1.Походження політики. Сутність та суб’єкти політики
Політика – це діяльність у сфері відносин соц. спільностей класи , партії, держави, нації, основним елементом якої є проблема державної влади. Походження поняття «політика» здебільшого пов'язують із назвою однойменної праці давньогрецького мислителя Аристотеля, в якій він розглядав основи організації та діяльності держави, політичної влади. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об'єктивних процесів виокремилися групи людей з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мистецтво суспільного існування, необхідний чинник збереження цілісності диференційованого суспільства. Розмірковуючи про політику, найчастіше ведуть мову про владу одного класу над іншим, однієї соціальної групи над іншими, однієї особистості над масою тощо. Ядром політики є боротьба за завоювання, утримання і використання влади, водночас політична влада являє собою реальну здатність соціальних сил реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси, проводити свою волю в політиці й правових нормах. Метою політики як усвідомленої діяльності є націленість на забезпечення оптимально можливого в даному суспільстві й конкретних умовах здійснення суспільних процесів, вивчення їх та регулювання і розвиток у тому напрямі, якого бажає домінуюча чи опозиційна група Об'єктом політики в різних сферах суспільства є відносини соціальних груп із питань, життєво важливих для зазначених груп і суспільства взагалі, а також відносини між ними та державними інституціями. У першому випадку йдеться про такі поняття, як власність, влада, морально-етичні норми, у другому — форми й методи реалізації економічної, суспільної, соціальної політики тощо. Суб'єктом політики можуть бути особистість, організація або суспільна група, які здатні самостійну участь у політичному житті відповідно до власних або суспільних інтересів й ініціювати істотні зміни в політичних відносинах. Головним суб’єктом є держава, сукупним – народ , а неподільний – громадянин. Суб'єктів політики можна класифікувати за розглянутими далі ознаками: 1. Інтересом, який вони прагнуть реалізувати через політичну владу: – громадянське суспільство загалом; – соціальні, етнічні та конфесійні групи; – окремі особистості. 2. Соціально-становою приналежністю: – стани (робітничий, селянський тощо); – політичні лідери (еліта) станів. 3. Соціальне професійною приналежністю: – громадяни, які мають політичні права і не є професійними політиками; – громадяни, котрі тимчасово професійно здійснюють політичну діяльність як обрані до представницьких,

– політична сфера, особливості її функціонування і розвитку;
– політична дійсність, політичне життя особи й суспільства, політичні відносини;
– політичні ідеї, теорії і доктрини, проблеми, події, прогнози, технології політичних процесів.
Щодо визначення предмета політології існують різні погляди. Деякі зарубіжні вчені визначають політологію як науку про владу, що має підтримку суспільства, сприймається ним як обов´язкова, хоч і спирається на примус. Вчені з пострадянських країн також по-різному визначають політологію: як науку про систему закономірних взаємозв´язків соціальних суб´єктів з політичною владою, боротьбу за політичну владу; як сутність, форми й методи політичного владарювання; політичну культуру тощо.Деякі політологи предметом політології вважають вивчення політичних систем як сукупності владних інститутів, а також політичної влади як основи функціонування й розвитку політичних систем. Однак, на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми, політологія вивчає спосіб організації та здійснення влади. Такий підхід звужує предметне поле політології. Політична наука аналізує структуру державної влади, функціонування політичних інститутів, їх відносини з політичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичну культуру, взаємозв´язок політики з економікою, з іншими формами суспільної свідомості та діяльності.Виходячи з цього, предметом політології, як раціонального відображення політики, є закономірності політичного життя в усіх його виявах: зміст, структура і функції, місце і роль політичної системи в його розвитку та функціонуванні, у здійсненні політичної влади.
Предметом політології є певна система знань про політичний об´єкт, а саме:
-історико-політичні вчення;
-закономірності становлення, функціонування, зміна політичної влади;
-джерела, рушійні сили політичного життя суспільства;
-сутність, природа, тенденції розвитку, механізми прояву політичного;
-конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які вивчаються політологами;
-політичні інститути (конституції, центральний уряд, регіональне, місцеве управління, адміністрація та ін.);
-політичні партії, групи об´єднання, участь громадян в політиці, громадська думка;
-міжнародні відносини.
6.Категорії та закономірності політології
Політологія як самостійна сфера політичних знань має систему наукових понять та категорії. Своєрідність політології як науки полягає в тому, що ключовим питанням та основною її категорією є політична влада. Всі соціальні явища та процеси політологія розглядає відносно політичної влади. Політика існує там, де існує боротьба за владу, за її оволодіння, за її використання та утримання. Без влади не може бути політики, бо саме влада виступає засобом її реалізації.
Категорії політології:
-категорії, які розвивають діалектику політичного життя і свідомості: Політичні відносини;політична теорія;ідеологія і т.д.
-Категорії, які виявляють зв’язок і взаємодію політики і суспільства: Влада; Громадське суспільство; Держава; Партії і т.д.
-Категорії, які відображають систему відносин “людина і політика”: Політична участь; Демократія; Громадянин; Чиновник; Політична культура і т.д.
Крім того, у політології дуже широко використовуються поняття та категорії інших дисциплін, об*єктом вивчення яких є суспільство.
Як і будь-яка наука, політологія має систему закономірностей, які характеризують найбільш істотні та стані тенденції розвитку та використання політичної влади. В політологічній літературі виділяють чотирии групи закономірностей, в залежності від сфери їх прояву:
–політико-економічні закономірності, які відображають співвідношення між економічним базисом суспільства та політичною владою як елементом надбудови. Найважливіші закономірності цієї групи були відкриті К.Марксом, який вважав, що економіка визначає політику. Сьогодні не всі розділяють цей погляд, існує думка, що політична влада має певну самостійність, а іноді визначає курс економічного розвитку.
–соціально-політичні, які характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи з власною внутрішньою логікою та структурою. Тут основною закономірністю є зміцнення сталості політичної влади, причому, в різних системах ця закономірність реалізується по-різному.
-політико-психологічні, що відображають комплекс існуючих зв’язків та відносин між особистістю та владою. До цієї групи входять закономірності процесів соціалізації особи, формування ціннісних орієнтацій, а також формування політичних лідерів і завоювання ними влади.
-функціонування та розвитку політичного процесу: серед них такі закони:
-загального історичного процесу - розширення сфери політичного життя та підвищення її ролі у суспільстві;
-єдності суперечностей класових і загальносоціальних у політичній сфері, політика як засіб реалізації загального інтересу;
-циклічності політичних режимів;
-залежності політичної діяльності від свідомості соціальних суб'єктів.
7. Функції та методи політології
Політологія – це наука, предметом вивчення якої є внутрішня і зовнішня діяльність держави та інших суб’єктів політики, що стосуються владних та розпорядчих відносин у суспільстві.
Фундаментальні методи:
1.Метод історичного матеріалізму. Визначальним є спосіб виробництва обміну та розподілу матеріальних благ. Що визначає характер усіх форм людського життя.
2.Ідеалістичний метод. Його суть в первинності духу, свідомості над матерією і матеріальним буттям.
Спеціальні методи:
1.Системний аналіз – це цілісне сприйняття політичного об’єкта дослідження і всебічний аналіз зв’язків між його елементами.
2.Порівняльний аналіз – це співставлення характеристик політичних інститутів, форм і методів діяльності суб’єктів політики.
3.Функціональний і структурний аналіз дозволяє виявити роль і місце політичного процесу через аналіз функцій елементів політичного життя.
Функції політології:
1.Теоретико-пізнавальна – реалізується через опитування, пояснення та глибоке осмислення політичних процесів.
2.Методологічна – розробляє і розвиває методи і засоби теоретичних досліджень.
3.Світоглядна – формує певні світоглядні установки.
4.Прогнозтична – направлена на передбачення різних варіантів поведінки суб’єктів політики та тенденцій розвитку політичних процесів.
5.Прикладна – це розробка практичних рекомендацій про шляхи і засоби реалізації політичних програм та ідей.
8. Місце політології в системі суспільних наук.
Політологія - наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством. Як відносно самостійна галузь знань вона сягає своїми витоками сивої давнини, її розвиток тісно пов’язаний з розвитком філософських знань. . Політична філософія - вивчає політику як ціле, взаємовідносини між особою і владою, розробляє ідеали і нормативні принципи політичного устрою, загальні оцінки об'єктивної політичної реальності. Політико-правова теорія досліджує походження і роль держави та права, роль правосвідомості, політичні інститути і політичні режими, права і свободи громадян. Політична соціологія досліджує соціальний зріз політичних явищ. З'ясовуємо вплив неполітичної частини суспільства та політику, а також її зворотній вплив. Політико- скономічна теорія - розглядає економічні процеси як основу соціально-політичної сфери громадянського суспільства. Теорія міжнародної політики вивчає зовнішню політичну діяльність держав, партій, рухів, вирішення глобальних проблем людства, світову політику, та міжнародні відносини, світовий правопорядок. Політична історія та історія політичних вчень - вивчає політичні ідеї, теорії та події в їх хронологічній послідовності як політико- історичний процес пізнання життєдіяльності суспільства. Політична антропологія встановлює зв'язки політики із соціобіологічними, інтелектуальними, культурними, релігійними та іншими якостями людини. Вивчаються кількісні і якісні характеристики змін народонаселення вцілому і його окремих груп в культурно- політичиому зрізі. Політична етика - вивчає політичні проблеми моралі та моральності політичного спілкування.
Сьогодні роль політології у розвитку українського суспільства є домінуюча. В сучасних умовах важливі пошуки форм і методів стимулювання політичної поведінки і політичної свідомості українського суспільства. Роль політології - це дати знання про суспільство; про політичні події, явища,процеси; зрозуміти їх суть і роль людини у політичному житті, а також допомогти оволодіти основам знань про політику.
9. Cутність влади як суспільного явища
Поняття “влада” широке застосування набуло в стародавньо-грецькому суспільстві і пов’язувалось з володінням майном. Сьогодні поняття “влада” є широким і має різні відмітки. Філософи говорять про владу над об’єктивними законами суспільства, соціологи говорять про соціальну владу, економісти - про владу економічну, батьки - про сімейну. Найбільш поширеним уявленням про владу є її розуміння як примусу. Макс Вебер говорив, що влада – це будь-яка можливість проводити у середині даних соціальних відносин власну волю, навіть всупереч опору, належно від того, на чому така можливість ґрунтується.Влада – це цілеспрямований вплив класу, групи або людини (носіїв влади) за допомогою певних засобів (знаряддя влади) на підвладних (класи, групи, особу), внаслідок чого підвладна сторона змушена виконуватиa волю носіїв влади.
Польські політологи розвинули 5 концепцій походження влади:
1.Нормативно-формалістична. Згідно цієї концепції джерелом та змістом влади є система норм, зокрема правових.
2.Органістична. Визначає загальносуспільні функції влади.
3.Суб’єктивно-психологічна. В основі лежить пояснення влади як вродженого інстинктивного погляду до агресії, влади і панування.
4.Індивідуалістично – соціологічна концепція. Влада розглядається як гра індивідуальних інтересів, як суперечність між свободою одних і обмеженням свободи для інших.
5.Марксистська концепція. Спирається на розуміння влади як панування того, чи іншого класу, в основі чого лежать економічні інтереси.
В даний час проблема влади полягає у пошуках відповіді на три питання:
1.Кому дана влада служить (суть влади)?
2.В чиїх руках вона знаходиться (зміст влади)?
