« Юридична відповідальність»

Зміст
Вступ ___________________________________________________ 3
1. Поняття та види юридичної відповідальності ___________________ 5
2. Принципи юридичної відповідальності _________________________ 42
3. Мета та функції юридичної відповідальності ___________________ 49
Висновок _______________________________________________ 52
Список використаної літератури _______________________________ 53
Вступ
На мій погляд обрана тема «Юридична відповідальність» досить актуальна та дискусійна. Її актуальність породжена не лише науковим інтересом та плановістю наукового пошуку, а й практичною необхідність з’ясування юридичного змісту поняття юридичної відповідальності. Право забезпечує загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці людей, установ, організацій і держави. Право проявляє себе як загальний - обов'язковий порядок, що панує над волею кожної людини. Правове регулювання – це проголошення державою вимог до людини в формі правових приписів, з одного боку, та виконання особою цих вимог (правових обов'язків) - з другого. Право - це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби та надії переважної більшості громадян, що створили державу з метою захисту їх прав, свобод і власності, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізованого правового порядку в країні, зміцнення і розвитку держави.
Ми живемо у світі, де кожний залежить від усіх, а усі від кожного. У цих умовах безвідповідальна поведінка є соціальним злом. Навіть за жартівливе пустування доводиться інколи «розраховуватися» з державою, нести законну, тобто юридичну відповідальність.
Метою данного курсового дослідження є з’ясування юридичної природи та основних ознак юридичної відповідальності для подальшого практичного застосування теоретичних знань в різних галузях (кримінальному, адміністративному, цивільному праві).
Метою обумовлені завдання роботи, це:
визначення поняття юридичної відповідальності;
детальна характеристика видів юридичної відповідальності;
формулювання основних принципів юридичної відповідальності;
подати основні функції (напрямки діяльності) юридичної відповідальності;
цілі (мета) юридичної відповідальності та покарання.
При написанні курсової роботи я зіткнулась з певними проблемами, - по суті літератури в бібліотеці не мало, але думки авторів часто збігаються. Тому я користувалась не лише посібниками та підручниками, а й монографіями та науковими статтями.
Курсова робота має логічну структуру та складається з вступу, основної частини (в якій розкриті 3 питання плану), висновку та списку використаної літератури.
1. Поняття та види юридичної відповідальності
Юридична відповідальність — це передбачене законом і застосоване органами держави примусове обмеження або позбавлення правопорушника певних благ. Вона завжди супроводжується моральним осудженням порушника закону. Розрізняють такі основні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, цивільна, адміністративна, кримінальна.
Юридична відповідальність застосовується лише за певних обставин, передбачених законом, які називаються підставою відповідальності. Такою підставою є факт вчинення правопорушення.
Юридична відповідальність на відміну від інших видів відповідальності (моральної, громадської, сімейної) застосовується лише до тих, хто вчинив правопорушення, тобто порушив норму права, закон, адже юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (ст. 61 Конституції України). Правопорушення виражається у певних діях, частіше всього активних, хоч буває і в «пасивних». Правопорушення завжди виражається у поведінці, що суперечить юридичним нормам, тобто є протиправною. При цьому така поведінка завжди завдає комусь шкоди: іншим людям, організаціям, суспільству, державі. Власне кажучи, вона тому і забороняється правом, що викликає негативні соціальні наслідки.
Правопорушення виражається в діях, що усвідомлюються, хоч трапляється і навпаки (останнє стосується переважно підлітків, тому момент настання здатності нести юридичну відповідальність за правопорушення прямо пов'язаний з настанням певного віку, який дає змогу судити і про рівень свідомості особи). Проте завжди особисте свідоме ставлення правопорушника до своїх вчинків, безумовно, заслуговує на осуд. Таке ставлення може виражатися насамперед в прямому умислі — цілеспрямованому, розрахованому вчиненні правопорушення, а може виражатися і в не обережності, тобто необачному, самовпевненому, легковажному ставленні до своїх протиправних дій та їх наслідків.
Як умисне, так і необережне вчинення правопорушення завжди свідчить про зневажливе — хоч і різною мірою — ставлення правопорушника до інтересів суспільства, держави, інших громадян. Це дає підстави обвинуватити правопорушника, вбачати в його поведінці вину, визнавати винним. Правопорушення — це протиправна винна дія, що завдає шкоди суспільству, людям.
Щоб встановити, чи є конкретний вчинок або поведінка правопорушенням, необхідно з'ясувати принаймні такі питання; чи заборонений цей вчинок законом, правовою нормою? А для цього необхідно знати законодавство, вивчити встановлені державою правила поведінки людей у суспільстві. Чи завдано протиправною поведінкою шкоди суспільству, колективу, окремим людям? Які ступінь і характер шкоди? Тут оцінюється не тільки матеріальна, а й моральна та інша шкода, завдана правопорушенням. Хто порушник норми права? Чи дієздатна ця особа? Як ставився до правопорушення його «вчинитель», суб'єкт? Чи винний він у вчиненому? Встановити це буває досить нелегко, оскільки для цього треба проникнути у свідомість, психологію, наміри правопорушника.
Залежно від ступеня шкоди правопорушення поділяються на дві групи: проступки і злочини. У нашому суспільстві немає таких людей і організацій, на яких не поширюється вимога додержання законів, інших юридичних норм. Але із загальності цієї вимоги випливав, що на кожну протиправну дію, хто б її не вчинив, держава має «відповісти» — притягнути до юридичної відповідальності (або у деяких випадках вжити інших примусових заходів).
Необхідність такого реагування держави виражається у принципі невідворотності відповідальності за правопорушення. Цей принцип цілком узгоджується з основами соціальної справедливості, демократії, рівності усіх перед законом. Він сприяє підвищенню ефективності боротьби з тими відхиленнями, які виражаються в правопорушеннях.
Відповідальність за правопорушення має настати неминуче, «невблаганно». У протилежному разі у правопорушника, можливо, і у громадськості, формується уявлення про безвідповідальність, ослаблюються, «нейтралізуються» внутрішні сили, мотиви, що утримують від неправомірних дій. Розрахунок правопорушника на те, що його проступок залишиться нерозкритим, а якщо і виявиться, то йому якось «минеться», оскільки відповідати буде хтось інший, - глибока помилка. І розплачуватися за неї доводиться надто дорого. І все ж більшість людей дотримуються вимог закону не через страх перед покаранням, а тому, що законодавство відповідає як потребам суспільства, так і їхнім особистим інтересам, воно є справедливим і необхідним.
Юридична відповідальність - це найсуворіший, «жорсткий», але все ж не єдиний примусовий засіб держави для боротьби з порушеннями права, для їх запобігання. Відомо, що до юридичної відповідальності може бути притягнута особа, яка досягла певного віку. Якщо ж порушення вчиняють підлітки, діти, то й тоді держава, її органи, службові особи (а в багатьох випадках і громадськість) не залишаються байдужими. Не вдаючись до мір юридичної відповідальності, вони, проте, застосовують до правопорушників інші - причому теж передбачені законом - заходи впливу: організаційні (такі, що застосовуються, наприклад, для відвернення, запобігання або припинення правопорушення, для відшкодування збитків, шкоди, що ним заподіяна), морально-виховні чи громадські.
Кожна людина, яка порушила своїми діями закон, не повинна уникнути, ухилитися від невигідних, небажаних, неприємних для неї заходів, що застосовуються примусово уповноваженими на це органами, особами. Невідворотність відповідальності як неминучість реагування, «відповіді» держави на будь-які і будь-чиї дії, що порушують закон, поширюється на всіх незалежно від віку.
Незнання закону не звільняє від відповідальності. Уявіть собі, що сталося б, коли б цей принцип не діяв: тоді більшість правопорушників, очевидно, спробувала б послатися на своє незнання закону, щоб уникнути відповідальності за правопорушення.
Знати закони суспільства і додержувати їх — моральний обов'язок кожної людини. Як уже зазначалося, наше право пройняте гуманістичною моральністю, що значно полегшує знання і розуміння законів.
Навряд чи знайдеться підліток, який наважиться заявити, нібито йому невідомі такі моральні принципи, що не можна чинити збитки, шкоду, неприємності іншим людям, суспільству, не можна псувати речі, не можна ставитися недбало і недобросовісно до навчання, роботи тощо. Принцип «незнання закону не звільняє від відповідальності», примушує людей вивчати, засвоювати основні норми законодавства, набувати навичок їх використання.
Правопорушення можуть вчинятись у різних сферах суспільного життя, порушувати норми різних галузей законодавства, заподіювати неоднакову шкоду. Тому такі протиправні дії класифікуються за наступними видами.
Дисциплінарні проступки - порушення навчальної або виробничої дисципліни, внутрішнього розпорядку організації (установи).
Цивільно-правові проступки - заподіяння майнової шкоди, порушення інших майнових або особистих інтересів людей, що захищаються законом.
Адміністративні проступки - порушення встановленого державою порядку в громадських місцях, а також порядку управління усіма іншими сферами життєдіяльності суспільства.
Злочини - суспільне небезпечні дії або бездіяльність, за які у законі передбачено кримінальне покарання.
Юридична відповідальність завжди виражається у неприємних, небажаних, невигідних для самого громадянина наслідках. Втім, це властиво не лише юридичній, а й іншим видам відповідальності за антигромадські, аморальні проступки, наприклад, перед батьками, друзями, колективом класу, спортивної секції, навчальною групою.
