1.Світогляд:сутність,структ. типи
Світогляд-усвідомлення люд.навколишнього світу,свого місця в ньому,свого ставлення і відношення до цього світу й до себе.Світогляд являє собою структурну складність:вирізняють емоційно-психологічний рівеня-світовідчуття та світоспоглядання(тут фіксуються окремі,зовнішні прояви буття,світ явищ,а не сутностей). Наступні за глибиною відображення рівні-світосприйняття і світоуявлення. На цих рівнях форм. цілісна картина світу. Світог. на цьому рівні повяз. з абстрактним мисленням, теоретичним пізнанням, і його можна назвати світорозуміння.Основні елементи всітогляду: знання, норми, оцінки, принципи, уявлення, переконання, настанови. Суспільно-історичний характер, форма і функції світобачення. Світобачення - це більш ніж менш цілісне уявлення про світ, про самих себе та своє місце у тому світі. Світобачення залежить від епохи, історичних подій, різних народів, соціальних груп, організацій. Компоненти світобачення: 1)Узагальнені знання людини про світ. Знання ставлять за мету істину, а вона має бути об'єктивною; 2)Прагнення до ідеалу - моральні цінності людини. Цінності полярні до знань; 3)На цих засадах формується програма поведінки людини. Отже, світобачення - це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають загальне бачення, розуміння світу, місця в ньому людини та життєвої позиції, дії, програми поведінки людей. Знання пізнавальне, ціннісне, поведінковий бік у їхньому взаємозв'язку. Історичні типи світобачення: міфологія, релігія, філософія. Історично першою формою суспільної свідомості є міфологія. Міфологія характерна для всіх народів періоду первіснообщинного ладу. Міфи розглядають світобудову, виникнення світу. Космос - це лад+краса, виникає з хаосу природи. Есхатологічні міфи розглядають загибель світу. Міфологія - синкретичне, єдине, неподільне світобачення первісних людей. Міфи піддані літературній обробці. Одна філософська проблема - самогубство. Камю поставив питання: чи варте життя того, щоби його прожити? Міфологія із розвитком суспільства та перетворення його у класове втрачає своє значення як цілісне, єдине неподільне світобачення, і заміняється релігією. Релігія - це віра у надприродні сили будь-якого виду. Вона подвоює світ: земний - перехідний, невічний, і потойбічний - вищий, надзвичайний. Особливість релігійного подвоєння світу полягає в тому, шо світ вищий, надзвичайний творить земний. Створюються особливі канони кожного вірування. Кожна з трьох світових релігій вважає, що вона спрямована на об'єднання народів, створення єдності людського роду. Але релігія ще й роз'єднує. Релігія як світобачення має багато спільних рис з філософією, бо філософія теж виступає як світобачення. Релігія тягне людину до Бога, а філософія заснована на розумі (інтелекті), у ній володарює вільнодумство. Філософія - "любов до мудрості" - виникла у 8-6 столітті до нашої ери, к Греції. Перші давньогрецькі філософи були і фізиками, природознавцями. У філософії створюються трактати, теорії, а не міфи. Мета філософії - пошук єдиного в усьому (філософська проблема).
2.Виникнення філософії: причини та передумови.
Потрібно виділити 2 основні етапи розвитку філософії – докласичний і класичний.
В докласичну добу виділ. такі етапи:-філософська культура Київ.Русі – розвивалася у вигляді однолінійного процесу, що розгортався під впливом християнського світогляду, а не взаємо перетином різних світоглядних моделей.- філософ. Ідеї в духовній к-рі 14-15ст. – Купріян, Цамблаків знайомлять освітчену публіку У-ни з новинками культурного життя. Філософ. думка розвивалася за такими напрямками: формується інтерес до дослідження історичної свідомості; засвідчені певні світогляди зрушення в колективній народній творчості. Пам’ятки народної епічної творчості проголошували віру в людину, закликали до боротьби за перемогу народних ідеалів; проникають ідеї вільнодумства.- гуманістичні і реформаційні ідеї в суспільно-філософській думці країни (16-17ст.) – велику роль відігравали церковні братства. Братства внесли світський струмінь у духовну культуру Ук-ни.- філософія Києво-Могил. Академії – програма академії передбачала знайомство з філософ. ідеями античності, схоластики, ідеями Відродження. Працювали там філософи Гізель (займався проблемами гносеології. Він вважав, що зн. Світ посилає нам чуттєві образи); Прокопович (сутність методу пізнання він визначає як спосіб знаходження невідомого через відоме).
У добу класичної укр..філос. дали про себе знати:- філос.Сковороди. Укр..Просвітництво – саме в класичний період укр..філос. набували найб. вираження чітких ознак основні риси укр..філос. ментальності – антеїзм, екдистенціальність. Засновником нової класичної доби укр.. філос. ста Сковорода.- Університетсько філософ.19ст. набувають поширення ідеї Канта, Фіхте, Шеллінга. Серед університетських філософів були гегельянці:Новицький, Гогоцький – вони критикували Гегеля за раціоналістичне спрямування його філос. с-ми.- укр.. романтизм – помітний вклад в розробку філ.-світогл. Проблем внесли предст. Укр.. л-ри Франко. Він розробляв тему праці і труд. Моралі; стверджує, що праця – єдине, що здатне творити і вдосконалювати люд.душу.- натуралістично-позитивістські та соціалістичні мотиви в укр..філос. (кін19-поч.20ст)Проблема походження філософії непроста.Психологічною передумовами виникнення було усвідомлення того,що традиційні погляди(міфологічні,релігійні)виявилися неспро можними,що в свою чергу викликало здивування,а тому потребу нового пояснення. Формою такого пояснення і виступила філософія. ”Здивування і є початком філ-ї ” Платон.
В момент виникнення філ-ї 7-6ст.до н.е.виникла1Розумова праця,як поштовх до виникнення філ-ї;2Поява грошових відносин;3Гносеологічні передумови-потяг,цікавість до реалій буття.Філ-ія як наука виникла в 15-18ст.разом з добою Відродження.Етапи становлення і розвитку філ. Думки:1.Філ.думка Давнього Сходу(кін.ІІ-поч.Ітис.до н.е.) 2.Антична філ. (6ст.до н.е.-поч.4ст.н.е.) 3.Філ.середніх віків (5-15ст.) 4.Філ. доби Відродження (15-16ст) 5.Філ.Нового часу (17-19) 6.Філ.погляди новітніх часів (2пол.19-20ст). На всіх етапах залишалася головна проблема”людина-світ”
3.Розкрийте структуру філософії як системи знань
Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються спільні риси, ознаки, зв’язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі. Процес узагальнення здійснюється шляхом абстрагування – логічного засобу відхиляння від того, що не є предметом дослідження на даному етапі пізнання і концентрація уваги на тому, що є таким предметом.Людське пізнання, життя людини не мислиме без абстракцій. Філософські знання фіксуються у поняттях, у яких відображається те, що є загальним в речах. Філософські знання – це знання найбільш загальних проблем буття, а саме: світу, його єдності, людини, її походження, мислення, пізнання, розвитку суспільства тощо. Іншими словами, це знання загального в системі відношення “світ – людина – діяльність”.3. Філософське знання – це таке знання, котре дає можливість з допомогою свого понятійного апарату адекватно відобразити рух і розвиток – біжучість всього існуючого.Життя – змінне, рухливе. Спокій, що спостерігається у природі – річ відносна. Лише рух є абсолютною величиною. Бо якщо предмет знаходиться в даній системі у спокої, то по відношенні до іншої системи він знаходиться у русі. Такий закон природи. Діалектика відображає ці зміни, біжучість, зв’язки. Але як? Це непросте запитання. Одна річ – це визнати, що рух, зміна існує. Інша річ, більш складна – відобразити цей рух, зміну у мисленні. Таким чином, знання, що фіксуються в понятійному апараті філософії дають змогу адекватно відобразити рух, зміни, взаємопереходи речей через власну гнучкість, рухливість.І, нарешті, останнє. Філософське знання складає теоретичну основу світогляду, з допомогою якого людина здатна відобразити цілісну картину світу в його багатоманітності.
В системі людської культури філософія пронизує всю систему знань людини.
Система знань виділяє такі фнкції:-світоглядна-гносеологічна-прогностична-нормативна-сприяє формуванню певних норм за допомогою яких формує своє бачення про світ;-виховна-орієнтаційна
-методологічна-полягає в тому, що філософія розробляє методику подальшого пізнання людиною світу, а також використанні цієї методики і методології, які будуть сприяти розвитку конкретної системи знань
4.Багатоманітність форм і способів буття філософії.
Буття-загальний процес існування. Буття-це щось первинне,визначальне.В широкому діапазоні-від сутностей,які сприймаються органами чуття,до абстрактних сутностей,які організовують видиме буття світу. Основні форми буття. Форм буття є багато, оскільки філософія займається узагальненням. 4 основні форми буття: 1)Буття речей, тіл, процесів. Воно поділяється на 2 підформи: 1. Буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого; 2. Буття речей та процесів, вироблених людиною. 2)Буття людини, розділяється на дві частини: 1. Буття людини як тіла серед тіл природи, як речі серед речей природи; 2. Специфічне людське буття. 3)Буття духовного, ідеального: 1. Індивідуалізоване духовне; 2. Об'єктивізоване (позаіндивідуальне). 4)Буття соціального: 1. Індивідуальне буття (окремої людини в суспільстві та процесі історії); 2. Буття суспільства. 7. Буття речей і процесів природи, буття вироблених людиною речей (другої природи). Буття речей, процесів, станів природи - буття першої історичної передумови людської діяльності. Вони виникли і існували до людини, існують поза людиною, незалежно від її свідомих дій. У зв'язку із розвитком людини та виробництва виник та існує особливий вид речей та процесів, що вироблені людьми - "друга природа". Емануїл Кант вважав парадоксом те положення у філософії, що виникло у зв'язку з тим, що філософії не просто довести, що перша природа існує незалежно від людини. Людина сприймає світ через свої відчуття, не може від них відмовитися. Про буття першої природи можна стверджувати, що її цілісність, речі, стани існують до, поза та абсолютно незалежно від свідомості людини - в цьому відмінність природи її речей, процесів як форми буття. Відмінність другої природи від першої полягає в тому, що, з одного боку, втілений в неї матеріал належить до першої природи.Знання, труд людини - в них втілене те, що нерідко звуть соціальною душею, бо предмети, створені людьми, є результатом діяльності соціуму. Друга природа дана кожному окремому людському єству, поколінню людей, об'єктивно, реально вона існує незалежно від їхньої свідомості. Буття людини. Специфіка індивідуалізованих форм буття духу полягає в тому, що конкретні процеси свідомості виникають і зникають разом з людиною. Буття об'єктивного духовного. Результати свідомісної та духовної діяльності окремої людини можуть відокремлюватися від неї самої, тоді виникає духовне другого типу - об'єктивоване, позаіндивідуальне. Матеріалізація духовного відбувається в звуковій мові. Проявляється у штучних знаково-символічних системах. Неіндивідуальне духовне існує в свідомості людини. Індивідуалізм має свої гносеологічні корені.
