Національна економіка: етимологія поняття. Об’єкти та суб’єкти національної економіки
Вперше поняття НЕ зустрічається у праці Ліста «Нац. сис-ма політичної економії». НЕ як самостійна наука є порівняно молодою, проте її передумови формуються протягом багатьох століть:
процес накопичення заг. ідей та концепцій з основ функц-ня та розвитку економіки країни;
поєднання заг. законів та закономірностей ек. розвитку та нац. специфіки економіки країни;
врахування впливу не економ. сфер на ек. розвиток країни.
Метою НЕ як науки, є вивчення законів та закономірностей функціонування і розвитку економіки країни у взаємодії з ін. країнами та виявлення ситуації, що склалась у соц.-ек. розвитку країни на основі використання показників, що об’єктивно відображають процес відтворення.
Серед альтернативних поглядів на сутність НЕ виділяють 3 найбільш ґрунтовні:
Класики ототожнювали НЕ з нац. ринком;
У марксизмі НЕ розглядалась як сис-ма вир-чих відносин, з приводу в-ва, розподілу, обміну і споживання результатів дія-сті людей;
Ордолібералісти, НЕ розглядали як народне господарство країни.
У сучасному визначенні змісту НЕ синтезуються всі три підходи.
Історично НЕ формується з утворенням централізованих держав та витісненням натур. форми в-ва товарною.
Об’єктом НЕ є економіка країни в цілому, а не тієї чи ін. національності, що має ознаки ек. сис-ми (загальне) та власні особливості і принципи розвитку (особливе).
До суб’єктів НЕ відносяться інституційні одиниці, які поділ. на дві групи:
Юридичні особи:
корпорації (квазікорпорації);
некомерційні організації (ринкові, не ринкові);
органи держ. управління;
Фізичні особи (групи осіб у формі домашніх гос-в).
Охарактеризуйте тріаду «етнос-нація-народ» з точки зору впливу на державотворення
Основним інтеграційним чинником в процесі нац. державотворення є етнічний чинник (виключення – Швейцарія, Бельгія). За даними ЮНЕСКО в світі існує від 4 до 6 тис. етносів, з яких націями вважають 800 та нараховуються 252 держави.
У тріаді «етнос-нація-народ»:
1. Етнос – це продукт соціо-культурного, етно-демографічного розвитку. Не кожна етнічна група є національною, хоча кожна національна – є етнічною.
2. Нація – це явище політичне. Етнос стає нацією лише тоді коли в нього виникає стійка потреба в ек., психологічному, культурному самовизначенні.
Системоутворюючі ознаки нації:
а) спільна територія;
б) спільний координаційний центр (інститут держави);
в) спільність ек. життя (законодавство);
г) спільність психологічного складу;
д) суверенітет;
е) нац. свідомість та ідеологія.
Розрізняють два поняття нації:
нація-держава – до неї належать усі , хто є громадянами держави;
нація-народ – до неї належать тільки ті, хто споріднений з певним етносом.
3. Народ – правовий феномен, саме йому належить роль державоутворювальної основи.
3. Основні чинники формування та розпаду державних утворень
Розрізняють внутрішні та зовнішні чинники державотворення:
Внутрішні:
- етнічна самобутність та неповторність;
- природна заданість до саморегуляції та самоствердження;
- природне середовище;
- генетично-культурно-історичний код;
2. Зовнішні:
- географічна ізольованість( Японія, Нова Зеландія, Австралія);
- відсутність експансії з боку сусідів;
- послаблення домінуючої ролі країни-метрополії;
- геополітичний компроміс країн-переможців у великих війнах;
Внутрішні і зовнішні чинники розпаду державних утворень:
1. Зовнішні:
- різку зміну природного середовища;
2. Внутрішні:
- дію людського фактору, зокрема відсутності нац. гідності та свідомості
4. Вплив німецької національної політекономії на формування національної економіки як науки
Основоположні принципи національної політичної економії викладено в праці Фрідріха Ліста «Національна система політичної економії». Ліст визнавав політичну економію наукою про складові державної політики, в основу якої покладено доктрину економічного розвитку окремої нації.
Ліст виводить основний об’єктивний закон розвитку суспільства: «…численні покоління, що настають одне за одним, поєднують свої сили, щоб досягти єдиної мети, і розподіляють у певному розумінні між собою зусилля, котрих потребує досягнення цієї мети».
Окремий напрям національної політичної економії – учення про народне господарство Німеччини – був об’єктом дослідження представників німецької історичної школи. Так само, як і Ліст, вони виходили з того, що ідеологія суспільного розвитку є первинною, визначає економічну політику, і отже, спрямовує розвиток економіки.
Бруно Гільдебранд не визнавав об’єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму. Він виділяє три фази еволюції людства: натуральне господарство, грошова та кредитна економіка, яка є вершиною прогресу економіки.
Формування нової історичної школи було покликане необхідністю теоретичного обґрунтування способів розв’язання соціальних проблем.
Проблема соціальної рівноваги розглядалась цією школою як необхідна умова економічного розвитку, а гарантом такої рівноваги мала бути держава.
Фундатори нової історичної школи, яка виникла в Німеччині в 70-х рр. ХІХ ст., Густав Шмоллер, Луйо Брентано і Карл Бюхер, орієнтуючись на проблеми сучасності, з самого початку взяли собі за мету створити в межах національної політичної економії особливу галузь - основи соціальної політики.
З поглядів Г. Шмоллера випливає логічний висновок: ретельне вивчення минулого культурного розвитку забезпечить культурну перспективу для розвитку майбутнього.
Зомбарт присвячував свої праці проблемам соціальної психології нації, дослідженню її впливу на економічну поведінку суб’єктів народного господарства. Він намагався показати на історичних прикладах, що капіталістичне суспільство виникає як наслідок психологічного прагнення людини до свободи економічної діяльності, духу підприємництва і новаторства, що забезпечують її збагачення.
В економічній літературі Зомбарта часто називають ідеологом нацизму,він стверджував, що нації зі свідомо сформованою психологією є сильнішими за ті, мораль яких формується стихійно, а тому вони мають право насильницьким способом насаджувати свою мораль, завойовуючи собі «життєвий простір».
Макс Вебер також присвячує свої праці (найвідоміша з яких «Протестантська етика і дух капіталізму») дослідженню морально-етичної природи суспільно-історичних процесів. Економічна діяльність розглядається як одна з багатьох форм виконання людиною своїх обов’язків перед Богом і суспільством. Тому необхідно виховувати в нації працьовитість, бережливість і прагнення збагачення.
Отже, ідеї старої та нової історичних шкіл мають виражений інституціональний характер.
5. Теорія соціального ринкового господарства: теорія та практика застосування
Концепція соціальної ринкової економіки бере свої витоки з різних шкіл та напрямів економічної думки:
соціальна школа Німеччини (рубіж ХІХ–ХХ століть) - дослідження соціальних суперечностей ринкової економіки і визначенням шляхів їх усунення засобами державно-монополістичного регулювання.
«технократизм» - встановлення такого «нового порядку», при якому керівництво промисловим виробництвом країни буде передано спеціальній «раді техніків», які будуть служити суспільству
засновник соціально-правової течії інституціоналізму Джон Коммонс був упевнений в необхідності створення уряду, який був би підконтрольним суспільній думці і здійснював демонополізацію економіки.
прихильник технологічного детермінізму Джон Кеннет Гелбрейт вважав за необхідне змінити цільове спрямування виробництва з максимізації прибутку до підтримання постійного економічного зростання тим самим висловлював ідею щодо соціальної спрямованості ринкової економіки.
Однією із широко розповсюджених соціальних концепцій ринкової економіки є учення про «державу добробуту». «Держава добробуту» розглядається як один із компонентів «змішаної державно-приватної економіки».
«Держава добробуту» - держава, яка визнає за усіма громадянами право отримувати соціальні послуги, яка служить органом захисту індивіда від життєвих мінливостей та нещасть.
Найбільш завершену форму ідеї соціальної підтримки та взаємодопомоги отримали у теорії «соціального ринкового господарства».
Першим це поняття ввів професор Альфред Мюллер-Армак, який дав йому таке визначення: «Сенс соціального ринкового господарства полягає в тому, що принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання». Згідно з його концепцією, державна економічна та соц. політика покликана вирішувати два головних завдання:
по-перше, інституціональне гарантування конкуренції, контроль над монополіями, що дозволить конкуренції діяти в інтересах споживачів; по-друге, забезпечення такого розподілу національного доходу, який виключає надмірне збагачення на одному полюсі і злиденність на другому.
Формування теорії соціального ринкового господарства відбувалось на основі ордолібералізму, філософія якого характерна для представників середнього класу, який є носієм ціннісних настанов: повага до власності; принципі змагання у сусп та екон житті; готовності до ризику при впровадженні нового; додержанні громадянами моральних і правових норм; чесність; відданість своїй професії; ощадливість; передбачливість; повага до законів і державної влади.
Представники фрайбурзької школи Вальтер Ойкен та інші під час своїх досліджень дійшли висновку, що ні центрально-кероване, ні ринкове господарство не спроможні забезпечити господарський розвиток. В якості ідеального господарського ладу вони пропонують „конкурентний порядок" в якому існує повна конкуренція, а державне втручання жорстко обмежено.
