Розділ ІV
ЕВОЛЮЦІЯ КЛАСИЧНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ.ЗАВЕРШЕННЯ КЛАСИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ
Класична школа політичної економії, започаткована Адамом Смітом і Давидом Рікардо, справила великий вплив на дальший розвиток економічної науки та формування економічної політики. Універсальність та космополітичність теорії забезпечувала можливість її використання в будь-якій країні, але особливості економічного розвитку кожної з них сприяли тому, що класичні ідеї адаптувались різними авторами для вирішення теоретичних та практичних проблем соціального розвитку власних країн. Класичні доктрини знайшли відображення у працях багатьох авторів, зокрема економістів нової хвилі — Сея, Мальтуса, Сеніора, Бастіа, Мілля та інших, що висвітлювали важливі проблеми розвитку суспільства.
Цих авторів відносять до представників класичної школи тому, що в центрі їхньої уваги все ще залишаються проблеми економічного розвитку, зросту масштабів виробництва. Як і основоположники класичної школи, вони вважали, що капіталізм, побудований на приватній власності й зіткненні інтересів економічних суб’єктів — власників факторів виробництва, є прогресивним ладом; що головними умовами зростання багатства суспільства є вільна конкуренція та раціональний розподіл вартості; що в основі ринкового саморегулювання лежить «вартість»: саме вона, її величина та рівень її відшкодування визначають дальшу долю виробництва товарів, рівень доходів власників та безпосереднього виробника; що розподіл раціональний, коли частка вартості, отримана у вигляді доходів, відповідає витратам праці; що тільки ринок визначає, скільки і чого необхідно виробляти, і держава не повинна втручатися в ринкові відносини, бо це призведе до руйнування ринкових механізмів саморегулювання.
Більшість ідей, сформульованих цими авторами, були своєрідним розвитком класичної доктрини. Адже теорія Сміта і Рікардо — це теорія ринкової економіки і якісної характеристики її основ: вартості, ціни, доходів та їхніх джерел, це доведення визначальної ролі матеріальної сфери виробництва, об’єктивної суті економічних законів, необхідності свободи підприємництва, вільної конкуренції.
Проте економісти нової хвилі привнесли й нові ідеї в класичну теорію. Ці ідеї, поєднані єдиною методологією, стали основою більш грунтовного й різнобічного аналізу капіталістичного виробництва. Завдяки їм класична політекономія перестає бути однорідною, перестає однозначно трактувати проблеми розвитку.
Саме новій хвилі в класичній теорії належить першість у загостренні уваги до проблем обміну й розподілу, до їхньої ролі у збагаченні суспільства. Представники цієї хвилі визнають, що виробництво визначає рівень доходів і їх розподіл, але наголошують, що розвиток виробництва, у свою чергу, залежить від доходів (платоспроможності) споживача, тому раціональний розподіл вартості є важливою умовою розвитку.
Матеріальна сфера виробництва більше не розглядається як єдина, де створюється багатство: в поле зору потрапляє нематеріальна сфера, де результати праці не мають товарного вираження (послуги, мистецтво, наука тощо), хоч зайняті там люди отримують доходи.
Ряд авторів визнає, що праця в нематеріальній сфері також створює вартість, яка підлягає розподілу, тобто вони вже не ототожнюють вартість як сукупність матеріальних цінностей — товарів, з вартістю як затратами праці.
Тому виникає нове, розширене трактування «вартості» як абстрактної категорії, що матеріалізується в ціні і проявляється у процесі обміну лише як тенденція. Визнаючи, що ціна залежить від зіткнення суб’єктивних оцінок виробника і споживача, представники нової хвилі звертають увагу на те, що вартість є тільки основою, яка визначає напрями розвитку економіки і створює економічну рівновагу. Ціна і ціноутворення є реальним явищем, що забезпечує раціональний розподіл.
У зв’язку з цим виникає необхідність з’ясувати, як саме відбувається розподіл суспільної вартості. Якщо Сміт та Рікардо обмежувались тезою про те, що вартість розподіляється відповідно до витрат праці, і тому постійно натрапляли на труднощі, пояснюючи природу таких видів доходу, як прибуток, рента і процент, то в економістів нової хвилі виникає ідея щодо розподілу за факторами виробництва.
Витрати живої праці не розглядаються більше як єдиний фактор багатства, а тому і зростання обсягів виробництва так прямо, як у Сміта, не зв’язується зі зростанням населення. Водночас досліджується нова суттєва проблема — рівень зайнятості й чинники, що його обумовлюють.
Пояснюючи роль суб’єктивного фактора в розвитку суспільного виробництва, економісти нової хвилі зосереджуються на проблемі зіткнення економічних інтересів, конкретизуючи її як протистояння виробника і споживача. Конкуренцію суб’єктів господарювання трактують як умову вільного функціонування й розвитку ринкової економіки, а відносини «виробник—споживач» — як суть, основу її самоврівноважування.
Таким чином, розвиваючи положення класичної школи, економісти нової хвилі прийшли до розуміння того, що неабияку роль у процесі виробництва та обміну відіграє суб’єктивний фактор і властивість товарів задовольняти потреби, що за надзвичайної важливості суто абстрактних проблем політична економія ними не вичерпується, і економічна поведінка суб’єктів ринку зобов’язує до мікроекономічного аналізу. Такі питання, як нагромадження та інвестиції, кризи та економічна роль держави, знайшли своє місце в наукових дослідженнях.
Нові теорії породжували бурхливу критику як суто теоретичних положень, так і практичних, прикладних їх аспектів з боку орто-доксальних прихильників абстрактного, вартісного аналізу еконо-мічних явищ, оскільки не зовсім вписувались у рамки класичних уявлень. Але саме в межах цих теорій було закладено основи сис-темного, багатофакторного методу дослідження, який згодом став джерелом розвитку нового, неокласичного напрямку в політичній економії.
1. Політична економія в Англії
Англійська політична економія початку ХІХ ст. характеризувалась відносною сталістю поглядів, використанням абстрактних методів досліджень. Однак саме тоді завершується промисловий переворот і ряд нових проблем, що стають його наслідком, потребують теоретичного пояснення.
Водночас полеміка з основних теоретичних питань політичної економії, що постійно велася між представниками класичної школи, мала своїм наслідком посилення уваги до економічних досліджень. Навколо Рікардо групувались найкваліфікованіші тогочасні економісти, що визнавали існування рікардіанської системи, але одні коментували її, деталізували та намагались уточнити окремі положення, а інші піддавали критиці окремі її сторони.
З Рікардо полемізували видатні вчені, серед них — англійці Томас Мальтус і Нассау Сеніор. Вони не намагались спростувати класичне вчення, а зробили спробу з інших вихідних позицій довести життєздатність та висвітлити механізми саморегулювання економічної системи капіталізму.
Найортодоксальнішими послідовниками Рікардо були Джеймс Мілль та Джон Мак-Куллох, які не лише сприйняли його ідеї, а й застосовували їх для аналізу економічних процесів капіталістичного суспільства.
Мало того, без Джеймса Мілля був би неможливим вихід у світ основної книжки Рікардо «Основи політичної економії». Джон С. Мілль писав згодом, що книжку Рікардо «ніколи б не було видано або написано без прохань та міцної підтримки мого батька»1. Видавцем та редактором збірки праць Рікардо (1852) був Мак-Куллох. Саме завдяки тому, що вони так успішно пропагували його систему, економічна думка ще довго не сприймала інших методів аналізу.
Джеймс Мілль (1773—1836) отримав теологічну освіту в Единбурзькому університеті. 1802 р. переїздить у Лондон, де знайомиться з Рікардо, Мальтусом, Мак-Куллохом та іншими видатними економістами і філософами. Він приділяв багато уваги самоосвіті і досяг значних успіхів у галузі філософії, економіки, соціології. Як філософ-позитивіст уважав, що наука має бути утилітарною (корисною), відштовхуватись від потреб дійсності, базуватись на фактах. Він поділяє погляди Юма та Бентама, котрі в центрі економічного розвитку ставили інтереси окремої особи (індивідуалізм) і вважали, що економічні закони торують собі шлях через зіткнення інтересів. Мілль — один із лідерів радикалізму, що позначилося на його теорії. З його ім’ям зв’язано багато культурних та наукових починань того часу.
Найбільш відомі фундаментальні праці Джеймса Мілля, в яких знайшли відображення його економічні погляди, — «Історія Британської Індії» (1817), після виходу якої в світ Мілль отримав призначення в Ост-Індську компанію, та задумана як навчальний посібник книжка «Елементи політичної економії» (1821). Якщо в першій міститься глибокий конкретно-економічний аналіз основ капіталістичного господарювання, то друга популяризує вчення Рікардо.
Мілль суворо дотримувався доктрини Рікардо, навіть, коментуючи її, намагався «обійти» слабкі місця. Однак певні доповнення до теорії Рікардо він усе-таки вніс.
Теорія вартості. Повністю погоджуючись з тезою Рікардо про трудове походження вартості, Мілль намагається роз’яснити це положення. Він, як і Рікардо, не бачить різниці між вартістю та ціною виробництва, а тому опиняється перед складною проблемою — визначення місця основного капіталу (речові фактори виробництва) як чинника вартості товару. Зазначаючи, що праця та капітал є різнорідними учасниками виробничого процесу, оскільки капітал — це колишня нагромаджена (уречевлена в засобах виробництва) праця, Мілль робить висновок, що, як будь-яка праця, капітал також є джерелом вартості, створює вартість.
Мальтус, критикуючи Рікардо, писав, що трудове походження вартості можна поставити під сумнів уже тому, що за обміну праці на капітал більша кількість праці обмінюється на меншу, а це не відповідає вимогам закону вартості щодо еквівалентного обміну. Заперечуючи Мальтусу, Мілль пояснював, що насправді відбувається не обмін праці на капітал, а товару на товар. На думку Мілля, робітник та капіталіст спочатку виступають як співвласники майбутнього, іще не створеного товару. Одна його частина належить капіталістові, який вкладає у виробництво нагромаджену раніше працю у вигляді основного капіталу, а інша — робітнику, що авансує власну, живу працю. Саме цю живу працю робітник продає підприємцеві за заробітну плату, тобто за грошовий еквівалент, що буде відшкодований капіталістом після реалізації частини товару, створеного живою працею.
Мілль намагається вирішити проблему вартості тієї частини товару, що належить робітникові. Він указує на те, що заробітна плата не є еквівалентом цієї частини вартості, а під впливом співвідношення попиту та пропозиції лише наближається до неї.
Заробітна плата. Мілль є прихильником теорії фонду заробітної плати. Він уважав, що формується цей фонд за рахунок авансованої частки капіталу, яка призначена для придбання «праці», тому середня заробітна плата залежить лише від розмірів цієї частки та кількості зайнятих. Низький рівень заробітної плати зумовлюється швидким зростанням робочого населення та сталістю фонду. Збільшення фонду заробітної плати він зв’язує з дією об’єктивних чинників, що з них головними є зростання капіталу та прибутків, як основи розвитку виробництва, а не споживання.
Прибуток. У процесі розподілу другу частину вартості товару отримує капіталіст у вигляді доходу, що містить у собі прибуток — продукт функціонування капіталу. Розміри прибутку перебувають в оберненій залежності від розміру заробітної плати.
Прибуток та заробітна плата у Мілля протистоять одне одному як результати двох форм праці і виконують різні функції: прибуток використовується для відтворення уречевленої, а заробітна плата — живої праці.
Рента. Важливим доповненням доктрини Рікардо було положення Мілля про природу ренти. Висновки, які він зробив, виходячи з рікардіанської теорії ренти, радикальні за своєю суттю. Він уважав, що рента виступає антагоністом прибутку, оскільки формується за його рахунок.
Той факт, що рента виникає без будь-якої участі землевласника, глибоко вражав Мілля, бо виявлялося, що землевласник протистоїть іншим класам суспільства, оскільки бере участь у розподілі суспільного продукту, не маючи жодного відношення до його створення, тобто паразитуючи на суспільстві. Землевласника Мілль розглядав як пасивного учасника розподілу: він не впливає на розміри ренти, а має її, сказати б, автоматично, як наслідок ціноутворення, причому не несе відповідальності за ті суспільні негаразди, до яких вона призводить.
Мілль доводить, що клас землевласників не заінтересований у прогресивному розвиткові землеробства, оскільки зростання продуктивності праці, котре протистоїть закону-тенденції спадної родючості грунтів, спричиняє зниження цін на сільськогосподарську продукцію, а отже, зменшення ренти. Він виходить із тези Рікардо, що рента тим вища, чим більше перешкод існує на шляху до обробітку земель, і вказує, що землевласнику вигідно створювати ці перешкоди. Найголовнішою перешкодою Мілль уважає самого землевласника. З іншого боку, зазначає Мілль, кожний окремий землевласник заінтересований, щоб продуктивність праці саме на його ділянці була вищою, ніж на інших, оскільки надлишок продукту позитивно позначатиметься на розмірі ренти.
Для обмеження можливостей отримання дармового доходу землевласниками він пропонує встановити для них конфіскаційний рівень державних податків, що призвело б до скасування земельної власності, фактичної націоналізації землі.
Антагонізм між рентою та прибутком, на думку Мілля, є не лише породженням форми власності на землю, котра стає на заваді проникненню капіталістичних відносин у сільське господарство, а й наслідком протекціоністської політики держави, завдяки якій землевласник утримує таке винятково вигідне становище. Мілль уважає, що свобода торгівлі сприятиме припливу товарів із-за кордону, звільнятиме від необхідності обробітку гірших земель, знижуючи попит на землю, а отже, і ренту.
Теорія грошей. Цікавими є думки Мілля стосовно кількісної теорії грошей Рікардо. Він не включав монетарної теорії в економічний аналіз, тому не ставив питання про чинники вартості грошей, проте стверджував, що кількість грошей у обігу має важливе значення для стабільності економічного розвитку. Він указував на закономірні наслідки збільшення кількості грошей у обігу — зростання цін, падіння вартості паперових грошей, дестабілізація виробництва. Хоч ця проблема тоді ще не була дуже актуальною, Мілль передбачив і описав згубні для виробництва наслідки інфляції. Він поширив свої висновки й на сферу формування міжнародного рівня цін, зазначивши, що закони грошового обігу діють на всьому ринковому просторі однаково, а інфляція в одній країні може спровокувати інфляційні процеси в інших.