Чим же відрізняються міри юридичної відповідальності від інших мір відповідальності, що застосовуються, наприклад, за неслухняність у сім'ї?
По-перше, усі ці міри передбачені законом, правовими нормами. Це відповідальність лише за законом.
По-друге, усі вони застосовуються лише тоді, коли вчинюються дії, що суперечать закону, праву. Отже, це відповідальність саме (і тільки) за правопорушення.
По-третє, усі вони здійснюються органами держави, яким громадянин зобов'язаний (причому зобов'язаний юридично, на підставі закону) «дати відповідь» за свої проступки і які, зі свого боку, мають право (причому юридичне право) притягти до відповідальності. Отже, це відповідальність завжди перед державою.
По-четверте, ці міри виражаються у примусовому позбавленні (або обмеженні) правопорушника певних благ, цінностей, можливостей. Отже. це примусово караюча відповідальність.
По-п'яте, ці міри завжди виражають осудження правопорушника саме державою, гостро критичну, безумовно незадовільну оцінку його поведінки. Така оцінка звучить не тільки у «відповіді» держави на правопорушення, а й у реакції на проступок з боку громадськості, колективу, батьків. Юридична відповідальність завжди поєднується з моральною відповідальністю.
Із розуміння аморальності будь-якого правопорушення випливає практично значущий висновок: якщо не знаєте вимог закону, сумніваєтесь у правомірності своєї поведінки, то оцініть її з точки зору моралі. Поведінка, що відповідає моральним ідеалам суспільства, відповідає і приписам його законів. Аморальна поведінка у більшості випадків може викликати і негативну оцінку з боку суспільства, і тягти юридичну відповідальність.
Кримінальна відповідальність
Кримінальна відповідальність є одним із важливих інститутів науки кримінального права. Про неї говориться в окремих статтях Загальної частини Кримінального Кодексу України. У ст. 2 КК зазначено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.
Кримінальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності. Вона виникає тоді, коли особа порушує кримінальний закон — якусь конкретну норму (статтю) Особливої частини Кримінального кодексу України, тобто коли особа скоює злочин. З моменту скоєння злочину виникають кримінально-правові відносини, за яких держава в особі уповноважених органів має право притягати правопорушника до кримінальної відповідальності. Якщо немає злочину — немає кримінально-правових відносин, немає й кримінальної відповідальності.
Таким чином, під кримінальною відповідальністю треба розуміти закріплену в кримінальному законі оцінку від імені держави в особі уповноважених нею органів конкретного діяння як злочину.
Кримінальна відповідальність настає лише при умові, якщо у скоєному конкретному злочині є склад певного злочину.
Кримінальна відповідальність - це обов'язок особи дати звіт про свої дії уповноваженим на те державним органам (дізнання, попереднього розслідування, прокуратури, суду), а також перетерпіти певні обмеження, страждання, відчути примусову дію кримінального закону. Частиною кримінальної відповідальності є застосування покарання до винного.
Кримінальна відповідальність, як і кожний вид юридичної відповідальності, грунтується на конституційному принципі законності. Це, зокрема, означає, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Крім цього, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України, ст. 2 Кримінального кодексу України).
Підстави і принципи кримінальної відповідальності визначаються кримінальним правом. Кримінальне право є системою юридичних норм, встановлених Верховною Радою України, які визначають не лише підстави і принципи кримінальної відповідальності, а й те, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання можуть бути застосовані до осіб, котрі вчинять злочини. Єдиним джерелом кримінального права є закон. Він може бути прийнятий лише Верховною Радою України. Жодний інший орган держави не має права встановлювати кримінальну відповідальність. Немає злочину і покарання поза кримінальним законом. Отже, усі питання, пов'язані з кримінальною відповідальністю і покаранням, можуть бути вирішені лише на підставі положень, закріплених у кримінальному законі. В жодних інших актах (указах Президента, декретах уряду, рішеннях судових та інших правоохоронних органів) не може бути визначено, які дії слід вважати злочином і які покарання застосувати за їх вчинення.
Норми, які містяться в кримінальному законі, за своїм змістом бувають двох видів. Перші визначають завдання кримінального законодавства, підстави кримінальної відповідальності, а також інші положення, які стосуються усіх чи більшості злочинів, загальні для них. Такі норми називаються нормами Загальної частини кримінального права. Інші ж - передбачають ознаки окремих видів злочинів (наприклад, крадіжка, зґвалтування, хуліганство) й конкретні види та розміри покарання за їх вчинення. Ці норми називають нормами Особливої частини.
Кримінально-правові норми систематизовані і викладені в окремому законі - Кримінальному кодексі України (скорочено КК). Чинний КК схвалений Верховною Радою 5 квітня 2001 року. За час, що минув від його прийняття, до КК України вносилися зміни та доповнення, щоб врахувати появу в суспільстві нових злочинних діянь, посилити покарання за окремі види посягань або, навпаки, виключити кримінальну відповідальність за дії, які перестали бути небезпечними для суспільства. І серед дорослих, і серед дітей широко розповсюджена хибна думка, що закон за скоєний підлітком злочин ніяких серйозних заходів не передбачає, що неповнолітні користуються в цій сфері особливими привілеями і пільгами. Однак позиція кримінального закону інша. „Неповнолітні” несуть кримінальну відповідальність на тих же засадах, що й дорослі злочинці. Гуманізм зовсім не означає потурання. КК України не надає пільги неповнолітнім, не забезпечує їм імунітет від кримінальної відповідальності, а лише диференціює таку відповідальність з урахуванням специфіки особистості. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх, передбачені КК України, наступні:
кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років (ч.1 ст.22 КК);
особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (ст. ст. 115-117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина третя статей 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина друга статей 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 257), терористичний акт (стаття 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (стаття 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 153), крадіжку (стаття 185, частина перша статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (стаття 187, частина третя статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стаття 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга, третя статті 289), хуліганство (стаття 296).
Ознаки, характерні для окремих видів злочинів і яке покарання може бути призначене особі за конкретний злочин, описано в конкретних статтях Особливої частини КК України які згруповані в окремі розділи: Злочини проти основ національної безпеки України; Злочини проти життя та здоров’я особи; Злочини проти волі, честі і гідності особи; Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи; Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина; Злочини проти власності; Злочини проти у сфері господарської діяльності; Злочини проти довкілля; Злочини проти громадської безпеки; Злочини проти безпеки виробництва; Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту; Злочини проти громадського порядку та моральності; 3лочини у сфері обігу наркотичних засобів,психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення; Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканості державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації; Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян; Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж; Злочини у сфері службової діяльності; Злочини проти правосуддя; Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини); Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.
Ст.Ст.44-49, КК України передбачено звільнення від кримінальної відповідальності. Ст. 97 КК України передбачено звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру до неповнолітнього, та ст.106 КК України звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності.
Але статтею 5 КК передбачено зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі.
1. Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.
2. Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі.
Закон про кримінальну відповідальність, який частково пом'якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом'якшує відповідальність.
Адміністративна відповідальність
Підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності є скоєння нею адміністративного правопорушення (проступку). Згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія або бездіяльність, яка посягає на права і свободи громадян, державний або громадський порядок, власність, на встановлений порядок управління, за що законодавством передбачена адміністративна відповідальність. Отже, ознаками адміністративного правопорушення є проти-правність, винність, караність.
Ознака - протиправності адміністративного правопорушення випливає з того, що воно заборонене законом, оскільки може завдати шкоди або загрожувати небезпекою. Протиправність виділяє адміністративні правопорушення серед інших, хоч і неправомірних дій, на вчинення яких законом не встановлено будь-яких правових заборон. В такому випадку мова може йти про порушення моральних або інших соціальних норм.
Протиправність охоплює проступки, які завдають безпосередньої шкоди інтересам особи, матеріальним речам, а також ті, що не пов'язані із настанням шкідливих наслідків, а криють у собі лише загрозу, небезпеку такої шкоди. Наприклад, порушення правил пожежної безпеки при відсутності шкідливих наслідків тягне за собою адміністративну відповідальність. Такі поступки засвідчують небажання підкорятися закону, загальнообов'язковим правилам, тобто посягають на правову форму.
Протиправне діяння (дія або бездіяльність) вважається адміністративним правопорушенням (проступком) лише тоді, коли встановлено вину особи у його вчиненні, а також доведено причиновий зв'язок між таким діянням і шкідливими наслідками, якщо такі настали. Вина особи може виражатись у двох формах: умислу і не обережності. Вчиненим умисно адміністративне правопорушення визнається тоді, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків. Прикладом умисного правопорушення є дрібне розкрадання державного або колективного майна.
Адміністративне правопорушення вважається вчиненим з не обережності тоді, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, однак легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла б їх передбачити. Не обережність у різноманітній формі (самовпевненості, легковажності, недбалості, неуважності, необдуманості) може стати причиною багатьох порушень правил технічної і пожежної безпеки, дорожнього руху, санітарно-протиепідемічних правил та інших, де суб'єктами відповідальності переважно виступають службові особи. Встановлення форми вини має значення при призначенні стягнення.
Характерною ознакою адміністративних правопорушень є караність. Це означає, що за їх вчинення до особи можуть бути застосовані заходи державного примусу. Проте в законі передбачено виняток з цього правила, коли встановлюється можливість звільнити порушника від адміністративної відповідальності при малозначимості правопорушення або можливість обмежитись щодо винного усним зауваженням з боку органу (службової особи), уповноваженого вирішувати справу.
