55. Теорія соц дії М.Вебера
Жодні соціальні системи, жодні зіткнення інтересів не приведуть до жодних змін, аж поки не почнуть діяти їх суб'єкти. Отже, головною дійовою особою соціальної системи є індивід, що виконує в рамках даної системи певну соціальну роль. Проблеми соціальних зв'язків суб'єктів, їхні дії і взаємодії е центральними у соціологічній науці.
Соц зв'язки зумовлюють спільну діяльність індивідів а їхня сутність проявляється у змісті й характері дій.«Соц дія» є одним із найпростіших елементів соціальної системи, одиницею соц аналізу. Поняття «соц дія» уперше вжив і обгрунтував Вебер. Соц дією Вебер назвав дію з орієнтацією на відповідну ситуацію та реакцію інших учасників взаємодії, тобто на очікування чогось, на передбачування поведінки цих учасників. на думку Вебера, соц дія має принаймні дві особливості: по-перше, вона має бути раціональною, усвідомленою, а, по-друге, орієнтованою на поведінку інших людей.
Соц дії зумовлюються невдоволеністю, тобто невідповідністю між тим, чого потребує людина й тим, що вона має. Невдоволеність виявляється в різних формах: голод, матеріальний дискомфорт, тривога, творчий неспокій. Рівень невдоволеності зміниться, якщо досягнуто мети. Мета - це очікуваний наслідок задоволення потреби.
Формування особистої мети, спрямованої на задоволення власної потреби з урахуванням можливої реакції оточення, є мотивом соціальної дії.
У реальному житті за Вебером наявні різні типи дій: цілераціональні, що побудовані на свідомому виборі з визначенням усіх можливих наслідків дій і засобів досягнення усвідомленої мети. Вони характеризуються досконалим розумінням, чого саме хоче людина, якими засобами буде цього досягати, які можуть бути наслідки; ціннісно-раціональні, що зв'язані з вірою у певну самодостатню цінність власних переконань про суть понять гідності, добра, обов'язку, честі та ін.; традиційні, що базуються на звичках людей: вони частіше перебувають на межі, або й за межами неусвідомленого і є автоматичною реакцією на звичні подразники згідно з певною установкою. Це настільки глибоко засвоєні стереотипи поведінки, що вони вже не потребують перевірки на істинність; афективні, що грунтуються на емоціях і є реакцією на несподівані, незвичні подразники, однак нерідко виступають як свідома емоційна розрядка, їм притаманний потяг до негайного задоволення пристрасті, прагнення негайної помсти тощо.
Зазвичай, цілеспрямовані дії створюють найбільше шансів для ефективного розв'язання проблем. Проте ймовірність реалізації того чи іншого типу мотивації соц дії залежить як від особливостей індивіда, його культури, освіти, інтелектуальних можливостей, так і від типу суспільства, соціокультурного середовища, масовості поширення певних видів мотивацій. Мотиви стимулюють одні дії та стримують інші. Кожній своїй дії людина надає певного сенсу, мотиву. Який сенс людина бачить, на які цінності орієнтується, такий світ вона творить.
24. Соціологічне тлумачення соціальної організації, її структури
групу інституційного характеру, яка виконує певну суспільну функцію (банк – накопичення, розподіл і впорядковане використання грошей, школа – передача знання молодому поколінню і його соціалізація, сім'я – народження дітей і їх виховання і подібне).об’єктом вивч соц є орг як соц група. Організація як соц. група орієнтується на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур. Дії її членів чітко скоординовані на досягнення спільних для неї результатів у певній сфері діяльності. Вн стр-ра соц. організації є високо формалізованою в тому сенсі, що правила, регламенти, розпорядок охоплюють практично всю сферу поведінки їхніх членів, є центральним ел будь-якої організації. Центральним ел будь-якої орг є соц структура. Вона репрезентується нормативною сист (структурою) і фактичним порядком (поведінською струк). До нормативної сист входять цінності, норми та ролеві очікування, до поведінської - дії, взаємодії і сантименти, що не регламентуються нормами і правилами. Дії і взаємодії членів організації багато в чому залежать від сантиментів (симпатії та антипатії, прихильність і ворожість). Загалом поведінська структура - це система відносин між людьми, що перебувають у межах нормативної структури, проте певним чином відхиляються від неї, що зумовлено їхніми особистісними почуттями. Соц структура складається із взаємозв'язаних ролей, а також упорядкованих відносин між членами організації, а насамперед — відносин влади й підпорядкування.
За мірою формалізації вирізняється формальна соціальна структура, в якій соц позиції і взаємозв'язки між ними чітко спеціалізовано й визначено незалежно від особистих х-к членів організації, що займають ці позиції, і неформальна структура, яка складається із сукупності позицій і взаємозв'язків, що формуються на підставі х-к особистості, і базується на відносинах престижу і довіри.
Надзвичайно важливими в соціальній організації є цілі, заради яких ця організація утворювалася. Ціль - це бажаний результат чи ті умови, котрих намагаються досягти, використовуючи свою активність, члени організації для вдоволення колективних потреб. Важливою складовою організації є члени організації, кожен з яких має певні якості та навички, що дають змогу займати п вні позиції в соціальній структурі і виконувати відповідні соціальні ролі. Члени організації взаємодіють відповідно до нормативної і поведінської структури.
Типи організацій: адміністративні, громадські, асоціативні, виробничі. Розрізняють добровільні та примусові. Етапи входження до організації: адаптація, актуалізація
17. Соціальна мобільність та її види
У сусп. відбувається постійне переміщення індивідів між елементами соц. стр-ри, цей процес – соціальна мобільність (Сорокін). Особливо переміщення спостерігаються в перехідні періоди. Факторами, що впливають на мобільність є: зміна умов життя, отримання нової професії, зміна видів діяльності, сусп. думка з приводу престижності тих чи інших професій. Причини існування: сусп змін, видозмін розподіл праці, з’явл нові статуси; еліта не контр розподіл здібностей.
Соц. мобільність буває горизонтальна (без зміни соц. статусу) та вертикальна (зі зміною статусу). Пересування груп по вертикалі відбувається під час структурної перебудови, коли виникають нові престижні професії, соціальні статуси; за ек. криз, коли з’являються нерентабельні підприємства, навіть галузі виробництва, а також за зміни політики ціннісно-нормативної організації. За таких умов пересування, як правило, відбувається одночасно в усіх сферах: ек., політ. і соц. Мобільність поколінь – це зміна соціального становища дітей як порівняти з батьками. Різновидом соц. мобільності є міграція. Коли соц. мобільність занадто інтенсивна, тоді особливої гостроти набуває проблема маргінальності, втрата особистістю належності до певної соц групи, втрата норм та цінностей відповідної субкультури без входження до іншої. Поведінка маргінала дуже мінлива і для неї характерні крайнощі.
Нерівність у сфері моб – нерів щодо можливостей досягнення позицій.
Якщо сусп стабільне, вертик переміщуються лише окремі індивіди. Соц інститути – соц ліфти (Сорокін), що переміщ індивідів між стратами, перевіряючи їх на відповідність. Щоб закріпитися зверху, треба адапт до нового соц-культ середовища, засвоїти нові норми, зразки поведінки.
16. Теорія соц. статусу в концепції соц. стратифікації
Згідно з теорією соц. статусу, соц. нерівність – нерівність статусів, що випливає із здатності чи нездатності індивидів виконувати ту чи ін. соц. роль. Статус (від лат status – стан) – соц. позиція людини в сусп., яку вона посідає відповідно до свого фаху, ек. забезпечення, демографічних особл., політ. можливостей. Уся сукупність статусів однієї людини – статусний набір. Ролевий набір – сукупність ролей одного статусу. Кожну роль у ньому репрезентовано сукупністю несхожих на ін. відн. У результаті ролевий набір формує набір соц. відносин. Роль – певна модель поведінки, що відповідає даному статусу й характеризує його динаміку. Вона визначається сусп. нормами та очікуваннями. Немає ролі без статусу і статусу без ролі. Кожна роль має низку прав і обов’язків, які розкривають зміст статусів і забезпечують їх функціональний зв’язок.
Найбільш характерний для конкретного індивіда статус, з яким його ототожнює оточення, назив. головним статусом. Він визначає манеру поведінки, коло знайомих, стиль життя. Особистий статус визначається тим місцем, яке посідає індвід у малій групі залежно від своїх індив якостей. Особистий статус має значення для знайомих. Водночас незнайомі насамперед цікавляться офіційним статусом, який визначається об’єктивними х-ми індивіда. Розрізняють також природний – людина отримує з народження (національність, стать, фізичні та психологічні дані) і набутий статус – людина набуває з часом, у процесі соціалізації. Види соціальних статусів: економічні, професійні, політичні, релігійні, демографічні, сімейно-родинні.
Кожне сусп. має величезну кількість статусів, кожний з них належить певній кількості людей, які утворюють соц. групу. Статусні групи, ранжовані за доходами, владою, престижністю професії, освіти утворюють соціальну стратифікацію. Отже, стратифікація складається з тих самих статусних груп, що й структура, тільки згрупованих за критеріями. Для визначення місця в сусп. ієрархії кожної страти слід застосовувати комплекс методів: аналіз стат. даних, який дає можливість визначити ієрархію доходів, рівень освіти; вивчення громадської думки, що відбиває значущість і цінність того чи іншого соц. статусу, соц. групи, професії; соц. дослідження ціннісно-нормативної системи, які дають змогу виміряти міру впливу суб’єкта на прийняття управлінських рішень, його шанси на участь у політичній владі, характеристики еліти, можливості її тиску на держ. стр-ри, переваги і привілеї можновладців.
21. . Сутність та роль середнього класу у стабілізації суспільства
Ергарда середній клас – це та верства населення, яка об'єднує або прагне об'єднати людей, що власною трудовою діяльністю забезпечують своє існування. Найвищу цінність для середнього класу мають почуття особистої відповідальності за свою долю, незалежне існування, рішучість та бажання самоствердження у вільному суспільстві, у вільному світі. Середній клас – насамперед високопродуктивні та широкоінформовані, ініціативні та заповзятливі працівники. Саме інформаційно-інноваційний тип особи стає суб’єктом технічної модернізації та політичної демократизації. Тому представники середнього класу добре заробляють, задоволені працею, беруть активну участь в управлінні, сміливо дивляться у завтрашній день. “Середній клас” є основою сучасного сусп., стабільність якого залежить від питомої ваги та ролі середнього класу. Займаючи проміжне місце між протилежними полюсами соц. ієрархії, середній клас нейтралізує їх протистояння. Завдяки цьому сусп. зберігає рівновагу та стабільність. Зіммелем, що стабільність суспільства залежить від питомої ваги й ролі середнього класу. Його існування та добробут є запорукою добробуту всього суспільства. Що більшою є питома вага середнього класу, то сильніший вплив він здатний справляти на ситуацію в державі, на політику, економічні зміни, свідомість громадян, громадську думку. Слабкість середнього класу призводить до гальмування демократизації суспільних відносин. Досягнення суспільних компромісів стає майже неможливим. За таких умов може сформуватися тенденція до авторитарної диктатури, спрямованої на захист інтересів вищих верств, або до революційної диктатури, яка, спираючись на озброєні маси, прагнутиме задоволення інтересів виключно найбідніших верств.
Зростання кількості представників середнього класу зумовлюється розвитком НТР, ускладненням організаційної структури управління на всіх рівнях народного господарства, розширенням сфери послуг.
15. Осн. чинники та критерії соціальної стратифікації
Всі вчені по-різному визначають чинників і критеріїв ієрархії стратифікації, їхні погляди не збігаються. Існує багато шкіл і парадигм, які по-різному їх тлумачать. Так марксизм, під впливом якого формувалася вітчизняна соціологія, першопричиною нерівності вважає економічний чинник – відносини власності, первинний розподіл матеріальних благ. Функціоналізм пояснює нерівність, виходячи із диференціації соціальних функцій, що виконуються різними прошарками, класами, спільнотами. Функціонування й розвиток суспільства можливі лише за умови поділу праці, коли кожна соціальна група, клас, спільнота виконують притаманні їм функції. Чіткіше критерії стратифікації визначив П.Сорокін. Він зазначав, що в суспільстві наявні три основні форми стратифікації: економічна, професійна, політична. Пізніше соціологи збільшили кількість критеріїв (зокрема додали рівень освіти).
Основні критерії стратифікації: прибуток, рівень освіти, доступ до влади, престиж професії тощо. Дохід – кількість грошових надходжень сім’ї чи індивіда (зарплата, пенсії, допомога, гонорари тощо) за певний час. Влада проявляється у можливості нав’язувати свою волю ін. Влада інституалізована, її захищає з-н, можновладці мають привілеї і доступ до соц. благ. Люди, які мають владу, становлять “еліту” сусп., яка визначає політику держави. Престижність професії – повага, з якою громадська думка ставиться до тієї чи іншої професії, виду занять. Виходячи з названих критеріїв, у сусп. виділяють вищу, середні та нижчі страти, які в свою чергу поділяються на вищу та нижчу.
28. .Соціологічні підходи до вивчення особистості та її ролі в суспільстві.
Особистість вивчається соціологією з позиції її соціально типових якостей, як суб’єкта соціальних дій. Існує два підходи щодо вивчення і визначення особистості, це спричинено суперечностями в теоріях розвитку особистості. З точки зору першої кожна особистість формується та розвивається відповідно до її природних якостей та здібностей, і соціальне оточення при цьому відіграє не дуже значну роль. Представники іншої точки зору повністю спростовують природні, внутрішні якості та здібності людини вважаючи, що особистість – це деякий продукт, який повністю формується в ході соціального досвіду. Але слід зазначити, що це два крайні погляди на процес формування особистості, хоча практика свідчить, що соціальні фактори формування особистості більш значущі. Можна погодитися з визначенням, яке дав Ядов:“Особистість – це цілісність соціальних якостей людини, продукт суспільного розвитку та включення індивіда в систему соціальних зв'язків у ході активної діяльності та спілкування”. Згідно з цим поглядом особистість розвивається із біологічного організму виключно завдяки різним видам соціального та культурного досвіду.