5. Розкрийте сутність міфологічного і релігійного світогляду та їх відмінність від філософського світогляду
Міфологія(М.)Історично передує реліг. та філософ., в ній вони формувалися.М. – світогляд родового і нерозвиненого суспільства.Суб’єктом носієм є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилася особа.М. є синкретичною,цілісною формою свідомості. Виникла як засіб тотального контролю за особою, після того як вона виокремилася з роду.Р. виникла, де зовнішеій контроль виявляється недостатнім, Р. створює в додаток мораль. Р. спрямована на особу.Р. постулює потойбічне життя як відплату за земне, віру і мораль.Бог – трансцендентний, всемогутній. Філософія(Ф.)Заснована на розумі.Необхідним для виникнення Ф. є толерантність до інакомислення, частіше всього це забезпечується державним устроєм напр. демократією.Ф. – квазінаука. Історичними типами світогляду, які передують виникненню ф: міфологічний і релігійний. Міфологічний – первісна універсальна світоглядна форма, образно-фантастичне розуміння світу, спрямована на забезпечення умов існування людини світі, відчуття цілісності співіснування людини і світу. Осн риси: синкретизм – єдність світу і людини; антропоморфізм – “людиноподібність”, перенесення рис людини на весь природний світ; соціоморфізм; перевага емоційно-почуттєвого начала. Релігійний виникає внаслідок переходу фетишизму, політеїзму до монотеїзму. Релігія – тип світогл, в основі якого лежить віра в існування надприродних сил і їх головну роль в житті людини і світу. Осн риси: основна опозиція “людина-Бог”(Бог антропоморфний, священняй, має абсолютну цінність і є творцем етичних принципів), подвоєння світу, віра, чудо і культ. Відмінності. В рамках релігійного світогляду форм певні моральні імперативи (абс заповіді), що надає людській діяльності етичної спрямованості. Релігійний виконує ф-цію регуляції людської поведінки. Існування групи служитилей.Релігія і міфологія заклали дійсне підґр для виникнення ф. Воно було обумовлене потребою цілісності розуміння світу, як єдиного і своїй основі і соц-культурн та визначення в ньому людини. Тому філософія виникає як принципово інший тип світовіднош, що базується на позиціях розуму, народжується з сумніву і здивування через переосмислення тих уявлень, що склались в міф і реліг. Ф з самого початку проблематизує світ. Ф виникає як рефлексія (здатність людської свідомості бути спрямованою на саму себе, аналізувати свій зміст, оцінюванні отриманих знань, тому рефлексія змінює безпосередньо-емпіричне ставлення до світу) Ф світогляд. Ф виникла водночас з релігією. Він заснований на розумінні. Ф оперує абстрактними поняттями, а міф і ріліг – чуттєвими. Ф позбавлена ф-ції соц контролю. Міф та реліг особа сприймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, а філософія ґрунт на засадах
Розкрийте основні аспекти співвідношення філософії та світогляду.
Будь-яка філософська система є світоглядним знанням, але не кожний світогляд є філософією. Поняття «світогляд» ширше, за поняття «філософія». Світогляд – це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і почуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої недосконалості. Тоді, коли відображення відбувається через поняття, формується світогляд, здатний розкрити закономірності та сутність явищ і процесів. Світогляд на цьому рівні пов»язується з абстрактним мисленням, теоретичним пізнанням, і його можна назвати світорозумінням. Саме його і демонструє філософія. Світогляд – це систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини. Тим самим світогляд інтегрує пізнавальну і спонукально-діяльну настанову людської життєдіяльності. Філософія є найвищим рівнем і видом світогляду, його теоретичним оформленням. Головні принцими відношення до світу: любов, справедливість, доброзичливість, впевненість у своїх пізнавальних можливостях, сенс життя. Філософія – квінтесенція світогляду, концентрат найважливіших методів і принципів світо відношення. Передумовою філософського світогляду є міфологія і релігія.
7 .Розкрийте зміст і сутність філософської культури.
Багатозначність поняття "культура", на перший погляд, перешкоджає її визначенню як філософської категорії. Але спробувавши цілісно розглянути феномен культури з філософської точки зору можна дещо узагальнити визначення культури. Поняття культури тісно пов'язане з сутністю людини, людською діяльністю. Більше того, культура без людини просто не можлива. Незважаючи на різноаспектність визначення культури з філософської точки зору (природовідповідність, духовність, матеріальність, універсальність, індивідуальність, соціальність, історичність) можна виділити об'єднуючу їх особливість. Через перелічені аспекти культура висвітлюється як вираження суті людини у ставленні її до навколишнього світу. Це вираження сутності людини опредмечується в системі засобів культури. Таким чином культура є світом людини, в якому навколишня дійсність олюднюється, щоб бути зрозумілішою, а внутрішній світ людини трансформується в природу. Як філософська категорія "культура" є універсальною з тієї причини, що в понятті культури як діяльної сфери відносин людини і світу відображається зміст основного питання філософії, а також через культуру людина має можливість осмислити та вирішити його.
Вивчаючи такі далекі від повсякденно-практичного життя речі, філософія на перший погляд, видається непотрібною у повсякденному житті. Адже, в основному, побутує думка, що для забезпечення умов нормального життя потрібне, насамперед, задоволення базових потреб у їжі, помешканні, безпеці, спілкуванні тощо. Однак, крім базових потреб, людина має і ряд інших - потреби у самоздійсненні, самоутвердженні, творчості, у реалізації свого потенціалу. Філософія, будучи основою світогляду, визначає світогляд людини, впливає на формування світоглядних ідеалів та шляхи їх становлення і втілення в реальне життя.
8. Охарактеризуйте роль особистості в філософії.
Поняття «особистість» містить у собі сукупність усіх соціальних ролей даної людини, всіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов’язку, а також до настанов суспільної моралі. Ці ролі і відносини здійснюються у певних межах; з одного боку, наприклад, конформізм, законослухняність, а з другого – анархізм, аморалізм. Поняття особистість визначає уявлення про людину, як істоту цілісну, яка об’єднує у собі особисті, соціальні і природні якості. Поняттю особистість передують такі поняття як індивід та індивідуальність. Поняття індивідуальності та особистості тісно зв’язані між собою. Індивідуальність виступає як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб’єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр структури особистості, її внутрішнє ядро. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов’язані, а й взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв’язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві, а й від особистого ставлення її до свого становища, власної позиції. Це пояснює той факт, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей.
9. Обгрунтуйте особливості філософії як тилу духовності.
Філософія як феномен духовної культури людства виникла пізніше від міфології і релігії й історично успадкувала від них певні світоглядні ідеї, схеми, а також ту сукупну кількість знань, шо стосувалися питань походження світу в цілому, його будови, місця людини у цьому світі. Виникнення філософії спричинили такі чинники:- психологічні (здивування, сумнів, рефлексія, самосвідомість);- духовні (міфологія, релігія, знання);- соціальні (розподіл праці, дозвілля).
Філософія виникає з критичного ставлення до традиції, із сумніву щодо обгрунтованості підстав міфологічного світобачення, з подиву перед здатністю звільненої думки охопити нескінченний світ.На відміну від міфологічного світогляду, що стоїть на охороні традиції, пасивності, незмінності сталого порядку речей, філософський світогляд ґрунтується на активності. Філософія є діяльністю, що піддас сумніву та критичному перегляду всі авторитети, забобони, табу та вірування. Спираючись на платонівську алегорію печери, можна сказати, що філософська активність і виводить людину з темної печери иерефлектованих стереотипів і традицій у справжній світ свободи від ілюзій, навіювань, неусвідомлюваних залежностей від різних авторитетів. Філософування, за Платоном, - це важка і відповідальна діяльність, мета якої – свобода. Сама ж філософія є активністю, спрямованою на критичне і раціональне випробування підвалин найфундаментальніших передумов людського буття і буття світу взагалі.
Філософія - форма духовної діяльності, спрямована на постановку, аналіз і вирішення сутнісних світоглядних питань, пов'язаних з формуванням цілісного погляду на світ і на місце у ньому людиниУ житті бувають хвилини, коли людина ніби завмирає, перериваючи свій біг, щоб визначити подальший його напрям. Такі хвилини пов'язані і з ситуацією вибору. Вони, можна сказати, і є філософією, тому що сума всіх життєвих виборів людини і становить у кінцевому підсумку її життєву філософію. Саме моментами вибору і визначається, хто вона? що вона? яке її місце на цій землі? і нарешті, саме розуміння того, що вона - людина.
10. Філософія і релігія: особливості співвідношення..
Якщо говорити про зв’язок східної філософії та релігії, то межі між ними практично не існує. Вони взаємозалежні і практично єдині. Якщо говорити про стосунки західної філософії і релігії, то слід зупинитися і на такому її напрямі, як релігійна філософія, для якої, як і для екзистенціальної філософії, головною проблемою є проблема людського буття. Релігія, яка за тривалий період свого існування накопичила багато різноманітних способів осмислення природних і соціальних явищ, безумовно, є одним із фундаментальних джерел цінностей та орієнтирів для людини. Способи релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. Найпоширенішими серед них є "ілюзія позатілесності" та "містичне прозріння". Перший є спробою умоглядно вийти із свого індивідуального тіла, звільнитися від тілесності та побачити навколишній світ нібито збоку, відкриваючи тим самим причетність особистого буття до смислу всесвітньої цілісності. Другий — заглиблення у власне особисте "Я", подолання межі із зовнішнім світом, злиття з потоком світових подій. Зрозуміло, що осмислення цих методів потребує спеціальної підготовки та відповідних умов. Проте помилково вважати релігію цілком самостійною у формуванні життєво важливих цінностей. У теоретичному плані пояснити релігійні ідеї, принципи має теологія як система обґрунтування та захисту релігійних вчень про Бога, його якості, ознаки та властивості, а також комплекс доведень істинності догматики, релігійної моралі. Проблема співвідношення філософії і теології виникла в перші століття існування християнства і неспроможна своєї актуальності до наших днів. Відмінність філософії від теології, на думку релігійних філософів, полягає в тому, що філософія не в змозі осягнути істини одкровення, недосяжні для людського розуму. Головне питання релігійної філософії — це питання про ставлення Бога до створеного ним світу та до людини і ставлення людини до Бога. Релігійна філософія дає своє вирішення онтологічних, гносеологічних, космологічних, соціальних та інших проблем. В основі релігійно-філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Для релігійно-філософської гносеології характерне роздвоєння об'єктів на природні та надприродні. Основою пізнання вважається одкровення, зафіксоване в системі догматів. Завдання ж філософії — допомогти людині наблизитись до одкровення для укріплення віри.
