2.2 Міжнародний рух капіталуСутність і форми міжнародного руху капіталуКапітал (за «Економікс» Макконнелла і Брю) – це:– створені ресурси, які використовуються для виробництва товарів і послуг; – товари, які безпосередньо не споживаються людьми; – інвестиційні товари, засоби виробництва.У закритій економічній системі джерелом капіталу є виключно внутрішні заощадження. За умови підключення національної економіки до системи світогосподарських зв’язків іноземні капітали, одночасно з внутрішніми, виступають легітимною складовою національного інвестиційного середовища. Специфіка міжнародного руху капіталу полягає в тому, що передача права власності на інвестиційний товар чи надання економічних послуг відбувається між резидентами різних країн.Міжнародний рух капіталу для сучасного світового господарства є найважливішою формою міжнародних економічних відносин. Суб’єкти світового господарства сьогодні тісно пов’язані між собою не тільки опосередковано – через обмін товарами, але й прямо – через капітал.Темпи зростання експорту капіталу випереджають темпи зростання ВВП та товарного експорту. За чверть століття (з середини 60-х років) закордонні капіталовкладення зросли в 4 рази, на початку 80-х років їх сума оцінювалась на рівні 450 млрд. дол. США. А на сьогоднішній день – близько 3 трлн. дол. США.Міжнародний рух капіталу означає переміщення його за кордон з метою одержання підприємницького прибутку чи відсотків на капітал.На відміну від міжнародної торгівлі, коли за кордон переноситься акт реалізації прибутку, що вже міститься в товарі, який експортується, міжнародний рух капіталу означає переміщення за кордон процесу створення прибутку.Міжнародний рух капіталів як з принципово-структурної, так і з функціонально-економічної точки зору є складною системою зв’язків.Залежно від об’єктів здійснення іноземні капітали структуруються на:– державні;– приватні;– мішані;– кошти міжнародних організацій.Державне капіталовкладення (його ще називають офіційне) об’єднує угоди щодо виконання певного проекту на державному рівні, офіційну допомогу у розвитку, а також гарантовані експортні кредити.Серед міжнародних організацій, які займаються питаннями співробітництва у валютно-фінансовій галузі, найбільш авторитетними є :– Міжнародний валютний фонд (МВФ);– Світовий банк;– Міжнародна фінансова корпорація (МФК);– Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).За мотивами та завданнями зарубіжні капітали поділяються на:– позичкові;– підприємницькі.Позики в грошовій та товарній формі надаються кредиторами однієї країни позичальнику з іншої на умовах обумовленості терміну повернення ресурсів, а також сплати процентів.Іноземні позики класифікуються наступним чином:1) за призначенням:– комерційні – пов’язані із зовнішньою торгівлею товарами та послугами;– фінансові – призначені для закупівлі цінних паперів;– проміжні – надані для обслуговування мішаних форм;2) за видами :– товарні – надані експортерами покупцям:– валютні – кредити, які видаються банками в грошовій формі;3) за валютою позики:– у валюті позичальника;– у валюті кредитора;– у валюті третьої країни;– у міжнародних розрахункових валютних одиницях;4) за терміном надання :– надкороткострокові (до 3-ох місяців);– короткострокові (до 1 року);– середньострокові (до 5 років);– довгострокові (більше 5 років);5) за забезпеченістю:а) забезпечені – кредити під наявні товарно-супроводжувальні документи, нерухомість:– тверда застава – товарна маса заставляється на користь банку;– під заставу товару в обігу;– під заставу товару в переробці.б) бланкові – кредити, які видаються під зобов’язання боржника з умовою повернути у встановлений термін.Міжнародні відносини запозичення в сучасних умовах опосередковують зовнішньоторговельну сферу, процеси реального інвестування та регулювання платіжних балансів.Підприємницькі капітали ведуть до створення нового чи зміцнення діючого об’єкту господарювання, а також спільних підприємств(СП). У свою чергу підприємницькі капітали поділяються на:– прямі;– портфельні.Відмінність між ними полягає у праві на володіння контрольним пакетом акцій. Прямим капіталовкладенням вважається будь-яке надання кредиту чи придбання власності в закордоннному підприємстві, яке значною мірою перебуває у власності резидентів країни-інвестора чи під їх контролем.Конкретна цифра частки закордонного інвестора у володінні підприємством, яка дозволяє класифікувати капіталовкладення як прямі чи як портфельні, визначається кожною країною самостійно. У Данії та Туреччині до прямих інвестицій відносять не менш як 10 % участь у статутному фонді підприємства, у Фінляндії, Франції, Іспанії – не менше 20 %, у Німеччині, Австрії, Японії та Великобританії – не менше 25 %. Статистика Світового банку визначає прямим іноземним капіталовкладенням кожен внесок, якщо інвестор має або отримує 10 % і більше власності фірми. В Україні – 10 %.Залежно від призначення прямі іноземні капіталовкладення мають таку структуру:а) спрямовані на створення нового підприємства;б) на розширення діючих;в) для придбання раніше створеної та діючої фірми.Характер участі іноземних партнерів в інвестиційному проекті ³, відповідно, організаційно-правовий критерій угоди з іноземним капіталовкладником про співробітництво зумовлюють поділ угод на дві групи. До першої належать активні форми партнерства, а саме:– самостійні;– акціонерні.Поняття «самостійні» об’єднує філії, відділення, дочірні компанії, які характеризуються повним володінням іноземного власника.Акціонерні форми характеризуються змішаним володінням. Капітал таких об'єктів належить не тільки іноземному власнику, але і національному учаснику, в якості якого можуть виступати як приватні підприємства, так і держава. Компанії змішаного володіння мають п’ять характерних ознак:1) існування угоди про довгострокові завдання співробітництва;2) об’єднання сторонами активів (грошових та матеріальних ресурсів, досвіду управління);3) оцінка об’єднаних активів як капіталовкладень сторін;4) здійснення узгоджених завдань за допомогою спільних органів управління;5) участь сторін в прибутках та збитках залежно від вкладеного капіталу.До другої групи угод з іноземними капіталовкладниками належать так звані пасивні форми співпраці, відомі в економічній літературі під назвою неакціонерні або контрактні операції. Це форма капіталовкладень, яка не пов’язана зі створенням юридичної особи.Сфера застосування контрактної форми співробітництва з іноземними капіталовкладниками охоплює різні форми господарського співробітництва: виробничу, науково-технічну, управлінську, фінансово-кредитну, збутову. До неї належать:¦ будівельні роботи за підрядними угодами; ¦ добування сировини за підрядними угодами;¦ субконтракти;¦ інжиніринг;¦ ліцензійні угоди;¦ контракти про управлінську допомогу та експорт гудвіла;¦ лізинг;¦ франчайзинг;¦ факторинг.Сутність ліцензійних угод полягає в тому, що компанія надає в користування протягом певного терміну захищену ліцензією технологію без права передачі третім суб’єктам, оскільки юридично залишається власником технології, що унеможливлює подальше її розповсюдження (у випадках наявності в країні відповідних правових засад). Такі угоди, як правило, містять умови додаткових обов’язків компанії, що використовує технологію, а саме: закупівлю обладнання, комплектуючих, напівфабрикатів у компанії, яка є власником технології.Інжинірингові контракти, як правило, передбачають надання послуг двох видів:– інженерно-консультаційних;– інженерно-будівельних.У першому випадку зарубіжна компанія консультує замовника на стадії підготовки будівництва (вибір оптимального проекту, складання кошторисної документації). Цей вид інжинірингових угод широко розповсюджений у практиці міжнародної економічної взаємодії. Другий вид зустрічається не так часто, в основному в нафтопереробній галузі.Міжнародні субконтракти пов’язані з наданням місцевому партнеру обладнання чи технології, які орієнтовані на експорт. Найчастіше за субконтрактами в країнах, що розвиваються, виконуються працеємні операції зі збирання продукції, що пов’язано з прагненням мінімізувати витрати на оплату праці, а також виробництво нескладних у технічному плані комплектуючих. Часто продукція, що випускається згідно субконтрактними угодами, настільки вузькоспеціалізована, що підприємство виявляється тісно прив’язаним до виробничої схеми іноземної фірми.Експорт гудвіла – це передача невидимих активів: досвіду управління та організації виробництва, управління фінансовими активами, товарного знаку. Розповсюджений у видобувній та переробній галузях, сфері послуг, зокрема, організації морських та авіаперевезень, трастового управління фінансовими активами, експлуатації готелів та ресторанів.Франчайзинг є формою співпраці крупного та малого підприємництва. Вона об’єднує елементи оренди, купівлі-продажу, підряду, представництва. Взаємодія крупного підприємства та невеликого підприємства здійснюється на основі угоди франчайзингу, яка укладається між крупним підприємством – франчайзером та малим – франчайзі (оператором). У межах цих угод міжнародні компанії реалізують продукцію та послуги на ринках країн, що розвиваються, використовуючи структури та персонал місцевої фірми. Вони розповсюджені в таких сферах бізнесу, як експлуатація ресторанів і готелів, прокат та обслуговування автомобілів, роздрібна торгівля, будівництво.Предмет франчайзингової угоди передбачає надання компанією-франчайзером підприємству-франчайзі в обмін на пряму чи непряму винагороду прав на використання франчизи з метою маркетингу специфічних видів товарів та (або) послуг.Факторинг – це здійснення посередницьких послуг у фінансових розрахункових операціях, який передбачає також обов’язки посередника щодо надання деяких інших послуг комерційного характеру. Основним змістом факторингу є задоволення спеціалізованою фірмою вимог кредитора за рахунок стягнення нею з боржника коштів з комерційного рахунку кредитора. Суть факторингу зводиться до того, що зобов’язання боржника, строк виконання якого не настав, може бути реалізовано кредитором шляхом продажу зобов’язань форфейтеру, який купує зобов’язання за умови забезпечення угоди третьою особою. Механізм форсрейтинга використовується щодо двох видів угод: у фінансовій угоді з метою швидкої реалізації довгострокових фінансових зобов’язань і в експортній угоді – щоб сприяти одержанню грошей експортером, який надав кредит іноземному покупцю.Лізинг – це договір на право користування обладнанням та майном на основі орендних відносин;– це форма фінансування вкладень на придбання обладнання, машин тривалого користування, будівель, споруд та іншого рухомого і нерухомого майна, що можуть бути об’єктами оренди;– це особливий вид оренди, який передбачає, що лізингодавець за пропозицією майбутнього користувача купує вибране останнім обладнання у власність і потім здає його цьому суб’єкту в оренду;– це особливий вид інвестиційної діяльності, спрямований на придбання лізингодавцем у власність вибраного лізингоодержувачем майна у певного виробника (продавця) та надання цього майна за певну плату в тимчасове користування для підприємницької діяльності.