В процесі задоволення певних потреб, керуючись певними цінностями людина змушена виконувати певні ролі. Прихильники теорії ролей (Мертон, Фрейд, Парсонс) вважали, що соціальна роль виступає важливим елементом механізму взаємодії індивіда з суспільством. Діяльність людини ототожнюється із розігруванням певних стандартних ролей в стандартних ситуаціях. Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже, соціальна роль – це те, що очікують в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі. Ролева концепція пояснює багато аспектів в соціології особистості, але від неї не можна вимагати всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда, адже як писав Сорокін, - роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці.
30. Фактори, механізми та агенти соціалізації.
Процес засвоєння людиною певної с-ми знань, норм та цінностей, які необх для виконання соц ролей у сусп, наз соц-ю. Це перетворення біо індивіда на соц істоту. Роль соц-ї для особистості – це можливість повніше себе реалізувати, а для сусп – це самовідтвор, бо с-я дає змогу новій генерації зайняти місце старшого покоління.
Фактори соціалізації: 1сукупність ролей і статусів, що їх пропонує суспільство людині; 2Сукупність соц інститутів суспільних організацій соц спільностей у межах яких індивід виконує свої ролі; 3Сукупність цінностей норм, знань, звичок, навиків, якостей, котрі людина набуває, щоб реалізувати свої ролі; 4Соц середовище, яке включає соц інститути і технології виробництва, відтворення і передачі культурних зв’язків; 5Конкретні події, соціальні явища і процеси, у які вкл людина.
Механізм соціалізації заключається в тому, що людині потрібно засвоїти певну систему знань, норм і цінностей необхідних для нормального життя в соціумі, що оточує її. Для соц-ї х-ні 2 взаємоповязані процеси: адаптація та інтеріоризація (вкл у вн світ людини соц норм і цінностей). С-я – процес не одностор. Інколи опір проти дотримання певних стандартів може викликати зміну самого процесу с-ї. Люди не завжди соціалізуютьс у відповідності з очікуваннями, бо індивід грає як пасивну роль (засвоєння досвіду та цін), так і активну (вироблення для себе орієнтирів). С-я не всесильна, бо існують як біо, так і культ обмеження. Соц-я відб як стихійно, так і цілеспрямовано, під дією посередників. За засвоєння норм та цінностей людей відп агенти соц-ї. Первинні: (міжособ відносини) батьки, родичі, друзі тощо. Втор: (соц відн) предс адм, внз, школи, поліція, ЗМІ.
2 етапи соц-ї: перший етап - первинна соціалізація, другий - вторинна соціалізація. На етапі первинної соціалізації дитина засвоює соціальні норми, знання, цінності, поступово входить у певну культуру. На етапі вторинної соціалізації доросла людина засвоює соціальні ролі та виконує їх у своїй життєдіяльності. Водночас доросла людина поповнює і поглиблює знання, засвоює нові соціально-політичні й моральні норми, поширює соціальний досвід, удосконалює виконання своїх ролей.Процес соціалізації охоплює все життя, соціалізація дорослих суттєво відрізняється від соціалізації дітей. в дорослих соціалізація спрямована на зміну поведінки в новій ситуації, а у дітей - на формуванні ціннісних орієнтацій. Дорослі, що спираються на досвід здатні оцінити норми і сприймати їх критично, а діти в змозі лише їх засвоїти. Дорослі набувають навичок, а соціалізація дітей пов’язана з мотивацією.
Виділяють і стадії соціалізації особи: дотрудову (період життя людини до трудової діяльності), трудову (період активної трудової діяльності людини) і післятрудову (період, що починається з припиненням активної трудової діяльності людини і до кінця її життя).
Механізм соціалізації особи – поєднання чинників, що характеризують умови соціального середовища, з чинниками, які характеризують індивіда: Засвоєння особою мови соціальної спільності; Способи і методи мислення, властиві особі; Форми раціональності та почуттів; Прийняття особою норм, цінностей, традицій, методів діяльності Система навчання та виховання.

4.7. Проблеми соціалізації особистості в умовах ринкових відносин.
У сучасних умовах, коли поширюються можливості вільного самовизначення і самоформування індивіда, його самоорганізації та самоуправління, роль самосвідомості і саморегуляції постійно зростає(важлива характеристика соціалізації на сучасному етапі), треба приділяти особливу увагу у формування самосвідомості кожного громадянина, особливо молодого – майбутнього України.
Становлення ринкових відносин формує особливий тип особистостей – конкурентноздатний підприємливість, мобільність, раціоналізм, вигода.
56. Проблема відчуждження праці.
При вивченні питань ставлення до праці слід звернути увагу студентів на наявність такого явища, як відчуження праці. Воно було описане Марксом і аналізувалося лише стосовно капіталізму. Стосовно ж соціалізму про нього стало можливим згадувати лише з початком горбачовської «перебудови». Натомість Н. Смєлзер вказує, що відчуження — феномен усезагальний. З'явившись на перших етапах розвитку індустріального суспільства, у постіндустріальному суспільстві воно не лише не зникає, а посилюється і набуває різних форм.
Відчуження праці передається
1) почуттям безпорадності, бо робітники не мають можливості придбати необхідні ресурси, їм не належать засоби виробництва, вони не розпоряджаються результатами своєї праці;
2) втратою відчуття сенсу своєї праці, бо у виготовленні кінцевого продукту робітник виконує лише одну якусь операцію і часто-густо не має контакту з виконавцями інших операцій;
3) появою відстороненості, бо робітник не відчуває гордості за колективні здобутки, задоволення від процесу творення.
В. Блаунер унаслідок наукових досліджень доходить висновку, що причина відчуження — не самі умови праці, а, перш за все, соціальні структури, які формуються у різноманітних трудових обставинах.
2. . Предмет та об”єкт вивчення соціології.
Якщо об'єктом науки є певна сфера об'єктивно-суб'єктивної реальності, на яку спрямовує вона своє пізнання, то предмет – це ті аспекти об'єкта, які підлягають безпосередньому вивченню з допомогою притаманних саме цій науці методів.
Ще П. Сорокін у праці «Система соціології» звернув увагу на те, що з'ясування суті самого терміна «соціологія» зовсім не вичерпує питання, що ж таке соціологія як наука. З моменту появи соціології як самостійної науки (понад півтора сторіччя тому) не вщухають пристрасні суперечки, що ж саме має вона вивчати.
Так, засновник соціології О. Конт уважав, що соціологія — це позитивні знання про суспільство. Його співвітчизник Е. Дюркгейм називав предметом соціології соціальні факти як форми колективної дії і колективного буття, тому предметом соціології, на його думку, є колективне в усіх його проявах. М. Ковалевський розглядав соціологію як науку про порядок і прогрес людських суспільств. Американський соціолог Н. Смелзер трактує соціологію як наукове вивчення суспільства та суспільних відносин; Е. Гідденс називає її наукою про нас самих — людей, про сучасне суспільство, в якому ми живемо, та інші суспільства, що відрізняються від нашого у часі і просторі.
1. Передумови появи і етапи розвитку офіційної соціології.
Поява соціології була викликана розвитком суспільства та розвитком соц. думки. Основними передумовами цього були такі такі фактори: 1. Соц.-екон.: індустріальна революція, ринок вільної праці, урбанізація, розвиток торгівлі з витікаючими звідси наслідками для способу життя та новими сусп. відносинами. 2. Соц.-політ.: панування буржуазних верств, влада капіталу, демократизація. 3. Інтелектуальні: філософські ідеї епохи Просвітництва з її духовними орієнтирами (гуманізм, раціоналізм, свобода особистості).
У розвитку соц. вирізняють 4 етапи: 1-й розпочин. З появи розробленої Контом програми перебудови наук про сусп. на «позитивних», емпірично обгрунтованих засадах і триває до кінця 19 ст. Він характериз. Інтенсивним розвитком емпіричних соц. досліджень. У методології переважає позитивізм, під впливом якого формуються такі напрямки соц. знання, як натуралізм, еволюціонізм, органіцизм, соціал-дарвінізм тощо. Набуває поширення марксистська теорія. Представники: Конт, Спенсер, Маркс. 2-й етап (кінець 19ст - 20ті рр) - відбувається гостра криза натуралістичної соц. і настає різкий перелом у розвитку соц. теорії. Увагу соціологів привертають соц. дії і взаємодії, розробл. Методи «соц., здатної зрозуміти», концепції соц. особистості, налагоджується системний зв(язок між теорією і соц. дослідженнями., відбув. інституціалізація соц. як академічної дисципліни. Представники:Вебер, Дюркгейм, Зіммель. 3-й етап розвитку (20-70ті 20ст.) - формування сучасних теорій, галузева диференціація, дальше удосконалення методів дослідження, розвиток методів збору та аналізу емпіричної інформації. Поява емпіричної соц. була викликана потребами сусп.(зрост. міст, поляризац. в сусп.). Представники: Кетле. 4-й етап (друга полов 20 ст.) - усвідомлюється необхідність аналізу та синтезу теорії та емпірії. Його зміст зв(язаний з новітньою соц., вирішенням проблем сучасності. Представники: Тарсонс, Мертон, Гідденс.
60. Огюст Конт і зародження позитивіської соціології.
Термін соціологія вперше був запропонований О. Контом в в1824р. Заслуга О.Конта полягає на сам перед в тому, що він обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, виділення соціології в якості самостійної науки, базування цієї науки на спостереженні та експерименті, пізнання законів суспільного розвитку і практичного використання досягнень науки в цілях соціальних реформ на благо суспільства. Конт вважав, що соціологія є наукою особливою, яка відповідає новому соціальному порядку в індустріальній Європі, наукою, яка повинна використовувати прийоми спостереження, експерименту і порівняння.
Науковий позитивізм Конта поєднувався з його еволюційним поглядом на суспільство і мислення. Мислення на його думку, в своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. Людська думка прогресує по мірі того, як зменшується рівень узагальненості і зростає рівень складності. Суспільства в процесі еволюції проходять три основні стадії: примітивну, проміжну і наукову.
Соціологія, яка за Контом є вершиною наук, повинна розвиватись як аналіз соціальної динаміки і статики.
Соціальна динаміка покликана розглядати загальні закони соціального розвитку, тоді як соціальна статика повинна зосередитись «на анатомії суспільства» і взаємодії її складових елементів.
Основні праці О. Конта: «Курс позитивної філософії» (1830 – 1842рр)
«Система позитивної політики» (1851 – 1854рр)
39.Унаслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою – поведінкою, що відхиляється від прийнятих у суспільстві цінносно – нормативних стандартів.
Основні види девіантної поведінки:
1.Конформізм – повне прийняття цілей суспільства і способів їх досягнення;
2.Інноваційна – людина визнає цілі суспільства, але намагається реалізувати їх новим, нетрадиційними засобами (рекет, зловживання, крадіжки та ін.);
3.Ритуалізм – людина не визнає суспільні цілі та цінності, однак дотримується прийнятих «правил гри», діє у відповідності до прийнятих суспільних уявлень про припустимі засоби досягнення цілей;
4.Ескейпізм (ретрийтизм) – відхід, втеча людини від соціальної дійсності, людиною не визнаються ні цілі, ні засоби їх досягнення (анархія, бродяжництво та ін.);
5. Бунт, заколот – людина відкидає суспільні цінності, активно їм протидіє, прагне замінити їх новими.
43. Культура та її функції в суспільстві.
Культура - сукупність матеріальних, духовних, естетичних надбань притаманних суспільству, все те, що створено або створюється в суспільстві завдяки загальнолюдській діяльності. В більш вузькому розумінні розрізняють матеріальну (техніка, виробничій досвід, матеріальні цінності, створені в процесі виробництва) і духовну культуру (виробництво, розподіл та споживання духовних цінностей в науці, мистецтві, літературі, філософії, моралі та ін.).
З допомогою поняття «К.» характеризують особливості свідомості, поведінки і діяльності людини в конкретних сферах суспільного життя ( культура праці, культура побуту, правова культура та ін.)
Форми культури:
А) елітарна культура – витончене мистецтво, класична музика, література;
Б)народна – міфи, легенди, епоси, казки, танці, пісні, які створюються анонімними творцями, фольклор та аматорська творчість;
В)масова, або загальнодоступна (з’явилась в середині ХХ ст.. завдяки змі.
Культура охоплює чи не найширші обрії життєдіяльності людини, тому які б функціональні особливості не мали ті чи інші культурні явища, вони потенційно вже закладені в соціальному досвіді.
Функції культури в суспільстві:
- синтез діяльності. – у культурному плані вона виявляється через розвиток людських здібностей, навичок, традицій тощо в їх динамічних змінах, що власне і формує культуру. Все це певною мірою відображається у свідомості як певна культура світосприйняття, тобто духовна культура;
- функція соціальної пам’яті, яка визначає характер і культурний соціально – просторовий та соціально – часовий зміст людського буття. Співвідношення сучасного і минулого в сучасному утворює соціально – культурний простір. Майбутнє при цьому теж присутнє у вигляді уявлень про нього, що утворюється на підставі життєвого досвіду.
- комунікативна функція.
22. . Соціальні інститути.
Соціальні інститути - сукупність юридичних норм, що регулюють соціально – правові відносини (інститут наслідування, шлюбу тощо ).
В залежності від сфер соціальних відносин виділяють такі соціальні інститути:
- економічні, які забезпечують відтворення і розподіл матеріальних благ, організацію праці, грошовий обіг і т. д.;
- політичні - зв’язані з встановленням виконання і підтримуванням влади;
- соціальні або суспільні;
- інститути стратифікації – визначають розміщення позицій та ресурсів;
- виховні і культурні – створені для зміцнення і розвитку культури, для соціалізації кожного покоління (родинні інститути, сім’я, школа, наукові інститути);
- релігійні, які регламентують відносини людей з представниками релігійних структур (служителів церкви);
- відтворення (інститути шлюбу, сім’ї ).
Складові елементи соціального інституту:
- своя мета, тобто має коло питань, які охоплює своєю діяльністю;
- певне коло функцій передбачених для розв’язання цих питань;
- наявність засобів і установ, за допомогою яких досягаються цілі інституту ( матеріальні, символічні або ідеальні);
- наявність певних санкцій як с стосовно осіб, що виконують інституціоналізовані функції, так і стосовно осіб, що є об’єктом стосовно цих санкцій.
