Розділ ІІ
ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ ТА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. МЕРКАНТИЛІЗМ
Історія економічної думки бере свій початок у глибокій давнині. Уже первісні люди мали якісь зачатки господарських знань, котрі були результатом осмислення виробничого досвіду. З розвитком суспільства виникали ширші уявлення про економічні відносини, з’явилися окремі висловлювання, ідеї економічного характеру. Вони стали складовою архаїчного мислення і дійшли до нас в усній творчості стародавніх народів, релігіях, міфах, легендах та переказах, а пізніше знайшли своє відображення у писемних творах.
З часом окремі мислителі спробували проаналізувати характерні риси господарських явищ. Проте їхні економічні погляди ще не відокремилися в якусь самостійну галузь знань. Певні економічні питання (наприклад, опис виробничого досвіду, поради щодо організації та ведення господарства, характеристика економічної політики держав та економічного змісту реформ різних правителів тощо) було відображено, головне, у документах нормативного характеру, що регламентували господарську діяльність, економічні відносини між громадянами, а також у творах стародавніх авторів. У процесі історичного розвитку формується економічне мислення, а окремі висловлювання, поодинокі ідеї переростають у систему економічних знань, в економічні вчення. Це започаткувало етап виникнення та становлення економічної науки.
Немає сумніву, що вивчення економічної думки слід розпочинати з часів появи людського суспільства. Проте нині досліджено лише ті економічні погляди та ідеї стародавнього світу, які було викладено в писемних джерелах. Тому огляд історії економічної думки починається з характеристики економічних уявлень народів періоду стародавніх цивілізацій.
Ясна річ, економічна думка стародавнього світу відображала стан соціально-економічного та політичного розвитку тогочасних су-спільств. Деякі з них були суспільствами азіатського способу виробництва (держави стародавнього Сходу), інші — суспільствами античного способу виробництва (Стародавня Греція та Стародавній Рим). Відмінності між ними й визначали особливості їхньої економічної думки.
1. Економічна думка стародавнього Сходу
Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насамперед правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неодноразово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) були започатковані конкретні економічні науки (статистика, облік та аналіз господарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвитку в античному періоді (I тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.).
Одні з перших вiдомих нам пам’яток економічної думки належать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображення численні питання організації та управління державним господарством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновників (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Проречення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різні адміністративно-господарські та юридичні документи.
У Стародавньому Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матеріальних ресурсів. Тому періодично проводилися переписи населення з урахуванням вікових і професійних особливостей, складалися земельні кадастри, обліковувалась худоба та інші матеріальні ресурси. Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) господарством, організацію праці царських ремісників (майстрів) та землеробів — безпосередніх виробників матеріальних благ у староєгипетському суспільстві.
Важливе місце у давньоєгипетській літературі належить повчанням — творам дидактичного характеру, в яких розглядаються питання управління державним господарством на найрізноманітніших його рівнях. Так, наприклад, «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (ХХII ст. до н.е.) дає уявлення про політичні та економічні функції фараона — глави держави, про класовий характер староєгипетської влади. Автор говорить про необхідність ворожого ставлення до незаможних та придушення натовпу, з одного боку, і возвеличування, нагородження царем своїх вельмож, жерців — з іншого. Тоді вони працюватимуть задля царя як один загін і не буде серед них бунтарів1. У «Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі» (XXI — XVIII ст. до н.е.) не тільки узагальнюється життєвий досвід, а й описується соціальна структура Стародавнього Єгипту. При цьому оспівується та прославляється професія писаря (чиновника), яка давала змогу посісти високе місце в ієрархічній державній системі. Ідеться про привілеї, незалежність, загальне пошанування посади писаря, яку можна було отримати лише після підготовки в спеціальній школі писання.
Заслуговують на увагу такі пам’ятки економічної думки Стародавнього Єгипту, як «Проречення Іпусера» (відома копія початку XVIII ст. до н.е.) та «Пророцтво Неферті». Вони розповідають про соціальний переворот, що стався у XXIII—XXI ст. до н.е., описують розпад централізованої системи управління, розкрадання податкових декларацій, знищення сувоїв законів судової палати та ін. Лихо для держави — порушення суворої регламентації господарства, брак контролю за діяльністю виробників та бездіяльність чиновників. У цих творах всіляко обстоюється ідея централізму, єдності давньоєгипетської держави — надійної запоруки порядку в країні та стабільних доходів чиновників державного апарату.
Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини.
Відомою пам’яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського царя Хаммурапі. Текст законів складається зі вступу, 282 статей та підсумку. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найбільш цікаві (з економічного погляду) статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускається у тій мірі, яка не спричинятиме масового зубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних службовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне рабство. У цілому закони царя Хаммурапі є системою правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е.
Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини I тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна.
Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.
Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу. Найвідомішими книжками про обов’язок (дхарму) є «Закони Ману», про вигоду (артху) — «Артхашастра», про кохання (каму) — «Камасутра». «Закони Ману» (близько II ст. до н.е. — I ст. н. е.) — це збірка релігійних, моральних, політичних та правових вказівок, що приписувалися міфічному родоначальникові людей Ману.
У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об’єднувала тваринництво, землеробство, торгівлю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тільки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському господарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов’язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя людини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонуються брахманізмом.
«Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі, матеріальній вигоді — артхі. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» — це зведення правил, адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано грунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави.
«Артхашастра» показує величезну роль держави в господарському життi країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Артхашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи.
Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманітні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артхашастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів.
«Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою регламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, i його норма заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10%.
Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.
Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV — III ст. до н. е. Протягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо економічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручання держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Назва цього напряму походить від імені його засновника — Конфуція (Кун-цзи) (бл. 551 — 479 до н.е.). Основні постулати вчення Конфуція викладено у збірці «Лунь юй» («Бесіди й міркування»), записаній його учнями. Його вчення захищало архаїчні стосунки, вічний та незмінний порядок, установлений іще легендарними правителями глибокої давнини, сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання ритуалів, обрядів, певних норм етики та моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відносин як запоруку стабільності державного ладу.
Конфуцієм було запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель мав дотримуватися економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося багатство розподілити «справедливіше», щоб не було надто великої бідності, зменшити податки й залучати народ до громадських робіт, не порушуючи сезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде забезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне небезпеку повалення правителя.
Видатним представником конфуціанства у Стародавньому Китаї був Менцзи (372 — 289 до н.е.). Він висунув концепцію поділу китайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи, що такий поділ є «загальним законом у Піднебесній». Тим самим визнавалися природними відносини панування й підпорядкування. Керовані мали утримувати тих, хто ними керує. Щоб це виконувалося якнайуспішніше, Мен-цзи пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему «криничних полів» (названа так за порядком розміщення полів, що нагадує ієрогліф «криниця»). Згідно з нею громадська земля розмежовувалася на дев’ять однакових ділянок. Вісім із них оброблялися окремими родинами, а дев’ята («суспільне поле») — усіма цими родинами спільно. Урожай з цієї ділянки було призначено для держави. Мен-цзи, як і Конфуцій, обстоював помірні податки та виступав за надання селянинові часу, необхідного для обробітку власного поля, за розвиток товарного обміну між землеробами та ремісниками. Розглядаючи питання торгівлі, Мен-цзи зауважував, що ті самі товари, але різного розміру (наприклад черевики) повинні мати різну ціну і що однакові товари можуть відрізнятися затратами праці на їх виробництво.
Виразником економічних ідей стародавнього конфуціанства був також Сюнь-цзи (313 — 238 до н.е.). У своєму вченні він, на відміну від Конфуція і Мен-цзи, виходив з «лихої природи» людини. На його думку, тільки практична діяльність породжує доброчесність. Не засуджуючи прагнення людей до збагачення, Сюнь-цзи вважав ознакою чесноти, якщо бідний збагатів, діючи у рамках закону. Він висловив ідею про необхідність поділу праці. Сюнь-цзи зазначив, що речі, котрими користується одна людина, є результатом праці багатьох людей, оскільки кожна людина не може одночасно володіти мистецтвом усіх [ремесел]1. Тому, уважав Сюнь-цзи, мудреці і розподілили обов’язки між людьми, щоб вони не робили тільки те, що їм вигідно. Головним керуючим розподілення обов’язків у державі має бути її правитель. Після того, як усі посади та справи належно розподілено між людьми, шлях до багатства буде відкрито.
Згідно з поглядами Сюнь-цзи основними принципами економічної політики держави мають бути: економія у витратах, забезпечення достатку народові, необхідність збереження надлишків. Економія (а водночас і достаток) забезпечувалася задоволенням тільки того рівня потреб, який відповідав соціальному рангові людини. Ощадливість забезпечить державі надлишки суспільного продукту. Їх треба нагромаджувати і зберігати.
Як бачимо, учення Конфуція, розвинене його численними послідовниками, еволюціонувало та модернізувалося, усе більше пристосовуючись до умов централізованої держави, до завдань забезпечення її стабільності, надійності функціонування чиновницько-бюрократичного апарату. На перший план висувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, що асоціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт під час жнив, дбати про поліпшення народного добробуту, зменшувати податки та ін.
Конфуціанство зазнало також впливу такої течії старокитайської суспільної думки, як легізм. На відміну від конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні питання, легісти велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві.
Школа легістів виникла в VI — V ст. до н.е. Одним з її засновників був Лі Куй — перший міністр правителя царства Вей (424 —386 до н.е.). Він склав «Зведення» усіх наявних до нього законів, котре стало основою законодавства у період III ст. до н.е. — III ст. н.е. Є відомості, що Лі Куй створив учення про найповніше використання сил землі, утіливши в ньому ідеї державного регулювання хлібного ринку. Держава, як уважав Лі Куй, мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та голоду.
Визначним представником школи легістів був Гунсунь Ян (390 — 338 до н.е.), відомий іще як Шан Ян. Його економічні погляди викладено у «Книзі правителя області Шан», складеній його учнями у кінці IV — першій половині III ст. до н.е. Шан Ян уважав, що держава досягає процвітання за допомогою двох засобів: землеробства й війни. Правителю необхідно нагромаджувати великі запаси продовольства для ведення воєн і утримування чиновників. А оскільки, на думку Шан Яна, сільське господарство тогочасного Китаю перебувало у занедбаному стані, держава мусила активно проводити політику «повернення до землі». Шан Ян пропонував здійснити загальний подвірний перепис селян і законодавчо запровадити єдиний податок із кількості зібраного зерна, насильно залучати до землеробства ледарів, гультяїв, бродяг, значно підвищити мито на заставах та ринках, щоб запобігти скуповуванню зерна за дешевими цінами та спекуляції ним у неврожайні роки. Шан Ян виступав за збереження сільської общини. Він був проти перетворення вільного населення на орендарів та рабів і пропонував заборонити вихід з общини незаможним і малоземельним селянам.
Інший представник школи легістів Хань Фей (280 — 233 до н.е.) був прихильником жорсткої централізації влади в державі, зміцнення її економічної та військової могутності завдяки беззаперечному виконанню законів. Накопичення багатств схвалювалося лише в державній скарбниці. Економічною основою країни Хань Фей також уважав сільське господарство. Він вимагав заохочення землеробів і солдатів, оскільки вони охороняють населення. Головну причину бідності він убачав у лінощах та марнотратстві, радив правителям оподатковувати багатих.