ТЕХНІКА ЛІЗИНГОВИХ ОПЕРАЦІЙ 1) заявка на обладнання;2) плата за обладнання;3) обладнання;4) орендна плата.Лізинг, який виходить за національні межі (тобто якщо будь-хто з учасників угоди є нерезидентом у даній країні), має назву міжнародний.Термін лізингової оренди може бути від 3-ох до 20-ти років.Залежно від обсягу обов’язків лізингодавця та терміну використання устаткування лізинг поділяється на:– фінансовий;– оперативний.Оперативний лізинг характеризується невеликим терміном контракту (від 3-ох до 9-ти років) та неповною амортизацією об’єктів лізингу. Після закінчення строку об’єкт лізингу може повертатися орендарем, чи укладається нова угода.Фінансовим (капітальним) лізингом вважається оренда, при якій до орендаря переходять усі ризики та переваги, пов’язані з володінням об’єктом оренди. Лізинг вважається фінансовим, якщо договір оренди передбачає наявність хоча б однієї з наступних умов:1) право власності на орендоване майно повністю переходить до орендаря після закінчення терміну оренди;2) орендарю надається можливість після закінчення терміну оренди придбати орендоване майно за залишковою вартістю або відновити оренду на умовах символічної орендної плати;3) термін оренди охоплює більше 75 % строку корисного використання майна;4) дійсна вартість мінімальних орендних платежів дорівнює або перебільшує 90 % поточної вартості орендованого об’єкту.Таким чином, міжнародні потоки капіталу – це міжнародне переміщення фінансових вимог, потоки між кредиторами та позичальниками в різних країнах та (або) фінансові потоки між власниками та підприємствами, якими вони володіють за кордоном. Географія і масштаби міжнародного руху капіталуМасштаби руху капіталу в світі в цілому і в межах структурних підрозділів можливо оцінити лише приблизно на основі даних консолідованого платіжного балансу всіх країн світу (див. таблицю 2.4). До 90-х років переважаюче значення мали прямі інвестиції. Найбільше зростання прямого зарубіжного капіталовкладення припадає на період з Корейської війни (1950 – 1953 рр.) і до першого нафтового шоку (1973 – 1974 рр.). Типовими зарубіжними капіталовкладниками були компанії США, що займались добуванням корисних копалин та інших сировинних продуктів. З початку 90-х років відбулось стрімке збільшення ролі портфельних інвестицій серед інших форм міжнародного руху капіталу. Якщо в 1987 році доля портфельних інвестицій складала близько 36 %, то в 1993 році – 66 %.Таблиця 2.4Масштаби міжнародного руху капіталів (у млрд. дол. США)
1987 1990 1993
Прямі інвестиції Вивезення 137.0 238.5 188.0
Ввезення 126.9 206.3 173.3
Портфельні інвестиції Вивезення 120.7 187.4 506.4
Ввезення 133.8 189.1 699.1
Інші
Вивезення 73.8 110.1 69.1
Ввезення 47.5 144.5 1002
Як у експорті, так і в імпорті підприємницького капіталу провідні позиції традиційно займають індустріально розвинені країни, на частку яких на сьогодні припадає більше 90 % загальносвітового обсягу як прямих, так і портфельних зарубіжних капіталовкладень (див. таблиці 2.5, 2.6).Таблиця 2.5 Щорічні прямі зарубіжні капіталовкладення (в млрд. дол. США)
1987 1990 1993
Вивезення 137.0 238.5 188.0
Всього Ввезення 126.9 206.3 173.3
Вивезення 133.3 228.3 179.9
Розвинуті країни Ввезення 113.2 174.6 4 103.2
Вивезення 3.1 102 8.1
Країни, що розвиваються Ввезення 137 31.7 70.1
Таблиця 2.6Щорічні портфельні зарубіжні капіталовкладення (в млрд. дол. США)
1987 1990 1993
Вивезення 137.0 238.5 188.0
Всього Ввезення 126.9 206.3 173.3
Вивезення 133.3 228.3 179.9
Розвинуті країни Ввезення 113.2 174.6 4 103.2
Вивезення 3.1 102 8.1
Країни, що розвиваються Ввезення 137 31.7 70.1
Серед них особливо виділяються три центри світового господарства: США, Західна Європа, Японія. Безумовний лідер післявоєнних десятиліть – США поступово втрачають свої позиції. Хоча за сукупним обсягом прямих зарубіжних інвестицій (близько 700 млрд. дол. США на початок 90-х рр.) вони все ще майже вдвічі випереджали своїх найближчих конкурентів Японію та Великобританію (відповідно 248 та 242 млрд. дол. США), але цей розрив має тенденцію до скорочення. Адже в 1985 році сумарні прямі зарубіжні інвестиції США (362 млрд. дол. США) більш ніж у чотири рази перевищували відповідний показник другого на той час великого експортера капіталу – Великобританії (86,6 млрд. дол. США), більш того, на межі 80 – 90 рр. і Великобританія, і Японія випереджали США за абсолютними показниками щорічних прямих зарубіжних інвестицій.Останні десятиліття підприємницький капітал починають вивозити і країни, що розвиваються (насамперед, нові індустріальні країни Південно-Східної Азії).На межі 70-80-х років суттєві зміни відбулись і в сфері імпорту підприємницького капіталу:1) США стали найважливішим імпортером капіталу. Така ситуація зумовилась посиленням позицій фірм Західної Європи та Японії, що прагнуть дістатися ринку США;2) розвивається тенденція щодо орієнтації іноземного капіталу на індустріально розвинуті країни. У цілому на їх частку припадає в сучасних умовах 3/4 імпорту підприємницького капіталу, а на частку країн, що розвиваються, та постсоціалістичних країн – лише 1/4. Зниження частки країн, що розвиваються як об’єктів прикладення іноземного капіталу тісно пов’язане зі змінами галузевої структури зарубіжного підприємництва. У сучасних умовах основними його напрямками є обробна промисловість (у першу чергу наукоємні галузі) та сфера послуг. Необхідні умови для інвестицій подібного типу існують, насамперед, в економічно розвинених країнах, а також в нових індустріальних країнах.Прямі іноземні інвестиції обходять країни третього світу ще й тому, що там іноземні капіталовкладники зіткнулися з хвилею експропріації та опору, яка особливо проявилась у 70-х роках.Починаючи з 1979 року, великі потоки іноземного капіталу спрямовуються до Китаю. Транснаціональні корпораціїТранснаціональні корпорації (ТНК) – основний суб’єкт закордонного капіталовкладення в сучасному світі.ТНК – міжнародні компанії за характером своєї діяльності: вони володіють чи контролюють виробництво продукції (чи послуг) поза межами країни базування, розташовуючи в різних країнах світу свої філії, і функціонують відповідно до глобальної стратегії, що розробляється головною компанією.Таким чином, «міжнародність» ТНК визначається роллю, яку мають зарубіжні операції в усіх аспектах економічного життя цих компаній.Комісією з ТНК ООН розроблене наступне визначення:ТНК – це компанія, що включає одиниці в двох або більше країнах, незалежно від їх юридичної форми та сфери діяльності. Її система прийняття рішень дозволяє проводити узгоджену політику і здійснювати загальну стратегію через єдиний керівний центр. Окремі одиниці пов’язані власністю так, що одна з них може мати значний вплив на діяльність інших і, зокрема, ділити знання, ресурси і відповідальність з іншими.Основні мотиви «транснаціоналізації» бізнесу:1) забезпечення свого виробництва іноземною сировиною;2) закріплення на закордонних ринках збуту шляхом створення своїх філій;3) раціоналізація виробництва шляхом його переміщення до країн з меншими витратами виробництва, ніж на національній території;4) орієнтація на «техно-фінанасову стратегію», яка полягає у використанні зарубіжних капіталовкладень для створення таких форм закріплення на зарубіжних ринках, як організація супідрядних підприємств; укладання довгострокових партнерських угод з іншими фірмами; відмова від частини старих виробництв і розширення нових видів діяльності, насамперед, у сфері науково-технічних досліджень і розвитку, пошук прибутків на міжнародних фінансових ринках.ТНК належить 90 % прямих зарубіжних капіталовкладень. На них же припадає більш ніж 1/2 світової торгівлі. Міжнародна торгівля сировиною майже повністю знаходиться під їхнім контролем. ТНК контролюють 90 % світової торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, джутом і залізною рудою; 85 % – міддю та бокситами; 80 % – чаєм та оловом; 75 % – бананами, натуральним каучуком та сирою нафтою.Протягом останніх двох десятиліть щорічно половина американського експорту припадає на американські та іноземні ТНК. У Великобританії аналогічний показник становить 80 %, Сингапурі – 90 %. Більша частина всіх платежів, пов’язаних з трансфертом новітніх технологій, здійснюється в межах ТНК (80 % у США та Великобританії, до 90 % у Німеччині).На фінансових ринках ТНК виступають міцною силою, яка визначає стан найважливіших операцій. Наприклад, їх сукупні валютні резерви в декілька разів більше, ніж сукупні резерви всіх центральних банків світуНа початок 90-х років, за даними ООН, в світі було приблизно 10 тисяч ТНК. 600 корпорацій входять до «Клубу мільярдерів» з сумою продаж близько 1 млрд. дол. США щорічно, що порівнює їх масштаби з цілими країнами. Необхідність та можливість зарубіжного капіталовкладенняВ усі часи своєї історії інвестувати за кордоном можливо було у випадку існування попиту на іноземні інвестиційні ресурси. У сучасних умовах попит на світовому ринку капіталів істотно перевищує пропозицію. За даними ЄБРР попит на інвестиційні ресурси тільки з боку розвинених країн складає близько 190 млрд. дол. США щорічно. А європейські постсоціалістичні країни потребують іноземних інвестицій на рівні 500 млрд. дол. США. За підрахунками Мінекономіки потреба народного господарства України в зарубіжних капіталовкладеннях оцінюється в 40 млрд. дол. США.Для здійснення міжнародного руху капіталу, крім попиту, має ще існувати і пропозиція. Чинники, які обумовлюють пропозицію капіталів з боку резидентів інших країн, визначаються як необхідність процесу міжнародного руху капіталу.Погляди економістів на необхідність міждержавної міграції капітальних ресурсів характеризуються різноманітністю підходів і еволюціонували одночасно з розвитком об’єкта дослідження. Залежно від методу дослідження економічні концепції міжнародного руху капіталів поділяються на:– макроекономічні, які ґрунтуються на аналізі народногосподарських процесів, тенденцій, явищ, що спричиняють відплив чи надходження капіталів;– мікроекономічні, які характеризуються індивідуалістичним тлумаченням причин поведінки підприємницької одиниці, яка інвестує кошти за кордон.Перші макроекономічні дослідження іноземних капіталовкладень виникли в 40-х рр. ХІХ століття і належать англійцю Дж.Ст. Міллю. Аналізуючи чисельний фактичний матеріал, що відображав швидке зростання обсягів експорту капіталу з Англії в 30-40-і рр., Дж.Ст. Мілль дійшов висновків про:1) сприяння вивозу капіталу закріпленню товарної спеціалізації країн;2) регулюючий вплив вивозу капіталу на рівень норми прибутку в країні-експортері в напрямі його підвищення.Прискорені темпи зростання експорту позичкового капіталу в другій половині ХІХ століття підвищили інтерес науковців до цієї проблеми. Дослідженням вивозу капіталу займались К. Маркс (Німеччина), Дж. Баркер (Англія), Б.Ф. Брандт (Росія). В їх працях стверджувалась думка, що економіці розвинених країн притаманна тенденція надлишкового заощадження, якій протидіє політика експорту капіталу, забезпечуючи відтік за її межі надлишкових ресурсів.