завідувачка музею історії Національного університету водного господарства та природокористування
28 вересня 2007 р. Газета «ТРИБУНА СТУДЕНТА»
Ювілейний зорепад
Осінь-2007 – як ніколи – багата на ювілеї та пам’ятні дати. Нещодавно університет вшанував С.Т.Вознюка з його 80-літтям. На черзі – відзначення 85-річчя, відколи нашому університету надано статус вищого навчального закладу. Предтеча нашої "альма-матер" з 1915 до 1920 іменувалася як Київське середнє сільськогосподарське гідротехнічне училище. На базі училища у 1920 році було організовано гідротехнічне відділення Київського сільськогосподарського технікуму, котрий у 1922 році розформували на три самостійні навчальні заклади, які стали технікумами. Згідно зі структурою системи освіти України (на відміну від Росії) технікуми тоді вважалися практичними інститутами. Студенти технікумів оволодівали більш практичними і вужчими фаховими знаннями та навичками, ніж в інститутах. Це давало можливість за коротший термін підготувати таких потрібних фахівців-практиків. Творці свого дітища – члени Технічного товариства по розповсюдженню наукових та технічних знань серед простого люду – професори та викладачі Київського політехнічного інституту, які в 1915 році організували в Києві вищезгадане училище, вклали у справу не тільки власну душу, а й свою любов. Отже, одухотворене начало заклало в підвалини майбуття той потенціал міцності та життєстійкості, що на всіх відрізках розвитку його історії не тільки забезпечило збереження закладу, а й дало можливість йому творчо розвиватися. От що значить любити те, що робиш, а не тільки робити те, що любиш! Восени 1967 року студенти колишнього УІІВГ стали обживати гуртожиток № 2. У 1977 році над студмістечком 9-поверхівкою зависочів гуртожиток № 6 з блочною системою проживання, що створювало для студентів комфортні умови побуту, навчання та відпочинку. Мешканці згаданих гуртожитків "день народження своєї домівки" і дату урочистостей оберуть для себе самі, бо в архівних матеріалах точних чисел "днів народжень" гуртожитків ще не знайдено. Члени туристичного клубу "Азимут" також підійшли до свого 40-річччя. У 1967 році в рамках діяльності профспілок став розвиватися рух "За активний відпочинок!" Ініціатива знайшла відгук в душах романтичної молоді. В місті ширилися відомості про діяльність міського турклубу "Факел" і студентам УІІВГ було на кого рівнятися. З тих пір серед "водників" не переводяться романтики, які за покликом дороги здолали відстані із заходу на схід, з півночі на південь практично чи не всього тодішнього Радянського Союзу.
Музей історії університету також незабаром здолає 40-річний рубіж із початку своєї діяльності. Власне "кругла дата" – календарна. П’ять останніх років музей був закритим для відвідування через реконструкцію експозиції та ремонт нового приміщення. Музей задумувався у 1967 році ректором УІІВГ Костянтином Семеновичем Семеновим для того, щоб зберегти пам’ять про Київський період історії, встановити зв’язок нового Рівненського періоду з киянами-попередниками – чим забезпечувався би цілісний хід історії у наступних періодах її розвитку. Групу ентузіастів очолила доцент кафедри вищої математики Олена Самсонівна Столова, на очах якої наш навчальний заклад зростав уже як повноважний інститут, виокремившись усім складом меліоративного факультету з-під крила Київського сільськогосподарського інституту у 1930 році. По-різному в різні роки виглядав сам музей. Спочатку – кілька стендів у коридорі. Потім – куточок у профкомі. Тривалий час музей розміщувався в кімнаті на другому поверсі головного корпусу. Екскурсоводами були й аспіранти, і студенти-активісти, і викладачі. Робота в музеї тривалий час здійснювалася безкоштовно і на добровільних началах. Тому, коли довелося вивчити фонди матеріалів, що накопичилися за десятиліття, можна було гірко жалкувати – надто багато цінних матеріалів втрачено через невміле їх збереження. Оновлену експозицію в новому приміщенні фактично було робити ні з чого. Та й власне пам’ятки історії університету ілюстрували далеко не ту історію, яка, як виявилося в результаті вивчення архівів, була насправді. Однак, завдяки сучасним комп’ютерним технологіям, дещо представлено у вітринах експозиції. Проте, музей – це те місце, де демонструються оригінальні речі та документи. Від цього принципу намагалися не відступати оформлювачі музею. Сьогодні відвідувачі мають можливість побачити експонати всіх періодів основного історичного шляху університету. Перші гості завітали до музею 4 вересня 2007 року. Це першокурсники групи МО-ІІ (куратор Б.О.Король). За давньою традицією усі першокурсники проходять через ритуал знайомства зі своїм навчальним закладом у стінах музею його історії. Перші відвідувачі справляють різне враження, як студенти, так і викладачі. Наприклад, студентам групи ЕП-13 (куратор В.М.Гісюк) було так цікаво, що вони сипали і сипали запитаннями, на які бажали отримати фундаментальні відповіді, незважаючи на пізній час і втому. Серед відвідувачів групи ЗВК-12 виявився 500-й гість музею історії НУВГП. Ним став Назар Прокопчук – випускник Дубенської ЗОШ №7.