У трактаті «Янь те лунь» («Розмірковування про сіль та залізо») знайшла відображення дискусія між легістами і конфуціанцями(81 р. до н.е.) з питань монополії держави на видобуток солі й виробництво заліза. Зміст трактату свідчить про високий рівень старокитайської економічної думки і показує, як практика ставала критерієм життєздатності ідей. У цій дискусії конфуціанці виступили з критикою державної монополії на видобуток солі і виробництво заліза, яку було запроваджено в 120 р. до н.е., що призвело, на думку конфуціанців, до погіршання якості залізних знарядь і збагачення чиновників. Конфуціанці вважали, що землеробство є основним заняттям населення і тому шкідливою є державна політика, спрямована на підтримування ремесла й торгівлі. На думку ж легістів, причиною браку продовольства в країні був не занепад землеробства, а, навпаки, погане постачання селян знаряддями праці через нерозвиненість ремесла й торгівлі. Легісти обстоювали прогресивну ідею суспільного поділу праці. Конфуціанці, у свою чергу, справедливо вказували на низьку якість металевих виробів, вимагаючи виробництва досконаліших знарядь праці для сільського господарства.
До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479 — 400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Учення Мо Ді та його послідовників викладено в книжці «Мо-цзи», написаній у III — II ст. до н.е. Моїсти виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Шлях до вдосконалення громадського життя Мо Ді та його прихильники вбачали в утвердженні у відносинах між людьми принципів «загальної любові» і «взаємної вигоди»1. При цьому було поставлено питання про співвідношення загальних та особистих інтересів. «Загальна любов» передбачає, що люди мають любити інших так само, як і себе. Моїсти розглядали «загальну любов» як рівноправні стосунки між людьми, а «загальну користь» — як суму окремих (індивідуальних) інтересів.
У IV — III ст. до н.е. з’явилася книжка «Дао де цзин», що в ній викладалося вчення даосизму. Автором її вважають Лао-цзи (VI — V ст. до н.е.) — основоположника даосизму й сучасника Конфуція. Поняття «дао» (буквально шлях, закон) тлумачиться як природний, закономірний рух і мінливість усього сутнього. Цей рух не допускає будь-якого зовнішнього втручання. Усе соціальне зло, на думку Лао-цзи, є наслідком порушення цього закону, заміни його «людським дао» через несправедливість правителів. Даосизм виступав проти соціальної нерівності людей, гноблення народу, накопичення вельможами багатств, розбою та чванства багатіїв. У ньому міститься ідея пасивного протесту — «недіяння», бо люди здатні лише збагнути навколишній світ, але не можуть нічого змінити в ньому. Лао-цзи та його послідовники ідеалізували минуле та закликали повернутися до колишніх «добрих» часів.
Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуань-цзи» (IV ст. до н.е.). Трактат визнає закономірність змін у природі й суспільстві. Зміни в громадському житті пояснюються чергуванням урожайних і неврожайних років. Автори трактату, щоб «держава була багатою, а народ задоволеним», приділяють значну увагу економічній політиці держави, висловлюються за регулярний її вплив на господарське життя. Через це в трактаті досить глибоко, як на той час, розроблено систему державного регулювання економіки.
Автори «Гуань-цзи» виходять з того, що могутність держави зростає завдяки наполегливій праці. Тому вони пропонують провести регламентацію праці землеробів, ремісників, торговців та служилих людей, аби ці соціальні групи населення не міняли своїх занять, маючи в такий спосіб можливість постійно передавати свої знання та навички молодшим. Зміцнення землеробства вважалося найважливішою умовою забезпечення стійкості економіки. Для досягнення цього автори трактату радили здійснити ряд заходів: визначити родючість ділянок ріллі, розподілити їх більш рівномірно, установити рівень оподаткування відповідно до якості землі, не залучати селян до інших робіт протягом сільськогосподарського року, давати їм дешеві кредити й організувати для зубожілих у неврожайні роки громадські роботи.
Великого значення автори «Гуань-цзи» надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки. «Ринок — те, з чого впізнають порядок і безладдя [в господарстві]», — зазначається в трактаті. Якщо правитель «сам тримає в руках можливості для регулювання хліба, грошей і металів, тоді вся країна може бути у стійкому стані»1. Виходячи з цього автори «Гуань-цзи» запропонували «принцип урівноважування господарства». Згідно з ним рекомендувалося створити державні фонди, що в них правитель мусить накопичувати до половини всього врожаю зерна для вирівнювання і стабілізації цін на хліб. Треба продавати продовольство з державних фондів, коли його бракує в країні, та поповнювати фонди, коли харчів є вдосталь. При цьому вимагалося регулювати ціни однаково в усій країні, що даватиме змогу «запобігти [можливості переходу контролю над цінами в руки торговців, спекулянтів та ін.]»2.
У трактаті також розглядалися питання податків і грошового обігу. Пропонувалося замінити прямі податки на залізо та сіль непрямими, застосовувати для стабілізації господарства нормовану емісію грошових знаків та ін. Багато ідей «Гуань-цзи» було використано в господарській практиці Стародавнього Китаю.
2. Економічна думка античного світу
В античній літературі економічну думку стародавнього світу виражено в найрозвиненішому вигляді. Джерелами, які дають уявлення про економічну думку античності, є законодавство держав, публічні виступи і твори філософів, істориків, політичних діячів, поетів та ін. Висловлювання античних авторів з економічних проблем, хоч і не є ще цілісною системою поглядів, проте це вже серйозна спроба теоретично осмислити та науково узагальнити характерні для цієї доби економічні процеси та явища.
Основні ідеї мислителів Стародавньої Греції з економічних питань не тільки дивують своєю надзвичайною глибиною та оригінальністю. Вони лягли в основу всієї економічної науки. Економічна думка періоду раннього рабовласництва (Х — VI ст. до н.е.), що знайшла відображення в грецькому епосі (поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея», Гесіода «Роботи і дні»), законах міст-держав (так звані закони Лікурга), економічній політиці (реформи Солона, Пісістрата), свідчить про перехідний характер суспільних відносин від родового ладу до рабовласницького. Якщо перші прояви економічної думки стародавніх греків зв’язані з ідеалізацією общинного ладу, натурального господарства, звеличуванням землеробства, то згодом усе більша увага приділяється питанням землеволодіння, приватної власності, рабства, становища селянства, розвитку ремесла, торгівлі, грошового обігу.
Уявлення про економічну думку Стародавньої Греції класичного рабовласницького періоду (V ст. до н.е.) дає економічна програма Перікла (бл. 490 — 429 до н.е.), який був першим стратегом і керівником афінської держави в 444 — 429 рр. до н.е. Перікл практично ліквідував майновий ценз, увів плату за державну й військову службу, запровадив громадські роботи, що давали заробіток бідним, створював клерухії (військово-землеробські поселення) і колонії, заохочував торгівлю та ремесло. Ідеї економічного характеру були висловлені філософами Демокрітом (бл. 460 — бл. 370 до н.е.) та Сократом (бл. 470 — 399 до н.е.). Так, Демокріт говорив про примарність багатства, оскільки і той є багатим, хто задовольняється малим («не можна назвати бідним того, хто задоволений своєю долею» і «не можна назвати багатим того, хто не задоволений тим, що має»). Він захищав приватну власність, виправдовував рабство, але був проти надмірного зростання землеволодіння й необмеженого нагромадження грошей. Сократ усю економічну діяльність зв’язував із моральними чеснотами, оскільки для того, щоб збагатіти, потрібні енергія, наполегливість, благочестя, а для того, щоб зберегти багатство, — стриманість. Він також казав про відносність багатства, засуджував прагнення до наживи, радив бути бережливим і задовольнятися малим.
У добу загострення суперечностей і початку кризи рабовласницького суспільства (IV ст. до н.е.) економічна думка Стародавньої Греції сягає розквіту. Основні ідеї давньогрецьких мислителів Ксенофонта, Платона та Арістотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства.
Свої економічні погляди Ксенофонт (бл. 430 — 355/354 до н.е.) виклав у багатьох творах, головним з яких є «Домострой». У них дано характеристику рабовласницького господарства. Основною проблемою для Ксенофонта був пошук шляхів подолання притаманних такому господарству недоліків. Визнаючи рабство природним і правомірним, Ксенофонт виступав за колективні форми рабоволодіння як такі, що нейтралізують деякі суперечності рабовласницького ладу. Він давав поради щодо поліпшення організації господарства й підвищення продуктивності рабської праці. Для цього, як він гадав, треба використовувати матеріальні стимули й різноманітні засоби «морального» впливу на рабів, що примусило б їх працювати ліпше. Ксенофонт уже розумів протилежність між розумовою і фізичною працею, а тому вважав, що фізичною працею мають займатися раби (виконавці), а людям вільним (керівникам) належать функції нагляду й управління.
Ксенофонт був прихильником натурального господарства, як більш стійкого й надійного. Сільське господарство — це, на його думку, найважливіша галузь економіки («землеробство — мати й годувальниця всіх професій»), а до ремесла він ставився досить зневажливо. Він не залишив без уваги і проблеми товарно-грошових відносин з огляду на можливість їх використання для зміцнення натурального господарства. Так, Ксенофонт одним із перших зрозумів важливість поділу праці, визнавши потребу в спеціалізації виробників на виготовленні певних предметів. «Ясна річ, — писав він, — хто проводить час за такою обмеженою роботою, той зможе виконувати її якнайліпше»1. Ксенофонт бачив зв’язок між поділом праці та розмірами ринку, протиставляючи слаборозвинутому поділу праці у малих містечках відносно високий рівень його у великих містах.
Заслугою Ксенофонта є постановка питання про подвійне використання блага — як споживної цінності та як мінової. Поняття «цінність» він уживає у двох значеннях. Як споживна вартість «цінність є чимось добрим», залежить від корисності речей, уміння ними користуватися. Водночас цінність розглядається як здатність речі вимінюватися на іншу річ, тобто як мінова цінність (для «того, хто не вміє користуватися флейтою, якщо він її продасть, вона — цінність; якщо не продасть, а володітиме нею, — не цінність»). Отже, по суті, ідеться про дві властивості товару. Не заперечуючи значення грошей, Ксенофонт визнавав функціонування їх лише як скарбу і засобу обігу, засуджуючи лихварство.
Платон (428/427 — 348/347 до н.е.) написав багато творів філософського, соціально-політичного та іншого змісту. Основні твори, в яких викладено його економічні погляди («Держава» та «Закони»), присвячено проблемам держави. У праці «Держава» Платон виклав свою концепцію ідеальної держави. Вихідною в його теоретичній побудові була думка про те, що держава, яка складається з багатих і бідних, — це, по суті, дві держави: держава багатих і держава бідних. Нерівність, на думку Платона, випливає із самої природи людей, через що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою частку відповідно до своїх здібностей, що і є справедливим. Здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби — різноманітними і навіть безмежними. Відтак постає суперечність між потребами людей і можливостями їх задоволення. Розв’язання цієї суперечності Платон бачить в утворенні міста (слово «місто» у греків було фактичним синонімом слів «держава» й «суспільство»), тобто об’єднання людей, в якому існує поділ праці. Саме поділ праці у Платона є основним принципом побудови держави та її природною основою.
Виходячи з того, що люди помітно різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, Платон поділяв усе вільне населення в ідеальній державі на три стани: філософів, що керують державою; воїнів, покликаних воювати, боронити державу і лад у ній; та землеробів, ремісників і торговців, тобто всіх тих, хто займається господарською діяльністю. Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке здатне говорити. Отже, поділ праці у Платона є також підставою для соціального поділу суспільства. Філософи й воїни, на думку Платона, не повинні мати приватної власності, у них все має бути спільним. Щоб ці стани могли якнайліпше керувати державою і захищати її, вони мають бути цілковито вільними від виробничої праці й матеріальних клопотів. Засоби існування для вищих станів мусять постачати члени третього стану, а також раби.