У першій половині ХХ століття шведський економіст Бертіл Олін визначив головний мотив міжнародного руху позичкових капіталів – норму проценту: капітал експортується з країни з нижчими процентними ставками до країн з вищими процентними ставками. Разом з тим, Б.Олін виділив додаткові стимули, які впливають на збільшення чи зменшення масштабів міжнародного руху капіталів:– митні обмеження (ускладнюють експорт товарів і тим самим стимулюють іноземні фірми до капіталовкладень з метою завоювання ринку;– прагнення до географічної диверсифікації капіталовкладень.Р. Нурксе, як і Б. Олін, безпосередньою причиною руху іноземних інвестицій за межі державних кордонів вважав різницю в процентних ставках на капітал у різних країнах. Однак він довів, що це лише поверховий мотив, глибинні ж причини криються в умовах, які визначають цю різницю.За умови стабільності пропозиції капіталу його рух між країнами може бути зумовлений змінами в обсягах виробництва. Якщо збільшення обсягів виробництва пов’язане з капіталоінтенсивним розвитком (впровадження науково-технічних розробок, зміна методів виробництва), у країні підвищується попит на капітал, зростає рівень процентних ставок і, відповідно, країна імпортує зарубіжні капітальні ресурси. А експортерами капіталу будуть країни, у яких нижчий рівень капіталоінтенсивності виробництва. Ця модель Р. Нурксе призводить до висновків, протилежних тим, які належать Дж.Ст. Міллю: експорт капіталу пов’язаний не з процесом нагромадження в країні, а, навпаки, «витісненням» капіталу з більш працеємного виробництва.Теоретичні надбання Р. Нурже спроможні пояснити рух капіталу з Старого Світу до Нового в кінці XIX століття, а також загальновідомі і поширені в наш час явища відтоку коштів з країн, що розвиваються, до розвинених.Датський економіст К. Іверсен показав, що внутрішній ринок капіталу кожної країни неоднорідний, в його межах можуть існувати певні варіації в процентних ставках, а також різні витрати на експорт капіталу за кордон. Цим він пояснював той факт, що одна країна може одночасно бути як експортером, так і імпортером капіталу. К. Іверсен сформулював висновок про те, що перелив капіталу з країни з нижчими процентними ставками до країни з вищими процентними ставками сприяє утворенню оптимальної комбінації факторів виробництва та збільшення сукупного національного доходу в обох країнах.Теоретичні концепції іноземного інвестування, які ґрунтуються на мікроекономічному аналізі цього процесу, набули поширення в другій половині XX століття у зв’язку з бурхливим зростанням підприємницьких форм іноземних інвестицій.Першою такою концепцією була теорія монопольних переваг (С. Хаймер, Р. Кейвз. Ч. Кіндлебергер). У конкурентній боротьбі на внутрішньому ринку країни-одержувача місцева фірма має «генетичну» перевагу над іноземним інвестором, оскільки більше знайома з ринком, має налагоджені зв’язки з постачальниками, посередниками, покупцями, не несе дорожньо-транспортні витрати. Щоб перевершити місцеву фірму, іноземний інвестор повинен мати додаткові, недоступні місцевому конкуренту переваги:– оригінальний продукт;– оригінальну технологію виробництва, менеджменту, маркетингу;– перевагу в розмірах виробництва, що забезпечує одержання більшого прибутку;– сприятливу політику державного регулювання (існування додаткових пільг для іноземних інвесторів). Визначені переваги характеризують іноземного інвестора як монополіста на певному сегменті ринку. Відповідно до теорії монополістичної конкуренції для фірми-монополіста дуже важливо втримати свою частину ринку, в тому числі й шляхом заснування за кордоном свого виробництва. Ця теорія пояснює досить поширені випадки, коли великі компанії утворюють за кордоном підприємства, на перший погляд неприбуткові. Стратегія подібних дій полягає в підриві позицій конкурентів на цих ринках та очікуванні в майбутньому підвищених доходів у зв’язку з монопольним становищем фірми.Автор концепції привласнення фірми С. Мане пов’язує прямі капіталовкладення з прагненням фірми захистити свої інтелектуальні досягнення.Концепція, яка має назву «інтерналізації», ґрунтується на дослідженні процесу обміну. Наріжним каменем теорії інтерналізації стала ідея К. Роуза про особливості обміну, який здійснюється між підрозділами крупної фірми. Цей обмін підпорядковується не стільки діям ринкових сил, скільки регулюється керівництвом компанії. Вихідним поняттям теорії інтерналізації є категорія «витрати трансакцій». Вважається, що кожній економічній формі угоди притаманний свій розмір витрат трансакцій, який змінюється залежно від досконалості ринків. Мінімізувати витрати на угоди можливо за допомогою інтерналізації, тобто створення власного внутрішньофірмового ринку.Таким чином, в якості висновку можна відмітити, що макроекономічні чинники міждержавного руху капіталу пов’язуються науковцями з:1) нерівномірністю економічного розвитку окремих країн та дією притаманної розвиненій економіці тенденції недоспиживання;2) дією тенденції до міжнародної рівноваги цін на фактори виробництва та співвідношення в забезпеченості факторами виробництва в різних країнах;3) дією тенденції до монополізації економіки;4) незбалансованістю зростання відносної працеємності та відносної капіталоємності виробництва в різних країнах;5) ситуацією в сфері міжнародних валютно-фінансових відносин;6) вольовими рішеннями владних структур, які за неекономічними міркуваннями стимулюють іноземне капіталовкладення.Мікроекономічні чинники, що визначають схильність фірми до зарубіжного капіталовкладення:1) прагнення до максимізації прибутків на капітал;2) можливість розширення ринків збуту та відповідного збільшення обсягів продаж;3) володіння монопольними перевагами на певному сегменті ринку;4) прагнення зберегти монопольне становище в сфері інтелектуальних досягнень;5) прагнення продовжити термін життєвого циклу продукту;6) можливість використання переваг ціноутворення на внутрішньофірмовому ринку;7) прагнення подолати митні обмеження. Наслідки міграції капіталів для країн-експортерів та країн-імпортерівФакти з економічної історії свідчать, що використання іноземного капіталу прискорює промисловий розвиток країни, сприяє входженню народного господарства до світогосподарської взаємодії. Яскравим прикладом цьому є бурхливе економічне зростання в США та Канаді в другій половині ХІХ століття.Значну роль іноземний капітал відіграв також в економічному розвитку дореволюційної Росії. До 1913 року в Росію було залучено закордонних інвестицій більше 4 млрд. рублів, що складало близько 40 % усіх внутрішніх капіталовкладень Це значною мірою спричинило зростання промислового виробництва за 1890 – 1913 рр. у чотири рази. Іноземний капітал став каталізатором промислового розвитку, сприяв активізації місцевих капіталів, що зробило можливим виробництво в Росії паровозів, рейок, швейних машин, виплавку чавуну та сталі, які не поступалися в якості іноземним аналогам.Факти використання іноземних інвестицій з метою економічного зростання мали місце і в економічній історії України, що дозволило їй в кінці ХІХ – на початку XX ст. стати крупним промисловим регіоном царської Росії.В Україні зовнішні капітали функціонували, в основному, в кам’яновугільній та металургійній галузях. На півдні України не було жодного великого підприємства, де б не використовувався іноземний капітал. 3 18 акціонерних товариств, що існували в Україні, акції 16 котувалися на іноземних біржах. 25 % усіх акціонерних капіталів в Україні в 1890 р. належало іноземцям.До 1900 року на території України було введено в дію 17 великих металургійних заводів, у доменних печах яких у 1990 році виплавили 91,9 млн. пудів чавуну. Українські металургійні заводи складали лише 13 % від загальної кількості металургійних підприємств Росії, проте обсяг виплавленого на них чавуну майже в 14 разів перевищив аналогічний показник уральських заводів. Продуктивність праці на підприємствах з іноземними капіталами була вп’ятеро вищою. За сприяння іноземців в Україні виникли галузі сільськогосподарського машинобудування. З трьох найбільших підприємств цього профілю два було споруджено на кошти американських підприємців (у Харкові та Бердянську).Відродження Західної Європи після другої світової війни значною мірою відбулось завдяки американському капіталу, наданому згідно з планом Маршала.У сучасному світі можна нарахувати принаймні десяток країн, які практикують широке залучення іноземних капіталів і досягли високих економічних результатів: Бразилія (60-ті – поч. 70-х рр.), Чилі (80-ті), Австралія, нові індустріальні країни Азії (НІС), Китай.В умовах стабільності та передбачуваності в світовій економіці, коли позичальники поважають свої зобов’язання і сплачують борги, міжнародний рух капіталу може бути ефективним у глобальному масштабі і приносити його учасникам прибутки, що перевищують втрати інших учасників.На графіку 2.1 зображені наслідки вільного міжнародного руху капіталів. На горизонтальній осі відкладається кількість капіталу в світі, який складається з двох країн, а по вертикальній – норма проценту на капітал. Спочатку розглянемо ситуацію, коли міжнародний рух капіталу заборонений. У цьому випадку кожна країна повинна будувати свою економіку відповідно до внутрішніх запасів реального капіталу. На графіку зображені наслідки: країна А має в надлишку фінансове багатство – капітал (Ка) і відносно малопривабливі внутрішні інвестиційні можливості (4 % на рік). Країна В має обмежений запас капіталу (Кв) і більше можливостей для його прибуткового використання (8 % на рік).Якщо все кредитування здійснюється винятково в межах національних кордонів, кредитори в країні А мають погодитись з низькою нормою доходу, оскільки пропозиція внутрішніх реальних активів відповідає граничній продуктивності капіталу МРКа. Конкуренція змушує кредиторів в країні А погодитись з низьким рівнем доходу у 4 % річних у точці В.Графік 2.1. Наслідки міжнародної міграції капіталів для країн-експортерів і країн-імпортерів У той же час, у країні В нестача капітальних ресурсів не дозволяє здійснити реальні капіталовкладення ліворуч від точки Д, оскільки Кв – це весь запас капіталу, який є у розпорядженні. Конкуренція за право користування обмеженим капіталом збільшує в країні В рівень процента за капітал до 8 % i річних у точці Д. Світовій продукт, який буде вироблений за таких умов – це заштрихована область на графіку 2.1 без урахування площі трикутника СDВ.Тепер припустимо, що всі обмеження на фінансові потоки ліквідовані. У власників капіталу з країни А та позичальників країни В з’являться сильні стимули до співпраці. Чому одні мають давати гроші під 4 % річних, а інші – брати їх з розрахунку 8 % річних, якщо (це видно з кривих граничної продуктивності капіталу) рівень розвитку технології в обох країнах приблизно однаковий? Виникне нова рівновага, при якій норма доходу встановиться припустимо в точці С (6 %). У цій ситуації частина капіталу з країни А переміститься до країни В.