До ознак адміністративного правопорушення належить також суспільна небезпека. Однак слід зауважити, що законодавець безпосередньо не говорить, що адміністративне правопорушення — це суспільне небезпечне діяння, воно швидше суспільне шкідливе. Аналіз змісту правопорушень Особливої частини Кодексу про адміністративні правопорушення свідчить, що суспільна небезпека не є універсальною ознакою всіх без винятку адміністративних правопорушень, багатьом з них вона не властива.
Щоб уявлення про адміністративне правопорушення було повним, треба розглянути його юридичний склад: суб'єкт, об'єкт, суб'єктивну та об'єктивну сторони.
Суб'єктом адміністративного правопорушення може бути громадянин України, якому виповнилось 16 років, а також іноземці та особи без громадянства. Законодавець окремо виділяє серед суб'єктів службових осіб, покладаючи на них підвищену порівняно з іншими громадянами відповідальність, якщо порушення ними загальнообов'язкових правил водночас є порушенням службових обов'язків.
Обов'язковою умовою, за якої особа може вважатись суб'єктом право- порушення, є її осудність, тобто здатність оцінювати свої дії і керувати ними.
Об'єктом адміністративного правопорушення виступають суспільні відносини, які складаються в сфері адміністративно-організаційної діяльності і порядку управління, регулюються адміністративним правом, а також норма- ми інших галузей права (трудового, цивільного, фінансового, земельного та ін.). Об'єктом посягання адміністративного правопорушення може бути і сама людина, її здоров'я, честь і гідність. Залежно від того, що є об'єктом посягання, адміністративні правопорушен-ня поділяються на різні види, перелік яких містить Особлива частина Кодексу про адміністративні правопорушення. Це правопорушення проти особи, прав і свобод громадян; порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідеміч-них правил і норм; правопорушення в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів; порушення проти власності; порушення на транспорті, в галузі дорожнього господарства і зв'язку; порушення громадського порядку та громадської безпеки та ін.
Суб'єктивну сторону адміністративного правопорушення визначає вина особи, мета і мотив її поведінки. Центральне місце займає оцінка вини, тобто психічного ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння.
Мета і мотив - це факультативні ознаки суб'єктивної сторони, і вони не завжди присутні. Але в багатьох випадках їх наявність впливає на зміст правопорушення. Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення характеризується наявністю самого діяння (дій або бездіяльності), протиправних наслідків та причиненого зв'язку між ними (останні не завжди є обов'язковими). Більшість правових порушень скоюється шляхом дії, активної протиправної поведінки (дрібне хуліганство, самовільне захоплення земельних ділянок). Протиправна поведінка може виражатись і в бездіяльності - безквитковий проїзд у транспорті, невиконання санітарних вимог.
Факультативними ознаками об'єктивної сторони є місце, час, спосіб і засоби вчинення правопорушення, які в багатьох випадках мають кваліфікуюче значення (браконьєрство - полювання в недозволений час або в недозволеному місці чи забороненими засобами).
Цивільно-правова відповідальність
Цивільно-правова відповідальність є одна із форм державного примусу, пов'язана з застосуванням санкцій майнового характеру, спрямованих на відновлення порушених прав і стимулювання нормальних ринкових відносин і полягає в стягненні неустойки, штрафу або пені.
Цивільно-правова відповідальність поділяється на договірну і позадоговірну. Договірна відповідальність настає в разі порушення договору. Позадоговірна відповідальність настає у випадках вчинення шкоди чужому здоров'ю або майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим цивільно-правового договору не було. Відповідальність настає лише за наявності певних умов: а) вини; б) протиправності дії (бездіяльності); в) наявності майнової шкоди; г) причинного зв'язку між протиправною дією і шкодою,
Тільки сукупність зазначених умов дає підставу для притягнення до цивільно-правової відповідальності.
Вина як умова цивільно-правової відповідальності. Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише за вини заподіювача шкоди. Якщо вини не буде встановлено - то, як правило, не буде і відповідальності. Цивільне законодавство на відміну від кримінального встановлює презумпцію вини боржника. Це означає, що особа, яка не виконала зобов'язання або вчинила позадоговірну шкоду вважається винною, поки не доведе протилежне.
Вину визначають як психічне ставлення особи до своєї протиправної дії. Вона може бути у формі умислу або не обережності. Якщо правопорушник передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки і бажає їх настання або ставиться до їх настання байдуже, ця особа діє умисно - вина у формі умислу. Не обережність - це передбачення настання негативних наслідків своєї протиправної дії, але з легковажним наміром їх відвернути, уникнути, тобто правопорушник не бажає настання цих негативних наслідків.
Протиправність дії боржника і заподіювача шкоди як умова цивільно-правової відповідальності. Відповідальність настає лише за умови, що дії або бездіяльність, якими вчинено договірну чи позадоговірну шкоду, є протиправними або забороненими законом.
Шкода як умова цивільно-правової відповідальності. Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання доходів. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. Збитки поділяються на два види: а) позитивна шкода і б) упущена вигода. Позитивна шкода - це будь-яке зменшення наявного майна. Упущена вигода - неодержані доходи, які мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було виконане.
Причинний зв'язок як умова цивільно-правової відповідальності. Неодмінною умовою відповідальності в цивільному праві є наявність причинного зв'язку між протиправною дією боржника і тим негативним наслідком, що настав в результаті цієї протиправної дії. Іншими словами, майнова шкода настала внаслідок протиправної дії правопорушника.
Підстави звільнення боржника від відповідальності. Боржник звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язання або вчинення позадоговірної шкоди, коли мають місце непереборна сила або випадок. Непереборна сила - це такі явища природи, яким людина не могла запобігти (землетрус, повінь тощо). Випадок -такий збіг обставин, за яких виконання зобов'язання стало неможливим, але в цьому ніхто не винен.
Непереборну силу як явище усунути людина не може, випадок як збіг обставин усунути можна і тим запобігти негативним наслідкам. В цьому полягає різниця між непереборною силою і випадком.
Види цивільно-правової відповідальності. При порушенні умов договору настає договірна відповідальність. Якщо вчинена шкода особі, яка не знаходилась в договірних відносинах з заподіювачем шкоди, то має місце позадоговірна відповідальність.
Якщо в цивільному правовідношенні приймають декілька зобов'язаних осіб, то може мати місце дольова, солідарна або субсидіарна
відповідальність. При дольовій відповідальності кожен із зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки в своїй частці. При солідарній відповідальності кредитор має право звернути стягнення на майно всіх боржників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов'язання одним з декількох боржників звільняє останніх від відповідальності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Субсидіарна або додаткова відповідальність має місце при наявності крім основного боржника ще й додаткового. В разі неможливості відшкодовувати збитки основним боржником до відповідальності притягається додатковий. Наприклад, за вчинену шкоду неповнолітнім віком від 15 до 18 років несе відповідальність він сам при наявності у нього власного майна. Якщо такого майна він не має, то відшкодовувати вчинену ним шкоду зобов'язані його батьки або піклувальники.
Відповідно до цивільного законодавства боржник, що не виконав або виконав неналежним чином зобов'язання, вчинив позадоговірну шкоду, повинен повністю відшкодувати завдані кредитору збитки (витрати, зроблені кредитором, втрату та пошкодження його майна, а також неодержані ним доходи).
В певній мірі характер відповідальності за заподіяну шкоду зумовлюється тим, хто її вчинив, яким чином і за яких обставин. Тому цивільне законодавство розрізняє шкоду, заподіяну: 1) джерелом підвищеної небезпеки; 2) посадовими особами державних установ; 3) неповнолітніми і недієздатними громадянами; 4) групове заподіяння шкоди.
Цивільне право регулює товарно-грошові, інші майнові та особисті немайнові відносини на засадах рівності сторін, широкої свободи суб'єктів у визначенні своїх прав та обов'язків, За умов переходу до ринкової економіки дотримання порядку, дисципліни і відповідальності набуває особливої ваги. Адже від виконання громадянами та юридичними особами своїх взаємних зобов'язань залежить своєчасне забезпечення населення товарами широкого вжитку, завершення будівництва шкіл, дитячих садків і виробничих об'єктів, надходження грошових коштів на рахунки підприємств у банках, виплата авторам гонорарів за опубліковані твори тощо.
Особливість цивільного права полягає в тому, що воно у своїх нормах містить широкий арсенал впливу на поведінку громадян та організацій через їх інтереси і за допомогою інтересів. Одним із таких способів впливу на майнові інтереси осіб є застосування мір цивільно-правової відповідальності.
Цивільно-правова відповідальність - це покладення на винного правопорушника заснованих на законі невигідних майнових наслідків, які проявляються у позбавленні його певних прав або покладенні на нього додаткових обов'язків. Наприклад, особа проживає в державному будинку і користується житловим приміщенням як наймач. Але своєю поведінкою вона систематично порушує правила співжиття і моралі (бешкетує, пиячить тощо) і створює неможливість спільного проживання з іншими особами в одній квартирі чи в одному будинку. За позовом цих осіб винний може бути виселений із займаного ним приміщення без надання іншої площі за умови, що до нього вже застосовувались заходи попередження і громадського впливу. Виселення тут означає позбавлення права на житлову площу і, отже, є мірою майнової відповідальності.
Покладення на особу додаткових обов'язків як міри відповідальності має місце при пред'явленні вимоги до правопорушника про відшкодування ним збитків або сплату неустойки (штрафу чи пені). Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржник повинен відшкодувати кредиторові завдані ним збитки. Під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він міг одержати, якби зобов'язання було виконано боржником.