3.Яка її організація, апарат та методи (форма влади)?
Найбільш важливим видом влади є політична влада – це здатність даного класу чи соціальної групи проводити свою волю через політику, правові норми, що характеризуються соціальним пануванням та керівництвом.
Центральним інститутом політичної влади є держава, але державна влада і влада політична не тотожні:
1.Політична влада виникає раніше, ніж держава.
2.Політична влада здійснюється не тільки в рамках держави, але й за допомогою інших інститутів соціально-політичної системи:
1)Політичні партії
2)Міжнародні організації
3)Громадські організації
Форми прояву влади:
1.Керівництво.
2.Панування.
3.Управління.
4.Організація.
5.Контроль.
Об’єкти влади – це класи, соціальні групи, люди, які виконують рішення та розпорядження суб’єктів влади (Кабмін і тому подібне).
10. Концепція політичної влади
Найбільш важливим видом влади є політична влада – це здатність даного класу чи соціальної групи проводити свою волю через політику, правові норми, що характеризуються соціальним пануванням та керівництвом. Центральним інститутом політичної влади є держава. Існують різні філософські й політологічні концепції влади, серед них — біхевіористська, реляціоністська, системна, інструменталістська, суб’єктивно – психологічна, конфліктна, марксистська а також органістична концепція, індивідуалістично-соціологічна концепція та інші. Біхевіористська концепція - Влада розглядається як вихідне начало, яким детермінуються всі політичні дії особи. Виходячи з цього, окреслюються такі підходи до визначення влади: 1)Політичні відносини розглядаються як ринок влади. 2)Зв'язок ринку влади і влади держави. 3)Політичний ринок як змагання суб'єктів влади. Найбільш видатними представниками біхевіоризму є Ч. Мегріам, Г. Лассуел, Дж. Кетлін, Ж. Бюрдо, А. Лаксело, Ф. Гегель та ін. Реляціоністська концепція влади. - Влада постає як відносини між особами, які дають змогу одному індивіду або групі їх змінювати поведінку іншого індивіда або групи. Реляціоністські трактування влади розглядаються у трьох основних варіантах теорій: "опору" (психологічний акцент у системі владовідносин), "обміну ресурсами" (соціологічний акцент), "розподілу зон впливу" (політичний акцент). Основними представниками є Д. Картрайт, Д. Хіксон, Д. Ронг. На сьогоднішній день вона є однією з най популярних концепцій. Системна концепція влади. Основним поняттям системної концепції влади є політична система. Існує три підходи до визначення поняття: макропідхід — влада як властивість або атрибут макро - соціальних систем (Т. Парсонс, Д.Істон).; мезопідхід — влада на рівні конкретних систем — сім'ї, виробничих груп, організацій (М. Кроз'є, К. Дойч, Н. Луман). мікропідхід — влада як взаємодія індивідів у рамках специфічної соціальної системи (Т. Кларк, М. Роджерс). Суб'єктом влади є передусім особа, дії якої є визначальними у рамках певної соціальної системи. Телеологічна концепція влади. Влада — це досягнення певних цілей, одержання запланованих результатів. Інструменталістська концепція влади. Представники цього підходу розглядають владу як можливість використання певних засобів, зокрема насильства і примусу. Структурно-функціональна концепція. Влада постає як особливий вид відносин між підлеглими і керівниками. Саме суспільство влаштоване ієрархічно. Воно диференціює управлінські та виконавські соціальні ролі. Конфліктна концепція влади. Представники її розглядають владу як можливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благу конфліктних ситуаціях. Марксистська концепція влади. – ця концепція тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси. Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. legitimus — законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Суб’єктивно – психологічна. В основі лежить пояснення влади як вродженого інстинктивного погляду до агресії, влади і панування. Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Отже, зазначені підходи до вивчення влади свідчать про великий інтерес у світі до проблеми влади, про надзвичайну складність її.
11. Політична влада: сутність, форми прояву та ресурси.
Політична влада – це здатність даного класу чи соціальної групи проводити свою волю через політику, правові норми, що характеризуються соціальним пануванням та керівництвом. Центральним інститутом політичної влади є держава, але державна влада і влада політична не тотожні: 1)Політична влада виникає раніше, ніж держава. 2)Політична влада здійснюється не тільки в рамках держави, але й за допомогою інших інститутів соціально-політичної системи: 1)Політичні партії 2)Міжнародні організації 3) Громадські організації. Прикладом цього може бути те, що влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада. Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. В сучасному цивілізованому світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні, : підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади. Під ресурсами влади це потенційні засоби здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її суб'єкта і важливі для об'єкта цінності, наприклад предмети споживання, кошти тощо, або засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, — преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва, або знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей. Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні ресурси — це матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. За їх допомогою влада, особливо державна, може залучити на свій бік не тільки окремих осіб, а й цілі верстви населення. Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є правові й політичні норми. Політична, у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі таких норм, які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі, традиції, звичаї, тощо. Специфічним — демографічним — ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями особи. Використання ресурсів влади перетворює її з можливої на дійсну, яка може виявлятися в таких формах, як панування, керівництво, управління, контроль. Панування є таким механізмом здійснення влади, який набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію і соціальну дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення особливого апарату управління. Керівництво на рівні суспільства — це діяльність щодо визначення основних цілей соціальних систем та інститутів, а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку. У вузькому розумінні керівництво — це робота керівника з підлеглими в безпосередньому контакті щодо вирішення службових завдань. Політичне керівництво — це здатність класу, групи, індивіда чи партії здійснювати свою політичну лінію шляхом впливу різними методами й засобами влади на суспільство в цілому та його різноманітні складові. Управління — це використання повноважень влади у формуванні цілеспрямованої поведінки об'єктів. Для забезпечення політичного управління відповідно до потреб суспільства важливо не тільки мати владу, а й уміти скористатися нею. Контроль — це здатність суб'єктів влади постійно стежити за тим, як реалізуються настанови влади — закони, укази, розпорядження тощо.
12. Сутність,структура та ф-ї політичної системи суспільства
Термін «політична система» суспільства належить до відносно нових понять, що стали широко використовуватися в суспільних науках уже в наш час. Необхідність виділення в науці про політику категорії «політична система суспільства» зумовлена значним розширенням у ХХ ст. сфери політичних дій державних інститутів, політичних партій, суспільно-політичних організацій, рухів, що зв’язані з боротьбою за політичну владу та її здійснення. Політична система суспільства — упорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, що функціонують і взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі; це механізм організації і функціонування політичної влади. В політичній науці найчастіше сукупність державних і недержаних суспільних інститутів, соціальних і правових норм, завдяки яким реалізуються політико - владні відносини, визначають як політичну систему суспільства. Отже, вона, перш за все, уявляє собою комплексний механізм організації та функціонування політичної влади. Політична система (ознаки): 1)Владність політичної системи – це означає, що всі рішення, які прийняті в межах політичної системи є обов’язковими до виконання. 2)Обумовленість політичної системи суспільним середовищем. 3) Відносна самостійність політичної системи тому, що вона має спеціальні механізми, структури, функції та ролі. Політична система забезпечує існування кожного суспільства як єдиного організму, що централізовано управляється політичною владою. Структура політичної системи: 1)Політична організація (політичні інститути) – держава, політичні партії, громадяни, трудові колективи. 2)Політичні відносини – відносини між класами, соціальними групами, класами, народностями (відносини між людиною і державою). 3)Політичні принципи та правові норми. - через які соціальні інтереси і політичні устої отримують офіційне визначення та правове закріплення. 4)Політична культура, політична ідеологія, політична свідомість - Вони відбивають політичні прагнення та інтереси через ціннісну оцінку людьми політичних явищ у вигляді певних ідей, поглядів, теорій, духовно-політичних орієнтацій, уявлень і переконань. 5)Політичні інститути – держава, її органи і установи; політичні партії та рухи, інші громадсько-політичні об’єднання; інститути виборів, парламентаризму, політичного плюралізму, демократії, автократії тощо. 6)Політична участь і поведінка – комплекс стереотипів, зразків і стандартів, що складають моделі й типи політичної діяльності чи функціонування індивідів, груп, інших спільнот Соціальні суб’єкти політики: індивіди /громадяни, політичні лідери/, політичні групи і колективи, класи, нації, народ. Функції політичної системи: 1) Цілеспрямована ф-я - полягає у визначення цілей та завдань політичного,економічного,соціального і культурного розвитку суспільства. 2) Організаторська ф-я – полягає в мобілізації ресурсів з метою досягнення визначених цілей, 3) Владно-інтеграційна - що знаходить своє виявлення в інтеграції всіх елементів суспільства. В єдину цілісність на основі цінностей та ідеалів які пропонують пануючі політичні партії й економічні сили. 4) Регулятивна ф-я – полягає перш за все в легітимізації політики тобто у забезпечення громадського визнання влади та її політичного курсу, в поясненні й виправданні політичних рішень,діяльності політичних інститутів,їх оновлення. Легітимізація – це досягнення мінімально необхідного ступеня відповідності реального політичного життя до офіційних, політичних і правових норм.
13. Типи політичних систем
Політична система суспільства це сукупність взаємодіючих політичних інститутів, організацій та інших суб’єктів політики, що здійснюють політичну владу та функції для збереження, регулювання та розвитку суспільства. За критерієм методів правління та спрямованістю політичного процесу виділяють наступні типи політичних систем: Командна політична система. Вона базується на адмініструванні, надцентралізації, бюрократизмі, заперечення політичного плюралізму, обмеженні прав і свобод громадян, культі особи. (Тоталітарний політичний режим). Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, тиранів Греції, імператорів Риму, абсолютних монархів до сучасних тоталітарних і авторитарних режимів. Історична практика довела, що, хоч на певних етапах суспільного розвитку цим політичним системам вдавалося досягти певного успіху, у підсумку вони ставали гальмом суспільного прогресу. Змагальна політична система. Їй властивий політичний плюралізм, наявність “груп тиску” на владу, визнання рівності громадян перед законом, певних гарантій прав і свобод людини, захист конституційного ладу, місцевого самоврядування тощо. Для змагальної політичної системи характерні політичний плюралізм, вплив на державну владу соціальних сил, жорстка конкуренція політичних сил за владу, наявність різних центрів прийняття політичних рішень, конституційні гарантії прав і свобод особи. Утвердилася така система в умовах вільної конкуренції. Хоча вона й нині існує в багатьох країнах (СІЛА, Італія, Греція), проте поступово починає еволюціонувати у бік соціопримирливої політичної системи.
Соціопримирлива політична система. вона сприяє гармонізації політичного, економічного, соціального і духовного життя, пріоритетним є вирішення соціальних проблем тощо. Соціопримирлива політична система має такі ознаки: пріоритет розв'язання соціальних проблем перед завданнями політичними; заміна політичної конкуренції політичною співпрацею; розподіл владних повноважень шляхом колегіальності і консенсусу; врахування більшістю потреб меншості; розпорошення-децентралізація, а не концентрація влади; переважання рішень прямої демократії над представницькою; прагнення владних структур до утвердження соціального миру, соціальної справедливості. Така система утвердилася насамперед у Швейцарії, Ісландії, частково у Швеції, Німеччині, Голландії, Австрії та в інших країнах.
14. Політична система України.
Істотною ознакою владно-політичної функції політичної системи України є недорозвинутість форм політичної конкуренції і конструктивної співпраці внаслідок збереження рецидивів тоталітарної політичної культури, незрілих елементів громадянського суспільства, мафіозних каналів розподілу ресурсів на базі державного монополізму в економіці і державного протекціонізму в політиці.