В залежності від сфери дії функцій соціальні інститути ділять на :
- реляційні, які визначають ролеву структуру суспільства за різними критеріями: від статі і віку до виду занять і здібностей;
- релятивні, які визначають можливість індивідуальної поведінки стосовно існуючих в суспільстві норм дій, а також санкції, що карають порушників (всі види механізмів соціального контролю: культурні, зв’язані з релігією, наукою, ідеологією, мистецтвом і т д)
- інтегративні – інститути пов’язані з соціальними ролями, відповідальними за забезпечення інтересів соціальної спільності як цілого.
Етапи утворення соціального інституту:
- виникнення потреби, виникнення якої вимагає сумісних організованих дій, регулювання спільних цілей;
- поява соціальних норм і правил в ході стихійної соціальної взаємодії, яка здійснюється методом проб і помилок;
- поява процедур пов’язаних з нормами і правилами;
- інституалізація норм і правил, процедур, тобто їх прийняття, практичне застосування;
- встановлення системи санкцій для встановлення норм і правил, дефіренційованість їх застосування в окремих випадках;
- створення системи статусів і ролей, які охоплюють всіх без виключення членів інституту.
89. Освіта як соціальний інститут Освіта - розвиток особистості й формування громадянина, здатного самостійно мислити і діяти. Навчання – ядро освіти, але остання відбувається і за межами навчальних закладів - протягом усього життя людини. Освіта пов’язана як з навчанням так із вихованням, а також з процесами соціалізації.
Отже, процес освіти містить усю сукупність різноманітних впливів на людину, її взаємодію із навколишнім середовищем, пристосування до нього, оволодіння культурою що нагромадило людство, її опанування.
Освіту розглядають як цілісну самостійну систему, яка має інституційний характер.
Ознаками соціального інституту освіти є:
1.соціальні функції освіти (навчання, виховання);
2. наявність суспільно вироблених форм, освітніх установ, їх організація і становище в суспільстві, а також певних осіб, які здійснюють функціонування даного інституту, їх статус в суспільстві;
3.наявність регулятивів по функціонуванню даних установ і осіб, які беруть участь в освітній діяльності, тобто свідомо поставлених цілей, законів, які визначають функціонування установ, засобів та методів освітньої діяльності, матеріально – технічних засобів.
Освіта, як соціальний інститут, передбачає наявність:
1.суб’єктів освітньої діяльності – педагогів, учнів та студентів навчальних закладів;
2.об’єктів освітньої діяльності - як окремих учнів так студентів, так і їх колективів, в яких розвиваються здібності, здійснюється обмін діяльністю, знаннями, формами спілкування;
3засобів освітньої діяльності – навчальних планів, програми, методів і організаційних форм навчання, підручників, посібників, технічних засобів та ін.
Освіта – соціальна система, яка має свою структуру (форми, види, ступені). Традиційно виділяють дошкільну, шкільну, і вищу освіту, професійну і непрофесійну, природничо – наукову, технічну, гуманітарну, очну, вечірню, очно – заочну, дистанційну, самоосвіту, пост освіту.
На функціонування освіти як системи значний вплив здійснює економіка (матеріальна база), політична сфера (формує зміст і структура системи освіти), соціокультурна сфера (релігійні та маральні цінності суспільства, сім’ї, традиції і т. д.)
В той же час освіта – автономна система, яка має відносну самостійність. Вона здатна активно вливати на функціонування і розвиток суспільства. Від рівня освіти безпосередньо залежить якість трудових ресурсів, а отже і стан економіки держави.
Система освіти, формуючи громадянина, тим самим здійснює вплив на політичну сферу суспільного життя. Освіта, через культурно – виховну функцію впливає на духовне життя суспільства, є одним із факторів прогресу культури.
73. Програма соціологічного дослідження.
Підготовка до проведення соціологічного дослідження починається з розробки його програми і робочого плану. Програма соціологічного дослідження є науковим документом, що містить описання проблемної ситуації і соціальної проблеми, визначає мету, завдання, об’єкт, предмет, гіпотезу дослідження, логічний аналіз основних понять, що вживаються в дослідженні, методи і техніку здобуття соціологічної інформації тощо. В робочий план дослідження закладаються основні організаційні (процедурні) заходи, які треба здійснити при дослідженні за певною послідовністю і хронологією.Під програмою конкретно- соціологічного дослідження розуміють документ, що вміщує методологічні та процедурні передумови наукового пошуку. В ній викладаються основні завдання дослідження, методика та техніка збору та обробки соціологічної інформації.
Програма кдс складається з двох частин (розділів): методологічної та процедурної.Елементи теоретико – методологічного розділу програми КДС :
1Проблема – це реальна життєва задача, що містить соціальне протиріччя, яке вимагає усунення, розв’язання;
2Об’єкт – це частина об’єктивної реальності, на яку безпосередньо направлений процес пізнання (соціальний процес, сфера соціального життя, трудовий колектив, певні суспільні відносини і т. д.);
3Предмет дослідження – ідеї, властивості, характеристики, притаманні даному об’єкту (наприклад: об’єкт – колектив, предмет соціально – психологічний клімат колективу), які потребують вивчення.
4Мета дослідження – те, заради чого проводиться дане дослідження;
5Задачі – логічні етапи досягнення мети дослідження;
6.Логічний аналіз понять – структурно – логічне впорядкування основних понять дослідження, яке включає:
Теоретичну інтерпретацію, що дає можливість з’ясувати зміст понять;
структурну інтерпретацію, шляхом якої визначається сукупність елементів тих чи інших понять;
1)факторну інтерпретацію, яка дає можливість з’ясувати систему зв’язків поняття із зовнішніми об’єктивними та внутрішніми суб’єктивними умовами, що впливають на основну властивість об’єкту дослідження;
2)емпіричну інтерпретацію (опереціоналізація), що дозволяє зафіксувати та заміряти емпірично якості та властивості об’єкту за допомогою сукупності об’єктивних та суб’єктивних показників – індикаторів.
_Гіпотеза - очікуваний результат дослідження, наукове припущення, що висувається для пояснення фактів, явищ та процесів, пов’язаних з досліджуваним протиріччям реальної дійсності. У ході дослідження гіпотеза має бути або підтвердженою, або спростованою. Гіпотеза з використанням понять, які попередньо були інтерпретовані та операціоналізовані.
3. Структура соціологічного знання. Соціологія - наука комплексна. Має трьохрівневу структуру:1 рівень - теоретична соціологія; 2 - спеціальні соціологічні теорії (соціологія середнього рівня); 3 - емпірічні соціологічні дослідження. Теоретична соціологія - це багатоманітні концепції, що розробляються з метою роз*яснення та інтерпретації загальгних аспектів соціального розвитку суспільства. Протягом історичного розвитку суспільства було вироблено багато різноманітних концепцій, що пояснювали специфіку закономірності розвитку людського суспільства. Ці концепції відбивали, з одного боку, вже досягнений рівень соціальних наук, з іншого боку - специфіку підходу тих чи інших вчених до пояснення тих чи інших явищ. Спеціальні соціологічні теорії - області соціологічного знання, котрі мають своїм предметом дослідження відносно самостійні і специфічні підсистеми суспільного цілого (етносоціологія, соціологія молоді, міста тощо), відносини і окремі сфери життєдіяльності (соціологія праці, побуту, соціальна психологія тощо), інститути (соціологія громадської думки, соціологія сім*ї, освіти тощо), процеси (соціологія організації, конфліктологія тощо) - тобто галузеві знання. Емпірічні соціологічні дослідження являють собою методи та технології збору соціальної інформації - встановлення та узагальнення соціальних фактів посередництвом прямої або непрямої реєстрації подій, характерних для вивчення соціальних явищ та процесів.
4. Функції соціології. 1)Теоретико-пізнавальна. Полягає у тому, що соціологія накопичує та систематизує знання, прагне скласти якомога повнішу картину соціальних відносин та процесів у сучасному суспільстві. Сюди відноситься отримання об*єктивного знання про основні соціальні проблеми розвитку нашого суспільства. Призначена прикладна соціологія для забезпечення надійної соціальної інформації про різні соціальні процеси. 2)Практично-перетворювальна функція: соціальна інформація є першим етапом, бо вона не може зразу перетворитися на прогнози, рішення тощо. Задача соціології полягає в тому, щоби знайти шляхи подальшого розвитку суспільства, участь у розробці довготермінової соціальної політики держави, в обгрунтуванні і реалізації планів соціального розвитку на всіх рівнях: країна, регіон тощо. Тут є прикладная соціологія - вона забезпечує розробку прогнозів, рекомендацій у вирішенні тих чи інших соціальних проблем, аж до рівня трудового колективу. 3)Інформаційна функція полягає в тому, що методи та технології цієї науки дають змогу отримання найрізноманітнішої соціальної інформації відносно всіх сфер діяльності суспільства. 4)Критична функція. 5)Описова функція. 6)Прогностична функція, тобто видавання соціальних прогнозів. 7)Перетворювальна - висновки, рекомендації соціологів служать для вироблення певних соціальних рішень. 8)Світоглядна функція.
72. Метод аналізу документів – основний спосіб збирання даних в соціологічних дослідженнях, який передбачає отримання та використання інформації, зафіксованої у рукописних, або друкованих текстах, на магнітних стрічках, кіноплівках, інших носіях соціальної інформації.Метод соціологічного опитування. Його основу становить сукупність запитань респондентові, відповіді якого є необхідною для дослідника інформацією. Опитування – це метод одержання первинної соціологічної інформації, що ґрунтується на усному або письмовому зверненні до людей за допомогою анкети, наслідки якого важливі на емпіричному й теоретичному рівнях.Спостереження – це цілеспрямоване сприйняття явищ об’єктивної дійсності, у процесі якого одержуються знання щодо зовнішніх сторін, властивостей та відносин об’єктів, що вивчаються. Іншими словами, спостереження – це пряма реєстрація подій (що відбуваються) з боку очевидця, тобто того, хто спостерігає.Експеримент - це спосіб отримання інформації, що проводиться у спеціально створених і контрольованих умовах, які дозволяють щоразу поновлювати хід явища при повторенні умов.
88. Статус, об’єкт і предмет соціології освіти
Проблеми соціології освіти почали виокремлювати із загальнофілософської і педагогічної проблематики і досліджувати специфічними методами на межі XIX—XX ст. Початок становлення соціології освіти як самостійної дисципліни у Франції пов'язаний з творчістю Е. Дюркгейма, в Англії — Г. Спенсера. Проблеми навчальних закладів, навчання, ролі освіти посідають у їх роботах значне місце. Поштовх розвитку соціології освіти у СІЛА дали праці Лестера Уорда (1841—1913) «Динамічна соціологія» (1883) і Джона Дьюї (1859—1952) «Школа і суспільство» (1899). Напередодні Першої світової війни тут почали виникати дослідницькі організації із соціологічних проблем освіти. У 1927 р. було створено Американське національне товариство і почав виходити спеціальний журнал із соціології освіти. У Німеччині соціологія освіти виділилася в особливу галузь дослідження завдяки зусиллям М. Вебера і К. Манхейма. Після Другої світової війни з'явилася особлива галузь вивчення форм і процесів освіти, яку все більше соціологів обирають як основну сферу своєї професійної діяльності. При національних соціологічних асоціаціях створюються секції соціології освіти, видаються спеціальні журнали. Зростає увага до соціальних проблем освіти в діяльності Міжнародної соціологічної асоціації. Починаючи з III Міжнародного соціологічного конгресу 1956 р., постійно обговорюють на його засіданнях освітню проблематику. З 1971 р. при Міжнародній соціологічній асоціації діє дослідницький комітет «Соціологія освіти».
Становлення соціології освіти в колишньому СРСР ускладнювалося негативним ставленням до соціології загалом, хоча поодинокі соціологічні дослідження проблем освіти ввійшли в практику в середині 60-х років. Водночас досить поширеними були запевнення в неактуальності соціології освіти, оскільки проблеми освіти вивчає педагогіка.
Існує три підходи до тлумачення статусу соціології освіти. За першого вона тлумачиться як застосування методів емпіричного соціологічного дослідження для аналізу процесів у сфері освіти. У такому разі соціологія освіти наче й не потребує спеціальної теорії, оскільки вона перебуває в межах педагогіки. До такої інтерпретації схильні здебільшого представники педагогіки, які послуговуються методами соціології.
За другого підходу соціології освіти відводять суміжні проблеми: вплив освіти на економіку, соціальну структуру та ін. Так, Ф. Філіпов, Л. Коган, М. Руткевич стверджували, що соціологія освіти повинна займатись переважно впливом освіти на зміни в соціальній структурі, на досягнення соціальної однорідності, а внутрішня структура освіти, навчальний процес — у компетенції педагогіки. Таким чином основна діяльність суб'єкта у сфері освіти витісняється за межі предмета соціології освіти. Така позиція спонукає науку до поверхневого бачення її предмета, обмежуючи сферу пізнання і межі знання соціології. Наслідки були відповідними. Наприклад, наприкінці 80-х років XX ст. в процесі вироблення концепції реформи і демократизації освіти необхідно було вивчити і врахувати громадську думку викладачів і студентів про якість навчального процесу. Соціології було замовлено регулярні опитування. Однак виявилось, що запропоновані анкети здебільшого не відповідали реальним індикаторам змісту навчально-педагогічного процесу: питання акцентували увагу на зовнішньому боці спілкування викладача і студента, не розкриваючи якості навчання.
Соціологія не була готовою до цього, оскільки донедавна аналіз навчального процесу не вважали її предметом. Вона займалася пограничними аспектами взаємодії навчання і праці, навчання і дозвілля, освіти і соціальної структури, освіти і демократії та ін. Тому найраціональнішим вважається третій, соціокультурний підхід, за якого навчальний процес як вид соціокультурної діяльності належить до предметної сфери соціології освіти. При цьому соціологія освіти сприймається і як загальна теорія освіти, і як емпірична наука.
Такий підхід дає змогу простежити динаміку сфери освіти, характер її взаємодії з іншими сферами суспільного життя, процес розвитку суб'єкта під впливом освіти.