11. Охарактеризуйте співвідношення філософії та моралі, філософії та мистецтва.
Отже, якщо філософія не є наукою, то, можливо, вона є яким - те особова творчість? Тоді вона порівнянна з мистецтвом. Мистеитво (греч. їеНпе) - розуміється, як ремесло, уміння, професія, майстерність, твір, виріб.
Кант в своїх роздумах прийшов до висновку, що філософія черпає свої ідеї (необхідний для роздуму матеріал) з усесвітньої історії, біографій, п'єс, романів і спостережень за життям людини. Шопенгауер же порівнював музику і філософію. За його словами, «композитор розкриває саме сокровенне єство миру і висловлює якнайглибшу мудрість на мові, якої його розум не розуміє».
Поза сумнівом, філософія і мистецтво схожі тим, що і те і інше, є певною особовою творчістю, проте не можна приховати і їх відмінності, яка полягає в тому, що «філософія мислить в ідеях і поняттях, мистецтво ж реалізується в образах. Моральність, моральні принципи покликані стати тим могутнім засобом, що дасть нам змогу подолати людську роз'єднаність, духовну відчуженість і тим самим згуртує нас як братів і сестер для побудови щасливого майбутнього для нас і наших нащадків... Зневажливе, хижацьке ставлення до природи — прямий наслідок егоїзму, нездорового стану людської душі. (Патріарх Московський і всія Русі Алексій). Підвалинами нової моралі, нової екологічної філософії мають бути:– ідея розумного співіснування біосфери й техносфери;– планетарний, загальнолюдський підхід до вирішення земних соціально-економічних (передусім енергетичних) та екологічних проблем;– ідея універсалізму — глобальної і космічної взаємозалежності всіх процесів;– ідея необхідності самообмежень, підказаних екологічними законами й досвідом попереднього розвитку;– ідея оптимального використання всіх ресурсів Землі на основі впровадження нових ресурсозберігаючих і маловідходних технологій та міжнародної глобальної експертної оцінки цих ресурсів;– ідея збереження й примноження біорізноманітності;– консолідація людства під прапором об'єктивного знання, перетворення науки, особливо екології, на керівний інструмент;– тотальна екологізація життя людей, перехід від сервотехнології (небезпечної для довкілля) до екотехнології.
12. Філософія і наука: характер співвідношення.
Взаємини філософії і науки. Співвідношення філософії та науки має свою історію. У Давній Греції виникнення філософії відбувалося разом із природознавством. Філософія була знаряддям світопізнання. Аристотель як систематик давньогрецької філософії вважав, що філософія - це особлива галузь знань, і філософія - цариця наук, а решта - її рабині. Ця лінія підтримувался до Гегеля (1831 рік). Гегель казав, що філософія - королева наук. Філософія намагається знайти останні причини існування та світу, тим часом як інші науки розглядають лише частини проблеми. У 19 столітті був розвинений позитивізм, коли вважалося, що справжнє знання про світ дають конкретні науки. Наука сама собою є філософією, а сама філософія непотрібна. Неопозитивізм 70-х років 19 століття продовжував заперечувати філософію. Постпозитивізм робить висновки, що прагнення до узагальнень, пошук останніз причин необхідні, і без них не обійдешся. Л. Вітгенштейн вважав, що мова, її побудова і роль і є вирішенням філософських проблем. У сучасному тлумаченні цієї проблеми філософія виступає як визначене знання і невідривно пов'язана з наукою, але їх не можна утотожнювати. Знання філософії і науки мають свої особливості, що витікають з особливостей філософського і наукового мислення. Філософське знання - знання єдиного в усьому, у відриві від конкретних речей, якими займається наука. Філософія прагне вивчити способи, яими людина засвоює світ, головним є дослідження свідомості та відношення її до буття. Філософія і наука мають спільне в тому, що обидва види знань складаються з певних елементів: понять, висновків, суджень, принципів,гіпотез, що організовані у сувору логічно побудовану кракозябру, і являють собою теоретично сконструйовану картину світу. У цьому аспекті та сенсі філософія може виступати як наука. Але вони відрізняються за предметом вивчення та функціями. Предметом вивчення науки є об'єкт, що виступає як природно-історичний феномен. Предмет вивчення філософії - теоретична модель, що показує відношення людини до світу. За своїми функціями філософія і наука характеризуються прагненням до раціонального пояснення світу, достовірності. В науці це виражається у прагнення до істини, а вона повинна бути об'єктивною.У філософії достовірність доповнюється переконаннями, цінностями, світоглядними принципами. Тому філософія як світогляд ширше, ніж наука, більше за обсягом. Крім того, вона виконує евристичну функцію, вказує напрям наукових пошуків - є теоретичною розвідкою.
13. Місце філософії в сучасній культурі.
З метою усвідомлення предмета та особливостей філософії важливо не лише визначити місце філософії серед історичних типів світогляду, але й з ясувати, яку роль відіграє філософія у суспільстві. Основними функціями філософії вважають: світоглядну, методологічну та культурологічну функції. Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найза-гальніших ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття -онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини -практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія). Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій формі результатів людського досвіду. Систематизація - теоретичне відображення сумарних результатів людського досвіду. Сучасні процеси світової культури поставили людство перед проблемами, які можна розв’язати лише за допомогою філософії, яка навчає самостійному мисленню і робить навчання філософії виснажливою духовною роботою. Завдяки останньому до душі філософа входить увесь світ, який його зусиллями вибудовується у певний порядок, модель, в якій філософ шукає власне місце і вказує на можливість діяти подібним чином для інших. В силу різних причин філософія виключена з сучасної культури більшості людства, „ибо польза от нее не доказана, а вред очевиден”. Але така вже вона за своєю природою, що була і буде потребою меншості. Зміни, які трансформують предмет філософії, різні за масштабом і різна міра розриву з минулим етапом філософствування, та, як правило, вони є намаганнями переосмислити філософію та її місце в культурі.
Загальновідомо, що українська філософська думка зобов’язана своїм існуванням і здобуткам європейській філософії, а ті форми протесту проти західної традиції, як правило представлені і на Заході. Тому важливим є не те, що відрізняє одну філософію від іншої, пошук відмінностей в предметі думки сам по собі не має особливої філософської цінності, філософа цікавить істинність ідеї.
14. Розкрийте сутність філософської проблематики.
Філософська проблема - це утруднення,людина, що спостерігаєі осмислює життя, проблема не суто розумова або теоретична, а життєва, або, як ще кажуть: екзистенціальна. Проблема хвилює людину, тобто захоплює людину цілком та повністю, - її почуття, волю. А це означає, що людина включена у життєві ситуації, які спостерігає. Можна сказати, що людина спостерігає саму себе. Виходить, що філософія - зосереджене споглядання людиною її власного життя. Виникають питання з приводу трьох відносин: Я і Бог, Я та інша людина {суспільство), Я і природа. Отже, Людина, Природа, Суспільство - це головні проблеми філософії. Філософи різних епох незмінно зверталися до людини, її природи, сенсу, змісту її життя, смерті і безсмертя. Проблема Людини займає центральне місце в філософії. Століття філософи аналізували природу і можливості людського розуму, особливості її почуттів, співвідносини біологічного і соціального в людині, а також різні прояви її духовного світу: мову, пізнання, мислення, мистецтво та ін. Ці проблеми втілились, відобразились у ряді філософських творів: Арістотеля «Про душу», Рене Декарта «Пристрасті душі», Люд-віга Фейєрбаха «Проти дуалізму тіла і душі, плоті і духу», Володимира Соловйова «Читання про боголюдство», Альбера Камю «Людина бунтівна». Не обійшли її й українські філософи Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Іван Франко та ін. З моменту виникнення філософії вчених цікавить природа: як виникли Земля, Місяць та інші планети, які причини лежать в основі їх розвитку, чи можна існуючу різноманітність речей звести до початкових першоджерел та ін. Увага філософів зосереджувалась не на випадковостях, а на загальних принципах існування і розвитку природи.Матеріалістична культура цілковито обходиться без поняття Бог. Тут тріада гранично редукована, тобто спрощена, зведена до Природи. Тільки Природа по-справжньому реальна, усе інше - її продукти. Це означає, що матерія, розвиваючись, породила людину, а людина придумала Бога. Отже, відштовхуючись від Бога, отримуємо в завершення процесу творення людину. Відштовхуючись від Природи, отримуємо Бога. Зиову-таки на завершення, але в завершення процесу розвитку - як вигадку людини. Якщо відштовхуватись від Людини і нікуди не рухатися, то божественне і природне ~ суть її, корінні властивості, два нерозривних початки. Людина перебуває між Богом і Природою. Тут під природним розуміється не тільки обмежене у просторі матеріальне тіло людини, але й тваринне — її поведінка, взагалі її причетність до предметного світу або, образно кажучи, життя хлібом. Це життя спонукає людину опановувати Природу, створювати різні знаряддя, набувати необхідні знання. Божественне в Людині - це духовне. Християнське вчення символізує божественне і природне різними протилежностями, зокрема, небесне - земне, верх - низ. Як природна істота, Людина є сущою від землі, або народженою від плоті. Але, щоб стати справжньою Людиною, їй треба народитися згори, тобто набути духовності, сповнитися духом. Народжений від духу стає вільним.Отже, предметом розуміння філософії є Людина, Природа, Суспільство і Бог в усіх його іпостасях і у взаємодії всіх об'єктів. У процесі історичного розвитку філософії предметом її дослідження стала людина, її ставлення до природного і суспільного світу
15. Існує точка зору, що філософія це мудрість і знання. Обгрунтуйте її зміст та своє ставлення до неї.