У нових умовах відбудеться максимізація світового продукту. Його величина складе всю заштриховану площу плюс площа СДВ. Причина збільшення полягає в тому, що свобода надає індивідуальним власникам капіталу можливість знайти найвищий рівень доходу для світу в цілому.Вигоди, одержані в світі, розподіляться між двома країнами. Національний продукт країни А охоплює всю площу під кривою МРКа до точки В плюс площа САВ, яка утворилась у результаті можливості надавати в кредит багатства за кордоном під 6 % річних замість того, щоб йти на неприбуткові внутрішні вкладення від точки С до точки В. Для країни В виграш складає площу СДА, бо в неї збільшились капітальні ресурси від Д до точки С за умов виплати іноземним капіталовкладником боргу, рівного площі САХУ, за фонди, одержані під 5 % річних.Всередині кожної країни існують групи осіб, які виграли або програли від введення нових умов на міжнародному рівні. Очевидно, що кредитори в країні А виграють внаслідок виникнення можливості вкладати гроші під 6 %, а не під 4 %. Це означає втрати для позичальників у країні А, оскільки конкуренція з боку іноземних позичальників примушує їх виплачувати такий же високий процент за всі нові позики. У країні В позичальники виграють внаслідок можливості одержати кредити не під 8 %, а під 6 % річних. У той же час кредитори в країні В зацікавлені у фінансовій ізоляції, коли позичальники сплачували 8 % річних.Ліквідація бар’єрів приносить виграш світу в цілому та тим угрупованням осіб, для яких свобода – це додаткові можливості, але несе збитки тим, для яких свобода означає більш жорстку конкуренцію. Інвестиційний кліматТаким чином, висновком до попереднього параграфу є теза про те, що свобода руху капіталу в світі приводить до збільшення світового та національного продукту. Але міжнародні капітальні потоки розподіляються в світі нерівномірно. Причина цього – різний рейтинг інвестиційної привабливості країн.Синтетичним поняттям, що пов’язує інтереси іноземних інвесторів з вихідними параметрами країни-одержувача зовнішніх інвестицій є інвестиційний клімат приймаючої країни.Інвестиційний клімат включає комплекс параметрів, які бере до уваги нерезидент, приймаючи рішення про капіталовкладення. Він формується під впливом політичних, економічних, технічних та соціальних чинників, найважливішу роль серед яких відіграють економічні параметри приймаючої країни.Не існує єдиного загальновизнаного переліку показників, необхідних для характеристики інвестиційного клімату. Їх набір залежить від форми інвестицій, ознак суб’єкту, терміну та умов інвестування.Міжнародні кредитно-фінансові установи необхідною умовою надання коштів, як правило, вважають підписання відповідних угод на найвищому рівні.Потенційні приватні кредитори у своїх рішеннях керуються, насамперед, параметрами розвитку фінансово-кредитної системи приймаючої країни. Приклад цього – перелік показників, які використовує лондонський часопис «Юромані» для надання уявлень про економічну та політичну надійність майже всіх країн світу:1) ефективність економіки. Визначається на основі аналізу економічної динаміки і врахування темпів зростання (падіння) ВВП кожної країни та прогнозу на поточний та наступні роки;2) рівень політичного ризику. Цей показник наповнюється змістом на основі опитування різних категорій бізнесменів певної країни;3) показник заборгованості;4) доступність довгострокового банківського кредитування;5) доступність короткострокового фінансування;6) ймовірність виникнення форс-мажорних обставин;8) схильність до невиконання зобов’язань щодо виплати боргу або його відстрочки.Для залучення портфельних інвестицій необхідна наявність відповідного інституційного середовища – розвиненого фондового ринку з елементами обслуговуючої інфраструктури та забезпечення репатріації доходу (що залежить від державних гарантій та стабільності валютного курсу для конвертації вкладень).Інвесторів, які вивчають можливості прямого капіталовкладення, крім фінансових критеріїв, цікавлять характеристики:– внутрішнього ринку країни-одержувача;– ресурсної бази;– рівня податків;– рівня заробітної плати;– торгової політики;– наявності пільг для іноземних інвесторів.За даними торгової палати США, американські ТНК оцінюють інвестиційний клімат країни майбутнього капіталовкладення за такими критеріями:1) характеристика місцевого ринку (ємність, відносні добробут і купівельна спроможність населення та потенціал росту цих показників, а також економіки в цілому);2) доступ до ринку (місцеві закони та нормативні акти, які дають або не обмежують доступ компанії на місцевий ринок, можуть збільшити її прибутковість);3) робоча сила (якість та рівень заробітної плати. Капіталовкладники також звертають увагу на якість освіти в країнах-одержувачах, бо освічених працівників легше підготувати і вони швидше вийдуть на максимальний рівень продуктивності);4) валютний ризик (курс місцевої валюти відносно головних);5) репатріація капіталу (нормативні акти, які впливають на можливість повернення капіталу та прибутків до країни походження інвестора; складаються з рівня податків, обмежень на вивіз з країни твердої валюти або ускладнених процедур, пов’язаних з цими діями);6) захист інтелектуальної власності (законодавство з патентування, авторських прав, торгових марок, захисту торгових патентів);7) торгова політика (ставки митного тарифу, експортно-імпортні квоти);8) урядове регулювання (нормотворчий клімат, стабільність законодавства);9) ставки податків та пільги;10) політична стабільність;11) рамки макроекономічної політики (економічна стабільність, найважливішим аспектом якої вважається низький рівень інфляції);12) інфраструктурні служби підтримки (забезпеченість об’єктами функціональної, транспортної, соціальної інфраструктури, рівень якості обслуговування бізнесу).Вищенаведені критерії дають уявлення про своєрідну систему цінностей іноземного капіталовкладника.Рейтинги інвестиційного клімату регулярно визначають і публікують американська група «Бізнес ризик інтернешнл», лондонський часопис «Юромані», німецька газета «Ханделсблат» тощо. Україна на сьогодні за рейтингом інвестиційної привабливості посідає місце на початку другої сотні серед 160 країн. Вільні економічні зониЗ метою активізації міжнародного співробітництва, залучення іноземного капіталу, техніки, технології, сучасних методів господарювання в практиці міжнародних взаємозв’язків використовують інститут вільних економічних зон (ВЕЗ).Зоною звичайно проголошується певна територія, на якій вводиться преференційний режим діяльності для розташованих там підприємств, і яка внаслідок цього є економічно відокремленою від решти території країни.За функціональними ознаками сучасні вільні економічні зони можна умовно поділити на три категорії (слід мати на увазі, що зустрічаються перехідні чи комплексні форми, які важко однозначно віднести до тієї чи іншої групи): 1) зони вільної торгівлі;2) зони, пов’язані з фінансовими чи валютними стимулами;3) експортні промислові зони.Вільна торгова зона – це частина території країни, де товари іноземного походження зберігаються, продаються та купуються без сплати традиційного в таких випадках мита. Історично це похідна форма ВЕЗ. Це пояснюється тим, що переважною формою міжнародного економічного співробітництва довгий час залишалась зовнішня торгівля. Перша в світі документально відома вільна зона була проголошена в 166 році до н.е. урядом грецької держави – острова Делос. У період Середньовіччя зони вільної торгівлі набули поширення у формі «порто-франко» в портових містах – Гамбурзі, Бремені, Марселі, Ліворно та ін. На території України в період 1819 – 1857 рр. зона «порто-франко» існувала в Одесі.Найбільш поширений сучасний різновид таких зон – «дьюті фрі»– крамниці у великих міжнародних аеропортах.Практично всі розвинені країни надають частині території права вільних зон, які використовуються для обслуговування торгівлі. Широке розповсюдження ця категорія вільних зон отримала не тільки завдяки значному сприянню зовнішній торгівлі, а й тому, що їх створення не пов’язане із значними витратами та організаційними складностями. Доход країни, де створюється така зона, складається з надходжень за оренду приміщень та механізмів, а також від оплати послуг, які надаються в зоні (сортування, пакування, часткова переробка). В Україні планується створити таку зону в Ковелі.До другої групи ВЕЗ належать ті, в яких першочергову роль відіграють валютні чи фінансові важелі. Це банківські та страхові зони, підприємницькі зони, «технологічні парки».Про вільні банківські чи страхові зони мова йде, коли згадується ряд держав чи територій, добробут яких ґрунтується на створенні у своїх межах ліберальних умов для діяльності ТНК. Там існує сприятливий валютно-фінансовий режим (пільговий режим оподаткування банків чи його відсутність; мінімальні вимоги щодо розмірів статутного капіталу, відсутність митних тарифів для іноземних капіталовкладників та валютних обмежень), високий рівень банківської та комерційної секретності, сприятливе державне регулювання.Найбільш відомі зони такого типу створені в Гонконзі, Сингапурі, Бахрейні, Манілі, на Багамах.Підприємницькі зони виникли в результаті проведення урядом політики підтримки, головним чином, середнього та малого бізнесу. Підприємницькими зонами, як правило, проголошуються населені пункти, квартали в містах, де низька економічна активність. Розташовані там фірми мають більшу свободу діяльності та деякі фінансові пільги. У США близько 1500 підприємницьких зон діють у 700 містах та населених пунктах.«Технологічні парки» (або – «технополіси») – це нова ефективна форма інтеграції науки та виробництва. Технопарки орієнтуються на розвиток наукових галузей високої технології і тому функціонують в економічно розвинених країнах. Ці зони є згрупованою на невеликій території сукупністю лабораторій та виробничих приміщень, які надаються на сприятливих умовах «венчурним» (ризиковим) фірмам, що займаються освоєнням перспективних наукових та технологічних ідей. Найбільш відомий у світі технопарк – «Сілікон Веллі» (Кремнієва долина) знаходиться в США. Там сконцентровані 2 – 3 тис. малих венчурних фірм. На сьогодні «кремнієва долина» забезпечує до 25 % світових потреб у продукції галузей високих технологій (інформатика, електроніка, біотехнологія, роботехніка). Усього в США нараховується більше 80 таких зон, в Японії – 20, у Китаї – більше 50.Найбільший резонанс у світі останнім часом отримали експортні промислові зони. Їх історія починається від часу створення в кінці 50-х років вільної зони поблизу ірландського аеропорту Шеннон. Але розповсюдились вони переважно в країнах, що розвиваються. Їх популярність відчутно зросла у 80-ті роки, коли ряд країн «третього світу» з експортною орієнтацією економіки увійшли до складу нових індустріальних країн, наблизившись за багатьма економічними показниками до промислово розвинених.