Слід також сказати, що він погоджувався із теорією народонаселення Мальтуса і віддавав належне його внеску в теорію ренти.
Джон Рамсей Мак-Куллох (1789—1836), філософ та економіст, відомий книговидавець і неперевершений редактор, ортодоксальний прихильник Рікардо, друг та найкращий популяризатор його праць. Він близько знав також Мальтуса і Мілля, поділяв їхні погляди на проблему народонаселення, ренту.
Перу Мак-Куллоха належить надзвичайно багато праць з філософії, соціології, політичної економії, але основною, що дає найточніше уявлення про суть розуміння ним системи Рікардо, є «Основи політичної економії» (1825). У ній він робить спробу викласти в доступному вигляді основи рікардіанського вчення і, за визначенням Сеніора, спрощує його до такої міри, що стає більшим рікардіанцем, ніж сам Рікардо.
Догматизм Мак-Куллоха був настільки абсолютним, що він не дозволяв собі взяти під сумнів хоча б один з висновків класика та все ж таки, під впливом Джеймса Мілля, він дещо уточнив теорію вартості в тій частині, що стосувалась визначення її субстанції. Якщо Мілль дотримувався думки, що у створенні вартості бере участь уречевлена праця, то Мак-Куллох доповнює це положення й відносить до чинників вартості всі сили (машини, природу, тварин), які, хоч і своєрідно, але «працюють». Як йому здається, це ніскільки не суперечить теорії Рікардо, а навпаки, доводить, що всі складові виробництва можна розглядати крізь призму праці. Таким чином, Мак-Куллох впритул підійшов до визначення вартості через фактори виробництва, хоч саме за це критикував Сея.
Прибуток він розглядає як породження уречевленої праці, землі та інших дармових сил. Тому Мак-Куллох уважає за неможливе включення прибутку (поряд із заробітною платою) у витрати виробництва. І це (фактично єдине) розходження з доктриною Рікардо, він гаряче обстоював у своїй з ним полеміці, не розуміючи, що підриває тим самим найголовніші засади трудової теорії вартості.
Цікаво, що особливо старанно захищав Мак-Куллох слабкі сторони рікардіанської доктрини. Він обстоював тезу про неможливість криз надвиробництва, теорію реалізації, кількісну теорію грошей, теорію ренти, що була більш слабкою, ніж у Мальтуса. Його докази були настільки переконливими, що навіть помилки Рікардо ще довго сприймались як відправна точка досліджень економічної дійсності.
Сучасна західна економічна література оцінює Джеймса Мілля та Джона Мак-Куллоха як економістів, що догматично сприйняли теорію Рікардо, обстоювали, абсолютизували й досить уміло популяризували її, відтак сприяючи її вульгаризації та однобічному розвиткові економічної думки.
Томас Роберт Мальтус (1766—1834) навчався у коледжі при Кембріджському університеті. Після закінчення був сільським священиком, а з 1793 р. і викладачем у згаданому коледжі. Там проявився його інтерес до філософії та політекономії. 1798 р. він анонімно публікує свій памфлет «Нарис про закон народонаселення у зв’язку з майбутнім удосконаленням суспільства», де викладає деякі свої погляди на закономірності і взаємозалежності економічного та демографічного процесів. Саме ця праця, що кілька разів перевидавалась, сприяла перетворенню Мальтуса на одіозну постать, об’єкт найжорстокішої критики.
Поза увагою багатьох істориків-економістів залишились досягнення Мальтуса в економічній теорії, його твори «Дослідження про наслідки хлібних законів» (1814), «Теоретичні основи політики обмеження ввезення іноземного хліба» (1815), «Дослідження про природу і зростання ренти» (1815), «Принципи політичної економії» (1820), «Поняття політичної економії» (1827), що в них він демонструє глибоке розуміння економічної теорії та практики.
Мальтус був прихильником класичної течії в політичній економії, другом Рікардо, поділяв його погляди, погляди Адама Сміта, водночас критично їх переосмислюючи. Він був одним із піонерів викладання політичної економії в Англії, з 1805 р. по 1834 р. завідував кафедрою сучасної історії та політичної економії коледжу Ост-Індської компанії.
Його працю «Нарис про закон народонаселення...» було присвячено критиці теорій Годвіна та Кондорсе, які обстоювали можливість побудови суспільства ідеальної рівності за умови державного втручання у сферу розподілу суспільних доходів. Мальтус уважав, що будь-яка спроба побудувати таке суспільство зазнає краху внаслідок збільшення населення понад можливу пропозицію продуктів споживання. Крім того, втручання держави зруйнує основи саморегулювання економічних та демографічних процесів.
Теорія народонаселення Мальтуса привертала увагу не стільки постановкою суто демографічних проблем, скільки тим, що вона спростовувала уявлення про можливість удосконалення суспільства з допомогою соціального законодавства та державного регулюючого впливу. Вона створила передумови для розробки цілої низки економічних та соціальних доктрин.
У повторних виданнях «Нарису про закон народонаселення» та інших працях питання впливу демографічних зрушень на стабільність суспільного розвитку Мальтус зв’язав із проблемами взаємозалежності економічних та природних факторів. Якщо А. Сміт у своєму дослідженні абстрагувався від зовнішніх, позаекономічних чинників, то Мальтус визнав, що останні значною мірою обумовлюють суспільне відтворення, впливають на економічну рівновагу. До таких чинників Мальтус відносив і народонаселення, розглядаючи його, як один із природних ресурсів—факторів розвитку.
Виходячи з кількісних характеристик, Мальтус намагається показати, як процес відтворення населення впливає на економічні процеси в суспільстві. На його думку, суспільство перебуває в стані рівноваги, коли кількість споживацьких благ відповідає кількості населення. За відхилення від рівноваги починають діяти сили, котрі цю рівновагу відновлюють.
Петті, а за ним і Сміт у численному працездатному населенні бачили передумову багатства країни. Мальтус показав і зворотний бік цього процесу. Він не заперечує, що численне населення — одна з умов багатства: «Я готовий визнати, слідом за мудрецями древності, що могутність держави має вимірюватися не розміром її територій, а кількістю населення. Я розходжусь з цими авторами тільки стосовно питання про те, як отримати численне, і при тім сильне і здорове населення»1.
Причину, що перешкоджає нормальному відтворенню здорового, працездатного населення, він убачає в природному законі народонаселення, згідно з яким існує «постійне прагнення, притаманне всім живим істотам, плодитися швидше, ніж це допускає кількість харчів, що є в їхньому розпорядженні»2. Жорстка залежність суспільства від продовольчих ресурсів, вичерпність засобів існування є факторами, які, на його думку, стримують можливість вільного зростання населення.
Мальтус доводить, що приріст населення саморегулюється передовсім обмеженістю засобів існування. Щойно кількість цих засобів зросте — зросте й населення, якщо цьому не заважатимуть якісь надзвичайні перешкоди. Надзвичайними він називає моральні перепони, пороки та нещастя, які не мають об’єктивно-економічної природи, але котрі, у свою чергу, можуть бути наслідком надмірного зростання населення.
Процес саморегулювання приросту населення Мальтус ілюструє з допомогою прикладу, який має свідчити про об’єктивність тенденції, за якої зростання населення відбувається у геометричній прогресії, а засобів існування — в арифметичній. Він робить висновок, що коли населення буде подвоюватись кожні 25 років (і зростати в геометричній прогресії — 1,2,4,8,16,32,64...), а засоби існування за найсприятливіших умов зростатимуть в арифметичній прогресії (1,2,3,4,5,6,7 ...), то вже через два століття кількість населення буде відноситись до засобів існування як 256 до 9, а через три століття — як 4096 до 13. Але природа сама регулює пропорції відтворення населення: надлишок населення об’єктивно приречений на злидні, голод та вимирання.
Мальтус уважає, що суспільство, знаючи наслідки процесу зростання народонаселення, може й мусить втручатись і регулювати цей процес, оскільки воно не здатне забезпечити безмежного приросту засобів існування, у збільшенні яких бере участь і природа.
Ігнорування дії об’єктивного закону народонаселення призведе до катастрофічних наслідків, і жодні соціально спрямовані заходи не поліпшать ситуації. Держава, на думку Мальтуса, повинна втручатись у процес відтворення народонаселення, використовуючи як економічні важелі, спрямовані на стримування його зростання, так і різноманітні превентивні заходи.
Визнаючи, що людські ресурси є одним з найважливіших факторів економічного розвитку, Мальтус указує на необхідність їх якісного відтворення і у зв’язку з цим різко засуджує державні програми підтримки бідних: «Я заперечую право бідних на утримання за суспільний рахунок»1, тому що злидні, на його думку, породжують злидні. Будь-яка державна чи приватна благодійницька допомога стає на заваді саморегулюванню, тобто природноекономічному обмеженню зростання населення. Крім того, ця допомога підриває дію стимулів у економічній сфері.
Усі наступні, присвячені суто економічним проблемам, праці Мальтуса так чи інакше є лише дальшим розвитком положень, викладених ним у «Нарисі про закон народонаселення». Він доводить, що нерегульоване зростання населення завдає шкоди суспільству й економіці: провокує війни за додаткові території і додаткові блага; скупченість населення сприяє виникненню епідемій; надлишок працездатного населення породжує безробіття та падіння заробітної плати, а отже, життєвого рівня.
Теорія народонаселення породила небезпідставні звинувачування Мальтуса в зайвому песимізмі, але для нього самого вона стала поштовхом для грунтовного дослідження економічних проблем, що мали підтверджувати його доктрину. Він упритул підійшов до відкриття кількох класичних законів політекономії, таких, наприклад, як закон граничної корисності, земельної ренти, фонду заробітної плати, що їх згодом сформулюють представники неокласичного напрямку, чи ефективного попиту, відкритого Кейнсом. Мальтус розглядає питання про ренту, заробітну плату, прибуток у контексті їх виробництва й розподілу, але в іншому, ніж Рікардо, аспекті, поза теорією створення вартості.
Економічна доктрина Мальтуса, що прямо зв’язана із його теорією народонаселення, має багато спільних рис із теорією Рікардо, але дещо під іншим кутом зору характеризує основи суспільного розвитку. По-перше, Мальтус намагається дати загальну картину розвитку суспільства; по-друге, його цікавлять передумови економічного росту та фактори, що цьому сприяють; по-третє, він визнає можливість криз надвиробництва і намагається визначити природні економічні сили, що протидіють кризам.
Мальтус зробив значний внесок у дослідження проблеми циклічності економічного розвитку. Причини цього явища він убачав передовсім у способах розподілу суспільного продукту, що, на його погляд, визначає обсяги виробництва та розміри попиту на вироблену продукцію.
Економічні цикли. Мальтус, по суті, був одним із перших економістів, який визнав існування проблеми циклічності розвитку. Він критикував Сея, який теоретично доводив неможливість криз, тобто неможливість надвиробництва товарів понад ту кількість, що може бути спожитою, а труднощі реалізації зв’язував із недостатнім розвитком системи торгівлі. За Мальтусом, криза надвиробництва можлива, вона зв’язана з реалізацією виготовленого продукту. У «Принципах політичної економії» він аналізує причини, що зумовлюють проблему реалізації, і серед них називає недостатній платоспроможний попит на вироблені товари.
Мальтус зазначає, що зростання населення само собою не забезпечує зростання попиту. Він не ототожнює платоспроможного попиту та попиту, що спричиняється зростанням потреб, і намагається дати відповідь на питання: чи впливає розподіл на споживання й попит, чи існує зв’язок між попитом та доходами, між попитом і споживанням та заощадженням.
Теорія розподілу. На думку Мальтуса, основна проблема економічної теорії полягає у визначенні законів раціонального розподілу доходів. У центрі теорії розподілу Мальтуса лежить вартість створеного продукту, що її, як і Сміт, він визначав через кількість праці, котру можна придбати за даний товар. Але Мальтус уточнював положення Сміта, зазначаючи, що праця, яку купують за товар, дорівнює праці, витраченій на його виробництво. Кількість праці, що міститься у товарі, вимірюється витратами виробництва, до яких він відносить витрати живої та уречевленої праці і прибуток на авансований капітал.
Поділяючи працю на продуктивну, що створює вартості, та непродуктивну (послуги, що споживаються), а капітал на постійний (машини) та змінний (заробітна плата), він доводить, що основи доходів формуються у виробництві, спосіб їх розподілу також визначається виробництвом. Після відшкодування витрат на постійний капітал робітник отримує свою частку створеного продукту у вигляді заробітної плати, яка дорівнює затраченій праці.
Дохід капіталіста виступає у формі прибутку, тобто (за Мальтусом) як надлишок понад працю, витрачену на виробництво товару. Він бачить його як породження витрат виробництва, результат продуктивної здатності авансованого капіталу. Капіталіст привласнює прибуток як плату за свій внесок у виробництво.
У суспільстві відбувається еквівалентний обмін вартостями і проблема розподілу зводиться до того, щоб цей обмін відбувся. Процес обміну вартостями є процесом їх реалізації.
Проблема реалізації. Проблема реалізації створеного продукту аналізувалась Мальтусом з кількох сторін: він намагався показати, як продукт розподіляється між класами і як реалізується його вартість; як цей розподіл впливає на дальше виробництво, його структуру і його обсяги; як зростання народонаселення позначається на розвитку виробництва та зайнятості; що спричиняє кризи надвиробництва за тенденції до зростання населення і які існують механізми запобігання кризам; в якому співвідношенні перебувають різні форми доходів і як це співвідношення впливає на дальший економічний розвиток. У зв’язку з цим Мальтус аналізує різні форми доходів (ренту, прибуток, заробітну плату), оскільки, на його думку, саме в момент розподілу вартості на доходи формуються передумови криз надвиробництва.
Заробітну плату Мальтус розглядає як частку авансованого капіталу, яку заздалегідь визначено. Оскільки наймані робітники на заробітну плату можуть придбати лише частину виробленого продукту, яка залежить від розміру заробітної плати, то реалізація решти продукту зв’язується з використанням доходів капіталістами та землевласниками.