Кожна людина, яка йде тернистим шляхом пізнання, прагне досягти найвищого ідеалу - мудрості. Як поняття і як ідеал мудрість традиційно асоціюється з таємничим і разом з тим привабливим словом «філософія». В повсякденному житті слово «філософія» використовується часто і по-різному, але в основному воно асоціюється з чимось розумним, якимось важкодоступним заняттям, на яке здатний далеко не кожний. У перекладі з давньогрецької «філософія» означає любов до мудрості (любомудрість). У VI ст. до н. є. Піфагор із Самоса на запитання тирана Полікрата про те, чим він займається, відповів: «Ні, я не мудрець (sophos), Я любитель мудрості (ph'riosophos)». Піфагор мотивує свою позицію тим, що людина через слабкість своєї натури не здатна володіти такою гідною якістю розуму, як мудрість. Критицизм щодо реальних можливостей людини виявився у Піфагора в розмежуванні понять «софія» і «філософія». Перше (мудрість) — прерогатива богів, друге (філософія) — покликання людини. Відповідно філософ - не мудрець, а любомудр - той, хто прагне до мудрості. Мудрецеві, як і Богу, вже немає до чого прагнути, його мудрість суверенна й абсолютна. Любитель же мудрості завжди динамічний, він рухається, йде до мудрості.
Отже, філософствувати - це прагнути до мудрості, яка у повсякденному розумінні почасти замінює поняття філософія. Справді, вона має непересічне значення, тому що дає змогу приймати практичні рішення, служить засобом керування людською поведінкою, способом життя. Мудрість визначає міру в усіх справах, оскільки будь-яка крайність веде до непередбачуваних рішень. Вона дає
можливість усвідомити власні помилки, робить людину обережною, обачливою, проте ці позитивні якості можуть перетворитися і на недоліки. Мудрість притаманна не всім людям, хоча потенційно властива кожному. Вона здобувається різними шляхами, виявляється у різноманітних сферах знань і діяльності, закріплюється у прислів'ях, притчах. Мудрість існує, тому що існують проблеми, які вимагають вирішення. І хоча вони не є остаточними вирішеннями, проте сприяють правильному спрямуванню людини.
Мудрість - не наука, оскільки наука є системою понять, значення яких органічно пов'язано* з її предметом. Мудрість не є системою понять, дослідженням, хоча, звичайно, є розумінням. Вона ґрунтується не стільки на даних науки, скільки на повсякденному та історичному досвіді. Мудрість не може стати наукою, як і наука - мудрістю. Філософія, як би високо вона не оцінювала мудрість, не повинна себе ототожнювати з нею.
16. Антична філософія: основні риси, проблематика та представники
Основні риси античної філософії.
По-перше. Для античної філософії характерним є наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших типів світогляду; По-друге, антична філософія була, як правило, органічно зв’язана з наукою; По-третє, для філософії стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика; По-четверте, помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність філософського мислення взагалі; По-п’яте, це створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття (матеріальні і ідеальні). Представники: Фалес (625-547 рр. до н.е.), Анаксiмандр (610-546 рр. до н.е.), Анаксiмен (588-525 рр. до н.е.), (YI ст. до н.е.), Ксенофан, Парменiд, Зенон Елейський, Мелiсс Самоський, Горгiй, Сократ (469-399 рр. до н.е.), Платон (427-347 рр. до н.е.), Арiстотель (384-322 рр. до н.е.) Антична філософія (спершу грецька, а потім римська) охоплює більш ніж тисячолітній період із VI ст. до н. є. до VI ст. н. є., зародилася в стародавньогрецьких полісах (містах-державах) демократичної орієнтації і змістом, методами і метою відрізнялася від східних способів філософствування, міфологічного пояснення світу, притаманного ранній античній культурі. Формування філософського погляду на світ підготовлено стародавньогрецькою літературою, культурою (творами Гомера, Гесіода, гномічних поетів), де ставилися питання про місце і роль людини в універсумі, формувалися навички встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувалися відповідно до почуття гармонії, пропорцій та міри. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи й метафоричну мову міфології. Але якщо для міфу образ світу й справжній світ віддільні, нічим не відрізнялись і, відповідно, порівняні, то філософія формулює як свою основну мету: прагнення до істини, чисте й безкорисливе бажання наблизитися до неї.
17. Порівняти східну і західну парадигми філософування.
Упродовж тисячоліть людської історії Схід і Захід досить конфліктно протистояли один одному, і напруження цього протистояння значною мірою визначало розвиток культури та політичних процесів суспільства. Водночас їх взаємодія і взаємовпливи ніколи надовго не переривалися. Врешті-решт суть проблеми "Схід—Захід" полягає у тому, що людство, будучи єдиним анатомічно та фізіологічно, постає разюче відмінним і несхожим у своїх східних і західних соціокультурних проявах. Основні відмінності між: східними і та західними типами цивілізації:західна:1)Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.); 2)відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє(прогресизм);3)активізм, прагнення змінювати дійсність;4)домінування індивідуального над загальним; 5)раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення. Східна:1)наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери;2)відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле(традиціоналізм);3)самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей;4)домінування цілого(загального) над індивідуальним;5)образний, притчовий, афористичний стиль мислення. Наведене порівняння засвідчує існування досить контрастних відмінностей у самому фундаменті того способу життя, який сформувався та розвинувся у вигляді різних типів цивілізації. Зазначені відмінності приводять врешті до дещо іншої, а інколи - принципово іншої людської поведінки. Усі зазначені характеристики молена віднести і до особливостей західної і східної філософій. Так, східна філософія орієнтується =>на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, китайське П'ятикнижжя), =>цінує найбільше те, що освячене віками, =>намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне світовому цілому. При тому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв'язку із цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особи-стісним засобом життєвого самоутвердження.
18 Порівняйте філософію Платона і Аристотеля й обгрунтуйте свої висновки.
Платон.Платон (427-347 рр. до н.е.) - перший з античних фiлософiв, чиї працi збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 р. до н.е. заснував у Афiнах фiлософську школу, вiдому пiд назвою Академiя. Свої працi вiн писав у виглядi дiалогiв - ''Учта'', ''Гiппiй Бiльший'', ''Горгiй'', ''Держава'' та iн. Платон свої головнi зусилля зосереджує на вирiшеннi вiдкритої Сократом проблеми iснування загального Вiн не мав сумнiвiв у iснуваннi загального реальним чином, а як воно саме iснує - нiкому ще не вiдомо. Тому Платон вiдшукує аргументи, котрi повиннi довести скептикам реальнiсть iснування загального. Так, вiн вiдзначає, що закони держави не iснують у виглядi конкретних речей але реально впливають на життя суспiльства. Платон розглядає загальне як iдеальний предмет, iдею. Iдеї, що внаслiдок своєї досконалостi виявляють себе як еталони, справжня реальнiсть, є дечим первинним вiдносно до конкретних речей як копiй iдей. А чуттєво даний свiт конкретно-iндивiдуальних речей є вiдбитком загальних речей. Отже, речi повсякденного свiту є спрощеним варiантом iншого свiту, бiльш досконалого - iдеального. Здатнiстю до безпосереднього контакту з iдеями надiлена людська душа, яка пiсля смертi тiла вiддiляється вiд нього i повертається до безтiлесного царства iдей, бо для iснування тiла i душi повинна бути вiдповiдна iдея, яка керує процесами в дiйсностi. Душа, з''єднуючись iз тiлом, втрачає свою iдеальнiсть (вiдповiднiсть iдеї), забуває все, що споглядала у свiтi iдей. Але у вiдповiдному станi ( у снi, коли душа не зале-жить вiд тiла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорiї Платона пiзнання, в ходi якого формуються загальнi поняття (про будинок взагалi, добро взагалi, трикутник взагалi), є процесом пригадування.Платон першим ввiв у фiлософiю поняття матерiї, яке в нього позначає небуття, нiщо. Матерiя - це те, чого не iснує. Вживаючи поняття ''матерiя'', Платон утримує в свiдомостi принцип, вiдкритий Гераклiтом: ''Iз нiчого може виникнути лише нiщо''. Все, що iснує, виникло iз чогось, але саме тепер того, iз чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно - матерiя. Цим поняттям знiмається проблема пiзнання того, що було: його вже немає. Ця властивiсть матерiї перетворюватись у небуття i перешкоджає створенню свiту, повнiстю вiдповiдного iдеальному царству. Взаємодiя матерiї та iдей призводить до пошкодження, деформування iдей, до втрати конкретними речами тiєї досконалостi, яку мала ''чиста'' iдея.Арiстотель.Арiстотель (384-322 рр. до н.е.). У 17-рiчному вiцi прибув до Афiн, став учнем Платона. Згодом вiн стає учителем сина македонського царя Фiлiпа II Олександра. Арiстотель визнається першим, хто здiйснив систематичне дослiдження праць попереднiх мислителiв. Тому його називають першотворцем iсторiї фiлософiї. Найбiльшу частину своїх праць вiн присвячує проблемам метафiзики - науки про суще. Становлення Арiстотеля як фiлософа вiдбувалося шляхом вирiшення проблем, що виникали при осмисленнi надбання його вчителя Платона. Перш за все, це - проблема вiдношення ма-терiї та iдеї. Послiдовне продовження поглядiв Платона призводило до виникнення суперечностей, котрi ставили пiд сумнiв подiл дiйсностi на матерiальне та iдеальне. Зокрема, вiчне, незмiнне iдеальне, якому пiдкоряється кожна конкретна рiч, не пiдкорює собi матерiю-небуття. Отже, не повинне iснувати навiть уявлення про матерiю, якщо немає iдеї матерiї. Аналiзуючи проблеми платонiвської фiлософiї, вiн усвiдомлює, що причина, сутнiсть речей, загальне не може iснувати окремо вiд одиничних речей. Тому потрiбно, враховуючи цю обставину, вирiшити поставлену ще Сократом проблему неможливостi iснування загального як iндивiдуального, за умови, що загальне не може iснувати окремо вiд одиничного, iндивiдуального.Вирiшення цiєї фундаментальної проблеми здiйснене Арiстотелем шляхом розвитку поняття ''матерiя''. Вiн розумiє матерiю як пасивний ''матерiал'' буття i тому вона може тiльки мислитися. Матерiя безпосередньо причетна до спричинення кожної речi, дана в чуттях рiч завжди iснує в якомусь матерiалi, а iдеї, поняття не мають матерiальностi. Реальне ж iснування матерiалу дiйсностi вiдбувається тiльки у конкретних формах. Матерiя постає носiєм можливостей, а форма - дiйсностi. Таким чином, матерiя у Арiстотеля залишається поняттям про небуття, як це було у Платона.В фiлософiї Арiстотеля вперше здiйснюється вирiзнення мiж дослiдженням причини усього сущого як такого, що притаманне всiм речам, та конкретними науками, якi не дослiджують загальну природу сущого. Саме останнi вважають, що причини конкретних речей i усього сущого - однi й тi ж самi. Виявлення причини усього сущого наводить Арiстотеля на думку, що iснує форма побудови усiх iнших форм. Форма, котра будує усi iншi форми, називається Арiстотелем ''формою форм''. Ця форма форм визначається як ''першодвигун'', незалежне вiд матерiї iснування форми, вона цiлком логiчно визначена ''божественною формою''.У розвиток свого вчення про форми Арiстотель робить висновок, що саме знання форм побудови iнших форм дає людинi знання сутностi речей.