Другою формою відповідальності, яка полягає у покладенні на правопорушника додаткових майнових обов'язків, є сплата ним неустойки. Відповідно до ст. 179 Цивільного кодексу неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення. Наприклад, наймачі повинні щомісяця сплачувати квартирну плату та інші платежі за користування комунальними послугами (газ, світло тощо) не пізніше 10 числа наступного місяця. За порушення цього обов'язку нараховується пеня в розмірі 0,1 відсотка суми платежу за кожен день прострочення, починаючи з 11 числа наступного за оплачуваним місяця.
І відшкодування збитків, і сплата неустойки є додатковими (до основного) обов'язками, бо основний обов'язок боржника полягає у передачі майна, виконанні роботи, сплаті грошей тощо і він виконується на еквівалентній і сплатній засадах. Сплачуючи ж неустойку або відшкодовуючи кредиторові заподіяні збитки, боржник не отримує від нього жодної компенсації, отже, на боржника покладаються всі невигідні майнові наслідки порушення зобов'язання.
Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлена неустойка, то, за загальним правилом, збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (так звана залікова неустойка). Законом або договором можуть передбачатись випадки: коли допускається стягнення тільки неустойки, але не збитків (виключна неустойка); коли збитки можуть бути стягнені в повній сумі понад неустойку (штрафна неустойка); коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки (альтернативна неустойка).
Цивільне законодавство передбачає декілька різновидів форм відповідальності. Так, за підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлена відповідальність, вона поділяється на договірну і позадоговірну.
Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків чи неустойки за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору. Наприклад, за поставку товарів, які виявились недоброякісними (брак), постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків вартості цих товарів, а також відшкодовує витрати, понесені покупцем у зв'язку з проведенням експертизи, зберіганням, поверненням забракованих товарів постачальнику тощо. Відповідальність тут є договірною, бо вона настає за порушення обов'язків, основаних на договорі поставки.
Позадоговірною (або недоговірною) є відповідальність, яка настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої при відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Така відповідальність настає за порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Так, у разі заподіяння каліцтва або іншого пошкодження здоров'я організація або громадянин, відповідальні за шкоду, відшкодовують потерпілому заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездатності, також відшкодовують витрати, викликані пошкодженням, зокрема витрати на посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо. У цьому разі відповідальність є позадоговірною, хоч потерпілий з організацією чи громадянином може перебувати у трудових договірних відносинах. Недоговірною є відповідальність за заподіяння моральної шкоди, яка передбачена Законом України «Про охорону праці» (ст. 121).
В цивільно-правовому зобов'язанні з боку кредитора або боржника може діяти дві або більше осіб. Залежно від розподілу предмета зобов'язання між цими особами розрізняють часткові (дольові), солідарні і додаткові (судсидіарні) зобов'язання. Відповідальність за порушення цих зобов'язань теж буває дольовою, солідарною або субсидіарною.
Часткове зобов'язання має місце тоді, коли в ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників і кожен з кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у певній частці. Припускається, що ці частки є рівними, якщо інше не випливає з закону або договору. В зобов'язаннях, які виникли з часткових договорів між організаціями, право кредитора вимагати виконання і обов'язок боржника виконати зобов'язання визначаються в частках, що встановлюються договором (ст. 173 ЦК).
При дольовій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб відповідає у певній частці спільного боргу.
Солідарні зобов'язання виникають тоді, коли вони передбачені договором або встановлені законом, зокрема при неподільності предмета зобов'язання. Якщо, приміром, в такому зобов'язанні є один кредитор і декілька боржників, то кредитор має право вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу. Не одержавши повного задоволення від одного з солідарних боржників, кредитор має право вимагати недоодержане з решти солідарних боржників. Усі боржники залишаються зобов'язаними доти, поки зобов'язання не буде погашене повністю. Виконання солідарного зобов'язання повністю одним із боржників звільняє решту боржників від його виконання (ст. 174, 175 ЦК). Отже, при порушенні солідарного обов'язку настає солідарна відповідальність, при якій кредитор може вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і від кожного з них зокрема. Так. особи, які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов'язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром, несуть перед потерпілим солідарну відповідальність (ст. 451 ЦК). Якщо одна з цих осіб відшкодує потерпілому збитки, то вона має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці. Інше може бути встановлено законом чи договором.
Субсидіарна відповідальність може настати тоді, коли існує основне і додаткове до нього зобов'язання. Наприклад, при наданні банком позички юридичній особі під гарантію її вищестоящої організації гарант нестиме перед банком додаткову відповідальність в разі непогашення позички. Тут основним є зобов'язання між банком і позичальником, а додатковим — зобов'язання між банком і гарантом.
Прикладом субсидіарної або додаткової відповідальності є відповідальність батьків або піклувальників за шкоду, заподіяну неповнолітнім в віці від 15 до 18 років. Відповідно до ст. 447 ЦК шкода, заподіяна цією особою, відшкодовується самим заподіювачем. Якщо в останнього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, відповідний обов'язок покладається на його батьків (усиновителів) або піклувальників за умови їх винної поведінки, що сприяла виникненню шкоди. Цей їх обов'язок припиняється при досягненні заподіювачем повноліття або появи в нього майна чи заробітку, достатніх для відшкодування шкоди.
За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років, згідно із 446 ЦК, несуть відповідальність перед потерпілим батьки (усиновителі), опікуни, зокрема, коли ця шкода є наслідком нездійснення ними контролю, неналежного виховання або неправильного використання щодо дітей своїх прав. До майнової відповідальності за шкоду, заподіяну неповнолітнім, що не досяг 15 років, можуть бути притягнуті навчальні, виховні або лікувальні заклади, якщо вона виникла внаслідок нездійснення належного контролю за неповнолітнім в час перебування його під їхнім наглядом. Відповідальність батьків, усиновителів або відповідних закладів за шкоду, заподіяну неповнолітніми у цьому віці, настає за їх вину, бо вина самого неповнолітнього не має юридичного значення.
За загальним правилом, цивільне законодавство передбачає обов'язок боржника (заподіювача) перед кредитором (потерпілим) відшкодувати збитки у повному обсязі. Це стосується як витрат, які зроблені кредитором, втрати або пошкодження його майна, так і неодержаних кредитором доходів, які він одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником. При заподіянні громадянину смерті протиправними діями інших осіб відшкодовується шкода, яка виразилась у втраті утримання особами, що перебували на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання (в тому числі і дитина померлого, яка народилася після його смерті), а також витрати на поховання. Відповідальність у цих випадках вважається повною.
З окремих видів зобов'язань законодавством може бути встановлена обмежена відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань (ст. 106 ЦК). Це означає, що за порушення обов'язку сплачується лише неустойка, а збитки не відшкодовуються або якщо відшкодовуються, то не в повному обсязі. Наприклад, при втраті, нестачі або пошкодженні вантажу при перевезенні транспортна організація сплачує одержувачеві вартість втраченого нею вантажу або суму, на яку знизилась вартість вантажу внаслідок його пошкодження, а також повертає перевізну плату, яка припадає на втрачений вантаж. Інші збитки, в тому числі не одержані доходи, одержувачеві не відшкодовуються. Така відповідальність є обмеженою.
Цивільно-правова відповідальність є негативним для порушника наслідком вчиненого ним правопорушення. Вона настає за таких умов: 1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) боржника; 2) шкідливого результату такої поведінки (збитків); 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду.
Протиправною є така поведінка, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акту або виразилась у невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобов'язання або в заподіянні позадоговірної шкоди життю, здоров'ю або майну особи. При цьому порушуються не лише норми об'єктивного права, але й суб'єктивне право тієї чи іншої особи. Наприклад, якщо майну власника заподіяно шкоду, то він обмежується у своїх можливостях повною мірою володіти, користуватись і розпоряджатись своїм майном, тобто порушується його суб'єктивне право власності. Загалом будь-яке заподіяння шкоди іншій особі є протиправним, крім випадків, передбачених законом. Так, не підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі. Сутність поняття необхідної оборони розкривається у ст. 15 КК України.
Шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків. Шкода може бути нанесена особистим або майновим благам. Тому розрізняють майнову і немайнову (наприклад, моральну) шкоду. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. Доведення розміру збитків, заподіяних неправомірною поведінкою боржника, покладається на кредитора. Звичайно, на практиці це не завжди легко зробити, особливо у сфері взаємовідносин між організаціями. Тому дуже важливо у всіх підрозділах підприємства налагодити чіткий облік виконання зобов'язань як його контрагентами, так і самим підприємством, а також обробку відповідних первинних документів, необхідних для розрахунку заподіяної шкоди.
Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинного зв'язку між протиправною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи,- наслідком протиправної поведінки заподіювача. Наприклад, наїздом автомашини нанесено шкоду огорожі власника будинку. Тут між діями власника автомашини і матеріальною шкодою власника будинку існує безпосередній причинний зв'язок.
Для покладення відповідальності у формі відшкодування збитків, окрім зазначених вище трьох умов - протиправності, збитків і причинного зв'язку, необхідна ще одна умова - вина заподіювача. Вина в цивільному праві розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків.