Верхівка державної бюрократії створює як правові, так і нелегальні умови для мафіозних каналів збагачення промислових, аграрних і фінансових олігархій за рахунок нещадного пограбування суспільної більшості, з одного боку, з іншого — ці олігархії, у свою чергу, «підгодовують» політичне керівництво, державний апарат тіньовими доходами.
Нинішня політична система не тільки покликана забезпечити реформування усіх сфер суспільного життя, а й сформувати модерну політичну націю. В Україні цей процес перебуває на початковій стадії, тому що:
Україна ще не витворила власної моделі національної економіки;
не сформувався середній клас як суб'єкт модерних національних цінностей;
не створено політичний механізм національної консолідації;
не відтворені в повному обсязі традиційні національні цінності, не освоєні модерні процедури культуротворчості як у галузі філософії і мистецтва, так і в галузі науки і освіти, не забезпечене повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.
Основна причина недосконалості політичної системи полягає в тому, що політичні сили керуються у своїй діяльності не правовими нормами, а груповими інтересами. З погляду формаційного підходу, політична система України є посткомуністичною, де в еклектичній формі поєднуються елементи старої командно-адміністративної, мафіозної та сучасної демократичної систем. За культурологічним підходом політична система України набула пріоритетних рис східноправославної цивілізації, де сильно була розвинута державна бюрократія та ідеологічна обробка населення церквою і державою, а широкої громадської ініціативи не було. З погляду масштабу і характеру реалізації основних функцій у суспільстві політична система України поєднує елементи адміністративно-командної, змагальної і соціопримирливої систем. Конституція закріпила ідеал соціопримирливої системи. Однак на практиці здійснити його в нинішніх умовах надзвичайно важко, оскільки затягнувся процес ринкових трансформацій і збереглися радянські механізми соціального захисту населення, дещо модифіковані до нових умов.
15. Політична система однієї із зарубіжних країн.
Сполучені Штати Америки — це найстаріша федерація у світі, яка складається із 50 штатів. Це конституційна республіка й репрезентативна демократія, в якій правила більшості регулюються правами більшості і захищаються законом. Керівництво регулюється системою стримувань і противаг, яка визначена конституцією Сполучених Штатів. Остання служить найвищим офіційним документом країни. Автори конституції, розробленої в 1787 році, хотіли добитися, щоб жодна людина, жодна група людей не мала б занадто багато повноважень, тому вони вдалися до ступеневої системи влади. В американській федеральній системі громадяни країни, як правило, підкорюються трьом рівням влади: федеральній, штатній і місцевій. Обов'язки місцевої влади розподілені між округом та мініціпальною владою. На національному рівні влада ділиться на три незалежні гілки — судову, законодавчу і виконавчу. Законодавча влада визначена першою статтею конституцією США, приймає нові і змінює вже існуючі закони. За конституцією, цим займається конгрес — двопалатний парламент, що складається з сенату і палати представників. Члени обох палат безпосередньо обираються жителями штату, який вони представляють. У палаті представників - 435 чоловік. Кількість представників від кожного штату залежить від кількості населення. Вибори в палату проходять раз на два роки. Сенаторів — 100: по два від кожного штату. Їх обирають на шестирічний термін. Президент Сполучених Штатів може наглядати за діяльністю законодавчої влади. Він може накладати вето на прийнятий конгресом законопроект, скликати спеціальні сесії і оголосити перерву в роботі конгресу, тимчасово призначати чиновників на найважливіші посади, коли конгрес знаходиться у відпустці, Конгрес не може скорочувати заробітну плату президента, поки він чи вона перебуває при владі Судова влада може наглядати за діяльністю виконавчої влади. Вона може оголошувати закон неконституційним. Конгрес не може скорочувати зарплату судді, поки він чи вона займає посаду. Також голова Верховного суду очолює слухання з імпічменту президента Президент - глава держави і виконавчої влади, а також верховний головнокомандуючий. В обов'язки президента входить укладання міжнародних угод, підписання і накладення вето на законопроекти, призначення членів кабінету, Верховного суду, послів, а також питання помилування. Незважаючи на всю повноту влади, діяльність президента регулюється системою стримувань і противаг, закріпленої в конституції. Законодавча влада може наглядати за діяльністю президента. Вона може відмовитися прийняти законопроект, внесений президентом або його радниками, має затверджувати бюджет, оголошення війни і міжнародні угоди, може скасовувати вето президента і зміщати його з посади за допомогою процедури імпічменту, обирає переможця президентських або віце-президентських виборів, якщо жоден з кандидатів не заручився підтримкою більшості членів виборчих колегій. Президент повинен звітувати перед конгресом про виконану роботу, виступаючи із щорічним зверненням «Про становище країни» Судова влада також може наглядати за діяльністю президента. Вона може оголошувати його розпорядження неконституційними. Під час процедури імпічменту голова Верховного суду стає президентом сенату. Кабінет міністрів традиційно складається з віце-президента і глав 15 міністерств - сільського господарства, торгівлі, оборони, освіти, енергетики, охорони здоров'я, внутрішньої безпеки, міського розвитку, внутрішніх справ, праці, транспорту, фінансів, у справах ветеранів та юстиції, а також державного департаменту. Глави міністерств призначаються президентом і повинні бути затверджені більшістю в сенаті. До складу кабінету за бажанням президента можуть бути внесені й інші департаменти. Міністри повинні працювати в постійному контакті з профільними комітетами конгресу, який контролює їх бюджет і приймає закони; вони напряму впливають на роботу виконавчої влади. Члени Виконавчого управління працюють безпосередньо з президентом. Після чергових виборів зазвичай, якщо до влади приходить інший президент, склад управління та його структура повністю міняються. Установи, що входять в управління, дають поради президентові і стежать за тим, як виконуються президентські розпорядження. Провідна роль віддається Раді національної безпеки (NSC) і Адміністративно-бюджетного управління (OMB). NSC розробляє рекомендації президенту по зовнішній і внутрішній політиці. Його головою є сам президент. Крім нього, до ради входять віце-президент, радник з національної безпеки, міністри оборони та фінансів, а також голова державного департаменту. OMB допомагає президентові у розробці федерального бюджету і планує видаткову його частину. Віце-президент - другий після президента чиновник у структурі виконавчої влади. Він стає головою держави, якщо президент не може продовжувати виконувати свої повноваження. Він (чи вона) є президентом сенату, і у разі рівності голосів володіє вирішальним голосом. Віце-президент також головує на спільному засіданні конгресу, коли підраховуються голоси колегії вибірників на президентських виборах. У XX столітті роль цього чиновника помітно зросла: віце-президента стали запрошувати на засідання уряду. У 1949 році конгрес зробив віце-президента одним з членів Ради національної безпеки. Верховний суд США - суд вищої інстанції. Його рішення не підлягають апеляції і можуть бути змінені тільки іншим рішенням Верховного суду чи поправками до конституції. Число членів Верховного суду визначається конгресом, проте з 1869 року їх число незмінне - дев'ять. Кандидатури вносить президент, після чого їх має затвердити сенат. Членство у Верховному суді довічно, проте судді можуть піти у відставку, на пенсію або бути зняті з посади. Головний обов'язок Верховного суду - вивчати закони і дії уряду з тим, щоб вони не порушували конституцію. Президент може наглядати над судовою владою. Наприклад, він призначає суддів та може оголошувати про помилування засуджених злочинців Законодавча влада також може наглядати за діяльністю судової влади. Вона призначає федеральних суддів, може знімати суддів з посади, може вносити поправки до конституції та змінювати розмір і структуру судів нижчих інстанцій та встановлює бюджети судів.
16. Поняття політичного режиму та його критерії.
Політичний режим - це спосіб функціонування та взаємозв'язку основних елементів політичної системи суспільства. Поняття політичний режим включає основні критерії: характер та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємовідносини суспільства та влади; роль та значення недержавних і пеполітичпих організацій та структур; характер існуючих в суспільстві заборон; роль ідеології у житті суспільства; характер політичного лідерства; співвідношення прав та свобод громадян; становище засобів масової інформації; роль політичних партій; типи політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та виконавчою владами; роль і значення органів примусу. Політичний режим - сукупність засобів і методів, що визначають спосіб здійснення влади, що склалися стосовно державної влади та суспільства, і які відображають становище прав та свобод громадян, відносин владних структур до правових основ діяльності, державних форм та ідеологій, соціальних і класових взаємовідносин, становище політичної культури. Політичний режим - це порядок взаємовідносин громадянського суспільства і політичної влади. Політичний режим - система конституційних (законних) порядків і конкретне втілення політичної системи та політичної організації суспільства.Політичний режим - система засобів та методів здійснення політичної влади, форма взаємодії державно-владних структур та населення. Будь-який політичний режим визначається, по-перше, процедурами та способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; по-друге, стилем прийняття суспільно-політичних рішень; по-третє, взаємовідносинами між політичною владою та громадянами (населенням) країни. Суверенність і соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відображена мета суспільства, держави, то в політичному режимі - організаційні засоби та методи їх досягнення. Політичний режим визначається трьома основами: економічною, політичною і ідеологічною. Економічною основою виступає власність па основні засобів виробництва в різноманітних формах (в чиїх руках власність -в інтересах того класу, соціальної спільності і створюються сприятливі умови політичного і економічного життя). Політичною основою є держава, що має законодавчі та виконавчі функції влади, встановлює і підтримує в суспільстві порядок, вигідний владі імущих. Ідеологічною основою є ідеологія панівного класу, політичної еліти, що утверджує у свідомості людей думку про доцільність саме існуючого суспільного устроюГоловним виміром змісту політичного режиму виступає міра здійснення влади і реалізація суб'єктами, що володарюють, принципів легітимності в політичній діяльності. Інші виміри змісту політичного режиму: засіб і порядок формування представницьких установ; взаємовідносини законодавчої, виконавчої і судової влад; становище і умови діяльності політичних партій і масових рухів; правовий статус особистості, гарантії здійснення людських прав; співвідношення допустимого і забороненого; порядок функціонування правоохоронних і каральних органів; політична стабільність суспільства; характер політичної свідомості.
17. Сутність, типи та ознаки демократії.