Ці зони характеризуються тим, що призначені для залучення іноземних інвестицій в промисловість та послуги. Їх найсуттєвішими рисами є:– відсутність обмежень на діяльність іноземного капіталу, насамперед, це стосується переказу за кордон прибутків і капіталу;– звільнення від податків та тарифів на певний період машин, сировини та компонентів, які завезені в зону для організації виробництва;– звільнення іноземних фірм на певний час від сплати податку на прибуток, а також надання пільгового періоду для сплати всіх інших прямих та непрямих податків, які звичайно сплачують інофірми в даній країні;– надання пільгового кредитного обслуговування;– надання в оренду землі, приміщень, а також транспортних послуг за пільговими розцінками;– існування необхідної інфраструктури, житлових приміщень, крамниць;– існування спеціальної адміністративної структури, яка повинна суттєво спростити для іноземних інвесторів процедуру входження в зону та контакти з місцевою владою.Усі вільні зони експортної спрямованості побудовані таким чином, що виступають «островами» світового ринку на національній території і мають за мету максимально наблизити іноземних споживачів до місцевих ресурсів за умов, які максимально відповідають вимогам ТНК.Поширена думка, згідно з якою наслідки діяльності зон для економіки приймаючої країни полягають у:– розповсюдженні сучасних технологій, найновіших засобів маркетингу та менеджменту;– підвищені кваліфікації трудових ресурсів;– зростанні зайнятості;– підвищенні якості та технічного рівня експортної продукції, що виробляється, сприянні її виходу на світовий ринок, зростанні валютних надходжень. ТЕМА 3. МІЖНАРОДНІ ІНВЕСТИЦІЇ 1. Причини і суть міжнародного руху капіталу. 2. Форми іноземних інвестицій.3. Транснаціональні корпорації та їх роль в сучасному розвитку міжнародних економічних відносин. 4. Стан та проблеми іноземного інвестування в Україні. 1. Причини і суть міжнародного руху капіталу.В межах світової економічної системи між національними ринками та їх суб’єктами складаються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні та інші відносини. Важливою складовою цих відносин виступає міжнародна інвестиційна діяльність, пов’язана з вивозом капіталу.Капітал є одним із факторів виробництва – ресурсом, який необхідно затратити для виготовлення будь-якої продукції. Капітал представляє собою нагромаджений запас засобів в продуктивній, грошовій чи товарній формах, необхідний для створення матеріальних і нематеріальних благ та послуг.Міжнародний рух факторів виробництва (капіталу, ресурсів, робочої сили) регулюється тими ж законами, що і міжнародна торгівля товарами: фактори переміщуються в ті країни, де за них більше платять (вище процентна ставка, заробітна плата, ліцензійні платежі тощо). Міжнародний рух капіталу – однобічне переміщення за кордон певної вартості і товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному поприщі не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки. В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу: відмінності у витратах виробництва, бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження, захистити свій капітал від інфляції, непередбачуваності економічної і політичної ситуації в країні, прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни тощо. З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих та високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.Отже, основною причиною міжнародного руху капіталу виступають відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо. Поряд з цим діють і інші чинники, на яких акцентують увагу різні теорії:Теорія ринкової влади С.Хаймера - субўєкт інвестиційної діяльності, який вивозить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади. Закордонне інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції і збереження контролю над ринком. Практикуються і так звані “захисні інвестиції”: створення за кордоном виробничих потужностей, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих ринках.Теорія інтерналізації – кожна фірма переслідує мету мінімізації трансакційних витрат (витрат на укладання угод). Зі зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати “внутрішнього характеру”, тобто відбувається інтерналізація ринків. Мета мінімізації транскацій залишається основним мотивом переведення діяльності за кордон.Концепція конкурентоспроможності галузі - пояснює міжнародний рух капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між субўєктами ринку капіталів.Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух капіталу як наслідок розвитку технології, інноваційного процесу. Фірма створює нові технології з метою закріплення контролю і власності на основі своїх специфічних технологічних переваг.Концепція оборони національного суверенітету грунтується на тому, що зростання зарубіжних інвестицій у національній економіці може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва. Саме тому уряди дотримуються політики протидії розширенню впливу країн-експортерів капіталу або регулюють експорт-імпорт капіталу.Концепція валютного простору – головним стимулом переведення виробничих потужностей (капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги мають інвестори з країн із більш сильною валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.Інфраструктура міжнародного ринку капіталів складається з:- кредитних інститутів, що приймають вклади і задовольняють потреби в інвестиційних кредитах;- кредитних інститутів, що ведуть справи клієнтів на біржах;- інвестиційних фондів і компаній, що вкладають отримані кошти в цінні папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;- великих підприємств, що виступають на міжнародному ринку в якості самостійних субўєктів;- страхових компаній; - громадських емітентів;- інвестиційних банків, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі цінними паперами.Вивіз капіталу – найбільш характерна риса міжнародних економічних процесів ХХ століття, коли темпи його зростання почали перевищувати темпи зростання міжнародної торгівлі. В сучасних умовах збільшується кількість країн, що беруть участь в іноземних інвестиціях. До цього процесу підключаються країни Південно-Східної Азії, Центральної і Східної Європи, хоча частка останніх в русі іноземних інвестицій залишається невеликою. Змінюються напрямки руху капіталу: якщо раніше, до другої світової війни, капітал рухався переважно у слаборозвинені країни (колонії), то тепер три чверті всіх іноземних інвестицій приходиться на розвинені країни світу. Країни, що переважно приймають капітал: США, Ірландія, Португалія, Італія, Велика Британія, Туреччина, країни, що розвиваються. Країни, які переважно вивозять (нетто-інвестори),- Японія, Франція, Німеччина. Якщо до 1985 року лідером у здійсненні іноземних інвестицій вважалися США, то тепер – країни Європейського Союзу, Японія.Зазнають змін і форми руху капіталу: переважає вивіз портфельних інвестицій, зростає роль держави, яка сама часто виступає інвестором, а також стимулює, контролює інвестиційну діяльність. Велику роль в міжнародному русі капіталів відіграють транснаціональні банки (ТНБ) і транснаціональні корпорації (ТНК).Форми міжнародного руху капіталу:За джерелами походження –1) офіційний (державний);2) приватний (недержавний) капітал.За характером використання коштів:1) підприємницький;2) позичковий (міжнародний кредит);3) міжнародна економічна допомога.За термінами вивезення капіталу:1) короткостроковий (до одного року);2) середньостроковий (більше одного року);3) довгостроковий (більше 3 років).За типом фінансових зобовўязань:1) кредитні операції;2) інвестиційні операції.За цілями використання:1) прямі інвестиції;2) портфельні інвестиції. Міжнародний рух капіталу
Предмет: Міжнародна економіка
Вид: Реферат
Захист: 2008
Сторінок: 15
Зміст: ВСТУП1. Поняття та теоретичні засади міжнародного руху капіталу2. Аналіз сучасного стану міжнародного руху капіталу3. Характеристика участі України на міжнародних ринках капіталуВИСНОВКИСПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Висновок: (Уривок)Таким чином, світовий ринок капіталів слід розглядати як економічний механізм накопичення та перерозподілу вільного фінансового капіталу, який складається з ринку іноземних кредитів та позик, ринку євровалют, фондового ринку тощо. Запропонована факторна модель визначення головних детермінант суспільного виробництва економічних благ з урахуванням різноманітного ресурсного забезпечення як інструменту дослідження передумов виникнення капіталу – об’єктивного феномену в економічній системі - дозволяє ввести до переліку загальновідомих факторів суспільного виробництва (труд, земля, капітал) наступні: інтелект, інформацію та підприємництво. Оцінка позитивних і негативних наслідків від глобалізації для розвинутих країн та країн, що розвиваються дозволила довести, що різко зростаючий розрив між країнами,
Однією із форм міжнародних економічних відносин є вивіз капіталу, тобто його експорт в інші країни приватними фірмами і державою з метою одержання прибутку. Міжнародна міграція капіталу зародилася ще в епоху капіталізму вільної конкуренції, коли капітали в пошуках більш високого прибутку не тільки переливалися з галузі в галузь, сприяючи утворенню середньої норми прибутку, а й перетинали національні межі, проникаючи в економіку інших країн.Можливість та необхідність міжнародного руху капіталу зумовлена цілою низкою факторів, серед яких найважливішими є такі:інтернаціоналізація господарського житія і втягнення більшості країн у систему світових економічних зв'язків;утворення відносного надлишку капіталу на національному ринку і відсутність умов його ефективного застосування;можливість більш прибуткового застосування капіталу за кордоном в результаті наявності там дешевої сировини, енергії, кваліфікованої робочої сили та виробничої і соціальної інфраструктури;прагнення забезпечити чистоту навколишнього середовища в країнах-експортерах капіталу.Форми міжнародного руху капіталу розрізняють за джерелами походження капіталу, характером використання, строками вкладання.За джерелами походження капіталу на міжнародному ринку розрізняють вивіз офіційного капіталу і вивіз приватного капіталу. Офіційний (державний) капітал становить собою грошові кошти з державного бюджету та матеріальні цінності держави, що деремішуються за кордон або надходять із-за кордону за рішенням урядів чи міжурядових організацій. Сюди відносяться всі позики, кредити, дарування (гранти), допомоги, що надаються однією країною іншій на основі міжурядової угоди. Офіційним вважається і той капітал, яким розпоряджаються міжнародні міжурядові організації (кредити МВФ, Світового банку, витрати ООН на реалізацію якихось програм тощо). Джерелом офіційного капіталу є кошти державного бюджету, а тому його переміщення за кордон здійснюється на основі рішення органів виконавчої та представницької влади. Приватний (недержавний) капітал становить собою грошові кошти і матеріальні цінності приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, що переміщуються за кордон або надходять із-за кордону за рішенням їх керівних органів і їх об'єднань. До цієї категорії руху капіталу відносяться капіталовкладення приватних фірм, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування. Хоча джерелом походження приватного капіталу є кошти недержавних фірм та організацій, вивіз його за кордон, як правило, регулюється і контролюється державними органами.