркове ставлення людини до дійсності. Скерованість криє в собі різні властивості, систему взаємних потреб та інтересів, практичних установок. При цьому одні з компонентів скерованості домінують і мають провідне значення, тоді як інші виконують опорну роль. Домінуюча скерованість визначає всю психологічну діяльність особистості.(потреби, інтереси, психолог установки, інші власт-ті особистості)
Можливості особистості - охоплює ту систему здібностей, яка забезпечує успіх діяльності. Здібності взаємопов’язані та взаємодіють одна з одною. Кожний з нас має свою осн, провідну здібність і підпорядковану їй ведену. Підпорядк здібність підсилює осн провідну здатність чи талант. (здатність, здібність, талант, геній)
Характер - складне синтетичне утворення, де в єдності проявляються зміст і форма духовного життя людини. Хоча хар-р і не відображ особистості в цілому, проте являє складну сис-му її власт-тей, скерованості й волі, інтелектуальн та емоційних якостей, типолог особливостей, які проявляються в темпераменті. У сис-мі хар-ру теж можна виокремити провідні властивості, передовсім моральні якості (чутливість, черствість), затим вольові (рішучість, мужність), які забезпеч певний стиль поведінки і спосіб розв’язання практич завдань. Морально-вольові якості склад дійсну основу хар-ру.
Сис-ма управління, яку позначають поняттям «Я». «Я»- утвердження самосвідомості особис-ті, воно здійснює саморегуляцію: підсилення або послаблення діяльності, самоконтроль і корекцію дій і вчинків, передбачення і планування життя й діяльності. Самоупр-ня має велике значення в нормальному цілеспрямованому розумному житті та діяльності особистості.
29.основні форми переживання почуттів
Афект - бурхливе і відносно короткочасне емоційне переживання, яке виникає у зв'язку з різкою і несподіваною зміною актуальних для суб'єкта життєвих обставин і яке супроводжується різкими руховими реакціями. Це особливий тип емоційних процесів, що розвиваються в критичних умовах, коли суб'єкт неспроможний знайти адекватний вихід з небезпечних, травмуючих, найчастіше несподіваних ситуацій. Характеристиками афекту є ситуаційність, узагальненість, значна інтенсивність, коротка тривалість. Депресія. Більш тривалим емоційним станом є депресія. Це пригнічений емоційний стан, який характеризується негативним емоційним фоном, зниженням спонукань, загальмованістю інтелектуальної діяльності і рухових реакцій. Депресія спостерігається при багатьох психічних захворюваннях.
Настрій. Стійкістю серед емоцій відзначається настрій. Це порівняно стійке переживання якихось емоцій. "Настрій - це загальний емоційний стан, що забарвлює протягом значного часу окремі психічні процеси й поведінку людини" .
Фрустрація. Довготривалим емоційним станом з переважанням негативних емоцій є фрустрація. Виникає при зіткненні з реальною чи уявною перепоною, яка перешкоджає людині в досягненні значущої для неї мети. Це психічний стан дезорганізації свідомості й поведінки людини. Стан фрустрації спричиняє типові стенічні або астенічні реакції: агресію, спрямовану на подолання реальної причини перешкоди; агресію, спрямовану на себе; агресію, спрямовану на уявного винуватця; переоцінку бажань, цілей; депресивні переживання тощо.
При розрізненні почуттів за силою виділяють також таке складне психічне явище, як пристрасть. У цьому явищі тісно переплітаються емоційні, вольові та пізнавальні процеси.
Пристрасть - сильне і всеохоплююче почуття, яке панує над іншими почуттями людини, що призводить до зосередження на предметі пристрасті всіх її прагнень і сил. Це можливість ідеї постійно, упродовж тривалого часу викликати сильну емоційну реакцію.
Результатом сильної і тривалої психологічної напруги може бути стрес.