Одним з найбільш суттєвих показників зрілості будь-якого суспільства є рівень демократії. Поняття „демократія” два з половиною тисячоліття. Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті з однією з центральних в політології. Нині загальновизнаним є розуміння демократії як форми державно-політичного устрою суспільства, що ґрунтується на визнанні народу як джерела влади. В політології розрізняють демократію пряму (безпосередню) і представницьку. Під прямою, або безпосередньою, демократією розуміють порядок, за якого рішення приймаються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі і думки всіх громадян. Однією з форм прямої демократії є проведення виборів на основі загального виборчого права. Приймаючи добровільно участь у регулярних виборах, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування органів влади різних рівнів. Під представницькою демократією слід розуміти порядок розгляду і вирішення державних і громадських повноважень представниками населення (обраними або призначеними). Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процес прийняття рішень. Особливо велике значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується шляхом загальних виборів і яким громадяни делегують свої повноваження щодо здійснення функцій вищої законодавчої влади. Основними ознаками демократії є : виборність органів державної влади; формальне визнання народу джерелом влади; юридична рівність громадян; високий ступінь реалізації прав і свобод людини; пріоритет прав людини над правами держави; розподіл влади; політичний плюралізм; прийняття політичних рішень волею більшості при повазі інтересів і прав меншості; верховенство закону у всіх сферах суспільного життя; гласність; контроль громадянського суспільства за діяльністю державних органів влади. Таким чином, демократія насамперед означає визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю. Найважливішими ознаками демократії є свобода та політична рівність. Кожній особі гарантовані громадянські та політичні свободи, а індивід сприймається як політична цінність, вища за державну та її інститути . Суттєвою ознакою демократії є політичний плюралізм, що передбачає, насамперед, культуру дотримання закону і конституційного порядку, толерантне, терпиме ставлення до інших думок і позицій, готовність до компромісу у розв’язанні спірних питань. Важливою рисою демократії є міцний правовий захист громадян від свавілля державних органів, інших політичних структур і посадових осіб. Суттєва ознака демократичного устрою – реальне функціонуваня принципу поділу властей. Серед історичних типів демократії слід перш за все назвати: античну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну, соціальну (всезагальну). До демократичних принципів необхідно віднести: виборність органів влади; єдність свободи і відповідальності; гласність, плюралізм, право меншості на позицію. Врахування громадянської думки та ін. Демократичні процедури: вибори, звіти, відкликання обраних, всенародне обговорення, референдуми, опитування, симпозіуми, демонстрації, походи, запити, мітинги, сходи, збори
18. Авторитарний та тоталітарний політичний режими.
Недемократичні режими виражені різними формами тоталітаризму і авторитаризму. Тоталітаризм – це політичний режим, який характеризується повним контролем держави над усіма сферами людського життя. Авторитаризм - розуміється як режим, зміст управління при якому полягає в концентрації влади в руках одного або кількох лідерів, які не приділяють уваги досягненню суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. Тоталітаризм інколи розглядається як крайня форма авторитарного режиму. Але наявність деяких спільних рис (свавілля лідерів, значний репресивний апарат, обмеження прав людини, використання сили при вирішенні конфліктних ситуацій, відсутність реального поділу влади, формально вільний характер виборів у законодавчі органи, відсутність альтернативності вибору) не дає підстав для їх ототожнення. Тому доречно зупинитися на відмінностях двох режимів : 1. При тоталітаризмі партія-гегемон забороняє всі елементи суспільно-політичного плюралізму, опозиційні партії і рухи. Ініціатива допускається тільки в межах створених "зверху" і "патронованих" партією суспільних організацій. При авторитаризмі має місце обмежений плюралізм. Правляча влада в певних межах допускає інакодумство і підконтрольну опозицію. 2. При тоталітаризмі ядром політичної системи виступає партія-гегемон, яка монополізувала державну владу, при авторитаризмі - сама держава (в деяких випадках правляча еліта створює під себе "партію влади"). 3. При тоталітаризмі особлива роль відводиться ідеології. Вона виконує дві важливі функції: легітимацію цього режиму і мобілізацію мас на виконання поставлених партією завдань. Для об'єднання народу навколо влади у свідомість мас через ЗМІ, мистецтво, освіту втілюються потрібні для пануючої партії стереотипи. Могутня пропагандистська машина малює утопічні завдання, "велике майбутнє" - комуністичний або расовий рай. Одночасно створюється "образ ворога", яким виступають "реакційні класи" або "нижчі народи", прибічники інших ідеологій. Теза про зовнішніх і внутрішніх ворогів покликана виправдати жорсткі методи управління, обмеження свободи особистості, масові репресії і весь уклад життя, що нагадує життя в облозі. Що стосується авторитаризму, то тут може бути відсутня якась детально розроблена ідеологічна доктрина. Інструментом консолідації суспільства виступає релігія, націоналізм, традиції. Політичні еліти сучасних авторитарних режимів інколи намагаються запропонувати масам "ідеологію розвитку", що пояснює завдання економічної і соціальної модернізації суспільства. 4. Тоталітарна влада опирається на широку підтримку народу. Для такого режиму характерний культ вождя партії, який в очах народу володіє харизмою, йому приписуються надприродні властивості: непогрішність, мудрість. Тоталітаризм широко використовує такі форми мобілізації мас, як вибори, урочисті збори, "всенародні обговорення", мітинги. Авторитаризм може залишатися байдужим до проблеми легітимації влади, не звертається, як правило, до інтенсивної мобілізації народу на підтримку влади. Для цього режиму характерна деполітизація мас, інферентне або вороже ставлення до влади. Не маючи масової підтримки, авторитарна влада знаходить опору в бюрократії, армії, церкві, великих підприємницьких прошарках, намагається використати історичні традиції або націоналістичні гасла. Можливі випадки авторитаризму, що спирається на харизму лідера. 5. Необхідно відзначити ще одну принципову відмінність режимів. Авторитарний режим не намагається встановити тотальний контроль над усіма сферами життя, зберігає автономність особистості і суспільства у неполітичних сферах. Допускаючи, як правило, вільні ринкові відносини в економіці, заохочуючи приватне підприємництво, деякі сучасні авторитарні режими демонструють високі темпи економічного росту (сучасний Китай, Сінгапур, Південна Корея, Чилі). Таким чином, сучасні авторитарні режими можуть мати деякі риси перехідного режиму - займати проміжне становище між демократією і тоталітаризмом. Вони володіють більшими шансами, ніж тоталітаризм, для переходу до демократії. Тут існує потенціал для політичної самоорганізації громадянського суспільства, тому що вже проявляються незалежні від держави економічні інтереси, на основі яких можуть сформуватися політичні інтереси. При переході від тоталітаризму до демократії необхідні не тільки політичні реформи, але й комплексна економічна реформа, що вимагає створення інститутів ринкової економіки, реформи власності і формування на цій основі нових соціальних верств.
19. Сутність, ознаки та функції держави.
Держава – це універсальна політична форма організації суспільства, що характеризується суверенною владою, політичним і публічним характером, реалізацією своїх повноважень на певній території через діяльність спеціально створених органів та організацій, наданням своїм рішенням обов’язкової правової форми, встановленням податків з метою ефективного функціонування механізму влади та реалізацією загально соціальних повноважень. Держава характеризується рядом ознак, що, по-перше, відрізняють її від суспільної влади в додержавний період і, по-друге, підтверджують її роль як основного знаряддя здійснення політичної влади. Основними ознаками держави є : 1) суверенітет держави – це незалежність, верховенство і самостійність держави у здійсненні нею внутрішньої і зовнішньої політики ; 2)право на монопольне застосування примусу і сили ; 3)наявність державного апарату управління, який складається з : парламенту, органів місцевої виконавчої влади, судових органів, органів прокуратури, державного контролю, охорони громадського порядку та збройних сил ; 4)право на видання законів ; 5)право на встановлення і стягнення податків ; 6)наявність державної мови ; 7)наявність таких державних атрибутів як гімн, прапор, греб ; 8)наявність конституції, яка забезпечує основний порядок організації життя держави. Основні функції держави можна класифікувати :
За соціальним значенням державної діяльності: 1)основні, що характеризують призначення держави, найбільш загальні, найважливіші напрями її діяльності (функції оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян);
2) додаткові, що є складовими елементами основних функцій, але сутність держави не розкривають (зміцнення збройних сил, розвиток науково-технічного прогресу для забезпечення їх озброєнням та ін.).
За сферами діяльності функції поділяються на: 1)внутрішні функції, що здійснюються в межах даної держави та виражаються в її внутрішній політиці (регулювання економічних відносин, організація суспільної праці, охорона правопорядку, законності, прав і свобод громадян, соціальний захист населення, охорона та раціональне використання природних ресурсів); 2)зовнішні функції, що забезпечують здійснення зовнішньої політики держави (оборона країни, підтримання міжнародного миру, економічного співробітництва).
Державні функції з точки зору тривалості їх здійснення у часі поділяються на: 1)постійні функції, що здійснюються протягом усього часу існування держави (оборона країни, охорона правопорядку); 2)тимчасові функції, що здійснюються протягом певного періоду існування держави.
20. Теорії походження держави.
Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером. Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Договірна (природно-правова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку. В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Держава розглядається як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави. Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Відповідно до цієї теорії держава, як й усяке живе тіло, грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого. Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виникли з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності. Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. Держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.
21. Форми державного правління.
Республіки – у них влада формується народом.
Види республік:
Президентська
Парламентська
Змішана
Президенська республіка:
Глава держави і виконавчої влади – президент, законодавча – парламент (США, Венесуела)
Парламенська республіка:
Глава держави- президент, Законодавча влада – парламент, урад формується парламентом (Німеччина).
Змішана:
Президенсько-парламенська
Парламенсько-президенська (поділ залежить від того хто має ширші конституційні повноваження стосовно формування та контролю за урядом; Україна наданий час є президенсько-парламенською.)
Класифікація держав за формою державного устрою:
Унітарні держави – єдина цілісна держава в якій існує єдина система судочинства, законодавства, єдина фінансова і податкова система, єдина грошова одиниця , єдине громадянство, мова, тощо.В такі державі жодна територіальна одиниця немає ознак держави, неможе виступати у зовнішні відносини з іншими державами і немає права виходу зі складу держави (Україна).
Федеративні – держави які складаються із частин які визнаються державними утвореннями їх називають суб’єктами федерації:республіки, штаи, землі тощо.
Суб’єкти федерації мають власну конституцію,законодавство,власні ознаки влади. Але суб’єкти федерації не володіють всією повнотою державного суверенітету, вони можуть діяти не порушуючи Конституції федерації та законодавства федерації . Суб’єкти федерації мають право на вихід із держави але тільки на певних умовах.
Конфедерації – це союз держав, які зберігають незалежне існування і об’єднуються для координації окремих своїх цілей зокрема зовнішньо-політичних та військових
Політичний режим:
Демократичний
Тоталітарний
Авторитарний
Демократія – це влада народу. Демократичний політичний режим передбачає правління більшості населення. Демократія має дві форми:
Пряма або безпосередня – це прийняття найважливіших державних рішень народу шляхом виборів та референдумів.
Представницька або непряма – демократія період між виборами внутрішню ізовнішню політику держави здійсньоють представницькі органи які обрані народом, політику вони повині проводити від імені народу та в інтересах народу.
Ознаки демократії:
Виборність вищих державних органів та органів місцевого самоврядування;
Поділ влади на законодавчу,виконавчу та судову;
Наявність чинної та прозорої політичної політичної конкуренції;
Ідеологічна багатоманітність;
Гарантія демократичних прав і свобод людини і громадянина.
Тоталітарний політичний режим
Однопартійна система;
Єдина державна ідеологія
Повний контроль держави за всіма сферами громадського життя
Втручання держави в особисте життя людини
При тоталітарному режимі гарантуються переважно економічні права і політичні переслідуються відповідними органами.
Авторитарні політ режими більш м’які,існує багатопартійна система,хоч реальну владу має тільки одна партія,допускається співвідношення різних політ поглядів але держ ідеологією є ідеологія керівної партії,все інше як в тоталітарній політиці.
Структура держ. апарату:
1)Голова держави – президент
2)Вищий орган законодавчої влади-Верховна Рада
3)Вищий орган виконавчої влади-Кабмін
До органів виконавчої влади належать обласні та районні держ адміністрації,вищі центральні органи держ влади.
Нац банк,контрольно-ревізійні органи,прокуратура,вища влада юстицій.Спец статус має армія,судова влада.
Президент України за статусом є главою держави,гарантом Конституції.
У зв’язку з цим президент наділений такими повноваженнями:
як голова держави: представляє Укр в зовнішніх відносинах,веде переговори і заключає договори.