Із тези, що людей від природи наділено неоднаковими здібностями, випливала необхідність закріпити їх поділ за заняттями. Кожна людина, уважав Платон, мусить займатися тією діяльністю, яка найбільше відповідає її здібностям, не поєднуючи її з іншими видами діяльності. На це має бути пряма державна заборона. Але займаючись лише одним видом праці, людина інші свої потреби може задовольнити через обмін продуктами. Унаслідок цього з’являються ринок, торгівля і гроші.
Визнаючи необхідність торгівлі, Платон, проте, ставився до неї як до справи, не гідної афінського громадянина. Відтак торгівлю треба залишити тільки варварам-іноземцям. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу (і не тільки для своєї доби) думку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, незважаючи на те, що вони є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Категорія вартості в його теорії відсутня. Гроші, на думку мислителя, потрібні для обміну, а тому мають виконувати функції засобу обігу та міри вартості. До функції грошей як скарбу, засобу нагромадження Платон ставився вкрай негативно, був противником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство. Такий погляд Платона на торгівлю і гроші зумовлений його прихильністю до натурального господарства і розумінням того, що розвиток торговельного та лихварського капіталу сприяв би поширенню товарно-грошових відносин і розкладу натурального господарства.
У «Законах» Платон пропонує ще один проект держави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала тогочасній добі. Але цей проект, на думку самого Платона, займав лише друге місце порівняно з його першим проектом ідеальної держави. Майбутня держава Платона мала би бути господарчо відокремленою й самостійною. Оскільки надмірна концентрація землі в руках власників призвела до загострення соціальних суперечностей, Платон пропонував нейтралізувати її через рівномірний розподіл землі.
Натурально-господарський характер поглядів Платона знайшов відображення у його ставленні до землеробства як найважливішої галузі економіки, економічної основи держави, хоч він визнавав і важливість ремесла в економічному житті держави. Торгівля, як і раніше, оголошувалася заняттям непочесним.
Отже, у своїх творах Платон виклав багато історично правильних спостережень за соціально-економічною дійсністю античного світу й висловив важливі наукові ідеї стосовно поділу праці, обміну, грошей та їхніх функцій, економічної ролі держави. При цьому він залишався захисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до представників торговельно-лихварського капіталу, нагромаджувачів грошового багатства, що розкладають суспільний лад і душу людей.
Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Арістотеля (384 — 322 до н.е.) — найвидатнішого мислителя давнини. З його численних праць, що охоплюють найрізноманітніші галузі знань (філософію, логіку, психологію, етику, політику, фізику, економіку та ін.), слід назвати «Політику» і «Нікомахову етику», в яких містяться міркування з економічних питань. Арістотель досліджував більш широке коло теоретико-економічних проблем, ніж Ксенофонт і Платон, і виявив більшу глибину й оригінальність. Виходячи з того, що природний потяг людей до спільного життя приводить до утворення родини, селищ, а згодом і держави, Арістотель, як і Платон, створив проект «найліпшої держави». Соціальною основою такої держави мають бути громадяни, які володіють «власністю середньою, але достатньою», оскільки «середній достаток з усіх благ якнайліпший». Населенням держави є землероби, скотарі, ремісники, торговці, воїни, наймані працівники та раби. Найбільш привілейованими і шанованими громадянами є політичні діячі, а також філософи. Уся земля держави поділяється на дві частини, одна з яких перебуває у державному володінні, а інша — у приватному. Провідною галуззю економіки Арістотель також уважав землеробство.
Основою виробництва, на думку Арістотеля, має бути рабська праця. Таке твердження випливало з переконання філософа, що рабство є природним явищем. За Арістотелем, панування й підкорення — це універсальний закон природи, необхідний для «взаємного самозбереження» («деякі істоти різняться в тім відношенні, що одні з них неначе призначені до підлеглості, а інші — до владарювання»). Стосовно суспільства це означало, що одні люди від природи є вільними, а іншим судилася доля рабів, і таким бути рабами не тільки справедливо, а й корисно. Рабами, за Арістотелем, мають бути лише варвари, бо варвар і раб за природою своєю поняття тотожні. Рабство Арістотель зв’язував із поділом праці на розумову й фізичну: раби — це ті люди, котрі від природи можуть виконувати лише фізичну роботу, а вільні — ті, яким призначено долею займатися розумовою працею. Навіть «ремісник, який порається коло низького ремесла, перебуває в стані дещо обмеженого рабства». Вільні тому і є вільними, що вони не знають фізичної праці. Основні безпосередні виробники — це раби. Відтак існування рабства є економічною необхідністю. Раба Арістотель розглядав як «наділене душею знаряддя». А через те, що раби є першим предметом власності, то саме вони стають основою багатства й головним джерелом його збільшення 1.
Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як накопичення грошей. Багатство першого виду має межу, якою є споживання. Багатство, виражене у грошовій формі, не знає меж. Відповідно до цього Арістотель розрізняв економіку і хрематистику. Під економікою він розумів мистецтво надбання благ, необхідних для життя чи корисних для дому, а також для держави, тобто природну господарську діяльність, зв’язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала й обмін (дрібну торгівлю) у межах, необхідних для задоволення потреб. Хрематистикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші. Це діяльність винятково у сфері обігу, спрямована на накопичення багатства у формі грошей (велика торгівля і лихварство), яка є, на думку Арістотеля, неприродною.2 Засуджуючи хрематистику, він, проте, розумів, що економіка неминуче переходить у хрематистику.
Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння подвійного значення блага. Кожне благо, писав він, може бути використане за призначенням чи, навпаки, не належним чином. Так, сандалію можна взути або скористатися нею для обміну. І те, і те, за Арістотелем, є споживними вартостями сандалії. Проте використання сандалії для обміну є неприродним способом її уживання, бо природним Арістотель уважав лише безпосереднє споживання, «притаманне речі» як такій (саме як споживній вартості). Водночас споживною вартістю блага для його власника буде і здатність блага обмінюватися на інше благо, тобто його мінова вартість. Отже, Арістотель, власне, відкрив дві сторони товару.
Уважаючи природними лише ті економічні відносини, котрі відповідають натуральному господарству, і розглядаючи товарно-грошові відносини як неприродні, давньогрецький мислитель, однак, значно глибше, ніж його попередники, дослідив ці останні. Він зазначив, що потреби пов’язують людей в єдине ціле і зумовлюють обмін і що «як без обміну не було б... взаємовідносин, так без прирівнювання — обміну, а без порівнянності — прирівнювання».1 Висловивши надзвичайно важливу думку про прирівнювання й порівнянність обмінюваних речей, Арістотель, проте, не визначив, що саме робить їх такими. Він гадав, що різні речі є в принципі непорівнянними, але стають такими за допомогою грошей, оскільки це диктується практичною потребою.
Безперечною заслугою Арістотеля є аналіз зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу. Вихідним пунктом, за Арістотелем, була мінова торгівля, тобто безпосередній обмін продукту на продукт, коли мінові відносини спочатку виникли між родовими сім’ями (общинами), а потім стали розвиватися всередині них. Поширення мінової торгівлі поступово привело до появи грошей, і мінова торгівля перетворилася на товарну (товарний обіг), яка є, власне, обміном за допомогою грошей. На думку Арістотеля, виникнення грошей — необхідність, зумовлена розвитком торгівлі. Гроші існують для зручності обміну. «Неначе заміна потреби, за спільною домовленістю з’явилася монета, — писав він. —... Монета, немовби міра, роблячи речі порівнянними, прирівнює»2. Природними функціями грошей Арістотель вважав функції засобу обігу й міри вартості. У міру нагромадження грошей товарна торгівля, у свою чергу, перетворюється на велику торгівлю, яка належить до хрематистики. Таким чином, у своєму дослідженні етапів розвитку торгівлі Арістотель показав перехід від форми Т—Т до форми Т—Г—Т, а від неї до Г—Т—Г. Останню форму торгівлі, де гроші функціонують як капітал, він гостро засуджував, як і лихварство.
У цілому економічна думка Стародавньої Греції розвивалася спочатку за умов розкладу общини, виникнення рабства, пізніше — його розвитку й кризи. Тому в центрі уваги старогрецьких мислителів незмінно перебували проблеми рабовласництва, які вони розглядали, виходячи із соціальної, політичної та економічної ситуації того часу. Ті самі обставини зумовили й переважання в них натурально-господарського підходу до економічних питань. Щоправда, поглиблення суспільного поділу праці, пожвавлення ремесла й торгівлі зробили необхідними спеціальні дослідження переваг натурального й товарного господарства, різних сторін товарно-грошових відносин. Наукові досягнення давньогрецьких авторів зв’язані зі спробами теоретичного осмислення таких економічних процесів і явищ, як поділ праці, обмін, товар, гроші та ін., прагненням зрозуміти закони господарського життя.
Стародавній Рим виник у VIII ст. до н.е. як місто, а з кінцяIII ст. до н.е. до кінця V ст. н.е. був середземноморською державою. У результаті завойовницьких воєн Рим, поширивши своє панування на весь Апеннінський півострів і підкоривши майже всі тодішні держави Західної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії та Переднього Сходу, перетворився на велетенську імперію. Могутність Стародавнього Риму зв’язано зі зміцненням і розквітом античного способу виробництва, за якого основними відносинами були відносини рабів і рабовласників. Ясна річ, що центральне місце серед соціально-економічних проблем Стародавнього Риму займали проблеми рабства й аграрні проблеми, особливо питання раціональної організації рабовласницьких господарств. Саме вони насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах, які є важливими джерелами з історії економічної думки.
Трактат «Землеробство», написаний Марком Порцієм Катоном Старшим (234 — 149 до н.е.), узагальнює досвід і містить практичні рекомендації щодо ведення натурального рабовласницького господарства з певною ринковою орієнтацією. Катон, як і його грецькі попередники, уважав землеробство за найпочесніше й найшляхетніше заняття, дохід від якого «є найчистішим, найпевнішим і зовсім не породжує заздрощів». Зразкове господарство — це переважно самозабезпечуване натуральне господарство, власник якого купує лише те, чого не можна виробити у власному маєтку, а продає тільки надлишки. При цьому господар має якнайменше купувати і якнайбільше продавати. Для підвищення дохідності маєтків Катон дає поради щодо облаштування господарства, організації в ньому виробництва і праці рабів. Приміський маєток, наприклад, господар має облаштувати так, щоб він давав якнайбільший прибуток. Для того, щоб власник не робив зайвих витрат, Катон радить йому мати менше обладнання.1 Не надаючи великого значення засобам виробництва, Катон, проте, виняткову увагу приділяє рабам і організації їхньої праці. Він радить суворо поводитися з рабами, карати за найменші провини, сіяти ворожнечу між ними, годувати та одягати їх залежно від того, як вони працюють і як поводяться, і в такий спосіб створювати стимули до сумлінної роботи та доброї поведінки. Кожен раб має дістати «урок», тобто певний обсяг конкретної роботи. Система «уроків» уможливлює господареві контроль за станом справ у маєтку. Безпосередньо наглядати за працею рабів мав раб-наглядач (вілік). Працюючи серед інших, він «буде знати, що в рабів на думці, і вони будуть ретельнішими в роботі». Про виконання наказів вілік мав звітувати господареві, котрий сам мусив керувати всім маєтком. Крім рабів, Катон передбачав залучення до роботи в господарстві вільних громадян, зокрема половинщиків, але тільки як тимчасовий і допоміжний захід.