Стрес - емоційний стан, який виникає у відповідь на різноманітні екстремальні дії (стресори) - загрозу, небезпеку, образу і т.д. У стресовому стані людина частіше припускається помилок у розподілі й переключенні уваги, у неї порушується перебіг пізнавальних процесів, спостерігається розладнання координації рухів, неадекватність емоційних реакцій, дезорганізація й гальмування всієї діяльності. Стреси істотно впливають не тільки на поведінку і діяльність людини, а й на її фізичне здоров'я.
Життя без стресу неможливе. Будь-яка життєва ситуація викликає стрес, але не всі з них є критичними. Інтенсивність стресу залежить не лише від фізичної сили, а й від особистішої значущості діючого чинника. За допомогою стресу організм повністю мобілізує себе на самозахист.
Позитивний вплив стресу виявляється у:
> покращанні уваги;
> підвищенні рівня зацікавленості людини в досягненні мети;
> позитивному емоційному забарвленні процесу роботи;
> зміщенні соматичних показників у бік їх інтенсифікації.
Шкідливий та несприятливий стрес називають дистресом.
Апатія - це викликаний втомою, тяжкими переживаннями чи хворобою емоційний стан байдужості, спрощення почуттів, ослаблення почуттів. Вона передбачає пасивне ставлення до навколишніх явищ і подій, часто поєднується із утрудненнями в руховій діяльності. Стійка й чітко виражена апатія може бути ранньою ознакою нервово-психічного захворювання.
30. Спілкування та взаємодія.
Спілкування є особливим видом діяльності людини і аналізується, як діяльність, тобто в ньому виділяються:
- ціль;
- мотив;
- спосіб;
- результат.
Взаємодія – це форма організації якоїсь діяльності людей. Взаємодія може існувати в троьх формах:
Коли кожен учасник виконує свою частину спільної діяльності незалежно від другого.
Коли спільне завдання виконується послідовно кожним учасником.
Коли має місце одночасна взаємодія кожного учасника зі всіма осьанніми.
Але як відомо структура спілкування включає три компоненти, один з яких – інтерактивний – є взаємодією, визначає організацію спільної діяльності. Учасникам спілкування важливо не лише обмінятися інформацією, але й організувати обмін даними, спланувати спільні дії, тому можливий такий стиль спілкування, коли спілкування розглядається як взаємодія, що визначає рівні права суб’єктів взаємодії.
31. Мова як головний засіб спілкування (С), її складові хар-киМова - вербальна комунікація, тобто процес С з допомогою язика, або це таке С, в якому як знакова си-ма викор-ся мовлення, це си-ма фонетичних знаків, яка включає 2 принципи: лексичний та синтаксичний. Мовленєве С - комунікативна взаємодія суб”єктів, тб це комунікативнийй акт, в якому виділяють орієнтувальну та виконавчу частини. Орієнтуванльна -аналіз ситуації взаємоді та форму-ня плану дій, які необхідні для досягнення мети. Виконавча - найчастіше реалізується з урахуванням правил регуляції спільних дій і головне - зворотній зв”язок. У ході вербальної комунікації іде обмін інф-ю, кожен користується механізмами, які включають 3 блоки: блок говоріння, сприймання та внутрішнього мовлення.
Засобом вербальної комунікації є слова з закріленими за ним в суспільному досвіду значеннями. Слова можуть бути вимовлені вголос, про себе, написані чи замінені у глухих людей особливими жестами, які виступають носіями значень. Мова буває письмова та усна, а усна є діалогічна та монологічна. Найпростішим різновидом усної мови є діалог, тб розмова, яку підтримують співбесідники, разом обговорюючи та вирішуючи будь-які питання. Для розмовної мови характерні репліки, якими обмінюються люди, повторення фраз чи окремих слів, питання, доповнення, пояснення, використання натяків, різноанітних допоміжних слів. Особливості цієї мови значною мірою залежать від ступеню взаєморозуміння співрозмовників, їх взаємин.
