Курсова робота
КорупціяПЛАН:
Вступ.
Розділ 1. Загальна характеристика поняття корупція.
1.1 Етимологія слова «корупція».
1.2 Наукове розуміння поняття «корупція».
1.3 Нормативно-правове розуміння корупції.
Розділ 2. Корупційні злочини і корупційна злочинність.
2.1 Обгрунтованість вживання терміну «корупційний злочин».
2.2 Підстави віднесення злочинів до категорії корупційних.
2.3 Види корупційних злочинів.
Розділ 3. Механізм корупційних відносин.
3.1 Визначення механізму корупційних відносин у науковій літературі.
3.2 Варіанти корумпованої поведінки.
3.3 Схеми корупційної поведінки.
Розділ 4. Стан, структура та тенденції розвитку корупції в Україні.
4.1 Хабарництво (ст. ст. 168 - 170 ККУ).
4.2 Результати застосування Закону України «Про боротьбу з корупцією».
Висновок.
Список використаної літератури.
ВСТУП
Корупція є однією з найактуальніших соціальних проблем сучасності. Деякі дослідники взагалі вважають, що корупція стала основною політичною проблемою кінця XX століття. За будь-яких підходів та оцінок однозначно одне - корупція є проблемою, розв’язання якої для багатьох країн є надзвичайно актуальною справою. Це повною мірою стосується України, високий рівень корумпованості якої визнано її політичним керівництвом, законодавчим ор-ганом, вітчизняними та зарубіжними аналітиками, відповідними міжнародними інституціями.
Корупція в сучасних умовах стала чинником, який реально загрожує національній безпеці і конституційному ладу України. Це явище негативно впливає на різні сторони суспільного життя: економіку, політику, управління, соціальну і правову сфери, громадську свідомість, міжнародні відносини. Корумповані відносини все більше витісняють правові, етичні відносини між людьми, із аномалії поступово перетворюються у норму поведінки.
В останні роки в Україні у сфері протидії корупції зроблено досить багато - прийнято спеціальний антикорупційний закон та низку інших законодавчих актів антикорупційного спрямування, схвалено Концепцію боротьби з коруп-цією, розроблено спеціальну антикорупційну програму, на політичному рівні проголошено курс на посилення протидії цьому злу, запроваджено система-тичне проведення на найвищому рівні організаційних заходів за участю керівників правоохоронних та інших державних органів, присвячених питанням протидії корупції тощо.
Однак, ці та інші, здійснювані в державі та суспільстві, заходи не привели до відчутних позитивних результатів у справі протидії корупції. Причин тому багато - як об’єктивних, так і суб’єктивних. Одна з них полягає у тому, що протягом існування України як незалежної держави антикорупційні процеси не мали належного наукового забезпечення. Власне, на сьогодні проблему протидії корупції визначають три аспекти, співіснування яких є досить парадоксальним фактом: по-перше, вона є надзвичайно актуальною для соціального життя загалом і для юридичної науки і практики зокрема, що визнається і підкреслюється усіма; по-друге, про неї надзвичайно багато говорять політики, журналісти, інші категорії громадян; по-третє, при цьому вона характеризується низьким рівнем наукового дослідження.
Констатація низького рівня дослідження не говорить про відсутність будь-яких наукових досліджень проблеми протидії корупції. Вони є, але їх рівень не відповідає потребам антикорупційної діяльності, яка є комплексом правових, адміністративних, виховних та інших заходів, що здійснюються з метою забезпечення законності діяльності органів державної влади, профе-сійного і чесного виконання службовцями своїх повноважень, недопущення встановлення корумпованих зв’язків, виявлення фактів корупційних діянь, притягнення до відповідальності винних осіб, мінімізації наслідків такого роду діянь, усунення причин та умов, які сприяють корупційним правопорушенням.
При цьому не дослідженими належним чином залишається низка ключових для антикорупційної діяльності питань.
Ключовим питанням, яке не має на сьогодні чіткого і однозначного вирішення, є питання щодо визначення поняття корупції. У широко вживаний термін «корупція» різними авторами вкладається найрізноманітніший зміст, починаючи від зведення корупції до такого злочину як одержання хабара, закінчуючи визначенням корупції за допомогою загальних формулювань, які не містять конкретних ознак правопорушення (стійкий зв’язок, система взаємовідносин тощо). Не з’ясовано також, чи можливо дати універсальне поняття корупції, яке б відповідало вимогам різних галузей науки, що становить корупція у правовому відношенні тощо. Разом з тим, визначення поняття корупції дає можливість визначитись з колом корупційних діянь, а також наповнити конкретним юридичним змістом зазначений термін.
До числа не вирішених питань, які мають важливе теоретичне і практичне значення для антикорупційної діяльності, відноситься і питання про механізм корумпованих відносин. З’ясування цього питання дозволить не лише більш глибоко і точно визначити соціальну сутність корупції та її правову природу, але і виробити адекватні заходи протидії цьому злу. Іншими словами, механізм протидії корупції повинен виходити з механізму корумпованих відносин.
Особливості корупційних процесів та антикорупційної діяльності в Україні - це цілий комплекс питань, які потребують свого дослідження. Відповідь на них дасть змогу визначити закономірності розвитку корупційних процесів, їх тенденції, недоліки антикорупційного законодавства, основні проблеми, які виникають у його застосуванні, інші причини неефективної антикорупційної діяльності.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОНЯТТЯ “КОРУПЦІЯ”
Етимологія слова «корупція». Розпочати варто зі звернення до етимології самого слова. Дослідники виділяють кілька варіантів походження терміна «корупція». Одні вважають, що він походить від сполучення латинських слів «correi» (кілька учасників зобов’язальних відносин з приводу одного предмета) і «rumpere» (ламати, пошкоджувати, порушувати, скасовувати). В результаті утворився самостійний термін «corrumpere», який передбачає участь у діяльності кількох осіб, метою яких є «гальмування» нормального ходу судового процесу або процесу управління справами суспільства.
Іноді цей термін також пов’язують з латинським словом, але вже дещо іншим - «corruptio», яке тлумачиться як «підкуп, продажність громадських і політичних діячів, посадових осіб».
Приблизно таке ж тлумачення цьому поняттю дає С. І. Ожегов. «Корупція, - зазначає він, - підкуп хабарами, продажність посадових осіб, політичних діячів». Крім підкупу і продажності, енциклопедичні словники тлумачать латинське слово corruptio ще й як псування і розбещування. Останнє, як вже зазначалось, підкреслює глибинний аспект корупції як соціального явища, яке свідчить про розбещення певних посадових осіб державних органів владою і розкладання системи державної влади.
Авторитетний юридичний словник Генрі Блека визначає корупцію як: «діяння, яке вчиняється з наміром надати деякі переваги, що несумісні з офіційними обов’язками посадової особи і правами інших осіб; діяння посадової особи, яка неправомірно використовує своє становище чи статус для одержання будь-якої переваги для себе або іншої особи в цілях, які протирічать обов’язкам і правам інших осіб».
Деякі енциклопедичні видання пояснюють корупцію як процес, пов’язаний з прямим використанням посадовою особою прав (повноважень), наданих їй посадою, з метою особистого збагачення, включаючи в цей процес підкуп чиновників і громадсько-політичних діячів, дачу хабарів і т. п.
Автори вітчизняного юридичного словника-довідника пропонують розглядати корупцію як одну з форм зловживання владою, пов’язаною з підкупом посадових осіб.
Як злочинну діяльність у сфері політики або державного управління, що полягає у використанні посадовими особами наданих їм прав і владних можливостей з метою особистого збагачення, пропонує розглядати корупцію М. Ю. Тихомиров. До найбільш типових проявів корупції він відносить підкуп чиновників і громадсько-політичних діячів, хабарництво за законне чи незаконне надання благ і переваг, протекціонізм - висування працівників за ознаками родичання, земляцтва, особистої відданості і приятельських стосунків. Як видно із вжитих М. Ю. Тихомировим у пропонованій ним дефініції поняття «корупція» слів «злочинна діяльність» цей автор відносить до корупції лише кримінально карані діяння. Приблизно такої ж позиції щодо розуміння поняття «корупція» дотримуються значна частина авторів інших юридичних енциклопедичних видань.
В окремих енциклопедичних виданнях корупція відверто називається конкретним злочином, який полягає у прямому використанні посадовою особою прав, пов’язаних з її посадою, з метою особистого збагачення.
Таким чином, енциклопедичні визначення, які повинні характеризуватися чіткістю, точністю, лаконічністю і однозначністю дефініцій, не дають виразної і однозначної уяви про корупцію з юридичної точки зору.
Слід зауважити, що абсолютна більшість енциклопедій і словників радянської доби, які дають тлумачення терміна «корупція», спеціально підкреслюють, що корупція як явище характерне і притаманне для буржуазної держави і суспільства, де має місце експлуатація людини людиною, де державний апарат знаходиться у підпорядкуванні монополій, де для цього закладені умови у самій економічній і політичній системі капіталістичного суспільства.
Наукове розуміння поняття «корупція». Аналіз вживання терміна «корупція» в юридичній літературі засвідчує, що вченими висловлюється надзвичайно широке розмаїття думок щодо розуміння суті цього явища. При цьому інколи висловлюються не тільки надзвичайно загальні, нечіткі формулювання, а й такі, що виключають одне одного. Як справедливо зауважує російський дослідник О. І. Мізерій, існує багато різних визначень поняття «корупція», але повної ясності і правової точності до цього часу немає.
Найчастіше під корупцією пропонують розуміти підкуп і продажність посадових осіб, що відображається кримінально-правовим поняттям «хабар-ництво». Але й при цьому існують різні підходи. Одні автори вважають, що корупцією охоплюється будь-яке одержання хабара, інші, як, наприклад, П. М. Панченко, розглядають корупцію як систему систематично скоюваного організованого хабарництва.
Дехто з дослідників стверджує, що хабарництво лише набуло рис такого антисоціального явища як корупція.
Інші автори вважають помилковим зведення корупції до хабарництва. Так, на думку В. С. Лукомського, підкуп посадових осіб (хабарництво) є лише однією з складових корупції. А. А. Аслаханов визнає хабарництво одним з найбільш поширених і небезпечних видів корупції. При цьому він зазначає, що хабарництво не завжди виступає як вид кримінально караної корумпованої поведінки, оскільки корупція - це насамперед «хвороба» державного чиновницького апарату. У цьому розумінні корупція - це акт правопорушення з боку державних службовців. П. С. Матишевський, характеризуючи хабарництво, вважає, що «воно є складовою корумпованості багатьох ланок державного апарату».
Поряд з використанням влади або посадових повноважень корупцією визнається використання авторитету посади та пов’язаних з нею можливостей, але задоволення інтересів третіх осіб шляхом неправомірного використання офіційних повноважень, авторитету влади та інших можливостей, які надає посадовій особі її посада, являє собою корупцію лише тоді, коли такі інтереси є груповими. Отже, за таким підходом задоволення інтересу однієї іншої особи не є корупцією.
Такий підхід видається необгрунтованим, оскільки кількість осіб, інтере-си яких задовольняються в результаті дій посадової особи, не мають суттєвого значення для визнання їх корупційними. Головне, як зазначалось вище, що при цьому приватним інтересам необгрунтоване надасться перевага над інтересами суспільства або держави.
Корупція розгадається і як елемент (ознака) або різновид організованої злочинності. На відміну від вищевикладених підходів, прибічниками цієї точки зору корупція не розглядається як самостійне явище, а вона зводиться до структурного елементу, системоутворюючої ознаки або різновиду організованої злочинності. Корупційними проявами можуть визнаватися хабарництво, іншого роду посадові зловживання, але лише в рамках організованої злочинності.
Визначення поняття корупції обмежуються загальними ознаками і харак-теризується відсутністю чітких формулювань, які б дозволили виділити суттєві ознаки цієї правової категорії. Це, наприклад, визначення корупції як акту правопорушення державних службовців або як системи відповідних стосунків між певними посадовими особами та кримінальним середовищем на основі протиправної діяльності цих посадових осіб на шкоду державним та суспільним інтересам тощо.
У наведених вище точках зору відображено доктринальне розуміння корупції як правової категорії і воно лише з одного боку характеризує це поняття. Щоб з’ясувати інші підходи щодо визначення цього поняття, необхідно розглянути розуміння корупції, яке має місце на законодавчому рівні, у документах міжнародно-правового характеру, правоохоронній діяльності, а також у свідомості пересічних громадян.