Основоположники кельнської школи А. Мюллер-Армак та Людвіг Ерхард дали основне визначення соціального ринкового господарства та розробили комплекс конкретних економіко-політичних заходів щодо адаптації ринкової економіки до вирішення соціальних проблем.
Основними елементами структури соціального ринкового господарства є:
конкурентний лад, який базується на приватній власності,
ринок, який є регулятором суспільного господарства,
господарюючі суб'єкти - домогосподарства, підприємства, організації тощо;
держава, яка створює нормативно-правову базу, сприяє зміцненню конкуренції, забезпечує функціонування ринку та підтримує соціальне вирівнювання.
Базовими цілями соціального ринкового господарства для Німеччини стали:
1. Досягнення високого добробуту на основі конкуренції, економічної свободи, повної зайнятості та свободи зовнішньої торгівлі.
2. Забезпечення стабільності цін.
3. Підтримка і розвиток соціального забезпечення, соціальної справедливості, створення умов для соціального прогресу.
Для реалізації концепції соціального ринкового господарства було проведено:
валютну реформу конфіскаційного характеру;
господарську реформу на основі лібералізації цін;
впроваджено план Маршалла.
Ці заходи дозволили вже в 1948 році досягнути довоєнного рівня виробництва, а результати впровадження соціально-економічних реформ отримали назву „німецького економічного дива".
Основними складовими «німецького економічного дива» стали:
особливість менталітету німецького суспільства;
сприятливе поєднання соц.-ек. та політ. умов відбудови ринк. гос-ва;
вибір правильної стратегії соціально-економічних перетворень.
Практичне втілення ідеології соціального ринкового господарства належить Л. Ерхарду, який довів, що соціальний розвиток неможливий без економічного прогресу, ефективної зайнятості, збалансування державного бюджету, соціального спрямування податкової політики та посилення державного регулювання всіх сфер суспільства.
6. Інститути: сутність, види, роль та функції в національній економіці
Найважливішим чинником ек. роз-ку є наявність необх. набору інс-тів, які визначають можливості і обмеження суб’єктів ек. д-сті.
Етимологія поняття інститут:
- старий інституціоналізм – інститути – це зразки і норми поведінки, а також стереотипи мислення, які впливають на вибір стратегії господарського суб’єкта;
- новий інституціоналізм – інститути – це закріплені правом та орг-ціями звички,норми і традиції, що становлять основу упорядкованого розвитку елементів та підсистем певного сус-ва;
- обмежений підхід – інститути – це функціональні органи сус-ва, а також – с-ма юрид.норм;
- розширений підхід – сук-сть формальних та неформальних норм, цінностей, правил, які фактично чинні в сус-ві, та які більшість прийняла як керівництво до дії «+» обмежений підхід;
Інститутом за Д. Нортом є:
1. «Правила гри» в сус-ві;
2. Створені людиною обмеження, що організовують взаємини між ними;
3. Механізми, що забезпечують виконання правил, норм поведінки.
Види інститутів:
Формальні – стали обов’язковим правилом для суб’єктів господ-ння:
- політичні – визначають владну ієрархічну стр-ру сус-ва, способи ухвалення рішень і контролю ( диктатура, демократія);
- економічні( власності, конкуренції, под.-ків, грошей);
- правові( с-ми контрактації);
2. Неформальні – форми взаємодій, що існують в реальному житті, але у правовій практиці не узаконені;
3. Примуси до виконання, які здійснюються через:
1.Внутрішнє самозбереження суб’єкта( переконання, менталітет);
2. Загрозу покарання за порушення відповідальних правових норм;
3. Прямі сус-ні санкції чи держ. насильство;
Неформальні інститути є своєрідним продовженням і роз-ком та модифікацією форм інст.-тів:
Легальні( культура, традиції, мораль, релігія);
Тіньові( кримінальні, некримінальні);
Роль інститутів:
створюють каркас екон. с-м і впливають на їх функц-ння;
- розв’язують проблеми координації суб’єктів сус-го відтворення;
- зменшують невизначеність вибору в умовах недостатньої і асиметричної інф-ції в ек-ці;
- визначають умови і можливості функц-ння економ. законів;
- забезпечують форми екон. поведінки суб’єктів і реалізац. їх економ. інтересів;
Функції інст.-тів:
- координація дій і регул-ння поведінки суб’єктів господарювання- інститутам властива с-ма стимулів( позитивні, негативні), без якої вони не можуть існувати;
- мінімізація трансакційних витрат;
- інст-ти забезпечують передбаченість.

Інституційне середовище: сутність та індикатор ефективності.
ІС – це чіткий, упорядкований набір інститутів, що визначає обмеження для екон суб»єктів, які формуються в межах тієї чи ін. с-ми координації госп д-сті.
Елементи ІС:
інститут суб’єкти – д-ва, п-во, орг.-ції, домогосподарство, індивід, групи індивідів
інст. об’єкти – правила, норми,що регламентують, обмежують і регулюють д-сть суб’єктів госп-ня та їх агентів
інст. механізм – це процес реалізації та дотримання інститутів. Його викор для встановлення правил гри (інст. обєкти), а інст. Суб’єкти викор щоб забезп-ти дотримання цих правил.
Ефективність ІС та його вплив на НЕ тісно пов з поняттям «трансакційні витрати».
Трансакційні витрати в широкому розумінні – це ціна, яку сплачує кожна екон с-ма за недосконалість власних ринків.
Рональд Коулз у роботі «Природа фірми» (1987) визначив трансакційні витрати як витрати функціонування ринку.
У вузькому розумінні трансакційні витрати – це витрати, які виникають на перед-контрактній стадії (ex ante) та після-контрактній стадії (ex post)
Процес формування базисних інститутів в трансформаційному періоді
Базисні інститути НЕ:
економічні, політичні (в т.ч. правові), соціальні інститути (інститут д-ви, права, грошей, власності тощо);
спільні для усіх економік, проте конкретні форми їх прояву можуть видозмінюватись і впливати на форм-ня різних моделей НЕ;
визначають домінуючий тип екон с-м, оскільки вони визначають ключові правила зд-ня госп д-сті.
Своє формальне закріплення базисні інститути отримують в правових інститутах.
Ґрунтовний підхід до аналізу базисних інститутів дає концепція інститут матриць.
Інст. матриця – це стійка, що склалась історично, с-ма базових сусп. інститутів, яка обумовила появу перших д-в та визначила розвиток усіх інших.
2 ідеальних типи інст. Матриць:
1) характерні риси Х-матриці:
- екон сфера: інститути перерозподільчої економіки, зокрема: інститут директивного план-ня;
- пол. сфера: інститути унітарного держ устрою (інститут диктатури, бюрократії);
- ідеологічна сфера: інститути комунітарної ідеології.
2) хар риси У-матриці:
- ек сфера: інститути ринк економіки;
- пол. сфера: інститути федеративного держ устрою (інститут демократії, гром с-ва тощо);
- ідеол сфера: інститути субсидіарної ідеології.
Для транзитивної економіки зміни інст. структури (перехід з Х-матриці до У) є першочерговим умовами ств-ня ефект ринку.
Д-ва як базовий інститут має акт. впливати на норми і правила поведінки екон суб’єктів.
Дуглас норт підкреслює, що інституції (офіц. правила) ств-ся швидше для того,щоб слугувати інтересам тих, хто займає позиції, які дають змогу впливати на форм-ня нових правил.
Інститути, з одного боку, є як породженням влади, так з іншого – його підґрунтям, вони є взаємозал та взаємообумовлюють існування один одного.
Інститути віддзеркалюють владу, а влада відз-є інст. структуру.
Специфікою переходу від адмін.-командної до ринкової ек-ки в Укр було таке:
формальні закони можуть бути змінені у відносно короткий термін, тоді як неформальні (традиції) змін-ся поступово.
Фун-ня ек-ки визначається держ устроєм, що фрмує екон закони.
В Укр сформовано базисні інститути НЕ: інститут д-ви, права, координаційний інститут, в екон сфері – інститути власності, грошей, податків; в ідеолог сфері піддається корекції процес форм-ня інституту громадянського суспільства.
Акт проблемою суч ІС Укр є: «інвентаризація» інститутів на предмет неохідності та досконалості для ефект фун-ня НЕ.
9. Вплив базисних інститутів економічної сфери на розвиток національної економіки
До базисних економічних інститутів ринкової економіки відносять:інститут ринку;інститут приватної власності та її захисту;інститут конкуренції та її забезпечення;інститут контрактації тощо.
Інститут українського ринку характеризується складною, суперечливою комбінацією формальних свобод і неформальних деструктивних обмежень (бюрократичних, інфраструктурних, монополістичних, кримінальних), що роблять чинні ринкові відносини деякою моделлю «псевдоринку».
На початку трансформаційних перетворень урядові аналітики справедливо вважали, що інститут приватної власності має ключове значення і звідси дійшли висновку про прискорення процесу роздержавлення і приватизації.
Приватизація сама по собі не розв'язує зазначені проблеми та не створює приватну власність. Тому постало питання розвитку інститутів, що є похідними від неї:
інститути підприємництва;
визначення чітких формальних правил щодо створення та функціонування економічних організацій;
запровадження конкурентних засад у бізнесі;
захист державою контрактних відносин.