Іншим різновидом усної мови є монолог, який вимовляє одна особа, звертаючисьдо іншої або до багатьох людей, які слухають її: це розповідь, доповідь, розгорнута відповідь. Монологічна мова складна в композиційному відношенні, вимагає закінченості думки, більш суворого дотримання граматичних правил, строгої логіки та послідовності при викладенні доповідача.
Письмова мова з”явилась набагато пізніше усної. Вона виникла як результат потреби С між людьми, розділеними простором та часом і розвилася від піктографії, коли думка передавалась умовними схематичними малюнками. Завдяки письму виявилось можливим найкращим чином передавати від покоління до покоління досвід, робити складні наукові узагальнення, досягти максимально вірних висловів, суворіше дотримуватись правил логіки та граматики, глибше продумувати зміст та спосіб виразу думок.
Механізми мови:
програмування мови- побудова змістового костяка мовного вимовлення, того що людина хоче сказати, для цього відбирається інф-я, яку він вважає важливою і відкидається непотрібна, другорядна.
побудова синтаксичної структури речення - прогнозується загальна конструкція фрази, її граматична форма, включаючи механізми, які забезпечують пошук потрібного слова, вибір звуків, що максимально точно його відтворюють.
промовлення - реальне звучання мови, таким чином розгортається процес “говоріння”, в ході якого комунікатор кодує інф-ю, яка передається.
Осн.компоненти акту комунікації: відправник, адресат, повідомлення, ідея, код, контекст, контакт.
Основну увагу слід звернути на код та контекст - сприймання та розуміння ситуації контакту і вибір способів С. Тут осн.увагу слід приділяти адресату,а не собі. На етапі виконання контролюється власні дії, повідомлення і підтримується контакт.
32. Поняття про пам’ять, її типи та види.
Пам'яттю називається запам'ятовування, збереження та наступне відтворення індивідом його досвіду. Вона забезпечує єдність і цілісність людської особистості.
Виділяють наступні види пам’яті:1. За характером психічної активності.
Моторна пам'ять - це запам'ятовування, збереження і відтворення рухів та їхніх систем. Ознакою доброї моторної пам'яті є фізична спритність людини, моторність у праці, те, що називають «золоті руки».
Емоційна пам'ять - це пам'ять на почуття. Пережиті та збережені в пам'яті почуття виступають як сигнали, які або спонукають до дії, або утримують від вчинків, що викликали в минулому негативні переживання.
Образна пам'ять - це пам'ять на уявлення, на картини природи і життя, а також на звуки, запахи, смаки. Вона буває зоровою, слуховою, тактильною (дотиковою), нюховою, смаковою. Образна пам'ять може досягати високого рівня як компенсаторний механізм у сліпих, глухих і т. д.
Ейдетична пам'ять. Ейдетичні, або наглядні, образи пам'яті - це результат збудження органів чуття зовнішніми подразниками. Ейдетичні образи подібні до уявлень тим, що виникають за відсутності предмета, але характеризуються такою деталізованою наглядністю, яка цілком недоступна звичайному уявленню.
Змістом словесно-логічної пам'яті є наші думки, втілені у форму мови. Тому тут головна роль належить другій сигнальній системі. Словесно-логічна пам'ять відіграє провідну роль у засвоєнні знань учнями в процесі навчання.2. За характером мети діяльності.
Мимовільна пам'ять - це запам'ятовування та відтворення, за якого відсутня спеціальна мета щось запам'ятати чи пригадати.
Довільна пам'ять - це коли ставиться певна мета запам'ятовування і відтворення з докладанням вольового зусилля.3. За тривалістю утримання інформації.
На відміну від тривалої пам'яті, для якої є характерним тривале збереження матеріалу після багаторазового його повторення і відтворення, короткочасна пам'ять характеризується дуже коротким збереженням після одноразового дуже нетривалого сприйняття і негайним відтворенням (у перші ж секунди після сприйняття матеріалу).