Соціокультурний напрям у зарубіжній соціології освіти зародився в 30-х роках XX ст. Нині він реалізується через концепцію «реконструкції соціальної позиції» французьких соціологів Бурдьє і Пассерона. У російській соціології освіти такої орієнтації дотримується В. Нечаєв. За соціокультурного підходу предметом соціології освіти є стан і динаміка соціокультурних процесів у сфері освіти; закони, принципи, технології навчання; взаємодія сфери освіти з іншими сферами суспільного життя. Відповідно тлумачиться і поняття «соціологія освіти».Соціологія освіти — галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є система освіти як соціокультурний інститут, його взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси у сфері освіти.Об'єктом соціології освіти є сфера освіти, тобто соціальне середовище, у якому розгортається функціонування процесів освіти, діють суб'єкти освіти. Соціологія освіти є водночас фундаментальною, прикладною, теоретичною й емпіричною наукою. Вона має свої методологічні принципи, використовує широкий арсенал методів соціологічного дослідження. Спираючись на широку інформаційну базу і здійснюючи прогностичні функції, соціологія освіти покликана забезпечити наукове обґрунтування соціальної політики у сфері освіти, реформ системи освіти, що є важливою умовою вирішення багатьох проблем сучасності.
67. Пріоритет права. Цей принцип особливо обстоює Богдан Кістяківський, зокрема, у статті “На захист права”, розміщеній у збірнику “Вехи”. Він вважає, що рівність громадян у правах та пріоритет прав особи є передумовою міцного правопорядку. “Правова особистість”, на його думку, є ідеальною формулою особистості: з одного боку – це особа, дисциплінована правом та стійким правопорядком, з другого – особа, наділена всіма правами, якими вона вільно користується. “Головний і найсуттєвіший зміст права складає свобода, - пише Кістяківський, - щоправда, це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода можлива лише за наявності свободи зовнішньої: остання є найкраща школа для першої.” Державна влада із влади сили має стати владою закону - у цьому сенсі важливого значення набуває судова влада, надто громадський суд. Ці ідеї Б.Кістяківський висловлює в майже викінченій концепції правової держави. У праці “Соціальні науки і право” він пише, що правовий устрій - це складний апарат, у якому частина сил діє механічно. Проте для приведення в дію цього апарату та для його правильної роботи необхідна безперервна духовна активність усіх членів суспільства. Кожен має постійно працювати для реалізації права. Надзвичайно актуальна і важлива проблема перехідного суспільства, де нібито можливо йти на обмеження прав та свобод громадян, вирішується українським правником однозначно: аргументовано доводиться небезпечність таких дій.
68.Впродовж останніх років суспільними науками України та зарубіжжя здійснено чималий поступ у аналізі теоретичної спадщини Б.Кістяківського, зокрема в дослідженнях Л.Депенчук, С.Хейман, Ю.Давидова та Н.Жукової.Актуалізація інтересу до цієї проблематики зумовлюється багатьма чинниками, зокрема тією обставиною, що праці Кістяківського набувають особливого значення в контексті посилення тенденції до відродження практичної філософії. Апеляція до підходів, властивих практичній філософії, як відомо, потребує розгляду суспільних відносин насамперед під етичним кутом.З цього погляду, серед творів Кістяківського особливо важить розвідка “Російська соціологічна школа” та категорія можливості при розв’язанні соціально-етичних проблем” (1902), присвячена спростуванню концепцій теоретиків народництва. Головну увага в ній приділено критиці “суб’єктивного методу” багатолітнього “володаря дум” російського суспільства та культової особи покоління “сімдесятників” М.Михайловського.Належачи до гурту по-антинародницьки налаштованих мислителів, близьких до кола “легального марксизму”, Кістяківський через участь у полеміці з Михайловським та його прихильниками залучився до політико-філософських дискусій, які справили помітний вплив на формування духовного клімату тодішнього суспільства та визначення шляхів його розвитку.Проте й досі бракує узагальненого аналізу поглядів Кістяківського на народництво та його етичні засади, з’ясування їх етико-політичного контексту. Наприклад, у рамках грунтовної статті Ю.Давидова “Вебер та Кістяківський. Досвід мікроаналізу” основну увагу приділено не стільки етичним аспектам, докладному й ретельному вивченню суто методологічних засад розвідки “Російська соціологічна школа” та виявленню розбіжностей між Б.Кістяківським та М.Вебером у тлумаченні категорії можливості. У науковій біографії Кістяківського, створеній С.Хейман (“Кістяківський: боротьба за національні та конституційні права в останні роки царату”), міститься чимало цікавих загадок щодо полеміки між Кістяківським та Михайловським, зокрема слушним є зауваження, що для першого було неприйнятне ігнорування Михайловським поняття “етичне належного”. Однак в цій праці немає спеціального розділу, присвяченого ставленню мислителя до народництва. Тож метою нашої статті є виявлення специфіки етичної позиції Кістяківського, яку він посів під час дискусії з народницькими теоретиками, та з‘ясування етико-політичного контексту її формування.Народницькі ідеї іноді кваліфікують як ліву, егалітарну й пізню модифікацію слов’янофільського вчення. Адже в кінцевому підсумку як багатьох народницьких теоретиків, так і слов’янофілів зближувало прагнення до розгляду традиції як кінцевої інстанції формулювання морально-політичних цінностей та ідеалів. Причому втіленням традиційних норм життя народниками оголошувалась російська патріархальна община, через яку вони закликали торувати “особливий шлях” до національного соціалізму, оминаючи капіталістичну стадію розвитку.Однак, на відміну від консервативно орієнтованих мислителів слов’янофільського та неослов’янофільського ґатунку, народники ставили собі за мету усіляко підкреслювати позитивну елітарну роль інтелектуальних верств (“інтелігенції”), які розглядались ними як основний рушій змін, покликаний очолити визволення “народу”. Через те в народницькому середовищі неабиякого поширення набрали пройняті ідеалістичним, подвижницьким і місіонерським духом пуританські етичні ідеологеми “служіння народу”, “ходіння в народ”, “каяття перед народом”, котрі обґрунтовували політичну активність освічених верств як сплату певного моральнісного боргу.
76. Проблема політичної культури в українському політичному та громадянському дискурсі постала на початку 90-х рр., коли раніше номінальні декларативні громадянські права конституції УРСР враз набули змісту і як результат суспільство отримало безпрецедентну можливість опосередковано та безпосередньо впливати на формування та здійснення державної політики. Проте, брак участі широких верств населення у політичному житті суспільства довгі роки до того, а відтак відсутність відповідної політичної свідомості та високого рівня політичної культури позначили неготовність українського суспільства адекватно скористатись з різкого збільшення громадянських прав і обов’язків.Така ситуація – низький рівень політичної культури та політичної свідомості – наявна і по сей день. У цій статті розглянуто деякі з факторів, що спричиняються до такого стану речей і ситуація, до якої призводить дана кон’юнктура, а також піднімається питання щодо шляхів підвищення рівня політичної культури та політичної свідомості.Проблема політичної культури найгостріше постає на період передвиборчих кампаній, під час яких політичні сили опираючись на політично „невибагливий” електорат підживлюють цю, м’яко кажучи, недалекість з метою легкого отримання політичних дивідендів.Древня римська схема управління народом за принципом „поділяй і владарюй” актуальна і тепер. Особливо актуальна вона для сучасної України. Необхідно визначити лінію стику (чи то пак потенційної конфронтації), поділити за цією лінією народ та заручитись підтримкою якоїсь його частини позиціонуючи себе як захисник їхніх інтересів. Особливість України полягає в тому, що, власне кажучи, і не потрібно придумувати якихось відмінностей, а лише їх озвучити. Типова різниця по вектору схід-захід загострюється на час передвиборчих кампаній, коли піднімається питання російської мови як другої державної, визнання ОУН-УПА воюючою стороною у Другій Світовій тощо.Ці питання можна віднести в розряд вічних, а є й такі, котрі виникають (як і зникають з можливістю при нагоді знову виникнути) під час окремих кампаній щодо питань актуальних лише в конкретний час. Серед недавніх можна назвати зокрема питання реприватизації „Криворіжсталі,” а також надання імунітету депутатам місцевих рівнів.Якщо два останні приклади демонструють низку питань, які у більшості випадків мають кінцеву точку (у чому ми мали можливість нещодавно переконатись), по попередні належать до розряду постійних. Цікаво те, що до спроб вирішення таких питань вдаються небагато політиків. Ба більше, політичні сили дуже зацікавлені саме у підтримання status quo, адже лише тоді можна постійно використовувати ці питання, загострюючи які отримувати підтримку частини електорату. Вирішення ж цих суперечностей, уявімо гіпотетичне прийняття російської мови як другої державної та визнання ОУН-УПА воюючою стороною, призведе до неможливості спекулювати на них. Наведені приклади – це лише примітивні варіанти з низки альтернатив щодо їхнього вирішення. Суть полягає в тому, що важко уявити собі ситуацію, за якої була б велика зацікавленість обговорювати доцільність, переваги та недоліки конкретних способів вирішення питань, коли рішення щодо конкретного питання вже прийняте, і питання знято з порядку денного. Так само ми не дивуємось, коли не піднімається питання про те, чи варто було відмовлятись від ядерної зброї. Звісно, сумніви щодо цього в нас час від часу закрадаються, однак до форм широкої суспільної дискусії вони так і не доходять.Нерідко недолугість дій державних чиновників та наявність безпорядку в країні слугують аргументами багатьом людям, котрі волають про потребу сильного лідера, який би миттю відновив порядок сильною „владною рукою.” Це класичний приклад патріархального типу політичної культури, за якої люди майже безапеляційно покладаються на вождя, а відтак і дистанціюють себе від участі в управлінні державою. Сучасна Україна очевидно отримала цей спадок від СРСР, де лише на словах закликалося до відомих речей, але ж доступ широких мас до формування порядку денного був строго обмежений, а тому і активістська політична культура, яка характеризується значним інтересом громадськості у політичних процесах та політичній системі та орієнтацією на активну участь у політичному житті країни, замінювалась вище згаданою патріархальною політичною культурою і підданською. В останній домінує низький рівень участі у політичному житті суспільства та усвідомлення високого авторитету влади.Сучасна ситуація потребує значного підвищення рівня і ролі активістської політичної культури, щоб уникати маніпулювання електоратом, який керується стереотипами та міфами. Лише за необхідного рівня політичної культури електорат перестане робити вибір спираючись на примітивне ідентифікування суб’єктів політичної боротьби, наприклад поділ на „наших” та „ненаших,” а почне глибоко концептуально споглядати і аналізувати конкретну програму, що пропонується.Для цього необхідна, зокрема, політична воля, аби внести певні доповнення у освітню політику, що озброювала б, скажімо, старшокласників вмінням цілісно проаналізувати політичну ситуацію, а також розвивала б у них активну громадянську позицію. Окрім того, варто проводити інформаційну кампанію, спрямовану на розвиток конструктивної зацікавленості широких мас у політичному житті держави та участі – посередньої чи безпосередньої – у ньому. Третій же сектор, гадаю, міг би відігравати у цьому не меншу, а подекуди і значно більшу роль.Зрештою про шляхи підвищення рівня політичної культури у населення можна сперечатись, що є предметом інших досліджень, проте навряд чи можливо заперечити потребу розвитку політичної свідомості та надання більшої уваги активістській політичній культурі, набуття найширшими масами навичок політичної поведінки і політичної соціалізації.
59.Традиційне панування. Воно ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. Найчистішим зразком тут може бути патріархальне панування (батька великої родини, голови клану, “батька нації”). Фактично домашня спільнота є основною клітинкою традиційного панування, хоч за цією моделлю складаються й інші об’єднання, у межах яких здійснюється таке панування: той, хто віддає розпорядження, належатиме до типу “пана”, штаб управління складатимуть “слуги”, а підлеглі будуть “підданими”. Зміст наказів “пана” зумовлюється традицією, грубе порушення якої збоку володаря завдало б шкоди легітимності його власного панування, що ґрунтується саме на вірі у святість традиції. Вебер розрізнює дві досить відмінні форми традиційного панування: суто патріархальну структуру управління (найчистіші її види – султанське панування й усі справжні деспотії, де на панування дивляться як на природне право володаря) і станову (влада тут поділена між вищим володарем та призначеним на посади і привілейованим управлінським штабом). Дворянське управління феодальної доби є яскравим прикладом станової форми традиційного типу панування.
57. Харизматичне панування. Це панування в силу відданості особі володаря та його ласці, інакше харизмі (від грець. ????? – принадність, чарівність; благодать), насамперед внаслідок її магічних здатностей, об’явлення чи героїзму, сили духу та слова. Найчистішим видом такого панування Вебер називає панування пророка, військового героя, великого демагога. Типом того, хто віддає накази, буде вождь, типом підлеглого - “послідовник”. Панування вождя закінчується, як тільки його “небуденні якості” перестають підтверджуватись, вичерпуються, і харизма втрачається.М.Вебер недарма назвав виділені ним типи легітимного панування “чистими”, маючи на увазі, що тут ідеться про теоретичну конструкцію, мислений образ дійсності з більшою або меншою відповідністю дійсності. Такого роду конструкції Вебер часто використовував у своїх роботах і позначав як “ідеальні типи”. Відомі нам значимі риси якихось об’єктів дійсності відображуються, об’єднуються в комплекси і отримують понятійну оформленість, щоб ми могли більш чітко осягнути об’єкт і краще орієнтуватися у неоглядному морі емпіричних даних. Однак, зауважував М.Вебер, “у реальній дійсності такий мислений образ у його поняттєвій чистоті ніде емпірично не виявляється, ... треба повністю відмовитись від думки, неначе ці “ідеальні” у чисто логічному смислі мисленні утворення до якої б то не було міри мають характер обов’язковості, “зразка”.1 (1Вебер М. “Объективность” социально-научного и социально-политического познания//Вебер М. Избранные произведения. М., 1990. С.390-391.) То ж якщо з цієї точки зору оцінити виділені “чисті” типи легітимного панування, то вони являють собою саме “ідеально-типові” утворення нашої теоретичної думки і в емпіричній “чистоті”, мабуть, не зустрічаються, проте такі утворення стають важливим методологічним засобом наближення до розуміння складних форм легітимного панування.
