Історія економічних вчень:2.2. Економічна думка античного світу

Вивчаючи це питання, треба збагнути, чому саме в літературних пам'ятках античності економічну думку стародавнього світу виражено в найрозвиненішому вигляді, а висловлювання античних авторів з економічних проблем, хоч іще й не склалися в цілісну систему поглядів, проте є вже серйозною спробою теоретично осмислити та науково узагальнити характерні для цієї доби економічні процеси та явища, чому ідеї мислителів Стародавньої Греції стали підґрунтям усієї економічної науки. При цьому обов'язково треба звернути увагу на еволюцію економічної думки античного світу.Так, якщо перші вияви економічної думки Стародавньої Греції пов'язано з ідеалізацією общинного ладу, натурального господарства, землеробства, то згодом все більша увага приділяється питанням землеволодіння, приватної власності, рабства, становища селянства, поділу праці, розвитку ремесла, торгівлі, грошового обігу. Оскільки ідеї давньогрецьких мислителів Ксенофонта, Платона та Арістотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства, необхідно спеціально, докладніше розглянути їх.Свої економічні погляди Ксенофонт (бл. 430—355/354 до н.е.) виклав у багатьох творах, головним з яких є «Домострой». У них дано характеристику рабовласницького господарства, а також деякі поради щодо способів подолання притаманних йому недоліків. Ксенофонт уважав поділ праці на фізичну та розумову (а людей — на вільних і рабів) природним, був прихильником натурального господарства, як стійкішого й надійнішого. Найважливішою галуззю такого господарства, на думку Ксенофонта, є землеробство, а ремесло і торгівля — другорядними. Проте він не залишив без уваги і проблеми товарно-грошових відносин з огляду на можливість їх використання для зміцнення натурального господарства. Так, Ксенофонт одним із перших зрозумів важливість суспільного поділу праці, побачив зв'язок між рівнем його розвитку та місткістю ринку. Заслугою мислителя є також постановка питання про подвійне використання блага — як споживчої цінності та як мінової, тобто про дві властивості товару.Платон (428/427—348/347 до н.е.), як і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою частку відповідно до власних здібностей, що і є справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, усе вільне населення в ідеальній державі він поділяв на три стани за їхньою роллю в суспільстві: філософів, воїнів та третій стан (землероби, ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби. Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства. Філософи і воїни не повинні володіти власністю та займатися господарством, бо їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих станів мусять постачати члени третього стану і раби.Унаслідок поділу праці, на думку вченого, з'являються ринок, торгівля і гроші. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу думку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, хоч і є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Гроші потрібні для забезпечення обміну товарів. Платон був супротивником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство.У «Законах» Платон змалював ще один проект ідеальної держави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала тогочасній добі, передбачаючи запобігання надмірній концентрації землі в руках власників через рівномірний її розподіл, допускаючи право володіння і користування (неповне право власності) для представників вищих станів, можливість передачі землі у спадок тощо. Проте, як і раніше, він залишався захисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до торгівлі, засуджував лихварство.Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Арістотеля (384—322 до н.е.) — найвидатнішого мислителя давнини. У своїх працях «Політика» і «Нікомахова етика» він, як і Платон, виклав проект «найліпшої держави». На думку Арістотеля, поділ суспільства на вільних і рабів та їхньої праці на розумову й фізичну обумовлено тільки «законами природи». Провідною галуззю економіки є землеробство, уся земля держави має поділятися на дві частини, одна з яких перебуває в державному володінні, а друга — у приватному.Для розуміння наукових досягнень Арістотеля в галузі дослідження економічних питань слід звернути особливу увагу на аналіз ним видів багатства і, відповідно, класифікацію господарств та видів діяльності. Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як нагромадження грошей. Відповідно до цього він розрізняв і два види діяльності: економіку і хре-матистику. Під економікою він розумів природну господарську діяльність, пов'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала землеробство, ремесло, а також дрібну торгівлю у межах, необхідних для задоволення потреб. Хремати-стикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші й уважав цю діяльність неприродною. До неї він відносив велику торгівлю і лихварство.Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння подвійного значення блага, тобто до нового відкриття двох сторін товару (споживної вартості й мінової). З таких самих позицій він аналізує етапи еволюції форм торгівлі та грошового обігу, включаючи безпосередній обмін продукту на продукт і обмін за допомогою грошей до сфери економіки, а велику торгівлю, метою якої, як і лихварства, є збільшення початково авансованої суми грошей, — до хрематистики. Аналогічно тлумачить давньогрецький мислитель і функції грошей. Природними функціями грошей вважаються функції засобу обігу й міри вартості, а використання грошей як засобу нагромадження, збагачення належить уже до хрематистики. Незважаючи на певну обмеженість поглядів Арістотеля, що пояснюється передовсім його натурально-господарським підходом до економічних питань, дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого.Приступаючи до вивчення економічної думки Стародавнього Риму, потрібно згадати, що його могутність пов'язана зі зміцненням і розквітом античного способу виробництва, за якого основними відносинами були відносини рабів і рабовласників. Тоді стає зрозумілим, чому центральне місце з-поміж соціально-економічних проблем Стародавнього Риму належало проблемам рабства й аграрним проблемам, особливо питанням раціональної організації рабовласницьких господарств. Саме вони знайшли переважне відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах давньогрецьких авторів. Найвідомішими з них є трактат «Землеробство» Катона Старшого (234—149 до н.е.), «Про сільське господарство» Варрона (116—27 до н.е.) та праця з такою самою назвою Колумелли (І ст. н. є.), проекти аграрних реформ братів Гракхів — Тіберія (162—133 до н.е.) і Гая (153—121 до н.е.).У творах Катона, Варрона й Колумелли відображено розвиток сільського господарства, узагальнено тогочасний досвід і дано практичні рекомендації щодо ведення рабовласницького господарства. Водночас вони свідчать про еволюцію економічних поглядів римлян на раціональну організацію господарства і управління ним. Так, за Катоном, зразкове господарство — це переважно самозабезпечуване натуральне господарство з певною ринковою орієнтацією. Основну увагу він звертає на організацію праці рабів, хоч і допускає залучення до роботи в господарстві вільних громадян (але тільки як тимчасовий і допоміжний захід). У написаному пізніше трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального — напівтоварного типу. Головною метою землевласників, на думку Варрона, є користь, тобто отримування доходу. Виходячи з цього, він визначив, від чого залежить дохідність маєтку, і запропонував систему заходів для її підвищення. Визнаючи низьку продуктивність праці рабів, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників. Подібні погляди виклав і Колумелла в згаданому вище творі, який став своєрідним оглядом стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва.Вивчаючи економічну думку Стародавнього Риму, слід також приділити увагу ідеям раннього християнства, яке виникло у 1 ст. н.е. в Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства. Ранньому християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність людей. Засуджується соціальна нерівність, зокрема поділ людей на багатих та бід-них. З ідеєю рівності міцно пов'язані принципи загального обов'язку працювати, розподілу за працею та ін. Яскравим виразником економічних поглядів раннього християнства був Авгус-тин Блаженний (354— 430).


Економічна думка античного світу
Реферати > Історія економічних вчень > Економічна думка античного світу

В античній літературі економічну думку стародавнього світу виражено в найрозвиненішому вигляді. Джерелами, які дають уявлення про економічну думку античності, є законодавство держав, публічні виступи і твори філософів, істориків, політичних діячів, поетів та ін. Висловлювання античних авторів з економічних проблем, хоч і не є ще цілісною системою поглядів, проте це вже серйозна спроба теоретично осмислити та науково узагальнити характерні для цієї доби економічні процеси та явища.
Основні ідеї мислителів Стародавньої Греції з економічних питань не тільки дивують своєю надзвичайною глибиною та оригінальністю. Вони лягли в основу всієї економічної науки. Економічна Думка періоду раннього рабовласництва (X — VI ст. до н.е.), що знайшла відображення в грецькому епосі (поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея», Гесіода «Роботи і дні»), законах міст-держав (так звані закони Лікурга), економічній політиці (реформи Солона, Пісістра-та), свідчить про перехідний характер суспільних відносин від родового ладу до рабовласницького. Якщо перші прояви економічної думки стародавніх греків зв'язані з ідеалізацією общинного ладу, натурального господарства, звеличуванням землеробства, то згодом усе більша увага приділяється питанням землеволодіння, приватної власності, рабства, становища селянства, розвитку ремесла, торгівлі, грошового обігу.
Уявлення про економічну думку Стародавньої Греції класичного рабовласницького періоду (V ст. до н.е.) дає економічна програма Перікла (бл. 490 — 429 до н.е.), який був першим стратегом і керівником афінської держави в 444 — 429 pp. до н.е. Перікл практично ліквідував майновий ценз, увів плату за державну й військову службу, запровадив громадські роботи, що давали заробіток бідним, створював клерухії (військово-землеробські поселення) і колонії, заохочував торгівлю та ремесло. Ідеї економічного характеру були висловлені філософами Демократом (бл. 460 — бл. 370 до н.е.) та Сократом (бл. 470 — 399 до н.е.). Так, Демокріт говорив про примарність багатства, оскільки і той є багатим, хто задовольняється малим («не можна назвати бідним того, хто задоволений своєю долею» і «не можна назвати багатим того, хто не задоволений тим, що має»). Він захищав приватну власність, виправдовував рабство, але був проти надмірного зростання землеволодіння й необмеженого нагромадження грошей. Сократ усю економічну діяльність зв'язував із моральними чеснотами, оскільки для того, .щоб збагатіти, потрібні енергія, наполегливість, благочестя, а для того, щоб зберегти багатство, — стриманість. Він також казав про відносність багатства, засуджував прагнення до наживи, радив бути бережливим і задовольнятися малим.
У добу загострення суперечностей і початку кризи рабовласницького суспільства (IV ст. до н.е.) економічна думка Стародавньої Греції сягає розквіту. Основні ідеї давньогрецьких мислителів Ксе-нофонта, Платона та Арістотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства.
Свої економічні погляди Ксенофонт (бл. 430 — 355/354 до н.е.) виклав у багатьох творах, головним з яких є «Домострой». У них дано характеристику рабовласницького господарства. Основною проблемою для Ксенофонта був пошук шляхів подолання притаманних такому господарству недоліків. Визнаючи рабство природним і правомірним, Ксенофонт виступав за колективні форми рабоволодіння як такі, що нейтралізують деякі суперечності рабовласницького ладу. Він давав поради щодо поліпшення організації господарства й підвищення продуктивності рабської праці. Для цього, як він гадав, треба використовувати матеріальні стимули й різноманітні засоби «морального» впливу на рабів, що примусило б їх працювати ліпше. Ксенофонт уже розумів протилежність між розумовою і фізичною працею, а тому вважав, що фізичною працею мають займатися раби (виконавці), а людям вільним (керівникам) належать функції нагляду й управління.
Ксенофонт був прихильником натурального господарства, як більш стійкого й надійного. Сільське господарство — це, на його думку, найважливіша галузь економіки («землеробство — мати й годувальниця всіх професій»), а до ремесла він ставився досить зневажливо. Він не залишив без уваги і проблеми товарно-грошових відносин з огляду на можливість їх використання для зміцнення натурального господарства. Так, Ксенофонт одним із перших зрозумів важливість поділу праці, визнавши потребу в спеціалізації виробників на виготовленні певних предметів. «Ясна річ, — писав він, — хто проводить час за такою обмеженою роботою, той зможе виконувати її якнайліпше». Ксенофонт бачив зв'язок між поділом праці та розмірами ринку, протиставляючи слаборозвинутому поділу праці у малих містечках відносно високий рівень його у великих містах.
Заслугою Ксенофонта є постановка питання про подвійне використання блага — як споживної цінності та як мінової. Поняття «цінність» він уживає у двох значеннях. Як споживна вартість «цінність є чимось добрим», залежить від корисності речей, уміння ними користуватися. Водночас цінність розглядається як здатність речі вимінюватися на іншу річ, тобто як мінова цінність (для «того, хто не вміє користуватися флейтою, якщо він її продасть, вона — цінність; якщо не продасть, а володітиме нею, — не цінність»). Отже, по суті, ідеться про дві властивості товару. Не заперечуючи значення грошей, Ксенофонт визнавав функціонування їх лише як скарбу і засобу обігу, засуджуючи лихварство.
Платон (428/427 — 348/347 до н.е.) написав багато творів філософського, соціально-політичного та іншого змісту. Основні твори, в яких викладено його економічні погляди («Держава» та «Закони»), присвячено проблемам держави. У праці «Держава» Платон виклав свою концепцію ідеальної держави. Вихідною в його теоретичній побудові була думка про те, що держава, яка складається з багатих і бідних, — це, по суті, дві держави: держава багатих і держава бідних. Нерівність, на думку Платона, випливає із самої природи людей, через що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою частку відповідно до своїх здібностей, що і є справедливим. Здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби — різноманітними і навіть безмежними. Відтак постає суперечність між потребами людей і можливостями їх задоволення. Розв'язання цієї суперечності Платон бачить в утворенні міста (слово «місто» у греків було фактичним синонімом слів «держава» й «суспільство»), тобто об'єднання людей, в якому існує поділ праці. Саме поділ праці у Платона є основним принципом побудови держави та її природною основою.
Виходячи з того, що люди помітно різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, Платон поділяв усе вільне населення в ідеальній державі на три стани: філософів, що керують державою; воїнів, покликаних воювати, боронити державу і лад у ній; та землеробів, ремісників і торговців, тобто всіх тих, хто займається господарською діяльністю. Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке здатне говорити. Отже,:
поділ праці у Платона є також підставою для соціального поділу суспільства. Філософи й воїни, на думку Платона, не повинні мати приватної власності, у них все має бути спільним. Щоб ці стани могли якнайліпше керувати державою і захищати її, вони мають бути цілковито вільними від виробничої праці й матеріальних клопотів. Засоби існування для вищих станів мусять постачати члени третього стану, а також раби.
Із тези, що людей від природи наділено неоднаковими здібностями, випливала необхідність закріпити їх поділ за заняттями. Кож- J на людина, уважав Платон, мусить займатися тією діяльністю, яка найбільше відповідає її здібностям, не поєднуючи її з іншими видами діяльності. На це має бути пряма державна заборона. Але займаючись лише одним видом праці, людина інші свої потреби може задовольнити через обмін продуктами. Унаслідок цього з'являються ринок, торгівля і гроші.