Нормативно-правове розуміння корупції. Одним із перших варіантів офіційного розуміння поняття «корупція» з боку вищих органів державної влади України була законодавча пропозиція, яка містилась у листі Кабінету Міністрів України від 2 квітня 1993 р. № 19-683/4, адресованому Верховній Раді України з приводу виконання п. 2 згаданої вище постанови Верховної Ради України Постанові від 23 січня 1993 р. «Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби із злочинністю», який передбачав необхідність законодавчого визначення зазначеного поняття. Цим листом пропонувалось передбачити у законі, що корупція - це «суспільне небезпечне діяння, що полягає в корисливому використанні посадовими особами свого службового становища і пов’язаних з ним можливостей для збагачення, протиправного одержання матеріальних чи інших благ і переваг в особистих чи групових інтересах».
Таким чином, корупція зводилась до конкретного суспільно небезпечного діяння (злочину), а точніше до посадового зловживання, яке:
1) мало корисливий характер;
2) було спрямовано на збагачення або протиправне одержання матеріаль-них чи інших благ і переваг в особистих чи групових інтересах.
Поняття корупції, яке безпосередньо було визначено у законі, за багатьма ознаками наближалося до наведеного вище, хоча водночас і суттєво відрізнялось від нього. У прийнятому 5 жовтня 1995 р. Законі України «Про боротьбу з корупцією» (ст. 1), воно сформульовано таким чином: «Під корупцією в цьому Законі розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг».
Основною формальною особливістю такого визначення поняття «корупція» є те, що воно має нормативно-правовий характер. Що стосується суті самої корупції, то її відзначає низка моментів: по-перше, корупція розглядається як діяльність; по-друге, така діяльність пов’язується із протиправним використанням службових повноважень; по-третє, сфера цієї діяль-ності обмежується сферою державного управління; по-четверте, її відзначає чітко визначена корислива (матеріальна) спрямованість. За формою прояву вона с близькою до одержання хабара, зловживання владою або посадовим становищем, хоча і не тотожна їм.
Слід погодитись з тими вченими і практиками, які вважають передбачене у Законі України «Про боротьбу з корупцією» поняття «корупція» не зовсім вдалим . Про те, що це поняття не можна визнати досконалим і універсальним, оскільки воно відображає розуміння корупції у вузькому смислі і може бути застосоване лише у контексті зазначеного закону, відзначали і окремі автори Закону України «Про боротьбу з корупцією». Саме фахівці, які працювали над підготовкою цього закону, відчули всю складність чіткого юридичного визначення поняття «корупція». Пропонувалися різні підходи, різні варіанти визначень. Вносилась пропозиція (і слід зазначити - не позбавлена підстав) взагалі відмовитися від загальної дефініції. Було й інше - пропонувалося розглядати корупцію як злочин і передбачити у КК спеціальну норму про відповідальність за корупцію.
Як уже зазначалось, на законодавчому визначенні поняття «корупція» особливо наполягали керівники правоохоронних органів, які вбачали у відсутності такого визначення основну правову перешкоду ефективній протидії корупції. І хоча для більшості фахівців, що працювали в робочій групі по підготовці відповідних законопроектів, необхідність законодавчого визначення цього поняття викликала великий сумнів, у результаті багатьох дискусій, у тому числі і на засіданні парламентської Комісії з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, було прийнято компромісне рішення - дати загальне визначення поняття «корупція» і сформулювати основні види корупційних діянь, що знайшло своє відображення у ст. 1 Закону України «Про боротьбу з корупцією».
Таким чином, вказане законодавче визначення поняття «корупція» - це результат певного компромісу, який за тодішніх умов прийняття цього закону (політичних, організаційних, стану вітчизняних наукових досліджень у сфері протидії корупції), мабуть, не міг мати принципово іншого рівня досконалості. Однак, незважаючи на власну недосконалість, це визначення все ж зіграло свою позитивну роль у загальному розумінні поняття «корупція».
У найближчій перспективі законодавче описання поняття «корупція» може зазнати змін, які пропонуються деякими суб’єктами законодавчої ініціативи. Зокрема, такого роду пропозиції містяться у двох законопроектах, які вносились на розгляд парламенту Кабінетом Міністрів України та Президентом України відповідно у 1998 та 2000 рр.
У першому з них - проекті Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про боротьбу з корупцією» (реєстраційний № 1035 від 13 травня 1998 р.) - корупція визначається «як сукупність корупційних діянь та діянь, пов’язаних з корупцією, неправомірним використанням посадовою чи службовою особою, уповноваженою на виконання функцій держави, свого посадового або службового становища в особистих цілях, з метою отримання матеріальних благ, послуг; пільг та інших переваг, що є несумісним з правовим порядком в Україні».
Але таке визначення поняття «корупція» не можна назвати вдалим. По-перше, тавтологією є спроба визначити корупцію як «сукупність діянь, пов’язаних з корупцією». По-друге, у пропонованій дефініції йдеться про неправомірне використання посадовою чи службовою особою, уповноваженою на виконання функцій держави, свого посадового або службового становища «в особистих корисливих цілях, з метою отримання матеріальних благ, послуг, пільг та інших переваг». Уточнення про спеціальну мету неправомірного використання посадового становища є зайвим, оскільки його зміст свідчить про корисливий характер діянь правопорушника, про що окремо відзначено у визначенні цього поняття. По-третє, зайвою є також вказівка на несумісність з правовим порядком в Україні діянь правопорушника, оскільки перед цим вже зазначено про неправомірність діянь, які у своїй сукупності утворюють корупцію. Власне кажучи, неправомірність діянь - це і є їх несумісність з правовим порядком в Україні.
У другому із вказаних законопроектів, який має назву, аналогічну першому (реєстраційний № 5039 від 14 лютого 2000 р.), корупцію пропонувалось визначити як «незаконне одержання від фізичних і юридичних осіб матеріальних благ, подарунків, послуг, пільг, переваг або іншої вигоди матеріального чи нематеріального характеру особою, уповноваженою на виконання державних функцій чи прирівняною до неї особою у зв’язку з виконанням наданих їй повноважень або використання свого посадового становища».
Це визначення відрізняється від передбаченого в законі та пропонованого попереднім проектом низкою суттєвих моментів. Насамперед тим, що корупцією пропонується визнавати отримання не лише вигоди матеріального, а й нематеріального характеру. Таким чином, кардинально змінюється принципо-вий підхід щодо розуміння сутності корупції - визнається, що «продажність» представника влади може мати і нематеріальний характер. Крім того, зазначене визначення базується на зовсім іншому розумінні суб’єкта корупції - до кола суб’єктів пропонується віднести не лише державних службовців, депутатів, посадових осіб державних органів, а й посадових осіб та інших службовців державних підприємств, установ, організацій та об’єктів комунальної власності, які не мають статусу державного службовця, кандидатів у депутати та на інші виборні посади, деякі інші категорії осіб.
Таким чином, зазначені положення суттєво розширюють коло коруп-ційних правопорушень та осіб, які потенційно можуть стати їх суб’єктами. Як і попередньому, цьому визначенню властиві певні недоліки.
По-перше, корупцією визнається одержання особою, уповноваженою на виконання державних функцій чи прирівняною до неї особою вигоди не лише матеріального, а й нематеріального характеру. Поділяючи такий підхід у принципі (для визнання діяння корупційним не суть важливо, яку саме вигоду отримує суб’єкт від зловживання своїм службовим становищем), вважаю, що у конкретному випадку зазначене положення застосоване необгрунтовано. Річ у тому, що визначення корупції цією статтею дається лише для потреб Закону України «Про боротьбу з корупцією». А корупційні діяння, які визначені у ст. 2 цього проекту, так чи інакше пов’язані з неправомірним одержанням матеріальних цінностей, тобто за своєю суттю зводяться до одержання матеріальної вигоди.
По-друге, вказівка на використання зазначеною у цій статті особою свого посадового становища як ознаки корупції видається зайвою, оскільки це охоплюється більш широким поняттям «у зв’язку з виконанням наданих їй повноважень».
Передбачене в Законі України «Про боротьбу з корупцією» визначення поняття корупції є не єдиним у нашій державі розумінням, яке має офіційний характер. Такого роду розуміння також відображене в Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 рр., затвердженій указом Президента України від 24 квітня 1998 р. № 367/98. У ній сказано: «У правовому відношенні корупція становить сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупціиних діянь, інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов’язаних із вчиненням цих діянь».
Як бачимо, наведене визначення поняття «корупція» за своїм змістом суттєво відрізняється від того, яке передбачене у Законі України «Про боротьбу з корупцією». Це обумовлено тим, що воно має інше порівняно із законодавчим визначенням функціональне призначення - його основне призначення полягає в тому, щоб констатувати різноманітність корупційних проявів, виключивши зведення корупції до якогось одного виду правопорушення. Слід зазначити, що саме у такому вигляді це визначення було передбачене у згаданій Концепції.КОРУПЦІЙНІ ЗЛОЧИНИ І КОРУПЦІЙНА ЗЛОЧИННІСТЬ
Обгрунтованість вживання терміну «корупційний злочин». Позиція тих учених та практиків, які виділення такої категорії злочинів як корупційні ставлять в залежність від наявності чи відсутності у вітчизняному кримінальному законодавстві термінів «корупція», «корупційні злочини» базу-ється виключно на формальних ознаках, не враховуючи суті питання, а тому її не можна визнати належним чином обгрунтованою. Виділення корупційних злочинів як особливого виду злочинів видається абсолютно правомірно обгрунтованим з огляду на зазначене вище і таке.
1. Поняття «корупційний злочин» - поняття конвенційне, тобто таке, що має відповідний нормативно-правовий зміст. Воно, як і інше - «корупційне правопорушення» - вживається у такому міжнародному документі, як Конвенція про кримінальну відповідальність за корупцію, прийнятій 4 листопада 1998 р. в м. Страсбург і відкритій для підписання 1999 р. Таким чином, це поняття є загальновизнаним у міжнародному праві, що дає можливість, по-перше, стверджувати про виділення такої групи злочинів в принципі, по-друге, використання такого терміну для потреб національного права.
2. Наявність зазначеної групи злочинів логічно випливає з чинного законодавства України. Вітчизняне законодавство вживає такі терміни як «корупція», «корупційні діяння», «правопорушення, пов’язані з корупцією» (закони України «Про боротьбу з корупцією», «Про державну службу» (ст. 37), «Про прокуратуру» (ст. 50-1) та інші). Із законодавчого визначення понять «корупція» та «корупційні діяння» та інших положень Закону України «Про боротьбу з корупцією» (ст. ст. 1, 3, 7, 8) випливає, що корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, можуть бути злочинними. Це також визнано Концепцією боротьби з корупцією в Україні на 1998-2005 рр., в якій сказано, що у правовому відношенні корупція становить сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних діянь, інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов’язаних із вчиненням цих діянь. У законах України «Про державну службу» (ст. 37), «Про прокуратуру» (ст. 50-1), «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» (ст. 5), «Про статус суддів» (ст. 43) міститься формулювання («умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища»), яке за своїм змістом є якщо не аналогічним, то дуже близьким до поняття «корупційні злочини». Слід звернути увагу, що у цих законах йдеться не про посадові чи якісь інші злочини, на які у КК України міститься пряма вказівка, а саме про умисні злочини, вчинені з використанням свого посадового становища. Відповідним положенням з таким термінологічним зворотом зазначені закони були доповнені Законом України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про боротьбу з корупцією». Як уже зазначалось, цим термінологічним зворотом розробники цього закону намагались означити коло злочинів, які за своєю суттю є корупційними. Більше того, частиною представників авторського колективу по розробці згаданого законопроекту замість зазначеного формулювання пропонувався термін «корупційні злочини», який навіть було вжито в одному із варіантів проекту цього закону, але який в силу певних причин (головним чином через побоювання неоднозначного його тлумачення на практиці) не був закріплений у законі.
Отже, хоча закон та інші нормативно-правові акти і не називають прямо корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, які утворюють склад злочину, корупційними злочинами, вони все ж дають підстави для того, щоб називати такими всі кримінально карані правопорушення корупційного характеру.