Оперативна пам'ять забезпечує запам'ятовування інформації, необхідної тільки для виконання певної дії.
Після одноразового прослуховування пояснень викладача у тривалій пам'яті учня залишається в середньому тільки 10% змісту прослуханого, після самостійного читання - 30%, після активного спостереження навчального процесу - 50%, а після освоєння практичними діями учнів - 90%.
33.Невербальні засоби спілкування (С),їх хар-ка та доцільність викор-ня.
С не може бути подібним до передачі інф-ї по телеграфу, де комунікатор і реціпієнт обмінюються вербальними повідомленнями. В С людей включені також емоції, які певним чином відносяться і до С, і до тих, хто приймає участь в С. Ці емоційні стосунки, які супроводжують мовне висловлювання, утворюють особливий невербальний аспект обміну інф-ю, особливу невербальну комунікацію. Засобами невербальної комунікації є жести, міміка, інтонації, паузи, поза, сміх,сльози і інші засоби, які утворюють знакову си-му, яка доповнює та посилює, а іноді і замінює засоби вербаліки - слова.
Засоби невербаліки як своєрідна мова почуттів являються таким же продуктом суспільного розвитку, як і мова слів, і можуть не співпадати в різних національних культурах. В різних вікових групах для здійснення невербальної комунікації вибираються різні засоби (діти- плач). Суттєве важливе значення для посилення дії вербальної комунікації має просторове розміщення співрозмовників. За рахунок невербальних засобів С відбувається 40-80% повідомлень, 55% повідомлень сприймаються через позу, вираз обличчя, а 38% через інтонацію та модуляцію голосу.Відповідність використовуваних засобів невербальної комунікації меті та змісту мовної передачі інф-ї являється одним з елементів культури С. Ця відновідність особливо важлива для педагога, для якого засоби як вербаліки, так і невербаліки є інструментом його професійної діяльності.
Класифікація невербальних засобів комунікації:
Кінесика( оптико-кінетична і тактико-кінетична си-ма) - міміка, жести, пантоміміка, рухи тіла, дотиск, тиск, поцілунок.
Акустична си-ма = паралінгвістична си-ма (вокалізація, діапазон, тональність, інтонація) + екстралінгвістична си-ма (темп, паузи, сміх, плач,.кашель)
Проксеміка - си-ма орг-ї простору та часу С. Виділяють 4 територіальні зони С: інтимна (15-46 см), особистісна (46-120 см), соціальна (120-360 см), громадська (понад 360 см).
56.Ортобіоз - здоровий спосіб життя, а ортобіотика – галузь психології. Фактори ортобіозу:
соціально-психологічні (звичаї, традиції, норми суспільної поведінки).
індивідуально-психологічні (темперамент, характер, здібності).
особистісні (здоровя, стиль життя, рівень самооцінки і самоповаги, навики взаємовідносин з іншими людьми).
Фактори ризику для здоровя – це психо-емоційні переживання, які ведуть до гіпертонії, діабету, астми і сприяють виникненню неврозів. Основні принципи ортобіотики:
розумна організація життя та ді-ті (планування часу:праця, відпочинок).
оволодіння саногенним мисленням ( позитивним).
Оволодіння практичними знаннями і навичками, психологічної активності та саморегуляції:
релаксація( шлях до психічного здоровя: медитації, аутотренінг).
Рекреація (фізичне зміцненя здоровя)ю
Катарсис (моральне очищення і піднесення). Засоби катарсису: спілкування з мистецтвом, відвідування кінопалаців, драмтеатрів, кохання, взаємоповага.
57. Діяльність людини завжди зумовлена не одним, а декількома мотивами. Вони можуть бути усвідомленими і неусвідомленими, відігравати домінуючу і побічну роль.
Неусвідомлені мотиви. До них належать різноманітні спонукання, у яких не усвідомлюється причина вибору дії і вчинків. При цьому людина не може пояснити чому вона себе повела так, а не інакше. До неусвідомлених мотивів належать потяг і установка. Потяг є первинним емоційним проявом потреби людини в чомусь. Це спонукання, яке не опосередковане свідомим ціле утворенням.