Визнаючи необхідність торгівлі, Платон, проте, ставився до неї як до справи, не гідної афінського громадянина. Відтак торгівлю треба залишити тільки варварам-іноземцям. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу (і не тільки для своєї доби) думку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, незважаючи на те, що вони є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Категорія вартості в його теорії відсутня. Гроші, на думку мислителя, потрібні для обміну, а тому мають виконувати функції засобу обігу та міри вартості. До функції грошей як скарбу, засобу нагромадження Платон ставився вкрай негативно, був противником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство. Такий погляд Платона на торгівлю і гроші зумовлений його прихильністю до натурального господарства і розумінням того, що розвиток торговельного та лихварського капіталу сприяв би поширенню товарно-грошових відносин і розкладу натурального господарства.
У «Законах» Платон пропонує ще один проект держави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала тогочасній добі. Але цей проект, на думку самого Платона, займав лише друге місце порівняно з його першим проектом ідеальної держави. Майбутня держава Платона мала би бути господарче відокремленою й самостійною. Оскільки надмірна концентрація землі в руках власників призвела до загострення соціальних суперечностей, Платон пропонував нейтралізувати її через рівномірний розподіл землі.
Натурально-господарський характер поглядів Платона знайшов відображення у його ставленні до землеробства як найважливішої галузі економіки, економічної основи держави, хоч він визнавав і важливість ремесла в економічному житті держави. Торгівля, як і раніше, оголошувалася заняттям непочесним.
Отже, у своїх творах Платон виклав багато історично правильних спостережень за соціально-економічною дійсністю античного світу й висловив важливі наукові ідеї стосовно поділу праці, обміну, грошей та їхніх функцій, економічної ролі держави. При цьому він залишався захисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до представників торговельно-лихварського капіталу, нагромаджувачів грошового багатства, що розкладають суспільний лад і душу людей.
Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Аристотеля (384 — 322 до н.е.) — найвидатнішого мислителя давнини. З його численних праць, що охоплюють найрізноманітніші галузі знань (філософію, логіку, психологію, етику, політику, фізику, економіку та ін.), слід назвати «Політику» і «Нікомахову етику», в яких містяться міркування з економічних питань. Арісто-тель досліджував більш широке коло теоретико-економічних проблем, ніж Ксенофонт і Платон, і виявив більшу глибину й оригінальність. Виходячи з того, що природний потяг людей до спільного життя приводить до утворення родини, селищ, а згодом і держави, Арістотель, як і Платон, створив проект «найліпшої держави». Соціальною основою такої держави мають бути громадяни, які володіють «власністю середньою, але достатньою», оскільки «середній достаток з усіх благ якнайліпший». Населенням держави є землероби, скотарі, ремісники, торговці, воїни, наймані працівники та раби. Найбільш привілейованими і шанованими громадянами є політичні Діячі, а також філософи. Уся земля держави поділяється на дві частини, одна з яких перебуває у державному володінні, а інша — у приватному. Провідною галуззю економіки Арістотель також уважав землеробство.
Основою виробництва, на думку Арістотеля, має бути рабська праця. Таке твердження випливало з переконання філософа, що рабство є природним явищем. За Арістотелем, панування й підкорення — це універсальний закон природи, необхідний для «взаємного самозбереження» («деякі істоти різняться в тім відношенні, що одні з них неначе призначені до підлеглості, а інші — до владарювання»). Стосовно суспільства це означало, що одні люди від природи є вільними, а іншим судилася доля рабів, і таким бути рабами не тільки справедливо, а й корисно. Рабами, за Арістотелем, мають бути лише варвари, бо варвар і раб за природою своєю поняття тотожні. Рабство Арістотель зв'язував із поділом праці на розумову й фізичну: раби — це ті люди, котрі від природи можуть виконувати лише фізичну роботу, а вільні — ті, яким призначено долею займатися розумовою працею. Навіть «ремісник, який порається коло низького ремесла, перебуває в стані дещо обмеженого рабства». Вільні тому і є вільними, що вони не знають фізичної праці. Основні безпосередні виробники — це раби. Відтак існування рабства є економічною необхідністю. Раба Арістотель розглядав як «наділене душею знаряддя». А через те, що раби є першим предметом власності, то саме вони стають основою багатства й головним джерелом його збільшення.
Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як накопичення грошей. Багатство першого виду має межу, якою є споживання. Багатство, виражене у грошовій формі, не знає меж. Відповідно до цього Арістотель розрізняв економіку і хрематистику. Під економікою він розумів мистецтво надбання благ, необхідних для життя чи корисних для дому, а також для держави, тобто природну господарську діяльність, зв'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала й обмін (дрібну торгівлю) у межах, необхідних для задоволення потреб. Хрематистикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші. Це діяльність винятково у сфері обігу, спрямована на накопичення багатства у формі грошей (велика торгівля і лихварство), яка є, на думку Арістотеля, неприродною.2 Засуджуючи хрематистику, він, проте, розумів, що економіка неминуче переходить у хрематистику.
Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння подвійного значення блага. Кожне благо, писав він, може бути використане за призначенням чи, навпаки, не належним чином. Так, сандалію можна взути або скористатися нею для обміну. І те, і те, за Арістотелем, є споживними вартостями сандалії. Проте використання сандалії для обміну є неприродним способом її уживання, бо природним Арістотель уважав лише безпосереднє споживання, «притаманне речі» як такій (саме як споживній вартості). Водночас споживною вартістю блага для його власника буде і здатність блага обмінюватися на інше благо, тобто його мінова вартість. Отже, Арістотель, власне, відкрив дві сторони товару.
Уважаючи природними лише ті економічні відносини, котрі відповідають натуральному господарству, і розглядаючи товарно-грошові відносини як неприродні, давньогрецький мислитель, однак, значно глибше, ніж його попередники, дослідив ці останні. Він зазначив, що потреби пов'язують людей в єдине ціле і зумовлюють обмін і що «як без обміну не було б... взаємовідносин, так без прирівнювання — обміну, а без порівнянності — прирівнювання». Висловивши надзвичайно важливу думку про прирівнювання й порівнянність обмінюваних речей, Арістотель, проте, не визначив, що саме робить їх такими. Він гадав, що різні речі є в принципі непорівнянними, але стають такими за допомогою грошей, оскільки це диктується практичною потребою.
Безперечною заслугою Арістотеля є аналіз зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу. Вихідним пунктом, за Арістотелем, була мінова торгівля, тобто безпосередній обмін продукту на продукт, коли мінові відносини спочатку виникли між родовими сім'ями (общинами), а потім стали розвиватися всередині них. Поширення мінової торгівлі поступово привело до появи грошей, і мінова торгівля перетворилася на товарну (товарний обіг), яка є, власне, обміном за допомогою грошей. На думку Арістотеля, виникнення грошей — необхідність, зумовлена розвитком торгівлі. Гроші існують для зручності обміну. «Неначе заміна потреби, за спільною домовленістю з'явилася монета, — писав він. —... Монета, немовби міра, роблячи речі порівнянними, прирівнює». Природними функціями грошей Арістотель вважав функції засобу обігу й міри вартості. У міру нагромадження грошей товарна торгівля, у свою чергу, перетворюється на велику торгівлю, яка належить до хрематистики. Таким чином, у своєму дослідженні етапів розвитку торгівлі Арістотель показав перехід від форми Т—Т до форми Т—Г—Т, а від неї до Г—Т—Г. Останню форму торгівлі, де гроші функціонують як капітал, він гостро засуджував, як і лихварство.
У цілому економічна думка Стародавньої Греції розвивалася спочатку за умов розкладу общини, виникнення рабства, пізніше — його розвитку й кризи. Тому в центрі уваги старогрецьких мислителів незмінно перебували проблеми рабовласництва, які вони розглядали, виходячи із соціальної, політичної та економічної ситуації того часу. Ті самі обставини зумовили й переважання в них натурально-господарського підходу до економічних питань. Щоправда, поглиблення суспільного поділу праці, пожвавлення ремесла й торгівлі зробили необхідними спеціальні дослідження переваг натурального й товарного господарства, різних сторін товарно-грошових відносин. Наукові досягнення давньогрецьких авторів зв'язані зі спробами теоретичного осмислення таких економічних процесів і явищ, як поділ праці, обмін, товар, гроші та ін., прагненням зрозуміти закони господарського життя.
Стародавній Рим виник у VIII ст. до н.е. як місто, а з кінця III ст. до н.е. до кінця V ст. н.е. був середземноморською державою. У результаті завойовницьких воєн Рим, поширивши своє панування на весь Апеннінський півострів і підкоривши майже всі тодішні держави Західної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії та Переднього Сходу, перетворився на велетенську імперію. Могутність Стародавнього Риму зв'язано зі зміцненням і розквітом античного способу виробництва, за якого основними відносинами були відносини рабів і рабовласників. Ясна річ, що центральне місце серед соціально-економічних проблем Стародавнього Риму займали проблеми рабства й аграрні проблеми, особливо питання раціональної організації рабовласницьких господарств. Саме вони насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах, які є важливими джерелами з історії економічної думки.
Трактат «Землеробство», написаний Марком Порцієм Катоном Старшим (234 — 149 до н.е.), узагальнює досвід і містить практичні рекомендації щодо ведення натурального рабовласницького господарства з певною ринковою орієнтацією. Катон, як і його грецькі попередники, уважав землеробство за найпочесніше й найшляхетніше заняття, дохід від якого «є найчистішим, найповнішим і зовсім не породжує заздрощів». Зразкове господарство — це переважно самозабезпечуване натуральне господарство, власник якого купує лише те, чого не можна виробити у власному маєтку, а продає тільки надлишки. При цьому господар має якнайменше купувати і якнайбільше продавати. Для підвищення дохідності маєтків Катон дає поради щодо облаштування господарства, організації в ньому виробництва і праці рабів. Приміський маєток, наприклад, господар має облаштувати так, щоб він давав якнайбільший прибуток. Для того, щоб власник не робив зайвих витрат, Катон радить йому мати менше обладнання.' Не надаючи великого значення засобам виробництва, Катон, проте, виняткову увагу приділяє рабам і організації їхньої праці. Він радить суворо поводитися з рабами, карати за найменші провини, сіяти ворожнечу між ними, годувати та одягати їх залежно від того, як вони працюють і як поводяться, і в такий спосіб створювати стимули до сумлінної роботи та доброї поведінки. Кожен раб має дістати «урок», тобто певний обсяг конкретної роботи. Система «уроків» уможливлює господареві контроль за станом справ у маєтку. Безпосередньо наглядати за працею рабів мав раб-наглядач (вілік). Працюючи серед інших, він «буде знати, що в рабів на думці, і вони будуть ретельнішими в роботі»'. Про виконання наказів вілік мав звітувати господареві, котрий сам мусив керувати всім маєтком. Крім рабів, Катон передбачав залучення до роботи в господарстві вільних громадян, зокрема половинщиків, але тільки як тимчасовий і допоміжний захід.
Позбавлення селян землі і концентрація її в руках великих землевласників зумовили необхідність проведення аграрних реформ. Опрацювання проектів таких реформ та їх втілення в життя зв'язані з іменами народних трибунів братів Гракхів — Тіберія (162—133 до н.е.) і Гая (153—121 до н.е.). Пропоновані ними реформи полягали, по-перше, у відновленні та зміцненні дрібного землеволодіння;
по-друге, у поверненні пролетарів (зубожілих дрібних виробників) до господарської діяльності; по-третє, у обмеженні розмірів земельних ділянок, що можуть бути у розпорядженні одного господаря (однієї родини). 133 року до н.е. Тіберій Гракх виступив із законопроектом про земельну реформу, який передбачав обмеження користування державною ріллею одною тисячею югерів (близько 300 га) на родину, розподіл решти землі по ЗО югерів (близько 9 га) серед безземельних та малоземельних громадян Риму. Запропонований проект було прийнято й частково здійснено. Навіть після вбивства Тіберія Гракха аграрна комісія продовжувала роботу, наділяючи селян землею. Молодший брат Тіберія — Гай відновив реалізацію аграрної реформи і здійснив іще низку реформ, спрямованих на зміцнення римської держави, припинення зубожіння селянства та запобігання пролетаризації римських громадян. Так, у Римі проводився продаж хліба з державних сховищ за низькими цінами, в Італії та на території Карфагена утворювались нові колонії, куди переселяли незаможних громадян. Проте 121 р. до н.е. Гая Гракха та його прихильників було вбито.
Пізніше аграрні проблеми досліджували такі представники економічної думки Стародавнього Риму, як Марк Теренцій Варрон (116 — 27 до н.е.) і Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е.). У трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального-напівтоварного типу. Називаючи дві цілі, досягнення яких мають прагнути землевласники — користь і задоволення, Варрон на перше місце ставить користь, тобто отримування доходу. З погляду дохідності він і розглядає питання організації рабовласницького господарства. На думку Варрона, дохідність маєтку визначається його агрокультурою, але передовсім — властивостями грунту, оскільки основна цінність господарства — земля. Водночас він визнавав залежність дохідності маєтку від його місцезнаходження. «Маєтки, поряд з якими є місця, куди зручно ввозити і продавати вироби свого господарства і звідки вигідно ввозити те, що потрібно для власного господарства, такі маєтки вже тільки через це є дохідними», — писав він. Варрон, по суті, виокремлював два типи рабовласницького господарства: приміські маєтки та віддалені господарства. Визнаючи вплив ринку на організацію господарства, Варрон визнавав потребу його ринкової орієнтації, оскільки, з одного боку, власники маєтків змушені купувати навіть те, що вони самі виробляють, але в недостатній кількості, а з іншого — часом стає невигідно виробляти щось у власному господарстві, навіть коли це є можливим. Землеробство він пропонував поєднувати зі скотарством, прибутковість якого була тоді високою.
На погляди Варрона щодо використання в господарстві праці рабів безперечно вплинуло повстання Спартака. Хоч він і досі вважає рабів тільки «знаряддями, що говорять», та все ж радить рабовласникові не купувати багато рабів тієї самої національності, щоб вони не змовились між собою, і застосовувати гнучкіші методи примусу до праці, заохочуючи рабів матеріально та морально. Виходячи з низької продуктивності рабської праці, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників, особливо для обробітку великих сільськогосподарських угідь і в нездорових місцевостях, де велика смертність рабів могла б завдати їхньому власникові значних збитків.
Праця Луція Колумелли має таку саму назву «Про сільське господарство». Це своєрідний огляд стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва. На противагу твердженням, що занепад сільського господарства зумовлений погіршанням родючості землі та поганим кліматом, Колумелла головну причину цього занепаду справедливо бачить у недоліках господарювання, насамперед через недбале ставлення рабів до праці. Узагальнивши тогочасну сільськогосподарську практику, він запропонував цілу систему заходів для раціональнішої організації рабовласницького господарства. На його думку, велике, але погано оброблене поле дасть менше доходу, ніж маленька, але старанно оброблена ділянка.
Добрий господар може зробити прибутковим будь-який клаптик землі, вирощуючи там саме те, для чого ця земля найбільше придатна.
