Розвиток науково-технічного прогресу передбачає такі шість послідовних стадій: фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, розробки (конструкторські, технологічні, проектні, організаційні), підготовка виробництва, серійне биробництво й експлуатацію.
Об'єктами прогнозів при прогнозуванні розвитку фундаментальних досліджень є напрями досліджень, очікувані результати, можливі наукові та економічні ефекти, поточні витрати і капітальні вкладення. Об'єктами прогнозів розвитку прикладних досліджень є вибір і обгрунтування найважливіших наукових проблем, які забезпечують можливість прискорення науково-технічного прогресу з метою економічного і соціального розвитку країни, визначення народногосподарських потреб в різних видах продукції, визначення її типорозмірів, зниження матеріале- та енергомісткості.
Прогнозування фундаментальних та прикладних досліджень здійснюють за допомогою системного аналізу і синтезу, методів експертних оцінок, сценаріїв, побудови "дерева цілей", морфологічного аналізу. Це дозволяє провести структуризацію проблем, знайти доцільну Послідовність рішень, отримати варіанти кількісних оцінок, вибрати найкращі напрями досліжень.
Прогнозування розробок здійснюється головними інститутами міністерств і відомств разом з інститутами Академії наук України. Головне завдання цих прогнозів полягає у виборі найперспективніших розробок, які суттєво впливають на зростання продуктивності праці, скорочення витрат матеріалів на одиницю продукції, раціональне використання природних ресурсів. При прогнозуванні на стадії розробок застосовуються методи визначення потреб, комбінації методів екстраполяції та методів експертних оцінок.
При прогнозуванні підготовки виробництва прогнозом охоплюється підготовка діючих підприємств до випуску нової техніки, будівництво підприємств для випуску нових засобів і предметів праці.
При прогнозуванні стадії експлуатації об'єктом прогнозування виступає нова техніка, яка надходить у виробництво і в особисте споживання, експлуатація розвіданих запасів нафти, газу та інших ресурсів. У прогнозуванні на стадіях підготовки виробництва, серійного виробництва й експлуатації застосовують методи експертних оцінок, екстраполяції, факторного аналізу, імітаційні методи, систему укрупнених балансових розрахунків.
За кожним пріоритетним напрямом розвитку науки і техніки визначаються державні органи та наукові організації, які розробляють концепцію відповідного напряму розвитку науки і техніки з визначенням цілей, очікуваних економічних і соціальних результатів, структурних змін у виробництві внаслідок його реалізації та обґрунтовують необхідні для цього витрати. Концепція розглядається Урядом України і після її схвалення є основою для формування державних науково-технічних програм щодо виконання наукових досліджень, створення та освоєння нових видів техніки і технології.
Державні науково-технічні програми є основним засобом реалізації національних програм та пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Вони формуються і реалізуються на підставі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах (див. підрозд. 11.2). По кожній з державних науково-технічних програм Уряд України визначає орган управління, відповідальний за розвиток і реалізацію програми, призначає керівників програми, надає їм необхідні повноваження, зокрема право розпоряджатися ресурсами.
Для стимулювання участі суб'єктів науково-технічної діяльності в розвитку фундаментальних досліджень, у розробці та освоєнні принципово нових технологій, науково-технічної продукції, створюваних, як правило, відповідно до науково-технічних програм та за конкурсними проектами державних органів, а також державних фондів, що підтримують науково-технічну діяльність, вводиться державне замовлення (контракт) у науково-технічній сфері.
Державне замовлення (контракт) у науково-технічній сфері, як правило, забезпечується фінансуванням та підтримується матеріально-технічними ресурсами і видається виконавцям на конкурсних засадах.
Держава забезпечує бюджетне фінансування фундаментальних досліджень і розробок, робіт, що виконують у рамках пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, прикладних науково-технічних розробок, результати яких мають загальнодержавне значення, робіт, пов'язаних з науково-технічним співробітництвом на основі міждержавних угод.
У складі індикативного державного плану економічного і соціального розвитку України розроблюються показники: обсягів фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, державних замовлень (контрактів) на проведення фундаментальних та найважливіших прикладних досліджень, розроблення та освоєння нових технологій, показники науково-технічних програм. Як інформаційні використовуються розрахункові узагальнюючі показники ефективності науково-технічного прогресу.
Невід'ємним елементом державного регулювання науково-технічною діяльністю є державна науково-технічна експертиза, яка проводиться з метою забезпечення наукової обгрунтованості структури та змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, відповідних науково-технічних програм та проектів, визначення соціально-економічних та екологічних наслідків науково-технічної діяльності, аналізу ефективності використання науково-технічного потенціалу.