Слід зазначити, що кримінальне законодавство деяких країн прямо вказує на корупційний характер окремих складів злочинів. Так, Кримінальний кодекс Киргизької Республіки (ст. 303) передбачає відповідальність за такий злочин як корупція, а Кримінальний кодекс Республіки Молдова (ст. 189-4) - за недотримання посадовою особою вимог закону про боротьбу з корупцією та протекціонізмом.
3. Термін «корупційний злочин» є визнаним і широко вживаним у юридичній науці багатьох держав світу, у тому числі тих, які виникли на теренах колишнього СРСР і правові системи яких є близькими до правової системи України.
4. Виділення такого виду злочинів як корупційні для потреб кримінально-правової науки та практики не лише можливе, але й доцільне з точки зору особливої правової сутності, спільності ознак злочинних діянь, які охоплю-ються поняттям «корупція». Ці злочини виділяє те, що вони об’єднуються у відповідну групу не за формальним розташуванням в системі Особливої частини КК залежно від того, в якій главі знаходяться статті про їх відповідальність, а за цілим рядом спільних і обов’язкових для всіх їх ознак змістовного характеру: суб’єкта злочину, сфери вчинення, особливостей ознак об’єктивної і суб’єктивної сторони складу злочину. Такий підхід не є абсолютно новим для кримінального права та кримінології, оскільки за подібним принципом виділяються такі види злочинів, як, наприклад, транспортні, фінансові, економічні, митні, податкові, валютні, комп’ютерні і такі види злочинності як рецидивна, жіноча, корислива, насильницько-корислива, організована, професійна, пенітенціарна, політична тощо.
Таким чином, вживання в юридичній науці і практиці терміну «корупційні злочини», який є узагальнюючим для певної категорії єдиних за своєю суттю злочинів, на моє переконання е не лише обґрунтованим з правової точки зору, але й доцільним з точки зору юридичної науки і практики.
Підстави віднесення злочинів до категорії корупційних. При цьому слід зазначити, що ключовим у проблемі, що розглядається, є не питання про застосування термінології, а інше – з’ясування того, які саме діяння, визнані кримінальним законом злочинними, можна віднести до категорії корупційних злочинів? Відповідь на нього потребує окреслення кола ознак корупційного злочину і на підставі цього визначення юридичної сутності корупційного злочину та формулювання загальної дефініції цього поняття. Іншими словами, визначення кола корупційних злочинів залежить, насамперед, від визначення підходу в розумінні такого соціального явища як корупція.
Цьому розумінню сприятиме визначення об’єктивних та суб’єктивних ознак корупційних злочинів.
Об’єктом таких злочинів є встановлений порядок діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, а також порядок реалізації посадовими особами таких органів наданої їм влади та посадових повноважень.
Відповідні зловживання посадових осіб можливі і у приватному та інших секторах, але це не є корупцією, оскільки у такому разі відсутнє посягання на відносини, що виникають у процесі реалізації публічної влади. «Корозія» влади, яка настає внаслідок корупції, можлива через державний апарат, а не через комерційні структури та інші організації.
Об’єктивна сторона полягає у неправомірному використанні (зловживанні) посадовими особами наданої їм влади або посадових повноважень.
Суб’єктом корупційного злочину є не будь-яка посадова особа у розумінні ст. 164 КК, а лише посадова особа органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Особливість суб’єктивної сторони полягає у тому, шо шляхом зловживання посадова особа переслідує особистий інтерес чи прагне задовольнити інтерес третіх осіб. При цьому такий інтерес не обов’язково має бути корисливим. Це може бути будь-який особистий інтерес.
З огляду на це, видається, що ознаками, які визначають сутність корупційних злочинів, є:
1) особлива сфера соціальних відносин, в якій можливе вчинення коруп-ційних злочинів, - сфера державного управління та місцевого самоврядування;
2) неправомірне використання (зловживання) посадовою особою наданої їй влади або свого посадового становища;
3) задоволення шляхом такого зловживання особистого інтересу чи інтересу третіх осіб;
3) спеціальний суб’єкт - особа, уповноважена на виконання функцій держави. Якщо адаптувати цю формулу до положень чинного кримінального законодавства, то - це посадова особа органу державної влади або органу місцевого самоврядування. У цьому зв’язку з категорії корупційних злочинів, слід виключити зловживання повноваженнями особами, які виконують управлінські функції в комерційних та інших організаціях і за цією ознакою за чинним -кримінальним законодавством визнаються посадовими особами. Посадові особи таких організацій мають різні повноваження, різний статус, різні завдання тощо. Отже, для них навіть не можуть бути встановлені однакові обмеження, пов’язані із зайняттям тих чи інших посад.
Деякі автори обґрунтовують необхідність звуження кола суб’єктів корупційних злочинів ще й певною доцільністю, а саме з точки зору можливостей забезпечення дійового контролю за діяльністю суб’єктів корупції, недопущення з їх боку корупційних діянь, виявлення таких і їх розслідування. Слід погодитись з С. В. Максимовим, який стверджує. що «інтересам боротьби з корупцією сприяло б звуження суб’єктів корупції і віднесення до них тільки державних службовців, що дозволить забезпечити необхідний рівень відповідного контролю, у тому числі фінансового. Необхідний облік ресурсів правоохоронної системи, інакше вона не «відреагує» на нові закони».
Таким чином, корупційними можна визнати злочини, які полягають у неправомірному використанні (зловживанні) посадовими особами органів державної влади або органів місцевого самоврядування наданої їм влади або свого посадового становища в особистих інтересах або інтересах третіх осіб.
Види корупційних злочинів. Аналіз кримінального законодавства через призму зазначених вище положень дозволяє віднести до категорії корупційних злочинів такі суспільно небезпечні діяння, як одержання хабара (ст. 168), зловживання владою або посадовим становищем (ст. 165), перевищення влади або посадових повноважень (ст. 166), посадова підробка (ст. 172), розкрадання державного або колективного майна шляхом зловживання посадовим становищем (ст. 84), винесення суддями завідомо неправосудного рішення (ст. 176), втручання у вирішення судових справ з використанням посадового становища (ст. 176-1), втручання у діяльність працівника прокуратури, органу внутрішніх справ, безпеки з використанням посадового становища (ст. 189-3), зловживання військової посадової особи владою чи посадовим становищем (ст. 254) та інші. Власне за описаними вище ознаками корупційним може бути визнано будь-який умисний злочин, який учиняється посадовою особою органу державної влади або органу місцевого самоврядування з використанням влади або свого посадового становища з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або для задоволення інтересів третіх осіб (таких злочинів у чинному КК, а також у проекті нового КК України понад тридцять). При цьому, одна частина з таких злочинів може бути безумовно визнана корупційними, інша - зарахована до категорії корупційних лише з певним застереженням, тобто лише за певних умов їх вчинення.
Так званими безумовно корупційними злочинами є суспільне небезпечні діяння, всі ознаки яких, що вказують на їх корупційний характер, зазначені в законі чи за необхідності випливають з його змісту. До них, зокрема, відносяться одержання хабара (ст. 168 КК), зловживання владою або посадовим становищем (ст. 165 КК), розкрадання державного або колективного майна з використанням посадового становища (ст. 84 КК), притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 174 КК), винесення суддями завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 176 КК), зловживання військової посадової особи владою чи посадовим становищем (ст. 254 КК). Ці злочини можуть бути вчинені лише посадовими особами, завжди пов’язані із зловживанням наданих їм влади або посадових повноважень, завжди вчиняються з корисливої або іншої заінтересованості.
Єдине, що заплутує ситуацію з однозначним визнанням окремих із зазначених злочинів корупційними, - це можливість їх вчинення не лише у сфері державного управління та місцевого самоврядування. Йдеться про такі посадові злочини, як одержання хабара (ст. 168 КК) та зловживання владою або посадовим становищем (ст. 165 КК).
Як відомо, чинне кримінальне законодавство (ст. 164 КК) визнає певних осіб посадовими незалежно від сфери їх діяльності. Такими можуть бути визнані особи, які займають відповідні посади чи виконують відповідні функції в органах державної влади, місцевого самоврядування, на державних підприємствах, в установах і організаціях, на підприємствах приватної чи колективної форм власності (у тому числі спільних, кооперативних та інших) тощо.
Такий стан речей у науковій літературі визнається неправильним, оскільки суб’єктом посадових злочинів має бути не просто посадова особа, а публічна посадова особа. Відповідальність за зловживання посадовими особами своїм офіційним статусом має бути диференційована хоча б з огляду на те, що такого роду діяння, вчинювані посадовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, та вчинювані посадовими особами інших установ, підприємств та організацій, посягають на різні об’єкти. На необхідність такої диференціації неодноразово вказували багато вітчизняних учених (О. Я. Свєтлов, С. В. Трофімов, О. О. Дудоров). Однак, ситуація у цьому плані залишається незмінною, більше того, вона перенесена і в проект нового КК України, в якому зберігся існуючий підхід щодо визначення посадової особи. І якщо не відбудеться принципових змін у цьому питанні при прийнятті нового КК в цілому, то і надалі доведеться керуватися положеннями щодо визначення поняття посадової особи, які закладені у чинному КК, усвідомлюючи при цьому, що сьогоднішнє законодавче визначення посадової особи «суперечить юридичній природі посадових злочинів».
До так званих умовних корупційних злочинів відносяться злочини, вчинен-ня яких не завжди супроводжується ознакою корупційності - в одних випадках вони мають корупційний характер, в інших - ні. Це, як правило, пов’язано з законодавчим описанням ознак суб’єкта злочину (може вчинятися і непосадовими особами) та суб’єктивної сторони злочину (для наявності складу злочину закон не вимагає корисливої мотивації чи іншої особистої заінтересо-ваності). До цієї категорії корупційних злочинів відносяться, зокрема: порушен-ня законодавства про бюджетну систему України (ст. 80-3 КК), видання нормативних актів, якими змінюються доходи і розходи бюджету всупереч встановленому законом порядку (ст. 80-4 КК), перешкоджання здійсненню виборчого права (ст. 127 КК); підробка виборчих документів, приписка або неправильний підрахунок голосів (ст. 128 КК); порушення таємниці голосування (ст. 129 КК); порушення посадовою особою законодавства про референдум (ч. ч. 2 і 3 ст. 129 КК); порушення недоторканності житла громадян (ст. 130 КК), переслідування громадян за критику (ст. 134-1 КК), перевищення влади або посадових повноважень (ст. 166 КК), провокація хабара (ст. 171 КК), посадова підробка (ст. 172 КК), завідомо незаконний арешт, затримання або привід (ст. 173 КК), примушення давати показання (ст. 175 КК), невиконання судового рішення (ст. 176-4 КК), бездіяльність військової влади (ст. 254-3 КК) –суб’єктивна сторона цих складів злочину не пов’язується з корисливою або іншою особистою заінтересованістю; порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності чи ставлення до релігії (ст. 66 КК), протидія законній підприємницькій діяльності (ст. 155-8 КК), втручання у вирішення судових справ (ст. 176-1 КК), втручання у діяльність працівника прокуратури, органу внутрішніх справ, безпеки (ст. 189-3 КК) – суб’єктом цих злочинів можуть бути як приватні, так і посадові особи (вчинення їх посадовою особою утворює кваліфікований склад таких злочинів).
За умов вчинення таких злочинів посадовою особою і переслідування корисливого чи іншого особистого інтересу є всі підстави визнавати їх корупційними.
Особливе місце у питанні визнання того чи іншого злочину корупційним належить даванню хабара. Ця особливість зумовлена трьома моментами: 1) віднесенням законом давання хабара до посадових злочинів; 2) загальним суб’єктом його вчинення; 3) нерозривним зв’язком давання хабара з одержанням хабара.
Абсолютна більшість авторів, які так чи інакше у своїх роботах (у тому числі дисертаційних дослідженнях) торкались цього питання, однозначно вважають давання хабара корупційним злочином. Таким чином, давання хабара визнається злочином, якій безумовно відноситься до категорії корупційних. Така позиція видається спірною, оскільки цьому злочину не властиві щонайменше дві визначені вище ознаки, які характеризують злочин як корупційний: наявність спеціального суб’єкта і можливість зловживання суб’єктом давання хабара владою або посадовим становищем.