Прагнучи розробити принципи ефективної організації праці рабів, Колумелла рекомендував запровадити поділ праці, її спеціалізацію, використання кваліфікованої рабської праці. Великого значення Колумелла надавав навіть характеру відносин між паном і рабами. Діапазон запропонованих ним засобів впливу на рабів був досить широким: від традиційної маєткової в'язниці до дружньої розмови і навіть жартів. Це, на думку Колумелли, мало сприяти зростанню продуктивності праці. Найважливіше, щоб маєтком особисто управляв суворий і досвідчений господар. З огляду на це Колумелла радив купувати приміські маєтки, щоб частіше там бувати. Власникам віддалених господарств він рекомендував здавати землю в оренду вільним колонам, оскільки на той час це вже стало вигіднішим, ніж використання рабів. Колумелла вважав, що власникові маєтку не слід часто міняти орендарів, ліпше залучати колонів, міцно прив'язаних до місця. Таким чином, твори Катона, Варрона й Колумелли є важливими літературними джерелами з аграрних проблем Стародавнього Риму. У них було відображено розвиток сільського господарства і зв'язану з ним еволюцію економічних поглядів римлян з питань організації рабовласницького господарства.
У І ст. н. е. у Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства виникло християнство. Воно увібрало в себе чимало елементів східних релігій (зокрема іудаїзму) і античних філософських течій. Хоча раннє християнство спочатку було релігією гноблених і гнаних, однак воно не було орієнтоване на певний боговибраний народ, соціальну групу або клас. Воно було звернене до всіх людей, до всіх, хто вірив у божественного Спасителя, в Христа. Ранньому християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність людей. Рівність людей перед Богом виступає як основний вид рівності, від котрого всі інші види є похідними. Засуджується соціальна нерівність, зокрема, поділ людей на бідних та багатих. Багатство розглядається як «корінь усього злого». Люди повинні ставитися один до одного справедливо. З ідеєю рівності міцно зв'язаний принцип загального обов'язку працювати. Оскільки праця є основою життя людей, розподіл має здійснюватися за працею. Гостро засуджується лихварство і стягнення процента за позичку.
Яскравим виразником економічних поглядів раннього християнства був відомий християнський теолог Августин Блаженний (354 — 430). Він проповідував необхідність праці для всіх, говорив, Що, створивши світ, Бог звелів людині працювати, і посилався на слова апостола Павла: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть». При цьому дуже важливо, що фізичну працю Августин уважав такою ж почесною, як і працю розумову. Роботу коваля, будівельника, шевця він називав «чистим і чесним ремеслом». Але понад усе Августин поважав роботу на землі. Він називав землеробство «найчистішим серед усіх мистецтв». До торгівлі в Августина ставлення було зовсім інше. На його думку, мета купця — «дешево купити і дорого продати». Августин уважав це очевидною вадою і засуджував. Проти рабства він не виступав. Завдання церкви, на його думку, полягало не в тім, щоб звільнити рабів, а щоб зробити їх добрими. Узагалі раннє християнство як релігія знедолених, безправних і гноблених втілювало мрії про рівність і справедливість, про чесне, трудове життя.
Таким чином, економічну думку античного світу слід розглядати, з одного боку, як продукт особливої історичної доби, а з іншого — як низку ідей, що набули розвитку в наступні періоди та увійшли до золотого фонду економічної науки. Важливим досягненням античної економічної думки є з'ясування принципів натурального й окремих елементів товарного господарства. У центрі римської економічної думки завжди стояли питання організації рабовласницького господарства та управління ним. Серед проблем, відображених у творах античних авторів, основною була проблема рабства. У тлумаченні рабства економічна думка античності еволюціонувала від розуміння його як природного явища до критики й визнання загальної рівності людей (в ідеях раннього християнства).
Вступ В античній літературі економічну думку стародавнього світу ви¬ражено в найрозвиненішому вигляді. Джерелами, які дають уявлен¬ня про економічну думку античності, є законодавство держав, пуб¬лічні виступи і твори філософів, істориків, політичних діячів, поетів та ін. Висловлювання античних авторів з економічних проблем, хоч і не є ще цілісною системою поглядів, проте це вже серйозна спроба теоретично осмислити та науково узагальнити характерні для цієї доби економічні процеси та явища. 1. Економічна думка Стародавньої Греції Основні ідеї мислителів Стародавньої Греції з економічних пи¬тань не тільки дивують своєю надзвичайною глибиною та оригі¬нальністю. Вони лягли в основу всієї економічної науки. Економічна Думка періоду раннього рабовласництва (X — VI ст. до н.е.), що знайшла відображення в грецькому епосі (поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея», Гесіода «Роботи і дні»), законах міст-держав (так звані закони Лікурга), економічній політиці (реформи Солона, Пісістрата), свідчить про перехідний характер суспільних відносин від родо¬вого ладу до рабовласницького. Якщо перші прояви економічної думки стародавніх греків зв'язані з ідеалізацією общинного ладу, натурального господарства, звеличуванням землеробства, то згодом усе більша увага приділяється питанням землеволодіння, приватної власності, рабства, становища селянства, розвитку ремесла, торгівлі, грошового обігу. Уявлення про економічну думку Стародавньої Греції класичного рабовласницького періоду (V ст. до н.е.) дає економічна програма Перікла (бл. 490 — 429 до н.е.), який був першим стратегом і керів¬ником афінської держави в 444 — 429 pp. до н.е. Перікл практично ліквідував майновий ценз, увів плату за державну й військову служ¬бу, запровадив громадські роботи, що давали заробіток бідним, створював клерухії (військово-землеробські поселення) і колонії, за¬охочував торгівлю та ремесло. Ідеї економічного характеру були ви¬словлені філософами Демократом (бл. 460 — бл. 370 до н.е.) та Сократом (бл. 470 — 399 до н.е.). Так, Демокріт говорив про при¬марність багатства, оскільки і той є багатим, хто задовольняється малим («не можна назвати бідним того, хто задоволений своєю до¬лею» і «не можна назвати багатим того, хто не задоволений тим, що має»). Він захищав приватну власність, виправдовував рабство, але був проти надмірного зростання землеволодіння й необмеженого нагромадження грошей. Сократ усю економічну діяльність зв'язував із моральними чеснотами, оскільки для того, .щоб збагатіти, потрібні енергія, наполегливість, благочестя, а для того, щоб зберегти багатст¬во, — стриманість. Він також казав про відносність багатства, засу¬джував прагнення до наживи, радив бути бережливим і задовольня¬тися малим. У добу загострення суперечностей і початку кризи рабовласни¬цького суспільства (IV ст. до н.е.) економічна думка Стародавньої Греції сягає розквіту. Основні ідеї давньогрецьких мислителів Ксенофонта, Платона та Арістотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства. Свої економічні погляди Ксенофонт (бл. 430 — 355/354 до н.е.) виклав у багатьох творах, головним з яких є «Домострой». У них дано характеристику рабовласницького господарства. Основною проблемою для Ксенофонта був пошук шляхів подолання прита¬манних такому господарству недоліків. Визнаючи рабство природ¬ним і правомірним, Ксенофонт виступав за колективні форми рабо¬володіння як такі, що нейтралізують деякі суперечності рабовлас¬ницького ладу. Він давав поради щодо поліпшення організації гос¬подарства й підвищення продуктивності рабської праці. Для цього, як він гадав, треба використовувати матеріальні стимули й різноманітні засоби «морального» впливу на рабів, що примусило б їх пра¬цювати ліпше. Ксенофонт уже розумів протилежність між розумо¬вою і фізичною працею, а тому вважав, що фізичною працею мають займатися раби (виконавці), а людям вільним (керівникам) належать функції нагляду й управління. Ксенофонт був прихильником натурального господарства, як більш стійкого й надійного. Сільське господарство — це, на його думку, найважливіша галузь економіки («землеробство — мати й годувальниця всіх професій»), а до ремесла він ставився досить зне¬важливо. Він не залишив без уваги і проблеми товарно-грошових відносин з огляду на можливість їх використання для зміцнення на¬турального господарства. Так, Ксенофонт одним із перших зрозумів важливість поділу праці, визнавши потребу в спеціалізації виробни¬ків на виготовленні певних предметів. «Ясна річ, — писав він, — хто проводить час за такою обмеженою роботою, той зможе викону¬вати її якнайліпше»'. Ксенофонт бачив зв'язок між поділом праці та розмірами ринку, протиставляючи слаборозвинутому поділу праці у малих містечках відносно високий рівень його у великих містах.
Заслугою Ксенофонта є постановка питання про подвійне вико¬ристання блага — як споживної цінності та як мінової. Поняття «цінність» він уживає у двох значеннях. Як споживна вартість «цін¬ність є чимось добрим», залежить від корисності речей, уміння ними користуватися. Водночас цінність розглядається як здатність речі вимінюватися на іншу річ, тобто як мінова цінність (для «того, хто не вміє користуватися флейтою, якщо він її продасть, вона — цін¬ність; якщо не продасть, а володітиме нею, — не цінність»). Отже, по суті, ідеться про дві властивості товару. Не заперечуючи значен¬ня грошей, Ксенофонт визнавав функціонування їх лише як скарбу і засобу обігу, засуджуючи лихварство. Платон (428/427 — 348/347 до н.е.) написав багато творів філо¬софського, соціально-політичного та іншого змісту. Основні твори, в яких викладено його економічні погляди («Держава» та «Закони»), присвячено проблемам держави. У праці «Держава» Платон виклав свою концепцію ідеальної держави. Вихідною в його теоретичній по¬будові була думка про те, що держава, яка складається з багатих і бідних, — це, по суті, дві держави: держава багатих і держава бідних. Нерівність, на думку Платона, випливає із самої природи людей, че¬рез що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою ча¬стку відповідно до своїх здібностей, що і є справедливим. Здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби — різноманітними і на¬віть безмежними. Відтак постає суперечність між потребами людей і можливостями їх задоволення. Розв'язання цієї суперечності Платон бачить в утворенні міста (слово «місто» у греків було фактичним си¬нонімом слів «держава» й «суспільство»), тобто об'єднання людей, в якому існує поділ праці. Саме поділ праці у Платона є основним принципом побудови держави та її природною основою. Виходячи з того, що люди помітно різняться за своїми здібнос¬тями, одні з них народжені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, Платон поділяв усе вільне населення в ідеальній державі на три стани: філософів, що керують державою; воїнів, покликаних воювати, боронити державу і лад у ній; та землеробів, ремісників і торговців, тобто всіх тих, хто займається господарською діяльністю. Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке здатне говорити. Отже,: поділ праці у Платона є також підставою для соціального поділу суспільства. Філософи й воїни, на думку Платона, не повинні мати приватної власності, у них все має бути спільним. Щоб ці стани мо¬гли якнайліпше керувати державою і захищати її, вони мають бути цілковито вільними від виробничої праці й матеріальних клопотів. Засоби існування для вищих станів мусять постачати члени третьогостану, а також раби. Із тези, що людей від природи наділено неоднаковими здібностями, випливала необхідність закріпити їх поділ за заняттями. Кожна людина, уважав Платон, мусить займатися тією діяльністю, яка", найбільше відповідає її здібностям, не поєднуючи її з іншими видами діяльності. На це має бути пряма державна заборона. Але займаючись лише одним видом праці, людина інші свої потреби може задовольнити через обмін продуктами. Унаслідок цього з'являються ринок, торгівля і гроші. Визнаючи необхідність торгівлі, Платон, проте, ставився до неї як до справи, не гідної афінського громадянина. Відтак торгівлю треба залишити тільки варварам-іноземцям. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзви¬чайно важливу (і не тільки для своєї доби) думку про те, що в про¬цесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають по¬рівнянними, незважаючи на те, що вони є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Категорія вартості в його теорії відсутня. Гроші, на думку мислителя, потрібні для обміну, а тому мають виконувати функції засобу обігу та міри вартості. До функції грошей як скарбу, засобу нагромадження Платон ставився вкрай негативно, був проти¬вником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство. Такий погляд Платона на торгівлю і гроші зумовлений його прихи¬льністю до натурального господарства і розумінням того, що розви¬ток торговельного та лихварського капіталу сприяв би поширенню товарно-грошових відносин і розкладу натурального господарства. У «Законах» Платон пропонує ще один проект держави, економіч¬на організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала того¬часній добі. Але цей проект, на думку самого Платона, займав лише друге місце порівняно з його першим проектом ідеальної держави. Майбутня держава Платона мала би бути господарче відокремленою й самостійною. Оскільки надмірна концентрація землі в руках влас¬ників призвела до загострення соціальних суперечностей, Платон пропонував нейтралізувати її через рівномірний розподіл землі.

Натурально-господарський характер поглядів Платона знайшов відображення у його ставленні до землеробства як найважливішої галузі економіки, економічної основи держави, хоч він визнавав і важливість ремесла в економічному житті держави. Торгівля, як і раніше, оголошувалася заняттям непочесним. Отже, у своїх творах Платон виклав багато історично правильних спостережень за соціально-економічною дійсністю античного світу й висловив важливі наукові ідеї стосовно поділу праці, обміну, гро¬шей та їхніх функцій, економічної ролі держави. При цьому він за¬лишався захисником натурального аграрного господарства, що ви¬користовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до представників торговельно-лихварського капіталу, нагромаджувачів грошового багатства, що розкладають суспільний лад і душу людей. Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Аристотеля (384 — 322 до н.е.) — найвидатнішого мислите¬ля давнини. З його численних праць, що охоплюють найрізноманіт¬ніші галузі знань (філософію, логіку, психологію, етику, політику, фізику, економіку та ін.), слід назвати «Політику» і «Нікомахову етику», в яких містяться міркування з економічних питань. Арістотель досліджував більш широке коло теоретико-економічних проб¬лем, ніж Ксенофонт і Платон, і виявив більшу глибину й оригіналь¬ність. Виходячи з того, що природний потяг людей до спільного життя приводить до утворення родини, селищ, а згодом і держави, Арістотель, як і Платон, створив проект «найліпшої держави». Соці¬альною основою такої держави мають бути громадяни, які володі¬ють «власністю середньою, але достатньою», оскільки «середній до¬статок з усіх благ якнайліпший». Населенням держави є землероби, скотарі, ремісники, торговці, воїни, наймані працівники та раби. Найбільш привілейованими і шанованими громадянами є політичні Діячі, а також філософи. Уся земля держави поділяється на дві час¬тини, одна з яких перебуває у державному володінні, а інша — у приватному. Провідною галуззю економіки Арістотель також ува¬жав землеробство. Основою виробництва, на думку Арістотеля, має бути рабська праця. Таке твердження випливало з переконання філософа, що рабство є природним явищем. За Арістотелем, панування й підкорення — це універсальний закон природи, необхідний для «взаєм¬ного самозбереження» («деякі істоти різняться в тім відношенні, що одні з них неначе призначені до підлеглості, а інші — до влада¬рювання»). Стосовно суспільства це означало, що одні люди від природи є вільними, а іншим судилася доля рабів, і таким бути ра¬бами не тільки справедливо, а й корисно. Рабами, за Арістотелем, мають бути лише варвари, бо варвар і раб за природою своєю по¬няття тотожні. Рабство Арістотель зв'язував із поділом праці на розумову й фізичну: раби — це ті люди, котрі від природи можуть виконувати лише фізичну роботу, а вільні — ті, яким призначено долею займатися розумовою працею. Навіть «ремісник, який пора¬ється коло низького ремесла, перебуває в стані дещо обмеженого рабства». Вільні тому і є вільними, що вони не знають фізичної праці. Основні безпосередні виробники — це раби. Відтак існуван¬ня рабства є економічною необхідністю. Раба Арістотель розглядав як «наділене душею знаряддя». А через те, що раби є першим пре¬дметом власності, то саме вони стають основою багатства й голов¬ним джерелом його збільшення '. Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як накопичення грошей. Багатство першого виду має межу, якою є споживання. Багатство, виражене у грошовій формі, не знає меж. Відповідно до цього Арістотель розрізняв економіку і хрематистику. Під економікою він розумів мистецтво надбання благ, необхідних для життя чи корисних для дому, а також для держави, тобто природ¬ну господарську діяльність, зв'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала й обмін (дрібну торгівлю) у межах, необхідних для задоволення потреб. Хрематистикою Арісто¬тель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші. Це дія¬льність винятково у сфері обігу, спрямована на накопичення багатс¬тва у формі грошей (велика торгівля і лихварство), яка є, на думку Арістотеля, неприродною.2 Засуджуючи хрематистику, він, проте, розумів, що економіка неминуче переходить у хрематистику.
Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння по¬двійного значення блага. Кожне благо, писав він, може бути викори¬стане за призначенням чи, навпаки, не належним чином. Так, санда¬лію можна взути або скористатися нею для обміну. І те, і те, за Арістотелем, є споживними вартостями сандалії. Проте використан¬ня сандалії для обміну є неприродним способом її уживання, бо природним Арістотель уважав лише безпосереднє споживання, «притаманне речі» як такій (саме як споживній вартості). Водночас споживною вартістю блага для його власника буде і здатність блага обмінюватися на інше благо, тобто його мінова вартість. Отже, Арі¬стотель, власне, відкрив дві сторони товару. Уважаючи природними лише ті економічні відносини, котрі від¬повідають натуральному господарству, і розглядаючи товарно-грошові відносини як неприродні, давньогрецький мислитель, од¬нак, значно глибше, ніж його попередники, дослідив ці останні. Він зазначив, що потреби пов'язують людей в єдине ціле і зумовлюють обмін і що «як без обміну не було б... взаємовідносин, так без прирі¬внювання — обміну, а без порівнянності — прирівнювання». Ви¬словивши надзвичайно важливу думку про прирівнювання й порів¬нянність обмінюваних речей, Арістотель, проте, не визначив, що саме робить їх такими. Він гадав, що різні речі є в принципі непорі¬внянними, але стають такими за допомогою грошей, оскільки це ди¬ктується практичною потребою. Безперечною заслугою Арістотеля є аналіз зародження й розвит¬ку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу. Вихідним пунктом, за Арістотелем, була мінова торгівля, тобто безпосередній обмін продукту на продукт, коли мінові відно¬сини спочатку виникли між родовими сім'ями (общинами), а потім стали розвиватися всередині них. Поширення мінової торгівлі поступово привело до появи грошей, і мінова торгівля перетворила¬ся на товарну (товарний обіг), яка є, власне, обміном за допомогою грошей. На думку Арістотеля, виникнення грошей — необхідність, зумовлена розвитком торгівлі. Гроші існують для зручності обміну. «Неначе заміна потреби, за спільною домовленістю з'явилася моне¬та, — писав він. —... Монета, немовби міра, роблячи речі порівнян¬ними, прирівнює»2. Природними функціями грошей Арістотель вважав функції засобу обігу й міри вартості. У міру нагромадження грошей товарна торгівля, у свою чергу, перетворюється на велику торгівлю, яка належить до хрематистики. Таким чином, у своєму до¬слідженні етапів розвитку торгівлі Арістотель показав перехід від форми Т—Т до форми Т—Г—Т, а від неї до Г—Т—Г. Останню форму торгівлі, де гроші функціонують як капітал, він гостро засу¬джував, як і лихварство. У цілому економічна думка Стародавньої Греції розвивалася спочатку за умов розкладу общини, виникнення рабства, пізніше — його розвитку й кризи. Тому в центрі уваги старогрецьких мислите¬лів незмінно перебували проблеми рабовласництва, які вони розгля¬дали, виходячи із соціальної, політичної та економічної ситуації того часу. Ті самі обставини зумовили й переважання в них нату¬рально-господарського підходу до економічних питань. Щоправда, поглиблення суспільного поділу праці, пожвавлення ремесла й тор¬гівлі зробили необхідними спеціальні дослідження переваг нату¬рального й товарного господарства, різних сторін товарно-грошових відносин. Наукові досягнення давньогрецьких авторів зв'язані зі спробами теоретичного осмислення таких економічних процесів і явищ, як поділ праці, обмін, товар, гроші та ін., прагненням зрозумі¬ти закони господарського життя.
Вступ. Економічна думка древньої Греції.
Чому ми починаємо саме з розгляду поглядів мислителів Древньої Греції? Невже до них людство не мало ніякого подання про економіку? Як видно, це не так, якщо врахувати, що економіка так само стара, як і людське суспільство. Але оскільки економічна думка спочатку не відокремлюється від інших форм мислення про суспільство, точно визначити її перші прояви неможливо. При бажанні можна довести, що першим економічним добутком є Біблія. Це питання пристрастей автора й суперечка тут була б безглуздим.
Отже, чому саме ми все-таки починаємо з економічної думки Древньої Греції? По-перше, ми віддаємо данину поваги людям, які дали науці ім'я. "Економіка" - слово давньогрецького походження, дослівно означає "домоведення". Уперше зустрічається в грецького мислителя Ксенофонта, будучи заголовком твору, у якому розглядаються розумні правила ведення домашнього господарства й землеробства. До речі, такий зміст (наука про домашнє господарство) це слово зберігало протягом століть. Але не тільки цим визначається наша увага до економічних поглядів даної епохи.[3]
1. Аристотель - перший економіст в історії.
Економічна думка це не просто сума спостережень і відомостей про господарське життя. Вона припускає відоме узагальнення, абстракцію, тобто певний економічний аналіз. Першим, хто піддав аналізу економічні явища й спробував виявити закономірності розвитку суспільства став давньогрецький мислитель Аристотель (384-322 р. до н.е.). Тому його можна з повним правом назвати першим економістом в історії науки.
На поглядах Аристотеля ми зупинимося докладніше, оскільки:
по-перше, його економічні погляди одержали розвиток в економічній думці середньовіччя, можна сказати, що деякою мірою вся вона спочиває на так званих догмах Аристотеля.[6]
а по-друге, що більше для нас важливо, Аристотель перший поставив проблему, що стала центральної для економістів протягом багатьох сторіч і дотепер є предметом дискусій.
Питання на перший погляд простій: "Чим визначається пропорції обміну товарів?" Або, інакше кажучи, що робить товари порівнянними? Саме відповідь на дане питання розділив економістів на два самих великих плини в історії економічної думки: прихильників трудової теорії вартості, і прихильників різних варіантів теорії, суть яких у тім, що вартість є категорією суб'єктивної й виводиться з оцінки людьми корисності товару. У самого Аристотеля існувало кілька крапок зору на рішення даної проблеми. У його працях можна знайти й зачатки трудової теорії вартості, і згадування про те, що в основі пропорцій обміну товарів лежить їхня корисність, і твердження, що порівнянними товари роблять гроші, які є загальної для всіх потребою. Але не будемо шукати вичерпної відповіді на це питання в Аристотеля. Його внесок в історію економічної думки вже в тім, що він чітко сформулював проблему. А чітко сформулювати проблему - наполовину неї вирішити.
Цікавий Аристотель й у своєму аналізі капіталу, що в античному світі існував у торговельній і грошовій формі. Для його аналізу він навіть уводить новий термін "хрематистика". Під хрематистикой Аристотель розумів діяльність, спрямовану на витяг прибутку, на нагромадження багатства, на відміну від економіки - як діяльності, спрямованої на придбання благ для будинку й держави. При цьому першу форму організації господарства Аристотель уважав протиприродної, а його особливе обурення викликав відсоток, що він розцінював як саму протиприродну форму доходу, тому що, на його думку, гроші призначені лише для обміну й не можуть народити нові гроші. Відповідно до поглядів Аристотеля, відсоток являє собою "вигоду" за рахунок боржника, що привласнив лихвар і тим збагатився й це присвоєння є вираження його порочної жадібності й скнарості. Лихвар привласнив відсоток несправедливо, тому що він його не створював, а змусив віддати собі, зробивши гроші джерелом придбання нових грошей, уставши на шлях корінного перекручення їхньої природи.[4]
Аналізуючи природу грошей, Аристотель наполягав на тому, що гроші є результатом угоди між людьми й "у нашій владі зробити їх з". Але й тут його позиція двоїста. Розрізняючи економіку й хрематистику, Аристотель підкреслює, що якщо гроші ставляться до "економіки" - те це знак вартості, обумовлений законом або звичаєм, а якщо до "хрематистике" - те вони виступають як реальний представник неістинного багатства. Більше того, саме з винаходом грошей відбувається руйнування економіки, перетворення її в хрематистику, у мистецтво робити гроші. А в мистецтві наживати статок "...ніколи не буває межі в досягненні мети, тому що метою тут виявляється безмежне багатство й володіння грішми... Всі, що займаються грошовими обіг, прагнуть збільшити свої капітали нескінченно". Тому й багатство, до якого прагнути хрематистика, безмежно. Аристотель із жалем констатує, що з економіки неминуче виростає хрематистика. У сучасних термінах це визнання означає, що із простого товарного виробництва неминуче. [3]
Серед іншого, хвилювала Аристотеля й проблема встановлення справедливості в обміні. Обмін, по Аристотелю, є особлива форма справедливості, що зрівнює, де проявляється принцип рівності, еквівалентності. Але рівність неможливо без сумірності. Однак важко припустити, щоб різнорідні предмети були порівнянні, тобто якісно рівні. Звідси Аристотель робить висновок, що прирівнювання може бути чимсь далеким щирій природі речей, штучним прийомом. І таким штучним прийомом стає їхнє порівняння за допомогою грошей. Будучи сином свого часу, Аристотель не міг прийняти думку про рівність праці соціально нерівних людей (рабів і громадян) і тому встав на позицію марності пошуків сумірності товарів працею, його тривалістю. З іншого боку, і в цьому знову проявляється подвійність позиції Аристотеля, у складі витрат виробництва він надавав найбільшого значення саме праці. В остаточному підсумку, Аристотель дійде висновку, що обмін на принципах справедливості означає обмін "по достоїнству". Він затверджує, що знаючи щире достоїнство осіб, що обмінюються, можна встановити пропорції обміну. І наводить наступний приклад: якщо 100 пара взуття = 1 будинку, а достоїнство будівельника вдвічі більше достоїнства шевця, то будівельник з до шевця як 200 пара взуття до одного будинку. І саме таке співвідношення обміну повинне вважати справедливим. Як бачимо, в античному світі економічні й етичні проблеми ще не розглядалися порізно.
Але етична спрямованість економічного життя скоріше характерна для давньогрецьких мислителів, у той час як для давньоримських мислителів, що досліджують економічні проблеми, на перший план виходять практичні питання, пов'язані з раціональною організацією великого господарства рабовласницького типу.[6]
2. Марко Качаний та Ю.Колумелли
Представником цього напрямку економічної думки був Марко Качаний (234-149 р. до н.е.). Цей автор не тільки розробляв критерії вибору землі для організації господарства (гарний клімат, поблизу - багате місто й зручні засоби повідомлення), але й давав докладні рекомендації з визначення структури вгідь, які можна розглядати як шкалу прибутковості галузей сільського господарства.
Катон давав рекомендації й по організації підневільної праці. Як економіст- практик, Катон намагався встановити оптимальні пропорції елементів виробництва рабовласницьких господарств, що спеціалізуються, величезну роль відводячи при цьому хазяїнові маєтку. На його думку саме "хазяйське око" є найважливішим чинником організації праці в маєток..
Становить інтерес і погляди Ю.Колумелли (1 століття до н.е.), що перший в історії античної думки поставив проблему інтенсивного шляху розвитку рабовласницького господарства, при цьому вважаючи за необхідне умовою інтенсифікації господарства - реорганізацію рабської праці. Колумелла рекомендував використати всі методи перетворення з у старанних працівників: від в'язниці в підвалі до обміну жартами з рабами й спільним обговоренням нових робіт. Можна розглядати останні пропозиції як зачатки "теорії людських відносин", що одержала широке поширення в другій половині двадцятого століття.[5]
Як бачимо, коло розглянутих економічних питань зводився до питань забезпечення ефективності ведення господарства й раціонального сполучення факторів виробництва. До речі кажучи, в останній третині дев'ятнадцятого століття саме ці питання стали центральними для економічної теорії й у цей час являють собою істотну частину сучасного курсу "Мікроекономіка".
Повернення до філософських, етичних аспектів економічних питань пов'язане з економічними поглядами представників середньовіччя.
Висновок
У висновку представляється цікавим простежити еволюцію поглядів на відсоток середньовічних мислителів - від повного неприйняття до часткового виправдання. Відомо з історії лихварства, що спочатку грошові або матеріальні позички бралися для непродуктивного використання, часто від "безвихідності". Ця практика панувала аж до пізнього середньовіччя. Наприклад, городянин позичав гроші, щоб не вмерти з голоду; лицар, щоб відправитися в хрестовий похід; громада, щоб побудувати храм. І вважалося несправедливим, якщо хтось робив прибуток на нещасті або благочесті інших. У той час канонічним правом визнавалися два доводи на користь стягнення відсотка: відшкодування витрат на організацію й зміст кредитних установ і відшкодування збитку внаслідок неможливості розпоряджатися відданими в позику грішми. Але цей збиток ще треба було довести. Коли ж до шістнадцятого століття продуктивне й прибуткове вкладення капіталу стало широко розповсюдженим явищем, тоді лихвареві або банкірові досить було довести торговельне або промислове його призначення, щоб мати підстави вимагати винагороди за зайнятий капітал. Підставою служила втрата кредитором можливості покористуватися з тих операцій, які могли представитися йому за час відсутності грошей. Позбавлення ймовірного прибутку вимагало винагороди, так. як порушувався основний для канонічного права принцип - еквівалентності обміну. Справді, боржник, завдяки чужому капіталу збагачувався, а кредитор, внаслідок його відсутності, терпів збиток. У силу змін, що происшли, в економічному житті, у канонічному праві в шістнадцятому столітті закріпилося виправдане стягнення відсотка. Заборонялося лише стягнення "лишку" або надприбутку лихваря, для чого встановлювався офіційний максимум позичкового відсотка. Проте , у цілому відношення до лихварства як і раніше залишалося негативним, що не дивно, з огляду на вихідні постулати християнства.