Інститут приватного підприємництва також не виконує своїх «суспільних обов'язків» бути генератором економічного зростання, виразником єдиної довгострокової стратегії піднесення економіки країни та її входження у світове економічне й політичне співтовариство.
В Україні у перехідний період владою приймались рішення не на користь підприємництва, а концентрувались зусилля на перерозподілі державної власності та відтворенні бюрократичного механізму протидії бізнесу. За умов інституційної кризи спостерігається різке погіршення якості захисту прав власності, що є потужним чинником невизначеності в очікуваннях суб’єктів господарювання: реприватизація 2005 р., «рейдерство».
Процес контрактації представляє собою необхідні формальні правила, що дозволяють окреслити умови контрактів, процедури їхнього виконання, створюють можливості для розв'язання суперечок, встановлюють потенційні можливості відшкодування у разі порушення контрактів та розв'язання конфліктів у випадках непередбачуваних ситуацій ex post.
За Дж. Хіксом, основною потребою, яка є характерною для торгівельної економіки є потреба у захисті власності і її потрібно розуміти не стільки як захист власності від насильства, скільки необхідністю чіткого визначення прав власності.
Гіпотетично можна спробувати скласти контракт, в якому передбачити усі прогнозовані проблеми,проте в реальному житті зробити це майже неможливо, тому виникає необхідність у функціонуванні контрактних правових або квазіринкових інститутів.
Специфікація прав власності – це визначення суб’єкта власності (хто володіє?), об’єкта власності (що є предмет власності?) та спосіб наділення власності.
Причини, які заважають розвиватися механізму специфікації і захисту прав власності в Україні:
- Неефективне законодавство. Ефективне законодавство вимагає відповідних трансакційних витрат на утримання судів, арбітражу, інституту судових виконавців і, головне, створення відповідних законів та кодексів.
- Розрізненість правового регулювання. Необхідною умовою функціонування ринку у частині специфікації прав власності є єдність, системність і цілісність правового регулювання.
Основна вимога, що висувається до правової інфраструктури, яка регулює відносини власності, є відсутність «прогалин».
Закони та підзаконні акти повинні забезпечувати можливість рішення будь-якого питання специфікації прав власності у відповідності до встановлених норм. При цьому закон повинен бути конкретним, мати норми, виконання яких забезпечується відповідними правовими засобами.
10. Вплив базисних інститутів політичної сфери на розвиток національної економіки
До базисних політичних інститутів відносять:
громадянське суспільство;
демократія;
свобода.
Громадянське суспільство - це система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку.
Основні структурні складові громадянського суспільства:сім’я;різноманітні громадсько-політичні, професійні, конфесійні та інші спілки, організації, об’єднання, асоціації;університети;церкви;громади, зацікавлені групи тощо.
Загалом такі інститути займаються відтворенням людини, трансмісією з покоління в покоління соціального досвіду.
Демократична політична система та ринкова економіка, які діють як одне ціле створюють таке інституційне середовище, яке забезпечує достатній рівень свободи та мотиваційні стимули для самореалізації особистості.
Демократія - це форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут.
Перші прояви демократії спостерігались ще у примітивних суспільствах періоду родового ладу.
Основними ознаками демократичності суспільства та принципами демократичного розвитку країни вважаються такі: додержання прав людини та їх пріоритет над правами держави; конституційне обмеження влади більшості над меншістю; повага до прав меншості на власну думку і вільне її вираження; верховенство закону; поділ влади та ін.
Процес демократизації суспільства безпосередньо впливає на економічний розвиток країни, оскільки:
демократія означає свободу здійснення підприємницької діяльності. Свобода підприємництва - це рушійна сила, що може підтримати ріст всієї економіки.
демократія забезпечує основу для ефективної економічної політики. Демократичний порядок і ринкова дисципліна - базові складові довгострокового зростання. Демократія означає організацію і правила, але крім того, вона означає культуру і поведінку.
Необхідною умовою розвитку ринкової економіки є наявність економічної демократії.
Основою економічної демократії є право людини на вільну працю.
Загальне і специфічне. Загалом розвиток демократії можливий лише за достатньо високого рівня життя населення країни. В Україні перші економічні та політичні реформи з «побудовою» ідеології демократичного суспільства призвели до формування так званої економічної та політичної анархії.
Антиподом демократизації суспільства є його бюрократизація. Бюрократія є невід’ємним елементом ієрархічних систем будь-якого рівня; це є система управління і регулювання, що базується на розмежуванні владних повноважень з метою формування єдиного управлінського центру для координації усіх елементів та взаємозв’язків у системі суспільних відносин.Бюрократизм: -надмірне зловживання владними повноваженнями, концентрація їх в окремих руках та привласнення так званого адміністративного ресурсу, ренто орієнтованість державних чиновників; -орієнтація нижчих ланок апаратного управління і влади на бездіяльність, «формальне» виконання наказів або імітацію їх виконання у разі виникнення ризику відповідальності.
Бюрократизація виникає як реакція на: відсутність реальної демократії в суспільстві; надмірну централізацію існуючої системи державної влади; егоїзм корпоративних інтересів чиновників;
домінування адміністративних методів управління;
низький рівень культури, моралі; поглиблення кризових явищ в суспільстві тощо.
З поняттям демократії тісно пов’язане поняття свобода. Економічна свобода - це свобода економічних суб'єктів привласнювати різні об'єкти власності, вибирати сфери прикладання своїх знань, здібностей у межах різних типів власності та організаційно-правових форм господарювання, а також способів придбання ресурсів, розподілу доходів, споживання благ.
Складовими економічної свободи є: економічна самостійність; економічна відповідальність; економічна рівноправність.
Економічна свобода і свобода економічного вибору не означають економічної анархії та авантюризму. Вони обмежені формальними та неформальними інститутами (нормами чинного законодавства, етики, моралі тощо).
Показник, який оцінює рівень економічної свободи в країні - індекс економічної свободи (ІЕС). Вимірюється у відсотках у діапазоні від 0 до 100, де мінімальному значенню відповідає найнижчий ступінь економічної свободи. У 2010 р. Україна посіла 162 місце з 179 досліджуваних країн (43 місце з 43 країн Європейського регіону) з показником 46,4 і була віднесена до репресивних країн.
11. Проблеми та наслідки трансплантації нових інститутів
Суч. інституційне середовище України сформ. в процесі трансплантації (імпорту) інститутів.
Проблеми імпорту інститутів:
- розбіжності поглядів щодо реальної ефективності інститутів;
- суперечності, які виникають між новим інститутом та існуючим інституційним середовищем;
- наслідки впровадження інститутів різні для соц. груп – високі трансформаційні витрати;
- не розроблена теорія та практика впровадження інститутів.
Негативні наслідки імпортування інститутів:
- парадокс передачі – виграє країна-експортер;
- імпорт «занадто» передових інститутів, які не приживаються (система аудиторського контролю);
- «позаплановий» імпорт неефективних інститутів ( інститут корупції, тіньові сфери);
- ефект бумеранга для країни експортера при частковій або повній втраті контролю.
12.Інституційна пастка: сутність, форми прояву та наслідки для національної економіки.
Інституційна пастка – неефективна стійка норма (неефективний інститут), яка має самопідтримуючий механізм:
* промисловість – неефективні п-ва – під захистом держави, а ефективні – захищають від держави;
* бартер, неплатежі, «сірі» схеми, списання боргів;
* тіньова економіка, корупція.
Тінізація – певний неявний суспільний договір, за яким недостатня ефективність, а інколи й шкідливість формальних інститутів компенсується послабленням вимог щодо їхнього виконання.
Корупція – це угода між організаціями і фізичними особами, яка зменшує трансакційні витрати клієнта порівняно зі звичайними за даних інституційних рамок, порушуючи формальні і неформальні обмеження, збагачує агента, але не має надійних інституційних механізмів забезпечення.
Інституційна незабезпеченість:
- відсутні ефективні механізми дотримання;
- відсутня чітко визначена ціна.
13.Чим пояснюються надмірні трансакційні видатки в економіці України.
Поняття трансакційних витрат є новим для української наукової думки. Воно не так давно привернуло до себе увагу вітчизняних учених.
Значну увагу до розгляду поняття трансакційних витрат зумовлено тим, що тільки на його основі можна розглянути ті види витрат , що належать до категорії трансакційних, та, відповідно, розробити способи оцінки величини витрат і визначити їх вплив на ефективність діяльності підприємства.
Трансакційні витрати є невидимими, неочевидними витратами. Вони сховані між іншими накладними витратами підприємства та витратами періоду. Але незважаючи на невидимість, трансакційні витрати можуть впливати на рівень витрат та фінансові результати, на собівартість одиниці продукції і, зрештою, на цінову конкурентоспроможність підприємства.
Трансакційні витрати є необхідним та обов’язковим атрибутом ринкових відносин завдяки їх соціально-економічній природі. Трансакційні витрати в цілому визначаються як витрати економічної взаємодії, у яких би формах вона не протікала.
Оцінка трансакційних витрат є важливою передумовою функціонування підприємств у ринкових умовах. Така оцінка є багатовимірною, що зумовлюється численними напрямами використання її результатів. Результатами оцінки трансакційних витрат можуть користуватися не лише внутрішні користувачі підприємства, але й зовнішні.