19. Основні риси і особливості Середньовічної філософії.
Риси можна звести до наступних:1. Засилля в усіх сферах життя релігії;2. Схоластика як спосіб філософствування;3. Теоцентризм;4. Геоцентризм;5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;6. Слабкі паростки матеріалізму. На відміну від грецької філософії, яка була зв'язана з язичницьким багатобожжям /політеїзмом/ філософська думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога /монотеїзм/ В основі християнського монотеїзму лежать два важливі принципи: ідея божественного творення та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно пов'язані між собою і передбачають єдиного бога, вираженого в людській особі. Ідея творення лежить в основі середньовічної антології, а ідея одкровення сосновою теорії пізнання /через бога /. Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів - від церкви. Середньовічне мислення за суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а бог.Світогляд в середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова "creatio" що означає творити.Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від бога, створений світ не володіє такою самостійністю, тому що існує не завдяки собі, а завдяки богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення я денного писання привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який отримав назву герменевтика. Таким чином, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом і ключем до такого пізнання є віра. Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них - це біблейське визначення сутності людини як "образу і подоби божої, існували й інші визначення: людина - це розумна тварина. В середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу - вона неначебто вирвана із космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя бога.
20. Основні риси і проблематика філософії Відродження.
Починаючи з ХУ ст. в соціально-економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нової епохи, котра увійшла в історію під назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов'язані насамперед з процесом секуляризації /звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів/ і відбувалися спочатку досить повільно і по-різному протікали у різних країнах Європи.Нова епоха утверджує відродження античної культури, античного способу життя, античного мислення, звідси і нова назва "Ренесанс", тобто "Відродження". В дійсності ренесансна людина і ренесансна культура та філософія суттєво відрізняються від античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середньовічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, котрі не були притаманними античності.Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження була орієнтація його на мистецтво, на свободу індивідуальних здібностей. Якщо середньовіччя було зорієнтоване на релігію тобто Відродження - це епоха художньо-естетична. Коли у центрі уваги античності було природно-космічне життя, а в середні віки - бог і священна ідея спасіння то в епоху Відродження в центрі уваги - людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентрістським.
21. Проблеми пізнання і субстанції у філософії ХУП ст.
Основний внесок у вчення про субстанцію в філософії Нового часу зробили нідерландський мислитель Б.Спіноза та німецький філософ Г.Лейбніц Б.Спіноза (1632-1677 рр). свої погляди виклав у таких творах: «Про Бога, людину та її щастя», «Етика». Саме в «Етиці» розвинуті і висвітлені основні його ідеї.
Критикуючи Декарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна субстанція. Вона поєднує в собі два атрибути — протяжність і мислення. Ця єдина субстанція і є природою у її цілокупності, або Богом. Субстанція ніким не створюється, вона є причиною самої себе. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею взаємодії між конкретними матеріальними увтореннями, так водночас і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; за його думкою, рух не є невід'ємною властивістю матеріального світу, а лише його модусом (вторинною, похідною характеристикою). Це було антидіалектичним моментом у філософії Спінози. Розуміння субстанції (Бога) у Спінози є передумовою вирішення етичної проблематики. В центрі його уваги перебуває питання свободи. На думку Спінози, в субстанції злиті необхідність і свобода. Ці поняття не протилежні одне одному, а навпаки, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода, а свавілля.
Бог (субстанція) вільний, бо все, що він здійснює, випливає із його власної необхідності. В природі, а до неї Спіноза включає і людину, панує детермінізм, тобто необхідність.
Таким чином, весь світовий процес здійснюється з огляду на силу абсолютної необхідності, і людська воля нічого не здатна тут змінити. Спіноза взагалі не виділяєтакої людської властивості, як воля: одинична людська душа не є щось самостійне, вона не є субстанцією; дух людини — це не що інше, як модус мислення, а тому Спіноза вважає: «Воля і розум — одне і те ж». Людина може тільки пізнати хід світового процесу, щоб узгодити з ним своє життя і свої бажання. В такому випадку вона стане вільною. Так Спіноза приходить до розуміння свободи як пізнаної необхідності. Тільки неуцтво змушує нас думати, що ми можемо змінити майбутнє; майбутнє відбудеться з такою ж неминучістю, як минуле. Ось чому надія і страх засуджуються Слінозою: вони залежать від погляду на майбутнє як на щось ненстановлене і тому виникають через недостаток мудрості.
Необхідно звільнити людей від тиранії страху — вважав Спіноза, — тому що людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя. Адже все одно, ніщо з того, що людина змогла б зробити, не зробить її безсмертною, і тому марно витрачати час на страх перед тим фактом, що >сі ми помремо. Спіноза, подібно до Сократа, і Платона, вважає, що всі неправильні дії пов'язані з пізнавальними помилками: людина яка правильно розуміє навколишні обставини, діє мудро і буде щасливою. Люди, які живуть, підкоряючись розуму, знайдуть шлях до згоди.
Г.Лейбніц (1646-1716 pp.) — німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, історик, юрист, мовознавець. Головний філософський твір — «Монадологія».
Ядро філософської системи Лейбніца складає вчення про «монади», безтілесні «прості субстанції», «істинні атоми природи», «речові елементи». «Монада» в перекладі з грецької означає «єдине» або «одиниця». Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субстанцію, яке, на його думку, призводить до того, що із світу вилучаються рух, активність. Він стверджує, що субстанцій існує нескінченна кількість.
Монади не змінюють своєї внутрішньої структури під впливом інших монад. Кожна монада виступає як певний світ, відображаючи в собі весь світовий порядок, і має свою власну визначеність (є носієм певних якостей), якою вона відрізняється від інших. Монади, пише Лейбніц, «не мають вікон», тому вони не діють одна на одну; кожна з них подібна до самостійного, відокремленого Всесвіту. В цьому відношенні кожна із монад Лейбніца подібна до субстанції Спінози: вона є те, що існує само по собі і не залежить ні від чого іншого, крім Бога, який створив весь світ монад. І водночас будь-яка монада сприймає, переживає в собі весь Космос у всьому його багатстві і багатогранності, хоча не всі монади мають світло розуму, щоб усвідомлювати це.
Монади не мають ніяких просторових або будь-яких фізичних характеристик. їх, таким чином, не можна пізнати чуттєво. Вони є суто ідеальними, духовними елементами буття. Ми можемо їх пізнати тільки за допомогою розуму. Чуттєві речі, тобто поєднання монад, відрізняються залежно від монад, з яких вони складаються.
З основними ідеями монадології зв'язана і теорія пізнання Лейбніца. Всі знання, які доступні людині, Лейбніц ділить на 2 види: «істини розуму» та «істини факту». До перших належать знання, одержані тільки з допомогою понять розуму, без звернення до досвіду: аксіоми математики, закон тотожності і суперечності. Навпаки, «істини факту» ми здобуваємо емпіричним шляхом; до них належить більша частина наших уявлень про світ. «Істини розуму» завжди мають необхідний і визначальний характер, тоді як «істини факту» — тільки ймовірний.
Одну з найбільш характерних речей філософії Лейбніца складає ідея про велику кількість можливих світів. Світ «можливий», якщо він не суперечить законам логіки. Існує велика кількість можливих світів кожний з яких Бог споглядав перш, ніж створив дійсний світ. Будучи добрим, Бог вирішив створити кращий із можливих світів, а він вважав, що кращим мусить бути той, в якому добро значно переважає зло. Він міг би створити світ, в якому немає зла, але він не був би настільки хорошим, як світ, який дійсно існує. Ось чому велике добро логічно пов'язане з деяким злом. Це можна зрозуміти на звичайному прикладі: ковток холодної води в спекотливий день, коли ви страждаєте від спраги, може дати вам таке велике задоволення, що ви подумаєте що варто було відчути спрагу, хоча вона й нестерпна, тому що без неї не була б такою великою наступна насолода. В нашому світі, хоч і існує зло, але добра все-таки більше, ніж у будь-якому з існуючих світів.
22. Що означають поняття «теїзм», «деїзм», «пантеїзм» і як вони співвідносяться між собою? Назвіть філософів, що представляють ці позиції.
Теїзм є HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D1%96%D1%8F" \o "Релігія" релігійним або HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%BB%D0%BE%D1%81%D0%BE%D1%84%D1%96%D1%8F" \o "Філософія" філософським переконанням існування найвищої, надсвітової істоти – HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B3" \o "Бог" Бога, яка створила HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82" \o "Світ" світ, його підтримує та ним керує.