Етична спрямованість економічної думки пронизує праці всіх мислителів середньовіччя, а остаточний розрив економічних й етичних проблем пов'язаний з появою перших економічних шкіл.
Лiтература
1. Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник для ВУЗов. - М., «ТЕИС», 1996 г.
2. Богомолов А. С. Античная философия. - М.: МГУ, 1985 г.
3. Костюк В.Н. История экономических учений. - М.: «Центр», 1997 г.
4. Мыслители Греции. От мифа к логике: Сочинения. - М.: «ЭКСМО-Пресс», 1998 г.
5. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. - М.: «Центр», 1998 г.
6. Чанышев А. Н. Аристотель. - М.: «Мысль», 1981 г.

Текст реферату: сторінка 1Економічна думка античного світу
В античній літературі економічну думку стародавнього світу виражено в найрозвиненішому вигляді. Джерелами, які дають уявлення про економічну думку античності, є законодавство держав, публічні виступи і твори філософів, істориків, політичних діячів, поетів та ін. Висловлювання античних авторів з економічних проблем, хоч і не є ще цілісною системою поглядів, проте це вже серйозна спроба теоретично осмислити та науково узагальнити характерні для цієї доби економічні процеси та явища.
Основні ідеї мислителів Стародавньої Греції з економічних питань не тільки дивують своєю надзвичайною глибиною та оригінальністю. Вони лягли в основу всієї економічної науки. Економічна Думка періоду раннього рабовласництва (X — VI ст. до н.е.), що знайшла відображення в грецькому епосі (поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея», Гесіода «Роботи і дні»), законах міст-держав (так звані закони Лікурга), економічній політиці (реформи Солона, Пісістра-та), свідчить про перехідний характер суспільних відносин від родового ладу до рабовласницького. Якщо перші прояви економічної думки стародавніх греків зв'язані з ідеалізацією общинного ладу, натурального господарства, звеличуванням землеробства, то згодом усе більша увага приділяється питанням землеволодіння, приватної власності, рабства, становища селянства, розвитку ремесла, торгівлі, грошового обігу.
Уявлення про економічну думку Стародавньої Греції класичного рабовласницького періоду (V ст. до н.е.) дає економічна програма Перікла (бл. 490 — 429 до н.е.), який був першим стратегом і керівником афінської держави в 444 — 429 pp. до н.е. Перікл практично ліквідував майновий ценз, увів плату за державну й військову службу, запровадив громадські роботи, що давали заробіток бідним, створював клерухії (військово-землеробські поселення) і колонії, заохочував торгівлю та ремесло. Ідеї економічного характеру були висловлені філософами Демократом (бл. 460 — бл. 370 до н.е.) та Сократом (бл. 470 — 399 до н.е.). Так, Демокріт говорив про примарність багатства, оскільки і той є багатим, хто задовольняється малим («не можна назвати бідним того, хто задоволений своєю долею» і «не можна назвати багатим того, хто не задоволений тим, що має»). Він захищав приватну власність, виправдовував рабство, але був проти надмірного зростання землеволодіння й необмеженого нагромадження грошей. Сократ усю економічну діяльність зв'язував із моральними чеснотами, оскільки для того, .щоб збагатіти, потрібні енергія, наполегливість, благочестя, а для того, щоб зберегти багатство, — стриманість. Він також казав про відносність багатства, засуджував прагнення до наживи, радив бути бережливим і задовольнятися малим.
У добу загострення суперечностей і початку кризи рабовласницького суспільства (IV ст. до н.е.) економічна думка Стародавньої Греції сягає розквіту. Основні ідеї давньогрецьких мислителів Ксе-нофонта, Платона та Арістотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства.
Свої економічні погляди Ксенофонт (бл. 430 — 355/354 до н.е.) виклав у багатьох творах, головним з яких є «Домострой». У них дано характеристику рабовласницького господарства. Основною проблемою для Ксенофонта був пошук шляхів подолання притаманних такому господарству недоліків. Визнаючи рабство природним і правомірним, Ксенофонт виступав за колективні форми рабоволодіння як такі, що нейтралізують деякі суперечності рабовласницького ладу. Він давав поради щодо поліпшення організації господарства й підвищення продуктивності рабської праці. Для цього, як він гадав, треба використовувати матеріальні стимули й різноманітні засоби «морального» впливу на рабів, що примусило б їх працювати ліпше. Ксенофонт уже розумів протилежність між розумовою і фізичною працею, а тому вважав, що фізичною працею мають займатися раби (виконавці), а людям вільним (керівникам) належать функції нагляду й управління.
Ксенофонт був прихильником натурального господарства, як більш стійкого й надійного. Сільське господарство — це, на його думку, найважливіша галузь економіки («землеробство — мати й годувальниця всіх професій»), а до ремесла він ставився досить зневажливо. Він не залишив без уваги і проблеми товарно-грошових відносин з огляду на можливість їх використання для зміцнення натурального господарства. Так, Ксенофонт одним із перших зрозумів важливість поділу праці, визнавши потребу в спеціалізації виробників на виготовленні певних предметів. «Ясна річ, — писав він, — хто проводить час за такою обмеженою роботою, той зможе виконувати її якнайліпше». Ксенофонт бачив зв'язок між поділом праці та розмірами ринку, протиставляючи слаборозвинутому поділу праці у малих містечках відносно високий рівень його у великих містах.
Заслугою Ксенофонта є постановка питання про подвійне використання блага — як споживної цінності та як мінової. Поняття «цінність» він уживає у двох значеннях. Як споживна вартість «цінність є чимось добрим», залежить від корисності речей, уміння ними користуватися. Водночас цінність розглядається як здатність речі вимінюватися на іншу річ, тобто як мінова цінність (для «того, хто не вміє користуватися флейтою, якщо він її продасть, вона — цінність; якщо не продасть, а володітиме нею, — не цінність»). Отже, по суті, ідеться про дві властивості товару. Не заперечуючи значення грошей, Ксенофонт визнавав функціонування їх лише як скарбу і засобу обігу, засуджуючи лихварство.
Платон (428/427 — 348/347 до н.е.) написав багато творів філософського, соціально-політичного та іншого змісту. Основні твори, в яких викладено його економічні погляди («Держава» та «Закони»), присвячено проблемам держави. У праці «Держава» Платон виклав свою концепцію ідеальної держави. Вихідною в його теоретичній побудові була думка про те, що держава, яка складається з багатих і бідних, — це, по суті, дві держави: держава багатих і держава бідних. Нерівність, на думку Платона, випливає із самої природи людей, через що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою частку відповідно до своїх здібностей, що і є справедливим. Здібності окремої людини є обмеженими, а її потреби — різноманітними і навіть безмежними. Відтак постає суперечність між потребами людей і можливостями їх задоволення. Розв'язання цієї суперечності Платон бачить в утворенні міста (слово «місто» у греків було фактичним синонімом слів «держава» й «суспільство»), тобто об'єднання людей, в якому існує поділ праці. Саме поділ праці у Платона є основним принципом побудови держави та її природною основою.
Виходячи з того, що люди помітно різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, Платон поділяв усе вільне населення в ідеальній державі на три стани: філософів, що керують державою; воїнів, покликаних воювати, боронити державу і лад у ній; та землеробів, ремісників і торговців, тобто всіх тих, хто займається господарською діяльністю. Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке здатне говорити. Отже,:
поділ праці у Платона є також підставою для соціального поділу суспільства. Філософи й воїни, на думку Платона, не повинні мати приватної власності, у них все має бути спільним. Щоб ці стани могли якнайліпше керувати державою і захищати її, вони мають бути цілковито вільними від виробничої праці й матеріальних клопотів. Засоби існування для вищих станів мусять постачати члени третього стану, а також раби.
Із тези, що людей від природи наділено неоднаковими здібностями, випливала необхідність закріпити їх поділ за заняттями. Кож- J на людина, уважав Платон, мусить займатися тією діяльністю, яка найбільше відповідає її здібностям, не поєднуючи її з іншими видами діяльності. На це має бути пряма державна заборона. Але займаючись лише одним видом праці, людина інші свої потреби може задовольнити через обмін продуктами. Унаслідок цього з'являються ринок, торгівля і гроші.
Визнаючи необхідність торгівлі, Платон, проте, ставився до неї як до справи, не гідної афінського громадянина. Відтак торгівлю треба залишити тільки варварам-іноземцям. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу (і не тільки для своєї доби) думку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, незважаючи на те, що вони є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Категорія вартості в його теорії відсутня. Гроші, на думку мислителя, потрібні для обміну, а тому мають виконувати функції засобу обігу та міри вартості. До функції грошей як скарбу, засобу нагромадження Платон ставився вкрай негативно, був противником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство. Такий погляд Платона на торгівлю і гроші зумовлений його прихильністю до натурального господарства і розумінням того, що розвиток торговельного та лихварського капіталу сприяв би поширенню товарно-грошових відносин і розкладу натурального господарства.
У «Законах» Платон пропонує ще один проект держави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала тогочасній добі. Але цей проект, на думку самого Платона, займав лише друге місце порівняно з його першим проектом ідеальної держави. Майбутня держава Платона мала би бути господарче відокремленою й самостійною. Оскільки надмірна концентрація землі в руках власників призвела до загострення соціальних суперечностей, Платон пропонував нейтралізувати її через рівномірний розподіл землі.
Натурально-господарський характер поглядів Платона знайшов відображення у його ставленні до землеробства як найважливішої галузі економіки, економічної основи держави, хоч він визнавав і важливість ремесла в економічному житті держави. Торгівля, як і раніше, оголошувалася заняттям непочесним.
Отже, у своїх творах Платон виклав багато історично правильних спостережень за соціально-економічною дійсністю античного світу й висловив важливі наукові ідеї стосовно поділу праці, обміну, грошей та їхніх функцій, економічної ролі держави. При цьому він залишався захисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до представників торговельно-лихварського капіталу, нагромаджувачів грошового багатства, що розкладають суспільний лад і душу людей.
Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Аристотеля (384 — 322 до н.е.) — найвидатнішого мислителя давнини. З його численних праць, що охоплюють найрізноманітніші галузі знань (філософію, логіку, психологію, етику, політику, фізику, економіку та ін.), слід назвати «Політику» і «Нікомахову етику», в яких містяться міркування з економічних питань. Арісто-тель досліджував більш широке коло теоретико-економічних проблем, ніж Ксенофонт і Платон, і виявив більшу глибину й оригінальність. Виходячи з того, що природний потяг людей до спільного життя приводить до утворення родини, селищ, а згодом і держави, Арістотель, як і Платон, створив проект «найліпшої держави». Соціальною основою такої держави мають бути громадяни, які володіють «власністю середньою, але достатньою», оскільки «середній достаток з усіх благ якнайліпший». Населенням держави є землероби, скотарі, ремісники, торговці, воїни, наймані працівники та раби. Найбільш привілейованими і шанованими громадянами є політичні Діячі, а також філософи. Уся земля держави поділяється на дві частини, одна з яких перебуває у державному володінні, а інша — у приватному. Провідною галуззю економіки Арістотель також уважав землеробство.
Основою виробництва, на думку Арістотеля, має бути рабська праця. Таке твердження випливало з переконання філософа, що рабство є природним явищем. За Арістотелем, панування й підкорення — це універсальний закон природи, необхідний для «взаємного самозбереження» («деякі істоти різняться в тім відношенні, що одні з них неначе призначені до підлеглості, а інші — до владарювання»). Стосовно суспільства це означало, що одні люди від природи є вільними, а іншим судилася доля рабів, і таким бути рабами не тільки справедливо, а й корисно. Рабами, за Арістотелем, мають бути лише варвари, бо варвар і раб за природою своєю поняття тотожні. Рабство Арістотель зв'язував із поділом праці на розумову й фізичну: раби — це ті люди, котрі від природи можуть виконувати лише фізичну роботу, а вільні — ті, яким призначено долею займатися розумовою працею. Навіть «ремісник, який порається коло низького ремесла, перебуває в стані дещо обмеженого рабства». Вільні тому і є вільними, що вони не знають фізичної праці. Основні безпосередні виробники — це раби. Відтак існування рабства є економічною необхідністю. Раба Арістотель розглядав як «наділене душею знаряддя». А через те, що раби є першим предметом власності, то саме вони стають основою багатства й головним джерелом його збільшення.
Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як накопичення грошей. Багатство першого виду має межу, якою є споживання. Багатство, виражене у грошовій формі, не знає меж. Відповідно до цього Арістотель розрізняв економіку і хрематистику. Під економікою він розумів мистецтво надбання благ, необхідних для життя чи корисних для дому, а також для держави, тобто природну господарську діяльність, зв'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала й обмін (дрібну торгівлю) у межах, необхідних для задоволення потреб. Хрематистикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші. Це діяльність винятково у сфері обігу, спрямована на накопичення багатства у формі грошей (велика торгівля і лихварство), яка є, на думку Арістотеля, неприродною.2 Засуджуючи хрематистику, він, проте, розумів, що економіка неминуче переходить у хрематистику.
Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння подвійного значення блага. Кожне благо, писав він, може бути використане за призначенням чи, навпаки, не належним чином. Так, сандалію можна взути або скористатися нею для обміну. І те, і те, за Арістотелем, є споживними вартостями сандалії. Проте використання сандалії для обміну є неприродним способом її уживання, бо природним Арістотель уважав лише безпосереднє споживання, «притаманне речі» як такій (саме як споживній вартості). Водночас споживною вартістю блага для його власника буде і здатність блага обмінюватися на інше благо, тобто його мінова вартість. Отже, Арістотель, власне, відкрив дві сторони товару.