Практично всі види трансакційних витрат є високими на підприємствах України. Незважаючи на це в теорії та практиці обліку і менеджменту вони практично не досліджуються. В бухгалтерському обліку відсутнє визначення трансакційних витрат та їх класифікація. Це доводить необхідність здійснення наукових досліджень в напрямку вдосконалення методології бухгалтерського обліку щодо витрат.
Дослідження початкового етапу облікового процесу трансакційних витрат їх первинного обліку доводить, що чинна система документування не дає можливості отримати чи відокремити інформацію про них, що в подальшому призводить до неможливості окремого аналітичного та синтетичного обліку трансакційних витрат, та до зниження ефективності управлінських рішень, пов’язаних з ринковою взаємодією.
До теперішнього часу надмірні трансакційні витрати в Україні пояснюються не стільки відсутністю в економічних агентів досвіду функціонування в ринкових умовах, скільки значними регулятивними бар’єрами та владою бюрократії, що зацікавлена у збереженні власної ренти, а не у прозорому і стабільному інституціональному середовищі.

14. Теорія економічного порядку
Економічний порядок-сукупність усіх правил, які стосуються організаційної будови національного господарства та усіх процесів, які у ньому проходять, а також сукупність установ, які регулюють і управляють НЕ та надають їй певної організаційної форми.
Завдання ек. порядку:
1)створення та забезпечення здатності економіки до функціонування
2)цілеспрямована координація ек д-ті
3)суспільно-політичне завдання
Теорія ек порядку
Нім ек. Ламберт Хайнц виділяє наступні моделі економічного порядку
1)Авторитарна модель-базується на прийнятті управлінських рішень у односторонньому наказовому порядку та між особових відносинах.
Вимагає наявності:
-носіїв ек рішень,які несуть повну відповідальність за розвиток суспільства
-розгалужену бюрократичну систему
-певний зворотній зв'язок при виконанні наказів у вигляді безперечного підконтрольного дотримання.
Переваги моделі:
-неможливість соц-ек експлуатації, додана вартість злишається у її виробника
-відсутність ек. кризи внаслідок пової зайнятості та стабільної грошової си-ми.
-наявність можливості довгострокового планування
Головні проблеми авторитарної моделі:
-проблема визначення соц-ек уподобань н-ня
-проблема швидкого реагування на ек процеси
-проблема досягнення максим ефекту ек-ки
-проблема досягнення техн. прогресу
2)Ринкова модель-базується на прийнятті управлінських рішень відповідно до наявних ресурсів з метою досягнення максимального ефекту.
Для забезпечення її функціонування необхідно:
1)приватна власність
2)свобода вибору в усіх її проявах
3)обмеженість держ втручання
4)конкурентні відносини
Переваги моделі:
1)децентралізація ек влади
2)можливість задоволення більшості потреб нас-ня відповідно до мінливого попиту
3)орієнтація на НТП
Основні проблеми:
-необмежене прагнення до прибутку
-неможливість забезпечення соціального захисту
-неможливість управління всією ринковою системою з метою забезпечення її саморегулювання.
3)Виборна модель-базується на тому, що управлінські рішення приймає більшість на основі демократичних виборів.
Для її функціонування потрібно демократичне с-во,яке здатне зробити свій свідомий вибір та впровадити його у життя.
Основні проблеми:
-парадокс Ерроу
-необхідність здійснення захисту меншості
-проблема інформованості та компетентності більшості
У сучасному світі не існує країни з ідеальним дотриманням певної моделі ек порядку.
Кожна країна під час свого розвитку формує власний ек порядок, спираючись як на загальнолюдські цінності так і на потреби с-ва.
Крім цього суп розвиток не обмежується і не визначається лише ек порядком.Важливу роль для с-ва відіграє соц порядок.
Соціальний порядок-сукупність інститутів, які регулюють соціальний стан індивідів та груп у с-ві, а також ек обґрунтовані соціальні відносини між членами с-ва.
Головні завдання соціального порядку полягають у забезпеченні:
соц злагоди
соц справедливості
соц захисту
гарантування дотримання мінімальних соц стандартів.
У кожній моделі ек порядку є свої соц проблеми:
-проблема розподілу доходів та майна
-проблема ек влади
-проблема додаткових соц витрат
-проблема розподілу шансів на життя та розвиток особистості.
Прикладом найгармонічнішого поєднання ек та соц порядків єх соц ринкове господарство.
Економічна система: сутність та класифікація
Економічна система - це особливим чином упорядкована, скоординована система зв’язку елементів економіки, що утворюють економічну структуру суспільства.
Основними елементами економічної с-ми є:
1. механізм узгодження діяльності суб’єктів господарського життя. Розрізняють три основні начала організації господарського життя: ринковий механізм; об’єднання ділових одиниць та власників різних ресурсів і продуктів: трудові спілки, об’єднання промисловців тощо; держава.
2. механізм розподілу і перерозподілу створеного національного продукту.
3. механізм реалізації власності на виробничі ресурси та виготовлені життєві блага. Держава створює правову базу, визначає права власності та способи їх захисту.
4. грошовий механізм
5. соціальний механізм (механізм найму та звільнення працівників, допомоги по безробіттю, соціального захисту і соціального страхування) тощо.
Економічні системи суспільства мають кілька класифікацій:
За типом власності на засоби виробництва (формаційний підхід):
Первіснообщинний лад - економічна система первісної общини базувалась на спільній власності.
Рабовласницький лад - рабство означало перехід до приватної власності в її абсолютній формі.
Феодалізм - розвинув приватну власність в абсолютній формі і в той же час послабив її абсолютний характер.
Капіталізм - за капіталістичного господарювання, щоб організувати виробництво матеріальних благ, власник засобів виробництва повинен купити робочу силу (фізичні і розумові здібності особи), а не людину.
Соціалізм - концепція ідеального суспільства: безкласове суспільство, усуспільнена власність на засоби виробництва та результати праці, рівний розподіл національного багатства, відмова від послуг вартості, всебічний розвиток продуктивних сил суспільства.
За структурно-управлінським аспектом розвитку економіки: ринкова та неринкова економіка (найбільш розповсюджена класифікація).
За ступенем індустріально-економічного розвитку розрізняють: доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне суспільство (інформаційне, знаннєве) - технократичні концепції розвитку суспільства.
Інституціональний напрям розглядає розвиток економічних систем та окремих типів національних економік як комплекс економічних відносин між господарськими одиницями та економічними агентами, що розвиваються під впливом економічних, політичних, соціальних, екологічних, культурних, географічних та інших інституціональних і природно-соціальних чинників.
Залежно від розвитку людської цивілізації (цивілізаційний підхід) розрізняють такі стадії розвитку економічних систем:
1 група - доіндустріальна, індустріальну та постіндустріальна цивілізація;
2 група – традиційну, ліберальна та демократична цивілізації;
3 група - постійний пошук шляхів формування єдиної світової цивілізації. ,
Природа та механізм формування економічної системи
У вітчизняній економічній науці існують два діаметрально протилежних підходи щодо визначення природи економічної системи та механізму її формування.
1. економічна система є похідною від цінностей суспільства та типу політичного правління.
2. цінності і політичне правління як елементи надбудови є похідними від економічної системи.
Прихильники першого підходу вважають, що існують кілька прототипів цінностей, форм політичного правління та економічних систем, кожен з яких має свої переваги та недоліки.
Цінності як система переконань відображають національну ментальність. За критерієм значущості розрізняють:
індивідуалістсько-конкурентні – кожна особистість розглядається як унікум, яка шукає шляхи до самовираження та самореалізації;
групово-кооперативні – особа розглядається як частина Всесвіту й частинка суспільного ладу.
егалітарно-колективістські – людина розглядається як частина колективної сутності (Платон, Томас Мор, Томазо Кампанела, Карл Маркс).
Політичне правління – певна система політичних інституцій та процедур. Форма політичного правління відбиває те, хто насправді ухвалює рішення і керує суспільством:
противага (боротьба за владу) – представницький уряд з однією партією при владі та з однією або кількома в опозиції (США, Канада, деякі англомовні країни);
колегіальність (співпраця при владі) – рішення ухвалюють представники в уряді від різних груп виборців. Така влада є демократичнішою за владу типу противаги;
унітарна влада – абсолютизм, автократія, деспотія, диктатура. Причини концентрації влади різноманітні, але наслідок однаковий – насильницьке усунення своїх політичних опонентів.
Цінності та форми політичного правління визначають основні способи організації економіки (таблиця) За цим підходом, економічний механізм є наслідком розвитку соціокультурних та політичних реалій і процесів.
Цінності

Форми політ правління

Екон с-ма

індивідуалістсько-конкурентні
+
Противага (боротьба за владу)
=
Капіталізм (вільне підприємництво)

групово-кооперативні
+
колегіальність (співпраця при владі)
=
С-ма узгодженого вільного під-ва

егалітарно-колективістські
+
унітарна влада
=
Адмін-команд ек-ка


Прихильники другого підходу пояснюють характер економічної системи на підставі взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, серед яких визначальними є відносини власності на засоби виробництва. Найбільш розповсюдженою є класифікація економічних систем за структурою господарського механізму:
адміністративно-командна з відповідним планово-державний механізмом регулювання;
ринкова з відповідним ринковим механізмом регулювання.