На відміну від інших галузей права (наприклад, кримінального), в яких закладено принцип невинності, в цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення. Відповідно до ст. 209 Цивільного кодексу особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або не обережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання. При заподіянні позадоговірної шкоди той, хто її заподіяв, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини (ч. 2 ст. 440 Цивільного кодексу). Отже, кредитор не повинен доводити наявність вини боржника в порушенні зобов'язання. Навпаки, боржник вважається винним у цьому порушенні доти, доки не доведе відсутності своєї вини.
За загальним правилом, форма вини боржника — умисел чи не обережність — не впливає на обсяг його відповідальності, яка повинна бути повною. Проте в порушенні договору може бути винним сам кредитор. Коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання обумовлено умислом або не обережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності, якщо інше не встановлено законом (ст. 210 Цивільного кодексу). Іноді невиконання виникає з вини обох сторін. Тоді суд, арбітражний або третейський суд відповідно до ступеня вини кожної із сторін зменшує розмір відповідальності боржника. Відповідальність боржника може бути зменшена також у тому разі, коли кредитор навмисно або з не обережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, або не вжив заходів до їх зменшення.
Якщо в договірних зобов'язаннях на обсяг відповідальності боржника впливає вина кредитора у будь-якій формі (умисел, груба чи легка не обережність), то в зобов'язаннях із заподіяння шкоди проста не обережність потерпілого не впливає на відповідальність заподіювача. Це випливає із ст. 454 Цивільного кодексу: якщо груба не обережність самого потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (за вини заподіювана шкоди — і залежно від ступеня його вини) розмір відшкодування повинен бути зменшений або у відшкодуванні шкоди повинно бути відмовлено. Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, залежно від його майнового стану.
Для покладення на боржника відповідальності у формі неустойки (штрафу або пені) кредиторові досить довести, що поведінка боржника була протиправною, а вина його припускається доти, поки він не доведе відсутності своєї вини у порушенні зобов'язання.
Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може наставати й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Так, згідно із ст. 212 Цивільного кодексу, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Це означає, що при неможливості організації розрахуватися з кредиторами через відсутність коштів на її рахунку в банку вона не звільняється від відповідальності, якщо навіть доведе, що її нинішні фінансові труднощі викликані несправністю її контрагентів.
Відповідальність без вини настає також за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Відповідно до ст. 450 Цивільного кодексу, організації та громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною для оточення небезпекою (транспортні чи промислові підприємства, будови, власники автомобілів та ін.), зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непоборної сили або умислу потерпілого.
Джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність заподіяння шкоди через неможливість контролю за нею з боку людини, а також діяльність щодо використання, транспортування, зберігання предметів, речових та інших об'єктів виробничого, господарського чи іншого призначення, які мають такі ж властивості. Майнова відповідальність за шкоду, заподіяну такими джерелами, має наставати як при цілеспрямованому їх використанні, так і при мимовільному прояві їх шкідливих властивостей (наприклад, при мимовільному русі автомобіля).
Власником джерела підвищеної небезпеки вважається юридична особа або громадянин, які здійснюють його експлуатацію на основі права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших підстав, наприклад, договору оренди, довіреності тощо. Не вважається власником джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності перед потерпілим особа, яка управляє цим джерелом внаслідок трудових відносин з його власником (водій, оператор та ін.). Якщо джерело підвищеної небезпеки належить. організації - юридичній особі, то вона й відповідає за заподіяну шкоду, але в порядку регресу (зворотної вимоги) може перекласти відшкодовані потерпілому збитки на винного працівника (наприклад, водія).
Іноді джерело підвищеної небезпеки виходить з володіння власника внаслідок протиправних дій інших осіб (наприклад, внаслідок крадіжки). Особи, які вчинили ці протиправні дії, відшкодовують шкоду за правилами відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки. Але коли цьому сприяла винна поведінка й самого володільця (не була забезпечена належна охорона тощо), відповідальність може бути покладено на особу, що протиправне заволоділа цим джерелом, і на його володільця відповідно до ступеня вини кожного з них.
Буває так, що шкода потерпілому завдається внаслідок зіткнення джерел підвищеної небезпеки, що належать різним особам. В цьому разі володільці несуть солідарну відповідальність перед потерпілим, незалежно від їх вини. Але якщо шкода заподіюється й самим джерелам підвищеної небезпеки, то питання про відповідальність одного володільця перед іншим вирішується на загальних засадах цивільно-правової відповідальності, зазначених у ст. 440 Цивільного кодексу. Це означає, що шкода, заподіяна одному з володільців з вини іншого, відшкодовується винним; при наявності лише вини володільця, якому заподіяна шкода, вона йому не відшкодовується; при наявності вини обох володільців розмір відшкодування визначається відповідно до ступеня вини кожного; при відсутності вини володільців у взаємному заподіянні шкоди жоден з них не має права на відшкодування.
Відповідно до ст. 10 Закону України від 12 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів» шкода, заподіяна життю, здоров'ю або майну громадянина внаслідок наявності конструктивних, рецептурних або інших недоліків товару або результатів виконання робіт, підлягає відшкодуванню продавцем або виробником цього товару (робіт) незалежно від того, чи перебував потерпілий з ним у договірних відносинах. Вони звільняються від відповідальності, якщо доведуть, що шкода виникла внаслідок порушення потерпілим правил користування товаром або його зберігання.
Присуджуючи відшкодування шкоди, завданої майну, суд, арбітражний суд або третейський суд відповідно до обставин зобов'язує заподіювача відшкодувати шкоду в натурі, зокрема надати річ того ж роду і якості, виправити пошкоджену річ тощо. Коли ж за обставинами справи відшкодування в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості на час розгляду справи втраченого майна, робіт, які необхідно провести, щоб виправити пошкоджену річ, усунути інші негативні наслідки неправомірних дій заподіювача. Якщо на час виконання рішення про відшкодування шкоди ціни на майно або роботи збільшились, потерпілий може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду. Як при відшкодуванні в натурі, так і при відшкодуванні заподіяних збитків грішми потерпілому на його вимогу відшкодовуються неодержані доходи у зв'язку з заподіянням шкоди його майну.
Особа не несе відповідальності, якщо в її поведінці немає хоча б однієї з ознак цивільного правопорушення: проти-правності, шкоди, причинного зв'язку, вини. Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є, зокрема, випадок і непереборна сила. Випадок (казус) має місце тоді, коли психічний стан особи, що порушила зобов'язання, характеризується відсутністю її вини. При відсутності вини немає й відповідальності, якщо тільки законом чи договором не передбачено відповідальності і без вини, наприклад при заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки.
Непереборна сила — це надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (ст. 78 Цивільного кодексу). Непереборною силою вважаються явища стихійного характеру (землетрус, повінь), військові дії, які перешкоджали боржникові виконати зобов'язання. Наприклад, господарство, яке вирощує сільськогосподарську продукцію, звільняється від відповідальності за невиконання зобов'язань за договором контрактації, якщо це сталось внаслідок стихійного лиха або інших несприятливих умов. Проте в деяких випадках, передбачених законом, і дія непереборної сили не звільняє заподіювача шкоди від відповідальності. Наприклад, авіатранспортне підприємство повинно відшкодувати шкоду, завдану життю або здоров'ю пасажира при польотах, посадці або висадці з повітряного судна, якщо це сталося навіть внаслідок несприятливих метеорологічних умов.
Дисциплінарна та матеріальна відповідальність
Дисципліна праці є необхідною умовою всякої спільної праці. Працівники повинні працювати чесно й сумлінно, дотримуватись дисципліни праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, підвищувати продуктивність праці, поліпшувати якість продукції, дотримуватись технологічної дисципліни, вимог по охороні праці, техніки безпеки та виробничої санітарії, берегти і примножувати власність.
До окремих несумлінних працівників застосовуються в необхідних випадках заходи дисциплінарного і громадського впливу. Дисциплінарна відповідальність працівників як наслідок невиконання або неналежного виконання ними своїх трудових обов'язків полягає в застосуванні до порушників дисциплінарних стягнень. Підставою для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку. Дисциплінарний проступок - це протиправна дія чи бездіяльність працівника, що порушує встановлений на підприємстві, в установі, організації внутрішній трудовий розпорядок. Дисциплінарна відповідальність працівника може настати лише у тому випадку, коли проступок пов'язаний з виконанням трудових обов'язків. Тому є неправомірним притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності за негідну поведінку в сім'ї, за появу в нетверезому стані в громадських місцях тощо.
Поведінка працівників на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету. В окремих галузях народного господарства внутрішній трудовий розпорядок встановлюється статутами. Статути діють на залізничному транспорті, в морському, річковому, цивільному повітряному флоті, на підприємствах зв'язку і в деяких інших галузях народного господарства України. Враховуючи те, що в цих галузях народного господарства дисципліна і порядок у роботі мають особливо важливе значення, статути передбачають ширшу систему заходів щодо суворого додержання встановленого порядку праці. Статути поширюються тільки на основний склад працівників вказаних галузей народного господарства. На працівників служб, що безпосередньо не виконують оперативної роботи, поширюються Правила внутрішнього трудового розпорядку.
При порушенні працівниками трудової дисципліни власник або уповноважений ним орган відповідно до ст. 147 КЗпП України може застосувати тільки один з таких заходів стягнення, як догана або звільнення. Для окремих категорій працівників законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені і інші дисциплінарні стягнення.
Вибір власником або уповноваженим ним органом виду стягнення залежить від ступеня тяжкості вчиненого працівником дисциплінарного проступку і заподіяної ним шкоди, обставин, за яких вчинено проступок, попередньої роботи і поведінки працівника.
Притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності не звільняє його від обов'язку нести матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків. Матеріальна відповідальність є відповідальністю юридичною, яка наступає за майнові збитки, заподіяні підприємству, установі, організації.
Основна мета матеріальної відповідальності працівників полягає у забезпеченні збереження майна підприємств, установ та організацій і відшкодуванні завданих їм збитків; сприянні зміцненню трудової дисципліни і вихованню бережливого ставлення до власності; гарантуванні працівникам збереження за ними у всіх випадках певної частини заробітної плати.
Матеріальна відповідальність працівників наступає за певних умов (підстав).
По-перше, при заподіянні прямої дійсної шкоди наявному майну підприємства. Шкодою вважається всяке зменшення майна або погіршення майнового стану підприємства, установи, організації.
При визначенні збитків, заподіяних працівником підприємству, установі, організації, враховується тільки дійсна шкода, тобто зменшення або знецінення наявного майна, а втрачена вигода, тобто неодержані підприємством прибутки, не враховуються. Законодавство про працю не допускає покладення на працівників відповідальності за шкоду, яка належить до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.
По-друге, якщо шкоду заподіяно протиправною дією або бездіяльністю працівника, тобто такою поведінкою працівника, яка суперечить вимогам закону, правилам внутрішнього трудового розпорядку і технологічним інструкціям, що призвело до матеріальної шкоди.
По-третє, наявність причинного зв'язку між майновою шкодою і протиправною поведінкою працівника, тобто що саме ці дії або бездіяльність працівника стали причиною матеріальних збитків.
По-четверте, необхідно встановити вину працівника, тобто що працівник заподіяв шкоду навмисно чи з необережності.
Для того щоб покласти на працівника, який заподіяв шкоду, обов'язок відшкодувати її, необхідна наявність усіх перелічених підстав. Відсутність хоча б однієї з них звільняє працівника від обов'язку відшкодувати збитки.
Трудове законодавство встановлює обмежену чи повну, а в окремих випадках і підвищену (кратну) матеріальну відповідальність. Вид матеріальної відповідальності залежить від того, хто заподіяв шкоду, характеру вини та об'єкта, якому завдано втрат.
Найпоширенішим (універсальним) видом матеріальної відповідальності є обмежена. Вона полягає в тому, що працівник, який заподіяв шкоду, несе відповідальність перед власником у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше від свого середнього місячного заробітку. Обмежену матеріальну відповідальність несуть працівники, з вини яких заподіяно шкоду підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків внаслідок недбалості або необережності. Така відповідальність працівників наступає за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів. Напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, в такому ж розмірі працівники відповідають за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування. Керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники несуть обмежену матеріальну відповідальність, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів щодо запобігання простоїв, випуску недоброякісної продукції, розкрадання, знищення і зіпсуття матеріальних чи грошових цінностей (ст. 133 КЗпП України).
Повна матеріальна відповідальність працівників за збитки, заподіяні з їх вини, передбачена ст. 134 КЗпП України.
1. Коли між працівником і підприємством, установою, організацією укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення збереження майна й інших цінностей, переданих йому Для зберігання або для інших цілей.
Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну матеріальну відповідальність визначені в законодавстві. До них належать завідувачі касами, завідувачі складами, контролери, касири та інші особи, які безпосередньо пов'язані зі зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Письмові договори про повну матеріальну відповідальність можуть бути укладені підприємством лише з працівниками, що досягли 18-річного віку.
Якщо письмовий договір про повну матеріальну відповідальність укладено з працівником, посада якого не включена в перелік посад і робіт, щодо яких укладаються письмові договори про повну матеріальну відповідальність, то працівник не буде нести повної відповідальності, а лише обмежену.
Укладання договору про повну матеріальну відповідальність з працівниками, що займають посади та виконують роботи, не зазначені в переліку, не породжує повної відповідальності за завдану шкоду, якщо закон не передбачає повної відповідальності за іншою підставою.
Відсутність такого договору з тими працівниками, з якими він повинен бути укладений при прийомі на роботу, позбавляє власника права стягнути завдану шкоду в повному розмірі, крім випадків, якщо працівник за законом несе відповідальність за цю шкоду в повному розмірі.
Різновидом повної матеріальної відповідальності на підставі договорів є колективна (бригадна) матеріальна відповідальність. При спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, пов'язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих ним цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може застосовуватись колективна (бригадна) матеріальна відповідальність. Вона широко застосовується на підприємствах державної, кооперативної торгівлі і громадського харчування, підприємствах побутового обслуговування за згодою всього складу бригади, а також за погодженням із профспілковим комітетом. Письмовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладається між власником і всіма членами колективу (бригади).
2. Коли майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами.
3. Коли шкоду завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, що переслідуються у кримінальному порядку. Якщо слідчими чи судовими органами в діях працівника виявлено ознаки кримінального злочину, то незалежно від того, винесено обвинувальний вирок чи справу закрито з яких-небудь мотивів, працівника можна зобов'язати відшкодувати збитки повністю.
4. Коли шкоду завдано працівником, який був у нетверезому стані.
5. Коли шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування.
6. Коли відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків.
7. Коли шкоду завдано не при виконанні трудових обов'язків.
8. Коли службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.
Підвищену матеріальну відповідальність несуть працівники у випадках, прямо передбачених законодавством за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або витратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір. Зокрема, підвищена матеріальна відповідальність встановлена за крадіжку, навмисне знищення або навмисне псування матеріалів, напівфабрикатів і виробів, а також інструментів, спецодягу та інших речей, виданих підприємством (установою) у користування працівникам (вимірювальні прилади, респіратори, маски, окуляри тощо). Винні особи повинні оплатити вартість цього майна в п'ятикратному розмірі.
Підвищена матеріальна відповідальність застосовується і в деяких інших випадках. Так, при розкраданні, недостачах і понаднормативних витратах коштовних матеріалів, дорогоцінних каменів та інших валютних цінностей працівники відповідають у підвищеному розмірі. Особи, винні у розкраданні великої рогатої худоби, свиней, овець, кіз і коней, що належать державним і колективним сільськогосподарським підприємствам, також відшкодовують збитки у підвищеному розмірі.
Підвищену матеріальну відповідальність несуть працівники і в інших випадках, коли це прямо передбачено чинним законодавством.
Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкодження. Примусове стягнення заподіяних збитків здійснюється в такому порядку. Відшкодування збитків працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, здійснюється за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, а керівниками підприємств, установ, організацій та їх заступниками - за розпорядженням вищого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника.
Розпорядження про утримання з заробітної плати має бути видане не пізніше двох тижнів від дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернене до виконання не раніше семи днів від дня повідомлення про це працівникові. Якщо працівник не згідний з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку вирішення трудових спорів.
У решті випадків покриття шкоди проводиться шляхом подання власником позову до районного {міського) суду протягом 1 року від дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку проводиться за позовом вищого в порядку підлеглості органу або за заявою прокурора. Збитки відшкодовуються незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. Розмір усіх відрахувань при кожній виплаті заробітної плати не може перевищувати 20%, а у випадках, окремо передбачених законодавством, — 50 % заробітної плати, яка належить до виплати працівникові.
Відповідно до чинного трудового законодавства, усі працівники підлягають обов'язковому соціальному страхуванню власником від нещасних випадків і професійних захворювань. Кодекс законів про працю України, Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. та інші нормативні акти покладають на власника матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ними своїх трудових обов'язків. Відшкодування здійснюється у повному роз- мірі втраченого заробітку, а також сплачується потерпілому (членам сім'ї та утриманцям померлого) одноразова допомога. При цьому пенсії та інші доходи, одержані працівником, не враховуються. Розмір одноразової допомоги встановлюється колективним договором (угодою, трудовим договором).
При встановленні у потерпілого відповідно до медичного висновку - стійкої втрати працездатності ця допомога повинна бути не меншою від суми, визначеної з розрахунку середньомісячного заробітку потерпілого за кожен відсоток втрати ним професійної працездатності. У випадку смерті потерпілого розмір одноразової допомоги повинен бути не меншим від п'ятирічного заробітку працівника на його сім'ю, крім того, не менше однорічного заробітку на кожного утриманця померлого, а також на його дитину, яка народилася після смерті.
Якщо нещасний випадок стався з вини потерпілого, що встановлено комісією по розслідуванню нещасного випадку, розмір одноразової допомоги може бути зменшено, але не більш як на 50 %. Власник також відшкодовує потерпілому витрати на лікування (в тому числі санаторно-курортне), протезування, придбання транспортних засобів, догляд за ним та інші види медичної і соціальної допомоги відповідно до медичного висновку, надає інвалідам праці допомогу у вирішенні соціально-побутових питань.
За працівниками, які втратили працездатність через нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, зберігається місце роботи (посада) та середня заробітна плата на весь період до відновлення працездатності або визнання їх у встановленому порядку інвалідами. У разі неможливості виконання потерпілим попередньої роботи власник зобов'язаний забезпечити відповідно до медичних рекомендацій його перепідготовку і працевлаштування, встановити пільгові умови та режим роботи. Працевлаштування таких осіб може здійснюватись державною службою зайнятості населення. Власник при цьому зобов'язаний відрахувати цільовим призначенням до Державного фонду сприяння зайнятості населення кошти у розмірі середньорічної заробітної плати працівників за кожне нестворене робоче місце для таких осіб.