Уважаючи природними лише ті економічні відносини, котрі відповідають натуральному господарству, і розглядаючи товарно-грошові відносини як неприродні, давньогрецький мислитель, однак, значно глибше, ніж його попередники, дослідив ці останні. Він зазначив, що потреби пов'язують людей в єдине ціле і зумовлюють обмін і що «як без обміну не було б... взаємовідносин, так без прирівнювання — обміну, а без порівнянності — прирівнювання». Висловивши надзвичайно важливу думку про прирівнювання й порівнянність обмінюваних речей, Арістотель, проте, не визначив, що саме робить їх такими. Він гадав, що різні речі є в принципі непорівнянними, але стають такими за допомогою грошей, оскільки це диктується практичною потребою.
Безперечною заслугою Арістотеля є аналіз зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу. Вихідним пунктом, за Арістотелем, була мінова торгівля, тобто безпосередній обмін продукту на продукт, коли мінові відносини спочатку виникли між родовими сім'ями (общинами), а потім стали розвиватися всередині них. Поширення мінової торгівлі поступово привело до появи грошей, і мінова торгівля перетворилася на товарну (товарний обіг), яка є, власне, обміном за допомогою грошей. На думку Арістотеля, виникнення грошей — необхідність, зумовлена розвитком торгівлі. Гроші існують для зручності обміну. «Неначе заміна потреби, за спільною домовленістю з'явилася монета, — писав він. —... Монета, немовби міра, роблячи речі порівнянними, прирівнює». Природними функціями грошей Арістотель вважав функції засобу обігу й міри вартості. У міру нагромадження грошей товарна торгівля, у свою чергу, перетворюється на велику торгівлю, яка належить до хрематистики. Таким чином, у своєму дослідженні етапів розвитку торгівлі Арістотель показав перехід від форми Т—Т до форми Т—Г—Т, а від неї до Г—Т—Г. Останню форму торгівлі, де гроші функціонують як капітал, він гостро засуджував, як і лихварство.
У цілому економічна думка Стародавньої Греції розвивалася спочатку за умов розкладу общини, виникнення рабства, пізніше — його розвитку й кризи. Тому в центрі уваги старогрецьких мислителів незмінно перебували проблеми рабовласництва, які вони розглядали, виходячи із соціальної, політичної та економічної ситуації того часу. Ті самі обставини зумовили й переважання в них натурально-господарського підходу до економічних питань. Щоправда, поглиблення суспільного поділу праці, пожвавлення ремесла й торгівлі зробили необхідними спеціальні дослідження переваг натурального й товарного господарства, різних сторін товарно-грошових відносин. Наукові досягнення давньогрецьких авторів зв'язані зі спробами теоретичного осмислення таких економічних процесів і явищ, як поділ праці, обмін, товар, гроші та ін., прагненням зрозуміти закони господарського життя.
Стародавній Рим виник у VIII ст. до н.е. як місто, а з кінця III ст. до н.е. до кінця V ст. н.е. був середземноморською державою. У результаті завойовницьких воєн Рим, поширивши своє панування на весь Апеннінський півострів і підкоривши майже всі тодішні держави Західної та Південно-Східної Європи, Північної Африки, Малої Азії та Переднього Сходу, перетворився на велетенську імперію. Могутність Стародавнього Риму зв'язано зі зміцненням і розквітом античного способу виробництва, за якого основними відносинами були відносини рабів і рабовласників. Ясна річ, що центральне місце серед соціально-економічних проблем Стародавнього Риму займали проблеми рабства й аграрні проблеми, особливо питання раціональної організації рабовласницьких господарств. Саме вони насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах, які є важливими джерелами з історії економічної думки.
Трактат «Землеробство», написаний Марком Порцієм Катоном Старшим (234 — 149 до н.е.), узагальнює досвід і містить практичні рекомендації щодо ведення натурального рабовласницького господарства з певною ринковою орієнтацією. Катон, як і його грецькі попередники, уважав землеробство за найпочесніше й найшляхетніше заняття, дохід від якого «є найчистішим, найповнішим і зовсім не породжує заздрощів». Зразкове господарство — це переважно самозабезпечуване натуральне господарство, власник якого купує лише те, чого не можна виробити у власному маєтку, а продає тільки надлишки. При цьому господар має якнайменше купувати і якнайбільше продавати. Для підвищення дохідності маєтків Катон дає поради щодо облаштування господарства, організації в ньому виробництва і праці рабів. Приміський маєток, наприклад, господар має облаштувати так, щоб він давав якнайбільший прибуток. Для того, щоб власник не робив зайвих витрат, Катон радить йому мати менше обладнання.' Не надаючи великого значення засобам виробництва, Катон, проте, виняткову увагу приділяє рабам і організації їхньої праці. Він радить суворо поводитися з рабами, карати за найменші провини, сіяти ворожнечу між ними, годувати та одягати їх залежно від того, як вони працюють і як поводяться, і в такий спосіб створювати стимули до сумлінної роботи та доброї поведінки. Кожен раб має дістати «урок», тобто певний обсяг конкретної роботи. Система «уроків» уможливлює господареві контроль за станом справ у маєтку. Безпосередньо наглядати за працею рабів мав раб-наглядач (вілік). Працюючи серед інших, він «буде знати, що в рабів на думці, і вони будуть ретельнішими в роботі»'. Про виконання наказів вілік мав звітувати господареві, котрий сам мусив керувати всім маєтком. Крім рабів, Катон передбачав залучення до роботи в господарстві вільних громадян, зокрема половинщиків, але тільки як тимчасовий і допоміжний захід.
Позбавлення селян землі і концентрація її в руках великих землевласників зумовили необхідність проведення аграрних реформ. Опрацювання проектів таких реформ та їх втілення в життя зв'язані з іменами народних трибунів братів Гракхів — Тіберія (162—133 до н.е.) і Гая (153—121 до н.е.). Пропоновані ними реформи полягали, по-перше, у відновленні та зміцненні дрібного землеволодіння;
по-друге, у поверненні пролетарів (зубожілих дрібних виробників) до господарської діяльності; по-третє, у обмеженні розмірів земельних ділянок, що можуть бути у розпорядженні одного господаря (однієї родини). 133 року до н.е. Тіберій Гракх виступив із законопроектом про земельну реформу, який передбачав обмеження користування державною ріллею одною тисячею югерів (близько 300 га) на родину, розподіл решти землі по ЗО югерів (близько 9 га) серед безземельних та малоземельних громадян Риму. Запропонований проект було прийнято й частково здійснено. Навіть після вбивства Тіберія Гракха аграрна комісія продовжувала роботу, наділяючи селян землею. Молодший брат Тіберія — Гай відновив реалізацію аграрної реформи і здійснив іще низку реформ, спрямованих на зміцнення римської держави, припинення зубожіння селянства та запобігання пролетаризації римських громадян. Так, у Римі проводився продаж хліба з державних сховищ за низькими цінами, в Італії та на території Карфагена утворювались нові колонії, куди переселяли незаможних громадян. Проте 121 р. до н.е. Гая Гракха та його прихильників було вбито.
Пізніше аграрні проблеми досліджували такі представники економічної думки Стародавнього Риму, як Марк Теренцій Варрон (116 — 27 до н.е.) і Луцій Юній Модерат Колумелла (І ст. н. е.). У трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального-напівтоварного типу. Називаючи дві цілі, досягнення яких мають прагнути землевласники — користь і задоволення, Варрон на перше місце ставить користь, тобто отримування доходу. З погляду дохідності він і розглядає питання організації рабовласницького господарства. На думку Варрона, дохідність маєтку визначається його агрокультурою, але передовсім — властивостями грунту, оскільки основна цінність господарства — земля. Водночас він визнавав залежність дохідності маєтку від його місцезнаходження. «Маєтки, поряд з якими є місця, куди зручно ввозити і продавати вироби свого господарства і звідки вигідно ввозити те, що потрібно для власного господарства, такі маєтки вже тільки через це є дохідними», — писав він. Варрон, по суті, виокремлював два типи рабовласницького господарства: приміські маєтки та віддалені господарства. Визнаючи вплив ринку на організацію господарства, Варрон визнавав потребу його ринкової орієнтації, оскільки, з одного боку, власники маєтків змушені купувати навіть те, що вони самі виробляють, але в недостатній кількості, а з іншого — часом стає невигідно виробляти щось у власному господарстві, навіть коли це є можливим. Землеробство він пропонував поєднувати зі скотарством, прибутковість якого була тоді високою.
На погляди Варрона щодо використання в господарстві праці рабів безперечно вплинуло повстання Спартака. Хоч він і досі вважає рабів тільки «знаряддями, що говорять», та все ж радить рабовласникові не купувати багато рабів тієї самої національності, щоб вони не змовились між собою, і застосовувати гнучкіші методи примусу до праці, заохочуючи рабів матеріально та морально. Виходячи з низької продуктивності рабської праці, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників, особливо для обробітку великих сільськогосподарських угідь і в нездорових місцевостях, де велика смертність рабів могла б завдати їхньому власникові значних збитків.
Праця Луція Колумелли має таку саму назву «Про сільське господарство». Це своєрідний огляд стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва. На противагу твердженням, що занепад сільського господарства зумовлений погіршанням родючості землі та поганим кліматом, Колумелла головну причину цього занепаду справедливо бачить у недоліках господарювання, насамперед через недбале ставлення рабів до праці. Узагальнивши тогочасну сільськогосподарську практику, він запропонував цілу систему заходів для раціональнішої організації рабовласницького господарства. На його думку, велике, але погано оброблене поле дасть менше доходу, ніж маленька, але старанно оброблена ділянка.
Добрий господар може зробити прибутковим будь-який клаптик землі, вирощуючи там саме те, для чого ця земля найбільше придатна.
Прагнучи розробити принципи ефективної організації праці рабів, Колумелла рекомендував запровадити поділ праці, її спеціалізацію, використання кваліфікованої рабської праці. Великого значення Колумелла надавав навіть характеру відносин між паном і рабами. Діапазон запропонованих ним засобів впливу на рабів був досить широким: від традиційної маєткової в'язниці до дружньої розмови і навіть жартів. Це, на думку Колумелли, мало сприяти зростанню продуктивності праці. Найважливіше, щоб маєтком особисто управляв суворий і досвідчений господар. З огляду на це Колумелла радив купувати приміські маєтки, щоб частіше там бувати. Власникам віддалених господарств він рекомендував здавати землю в оренду вільним колонам, оскільки на той час це вже стало вигіднішим, ніж використання рабів. Колумелла вважав, що власникові маєтку не слід часто міняти орендарів, ліпше залучати колонів, міцно прив'язаних до місця. Таким чином, твори Катона, Варрона й Колумелли є важливими літературними джерелами з аграрних проблем Стародавнього Риму. У них було відображено розвиток сільського господарства і зв'язану з ним еволюцію економічних поглядів римлян з питань організації рабовласницького господарства.
У І ст. н. е. у Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства виникло християнство. Воно увібрало в себе чимало елементів східних релігій (зокрема іудаїзму) і античних філософських течій. Хоча раннє християнство спочатку було релігією гноблених і гнаних, однак воно не було орієнтоване на певний боговибраний народ, соціальну групу або клас. Воно було звернене до всіх людей, до всіх, хто вірив у божественного Спасителя, в Христа. Ранньому християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність людей. Рівність людей перед Богом виступає як основний вид рівності, від котрого всі інші види є похідними. Засуджується соціальна нерівність, зокрема, поділ людей на бідних та багатих. Багатство розглядається як «корінь усього злого». Люди повинні ставитися один до одного справедливо. З ідеєю рівності міцно зв'язаний принцип загального обов'язку працювати. Оскільки праця є основою життя людей, розподіл має здійснюватися за працею. Гостро засуджується лихварство і стягнення процента за позичку.
Яскравим виразником економічних поглядів раннього християнства був відомий християнський теолог Августин Блаженний (354 — 430). Він проповідував необхідність праці для всіх, говорив, Що, створивши світ, Бог звелів людині працювати, і посилався на слова апостола Павла: «Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть». При цьому дуже важливо, що фізичну працю Августин уважав такою ж почесною, як і працю розумову. Роботу коваля, будівельника, шевця він називав «чистим і чесним ремеслом». Але понад усе Августин поважав роботу на землі. Він називав землеробство «найчистішим серед усіх мистецтв». До торгівлі в Августина ставлення було зовсім інше. На його думку, мета купця — «дешево купити і дорого продати». Августин уважав це очевидною вадою і засуджував. Проти рабства він не виступав. Завдання церкви, на його думку, полягало не в тім, щоб звільнити рабів, а щоб зробити їх добрими. Узагалі раннє християнство як релігія знедолених, безправних і гноблених втілювало мрії про рівність і справедливість, про чесне, трудове життя.
Таким чином, економічну думку античного світу слід розглядати, з одного боку, як продукт особливої історичної доби, а з іншого — як низку ідей, що набули розвитку в наступні періоди та увійшли до золотого фонду економічної науки. Важливим досягненням античної економічної думки є з'ясування принципів натурального й окремих елементів товарного господарства. У центрі римської економічної думки завжди стояли питання організації рабовласницького господарства та управління ним. Серед проблем, відображених у творах античних авторів, основною була проблема рабства. У тлумаченні рабства економічна думка античності еволюціонувала від розуміння його як природного явища до критики й визнання загальної рівності людей (в ідеях раннього християнства).
2.1.1. Економічна думка античного світу
Джерела та витоки економічної науки знайшли своє відображення у численних історичних пам´ятках глибокої давнини. Відомості про господарське життя та спроби теоретичного усвідомлення економічних умов існування, осмислення виробничого досвіду та мотивів господарської діяльності народів стародавніх цивілізацій дійшли до нас в усній народній творчості, світових релігійних системах, перших писемних творах, законодавчих актах тощо.Економічна думка стародавнього світу (рис 2.1) охоплює значний історичний період. Пам´ятки давнини та твори стародавніх мислителів відображають насамперед стан соціально-економічного та політичного розвитку країн Стародавнього Сходу і античності. Водночас їх можна розглядати як перші пам´ятки економічної думки, спроби узагальнення господарської практики, теоретичного усвідомлення економічних процесів та явищ.Відмінності становлення та розвитку окремих держав стародавнього світу спричинили відмінності в економічних поглядах мислителів різних країн. Проте економічна думка стародавнього світу мас цілісність якісних особливостей:виразниками економічної думки стародавнього світу були, як правило, великі мислителі (філософи, теологи), релігійні діячі, правителі рабовласницьких держав, урядові чиновники та ін.;економічна думка давнини невіддільна від інших форм суспільного мислення, політико-правової та релігійної ідеології стародавніх народів. Серед відомих першоджерел практично неможливо знайти суто економічні твори. Водночас глибокі економічні ідеї містяться у філософських трактатах про політику, мораль, право, ученнях про державне управління, тощо;досягнутий рівень систематизації економічних поглядів та ідей стародавніх мислителів не сприяв їх виокремленню у самостійну галузь знань, історичні пам´ятки давнини є конгломератом різноманітних уявлень про суспільство, економіку, спостережень і відомостей про господарське життя;економічній думці стародавнього світу притаманна ідеалізація рабовласницької держави, захист переважно натурального господарювання, ототожнення багатства з натуральною формою продукту, засудження (з позицій моралі, етики) великих торговельних та лихварських операцій як чинників дестабілізації існуючого суспільного устрою;економічна думка давнини масне стільки аналітичний, скільки нормативний характер, пов´язаний з регламентацією господарської діяльності в інтересах правлячих верств. У працях стародавніх мислителів містяться приписи стосовно того, якою має бути економіка з погляду справедливості, божественних настанов, інтересів правителя, а також практичні рекомендації та поради щодо організації та раціональних методів ведення господарства;економічні ідеї та обґрунтування економічних процесів та явищ у творах стародавніх мислителів базуються на категоріях моралі, етики, релігійних постулатах тощо.