Капіталісту належить прибуток, який міститься у вартості у вигляді надлишку. Перш ніж привласнити цей надлишок капіталіст повинен його реалізувати. Для реалізації надлишку необхідний платоспроможний споживач. У ролі такого споживача виступає передовсім сам капіталіст, але розміри непродуктивного споживання обмежені прагненням капіталіста до нагромадження, розширення виробництва. З приводу іншої частини прибутку капіталіст вступає у відносини з іншими класами.
Проблему реалізації надлишку, на думку Мальтуса, вирішують «треті особи», до яких він відносить споживачів, котрі не беруть участі у виробництві товарів, але отримують доходи, наприклад землевласники, що мають ренту. Непродуктивне споживання «третім» класом суспільства, котрий нічого не виробляє, на його думку, є основою забезпечення еластичності попиту, отже, стабільності економічного розвитку.
Теорія ефективного попиту. Розподіл суспільного продукту на доходи — це лише перший крок на шляху до забезпечення економічної рівноваги. Другим, і, на думку Мальтуса, надзвичайно важливим — є способи використання прибутку. Нагадаємо, що він розглядав прибуток як основний чинник розвитку. Мальтус зазначає, що товар не будуть виробляти доти, доки «внутрішня мінова вартість», тобто те, у що його оцінює суспільство, не покриє всіх затрат праці на його виробництво з додатком такої кількості праці, яка дорівнюватиме прибутку.
Мальтус розвиває цю тезу, наголошуючи, що функції прибутку не обмежуються використанням його для задоволення особистих потреб капіталіста: прибуток є основою розширення виробництва засобів існування для населення, кількість якого збільшується, та визначальним чинником урівноважування сукупного попиту і пропозиції, досягнення суспільно-економічної рівноваги.
Отже, прибуток є мотивом капіталістичного виробництва, джерелом його розвитку й запорукою врівноважування економіки.
Досліджуючи проблему оптимального співвідношення попиту та пропозиції, як основи стабільного поступального економічного розвитку, Мальтус дійшов висновку, що класична політекономія залишає поза увагою механізм розподілу чистого доходу капіталіста на споживання та нагромадження, тоді як отриманий прибуток капіталіст розподіляє на дві частини — ту, що є основою дальшого розширення виробництва (заощадження), і ту, що призначається для особистого споживання.
Без такого розподілу зростання обсягів виробництва неможливе: «Жодне значне і тривале зростання неможливе без такого рівня бережливості, який щорічно нагромаджує частину прибутку і створює надлишок продукту над споживанням… Якщо споживання є більшим за виробництво, то капітал в масштабах всієї країни зменшується і її багатство поступово руйнується внаслідок недостатньої здатності виробляти; якщо виробництво є більшим за споживання, то не спрацьовує стимул до нагромадження та виробництва внаслідок недостатнього ефективного попиту тих, хто має основну частину купівельних засобів. Дві крайності очевидні, отже, існує й середина, хоча, можливо, логічний апарат політичної економії не в змозі її визначити, тобто існує стан, за якого, ураховуючи виробничі можливості і споживацькі переваги, стимули до зростання багатства будуть найліпшими».1 Кейнс пізніше зазначив, що існування проблеми оптимального співвідношення заощаджень та інвестицій у цій тезі Мальтус розкрив повністю.
Ця теза одночасно характеризує й механізм самоврівноваження економіки: фонд нагромадження динамічно змінюється залежно від рівня прибутковості виробництва.
Основним стимулом до нагромадження (інвестування) Мальтус називав природне тяжіння капіталіста до збільшення прибутку. Зростання прибутку відбуватиметься, якщо зростатиме попит на товари. Високий попит гарантує отримання прибутку і стимулює виробничу діяльність, а отже, зумовлює попит на інвестиції. Сподіваючись на високі прибутки, капіталісти використовують заощадження для розширення виробництва.
У свою чергу, умовою зростання попиту є високий рівень споживання, що забезпечується за рахунок зростання зайнятості населення, зростання заробітної плати та інших доходів, тобто платоспроможності населення.
Мальтус розглядає взаємодію цих чинників і вплив кожного на забезпечення економічної рівноваги. Він вказує на те, що, перебуваючи у взаємозалежності, взаємозумовленості, кожен із цих чинників виключає динаміку іншого. Тобто зв’язок між ними має обернений характер.
Наприклад, позитивним наслідком нагромадження він уважає зростання суспільного продукту, обсягів пропозиції товарів, попиту на робочу силу, рівня споживання. Однак, як наслідок дії цих чинників, відбувається «перенагромадження», ринок переповнюється товарами, відносно спадає попит на них. Ціни на товари знижуються, зменшується прибуток, а тому зупиняється виробництво, падає зайнятість і заробітна плата. З іншого боку, зростання заробітної плати призводить до зменшення частки прибутку, що є основою інвестицій, до обмеження їх обсягів, тобто обсягів виробництва, до зростання безробіття, спадання попиту тощо. Усе це спричиняє циклічність економічного розвитку.
Основний висновок Мальтуса полягає в тім, що для забезпечення рівномірного розвитку виробництва необхідна стабілізація одного з його чинників, тобто попиту. Попит забезпечується за рахунок заробітної плати, ренти, частини прибутку, що йде на задоволення індивідуальних потреб капіталіста, а також частини заощаджень, котрі не знайшли об’єкта застосування.
Заробітна плата потрапляє в центр уваги Мальтуса в ході аналізу попиту як одного зі складових рівноваги. Зазначаючи, що всі інші види доходів впливають лише на еластичність попиту, він указує на тісний зворотний зв’язок заробітної плати із розмірами прибутку, отже, з інвестиціями. Одночасне їх зростання, таке, що не призвело б до спаду виробництва, можливе лише за певних умов.
Мальтус розрізняє номінальну (грошову) та реальну заробітну плату, вказуючи, що сукупність необхідних засобів існування, які робітник може придбати на свою заробітну плату, визначає її реальну величину, а номінальна заробітна плата — це сума отриманих робітником грошей; вона менше зв’язана з обсягом життєвих засобів, є відносно самостійною і змінюється під впливом кількох чинників.
Підвищення ставки реальної заробітної плати передбачає зменшення норми прибутку, капіталіст втрачає стимули до нагромадження, починається спад виробництва, зайнятості й попиту. Відтак Мальтус робить висновок, що заробітна плата має відповідати кільком вимогам: не перешкоджати нагромадженню, забезпечувати реалізацію тієї частини суспільного продукту, що є необхідною для відтворення певної, визначеної обсягами виробництва, кількості робочої сили, сприяти стабілізації відтворювального процесу.
На його думку, сталість процесу зростання попиту можна забезпечити за рахунок стабілізації номінальної заробітної плати, тобто заморожування фонду заробітної плати на «природному рівні». Це дасть змогу стабілізувати інвестиційний процес, який орієнтуватиметься на певний фонд заробітної плати. Природний рівень фонду заробітної плати, на думку Мальтуса, визначається обсягами виробництва, він є сталим для певного проміжку часу, а коливання заробітної плати зв’язані лише з динамікою зайнятості.
За зростання обсягів інвестованого капіталу зростає й попит на робочу силу. Але Мальтус зростання зайнятості не розглядає як чинник збільшення фонду заробітної плати. Зв’язок між ними еластичний. За Мальтусом, збільшення фонду відбувається тоді, коли пропозиція товарів збільшується. При цьому, за відносно сталих розмірів номінальної заробітної плати, реальна заробітна плата зросте, оскільки у грошовому вираженні ціни на товари знизяться. Тобто зміни відбудуться в межах фонду заробітної плати, і не спричинятимуть скорочення виробництва з усіма його негативними наслідками.
Зазначивши, що існує об’єктивно зумовлений фонд заробітної плати, який тісно зв’язаний з обсягами виробництва, з визначеною кількістю засобів існування, що зростають повільніше, ніж населення, Мальтус формулює закон спадання рівня заробітної плати, згідно з яким перенаселення спричиняє зниження заробітної плати до прожиткового мінімуму. Тобто заробітну плату Мальтус розглядає як економічний чинник, що сприяє обмеженню приросту населення.
На думку Мальтуса, зафіксований фонд заробітної плати визначального впливу на виробництво не матиме, але виступатиме як один із факторів зростання попиту на інвестиції. Він доводить, що рівень зайнятості за умов спаду виробництва не можна регулювати з допомогою заробітної плати (скажімо, знизивши заробітну плату нижче за реально необхідний рівень, забезпечити тим самим зростання попиту на робочу силу в межах фонду), оскільки зменшується не лише постійний капітал, а й фонд заробітної плати разом із ним. З іншого боку, зменшення фонду номінальної заробітної плати, яке завжди супроводжується падінням реальної, призводить до звуження сукупного попиту.
Отже, на думку Мальтуса, стабільне тривале зростання виробництва можна забезпечити, створивши умови для постійного збільшення нагромаджень, що досягається стабілізацією платоспроможного попиту (сталим фондом номінальної заробітної плати).
Причинами зростання і стабілізації попиту Мальтус уважає також зростання доходів непродуктивних класів, тобто зайнятих у сфері послуг, і землевласників, що беруть участь у перерозподілі суспільного продукту.
Водночас Мальтус доходить висновку, що вирішення проблеми попиту забезпечується як раціональним розподілом доходів, так і розвитком галузей, що надають послуги, а також розвитком внутрішньої та міжнародної торгівлі.
Міжнародна торгівля. Мальтус, як і всі тогочасні економісти, приділяв увагу проблемі впливу міжнародної торгівлі на внутрішній економічний розвиток. На його думку, тільки міжнародна торгівля створює умови для вдосконалення структури попиту й розширює можливості виробництва та межі застосування капіталів. Але, обстоюючи право на вільне підприємництво як основну умову саморегулювання економіки, Мальтус разом з тим був прихильником втручання держави у сферу міжнародної торгівлі. Зокрема він пропонує прийняти обмежувальні закони на ввезення продуктів харчування, пояснюючи це негативним впливом конкуренції іноземних виробників на ціни та заробітну плату, якщо витрати виробництва за кордоном нижчі, чи родючість землі більша. Крім того, він убачає загрозу для усталеної дії механізмів саморегулювання інвестиційних процесів, оскільки приплив товарів негативно впливає на прибутковість національних галузей. Мальтус пропонує контролювати рух товарів між країнами, забезпечуючи розвиток власної економіки, але не стримувати міграції капіталів.
Мальтусу належить заслуга грунтовної розробки теорії ренти, яка впритул підводить його до започаткування основ теорії спадної віддачі факторів виробництва.
Земельна рента. У центрі теорії народонаселення Мальтуса була проблема обмежених ресурсів землі. І цілком логічно те, що у зв’язку з вирішенням цієї проблеми він формулює тезу про спадну віддачу цих ресурсів відносно потреб населення, що зростає, та закон спадної родючості грунтів. Саме такий підхід став основою для пояснення Мальтусом природи земельної ренти.
Закон спадної родючості грунтів він формулює в нових виданнях «Нарису про закон народонаселення» та в працях «Дослідження про природу та зростання ренти», «Принципи політичної економії». Суть його полягає в тім, що основою виробництва продуктів споживання для населення, що збільшується, є наявність земельних ресурсів, родючість землі та продуктивність праці в сільському господарстві. Оскільки кількість земельних ділянок з достатнім рівнем родючості грунту є обмеженою, то через збільшення кількості народонаселення в господарський оборот вимушено включають землі з низьким рівнем віддачі.
Витрати капіталу на обробіток таких земель є менш продуктивними, ніж ті, що зв’язані з обробітком родючих земель, а послідовні додаткові витрати капіталу призводять до зменшення їхньої віддачі, тобто відбувається відносне зниження продуктивності: кожна наступна витрата капіталу в землеробстві буде менш продуктивною, ніж попередня. Отже, на думку Мальтуса, продуктивність праці в сільському господарстві має не тільки фізичні межі (закладений в землі потенціал), а також і економічні. Це призводить до зростання цін на сільськогосподарську продукцію.
Різниця в прибутках, коли за неоднакової родючості земель вкладено однакові капітали, але отримано неоднакову кількість продукту, і є основою ренти на користь власника більш родючої землі. Отже, Мальтус теорію диференційної ренти формулював на підставі тверджень, що рента виникає тільки у зв’язку з переходом до обробітку гірших земель, який є наслідком зростання народонаселення.
Досліджуючи природу ренти, Мальтус звернув увагу на проблему ефективності використання капіталів у землеробстві. Він зазначає, що за додаткових капіталовкладень з метою штучного поліпшення якості грунтів також існує різниця в розмірах отриманого продукту, а отже, рента. Але цей вид ренти зв’язаний з економічною діяльністю, залежить від ефективності додаткових капіталовкладень, яка також має межу, адже будь-яке наступне вкладення капіталу дає меншу віддачу, ніж попереднє, приріст родючості грунтів відносно приросту інвестицій знижується. Ця рента є певним стимулом до інвестування капіталів, але таким, що має обмежену дію.
По-різному відбувається привласнення ренти: у першому випадку вона належить власникові землі, у другому — власнику капіталу. Крім того, землевласник отримує плату за використання землі — ренту, яка, на погляд Мальтуса, відрізняється за природою від ренти, що є похідною від родючості (плати за якість). Аналізуючи умови формування ренти, Мальтус підійшов упритул до визначення абсолютної ренти, яка формується навіть на найгірших грунтах і є похідною права власності на землю.
У дальших дослідженнях Мальтус використає свої підходи до розуміння природи ренти для вирішення проблеми реалізації суспільного продукту. Його теорія розподілу суспільного продукту поставила землевласника в опозицію до всіх інших класів, які не мають таких виняткових умов для привласнювання частки не створюваних ними продуктів.
Визначення ренти через закон спадної родючості грунтів започаткувало основи теорії граничної продуктивності ресурсів і прямо зв’язане з теорією ефективного попиту.
Отже, Мальтус збагатив політичну економію новими підходами до теоретичного вирішення економічних проблем. Визнаючи об’єктивний характер впливу економічних законів на розвиток суспільства та його стабільність, Мальтус указує на необхідність урахування дестабілізуючого впливу природних та економічних факторів. І хоч докази його не завжди переконливі чи достатньо обгрунтовані, не завжди підтверджуються практикою чи статистикою, однак його теорії сприяли збільшенню популярності політичної економії, оскільки він спромігся вдало поєднати абстрактність її висновків з реальною економічною практикою.