Держава проводить певну політику у формуванні та заохоченні науково-технічних кадрів і, зокрема, забезпечує їх підготовку, сприяє підготовці і перепідготовці її за межами України, запроваджує систему атестації кадрів, встановлює обов'язковий мінімум науково-технічних знань для кожного рівня освіти, встановлює державні та іменні премії у галузі науки і техніки.
Важливою формою державного регулювання є створення і функціонування системи науково-технічної інформації. Це передбачає організацію територіальних мереж первинного збирання та обробки усіх видів науково-технічних даних, державних центрів, наукових бібліотек, сприяє відкритості і загальнодоступності інформації.
Патентно-ліцензійна діяльність забезпечує регулювання всього комплексу правових і економічних відносин, пов'язаних із створенням, захистом і використанням промислової власності та винаходів.
Метрологія, стандартизація і сертифікація у науково-технічній сфері означає встановлення загальних принципів або характеристик щодо науково-технічної продукції, що є об'єктом стандартизації, технічних вимог, яким повинна відповідати науково-технічна продукція, правил — метрологічних, санітарних, технологічних, організаційних і екологічних та інших вимог щодо виробництва науково-технічної продукції. В Україні, які в інших країнах, введено державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил суб'єктами науково-технічної діяльності. Цю функцію виконує Державний комітет України з стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України) та його територіальні органи. Держава законодавче забезпечує захист права власності суб'єктів на науково-технічну продукцію, створює необхідні економічні умови для міжнародного науково-технічного співробітництва.
HYPERLINK "http://www.poglyad.com/other/5096/index.html" http://www.poglyad.com/other/5096/index.html
КОЛИ НАУКА СТАНЕ ДЖЕРЕЛОМ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ УКРАЇНИ?
Автори: Костянтин СИТНИК, Микола НОВІКОВ, Борис МАЛИЦЬКИЙ
HYPERLINK "javascript:void(0);" принт версiя
HYPERLINK "http://www.dt.ua/3000/3100/30534/" \l "comments#comments" обговорити
HYPERLINK "javascript:void(0);" надіслати другу
HYPERLINK "javascript:void(0);" прочитати пізніше
HYPERLINK "mailto:abuse@spamcop.com" лист редактору
Ми проводимо дослідження в різних галузях науки. Один із нас ботанік, другий — матеріалознавець, а третій — наукознавець. У нас немає ні найменших сумнівів, що тільки нові знання, нові технології і техніка на сьогоднішньому етапі розвитку людства є джерелом економічного зростання кожної країни, отже й добробуту її громадян.
Цілком очевидно, що найефективніші національні господарські системи побудовано з розрахунком на масове виробництво з використанням загальносвітових знань, практичного досвіду інформації. У розвинених країнах, де інновації відіграють провідну роль у виробництві продукції, досягнуто високої насиченості продуктивних сил дослідниками й розробниками нових технологій. Так, у Чехії на 10 тис. працюючих припадає 23 дослідники, в Угорщині — 29, Польщі — 34, Німеччині — 61, Фінляндії — 94, Японії — 96. В економічно розвинених країнах досягнуто й вищого рівня освіченості робочої сили.
В Україні, яка входила в період реформ із середньоєвропейським рівнем кадрової наукоємності, за десять років загальна чисельність співробітників наукових організацій, за офіційною статистикою, скоротилася в 2,3 разу, зокрема докторів і кандидатів наук — у 2,5 разу. Якщо ж від офіційної статистики перейти до реального стану справ, то картина буде ще сумніша.
Триває деформація загальної структури наукових кадрів за напрямами діяльності, за віком, за рівнем кваліфікації. Так, вікова структура українських учених уже давно втратила раціональність. Середній 70-річний вік перевищили не лише академіки, а й членкори, дирекції багатьох солідних наукових закладів. Наблизився до цієї межі й середній вік докторів наук. А вчених найвищої кваліфікації віком до 35 років у Національній академії наук України лише кілька чоловік.
Спроба привернути увагу й зацікавити науковою діяльністю шляхом заснування різноманітних іменних стипендій, на жаль, не дала очікуваного результату. Молоді вчені — навіть президентські стипендіати — не прагнуть, зі зрозумілих причин, забезпечувати пріоритет наукової діяльності своєї країни. Для виконання якісних дисертацій їм потрібні сучасна наукова база й упевненість, що вони принесуть користь вітчизняній науці, у її затребуваності економікою, — а не «пряник» на воротах наукових організацій, що розвалюються.
Причина цієї хвороби — тяжкої та небезпечної не тільки для вітчизняної науки, а й країни загалом, її майбутнього — очевидна. Вона пов’язана з реальним витісненням науки з пакету державних пріоритетів. Пройдений Україною шлях реформування свідчить, що орієнтація тільки на ринкові засоби перетворення економіки, без урахування фундаментальної умови наукового забезпечення сучасного інноваційного рівня виробництва, не лише помилкова, а й украй шкідлива.