Безумовно, давання хабара може бути вчинена посадовою особою з використанням наданої їй влади або своїх посадових повноважень і бути спрямованою для задоволення особистого, у т. ч. і корисливого інтересу. Але й у такому випадку відсутні підстави для безумовного віднесення дачі хабара до категорії корупційних злочинів. По-перше, як уже зазначалось, для цього немає достатніх законодавчих підстав, а, по-друге, вчинення посадовою особою таких дій виходить за рамки складу давання хабара і потребує додаткової кваліфікації за ст. 165 КК, яка передбачає відповідальність за такий корупційний злочин як зловживання владою або посадовим становищем.
За будь-яких обставин давання хабара може бути визнана корупційним злочином лише умовно, як це до речі, має місце з визнанням цього злочину посадовим. Сам по собі факт розміщення його у главі «Посадові злочини» не є підставою того, що давання хабара - посадовий злочин у повному розумінні цього слова. Віднесення давання хабара до посадових злочинів обумовлене лише одним моментом - нерозривним зв’язком його з таким посадовим злочином, як одержання хабара. Інакше кажучи, давання хабара, як, до речі, і посередництво в хабарництві, відносяться до посадових злочинів тому, що вони разом з одержанням хабара утворюють необхідну співучасть. Особливість зазначених злочинів (давання хабара і одержання хабара) полягає в тому, що одержання хабара неможливе без його давання, і, навпаки, давання хабара неможливе без його одержання. Ця особливість (нерозривний зв’язок з коруп-ційним злочином) є також підставою для умовного віднесення давання хабара до корупційних злочинів.
Особливістю корупційних злочинів є те, що, з одного боку, будучи об’єднаними за вищезазначеними ознаками в окрему групу злочинів вони можуть бути складовими інших груп злочинів, які утворюються за формальними чи не формальними ознаками. Так, за формальними ознаками (місцем розташування конкретного корупційного злочину у тому чи іншому розділі Особливої частини КК) корупційні злочини можуть входити до більшості із визначених законом категорій злочинів (злочинів проти держави - ст. 66, 80-1, 80-3, 80-4 КК, проти державної та колективної власності - ст. 84 КК, злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина - ст. 130, 133, 134-1 КК, господарських злочинів - ст. 148-7 КК, посадових злочинів - ст. ст. 165, 166, 168, 171, 172 КК, злочинів проти правосуддя - ст. ст. 173, 174, 175 КК, злочинів проти порядку управління - ст. 189-3 КК, злочинів проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров’я - 227-1 КК, військових злочинів - ст. ст. 254, 254-2, 254-3 КК). За неформальними (змістовними) ознаками корупційні злочини можуть входити до складу економічних, фінансових злочинів, злочинів, вчинюваних організованими злочинними групами (організована злочинність) тощо.
З іншого боку, знову ж таки, будучи об’єднаними за комплексом притаманних лише їм ознак, корупційні злочини за своїм змістом не збігаються із жодним іншим видом злочинів, утвореним як за формальними, так і неформальними ознаками. Це повною мірою стосується і такого виду злочинів, як посадові злочини (глава VII Особливої частини КК України), з якими найчастіше ототожнюють корупційні злочини. Річ у тому, що не всі посадові злочини є корупційними (взяти ту ж халатність, яка за ознаками суб’єктивної сторони не може бути визнана корупційним злочином, оскільки вчиняється з необережності), і не всі корупційні злочини у свою чергу є посадовими (у розумінні глави VII чинного КК України).
Що стосується корупційної злочинності, то її можна визначити як сукупність зумисних злочинів, учинених посадовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування з використанням влади або свого посадового становища з корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або для задоволення інтересів третіх осіб.
Корупційну злочинність, як і злочинність загалом, характеризують такі показники як її стан, структура, динаміка. Ці показники корупційної злочинності, а також деякі інші особливості, які її характеризують у кримінологічному плані, розглянуті нижче у розділі, присвяченому рівню, структурі та тенденціям розвитку корупції в Україні.
Розглянуті аспекти не вичерпують повного розв’язання розглядуваної проблеми (окремі з них у вітчизняній літературі висвітлюються вперше, до того ж лише у постановному плані), однак вони з достатньою очевидністю свідчать про незаперечну актуальність їх дослідження в сучасних умовах розвитку нашого суспільства, у тому числі визначення поняття, сутності корупційних злочинів, вирішення питань їх кваліфікації, поняття корупційної злочинності, співвідношення її з іншими видами злочинності тощо.
Висновки:
1. Виділення такого виду злочинів, як корупційні, логічно випливає з чинного законодавства і обумовлено потребами кримінально-правової науки і практики. Зокрема, воно надає можливість більш чітко з’ясувати соціальну та правову сутність корупції і забезпечити комплексний підхід до протидії їй, сконцентрувавши основну увагу на найбільш небезпечних проявах цього явища, якими є корупційні злочини.
2. Корупційні злочини об’єднуються в окрему групу не за формальним розташуванням у системі Особливої частини КК, а за цілим рядом спільних і обов’язкових для всіх їх об’єктивних і суб’єктивних ознак змістовного характеру.
3. Залежно від законодавчого описання їх ознак корупційні злочини можуть бути поділені на два види: 1) так звані безумовно корупційні (всі ознаки, які вказують на їх корупційний характер, зазначені в законі чи з необхідністю випливають з його змісту); 2) так звані умовно корупційні злочини (описання їх ознак в законі свідчить про те, що їх вчинення не завжди має корупційний характер).
МЕХАНІЗМ КОРУПЦІЙНИХ ВІДНОСИН
Визначення механізму корупційних відносин у науковій літературі. Питання про механізм корумпованих відносин (корупційної поведінки) у розв’язанні розглядуваної проблеми відноситься до ключових. З’ясування механізму корумпованих відносин дозволяє більш глибоко і точно визначити соціальну сутність і правову природу корупції, її види, закономірності розвитку, а зрештою - виробити адекватні заходи протидії цьому злу.
Аналіз спеціальної літератури свідчить про те, що питанню визначення механізму корупції з боку науковців не приділяється належна увага, до того ж у теорії права воно вирішується неоднозначно. Пояснюється це рядом моментів, зокрема, складністю зазначеного питання, різними підходами щодо його вирішення, а також недооцінкою його значущості для антикорупційної діяльності.
Більшість учених, які так чи інакше торкались проблеми визначення корупції, спеціально не зупинялись на з’ясуванні механізму корумпованих відносин. Але з ключових положень їхнього визначення цього поняття можна дійти висновку щодо розуміння ними такого механізму.
Так, І. В. Сервецький визначає корупцію як «єднання представника державного апарату з вітчизняними і (або) зарубіжними кримінальними формуваннями, які діють з власної вигоди на шкоду політиці та економічній сфері». Таким чином, ключовим словом, за допомогою якого І. В. Сервецький визначає поняття корупції, є термін «єднання». При цьому він не уточнює, що слід розуміти під зазначеним терміном, що охоплюється його змістом. З характеристики організованих злочинних угруповань, на якій цей автор далі зупиняється у своїй роботі, можна дійти висновку, що у зміст названого терміну він включає найрізноманітніші види протиправної діяльності: підкуп злочинними угрупуваннями представників державної влади, проникнення представників таких угрупувань у політичні та державні установи, утримання своїх людей на керівних посадах у таких установах за допомогою незаконно набутого капіталу, сприяння окремим посадовим особам у їх політичній кар’єрі.
Отже, зазначене «єднання» І. В. Сервецький, якщо виходити зі змісту його роботи, розуміє як односторонній вплив організованих злочинних угруповань на владні структури, який головним чином здійснюється двома шляхами: 1) за допомогою підкупу державних службовців та політиків; 2) шляхом «проштовхування» своїх представників у владні структури. І хоча в подальшому І. В. Сервецький зазначає, що «однією з умов життєздатності організованих угруповань є встановлення корумпованого взаємозв’язку і взаємовідносин з представниками законодавчої, виконавчої і судової влади», він все ж детально не розкриває механізму корумпованих відносин, оскільки не показує у процесі такого «корумпованого взаємозв’язку і взаємовідносин» ролі суб’єкта корупції - корумпованих осіб законодавчої, виконавчої і судової влади. Хоча, як відомо, без суб’єкта корупції, без його відповідної поведінки, процес корумпування неможливий.
Досліджуючи корупцію в контексті проблем протидії організованій злочинності в сфері економіки та фінансів, Г. Л. Репецька розглядає корупцію, з одного боку, як спосіб одержання максимального прибутку від тіньового бізнесу, захисту організованої злочинності від соціального контролю, а з іншого, - як спосіб збагачення чиновників, поступового вростання кримінальних структур в державний апарат. Таким чином, Г. Л. Репецька фактично виділяє чотири окремих аспекти корупційної поведінки, а саме такі як: 1) спосіб одержання максимального прибутку від тіньового бізнесу; 2) захист організованої злочинності від соціального контролю; 3) спосіб збагачення чиновників; 4) спосіб поступового вростання кримінальних структур у державний апарат.
З такої характеристики корупції очевидне те, що корупція є вигідною справою, як власне для корупціонера (спосіб його збагачення), так і для тих осіб та структур, включаючи насамперед організовані злочинні угруповання, які задовольняють свій інтерес за допомогою корумпованої поведінки чиновника. При цьому для останніх можливе багатоцільове використання корупційних зв’язків: для одержання прибутку, для самозахисту від дії закону та інших форм соціального контролю, для проникнення в легальні структури державної влади. Така характеристика кидає певне світло на механізм корумпованих відносин, обмальовує його контур, але все ж не визначає його змісту, оскільки має загальнокримінологічний, а точніше загальносоціоло-гічний опис. Вона обмежується визначенням функціонального призначення корупції як протиправної діяльності, не вказуючи на конкретні корупційні засоби досягнення відповідних цілей. Безумовно, зазначена характеристика корупції має важливе значення для розуміння соціальної сутності корупції, але для з’ясування механізму корумпованих відносин вона є недостатньою.
На думку О. М. Охотнікової, корупція існує як система відповідних стосунків між певними посадовими особами та кримінальним середовищем на основі протиправної діяльності цих посадових осіб на шкоду державним та суспільним інтересам, які виявляються у різних формах.
Перевагою наведеного розуміння корупції, яке може прояснити зміст механізму корумпованих відносин, є те, що його автор розглядає корупцію, як систему стосунків. Разом з тим, не зрозумілим є те, який характер мають ці стосунки (чим зумовлені, на що спрямовані) і хто є іншою (крім посадової особи) стороною таких стосунків, оскільки термін «кримінальне середовище» не дозволяє виразно визначитись у цьому.
З більшості наведених у літературі визначень поняття корупції взагалі складно виділити однозначні і чіткі ознаки механізму корумпованих відносин поведінки, оскільки в них сама суть такої поведінки зводиться до загальних формулювань, таких, як, наприклад, «порушення службового обов’язку», «корисливе зловживання владою або посадовим становищем» тощо.
Деякі з дослідників все ж акцентують увагу на проблемі визначення власне механізму корумпованих відносин, розуміючи механізм корупції як: а) двосторонню угоду, за якої особа, що перебуває на державній чи іншій службі, нелегально «продає» свої службові повноваження або послуги, що засновані на авторитеті посади чи пов’язаних з ним можливостях, фізичним або юридичним особам, групам (у тому числі організованим злочинним формуванням), а «покупець» отримує можливість використати державну чи іншу структуру в своїх цілях: для збагачення, законодавчого оформлення привілеїв, ухилення від передбаченої законом відповідальності, соціального контролю і т. п.; б) вимагання службовцем хабара, додаткової винагороди; в) ініціативний, активний підкуп службовців, нерідко з одночасним сильним психологічним впливом на них. При цьому зазначається, що взаємовигідна двостороння угода є найбільш поширеним механізмом корупції. За даними деяких досліджень, вона обопільно простежується приблизно у половині всіх випадків хабарництва, частіше, ніж пряме вимагання хабара та ініціативний підкуп, які мають місце майже однаково.
В описаному механізмі корупції А. І. Долгова виділяє особливу ситуацію, за якої «угода» полягає в тому, що особа «купляється» нібито «на корню», одержуючи регулярну винагороду, не відаючи, яке «завдання» їй прийдеться виконувати і коли саме. У такому випадку посадова особа продається не фізично, а «закладає» свої повноваження, можливості, зв’язки тощо. Таким чином створюються основи «тотального підкупу».