1. Теоретичні передумови виникнення соціології як самостійної науки. Соціологія як самостійна наука виникла не через появу нового об*єкта дослідження, а через те, що в суспільних науках, що існували, виникли проблеми, які неможливо було вирішити в рамках цих наук за допомогою наявних методів. Специфіка соціологічного світобачення: 1)Погляд на суспільство як певну цілісність, цілісну систему, що розвивається за своїми специфічними законами. 2)Установка на вивчення суспільних відносин, що реально існують, на відміну від утопічного конструювання ідеального суспільства. 3)Спирання на емпірічні методи дослідження. Елементи такого підходу складалися в рамках соціофізики, соціофілософії, філософії, історії, по мірі розвитку емпірічних соціологічних досліджень, в ході диференціації суспільних та гуманітарних наук, по мірі зростаючого впливу природознавства. Соціально-політичні передумови виникнення соціології: 1)Діяльність просвітників стимулювала процес революційного руйнування старого суспільного ладу в Європі. 2)Ранні буржуазні революції вплинули на розвиток суспільно-політичної думки. Соціальні думкарі першої половини ХІХ століття намагалися осмислити суть та наслідки французької революції. Дослідники намагалися проаналізувати поняття "революція", "демократія" тощо.
13. Соціальна структура суспільства та її основні елементи. До 60-х років структура суспільства практично не вивчалася, хоча до того в середині 30-х років була створена спеціальна офіційна доктрина: більшовицьке суспільство складається з двох класів - робітники та селяни, та одного прошарка - інтелігенції. Основні її вади: концепція різко звужувала критерії диференціяції людей відносно їх приналежності до різних соціальних груп, було викривлено уявлення по критерії соціальної мобільності, концепція відображала утопічні уявлення про міжгрупові відносини. Проявились серйозні суперечки між елементами цієї системи, двома основними елементами - соціальними інститутами та системою класів, шарів та функціональних одиниць цих груп. Соціальна структура - це структура соціальних груп та інститутів, що взаємопов*язуються та взаємодіють. Характеризується сукупністю соціальних класів (класи, трудові колективи, групи, шари, сукупність соціальних, демографічних, професійних, кваліфікаційних, територіальних, етнічних спільнот), що пов*язані відносно стійкими зв*язками між собою. Соціальна група - це сукупність людей, що мають спільні соціальні ознаки, виконують суспільно необхідну функцію у спільній структурі суспільного поділу праці. 1)Групи, що займають різне місце у системі соціальної нерівності даного суспільства, а також у диференціації його населення за основними критеріями; 2)Представники цих груп є суб*єктами різних соціальних інститутів.
80. Формування засад ринкової економіки створило в Україні принципово нову соціальну та економічну ситуацію, зумовило й певні зміни в соціально-психологічній сфері, у багатьох суспільних та економічних інститутах: формах власності, механізмах розподілу доходів, забезпечення основних соціальних гарантій, соціального страхування та мотивації трудової діяльності, структурній перебудові економіки і формуванні ринкової інфраструктури,
Такі зміни не можуть відбутися раптово — необхідний певний перехідний період. Головні соціально-економічні риси такого періоду — поліморфізм власності з перевагою державної; активне, а інколи й безпосереднє регулювання держав-
ними інститутами таких економічних процесів, як ціноутворення, формування заробітної плати, економічних зв'язків між окремими суб'єктами у сфері виробництва і фінансів, співіснування різних форм соціальних гарантій» Адже жодну економічну програму не буде реалізовано, якщо вона не торкатиметься інтересів населення, не сприятиме зміцненню соціальної сфери суспільства.
Звичайно, як і раніше, діє соціально-демографічна диференціація людей за статтю та віком. Важливим соціальним критерієм є професійно-кваліфікаційний статус, належність до різних галузей господарства. Продовжує діяти розмежування людей за місцем проживання, типом населених пунктів. Зберігається вплив на соціальні та суспільно-політичні відносини різнонаближеності людей до джерел розподілу, перерозподілу ресурсів і продуктів виробництва. Освіта, стаж, місце роботи залишаються критеріями, формують поведінку людей. Водночас помітну роль відіграють такі чинники, як рівень прибутку та форма власності. Відчутнішим стає критерій поділу людей на працюючих та безробітних.
Раніше соціальна структура суспільства складалася з декількох великих груш селян, робітників, інтелігенції, службовців та правлячої партійно-господарської еліти. Зараз все більшого значення набуває поділ суспільства за рівнем та джерелом багатства, наявністю чи відсутністю приватної власності. Саме прибуток і форма його отримання стають головним структуроутворюючим чинником українського суспільства, що свідчить про становлення в Україні ринкових відносин та первинного капіталізму. Одночасно набирають сили й негативні чинники; формування нової соціальної диференціації та відповідних критеріїв її оцінки свідчить про нездорові відносини у суспільстві; надто різкий поділ на бідних та багатих; процеси збідніння та збагачення мають деформований характер.
На зміну традиційним джерелам формування багатства, таким як праця, спадщина, ощадливість, підприємливість, ініціатива, ризик прийшли кримінальна діяльність, використання державної власності, ресурсів та працівників державних установ, держпідприємств тощо. При цьому процес первинного нагромадження капіталу здійснюється вельми стрімко, протягом декількох років, а не десятків чи навіть століть, як це було у багатьох країнах світу.
Нова соціальна структура складається з таких соціальних груп: дуже багаті, багаті, середні, бідні та злиденні. Специфічною рисою сучасної структури є надмірно великий розрив
між дуже багатими і дуже бідними. Процес усвідомлення багатими, бідними, державою нових структурних змін не встигає за бурхливим розвитком соціальної диференціації» Поряд з великою соціальною групою люмпенів постала проміжна верства між бідними та слабким середнім класом — маргіна-ли, які становлять найбільшу групу населення України. Ще кілька років тому ці люди вважалися достатньо забезпеченими. Сьогодні їм доводиться працювати значно більше, ніж раніше, а споживати значно менше. Становище ускладнюється тим, що це активна, кваліфікована та працездатна частина українського суспільства, яка не має змоги заробляти на пристойне існування. Це найбільш критично налаштована маса людей.
За таких обставин різко зростають форми та розміри де-віантної поведінки (злочинність, самогубство, наркоманія, алкоголізм, проституція тощо). Ці та багато інших форм збо-ченої поведінки в умовах занепаду системи соціального контролю стали загрозливими для суспільства. Не виключено, що швидкість і масштаби їх поширення незабаром переважатимуть можливості їх стримування і профілактики.
Водночас в українському суспільстві існують процеси та явища, які можна віднести до категорії «соціальні захворювання». Це передусім слабкість моральної, етичної та правової ціннісно-нормативної системи. Соціальна анемія властива періодам кризи, але розмір її поширення в поєднанні з іншими соціальними хворобами (агресивністю, егоїзмом, цинізмом та апатією) є реальною загрозою для українського суспільства. Блискавичність суспільних змін призвела до руйнування традицій, породивши відчуженість між поколіннями.
Соціальної реабілітації та соціалізації потребує не лише молодь, а й старше покоління, яке абсолютно не готове до нової поведінки в жорстких умовах «дикого» капіталізму.
Отже, глибинна дезорганізація економічної системи спричиняє і певну дезорганізацію соціальної системи суспільства. Тому свідоме, грамотне здійснення політики державного та соціального управління вимагає визнання того, що економіка — не самоціль, а лише засіб вирішення проблем соціального характеру. Водночас, як стверджує економічна соціологія і свідчить досвід людства, ігнорування людського, соціального, психологічного чинників в економіці може звести до абсурду будь-яке економічне рішення.
87. Соціологія релігії і теологія.Теологія (богослов'я) — система обґрунтування і захисту релігійних учень про Бога, сукупність вироблених тією чи іншою релігією доказів істинності догматики, релігійної моралі, правил і норм життя духовенства, віруючих, боговстановленності віровчення і церкви.
Теологія, як і феноменологія релігії, на відміну від соціології релігії, ґрунтується на принципі існування об'єкта релігієзнавства. Предмет теології — Бог і самовиявлення Бога. У ній обов'язково присутнє те, що в феноменології існує в абстрактно-теоретичній формі — теолог перебуває у релігійному зв'язку з об'єктом, який він прагне усвідомити.
Соціологія релігії не бере на себе функції обґрунтування і захисту або спростування релігії. Вона займає нейтральну позицію в полеміці між войовничою вірою і войовничим атеїзмом. Апологетично-релігійна позиція позбавляє соціолога об'єктивності, можливості розглядати всі без винятку релігійні феномени, як світські й доступні науковому аналізові. Соціолог може розглядати, наприклад, християнську віру як соціальний феномен, оскільки з перших кроків християнство виявляло себе в соціальних діях общин і соціальній проповіді. Однак, визнаючи це, релігійне заангажований соціолог не може ідентифікувати віру із соціальною поведінкою: для нього важлива головна релігійна сутність.
Це стверджує досвід так званої «релігійної соціології», яка має мало спільного із соціологією релігії як науковою дисципліною
Наукове знання про релігію не є ані релігійним, ані антирелігійним. Серед вчених—релігієзнавців та соціологів релігії є люди релігійні та нерелігійні. Однак професійна етика не дозволяє переступати межі, які відділяють ученого від релігійного проповідника або атеїста. М. Вебер вважав дотримання цих засад справою «інтелектуальної чесності».
Така об'єктивність (коли дослідник, незалежно від того, визнає він чи ні діяльність і погляди релігійної групи, яку вивчає, чітко дотримується фактів), звичайно, вимагає самодисципліни і дається не завжди легко. Вона вимагає чіткого усвідомлення того, що предметом соціології релігії є релігійна поведінка. Соціологія релігії ґрунтується на «методологічному атеїзмі». Іншими словами, соціолог не може пояснити віру в Бога індивідів і груп існуванням Бога, «зустріччю людини з Богом» і та. ін. Соціологія керується принципом, сформульованим Е. Дюркгеймом: соціальні феномени повинні отримати пояснення в соціальних категоріях.
86.Предмет і об'єкт соціології релігіїСоціологія релігії є галуззю соціології та однією з релігієзнавчих наук. Як наукова дисципліна, вона функціонує в контексті соціологічного знання й інших наук про релігію. Перебуваючи на межі соціології і теології, вона враховує суспільну значущість і різноманітність релігійної проблематики, в тому числі й те, чи може бути релігія предметом наукового вивчення, чи не є соціологічний аналіз її вторгненням у заборонену для нього сферу.Соціологія релігії — галузь соціології, одна зі спеціальних соціологічних дисциплін, яка вивчає взаємодію релігії та суспільства, її вплив на соціальну поведінку індивідів та спільнот. Розглядаючи релігію як соціальний феномен, соціологія релігії спрямовує свій погляд на соціальні аспекти: як утворюються і функціонують релігійні групи та інститути, завдяки чому вони функціонують або припиняють існування; які стосунки між релігійними групами, чому між ними виникають конфлікти; що належить до ритуальних дій тощо. На відміну від філософії, соціологію цікавлять релігійні вірування не самі по собі, а те, що відбувається в суспільстві під впливом релігії. Але вірування не завжди впливають на поведінку: індивід може належати до релігійної групи, не усвідомлюючи суті вірувань, яких вона дотримується. Релігійні інститути, установи, організації можуть впливати на поведінку незалежно від вірувань і навіть всупереч їм, стимулюючи з певних причин дії, які суперечать офіційному вченню. Як спеціальна галузь знань, соціологія релігії є елементом концепції соціального і культурного життя багатьох соціологів класичної епохи. А такі видатні вчені, як Е. Дюркгейм, М. Вебер, Г. Зіммель, Б. Малиновський, були одночасно і засновниками соціології, і основоположниками соціології релігії. Предмет соціології релігії — сукупність структур, процесів, пов'язаних із функціонуванням суспільства на різних рівнях, система контролю за соціальною поведінкою індивідів і груп. Об'єкт — релігія як соціальне явище, її виникнення, розвиток та місце у духовному житті суспільства. Одна з головних її проблем — з'ясування того, що належить до поняття «релігія».
Релігія є комплексом вірувань та практичних дій, за допомогою яких люди спілкуються або намагаються спілкуватися з реальністю, яка перебуває за межами їх повсякденного досвіду. Вона складається з вірувань (міфів), ритуалів (культів), етосу (схильностей та моральних цінностей), світогляду, системи символів. Її тлумачать і як соціальний феномен, і як спільноту людей, поєднаних вірою. Оскільки релігія інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини, необхідні різні підходи і засоби її дослідження багатьма науками. Однак найчастіше в соціології поняття «релігія» вживається в таких значеннях: 1. Сукупність поглядів на світ і людину в її ставленні до Бога; знання, що не потребують доведень, а приймаються на віру. Це — світоглядний компонент релігії.2. Взаємозалежна щодо «священного» система емоційно забарвлених переконань і дій, що виражають ставлення до надприродних сил, які панують над людьми в їх повсякденному житті (релігійний культ), визначають позицію і вчинки в особистому та громадському житті. Таким є діяльний, культовий компоненти релігії. 3. Сукупність заповіданих Богом ідеалів, цінностей, норм, правил поведінки, які повинна сповідувати релігійна людина. У цьому виявляє себе нормативний компонент релігії. 4. Об'єднання релігійних людей у громади й організації (церква, секта, чернечий орден, особливі групи професійних служителів культу), їх адміністративно-територіальні одиниці (наприклад, єпархія в християнській церкві). Йдеться про організаційний компонент релігії. Центральна тема соціології релігії — взаємодія релігії та суспільства. Соціологія концентрується на соціальному «вимірі» релігії, її впливі на соціальну поведінку. Її цікавлять загальні правила, стандарти поведінки, засоби релігійної мотивації, а не сутнісні особливості конкретної релігії. Вона залишає поза межами дослідження об'єкт, на який спрямована суб'єктивна релігійна поведінка — надприродне, Бог, трансцендентне.
7. Соціологічна концепція Г. Спенсера. Герберт Спенсер - продовжувач справи Конта. Центральним поняттям висуває поняття еволюції. Еволюція - інтеграція матеріх, переводить матерію з невизначеної незв*язаної однорідності у визначену зв*язану. Проходить скрізь однаково, але має три етапи: 1)неорганічний; 2)органічний; 3)надорганічний. Це цикл. Два типи еволюції - проста і складна. Проста - кількісна інтеграція елементів, а за складної відбуваються певні перетворення. Порівнює суспільство з організмом. Одна з основних робіт його називається "Суспільство є організмом". Аналогії та відмінності: 1)Як і біологічний організм, суспільство росте, збільшується в об*ємі, з маленьких держав виростають великі імперії; 2)По мірі росту суспільства його структура ускладнюється, таксамо й структура організму; 3)по мірі росту суспільства відбувається диференціація його структур та функцій. Відмінності між Контом та Спенсером у розумінні соціології та питання: що було перше - індивід чи соціум?У Конта першим був соціум, а вторинним - індивід, у Спенсера ж навпаки, з індивідів утворюється ціле.