Установка – неусвідомлена готовність особистості до діяльності, за допомогою якої може бути задоволена потреба.
Усвідомленні мотиви. Це мотиви, у яких усвідомлюється причина, що є основою вибору дій і вчинків людини. До усвідомлених мотивів відносяться інтереси, переконання, прагнення.
Інтереси виникають і розвиваються протягом її життя. Вони виявляються в позитивному ставленні до об’єкта пізнання.
Переконання – система мотивів, що спонукають особистість діяти відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду.
Прагнення – усвідомлений мотив, в якому виявлена потреба, що може бути задоволена за допомогою вольових зусиль.
Види спрямованості. Залежно від того, які мотиви в діяльності і поведінці відіграють домінуючу роль, розглядають такі види спрямованості:
- особистісна спрямованість. Характеризується переважанням у особистості мотивів, спрямованих на забезпечення особистого благополуччя.
- колективістська спрямованість. Зумовлена переважанням мотивів, спрямованих на забезпечення успіху в спільній роботі.
- ділова спрямованість. Відображає переважання мотивів, які породжені діяльністю і зорієнтовані на неї: інтерес до праці, бажання оволодіти конкретним видом діяльності тощо.
Спрямованість здебільшого визначається усвідомленими мотивами поведінки – цілями, інтересами, ідеалами та переконаннями.
58.Традиційні теорії особистості. Найпопулярнішою серед них є психоаналіз 3. Фройда, в якому основну роль відіграє поняття несвідомого. Воно є ключем до розуміння всієї складності людського життя. Відводячи значне місце дитинству як періоду формування особистості, він доводить, що саме в цей період утворюються особистісні комплекси, які потім у різних варіантах виявляються в поведінці дорослих.
У розвитку особистості Фройд виділив основні періоди і кризи розвитку, аналізуючи фази виявлення сексуального потягу. Отже, в його поглядах на людину біологічний підхід домінував над соціальним.
Вже сучасники й учні Фройда бачили в психоаналітичній теорії кілька спірних моментів. Вони критикували властиву їй мотивацію людської поведінки інстинктами, констатацію фатального антагонізму між свідомістю і несвідомим та між індивідом і суспільством. Частково подолати біологізаторські погляди на особистість вдалося учням Фройда — неофройдистам.
Основну роль у структурі особистості, за його теорією, відіграє колективне несвідоме, що є своєрідною пам'яттю всього людства і впливає на поведінку індивіда з моменту його народження. Воно складається з архетипів (первісних утворень, першообразів), що виявляються у творах мистецтва, сновидіннях, міфах, віруваннях тощо.
Особистісне несвідоме утворюється з переживань, що спочатку перебували на рівні свідомості, але потім їх було витіснено.
Процес становлення особистості Юнг називав індивідуацією. Мислення, інтуїція, почуття, вважав він, допомагають людині пристосуватися до умов життя.
Інтровертам властива зосередженість на собі під час пошуку причин, що пояснюють вчинки. Для них характерна замкнутість, соціальна пасивність, схильність до самоаналізу, нетовариськість.
Ексираверти, навпаки, орієнтовані на зовнішній імпульси
59. Дитина народжується як індивід. Завдяки спілкуванню з дорослими вона поступово засвоює соціальний досвід людства і включається в систему суспільних відносин, що формують її потреби, інтереси, світогляд, переконання, тобто розвивають її як особистість.
Індивід – людина як одинична природна істота, представник виду Homo sapiens.
Особистість – це суспільна істота наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими і виявляються у суспільних зв’язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми та визначають поведінку людини.
Як індивід вона має такі ознаки, як вік, стать, освіта, професія, інтереси. Особистістю вона стає в системі відносин з іншими людьми.