Крім матеріальної відповідальності законодавство передбачає відщкодування власником працівникові моральної шкоди, причому таке відшкодування моральної шкоди можливе без втрати потерпілим працездатності. Моральною втратою потерпілого вважаються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що призвело до погіршення можливостей реалізації ним своїх звичок, бажань та ін.
Виплата сум, що належать потерпілому працівникові за період його тимчасової непрацездатності або в порядку відшкодування збитків та одноразової допомоги, здійснюється із фонду соціального страхування.
Принципи юридичної відповідальності
Юридична відповідальність може служити не тільки метою зміцнення законності і захисти порушених прав і свобод громадян і інших осіб. У руках держави вона легко може перетворитися в легалізований засіб розправи і масових репресій. Держава, її органи, намагаючись викорінити правопорушення, створити стабільний правопорядок у деяких випадках використовують такі методи боротьби, що самі перетворюються в правопорушників і злочинців. Для того щоб юридична відповідальність не перетворювалася у свою протилежність, юридична наука і практика виробили ряд принципів, дотримуючи які держава діє в рамках законності і не переходить тієї межі, за якої реакція на правопорушення з'являється новим правопорушенням.
Принципи юридичної відповідальності — це незаперечні вихідні вимоги, що ставляться до правопорушників і дозволяють забезпечувати правопорядок у суспільстві. Вони є різновидом міжгалузевих принципів права, відображають його глибинні усталені закономірні зв'язки.
У числі основних принципів юридичної законності найчастіше називають наступні принципи.законності;
обґрунтованості;
справедливості;
невідворотності юридичної відповідальності;
презумпції невинності;
права на захист особи, притягнутого до відповідальності;
неприпустимості залучення до відповідальності за те саме правопорушення два і більш рази.
Принцип законності юридичної відповідальності означає, що діяльність державних органів і посадових осіб по застосуванню юридичної відповідальності ведеться в повній відповідності з вимогами діючого законодавства і не виходить за межі його вимог, змісту і мети.
Відповідальність застосовується тільки за скоєне правопорушення, тобто винне протиправне діяння деліктоздатної особи. Ніякі інші факти й обставини не можуть служити підставою для застосування кримінально-правових і інших санкцій. Сучасна демократична держава відкидає відповідальність по мотивах соціальної небезпеки особи або інших підстав об'єктивного зобов'язання. Вона також послідовно дотримується принципу незастосування закону, що встановлює заборони, до діянь зроблених до набуття його законної сили. Додання зворотної сили закону в даному випадку означало б покарання осіб за дії, що у момент їхнього здійснення були правомірними чи юридично нейтральними.[1; с.345]
Відповідальність застосовується компетентним чи органом посадовою особою. При цьому всі кримінальні справи і значна частина адміністративних провин розглядаються тільки судами. Важливою гарантією захисту прав і воль людини є закріплений ст. 47 Конституції РФ принцип, відповідно до якого ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в тім суді і тім судді, до підсудності яких воно віднесено законом. Чинне законодавство детальне регламентує питання компетенції судових органів, їх територіальної і персональної підсудності. І ці положення повинні неухильно дотримуватися. Конституція України також закріплює право обвинувачуваного на розгляд його справи судом за участю присяжних засідателів. Однак цим конституційним правом значна частина обвинувачуваних поки що скористатися не може через відсутність відповідного закону і названих судів у більшій частині України.
Дослідження обставин здійснення правопорушення, застосування і реалізація санкції здійснюються в суворій відповідності з діючим процесуальним законодавством з дотриманням передбачених ним процесуальних дій, що гарантують об'єктивний і всебічний розгляд справи і винесення обґрунтованого рішення.
Обраний захід відповідальності правопорушника обмежується межами санкції порушеної норми. За певних умов вона може призначатися і нижче нижчої межі. Однак більш суворіше покарання, ніж передбачене санкцією порушеної норми, може призначатися тільки по сукупності правопорушень у порядку і на підставах, установлених законом.
Принцип обґрунтованості відповідальності розуміється як усебічний, повний і об'єктивний розгляд обставин справи. Реалізація даного принципу означає, що:
зібрані в справі обставини відповідають дійсності;
протиправне діяння і зв'язані з ним обставини розкриті повно, а приваблювана особа викрита в здійсненні правопорушення;
у справі виявлені обставини як обтяжуючі, так і пом'якшуючі провину правопорушника.
Важливою гарантією обґрунтованості відповідальності виступає закріплене Конституцією України положення, відповідно до якого забороняється використання доказів, отриманих з порушенням закону. Кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне законодавство й інші закони детально визначають порядок діяльності органів держави і посадових осіб у процесі збору й аналізу доказів у справі. І у всіх випадках, коли встановлений законом порядок не був дотриманий, отримані докази не можуть використовуватися при ухваленні рішення в справі.
Як зазначав П.М.Рабинович, справедливість юридичної відповідальності означає схвалення і підтримку населенням, іншими інститутами цивільного суспільства міри, застосованої державними органами до правопорушника. Рішення в справі може визнаватися справедливим при неодмінному дотриманні принципів законності й обґрунтованості. Якщо захід відповідальності був застосований з порушенням закону без з'ясування всіх обставин справи, встановлення істини, то вона не може визнаватися справедливим тому, що порушено її основи в процесі правозастосовчої діяльності.
Однак дотримання названих принципів не гарантує справедливості винесеного рішення. Тому що можливі рішення, що ґрунтуються на законі і відповідають йому, але власне кажучи являють собою типове беззаконня. Тому принцип справедливості юридичної відповідальності має самостійне значення.
Справедливість юридичної відповідальності, зокрема, означає, що:
не можна призначати захід кримінального покарання за адміністративні й інші провини;
юридичну відповідальність повинний нести той, хто зробив правопорушення;
покарання повинне відповідати, бути пропорційним до розміру скоєного правопорушення. Порушення цієї вимоги справедливості означає незаконність самого рішення.
Звичайно, у суспільстві, що характеризується суперечливими інтересами і правовими поглядами, принцип справедливості може розумітися і застосовуватися різним чином. Рішення, що однією частиною населення може визнаватися справедливим, часом оцінюється прямо протилежним іншою частиною населення. Тому критерієм справедливості повинні виступати не стільки моральні норми, які оцінюються тією чи іншою частиною населення, скільки норми, засновані на загальнолюдських цінностях і інтереси всього суспільства, чи більшості його членів.
Принцип невідворотності відповідальності означає, що будь-яка особа незалежна від свого чи службового матеріального становища, інших обставин підлягає заслуженому покаранню за скоєне ним правопорушення. Скоєне повинно одержати публічний розголос і зазнати державного осуду з боку компетентних органів держави. Питання про покарання правопорушника зважується індивідуально. Чинне законодавство дозволяє не застосовувати примусових заходів, якщо по обставинах справам їхнє застосування визнається недоцільним.
Здійснення принципу невідворотності покарання є необхідною умовою ефективності юридичної відповідальності, забезпечення дієвості її функцій. Невідворотність відповідальності забезпечується діяльністю міліції, прокуратури, інших правоохоронних органів, що повинні оперативно виявляти осіб, що скоїли злочини й адміністративні провини, викривати їх у протиправних діяннях. Суди у свою чергу повинні виносити справедливі рішення. Однак реалізувати належним чином цей принцип не вдається у жодній сучасній державі.
Залишаються нерозкритими найчастіше найбільш тяжкі, особливо небезпечні злочини. Держава поки що не може покінчити цілком з діяльністю злочинних організацій, що спеціалізуються на крадіжках, продажі наркотиків, здійсненні замовлених убивств і інших злочинів. Присутні також випадки, коли правопорушення, скоєні посадовими особами і стали надбанням гласності, залишаються безкарними.
Усі ситуації, коли правопорушник не несе заслуженої відповідальності, негативно позначаються на правосвідомості громадянського суспільства. Різко падає престиж діючих законів. У свідомості населення підсилюється дія негативних оцінок, як діючого законодавства, так і влади, нездатної послідовно і повно провести принцип невідворотності покарання.
Дія принципу невідворотності покарання не повинне порушувати іншого принципу відповідальності -- презумпції невинності.
У відповідності із ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Ніхто не зобов'язаний доводити свою не винуватість у вчиненні злочину.
Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Доведення провини покладається на спеціальні органи держави: органи досудового слідства і дізнання, прокуратуру. При цьому обов'язок доведення невинності не можна перекладати на підозрюваного й обвинувачуваного. Тому що обвинувачення, покладене в основу вироку, повинне бути засноване на доведених, а не можливих фактах, а визнання винності обвинувачуваного підтверджено безперечними й об'єктивними доказами.
Презумпція невинності поширюється і на сферу адміністративних і дисциплінарних провин, обов'язок виявлення і припинення яких лежить на органах держави і посадових осіб. Тому що кожен громадян, чи інша особа не може визнаватися винним у здійсненні провин раніше, ніж це буде доведено компетентними органами і встановлено прийнятими ними рішеннями. Громадяни також звільняються від обов'язку доводити свою невинність у здійсненні адміністративної чи дисциплінарної провини.
Найважливішим принципом юридичної відповідальності, покликаним забезпечувати реальну дію презумпції невинності, є право на захист і кваліфіковану юридичну допомогу.
Право на захист виражається у виді процесуальних прав притягнутого до відповідальності знати суть обвинувачення, приводити докази своєї невинності, оскаржити дії і рішення правозастосовця у вищі органи чи в суд. Крім того, притягнутий до відповідальності може користатися кваліфікованою юридичною допомогою.