Такої ж позиції щодо механізму корупції дотримується В. Д. Лаптеакру, на думку якого в корупції присутні елементи «кримінального договору», предметом якого є купівля-продаж офіційних повноважень за винагороду. Позиція цього автора, власне, базується на положеннях Закону Республіки Молдова «Про боротьбу з корупцією», в якому корупція розглядається як «зговір двох сторін», одна з яких пропонує чи обіцяє не передбачені законом переваги або блага, а інша, яка перебуває на службі, погоджується прийняти чи приймає їх в обмін на виконання чи невиконання певних пов’язаних із службою дій.
Таке визначення механізму корупції базується на розумінні цього явища як «продажності посадової особи» і незважаючи на описані вище варіанти в принципі зводиться до одного - до взаємодії на матеріальній основі обох сторін корумпованих відносин – суб’єкта корупції і особи, яка забезпечує матеріальну «оплату» його послуг (за висловом А. І. Долгової, корупціонера і коруптера). Різниця полягає лише в характері такого роду корумпованих відносин: діють обидві сторони при цьому добровільно чи така угода для однієї з сторін носить вимушений характер; кому із них належить ініціатива зазначених «купівлі-продажу»; незаконна винагорода корупціонером отримується систематично, незалежно від вчинюваних ним дій чи епізодично - лише за вчинені ним конкретні дії тощо. Однак, така різниця видається не принциповою для суті корупції, оскільки зміст корумпованих відносин і їх правова оцінка залишається в принципі однаковою для всіх зазначених варіантів.
З огляду на це, можна констатувати, що наведена схема механізму корупції відображає лише один із можливих аспектів корумпованих відносин. 3 юридичної точки зору йдеться лише про хабарництво.
Прибічником визнання угоди механізмом корумпованої поведінки є також Н. О. Лопашенко. Даючи характеристику найбільш небезпечним проявам корупції (корупційним злочинам), вона виходить з того, що корупцінні злочини це:
1) завжди угода між посадовою особою і особою, яка зацікавлена у відповідних діях посадової особи;
2) угода, яка завжди носить взаємовигідний характер (не обов’язково матеріальний);
3) угода, яка завжди суперечить чинному законодавству.
Особливість підходу Н. О. Лопашенко полягає в тому, що вона визнає саме угоду єдиним механізмом злочинної корумпованої поведінки, тоді, як, наприклад, автори зазначеного вище російського підручника «Кримінологія» за редакцією А. І. Долгової вважають, що угода є найбільш поширеним механізмом корупції. Крім того, обов’язковою ознакою такої угоди вона називає її протиправність. Іншими словами, предмет такої угоди має бути завжди незаконним. При цьому вона допускає нематеріальний характер вигоди від такої угоди, що одразу ж розширює її рамки за межі хабарництва. Водночас, це породжує досить парадоксальну ситуацію, за якої один і той же вид злочину за наявності усіх обов’язкових описаних у законі ознак може як визнаватися корупційним злочином, так і не визнаватися. Це, наприклад, стосується зловживання владою або посадовим становищем (ст. 165 КК): якщо посадова особа зловживала владою або посадовим становищем в інтересах іншої особи, то воно визнаватиметься корупційним злочином, якщо ж таке зловживання вчинялось для задоволення особистого інтересу посадової особи - ні.
Розглядаючи корупцію у контексті радянського кримінального права, Б. В. Волженкін виділяє три основні різновиди корумпованої поведінки посадових осіб.
Перший - заволодіння посадовою особою чужим майном шляхом його вилучення всупереч волі власників з використанням службового становища.
Другий - використання посадовою особою службового становища при вчиненні інших дій корисливого характеру, не пов’язаних з заволодінням чужим майном (наприклад, зловживання службовим становищем із корисливих спонукань, контрабанда, спекуляція).
Третій, «класичний» різновид прояву корупції - одержання посадовою особою матеріальних цінностей чи послуг матеріального характеру у зв’язку з посадою, яку вона обіймає, з відома осіб, які передають ці цінності чи надають послуги. Подібний прояв корупції передбачений кримінально-правовою нормою - одержання хабара.
Таким чином, запропонований Б. В. Волженкіним підхід щодо розгляду різновидів корумпованої поведінки суттєво розширює правові рамки корупції порівняно з наведеним вище розумінням механізму корумпованих відносин. Однак, і він, на мій погляд, має два істотні недоліки. По-перше, механізм корумпованої поведінки аналізується лише стосовно кримінально караних проявів корупції. За межами аналізу залишається корумпована поведінка, яка утворює інші види корупційних правопорушень. По-друге, будь-який із виділених цим автором різновидів корумпованої поведінки пов’язується виключно із задоволенням корисливого інтересу корупціонера, у той час, як такий інтерес може бути і некорисливим.
Варіанти корумпованої поведінки. Механізм корупції в може передбачати два варіанти корумпованої поведінки, за яких в одному випадку має місце взаємодія двох суб’єктів, кожен з яких за допомогою встановлення корупційного зв’язку прагне задовольнити свої інтереси (в окремих випадках - інтереси тільки однієї сторони корумпованих відносин, інтереси іншої сторони з точки зору правової оцінки вчиненого можуть, так би мовити, не проглядатися), в іншому - корумпована діяльність зводиться до дій лише однієї особи (корупціонера), яка самостійно (без взаємодії з іншим суб’єктом) задовольняє свій особистий інтерес чи інтерес іншої особи (осіб) за допомогою використання наданої їй влади чи посадових повноважень.
Перший з них, який грунтується на принципі «ти мені - я тобі», у свою чергу також може характеризуватися двома ситуаціями:
1. Взаємодія суб’єктів корупційних відносин здійснюється на матеріальній основі, коли суб’єкт, наділений владними (службовими) повноваженнями, за матеріальну винагороду вчиняє на користь особи, яка надає цю винагороду, певні дії з використанням наданої йому влади чи посадових повноважень або утримується від вчинення певних дій, які він міг чи зобов’язаний був у даній ситуації вчинити з використанням влади чи посадових повноважень. У такому випадку ми маємо справу із класичним проявом корупції - з підкупом-продажністю особи, уповноваженої на виконання функцій держави. Предметом купівлі-продажу виступає влада (службові повноваження), а засобом розрахунку - винагорода матеріального характеру. У більшості випадків (коли «продавцем» влади виступає посадова особа) юридичною мовою це називається хабарництвом - даванням-одержанням хабара. Саме з таким проявом корупції пов’язане типове розуміння цього явища і механізму корумпованих відносин. При такого роду корупції, умовно кажучи, відбувається обмін влади на власність, на матеріальні цінності, на послуги матеріального характеру.
2. Взаємодія суб’єктів корупційних відносин здійснюється на вигідних для обох сторін умовах, які не обумовлюються безпосередньою матеріальною винагородою. Йдеться також про свого роду підкуп, який відрізняється від попереднього характером розрахунку: предметом купівлі-продажу у цьому випадку виступає також влада (службові повноваження), однак засобом розрахунку - винагорода нематеріального характеру. Ця особливість суттєво розширює правові рамки корупції, не дозволяючи зводити її у правовому розумінні лише до хабарництва. Водночас, вона не змінює суті вчиненого і не зменшує характеру його суспільної небезпеки. Адже для держави і суспільства в принципі не суть важливо, яку винагороду одержує носій владних (службових) повноважень за свою продажність, що, зокрема, підтверджується тим, що об’єктом одержання хабара традиційно визнається не принцип оплати праці службовців, а авторитет і престиж влади. Принципово важливим є те, що, по-перше, особа, уповноважена на виконання функцій держави, продається, а, по-друге, у такому випадку корумпована особа починає служити не державі та суспільству, а тому, хто його «купив» за неофіційну матеріальну винагороду чи за будь-яку іншу вигоду. Важливо, що в результаті таких дій, як вже зазначалось вище, відбувається «пошкодження» системи управління, «продаж влади».
Теоретично можлива і третя ситуація взаємодії суб’єктів корупційних відносин, коли посадова особа шляхом неправомірного використання владних повноважень задовольняє чийсь особистий чи груповий інтерес третіх осіб, не отримуючи за це нічого для себе особисто. У такій ситуації, яка виходить за рамки принципу «ти мені - я тобі», ми маємо справу з так званим «корупціонером-альтруїстом». На практиці така ситуація малоймовірна, хоча повністю виключити її все ж не можна. Ця ситуація не охоплює випадків, коли не встановлено істинного особистого інтересу носія владних повноважень, який зловживав ними в інтересах третіх осіб. Не встановлення такого інтересу ще не означає його відсутність. Йдеться про зловживання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, владою чи посадовими повноваженнями саме за відсутності прагнення задовольнити свій особистий (корисливий чи будь-який інший) інтерес, коли задоволення інтересу третіх осіб є засобом задоволення (щонайменше розрахунок на це) особистого інтересу носія владних (службових) повноважень. Може бути і «альтруїзм» навпаки, коли особа задовольняє приватний інтерес особи, уповноваженої на виконання функцій держави (надає їй будь-які послуги, у тому числі матеріального характеру), не очікуючи відповідної взаємності. Однак такі випадки можуть бути віднесені до корупції лише за умови, що особа, уповноважена на виконання функцій держави, яка отримує винагороду чи послуги, усвідомлює, що факт надання таких винагород чи послуг безпосередньо пов’язані з її офіційним статусом. Зокрема, це стосується випадків одержання такою особою незаконної винагороди не за виконання чи невиконання будь-яких конкретних дій, а за добре ставлення, заступництво, потурання тощо.
Другий варіант корумпованої поведінки, як вже зазначалось вище, полягає у тому, що суб’єкт корупції задовольняє свій особистий інтерес чи інтерес іншої особи (осіб) за допомогою використання наданої їй влади чи посадових повноважень без взаємодії з іншими особами (взаємодія можлива лише в рамках співучасті у вчиненні злочину).
Обидва ж варіанти об’єднує те, що як у першому, так і в другому випадках, суб’єкт корупційних діянь задовольняє свій особистий інтерес чи інтерес третіх осіб за допомогою неправомірного використання офіційно наданих йому влади або посадових (службових) повноважень.
Обидва зазначені варіанти об’єднує також те, що незаконне використання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, свого статусу чи можливостей, які з нього випливають, з метою одержання особистої вигоди чи в інтересах інших осіб, створює необгрунтований пріоритет інтересів одних осіб перед іншими. Поява такої нічим не аргументованої переваги і є, як зазначають окремі дослідники, початковий показник корумпованої поведінки посадової особи, яка її допустила. Необґрунтованість такого пріоритету полягає в тому, що особа набуває його виключно за рахунок неправомірного використання наданої їй влади чи посадових (службових) повноважень. Офіційні повноваження використовуються не за призначенням - в інтересах суспільства і держави, а в приватних (особистих, третіх осіб, групових тощо) інтересах.
Схеми корупційної поведінки. Якщо спробувати описати ці варіанти механізму корупції за допомогою умовних схем корумпованої поведінки, то вони зводитимуться до таких:
1. «Ти мені - я тобі» (взаємодія суб’сктів корумпованих відносин здійснюється на матеріальній основі). Це найбільш поширена, найбільш типова і найбільш ефективна з точки зору досягнення результату корупційної діяльності схема корумпованих відносин, яка на побутовому рівні відображається фразою «не підмажеш - не поїдеш».
Правова оцінка дій суб’єктів корумпованих відносин при такій схемі залежить від багатьох обставин, зокрема, від статусу особи, уповноваженої на виконання функцій держави, характеру вчинюваних дій, належності ініціативи незаконної матеріальної винагороди, наявності примусу до такого роду дій тощо. Так, якщо суб’єктом корупції є посадова особа, то одержання нею незаконної матеріальної винагороди за виконання чи невиконання в інтересах того, хто надає таку винагороду, будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи посадових повноважень, утворює склад одержання хабара, а надання зазначеної винагороди - склад давання хабара. Якщо ж таку винагороду одержав працівник державної установи чи організації, який не є посадовою особою, за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням службового становища, його дії за наявності необхідних підстав утворюють склад злочину, передбаченого ст. 191-2 КК (одержання незаконної винагороди працівником державної установи чи організації). Надання матеріальних благ або вигод майнового характеру у таких випадках не є кримінально караним.
У разі вчинення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, за незаконну винагороду дій, які утворюють певний склад злочину (зловживання владою чи посадовим становищем, перевищення влади чи посадових повноважень, посадова підробка, винесення завідомо неправосудного вироку, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності), її дії потребують додаткової кваліфікації за відповідною статтею КК.