Існують різні напрями теїзму: HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D1%82%D0%B5%D1%97%D0%B7%D0%BC" \o "Монотеїзм" монотеїзм: єдинобожжя, віра в одного Бога, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%97%D0%B7%D0%BC" \o "Політеїзм" політеїзм: багатобожжя, віра в багатьох богів, які, в основному, усвідомлюються в якості внутрішньо-світових сил, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D1%82%D0%B5%D1%97%D0%B7%D0%BC" \o "Генотеїзм" генотеїзм й HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9C%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D1%82%D1%80%D1%96%D1%8F&action=edit&redlink=1" \o "Монолатрія (ще не написана)" монолатрія: багатобожжя, віра в багатьох богів, але я поклоняюся тільки одному.Теїстичними релігіями є, зокрема, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE" \o "Християнство" християнство, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%BC" \o "Іслам" іслам, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D0%B4%D1%83%D1%97%D0%B7%D0%BC" \o "Індуїзм" індуїзм та HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D0%B4%D0%B0%D1%97%D0%B7%D0%BC" \o "Юдаїзм" юдаїзм.Від теїзму відмежовуються наступні поняття: HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%82%D0%B5%D1%97%D0%B7%D0%BC" \o "Атеїзм" атеїзм: заперечення існування Бога або богів, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B3%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%86%D0%B8%D0%B7%D0%BC" \o "Агностицизм" агностицизм: неможливість відповіді на питання щодо існування або неіснування Бога/богів, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%97%D0%B7%D0%BC" \o "Деїзм" деїзм: віра в Бога-творця світу, але невіра в його подальшу діяльність (тобто, в подальшому він не втручається), HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%97%D0%B7%D0%BC" \o "Пантеїзм" пантеїзм: природа та Бог є єдиним цілим, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B5%D1%97%D0%B7%D0%BC&action=edit&redlink=1" \o "Пандеїзм (ще не написана)" пандеїзм: віра в Бог-творця, але не в його подальшу діяльність, оскількиБог став природою (комбінація пантеїзму та деїзму), HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9F%D0%B0%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%97%D0%B7%D0%BC&action=edit&redlink=1" \o "Панентеїзм (ще не написана)" панентеїзм: світ є частиною божества, яке розвивається, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%A2%D0%B5%D0%BE%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%B7%D0%BC&action=edit&redlink=1" \o "Теократизм (ще не написана)" теократизм: Бог є не тільки творцем, але й царем HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%9A%D0%BE%D1%81%D0%BC%D0%BE%D1%82%D0%B5%D1%97%D0%B7%D0%BC&action=edit&redlink=1" \o "Космотеїзм (ще не написана)" космотеїзм: світ є єдність, яка сама себе упорядковує без вольового акту Бога-творця.
ТЕЇЗМ (греч. theos - бог) - релігійно-філософське вчення, яке визнає існування особистого бога як надприродної істоти, що володіє розумом і волею і таємничим образом впливає на всі матеріальні і духовні процеси. Все що відбувається в світі теїзм розглядає як здійснення божественного промислу. Природна закономірність у Т. стає у  залежність від божественного провидіння. Навідміну  від деїзму, Т. затверджує безпосередню участь бога у всіх світових подіях, а на відміну від пантеїзму, відстоює існування бога поза світом і над ним. Т — ідеологічна основа клерикалізму, теології і фідеїзму. Т. ворожий науці і науковому світогляду. ДЕЇЗМ (лат. deus - бог) - вчення, яке визнає існування бога як безособову першопричину світу, що розвивається потім по своїх власних законах. Родоначальник деїзму -англ. філософ 17 століття. Г. Чербері. деїзм відмінний від теїзму тим. що визнає зв'язок бога зі світом і людиною, пантеїзму тим, що розчиняє бога в природі, і атеїзму що заперечує саме існування бога. В умовах панування феодально-церковного світогляду деїзм був нерідко прихованою формою атеїзму, зручним для матеріалістів способом відокремитись від релігії. Представниками деїзму у Франції були Вольтер, Руссо, в Англії - Локк, Ньютон, Толанд, Шефтсбери, у Росії - Радіщев, И. П. Пнін, И. Д. Ертов і ін. Під прапором деїзму виступали також ідеалісти (Лейбніц, Юм) і дуалісти. У сучачних умовах під деїзмом найчастіше ховається прагнення виправдати релігію. Пантеїзм ( HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D0%B3%D0%BB%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0" \o "Англійська мова" англ. Pantheism, грецьке: Pan = все і Theos = Бог) — доктрина, яка стверджує, що HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%81%D0%B5%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82" \o "Всесвіт" всесвіт є ідентичним з HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D0%B3" \o "Бог" Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це - вірування чи вчення представляюче HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%B0" \o "Природа" природній HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82" \o "Світ" світ, включаючи людину, частиною божества. Пантеїзм є пануючою тенденцією в HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D0%B4%D1%83%D1%97%D0%B7%D0%BC" \o "Індуїзм" індуїзмі і HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B0%D0%BE%D1%81%D0%B8%D0%B7%D0%BC" \o "Даосизм" даосизмі. Традиційне HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A5%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE" \o "Християнство" християнство його відкидає. Фраза HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D1%96%D0%BD%D0%BE%D0%B7%D0%B0" \o "Спіноза" Спінози яка прирівняла Бога до всесвіту а саме - Бог чи природа ( HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D1%82%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B0" \o "Латинська мова" лат. Deus sive natura) була популярним формулюванням цієї ідеї, яка мала певне поширення серед філософів 19-го століття. Симпатиками пантеїзму були теж романтичні поети, особливо HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D1%80%D0%B4%D1%81%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%82" \o "Вордсворт" Вордсворт.
Термін "пантеїст" був введений англійским філософом HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D0%BE%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%B4" \o "Толанд" Дж. Толандом (1705), а термін "пантеїзм"- його противником нідерландським теологом HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%A4%D0%B0%D0%B9&action=edit&redlink=1" \o "Фай (ще не написана)" І. Фаем (1709)
23. Проблема методу пізнання у філософських поглядах Ф.Бекона та Р. Декарта.
Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але в подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і світської.Бекон обгрунтував , теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу вік виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему "ідолів", тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини /ідоли роду, печери, театру та ринкової площі/.дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від одної. Тому Декарт вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію - Бога, який обумовлював їх єдність.Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують в розумі.Концепція раціоналізму включав в себе два елементи: це уявлення про розум як вищий спосіб досягнення істини /розум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт/; і друге: правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеню, як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху вирішення питання про пізнання світу, що постійно розвивається.
24. Основні риси філософії Просвітництва.
Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "істинного" людського суспільства. Тим самим новітні постулати спричинили надлам старої феодальної організації. 1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності.2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження. За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несучи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.
25 Основні ідеї філософії Канта
У філософській діяльності Канта виділяють три періоди: докритичний розробив космологічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. В “докритичний” період Кант виступив як крупний вчений, теоретик, природодослідник. В цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини. У цей період намагається пояснити походження світів, виникнення небесних тіл та причин їх руху. Праця – «Загальна природна історія і теорія неба».Найважливіші ідеї були розроблені у критичний період творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. в цей період Кант публікує ряд праць таких, як “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності суджень” (1790). Головна ідея цих творів – це “критика” теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з’ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе. Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Основним напрямком діяльності у цей період було досліджує «здібності розуму взагалі, тобто у відношенні до всіх знань, до яких він може прагнути. В антропологічному періоді – з’ясувати питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя здійснити своє призначення. Праця «Антропологія з прагматичного погляду».
26 Охарактеризуйте філософську систему і метод Гегеля
Основою всіх явищ природи і суспільства Гегель вважав абсолют, якесь духовне начало, котре він називав по-різному — "світовим розумом", "світовим духом", "абсолютною ідеєю", які нібито існували ще до матеріального світу. У рідкісній за глибиною і складністю викладу думок праці "Феноменологія духу" духовна культура подається ним як поступове і послідовне виявлення творчої сили світового розуму. Духовний розвиток індивіда, за Гегелем, відтворює стадії самопізнання світового духу. Універсальну сферу творчої діяльності духу Гегель називає абсолютною ідеєю, а логіку визначає як науково-теоретичну самосвідомість цієї ідеї. У "Феноменології духу" обґрунтовується принцип абсолютного ідеалізму, дається зображення поступального руху свідомості від першої, безпосередньої суперечності між нею і предметом відображення аж до поняття науки, розглядається генезис філософського знання. У своєму русі свідомість, за Гегелем, триразово проходить шлях від безпосередньої достовірної чуттєвості до філософського знання і кожний раз ніби в іншій площині. Відповідно до цього "Феноменологію духу" можна поділити на три розділи. У першому дається тлумачення свідомості, самосвідомості, розуму і розглядається рух індивідуальної свідомості, починаючи з чуттєвої достовірності; у другому дається характеристика духу; в третьому аналізується релігія і «абсолютне» знання, те, що марксистською термінологією називається формами суспільної свідомості. Центральною у "Феноменології духу" є багатозначна категорія "відчуження". Під "відчуженням" Гегель розумів, по-перше, опредметнення духу, породження ним природи і суспільства; по-друге, будь-яке складне відношення між суб'єктом і об'єктом, уся доцільна діяльність людини (історія виступає в нього як результат відчуження людської діяльності); по-третє, викривлене сприйняття людьми результатів їх власної діяльності, внаслідок чого вони здаються людям чужими силами, які живуть самостійним життям і панують над ними. Проблема відчуження залишається актуальною і в наш час. Метод Гегеля зв'язує з античним поняттям діалектики - таким розглядом речей, що охоплює всі нескінченні різноманіття, всі суперечності, що входять у визначення тієї чи іншої речі, включаючи і суперечності об'єктивного положення речей і їх суб'єктивного усвідомлення у людському розумі. Гегелівський діалектичний метод -це утримання в єдності всіх суперечливих моментів і, насамперед, суб'єктивне і об'єктивне пізнання. Основою такої єдності є уявлення про Абсолютний дух як логічний початок Всесвіту.27 Зміст і сутність антропологічного матеріалізму Л. Феєрбаха
Людвіга Фейербаха — автора анонімного, надто сміливого памфлету «Думки про Смерть і Безсмертя». У 1841 р. виходить в світ основний твір Людвіга Фейербаха «Суть християнства», де родове мислення, родова свідомість визначаються як «антропологічний принцип», з позицій якого переосмислюється вся історико-філософська традиція і пропонується критичний аналіз християнського світогляду. Антропологічний принцип - це єдність людської природи, що протиставляється гегелівському духовно-розумовому визначенню людини. Не розум сам по собі, говорить Людвіг Фейербах, а єдність душі і тіла, розуму і тілесного організму - така суть людини. Звідки ж орган, тобто тіло, звідти і його функція, тобто Дух. Людина -частина природи і її продукт. А її особливість, «антропологія», тобто відмінність від тваринного, полягає у свідомості; в ній же корениться і релігія. Людина одночасно і Я, і Ти; людина може стати на місце іншої саме тому, що об'єктом її свідомості служить не її індивідуальність, але й її рід, її суть. Людвіг Фейербах, по суті, вперше дає визначення вже не розуму людини, а людській свідомості, основному поняттю антропологічної філософії. У Людвіга Фейербаха - це органічність, подібне породжується подібним і пізнається ним же. Об'єктом розуму стає об'єктивований Розум, об'єктом чуття - об'єктивоване чуття. Іншими словами, Бог - це потреба почуттів і свідомості в відповідному чутті і відповідній свідомості. Тому релігія є частина історії свідомості, втілення абсолютної потреби свідомості в іншій свідомості як адекватному йому об'єкті. Релігія антропологічна за природою, виникає не як усвідомлення людиною індивідуального чуття і індивідуальної свідомості (Я), а як усвідомлення чуття і свідомості родових характеристик Людини, тобто свідомість причетності Людини до людства.28 Розкрийте основну проблематику та вихідні принципи філософії марксизму
Батьківщина марксизму — Німеччина. Його творці — Карл Маркс (Ш8-1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 pp.); час створення — 40-і роки XIX ст.. Велику роль у формуванні марксистського філософського бачення світу відіграв бурхливий розвиток природознавства. Філософія марксизму чітко визначає своє ставлення до конкретних наук. Вона використовує знання цих наук, але кардинально відрізняється від них як предметом, так і методом пізнання. Це добре показано Ф.Енгельсом у праці "Діалектика природи" (1873-1886 pp.). Вся історія філософії почала розглядатись через призму боротьби матеріалізму та ідеалізму. Марксизм став на бік матеріалізму й піддавав нищівній критиці не тільки "чистий" ідеалізм а й будь-які щонайменші відхилення в його бік. Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини. Основоположники марксистської філософії прийшли до висновку, що причиною відчуження є експлуатація людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва. Серед послідовників вчення К. Маркса і Ф.Енгельса особливе місце належить В.І.Леніну. Ленін намагається максимально використати філософію марксизму для створення теорії боротьби робітничого класу. Ленін називає діалектику теорією розвитку, найповнішим і всестороннім знанням про нього. Щільне місце у ленінській філософській спадщині посідають питання теорії пізнання. В своїй основній філософській праці "Матеріалізм і емпіріокритицизм" (1908 p.) він робить ряд принципових висновків гносеологічного характеру. Обґрунтовує ідею, що в основі матерії лежить така властивість як відображення. Відображення — це атрибут матерії, одна з її найзагальніших і суттєвих характеристик. В.І.Ленін трактує пізнання як складний, суперечливий процес, що функціонує за законами діалектики. Діалектичними є і процес пізнання, і його результат — знання, яке з певною мірою істинності чи хибності відображає реальну дійсність. Ленін формулює принцип єдності діалектики, теорії пізнання та логіки і проводить думку, що діалектика є водночас теорією пізнання і логікою Ідеї марксизму, в тому числі філософські, крім праць. В.І.Леніна, знайшли своє осмислення і подальший розвиток у роботах його сучасників, зокрема О.Бауера (1882-1932 pp.), М.І.Бухаріна (1888-1938 pp.), Р.Люксембург (1871-1917 pp.), Л.Д. Грецького (1879-1940 pp.). Непоодинокими є спроби синтезу філософських положень марксизму з фундаментальними положеннями інших філософських течій, наприклад, психоаналізу, екзистенціалізму, герменевтики, феноменології та ін.