Історія держав Стародавнього Сходу відображає початок цивілізації та становлення економіки як специфічної сфери людської діяльності. Відокремлення скотарства від землеробства, виділення ремесла із сільськогосподарського виробництва, розвиток обміну, виникнення торгівлі та грошей сприяли продукуванню надлишкового продукту, майновому розшаруванню населення. Охорона інтересів приватних власників, необхідність обслуговувань потужних іригаційних систем та захисту населення від зовнішньої небезпек викликали потребу у сильній централізованій владі, суворій дисципліні, регламентації господарського життя.Писемні джерела, які дають змогу аналізувати економічну думку Стародавнього Сходу, відображають специфіку азіатського способу виробництв (рис. 2.2):провідну роль власності держави в національній економіці;масштабні господарські функції держави;активну участь держави в економічних процесах, регламентації господарського життя;існування общинного землеволодіння при обмеженому використання праці рабів.Характерними рисами економічної думки Стародавнього Сходу є глибокий символізм, апріорність, невіддільність від універсального міфологічного розуміння світу, схильність до повчань. Писемні джерела відображають повсякденну господарську практику (переписи населення, земельні кадастри, документі господарської звітності тощо), а також спроби її первісного осмислення (настанови, повчання, нормативні акти). При цьому центральне місце відводиться проблемам, пов´язаним з обліком, організацією та управлінням державним господарством ("Артхашастра", "Гуаньцзи"), регламентацією майнових відносин, відносин найму та форм контролю за економічною діяльністю населення (закони Ешнунни, закони Хаммурапі, Хетські закони).Слід зазначити, що у країнах Стародавнього Сходу регламентувалось не тільки натуральне господарство, але і зачатки товарно-грошових відносин. Проблеми захисту населення від боргового рабства і лихварства знайшли яскраве відображення у Старому заповіті Біблії. Епоха стародавнього світу охоплює тривалий історичний період (VII—X тисячоліть), пов´язаний з переходом євразійських племен до осілості та землеробства, розвитком поділу праці, виокремленням ремесла, будівництвом кам´яних та дерев´яних споруд, використанням колеса та плавкою металів. Важливу роль у розвитку господарського життя стародавніх народів Сходу відігравало природне середовище та кліматичні умови. Виробництво мало переважно натуральний характер, провідною галуззю було сільське господарство, землеробство.У цей період панівною була традиційна економічна система, заснована на багатоукладності, натурально-общинних формах господарювання, широкому застосуванні ручної праці, освячених століттями традиціях та звичаях, релігійних і культових цінностях, кастовому поділі населення. Станова структура держав з осілим населенням включала родову знать, воїнів, служителів культу, землеробів, ремісників, купців та рабів.В епоху стародавнього світу відбувалось формування основних соціальних інститутів суспільства, власності (приватної та колективної), сім´ї (патріархальної), релігії (переважно політеїстичної), держави тощо. Ускладнення господарської практики та майнових зв´язків сприяло поступовому переходу від заснованого на родових традиціях звичаєвого права до системи державного законодавства.Важливим фактором розвитку людського мислення у цей період став винахід писемності. Ідеографічне письмо з´явилось у древніх єгиптян і шумерів у другій половині IV тисячоліття до н.е., у стародавніх індійців — з III тисячоліття до н.е., у стародавніх китайців — з II тисячоліття до н.е. Виникнення буквеного письма у фінікійців сприяло формуванню у І тисячолітті н.е. грецької та латинської писемності.У стародавньому світі звичай набуває недоторканного характеру... В результаті вплив економічних факторів виявляється прихованим під поверхнею, де вони діють повільно, але напевне. Наслідки їх дій виявляються не через роки, а через покоління... У такій цивілізації найздібніші люди з презирством ставились до роботи, там не було сміливих, вільних підприємливих робітників і готових піти на ризик капіталістів; виробнича діяльність... регулювалася звичаєм і навіть для захисту цієї діяльності від свавілля тиранії звертались до звичаю. У Нововавилонському царстві була створена проста й універсальна форма зобов´язань для оформлення товарно-грошових зв´язків, існували "ділові будинки", які виконували функції перших банків (Дім Егіді Дім Іддін-Мардука, Дім Мурашу та ін.). Саме з історією економічної думки Стародавнього Сходу пов´язане започаткування конкретних економічних наук — статистики, обліку та аналізу господарської діяльності, управління тощо. Економічна думка Стародавнього Сходу справила значний вплив на розвиток європейської цивілізації і стала суттєвим внеском до скарбниці світового економічного знання.
Економіка античності: загальна характеристика епохи
Античність — особливий період в історії народів Середземномор'я. Він починається приблизно у VIII ст. до н. е. з формуванням грецьких міст-держав Спарти, Афін, Фів, з піднесенням Карфагена, заснуванням Рима, із проведенням перших олімпіад, а закінчується в V ст. н. е. падінням Західної Римської імперії.
Для античності характерне поєднання, співіснування різних політичних і економічних моделей та укладів. За ці 1300 років багаторазово в різних частинах басейну Середземномор'я було випробувано демократію і деспотію, правління кращих — аристократія і багатих — олігархія, щоб поєднати республіканські та монархічні елементи правління, принципат, військові й адміністративно-бюрократичні системи правління.
Економіка ще мала переважно натуральний характер. Основна маса населення, як і раніше, була зайнята в сільському господарстві, причому в основному в землеробстві. Вироблення тканин і одягу з них — основне заняття жінок і дівчат античності. Однак у цю епоху високого розвитку досягли ремесла, особливо гончарне, ковальське, будівельне. Значних масштабів набирає дорожнє будівництво, кораблебудування; зводять багатоповерхові будинки, прокладають водопроводи, каналізації.
Оскільки не тільки відносно невеликі поліси, а й великі регіони (Греція, Італія) не можуть забезпечити себе всім необхідним, насамперед зерном, а також шовком, спеціями та ін., розвивається і досягає надзвичайно високого рівня торгівля.
Створюються ринки: зерна, худоби, вина, олії, будівельних і оздоблювальних матеріалів, зброї, рабів. Розвиваються товарно-грошові відносини. Створюється єдина, конвертована система мір і ваги. Проводяться широкомасштабні кредитні операції.
Соціальна структура античної епохи дуже складна.
На вершині соціальної піраміди — аристократія, патриції — великі земельні власники і рабовласники. Їхня частка в населенні (разом із членами родин) коливається від 1,5 до 0,5 %, поступово зменшуючись.
Основну масу населення становить демос, плебеї — вільні хлібороби, власники невеликих наділів землі, а іноді й рабів. Це середній прошарок античності — гарант міцності й стабільності всієї системи. Його частка становить 50—80 % усього населення, зменшуючись у періоди криз і зростаючи внаслідок реформ. Зниження частки вільних, повноправних хліборобів до рівня нижче 50, а потім і нижче 33 % знаменує собою настання загальної кризи античної соціально-політичної системи.
Основний соціальний конфлікт античності розгортається саме між великими та дрібними землевласниками, їхніми інтересами щодо розподілу землі та інших ресурсів.
На найнижчому щаблі соціальних сходів стоять раби. Спочатку частка їх відносно невелика — не більш як 10 % загальної чисельності населення. Поступово вона зростає і сягає 25—30 %, а в окремих регіонах (наприклад, в Італії) навіть 50 %. У пізній античний період частка рабів знову зменшується, оскільки значну частину їх, зайнятих у сільському господарстві, переводять на орендні відносини, і раби перетворюються в залежних, неповноправних хліборобів — колонів.
Незважаючи на те, що частка рабів, як правило, була істотно меншою від частки вільних землевласників, деякі вчені, наприклад К. Маркс, вважали, що основною суперечністю античності є саме відносини між рабами і рабовласниками і навіть називають античний спосіб виробництва рабовласницьким.
Проміжне становище посідають ремісники. Заняття ремеслом в античну епоху не вважалося особливо почесним. Найчастіше майстерні тримали раби чи вільновідпущеники, а також "іноземці", що не мали прав. Частка ремісників, спочатку дуже невелика (3—5 %), поступово зростає і сягає 10—12 і навіть 15 %.
У двоїстому становищі були й торгівці. Торгівля вважалася заняттям ганебним, і нею займалися переважно іноземці. Проте оскільки заняття це дуже вигідне, знатні люди брали участь у торгівлі, а також у лихварстві через підставних осіб. Частка торгівців, спочатку незначна (1,5—2 % населення), поступово збільшується і становить 7—9 %.
У період пізньої античності формуються ще дві значні соціальні групи: люмпени — позбавлені самостійних джерел існування громадяни, що живуть за рахунок держави та приватних осіб, яким вони надають політичну й силову підтримку, і чиновницько-бюрократичний апарат управління, сформований переважно з вільновідпущеників та збіднілих представників аристократії. Чисельність кожної групи становить 3—4 % населення Римської імперії епохи розквіту й занепаду.
В античний період досягнуто високих показників розвитку виробництва й споживання матеріальних благ. Рівень споживання навіть у рабів був істотно вищий, ніж через тисячу років у селян середньовіччя.
Однак середня тривалість життя залишалася невисокою (30—35 років), оскільки високими були дитяча і материнська смертність, смертність молодих людей під час воєн, що практично не припинялися, епідеміологічна смертність, особливо від чуми та шлунково-кишкових, простудних захворювань.
Проте загальна чисельність населення Середземномор'я за античний період зросла приблизно в три рази — з 20—25 до 70—75 млн осіб.
Багато вчених вважають, що джерела сучасної Західної цивілізації слід шукати саме в античності.
Еко мічний розвиток Стародавньої Греції
Палацове господарство. У південній частині Балканського півострова і на прилеглих островах на рубежі III—II тис. до н. е. виникла давньогрецька цивілізація. Її ранньому економічному розвитку сприяло вигідне географічне положення (торгові шляхи з'єднували цей район із Малою Азією, Сирією, Північною Африкою), удосконалення продуктивних сил (освоєння виробництва міді, потім бронзи), сусідство стародавніх цивілізацій Переднього Сходу. Основою сільського господарства стало землеробство нового полікультурного типу — так звана середземноморська тріада, зорієнтована на одночасне вирощування трьох злакових культур, в основному ячменю, а також винограду і маслин. Значні зрушення спостерігалися в ремісничій діяльності — близько 2200 р. до н. е. став відомий гончарний круг, розвивався обмін.
В економічній історії Стародавньої Греції можна виділити чотири періоди економічного розвитку: крито-мікенський (XXX—XII ст. до н. е.), гомерівський (XI—IX), архаїчний (VIII—VI), класичний (V—IV ст. до н. е.)
У перший період розвитку основою господарського життя було палацове господарство, близьке до аналогічних структур країн Сходу. Палаци виникали на рубежі III—II тис. до н. е., одночасно в різних районах о. Крит. Землі були палацові, приватні й общинні. Населення, яке займалося землеробством, обкладали натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Усі надходження худоби, олії, зерна, вина фіксували на глиняних табличках і здавали в палацові комори, де накопичувалися величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фондом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечували ремісників, які працювали на державу. Надлишки йшли на продаж. Кікладські мореплавці підтримували зв'язки із землями в басейнах Егейського й Адріатичного морів, досягали берегів Іспанії, Дунаю.
Палац був водночас адміністративним і релігійним центром, головною житницею, майстернею і торговим чинником. У більш розвинутих суспільствах приблизно таку саму роль відігравали міста.
Держава на о. Крит найвищого розвитку досягла в XVI — першій половині XV ст. до н. е. У цей період збудовано величні критські палаци, створено шедеври художнього мистецтва і ремесел, по всьому острову прокладено дороги, введено єдину систему мір. Висока результативність землеробської праці, наявність надлишкового продукту призвели до майнового розшарування, до збагачення знаті. У середині XV ст. сильний землетрус зруйнував критську цивілізацію, і лідерство цих грецьких племен перейшло до ахейців.
Найвищого розквіту ахейське суспільство досягло в XV—XIII ст. до н. е. Провідну роль відігравали Мікени. Ранньокласові держави сформувалися і в інших центрах — у Фівах, Іолці, Афінах, Тіринфі, Пілосі. Їхній економічний прогрес полягав у подальшому розвитку сільського господарства і ремесел. Земля поділялася на державну (землі палацу) й общинну (окремих територіальних общин). Державна земля розподілялася на правах умовного держання. Знать могла здавати її в оренду невеликими ділянками. Головна частина землі територіальної общини також ділилася на наділи з приблизно однаковою прибутковістю. Землі були і в руках окремих держателів — тілестів.
Палаци залишалися основними центрами, до яких входили також великі ремісничі майстерні з переробки сільгосппродукції. Існували ткацькі, швейні, металургійні та інші майстерні. Характерною рисою була державна монополія та контроль за всіма видами сировини, передусім за металом.
Основну масу населення становили вільні селяни й ремісники (у написах у Пілоському палаці згадуються каменярі, гончари, зброярі і навіть цирульники та лікарі). Панівний прошарок становив розвинутий бюрократичний апарат. У джерелах значне місце відведено відомостям про рабів, в основному про жінок. Їх було небагато, і всі вони належали палацу. Згадуються також так звані божі раби і рабині, які орендували землю у приватних осіб або в общини, тобто в повному розумінні слова рабами вони не були, хоч і не були повноправними членами суспільства. Стати власником землі раб не міг.
За загадкових, до кінця ще не з'ясованих обставин (деякі дослідники стверджують про дорійське завоювання), приблизно наприкінці XII ст. до н. е. крито-мікенська палацова цивілізація зійшла з історичної арени. Повторно класове суспільство й держава відродилися майже через три століття, але вже в іншій формі.
Другий період економічного розвитку Стародавньої Греції (XI—IX ст. до н. е.) — гомерівський — характеризувався відсталим натуральним господарством. Худоба вважалася мірилом багатства, інших грошей гомерівське суспільство не знало. Для нього характерна неймовірна бідність матеріальної культури.