8. Загальна характеристика натуралістичного напряму в соціології ХІХ-початку ХХ століття. Основна концепція - Дюркгейма (1858-1917). Спирається на соціальні факти і вивчає їх статистично. Соціальні факти - колективні звички, традиції, звичаї, правила поведінки. Головне в людському суспільстві, що цементує та збирає його докупи, є соціальна солідарність, а сила, що створює суспільне ціле - розподіл праці. Солідарність походить з колективної свідомості - сукупності спільних вірувань та почуттів, що розділяють члени однієї групи чи суспільства. Колективна свідомість відображає характер та традиції народу. Чим більшим є розподіл праці, тим сильніше в людей прагнення до єдності та обміну. Символом обміну виступає угода, коли два індивіда беруть на себе взаємні зобов*язання, і з цього виходить співпраця та кооперація. Механічна та органічна солідарність.
9. Загальна характеристика психологічного напряму в соціології. Основна концепція - Вебера (1864-1920). Понад усе ставиться індивід, а причина розвитку суспільства - культурні цінності, віра в інтелігенцію. Тільки індивід посідає мотиви, цілі, інтереси та свідомість. Соціальна статистика та пошук мотивів - взаємодоповнюючі частини соціологічного дослідження. Теорія соціальної дії. Ідеї Вебера - підвалини сучасної соціології.
10. Соціологія Е. Дюркгейма. Головна особливість концепції Дюргкейма: соціальне треба пояснювати соціальним. Він сформулював свій основний постулат: "Соціальні факти треба розглядати як речі, вони існують поза людиною та здійснюють на неї примусовий вплив." І лише завдяки цим соціальним фактвм можна пояснити вчинки людини. Структура суспільства - сукупність соціальних фактів у їх взаємодії та взаємозв*язку. Саме Дюркгейм вводить поняття "соціологізм": 1)Метод обгрунтування самої науки з предметом і поняттями науки; 2)Особливий підхід до соціальної реальності, розуміння та пояснення цієї реальності. Соціологія у Дюркгейма - не лише специфічна наука, а ще й Наука Наук. Концепція розподілу праці - та сила, що об*єднує людей у суспільстві. Завдяки розподілу праці реалізується принцип солідарності. В залежності від якості та рівня тої солідарності він виводить концепцію розвитку суспільства від механічної до органічної солідарності. Та солідарність, що об*єднує людей в суспільстві - органічна, грунтована на спеціалізації та розподілі праці. Механічна солідарність поглинає індивіда. Проблема нормального та патологічного. Поняття аномії: аномія - принцип недійовості у суспільстві старих норм та цінностей, коли нові норми ще не з*явилися або працюють не повністю. Також вивчав самогубства. Типи: 1)егоїстичний (людина ізольована від суспільства, яке не цікавиться індивідом); 2)альтруїстичний (коли групові цінності та норми цілком поглинають індивіда); 3)аномічний - коли відбувається криза в суспільстві; 4)фаналістичний - коли відбувається підсилення контролю групи над індивідом.
11. Соціологічні погляди М. Вебера. Макс Вебер - фундатор "розуміючої" соціології та теорії соціальної дії. Ввів в соціологію поняття "ідеальний тип", який розглядає не як тип пізнання, а засіб, що дозволяє розкрити спільні правила якихось дій або вчинків. Ідеальний тип за Вебером дозволяє трактувати історію та соціологію як два напрями наукового інтересу, а не дві різні дисципліни. Соціологія Вебера вивчає поведінку людини та вкладає в її дії та вчинки певний сенс. Толму дії людини набувають характер соціальної дії, і в ній присутні 2 моменти: об*єктивний - орієнтація на інших,і суб*єктивний. Соціальна дія - дія, суб*єктивний сенс якої відноситься до поведінки інших людей. Зрозуміти сенс дії - зрозуміти діючу людину, хоча в діяльності людина не завжди усвідомлює мету. Чотири типи діяльності : 1)цільораціональна дія через очікування певної поведнки, критерієм цієї діяльності є успіх; 2)ціннісно-раціональна, заснована на вірі в цінності самої дії, незалежна від успіху; 3)афектна - заснована на емоційному стані суб*єкта, що діє; 4)традиційна - заснована на звичках. Лише перші типи є соціальною дією, бо вони стосуються усвідомленного сенсу.
12. Визначення соціальних інститутів та їх роль у життєдіяльності суспільства. Інститут - технічне утворення, особливий учбовий заклад, а ширше - сукупність соціальних норм. Соціальний інститут - це відносно стабільна інтеграція сукупності символів, вір, цінностей, норм, політичних статусів, що керують цілими сферами соціального життя:сім*єю, економікою, освітою, управлінням тощо. Соціальний інститут - усталений комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх у систему. Соціальний інститут існує через необхідність задовільнити найважливіші життєві потреби. Для виникнення та розвитку соціального інституту потрібно: 1)Щоб у суспільстві виникла та розвилася потреба, що стане головною передумовою даного соціального інституту; 2)Усталена система функцій, дій, операцій, цілей, що вирішують цю проблему.; 3)Соціальний інститут повинен мати ресурси (матеріальні, фінанси, праця, організація), що їх повинне поповнювати суспільство.; 4)Особливе культурне середовище для існування соціального інституту (субкультура - система знаків, правил тощо, що відрізняє певних людей).
13. Процес інституціоналізації. У 1899 році Веблен розробив "Теорію класу нероб". З неї виходить: "Еволюція суспільства" - процес природнього добору соціальних інститутів. Заборона інцесту - перша основна норма - є провісником виникнення всіх соціальних інститутів. Соціальний інститут - засіб пристосування, що створений для задоволення життєвих потреб та регулюється оберемком соціальних норм. Веблен та його послідовник Гамілтон були фундаторами інституціоналізму. Інституціоналізація - це процес, коли суспільна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальне, а не як приватне, і для її реалізації в суспільстві встановлюються особливі норми поведінки, готуються кадри, виділяються ресурси. Лексії - соціальні потреби, що породжують процес інституціоналізації: 1)Потреба комунікації; 2)Потреба виробництва продуктів та послуг; 3)Потреба розподілу благ; 4)Потреба безпеки та захисту життя громадян; 5)Потреба затримки системи нерівності; 6)Потреба соціального контролю за членами суспільства.
14. Різновиди соціальних інститутів та їхня характеристика. 5 основних соціальних інститутів: 1)Продовження роду - соціальний інститут сім*і і шлюбу; 2)Потреба безпеки та соціального порядку - політичні інститути; 3)Потреба добування засобів для існування - економічні інститути; 4)Потреба в передаванні знань, соціалізації нового покоління, підготування кадрів - інститут освіти (наука, культура).; 5)Потреба вирішення духовних проблем та СЕНСУ ЖИТТЯ - інститут релігії. До інституту сім*ї та шлюбу, приміром, належать інститути спорідненості, батьківства, материнства, побратимства та кровної помсти; до інституту релігії - целібат, хрещення, сповідь. Висновок:існують як основні, так і другорядні інститути (принцип матриць).
15. Функціонування соціальних інститутів. Інститут повинен функціонувати - його нормальне функціонування є благом для суспільства. Під функцією соціального інституту розуміють користь, яку він приносить - себто то є сукупність задач, що вирішуються, цілей, що є досягнені, послуг, що надаються. Соціальний інститут - це гігантська соціальна система, що охоплює сукупність статусів иа ролей, соціальних норм та санкцій, соціальних організацій.
16. Явні та латентні функції соціальних інститутів. До функцій соціальних інститутів відносяться: 1)впорядкування діяльності різних людей шляхом зведення їх до передбаченої соціальної ролі; 2)соціальні інститути сприяють соціалізації індивідів; 3)соціальне управління та контроль. Якщо соціальний інститут, опріч користі, приносить суспільству шкоду, ці дії називають дисфункцією. Функцій та дисфункції є відносними. Ситуація дисфункції виникає тоді, коли змінюються соціальні потреби, і ці зміни не знаходять відображення у структурі і функції соціального інституту. Ці явища можливі як у формальній сфері, так і в характері змісту діяльності соціальних інститутів. Зовнішні явища - брак підготованих кадрів. Внутрішні - неясність мети дії, невизначеність функцій, падіння соціального престижу та авторитету даного соціального інституту, якщо інститути втрачають якість і деперсоналізуються, відбувається дисфункція. Всі вони бувають латентні та явні. Явні - очевидні, всі їх усвідомлюють, а латентні - не заявлені, приховані від ока. Латентна функція може приносити користь. Одна і та сама функція може бути явною або латентною для різних членів суспільства.
17. Визначення та різновиди соціальних спільнот. Соціальна спільнота - сукупність людей, що виділяються за соціально значущими критеріями. Існують три основні соціальні спільноти, їх розрізняють за кількістю та способом скупчення. Функціонально - на досягнення групової мети. Соціальні спільноти можуть виникати спонтанно або організовано, мають формальний або неформальний вигляд. Соціальні спільноти бувають масовими та груповими. Масові мають статистичний характер, вони не є структурованими та однорідними. Групові визначають цілісність внутрішньою структурою. За Мертоном три основних риси груп: 1)Взаємодія між членами групи; 2)Почуття приналежності до групи; 3)Усвідомлення єдності з групою. Найбільш скупченою є група з 5 чоловік.
18. Соціальна структура суспільства та її основні елементи. До 60-х років структура суспільства практично не вивчалася, хоча до того в середині 30-х років була створена спеціальна офіційна доктрина: більшовицьке суспільство складається з двох класів - робітники та селяни, та одного прошарка - інтелігенції. Основні її вади: концепція різко звужувала критерії диференціяції людей відносно їх приналежності до різних соціальних груп, було викривлено уявлення по критерії соціальної мобільності, концепція відображала утопічні уявлення про міжгрупові відносини. Проявились серйозні суперечки між елементами цієї системи, двома основними елементами - соціальними інститутами та системою класів, шарів та функціональних одиниць цих груп. Соціальна структура - це структура соціальних груп та інститутів, що взаємопов*язуються та взаємодіють. Характеризується сукупністю соціальних класів (класи, трудові колективи, групи, шари, сукупність соціальних, демографічних, професійних, кваліфікаційних, територіальних, етнічних спільнот), що пов*язані відносно стійкими зв*язками між собою. Соціальна група - це сукупність людей, що мають спільні соціальні ознаки, виконують суспільно необхідну функцію у спільній структурі суспільного поділу праці. 1)Групи, що займають різне місце у системі соціальної нерівності даного суспільства, а також у диференціації його населення за основними критеріями; 2)Представники цих груп є суб*єктами різних соціальних інститутів.
19. Соціально-класова структура суспільства. Класи - це великі групи людей, що розрізняються за своїм місцем у певній системі суспільного виробництва, за їхніми відношеннями до засобів виробництва, за роллю у суспільній організації праці, за способами отримання тієї частини суспільного багатства, що знаходиться в їхньому володінні. Елементом соціальної структури суспільства є соціальні верстви. Соціальні верстви створюють внутрішню структуру класів та великих соціальних груп. Це сукупність індивідів, що зайняті соціально та економічно рівноцінними видами праці, і відповідно отримують рівне матеріальне та моральне відшкодування. Більш дрібне ділення соціальної структури виділяє малі соціальні групи - нечисленні за складом, члени яких об*єднані суспільною діяльністю, знаходяться у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні одне з одним, і це є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особистісних групових цінностей та норм поведінки. Мінімальний розмір малої соціальної групи - 2 людини, максимальний - кілька десятків людей.
20. Соціально-демографічна структура суспільства. Результат накладення демографічних структур на соціальні. Статистичними параметрами є народжуваність, смертність, шлюбність, розлучуваність, міграційний обмін населення.
21. Соціально-територіальна структура суспільства. Розглядається як взаємодія двох основних верств суспільства - соціально-класової та територіальної. Одиницями соціально-класової є суспільні класи та соціальні верстви, а територіальної - спільноти різного типу. Під соціально-територіальною структурою суспільства розуміється сукупність усталених спільнот людей, що формується на основі соціальної неоднорідності умов життєдіяльності різних територіальних, адміністративних, соціальних утворень, а також відносин між цими спільнотами.
22. Теорія соціальної стратифікації. Була створена на початку 40-х років Парсонсом, Мертоном, Девісом та Муром. Це передусім процес, що безперервно триває у суспільстві і, звичайно, наявність результатів процесу. Процес соціального відтворення, в результаті якого верстви, групи і класи є нерівними одне одному та групуються ієрархічно, розташовані страти з різним рівнем престижу, власності та влади. Тобто це не просто нерівне становище, а природна нерівність. Існують відокремлені та закриті суспільства. У тих суспільствах, де є змога переміщуватися вверх по вертикалі, вид суспільства є відкритим, якщо нема - закритим. Суспільство, де переважає середній клас - нормальне, у нас - протилежна ситуація. Американська модель: вищий-вищий клас - начальники, вищий клас - погані начальники, вищий-середній - клерки тощо, середній-середній, нижчий-середній, нижчий-нижчий.
23. Теорія соціальної мобільності. Люди знаходяться в постійнім русі, а суспільство - у розвитку. Сукупність соціальних переміщень людей у суспільстві, тобто змін їхнього статуту, називається соціальною мобільністю. Між підняттям та зниженням існує асиметрія:тяжіння до підняття по соціальній драбині, тобто підняття - добровільне, як правило, а зниження - примусове. Два основних види: міжпоколінна та внутріпоколінна (соціальна кар*єра). Міжпоколінна - довготерміновий, внутріпоколінна - короткотерміновий процес. Два типи: 1)Вертикальна мобільність - переміщення з однієї страти до іншої, буває спрямованою вгору і вниз. 2)Горизонтальна мобільність передбачає перехід індивіда з однієї соціальної групи до іншої, що знаходиться на тому ж рівні. Різновид горизонтальної - географічна мобільність (переїзд). Якщо до зміни місця додається зміна статусу, виходить міграція.
24. Соціологія сім*ї як галузь соціології. Визначення сім*ї та шлюбу. Соціологія шлюбу й родини - галузь соціології, що вивчає формування, розвиток та функціонування родини та шлюбних, сімейних відносин. Шлюб - це історично зумовлена, усталена, санкціонована форма відносин між чоловіком та жінкою, що встановлює їхні права та обов*язки відносно одне одного та дітей. Сім*я вивчається та розглядається з двох поглядів: 1)як соціальний інститут, що характеризується сукупністю соціальних норм, санкцій та зразків поведінки; 2)як мала соціальна група, заснована на шлюбі чи кревній спорідненості, члени якої об*єднані спільним побутом, взаємною моральною відповідальністю, взаємодопомогою.