Нам здавалося, що останнім часом з’явилися позитивні зміни у ставленні влади до науки. Вселяло великі надії ухвалення Верховною Радою України Концепції науково-технологічного й інноваційного розвитку країни. У ній досить чітко прозирали контури перспективних установок держави щодо підтримки й використання вітчизняного науково-технічного потенціалу, які відповідають не тільки сподіванням учених, а й надіям нашого суспільства загалом на краще життя.
Ще більший ентузіазм викликало офіційне проголошення в торішньому Посланні Президента країни Верховній Раді вибору Україною кращої моделі економічного розвитку, заснованої на використанні інноваційного чинника. Віру в можливість прогресивних змін підкріпила й досить об’єктивна оцінка, що прозвучала з вуст Президента країни на кількох останніх конференціях, курсу реформ як такого, який недостатньо враховує інноваційний чинник в економічних перетвореннях.
Водночас важко позбутися відчуття, що хороші рішення та слова, за давньою нашою управлінською звичкою, можуть залишитися на папері.
Не можна розраховувати на підвищення творчого потенціалу вченого лише закликами, концепціями, програмами, академічними званнями чи державними нагородами, хай навіть дуже престижними. Більше того, ми хочемо спростувати поширену в нас, особливо у владних структурах, хибну й некоректну думку, що українська наука нині працює неефективно. Так, фронт її діяльності звузився. Так, багато робіт проводиться з використанням зарубіжного методичного потенціалу. Тож сьогодні в абсолютному вираженні вчені України мають менше вагомих результатів, ніж розвинені країни. На жаль, у нас дуже мало таких результатів, які могли б гідно поповнити світову скарбницю наукових знань. Але вони ще трапляються в окремих інститутах завдяки талановитим ученим і організаторам. Крім відомих досягнень наших матеріалознавців, згадаємо близький нам приклад. Про створення в Інституті надтвердих матеріалів НАН України 2000 р. нового матеріалу, який за твердістю поступається лише алмазу, — карбонітриду бору, — у світі довідалися з великим зацікавленням. Адже над цією проблемою працювали вчені багатьох країн протягом десяти років. І якщо розглядати ефективність наукової праці як економічну категорію, то побачимо, що за кількістю важливих для вітчизняної економіки наукових результатів на одиницю державних фінансових витрат українські вчені навіть випереджають досягнення багатьох розвинених країн.
Утім, цей феномен характерний не лише для нашої науки, а й загалом для всіх українських працівників. Так, середньостатистичний український робітник на один долар оплаченої праці (зарплати) створює удвічі більше валового внутрішнього продукту, ніж, приміром, його американський колега. Економічна суть цього феномена зрозуміла, тож необхідно шукати значення тих рівнів фінансування, які дозволили б реалізувати ще збережений в Україні науково-технічний потенціал.
Об’єктивно українська наукова діяльність не може бути в цілому ефективною при питомому рівні фінансування в 100 разів меншому, ніж у США, і вчетверо меншому, ніж у так само, як і ми, кризовій в економічному плані Росії. Аналітики довели, що до певного рівня наукоємності ВВП наука залишається витратною галуззю, бо на низькому рівні фінансування вона може реалізувати лише ті свої функції, які не пов’язані з забезпеченням економічного зростання, зокрема соціокультурну, освітню й загальнопізнавальну. Економічна віддача починається після досягнення критичного рівня наукоємності ВВП, що, зокрема для такої країни, як Україна, становить не менше 1,7—2,0% від ВВП. Саме тому цей рівень видатків на науку закладено в Концепцію науково-технологічного й інноваційного розвитку України, а також у Закон про наукову й науково-технічну діяльність.
Державі в принципі невигідне недофінансування науки ні в економічному, ні в соціальному плані. В економічному плані ясно, що недофінансування перетворює науку на витратну сферу, тоді як в інших фінансових і організаційних умовах вона могла б виконувати роль головного джерела економічного зростання. А для цього потрібна і пристойна зарплата, і створення необхідних для ефективної роботи вченого сучасних технологічних, методичних та організаційних умов.
У соціальному плані країна, яка має розвинений науковий і освітній потенціали, але не створює умов для їх ефективного використання у власних інтересах, автоматично стає інтелектуальним донором для інших країн із кращими умовами для наукової діяльності. Україна вже втратила через це 6—7% свого наукового потенціалу. Час від часу на державному рівні пробують призупинити «відплив мізків». Але вони, як і слід чекати, практично безуспішні. Оскільки не існує простого заборонного рішення цієї проблеми. В умовах дедалі ширшого масштабного полювання на таланти світу є тільки один шлях збереження та збільшення національного інтелекту — створити привабливі умови для його прояву.