Позбавлення селян землі і концентрація її в руках великих землевласників зумовили необхідність проведення аграрних реформ. Опрацювання проектів таких реформ та їх втілення в життя зв’язані з іменами народних трибунів братів Гракхів — Тіберія (162—133 до н.е.) і Гая (153—121 до н.е.). Пропоновані ними реформи полягали, по-перше, у відновленні та зміцненні дрібного землеволодіння; по-друге, у поверненні пролетарів (зубожілих дрібних виробників) до господарської діяльності; по-третє, у обмеженні розмірів земельних ділянок, що можуть бути у розпорядженні одного господаря (однієї родини). 133 року до н.е. Тіберій Гракх виступив із законопроектом про земельну реформу, який передбачав обмеження користування державною ріллею одною тисячею югерів (близько 300 га) на родину, розподіл решти землі по 30 югерів (близько 9 га) серед безземельних та малоземельних громадян Риму. Запропонований проект було прийнято й частково здійснено. Навіть після вбивства Тіберія Гракха аграрна комісія продовжувала роботу, наділяючи селян землею. Молодший брат Тіберія — Гай відновив реалізацію аграрної реформи і здійснив іще низку реформ, спрямованих на зміцнення римської держави, припинення зубожіння селянства та запобігання пролетаризації римських громадян. Так, у Римі проводився продаж хліба з державних сховищ за низькими цінами, в Італії та на території Карфагена утворювались нові колонії, куди переселяли незаможних громадян. Проте 121 р. до н.е. Гая Гракха та його прихильників було вбито.
Пізніше аграрні проблеми досліджували такі представники економічної думки Стародавнього Риму, як Марк Теренцій Варрон (116 — 27 до н.е.) і Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е.). У трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального-напівтоварного типу. Називаючи дві цілі, досягнення яких мають прагнути землевласники — користь і задоволення, Варрон на перше місце ставить користь, тобто отримування доходу. З погляду дохідності він і розглядає питання організації рабовласницького господарства. На думку Варрона, дохідність маєтку визначається його агрокультурою, але передовсім — властивостями грунту, оскільки основна цінність господарства — земля. Водночас він визнавав залежність дохідності маєтку від його місцезнаходження. «Маєтки, поряд з якими є місця, куди зручно ввозити і продавати вироби свого господарства і звідки вигідно ввозити те, що потрібно для власного господарства, такі маєтки вже тільки через це є дохідними»1, — писав він. Варрон, по суті, виокремлював два типи рабовласницького господарства: приміські маєтки та віддалені господарства. Визнаючи вплив ринку на організацію господарства, Варрон визнавав потребу його ринкової орієнтації, оскільки, з одного боку, власники маєтків змушені купувати навіть те, що вони самі виробляють, але в недостатній кількості, а з іншого — часом стає невигідно виробляти щось у власному господарстві, навіть коли це є можливим. Землеробство він пропонував поєднувати зі скотарством, прибутковість якого була тоді високою.
На погляди Варрона щодо використання в господарстві праці рабів безперечно вплинуло повстання Спартака. Хоч він і досі вважає рабів тільки «знаряддями, що говорять», та все ж радить рабовласникові не купувати багато рабів тієї самої національності, щоб вони не змовились між собою, і застосовувати гнучкіші методи примусу до праці, заохочуючи рабів матеріально та морально. Виходячи з низької продуктивності рабської праці, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників, особливо для обробітку великих сільськогосподарських угідь і в нездорових місцевостях, де велика смертність рабів могла б завдати їхньому власникові значних збитків.
Праця Луція Колумелли має таку саму назву «Про сільське господарство». Це своєрідний огляд стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва. На противагу твердженням, що занепад сільського господарства зумовлений погіршанням родючості землі та поганим кліматом, Колумелла головну причину цього занепаду справедливо бачить у недоліках господарювання, насамперед через недбале ставлення рабів до праці. Узагальнивши тогочасну сільськогосподарську практику, він запропонував цілу систему заходів для раціональнішої організації рабовласницького господарства. На його думку, велике, але погано оброблене поле дасть менше доходу, ніж маленька, але старанно оброблена ділянка. Добрий господар може зробити прибутковим будь-який клаптик землі, вирощуючи там саме те, для чого ця земля найбільше придатна.
Прагнучи розробити принципи ефективної організації праці рабів, Колумелла рекомендував запровадити поділ праці, її спеціалізацію, використання кваліфікованої рабської праці. Великого значення Колумелла надавав навіть характеру відносин між паном і рабами. Діапазон запропонованих ним засобів впливу на рабів був досить широким: від традиційної маєткової в’язниці до дружньої розмови і навіть жартів. Це, на думку Колумелли, мало сприяти зростанню продуктивності праці. Найважливіше, щоб маєтком особисто управляв суворий і досвідчений господар. З огляду на це Колумелла радив купувати приміські маєтки, щоб частіше там бувати. Власникам віддалених господарств він рекомендував здавати землю в оренду вільним колонам, оскільки на той час це вже стало вигіднішим, ніж використання рабів. Колумелла вважав, що власникові маєтку не слід часто міняти орендарів, ліпше залучати колонів, міцно прив’язаних до місця. Таким чином, твори Катона, Варрона й Колумелли є важливими літературними джерелами з аграрних проблем Стародавнього Риму. У них було відображено розвиток сільського господарства і зв’язану з ним еволюцію економічних поглядів римлян з питань організації рабовласницького господарства.
У І ст. н. е. у Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства виникло християнство. Воно увібрало в себе чимало елементів східних релігій (зокрема іудаїзму) і античних філософських течій. Хоча раннє християнство спочатку було релігією гноблених і гнаних, однак воно не було орієнтоване на певний боговибраний народ, соціальну групу або клас. Воно було звернене до всіх людей, до всіх, хто вірив у божественного Спасителя, в Христа. Ранньому християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність людей. Рівність людей перед Богом виступає як основний вид рівності, від котрого всі інші види є похідними. Засуджується соціальна нерівність, зокрема, поділ людей на бідних та багатих. Багатство розглядається як «корінь усього злого». Люди повинні ставитися один до одного справедливо. З ідеєю рівності міцно зв’язаний принцип загального обов’язку працювати. Оскільки праця є основою життя людей, розподіл має здійснюватися за працею. Гостро засуджується лихварство і стягнення процента за позичку.
Яскравим виразником економічних поглядів раннього християнства був відомий християнський теолог Августин Блаженний (354 — 430). Він проповідував необхідність праці для всіх, говорив, що, створивши світ, Бог звелів людині працювати, і посилався на слова апостола Павла: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть». При цьому дуже важливо, що фізичну працю Августин уважав такою ж почесною, як і працю розумову. Роботу коваля, будівельника, шевця він називав «чистим і чесним ремеслом». Але понад усе Августин поважав роботу на землі. Він називав землеробство «найчистішим серед усіх мистецтв». До торгівлі в Августина ставлення було зовсім інше. На його думку, мета купця — «дешево купити і дорого продати». Августин уважав це очевидною вадою і засуджував. Проти рабства він не виступав. Завдання церкви, на його думку, полягало не в тім, щоб звільнити рабів, а щоб зробити їх добрими. Узагалі раннє християнство як релігія знедолених, безправних і гноблених втілювало мрії про рівність і справедливість, про чесне, трудове життя.
Таким чином, економічну думку античного світу слід розглядати, з одного боку, як продукт особливої історичної доби, а з іншого — як низку ідей, що набули розвитку в наступні періоди та увійшли до золотого фонду економічної науки. Важливим досягненням античної економічної думки є з’ясування принципів натурального й окремих елементів товарного господарства. У центрі римської економічної думки завжди стояли питання організації рабовласницького господарства та управління ним. Серед проблем, відображених у творах античних авторів, основною була проблема рабства. У тлумаченні рабства економічна думка античності еволюціонувала від розуміння його як природного явища до критики й визнання загальної рівності людей (в ідеях раннього християнства).
3. Економічна думка середньовіччя
Після падіння Римської імперії (V ст.) починається так звана доба середньовіччя, що триває аж до XVII ст. Економіка цього періоду була переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Мислення середньовічної людини мало теологічний характер. Економічна думка ще не відокремилась у самостійну галузь знань. Цей процес почався лише в період пізнього середньовіччя (XVI — XVII ст.). Те, що можна розглядати як прояви економічної думки, просякнуто духом практицизму. Середньовічні трактати містять численні конкретні господарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але надто мало теоретичних узагальнень і спроб осмислення економічних процесів та явищ. У добу не лише раннього (V — X ст.), а й навіть класичного середньовіччя (XI — XV ст.) так і не з’явилося жодних теоретичних творів з економічних питань. Основними джерелами економічної думки середньовічного суспільства є юридичні кодекси й церковні пам’ятки. Економічні уявлення народних мас відбилися в різних «єресях» та економічних вимогах селянських повстань.
Відмітна риса економічної думки Сходу в середні віки полягала в тім, що вона приділяла увагу власне тим самим проблемам, що і в давні часи, насамперед питанням управління країною, організації сільського господарства як головної галузі економіки, ремесла й торгівлі як допоміжних. Великий вплив на розвиток економічної думки Близького Сходу справив іслам. У творах мусульманських авторів, зокрема в працях Ібн Хальдуна, визначного арабського мислителя середньовіччя, часто висловлюються такі думки й міркування, що набагато випереджають свій час.
У літературі країн Західної Європи в добу раннього середньовіччя під впливом християнства висловлюються ідеї про рівність людей перед Богом, про працю як єдине джерело існування, про необхідність ділитися майном з бідними; прагнення багатства визнається пороком, що не личить справжньому християнину. Проблеми общини знайшли відображення в «Салічній правді» (Салічному законі) — записі давнього звичаєвого права племені салічних франків. Запис було зроблено з розпорядження короля Хлодвіга (481 — 511), а згодом доповнено й перероблено його наступниками. У ньому було відбито економічний лад франків у період розкладу родових відносин і виникнення майнової нерівності. Майнове розшарування дещо стримувалося переважанням спільної власності громади над правом володіння і користування окремих домогосподарств. «Салічна правда» свідчить про поступове виникнення індивідуально-родинної власності, перетворення володіння на власність. Франки вже розмежовували поняття рухомого та нерухомого майна. Рухоме майно можна було віддавати у заставу і передавати у спадок найближчому з родичів. Крадіжки його каралися штрафами. Раби вважалися майном пана, і тому за вбивство раба сторонньою людиною треба було сплатити господарю відповідну компенсацію. Щодо нерухомого майна, то існували численні різновиди індивідуальних прав на володіння різноманітними видами його, хоч верховенство завжди визнавалося за правом громади на всі земельні угіддя. Після занепаду Франкської держави (IX ст.) «Салічна правда» втратила своє практичне значення.
Інша пам’ятка західноєвропейської економічної думки раннього середньовіччя «Капітулярій про вілли» (початок IX ст.) Карла Великого (чи його сина — Людовіка Благочестивого) дає уявлення про організацію й управління вотчиною. Згідно з «Капітулярієм» вся земля вотчини була у власності її володаря (вотчинника), а більшість населення становили закріпачені селяни. У маєтку мали також жити «добрі майстри», що виробляли якусь ремісничу продукцію. Господарство мало натуральний характер, король приписував продавати тільки надлишки, а купувати те, що не вироблялося у вотчині, стягувати оброки натурою і створювати продуктові запаси.