За характером використання капіталу на міжнародному ринку розрізняють вивіз позичкового капіталу і вивіз підприємницького капіталу. Позичковий капітал становить собою засоби, що даються в позику з метою одержання прибутку у вигляді процента. Вивіз позичкового капіталу здійснюється у вигляді приватних і державних позик через систему міжнародного кредитування. Докладніше про міжнародний кредит мова йтиме нижче.Підприємницький капітал становить собою довгострокові зарубіжні інвестиції, що ведуть до створення за кордоном філіалів Дочірніх підприємств, компаній, спільних підприємств. Вивіз підприємницького капіталу здійснюється кількома шляхами: шляхом будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств, шляхом придбання контрольного пакету або просто частини акцій діючих підприємств; шляхом відкриття за кордоном власних філіалів або Дочірніх компаній.Капіталовкладення у зарубіжні підприємства залежно від контролю за останніми поділяються на прямі і портфельні. Прямі інвестиції здійснюються шляхом будівництва за кордоном власних Промислових, торгових та інших підприємств і дають право контролю над ними. Це право обумовлюється володінням контрольним пакетом акцій. У міжнародній статистиці до прямих інвестицій відносяться такі, Коли в іноземного інвестора зосереджено" не менше 25% акціонерного Капіталу компанії. В кінці 90-х років XX століття щорічний обсяг прямих іноземних інвестицій складав 250-260 млрд. доларів.З вивозом капіталу відбулося становлення і зміцнення ролі транснаціональних корпорацій (ТНК). Згідно з документами ООН до транснаціональних корпорацій відносяться такі, які мають дочірні фірми у двох або більше країнах незалежно від юридичної форми або сфери діяльності їх зарубіжних фірм. В кінці 90-х років XX століття у світі було майже 38 тисяч транснаціональних корпорацій, яким належало понад 210 тисяч філіалів у зарубіжних країнах.З метою забезпечення співставлення обліку у міжнародній практиці здійснюється класифікація підприємств в залежності від частки прямого інвестора в капіталі іноземного підприємства. Прямий інвестор - це державні або приватні організації, фізичні та юридичні особи і їх об'єднання, що володіють підприємством з прямими інвестиціями. Підприємство з іноземними інвестиціями - це акціонерне чи неакціонерне підприємство, в якому прямому інвестору-резиденту іншої країни належить не менше 10% звичайних акцій і голосів (в акціонерному підприємстві) або їх еквівалент (в неакционерному підприємстві).Підприємства з іноземними інвестиціями поділяють на дочірні компанії, асоційовані компанії та філіали. Дочірні компанії становлять собою підприємства, в яких прямий інвестор-нерезидент володіє більш ніж 50% капіталу. Асоційовані компанії - це підприємства, в яких прямий інвестор-нерезидент володіє менше ніж 50% капіталу. Філіали - це підприємства, що повністю належать прямому інвестору.Головними причинами прямих зарубіжних інвестицій є і технологічне лідерство, переваги в кваліфікації робочої сили, розміри корпорації, рівень концентрації виробництва, необхідність доступу дощ природних ресурсів тощо.Прямі зарубіжні інвестиції вигідні для країн-експортерів капіталу і країн-позичальників. Країни-імпортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій одержують більш високі прибутки і мають можливість впливати на внутрішню та зовнішню політику країн-імпортерів капіталу. Країни експортери в результаті прямих зарубіжних інвестицій мають можливість більш швидко розвивати своє господарство, долучатися дат новітніх технологій, створювати додаткові робочі місця, вирішувати соціальні проблеми.Враховуючи економічне і соціально-політичне значення прямих інвестицій, уряди країн-експортерів та країн-імпортерів розробляють, здійснюють заходи щодо стимулювання прямих інвестицій. Серед пил заходів найбільш поширені такі:надання державних гарантій прямим інвесторам. їх можуть надавати країни-експортери і країни-імпортери капітал Уряди, зацікавлені в експорті капіталу, можуть давати національним компаніям гарантії повернення повної суми інвестованого капіталу або його частки за рахунок державних джерел у випадку націоналізації, стихійного лиха, неможливості переведення прибутку, неконвертованості місцевої валюти і інших непередбачених обставин. Гарантії інвестиції закріплюються в двосторонніх чи регіональних угодах про захист інвестицій;страхування зарубіжних інвестицій, яке здійснюють відповідні приватні та державні структури країн-експортерів капіталу;врегулювання інвестиційних спорів, яке може здійснюватися на базі національного законодавства країн-експортерів та країн-імпортерів капіталу або міжнародного арбітражу;недопущення подвійного оподаткування, яке забезпечується шляхом двосторонньої угоди про те, що корпорація платить в чужій країні тільки ту частину податку з прибутку, яку вона не заплатила в своїй країні;адміністративна і дипломатична підтримка з боку урядових інститутів своєї країни, яка найчастіше проявляється у формі домовленостей з країною-імпортером про створення найбільш сприятливих умов для прямих інвесторів.Портфельними інвестиціями прийнято називати вкладення капіталу в акції та інші цінні папери іноземних підприємств в розмірах, які не забезпечують володіння контрольним пакетом акцій. Неможливість володіти контрольним пакетом акцій досить часто обумовлюється особливостями законодавства країн-імпортерів капіталу. Так, чинне законодавство багатьох країн, що розвиваються, встановлює для іноземних корпорацій граничні ліміти володіння акціями місцевих підприємств в цілому в країні або в окремих галузях. Тому іноземні інвестори, замість власних підприємств створюють лише змішані компанії за участю місцевого приватного або державного капіталу.Спільні підприємства є і в Україні, але, на жаль, в нас відсутні граничні ліміти володіння акціями для іноземних партнерів. А тому майже на всіх спільних підприємствах іноземні партнери володіють контрольним пакетом акцій.До портфельних інвестицій вдаються також тоді, коли не вистачає коштів для придбання контрольного пакета акцій. Поштовх до розвитку портфельних інвестицій дає також інтернаціоналізація операцій фондових бірж, де купуються і продаються акції не тільки національних, а й великих зарубіжних компаній.Міжнародні портфельні інвестиції класифікуються на акції і боргові цінні папери. Акція становить собою грошовий документ, що перебуває в обігу на ринку і засвідчує майнове право власника документа по відношенню до особи, яка випустила цей документ. Боргові цінні папери - це грошові документи, що перебувають в обігу на ринку і засвідчують відношення позики власника документа до особи, яка випустила цей документ. Боргові цінні папери виступають у формі облігацій, казначейських векселів, депозитних сертифікатів, банківських акцептів, фінансових дериватів і т. ін.Облігації - це грошові інструменти, які дають їх власнику безумовне право на гарантований фіксований грошовий доход або на визначений договором змінюваний грошовий доход. Казначейський вексель, депозитний сертифікат і банківський акцепт становлять собою грошові інструменти, які дають їх власнику безумовне право на гарантований грошовий доход на певну дату. Ці інструменти продаються на ринку зі знижкою, розмір якої залежить від величини процентної ставки і часу, що залишився до погашення. Фінансові деривати є похідні грошові інструменти, які мають ринкову вартість і засвідчують право власника на продаж і купівлю первинних цінних паперів. До них відносяться опціони, варранти, ф'ючерси, свопи і ін. Опціон-становить собою цінний папір, який дає його власнику право купити або продати певний цінний папір або товар за фіксованою ціною після того, як мине певний час, або на певну дату. Варрант - це різновидність опціона, що дає його власнику право придбати на пільгових умовах певну кількість акцій протягом певного часу. Ф'ючерс становить собою контракт на купівлю чи продаж певного цінного паперу, валюти або товару за певну ціну на певну дату в майбутньому. Своп - це угода, яка передбачає обмін через певний час і на основі узгоджених правил платежами по одній і тій же заборгованості.Основними причинами здійснення портфельних інвестицій є:прагнення розмістити капітал в тій країні і в таких цінних паперах, в яких він буде приносити максимальний прибуток при допустимому рівні ризику;прагнення захистити гроші від інфляції і одержати спекулятивний доход;більш висока ліквідність портфельних інвестицій в порівнянні з прямими інвестиціями, тобто здатність швидко перетворити цінні папери в готівкову валюту.Міжнародний ринок портфельних інвестицій значно більший за обсягом у порівнянні з міжнародним ринком прямих інвестицій. Проте він значно менший в порівнянні з сукупним внутрішнім ринком портфельних інвестицій розвинутих країн. Це пояснюється тим, що інвестори розвинутих країн у переважній більшості тримають свої капітали в національних цінних паперах, оскільки на внутрішньому ринку більш зрозуміле законодавство щодо цінних паперів, більш розвинута інфраструктура ринку, більші гарантії виконання контрактних зобов'язань, більш висока ліквідність національних цінних паперів, більш низькі витрати на проведення операцій з цінними паперами.Прямі та портфельні міжнародні інвестиції за строками вкладення поділяються на довгострокові; середньострокові і короткострокові. Довгострокові інвестиції становлять собою вкладення капіталу строком більш як на 5 років. Середньострокові - це вкладення капіталу на строк від одного до п'яти років. Короткострокові - це вкладення капіталу на строк до одного року.В сучасних умовах вивіз капіталу має певні особливості. Ці особливості такі:зростання в загальному обсягу вивозу капіталу частки державного капіталу;посилення міграції капіталу між розвинутими країнами;посилення міграції капіталу між країнами, що розвиваються;зростання військово-політичного характеру вивозу капіталу;посилення нерівномірності вивозу капіталу.Україна, як і всі постсоціалістичні країни не відіграє істотну роль в міжнародному русі капіталу. Про це можна судити хоча б по тому, що на країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, припадає лише 4-5% міжнародних потоків, тобто 95-96% рухається між розвинутими країнами.Однак, незважаючи на мізерність кількісних показників, міжнародний рух капіталу, передусім його імпорт в Україну, має велике значення. Він може сприяти пожвавленню економіки і переходу до економічного зростання.Проте діє ціла низка факторів, що стримують потік іноземного капіталу в Україну. Серед них найбільш істотними є криза українського зовнішнього боргу та непривабливість України як партнера-позичальника. Ставши незалежною, наша держава активно включилась в систему зовнішніх запозичень і вже станом на 1993 рік борги зовнішнім кредиторам становили понад 4 млрд. доларів. Добиваючись відстрочки старих боргів, Україна водночас вимушена була робити нові зарубіжні запозичення.