Нагадаємо, що такого інтелектуального багатства, яке мала Україна, не було на вихідних позиціях економічного прогресу в жодної з країн світу, які зробили за останні десятиліття ривок у світову економіку. І, безумовно, наші вчені та, як нам здається, усе наше суспільство чекають рішучих дій як із боку влади, так і від самої сфери наукової діяльності, дій, які нарешті виведуть Україну в ряд цивілізованих розвинених країн.
У цьому зв’язку не може не дивувати й не засмучувати відсутність чітких і ясних позицій держави стосовно науки й реалізації офіційно проголошеного інноваційного шляху розвитку економіки України, які з винятковою необхідністю мали б гідно відбитися у Посланні 2001 року Президента України до Верховної Ради. Це відповідальний програмний документ, і вже перша сторінка Послання Президента містить висновок, що «в українській економіці сформовано досить вагомий потенціал зростання». Але, що відразу ж засмучує, — серед джерел зростання, як і раніше, немає опори на наукові досягнення. Безумовно, нас не може не тішити поява позитивних зрушень в економічному розвиткові країни. Але фундаментом зростання, джерелом ефективного створення валового національного продукту не можуть бути кошти, отримані переважно від розпродажу створеного колись і нагромадженого за десятиліття національного багатства, від продажу за кордон мільйонів тонн сировини, металургійної та хімічної продукції або величезних надходжень у скарбницю від адміністративних зборів та штрафів. До речі, штрафи, за даними «Дзеркала тижня» (№ 11, 2001 р.), — найбільш перевиконувана стаття державного доходу, отриманого 2000 р., тоді як податкові надходження, які відбивають, головним чином, ефективність економіки, недовиконано на 5%.
Можна безперечно погодитися з установкою Послання про те, що наука «повинна швидше адаптуватися до нових соціально-економічних реалій, повніше враховувати світові тенденції гуманітарного розвитку освіти, науки й культури». Але як це зробити в наших умовах без підтримки держави? Що для цього має зробити законодавець, виконавча влада, суспільство, окремий конкретний учений?
Невже не зрозуміло, що Україна може так і не ввійти в Європейський союз, оскільки членство в цій шанованій організації вимагає, крім усього іншого, участі в роботі одного з основних шести підкомітетів — науки й технологій, освіти й навчання, а також «забезпечення основи для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково-технічного й культурного співробітництва» для всіх країн ЄС. Тож важко собі уявити, яким чином і з допомогою яких механізмів можна досягнути стану європейської нірвани, якщо в розділі Послання під назвою «Промислова політика» заявлено (без реальних наслідків, як ми знаємо) про те, що «При підготовці проекту Державного бюджету на 2002 рік необхідно врахувати вимоги закону «Про наукову й науково-технічну діяльність» у частині бюджетного фінансування науки на рівні не меншому, ніж 1,7% від ВВП». Потрібно вже якось доказовіше аргументувати спроможність влади на такий давно задекларований подвиг.
Заслуговує уваги й ілюстративний матеріал до Послання. Приміром, щодо фінансування науки. Якщо поділити обсяг коштів, виділених на науку 1995 року, на курс долара того ж року, і обсяг коштів, виділених на науку 2000 року, виходячи з поточного курсу долара, то виявиться, що надзвичайно низький рівень фінансування так і залишився незмінним протягом усієї п’ятирічки.
Без урахування такого перерахунку на курс стабільної валюти дані таблиці, що характеризує обсяг наукових і науково-технічних робіт, комплементарні для влади, вводять непоінформованого читача в оману своїм фальшивим майже триразовим зростанням і, на жаль, не сприяють акцентуванню уваги на розвитку цієї галузі людської діяльності. Дані таблиці «Чисельність співробітників наукових організацій» без аналізу якісного фахового складу вчених за галузями знань можуть дезорієнтувати читача і створити невиправдані ілюзії благополуччя. А відсутність у таблиці аналізу вікового складу працівників наукової сфери не дозволяє сформулювати завдання підготовки наукових кадрів найвищої кваліфікації на перспективу.
Це той випадок, коли аж ніяк не можна дорікнути ученим за те, що вони заздалегідь не попереджали владу про можливість розвитку подій за вкрай негативним сценарієм. Починаючи з 1996 року, усно й письмово, у доповідях президента Національної академії наук України і у щорічних звітах про діяльність НАНУ оприлюднювалася інформація про загрозливе старіння кадрів, зниження престижності професії вченого в суспільстві, відсутність коштів на наукові дослідження, неможливість закупівлі матеріалів, реактивів і устаткування для наукових робіт, нарешті, про неприпустимо низький рівень оплати праці вченого. Та й народ, не те що в класика, судячи з численних публікацій у пресі, не мовчав.