Розвиток економічної думки класичного середньовіччя, як і в попередній період, відбувався під величезним впливом християнської церкви. Найбільшим тогочасним авторитетом, який висловив багато важливих економічних ідей, був Фома Аквінський (Аквінат) (1225/26 — 1274), якого вже 1323 р. було канонізовано, а його вчення 1879 р. було проголошено єдино істинною філософією католицизму. Основними творами Фоми Аквінського є «Сума проти язичників» та «Сума теології». У своїх поглядах на політичний і соціальний устрій суспільства він виступав за централізацію влади і визнавав соціальну ієрархію, оскільки поділ на стани «походить від Бога». Природну підставу станової ієрархії Аквінат бачив у поділі праці. За його словами, «одні повинні обробляти ріллю, інші — зводити будинки, а частина людей, будучи вільною від людських клопотів, має присвятити себе духовній праці заради спасіння решти». Хоч відповідно до християнської доктрини Фома Аквінський уважав працю невід’ємним обов’язком віруючого, суто фізична, тяжка праця, на його думку, була «рабським заняттям». Приватну власність він розглядав як необхідний інститут людського життя.
Будучи прихильником натурального господарства, яке могло забезпечити всіх необхідними продуктами, Аквінат, проте, визнавав, що в багатьох випадках просто неможливо обійтися без обміну. Тому він висловив свої міркування з проблем обміну, ці-ни, торгівлі, торгового прибутку, грошей та ін. Так, він дав своє тлумачення «справедливої ціни». Обмін, на думку Фоми Аквінського, має відбуватися без обману і заради спільної користі. Між продавцем та покупцем має бути «встановлено домовленість що-до рівності речей». Ціна товару є справедливою тоді, коли вра-ховується кількість праці, затраченої на його виробництво. «Продавати дорожче чи купувати річ дешевше, ніж вона коштує, само по собі недозволено і несправедливо». Але, з іншого боку, за-вищення ціни виправдане, якщо така ціна не є звичайним обма-ном і якщо покупець теж матиме користь. Тобто справедлива ці-на, як уважав Аквінат, має узгоджуватися не лише з річчю, що продається, а й зі збитком, якого міг би зазнати продавець від продажу. У такому разі «дозволено по праву продавати річ дорожче, ніж вона варта сама по собі, хоча вона не повинна продаватися дорожче, ніж коштує її власникові». Поряд з цим поняття «справедливої ціни» у Фоми Аквінського мало й соціальне забарвлення, оскільки кожний повинен отримувати за свій продукт стільки, скільки необхідно, щоб він міг жити відповідно до місця, яке посідає у становій ієрархії.
У своїх поглядах на торгівлю та торговий прибуток Фома Аквінський виправдовував торгівлю з метою одержання продавцем торгового прибутку для забезпечення себе та своєї сім’ї засобами існування і використання його для доброчинних справ. Правомірним уважався прибуток і як плата за працю, коли продавець поліпшив якусь річ, і як відшкодування витрат на транспортування товарів. Якщо ж прибуток був єдиною метою торговця і, прагнучи його здобути, торговець не гребував будь-якими засобами, то така торгівля проголошувалася заняттям ганебним.
Розмірковуючи про походження грошей, Фома Аквінський дотримувався думки, що вони виникли внаслідок домовленості між людьми. Їх призначення — полегшити справедливий обмін. При цьому поняття грошей та монети він не розрізняв. Визнаючи необхідність грошей як засобу обігу, він розглядав їх і як міру вартості. «Монета, — писав Аквінат, — найпевніша міра для матеріального життя в торгівлі та обороті», а водночас і «мірило в роботі». Фома Аквінський виділяв «внутрішню цінність» та «номінальну цінність» грошей (монети). Він уважав, що останню може визначати держава і припускав можливість її незначного відхилення від «внутрішньої цінності», виступаючи проти псування монети.
Фома Аквінський засуджував лихварство. На його думку, стягувати проценти, надаючи гроші в позичку, означало б продавати те, чого насправді не існує. Тут немає рівності, а тому нема і справедливості. Оскільки гроші винайдено для обміну, «перший і головний результат користування грошима полягає в їх уживанні або витраті». Через це несправедливо, крім повернення самих грошей, отримувати ще й плату за користування ними. Водночас Аквінат погоджувався з тим, що процент можна розглядати як винагороду за ризик утратити позичені гроші та як своєрідне відшкодування втрачених доходів, котрі позичкодавець міг би мати, використавши позичені комусь гроші у власних інтересах. Тим самим Фома Аквінський займав компромісну позицію не тільки з питання торгового прибутку, а й процента.
Проблемі грошей було присвячено «Трактат про походження, природу, юридичну підставу та зміну грошей», написаний французьким ученим Ніколою Оремом (Оресмом) (бл. 1323 — 1382). У ньому висловлено думку, що гроші є штучним інструментом, який люди винайшли задля полегшення товарообміну. Золото та срібло стали грошима завдяки своїм природним властивостям. Спочатку вони були звичайними товарами і лише поступово набули ролі грошових металів. Нікола Орем був противником псування монети, оскільки вона не є власністю короля, хоч і карбується з його портретом. Він зазначав, що зміна ваги і цінності монет завдає збитку торгівлі та кредиту, знецінює різні грошові доходи. Отже, заслугою Орема є спроба розкрити походження і суть грошей, закономірності грошового обігу.
На економічну думку середньовічної Західної Європи помітно вплинули також різноманітні релігійні єресі. Єресі, як правило, були засобом прояву опозиційних настроїв певних соціальних верств. Незважаючи на велику різноманітність єресей (вальденсів, апостоліків, катарів, альбігойців, лоллардів та ін.) та значні відмінності між ними всі вони так чи так завжди мали антифеодальну спрямованість, проповідували ідеї рівності всіх людей, повернення до принципів «євангельської бідності» ранньохристиянського ладу, засуджували багатство та необмежену власність церкви тощо. Деякі єресі стали ідеологією повстань селян і міських низів, якими сповнено всю історію середньовіччя. Основними економічними вимогами повсталих завжди були повернення до общини, знищення соціальної та майнової нерівності, приватної власності, повернення захоплених общинних земель, скасування панщини, оброків, десятини тощо.
Історія економічної думки України часів раннього та класичного середньовіччя зв’язана з добою Київської Русі — першої держави на українській етнічній території. Літературними джерелами, що з них можна дізнатися про економічні погляди тієї доби, є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського й церковного права тощо. Визначною пам’яткою соціально-економічної та політичної літератури доби Київської Русі є «Руська правда» — зведення законів давньоруського права ХІ—ХІІ ст. Відомі 106 списків «Руської правди», які складено в ХІІІ—ХVIIІ ст. Статті «Руської правди» відбивають соціальну структуру й відносини власності давньоруського суспільства. Вони регулюють майнові відносини, захищають право власності князів та феодальної знаті на землю і кріпаків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення та ін. У них знайшла відображення організація князівської та боярської вотчини в ХІ ст., що грунтувалася на кріпацькій і рабській праці. До речі, остання поступово поступалася продуктивнішій праці людей залежних і кріпаків. За умов замкненості натурального господарства та нерозвиненості товарообміну товарно-грошові відносини в Київській Русі були дуже обмеженими, хоч у текстах «Руської правди» трапляються такі поняття, як «істоє», «рез», «отариця» і «купа», що означають позичені під процент гроші; сам процент; ділянку землі та позичку, які закуп (смерд, що збіднів і потрапив у боргову кабалу до пана) отримує від хазяїна-землевласника. Трапляються також слова «товар», «торг» (ринок), «гостьба» (зовнішня торгівля) та інші економічні терміни. У цілому в «Руській правді» певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного життя Староруської держави.
Одним із головних писемних джерел для дослідження економічної думки доби Київської Русі є літописне зведення «Повість временних літ» — монументальний історіографічний і літературний документ початку ХІІ ст., що належить перу ченця Печерського монастиря Нестора. Хоча центральними у творі є питання політичної історії Русі, економічним і соціальним процесам та явищам надається важливого значення для пояснення історичних подій. У «Повісті временних літ» розглядаються джерела доходів Київської держави: надходження з господарства, данина і збори з населення, штрафи (судове мито), торговельне мито і воєнна здобич. Данина збиралася продуктами, хутром або грошима. Виплата данини грошима сприяла розвиткові товарного виробництва й товарно-грошових відносин. У літопису йдеться також про активні зовнішньоторговельні зв’язки Київської Русі з іншими державами, наявність суспільного поділу праці: повне відокремлення ремісництва від землеробства й розвиток різних ремесел. Літописець виявляє шанобливе ставлення не лише до розумової, а й до фізичної праці, оскільки обидва ці види праці вважаються однаково важливими для суспільства, для забезпечення його багатства й добробуту.
З пам’яток давньоруської літератури, що з них можна дізнати-ся про економічну складову суспільного життя, можна назвати також «Повчання дітям» Володимира Мономаха (початок ХІІ ст.). Цей твір містить чимало важливих господарських спостережень та узагальнень, показує відносини між землевласниками й залежними селянами, дає поради щодо подолання соціальних суперечностей, яскраво свідчить про розуміння вже в ті часи значення землеробства, скотарства, промислів, торгівлі для зміцнення могутності держави.
Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. розповідає про економічну політику галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток ремесел, торгівлі, міст, запрошуючи для цього вмілих ремісників, торгових людей.
Починаючи з ХІІІ ст. Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська, Галицька, Подільська землі, а також Буковина й Закарпаття стали тією територіальною основою, на якій склалася й розвивалася українська народність. За Середньою Наддніпрянщиною, Київською землею раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», якою пізніше, з XVII ст., почали позначати етнічну територію українського народу. На межі ХІІІ — XIV ст. із давньоруської мовної основи виділяється українська мова. У найрізноманітніших документах XIV — XV ст. (жалуваних і позичкових грамотах, інвентарях, люстраціях тощо) відображені відносини вотчинної форми власності, тогочасна система повинностей, деякі аспекти торгівлі, грошового обігу, розвитку сільського господарства та ремесел, надання позичок під заставу майна, у тім числі земельних володінь.
З XIV ст. на українських землях починає діяти Магдебурзьке право — міське право, що виникло у ХІІІ ст. в місті Магдебурзі (звідси й назва). За ним міста звільнялися від управління та суду великих князів чи королів, тобто одержували права самоврядування. Магдебурзьке право встановлювало порядок і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки та успадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. 1339 р. таке право одержало місто Сянок Галицько-Волинського князівства, 1356 р. — Львів, 1432 р. — Луцьк, 1494 р. — Київ. Протягом XV — XVI ст. Магдебурзьке право поширилося на більшість міст на українських землях. Міста, що перебували під безпосередньою юрисдикцією польського короля або великого князя литовського, не платили за міські землі, а міщан було звільнено від повинностей на користь феодалів. Міщани сплачували лише державний податок на торгівлю й заняття ремеслом. Вони мали право використовувати на потреби міста грошові збори, встановлені міським правлінням (магістратом), податок від броварень, солодовень, воскобоєнь, млинів, земельних угідь, мали значні привілеї в галузі організації та регламентації стаціонарної торгівлі, ярмарків і ремесел. Однак зі збільшенням впливу польських феодалів і католицької церкви на українських землях посилюється національно-релігійна дискримінація українського міщанства. Це породжувало його боротьбу за ліквідацію обмежень та за збільшення участі у міському самоврядуванні.
У 80-ті роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католициз-му виникає так звана полемічна література, яка в багатьох аспек-тах стосується й економічних проблем. З цього погляду важли-вими є твори Івана Вишенського (1545/50 — 20-ті роки XVII ст.), який наголошував на проблемах соціальної рівності. Він гово-рив, що будь-яке багатство, яким володіють пани й духовенство і яке вони «пожирають», створене «працею й потом» кріпаків. І. Вишенський показав основні форми, за допомогою яких здійснювалося привласнення результатів праці селян і ремісників: панщину, оброк, податі, торговельний та лихварський прибуток то-що. На його думку, одночасно зі зростанням багатства й розко-шів панів, шляхти, торговців посилюються злигодні кріпаків, бідняків. Він розумів, що майново-соціальна нерівність людей походить не від природи і не від Бога, а від земних несправедливостей. У цілому полемічні твори справили величезний вплив на формування та розвиток самосвідомості українського народу, на розгортання національно-визвольної боротьби на чолі з Богданом Хмельницьким.