Звичайно, зустрічі з "історією" триватимуть впродовж всього навчання. Адже на базі нашого музею історії задумано організувати центр по вивченню вітчизняної науки і техніки з опорою та акцентами на специфіку рідного ВНЗ. У своїх наукових роботах студенти обов’язково торкатимуться питань історії. Викладачі, сподіваюся, також апелюватимуть до тих матеріалів, що становлять фонд музею – взаємозв’язки не припинятимуться. Свій день народження музей історії університету відзначатиме в рамках заходів, приурочених святкуванню 85-річчя з дня отримання університетом статусу вищого навчального закладу. Подія передбачає неймовірно цікаві зустрічі! Музей завжди радий кожному відвідувачу.
Єва ФІЛІПОВИЧ,завідувачка музею історії НУВГП
30 червня 2006 р. Газета «Сім днів», № 26 (653), ПОЛЕМІЧНО
До історії "ВОДНИКА"або "ідоли обов’язково падуть"
Факти - річ уперта, нічого й говорити. Задокументована істина часто-густо може виявитися незручною під критичним поглядом щодо вимог сучасності. Коли її проігнорувати не вдається (пам’ятаєте відоме прислів’я "написане пером не вирубаєш і сокирою"), то механізм замовчування, намагання обійти "гострі" кути, маніпуляції з підтасуванням бажаного, а не реального, насамкінець неправомірне тлумачення – все це призводить до фальсифікації, а отже, до формування викривленого уявлення про світ і події. Світова історія не знає прикладів подачі будь-якої ідеології без міфів і перекручувань. За принципом: "Вигідне те, що зручне". А правда, яка "коле очі", оголошується шкідливою, якщо не ворожою!
Так сталося і на прикладі подачі історії нашого давнього та шанованого в усіх-усюдах університету - НУВГП, коли юрби студентів у рамках виховних заходів приводили на екскурсії до інститутського музею, коли він ще працював. Боюсь бути не популярною, коли скажу, що потрібно дякувати Богові та обставинам, що в переддень відзначення 80-річного ювілею "водника" не вистачило коштів, сил і натхнення оновити експозицію під... чергову показуху. Стару експозицію ліквідували, експонати впродовж трьох років належного зберігання не мали, дещо було навіть вкрадено або назавжди втрачено. Причиною такого ставлення до набутків пам’яті стала елементарна байдужість і злочинна позиція колег, які керувалися недбалою філософією: "Моя хата скраю", або "Після мене хоч потоп"... Яке це має принципове значення? Все дуже просто - ми жили за часів "Іванів", які не знали свого коріння. Дух тимчасовості й думка: "якось воно буде" стали отими "граблями", на які наступаючи раділи, що хоч їх ще не вкрали! Навіть з цього прикладу переконуємося, як міцно можна триматися за звичне і як звичне міцно тримає нас. А поворухнутися і щось змінити виходить собі "дорожче", бо хоч якась ініціатива неминуче обертається покаранням. Та все продовжує існувати лише для "свідомості" тих, хто боїться відповідальності. Чудову ідею не загубити пам’ять про минуле, як водилося в часи комуністичної ідеології, звели до формальності. Назбирали матеріалів, їх місце в музеї закріпили аргументами "виправдовуючої" текстівки, скомпонували в експозиції - й можна звітуватися про виховний вплив заходу на майбутніх будівників комунізму. Але по суті глибокого і правдивого вивчення історії нашого навчального закладу ніколи не було. Та й спогади у людей, що ще пам’ятають минуле – вибіркові. Вибірково проглядали й документи в архіві. І це при тому, що в НУВГП є такі потужні кафедри історії та політології. Краще вивчати "захмарність" чогось і здобувати за це собі наукові ступені, аніж розібратися в тому, що є своїм, рідним. Чому? Та просто головного болю менше. Однак починати благородну справу скурпульозного вивчення наших власних витоків рано чи пізно, а таки доведеться. Не відразу вималювалася й концепція нового майбутнього музею історії університету в частині підготовки та подачі матеріалу для екскурсій. Сутність її полягає у формуванні експозиції на основі незаперечних фактів, добутих в архівах, а не в тому, що увесь зібраний масив паперів і