Особливістю зазначеного виду корумпованих відносин є те, що навіть дії, вчинені особою, уповноваженою на виконання функцій держави, за незаконну матеріальну винагороду в межах офіційно наданих їй повноважень, визнаються кримінально караними - одержанням хабара чи одержанням незаконної винагороди працівником державної установи чи організації.
2. «Ти мені - я тобі» (взаємодія суб’єктів корумпованих відносин здійснюється на нематеріальній основі). Також досить поширена схема корумпованих відносин, яка, на відміну від попередньої, як правило, характеризується слабшою мотивацією дій суб’єктів такої взаємодії. Хоча в окремих випадках, особливо коли це стосується вирішення життєво важливих для суб’єктів таких відносин питань (наприклад, вступу дітей до вузу, влаштування родичів на роботу, просування по службі тощо), мотиви такого роду корумпованої діяльності можуть не уступати, а інколи і переважати корисливу мотивацію.
Що стосується правової оцінки дій суб’єктів корумпованих відносин, то у таких випадках вона може бути набагато різноманітнішою від попередніх ситуацій. Насамперед, слід відзначити, що відсутність матеріальної основи таких відносин виключає хабарництво - як одержання хабара, так і його давання. Правова оцінка дій особи, уповноваженої на виконання функцій держави, головним чином залежить від трьох моментів: 1) чи є вона посадовою особою; 2) наскільки її дії відхиляються від рамок правомірної поведінки, обумовленої її офіційним статусом; 3) на задоволення якого інтересу іншої особи спрямовані її дії.
Залежно від зазначених моментів дії обох учасників корумпованих відносин у таких випадках можуть бути кваліфіковані як злочинні, визнані адміністративними чи дисциплінарними правопорушеннями.
Так, дії особи, уповноваженої на виконання функцій держави, можуть утворювати загальний або спеціальні склади зловживання владою чи посадовим становищем. У такому разі дії особи, яка представляє іншу сторону корумпованих відносин, можуть бути розцінені як підмовництво до вчинення відповідного посадового злочину (якщо ініціатива вчинення такого злочину належала цій особі).
3. «Я - тобі». Ця схема характеризується тим, що задоволення особистих інтересів суб’єктів корупційних відносин здійснюється в однобічному порядку: або шляхом неправомірного використання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, влади або посадових (службових) повноважень задовольняється тільки інтерес третіх осіб, або це має місце лише стосовно інтересу посадової особи, яка отримує незаконну матеріальну винагороду, їй надаються послуги матеріального чи нематеріального характеру, задовольняються інші її особисті інтереси.
Правова оцінка такого роду дій також залежить від багатьох моментів, насамперед, від правового статусу кожної із сторін таких відносин, характеру їх дій тощо.
4. «Я - собі». При такого роду корумпованої поведінки особа, уповноважена на виконання функцій держави, за допомогою неправомірного використання наданої їй влади або посадового становища задовольняє свій корисливий або інший інтерес самостійно, без взаємодії з іншою стороною корумпованих відносин. До цього різновиду корупційної діяльності слід відносити зловживання такої особи не лише для задоволення свого власного інтересу, але й інтересів своїх близьких родичів, інтереси яких для суб’єкта корупції є такими ж важливими, як і свої особисті.
Характерним видом корумпованої поведінки, яка вписується у зазначену схему, є розкрадання чужого майна з використанням посадового становища. Такою схемою охоплюються також випадки використання посадовою особою в особистих чи інших неслужбових цілях державних коштів, наданих їй у службове користування приміщень, засобів зв’язку, техніки або іншого державного майна. Власне, нею охоплюється будь-яке використання влади або посадових (службових) повноважень в особистих інтересах.
Знову ж таки, як і в попередньому випадку, правова оцінка дій особи, уповноваженої на виконання функцій держави, може бути самою різноманітною - вони можуть утворювати склад злочину, адміністративного чи дисциплінарного правопорушення.
Зазначені схеми корупційних відносин можуть мати різні варіації, переплітатися між собою, але в принципі вони зводяться до наведених вище.
З огляду на зазначені механізми корупційних відносин, корупційні діяння можна розділити на три групи.
1. Першу групу складають діяння, пов’язані з використанням особою, уповноваженою на виконання функцій держави, влади або посадових (службових) повноважень для незаконного одержання нею грошей, матеріальних цінностей, послуг і переваг матеріального характеру. Тобто, йдеться про безпосередній підкуп посадової особи, яка «продає» владу за незаконну матеріальну винагороду (ст. 168 КК) або отримання такої винагороди (послуг, переваг) хоча і не за «продаж» владних (службових) повноважень, але у зв’язку з наявністю таких (ст. 191-2КК).
2. Другу групу складають діяння, які пов’язані з незаконним заволодінням посадовою особою з використання посадового становища чужим (у більшості випадків державним або колективним) майном (ч. 2 ст. 84 КК).
3. Третя група зазначених діянь - це інші діяння, які вчинює особа, уповноважена на виконання функцій держави, з використанням наданої їй влади або посадових (службових) повноважень для задоволення особистих, у тому числі корисливих, вузькогрупових, корпоративних інтересів, інтересів третіх осіб, не пов’язані з одержанням незаконної матеріальної винагороди і з незаконним заволодінням чужим майном. До такого роду діянь можуть бути віднесені будь-які зловживання зазначеної особи, вчинені з корисливих або інших особистих інтересів. Що стосується злочинів, то ознак корупційного може набути будь-яке злочинне діяння, яке вчиняється з використання влади чи посадового становища для задоволення особистих інтересів.
Викладене дає підстави для певних висновків:
1. Правильне з’ясування питання про механізм корупційних відносин суттєвим чином впливає на визначення змісту механізму протидії корупції, а отже, на її ефективність.
2. У принципі механізм корупційних відносин може передбачати два варіанти корумпованої поведінки, за яких в одному випадку має місце взаємодія двох суб’єктів, кожен з яких за допомогою встановлення корупційного зв’язку прагне задовольнити свій інтерес, в іншому - корумпована діяльність зводиться до дій лише однієї особи (корупціонера), яка самостійно (без взаємодії з іншим суб’єктом) задовольняє свій особистий інтерес чи інтерес іншої особи (осіб) за допомогою використання наданої їй влади чи посадових повноважень.
Умовно такий механізм включає чотири схеми корупційних відносин:
1) «ти мені - я тобі» (взаємодія суб’єктів корумпованих відносин здійснюється на матеріальній основі);
2) «ти мені - я тобі» (взаємодія суб’єктів корумпованих відносин здійснюється на нематеріальній основі);
3) «я - тобі»;
4) «я - собі».
Кожна з них охоплює певне коло корупційних діянь, правова оцінка яких залежить від ряду об’єктивних і суб’єктивних моментів (від правового статусу кожної із сторін таких відносин, характеру їх дій, спрямованості таких дій, їх мотивації тощо).
СТАН, СТРУКТУРА ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ
Криміногенна ситуація, яка складається в останнє десятиліття в Україні, характеризується, зокрема, небувалим поширенням корупційних проявів. Цей факт визнаний не лише фахівцями в галузі юриспруденції, а й на найвищому політичному рівні нашої країни, відображений у законодавчих актах, підкреслюється іноземними експертами. Вище вже були наведені висловлювання відомих політиків та експертів, результати соціологічних та інших досліджень, положення нормативно-правовнх актів з цього приводу. Вони фактично зводяться до одного - Україна є державою з надзвичайно високим рівнем корупції, яка становить реальну загрозу її національній безпеці та конституційному ладу. Корупцію визнають як загальну характерну рису нинішнього стану України.
Такий висновок, який тягне за собою відповідні соціальні, політичні та економічні наслідки для України, потребує свого емпіричного підтвердження. Це можливо зробити шляхом глибокого соціологічного та кримінологічного аналізу ситуації у цій сфері. Зокрема, з’ясування реального стану та тенденцій корупції в Україні на підставі офіційних даних про вчинені корупційні правопорушення, осіб, які їх вчинили, сфери поширення зазначених діянь тощо. Виявляється, що зробити це не просто і, насамперед, з огляду на таке:
По-перше, в нашій державі відсутнє нормативно-правове розуміння корупційних правопорушень. Немає єдності в погляді на корупцію, її види, у тому числі кримінально-правового характеру, і серед науковців. Це певною мірою не стосується правопорушень, відповідальність за які передбачена Законом України «Про боротьбу з корупцією».
По-друге, офіційна статистика фіксує відповідні показники стосовно лише певної частини корупційних правопорушень. Так, відповідні статистичні форми обліку передбачають відображення інформації щодо кількості, структури злочинів, характеристики осіб, які їх вчинили, тощо лише стосовно частини діянь, які Кримінальним кодексом визнані злочинними. Знову ж таки, ці моменти у значній частині не стосуються правопорушень, відповідальність за які передбачена Законом України «Про боротьбу з корупцією». Здійснення статистики щодо застосування цього закону упорядковано Постановою Кабінету Міністрів України від 27 вересня 1999 р. № 1785 «Про подання органами виконавчої влади звітів про виконання вимог Закону України «Про боротьбу з корупцією», якою затверджено порядок та форму звіту центральних органів виконавчої влади, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій про виконання вимог цього закону, включаючи інформацію про державних службовців, притягнутих до відповідальності відповідно до зазначеного закону.
Все це перешкоджає чіткому і однозначному визначенню кола корупційних правопорушень, у тому числі такого найбільш небезпечного їх виду, як корупційні злочини, а отже і з’ясуванню повної картини щодо стану, структури, тенденцій, географії корупційних правопорушень..
Разом з тим, отримати певне уявлення про стан, структуру, тенденції та географію корупції загалом та її окремих видів в Україні, виходячи з офіційної статистики, все ж можливо.
Розпочнемо з дослідження статистичних даних щодо найбільш небезпечного виду корупційних правопорушень - корупційних злочинів.
Офіційна статистика, як та, що здійснюється Міністерством внутрішніх справ, так і та, що здійснюється Міністерством юстиції, дає можливість отримати більш-менш повну інформацію лише стосовно окремих видів злочинів, які можуть бути визнані корупційними, зокрема, передбачених статтями 84, 165, 168-170 КК. На прикладі цих злочинів і спробуємо визначитися з деякими тенденціями корупційної злочинності в Україні.
Хабарництво (ст. ст. 168 - 170 ККУ). Хабарництво є найбільш небезпечним проявом корупції і включає у себе одержання хабара, давання хабара та посередництво в хабарництві. Два останні злочини не є посадовими в строгому розумінні цього слова. Однак їх можна визнавати корупційними умовно, виходячи з нерозривного зв’язку з таким посадовим злочином, як одержання хабара.
За даними офіційної статистики хабарництво традиційно в середньому складає 0,3 - 0,5% від загальної кількості зареєстрованих в Україні злочинів. Хоча в окремих сферах національної економіки чи галузях діяльності воно має значно більшу питому вагу. Так, в органах внутрішніх справ його частка складає 13,6% від загальної кількості вчинених працівниками системи МВС злочинів і 1/3 від кількості посадових злочинів.
Аналіз статистичних даних про кількість вчинених злочинів свідчить про те, що у 1990 - 1999 рр. спостерігалась тенденція до зростання кількості випадків хабарництва. Так, за даними Міністерства внутрішніх справ, у 1990 р. в Україні було зареєстровано 420 випадків одержання хабара (ст. 168 КК), 55 - посередництва в хабарництві (ст. 169 КК) і 524 - давання хабара (ст. 170 КК). У наступних роках ці цифри були такими: у 1995 р. відповідно 1187, 84 і 589, у 1996 - 1286, 77 і 542, у 1997- 1540, 76 і 600, у 1998 - 1641, 89 і 718. У 1999 - 1514, 109, 703.
Таким чином, якщо у 1990 р. в Україні було зареєстровано 999 випадків хабарництва, то у 1999 р. кількість таких злочинів вже становила 2326 (+ 232,8%). При цьому найбільшу кількість зазначених злочинів було зареєстровано у 1998 р. (2448), а найменше - у 1990 - 1993 рр. (відповідно 999, 1008, 988, 1136). За цей період найбільше зросла кількість одержання хабарів - більше ніж у три рази, у той час, як кількість посередництв у хабарництві лише удвічі, а даванні хабара - всього на 74,5%.
Якщо говорити про осіб, засуджених в Україні за хабарництво, то їх кількість є значно меншою за кількість виявлених фактів хабарництва. За офіційними даними Міністерства юстиції, кількість засуджених за хабарництво характеризується показниками, наведеними у таблиці.
Рік
Засуджено осіб