У сучасній західній економічній літературі Мальтуса називають ученим, який на століття раніше за Кейнса відкрив закон ефективного попиту, спираючись на визнання обмеженості ресурсів у суспільстві та їх спадну віддачу, ученим, який передбачав можливість криз надвиробництва. «Коли б Мальтус, а не Рікардо, був основоположником політичної економії ХІХ століття, — писав Кейнс, — наскільки мудрішим та багатшим був би зараз світ»1.
Нассау Вільям Сеніор (1790—1864) народився в англійській сім’ї іспанського походження, здобув освіту в Оксфорді, став ба-калавром та магістром права. Кар’єру адвоката з причин інвалід-ності полишає і починає вивчати політичну економію. З організа-цією кафедри політичної економії в Оксфорді 1825 р. Сеніор був обраний на посаду професора. Його праці було присвячено проб-лемам грошового обігу та методології політичної економії. Пев-ний час він працював чиновником канцлерського суду, займався проблемами законодавства. Сеніор багато подорожував і спілку-вався майже з усіма видатними людьми тієї доби. Сучасникам він був відомий скоріше як реформатор, ніж як економіст-теоретик, завдяки чому склалося враження про особливу класову спрямованість його теорій.
З розвитком капіталізму все більше виникає потреба узгодження абстракцій політичної економії з проблемами економічної практики, тобто набуття політекономією практичної функції з метою пояснити природу економічних явищ, дати практичні рекомендації для подолання суперечностей, що притаманні капіталізму й загострюються з його розвитком.
Тому для цього періоду розвитку економічної теорії характерним є спрощення та перегляд висновків політекономії Сміта і Рікардо.
Сеніор підтримував класичну традицію і водночас мав власний погляд на природу деяких економічних явищ. На відміну від Сміта він не ставив перед собою завдання побудови повної соціальної філософії, а обмежував предмет політичної економії як науки вивченням природи виробництва та розподілу багатства, наслідуючи в цьому Рікардо та Мальтуса.
Теорію політичної економії викладено, головне, у його книжці «Політична економія» (1850), яка спочатку (в 1836 р.) була видана у вигляді статей в енциклопедії.
Теорія вартості. Об’єктом дослідження політекономії, на погляд Сеніора, є багатство, що виступає у вигляді речей, які можуть обмінюватись, або мають вартість. На його думку, обмінюватись або передаватись з рук у руки можуть речі, які є в обмеженій кількості (до них не належать, наприклад, сонце, повітря тощо), і мають властивість бути корисними, тобто «властивість прямо чи побічно давати задоволення чи тамувати біль».
Сеніор розрізняє три властивості речей: вартість, корисність та обсяг пропозиції. За відповідних обставин кожна з цих властивостей відіграє власну роль, по-різному впливаючи на процес обміну, але в сукупності вони визначають цінність багатства.
Визначенню поняття граничної (спадної) корисності у праці Сеніора належить значне місце. Він зазначає: «Існує межа задоволення потреб, що її може забезпечити товар відповідного типу, і, більше того, задоволення швидко зменшується задовго до досягнення цієї межі. Два предмети одного типу рідко дають удвічі більше задоволення, ніж один, і ще рідше десять дадуть уп’ятеро більше задоволення, ніж два. Отже, за наявності достатньої кількості відповідних товарів великою буде й кількість людей, що забезпечені ними, і які не бажають або виявляють лише слабке бажання збільшувати свої запаси цього товару; для них додаткова пропозиція втрачає всю, або майже всю свою корисність».
Формулюючи теорію вартості, Сеніор великого значення надає корисності, але його не можна вважати засновником суб’єктивної теорії вартості. Він окреслює проблему в цілому, не вдаючись до детального аналізу.
Отже, першим чинником вартості (цінності) він уважає корисність, тобто попит. Другим чинником вартості, за Сеніором, є рівень доступності блага, його пропозиція: «порівняльне обмеження пропозиції або…порівняльна недоступність, хоча сама по собі й недостатня для формування вартості, є її дуже важливим елементом; корисність, або, інакше кажучи, попит, залежить від неї». Рівень доступності блага визначається, на його думку, витратами виробництва. Він пише, що «пропозиція обмежується витратами на виробництво».
Сеніор критикує обмежене визначення вартості Смітом та Рікардо, які зводять фактори вартості лише до витрат праці. Сеніор уважає, що трудова теорія вартості звужує можливості пояснення багатьох економічних явищ (наприклад, чому недоступність благ робить їх ціннішими і под.).
Витрати виробництва, які, на думку Сеніора, включають два елементи — працю та капітал, є першим кроком до кількісного прояву вартості у процесі обміну, хоча недоступність і корисність блага суттєво впливають на його оцінку. Вартість формується під впливом витрат виробництва, які включають прибуток, процент та заробітну плату і є факторами ціни.
Однак, на відміну від Рікардо, що зводить витрати виробництва до нагромадженої праці, Сеніор визначає їх через суб’єктивну категорію утримання, тобто «жертовності» обох суб’єктів виробництва — капіталіста та найманого робітника.
Праця — це пожертва робітника, який втрачає свій час та спокій, а капітал — це пожертва капіталіста, котрий відмовляє собі в радощах споживання й перетворює частину свого особистого доходу на капітал. Утримання само по собі не створює багатства, але дає право на винагороду як капіталісту, так і робітникам. Ця винагорода набуває форми заробітної плати та прибутку. Очевидно, що вартість у Сеніора — це синтез категорій мінової вартості та ціни.
Ціноутворення. Щоб з’ясувати міру утримання, Сеніору до-водиться показати, як відбувається реалізація товару, формується його ціна.
З одного боку, на думку Сеніора, витрати на виробництво є ре-гулятором ціноутворення, але таким, що лише окреслює приблиз-ну ціну, а не визначає її. На відміну від Рікардо, він уважає, що ці-на товару дорівнює сумі утримання капіталіста та робітника, це сума капіталу та праці, або сума заробітних плат та прибутків капіталіста, які треба сплатити, щоб виробники продовжували свою діяльність.
З іншого боку, сума заробітних плат та прибутків у нього залежить від цін, що визначаються співвідношенням попиту та пропозиції.
Теорія Сеніора зводить витрати виробництва до грошового вираження і робить їх у такий спосіб порівнянними. Він стверджує, що витрати виробництва є лише «регулятором» цін, а остаточне визначення їх залежить від попиту та пропозиції.
Отже, ціноутворення, за Сеніором, є водночас і процесом оцінювання вартості, тобто розміру пожертв капіталіста й робітника.
Відтак дослідженню закономірностей ціноутворення в доктрині Сеніора належить значне місце.
У зв’язку з цим, він зробив ще одне відкриття, задовго до того, як воно стало актуальним: підкреслюючи визначальну роль факторів попиту й корисності для фіксування ціни порівняно з таким чинником, як витрати виробництва, він звертає увагу на те, що ці чинники діють лише за умов вільної конкуренції. Монополізація виробництва нівелює їхню дію.
Монополізація виробництва і ціноутворення. Рівень монополізації виробництва, на думку Сеніора, визначає, який із трьох факторів (витрати, попит чи пропозиція) більше впливає на ціну. Він виокремлює п’ять різних умов виробництва, що визначають ступінь їхнього впливу: 1) брак будь-якої монополії; 2) монополія, за якої монополіст не є єдиним виробником на ринку, але має якісь виняткові умови виробництва, що забезпечують збільшення або стабільність прибутків; 3) монополія, за якої монополіст є єдиним виробником, але не може збільшувати обсягів виробництва; 4) монополіст є єдиним виробником і може нарощувати обсяги виробництва безмежно і з однаковою віддачею; 5) монополіст не є єдиним виробником, але має особливі переваги, які зменшуються або зникають за нарощування обсягів виробництва1.
Усі ці випадки Сеніор ілюструє співвідношенням вартості й витрат виробництва. Оскільки у випадках 2,3,4 не існує верхньої межі ціни, то витрати виробництва будуть нижньою її межею. У випадку 5 виробництво може відбуватися за умов обмеженої пропозиції факторів, а отже, і монополія буде обмеженою, а витрати зростатимуть пропорційно збільшенню обсягів виробництва й зумовлюватимуть таку саму ціну, як і в першому випадку. Будь-який виробник з меншими витратами отримає надприбуток, або ренту.
Визначена під впливом конкуренції між виробниками ціна, на його думку, є базовою на ринку. Але в результаті протистояння виробника і споживача ціна зафіксується на рівні вартості, чи, як розуміє її Сеніор, на рівні витрат виробництва. Як бачимо, Сеніор впритул підійшов до визначення вартості через витрати виробництва, які фіксуються в ціні завдяки зіткненню двох суб’єктивних оцінок величини утримання з боку споживача та виробника.
Зрозуміло, що він не зовсім точно розрізняв категорії вартості (поняття про яку запозичив у Сміта та Рікардо, точно наслідуючи їх щодо цього), пропозиції та граничної корисності, а також не робив чіткої різниці між ціною та вартістю. Але в його теорії наявні елементи майбутньої доктрини граничної корисності, факторів виробництва та інших основ неокласичного аналізу.
Капітал. Теорія вартості (ціни) у Сеніора була похідною від його теорії утримання. Людську працю та природні ресурси (землю та ін.) він розглядав як первинні фактори виробництва, третім (вторинним) фактором, є, на його погляд, утримання. Двох перших недостатньо для виробництва, третя чинна сила — «поведінка людини, що утримується від невиробничого використання того, що є в її розпорядженні, свідомо віддаючи перевагу виробництву, яке має віддалені, а не негайні результати. ...Цей фактор, що відрізняється від праці і природних ресурсів, є необхідним для існування капіталу і перебуває в такому самому відношенні до прибутку, як праця до заробітної плати»1.
Капітал у Сеніора — це поєднання трьох факторів: землі, праці та утримання. Природні ресурси — це матеріальне його наповнення, а утримання — це відмова від його невиробничого використання, праця ж — спосіб його зберігання і формування.
Доходи. Визначивши капітал як єдність трьох факторів, Сеніор сформулював підходи до аналізу суті доходів.
Основним напрямком політекономічного дослідження Сеніора була проблема розподілу суспільного багатства. Він, як і інші тогочасні економісти, вирішував її з допомогою теоретичних обгрунтувань правомірності тих чи інших видів доходу: заробітної плати, прибутку, ренти, процента. Ця складова його теорії була найбільш слабкою і зумовила критичне ставлення до його вчення в цілому.
До Сеніора з усіх категорій доходу дохід на капітал був найменше обгрунтованим. Рікардо розглядав його лише як залишок після вилучення величини заробітної плати з ціни товару. Адже капітал трактували як продукт землі та праці, а не як самостійний фактор. Сеніор побачив підстави для особливої винагороди капіталіста — винагороди за утримання від споживання капіталу в розрахунку на майбутнє. Хто утримується, зазначає він, «той і є капіталістом, і винагородою за його дії є прибуток»2.
Але капіталіст не лише утримується від споживання, а й пра-цює, організовує підприємство, керує ним. Отже, прибуток включає два види винагороди, і Сеніор розрізняє два види доходу капіталіста — підприємницький дохід ( плата за працю ) і процент (плата за капітал).
З цієї позиції легко було пояснити природу процента на позичковий капітал. Та природу ренти пояснити було важче. З одного боку, не можна було залишити поза увагою роль землі як фактора виробництва, з іншого — її не можна було віднести й до витрат виробництва, розмежувати роль капіталу і землі в цьому процесі.
Сеніор указував на те, що капітал втрачає свої властивості, коли його вкладають у нерухомість, а земля від інших факторів саме й відрізняється своєю нерухомістю. Іншим ресурсам притаманна обмеженість пропозиції, обмінюваність, що зумовлює їхню товарність і участь у виробництві у якості витрат. Землю з цієї позиції охарактеризувати важко. Тому землю як об’єкт власності він відносить до капіталу, що потребує особливого виду утримання, зв’язаного з монополією на володіння землею.
Монополія у Сеніора, поряд з утриманням, є основою для пояснення цілої низки економічних явищ. Коли виникають труднощі з визначенням їх природи, він використовує цю категорію. Так, Сеніор зазначає, що монопольне володіння передовими досягненнями у виробництві зумовлює існування надприбутку, як тимчасового явища. Існує монопольне володіння привілеями, що дає можливість отримувати прибуток, коли утримання здійснювалось іншою особою (прибуток на успадкований капітал).
Виходячи з монополії земельної власності, він і пояснює природу ренти. Оскільки Сеніор не розглядає землю як окремий фактор виробництва, він уважає, що рента, яка не належить до витрат, не може впливати на ціну. Рента — залишок, різниця між ціною і вартістю виробництва, яка привласнюється завдяки повній або частковій монополії, і вона не зв’язана з «жертовністю», тобто із власними зусиллями.
Прибуток, процент і заробітна плата, на думку Сеніора, за всіма параметрами відрізняються від ренти.
Теорія прибутку й процента не була достатньо обгрунтованою. Ні в «Політичній економії», ні в Оксфордських лекціях 1847—1852 рр. Сеніор не спиняється на поясненні принципів і шляхів формування прибутку та його розмірів, ставки процента, джерел їхнього забезпечення, мотивів утримання.
Він обмежується визначенням похідної природи прибутку на капітал як плати за підприємництво та утримання від негайного споживання грошей.
Але в теорії Сеніора уже містяться положення, що в них висвітлюються взаємозв’язки прибутку, процента й заробітної плати. Він указує на те, що основою зростання виробництва є прибуток, який перетворюється на заощадження, а згодом — на витрати виробництва. Тому зростання прибутку й заробітної плати залежить від утримання капіталіста.
Заробітна плата. Стверджуючи, що ціна товару є сукупністю кількості праці і утримання, необхідного для продовження виробництва, Сеніор робить висновок, що зростання (спадання) ціни має супроводжуватись зростанням (спаданням) заробітної плати. З часом ціни зафіксуються на рівні витрат виробництва, отже заробітна плата відповідатиме витратам праці.