як гарант Конституції:забезпечує реалізацію положень основного закону у зовнішній та внутр. політиці,також скасовує рішення Кабміну та Ради міністрів АРК якщо вони суперечать Конституції держави.
22. Форми державного устрою
за формою державного устрою:
-унітарні;
-федерації;
-конфедерації.
Унітарна держава – це єдина, цілісна держава, в якій існує єдина система судочинства, законодавства, єдина фінансова і податкова система, єдина грошова одиниця, єдине громадянство, єдина мова. В такій державі жодна територіальна одиниця немає ознак держави, не може вступати у зовнішні відносини з іншими державами і не має права виходу із влади держави (Україна) Федерація (федеративні держави) – форма державного устрою, за якої вищі територіальні одиниці держави мають певну юридично визначену політичну самостійність, чим відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць унітарної держави. Складові частини федерації - це своєрідні державоподібні утворення, які називають суб’єктами федерації, а територія федерації складається з територій її суб'єктів. Основною ознакою федеративної держави є поділ суверенітету між двома рівнями (федеральним і суб'єктів федерації), що передбачає, зокрема існування двох систем державної влади та управління, кожна з яких діє у визначених межах.
Конфедерація — союз держав, кожний член якого зберігає незалежність, має власні органи державної влади та управління, але водночас створює спеціальні органи для координації діяльності в певних, чітко визначених сферах (насамперед військовій, рідше зовнішньополітичній, економічній та інших сферах). Конфедерація це кр Конфедерація може складатися з країн-членів, що тимчасово делегують свій суверенітет, які у своїх повноваженнях можуть вважатися цілком суверенними і залишають право на вихід. Хоча конфедерація це «вільне подружжя» але, дійсно, різниця з федерацією не є виразною. США спершу були засновані, як конфедерація підписавши Акт Конфедерації але пізніше перетворилися на федераціюКонфедерацією також був Радянський Союз. Серед сучасних країн до конфедерації можна віднести Швейцарію, що закріплено у її конституції.
республіки (Росія);
штати (США, Індія);
землі;
кантони;
провінції.
23.Правова і соціальна держава
Розвиток демократії безпосереднім чином пов'язаний із встановленням правової держави. Головні принципи правової держави такі: верховенство закону, його панування над усіма сферами життя; правовий характер самих законів, тобто їх відповідність міжнародним правовим стандартам; пріоритет прав і свобод особистості і її вільний розвиток; держава визнає за особистістю певну сферу свободи, куди втручання держави недопустимо. Сутність сучасної демократичної держави відповідає не тільки правова, але й соціальна форма, якщо сутнісним змістом правової держави є захист свобод людини від обмежень з боку держави, то соціальна держава, навпаки, передбачає активну політику з метою забезпечення права, яке можна визначити як право на достойне існування. Соціальна держава - це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину достойних умов існування, прав на соціальний захист, на участь в управлінні виробництвом. Перші ознаки соціальної держави стали проявлятися з кінця XIX ст. у формі діяльності уряду боротьби з бідністю і покращенню становища робітничого класу. Німеччина стала першою країною, де були прийняті соціальні закони, що передбачають страхування за старістю, хворобою, а також встановлюють пенсії за старістю. У США імпульсом для соціалізації держави стали соціальні перетворення В.Вільсона. Президент закликав відмовитися від підходу до держави тільки як до "нічного сторожа", завдання якої - охорона власності. Компетенція сучасної соціальної держави набагато ширша і поширюється на такі сфери, як освіта, охорона здоров'я, ринок праці, система соціального страхування від таких класичних ризиків, як хвороба, безробіття, вік тощо. В різних країнах прийняті програми, покликані гарантувати загальнодоступність і безкоштовність медичного обслуговування, основної загальної і середньої професійної освіти, допомога інвалідам, пенсіонерам та іншим соціально незахищеним групам, програми зі створення нових місць праці і розвитку системи перенавчання безробітних і з працевлаштування молоді. Внутрішню політику соціальної держави можна охарактеризувати як засіб ствердження соціального компромісу в суспільстві. У перерозподіленні допомоги від одних груп до інших (від працюючих до пенсіонерів та інвалідів, від високодохідних громадян до малозабезпечених тощо) реалізуються відносини солідарності. Іншою метою соціальної держави є пом'якшення соціальної нерівності і підтримка стабільного соціально-економічного становища громадян. Ефективність соціальної держави відбувається залежно від факторів, серед яких виділяють: 1)високий рівень економічного розвитку країни, економічний ріст, що дозволяє забезпечити перерозподілення засобів на соціальні програми; 2) згода основних політичних сил про необхідний набір соціальних програм, що реалізуватимуться державою, досягнення подібного консенсусу дозволяє зберегти правонаступність соціальної політики у випадку приходу до влади інших політичних партій; 3)розвинуте відчуття відповідальності, законослухняності, суспільної солідарності. Реалізація соціальних прав людини дозволяє характеризувати політику держави термінами соціальної справедливості, ці аспекти завжди знаходяться в центрі уваги політичних партій і рухів, є важливішою складовою частиною їх програм. Соціал-демократичні і комуністичні партії наполягають на розширенні соціальних програм, у той час, як праві партії критикують соціальну державу, Справді, в останні роки країни Заходу зіткнулися з деякими проблемами в реалізації державою своїх соціальних функцій. Серед причин можна виділити і спад економіки деяких країн, і необхідність збільшення інвестицій у виробництво для його технічного переозброєння, і тенденції до дебюрократизації управління. До цього слід додати демографічну ситуацію, що змінилася в більшості країн: збільшення частки людей похилого віку стосовно іншого населення. Забезпечення їх права на достойне існування вимагає збільшення соціальних витрат. У багатьох країнах ця проблема отримує нове вирішення: не тільки держава, але й структури громадянського суспільства беруть на себе відповідальність за розподілення соціальної допомоги, створюючи недержавні форми соціального страхування і соціальної підтримки.
24. Громадянське с-ство та його взаємозв*язок з державою
Громадянське суспільство – це не державна сфера с-ства, сукупність відносин та інститутів громадян через які здійснюються їх індивідуальні та колективні інтереси.. Вперше ідею громадянського с-ства розвинув нім.філософ Гегель. Громадянське с-ство може розвиватись за наявності наступних умов:
-наявність правової держави, що забезпечує права і свободи та створює умови для розвитку вільної особистості;
-економічний, політичний та ідеологічний плюралізм (багатоманітність):
економічний плюралізм –створення рівних умов для розвитку усіх форм власності (приватна, державна, колективна, комунальна, індивідуальна);
політичний плюралізм – забезпечення політичних прав громадян та створення рівних умов для політичних партій в боротьбі за держ.владу;
ідеологічний плюралізм – забезпечення права громадян сповідувати політичні погляди, ідеї та їх пропагувати на умовах закону;
-незалежна громадська думка – важливу роль тут відіграють незалежні ЗМІ.
Інститути громадянського с-ства – це сім*я, церква, добровільні об*єднання громадян, політичні партії, недержавні п-ства та установи, незалежні ЗМІ.
Між правовою державою і громадянським с-ством існує тісний зв*язок, вони взаємообумовлюють одне одного, тобто без правової держави не може бути громадянського с-ства, а без громадянського с-ства не можу бути правової держави.
В Україні відбувається поступовий процес становлення громадянського с-ства.
Сформувалися три підходи до співвідношення громадянського суспільства і держави:1) держава і громадянське суспільство — збіжні соціальні системи;2) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, первинною (провідною) є держава, що контролює громадянське суспільство;3) держава і громадянське суспільство — різні соціальні системи, держава виконує службову (підпорядковану) роль щодо громадянського суспільства. Ознаки (риси) громадянського суспільства — у його співвідношенні з державою:1) не існує до держави і поза державою;2) не включає державу, розвивається самостійно — без безпосереднього втручання держави;3) складається із суб'єктів — вільних і рівноправних громадян і об'єднань, що добровільно сформувалися і знаходяться у відносинах конкуренції і солідарності;4) має певний пріоритет перед державою, проте зацікавлено в добробуті держави і сприяє її розвитку;5) справляє вплив на створення і функціонування державних органів у власних інтересах;6) має право жадати від держави захисту життя, здоров'я, безпеки громадян, не допускаючи її втручання в їх приватні інтереси;7) формує право, що формулюється державою в законах та інших нормативно-правових актах, гарантує і захищає її від порушень із боку будь-кого. Усі потреби громадянського суспільства реалізуються за допомогою волі держави, вираженої у формі правового акта;ф8) розвивається і взаємодіє з державою в межах права, котре виступає як рівний і справедливий масштаб свободи і справедливості, а не як спосіб нав'язування державної волі
25. Політичні партії:поняття, істор форми, ознаки та функції.
Термін "партія" у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Політична партія - це організована частина суспільства, члени якої об'єднуються з метою вибороти владу в державі та утримати її. У Законі України "Про об'єднання громадян" політична партія визначається як "об'єднання громадян - прихильників певної загально-національної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі".
У середні віки існуючі політичні угрупування - "партії" - виступали тимчасовими об'єднаннями. Їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у XII - XV ст. ст. вилилася у боротьбу між партією гвельфів (представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси феодалів, виступали на підтримку сильної імператорської влади). Прототипи сучасних політичних партій з'явились у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції - конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США після проголошення незалежності наприкінці XVIII - на початку XIX ст. виникли партії федералістів і антифедералістів. У Великобританії консервативна партія (відстоювала інтереси земельної аристократії та вищого духівництва англіканської церкви) заснована 1867 р., а ліберальна (репрезентувала інтереси дворянства, торговельної та фінансової буржуазії) сформувалася в середині XIX ст. Політичні партії у сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в середині XX ст. одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до утвердження прямих, рівних, загальних виборів при таємному голосуванні. У сучасному світі налічується понад вісімсот партій, які об'єднують близько сотні мільйонів членів.
Ознаки політичних партій: певна тривалість існування в часі; наявність організаційної структури; прагнення влади; пошук народної підтримки.
Функції партій: 1. Представництво інтересів. Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій. 2. Комунікативна функція. Саме політ партії значною мірою забезпечують необхідний зв’язок між тими, хто здійснює політичне керівництво, та тими, на кого воно поширюється, тобто практично на всіх інших громадян. Партія, таким чином, виконує роль каналу вираження та формування ідей, цілей, завдань тощо. 3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне (державне) політичне керівництво. Відбір кандидатів усередині партій часто є більш вирішальним етапом, ніж подальші всенародні чи регіональні вибори. 4. Розробка політики та здійснення політичного курсу. У правлячій партії її лідери, що здійснюють політичне керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього суспільства цілей, національних інтересів даної держави. 5. Функції соціальної інтеграції. Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади у суспільстві, виступають об’єктами емоційної прихильності (відданості) або протидії (ворожнечі).
26. Типологія політичних партій.
Партії відрізняються за соціальною основою; організаційною побудовою і характером членства; ідеологією; місцем у системі влади; цілями, методами й засобами діяльності.
Відповідно до соціальних груп розрізняють класові, національні, жіночі, селянські, регіональні та інші політичні партії. У більшості країн світу є робітничі партії - комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні. Є партії дрібних, середніх і великих власників засобів виробництва, це здебільшого ліберальні й консервативні партії. Є також аграрні партії, які орієнтуються на інтереси різних верств населення, зайнятого в сільському господарстві, селянські й поміщицькі. Кожна з політичних партій орієнтується на певну систему цінностей, більшість із яких є загальнолюдськими і приваблюють на бік партії представників різних суспільних класів і соціальних версти.