за одержання хабара
(ст. 168 КК)
за давання хабара (ст. 170 КК)
За посередництво у хабарництві
(ст. 169 КК)

1990
77
113
5

1991
111
68
3

1992
76
51
2

1993
118
76
9

1994
213
73
8

1995
209
62
11

1996
306
123
9

1997
305
165
13

1998
351
153
4

1999
315
126
10

2000
383
122
6


Аналіз наведених статистичних даних дає змогу констатувати факт суттєвих розбіжностей між кількістю зареєстрованих фактів хабарництва і кількістю осіб, засуджених за його вчинення. Наприклад, за виявленими у 1990 р. 420 фактами одержання хабара було засуджено лише 77 осіб, у 1997 р. за виявленими 1540 такими фактами - всього 305 осіб. Ще більш разючою ця різниця є для посередництва у хабарництві, за вчинення якого засуджується всього по кілька осіб, у той час як за статистикою МВС таких фактів щорічно виявляється 70-80. І це при тому, що питома вага засуджених за хабарництво серед засуджених за посадові злочини постійно зменшується. Так, якщо у 1993 р. із засуджених за посадові злочини був засудженим за хабарництво приблизно кожний другий, то в 1998 р. таким був уже лише кожний шостий.
Дослідження свідчать про те, що із виявлених фактів хабарництва по порушених по ним кримінальних справ до суду доходить лише менше половини (приблизно 40%) таких справ.
Результати застосування Закону України “Про боротьбу з корупцією”. Як уже зазначалося вище, статистичні показники щодо правопорушень, відповідальність за які встановлена Законом України «Про боротьбу з корупцією», у відповідних офіційних звітах зафіксовані досить чітко. Інша справа, наскільки вони точно відображають реальний стан щодо вчинення таких правопорушень. Але це питання дещо іншої площини, а саме ефективності діяльності відповідних правоохоронних органів.
Дослідження результатів застосування відповідними правоохоронними органами Закону України «Про боротьбу з корупцією» дозволяє створити таку картину щодо стану, структури, динаміки правопорушень, відповідальність за які визначена зазначеним законом.
У 1997 р. (форма 1 «кор.», яка містить статистичну інформацію про порушення Закону України «Про боротьбу з корупцією», ведеться з 1997 р.) за порушення зазначеного протоколу в Україні було складено 6346 адміністративних протоколів. До суду було направлено 5422 протоколи (85,4%). За даними М. І. Камлика та Є. В. Невмержицького, із 4959 (решта 463 протоколи, судячи з усього з різних причин були повернуті судами ініціаторам їх складення) адміністративних справ про порушення Закону України «Про боротьбу з корупцією», які були розглянуті у 1997 р. судами, 3050 (61,5%) провадженням закриті. У ряді областей питома вага закритих справ цієї категорії ще більша: Рівненська - 74,%, Житомирська - 77,6%, Вінницька - 79,7%, Миколаївська - 80,2%, м. Севастополь - 83,8%. Причинами такого стану справ зазначені автори називають низький професіоналізм співробітників, які допускають численні порушення вимог законодавства, недоліки оформлення відповідних матеріалів, складання протоколів про такі порушення співробітниками, які не мають на
це повноважень, невиправдане зволікання зі збором матеріалів, несвоєчасне направлення їх до суду, перебіг строків давності притягнення до адміністративної відповідальності.
Найбільша кількість виявлених порушень Закону України «Про боротьбу з корупцією» припадає на 1998 рік (6909). У 1999 р. спостерігався спад офіційно зафіксованих порушень такого роду - цього року правоохоронними органами було складено 5751 протокол про такі правопорушення.
Якщо проаналізувати склад осіб, які притягуються до відповідальності за порушення Закону України «Про боротьбу з корупцією», за їх соціальним статусом, то можна зробити висновок про те, що вістря цього закону спрямоване на низові ланки державного апарату та місцевого самоврядування. Це можна проілюструвати на прикладі даних за 1999 рік, наведених у таблиці.
№
з/п

Категорія осіб
Виявлено осіб
Направлено протоколів до суду

1
Всього, у тому числі:
5751
5704

2
Державні службовці, разом узяті
1 - 2 категорії
3 - 4 категорії
5 - 7 категорії

4321
6
88
4227

4303
6
88
4209

3
Депутати, разом узяті
народні депутати України
депутати Верховної Ради
АРК
депутати обласної ради
» районної ради
» міської ради
» селищної ради
» сільської ради
233
-
-
2
31
50
33
117
222
-
-
2
29
49
31
111