Кожна особистість має властивий тільки їй набір рис і особливостей, який визначає її індивідуальність.
Індивідуальність – неповторне поєднання психологічних особливостей і рис людини, що визначає її своєрідність і несхожість на інших людей. Виявляється індивідуальність у рисах темпераменту, характеру, в здібностях і якостях психічних процесів, у звичках і уподобаннях людини.
Особистість людини неповторна у своїй індивідуальності, однак навіть повний перелік індивідуальних якостей людини не характеризує її як особистість, хоча індивідуальність характеризує особистість конкретніше, детальніше і повніше. Нетотожність понять особистість та індивідуальність не дає змоги розглядати структуру особистості як своєрідний набір індивідуально-психологічних властивостей і якостей.
60. Існує дуже багато засобів передавання інформації партнеру по спілкуванню. До них належать мовлення, паузи в мовленні, якість голосу, тональність, жести, міміка, пантоміміка, сміх.
Вербальна комунікація. Одним із основних засобів людського спілкування є мова – система словесних знаків, які використовуються як форма існування, засіб засвоєння і передавання суспільно-історичного досвіду людства.
Процес практичного використання мови для спілкування називається мовленням. Мовлення – вербальна комунікація, засобом якої є слова. За рівнем екстеріоризації мовлення буває зовнішнє і внутрішні. Зовнішнє мовлення охоплює всі різновиди усного і писемного.
Усним називають звукове мовлення, що сприймається іншими людьми за допомогою слуху. Його різновидом є діалог(розмова між двома чи кількома особами) і монолог(мовлення однієї людини у формі розповіді, доповіді, лекції).
Писемне мовлення – процес спілкування з відсутнім співрозмовником за допомогою писемних текстів.
Невербальна комунікація. До невербальних засобів комунікації належать зовнішність людини, міміка, жести, просторове розміщення співрозмовників, сміх, сльози, обмін поглядами, обмін предметами, фотографіями.
61. процес виховання передбачає певну послідовність етапів, знання особливостей яких дає вихователю змогу спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і методику проведення. Таких етапів виокремлюють чотири:
1. визначення сукупності рис і якостей особистості, які слід сформувати у вихованця(ідеал).
2. вивчення індивідуальних особливостей вихованця(колективу), його позитивних рис, недоліків у характері й поведінці, визначення рис, які ще не сформовані або перебувають у зародку. Знання особистості вихованця, порівняння її з ідеалом дає змогу спрогнозувати її розвиток. Зважаючи на це, планують виховну роботу, ознайомлюють вихованця із запланованим і домагаються прийняття пропонованого взірця для наслідування.
3. реалізація програми виховання шляхом залучення вихованців до різних видів діяльності, участь у яких сприяє формуванню досвіду поведінки відповідно до ідеалу.
4. самостійна робота учня(студента)над собою. Початок такої роботи свідчить про досягнення мети цього етапу.
Всі етапи процесу виховання потребують умілого педагогічного управління. Воно передбачає передусім визначення змісту виховної роботи згідно з вимогами суспільства до рівня вихованості молодого покоління. Реалізація змісту виховання можлива за умови, що форми, методи й прийоми виховної роботи імпонуватимуть тим, на кого вона спрямована.
Управління виховним процесом слід спрямувати на розвиток самостійності, ініціативи вихованців. Цього досягають за умови, що педагоги націлюють їх на самостійний пошук цікавих видів діяльності та створення для них сприятливих умов. Вихователь має залишатися мудрим старшим другом і наставником молодої людини, але на умовах співпраці з нею, яка передбачає, що його виховний вплив доповнюватиметься її роботою над собою – самовихованням.
62. Завдання педагогіки. На всіх етапах розвитку головним завданням педагогіки була організація навчально-виховного процесу відповідно до потреб історичної доби, національних особливостей народу. Це налаштовувало теоретиків і практиків педагогічної справи на розроблення оптимальних форм і методів, відповідного методичного оснащення цього процесу.