У найбільш закінченому вигляді економічну думку пізнього середньовіччя репрезентує меркантилізм.
4. Меркантилізм
Першим проявом економічних ідей буржуазного суспільства став меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у XV ст., але великого поширення набув у XVII ст. Головною передумовою генезису меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталізму. Виникнення капіталістичного способу виробництва у країнах Західної Європи датується XVI ст. Раніше в окремих містах узбережжя Середземного моря можна було спостерігати лише певні окремі прояви капіталістичних відносин. Велике значення для формування капіталістичного способу виробництва мало первісне нагромадження капіталу, зв’язане з найбільш грубими формами насильства: розоренням дрібних виробників, колоніальними загарбаннями, работоргівлею. Ці насильницькі заходи здійснювалися за активної підтримки держави через державні позики, податкову систему, протекціонізм.
Значно прискорило розвиток капіталістичного виробництва виникнення світового ринку. Початок формування такого почався зі здійсненням великих географічних відкриттів XV — XVI ст. Після відкриття Америки й морського шляху навколо Африки почалося небувале пожвавлення зовнішньої торгівлі країн Західної Європи. Дрібне товарне виробництво не могло задовольнити зростаючого попиту на промислові вироби. Наспіла необхідність створення великих капіталістичних підприємств, які могли б поставляти значні партії товарів на експорт. З’явилися великі майстерні, що працювали під контролем капіталістів (проста кооперація). Розвиток поділу праці зумовив перетворення капіталістично організованих майстерень на мануфактури.
Велику роль у виникненні капіталістичного способу виробництва відіграв торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був переважаючою формою капіталу. Світова торгівля привела до зосередження величезних багатств у окремих осіб, передовсім у купців і монопольних торговельних компаній. Торговий капітал підпорядковував дрібних виробників і одночасно сам проникав у сферу виробництва.
Розклад феодального устрою, розвиток товарно-грошових відносин, зародження капіталізму зачіпали інтереси всіх верств населення і надавали питанням економічного розвитку все більшого значення. Ліквідація монополії церкви у царині ідеології, розвиток наукових знань створили сприятливі умови для вивчення й узагальнення явищ економічного життя. З’явилося багато економічної літератури, що брала за головну мету визначення характеру та завдань економічної політики.
Меркантилізм як перша теоретична спроба пояснити суть капіталістичного способу виробництва виник на підставі узагальнення досвіду первісного нагромадження капіталу й вирішував практичні питання прискорення цього процесу. Намагаючись подолати гострі економічні суперечності, що їх породжував розклад феодальної системи, дворянський абсолютизм у Франції, Росії та інших країнах Західної Європи спробував форсувати торгівлю і промисловість меркантилістськими методами, щоб усунути економічну обмеженість феодалізму з допомогою розвитку мануфактурної промисловості.
Меркантилізм відображав інтереси торгової буржуазії, і саме тому Голландію, яка у XVII ст. досягла надзвичайного розквіту та збагачення, розвиваючи судноплавство, зовнішню торгівлю та колоніальну експансію, було проголошено ідеалом меркантилізму. Меркантилісти закликали вчитися у Голландії, і поступово на цей шлях ставали Англія, Франція, Португалія, Іспанія.
Отже, меркантилізм не був випадковим явищем в історії економічної думки Європи. Він мав реальну базу й вирішував практичні проблеми того часу.
Мислення меркантилістів значно відрізняється від економічних поглядів античного світу. Керівним принципом останнього був арістотелівський поділ господарства на економіку і хрематистику із засудженням останньої як «неморальної». У центрі уваги меркантилістів опиняється саме хрематистика — «породження» грошей грошима. Меркантилісти шукають зв’язку між господарськими явищами, але шукають його на поверхні явищ, у сфері обігу. І це було зумовлено особливістю епохи, коли домінував торговий капітал.
Отже, предметом дослідження меркантилістів є сфера обігу. Навіть сам термін «меркантилізм», що виник у ХVII ст., походить від італійського слова «mercante» — купець. Метод дослідження меркантилістів — збирання й описування реальних фактів та часткова їх класифікація, тобто вони прямують від конкретного до абстрактного, що є неминучим у період зародження будь-якої науки. Відтак меркантилісти не створили й не могли створити розгорнутої теорії капіталізму, не визначили його законів і категорій, а присвятили свою діяльність суто практичним питанням економічної політики.
Економічні погляди меркантилістів не можна розглядати як єдину, цілісну, наукову теорію, яку вчитель міг викласти учневі. Те, що пізніше отримало загальну назву меркантилізму, було, по суті справи, сукупністю особистих поглядів і думок багатьох різних людей, які досить часто навіть і не чули один про одного, а також сукупністю практичних господарських заходів європейських держав у XVI — XVIII ст. Авторами економічних праць тоді були, як правило, не професійні науковці, а практики — купці, промисловці, фінансисти, службовці торговельних компаній, котрі не теоретизували, а вирішували конкретні економічні питання, формулювання яких здебільшого виносили прямо у заголовки своїх памфлетів (саме так називали тоді ці праці).
Кількість авторів-меркантилістів та їхніх праць надзвичайно велика. Тільки в Англії до 1764 р., за підрахунками одного з англійських істориків, було оприлюднено понад дві тисячі таких економічних памфлетів. Проте детальне їх вивчення протягом ХVIII — XX ст. дало змогу виявити певну спільність теоретичних поглядів меркантилістів. Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення. По-перше, багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах; тобто багатство — це не що інше, як нагромадження грошей. По-друге, виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку. По-третє, безпосереднім джерелом багатства є сфера обігу, тобто сфера, де продукти перетворюються на гроші. По-четверте, сфера обігу є водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі: Г — Г( — гроші, що породжують гроші, — такою є формула капіталу в меркантилістів. По-п’яте, не будь-який обіг товарів і грошей є джерелом багатства. Обіг товарів усередині країни, на думку меркантилістів, хоч і збагачує одних осіб за рахунок інших, проте не збільшує і не зменшує загальної суми національного багатства. Джерелом багатства є лише зовнішня торгівля. По-шосте, баланс зовнішньої торгівлі має бути активним, тобто треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати (проте щодо розуміння активного балансу погляди ранніх та пізніх меркантилістів дуже різнилися).
Конкретна меркантилістська політика і теорія меркантилізму пройшли два етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм, який Маркс назвав монетарною системою, і розвинутий меркантилізм, що його Маркс характеризував як власне меркантилізм, або мануфактурну систему.
Ранній меркантилізм виник іще до епохи великих географічних відкриттів. Найбільш відомими представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.
Ранній (монетарний) меркантилізм грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. Відтак поставала вимога якнайменшого витрачання і якнайбільшого нагромадження грошей у країні з одночасною забороною їх вивезення. Адекватною була й економічна політика того часу, головною метою якої вважалося утримування грошей у країні, тобто максимальне зменшення імпорту. Збільшення маси золота та срібла уряди країн Західної Європи намагалися досягнути безпосереднім регулюванням руху грошей. Заборонялося вивозити благородні метали за кордон, купців-експортерів зобов’язували частину виторгу привозити готівкою, іноземних купців змушували всі гроші, отримані від продажу своїх товарів, витрачати на придбання товарів місцевого виробництва.
Монетарний меркантилізм був досить примітивною формою пізнішого меркантилізму. Властиві монетарному меркантилізму XVI ст. заходи — заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збільшення видобутку золота та срібла там, де це було можливим, встановлення високого імпортного мита, зниження позичкового процента — неодноразово впроваджувалися, наприклад в Іспанії, але не дали очікуваних результатів. Монетаризм виявився економічно безплідним, на ньому надто сильно позначалися вплив іще напівнатурального господарства, міська регламентація торгівлі та грошового обігу, орієнтована на самодостатність економіки кожного міста.
Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, що брала за мету втримування грошей у країні.
У другій половині XVI ст. система монетарного меркантиліз-му змінюється системою меркантилізму мануфактурного, що до-сягла свого розквіту у XVII ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкретьєн у Франції, Анто-ніо Сєрра в Італії. Виникла власне система меркантилізму, для якої характерною є теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю товарів, увезених у країну. З цією метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт, розширювалося мореплавство. На перший план висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Держава запроваджувала систему митних заходів: увезення іноземних товарів, що конкурують з вітчизняними, а також вивезення сировини, яку можна було б переробити в середині країни, оподатковуються високим митом. І навпаки, встановлюються заохочувальні премії за експорт деяких вітчизняних товарів.
Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збагачення країни. У головному й ранні, і пізні меркантилісти єдині — основою основ всієї системи їхніх поглядів було уявлення, що єдиним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна відмінність полягала у різних поглядах на суть активного балансу.
Ранні меркантилісти дивляться на гроші очима збирача скарбів, який знає, що будь-яка купівля зменшує їхню кількість, а будь-який продаж — збільшує. Пізні ж меркантилісти підходять до грошей уже як капіталісти, розуміючи, що гроші «породжують» гроші і для цього вони мають бути в постійному русі.
Звідси походить і різне трактування спільної для всіх меркантилістів формули: менше купувати й більше продавати. Ранні меркантилісти наголошують на першій частині формули, розуміючи її цілком однозначно: треба будь-що утримуватися від покупок. Пізні розуміють цю саму формулу досить широко: можна купувати багато, але сума продажу має завжди перевищувати суму купівлі.
Очевидною істиною для теоретиків обох етапів меркантилізму була необхідність впливу державної влади і навіть її опікування господарським життям. Відмінність полягала лише в різному розумінні конкретних форм цього втручання, у тім, як зробити його найбільш доцільним. Принцип грошового балансу на чільне місце ставить саме діяльність уряду, а принцип торгового балансу — приватну ініціативу купців і купецьких компаній, держава тут, як і раніше, відіграє роль покровителя й регулятора торгівлі.
Меркантилізм виник в Англії, потім поширився у Франції, Італії та інших країнах Західної Європи. У кожній країні політика меркантилізму мала свої особливості.
Найбільш розвинутим і типовим був англійський меркантилізм. Ще у XV—XVI ст. видавалися «закони про витрачання», які зобов’язували іноземних купців витрачати виторг за свої товари на купівлю англійських. Пояснювалося це тим, що Англія у XVI—XVII ст. значно просунулася вперед в економічному розвиткові і два сторіччя (1651—1849) меркантилізм був офіційною політикою держави (діяв «Навігаційний акт» Кромвеля).
Із представників раннього меркантилізму в Англії ми вже називали В. Стаффорда (1554—1612), який 1581 р. надрукував під ініціалами «W.S.» твір «Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників». Твір був написаний у формі розмови між лицарем, фермером, ремісником, купцем та доктором богослов’я, який робить остаточні висновки.
Стаффорд виявляє досить правильне як на ті часи розуміння зв’язку між вартістю грошей і вартістю товарів. Саме у появі неповноцінної монети, у псуванні монети королями (що практикувалося у зв’язку зі зростаючою потребою в коштах) він убачає причину подорожчання товарів. Псування монети, на думку Стаффорда, має подвійні наслідки: 1) дорожнечу; 2) втечу (відплив) з країни повноцінної монети.