Причому розраховувати можна було головним чином на кредити міжнародних економічних організацій. Приватні фірми, які при наданні кредитів керуються виключно інтересами прибутку, не поспішали і вкладати свої капітали в інвестиційні проекти. Це ж саме можна сказати і і про уряди іноземних країн. Інакше кажучи, Україна одержувала! зарубіжні кредити, як правило від Міжнародного валютного фонду,] Світового банку і Європейського банку реконструкції та розвитку. Так,1 починаючи з 1993 року в Україні реалізується близько 20 проектів, що фінансуються за рахунок позик Світового банку, на загальну суму майже З млрд. доларів. Серед цих проектів досить вагомою була реабілітаційна позика, призначена на фінансування дефіциту бюджету, забезпечення макроекономічної стабілізації і створення конкурентного середовища на ринку товарів і послуг, започаткування та розвиток процесів приватизації.Великими за обсягом та значенням були позики Світового банку на реструктуризацію вугільної галузі, структурну перебудову сільського господарства, розвиток підприємств, перебудову фінансового сектора, реформування державного управління тощо.При цьому надання кредитів жорстко зв'язувалось з виконанням Україною певних макроекономічних умов: скорочення пропозиції грошей, зниження державних витрат, перевищення процентною ставкою рівня інфляції, скорочення бюджетного дефіциту тощо. А самі кредити жорстко прив'язувалися до певних проектів, головним чином лібералізації торгівлі, приватизації. Залучення все нових і нових кредитів призвело до того, що на початок двотисячного року зовнішній борг країни перевищив 12 млрд. доларів, тобто більш як 1200 доларів в розрахунку на душу населення. За таких умов на обслуговування зовнішнього боргу необхідно витрачати майже половину всієї суми державних видатків.Як вже зазначалось, одним із факторів, що стримує притік капіталу в Україну, виступає непривабливість нашого національного ринку для зарубіжних інвесторів. Одержуючи іноземні кредити, і передусім по лінії МВФ, думалось, що притік в країну позичкового капіталу викличе приплив підприємницького капіталу, тобто реальних інвестицій, які в першу чергу потрібні для структурних перетворень в ключових галузях економіки. Однак на перешкоді стала непривабливість нашого вітчизняного ринку; політична нестабільність в країні, несприятливі правові умови, нестабільна система оподаткування і т.ін.1 Все це та відсутність довір'я приватних інвесторів не дозволило залучити необхідний нам підприємницький капітал. Саме підприємницький, а не позичковий. Справа в тому, що, по-перше, з притоком підприємницького капіталу не зростає зовнішній борг країни, по-друге, співробітництво з іноземними фірмами долучає українські підприємства до нових технологій та способів організації виробництва і забезпечує прямий вихід на світові ринки з конкурентоспроможними товарами, по-третє, реальні інвестиції дають поштовх економіці, який може сприяти виведенню її із депресії та забезпечити масштабне зростання в кінці 90-х років прямі іноземні інвестиції в Україну становили в межах 2 млрд. доларів. Найбільші суми інвестицій надійшли з США, Нідерландів, Німеччини, Росії, Великобританії, Кіпру і Ліхтенштейну. В загальній мізерності іноземних інвестицій вони ще і вкрай нерівномірно розподілені по галузях та регіонах України. Переважна частина всіх інвестицій припадає на харчову промисловість, внутрішню торгівлю та інші галузі, які неспроможні істотно вплинути на стан вітчизняного виробництва. В той час як на базові галузі, передусім машинобудування та металообробку, припадає приблизно 10% прямих іноземних інвестицій.Така ж строкатість має місце і в розподілі прямих інвестицій по регіонах України. В кінці 90-х років понад 30% їх осідало в Києві та Київській області, 6-7% -у Дніпропетровській, Черкаській та Одеській областях. В решті областей їх обсяги були такими, що не могли більш-менш істотно вплинути на економічну ситуацію.Щодо прямих інвестицій з України в зарубіжні країни, то вони значно менші від прямих інвестицій в Україну. В кінці 90-х років їх загальна сума була в межах ЩХ млн. доларів. З ни2спонад30%дрипадало на Росію.Слід мати на увазі, що в 90-х роках значні суми валютних засобів вивозилися з країни нелегально. Втеча капіталу за кордон здійснювалась передусім по лінії експорту. Фірми-експортери правдами і неправдами намагаються зберігати свою виручку на рахунках у зарубіжних банках, замість того щоб інвестувати їх в економіку України. Поряд з цим мала місце практика, коли фірми-імпортери, здійснивши передоплату майбутніх поставок, не завжди ввозили в країну оплачений товар в повному обсязі. Траплялися випадки, коли контракти виявлялися фіктивними і товари в країну не надходили зовсім. Крім того, поза сферою контролю перебували такі операції по переміщенню капіталу за кордон, як внески в статутний капітал спільних підприємств, купівля нерухомості за кордоном і ін. За підрахунками окремих вітчизняних вчених та політичних діячів, нелегально вивезено з України понад 20 млрд. доларів. В зв'язку зі сказаним перед Україною стоїть завдання знайти шляхи і способи повернення цих капіталів в країну з тим, щоб вони працювали на розвиток вітчизняного виробництва. Основи економічної теорії - Чухно:21.4. Міжнародний рух капіталу
Вивезення капіталу с типовою формою міжнародних економічних відносин. Це експорт капіталу в інші країни приватними корпораціями і державою. Капітал експортується, по-перше, у формі продуктивного капіталу — прямі інвестиції в промисловості, торгівлі та інших галузях; портфельні інвестиції в іноземні облігації й інші цінні папери; по-друге, у формі позичкового капіталу — міжнародні кредити і позички промисловим, торговим підприємствам, банкам та іншим фінансовим установам.На вивезенні капіталу як формі інтернаціоналізації господарського життя ґрунтується широкий процес транснаціоналізації капіталу. Транснаціональними на відміну від багатонаціональних корпорацій прийнято називати ті, в яких переважає капітал однієї країни. На основі вивезення продуктивного капіталу складається розгалужена мережа транснаціональних корпорацій, які охоплюють виробничі підприємства в різних країнах.Сьогодні зарубіжне виробництво перевищує експорт з території США в 6 разів, Японії—в 1,6, країн Західної Європи — у 1,35 раза. Сутність цього явища надзвичайно точно відбиває термін «друга економіка», тобто закордонне виробництво транснаціональних корпорацій (ТНК) і масштаби його впливу на світогосподарські зв'язки. Розміри «другої економіки» США, наприклад, у 2 рази вищі, ніж у Німеччині, Великій Британії та Франції.Поряд зі зростанням масштабів вивезення капіталу і постійною зміною його експортерів за сучасних умов відбуваються серйозні зміни в його напрямах, галузевій структурі й формах. Так, якщо традиційним напрямом вивезення капіталу протягом минулих десятиліть був експорт капіталу з розвинених країн у країни, що розвиваються, то сьогодні на ці країни припадає не більш як ЗО відсотків закордонних інвестицій США та Західної Європи. Лише Японія орієнтує вивезення капіталу переважно у країни, що розвиваються. Проте як ь Японії, так і у США й Західній Європі все більше зростає інтерес до так званих нових індустріальних країн.Нові індустріальні країни (НІК) — це група країн, що розвиваються, які досягли значних успіхів у індустріалізації, створенні окремих видів сучасних наукомістких галузей, значно розширили експорт продукції переробної промисловості, а за деякими показниками соціально-економічного розвитку впритул наблизилися до розвинених країн світу. За класифікацією ООН, до групи нових індустріальних країн належать Аргентина, Бразилія, Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, Південна Корея, Мексика. Саме на цю нечисленну групу країн припадає понад 40 відсотків усіх прямих закордонних інвестицій у країнах «третього світу». Водночас самі країни, що входять до групи НІК, почали здійснювати активну інвестиційну діяльність за кордоном. Накопичений обсяг вивезення їхнього підприємницького капіталу перевищує 15 млрд. дол.Значні зміни відбулися за останнє десятиліття і в міжнародних позиціях розвинених країн та їхніх транснаціональних корпорацій. Так, при збереженні за США загального лідерства спостерігається зниження частки їх при одночасному зміцненні світових позицій західноєвропейських і японських конкурентів.Досить характерним явищем розміщення за кордоном капіталу, насамперед у вигляді прямих інвестицій, є те, що воно здійснюється останнім часом переважно в самих індустріально розвинених країнах. США у 1982— 1985 pp. уперше за повоєнні роки стали значним імпортером іноземних капіталів. Так, відношення прямих іноземних інвестицій в економіку США до суми аналогічних американських інвестицій за кордоном становило: в 1970 р. — менше ніж 1/5, у 1980 р. — понад 1/3, у 1986 р. — більш як 4/5. Загальна сума активів банківських установ іноземного походження у США зросла з 32,3 млрд. дол. у 1973 р. до 398 млрд. дол. у 1985 p., тобто в 12,3 раза.Важливою особливістю вивезення капіталу на сучасному етапі є те, що це вивезення з розвинених країн у країни, що розвиваються, набирає форми передусім позичкового капіталу. Водночас у 70-ті роки та на початку 80-х поширилося таке явище, як помітний експорт капіталу з нафтовидобувних країн, що розвиваються, до розвинених країн.Значні зміни відбулися в експорті капіталу і за формами власності. Якщо в 60-х роках експорт державного капіталу в країни, що розвиваються, істотно перевищував експорт приватного капіталу, в 70-х роках між ними встановилася приблизна рівновага, то протягом усього подальшого періоду почав переважати експорт приватного капіталу. Це явище спричинилося вивезенням державного капіталу, що тривалий час передував приватному, підготував для цього необхідні умови. Адже експорт державного капіталу є специфічною, підпорядкованою вивезенню приватного капіталу, формою експорту капіталу, що діалектично взаємодіє з ним. Його функціональна роль зводиться до того, щоб за допомогою різноманітних позик, які надаються переважно на пільгових умовах, а також безповоротних субсидій створити в певних країнах сприятливі умови для експорту приватного капіталу.Широка система податкових стимулів, найрізноманітніших гарантій і компенсацій пов'язана з побоюванням можливої втрати власності в так званих гарячих точках. Проте зміни у співвідношенні між експортом капіталу державними і приватними каналами не є незворотними. Основні тенденції сучасного етапу розвитку світогосподарських зв'язків дають підстави припустити, що розвинені країни змушені будуть уже найближчим часом значно збільшити розміри коштів, які надаються країнам, що розвиваються, за каналами «державної допомоги розвитку». Адже криза заборгованості гальмує економічний розвиток останніх, погіршує і без того невисокий рівень життя переважної більшості населення цих країн. Крім того, соціальні потрясіння, що все частіше виникають за цих умов, реально наближають перспективу прийняття молодими державами досить радикальних заходів, спрямованих проти іноземного капіталу, а тому стимулюють і самі розвинені країни до активніших дій.