На сучасному етапі головними завданнями педагогіки є: вдосконалення змісту освіти; вироблення принципово нових засобів навчання і навчального обладнання; модернізація існуючих форм та методів навчання і виховання; оптимізація політехнічної підготовки учнів; демократизація і гуманізація діяльності середньої та вищої шкіл.
Пріоритетним напрямом педагогічних досліджень Галузевого рівня є реалізація державної політики в галузі освіти та вироблення наукових основ задоволення освітніх потреб українського народу. Це передбачає фундаментальні та прикладні творчі пошуки з проблем теорії та методики освіти, українського підручникознавства, педагогічної деонтології, школознавства, наукової організації педагогічної праці, порівняльної педагогіки, вузівської педагогіки, педагогіки українознавства, педагогіки національних дитячих і молодіжних об'єднань. Актуальними є визначення, обґрунтування та апробування державного стандарту загальної середньої освіти в Україні, різноманітних засобів і нових інформаційних технологій його науково-методичного забезпечення; піднесення ефективності навчально-виховного процесу у всіх типах закладів освіти. Не менше значення має створення нового покоління шкільних і вузівських навчальних програм, підручників і посібників.
Регіональний рівень охоплює проблеми місцевого значення, які виникають у процесі виконання педагогічної місії сім'єю, дитячими садками, роботи шкіл і позашкільних закладів.
63.Міжпредметні зв'язки педагогіки — зв'язки педагогіки з іншими науками, що дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.Педагогіка пов'язана із соціологією, етикою, естетикою, психологією, анатомією, фізіологією, гігієною людини тощо. Зв'язок її з іншими науками має такі аспекти:
- спільність понятійно-категоріального апарату (понять, закономірностей, концепцій, предметів, процесів, критеріїв, методів);
- міжпредметна взаємодія (взаємовплив, взаємопроникнення, інтеграція).
- запозичення ідей інших наук, використання їх методів дослідження творче опрацювання результатів досліджень інших наук, участь у спільних дослідженнях; замовлення іншим наукам на вивчення певних явищ.
Соціологія, етика, естетика допомагають педагогіці визначити мету виховання, правильно враховувати закономірності людського буття і мислення, надають оперативну інформацію про зміни в науці та суспільстві, коригуючи спрямованість виховання.
Анатомія і фізіологія людини дають змогу зрозуміти перебіг основних фізіологічних процесів людського організму та особливості людини як біологічної істоти.
Зв'язок педагогіки з медициною є умовою розвитку корекційної педагогіки, що розробляє засоби, які дають змогу досягти терапевтичного ефекту й полегшити процеси соціалізації дітей їз втодженими чи набутими відхиленнями в розвитку.
64. Дидактика - педагогіки, яка розробляє теорію освіти, навчання, а також виховання у процесі навчання. Термін «дидактика» вживають у педагогічній літературі з початку XVII ст. До широкого вжитку його ввів Я.-А. Коменський. У книзі «Велика дидактика» він розробив зміст освіти, дидактичні принципи, методи навчання, вперше обґрунтував класно-урочну форму навчання. Весь процес навчання, на його думку, повинен спиратися на чуттєвий досвід. Також він наголошував на необхідності дотримуватися у процесі навчання таких вимог, як легкість, ґрунтовність, лаконічність.
Предметом дидактики на всіх етапах її розвитку був зміст освіти підростаючого покоління і організація процесу, що забезпечує оволодіння цим змістом, а саме:
визначення мети і завдань навчання;
окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства;
виявлення закономірностей процесу навчання на основі його аналізу, спеціальної пошуково-експериментальної роботи;
обґрунтування принципів і правил навчання на основі його закономірностей;
вироблення організаційних форм, методів і прийомів навчання;
забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання.