Адміністративно-командна економічна система ґрунтується на системі централізованого директивного планування, яка є антиподом економічної свободи. Економічні системи командного типу існували переважно в країнах, де при владі були ортодоксально ліві політичні сили. Планово-державний механізм - це жорстко централізоване, тотальне державне управління соціально-економічним розвитком країни на основі директивного плану.
Ринковий механізм - форма організації суспільного виробництва, яка базується на принципах вільного ціноутворення, конкуренції, вільного і стихійного переливу капіталу між галузями, вільної взаємодії між попитом і пропозицією.
Планово-директивний механізм регулювання економіки: сутність, переваги та недоліки
Планово-державний механізм - це жорстко централізоване, тотальне державне управління соціально-економічним розвитком країни на основі директивного плану.
Переваги механізму:
концентрує ресурси, зусилля і можливості для швидкого вирішення певної проблеми;
забезпечує швидкі структурні зрушення, здатний успішно виконувати прості завдання;
надає можливість передбачити й усунути негативні екстерналії;
надає можливість підтримувати й розвивати некомерційний сектор (соціальну інфраструктуру);
гарантує певний соціальний захист населення (зайнятість, освіту, визначений мінімальний рівень доходів тощо).
Недоліки механізму:
пригнічує економічну свободу, виключає приватну ініціативу, конкуренцію;
обумовлює монополізм держави, диктат виробника, який веде до затратності економіки, породжує хронічний дефіцит товарів тощо;
не стимулює НТП та інновації в економіці;
породжує бюрократизм, волюнтаризм, філософію утриманства, корупцію, паразитизм, тіньову економіку;
забезпечує неефективне та нераціональне використання ресурсів та ресурсомістке виробництво;
забезпечує низький життєвий рівень населення.
Найуспішнішими для планово-державного механізму в СРСР були 50-ті роки, однак благотворний ефект повернення до елементарних принципів ціноутворення і матеріального стимулювання був нетривким і до початку 60-х років фактично знівельований. У 60-х роках утвердилися екстенсивні тенденції у розвитку економіки, які призвели до формування «економіки дефіциту». Були спроби проведення реформ, однак вони мали «косметичний характер». 70-ті роки ХХ ст. отримали назву «застійних» за те, що темпи економічного зростання не відповідали наявному виробничому потенціалу. Країна не нарощувала, а знижувала темпи руху вперед, економіка вступила у період стагнації.
Ринковий механізм регулювання економіки: сутність, переваги та недоліки
Ринковий механізм - форма організації суспільного виробництва, яка базується на принципах вільного ціноутворення, конкуренції, вільного і стихійного переливу капіталу між галузями, вільної взаємодії між попитом і пропозицією.
Це найоптимальніший спосіб регулювання економічних відноси між людьми, оскільки вони виступають у цих відносинах рівноправними, вільними від будь-якого тиску, вони не здатні впливати на об'єктивні закономірності розвитку ринку (принципи економічної свободи і демократії).
Мета ринкового регулювання - це забезпечення максимального взаємоузгодження інтересів усіх агентів ринкових відносин у певній економічній системі суспільства та прагнення утримувати рівновагу.
Переваги механізму:
автоматичний регулятор економіки;
забезпечує збалансованість попиту і пропозиції;
оперативно реагує на зміну потреб (кон’юнктуру) і сприяє їх задоволенню;
стимулює підприємницьку активність, постійний пошук;
сприяє ефективному розподілу ресурсів у галузях і сферах економіки;
сприяє підвищенню ефективності господарювання.
Вади механізму:
ринок не може попередити монопольні тенденції в економіці та швидко реагувати на їх зміни;
ринок повільно реагує на потребу в докорінній структурній перебудові економіки, яка вимагає великих витрат і не дає швидких результатів;
циклічні коливання за умов дії лише ринкового механізму носять довготривалий характер і економіка важко піддається вирівнюванню, що спричиняє такі явища як безробіття та інфляція ;
ринок досить часто призводить до нерівномірного розподілу доходів (крива Лоренця) та жорсткої стратифікації суспільства (індекс Джині);
виявляє руйнівну дію на навколишнє середовище (негативні екстерналії);
не забезпечує задоволення соціально-економічних потреб суспільства (наукових освітніх, культурних тощо).
Ці проблеми закладені в самій природі ринкового механізму, що діє в умовах відособлених між собою товаровиробників і споживачів. До того ж, їх плани досить часто не співпадають зі стратегією загальнонаціонального соціально-економічного розвитку.
Моделі змішаної економіки: види, сутність та особливості.
Національна економіка є комплексним феноменом, який поєднує взаємопов’язані загальні риси, притаманні всім економічним системам, особливі ознаки, характерні для економік певної групи країн, та унікальні риси, властиві виключно цій економіці.
Саме наявність вад ринкового саморегулювання обумовило посилення ролі держави в економіці, яка доповнює ринок, але не заміняє його. Це призвело до утворення змішаної економіки, яка функціонує на основі поєднання наступних механізмів:
ринковий механізм;
важелі державного регулювання економіки;
корпоративне управління;
інститут соціального партнерства (трипатризм).
Серед розвинутих країн за моделлю координації господарських процесів виділяються ті, що використовують ліберально-капіталістичну модель (США, Великобританія), та ті, що спираються на державно-корпоративну модель (Німеччина, Японія, Південна Корея).
Американська (англо-американська) модель – модель керованого вільного підприємництва. Географія моделі: США, Канада, Велика Британія, Ірландія, Австралії та Нової Зеландії. Основними рисами цієї моделі є:індивідуалізм (впевненість у собі, прагматичність тощо);обов’язок непорушності контрактного права;наполеглива праця;підприємництво;прагнення до наживи;свобода;представницька демократія.
Панівні традиції в країнах континентальної Європи:етатизм;колективізм;корпоративізм.
Етатизм - напрям політичної думки, який розглядає державу як найвищий результат і мету суспільного розвитку.
Індивідуалізм робить мешканців незалежними, матеріалістами (крайня форма прояву – анархізм). Колективізм же навпаки, робить їх залежними, вони прагнуть мати впевненість у завтрашньому дні, а тому готові підкорятися владній групі, до якої належать.
Корпоративізм – набір інститутів, які дозволяють громадянам мати в приватній власності засоби виробництва, прагнути корисності та прибутку на ринках за умови підкорення контролю з боку колективу та виконання свої обов’язків перед ними.
Механізми регулювання економічної системи країн континентальної Європи:
конкурентна ринкова основа, яка базується на приватній власності;
державне регулювання - здійснюється соціал-демократичними методами, без централізованого планування;
корпоративістські обов’язки.
Німецька модель (неоліберальна) отримала назву “соціальне ринкове господарство”. У ній переважають ринкові інструменти регулювання, створена досить потужна система соціального захисту населення.
Шведська модель (скандинавські країни, окремі елементи її використовують в Іспанії, Португалії, Греції) характеризується соціальною спрямованістю державної політики, яка переслідує скорочення майнової нерівності.
Скандинавська модель, яку називають «економікою узгоджень», має особливі риси. Концепція „економіки узгоджень" розроблялась для країн Скандинавії на базі спеціальних економічних досліджень з урахуванням національної специфіки цих країн та тенденцій розвитку. Ця концепція виходить з факту появи синергічного ефекту від раціонального поєднання ринкового саморегулювання, державного втручання та корпоративної координації сучасної економіки («раціональна змішаність»), що проявляється у появі механізмів переговорного характеру узгодження. Вони, на думку західних вчених, зможуть вирішити проблему стабільності економічних систем на макрорівні та макрорівні.
Японська модель. Ринкова система Японії більшою мірою, ніж в інших країнах, ґрунтується на національних традиціях. Тільки завдяки особливим національним рисам японців, вплив на які справив синтоїзм, відбувався прискорений розвиток Японії.
Економічна система нових індустріальних країн у 50-60-х роках ХХ ст. характеризувалась значною роллю державних інституцій та державного сектору. У багатьох країнах була реалізована концепція етатизму (масштабне втручання держави в економіку) в поєднанні з політикою сучасного меркантилізму.
Китайська модель. Китай у даному аспекті є державою, що формально базуючись на принципах комунізму і соціалізму будує реальну соціалістично-ринкову економіку.
В економічній політиці Китаю принципи планомірності і жорсткого державного контролю за економічною діяльністю органічно поєднуються з принципами вільного ринку. Для Китаю як і інших азійських країн (колишні командні та традиційні економіки) проблеми економічного розвитку при формуванні сучасних змішаних систем полягають у вирішенні наступних проблем:
подолання екстенсивного характеру економічного зростання;
пошук швидких шляхів вирівнювання економічних диспропорцій, що пов'язані з низьким стартовим рівнем розвитку;
визнання активізації розвитку освіти і науки рушієм сталого економічного зростання нації;
подолання ідеології закритої економіки і перехід до відкритої системи господарювання.