Він бачив різницю між реальною та номінальною заробітною платою, але ще не спромігся співвіднести теорію заробітної плати (яку він зв’язував з продуктивністю праці) та теорію продуктивності капіталу. Формування ставки заробітної плати ставилося в повну залежність від утримання капіталіста (розмірів прибутку), а не від утримання робітника.
Теорія розподілу Сеніора не раз зазнавала критики за її бездоказовість. Однак терміном «утримання» інші автори також користувалися досить інтенсивно, особливо коли вони не могли пояснити природи доходів.
У теорії Сеніора значне місце відведено також і характеристиці інших аспектів доходів. Він доводить, що додатково залучена праця в сільському господарстві створює прибуток, який має тенденцію до зниження; що зростання населення обмежується дефіцитністю матеріальних багатств; що кожен індивід намагається отримати більше багатств за найменших витрат, але поєднання цих намагань урівнює засоби з витратами тощо.
Для ілюстрації своїх теорій Сеніор часто користується математичним апаратом.
Ортодоксальне розуміння трудової теорії вартості зумовило коло проблем, що були розглянуті Сеніором. Поза його увагою не залишились питання грошей та грошового обігу, а також міжнародної торгівлі.
Теорія грошей. Сеніор критично аналізує кількісну теорію грошей Торренса, Рікардо і Джеймса Мілля. За вихідне він бере положення про те, що гроші є товаром, який набрав особливої форми в процесі еволюції обміну. Пройшовши шлях від бартеру, де гроші виступали в натуральному вигляді, до сучасної універсальної форми, вони стали виконувати цілий ряд функцій. Але основне їхнє призначення, на думку Сеніора, — обслуговувати кредит, оскільки гроші є виразником вартості, універсальним засобом обміну, універсальним вимірювачем вартості, що робить можливим майбутні платежі.
Ідеальні властивості товару, який претендує на роль грошей, — це спроможність задовольняти будь-які потреби, обмежена кількість, однорідність. Важливі й деякі фізичні якості: висока вартість у малій кількості, легка подільність, довговічність, сталість вартості. Тільки золото та срібло відповідають цим вимогам.
Цей підхід до характеристики грошей як особливого товару відповідає класичним позиціям. Але Сеніор вимагає відносного обмеження кількості цього товару в обігу, а отже, виходить з теорій пропозиції, сформульованої ще меркантилістами, не враховуючи існування об’єктивного попиту на гроші.
Практичні рекомендації Сеніора щодо державного регулювання пропозиції грошової маси не втратили значення і тепер. Він уважав, що лише держава має здійснювати емісію, що однією з умов контролю за незмінною вартістю паперових грошей є формування розумної податкової системи, підтримування постійного співвідношення з міжнародними обмінними курсами.
Основна помилка Джеймса Мілля полягала, на погляд Сеніора, у тім, що, розглядаючи проблему грошей, Мілль не включав монетарної теорії в економічний аналіз, не аналізував факторів, що впливають на величину вартості цього товару, а оскільки вартість грошей зумовлюється тими самими чинниками, що й вартість інших товарів, то з позицій кількісної теорії грошей неможливо пояснити засади формування рівня цін (особливо міжнародного). Сам Сеніор не досліджував проблеми порівняльних витрат, як це робили економісти починаючи від Сміта, і дещо перебільшував роль витрат у створенні вартості грошей.
Внесок Сеніора в економічну теорію різні автори оцінюють по-різному: від повного замовчування до критики його теорій в цілому. Очевидним наміром Сеніора був синтез теорій Рікардо, Мальтуса та Сея, і в цьому він домігся значного успіху. Але багато його власних ідей мають самостійну цінність. Сеніора можна вважати одним із засновників теорій відносної та граничної корисності, попиту і пропозиції. Він правильно розумів економічну сутність капіталу, процента, факторів виробництва, виробничих витрат. Хоча ці ідеї були не досить обгрунтованими, але згодом знайшли визнання в економістів неокласичного спрямування і були ними розвинуті далі.
Намагання Сеніора звільнити політекономію від будь-якого компромісу із соціальними системами та реформами, звести її до обмеженої кількості основних принципів, придатних для пояснення різноманітних економічних явищ, дає підстави вважати його засновником політекономії як прикладної науки.
Найбільш відомим послідовником класичної традиції був Джон Стюарт Мілль (1806 — 1873). Книжка Мілля «Принципи політичної економії» (1848) протягом другої половини XIX ст. була основним навчальним посібником для економістів. Її успіх зумовлювався вдалим поєднанням класичного та інших напрямків, стрункою й витонченою філософською картиною економічного устрою суспільства, майстерним викладом основного змісту теорії Рікардо та не менш майстерною спробою «примирити» Рікардо та його критиків. Лише після опублікування відомого трактату Маршалла й розвитку граничного аналізу праця Мілля втратила своє значення.
Походження та освіта Джона Стюарта Мілля, викладацька робота в багатьох університетах визначили напрями його діяльності. Батько Джона Стюарта Мілля, Джеймс Мілль, особисто займався вихованням свого сина. Уже в три роки молодший Мілль вивчає грецьку мову, у вісім — латинь, читає грецьких класиків, книги з історії, літератури, вивчає математику, в одинадцять — коригує гранки найвідомішої праці батька «Історія Британської Індії», а в тринадцять — нарівні з дорослими бере участь в обговоренні принципових політекономічних проблем.
У чотирнадцять років він провів рік у Франції, де зустрічався з економістом Ж. Б. Сеєм та філософом С. Бентамом. Після повернення в Англію протягом двох років серйозно займався вивченням історії, філософії, права. Незабаром він починає працювати в управлінні Ост-Індською компанією, де робить успішну кар’єру. Уже 1822 р. Мілль публікує свої перші праці з політекономії — дві статті з теорії вартості.
Мілль багато працює над філософськими проблемами, з 30-х років видає філософський журнал, а 1843 р. публікує серйозну філософську працю — «Система логіки». Вона стала методологічною основою для наступної публікації — «Нариси про деякі невирішені питання політичної економії» (1844). Через чотири роки вийшла його книжка «Принципи політичної економії», яка перевидавалась багато разів за його життя, а вже після його смерті її було перекладено багатьма мовами.
Після завершення служби в Ост-Індській компанії Мілль присвятив своє життя науковим дослідженням та політичній діяльності в парламенті, де як ліберал розвивав ідеї буржуазної демократії. Після повернення до влади консерваторів не був переобраний, після чого оселився у Франції, де помер 1873 р.
Наукові праці забезпечили йому визнання як філософу, економісту, політичному діячеві ліберального спрямування [крім уже названих можна згадати ще такі, як «Про свободу» (1859); «Дисертації та обговорення: політичні, філософські та історичні» (1859—1875) — 4 томи; «Роздуми про представницький уряд» (1861); «Пригноблення жінок» (1869); «Три нариси про релігію» (1874) та ін.].
Основну працю Мілля «Принципи політичної економії» (1848) було написано з метою висвітлити економічні явища у зв’язку із загальною філософією суспільства ХIX ст., як це зробив Адам Сміт у XVIII ст. «Принципи» Мілля були своєрідним підсумком розвитку політичної економії першої половини ХІХ ст.
Виходячи з цього, неважко пояснити його еклектизм. Він з готовністю сприймав усе найліпше, на його погляд, у політичній економії, тому й не зміг уникнути суперечностей. Він твердо вірив у капіталізм, але не відкидав і реформ соціалістичного спрямування, дотримувався принципів вільної конкуренції та особистої свободи, але написав, однак, 1852 р. таке: «Якби довелося вибирати між комунізмом з усіма його наслідками і сьогочасним станом суспільства з усіма його стражданнями та несправедливістю, коли приватна власність сама собою обов’язково зумовлює те, що результати праці розподіляються так, як ми тепер бачимо, майже в оберненій залежності від кількості праці: найбільша частка тим, хто взагалі ніколи не працював, трохи менша тим, чия робота є суто номінальною, і так далі, у все менших масштабах ... аж до того, що найважча й найвиснажливіша праця не забезпечує достатніх навіть для найнеобхіднішого засобів, якби вибір став між цим і комунізмом, то всі труднощі, великі й малі, зв’язані з комунізмом, були б дрібницями порівняно з цим»1.
Та справді геніальною здогадкою Мілля була не критика капіталізму, а те, що Мілль бачив можливість його самовдосконалення, еволюційного переростання в систему, яку нині економісти називають соціально орієнтованою економікою.
Праця Мілля «Принципи політичної економії» складається з пяти книг: «Виробництво», «Розподіл», «Обмін», «Вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл», «Вплив уряду». Аналіз суспільно-економічних процесів підпорядковано принципам, сформульованим Міллем в його «Нарисах про деякі невирішені питання політичної економії», де він визначає політичну економію як науку, «котра досліджує закони тих суспільних явищ, що є результатом спільних дій людства зі створення багатства, у тій мірі, у котрій ці явища не спотворюються домаганням іншої мети»2.
Теорія вартості, головна у Сміта та Рікардо, не стала, однак, центральною проблемою книжки Мілля. Питання вартісних відносин він розглядає у зв’язку з проблемами обміну товарів. На його погляд, важливіше значення має співвідношення факторів виробництва.
Аналіз процесу виробництва він починає з характеристики двох його компонентів — праці та природних ресурсів. Праця і природа об’єднуються у виробництві товарів, жодна з них не може бути єдиним джерелом виробництва. Але в процесі виробництва частина праці застосовується прямо, а частина побічно. Праця буває фізичною та розумовою і може давати трояку користь: відчутну, що її відображено в продуктах; відчутну, відображену в удосконаленні людини як фахівця, що в кінцевому підсумку також проявляється в продуктах праці; не відчутну, не відображену предметно, тобто послугу (музиканта, актора, законодавця і т. ін.).
Він розрізняє продуктивну працю, якою створюється багатство, й непродуктивну — таку, що не робить світ багатшим у матеріальному плані, а навпаки, збіднює його на величину споживання матеріальних благ тими, хто зайнятий цією працею. Таке обмежене розуміння Міллем суспільного багатства призвело до багатьох неточностей його теорії.
Третім фактором виробництва Мілль уважає капітал, який називає раніше нагромадженим матеріалізованим продуктом праці. Гроші не є капіталом і не виконують, на думку Мілля, жодної функції капіталу. Відтак він робить висновок, що гроші є лише відображенням реального капіталу, а отже, заробітна плата виплачується з капіталу, з капіталу авансуються робітники. Капітал, за Міллем, авансується на придбання засобів виробництва та робочої сили.
Важливу роль капіталу для суспільного відтворення Мілль доводить у підрозділі «Основні закони, що стосуються капіталу». З цього приводу він формулює кілька теорем.
Перша теорема Мілля декларує залежність економічного розвитку від наявності капіталу. Тимчасово неінвестований капітал стримує розвиток, а додатково залучений сприяє створенню додаткових робочих місць, тобто забезпечує додаткову робочу силу заробітною платою.
Друга теорема Мілля полягає в тім, що капітал формується за рахунок заощаджень: вони перетворюються на капітал у процесі виробничого споживання.
Третя теорема: відкладене майбутнє споживання забезпечується продуктивним виробничим споживанням і відбуватиметься на розширеній основі лише завдяки виробничому споживанню.
Четверта теорема стверджує, що капітал — це засоби, витрачені на організацію й підтримування продуктивної праці. Попит на товари визначає, «в якій конкретній галузі виробництва буде використано працю та капітал, ... попит на працю відображається у вигляді заробітних плат, що передують виробництву...»1.
Отже, Мілль розглядає капітал як основну умову виробництва, що передує йому, і формування капіталу узалежнює від заощаджень. Він також уважає, що попит на товари надає руху капіталам, тому капітал є основою врівноважування попиту і пропозиції, його обсяги скорочуються, коли зникає необхідність у товарах даного виду, і зростають, коли попит на товари спадає.
Він розрізняє основний та оборотний капітал і вважає, що їх раціональне поєднання визначається рівнем розвитку виробництва. Однак робоча сила страждатиме за зростання основного капіталу, бо в процесі механізації праці вивільнятиметься зі сфери виробництва.
Мілль досліджує природу факторів економічного зростання. Найважливішим з них, таким, що надає руху всім іншим, він уважає капітал. Капітал у нього — результат заощаджень, утримання від споживання. Він залежить від обсягів фондів, з яких формуються заощадження, та від дійовості причин, через які здійснюються заощадження.
За зростання обсягів капіталу й інвестицій виробництво може зростати необмежено. (Щоправда, дещо інше становище складається, на його думку, в сільському господарстві, де, по-перше, форма власності на землю послаблює стимули його розвитку, тобто рента зменшує частку прибутку, а по-друге, існує природна та економічна межа віддачі капіталу.) Але є чинники, що стримують цей процес.
Заробітна плата. Розміри заробітної плати впливають на обсяги прибутку, а відтак і інвестицій, тому важливо, щоб вона формувалася відповідно до потреб виробництва. З цього приводу він запроваджує категорію сукупних фондів.
Сукупні фонди, за Міллем, — це частина виробничого капіталу, що йде на виплату заробітних плат, авансом, на рівні з фізичним капіталом. На розмір фонду впливають ті самі чинники, що сприяють зростанню постійного капіталу. Вони формуються на ринку під впливом попиту і пропозиції, де пропозиція — кількість капіталу, призначеного для утримування робітників, а попит — кількість робітників, що шукають застосування для своєї праці. Межа зростання сукупних фондів — це потреби виробництва й об’єктивне оптимальне співвідношення між названими факторами виробництва.
Природна, або необхідна, заробітна плата, за Міллем, визначається вартістю життя робітника. Ринкова заробітна плата та «сукупні фонди» орієнтуються на цей рівень. Мілль поділяє погляди Мальтуса на проблему народонаселення і його висновки, що зі зростанням населення, індивідуальна заробітна плата має тенденцію до зниження. Чинники, які сприяють поліпшенню цієї ситуації, — це зростання розмірів капіталу та стримування народжуваності.