Як частина педагогіки, дидактика базується на закономірностях і принципах цілісного педагогічного процесу, тому її можна розглядати як теорію, яка визначає загальні закономірності освіти і виховання. Але як загальна теорія навчання дидактика самостійно досліджує ті проблеми освіти й виховання, які наявні лише у процесі навчання. Через це вона є самостійною педагогічною дисципліною.
Основними категоріями дидактики є «навчання», «освіта», «викладання» (діяльність педагога в процесі навчання), «учіння» (процес пізнавальної діяльності учнів), «принципи навчання», «форми навчання», «методи навчання» і «засоби навчання»
.65) Зміст освіти на кожному етапі суспільного буття залежить від рівня розвитку науки та економіки, специфіки системи народної освіти певної країни, відведеного на освіту часу, теоретичного і практичного значення окремих галузей науки в загальній системі людських знань, завдань суспільства і держави у галузі політики, економіки і виховання (соціального замовлення для системи народної освіти).На зміст освіти впливають об'єктивні (потреби суспільства у розвитку людини, науки й техніки, що супроводжуються появою нових ідей, теорій і докорінними змінами технологій) та суб'єктивні чинники (політика панівних сил суспільства, методологічні позиції вчених тощо). В історії дидактики відомі різні підходи до визначення змісту освіти, які формували специфіку функціонування різних типів навчальних закладів. Теорія формальної освіти Згідно з нею основним завданням освіти є розвиток розумових сил, логічного мислення, уяви, пам'яті, інтелекту учнів. А зміст освіти має базуватися на предметах гуманітарного циклу, математиці й логіці. За цією теорією працювали класичні гімназії, ліцеї в Росії та Англії. Теорія матеріальної освітиЗумовлена швидким розвитком техніки, промисловості, транспорту,зв'язку. Прихильники її основним завданням вважали здобуття прикладних знань, зосередження на вивченні предметів природничо-математичного циклу, в процесі засвоєння яких має відбуватися розвиток мислення, розумових здібностей. Педоцентрична теоріяЗгідно з нею зміст освіти визначається інтересами та здібностями дітей, а не соціально-економічними умовами й потребами суспільства.
66) Принципи навчання- певна система основних дидактичних вимог до навчання, дотримання яких забезпечує його ефективність. Принцип науковості. Полягає в доборі матеріалу, який відповідав би структурі певної галузі знань і навчального предмета, специфіці його розділів і тем. Принцип систематичності та послідовності. Певною мірою він є похідним від принципу науковості, оскільки кожна наука має свою систему і послідовність викладання в навчальному процесі. Принцип доступності, дохідливості викладання. Виявляється в компенсуванні складнощів змісту навчального матеріалу майстерним його викладанням учителем або вдалою подачею автором підручника. Принцип зв'язку навчання з життям. Полягає у використанні на уроках життєвого досвіду учнів, розкритті практичної значимості знань, застосуванні їх у практичній діяльності; в участі школярів у громадському житті. Принцип свідомості й активності учнів. Виник і розвивався як заперечення догматизму і пасивної ролі учнів у навчанні. Виходить з того, що позитивний результат будь-якої діяльності визначається активністю людини. Принцип емоційності навчання. Реалізується через жвавий, образний виклад матеріалу, мову учителя, його ставлення до учнів, зовнішній вигляд, використання цікавих прикладів, застосування наочності і технічних засобів навчання, створення в учнів почуття виконаного обов'язку. Принцип демократизації. Означає організацію навчального процесу відповідно до умов розвитку суспільства і тенденцій розвитку цивілізації, врахування особливостей навчання залежно від розвитку дитини та використання ефективних форм впливу на неї. Принцип диференціації навчального процесу. Передбачає дозування навчального матеріалу для учнів з урахуванням їх загального розвитку, намаганням кожного школяра розвивати свої здібності на основі відповідних умов у школах-ліцеях, школах-гімназіях. Принцип індивідуального підходу до учнів. Означає врахування рівня розумового розвитку, знань та умінь, працездатності, пізнавальної та практичної самостійності