4
Міські, селищні, сільські
голови

615

598

5.
Військові посадові особи
373
371

6.
Співробітники органів
внутрішніх справ

195

194


Наведені дані свідчать про те, що з загальної кількості виявлених державних службовців, які порушили у 1999 р. Закон України «Про боротьбу з корупцією», державні службовці 1 - 2 категорій складають всього 0,1%. Це при тому, що у 1997 р. їх питома вага складала 2,2%, а у 1998 р. - 0,8%. Основну частину (97,8%) державних службовців, які порушили зазначений закон, складають державні службовці 5 - 7 категорій. Цікаво, що їх питома вага поступово збільшується - у 1997 р. таких службовців серед усіх виявлених державних службовців - порушників Закону України «Про боротьбу з корупцією» було 92,5%, а в 1998 р. - 96,5%.
Слід вказати на ще один негативний момент щодо застосування цього закону, а саме велику питому вагу серед корупціонерів такого роду становлять працівники сільської місцевості. В окремих регіонах такі корупціонери складають переважну більшість. Так, працівники села серед виявлених у 1997 р. у Житомирській області порушників Закону України «Про боротьбу з корупцією» складали 65%. Таким чином, є підстави для введення в термінологічний оборот такого терміну як «сільська корупція». Ефективність такої антикорупційної діяльності можна оцінити висловом: «нижче падати вже нікуди».
Питома вага військових посадових осіб у структурі зазначених корупцїонерів коливається у межах 6 - 8% (1997 рік - 7,3%, 1998 - 6,1%, 1999 - 6,4%), а працівників органів внутрішніх справ традиційно не перевищує 4% (у 1997 р. - 3,7%, у 1998 - 3,7%, у 1999 - 3,3%). Кількість депутатів, стосовно яких складаються протоколи про корупційні правопорушення, постійно зменшується: у 1997 р. їх питома вага серед виявлених корупціонерів складала 9,3%, у 1997 р. - 4,7%, у 1999 р. - 4%. Це при тому, що найбільша кількість порушників спеціального антикорупційного закону серед депутатів припадає на депутатів сільської ради. У 1997 р. їх питома вага складала 75,7%, у 1998 р. - 63,1%, у 1999 р. - 50,2%. Народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим та депутати обласних рад залишаються для працівників правоохоронних органів, які застосовують Закон України «Про боротьбу з корупцією», фактично недосяжними: за період 1997-1999 рр. було складено лише по одному протоколу (у 1998 р.) стосовно народного депутата України і депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим. При цьому протокол стосовно народного депутата України до суду не направлявся. Що стосується депутатів обласних рад, то у 1997 р. стосовно них було складено 11 протоколів, у 1998 - 7, а у 1999 р. - лише 2.
Разом з тим, спостерігається зростання питомої ваги голів місцевих рад (сільських, селищних, міських голів), які вчинили порушення Закону України «Про боротьбу з корупцією»: у 1997 р. вона складала 6,9%, у 1998 р. - 9,9%, у 1999р. - 10,7%.
Якщо говорити про характер порушень Закону України «Про боротьбу з корупцією», то найбільша кількість таких порушень припадає на (за основу взяті дані за 1999 рік):
незаконне одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, придбання предметів за ціною, нижчою від фактичної вартості - 17,4% від усієї кількості виявлених порушень (у 1997 р. цей показник складав 24,9%, а у 1998р. - 17,6%);
сприяння, з використанням свого службового становища, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг - 14,9% (у 1997 р. - 13,3%, у 1998 р. - 13,8%);
зайняття підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, виконання роботи на умовах сумісництва - 11,1% (у 1997 р. - 17,7%, у 1998р. - 10,4%);
відмову фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисне затримування її, надання недостовірної чи неповної інформації - 15,2% (у 1997 р. - 6%, у 1998 р. - 6,9%);
надання незаконних переваг фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень - 7,4% (у 1997 р. - 4,9%, у 1998 р. - 5,6%);
порушення вимог щодо декларування доходів - 14,5% (у 1997 р. - 9,5%, у 1998 р. - 25,3%).
Таким чином, на зазначені види правопорушень приходиться близько 80% усіх порушень Закону України «Про боротьбу з корупцією» (у 1997 р. - 76,4%, 1998 р. - 79,6%, у 1999р. - 79,5%).
Слід зазначити, що для різних категорій порушників зазначеного закону найбільше притаманні різні види корупційних правопорушень. Так, державні службовці 3-4 категорій найбільш схильні до незаконного одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг; зайняття підприємницькою діяльністю чи роботи за сумісництвом; надання незаконних переваг фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень.
Державні службовці 5 - 7 категорій найчастіше незаконно сприяли, з використанням свого службового становища, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг; відмовляли фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримували її, надавали недостовірну чи неповну інформацію; порушували вимоги щодо декларування доходів.
Депутати районних рад більше за все незаконно займались підприємницькою діяльністю або працювали за сумісництвом, у той час, як депутати міських рад найчастіше допускали порушення вимог щодо декларування доходів.
Для депутатів сільських рад найбільш характерним є таке порушення, як неправомірна відмова у наданні передбаченої законом інформації, умисне затримання її, надання недостовірної чи неповної інформації. Таке ж правопорушення, а також незаконне сприяння, з використанням свого службового становища, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності - це порушення Закону України «Про боротьбу з корупцією», які найчастіше вчиняють міські, селищні та сільські голови.
Військові посадові особи та працівники органів внутрішніх справ, як і державні службовці 3 - 4 категорій, найбільш схильні до незаконного одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, придбання предметів за ціною, нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості.
ВИСНОВОК
Попередження посадових злочинів становить узгоджену систему заходів політичного, економічного, соціального, організаційно-правового характеру, спрямованих на випередження появи передумов таких злочинів, їх послаб-лення, нейтралізацію та усунення. Здійснення цих заходів повинно сприяти реалізації антикриміногенного потенціалу суспільства, його окремих інститутів. Головні з них передбачені у Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 24 квітня 1998 року № 367/98. Тільки таким шляхом має бути закладено підґрунтя успішної роботи по зменшенню посадових злочинів до мінімального рівня.
Попереджувальні заходи політичного характеру зводяться до програмованості та предметності у впровадженні демократичних засад у різних сферах суспільної організації, зокрема, утвердженні у громадській свідомості розуміння, що посадова злочинність підриває авторитет і силу держави, етичні основи суспільства; послідовності і активізації проведення антикорупційної політики щодо службовців, схильних до корупційних вчинків, створення громадських формувань, незалежних державних структур для участі населення у боротьбі з посадовими злочинами.
В економічній сфері заходи з попередження посадових злочинів включають:
— визначення чітких критеріїв державного фінансування економіки і відповідальності за нецільове використання бюджетних коштів;
—встановлення реальних механізмів обмеження легалізації «брудних» коштів;
— розроблення системи заходів щодо зменшення сфери і обсягу тіньової економіки, для чого, зокрема, створення умов для природної конкуренції та законної приватизації;
— створення сприятливих умов для внутрішнього інвестування легальної економіки;
— зменшення розмірів нарахувань на фонд заробітної плати;
— встановлення обов’язкового декларування майна і доходів фізичних осіб і запровадження ефективної системи контролю за доходами та видатками державних службовців та інших осіб через систему оподаткування;
— забезпечення поступового зменшення безготівкових розрахунків за участю громадян;
— запровадження загальнонаціонального інформаційного комплексу, в рамках якого здійснення постійного моніторингу кредитно-фінансового становища та грошових операцій населення;
— удосконалення порядку реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності і запровадження практики продажу примусово вилученого майна, а також майна підприємств, оголошених банкрутами, шляхом публічних торгів;
— звуження переліку видів підприємницької діяльності, які підлягають ліцензуванню;
— організацію гласних та конкурентних систем державного замовлення, приватизації, оренди державного майна;
— передбачення можливості повної чи часткової деприватизації, якщо приватизація здійснена з порушенням передбачених законом умов та порядку її проведення.
У соціальній сфері попередження посадових злочинів передбачає доведення рівня оплати праці державних службовців до рівня задоволення соціально-значущих потреб відповідно до їх соціального статусу; зміну системи соціального забезпечення населення через зменшення питомої ваги виплат на соціальні потреби у валовому національному продукті, що здійснюється через державний бюджет та загальнодержавні фонди; запровадження дійових механізмів задоволення окремих потреб державних службовців через довгострокове, в тому числі й поточне кредитування, реорганізацію діючої системи соціального страхування.
Попередження посадових злочинів заходами правового характеру означає:
—запровадження кримінологічної експертизи проектів нормативно-правових актів;
— проведення ревізій норм чинного законодавства на предмет виявлення та вилучення положень, які сприяють проявам корупції;
— здійснення повної систематизації антикорупційного законодавства;
— закріплення у Кримінальному кодексі України загальних правил кваліфікації злочинів з метою зменшення рівня деформації правозастосовної діяльності;
— законне обмеження повноважень працівників органів дізнання, слідства, прокуратури щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності за реабілітуючих обставин осіб, стосовно яких порушено кримінальну справу;
— зменшення різниці між мінімумом та максимумом покарання (стягнення) у певно визначених санкціях.
У сфері державного управління з метою попередження покарання злочинів необхідно:
— запровадити систему підбору та розстановки кадрів, яка базувалася б на конкурсній основі, на точних і спеціальних правилах (на основі тестування і професійних іспитів) і забезпечувала б прийняття на службу найбільш підготов-леного кандидата;
— ввести обов’язкові спеціальні перевірки кандидатів на зайняття відповідальних посад в органах державної влади, а також осіб, які обіймають ці посади, та визначити порядок їх призначення;
— удосконалити систему спеціальних обмежень, встановлених для державних службовців, з метою уникнення конфлікту інтересів;
— запровадити практику обов’язкової ротації керівних працівників та інших працівників правоохоронних органів;
— чітко регламентувати процедури прийняття управлінських рішень;
— обов’язково розглядати на засіданнях колегій міністерств і відомств питання про виконання законодавства про державну службу, боротьбу з корупцією, державну, виконавчу та трудову дисципліну, розгляд звернень громадян;
— регламентувати умови і порядок правомірного отримання державними службовцями подарунків;
— розробити та прийняти Кодекс поведінки державного службовця, Кодекс працівника правоохоронних органів, Кодекс честі судді, а також відповідних дисциплінарних кодексів з визначенням у них видів і меж стягнень за конкретні дисциплінарні правопорушення, порядку притягнення до дисциплінарної відповідальності;
— встановити дисциплінарну відповідальність посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування за ухилення від реагування, відповідно до закону, на критичні виступи засобів масової інформації щодо оприлюднення ними фактів корупції, порушень прав і свобод громадян;
— законодавче врегулювати механізм обмеження політичного і управлінського лобізму;
— локалізувати функціонування організованої злочинності — витіснити її з тих сфер, де вона найбільше зближується з діяльністю апарату державного управління.
Попри всю важливість заходів попередження через об’єктивні та суб’єктивні обставини вони не завжди досягають своєї мети. Тому особливо гострою залишається проблема оптимізації шляхів виявлення, розслідування конкретних фактів посадових злочинів і притягнення винних посадових осіб до передбаченої законом відповідальності. Виявлення посадових злочинів через специфіку їх прояву становить надзвичайну складність. Це зумовлює високий рівень їх латентності, перебування поза сферою юридичної відповідальності значної кількості осіб, діяльність яких є суспільне небезпечною.
У зв’язку з цим є нагальна потреба в підвищенні ефективності діяльності спеціальних органів по виявленню конкретних фактів злочинної поведінки; проведення спеціальних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення злочинів;
забезпечення цих заходів відповідними матеріально-технічними, криміналістичними, науково-методичними засобами.
З метою вдосконалення діяльності спеціальних органів, які здійснюють виявлення посадових злочинів, необхідно:
— переорієнтувати їх з виявлення незначних фактів корупції на виявлення найбільш небезпечних злочинів, а також проявів у найбільш важливих сферах життя держави та у сферах, де ця злочинність набула найбільшого розповсюдження;
— розробити та запровадити в діяльність правоохоронних органів необхідні методики виявлення та збору інформації про факти корупції на різних рівнях державного управління, у тому числі на найвищих, у сферах розпорядження державними коштами, приватизації, охорони здоров’я, освіти, інших сферах громадського і державного життя;
— чітко визначити порядок повної та своєчасної реєстрації повідомлень про вчинені злочини та інші правопорушення і встановити юридичну відповідальність за його порушення працівниками правоохоронних органів;
— розв’язати колізію, що існує у чинному законодавстві, щодо порядку надання інформації правоохоронним органам відносно коштів та майна окремих юридичних та фізичних осіб; уніфікувати та конкретизувати в єдиному законодавчому акті умови та порядок надання такої інформації правоохоронним та іншим органам.
Сучасний стан розслідування кримінальних справ та адміністративного провадження у справах про адміністративні правопорушення свідчить про те, що через низьку якість наданих судам матеріалів кінцеві рішення у цих справах не завжди приймаються своєчасно. Таке становище є результатом певних недоліків чинного законодавства, а тому з метою вдосконалення діяльності щодо притягнення до відповідальності винних у вчинені посадових злочинів, необхідно:
— запровадити оновлені методики розслідування кримінальних справ та адміністративного провадження у справах про корупційні правопорушення;
— привести кримінально-процесуальне та адміністративно-процесуальне законодавство в частині доказування у відповідність із сучасними вимогами;
— забезпечити дійовий механізм захисту від посягання на життя, здоров’я, свободу та гідність свідків, потерпілих та інших учасників процесу.
Ефективна боротьба з посадовими злочинами не може бути здійснена в результаті разових і короткочасних акцій будь-якого ступеня активності та суворості на будь-якому рівні, а потребує довгострокових соціально-економічних, політичних і правових перетворень. Ця діяльність повинна базуватися на поєднанні профілактичних і репресивних заходів. При цьому пріоритетна роль має надаватися профілактичним заходам на загальносоціальному і спеціально-кримінологічному рівні.
ЛІТЕРАТУРА
Закон України “Про боротьбу з корупцією” // ВВР України, 1995 № 34.
Збірник постанов Пленуму ВСУ в кримінальних справах – Х.: Одісей, 2000.
Кальман О. Г. Взаємозв’язок організованої злочинності та коррупції у сфері економіки // Вісник Академії правових наук України. 1997 № 4 (11).
Кальман О. Г. Стратегія і тактика боротьби з корупцією // Використання досягнень науки і техніки у боротьбі із злочинністю. Х. - 1998.
Камлик М., Невмержицький Є. В. Корупція в Україні. – К.: Знання, КОО, 1998.
Камлик М. І. Невмержицький Є. В. Про результати дослідження проблем, що пов’язані з протидією корупції в Україні. // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2000. – № 2.
Конституція України. К.: “Феміна”. – 1996.
Кримінальний кодекс України.
Кримінальне право. Особлива частина. Підручник. – К.: НАВСУ. – “Правові джерела”. – 1998.
Кримінологія. Особлива частина: Навчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей вищіх закладів освіти / І. М. Даньшин, В. В. Галіна, О. Г. Кальман. – Х.: Право, 1999.
Мельник М. І. Корупція: проблема визначення сутності і поняття // Вісник Академії правових наук України. – 1997. - № 3.
Мельник М. І. Наукове забезпечення антикорупційної діяльності в органах державной влади. – К.: Основа, 1999.
Мельник М. І. Корупційні злочини: сутність і поняття // Право України. – 2000. - № 11.
Мельник М. І. Корупція: сутність і поняття, заходи протидії. К.: 2001 // Право України. – 2000. - № 11.
Охотнікова О. М. Посилення кримінальної відповідальності за посадові злочини // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1998. - № 3.
Шалгунова С. А. Питання попередження хабарництва та корупції в органах внутрішніх справ // Конститутійні гарантії захисту людини у сфері правової діяльності. Дніпропетровськ: 1999.
Юридичний словник-довідник. К.: 1996.