29 Охарактеризуйте характерні риси та основні напрямки філософії 20 ст.
Своїм розвитком філософія 20 ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів. Особливості філософії 20 ст.: - вийшла далеко за межі академічних аудиторій; - постала досить сильно інтегрованою у системі загальної освіти; - отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції та семінари, діяльність філософських товариств; - постала у своїх основних проявах неокласичного; - відчутно змінилася мова філософії: звернена до широкого загалу, вона почала говорити зрозуміло кожній людині; змінилися також її змістові та предметні орієнтації; - відбулася досить радикальна переоцінка ідей, уявлень та цінностей, нарощувалось тенденції мінімалізму у філософії, тобто відновлення від абсолюті; - почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та жанрами з інших сфер інтелектуальної діяльності. Основні напрямки у зарубіжній філософії 20 ст.: сцієнтичний ;
антропологічний; культурологічний; «нова філософська хвиля» та постмодернізм; історіософський; релігійна філософія.
30 Сцієнтизм та антисцієнтизм у філософії 20 ст.
У 20 ст. наука досить швидко та впевнено перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. У своїй більшості напрямки всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони називаються сцієнтизм. Сцієнтичні напрямки у філософії 20 ст.: 1.логічний позитивізм або неопозитивізм—заслуги неопозитивізму: його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мов науки; під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку.2.аналітична та лінгвістична філософ; 3 поспозитивізм( пізній пост позитивізм) представники пост позитивізму доводили, що наука вона історично розвивається, що на неї чинять вплив соціальна істота, культура, особистості вчених.; 4 Марбузька школа неокантівська- представники Г. Кожен та Е. Кассірер досліджували засади наукового пізнання. Кожен виділяв три види інтелектуальної дійсності: теоретичну(наука), практичну(етика), естетичну (мистецтво). Е. Кассірер доводив, що самі пособі факти не вирішують долю наукової теорії. 5.Радикальна епістемологія( Е. Глазерсфельд, У. Мату рана) вважают, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представлені реальності, а у її творені на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Основні течії антропологічного напрямку філософії 20 ст. 1 Екзистенціалізм –феноменологія Е. Гуссерля. Ми завжди маємо справу з феноменом тобто з тим , що нам надано, що перед нами з’явилось. 2. Філософська антропологія засновник М. Шелер. За Шелером, найвищою любов’ю є любов до Бога. 3.Персоналізм наполягав на тому, що вирішальним для людини є не якісь її властивості. А те, що вона є особа, точніше особистість. Представники Е. Муньє, М. Бердяєв. 4. Фрейдизм засновник З. Фрейд. Відкрив і докладно дослідив явище несвідомого в людській психіці. 5. Неофрейдизм
31 Філософія психоаналізу: основні представники та ідеї
Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд. Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик. Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. З.Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей. Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме — це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять мислення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйманням зовнішнього світу. Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи. Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Вчення про лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується З.Фрейдом як енергія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З.Фрейда виступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг (1875-1961). Основні розходження К.Юнга із З.Фрейдом стосувались двох основних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого. К.Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа.
32 Проблема людини в філософії XX ст: екзистенціалізм, філософська антропологія. Персоналізм.
Екзистенціалі?зм — течія в літературі, що сформувалася в HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Європа"Європі у HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/1930-ті"30 —40-ві pp. HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/20_століття"XX ст., а найбільшого розвитку досягла в 50—60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/К'єркегор_Сьорен"C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких ( HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Гайдеґґер_Мартін"М. Гайдеґґер, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Ясперс_Карл"К. Ясперс) та французьких ( HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Марсель,_Ґабріель-Оноре"Г. Марсель, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Екзистенціалізм" \l "_.D0.9A.D0.B0.D0.BC.D1.8E_.D0.90.D0.BB.D1.8C.D0.B1.D0.B5.D1.80"А. Камю, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Сартр_Жан-Поль"Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Есенція_(філософія)&action=edit&redlink=1"есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. Визначальні риси екзистенціалізму:- на перше місце висуваються категорії абсурдності HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Буття"буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; - HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Особистість"особистість має протидіяти HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Суспільство"суспільству, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Держава"державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Мораль"мораль, свої інтереси й ідеали; - поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; - вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Свобода"свободі особистості; - існування HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Людина"людини тлумачиться як драма свободи; -найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін. Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Філософська антропологія (від HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Філософія"філософія та HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/Антропологія"антропологія) — у широкому сенсі — філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому — напрям (школа) в західноєвропейській, переважно німецькій, філософії першої половини HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/wiki/XX_століття"XX століття, що виходило з ідей філософії життя (Дильтей), феноменології Гусерля та інших, що відтворює цілісність поняття про людину шляхом використання і тлумачення даних різних наук — біології, психології, етнології, соціології і так далі. Персоналізм – екзистенціалізький напрямок в філософії, призначений особисто творчій реальності і вищій духовній цінності, а весь мир проявляється творчою активністю – Бога. Персоналісти виступали з вимогами замінити пізнаного суб’єкта класичної філософії, то є «гносеологічного суб’єкта взагалі».
33 Основні особливості і етапи розвитку філософської думки в Україні.
Українська філософія в реальному своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш точно - процесу розвитку європейської філософії: українська філософія не зароджується в поступовому русі власної культури (як, наприклад, у Греції чи Китаї), а запозичується із Візантії вже в досить розвиненому стані. І хоча вона набуває певних конкретно-культурних рис та забарвлень, по сьогоднішній день існують сумніви щодо реальності такого феномену, як українська філософія.Д. Чижевський слугує те, що не існує таких філософських ідей, систем чи теорій, створених українськими філософами, які б набули визнання, прийняття та поширення як явища світової культури Українська філософія - це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто, що вона виражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення деякі важливі риси національного характеру та світосприйняття українців. У наш час питання національної самоідентифікації, національного самоусвідомлення набули особливої значущості тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої історичної долі народу. Тому питання про український національний характер має своє виправдання як у плані усвідомлення особливостей української філософії, так і в плані їх сучасного звучання. На основі численних досліджень та осмислень, можна стверджувати про існування таких основних особливостей українського національного характеру: емоційність, сентиментальність, психічна рухливість, вшанування індивідуальної свободи, релігійність та своєрідний культ Землі, а також відчуття близькості із природою. Етапи розвитку: до класичний період; -класичний;- некласичний.
34 Філософські погляди Сковороди.
Г. Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито засновувалось на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Оцінка філософії Сковороди має декілька важливих моментів: по-перше, майже в усіх свої провідні ідеї він вводить деякі нюанси, які, врешті, виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу. По-друге, його філософія – це явище органічно цілісне, просякнуте єдиними темами , настроями та ідеями. По-третє він являв собою той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудованим у відповідності із принципами своєї філософії. Філософські погляди: 1 найпершим предметом, гідним філософського осмислення є людина, оскільки, не знаючи , що таке людина, нам не має чим виміряти все інше; 2 найважливішим завданням людини є самопізнання, тому слід сповідувати гасло «Пізнай самого себе»; 3 людина як насіння містить в собі потенційно усі глибинні елементи світу; 4 у самопізнанні розкривається основне: людина, як мікросвіт, складається із двох натур-темної, поверхневої, мінливої та світлої, вічної, глибинної; 5 саме у людському пізнанні виявляються глибинні засади світу,; 6 через самопізнання людина входить у діалог із великим світом, а посередником постає особливий символічний світ або світ біблії, який так само мав зовнішню натуру та внутрішню; 7 матеріальна і духовні натури співвічні, тому між ними встановлюються напружені стосунки, адже жодні матеріальні форми не тотожні єдності та простоті духовної натури; 8 життєве завдання людини: проникати через матеріально споріднену тобі справу і в тому знайти своє життєве щастя
35 Філософські ідеї Києво-Могилянської Академії. У Києво-Могилянській академії, заснованій П. Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Видатні професори К.-М. академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою. Професор академії І.Гізель описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів.гії. Здобуття істини мислилося викладачами К.-М. академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони вважали чуттєвий досвід. Аналогічно І.Пзелю і Г.Кониському уявляв собі процес здобуття істини Т. Прокопович. Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І.Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т.Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займатися логіка..У філософському курсі Г. Щербацького простежується дещо інше розуміння філософії і шляху пошуку істини. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах К.-М. академії, значна увага приділялася проблемі руху. На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останній уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. Професори К.-М. академії обгрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі. Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем, Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обгрунтуванням ролі людини в світі, друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.