Стаффорд доводить шкідливість вивезення монети за кордон, бо від того зростають ціни і погіршується становище народу. Але гроші є тільки засобом обігу. Усе залежить від того, як обмінювати на них товари. Держава, уважає Стаффорд, має видати закон, щоб жоден із сировинних продуктів не вивозився за кордон необробленим, оскільки вивезення сировини спричиняє зворотне завезення її в обробленому вигляді, що для країни є дуже невигідним. «Усе, що купують у нас іноземці, іде від нас назавжди. Навпаки, те, що ми купуємо один у одного, залишається вдома». Звідси, уважає Стаффорд, необхідність державного опікування вітчизняною торгівлею. Він пропонує заборонити ввезення предметів розкошів та деяких інших товарів, регламентувати торгівлю, обмежити вивезення монети, розширити виробництво сукна — найпопулярнішого тоді англійського експортного продукту.
Найвидатнішим представником меркантилізму в Англії в його найбільш розвинутому вигляді є Томас Мен (1571—1641), якого вважають автором теорії торгового балансу. Мен був купцем і одним з директорів Ост-Індської компанії. У своїх памфлетах «Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією» (1621), «Скарб Англії у зовнішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі» (1664) він заперечує монетаризм і обгрунтовує теорію торгового балансу.
Мен висловлюється проти заборони вивезення грошей, тому що, на його думку, гроші приносять багатство тільки перебуваючи в обороті. Він стверджує, що гроші в обігу можна порівняти із пшеничним зерном. Тільки посіяне зерно дає новий урожай, збільшуючи свою кількість. Спроби утримати у країні якомога більше золота та срібла за допомогою державних заходів обмежують право купця розпоряджатися своїми грошима і завдають тільки шкоди. З погляду Мена, єдиним розумним засобом збільшення кількості грошей у країні є сприятливий торговий баланс.
Торговий баланс з окремими країнами, доводив Мен, неминуче складається по-різному. Деякі країни більше купують в Англії, ніж продають їй, інші, навпаки, більше ввозять в Англію, ніж вивозять з неї. Тільки за умови, що торгівля буде вільною, вона набере найбільшого розвитку, а тим самим буде досягнуто основної мети — збільшення запасів золота та срібла. Отже, Мен вирішував проблему залучення максимальної кількості грошей зовсім інакше, ніж прихильники політики грошового балансу. Увезення та вивезення грошей, за Меном, прямо залежить від стану зовнішньої торгівлі. Якщо вивезення перевищує ввезення, тобто, якщо країна має активний торговий баланс, гроші надходять у країну. «Гроші, які привозяться у країну завдяки активному балансу нашої зовнішньої торгівлі, — це єдині гроші, які в нас залишаються і якими ми збагачуємося», — наголошував Мен.
Чітко формулює Мен і теорію торгового балансу: «Звичайним засобом для збільшення нашого багатства й наших скарбів є іноземна торгівля, що в ній ми завжди маємо дотримуватися того правила, щоб щорічно продавати іноземцям своїх товарів на більшу суму, ніж ми споживаємо їхніх товарів».
Мен — ворог будь-яких заходів, що гальмують експортну торгівлю, він вимагає навіть зменшення мита на товари, що вивозяться. На відміну від ранніх меркантилістів, які обстоювали високі ціни, Мен — прихильник низьких цін, котрі полегшуватимуть конкуренцію на зовнішньому ринку. Але він погоджується із ранніми меркантилістами щодо використання в обігу тільки повноцінних грошей, повторюючи вже відому думку Стаффорда: зменшення цінності грошей спричиняє підвищення цін на товари. Мен чітко розрізняв поняття грошей, багатства й дорогоцінних металів. Під багатством Мен розумів не тільки дорогоцінні метали, а й землю та інші дари природи. Щодо грошей він підкреслював також їхню роль для досягнення конкретної мети — залучити в країну через зовнішню торгівлю більше дорогоцінних металів.
Мен є прихильником розвитку вітчизняної промисловості і, так само як Стаффорд, вимагає заміни експорту сировини експортом готових виробів. Він уважає досить суттєвим також розвиток транзитної торгівлі, оскільки вона, на його думку, також є джерелом збагачення. Особливо важливим є щодо цього мореплавство і необхідність доставки англійських експортних товарів у місце призначення тільки на англійських суднах.
Меркантилістські погляди розвивав і Самуїл Фортрей (1622 —1681) син торговця, автор праці «Вигода та благополуччя Англії, що полягає у збільшенні запасів та розширенні торгівлі цього Королівства». З метою стимулювання розвитку промисловості він пропонує встановлення на іноземні товари високого мита, унаслідок чого ціни на товари, що завозяться в Англію, зростатимуть, а це, у свою чергу, сприятиме збуту товарів вітчизняного виробництва.
Фортрей — чи не єдиний з меркантилістів, хто приділяє особливу увагу засобам, які могли б підвищити продуктивність сільського господарства. Але й він, як і всі інші меркантилісти, уважає, що тільки від промисловості «головним чином залежить багатство королівства».
Коли меркантилізм як політика вичерпав себе, на його захист виступив видатний економіст Джеймс Стюарт (1712 — 1781). Він спробував оновити й розвинути далі меркантилістську концепцію у XVIII ст., коли вже поширилася теорія трудової вартості. 1767 р. він оприлюднює працю «Дослідження про принципи політичної економії», у якій не тільки розвиває далі принципи меркантилізму, а й робить принциповий крок уперед в економічній науці. Стюарт не поділяє ілюзій меркантилістів, що багатство створюється внаслідок продажу окремими капіталістами товарів за ціною, що перевищує їхню вартість. Він розрізняє «позитивний прибуток», що залежить від продуктивності праці, і «відносний прибуток», що є результатом обміну в процесі міжнародної торгівлі. На його думку, тільки позитивний прибуток породжує зростання суспільного багатства.
Французький меркантилізм. У Франції меркантилізм також відігравав важливу роль у економічній політиці, особливо у XVII ст., хоча буржуазія тут була слабшою, ніж в Англії, а французький абсолютизм — суто дворянською диктатурою.
Політику меркантилізму взяв на озброєння вже Генріх IV, всіляко стимулюючи торгівлю. Він уклав 1606 — 1607 рр. низку угод з іноземними державами, відмовився від прав корони на майно іноземних купців, сприяв колонізації Канади, заборонив увезення текстильних товарів і вивезення цінної сировини — шовку, вовни. У країні за допомогою привілеїв та субсидій насаджувалося мануфактурне виробництво.
Ще більшого розвитку політика меркантилізму набула за Людовіка XIV, завдяки заходам видатного державного діяча, міністра фінансів Жана Батіста Кольбера (1619 — 1683). На його честь політику меркантилізму інколи називають іще кольберизмом. Кольбер уважав, що могутність держави визначається кількістю грошей, що є в її розпорядженні, а їх може дати тільки торгівля. «Ми повинні завоювати народи нашою промисловістю, — говорив він, — і перемогти їх нашим смаком».
Найбільш відомим представником теоретичної школи меркантилізму у Франції є Антуан Монкретьєн де Ваттевіль (1575 — 1621). 1615 р. він опублікував книжку «Закони суспільного господарства» («Трактат з політичної економії»), яку присвятив королю і королеві-матері. Саме у цьому творі було вперше вжито термін «політична економія», що згодом став назвою цілої науки.
Економічні погляди Монкретьєна перебували на межі раннього та пізнього меркантилізму, що цілком відповідало економічному й політичному стану Франції того періоду. Релігійні війни проти альбігойців спустошили південнофранцузькі міста, а гугенотська міжусобиця розладнала всю французьку економіку. На той час Англія вже значно випереджала Францію в економічному розвитку.
Монкретьєн спробував розробити економічні заходи, запровадження яких дало б змогу пожвавити народне господарство Франції. Виходячи з англійського досвіду, Монкретьєн досить детально розглядає проблеми розвитку мануфактур, питання торгівлі, мореплавства, професійного навчання тощо.
Монкретьєн є палким захисником третього стану, найбільш важливою частиною якого він уважає торговців. «Купці, — наголошує він, — надзвичайно корисні державі». Навіть розвиток промисловості для нього не є самоціллю, бо кінцевою метою всіх ремесел, на його думку, є торгівля: «Філософи кажуть, що мета є причина всіх причин; і торгівля є, у певний спосіб, головною ціллю різних ремесел». Для могутності держави необхідне золото, а найнадійнішим способом його придбання є зовнішня торгівля.
Протиставляючи інтереси Франції інтересам інших країн, Монкретьєн засуджує французьку політику забезпечення свободи торгівлі купцям з інших країн. При цьому він досить своєрідно трактує меркантильну теорію прибутку, перетворюючи її на зброю проти іно-земних купців. У торгівлі, на його думку, виграш одного є втратою для іншого. Але в процесі внутрішньої торгівлі виграють і програють окремі учасники обороту, країна в цілому нічого не втрачає і не придбає. У зовнішній торгівлі іноземні купці є свого роду насосом і, отримуючи прибуток, вони викачують багатство країни, з якою торгують.
Цікаво зазначити, що Монкретьєн розрізняє поняття «гроші» і «багатство», уважаючи, що золото створює лише передумови для багатства і добробуту країни, але само по собі ще не робить її багатою. Першочергового значення він надає «природному багатству» (хліб, сіль, вино та ін.). Монкретьєн у зв’язку з цим пише : «Не достаток золота та срібла, не кількість перлів та алмазів робить державу багатою, а наявність предметів, необхідних для того, щоб жити й одягатися: у кого їх більше, у того більший достаток».
Монкретьєн виступає проти зайвих розкошів, уважаючи їх однією з причин, що призводить до відпливу золота з країни. «Розкіш, — говорить він, — для держави чума і рокове розорення; із шовком у Турцію та Італію відпливає наше золото».
Монкретьєн відрізняється від багатьох інших меркантилістів ще й тим, що не випускає з виду потребу поліпшити становище народу, особливо селянства, про яке він говорить із великим співчуттям і вважає, що держава має турбуватися про нього.
Меркантилізм в Італії. Для практичного запровадження політики меркантилізму в Італії не було належних політичних і економічних умов. Величезна політична роздробленість Італії призводила до її неминучого економічного занепаду. Колись нагромаджені торгівлею у XVI ст. капітали посилено перетворювалися на позичкові, розвивалася діяльність банків. Саме цей факт визначив інтереси перших італійських меркантилістів, які особливу увагу приділяли питанням грошового обігу і кредиту.
Уже згадуваний професійний банкір Гаспар Скаруффі (1519 — 1584) написав 1582 р. «Роздуми про монету і справжню пропорційність між золотом і сріблом», де розвивав ідеї, близькі до монетаризму. Скаруффі запропонував грандіозний як на той час проект скликання загальноєвропейської конференції під керівництвом папи або імператора з метою налагодити грошовий обіг у міжнародному масштабі. У різних країнах, а іноді й у різних регіонах у межах однієї країни, існували різні грошові системи, що дуже ускладнювало розрахунки й переказування грошей з одного місця в інше. Скаруффі запропонував встановити єдину загальноєвропейську грошову систему, визнати золото та срібло валютними металами, прирівнюючи одну вагову частину золота до 12 вагових частин срібла. На відміну від інших монетаристів він рекомендував ліквідувати національні бар’єри, що обмежують обіг; золото і срібло трактувалися як звичайні товари.
Цей проект підтримує й розробляє далі флорентійський банкір-економіст Бернардо Даванцаті (1529 — 1606), який опублікував 1582 р. книжку «Читання про монету». Даванцаті був прихильником біметалізму, засуджував хаос у грошовому обігу, пропонував повернутися до вільної чеканки монет та обігу зливків.