документів зі спокійним сумлінням розсунути по сховищах. Аби майбутній музей відповідав званню "народний", навіть форсувати мить його відкриття для відвідувачів не варто. І не лише тому, що інвентаризація артефактів, їх реставрація та консервація відбуваються вкрай повільно. Час на всебічне вивчення та класифікацію матеріалів забирає винятково багато сил. Пошукова робота, що провадиться в архіві, вимагає тривалого аналізу та осмислення. Хочете прикладів – будь-ласка! Початковий період нашої історії занадто віддалений у часі. Він цікавий тим, що реально віддзеркалює той старт і перші миті великого шляху НУВГП до сьогодення, які стали фундаментом майбуття. Ілюстративного матеріалу вкрай мало, але він є! Це тішить. Однак уже перше, що вразить відвідувачів старшого покоління, - що звичні "ідоли падуть". Постараюся сформулювати те, на чому формую свої тези. Згідно зі знайденими документами (не без добрих людей, які притримували до цього часу і не викинули на смітник фотокопії архівних документів) виходить, що лік числа підготовлених фахівців сільськогосподарської меліорації починати слід зовсім не від 1926 року. Не з "єдиного" на той час випускника О.Д.Панадіаді, якого прирекли бути першим, виходячи з його професійних досягнень та успіхів у майбутньому. Їх авторитетність вдало підкріпили минулим фактом з біографії, який поблажлива доля подарувала своєму обранцю. Якби "ті" часи панували ще й досі, то 26 вересня 2006 року у "воднику" були б заплановані широкомасштабні акції зі вшанування 100-річного ювілею від... дня народження "першого випускника". Міфотворці про цей факт повинні були б пам’ятати і до події готувалися б заздалегідь. Але в цій історії все далеко не так уже й просто. Гідромеліоративне училище, відкрите 1915 року членами Товариства з розповсюдження технічної освіти, до остаточного встановлення радянської влади в Києві в 1920 році, за п’ять років уже встигло підготувати для народного господарства 100 (!) фахівців-меліораторів. Саме на базі згаданого училища сформували в 1920 році меліоративне відділення Київського сільськогосподарського технікуму. До свого розформування 1922 року в числі інших фахівців технікум випустив 41 меліоратора. Оскільки всі три відділення технікуму стали базою для трьох новоутворених самостійних навчальних закладів, то законним правонаступником першого випуску Київського меліоративного технікуму ("інженерним" він стане через два роки у зв’язку з новим поглядом на технікуми, які мали б готувати працівників вищої кваліфікації - інженерів-практиків певної вузької галузі народного господарства і державного будівництва) і є новий навчальний заклад, в якому згідно з розподілом контингенту доучувалися студенти, що вступали на навчання до сільськогосподарського технікуму. У 1923 році народне господарство молодої Країни Рад отримало 27 фахівців з дипломами Київського меліоративного технікуму. Логічно постає запитання, хто ж вважається тоді першим керівником навчального закладу? Так ось, згідно з документами, технікумом керував інженер В.Д.Нерехтський, котрий донедавна був завідувачем відділення с/г меліорації в КСГТ. Через рік його з посади змістять - не зумів налагодити в умовах тотального безгрошів’я роботу нового навчального закладу. Представник царської інтелігенції не знайшов мови з новими радянськими органами влади. Ленін взагалі планував, що країна Рад має жити без грошей. Але без промисловості, товарів повсякденного вжитку та торгівлі життя завмирало всюди. Гроші – кров не тільки в торгівлі, а й у цілій економічній сфері. Кризовий стан справ деморалізував Нерехтського. Другий рік існування меліоративного технікуму став роком намагань утримати від розвалу і повного знищення новонароджений навчальний заклад. Політика військового комунізму, яка силою стримувала все те, що розпадалося, вимагала перевірених революційною боротьбою очільників. Новим керівником навчального закладу в 1923/24 навчальному році став О.Я.Вітров. Міфотворців від ідеології кандидатура О.