Цього разу мовчала і з року в рік нічого не робила влада! Останнім часом з’явилися зрушення з підвищенням окладів науковців. Але, по суті, йдеться не про підвищення зарплати, а про часткове врахування інфляції за кілька років. Розрахунок свідчить, що 25 років тому зарплата старшого наукового співробітника, в перерахунку на долари США, становила — 430, тепер — 48, після очікуваного підвищення — 96—100. Якщо до цього додати, що 25 років тому держава безкоштовно надавала вченим квартири, що оплата комунальних послуг не перевищувала 10% зарплати, що практично кожен науковець мав змогу за свої трудові заощадження оздоровитися разом із родиною біля Чорного моря, — то про які благодіяння можна говорити тепер?
Ми намалювали досить похму-ру картину. Тепер, спираючись на наше бачення місця і ролі науки в Україні, зупинимося на деяких пропозиціях, найістотніших для подолання нагромаджених у науці проблем.
По-перше, ми цілком підтримуємо проголошений Президентом курс на інноваційний шлях розвитку економіки нашої країни, але вважаємо, що цей курс необхідно реально підкріпити законодавчими, економічними, організаційними й політичними заходами. Треба прискорити ухвалення Верховною Радою проекту Закону, що перебуває на розгляді, про інноваційну діяльність, внісши при цьому зміни, пов’язані з посиленням акценту на політичні установки держави у сфері інноваційного розвитку економіки.
По-друге, слід негайно покласти в основу програм діяльності Кабінету міністрів, усіх міністерств і відомств установки Концепції науково-технічного й інноваційного розвитку України, яка після затвердження Верховною Радою, на жаль, протягом уже майже двох років залишається практично забутим документом. Безперечно, у сучасному динамічному розвитку за два роки не могли не з’явитися нові ідеї, які поліпшили б ухвалену концепцію. Але ми виходимо з того, що треба спочатку закласти фундамент державної політики в цій сфері, а такий фундамент, на нашу думку, у згадуваному документі є. Це стосується, передусім, положень, якими визначено пріоритетні напрями науково-технологічного й інноваційного розвитку, запропонованих механізмів і орієнтирів фінансового забезпечення й стимулювання наукової та інноваційної діяльності. У концепції закладено чіткі рекомендації з організаційно-функціональної трансформації науково-технологічного потенціалу країни для адаптації його структури до умов ринкової економіки.
По-третє, існує нагальна потреба проведення передбаченої Законом про наукову й науково-технічну діяльність атестації всіх наукових закладів. Ми опинилися в ситуації, коли фактично ніхто точно не знає, яким реальним науковим потенціалом володіє країна, як він використовується в інтересах України, які результати вітчизняної науки можна покласти в основу економічного зростання. Адже не таємниця, що серйозну роботу з удосконалення діяльності наукових організацій, приведення її у відповідність до нових умов господарювання в багатьох із них підмінювали чеканням грошей із державної скарбниці, спробами вижити не так за рахунок підвищення ефективності основної діяльності, як шляхом здавання в оренду приміщень, посередницької й інших видів діяльності, які нічого спільного з наукою не мають.
По-четверте, вважаємо необхідним конкретизувати розв’язання проблеми фінансування наукової та інноваційної діяльності — необхідно перейти від фінансування науки за залишковим принципом до забезпечення економічно доцільного рівня фінансування всього циклу інноваційного процесу, від фундаментальних досліджень до реалізації інновацій у виробництві. На цей цикл треба поширити й усі стимулюючі пільги: податкові, митні, кредитні тощо. За рахунок прямих бюджетних і небюджетних інвестицій слід забезпечити обсяги фінансування науки, порівнянні за питомими показниками з Росією та східноєвропейськими країнами. Це ключові умови розв’язання найгостріших проблем вітчизняної науки, зокрема підвищення її ефективності та престижу, раціонального відновлення наукових кадрів, запобігання відпливу мізків тощо.
По-п’яте, сьогодні необхідна дійовіша участь держави в регулюванні процесів підготовки як наукових кадрів, так і фахівців із вищою освітою. Цю проблему слід розв’язувати в контексті завдання формування робочої сили, необхідної в умовах інноваційного розвитку. Було б набагато корисніше не збільшувати до нескінченності чисельність аспірантів, а, залишивши приблизно половину (що відповідало б їх кількості на початку минулого десятиліття), створити нормальні умови для підготовки дисертаційних досліджень. У нинішніх економічних умовах найкращі результати могли б дати спеціальні гранти для підготовки дисертацій молодими фахівцями замість практикованих різноманітних іменних стипендій, яких в Україні вже понад 1000. А головне — готувати наукові кадри потрібно виключно в наукових і вищих навчальних закладах, де для цього є сучасна наукова база та проводяться дослідження, що відповідають світовому рівню.
По-шосте, нашій державі слід чіткіше визначитися стосовно інтеграції вітчизняної науки у світовий і загальноєвропейський простір. Нам необхідно перейти від країни зі статусом донора інтелектуального потенціалу до рівноправного науково-технічного співробітництва. Для початку потрібна бодай елементарна державна підтримка науки України у провідних міжнародних організаціях.