Залежно від типу організаційної структури партії поділяються на кадрові й масові. Кадрові партії об'єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків і спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур. Ці партії є децентралізованими об'єднаннями, не мають фіксованого членства, звертаються до громадян лише в період виборчої кампанії (консервативні й ліберальні партії країн Західної Європи, Республіканська й Демократична партії США).Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності.
За ідеологічною ознакою партії поділяються на :- Ідейно-політичними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські, християнські, ісламські тощо. - Прагматичні - це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Це інтеркласові партії, або партії виборців. - Харізматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діютьяк групи його підтримки. Ці партії також мають певну ідеологічну спрямованість, але вона визначається не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами.
За місцем у системі влади розрізняють парламентські і непарламентські політичні партії. Для партій парламентського типу характерне використання форм і методів діяльності в межах правових норм держави. Своїх політичних цілей вони прагнуть досягти через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів. Характерними рисами непарламентських партій є доктрииальна програмна єдність і централізм у структурі. Парламентська й виборча діяльність для них не є головними цілями.
За цілями й характером діяльності партії поділяються на революційні, реформістські та консервативні.
27. Типологія партійних систем.
Партійна система - це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.
Однією з найбільш деталізованих є типологія партійних систем, запропонована італійсько-американським політологом Дж. Сарторі, який розрізняє сім типів партійних систем: однопартійна; з партією-гегемоном; з домінуючою партією; двопартійна; поміркованого плюралізму; поляризованого плюралізму; атомізована.
В основу типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізована - ідейно різнорідною. Однопартійна система - це така система, в якій або неможливе навіть номінальне існування інших партій; або поряд з номінальними партіями існує партія-гегемон; або поряд з іншими реальними партіями виступає домінуюча партія.
В однопартійній ситемі правляча партія, яка є єдиною, по суті, зливається з державними структурами, підпорядковує їх собі. Такою партією була Комуністична партія Радянського Союзу. Ще одним різновидом фактично однопартійної системи є система з домінуючою партією, в якій за наявності декількох незалежних одна від одної партій при владі постійно або майже постійно перебуває одна з них. В сучасній західній політології найчастіше розрізняються три основних типи партійних систем: * багатопартійна система, *двопартійна система (біпартизм), *система двох з половиною партій.
І. Багатопартійною є система, в якій більш як дві партії мають змогу впливати на функціонування державних інститутів, її різновиди: система поміркованого плюралізму виступає тоді, коли в парламенті є представництво лише декількох партій, відсутня позасистемна парламентська опозиція, тобто немає таких партій, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економічної й політичної системи. Уряд формується однією партією або коаліцією партій, залежно від розподілу між ними місць у парламенті; система поляризованого плюралізму озачає присутність позасистемних партій, гостре ідеологічне розмежування між партіями, формування уряду партіями центру, наявність двополярної - зліва і справа - деструктивної опозиції; атомізована партійна система виступає тоді, коли є наявність багатьох політичних партій, які не користуються більш-менш значним впливом. У такій партійній системі уряд формується або на основі широкої коаліції партій, або взагалі на позапартійній основі.
II. Двопартійна система виступає тоді, коли визначальну роль у політичному житті відіграють дві основних партії, що чергуються при владі. При цьому кількість діючих у країні партій може бути різною, проте жодна з них, крім двох найвпливовіших, не має реальних шансів стати правлячою. Це одна з найбільш стабільних та ефективних партійних систем, якій не загрожують коаліційні кризи. ІII. Трипартійна система (система двох з половиною партій) виступає тоді, коли основними є дві партії, а поряд з ними існує третя, яка, примикаючи до однієї з основних, забезпечує їй парламентську більшість і право формування уряду.
28. Партійна система України
Партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню багато нових різних суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що виник в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Не зважаючи на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства. Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:
1. Опозиційно-переддержавний. Було створено 12 партій, програми яких характеризувалися ідеєю незалежності, примату приватної власності.
2. Лояльно-державний. прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".
3. Етап передвиборчий - Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.
4. Етап партійної трансформації. завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.
5. Етап партійної реструктуризації. Характеризується значним зростанням кількості партій.
6. Етап політичних компромісів. Визначають сфери впливу в парламенті
8. Етап передвиборчий.Підготовка до виборів Президента України .
9. Етап передвиборчий -. Характеризується прийняттям ЗУ"Про політичні партії".
Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій. Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:
спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;
переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;
відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України.
29. Сутність виборчої система. Принципи виборчого права
Виборча система – встановлена законодавством система підрахунку голосів на виборах. Існують такі види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана. Мажоритарна виборча система — такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі. Пропорційна система дає змогу повніше відобразити розстановку політичних сил у країні, дає можливість невеликим за чисельністю і впливом політичним партіям отримати парламентське представництво, сприяє в цілому збільшенню кількості головних, впливових партій, а також появі коаліційних урядів. За пропорційною системою вибори відбуваються в 48 країнах світу. Змішана виборча система — такий порядок визначення результатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем. Ця система сприяє укрупненню партій та їхніх блоків і водночас не порушує представництва населення та принципів пропорційності. Виборча система впливає на формування типу партійної системи. Є “три соціологічних закони” щодо впливу виборчої системи на кількість партій у суспільстві й на відносини між ними.
1. Пропорційна виборча система веде до партійної системи з численними партіями, які мають жорстку внутрішню структуру і не залежать одна від одної.
2. Мажоритарна виборча система голосування в два тури зумовлює появу партійної системи, до якої належать кілька партій, що мають гнучкі позиції і прагнуть до взаємних контактів і компромісів.
3. Мажоритарна виборча система голосування в один тур неминуче породжує партійну систему, яка характеризується суперництвом двох партій. У нормативно-правових актах сформульовано головні принципи виборчого права: загального, рівного і прямого виборчого права за таємного голосування; вільного й рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності й відкритості; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації. Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років. Принцип рівного і прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах народних депутатів на рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями. Принцип вільного й рівноправного висунення кандидатів передбачає, що всі громадяни України, які мають право голосу, мають право висувати кандидатів. Гласність і відкритість виборчого права означає, що підготування і проведення виборів депутатів завжди здійснюються відкрито і гласно. Рівність можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії як принцип виборчого права : всім кандидатам опісля офіційної їх реєстрації надається можливість участі у виборчій кампанії на рівних засадах, вони мають рівне право на використання державних засобів масової інформації на території України, у них рівні можливості щодо матеріально-технічного і фінансового забезпечення їх участі у виборчій кампанії з боку держави. Принцип свободи агітації передбачає, що всі громадяни України, їхні об'єднання, трудові колективи, мають право вільно обговорювати програми кандидатів, їхні якості, а також програми тих партій, блоків, зборів, що їх висунули. При цьому дозволяється вести агітацію як за, так і проти кандидата в усіх засобах масової інформації.
30. Мажоритарна виборча система
Мажоритарна виборча система — порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців. Вона є найдавнішою серед виборчих систем, і застосовується у 83 країнах світу. Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну). При застосуванні мажоритарної системи виборчі округи найчастіше бувають одномандатними. Рідше – багатомандатні округи. Недоліком цієї системи відносної більшості є те, що вона не дає можливості враховувати інтереси всіх виборців округу, бо кандидат може бути обраним абсолютною меншістю виборців, хоча і відносною їх більшістю на момент голосування. за таких умов голоси виборців, що голосували проти обраного кандидата, втрачаються. В Укр., як відомо , ще донедавна, на парламентських і місцевих виборах, для підрахунку голосів на виборах застосовувалась мажоритарна система відносної більшості. Система абсолютної більшості збережена тільки на виборах Президента Укр.
31-32 Загальна характеристика виборчої системи в Україні
Виборча с-ма-порядок встановлення законодавчого встановлення результатів виборів.У світовій практиці застосовується 3 поширені с-ми:мажиротарна,пропорційна і змішана
Мажоритарна виборча система — це голосування за кандидата по виборчому округу і визнання його обраним на основі одержаної ним більшості голосів виборців. За цією системою відбуваються парламентські вибори у 76 країнах світу (Велика Британія, Франція, США, країни Латинської Америки, Африки, Тихоокеанського басейну). Ця система є традиційною і найбільш прийнятною для країн з так званою двопартійною системою, тобто за наявності двох сильних політичних партій.
Існують мажоритарні системи абсолютної та відносної більшості. За першою перемогу на виборах здобуває кандидат, який набрав 50% голосів плюс один голос. Якщо жоден із кандидатів не набирає такої к-сті голосів то провод. 2 тур виборців у якому змагаються тільки 2 кандидата,які набрали найбільшу к-сть голосів.В Україні за такою с-мою провод.вибори президентаПід час виборів за мажоритарною системою відносної більшості членом парламенту стає депутат, який одержує більше голосів, ніж уся його суперники, навіть якщо це менше 50% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.
Пропорційна виборча система — це с-ма за якою участь у виборах приймають політичні партії та партійні блоки. Основні ознаки:1)Як правило територія держави є єдиним виборчим округом; 2)встановл.виборчого порогу(в Укр.-3%),тобто участь у розподілі депутатських мандатів приймають тільки ті політичні партії,що набрали 3% на виборах3)умовна передача голосів-обов.зарах.голосів поданих за кандидата понад квотою іншому кандидату. Нині вибори за пропорційною системою відбуваються у 48 країнах світу, в тому числі у 24 європейських (Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Бельгія). Ця виборча система застосовується, як правило, в тих країнах, де є кілька впливових партій, але жодна з них історично не має стабільної більшості в парламенті. Існує 2способи за допом. Яких розпад.депутатські мандати: - спос.вільних списків-дає змогу виборцям висловити своє відношення до кожного депутата занесного в списки від пол.партій,тобто виборці голосують не тільки за партію а за кандидата. –сп.зв’язаних списків-коли громадяни голосують тільки за політичні партії.
Змішана виборча система є комбінацією, поєднанням мажоритарної і пропорційної виборчих систем. В Європі змішана виборча система застосовується в Німеччині, Італії, Угорщині, Польщі, а в останні роки — у Литві, Грузії, Росії. Змішані виборчі системи застосовуються в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.
Найпростішим варіантом змішування є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша — за пропорційним принципом (Німеччина, Литва, Грузія, Словенія). Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування: одна палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а інша — за пропорційною. Ці різновиди виборчих систем застосовуються в Австралії, Італії, Польщі.
В Україні 24 вересня 1997 р. Прийнято новий Закон ”Про вибори народних депутатів України”. В ньому визначено виборчу систему, за якою мають відбуватися вибори: народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою.
Вибори в парламент України проводяться за лінійним змішуванням — із 450 депутатів 225 з них обираються в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а інші 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Вибори в органи місцевого самоврядування в Україні проводяться на основі мажоритарної системи відносної більшості.