Відповідно до ст. 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
На наш погляд великим упущенням в чинній Конституції України є відсутність норми яка б регулювала відносини про те, що кожен затриманий, ув'язнений під варту, обвинувачуваний у здійсненні злочину має право користатися послугами адвоката (захисника) з моменту відповідно затримки, взяття під варту чи пред'явлення обвинувачення. Крім того, якщо обвинувачуваний не має достатніх коштів, але бажає користатися послугами адвоката, те така допомога йому надається безкоштовно. Аналогічним правом володіють і особи, притягнуті до відповідальності за здійснення якої-небудь провини.
Найважливішим принципом юридичної відповідальності, спрямованим на захист прав осіб, що скоїли протиправне діяння, є принцип, відповідно до якого ніхто не може бути повторно притягнутий до відповідальності за те саме правопорушення. Принцип відомий з часів Древнього Рима у формі вираження - «не двічі за одне». Суть принципу виражається в тому, що справа не може бути заведена (порушена) по факту правопорушення, у відношенні якого вступило в силу рішення компетентного правоохоронного органу чи посадової особи.
Цей принцип не застосовується у випадках, коли те саме протиправне діяння виступає підставою для залучення до різних видів відповідальності. Наприклад, особа, засуджена до позбавлення волі за крадіжку, одночасно зобов'язується відшкодувати матеріальний збиток потерпілому. У даному випадку застосовуються два види санкцій: штрафна - у виді позбавлення волі і право-відновлювальна - у вигляді обов'язку відшкодувати матеріальний збиток. Прикладом протиправного діяння, за скоєння якого можуть застосовуватися два види штрафних санкцій, служить дрібна крадіжка, вчинена особою за місцем роботи. Застосування до особи мір адміністративного стягнення дає підставу роботодавцю звільнити працівника з роботи.
3. Мета та функції юридичної відповідальності
Юридична відповідальність необхідна насамперед в ім'я справедливості, щоб «відповісти» належним чином на негативне (байдуже, безвідповідальне, зневажливе, а іноді навіть вороже) ставлення до людей, суспільства, держави, що виявилося у правопорушенні, щоб обмежити в чомусь, покарати правопорушника.
Кузьменко пропонує під обмеженням розуміти всю сукупність явищ, що здійснюють свій вплив на можливості особи обирати вид та міру своєї поведінки звуженням обсягу її особистих конституційних прав і свобод, які становлять сферу її індивідуальної свободи, або розширенням обсягу її обов’язків на підставах, умовах і порядку передбачених законом. Автор акцентує увагу та тому, що результатом такого впливу є правомірне стримування протизаконного чи іншого діяння особи, через що створюються умови для задоволення інтересів інших осіб та інтересів суспільства.
Вітчизняне законодавство містить обмеження прав та свобод особи з метою усунення загрози найважливішим цінностям держави і громадській безпеці, здоров’ю населення, інтересам інших осіб.
При цьому покарання не має на меті завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність — так вимагає закон, зокрема ч.3 ст. 50 Кримінального Кодексу України.
Ч.2 цієї ж статті визначає, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тобто можна виділити 3 основні цілі (мети) юридичної відповідальності:
1. кара правопорушника за вчинене суспільнонебезпечне діяння;
2. виправлення засудженого;
3. запобігання вчиненню нових злочинів. Цей інститут має назву превенція. Вирізняють спеціальну та загальну превенцію. Під загальною превенцією розуміється запобігання вчиненню нових злочинів усім суспільством (через покарання злочинців, проведення роз’яснення серед населення тощо), спеціальна превенція – заходи стримування від протиправних дій злочинців.
Спеціальна превенція дійсно діючий засіб, він включає 2-а аспекти: юридичний та фактичний. Юридичний полягає в засудженні особи ти дій правопорушника. Фактичний – вплив пенітенціарних установ.
Але не можна зводити юридичну відповідальність лише до «відплати» правопорушнику, її функції є ширшими, а головне — гуманнішими, їх в основному три:
1) охоронна — захистити, охороняти від посягань на такі найважливіші для всіх людей цінності, як права і свободи громадян і організацій. Якщо такі посягання вчинено, то юридична відповідальність має на меті відновлення, відшкодування, «ремонт» блага, що постраждало;
2) виховна — змінити погляди, свідомість правопорушника так, щоб він у майбутньому не допускав подібних проступків;
3) запобіжна (профілактична) — на окремих людей, які могли б (через недостатню свідомість або з інших причин) вчинити правопорушення, вплинути таким чином, щоб вони утрималися від цього.
Юридична відповідальність буває різною і залежить від виду правопорушення, «розмірів» шкідливості (або небезпеки) його наслідків, кола людей і організацій, яким заподіяно шкоду. Урахування цих обставин — неодмінна умова справедливості покарання.
Дві обставини — ступінь шкідливості (або, небезпечності) правопорушення і особа правопорушника — завжди беруться до уваги при встановленні міри юридичної відповідальності як при виданні закону, так і при його застосуванні до конкретних осіб. Це цілком відповідає засадам соціальної справедливості і виражається у принципі індивідуалізації відповідальності: вона повинна відповідати ступеню тяжкості правопорушення (тяжкості «вчиненого», як виражаються юристи) і особливостям особи правопорушника.
Функції юридичноївідповідальності

правоохоронна
виховна

v
v

правовідновлююча (компенсаційна)
загальнопревентивна

- спрямована на відновлення незаконно порушених прав, примусове виконання невиконаних обов'язків, властивих цивільній, насамперед, майновій, відповідальності (відновлення майнового права). Правовідновлюючі санкції мають абсолютно визначений характер: розмір заподіяної шкоди може бути точно встановлений незалежно від обставин правопорушення
— спрямована на виховання громадян у дусі поважання закону

каральна (штрафна)
спеціально-превентивна

спрямована на покарання державою правопорушника та запобігання новим правопорушенням; притаманна насамперед кримінальній та адміністративній відповідальності, а також цивільній (конфіскація, штраф, відмова в захисті суб'єктивного цивільного права). Каральні санкції мають відносно визначений характер, встановлюють вищу або нижчу межу покарання (стягнення): його призначення залежить від обставин правопорушення, ступеня вини, характеристики особи та інших обставин
— спрямована на виховання правопорушника


Висновок
Юридична відповідальність — це передбачене законом і застосоване органами держави примусове обмеження або позбавлення правопорушника певних благ. Вона завжди супроводжується моральним осудженням порушника закону. Розрізняють такі основні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, цивільна, адміністративна, кримінальна.
Юридична відповідальність застосовується лише за певних обставин, передбачених законом, які називаються підставою відповідальності. Такою підставою є факт вчинення правопорушення.
Юридична відповідальність - це найсуворіший, «жорсткий», але все ж не єдиний примусовий засіб держави для боротьби з порушеннями права, для їх запобігання.
Основнимим видами відповідальності є :
кримінальна;
адміністративно-правова;
цивільно-правова;
дисциплінарна.
Принципи юридичної відповідальності — це незаперечні вихідні вимоги, що ставляться до правопорушників і дозволяють забезпечувати правопорядок у суспільстві. Вони є різновидом міжгалузевих принципів права, відображають його глибинні усталені закономірні зв'язки.
У числі основних принципів юридичної законності найчастіше називають наступні принципи.законності:
обґрунтованості;
справедливості;
невідворотності юридичної відповідальності;
презумпції невинності;
права на захист особи, притягнутого до відповідальності;
неприпустимості залучення до відповідальності за те саме правопорушення два і більш рази.
До основних функцій належать:
правоохоронна;
каральна;
правовідновлювальна.
Список використаної літератури:
Нормативна література:
Конституція України;
Законом України «Про охорону праці;
Закону України від 12 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів»;
Кримінальний кодекс України;
Цивільний кодекс України;
Кодекс законів про працю;
Навчальна література:
Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави. - К., 1999.
Ведєрніков Ю.А., Грекул В.С., Папірна А.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник для підготовки до державного іспиту. - Дніпропетровськ: Юридична академія МВС України, 2005.
Цвік М.В Загальна Теорія Держави і права.–Харьків 2002.
Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник за ред. В.В.Копєйчикова – К.:Юрінком, 2002.
Кельман М.С. Теорія держави. –Тернополь,1997
Скакун О.Ф. Теорія держави та права. – Харків: Консум, 2001.
Ващенко С.В. Визначення адміністративної відповідальності в системі правових засобів та проблеми її врегулювання в законодавстві України //Вісник Запорізького юридичного інституту – 2000 - № 4
Хуторян Н.М. Теоретичні проблеми матеріальної відповідальності сторін трудових правовідносин: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. – 264с.
Ярмакі Х.П. Проблеми адміністративної відповідальності //Вісник Запорізького юридичного інституту – 2000 - № 4
Комарів «Теорія держави і права» М.,-1996р.
Мальтузов Н.И., Малько А.В. «Курс лекцій» М.,-1996р.
Спиридонов Л.И. «Теорія держави і права» М.,-1996р.
Хропанюк В.Н. «Теорія держави і права» М.,-1997р.
Венгеров А.Б. «Теорія держави і права» М.,-1994р.
Лазарев В.В. «Загальна теорія держави і права» М.,-1996р.
Кравчук В.М. «Теорія держави і права (опорні конспекти)»
Котюк В.О. «Теорія права» К.,-1996р.