Нарешті, ще одне наболіле питання — про державне управління наукою. Ми вважаємо, що інноваційна модель розвитку економіки України потребує такого способу державного управління, який відповідав би цій моделі. Принаймні на цьому етапі Україні потрібен єдиний повноважний орган державного управління, який міг би впливати на інноваційний процес загалом, включаючи сферу виробництва. Бо за нинішнього рівня управління наукою вона навряд чи зможе вийти зі стану витратної галузі.
Це лише частина пропозицій, які відбивають не лише наше бачення проблем вітчизняної науки, їх підтримує багато вчених. Ми розуміємо, що не тільки влада повинна змінити своє ставлення до науки, а й сама наука зобов’язана змінитися, ставши джерелом економічного зростання. Це стосується й нашої Національної академії наук. Але це тема окремої розмови.
HYPERLINK "http://www.dt.ua/3000/3100/30534/" http://www.dt.ua/3000/3100/30534/
Роль інноваційних перетворень в економічному розвитку України у контексті міжнародної конкуренції
Домінантою в становленні моделі економічного зростання в 21 столітті є система інноваційних процесів, наукових знань, нових технологій, продуктів і послуг. Головними компонентами інноваційних систем виступають наукові і науково-технічні, технологічні, управлінські, а також когнітивні новації, втілені в наукових знаннях, винаходах, ноу-хау.
Інтенсивність інноваційної діяльності впливає на рівень економічного розвитку: у глобальній економічній конкуренції виграють країни, які забезпечують сприятливі умови для інноваційної діяльності.
Інноваційна політика в Україні на цьому етапі повинна формуватися на основі аналізу поточного стану інноваційної діяльності, комплексного підходу до вирішення загальних задач інноваційної політики.
Пошук раціональних напрямів інноваційної політики і стимулювання технологічних змін проводили українські вчені Ю.М. Бажал, С.М. Ілляшенко. На доцільності інтеграції інноваційного менеджменту наголошували російські науковці Г.Я. Гольдштейн, А.К. Казанцев [1, с. 100].
Метою розгляду даної теми є визначення перспективних напрямів розвитку науково-виробничого потенціалу та пріоритетів інноваційної політики в усіх галузях економіки на період до 2020 року.
Реалізацію пріоритетів інноваційної політики необхідно здійснювати з урахуванням зміцнення і розвитку ринкової сфери за допомогою формувань і виконання комплексних інноваційних програм і проектів у науково-технологічній сфері; створення і розвиток інноваційної інфраструктури; стимулювання освоєння конкурентоздатних технологій. Це визначить необхідність створення конкурентоспроможних на світовому ринку підприємств, стимулювання розповсюдження сучасних технологій і заохочення експорту інноваційної продукції в інші країни.
В Україні сприятлива ситуація складається в паливній промисловості, чорній та кольоровій металургії, хімічній і нафтохімічній промисловості, що обумовлено стійким попитом на продукцію, насамперед, на зовнішньому ринку. Найбільш низький рівень інноваційної активності спостерігається у галузях, орієнтованих на задоволення внутрішніх потреб: легка і харчова промисловість.
Варто зауважити, що з розрахунку на одну гривню витрат інноваційно активні підприємства забезпечують об’єми випуску продукції в 7 разів більші, ніж у виробництві за традиційними технологіями.
Головними перешкодами на шляху розгортання інноваційних процесів є: обмеженість централізованого фінансування; нестача власних засобів у підприємств; недостатня, через високий ризик, привабливість довгострокових вкладень для вітчизняного банківського капіталу та іноземних інвесторів; відсутність розгорнутої інфраструктури інноваційного ринку, яка відповідає вимогам товаровиробників.
Через 3-4 роки виникне проблема у забезпеченні потреб економіки національним науково-технологічним потенціалом. Це неминуче призведе до вирішення внутрішніх проблем за рахунок перманентної закупівлі техніки і технологій, потрапляючи при цьому в залежність від зовнішніх джерел.
Узагальнюючим показником результатів інноваційної діяльності служить частка об’єму інноваційної продукції в загальному об’ємі відвантаженої продукції інноваційно активних підприємств. У 2000 році цей показник в Україні знизився і склав 13% (у 1996 р. 19,7%). Найбільш питома вага частки інноваційної продукції в загальному об’ємі спостерігається (від 26,6 до 38,5%) в кольоровій і чорній металургії, лісовому комплексі, легкій промисловості. Середній рівень – у хімічній і нафтохімічній промисловості та машинобудуванні (21,3%). У решті галузей цей показник значно нижчий [2, с. 93].