33. Плебісцит і референдум
Для більшості країн перший термін якщо і вживається, то як політичний, а не юридичний, що означає доленосне для держави народне голосування (а юридично - той же референдум), тоді як у Бразилії обидва терміни є конституційно-правовими і мають неоднакове юридичний зміст, Хоча реалізуються відповідні інститути в однаковою процедурою загального голосування. А. де Мораесом вказує, що плебісцит - це форма попереднього народного голосування з приводу рішення будь-якого питання, який пізніше буде розглядатися Національним конгресом. Референдум, навпаки, означає подальше народне голосування, яке покликане ратифікувати певний акт влади або для забезпечення його дії (відкладальне умова), або для його відміни (резолютивної умова) *. Якщо Конституція забороняє ухвалення закону без проведення плебісциту, це не означає, що позитивне голосування на плебісциті зобов'язує Національний конгрес ухвалити закон. Федеральний верховний трибунал з питання з перетворення штатів (§ 3 ст. 18 Конституції) визнав, що прийняття доповнюючого закону - акт політичний, який Національний конгрес здійснює на свій розсуд Референдум (від лат. Referendium) - форма безпосереднього волевиявлення громадян, що виражається у голосуванні по найбільш значущих питань загальнодержавного, регіонального чи місцевого масштабу. Референдум - найважливіший інститут прямої демократії. Являє собою безпосередню правотворчість народу. Референдум - це один із способів участі громадськості у прийнятті рішень, важливих для держави і для кожного окремого громадянина. Прийняте людиною рішення впливає на результат процедури і повинно бути підкріплено обізнаністю (інформованістю) з цього питання. Умови проведення референдуму і його процедура регулюються конституціями і законодавством відповідних стран.Плебісціт - (лат. plebiscitum, від лат. Plebs - плебс (простий народ) і лат. scitum - рішення, постанова) - опитування громадян, як правило, з метою визначення долі відповідній території або інших питань локального характеру. У деяких країнах (наприклад, у Франції) вважається синонімом референдуму. У конституційному праві термін плебісцит практично повністю витіснено найменуванням «референдум»: З питань регіонального та місцевого значення також можуть проводитися референдуми (наприклад, при об'єднанні регіонів). Залежно від предмета, способу проведення і сфери застосування розрізняють: Референдум конституційний (на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки) і законодавчий (предмет референдуму - проект закону), обов'язковий референдум чи факультативний. При обов'язковому референдумі проект відповідного акту підлягає ратифікації всіма чи здебільшого виборчого корпусу. Ініціатива проведення факультативного референдуму може належати виборцям (Італія), окремих суб'єктів федерації (Швейцарія) чи центральної влади (Франція). Референдуми бувають визнані, невизнані, частково визнані різними політичними силами, країнами. Від референдуму слід відрізняти широкомасштабні опитування населення, що проводяться у формах, близьких до референдуму. Ці, так звані консультативні референдуми, юридичної сили не мають.
34. Сутність, типи та роль громадських об’єднань в політичному житті суспільства.
Громадські об’єднання – це об’єднання, створенні з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціально і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участь в управлінні державними та громадськими правами. Вони сприяють розвитку творчої активності і самостійності громадян, їхньої участі в управління громадськими та державними справами. Це поняття фіксує формування громадян на тлі їх вільного і свідомого волевиявлення та спільності інтересів.
Типи Г.О.
1.За структурною організацією: - масові громадські організації; (до них належать профспілкові, кооперативні, молодіжні, жіночі, творчі, добровільні товариства, релігійні та інші організації) - громадські рухи; (до них належать комітети захисту миру, ветеранів війни і праці, жінок, батьківських рад, вуличні квартальні комітети, а також різні клуби/партійні, політичні, виборців, дитячі, робітників/, неформальні об’єднання.) - громадські самодільні органи; (антифашистські, національно-визвольні, екологічні, за мир, жіночі.)
2.За спільними інтересом: - спілки підприємців, кооператорів, профспілки;
3.За правовим статусом: - формальні громадські організації; - неформальні організації.
4.За легітимністю: - легальні; - нелегальні;
Розвиток громадських об’єднань і рухів є шлях до зростання ролі громадянського суспільства. А це означає поступове соціально-культурне піднесення народу та кожної особистості, демократизацію. Розширення свобод і прав людини, зміцнення гарантій її захищеності.
35. Громадські рухи сучасності: соціальний склад, ознаки, типологія та функції.
Громадський рух — це добровільне формування людей, що виникає на основі їхнього свідомого волевиявлення відповідно до спільних інтересів, прав і свобод. Громадські рухи, як правило, діють із орієнтиром на найближчу перспективу. Цілі, які обирають громадські рухи, гранично близькі до реальності, мають конкретний характер.
Для громадських рухів характерна відсутність чіткої організаційної структури. До них можуть належати люди різнобічних соціальних і світоглядних позицій. Громадські рухи розрізняються: за формами діяльності, порядком утворення та розпаду; за кількістю їхніх членів; за соціально-правовим статусом (легальні і нелегальні); за соціальною цінністю (прогресивні, консервативні, реакційні).
Особливістю громадських рухів є те, що вони реалізують громадянську ініціативу, яка ґрунтується на соціальній мобілізації громадян, соціальний солідарності та боротьбі з конкурентами за вплив на громадську думку.
Громадські рухи, залежно від того, який вид діяльності вони обирають або що ставлять за мету, поділяються на ті, які мають тривалий характер існування, і ті, які існують протягом короткого періоду. Як правило, після того, як певної цілі досягнуто, такі рухи зникають.
Зазвичай це відбувається у такий спосіб:
громадські рухи трансформуються у більш стійкі та складні форми організації;
громадські рухи розпадаються, не утворюючи ніяких соціальних організацій.
Більш стійкими формами об'єднань громадян є організації і політичні партії.
Громадські рухи мають різноманітні функції, їх можна поділити на дві групи: функції, що їх громадські рухи виконують відносно системи влади в державі; функції, виконувані щодо інтересів членів цих рухів. У першій групі можна виокремити дві основні функції: опозиційну і творчу, що тісно взаємопов'язані. Діяльність громадських рухів утримує сучасні демократичні держави від надмірної централізації, відіграє вирішальну роль у тому, щоб держава поставала як оптимальна організація життєдіяльності суспільства. Із другої групи функцій, виконуваних громадськими рухами щодо своїх членів, можна виокремити захисну й допоміжну. Громадські рухи захищають своїх членів від державних структур. Це особливо важливо тоді, коли законодавчий демократичний процес перебуває у стадії формування і коли існує негативна традиція невиконання законів і нешанобливого ставлення до особистості в державних структурах. Допоміжна функція виявляється в наданні громадськими рухами через власні структури можливостей своїм членам вирішувати особисті проблеми.
36. Громадські організації та органи та їх роль в житті суспільства.
Громадські організації — це масові об'єднання громадян, створені на основі самоуправління і самодіяльності з метою захищати інтереси певних груп населення (соціальних, професійних, молодіжних, культурно-освітніх та ін.). Вони здебільшого мають фіксоване членство, свій статут, структуру і т. ін.
Громадські органи — це особливий вид громадських об'єднань, що створюються переважно при державних органах і є формою прояву суспільної активності мас. Складовими громадських органів виступають різного роду комітети — ветеранів війни, інвалідів, захисту прав і т. ін. Більшість із них не мають фіксованого членства, статутних документів тощо. Вони періодично беруть участь у діяльності державних органів, і це надає їхній діяльності політичного характеру розвитку.
Громадські об'єднання для здійснення своїх цілей і завдань, передбачених статутами, користуються правами:
— брати участь у формуванні державної влади й управління;
— реалізовувати законодавчу ініціативу;
— брати участь у виробленні рішень органів державної влади і управління;
— представляти й захищати інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах.
Держава створює рівні можливості для діяльності усіх громадських об'єднань. Не підлягають легалізації об'єднання, метою яких є зміна конституційного ладу шляхом насильства, підрив безпеки держави діяльністю на користь іноземних держав, пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму, розпалювання національної та релігійної ворожнечі, створення незаконних воєнізованих формувань.
37.Поняття «суспільно-політична течія» і «суспільно-політична доктрина»
Основою програмних настанов політичних партій і суспільно-політичних рухів є різноманітні суспільно-політичні доктрини. Ці доктрини виходять з існуючих політичних ідеологій. В них відображене таке бачення суспільного і державного устрою, яке відповідає інтересам соціальних груп, що стоять за тими чи іншими партіями і рухами. Суспільно-політичні доктрини не зводяться лише до розкриття природи і механізмів влади в її інституціоналістському, нормативному та ідейному аспектах, хоча і не виключають їх. Проблема владних відносин і механізмів у доктринах розглядається з точки зору досягнення певних політичних інтересів, утвердження і зміцнення адекватного цим інтересам суспільного, в тому числі державного устрою. Саме таким є неоконсерватизм і сучасний лібералізм, соціал-демократичний і марксистський соціалізм, концепції "нових лівих", сучасні клерикальні та альтернативні доктрини. Кожна з них включає в себе з тими або іншими наголосами основні цінності як соціально-політичні орієнтири, погляди і настанови щодо оптимальної організації економіки та інших сфер життя. Складовою частиною є також певна концепція політики, взаємодії та співвідношення особи, суспільства і держави, ставлення до сучасного науково-технічного прогресу, визначення шляхів і засобів досягнення політичних цілей. Суспільно-політичні доктрини – невід'ємна складова частина політичної системи суспільства. Їхня функціональна роль неоднозначна і має кілька аспектів. Насамперед су¬спільно-політичні доктрини визначають політичний курс, стратегію і тактику тих чи інших партій і суспільно-політичних рухів, їхню діяльність як суб'єктів політичного процесу. У політичному житті суспільства надзвичайно важливе місце належить різним ідейно-політичним течіям не тільки як певному способу тлумачення політичної реальності, а і як способу політичних дій, що спрямовані на збереження або, навпаки, на зміну існуючої політичної реальності. Отже, ідейно-політичні течії в суспільному житті поєднують одночасно теорію і практику, роздуми і дії, раціональні моделі мислення та емоційні настрої, які сприяють формуванню в людини належної орієнтації у політичних процесах. Лібералізм (фр. libéralisme) — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу. Неолібералізм (грец. neos — новий і лат. liberals — вільний) — сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя. Консерватизм – політ ідеологія, яка орієнтує на збереження і підтримку історично сформованих форм держ і сусп. життя, в першу чергу морально-правових, які втілені в релігію і нації. Неоконсервати?зм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»).
38. Лібералізм та неолібералізм.
Лібералізм (фр. libéralisme) — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу. Лібералізм проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості («особа важливіша за державу») та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень. До сучасних ліберальних доктрин належать, зокрема: неолібералізм, ордолібералізм, лібертаріанізм. Ідеалом лібералізму є товариство зі свободою дій для кожного, вільним обміном політично значущою інформацією, обмеженням влади держави і церкви, верховенством права, приватною власністю і свободою приватного підприємництва. Лібералізм відкинув багато положень, що були основою попередніх теорій держави, такі як божественне право монархів на владу і роль релігії як єдиного джерела пізнання. Фундаментальні принципи лібералізму включають індивідуальні права (на життя, особисту свободу і власність); рівні права і загальна рівність перед законом; вільну ринкову економіку; уряд, що обирається на чесних виборах; прозорість державної влади. Функція державної влади при цьому зводиться до мінімуму, необхідного для забезпечення цих принципів. Сучасний лібералізм також віддає перевагу відкритому суспільства, заснованому на плюралізмі та демократичному управлінні державою, за умови захисту права меншості та окремих громадян. Відповідно до поглядів лібералів, державна влада існує для блага людей їй підвладних, і політичне керівництво країною повинно здійснюватися на основі згоди більшості керованих. На сьогоднішній день політичною системою, яка найбільш співзвучна переконанням лібералів, є ліберальна демократія. В сер ХХ ст. ліберали змінюють свої погляди і формується політ течія неолібералізм (соц. лібералізм, кейсіанство). Основоположник – Кейнс.