Зміни, яких суспільство зазнало в цей період, такі: по-перше, у X—IX ст. до н. е. в грецьку економіку широко впроваджували залізо, що використовувалося для виготовлення всіх знарядь праці, якими рубали, кололи, різали; по-друге, на перший план висувалося автономне господарство малої патріархальної сім'ї. Право розпорядження землею поширювалось на спадкоємців, унаслідок чого відбувалося дроблення при передачі в спадщину і, можливо, відчуження.
Спостерігалося майнове розшарування, однак, на відміну від мікенської палацової еліти, характерною ознакою життя навіть найвищих прошарків суспільства була простота. Рабство не набуло значного поширення. В аристократичних господарствах використовували працю найманих поденників — фетів.
Центрами політичного й економічного життя ставали поселення, так звані поліси. З містом їх зближували компактна забудова, наявність укріплення. Проте основна маса населення — не ремісники й торгівці, а селяни — землероби і скотарі. Можна говорити про економічну ізоляцію Греції в XI—IX ст. до н. е.: общини вели майже відокремлене існування. Ремеслами й торгівлею греки майже не займалися, потрібні їм чужоземні речі здобували силою.
Можна стверджувати, що до кінця гомерівського періоду Греція являла собою світ великих полісів-общин, які об'єднували селян-землеробів. Вони не мали зовнішніх зв'язків, верхівка суспільства різко не вирізнялася.
Створення нової економічної системи. Наступний період (VIII—VI ст. до н. е. — архаїчний) характерний значними змінами в господарському житті, що привели до створення нової економічної системи. Греція обігнала у своєму розвитку всі сусідні країни. Удосконалення сільськогосподарського виробництва йшло шляхом його інтенсифікації: селяни перейшли до вирощування більш прибуткових культур — винограду і маслин. Головними осередками сільського господарства було дрібне селянське господарство та значно більший фільварок родової знаті, яку обслуговували збіднілі родичі. Землі здавали в оренду, за що аристократи забирали 1/2 урожаю. Набули значного розвитку також ремесла, що зосереджувались у містах, повністю сформувалися їх галузі: металургія, металообробка, кораблебудування. Гончарне виробництво набуло масового серійного характеру.
Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної та Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін. В епоху Великої колонізації за гроші слугували металеві зливки, бруски, і тільки на рубежі VII—VI ст. до н. е. починають карбувати монети. У VI ст. до н. е. в Греції функціонували дві грошові системи — егінська і евбейська (від назви островів Егіна та Евбея). Основою кожної системи був талант — вагова одиниця, яка на Евбеї становила 26,2 кг, а на Егіні — 37 кг. Із одного таланта карбували 6 тис. драхм — срібних монет. У класичну епоху виділилися гроші таких економічних центрів, як Афіни і Коринф. Срібні стратери Коринфа вагою 8,7 г були більш популярними в Західній Греції, Південній Італії й на Сицилії. Афінські тетрадрахми вагою 17,5 г і драхми вагою 4,4 г — у містах на берегах Егейського моря. У IV ст. до н. е. з'явились мідні розмінні гроші: обол, халк і лепта. 1 срібна драхма дорівнювала 6 мідним оболам, 1 обол — 8 халкам, 1 халк — 2 лептам. В еллінську епоху почали карбувати золоті монети. Угоди купівлі-продажу поширювалися на всі види матеріальних цінностей. Зародилося лихварство, а разом з ним і боргове рабство. Рабів поставляли також із колоній. Однак економічна роль рабів була незначною, основну масу ремісників становили вільні люди.
Саме в цей період (VIII—VI ст. до н. е.) відбувалася Велика грецька колонізація, її причинами були: по-перше, нестача землі внаслідок зростання населення і зосередження землі в руках знаті; по-друге, необхідність нових джерел сировини, пошук ринків збуту для продукції сільського господарства та ремесел, потреба в металах, яких не було в самій Греції, намагання греків поставити під контроль торгові шляхи; по-третє, політична боротьба, що змушувала тих, хто зазнав поразки, до пошуку удачі в колоніях.
Дослідники історії Стародавньої Греції виділяють три основні напрями колонізації. Перший — західний, найбільш могутній. Сицилія й Італія були так густо заселені колоністами, що їх стали називати Великою Грецією. Другий — північно-східний — на побережжі Чорного моря. Третій — південний і південно-східний — найбільш слабкий, оскільки тут греки натрапили на могутній опір фінікійських купців. Усього було створено кілька сотень колоній, населення яких налічувало 1,5—2 млн осіб.
Завдяки колонізації пригасли соціальні конфлікти. Вона сприяла розвитку ремесел, торгівлі, поширила досягнення еллінської культури, відкрила простір здібностям людини, звільняючи особистість з-під контролю роду.
Формування полісів. В архаїчний період формувалися античні поліси — міста-держави. В основі поліса лежить антична форма власності, що являла собою єдність державної та приватної форм власності. Поліс як колектив громадян володів правом верховної власності на землю, і тільки його громадяни могли бути власниками землі. Головним економічним принципом поліса була ідея автаркії (самозабезпечення), що виступала економічною основою свободи. Утвердилась і полісна система цінностей: ідея переваг землеробської праці над усіма іншими, засудження прагнення до прибутку тощо.
В історії розвитку Стародавньої Греції виокремились два види полісів:
1) аграрний, з абсолютним переважанням сільського господарства, слабким розвитком торгівлі і ремесел, товарно-грошових відносин, з великою часткою праці залежних робітників, як правило, з олігархічним ладом (Спарта, міста Фессалії, Беотії);
2) торгово-ремісничий, з великою часткою ремесел і торгівлі, товарно-грошових відносин, запровадження рабської праці у виробництво, з демократичним ладом (Афіни, Коринф, Мілет, Сиракузи та ін.). Спочатку полісний устрій виник у південній частині Греції на півострові Пелопоннес (Спарта), пізніше в Аттиці (Афіни).
Виключне право володіти земельною ділянкою мали жителі поліса. У Спарті, наприклад, усі найбільш родючі землі було розподілено відповідно до числа повноправних громадян на 9000 наділів. Головним власником землі залишався поліс, а його громадяни отримували наділи в тимчасове користування. Наділи не можна було дарувати, дробити, заповідати, після смерті власника вони поверталися до держави. Для Спарти характерні прагнення до повної рівності, зневага до багатства, сувора система виховання, заборона громадянам займатися господарством, ремеслами та торгівлею, користуватися золотом і сріблом, обмеження контактів із зовнішнім світом. Усе це зафіксовано в законах Лікурга (IX ст. до н. е.). Жителі Спарти колективно експлуатували уярмлене населення — ілотів. На кожний наділ землі припадало кілька сімей ілотів, які були зобов'язані раз на рік платити натуральний оброк, приблизно 1/6—1/7 урожаю.
Більш розвинутими економічно були Афіни. Закони Драконта (621 р. до н. е.) оформили право приватної власності. Основним виробничим осередком стала велика земельна ділянка (3—5 га), власником якої був громадянин полісу. Землю обробляли члени сім'ї цього громадянина. Їм допомагали 1—2 раби. У більших полісах використовували працю 15—25 рабів. Господарства мали, як правило, багатогалузевий характер. Проводилися реформи, зокрема відомі реформи Солона. Найбільш важлива з них (594 р. до н. е.), так звана сейсахтейя (страхування тягара), полягала в тому, що усі борги, взяті під заставу землі, було прощено, селянам відновили статус власників, заборонялося перетворювати афінян на рабів за борги, обмежували позичковий процент. Дозволяли вивіз маслинової олії з метою наживи, а вивіз зерна заборонявся. Заохочували ремісничу діяльність. Вводився земельний максимум для обмеження концентрації земельної власності.
Велике значення мали реформи і для підриву політичного панування знаті: усіх афінських громадян було поділено на чотири категорії за величиною земельною прибутку. Тепер розмір приватної власності визначав значимість людини. А законодавство Клісфена (509 р. до н. е.) завершило ліквідацію родового ладу — всі громадяни, незалежно від майнового становища, наділялися однаковими правами.
З викладеного випливає, що в архаїчний період (VIII—VI ст. до н. е.) відбувся розклад родового ладу і встановились нові форми соціально-економічної організації, хоча цей процес у різних частинах Еллади проходив по-різному.
Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—IV ст. до н. е.) стало панування полісів і поширення в торгово-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність на зразок ілотії.
Розвиток класичного рабства. У більшості праць сучасних дослідників Стародавньої Греції і Риму епоху середини І тис. до н. е. — середини І тис. н. е. (аж до падіння Римської імперії) названо часом існування рабовласницького способу виробництва. Цей спосіб виробництва не був панівним у сучасному світі, він поширився лише в Стародавній Греції і Стародавньому Римі, проте саме він визначав характер епохи. Уже згадувалося про існування рабства в різних народів, але воно було патріархальним. Очевидно, воно стало універсальною сходинкою становлення класового суспільства. У класичному рабстві раб був позбавлений не лише власності на засоби виробництва, а й сам перетворювався у "знаряддя, що розмовляє", яке повністю належало його хазяїну. Право власності рабовласника на раба нічим не обмежувалось. Завданням класичного рабства було створення додаткового продукту.
Джерела постачання рабів такі:
1) продаж військовополонених і приватних осіб, захоплених під час військових дій;
2) боргове рабство для осіб, які не мали громадянства;
3) внутрішнє відтворення рабів;
4) піратство;
5) самопродаж, продаж у рабство своїх дітей, злодіїв та інших злочинців.
Рабська праця у цей період проникала в усі сфери життя та виробництва. За приблизними підрахунками загальне число рабів в Афінах становило 30—35 % населення. Основний контингент рабів складали люди негрецького походження. Центрами рабства, крім Афін, були Хіос, Лесбос, Коринф, Егіна.
Результативність рабської праці в цей період була досить високою. У середньому раб, працюючи ремісником, приносив у день дохід, на який можна було прогодувати сім'ю із 3—4 осіб. Рабів відпускали на оброк, здавали в оренду; раб міг накопичити певну суму і викупитися на волю. У сільському господарстві рабську працю також застосовували, проте у великих рабовласницьких господарствах це було винятком. Широко рабську працю використовували в ремеслах, у великих майстернях. Практично суто рабською була праця на шахтах і в майстернях із переробки руди, наприклад у Лавріонських рудниках із добування срібла. Приватні особи використовували працю 300—1000 рабів.
Підвищення товарності сільського господарства, його регіональна спеціалізація стали новим явищем у V ст., хоча натуральна основа господарства залишилася незмінною. Предметами найбільш вигідного експорту були маслини, олія та вино.
Зростання кількості рабів, збільшення виробленої продукції, поділ праці, тісний зв'язок із ринком були характерні для розвитку ремесел. Успішно розвивалися металургія, металообробка, кораблебудування, керамічне і гончарне виробництво. Греки виготовляли різноманітні вироби високої якості — одних лише видів столового посуду налічувалося більше двадцяти. Вони освоїли обробіток каменю, особливо мармуру, будівництво великих споруд. Основним осередком ремісничого виробництва були ергастерії — різні за величиною майстерні, в яких широко застосовували рабську працю. Так, знаменитий афінський оратор Демосфен мав дві майстерні з 20 і 32 рабами. Однак великих майстерень було мало, переважно працювали малі й середні виробництва.
Торгівля. Зростання населення, нестача зерна, сировини і надлишок продукції стали каталізатором торгової справи. У товарному обігу перебували також предмети повсякденного попиту, а не тільки предмети розкоші, як це було на Стародавньому Сході. Більш розвинутою була зовнішня торгівля, особливо морська. Удосконалювався механізм розрахунку, почали зароджуватися банківські операції. Їх здійснювали міняйли (трапезити). Поступово (в основному з кінця V ст. до н. е.) міняльні лавки починають виконувати функції, характерні для банків: збереження грошей, переказ сум з рахунків одних клієнтів на рахунки інших, надання грошових позик. Позики надавали під заставу землі, міських будівель, і процент становив до 15, а за морськими кредитами (під більш ненадійну заставу кораблів і товарів) міг перевищувати 30. Для зручності у проведенні торговельних операцій купці, особливо пов'язані з заморською торгівлею, створювали об'єднання — фіаси, завданням яких були взаємовиручка позиками, страхування, обмін інформацією, контроль за цінами.
В умовах економічного піднесення, викликаного відбудовою господарства після Пелопоннеської війни (431—404 pp. до н. е.), в якій Афіни зазнали поразки, розпочалася криза давньогрецького класичного поліса. Як община громадян-землевласників, він став гальмом у розвитку товарно-грошових відносин. Полісні принципи заважали значній частині жителів Афін — метекам, які займалися ремеслами та торгівлею. Не маючи прав громадянства, вони не могли отримати землю. Проте не земля, а гроші стають практичною формою багатства: у IV ст. до н. е. різко збільшилося число угод із купівлі-продажу землі. Наслідком стала концентрація земельної власності в одних руках. Підривався принцип полісного життя — єдність розуміння громадянина та земельного власника: можна було бути громадянином і не мати землі, і навпаки. Характер власності змінився, антична форма її все більш витіснялася приватною власністю, полісна мораль поступалася місцем індивідуалізму. Крім того, почала скорочуватися чисельність громадян полісів, зростало число рабів, траплялися випадки, коли рабами були греки. Навіть у землеробстві все частіше стали застосовувати працю вільновідпущеників. Посилилася соціальна диференціація, що підривало підвалини поліса. Автаркія й автономія заважали розширенню економічних зв'язків.
На еллінському етапі розвитку давньогрецької цивілізації (кінець IV—І ст. до н. е.) поліс не зник з історичної арени, а отримав новий імпульс для існування в межах великої держави, яка забезпечувала йому автономію і безпеку. У період існування еллініської монархії відбувається синтез грецьких (еллінських) і східних елементів в усіх сферах життя — економічній, соціально-політичній, культурній та ін. Досвід греків і східних народів сприяв удосконаленню агротехнічних прийомів обробітку нових сільськогосподарських культур, а також розвитку техніки та подальшої спеціалізації ремесел. Усе це зумовило зростання товарності і збільшення торгового обігу.
Значного розвитку набули наука та техніка: знаменитий Архімед відкрив гідравлічний закон, закон важеля, винайшов болт, гвинтову водочерпальну машину і багато іншого. Виникають нові міста (Александрія, Пергам, Антіохія, Селевкія), які стають адміністративними одиницями. Наприкінці І ст. до н. е. еллінську державу підкорив Рим. Уже в новій формі — римського муніципію — поліс став однією з основних соціально-економічних і політичних одиниць Римської імперії, що сприяло економічному і культурному прогресу багатьох народів Середньоземномор'я.но