Основною метою державної інноваційної політики до 2020 року є підвищення технологічного рівня і конкурентоспроможності виробництва, забезпечення виходу інноваційної продукції на внутрішній і зовнішній ринки країни, заміщення імпортної продукції на внутрішньому ринку і перехід на цій основі промислового виробництва в стадію стійкого економічного зростання.
Для досягнення поставленої мети необхідне вирішення основних задач державної інноваційної політики:
вибір раціональних стратегій і пріоритетів розвитку інноваційної сфери при реалізації в галузях промисловості критичних технологій та інноваційних проектів, які здійснюють вирішальний вплив на підвищення ефективності виробництва і конкурентоспроможності продукції;
координація дій органів виконавчої влади держави з метою розробки комплексного підходу до вирішення задач інноваційного розвитку, ефективного функціонування інноваційної системи і реалізації державної інноваційної політики;
збереження і розвиток виробничо-технологічного потенціалу, його використання для підтримки сучасного технологічного рівня і переходу на більш прогресивні технології.
Для вирішення завдань державної інноваційної політики необхідно використовувати такі методи:
формування інституційних і законодавчих умов для масштабного освоєння прогресивних технологій і створення виробництв наукоємних видів продукції;
удосконалення податкового законодавства і механізмів його застосування з метою створення вигідних умов для розвитку високотехнологічних напрямів;
розробка і реалізація програм інноваційного розвитку регіонів з високою концентрацією науково-технічного потенціалу.
Поставлені цілі і завдання підвищення інноваційної активності і методи їх вирішення повинні забезпечуватися стратегіями інноваційного розвитку державної інноваційної політики України. А саме:
стратегія нарощування – комплекс заходів довгострокового характеру, спрямованих на забезпечення поступового нарощування на базі високих технологій випуску нової конкурентоспроможної продукції з використанням власного науково-технічного потенціалу із залученням зарубіжного досвіду;
стратегія запозичення – комплекс заходів, спрямованих на освоєння випуску наукоємної продукції, яка вироблялася в розвинутих індустріальних країнах. Далі нарощується виробництво продукції з розвитком науково-технічного потенціалу, здатного самостійно проводити роботи по всьому циклу;
стратегія перенесення – комплекс організаційно-економічних заходів, спрямованих на освоєння виробництва продукції нових поколінь, яка має попит за кордоном, на основі використання зарубіжного потенціалу в економіці країни шляхом закупівлі ліцензій на високоефективні новітні технології. У подальшому в країні створюється і розвивається власний науково-технічний і виробничий потенціал.
Стратегія державної інноваційної політики України повинна будуватися по-різному і також по-різному впроваджуватися у певних галузях реального сектора економіки та групах промислових виробництв, тобто максимально використовувати конкурентні переваги, враховуючи при цьому наявні ресурси.
Основними напрямами державної інноваційної діяльності в реальному секторі економіки в контексті міжнародної конкуренції повинні бути:
У паливносировинному комплексі – розробка і впровадження сучасних методів пошуку і моніторингу запасів стратегічних і дефіцитних видів мінеральної сировини, підвищення рівня видобування з надр і переробки, а також створення високонадійних та екологічно безпечних систем транспортування, зокрема:
у нафтогазовому комплексі – підвищення ефективності виконання геологорозвідувальних робіт, збільшення об’єму видобування нафти;
у нафтопереробній промисловості – створення каталізаторів нового покоління, розробка і використання високооктанових і кисневмісних добавок, а також підвищення екологічної безпеки і зменшення енергоємності.
В електроенергетиці – підвищення ефективності систем дальнього транспорту електоенергії; розвиток малої і нетрадиційної енергетики, а також вирішення проблем поховання й утилізації відходів АЕС, отримання екологічно чистого високоякісного енергоносія з низькосортних палив. При широкому впровадженні високих технологій споживання палива може скоротитися на 10-12%, а шкідливі викиди знизяться на 30-40%.
У транспортному комплексі – оновлення і подальший розвиток парку транспортних засобів, модернізація інфраструктури, застосування прогресивних технологій і підвищення технічного рівня залізничного рухомого складу, морських, річкових і повітряних судів.
У хімічній і нафтохімічній промисловості – впровадження матеріало- та енергозберігаючих технологій виробництва широкого спектра синтетичних і композиційних матеріалів. У результаті реалізації інноваційної політики в найближчі періоди питома вага прогресивних технологій може скласти майже 30% обсягу промислової продукції, яка випускається за ресурсозберігаючими технологіями, а частка нових видів продукції збільшиться на 10-12%.
Отже, запропоновані інституційні перетворення в науково-технічній і виробничо-технологічній сферах, а також комплекс фінансових, економічних та організаційних заходів дозволять створити за сприяння держави цілісну інноваційну систему, яка об’єднує ефективно функціонуючі національні системи, істотно збільшити число інноваційно активних підприємств, забезпечити інноваційний розвиток структури промислового виробництва, що відповідає зростаючим соціально-економічним потребам України.