Неолібералізм (грец. neos — новий і лат. liberals — вільний) — сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя. Осн ідеї: 1) запровадження держ регулювання економіки, 2)гарантія прав і свобод людини є осн обов*язком держави, 3) розвивають принцип плюралістичної демократії (багатоманітність), 4) настоюють на необхідності партнерства між державою, бізнесом і працею. У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок. Яскравим прикладом неолібералізму була політика Рузвельта з 1932 по 1941 рр.
39.Консерватизм та неоконсерватизм.
Консерватизм – політ ідеологія, яка орієнтує на збереження і підтримку історично сформованих форм держ і сусп. життя, в першу чергу морально-правових, які втілені в релігію і нації. Основоположники - Мюллер, Мозер, Кольрідж. Консерватори відстоюють думку про обмеженість людського розуму, гріховність людської природи і настоюють на необхідності встановлення універсального морального порядку, де релігія грає осн роль. Консерватизм передбачає: підтримку існуючих форм соц структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. Неоконсерватизм передбачає: ринкові відносини сприяють розвитку суспільства – невтручання держави; обмеж соц роль держави; демократія розуміється, як поєдн влади народу та еліти. Політика консерваторів передбачає
- обмеження втручання держави в економіку
- скорочення її соціальних витрат.
Є декілька різновидів кoнсерватизму:
традиціоналізм
лібертаризм
неоконсерватизм.
Традиціоналізм робить ставку на збереження соціальних засад і дотримання моральних традицій, притаманних ринковому капіталізму, а де в чому й феодалізму. Лібертаризм вирізняється прихильністю до ідей крайнього антиетатизму, необмеженої свободи індивіда. Теоретики цього напряму вважають, що права індивіда мають першість над інтересами колективу, а державне втручання в економіку неприпустиме. Неоконсервати?зм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиліть (наприклад: «рейганоміка», «тетчеризм»). Неоконсерватизм близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин. Прихильники неоконсерватизму визнають необхідність державного втручання в економіку і прийняття нею на себе низки соціальних функцій, однак вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів. В зовн політиці неоконсерватори відстоюють позиції сили. Кредо «нового консерватизму» в економіці — заміна реформістської моделі розвитку монетаристською моделлю, орієнтованою на звільнення приватного капіталу від надмірного державного втручання, всебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва.
40. Соціалізм і комунізм як суспільно-політ течії.
Соціалі?зм — поняття, що має багатозначне визначення. Під ним розуміється в першу чергу: - соціально-економічні ідеї, «вчення» та ідеології, чиїм основним гаслом є «соціальна справедливість»; - політичні рухи, різноманітні утворення та партії, що в Новітній час відносять до «лівого» політичного спектру; - в переносному значенні в політичній лексиці — політика економічного перерозподілу національного продукту країни, спрямована на соціальний захист найслабших верств населення; підтримка бідних за рахунок багатих . - самоназва економічного, суспільного та політичного ладу в СРСР та країнах що в ХХ столітті були вільними або невільними сателітами СРСР. Протягом XX століття існувало понад 20 держав, які можна назвати соціалістичними:
- В Східній Європі: Народна Соціалістична Республіка Албанія, Болгарська Народна Республіка, Німецька Демократична Республіка (Східна Німеччина), Радянський Союз, Угорська Народна Республіка, Чехословаччина, Польська Народна Республіка (Польща), Соціалістична Республіка Румунія, Соціалістична Федеративна Республіка Югославія
- В Азії: Демократична Республіка Афганістан, Китайська Народна Республіка, Монгольська Народна Республіка, Корейська Народна Демократична Республіка (Північна Корея), В'єтнам, Лаос, Демократична Кампучія (Камбоджія)
- В Африці та на Близькому Сході: Народна Республіка Ангола, Республіка Конго, Народна Республіка Мозамбік, Народна Демократична Республіка Ефіопія, Народна Демократична Республіка Ємен (Південний Ємен), Народна Республіка Бенін
- В Латинській Америці: Куба, Нікарагуа та Гренада.
Комуні?зм (від лат. communis — спільний, загальний) — починаючи з XIX ст. ідея утопічного суспільства загальної рівності та свободи, а також вчення про таке суспільство. В суспільних відносинах комуністичне вчення наголошує на зверхності інтересів колективу над інтересами окремої людини, на абсолютній домінанті, підкоренні людської особистості інтересам спільноти. Відчуження приватних інтересів особи в комунізму починається із скасування приватної власності на засоби виробництва, її експропріації. Перенос комуністичних ідей у сферу політики, прийняття комуністичної доктрини — як правило призводить до встановлення в країні влади тоталітарного типу. Після руйнації політичного ладу СРСР та світової системи соціалізму наприкінці XX ст., комуністична державна політична практика зазнала засудження в більшості країн Європи, де раніш існували комуністичні політичні режими.
Різноманітні форми комунізму умовно підрозділяються на:
- суспільно-політичні вчення та філософія (див.: марксизм)
- політична ідеологія та доктрина (див.: «науковий комунізм», «реальний соціалізм»)
- політичні рухи, партії, державні утворення та міждержавні угрупування (блоки), що ідентифікували себе як «комуністичні», (див. КПРС, КПК та ін.) Комунізм також позначає розмаїті політичні рухи, що борються за встановлення, з одного боку, безкласового та бездержавного суспільства, а з другого — борються проти капіталістичної експлуатації та проти економічного відчуження класу пролетаріату.
41. Соціал- демократична концепція соціалізму
Соціалізм як лад протиставив себе свободі і демократії. Це призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи) або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея), або до ринкового реформування (Китай, В'єтнам). Це спричинило не лише крах практичної форми реалізації соціалізму, але й кризу уявлення про соціалістичну доктрину. На початку 20 ст. революційне комуністичне крило відмежовується від реформістського напрямку, тобто соціал-демократії. Основні ідеї соціал-демократії:
-соціалізм досягається не революційним шляхом, а реформуванням зі збереженням приватної власності, забезпеченням росту суреднього класу, соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості. Одним із перших розгорнуте обгрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив Е.Бернштейн (1850-1932). Основною тезою соціал-демократичної доктрини Е.Бернштейна є: „Рух - це все, кінцева мета ніщо". Це означає, що соціал-демократи не уявляють соціалізм у вигляді якоїсь сформованої кінцевої мети. Чому? Мета, яку ставить перед собою демократичний соціалізм, не може бути досягнута в один стрибок. Вона безперервна. Впродовж розвитку людської цивілізації вона наповнюватиметься новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху. Він може вважатися пошуком цілей і засобів цього руху. В соціал-демократичній доктрині Бернштейн стверджував наступне:
- заперечував вчення К.Маркса про революцію, класову боротьбу і диктатуру пролетаріату;
- обґрунтовував програму реформ, поступового поліпшення і трансформації капіталізму в соціалізм.
42. Політичний екстремізм та його різновиди
Політичний екстремізм – це схильність до крайніх поглядів і методів у політиці та ідеології.
Особливості екстремізму: 1) Ігнорування реального аналізу політичної ситуації, 2) Прагнення прискорити події, 3) Нерозуміння законів виходу сус-ва з кризи, зокрема з політичної, 4) Прагнення підкорити політичний процес волі, без врахування співвідношення політичних сил, логіки політичного процесу, 5) Правовий нігілізм, руйнування держ і політичних структур, що історично склалися, 6) Ставка на силові методи.
Соц основу цієї суспільно-політичної течії найчастіше складають ті верстви і класи, чиє значення в сус-ві спадає і вони відчувають загрозу своєму соц. статусові. Для ідеології екстремізму характерне вибіркове користування тими цінностями, що містяться в доктринах осн класів.
Правий екстремізм – ультрареакційна течія, до якої належать фашисти і неофашисти.
Лівий екстремізм проявляється у діяльності псевдореволюційних організацій. Це анархізм, троцькізм, маоїзм та інші.
Найбільш крайнім виразом політичного екстремізму є тероризм.
Терор являє собою політичну практику, одну з форм держ політики, в основі якої є система залякування, провокації, дестабілізація сус-ва насильством. Тероризм в сучасному світі перетворився на одну з глобальних проблем.
Лівий екстремізм виявляється в анархізмі. Анархізм – соціально-політична течія, що спрямована на звільнення від усіх форм політичної, екон і духовної влади, заперечення держави як форми організації сус-ва та її владного впливу, утвердження досягнення нічим необмеженої свободи людини як своєї мети.
Правий екстремізм – фашизм. Фашизму характерно: тоталітаризм; використання крайніх методів і форм насильства задля досягнення політичної мети; зрощування партії з держ апаратом; правовий нігілізм; консолідація екстремістських партій і організацій; антидемократизм; заборона прогресивних партій і організацій; ліквідація демократичних свобод; максимальний контроль за громадським і особистим життям громадян; расизм, геноцид, шовінізм, вождізм.
А. Гітлер – вищий політичний і ідеологічний діяч фашизму.
Нацизм: 1) Доктрина про вищість нації, 2) Ідея самопожертвування, 3) Теорія надлюдини – це людина, яка здатна справитися з негараздами сусп. життя, може нехтувати мораллю і вирішувати долю інших людей, 4) Тоталітарна держава, 5) Контроль держави над особою і особистістю, 6) Народ, який не може завоювати собі життєвий простір має згинути.
«Правий» та «лівий» екстремізм у будь-яких формах, як свідчить політична практика, несуть горе й страждання народам, роблять їх заручниками вузькогрупових інтересів певних політичних сил.
Зміст
1.Походження політики. Сутність та суб’єкти політики.
2.Види політики. Структура політики
3.Характерні риси політики.
4.Політика як наука і мистецтво, зв*язок політики з іншими сферами суспільного життя (економікою, мораллю, релігією, право)
5.Об'єкт і предмет політології.
6.Категорії та закономірності політології.
7. Функції та методи політології.
8. Місце політології в системі суспільних наук.
9. Cутність влади як суспільного явища.
10. Концепція політичної влади.
11. Політична влада: сутність, форми прояву та ресурси.
12. Сутність,структура та ф-ї політичної системи суспільства.
13. Типи політичних систем.
14. Політична система України.
15. Політична система однієї із зарубіжних країн.
16. Поняття політичного режиму та його критерії.
17. Сутність, типи та ознаки демократії.
18. Авторитарний та тоталітарний політичний режими.
19. Сутність, ознаки та функції держави.
20. Теорії походження держави.
21. Форми державного правління
22. Форми державного устрою
23.Правова і соціальна держава
24. Громадянське с-ство та його взаємозв*язок з державою
25. Політичні партії:поняття, істор форми, ознаки та функції.
26. Типологія політичних партій.
27. Типологія партійних систем.
28. Партійна система України
29. Сутність виборчої система. Принципи виборчого права
30. Мажоритарна виборча система
31-32 Загальна характеристика виборчої системи в Україні
33. Плебісцит і референдум
34. Сутність, типи та роль громадських об’єднань в політичному житті суспільства
35. Громадські рухи сучасності: соціальний склад, ознаки, типологія та функції.
36. Громадські організації та органи та їх роль в житті суспільства.
37.Поняття «суспільно-політична течія» і «суспільно-політична доктрина»
38. Лібералізм та неолібералізм.
39.Консерватизм та неоконсерватизм.
40. Соціалізм і комунізм як суспільно-політ течії.
41. Соціал- демократична концепція соціалізму
42. Політичний екстремізм та його різновиди