Отже, моделі національних економік формуються з урахуванням світових надбань практики господарювання і враховують власні особливості розвитку: історичні, політичні, демографічні, екологічні, природні, соціально-культурні, психологічні тощо. Їхня структура є відображенням діалектичної взаємодії загального (моделі економічних систем) та специфічного (їх прояви в окремих країнах) економічного розвитку суспільства.
20. Перехідна економіка: сутність, ознаки та завдання.
Перехідна економіка – особливий проміжний тип економічної системи, у якій старі методи управління вже не діють, а нові важелі ще належно не працюють.
Історично виділяють такі перехідні періоди:
1)від аграрного до індустріального суспільства;
2)від індустріального до постіндустріального суспільства;
3)від феодалізму до капіталізму;
4)від капіталізму до адміністративно-командної системи;
5)від адміністративно-командної системи до ринкової економіки.
Розрізняють 2 моделі перехідного періоду:
1)традиційна перехідна економіка(перехід від натурального господарства до ринкової економіки);
2)перехідна економіка нового типу(трансформація адміністративно-командної системи у ринкову): країни соціалістичного табору.
Перехідну економіку в пострадянських країнах характеризує:
1)глобальність змін (механізми регулювання, форми власності, мотивації, пріоритети…);
2)нестійкість перехідної економіки – постійний пошук шляхів економічного розвитку;
3)оригінальність, специфічність, історичність перехідної економіки;
4)трансформаційні негативні шоки;
5)виключення повернення до старої системи;
6)складність аналізу процесів перетворення.
В трансформаційному періоді перед країною постають наступні завдання:
1)боротьба з високою інфляцією;
2)лібералізація економіки (зміна ролі держави);
3)боротьба з міжнародною конкуренцією та внутрішньою монополізацією;
4)боротьба з всезростаючим тіньовим сектором;
5)приватизація державного майна;
6)зміна правової системи з метою захисту прав приватної власності.
21.Охарактеризуйте відмінності радикального та еволюційного шляхів трансформації економіки.
Виділяють 2 шляхи переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки:
1)радикальний (“шокова терапія”). Центральна та Східна Європа.
2)еволюційний (градуалістичний).
Модель “шокової терапії”. Базується на ліберально-монетаристській концепції. Відповідно до цієї концепції пріоритетним є дія ринкового механізму. Роль держави полягає у:
формуванні та підтримці “рамкових” умов дії ринкового механізму;
антимонопольній корекції та підтримці конкурентного середовища;
забезпечення охорони довкілля.
Позитивний досвід реформування на основі ліберально-монетаристської концепції був на початку 80-х років 20 ст. в США (“рейганоміка”), Великобританії (“тетчеризм”), Франції, Італії…
Застосування ліберально-монетаристської концепції в економічних перетвореннях країн Східної та Центральної Європи мало значну специфіку.
Програма заходів “шокової терапії”:
1)фінансова стабілізація та стимулювання інфляції вважалося необхідними та достатніми передумовами для економічного зростання;
2)лібералізація економіки в усіх сферах;
3)приватизація, корпоратизація;
4)зміна економічної ролі держави шляхом переорієнтації останньої на непрямі методи регулювання;
5)реформування системи соціального забезпечення.
Критика “шокової терапії”:
1)акцентування на процесах лібералізації фінансових аспектів економічного життя;
2)реальний сектор та його фінансування розглядається як похідний результат фінансової стабілізації та застосування монетаристських засобів;
3)мінімізується відповідальність держави за соціальні наслідки заходів лібералізації…
Найкращий результат від “шокової терапії” був лише у Польщі (“План Бальцеровича”).
Ліберально-монетаристська модель склала основу положень “Вашингтонського консенсису” - універсальна пропозиція МВФ для країн, що трансформуються.
Концептуальні настанови “Вашингтонського консенсису” сприймалися занадто абсолютно в Україні: проведення [тотальної] приватизації; [повне] делегування економіки, в т. ч.:а)[нестримна] лібералізація цін валютного курсу та зовнішньої торгівлі;б) скорочення бюджетного дефіциту та [абсолютна] відмова від його монетарного фінансування.
Некоректна економічна стратегія дала такі негативні явища в Україні:
1)прогресивне падіння реального ВВП;
2)гіперінфляція;
3)масове безробіття;
4)тотальне банкрутство;
5)зростання тіньової економіки.
Причини невдалих реформ:
1)відсутність теоретичного осмислення шляхів переходу;
2)відсутність практичного досвіду здійснення таких реформ (“кадровий голод”);
3) відсутність належного механізму взаємодії між гілками влади;
4)відсутність підтримки перетворень широкими верствами населення.
Основний недолік: “повне апріорне відкидання, а не переосмислення ролі держави в регулювання економічними процесами”.
Градуалістський шлях реформування економіки. Класичним прикладом застосування еволюційних реформ у економіці є реформи у Китаї.
Специфічними особливостями градуалістського шляху реформування економіки є започаткування ринку в інституціоналістських рамках планово-централізованої системи,як правило, не в ключових сферах господарської діяльності.
Складові елементи лібералізації:
зняття контролю за цінами;
мінімізація тарифних і нетарифних бар’єрів в сферах зовнішньоекономічної діяльності;
надання підприємствам економічної свободи.
Політика “модернізації” у Китаї здійснювалася у 1978 році:
1)реформування власності у малому бізнесі, торгівлі у аграрному секторі;
2)акціонування великих промислових об’єктів, які перебували в державній власності;
3)організація вільних економічних зон задля здійснення політики відкритості економіки.
Особливості китайської економічної політики:
1)послідовність;
2)рішучість;
3)спрямованість на зовнішньоекономічну експансію.
22.Модель «державно-корпоративного капіталізму» (ДКК)
ДКК – найвищий ступінь розвитку капіталістичн способу в-ва, на якому головн суб’єктами власності є держава і корпорації, а їх поєднання формує с-му екон відносин, що є якісно новою формою розвитку продуктивних сил.
Осн форми ДКК:
1)державна власність на засоби в-ва та на відповідну частку нац. доходу.
2)перерозподіл значної частини нац. доходу через держ бюджет
3)нац. планування, регулюв та прогнозув ек-ки.
ДКК для пост соціальних країн форм спец модель ринкової ек-ки, що супроводж зниж життєвого рівня нас-ня.
До позитивних аспектів слід віднести досить швидке формув інститут стр-ри ек-ки в сфері великого бізнесу.
Корпоративний лобізм (КЛ) – це форма взаємодії влади та крупного бізнесу, що проявл як прагнення останнього реаліз власні інтереси поза ринковими способами.
Форми прояву КЛ:
1) просув власних лобістичних інтересів органи влади шляхом:
- аргументування невідкладного та актуального проведення певних заходів
- надання консультац послуг органам влади
- техн. допомога в зборі та обробці інф-ції, участь у написанні нормат документів та моніторинг викон даних актів.
2) просув «вигідних» кандидатур в органи влади
3) участь у викон держ програм, упр-ня держ власністю на договірних умовах.
Причини неефективного корпоративного механізму в Україні:
1) стратегія фірми досить часто не відпов заг стратегії розвитку НЕ
2) викривлена мотиваційна поведінка вітчизн топ-менеджерів корпорацій
3) неефективне формув інститутів в сфері регулюв господ-ких зв’язків
4) конфлікт інтересів між акціонерами
5) корпорат лобізм набуває форми «зрощення політ та екон влади»
6) приватиз та корпоратиз відбув з поруш чинного законодавства
7) відсутнє ефективне упр-ня власними корпорант правами держави
8) зв’язки корпорацій з науково-дослідними та ін. некомерційними за своєю суттю установками є нестійкими та безсистемними.
23.Державне управління: сутність, завдання та основні теоретичні засади.
Екон історія неодноразово спростувала факт прямої залежності ефект нац.-екон розвитку від мінімізації держ регулювання.
Логічна схема державного упр-ня. Підвалинами держ упр-ня є соц. стр-ра залежно від якої форм політ сили, які впливають на здійсн держ упр-ня.
Завдання держ упр-ня визначається специфікою політ с-ми НЕ та рівнем її розвитку: соц. стр-ра формує політ сили, які впливають на здійсн держ упр-ня.
Свою д-сть держава здійсн через владні повноважння, першоджерелом яких є народ (Ст 5 КУ).
Держава являє собою механізм упр-ня, апарат орг.-ції із засобами примусу, контролю і насильства.
Державне упр-ня (ДУ) – це засіб спрямовуючого впливу упр-ня ді-сті на процеси функціонув та розвитку держави.
Об’єктом ДУ є соц. орг.-ція сус-ва з притаманними їй соц. стр-рою та соц. процесами. Також об’єктами виступають: екон підсистеми, соц.-екон процеси, відносини, ринки.
Суб’єкти ДУ:
- органи викон влади (уряд, міністерства, агенції та ін..)
- посадові особи
- службовці, що наділені державно-владними повноваженнями.
Предмет ДУ. Розрізн два підходи до визнач сутності предмета ДУ: американський та європейський підходи.
Американський: ґрунтується на переважанні методів господ-го упр-ня, де основою ухвалення управл рішень є раціон та екон доцільність.
До сер 20 ст політика і упр-ня були розмежовані (концепція Вудро Вільсона).
У 1955 р Леонед Вайт спростував це розмежування, зображаючи галузь ДУ як суміш бізнесу, п-ки та ек-ки.