Цю доктрину могли б використати підприємці як аргумент у боротьбі проти підвищення заробітної плати, але Мілль у пізніших виданнях уточнює цю тезу, зазначаючи, що кількість ресурсів, призначених для виплати заробітної плати, залежить від загальних розмірів капіталу, який зростає, і заперечує думку, що він нібито підтримує теорію обмеження фондів заробітної плати, пояснюючи, що він лише вказує на реальну тенденцію.
Хоч теорія фондів заробітної плати була критично сприйнята економічною наукою, але ідея щодо співвідношення попиту на працю і її пропозиції була достатньо цікавою і набула розвитку пізніше.
Розглядаючи капітал як результат утримання капіталіста від непродуктивного споживання, Мілль логічно мав перейти до розгляду питання про ціну цієї пожертви. Саме цій проблемі присвячено другу книжку праці Мілля.
Прибуток капіталіста Мілль трактує так само, як Сеніор: це винагорода за утримання від споживання. Постає питання про розміри цієї винагороди, про чинники, що зумовлюють її. Мілль уважає, що одним із них є корисність продукту праці. Товар можна продати дорожче чи дешевше залежно від попиту на нього. Однак залишається незрозумілим, чому спостерігається тенденція тяжіння прибутків у суспільстві до єдиного, середнього рівня.
Оскільки це важко пояснити з позиції корисності, Мілль змушений був повернутися до аналізу фактора іншого порядку. Він пише: «Норма прибутку звичайно перевищує норму корисності», і досягається цей результат за рахунок того, що важливим його чинником є «продуктивна праця, яка виробляє більше ніж потрібно для підтримки її функціонування», тобто розміри прибутку він узалежнює від праці, але пояснює цю залежність так, як пояснював її Рікардо: міра зростання прибутку залежить від розмірів заробітної плати, прибуток зростає тоді, коли зменшується вартість праці, і навпаки. Вартість праці відображається в заробітній платі і залежить, на його думку, від усіх тих елементів, які роблять працю ефективною.
Мілль уважає, що низький рівень прибутків може бути також зумовлений (навіть за низької заробітної плати) неефективним виробництвом: малопродуктивна праця впливає на обсяги прибутків та їхню норму. Він указує, що зв’язок між заробітною платою та прибутками є дуже виразним, але не вивчає цієї проблеми грунтовно.
Основний висновок Мілля полягає в тім, що від розмірів прибутку залежать заощадження, а відтак і розміри капіталів.
Теорію вартості Мілль викладає в третій книзі «Обмін», де аналізує цю проблему поряд з категоріями ціни, грошей, кредиту, регулювання валют та ін. На його думку, тему вартості вичерпано, вона вже не має важливого значення, і лише інколи можна скористатися з неї для пояснення окремих положень щодо цін та грошей.
Якщо класики, починаючи з Петті, уважали, що основою мінової вартості й цін є витрати праці, а дія всіх інших факторів спричиняє лише деяке відхилення цін від цієї основи, то Мілль фактично ігнорує це положення класиків. Він усі проблеми політекономії зв’язує з рухом цін. Тому саме цей об’єкт висувається на чільне місце в його вченні.
Ціна. Передовсім Мілль визначає зміст категорії. Він стверджує, що ціна може означати як корисність, так і купівельну спроможність, тобто ціну користування й ціну обміну. Його ціна — це завжди ціна обміну, вона не є синонімом вартості, а визначає тільки вартість речей щодо грошей: кількість грошей, які можна обміняти на річ, або її вартість у грошовому вираженні. Ціна, як у пізніших працях уточнює Мілль, визначається витратами виробництва. Товари обмінюються один на одний «відповідно до порівняльної кількості заробітних плат, що мають бути виплачені за їх виробництво, і порівняльної кількості прибутків, що мають бути отримані капіталістами, які виплачують цю заробітну плату».
За Міллем, цінність, або обмінна ціна речі, — це її властивість задовольняти потреби й бути рідкісною. Усе це — проблеми пропозиції. Якщо речі рідкісні, наприклад твори мистецтва, то пропозиція є наперед відрегульованою. Але, указував він, є речі, пропозиція яких може безмежно зростати без зростання вартості, а цінність їх буде спадати. Співвідношення попиту та пропозиції забезпечить коливання ціни навколо вартості. Ціна змінюється в прямому відношенні до попиту і в оберненому до пропозиції.
Мінова вартість (у Мілля — ціна товару) визначається в точці врівноваження попиту і пропозиції, а витрати виробництва є тим фактором, що регулює пропозицію. Якщо вони не покриваються в процесі обміну тривалий час, то інвестування у виробництво припиняється, пропозиція скорочується.
Для ціноутворення має значення й конкурентна боротьба, яка в кінцевому рахунку, впливає на пропозицію та ступінь покриття витрат виробництва.
Отже, класична теорія вартості в Мілля поєднується із суб’єктивною теорією обміну. Ціна в нього часто трактується як вартість або мінова вартість, а вартість визначається через витрати. Тобто, Мілль, як і багато інших економістів, не надавав особливого значення розмежуванню категорій вартості та ціни, оскільки вважав, що суттєвою є форма, в якій виступає вартість — ціна, що основою розвитку є реалізована вартість, відображена в доходах. Обмін відбувається згідно з цінами, а ціни формуються під впливом пропозиції та попиту.
Міжнародна торгівля. Проблема обміну в теоретичних побудовах Мілля не завершується аналізом ціноутворення на внутрішньому ринку. Його внесок в теорію міжнародної торгівлі є досить значним. Він не тільки розвинув оригінальну теорію Сміта та Рікардо, а й пішов далі (ця проблема розглядалася ним і раніше — у «Нарисах про деякі невирішені питання політичної економії»). Висновки його дослідження про вирівнювання міжнародного попиту не відповідають принципам торгівлі, визначеним у політичній економії його попередників.
Передовсім він заперечує тезу, що закони обміну, які діють в межах однієї країни, чинні у міжнародних відносинах, а гроші відіграють ту саму роль у міжнародному обміні, котру виконують у межах власної країни. Однак він погоджується з тим, що наслідки дії економічних законів можуть поширюватися на сферу міжнародної торгівлі.
Мілль стверджував, що переваги обміну між націями означають можливість отримувати більшу кількість товарів за незмінної кількості праці та капіталу, тобто кожен виграє, коли за таких самих витрат можна придбати більшу кількість товарів, ніж виробити у власній країні.
Основна теза Мілля полягає в тім, що не можна орієнтуватись на показник переваги обсягу ввезення над вивезенням, чи навпаки, а треба порівнювати віддачу, тобто зважати на те, наскільки експорт чи імпорт сприяє економії витрат праці та капіталу для того, щоб ця економія була реалізована в галузях, які забезпечують переваги в продуктивності порівняно з іншими країнами.
Ціноутворення в міжнародному обміні, на погляд Мілля, не базується на врахуванні витрат виробника, а є результатом порівнювання попиту і пропозиції та граничної корисності за вільної конкуренції між державами. Однак протекціоністська політика держави спотворює дію цих чинників. Проте Мілль, хоч як був відданий теорії вільної торгівлі, визнавав необхідність протегування «молодих» галузей, з метою забезпечення їхньої конкурентоспроможності в майбутньому.
Мілль уважав, що конкуренція між країнами на тому самому ринку, або комерційне суперництво, веде до зниження цін. Якщо держава не бачить способу забезпечити продаж власних товарів — вона створює перешкоди для імпорту, бо основним законом міжнародної торгівлі є бартер і тенденція до врівноважування експорту—імпорту, у результаті чого можливий занепад цілих галузей або «втеча» капіталів за кордон, що також завдає шкоди власній економіці.
Штучне завоювання іноземного ринку з допомогою демпінгових цін, на думку Мілля, призводить до того, що імпорт у цьому разі стає порівняно дорожчим і тягар втрат в експортній торгівлі лягає на тих, хто споживає імпортні товари.
Теорія міжнародної торгівлі Мілля є прогресивнішою від теорії Рікардо, бо грунтується на конкретному ситуаційному аналізі, визначає межі втручання держави в економіку.
Показники суспільного прогресу. Безумовно, недостатньо оціненим внеском Мілля в розвиток економічної теорії є його аналіз впливу економічного прогресу суспільства на виробництво й розподіл. Передовсім це стосується його теорії суспільної статики та динаміки, відповідно до якої прогресивне (динамічне) цивілізоване суспільство відрізняється від інших якісною зміною засобів виробництва, зростанням суспільного продукту, обсягів виробництва, населення, владою людини над природою, знанням законів природи та суспільства й умінням їх використовувати, а також мірою захищеності особи і власності.
Суттєвим показником динаміки розвитку Мілль уважав також зростання ділової активності основної маси населення, створення умов для спільних дій (кооперації), що веде до виникнення акціонерних компаній та асоціацій, а відтак до процесу усуспільнення виробництва та споживання. Прогрес суспільного виробництва, на його думку, забезпечує соціальне самовдосконалення, в якому братимуть участь усі суспільні верстви: система найманої праці припинить своє існування, наймані робітники перетворяться на виробників, котрі самі розподіляють прибутки, «колективними зусиллями створюють капітал ...і працюють під керівництвом менеджерів, яких самі ж призначають та звільняють»1.
Мілль аналізує вплив кожного з цих факторів на прогрес суспільства й на основні економічні явища, зокрема на заробітну плату, ренту, прибуток. Саме у зв’язку з теорією прогресу він формулює закон-тенденцію норми прибутку до спадання і закон-тенденцію до зростання заробітної плати, особливо — ренти.
Мілль стверджує, що основою прогресу суспільства є зростання діючого капіталу, яке не стримується тяжінням до заощаджень через низьку норму прибутків, а стимулює вкладання грошей у виробництво. За розвиненої системи доходів можна бути гарантованим відносно постійного зростання вкладання коштів у виробництво. Цей процес регулюється нормою прибутку: мінімальна його норма буде стримувати зростання капіталів та поступальний розвиток суспільства і штовхати до пошуку шляхів підвищення норми прибутків, а отже, до динамічних змін.
Підходи, застосовані Міллем для аналізу факторів динамічного розвитку суспільства, дають підстави вважати його одним з засновників теорії економічного зростання. Він визначив основні проблеми, вказав на умови та наслідки прогресивного розвитку суспільства.
Роль держави. Розглядаючи проблеми впливу держави на прогрес суспільства, Мілль виділяє обов’язкові та необов’язкові її функції, зробивши багато винятків із принципу невтручання держави в економіку.
Основним економічним важелем впливу держави на процеси виробництва та розподілу Мілль уважає податки. Визначивши раніше диференційну ренту як незароблений наддохід, отриманий в результаті перерозподілу частки прибутків та заробітної плати на користь землевласника через особливості ціноутворення в сільському господарстві, він пропонує частину цього доходу оподатковувати спеціальним податком. Мілль у цьому питанні фактично поділяє погляди свого батька і вважає, що абсолютна рента, як дохід землевласників, має привласнюватися державою, тобто пропонує, по суті, націоналізацію землі.
Податкова система, на думку Мілля, — це єдиний економічний важіль впливу держави на економіку. Використовуючи його, держава повинна провадити політику, яка не шкодила б підприємництву та сприяла б прогресу нових галузей, а також забезпечувала конкурентоспроможність товарів на світовому ринку.
Водночас Мілль рішуче заперечує втручання держави в економічні процеси, якщо необхідність цього не доведено у кожному окремому випадку. Він посилається на великий об’єктивний закон — закон особистої заінтересованості (гедоністичний принцип), згідно з яким усе раціональне через зіткнення інтересів торує собі шлях. Різниця інтересів — це і є свобода, що стає гарантом інших свобод: конкуренції, праці, зовнішньої та внутрішньої торгівлі, норми процента, банківської діяльності. Саме індивідуалізм протидіє будь-якому втручанню держави в економічну сферу.
Джон Стюарт Мілль був переконаним послідовником Рікардо, але його теорія в багатьох аспектах відхиляється від класичних традицій. Його можна вважати засновником теорій економічного зростання, попиту та пропозиції, теорії корисності, автором оригінального трактування суті капіталу та процента. Він зробив значний внесок у розвиток економічного аналізу, теорії ренти та теорії утримання Сеніора. Ліберальні погляди Д. С. Мілля на економічне зростання, заробітну плату, майбутнє робітничого класу, місце та функції держави були підхоплені й розвинуті далі послідовниками не самої тільки класичної школи.
2. Політична економія у Франції
Період розквіту політичної економії в Англії відповідає періоду започаткування класичної школи у Франції. Вихід у світ книжки Сміта «Роздуми про природу і причини багатства народів» та розвиток класичних економічних ідей у працях його послідовників справили великий вплив на формування економічної теорії у Франції, а революційна зміна феодального устрою наприкінці ХVIII cт. та швидкий розвиток капіталістичних відносин поставили перед французькою економічною наукою багато нових питань, на які складно було дати відповідь з позицій англійської класичної політекономії.
Політична економія у Франції мала свою специфіку: вона хоч і успадкувала класичні традиції, але не поставилася ортодоксально до надто абстрактної теорії вартості, з прагматичних позицій вирішувала проблеми розвитку буржуазного суспільства.
Представниками французької класичної економічної школи були Жан Батист Сей, найбільш видатний послідовник Сміта на континенті, праці якого остаточно розвінчали меркантилізм (кольберизм) та фізіократію, і Фредерік Бастіа, котрий абсолютизував ідеї лібералізму.
Жан Батист Сей (1767—1832) народився в Ліоні, у протестантській сім’ї. Його життя припало на бурхливу епоху Французької революції, наполеонівську еру, реставрацію Бурбонів та револю-цію 1830 р.
Сей отримав добру освіту, працював у страховому агентстві, гаряче сприйняв революцію, став солдатом, пізніше обіймав високі державні посади, був усунутий від державних справ Наполеоном за проповідь ліберальних поглядів, несумісних з імператорською політикою жорсткого регулювання економіки, і став фабриканком і вченим. Він постійно займався самоосвітою і, ретельно простудіювавши видатну працю А. Сміта, назавжди став його послідовником.
1819 р. Сей засновує кафедру промислової економіки при французькій Консерваторії мистецтв та ремесел, а 1830 р. стає професором «Колеж де Франс», де працює до кінця життя.
«Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства» було уперше видано Сеєм 1803 р., але, оскільки він не захотів усунути з книжки критику фінансової політики уряду, її не перевидавали до 1814 р. Саме тоді Сея було відряджено новим урядом в Англію для вивчення стану її економіки. Він спостерігає бурхливий розвиток індустрії і робить висновки, які знайдуть відображення в його теорії. Результати досліджень було також опубліковано в трактаті «Англія та англійці» (1814). Цього ж року доопрацьований «Трактат політичної економії» знову вийшов у світ. За життя Сея він перевидавався п’ять разів. 1821 р. його було видано англійською мовою, і він на довгі роки став стандартним навчальним посібником з політичної економії в Англії та Америці. Згодом з’явилися його переклади багатьма іншими мовами світу.
У 1828—1829 рр. Сей опублікував «Повний курс практичної політичної економії» у шести томах.
Політична економія Сея в основному наслідувала ідеї А. Сміта, але він звертав увагу на помилки та суперечності останнього, намагаючись їх виправити. Сей зробив більше, ніж просто популяризував класичне вчення, він збагатив це вчення власними ідеями. Завдяки цьому його заслуги в розвитку політичної економії важко перебільшити. Сея справедливо вважають засновником нового напряму в економічній теорії.
Предмет політекономії. Політичну економію Сей визначає як науку, що дає змогу пізнати природу багатства, способи його створення, порядок розподілу, та феномени, що спричиняють його зникнення. Це наука, яка базується на кількох фундаментальних принципах і переважну більшість висновків виводить із цих принципів.
Сей критикує Сміта за непослідовність його доказів, за те, що недоведені істини підносяться до рангу засадних принципів, саму працю не об’єднано єдиною логічною системою.
Власне дослідження Сей будує за логічною схемою, яка згодом стає стандартною для більшості навчальних посібників з політекономії: виробництво — розподіл — споживання. Ця схема виключала, на його думку, занадто абстрактні і складні підходи до аналізу, якими користувався Сміт.
Аналізуючи виробництво, Сей стверджує, що не лише земля є фактором багатства, бо під багатством слід розуміти будь-які результати виробництва, що приносять користь, мають реальну внутрішню цінність.
У зв’язку з цим він переглядає тезу Сміта про продуктивну та непродуктивну працю.
Він уважає, що будь-яка праця є продуктивною, якщо вона здійснюється з допомогою сил природи, капіталу та праці людей і дає корисні результати. Сей визнавав наявність категорії людей, які своєю працею не створюють матеріальних благ, але роблять послуги іншим, сприяючи розвитку виробництва (наприклад, праця лікаря, учителя-наставника). Він пише, що таке «виробництво не створює матерії, але створює корисність».
Результатом послуг є нематеріальні продукти, але вони корисні для людей, мають мінову цінність і є наслідком поєднання праці з капіталом та землею. Отже, виробництво означає продукування корисних послуг, які можуть виступати в матеріальному і нематеріальному вигляді та обмінюватись одна на одну завдяки однаковій внутрішній цінності.
Сей робить висновок, що поділ праці на продуктивну й непродуктивну не має сенсу, оскільки в обміні беруть участь і корисні результати — послуги.
Теорія вартості. Сей під вартістю розуміє корисність, і хоча й зазначає, що метою його аналізу в межах проблеми розподілу є дослідження законів, які регулюють розподіл вартості, однак відмовляється від трудової теорії вартості.
Його розуміння витрат виробництва збігається із визначенням чинників ціни: собівартість, що включає витрати виробничих послуг (капіталу і праці), ренту та прибутки. Обмін виробничими послугами визначає ситуацію на ринку. Попит на ці послуги, як основу цінності всіх інших послуг, зумовлює їхня власна цінність. «З іншого боку, агенти виробництва, люди і речі, землі, капітали й підприємці більшою чи меншою мірою, з різних мотивів пропонують свої послуги... і створюють в такий спосіб іншу основу цінності для тих самих послуг».
Отже, трудову теорію вартості Сей розуміє досить плюралістично: вартість розглядається як ціна, тобто залежить від корисності товару, витрат на його виробництво, а також від попиту і пропо-зиції. Він полемізує зі Смітом, котрий зробив «хибний висновок, що всі вартості є уречевленою людською працею, як недавньою, так і віддаленою; інакше кажучи, що багатство є не що інше, як аку-мульована праця». З цього Сміт, на думку Сея, робить помилко-вий висновок, що праця є єдиним мірилом багатства або створеної вартості.
Теорія трьох факторів. Головну ідею праці Сміта — трудове походження багатства — було трансформовано Сеєм у теорію трьох факторів виробництва. Людина, капітал та земля — основні агенти виробництва, чинники зростання багатства в суспільстві. Саме вони доставляють те, що Сей згідно зі своєю теорією послуг називає продуктивними послугами. На них існує попит промислових підприємців. Підприємці комбінують виробничі послуги з метою задоволення попиту на продукти споживання.
Підприємець у Сея — це людина, що наділена особливими якостями, котрі дають їй змогу вести виробництво вибраним свідомо курсом, панувати у сфері розподілу. Це не капіталіст у вузькому значенні цього слова, не землевласник чи робітник, які майже завжди пасивні, а людина, навколо якої «обертаються» виробництво й розподіл, підкоряючись її впливові й силі волі. Тобто Сей фактично розглядає підприємця як четвертий фактор виробництва.
Виробничі послуги, що їх комбінує підприємець, — це поєднання тих умов, завдяки яким виробництво функціонує: капіталу, землі та людини. Природу і значення капіталу та землі у виробництві Сей визначає через ознаки продуктивності: земля об’єктивно має такі ознаки, але проявляються вони лише за поєднання потенційних її можливостей із робочою силою та капіталом (інструменти, реманент, сировина). Капітал утворюється в «процесі нагромадження, інакше кажучи, через залучення до виробництва більшої кількості створених продуктів, ніж було спожито в процесі їх виробництва... і є могутнім двигуном, призначеним для використання людиною, і не існує межі капіталу, який можна акумулювати з допомогою часу, виробництва та ощадливості».
Отже, засоби виробництва, «виробнича послуга» як необхідний агент процесу створення корисних послуг є капіталом, що безперервно зростатиме за умови ощадливості власника та постійного функціонування у сфері виробництва.
Сей розглядає виробництво крізь призму індустріалізації і вказує, що промисловість з кожним роком стає все більш значущою порівняно з сільським господарством, завойовує провідні позиції, адже саме там формується капітал (засоби виробництва). Капітал Сей ставить поряд із землею, але зазначає, що «будь-яка складна машина виробляє чистого доходу більше, ніж вартий процент з витраченого на неї капіталу, тобто вона виробляє для суспільства продукти, що коштують йому дешевше».
Питанню використання машин і наслідкам такого використання Сей приділяв велику увагу, він читав спеціальний курс індустріальної економії, що був першою спробою викладання проблем політичної економії. І хоча йому доводиться принаймні теоретично вирішувати зв’язану з механізацією виробництва проблему безробіття і його соціальних наслідків, він переконаний, що майбутній розквіт суспільства залежатиме від розвитку індустрії.
Розподіл. З теорії трьох факторів виробництва Сей виводить свою теорію розподілу суспільного продукту, відповідно до якої кожен фактор виробництва робить свій внесок у виробництво, а доходи відображають цей внесок у тій мірі, наскільки його визнано корисним. Доходи є ціною, отримуваною за використані фактори.
Трьом видам факторів відповідають три види доходів, що залежать від послуг цих факторів: заробітна плата, прибуток та рента і процент.
Визнаючи особу підприємця, організатором виробництва, Сей, однак, відокремлював власника капіталу від підприємця, а отже, бачив і різницю в суті їхніх доходів як плати за різні послуги. Тобто Сей розмежував «промисловий прибуток, або процент на капі-тал» та «прибуток, зумовлений використанням капіталу». Він відокремлює процент, належний власникові капіталу, від підприємницького доходу, що його отримує підприємець, як людина, котра ризикує, поєднуючи землю, капітал та працю. Сей намагається розглядати цей прибуток як заробітну плату, доводячи їхнє однакове походження й однакову залежність від співвідношення попиту та пропозиції.
Такий підхід він застосовує і до визначення доходу в сільському господарстві, де, на його думку, землевласник отримує ренту (як власник капіталу — процент), а орендар — підприємницький дохід. Теорії ренти Сей не надавав виняткового значення, як це робили фізіократи і Сміт, а пояснював, що вона залежить від попиту на землю та її продукти і пропозиції таких, а також від розмірів вкладеного в землю капіталу.
Ціноутворення. Розміри корисності факторів (послуг), тобто величина заробітної плати, прибутку й ренти, на думку Сея, виявляються в процесі обміну. Саме в процесі обміну відбувається формування ціни на корисні послуги. Сей уважає, що ціна формується на ринку під впливом попиту та пропозиції.
Тобто закон попиту та пропозиції регулює ціну послуг і продуктів, розміри прибутків, ренти, процента, заробітної плати.
Узагалі закон попиту та пропозиції Сей формулює дуже чітко, визначивши ціну як точку рівноваги, де закінчується дія одного чинника й починається дія іншого, тобто «зростання ціни прямо пропорційне попиту і обернено пропорційне пропозиції».
Теорія розподілу й обміну Сея виключає проблему взаємовідносин між класами, як її трактує Сміт. Натомість Сей розглядає відносини між економічними суб’єктами — продавцями й покупцями. Це проявляється у суб’єктивному визначенні ціни послуг, як наслідку протиборства споживача та виробника, у суб’єктивному впливі підприємця як особистості на процес виробництва та розподілу, а споживача — на обсяги виробництва й розміри прибутків.
Теорія ринку. Описані підходи лягли в основу концепції, яка здобула Сею визнання і достатню кількість послідовників, — теорії ринку, яку назвали «законом Сея». Суть теорії полягає в тім, що, за твердженням Сея, товари та послуги обмінюються на інші товари та послуги, тому виробництво одних зумовлює потребу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит. Завдяки цьому кризи надвиробництва неможливі.
Інакше кажучи, кожний продавець є одночасно й покупцем, і навпаки: щоб придбати, необхідно спочатку продати. Тому Сей робить висновок, що рівновага попиту та пропозиції встановлюється автоматично і відбивається тільки на ціні, а не на можливості реалізації товару.
Затоварювання ринку неможливе, хоча інколи можуть створюватись запаси нереалізованих товарів. Та, на думку Сея, ситуація регулюється автоматично зі зростанням попиту на інші товари та коливанням цінності, оскільки товари створюють ринок один для одного. «Загальна маса товарів за необхідності дорівнює загальній масі, на яку існує попит».
Відтак Сей формулює три закони ринку:
1. Чим більше виробників та екстенсивніший ринок, тим більше споживачів і тим прибутковіший цей ринок для виробників, оскільки ціна зростає зі зростанням попиту.
2. Кожен виробник заінтересований в успішній діяльності інших, оскільки така діяльність формує ринок попиту. Успіх однієї галузі сприяє успіхові інших, стимулює загальний розвиток. Розквіт промисловості супроводжується процвітанням сільського господарства і т. д.
3. Імпорт благотворно впливає на розвиток обміну, адже іноземні товари можна отримати, лише продавши свої.
Завданням доброго уряду, на його думку, є стимулювання виробництва, а поганого — попиту, бо проблема попиту вирішується разом з отриманням засобів для придбання продукту, а ці засоби дає виробництво.
Сей указує, що для вирішення проблем реалізації не потрібне існування «третіх осіб», як помилково вважав Мальтус, бо виробництво самостійно створює свій ринок.
Проте згодом Сей почав визнавати (принаймні теоретично) можливість криз надвиробництва, але всіляко уникав однозначного висновку, який заперечував би його теорію розширеного відтворення. «Незручність виникає не тому, що виробляється занадто багато, а тому, що виробляють не те, що потрібно». Та ця проблема, на його думку, вирішується на основі ціноутворення: відбувається переливання капіталу в галузі, що гарантують більший прибуток. Це було відповіддю на намагання Мальтуса довести шкідливість процесу нагромадження капіталу як основного фактора надвиробництва та на теорії Сісмонді, що виступав проти промислового прогресу.
Якби Сей більшого значення надавав аналізу грошей, функцію яких він зводив до посередництва в обміні, то, звичайно, дійшов би висновку, що внаслідок їхньої дії процес купівлі-продажу розірвано в часі, а тому виготовлений товар не обов’язково буде реалізовано, бо, виконуючи функцію засобу нагромадження, гроші можуть бути вилучені з обігу. Саме монетарний фактор, якому він не надавав значення, може відігравати вирішальну роль. Утім проблема криз на той час іще не була надто гострою.
Теорія Сея, оптимістична за своєю суттю, знаменувала собою перехід Франції до капіталізму, з яким на той час зв’язувались надії на розквіт держави. Вона проповідувала прогресивну ідею свободи підприємництва й торгівлі. Сей підійшов майже впритул до визначення категорії економічної рівноваги. Політична економія Сея, хоча й наслідувала теорії Адама Сміта, знаменувала започаткування нового, неокласичного напрямку в розвитку економічної думки.
Ідеї Сея лягли в основу багатьох досліджень майбутнього — проблем циклічного розвитку, теорії граничної корисності, теорії факторів виробництва, теорії підприємця-організатора, підприємця-новатора та багатьох інших, не кажучи вже про теорію попиту і пропозиції, яка знайшла відображення в економічних працях його наступників.
Іще одним представником французької класичної школи політекономії був Фредерік Бастіа, праці якого, хоч і тримались у руслі основної ліберальної ідеї, але суттєво відрізнялись за методоло-гією від праць його попередників.
Фредерік Бастіа (1801—1850) народився в Байонні в багатій родині. Був купцем, фермером, мировим суддею, генеральним радником, депутатом установчих зборів Конституційної асамблеї 1848 р.
Знання іноземних мов (англійської, іспанської, італійської) дало йому змогу ознайомитись з передовою філософською та економічною думкою того часу, працями Сміта, Сея. Він цікавився політикою, виступав проти соціалістів та комуністів. Був прихильником ідей лібералізації економіки, борцем проти протекціонізму, організував Асоціацію вільної торгівлі в Бордо, а потім і в Парижі, став секретарем її комісії і редагував журнал, який вона видавала.