З теоретиків більш зрілого меркантилізму можна назвати Антоніо Серра (XVI — XVII ст.), відомого автора «Стислого трактату про причини, які можуть привести до достатку золота і срібла у країнах, що не мають копалень». Серра заперечує концепцію монетаризму й дотримується теорії «торгового балансу». Він засуджує заборону вивезення грошей і регламентацію їхнього обігу, втручання держави в економічне життя, як приклад наводячи Венецію, котра має достатньо грошей завдяки тому, що розвиває свою промисловість, веде широку торгівлю. Наявність грошей у державі, що не має копалень, за Серрою, залежить від розвитку ремесла, працелюбності та винахідливості населення, розвитку торгівлі, відповідної політики уряду.
З відомих італійських меркантилістів треба також назвати Антоніо Дженовезі (1712 — 1769), котрий тривалий час займав кафедру в Неаполітанському університеті. На думку Дженовезі, взірцем правильної торгової політики є зовнішньоторговельні заходи Англії. У «Лекціях про комерцію й цивільну економіку» він детально аналізує теорію торгового балансу. Неможливо допускати такого вивезення товарів, котрий послабив би вітчизняну промисловість і такого ввезення, котре завдало б шкоди вітчизняним ремеслам, уважає Дженовезі.
Багатство, на думку Дженовезі, це не гроші самі по собі, а правильно організована з їхньою допомогою зовнішня торгівля. Надлишок грошей є зайвим. Їх має бути стільки, скільки необхідно для обслуговування торгівлі.
Ідеї меркантилізму у тій чи тій формі позначалися на формуванні й розвитку економічної політики Іспанії, Німеччини, Австрії та інших країн як Західної, так і Східної Європи.
Ідеї меркантилізму в Росії та Україні. Ідеї меркантилізму набули розвитку в Росії XVII — XVIII ст. До XVII ст. для них не існувало умов, оскільки тоді в російській державі панувало натуральне господарство, а торгівля залишалася локальною й обмеженою.
З XVII ст. починається новий період російської історії: остаточно ліквідується феодальна роздробленість і завершується процес створення централізованої держави. Поштовхом до цього стало зростання суспільного поділу праці та торговельних зв’язків, на основі яких утворився всеросійський ринок. Розвиток торгівлі супроводжувався зростанням торгового капіталу й розширенням сфери його дії, купці ставали лихварями, власниками промислових підприємств — мануфактур. Саме в XVII ст. в Росії з’являються перші мануфактури, виникають буржуазні виробничі відносини.
На відміну від країн Західної Європи, де важливу роль у переході до капіталізму відігравала зовнішня торгівля, у Росії остання майже виключно була в руках іноземних купців, тому й мала для розвитку економіки значно менше значення. Росія не мала свого торгового флоту, була відрізана від берегів Балтійського й Чорного морів.
Своєрідність меркантилізму в Росії полягала в тім, що там не було чистого монетаризму, його елементи перемішувалися з більш зрілими принципами «торгового балансу». З одного боку, як і на Заході, меркантилізм в Росії відображував переважно інтереси купецтва, а з іншого — російський меркантилізм був принципово відмінним від західноєвропейського. Якщо представники останнього джерелом багатства вважали зовнішню торгівлю, то в центрі уваги російських меркантилістів був розвиток продуктивних сил країни.
Російські вчені, у працях яких висловлювались деякі ідеї меркантилізму, висували широку програму розвитку мануфактурної промисловості. Вони не ототожнювали багатство з грошима і благородними металами. Хоча російські меркантилісти і вважали необхідним розвиток зовнішньої торгівлі, у центрі їхньої уваги був розвиток вітчизняного виробництва, розширення внутрішньої торгівлі.
За своїм змістом російський меркантилізм відрізнявся від західноєвропейського й тим, що зачіпав ще й аграрне питання. Проблеми колоніалізму в ньому не зайняли того місця, яке вони займали в західноєвропейському меркантилізмі.
Проте економічну роль держави російські вчені-економісти трактували значно ширше, хоч водночас в Росії досить сильно проявилася дворянська обмеженість практичного меркантилізму.
Ідеологами нової просвітницької течії в Росії були А. Ордін-Нащокін, І. Посошков, А. Кантемір, В. Татіщев.
Уперше ідеї меркантилізму в Росії висловив видатний дипломат 60-х років XVII ст. Афанасій Лаврентійович Ордін-Нащокін (1605 — 1680). Найбільш виразно його економічні погляди відбито у «Псковському Положенні» (1667) і в «Новоторговому Уставі» (1667), автором і редактором яких він був.
Ордін-Нащокін, як і меркантилісти в цілому, захищав інтереси купецтва, а отже велику увагу приділяв питанням торгівлі та її організації. Про торгівлю він був високої думки, уважаючи її позитивною й благородною справою. Торгівлю він розглядав не тільки як одне з важливих джерел доходів держави, а й як галузь господарства, що активно сприяє зростанню народного достатку.
Водночас Ордін-Нащокін розумів, що торгівлю (зокрема зовнішню) в Росії розвинено недостатньо. Причину цього він убачав у браку капіталу, у засиллі іноземних купців, які проникали на російський ринок.
Головним для піднесення продуктивних сил Росії Ордін-Нащокін уважав розвиток промисловості. Росія, наголошував він, повинна розвивати промисловість не тільки і не стільки для продажу товарів за кордон, скільки для задоволення потреб внутрішнього ринку. Для цього Росії необхідні різноманітні галузі промисловості, і передовсім залізорудна промисловість, що є основою для розвитку інших галузей народного господарства.
Отже, економічні погляди і практична діяльність Ордін-Нащокіна були спрямовані на те, щоб ліквідувати економічну й культурну відсталість Росії, перебороти засилля іноземного торгового капіталу і створити вітчизняну промисловість.
Найбільш цікавим і своєрідним виразником меркантильних ідей у Росії був Іван Тихонович Посошков (1652 — 1726). Автор знаменитої «Книги про вбогість та багатство» (1724) походив із оброчних селян. У різних документах його називають по-різному: то колишнім селянином, то купцем, то ремісником, то служилою людиною. Пізніше Посошков очевидно розбагатів, про що свідчить його заповіт, згідно з яким йому належали кілька селянських дворищ, велика кількість землі, два будинки у Петербурзі, навіть кріпаки.
Економічну програму Посошкова викладено в його «Книзі про вбогість та багатство». Вона дуже близька до ідей класичного меркантилізму, особливо до ідей Монкретьєна.
Основною лінією цієї програми є всебічний розвиток продуктивних сил, вітчизняної промисловості, торгівлі, сільського господарства, зміцнення економічної могутності Росії, досягнення її економічної незалежності.
Посошков — великий поборник розвитку в Росії різних ремесел, але він, як і годиться прихильнику меркантилістської теорії, з усіх видів діяльності найбільшого значення надає торгівлі, а з суспільних класів — купецтву. Проте далі Посошков стає більш оригінальним і вимагає, щоб торгівлею займалися не всі, а лише професіонали-торговці, обстоюючи надання останнім монопольного права на торгівлю. Він є прихильником виокремлення торговців як певного соціального прошарку з тим, щоб їх було оточено особливим державним піклуванням. Представники інших верств суспільства можуть займатися торгівлею лише тоді, коли вони ввійдуть до купецького прошарку.
Щодо зовнішньої торгівлі, то лейтмотивом економічної програми Посошкова є «символ віри» меркантилізму — більше продавати й менше купувати. Він був прихильником активного торгового балансу, стверджуючи, що коли Росія більше продаватиме й менше купуватиме, то гроші залишатимуться в ній, а не відпливатимуть за кордон. Але Посошков надає цьому меркантилістському аргументу національного забарвлення, кажучи, що Росія може взагалі обійтися без імпорту, а експортувати може багато чого.
Як і всі меркантилісти, Посошков піклувався про збереження і збільшення кількості грошей у країні. Тому він уважав, що завозити з-за кордону слід тільки те, що не виробляється в Росії і без чого обійтися неможливо. Він був категорично проти завезення з-за кордону предметів розкошів, називаючи це непотрібною тратою грошей. Проте погляд на гроші в Посошкова є досить суперечливим. Його вважають номіналістом, оскільки він стверджував, що гроші створює цар, який може перетворити копійку на карбованець, достатньо лише поставити відповідний штамп. Але встановлена царем цінність грошей має силу тільки всередині держави, за кордоном же російські гроші тамтешні купці оцінюють на вагу металу, що в них міститься. Отже, щодо західноєвропейських країн Посошков дотримується товарно-металістичної теорії грошей.
У Посошкова немає властивого представникам західноєвропейського меркантилізму ототожнення багатства з грошима. Він розрізняє два види багатства: речове й неречове. Під речовим він розуміє конкретні матеріальні блага та гроші, а під неречовим — «правду», тобто вміле управління державою, добрі закони і праведний суд. Посошков розрізняє також багатство держави (доходи казни) і багатство народу (народне господарство), ставлячи на чільне місце саме багатство народу.
Принципи, викладені у творах цих мислителів, знайшли практичне відображення у відомих економічних реформах Петра І. Намагаючись домогтися економічної незалежності Росії, він рішуче розв’язував це завдання меркантилістськими методами: залучення в країну золота та срібла, форсування експорту, заохочування російського купецтва, розвиток промисловості, у тім числі експортної, будівництво каналів і портів.
Ця політика безсумнівно була прогресивною і відповідала потребам Росії початку XVIII ст. Вона мала багато спільного з кольбе-ризмом, але Петро І не обмежувався заохочуванням торгівлі і промисловості, а вживав дійових заходів для розвитку сільського господарства.
Певні риси меркантилізму були властиві й українській соціально-економічній думці кінця XVII — початку XVIІІ ст. Уже економічна політика Б. Хмельницького (XVII ст.) свідчить про наявність у ній елементів меркантилізму. Вона базувалась на застосуванні принципу активного втручання державної влади в господарське життя, заохочення вивезення товарів і обмеження вивезення коштовностей, установлення захисного мита, пільг місцевим підприємцям і купцям. Велике значення мали економічні зв’язки з іншими країнами, довгострокові торговельні угоди. Така політика об’єктивно сприяла пожвавленню економічного життя країни, розвитку товарно-грошових відносин, процесу первісного нагромадження капіталу.
Одним із найбільш послідовних прихильників реформ Петра І в галузі економіки, освіти, державного управління став Феофан Прокопович (1681 — 1736) — історик, філософ, письменник, політичний діяч, професор Київської академії, а згодом її ректор.
Ф. Прокопович, як і сучасні йому російські меркантилісти, був прихильником активного господарського й торгового балансу. Він уважав, що досягти такого балансу можна лише безперервним розвитком промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення тощо, а також удосконаленням системи державних органів управління. Він палко підтримував реформи Петра І і вважав їх необхідними для поліпшення господарювання.
Г. Грабянка та С. Величко — ідеологи козацької старшини та шляхетства першої половини XVIII ст. — також надавали великого значення розвитку ремесел, промисловості й торгівлі, поширенню освіти.
Економічна думка України (як і Росії) тієї доби здебільшого відрізнялася від західноєвропейських меркантилістських концепцій широтою й оригінальністю підходу до розв’язання багатьох питань, зокрема суті багатства та його джерел, ролі промисловості в економіці країни тощо.
У цілому меркантилізм (особливо на другому етапі свого розвитку) мав історично прогресивний характер. Значення теорії «торгового балансу» полягало в тім, що вона пропонувала більш зріле та ефективне вирішення економічних проблем періоду первісного нагромадження капіталу та мануфактурного капіталізму. Активне сальдо «торгового балансу» справді було важливим джерелом збагачення буржуазії, до того ж постійним і надійним, не зв’яза-ним із випадковостями політичного життя та адміністративної діяльності. Це значить, що пізні меркантилісти, відкривши одне з важливих джерел нагромадження капіталу, правильно розуміли економічні завдання своєї епохи, оскільки час промислових переворотів іще не наспів.