В америк підході ДУ це:
1) спільні зусилля групи людей в контексті держави
2) охоплює всі три гілки влади: виконавчу, законодавчу і судову, а також їх взаємозв’язок
3) викон важливу роль у формув держ п-ки, а отже є частиною політ процесу
4) істотно відрізн від приватного упр-ня
5) тісно пов’язане з численними приватними групами й окремими індивідами в забезпеч громадських послуг.
Європейський підхід: ДУ розгляд як підгалузь права.
ДУ – громадська служба зі здійсн законів та з браком впливу на політ процеси.
Жорстокіше розмежовування п-ки й управлінської д-сті.
Умови підвищ ефективності ДУ в трансформаційних екон с-мах:
- формув чіткої стратегії націон соц.-екон розвитку
- досягнення політ згоди учасників
- узгодж механізмів реаліз політ рішень.
Цілі та функції державного управління
Сутність державного управління економіки потребує налагодженого механізму побудови ієрархії цілей.
Оцінка важливості та ранжування цілей здійснюється відповідно до політики пріоритетів.
Визначення пріоритетних напрямів здійснюється за експертними методами на підставі певних критеріїв. Основними критеріями є:
соціально-економічна ефективність;
швидкість одержання позитивних результатів;
мінімум необхідних ресурсів для реалізації наміченого і т. п.
Центральною, визначальною є стратегічна ціль, що зумовлює якість самого суспільства. Стратегічна мета – сталий розвиток економіки.
Стратегічні цілі розгортаються в тактичні, які найбільш відповідають конкретним обставинам на даний момент і забезпечують досягнення стратегічних цілей.
До тактичних цілей державного управління економіки можна віднести:
забезпечення стабільного розвитку виробництва високими темпами,
зменшення рівня вимушеного безробіття,
сповільнення темпів інфляції,
досягнення рівноваги експорту та імпорту,
підтримка стабільного курсу валюти.
Оперативні цілі пов’язані з необхідністю запобігання загрозі виникнення негативних явищ та подолання наслідків форс-мажорних обставин (стихійних лих, природних катаклізмів, техногенних катастроф, соц заворушень та ін.).
Стратегічна мета України за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання, полягає в побудові соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей напрям, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційно. «Дерево» стратегічних цілей в епоху реформування «буйно поростає» гілками забезпечувальних (тактичних) цілей. Це:
цілі розвитку економічних відносин — становлення багатоукладної економіки; становлення ринкового господарства і системи державного регулювання економіки; перехід до нового типу економічного зростання, орієнтованого на задоволення потреб населення;
цілі політики у сфері виробництва — формування постіндустріального технічного й технологічного способу виробництва та відповідної структури економіки, створення сприятливого економічного середовища;
цілі соціальної політики — формування громадянського суспільства; досягнення сучасних параметрів і характеристик рівня життя населення; формування середнього класу; формування механізмів розв’язання соціальних суперечностей і т. д.;
цілі формування системи демократії
цілі щодо розвитку міжнародних економічних, політичних, культурних, гуманітарних зв’язків та ін.
ФУНКЦІЇ. Економічна функція є найважливішою, економічна функція держави полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства.
Держава як суб’єкт макроекономічного регулювання виконує функції за наступними напрямами.
1. Емісійна функція.
2. Інституційна функція - створення і закріплення формальних і неформальних інститутів. Компоненти інституційної функції держави:
а) нормотворча функція - створення, легітимізація і практична реалізація законодавчих та інших нормативних актів, які регулюють життя країни.
б) еталонотворча функція - створення норм не тільки як регламентів, але й як взірців, еталонів, прикладів до наслідування.
в) модераційна функція - запобігання впливу одних агентів на шкоду іншим. Сюди також можна віднести проведення антимонопольної політики, підтримання умов рівноправної конкуренції, боротьбу з усіма видами правової дискримінації.
3. Усунення вад ринкового саморегулювання. Механізм ринкового саморегулювання забезпечує ефективний розподіл ресурсів тільки за певних ідеальних умов. Проте в економіці виникають ситуації, коли ринковий механізм не забезпечує оптимального за Парето використання ресурсів. Неспроможність ринку забезпечити ефективний за Парето розподіл ресурсів компенсується державним «втручанням» в економіку. З цією метою держава здійснює:
захист конкуренції та обмеження монополістичних тенденцій здійснюється через антимонопольну політику;
забезпечує людей суспільними благами Ці блага мають дві властивості:
Несуперництво у споживанні - можливість отримати суспільне благо безкоштовно, якщо суб’єкт не здатний за нього платити.
Загальнодоступність означає, що виробник не має реального вибору, кому надавати це благо: тільки тим, хто за нього платить, чи всім бажаючим.
Ті товари, що мають ці властивості в більшій мірі, називаються чистими суспільними товарами.
Ті, що в них хоча б одна з властивостей виражена помірно, називаються змішаними суспільними товарами.
Товари, що не мають цих властивостей, називаються приватними товарами;
реагує на можливість виникнення екстерналій;
здійснює перерозподіл доходів.
бере участь у розв’язанні проблем неповноти ринків.
формує інформаційну інфраструктуру ринку.
здійснює стабілізаційну політику, яка може мати стимулюючий або стримуючий характер.
Реалізація економічних функцій держави здійснюється через механізм бюджетної, фіскальної, грошово-кредитної, структурної, інвестиційної, цінової, соціальної, зовнішньоекономічної та інших напрямів соціально-економічної політики.
Методи та засоби державного управління економіки
Методи державного регулювання економіки — це способи впливу держави на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційні сектори економіки задля створення умов для їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямів державної економічної політики. Методи державного регулювання економіки класифікуються за двома ознаками: за формами та засобами впливу.
За формами впливу вони поділяються на:
прямі - не зв’язані зі створенням додаткового матеріального стимулу і базуються на силі державної влади. Такий вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру. До основних методів прямого державного впливу належать:
визначення стратегічних цілей розвитку економіки;
державні замовлення і контракти на поставки визначених видів продукції, виконання робіт, здійснення послуг;
нормативні вимоги до якості і сертифікації технології та продукції;
правові й адміністративні обмеження і заборони на випуск визначених видів продукції тощо, ліцензування окремих видів діяльності.
непрямі, або опосередковані - це методи опосередкованого впливу через створення певного економічного середовища, яке змушує господарських суб’єктів діяти у потрібному для держави напрямі. Вони спираються в основному на товарно-грошові важелі, визначають «правила гри» у ринковому господарстві і впливають на економічні інтереси суб’єктів господарської діяльності. До основних методів непрямого регулювання належать економічні та пропагандистські методи.
За засобами впливу розрізняють правові, адміністративні, економічні, пропагандистські.
Правові методи. Правове регулювання - це діяльність держави щодо встановлення формальних інститутів. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади.
Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони України; укази та розпорядження Президента України; постанови ВРУ, постанови КМУ, нормативно-правові акти центральних органів (міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.
Адміністративні методи. Адміністративні методи ДРЕ - це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб’єктів ринку.
Їхні ознаки:
прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов’язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень);
безальтернативний вибір способів розв’язування завдань, варіанта поведінки;
обов’язковість виконання наказів, розпоряджень;
відповідальність суб’єктів господарювання за ухиляння від виконання наказів.
Основними інструментами адміністративного регулювання є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, ціни тощо.
Економічні методи ДРЕ. Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб’єктів ринку діяти у необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної політики держави, інших напрямів державної економічної політики.
Пропагандистські методи. Пропагандистські (морально-етичні) методи - це звернення держави до гідності, честі й совісті людини. Суть цих методів полягає в тому, щоб формувати та підтримувати в людей певні переконання, духовні цінності, моральні позиції, психологічні настанови щодо діяльності держави. Ефективність морально-етичних методів залежить від належної організації пропагандистських акцій та ступеня довіри людей до держави.
Прогнозування: сутність, етапи здійснення, методи та роль для національної економіки
Прогноз - це науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану.
Процедура прогнозування здійснюється в три етапи: ретроспекція, діагноз, проспекція.
Ретроспекція - дослідження історії розвитку об'єкта прогнозування для забезпечення його систематизованого опису.
Діагноз - визначення нинішнього стану об'єкта прогнозування.
Проспекція являє собою етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляються прогнози об'єкта прогнозування, здійснюється верифікація прогнозу, тобто оцінка його адекватності і точності.
Об'єктами макроекономічного прогнозування є національна економіка певної країни, окремі галузі економіки, адміністративно-територіальні одиниці, сукупність економічних суб'єктів.
Серед методів прогнозування виділяють:
експертний - шляхом опитування спеціалістів стосовно об'єкта прогнозування. Розрізняють індивідуальні та колективні експертні оцінки. До складу індивідуальних експертних оцінок входять: анкетний, інтерв'ю, аналітичний метод, метод написання сценарію, метод прогнозування цілі розвитку об'єкта «дерева цілей». Колективні експертні оцінки включають у себе такі методи: метод «комісій», колективної генерації ідей «мозкової атаки», «Дельфі», матричний.
екстраполяції- збирання інформації про розвиток об'єкта у минулому і перенесення закономірностей цього розвитку на майбутнє;
моделювання - дослідження, що базуються на побудові моделей відповідно до очікуваних змін у його стані.