25. Функції соціології сім*ї. Функція сім*ї - спосіб проявлення активності, життєдіяльності сім*ї та її членів. 1)Репродуктивна полягає у біологічному відтворенні суспільства та задоволення потреби в дітях. 2)Виховна функція полягає у соціалізації молодого покоління, задоволення потреби у батьківстві, контакті з дітьми, їх вихованні, самореалізації в дітях. 3)Економічно-побутова полягає в можливості підтримувати фізичне здоров*я членів суспільства, економічно утримувати неповнолітніх та недієздатних членів родини, приглядати за дітьми, надавати та отримувати господарчо-побутові послуги між членами родини. 4)Функція первинного соціального контролю - моральна регламентація поведінки членів родини, моральна відповідальність та зобов*язаність між чоловіком та жінкою, батьками та дітьми тощо. 5)Духовно-емоційна сприяє взаємному духовномц збагаченню, надає психологічний захист членам родини, емоційну підтримку. 6)Дозвільна - раціональна організація дозвілля. 7)Сексуальна функція - суспільне значення цієї функції полягшає у реалізації сексуального контролю за особистістю, а індивідуальне - у задоволенні особистих сексуальних потреб.
26. Планування сім*ї як соціальна проблема. Планування сім*ї розглядається з боку діяльності, спрямованої на обмеження дітонародження, або, за аналогією з державними установами, контроль дітонародження. Планування сім*ї та сімейну організацію охорони здоров*я визначають як ті види діяльності, що мають на меті допомогу окремим особам або подружжям досягти результатів в уникненні небажаної вагітності, народити бажаних дітей, регулювати інтервали між вагітностями, контролювати вибір часу дітонародження в залежності од віку батьків, визначати число дітей у сім*ї. Включає в себе: види обслуговування, що уможливлюють цю практику. Це санітарна просвіта та консультації з питань планування сім*ї, забезпечення контрацептивами, лікування безпліддя, просвіта з питань шлюбу та сім*ї, організація відповідних служб та заходів:генетичних консультацій, досліджень тощо. За теорією Мальтуса, є два способи скорочення кількості людства: 1)розумна контрацепція; 2)війни, голод, пошесті. Мальтузіанство стверджує, що нормальній людині притаманно самій обмежувати дітонародження.
27. Проблема вибору шлюбного партнера. Існують фактори вибору шлюбного партнера: 1)просторова близькість; 2)уявлення про ідеального партнера; 3)приклад власних батьків; 4)прагнення особистості до самоствердження; 5)прагнення пошуку партнера, що схожий або протилежний за психічними та соціальними якостями. З любовним афектом пов*язані певні почуття: 1)ейфорія; 2)депресивні почуття; 3)схильність до фантазій; 4)порушення сну; 5)загальне збудження;6)трудність у концентрації уваги. Хатіс відніс до факторів любові: 1)повагу; 2)позитивні почуття до партнера; 3)еротичні почуття; 4)потреба у нормальному ставленні з боку партнера; 5)почуття близькості, інтимності; 6)почуття ворожості.
28. Причини виникнення конфлікту у сім*ї. Конфлікт - це приховане або явне зіткнення конкуруючих сторін. Він може виникнути у кооперації, конкуренції і в будь-якій соціальній групі. Змагання переростає у зіткнення, коли конкуренти намагаються завадити або усунути одне одного з боротьби за посідання дефіцитних благ.
29. Соціологія управління як галузь соціології. Визначення управління. Соціологія управління - це вміння досягти мети, використовуючи працю та вправність інших людей. Вид діяльності по керуванню людьми. Засіб розв*язання конфліктів між людьми. Метод впливу на людей з метою отримання певних результатів. Смстема прийняття оптимальних рішень. Інструмент регуляції міжсуб*єктних відносин.
30. Сутність соціологічного підходу до управління. Основні визначення сутності: 1)Діяльність органів управління - державних та громадських. Включає весь комплекс підбору, перепідготовки та розставлення кадрів, їх просування службовою драбиною, їхні відносини при виконанні функцій управління. 2)Керувальний вплив на керований аппарат: включає цілі покладення та цілі досягнення. Соціальні цілі покладення - соціальне проектування, планування, регуляція. Може бути зовнішнє та внутрішнє: зовнішнє - відносно керованих об*єктів, внутрішнє - самоуправління. 3)Соціальна самоорганізація - являє собою сукупність процесів внутрішньогрупової регуляції. 4)Система керувальних рішень, що спрямована на збереження або підвищення якісних параметрів системи. 5)Аналіз і контроль функціонування керованої підсистеми. Поняття соціального управління - це вплив суб*єкта управління на об*єкт. Займається вивченням таких проблем, як компетенція, відповідальність, виконавчість, дисципліна. Соціологія вивчає управління як безперервний соціальний процес.
31. Основні теорії управління. Менеджемнт - це мистецтво брання драбиною вгору, а керування - вміння визначити, чи до вірної стіни притулили драбину. Керування розробляє стратегію діяльності, а управління - виробляє тактичні засоби досягнення мети та ефективні шляхи їх реалізації. Соціологія управління базується на сформульваних Тейлором, Файолем, Емерсоном та Фордом тезах та наукових основах управління виробництвом. Однією з перших є школа наукового управління. Її рамки - 1885-1920 роки, Гілберт, Тейлор. Основна ідея - раціоналізація. Школа класичного управління: 1920-1950 роки, вчені ті самі. Мета - створення універсальних методів управління людською діяльністю. Три основні аспекти: 1)Організація раціональної системи управління; 2)Побудова структури організації; 3)Управління робітниками. Школа людських стосунків. Школа в своєму розвитку зазнала ряд метаморфоз у 1930-1950 роках. Від 1950 до наших днів це соціально-психологічні відносини. Теза про соціальну сутність людини. Жорстка ієрархія, підлеглість та формалізація соціальних процесів несумісні з природою людини. Вирішення проблем людини справа компетентних спеціалістів. Дві основні тези: 1)Визнавали певну групу робітників, ідеали, цінності й норми яких відрізняються від керівництва. Школа науки управління - з 1950 років. Принципи матстатистики та моделювання. З появою комп*ютерів управління комп*ютеризується. Процесуальний підхід розглядає управління як суму виконуваних функцій. Управління за Файолем - передбачення, організація, розпорядження, координування, контроль. Системний підхід розвивали Джонсон і Кастін. Управління включає планування, організацію, управління і зв*язок.
32. Система управління:прямі та зворотні зв*язки.
33. Функції соціології управління.
34. Визначення та моделі стилю керівництва.
35. Сутність соціології громадської думки. Соціологія громадської думки - це спеціальна соціологічна теорія, що вивчає проблеми, які пов*язані з природою, джерелами та механізмами формування, структурою громажської думки, закономірностіи її функціонування, проблеми вивчення та обліку діяльності соціального інституту. Поняття громадської думки з*явилося в Англії у ХІІ століття, з 18 століття є загальновизнаним,
36. Специфіка формування громадської думки. Громадська думка - це стан масової свідомості, що містить як приховане, так і явне ставлення різних соціальних спільнот до проблем, подій та фактів дійсності. Масова свідомість - це широка сукупність ідей, уявлень, ілюзій, почуттів, настроїв, що відображають всі без винятку сторони життя суспільства, що приступні для мас і здатні викликати їхній інтерес. Масова свідомість - це зріз громадської свідомості, в рамках якого у представників різних груп можуть виникати аналогічні думки, судження, що відображають їхнє ставлення до проблем і фактів дійсності. Характерні риси масової свідомості полягають у джерелах і характері формування. Оскільки у формуванні масової свідомості беруть участь представники різних груп, то громадська думка формується в ньому. У цьому формуванні беруть участь не тільки наукові джерела, а й найближче соціальне оточення, чутки тощо. Сам процес формування масової свідомості - достатньо специфічний, здійснюється як процес інтенсивного обміну інформацією, порівняння, а також протиставлення схожих позицій, їх зближення, пошуку точок дотику. Відбувається в процесі міжосібного спілкування, а також спеціально. У сучасному суспільстві громадська думка відчуває на собі вплив різних соціальних інститутів: державних, політичних, громадських організацій, громадських рухів тощо. Таким чином, можна сказати, що це специфіка може бути як адекватною реальному становищу речей, так і помилковим уявленням про дійсність. Громадська думка може формуватися дуже швидко, бо знаходиться у постійному процесі формування та зміни.
37. Суб*єкт громадської думки. Громадська думка не є аморфним, розпливчастим витвором: вона структурована. Її характеризують суб*єкт, об*єкт, типи суджень та канали вираження. Суб*єкт громадської думки - це різні групи населення, що безпосередньо є виразниками громадської думки. Проблема суб*єкта громадської думки включає: 1)співвідношення індивідуальної та громадської свідомості. Думка індивіда не є громадською думкою, але може виражати її, якщо він обробляє і носить громадську думку; 2)Проблема монізму або плюралізму . Локальність громадської думки. В рамках кожної спільноти суб*єктом громадської думки може виступати як уся спільнота у цілому, так і будь-які її частини, незалежно від змісту суджень, а також того, чи утворює частина меншість чи більшість.
38. Об*єкт громадської думки. Об*єктом громадської думки є майже всі сфери життєдіяльності суспільства, що вони є принципово приступні для мас тощо. Основи: громадський інтере, дискусійність підходів, компетентність громадської думки. Основні аспекти об*єкта: чи приступними є ті чи інші реалії життя до відображення громадською думкою, чи доцільно в тому чи іншому випадку вивчати громадську думку або можна отримати інформацію іншим способом, чи необхідно взагалі вивчати громадську думку, враховуючи ту обставину, що об*єктивної громадської думки не існує?
39. Типи суджень громадської думки. В залежності від змісту виділяють такі судження: оцінкові (у цьому типі суджень висловлюється ставлення населення то тих чи інших фактів дійсності), аналітичні (являє собою аналіз ставлення населення до реалій дійсності). Конструктивне судження програмує соціальні процеси.
40. Канали вираження громадської думки. Вираження громадської думки може проходити активно чи пасивно, прямо чи опосередковано. До каналів відносяться ЗМІ, засоби наочної агітації, збори, мітинги, засоби інформаційного тиску, особисті контакти з працівниками органів управління та представниками громадських організацій, листи населення до органів управління, документи органів управління, референдуми. Є опосередковані канали, а прямі - це особисті контакти працівників органів управління з населенням, листи населення, збори, мітинги, демонстрації. Спеціалізовані канали - опитування населення, що здійснюється з використанням соціологічних методів збору інформації. Дають змогу отримувати більш надійну та репрезентативну інформацію, а також аналізувати зміни громадської думки у динаміці шляхом повторних опитувань.
41. Функції громадської думки. Функції:інформаційна, регулятивна, організаційна, внутрішньокерівна, що розділяється на диркетивну, консультативну, експресивна та заохочувальна.
42. Закономірності функціонування громадської думки. Громадська думка - один з різновидів соціального контролю (поряд із загальним контролем та наглядом). Соціологія дуже широко вивчає громадську думку - це один з її основних предметів. Громадську думку вивчають такими способами: 1)опитуваня типових громадян із подальшим узагальненням отриманих статистичних даних; 2)опитування найактивніших - "лідерів" громадської думки.
43. Соціологічне дослідження:поняття та різновиди. Соціологічне дослідження - це складений комплекс теоретичних, методичних та організаційних процедур, що спрямовані на досягнення поставлених цілей та завдань дослідження.Різновиди: 1)За характером та дослідницькою задачею: фундаментальні (спрямовані на виявлення та аналіз соціального досліду та закономірностей розвитку), прикладні (спрямовані на вивчення та вироблення шляхів, засобів, форм та методів удосконалення діяльності соціальних об*єктів), комплексні (міждисциплінарна проблема, сполучає у собі елементи фундаментальних та прикладних задач). 2)За типом логічного завдання: пошукове, пілотажне, описове, експериментальне, проектно-конструкторські пошуки. 3)За відношенням до об*єкту дослідження:монографічне, порівняльне, трендове, генетичне. 4) За відношенням до сфери об*єкту дослідження. 5)За типом замовника та видом оплати: держбюджетне, госпдоговірне, на загальних засадах. 6)За термінами проведення: довготермінове (3-5 років і більше), середньотермінове (0, 5-3 роки), короткотермінове (2-6 місяців), експрес-дослідження (1 тиждень-2 місяці).
44. Функції соціологічного дослідження. Функції соціологічного дослідження діляться: 1)За значущістю задачі дослідження: стратегічна, тактична, операційна. 2)За спрямованістю дослідження: пізнавальна (інформаційна, теоретична, описова), практична, теоретико-прикладна. 3)За характером впливу на об*єкт: керувальна (прогностична, планувальна, організаційно-технологічна, координаційно-методична, контролююча). 4)За термінами впливу на об*єкт: довготермінові (на 10-100 і далі років), середньотермінові (від кількох років до 10), короткотеомінові (від кількох місяців до двох років), моментальні (від тижня до місяця).
45. Етапи проведення соціологічих досліджень. Основні етапи: 1)Підготовчий. На цьому етапі спостерігається узгодження мети й завдань дослідження, розробка програм дослідження, затим відбувається вирішення фінансових, економічних питань, також необхідно врахувати кадрове забезпечення. 2)Етап полевих робіт. Цей етап може тривати від кількох тижнів до кількох місяців. На цьому етапі здійснюється розробка інструментарія, це етап апробації. Також здійснюється вирішення організаційних, фінансових та технічних питань. 3)Обробка і аналіз. Включає перевірку комплексності, підготовку до інструментальної обробки або на машині, або руками, курування процесу обробки, розробка звіту за результатами дослідження:проміжними, а потім заключними. 4)Етап запроваджування результатів: розробка директивних, інструктивних, соціоінженерних документів, а також курування процесу використання соціологічної інформації.