Тема автореферата диссертации: Інтеграція України до світового ринку капіталу в умовах глобалізації 2006 года.
Аннотация: Досліджено генезис економічної інтеграції країн до процесів глобалізації світової економіки, розкрито сутність, теорії та концепції міжнародної міграції капіталу. Проаналізовано тенденції та динаміку світового ринку капіталу, особливості сучасного розвитку національної фінансової сфери та вплив глобалізації на розвиток інтеграційної взаємодії України зі світовим ринком капіталу, змодельовано інтеграційну стратегію виходу країни на світовий ринок капіталу за умов глобалізації. Наведено рекомендації щодо визначення напрямів і методів вдосконалення важелів державного регулювання внутрішнього ринку капіталу на засадах розробленого механізму інтеграції України до світового ринку капіталу.
Текст работы:
ВИСНОВКИ У результаті проведеного дослідження вирішено важливу наукову задачу розробки теоретичних підходів і науково-практичних рекомендацій щодо формування механізму інтеграції України до світового ринку капіталу в умовах глобалізації та побудови стратегії виходу держави на світовий ринок капіталу. В результаті здійсненого дослідження зроблено такі висновки: 1. Міжнародний рух капіталу в глобальному економічному просторі є визначальною рисою сучасного світового розвитку. Світова фінансова система постійно змінюється та характеризується на сучасному етапі високим рівнем мобільності капіталу, що обумовлено посиленням взаємозалежності національних фінансових ринків, зростанням ролі інформаційних технологій, появою нових учасників та фінансових інструментів, лібералізацією руху потоків міжнародного капіталу та створенням нової глобальної економіки. 2. Зростання обсягів та видів фінансових інструментів, що призвело до появи внутрішніх самостійних джерел розвитку фінансового ринку, з одного боку, та стійка динаміка країн розвинутої економіки, з іншого, знайшли відображення в зростанні активів світової фінансової системи та необхідності появи нового терміну “фінансова глобалізація”, яку слід розглядати як взаємозалежність різних секторів ринку капіталу, що характеризується формуванням, акумулюванням та використанням фінансових ресурсів в умовах зростаючої масштабності, відкритості, диверсифікації, лібералізації та інтеграції міжнародних потоків у світовому економічному просторі 3. Світовий ринок капіталів слід розглядати як економічний механізм накопичення та перерозподілу вільного фінансового капіталу, який складається з ринку іноземних кредитів та позик, ринку євровалют, фондового ринку тощо. Запропонована факторна модель визначення головних детермінант суспільного виробництва економічних благ з урахуванням різноманітного ресурсного забезпечення як інструменту дослідження передумов виникнення капіталу – об’єктивного феномену в економічній системі - дозволяє ввести до переліку загальновідомих факторів суспільного виробництва (труд, земля, капітал) наступні: інтелект, інформацію та підприємництво . 4. Оцінка позитивних і негативних наслідків від глобалізації для розвинутих країн та країн, що розвиваються дозволила довести, що різко зростаючий розрив між країнами, зумовлений стрибкоподібним нееквівалентним обміном, призведе до деформації фінансово-ринкових механізмів, експансії спекулятивного капіталу та дестабілізації економік не тільки слабких, але й сильних країн. 5. Характерними тенденціями міжнародного руху капіталу є зростання масштабів різних форм вивозу капіталу, зміна учасників експорту капіталу за рахунок країн з транзитивною економікою, зростання ролі ТНК та ТНБ у міжнародних потоках капіталу, зосередження основних потоків ПІІ у ринково розвинутих країнах та виникнення нових форм інтеграції фінансового, промислового, інтелектуального та інформаційного капіталу. 6. З метою оцінки доцільності і напрямів подальшої інтеграції України до світового ринку капіталу автором було розроблено економіко-математичну модель оптимізації залучення України до процесів міжнародного руху капіталу з урахуванням впливу факторів фінансового сектору (прямі інвестиції, портфельні інвестиції та надані кредити в іноземній валюті), яка опосередковано через обсяг ВВП та сальдо зовнішньоторговельного обігу дає можливість здійснити оцінку впливу глобалізації на фінансовий сектор національної економіки та зробити прогноз щодо включення України до процесів міжнародного руху капіталу в умовах глобалізації фінансового середовища. 7. Дослідження динаміки розвитку світового на національного ринку капіталів свідчить про те, що рівнозначними виявляються варіанти забезпечення економічного зростання країн за рахунок активізації міжнародного руху капіталу, шляхом зростання інвестиційної привабливості економіки, шляхом лібералізації фінансового ринку, підвищення ступеня його відкритості та інтеграції до світового ринку капіталу. Ці напрями мають включати низку економічних, організаційних, правових заходів, які повинні бути у прямій залежності і комплексно використовуватись у системі державного управління. З урахуванням цього автором було запропоновано механізм інтеграції України до світового ринку капіталу на засадах комплексу нормативно-правових та організаційно-економічних заходів, спрямованих на усунення наявних перешкод у розвитку взаємодії економічних суб’єктів України з міжнародним ринком капіталу та підвищення ефективності і безпеки інтеграційної складової цього процесу з метою розробки інтеграційної стратегії виходу на світовий фінансовий ринок. 8. Доведено, що основою включення національного ринку капіталу України до глобального фінансового простору має стати запропонований автором концептуальний підхід до розробки стратегії виходу України на світовий ринок капіталу, який базується на застосуванні державних важелів, адміністративного менеджменту та ресурсного менеджменту з метою ініціювання внутрішнього руху капіталу та активізації зовнішнього середовища. СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ Публікації у наукових фахових виданнях: 1. Анісімов А.Є. Деякі аспекти регулювання інвестиційної діяльності на регіональному рівні // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект. Сборник научных трудов. – Донецк: ДонНУ, 2002. – С. 408-410. (0,4 д.а.). 2. Анисимов А.Е. Мировые консолидационные процессы и проблемы слияний и поглощений в Украине // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект. Сборник научных трудов. – Донецк: ДонНУ, 2003. – С.220-223. (0,4 д.а.). 3. Анисимов А.Е. Структурная перестройка экономики в условиях глобализации // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект. Сборник научных трудов. – Донецк: ДонНУ, 2004. – С.186-188. (0,4 д.а.). 4. Анисимов А.Е. Слияния и поглощения: мировой опыт и оценка их последствий в Украине // Вісник Донецького національного університету. Серія В: Економіка і право. Випуск 1. – Донецьк: ДонНУ, 2004. – С.231-239. (0,7 д.а.). 5. Анисимов А.Е. Слияния и поглощения в условиях глобализации как инструмент инвестиционного менеджмента // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект. Сборник научных трудов. – Донецк: ДонНУ, 2005. – С.177-182. (0,5 д.а.). 6. Анісімов А.Є. Стратегія здійснення злиттів і поглинань на сучасному етапі // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Збірник наукових праць. Випуск 52. Частина I (у двох частинах). – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2005. – С.77-79. (0,4 д.а.). В інших наукових виданнях: 1. Анісімов А.Є., Гаврилюк О.В. Необхідність урахування реалій глобалізації у викладанні економічних дисциплін // Гуманізація навчально-виховного процесу. Науково-методичний збірник. Випуск XVI. – Слов’янськ: Видавничий центр СДПІ, 2002. - С.35-39. (0,5 д.а./0,4 д.а.). 2. Анисимов А.Е. Мирохозяйственные связи: тенденции развития в Украине // Проблемы и перспективы развития сотрудничества между странами Юго-Восточной Европы в рамках черноморского экономического сотрудничества и ГУУАМ. – Сборник научных трудов. – Донецк: ДонНУ, 2003. – С. 489-492. (0,4 д.а.). 3. Анісімов А.Є. Проблеми концентрації капіталу в глобальній економіці // Науково-практичний журнал. Держава. Право. Економіка (малий і середній бізнес). – 2004. - №1. – С.212-216. (0,4 д.а.). 4. Анисимов А.Е. Стратегия проведения трансформаций в Украине на современном этапе // Всеукраинский деловой журнал Меркурий. – 2004. - №9 (165).- С.51-53. (0,4 д.а.). АНОТАЦІЯ Анісімов А.Є. Інтеграція України до світового ринку капіталу в умовах глобалізації. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук за спеціальністю 08.05.01 – світове господарство і міжнародні економічні відносини. – Донецький національний університет Міністерства освіти і науки України, Донецьк, 2006. Дисертацію присвячено розробці обґрунтованих методичних та науково-практичних підходів щодо розробки механізму інтеграції України до світового ринку капіталу в умовах глобалізації. Досліджено теоретичні принципи та генезис економічної інтеграції країн до процесів глобалізації світової економіки, проаналізовано сутність, теорії і концепції міжнародної міграції капіталу. Проаналізовано тенденції та динаміку світового ринку капіталу, розкрито особливості сучасного розвитку національної фінансової сфери та зроблено оцінку впливу глобалізації на розвиток інтеграційної взаємодії України зі світовим ринком капіталу та здійснено моделювання інтеграційної стратегії виходу України на світовий ринок капіталу в умовах глобалізації. Запропоновано рекомендації щодо визначення напрямів та методів вдосконалення важелів державного регулювання внутрішнього ринку капіталу на засадах розробленого автором механізму інтеграції України до світового ринку капіталу в умовах глобалізації. Ключові слова: світовий ринок капіталу, фінансова глобалізація, інтеграція, міжнародні потоки капіталу, світові фінанси.