Вітрова на місце "першого ректора" дуже влаштовувала. Головне, що сама біографія керівника робила його своїм серед своїх. У числі червоногвардійців з Головних залізничних майстерень Києва спільно з бойовиками-"арсенальцями" він брав активну участь у повстанні проти Центральної Ради в січні 1918 року. Вже потім відповідно до посади з професійного революціонера О.Вітров стане "талановитим організатором та чуйним педагогом". А тоді, в далекому і непростому 1923 році, за завданням партії новопризначений керівник прийняв справи і тяжку спадщину. Асигнування на господарчі витрати з місцевого бюджету для технікуму становили всього 79 карбованців на рік. Заборгованість за перший квартал 1923 року з заробітної платні для викладачів і персоналу становила 471 карбованець 57 копійок. 137 студентів технікуму і 90 учнів профтехшколи навчали 28 викладачів на загальній площі 216 квадратних сажнів. У бібліотеці нараховувалося лише 933 книжки. Розруха, голод і холод були сильнішими за впливом на розум і почуття людей, аніж гасла та революційні заклики. Список викладацького складу зі скупими анкетними даними свідчив, що жоден із 28 викладачів не мав ніякої партійності. Революційну свідомість мас новому керівнику ще належало виховати усіма засобами, якими користувалися на зорі радянської влади в Україні... Вже з наведених прикладів випливає, що ретельні та вдумливі дослідження архівних матеріалів розкриють нам очі на таку історію університету, якої ніхто достеменно так і не знав. Що це дасть? Не лише те, що "ідоли падуть". Історія розвивається по спіралі, повтори сценаріїв розвитку подій не поодинокі. Ну, візьміть хоча б часи тотального безгрошів’я на початку 90-их років ХХ століття! Чим не ситуація початку 20-их і безвихідь у випадку з Нерехтським?! Але істина ж проста та доступна: знаючи минуле, можна вберегтися від типових помилок у майбутньому. Та й герої народжуються не сьогоденням і свою славу ми маємо примножувати за рахунок зразків прекрасного. Того, що отримали завдяки великому і суперечливому історичному досвіду в плеяді авторитетних вищих навчальних закладів України. P.S. Вивчення історії НУВГП, особливо раннього періоду, цікаве сюрпризами та новими відкриттями. Як стало відомо, "водник" було започатковано ще в 1915 році, а не в 1922-му, як вважалося досі. Це сталося завдяки групі професорів Київської політехніки, які утворили Товариство з розповсюдження наукових і технічних знань серед народу. Власним коштом членів Товариства було відкрито Київське середнє сільськогосподарсько-гідротехнічне училище. Іншими словами – гідротехнічну школу. В анналах музейних фондів є документи учнів тієї пори і записи студентських справ у матрикульних книгах, що зберігаються в Рівненському обласному державному архіві. Студенти гідротехнічної школи входили до складу Помічного куреню Студентів Січових Стрільців. Про це зазначено у книзі Зенона Стефаніва "Українські збройні сили 1917-21 рр." (ч. ІІ). Цей військовий підрозділ чисельністю 250 чоловік знаний в історії І-ої російсько-більшовицької війни часів УНР з бою під Крутами 30 січня 1918 р. Вояки Студентського загону були погано вишколені для ведення активних бойових дій, тому що їх готували для несення служби в охороні. Проти 6-тисячної армії п’яних матросів Муравйова жменька студентів встояти не могла. Кого не було вбито під час атак, більшовики полонили і закатували на тій же станції Крути. 17 березня 1918 року полеглих поховали у братній могилі на Аскольдовому кладовищі в Києві за державний кошт. Імена героїв Крут з часом буде названо. Для радянської ж історіографії імена студентів, що виступили за незалежність України від Росії, були неважливими - їх просто замовчували. Відомо, що історію пишуть переможці, а до переможених манірна пані Історія повертається... Однак час розставити все по своїх місцях – і для доби УНР, і для достеменного знання історії та походження нашого Національного університету водного господарства та природокористування.