36 Українська філософська думка в контексті світової філософії
Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є HYPERLINK "http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Народна_культура&action=edit&redlink=1"народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.
37 Проблема буття та її місце в філософії
Проблема буття є однією з найважливіших тем філософських роздумів і досліджень. Філософія на відміно від буденної свідомості, порушує проблему буття , намагається з’ясувати смисел, який людська культура вкладає в це поняття. Вчення по буття називається онтологією . У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов’язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світо орієнтування, а буття – це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий , стратегічний людський орієнтир. Значення проблеми буття для філософії проявляються в тому, що: 1 Це проблема окреслює граничну межу і специфіку філософського узагальнення та сутнісного розгляду будь-яких явищ реальності; 2 Від розв’язання проблеми буття залежить розуміння та розв’язання усього кола філософської проблематики. 3 Постаючи гранично можливим орієнтиром для людського само здійснення та філософствування проблеми буття стає фактором сенсоутворення та масштабом людських цінностей. 4 Проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людського самоутвердження та свідомого регулювання людської життєдіяльності.
38 Філософське осмислення світу6 вихідні категорії.
Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обгрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної. Німецькі класики не створювали філософію заради філософії, а підкреслювали її слугову роль у суспільному та особистому житті. У Канта, наприклад, теоретична свідомість (розум), підпорядкована практичній, тобто моральній; у Шеллінга — естетичній; у Гегеля — осягненню епохи ("філософія є у думках схоплена доба"); у Фейербаха — антропології. Зазначені аспекти підкреслювали, що завданння філософії полягає в духовнопрактичному осягненні людиною світу, утвердженні гуманістичних цілей. Важливо наголосити, що в індивідуальному аспекті цінність філософії — у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною самої себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного поступу в майбутньому, пробудження до свідомого світосприйняття, у потрясінні свідомості. Духовнопрактичне освоєння світу здійснюється в таких конкретних формах: релігія, мистецтво, міфологія, мораль, етична і мовна свідомість та ін. Серед найбільш загальних ознак, що властиві будьякому виду творчості в межах духовнопрактичного освоєння світу, є, поперше, виявлення органічного "сплаву" духовної і практичної діяльності. Творчий синтез має подвійну природу — є синтезом духовних видів діяльності та реалізацією духовного в предметнопрактичній сфері. Подруге, суб'єкт творчості в духовнопрактичній сфері постійно зазнає впливу об'єкта. Об'єкт щодо суб'єкта є активним началом, породжує відповідні підходи, напрямки, цілі і завдання творчого синтезу. Духовнопрактичне освоєння світу органічно включає в себе худохню творчість, тобто художнє освоєння людини, суспільства, природи. Воно реалізується через такі види творчості, як мистецтво (музика, театр, кіно, живопис, графіка, архітектура та ін.), літературу (проза, поезія). Художня творчість — це творення з допомогою синтетичних художніх образів, символів, в яких з особливою глибиною втілюються людські ідеали, соціокультурні цінності, моральні норми.
39 Філософське розуміння простору і часу.
Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування - простором і часом. Простір - є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі.Час - є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. Простір і час нерозривно зв'язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Сформувалися два основні підходи: субстанціальний і реляційний. Представники субстанціального підходу (Демокріт, Ісаак Ньютон) трактували простір і час як самостійні сутності, що діють поруч з матерією і незалежно від неї. Відносини між простором, часом і матерією мислилися як відносини між двома видами самостійних субстанцій. Звідси висновок про незалежність властивостей простору і часу від характеру матеріальних процесів, що відбуваються у них. Реляційна концепція спершу як опозиція субстанціональній сформульована в працях Платона і Арістотеля, а в XX ст. у природознавстві набула явного наукового підтвердження. Прихильники реляційної концепції розуміють простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, що утверджуються взаємодіючими матеріальними об'єктами. Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність, тривимірність. Час характеризується тривалістю, одномірністю, незворотністю, однорідністю. І простір і час всезагальні і об'єктивні. Протяжність простору проявляється у здатності тіл існувати одне поруч з іншим, а тривалість часу означає здатність тіл змінюватись у просторі і існувати одне після іншого.
40.Зміст поняття „розвиток”. Співвідношення з іншими поняттями?Ідея розвитку та її філософське тлумачення.
Розвиток–процес тривалих, накопичуваних необоротних якісних змін в бутті. Змістом процесу розвитку є формотворення нового на основі реалізації закладених раніше можливостей, перетворення їх на дійсність, а разом з тим і породження нових можливостей. Поняття розвитку в усіх досліджених концепціях має подвійний смисл. По-перше, воно формує дуал, який співставляє дійсність і норму. По-друге, воно означає сконструйовану причинно-наслідкову схему. Ознаки розвитку: структурність, поступальність, спрямованість,циклічність.Розвиток співвідноситься з поняттям рух, так як рух–поняття для позначення будь-яких взаємодій, а також зміни станів об’єктів, що викликані цими взаємодіями, безвідносно до їхнього носія, способу та напрямку здійснення. Рух – вічний, абсолютний, нестворюваний. Також розв. Співвідносимо з поняттями прогресу та регресу. Прогрес – не лише зростання якості в результаті к-сних змін,а і здатність об’єктів до системного функціонування, що забезпе-чує збереження об’єктом осн. своїх визначальних хар-стик і властивостей. В межах міри розвиток відбувається поступово, при переході міри – революційно. Принцип розвитку вказує на те, що матерія не просто існує і рухається в просторі й часі, але й змінюється в певному напрямку. При найближчому розгляді цього принципу виявляється, що він перебуває в тісному зв'язку з попереднім принципом взаємозв'язку. Взаємодія веде до руйнування, а в кінцевому підсумку — до перетворення чогось у щось.Нове завжди зберігає зв'язок зі старим. Без цього зв'язку нема й розвитку. Тобто останній включається у зв'язок як необхідний момент, як цілісний внутрішньо пов'язаний процес самоперетворення предмета. Поняття розвитку набуває конкретного змісту, коли розглядається як внутрішньо обумовлений ряд, як послідовність системно-структурних перетворень, як перехід на нові рівні цілісності. Сутність закону розвитку — не в окремих явищах і не в механічній їх сукупності.
41 Діалектика як вчення про розвиток
Діалектика — це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв'язок речей в об'єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, біжучі, вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Діалектика як філософська теорія розвитку, що грунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі позиції — позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну). Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак, для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або "консервативна") позиція. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, "ліквідації" того, що є, для розвитку того, що буде. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки весь навколишній світ перебуває в русі, зміні і розвитку, діалектика у своїй основі неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює в мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, біжучості, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категорійний апарат, закони і принципи, котрі адекватно відображають у мисленні зміни і взаємопереходи. оскільки самі є рухливими і змінними. Без розуміння цього, без врахування діалектики суперечностей і рушійних сил розвитку в будь-яких природних і суспільних системах об'єктивної дійсності істинне пізнання неможливе. Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку, а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об'єктивних процесів. Вона дає змогу знаходити нові грані речей, нові повороти, зв'язки, способи усвідомлення дійсності, що розвиваються, і тим самим відтворювати її в усій складності, суперечливості, багатогранності, з безліччю відтінків підходу до буття, наближення до нього. Діалектика, на відміну від інших концепцій розвитку, розглядає предмети і явища не ізольовано один від одного, а в їхньому взаємному зв'язку, а, отже, і у взаємодії, та суперечливості. Процес розвитку можна зрозуміти і відтворити у мисленні тільки з урахуванням цього. Тому діалектика є альтернативою усіх теорій, вчень, течій і напрямків, котрі відкидають, ігнорують чи фальсифікують об'єктивні принципи зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення, таких, як метафізика, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм, "негативна" діалектика.
42 Розкрийте зміст синергетики як концепції розвитку.
Синергетика (від гр.. synergetikos – спільний, обопільно діючий) – напрям і загальнонаукова програма міждисциплінарних досліджень, котрі вивчають процес самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур у відкритих фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних та інших системах. Виникла потреба осмислити і ввести в систему філософських категорій експлікованих синергетикою понять: не лінійність та багатоваріантність (альтернативність), стохастичність і непередбачуваність процесу розвитку, хаос і випадковість у виникненні нового. Наука кінця ХХ – початку ХХІ ст.. довела, що еволюційні зміни у складних відкритих системах недостатньо тлумачити як невпинну еволюцію в одному напрямку. Вона засвідчила безнадійну застарілість поділу вчених і філософів на прогресистів і редукціоністів (останні намагаються складні процеси, особливо це стосується живого, звести до найпростіших фізичних та хімічних процесів) у розумінні процесів розвитку, оскільки обидві ці позиції ґрунтуються на некоректних ньютонівсько-лапласовських уявленнях лінійної залежності причини і наслідку, минулого і майбутнього. Зміст причини не завжди повністю детермінує зміст наслідку, тому у світі стохастичних (випадкових, ймовірних) процесів однозначна лінія зв’язку між ними відсутня. Концепція нелінійного розвитку світу спонукає нас усвідомити відсутність жорсткої визначеності розвитку як природи, так і суспільства, відсутність єдиного еволюційного шляху розвитку, вона утверджує ідею багатоваріантності, альтернативності шляхів еволюції. Лінійна система не жорстко вписана у спектр можливих шляхів її розвитку, вона ніби блукає в полі можливого і щоразу випадково виводить на поверхню лише один із шляхів. Наприкінці ХХ ст.. у розумінні сутності випадковості та її ролі у з’ясуванні процесу виникнення нового зробила синергетика. Твердження синергетики про те, що фактично всі процеси у Всесвіті відбуваються під впливом випадкових факторів і певної міри невизначеності, дає можливість розкрити конструктивну роль випадковості у процесах самоорганізації, дослідити умови, в яких можуть привести до виникнення порядку чи нової просторово-часової структури. Синергетика свідчить про те, що саме випадковість визначає «блукання» системи по полю можливих шляхів розвитку.