Роль прогнозування національної економіки проявляється через його функції:
Науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій національної економіки - передбачає з'ясування вихідного рівня і найсуттєвіших проблем та факторів торів, виявлення тенденцій і закономірностей, що визначатимуть подальший її розвиток.
Оцінка об'єкта прогнозування на основі обраних альтернатив - розробка кількох варіантів майбутнього розвитку, їхній аналіз і порівняння за певними критеріями.
Підготовка рекомендацій для прийняття адекватних управлінських рішень - формування макроекономічного прогнозу передбачає розробку відповідних рекомендацій і пропозицій щодо набору і характеру конкретних заходів державного впливу.
Оцінка можливих наслідків прийнятих рішень - запропоновані рекомендації мають супроводжуватися передбаченнями результатів майбутнього державного втручання (невтручання) в економічне життя суспільства.
Прогнозування має за мету вирішення трьох взаємопов'язаних завдань:
визначення майбутніх станів об'єкта, що досліджується, на основі вивчення тенденцій та закономірностей його розвитку в минулому та теперішньому і умовне їх перенесення на майбутнє (цільовий прогноз);
визначення альтернативних шляхів і строків досягнення бажаних станів об'єкта прогнозування, які беруться за мету, з урахуванням наявних ресурсів (програмний прогноз);
оцінка прийнятих рішень (програм та планів економічного і соціального розвитку країни) з позицій їх наслідків у прогнозованому періоді (оціночний прогноз).
Макроекономічне планування: сутність, види, характерні риси та методи здійснення
На основі науково обґрунтованих прогнозів здійснюється планування та програмування соціально-економічних процесів.
План - це належним чином оформлене і затверджене управлінське рішення, в якому відображено завдання (система завдань) і конкретизована послідовність його виконання з визначенням необхідних ресурсів, обсягів фінансування, термінів реалізації окремих заходів та виконавців.
В залежності від ступеня конкретності і форми вияву планування може бути директивним, індикативним, стратегічним, поточним.
Директивне планування передбачає розроблення планів, які мають силу закону і є обов'язковими для виконання. Директивне планування набуло розвитку в бувшому СРСР і застосовувалося як безальтернативна форма на рівні підприємства та економіки в цілому. Елементи директивного планування використовувалися європейськими країнами в післявоєнний період для відбудови національних економік.
В сучасному господарському житті директивне планування застосовується на рівні підприємства і полягає у формуванні обов'язкових для виконання планів щодо обсягів та структури виробництва, термінів виконання, кошторису витрат, конкретних виконавців.
Індикативне планування має рекомендаційний характер, є орієнтиром щодо основних цілей і напрямів розвитку економіки. Процес індикативного планування передбачає формування системи контрольних цифр (індикаторів), досягнення яких є бажаним і відповідає державній соціально-економічній політиці.
Серед індикаторів соціально-економічного розвитку макроекономічні показники, що характеризують кількісні і якісні параметри розвитку економічної системи.
Індикативні плани мають низку особливостей, які суттєво відрізняють їх від планів директивних: індикативний план є комплексом рекомендацій; рекомендації не мають обов’язкового характеру; показники плану призначено для інформування суб’єктів господарювання про цілі, пріоритети та наміри держави; мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку; реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів.
Принципи макроекономічного планування:
Принцип цілісності забезпечується розробленням взаємоузгоджених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць на коротко- та середньостроковий періоди.
Сутність принципу об’єктивності полягає в тому, що прогнозні та програмні документи розробляються на основі даних органів державної статистики, уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також звітних даних з офіційних видань Національного банку.
Принцип науковості забезпечується розробленням прогнозних і програмних документів на науковій основі, постійним удосконаленням методології та використанням світового досвіду в галузі прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку.
Сутність принципу гласності полягає в тому, що прогнозні та програмні документи є доступними для громадськості. Інформування про цілі, пріоритети та показники цих документів забезпечує суб’єктів економічної діяльності необхідними орієнтирами для планування власної діяльності.
Сутністю принципу самостійності є те, що місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень відповідають за розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
Принцип рівності полягає у дотриманні прав і врахуванні інтересів місцевого самоврядування та суб’єктів господарювання всіх форм власності.
Сутністю принципу дотримання загальнодержавних інтересів є те, що органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні здійснювати розроблення прогнозних і програмних документів виходячи з необхідності забезпечення реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики та економічної безпеки держави.
До основних методів планування відносяться:
балансовий метод, суть якого полягає в забезпеченні пропорційності між потребами і ресурсами за допомогою системи балансів. В загальній системі балансів розрізняють матеріальні, трудові і фінансові баланси; однопродуктові, зведені і міжгалузеві баланси; натуральні, цінові і натурально-цінові баланси;
нормативний метод, заснований на визначенні системи матеріальних, трудових і фінансових норм і нормативів, порядку і методів їх використання для розробки та обґрунтування планових рішень;
економіко-математичний метод, суть якого полягає у побудові математичної моделі економічного об'єкта. Це дозволяє виділити і формально описати причинно-наслідкові зв'язки економічних процесів і визначити параметри залежності змінних;
програмно - цільовий метод. Саме наявність вад ринкового саморегулювання і вад державного втручання в економіку породжує складні соціально-економічні проблеми, вирішення яких пов’язане з використанням програмно-цільового методу планування. - це спосіб формування системи планових рішень на основі виокремлення пріоритетів економічного, соціального і науково-технічного розвитку і розробки взаємопов'язаних макроекономічних, галузевих і регіональних програм.
Макроекономічне програмування: сутність, види та класифікація програм
Програмування - встановлення послідовності конкретних заходів для реалізації планів.
Слід розрізняти державні макроекономічні програми (ДМП) розвитку національної економіки загалом як системи і державні цільові комплексні програми (ДЦКП). Різниця між ними полягає у наступному:
По-перше, цільова програма орієнтована на розв’язання однієї чи кількох соціально-економічних проблем, тоді як макроекономічна програма спрямована вирішувати комплекс завдань економічного та соціального розвитку країни.
По-друге, існують розбіжності у формі, за якими розроблені ці програми. ДМП в основному відображає кінцевий результат діяльності, а ДЦКП – крім того, ще й детальне бачення способів і процедур самої діяльності, вона потребує більш деталізованої розробки. В даному аспекті цільова програма схожа на технічні, інвестиційні, інноваційні проекти.
По-третє, макроекономічні програми мають чіткий, заздалегідь визначений плановий період, який залежить лише від виду програми (середньострокова, щорічна, квартальна). На відміну від цього, тривалість програми, терміни її початку і закінчення не задані жорстко, а встановлюються замовниками — органами, які їх затверджують.
По-четверте, цільові програми відрізняються від макроекономічних способом організації їх розробки і реалізації. Якщо ДМП розробляються і контролюються постійними державними органами (Міністерство економічного розвитку та торгівлі України), то для розробки ДЦКП і управління їх реалізацією характерне створення спеціальних структур.
Слід зазначити, що в багатьох країнах світу державні макроекономічні програми розробляються на довго-, середньо- та короткострокову перспективу.
Програми на довгострокову перспективу охоплюють період до 10-ти років з коригуванням і продовженням планового горизонту через 4-5 років. У таких програмах визначаються цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку та концептуальні положення щодо їх досягнення і реалізації. Програмування на довгострокову перспективу називають стратегічним плануванням.
Програми на середньостроковий період (4-5 років) щороку коригуються і містять обґрунтування цілей та пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які потрібно вирішити на державному рівні.
Макроекономічні програми на короткостроковий період (1 рік) розробляються щорічно, як правило, паралельно з проектом державного бюджету.
Аналіз існуючих в Україні ЦКП свідчить про те, що під час розробки багатьох із них було допущено серйозні прорахунки на стадіях формулювання проблем, цілей, побудови цілереалізуючої системи, контролю. Значні недоліки мали місце і в процесі забезпечення програмних заходів наявними ресурсами.
Для фінансування загальнодержавних програм в бюджеті на наступний період закладаються ресурси, які акумулюються в спеціально сформованих фондах цільового призначення. Державні цільові фонди — це відокремлені фінансові ресурси держави, які забезпечують виконання намічених державою пріоритетних сфер економічного та соціального розвитку. Програми чи окремі заходи програм можуть фінансуватися за рахунок місцевих бюджетів і позабюджетних джерел.
Залежно від стратегічної мети комплексні програми поділяють на:
соціально-економічні (спрямовані на розв'язання проблем підвищення матеріального і культурного рівня життя народу);
науково-технічні (передбачають розв'язання наукових і технічних проблем, впровадження досягнень науки і техніки у виробництво, формування нового технологічного укладу);
виробничо-економічні (спрямовані на підвищення ефективності виробництва, розвиток нових виробництв);
територіальні (спрямовані на розвиток регіонів країни, і забезпечення їх цілісності, освоєння нових територій);
екологічні (передбачають проведення комплексу заходів природоохоронного характеру);
організаційно-господарські (спрямовані на вдосконалення організації управління господарськими системами).
В залежності від масштабів виокремлюють наступні типи цільових комплексних програм: міжнародні; народногосподарські; міжгалузеві; галузеві; регіональні.