46. Визначення та види вибірки у соціологічних дослідженнях. Щоб підготувати дослідження, необхідно обрати для нього об*єктМетод вибірки - це науковий підхід, що дозволяє судити про цілісний об*єкт, грунтуючись на даних лише його окремих ознак. Генеральна сукупність об*єкта - це об*єкт соціального дослідження в цілісності його якостей та ознак. Вибіркова сукупність - це частина об*єкта генеральної сукупності, що становить суму вихідних одиниць вивчення, спостереження та аналізу. Репрезентативність - це принцип подоби, вибірково сформульованої моделі параметрів генеральної сукупності. Види вибірки: 1)Проста вибірка включає простий випадковий відбір, систематичний відбір, серійну та гніздову вибірку. 2)Складна: багатощаблева, комбіновано, стратифікована, квотна. Одиниця відбору - це районування, що будується за принципом статистичної серії.
47. Документ як джерело соціальної інформації.
48. Метод спостереження в соціологічних дослідженнях. Методика та класифікація спостережень прийшла до соціології з антропології. Спостереження поведінки якоїсь групи збоку із реєстрацією у спеціальному бланку типів дій, реакцій, форм стосунків тощо, це є невключене спостереження. Якщо ж соціолог включається у спостережувану групу (анонімно або ні), то це включене спостереження. Сфера охоплення соціологічного спостереження рівна або вужча від сфери інтерв*ю.
49. Опитування як метод збору первинної інформації. Мистецтво опитування полягає у вірному розміщенні та формулюванні питань. Окрім соціологів, опитуваннями користуються і інші науки, але соціологічне опитування відрізняється, по-перше, кількістю опитуваних - сотні і тисячі, предмет інтересу - не особиста, а громадська думка. Отримуючи при опитуванні соціологічну статистичну інформацію як анонімну, соціолог виявляє соціальні типи особистості. Усереднюючі дані, соціолог отримує достовірну і, якщо всі вимоги дотримані, об*єктивну інформацію. Мета соцопитування - науковий факт, потрібний для збагачення науки. Найрозповсюдженіший вид - анкетування. Анкета - розмножений документ, що містить в середньому 30-40 питань, адресованих респондентам - об*єкту дослідження. Питання діляться на два основних типи - закриті і відкриті. У відкритих - вимагається власна думка респондента, у закритих - в вигляді тесту. Два види анкетного опитування:суцільний і вибірковий. Суцільний - це перепис населення, а також поголовне опитування всіх членів певної соціальної групи. Вибіркове опитування засновується на вибірковій сукупності (на відміну від генеральної сукупності - всього населення або всієї соціальної групи). В інтерв*ю питання читає спеціаліст. Якщо форма та порядок питань суворо зафіксовані, то це стандартизоване інтерв*ю, а коли визначені тільки план, тема та ключові питання, а конкретні питання видумує сам інтерв*юєр, це нестандартизоване інтерв*ю.
50. Методи збору соціологічної інформації. При збиранні первинної інформації використовують такі методи: 1)Опитування: анкетування та інтерв*юювання; 2)аналіз документів: якісний та кількісний (контент-аналіз); 3)спостереження (включене та невключене); 4)експеримент (контрольований та неконтрольований). Методологія та методика експериментів прийшли до соціології з психології. Коли поставлена мета дослідження та підготована програма, створюються дві групи - експериментальна та контрольна. Контрольна не підлягає експерименту, вона потрібна для порівняння. Кількість учасників експеримент
Соціологія в системі суспільних наук. Специфіка предмету соціології.
В залежності від сфери дослідницьких інтересів сучасні наукові дисципліни можна поділити на чотири основні групи: природничі – вивчають світ природи (фізика, хімія та ін.);
Технічні – вивчають світ техніки ( електротехніка, біотехнологія тощо);
Гуманітарні – вивчають світ людини (історія, філософія та ін.);
Соціальні - вивчають світ суспільства (соціологія, політологія, економіка тощо).
Кожна з соціальних наук ( крім соціології) займається якоюсь окремою сферою суспільного життя. Економіка досліджує господарське життя (виробництво, послуги, розподіл, споживання тощо), історія процес розвитку суспільства тощо.
Соціологія - це вивчення соціального життя, груп людей та суспільства. Соціологія вивчає суспільство в цілому все соціальне (суспільне) життя людей, їх спілкування, їх взаємодію.
Отже, соціологія - наука про суспільство як єдину цілісну соціальну систему . Специфіка і відмінність цієї науки від інших суспільних наук полягає в тому, що вона вивчає соціальні відносини між людьми, а також вплив цих відносин на формування людини, на її свідомість і поведінку.
Соціальні відносини – відносини між людьми, як виконавцями певних соціальних ролей. Лише соціологія вивчає суспільство, як цілісний соціальний організм. Використовує данні інших суспільних наук (історії, демографії та ін.). Вивчає поведінку людини (певні правила).
Значення соціології для інших наук полягає в тому, що вона дає науково обґрунтовану теорію про суспільство та його структуру, забезпечує розуміння законів і закономірностей взаємодії його різних сфер. Зв’язок соціології з іншими науками потрібно розглядати швидше через призму тенденції до їх інтеграції, зближення і об’єднання, а ніж до їх розмежування. Соціологія має безпосередній вихід на ряд суспільних і гуманітарних наук: соціальну філософію, соціальну психологію, соціальну статистику, правознавство, історію, політологію.
На сьогоднішній день переважає тенденція до комплексного, всебічного дослідження явищ і процесів суспільного життя, до спільного дослідження кількома науками, до поєднання їх пізнавальних можливостей.
9. Становлення соціологічної думки в Україні.
Початком самостійних соціологічних праць слід вважати дослідження женевського гуртка українських учених у 80х роках ХІХ ст.. ,які друкувалися в часописи «Громада» (Женева) і в окремих виданнях. Серед відомих представників українських соціологів кінця ХІХ початку ХХ ст. є:
С.А. Подольський (1850 – 1891рр) – відомий укр. економіст і публіцист, який висунув ідею, що поряд з боротьбою за існування діє закон зростання солідарності. С.А. Подольському належить праця «Ремесла і хваброики на Україні», яку було опубліковано в Женеві. У ній вчений аналізує становище різних груп робітників на Україні, їх відносини з працедавцями тощо;
М.П. Драгоманов (1841 – 1895) - відомий укр. політичний діяч вчений і публіцист;
Ф.К. Вовк (1847 – 1918рр) - етнограф, антрополог і політичний діяч – досліджував розвиток етнічних спільнот і таких соціальних інститутів як наука, релігія, сім’я. Основна праця – «Студії з української етнографії та етнології».
М.І Зібер (1841 – 1888) – його соціологічні інтереси були зосередженні навколо проблем суспільства, суспільного розвитку, історичної соціології. Основна праця Зібера «Вибрані економічні твори».
Праці з соціології належать багатьом укр. вченим та політичним діячам серед них: М. Грушевський, І.Франко, С.С. Дністрянський, М. І Туган – Барановський та ін.
За часів Радянської влади з середини 30х років з посиленням репресій відбувається майже повне згортання соціологічних досліджень. Такий стан речей, по відношенню до соціології, тривав майже 30років. Лише в кінці 60х було видано праці «Соціологія на Україні» Л.В. Сохань та збірник АН УСР «Філософія та соціологія» В кінці 80х на початку 90х ставлення до соціології змінюється. В 1990р відкривається інститут соціології в системі НАН, створюється Соціологічна асоціація України. З 1998р починає виходити часопис «Соціологія : теорія, методика, маркетинг».
Нині соціологія знаходиться в пошуках власної автентичності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний їм котигоріальний апарат. В якості центрального поняття - громадянське суспільство, а сама соціологія розуміється як самостійна наука про соціальні спільноти – суб’єкти, механізми їх становлення функціонування і розвитку.
13. Соціологія праці.
Соціологія праці та управління – це галузь соціології, спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає працю, трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як специфічну соціальну підсистему суспільства, його соціальні інститути, а також соціальні спільності в сфері праці, соціально – трудові відносини і процеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них.
Соціологія праці вивчає багато різних проблем: співвідношення соціальних і професійних груп, джерела формування соціальних відмінностей у трудових колективах ( тобто чому є підприємці, управлінці і робітники, які до того ж можуть стати безробітними), специфічні соціальні інтереси соціальних груп, необхідних для організації ефективного розвитку колективів, попередження чи вирішення конфліктів в них.
Соціально – трудові відносини – це відносини, як складаються на виробництві між представниками різних соціальних спільностей. Цей тип відносин актуалізується як відносини рівності чи нерівності між працівниками та соціальними групами ( підприємцями та робітниками та ін.).
Зайнятість – діяльність людини, пов’язана із задоволенням особистих і соціальних потреб, яка є джерелом доходу.
Безробіття – соціальне явище, викликане низькими темпами економічного зростання, змінами у структурі економіки, а також кількісним зростанням потенційної робочої сили.

Праця – цілеспрямована діяльність людей, в результаті якої створюються матеріальні і духовні блага. Соціологія розглядає працю як основну форму життєдіяльності людського суспільства, основну умову його життя.
Трудовий колектив як соціальна спільнота є елементом соціальної структури суспільства і йому притаманний розподіл на групи.
Трудовий колектив як соціальна організація є різновидом соціального інституту і йому притаманна управлінська ієрархія. Характерні ознаки трудового колективу:
цільове призначення;
ієрархічність;
внутрішньо організаційний контроль;
система соціальних позицій та статусів;
кооперація зусиль що створює ефект синергії.
14. соціологія особистості.
Соціологія особистості – спеціальна соціологічна теорія, що досліджує широке коло питань взаємозв’язку особистості з суспільством, соціальними спільнотами і групами.
Предметом соціології особистостей є дослідження особистості, як соціального типу процесу її формування і розвитку, її потреб і соціалізації.
«Особистість» - поняття, яке вводиться для виділення, наголошення неприродної (надприродної, соціальної) сутності людини та індивіда, тобто акцент робиться на соціальному.
Особистість – інтегральна (цілісна) сукупність соціальних властивостей людини, що формується та видозмінюється протягом усього життя людини у результаті складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників її розвитку, активної взаємодії із соціальним середовищем.
Кожна людина, яка з’являється у світі, починає засвоювати людську культуру, набувати своєї особливості, входити в суспільство, самоутверджуватись серед інших людей і ставати особистістю. Формування особистості є результатом включенності людини до існуючої системи соціальних відносин шляхом засвоєння нею соціальних функцій, а також усвідомленості нею своєї приналежності до соціуму.
Складний, тривалий процес включення індивіда до системи соціальних зв’язків та відносин, його активної взаємодії з оточенням, у результаті якої він засвоює зразки поведінки, соціальні норми і цінності, необхідні для його успішної дитєдіяльності у даному суспільстві називається соціалізацією.
Соціалізація є основним механізмом взаємодії суспільства і особистості. В процесі соціалізації формуються основні властивості особистості, які забезпечують її життєдіяльність у суспільстві.
Рівні соціалізації:
об’єктивна (соціально – економічна) в результаті якої людина обіймає певну позицію, положення в структурі спільноти;
функціональна, що обумовлює виконання людиною певних функцій, ролей;
нормативна, що визначає готовність людини діяти певним чином для досягнення власних цілей, узгоджених з цілями діяльності спільноти;
міжособистісну, що визначає ставлення оточення до індивіда, оцінку його взаємодії з ним.
У сучасному суспільстві кожна людина виконує низку ролей (студента, громадянина держави, клієнта і т. д.). Вся сукупність соціальних ролей, що виконується однією особистістю називається рольовим набором. Соціальні ролі – це способи поведінки, які відповідають прийнятим у суспільстві, спільноті нормам та здійснюються у залежності від статусу особистості.
Властивості особистості, що сформувалися у наслідок виконання нею певних соціальних ролей, змінюють структуру особистості. Соціальний статус людини, як і статус групи, до якої вона належить, мають вирішальне значення у формуванні властивостей особистості, із зміною статусу діапазон властивостей особистості розширюється.
Соціальна структура особистості:
інтегрованість особистості у соціальне середовище;
спрямованість особистості як її домінуюче соціально зумовлене ставлення до соціальної дійсності, що оточує людину;
соціальна активність особистості та її здатність до саморегуляції поведінки, життєвий самоконтроль.
Основою для визначення мети діяльності людини є ціннісні орієнтації - орієнтації особистості стосовно соціальних цінностей. Ціннісні орієнтації є продуктом соціалізації людини.
Цінності особистості – це відносно стійке та соціально обумовлене ставлення особистості до об’єктів духовного та матеріального світу, уявлення людини про найбільш значущі, важливі цілі життя та діяльності, а також засоби їх досягнення.
Ціннісні орієнтації – соціальні цінності, що спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею.
Соціальна поведінка – це дії людини стосовно суспільства, інших людей, до оточуючої природи і речей.
Унаслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою – поведінкою, що відхиляється від прийнятих у суспільстві цінносно – нормативних стандартів.
Основні види девіантної поведінки:
Конформізм – повне прийняття цілей суспільства і способів їх досягнення;
Інноваційна – людина визнає цілі суспільства, але намагається реалізувати їх новим, нетрадиційними засобами (рекет, зловживання, крадіжки та ін.);
Ритуалізм – людина не визнає суспільні цілі та цінності, однак дотримується прийнятих «правил гри», діє у відповідності до прийнятих суспільних уявлень про припустимі засоби досягнення цілей;
Ескейпізм (ретрийтизм) – відхід, втеча людини від соціальної дійсності, людиною не визнаються ні цілі, ні засоби їх досягнення (анархія, бродяжництво та ін.);
Бунт, заколот – людина відкидає суспільні цінності, активно їм протидіє, прагне замінити їх новими.
Соціальні типи особистості – певний фіксований набір суттєвих, таких що повторюються соціальних властивостей особистості, що виявляються в її свідомості та поведінці.
Типи особистості:
ідеальний – сукупність особистих властивостей, яка на думку сучасників, є бажаною, відіграє роль еталона, взірця;
базисний - сукупність властивостей, яка дозволяє у найкращі спосіб адаптуватися до конкретних умов життєдіяльності у конкретний час, у даному суспільстві;
реальний – сукупність спільних, для членів даного суспільства типових властивостей особистості, що переважають на даному етапі розвитку суспільства.
Для соціально – психологічної діагностики властивостей особистості використовують різноманітні методи та методики : спостереження, аналіз документів та продуктів діяльності людини, анкетування, тестування, моделювання ситуації (стажування, виконання конкретних завдань, імітація професійної діяльності).