Література:
Варфоломєєва В.О. Підвищення якості й оптимізація управління інноваційною діяльністю в малому бізнесі// Актуальні проблеми економіки.- 2006.- №7.- с. 100-106
Філіпова К.В. Стратегічний аспект інноваційного розвитку організації// Актуальні проблеми економіки.- 2007.- №1.- с. 91-96
HYPERLINK "http://www.rusnauka.com/20_PRNiT_2007/Economics/23629.doc.htm" http://www.rusnauka.com/20_PRNiT_2007/Economics/23629.doc.htm
3. ПРОБЛЕМИ РЕКОНСТРУКЦІЇ НАРОДНОГО
ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ
ЗАВДАНЬ ПРИСКОРЕННЯ
НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПРОГРЕСУ
В перспективі необхідно значно посилити виробничий потенціал при його якісному перетворенні на основі прискорення науково-технічного прогресу, широкої інтенсифікації економіки. З цією метою розроблена нова структурна та інвестиційна політика.
Капітальні вкладення (інвестиції) як фінансове джерело нарощування основних фондів є найважливішим економічним інструментом, що забезпечує зрушення в розміщенні продуктивних сил. В умовах формування ринкових механізмів господарювання головним джерелом розширеного відтворення основних фондів є власні кошти підприємств, а також банківський кредит. Централізовані державні капіталовкладення спрямовуються переважно на фінансування великих народногосподарських програм. ;
Основний шлях розширення виробничого потенціалу — йогд інтенсивний розвиток через технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств.
У ході нової реконструкції народного господарства доцільно перепрофілювати окремі великі підприємства відповідно до галузевих факторів і регіональних умов (знизити металомісткість виробництв, віддалених від металургійних баз, і т.п.), розчленити технологічні цикли з передислокацією їх частин, вивести з великих міст шкідливі в екологічному відношенні підприємства тощо.
Великі масштаби капітального будівництва на найближчі десятиліття визначаються пріоритетністю розвитку галузей, що забезпечують науково-технічний прогрес. Серед них виділяють такі наукомісткі галузі, як електроніка, точне верстатобудування тощо.
Нині першочергові заходи щодо широкого оновлення техніки і технології, докорінного покращання якості продукції плануються на великих підприємствах і в об'єднаннях провідних промислових районів. Встановлення таких пріоритетів щодо інтенсифікації саме за цими районами пояснюється тим, що вони мають потужний виробничий і науково-технічний потенціал, великі індустріальні (особливо машинобудівні) центри з наукомісткими виробництвами і великими контингентами кваліфікованих, досвідчених кадрів. Це дозволяє одержувати більш високу віддачу капіталовкладень за рахунок реконструкції підприємств, швидке та ефективне нарощування виробництв.
Література
1. Бесчасний Л. Про механізм мотивації до науково-технічної діяльності в умовах ринкової економіки // Економіка України. — 1995. — №8. —С. 15—23.
2.Гуревичов М. Ринок інтелектуальних продуктів України // Економіка України. — 1994. — № 5. — С. 30—37.
І.Дорогунцов С. І., НейковаЛ. Сучасні проблеми технічного розвитку промисловості України // Економіка України. — 1996. — № 9. — С. 4—11.
4.Заблоцький Б. Ф., КокошкоМ.Ф., СмовжепкоТ. С. Економіка України. — Львів: Львівський банківський коледж Національного банку України, 1997. — 587 с.
5.Лукінов І. Пріоритетна політика держави й технологічних перетвореннях // Економіка України. — 1997. — № 2. — С. 4—19.
6.МарущакВ. Проблеми інтеграції науки України у світову наукову структуру // Економіка України. — 1994. — № 10. — С. 62—66.
7.Научно-технический прогресе: словарь / Под ред. АбалкинаЛ. Й. — М.: Политиздат, 1987. — 168 с.
Я.ОлександроваВ., ЧусоваЕ. Обгрунтування державних науково-технічних програм // Економіка України. — 1996. — № 12. — С. 21—26.
9.Размещение производительньїх сил / Под ред. В. В. Кистанова, Н.В.КопьІлова. — М.: Зкономика, 1994. — 589 с.
10. Розміщення продуктивних сил України / За ред. Є. П. Качана. — К.: Вища школа, 1998. — 376 с.
11.ШкворецьЮ., ВаргатюкА. Державне стимулювання науково-технічної діяльності в Україні // Економіка України. — 1994. — № 8. — С. 20—24.
12.Щедрина Т. Науково-технічна активність в Україні крізь призму якості продукції // Економіка України. — 1994. — № 3. — С. 42—46.
І3. Яковлев В. Інновації та оновлення продукції в машинобудівному комплексі України//Економіка України.— 1994.—№ 12. — С. 70—73.