Життя його було коротким, а наукова кар’єра ще коротшою: вона тривала не більше шести років. Першу статтю Фредеріка Бастіа було опубліковано в «Газеті економістів» 1843 р. Він писав також для інших газет. Основну його працю «Економічні гармонії» (1850 р.), яка зазнала досить гострої критики, було надруковано (так і незавершеною) вже після його смерті.
Не буде перебільшенням сказати, що основною рисою теорії Бастіа є її компілятивність: його ідеї запозичено в Мілля, Сеніора, Сея, Кері та інших. Водночас його оптимізм і віра у самовдосконалення капіталізму були щирими і він намагався це обгрунтувати з допомогою теоретичних міркувань.
Теорія «економічної гармонії». Бастіа стояв на індивідуалістичних позиціях, оскільки, як і Сміт, вірив, що прогрес суспільства зв’язаний з реалізацією свободи інтересів окремої людини, що приватні інтереси антагоністичні тільки зовні, а по суті вони солідарні: досить, щоб «кожний домагався здійснення власних інтересів, і він побачить, що, сам того не бажаючи, буде слугою інтересів інших»1.
Сукупність цих інтересів та їх узгодження, на думку Бастіа, є предметом політичної економії. На відміну від соціалістів, він упевнений, що гармонію інтересів може забезпечити капіталізм, який є асоціацією об’єднаних спільною метою людей, але відносини між ними складаються на основі дії природних сил — об’єктивних економічних законів. Дія цих сил забезпечує гармонію інтересів, а відтак — прогрес суспільства.
Гармонія соціального світу позначається на всіх явищах економічного життя: на обміні, вартості, цінності, конкуренції, розподілі, виробництві і споживанні.
Узгодження інтересів у суспільстві, на його думку, відбувається на основі обміну та споживання: кожна людина може знайти собі місце у ньому, довівши свою корисність, задовольняючи потреби інших і перебуваючи у відносинах рівноцінного обміну з ними.
Теорія послуг. Обмін між суб’єктами в суспільстві має вартісний характер, тому важливо, на думку Бастіа, визначити, що лежить в основі вартості.
Він охоче б скористався з трудової теорії вартості, але не зміг з її позицій пояснити, чому речі, що мають матеріальне вираження, обмінюються на духовні цінності, чому різні за індивідуальними витратами праці товари обмінюються на ринку за такою самою ціною, а ціна коливається під впливом попиту і пропозиції. Визначивши спочатку величину вартості з позиції заощадженої покупцем праці, він потім відмовляється від цієї тези, оскільки не знає, як виміряти її кількісно.
Проста формула Сея: «вартість є відношенням двох послуг, що обмінюються», звільнила Бастіа від необхідності вирішувати нові теоретичні проблеми. З цієї позиції можна було легко пояснити майже всі явища: так само, як Сміт та його послідовники стверджували, що будь-яка власність, будь-яке майно є сумою вартостей, так і Бастіа визначав власність як суму наданих власником послуг. Послуга — це не лише витрати праці, а й взагалі будь-яке зусилля, що зберігає зусилля інших.
Намагаючись примирити всі відомі тоді категорії (вартості, корисності, витрат виробництва та ціни), він запозичує в Сея його теорію послуг, але уточнює її, трактуючи послуги як своєрідний товар: «Основи вартості завжди закладені в послугах, а не в корисності, — зазначає він. — У такий спосіб я сподіваюсь примирити економістів усіх напрямків»1.
Теорія розподілу Бастіа також виводиться з теорії послуг. Гармонічне поєднання послуг капіталіста — власника засобів виробництва, які він надає в користування, відмовляючи самому собі в придбанні відповідної суми послуг, землевласника, земля якого використовується, та робітника, який докладає зусиль до засобів виробництва, створює можливість їхньої участі в обміні послугами.
Проблему розподілу суспільного доходу вирішено Бастіа на підставі теорії трьох факторів виробництва, яка повторює теорію Сея і мало чим відрізняється від неї. Він використав цю теорію з метою довести економічні права класів на відшкодування їхньої участі у виробництві у вигляді прибутку, ренти та заробітної плати, показати, що гармонія суспільних інтересів будується на економічній гармонії, що розміри суспільного продукту визначають розміри доходів і кожен із класів заінтересований у сприянні зростанню виробництва.
Розподіл сукупного (виробленого з участю капіталіста, землевласника та робітника) продукту відбувається пропорційно до внеску кожного з них у виробництво, тобто кількість наданих послуг визначає частку, яка набере форми прибутку, ренти, заробітної плати.
Слідом за Тюрго, хоча й не так чітко, Бастіа формулює закон-тенденцію норми прибутку до зниження, але цей закон остаточно трансформується у нього в закон зменшення відносної частки капіталіста в суспільному продукті одночасно зі збільшенням його внеску у виробництво. Тобто, на думку Бастіа, у процесі розподілу загального доходу (після покриття всіх витрат) частка власника капіталу відносно зменшується, тому що суспільний дохід перерозподіляється з допомогою держави на користь інших учасників процесу виробництва.
Цей процес перерозподілу Бастіа називає законом розподілу суспільного продукту між капіталом та працею, завдяки чому відомі економісти Бем-Баверк, Маршалл, Маркс, Шумпетер та ін. убачали в ньому лише адвоката існуючого ладу і заперечували науковість усіх його теорій. Однак він щиро вірив, що поліпшення економічного становища всіх верств населення забезпечуватиметься успішним розвитком капіталізму за рахунок зростання суспільного продукту і змін у його розподілі, зумовлених природними законами. Він писав: «Якби я мав нещастя бачити в капіталі лише вигоду капіталіста, я зробився б соціалістом»1.
Згідно з цим законом, прибуток капіталіста в суспільному доході поступається розміром заробітній платі. Частки прибутку й заробітної плати зі зростанням капіталу також зростають, але частка заробітної плати зростає швидше. Відносне зменшення частки прибутку, на думку Бастіа, не заважає абсолютному зростанню капіталу, адже весь суспільний продукт зростає. Доходи, що зростають, забезпечують попит і є основою майбутніх капіталовкладень.
Проте закон про перерозподіл суспільного доходу на користь праці Бастіа так і не спромігся довести. Річ у тім, що тяжіння норми прибутку до спаду — це ще не самий спад, йому протидіє низка інших факторів. Статистичні дані того часу заперечують закон Бастіа, а збільшенню заробітної плати робітничий клас завдячував тільки постійному тиску на капіталістів та законодавчому втручанню держави.
Теорія заробітної плати Бастіа безпосередньо випливає з його закону перерозподілу суспільного продукту. Повна, на його думку, гармонія інтересів капіталіста та найманого робітника, єдність їхньої мети полягають у тім, що вони разом створюють продукт для майбутнього розподілу. Капітал робить виробництво легшим і продуктивнішим. З розвитком виробництва створюються умови для робітника, які дадуть йому змогу з часом стати нарівні з капіталістом.
Отже, прибуток і заробітна плата не протистоять один одному, вони гармонійно поєднані.
Проблему земельної ренти Бастіа розглядав також дуже поверхово. Він наводить цитати з праць Сміта та Рікардо, не спростовуючи і не підтримуючи їхніх доказів. В аналізі ренти він використовує теорію послуг, яка знадобилася йому для вирішення проблеми суперечностей між земельними власниками, капіталістами-орендарями та найманими робітниками.
Продуктивну силу землі важко приписати заслугам землевласника, який привласнює ренту лише тому, що володіє цією землею. Те, що дається задарма, має належати всім. «Суспільна гармонія» в цій частині могла б дещо постраждати, але Бастіа знаходить пояснення: він розглядає землевласника як людину, що піклується про землю і є власником минулих послуг предків щодо обробітку та поліпшення земель.
У такий спосіб участь у виробництві землевласника порівнюється з роллю звичайного капіталіста, який отримує прибуток (процент) за сукупність колишніх послуг. З часом частка минулих послуг у виробництві зменшуватиметься, а активного впливу — збільшуватиметься, а тоді дохід перерозподілятиметься на користь не землевласника, а того, хто обробляє землю, тобто робить нові послуги, які завжди корисніші і продуктивніші за старі.
Ця теза Бастіа стала засадною для обгрунтування теорії зменшення частки доходів з права власності, оскільки будь-яка власність, за Бастіа, є лише сумою минулих цінностей, що поступово втрачають свою корисність.
У цілому теорія Бастіа не вносить нічого нового в економічну думку, оскільки є компіляцією чужих теоретичних ідей. Але в процесі узгодження різнопланових економічних доктрин Бастіа робить ряд цікавих висновків. Зокрема він доводить ще один закон: про визначальну роль споживача щодо виробника.
Бастіа стверджував, що досягнення гармонії інтересів відбувається тоді, коли особистий інтерес підкорено суспільному. Започаткування цього процесу спостерігається вже в капіталістичному суспільстві, його проявом є підкорення виробника інтересам споживача.
Виробник дбає лише про власні інтереси, намагаючись отримати якомога більший прибуток. Але все, що він намагається зробити для досягнення цієї мети, приводить до зниження цін, створення корисних речей у достатній кількості, до збільшення суспільного продукту й повного задоволення потреб споживача.
На це спрямовані всі економічні закони, що діють у суспільстві (конкуренції, вартості, попиту і пропозиції та ін.), які примушують орієнтувати виробництво на попит. Тому основним питанням політекономії, на думку Бастіа, має стати не питання про закони виробництва, про заінтересованість виробника, а про основні закономірності процесу споживання, оскільки саме воно зумовлює напрямки розвитку виробництва.
Визнаючи, що лише споживач нав’язує свою суб’єктивну волю виробнику, Бастіа пише про його моральну відповідальність перед суспільством, надаючи виробникові роль вихователя смаків і вподобань, відповідального за нерозумні форми споживання. «Якщо людство вдосконалюється… то це тому, що вдосконалюється морально споживач»1.
Теорія примату споживання над виробництвом, споживача над виробником була новим словом у політичній економії. У поєднанні з теоріями вільної конкуренції, попиту та пропозиції вона давала поштовх до вивчення закономірностей розвитку ринку.
Внеском Бастіа в економічну теорію є також те, що він визнає рівноцінними учасниками обміну продукти, створені в матеріальній і нематеріальній сферах. Він наполягає на необхідному розвитку нематеріальної сфери, що сприятиме зростанню зайнятості та доходів.
Соціальні проблеми. У боротьбі з соціалістичними ідеями Бастіа, що загалом не визнавав учення Мальтуса про народонаселення, щодо конкретних питань соціального захисту підтримує мальтузіанство. Один із розділів його «Гармоній» спеціально присвячено цим проблемам. Він уважає неприпустимим втручання в дію економічних законів, що, на його погляд, регулюють суспільний розподіл з урахуванням абсолютного внеску кожного у виробництво. Несправедливість цих законів виправдовується їхнім стимулюючим впливом на розвиток суспільства і на людей, що не бажають працювати, тобто ці закони породжують приватну відповідальність. Солідарність Бастіа бачить не у взаємодопомозі, а в тім, що відповідальність кожного перед суспільством забезпечує і справедливе ставлення суспільства до кожного.
Абсолютизація принципів вільної конкуренції та вільної дії економічних законів ставить лібералізм Бастіа на вищий щабель класичної економічної теорії. Свою оптимістичну тезу про самовирішення всіх проблем у межах гармонічної капіталістичної економіки він поширював на всі аспекти суспільного життя, рішуче заперечуючи будь-які форми державного втручання. Тому його (у цілому компілятивна) теорія залишилась поза увагою пізніших економістів.
3. Економічна теорія в США
Американська економічна наука ХІХ ст. розвивалась під впливом англійської класичної політекономії, але водночас мала певні особливості, зумовлені специфікою розвитку капіталізму в США: він панував на Півночі, тоді як Південь усе ще залишався рабовласницьким. Виникала необхідність довести прогресивність капіталістичного устрою, оптимістично змалювати його перспективи, оголосити побудову капіталізму загальносуспільною метою.
Засновником ліберальної економічної теорії в США вважають Генрі Чарльза Кері (1793—1879), у працях якого капіталізм розглянуто як економічний устрій, що керується об’єктивними економічними законами і не потребує втручання держави.
Оптимізм Кері, як і оптимізм Бастіа, базувався на визнанні великих класичних доктрин, але опорою для впевненості Кері в прогресивності розвитку були особливості, притаманні його країні.
Основні праці Кері опубліковано протягом 1835—1859 рр., коли країна перебувала у стадії бурхливого розвитку: населення зростало, але теорія Мальтуса не підтверджувалась, оскільки земля була дешевою, плодючою і в необмеженій кількості, заробітна плата досить високою, ціни низькими. Здійснювалось будівництво доріг, каналів, залізниць. Імпорт капіталів та найновіших технологій довершував картину. Контраст між молодою економікою Америки і занепалою економікою старої Європи був разючим. У Кері були всі підстави для оптимізму.
Генрі Чарльз Кері народився у Філадельфії в сім’ї ірландського політичного вигнанця, який не мав жодних симпатій до Британії. Батько був заможною людиною, що давало можливість його синові отримати добру освіту. Однак Кері закінчив звичайну школу і у 24 роки став бізнесменом, швидко забезпечив собі матеріально незалежне майбутнє і в 42 роки зайнявся наукою. Він був добре обізнаний з історією, соціологією, психологією, математикою, філософією, біологією, хімією та фізикою. Під час своїх подорожей до Європи зустрічався з багатьма видатними людьми тієї доби, і серед них із Міллем, який зацікавив його як видатний учений.
Перу Г. Ч. Кері належать 13 книжок і близько трьох тисяч памфлетних матеріалів, а також безліч газетних статей. Найвідомішими його працями є «Нариси про норму заробітної плати» (1835) у трьох томах, тритомник «Принципи політичної економії» (1837—1840), «Минуле, сучасне, майбутнє» (1843), «Гармонія інтересів» (1850), «Основи соціальної науки» (1858—1859), «Принципи соціальної науки» (1865) та інші, що демонструють охоплення ним усіх суспільних процесів.
Політична економія Кері була поєднанням обгрунтованої критики існуючих економічних теорій із власними науковими поглядами. Він не сприймав Мальтуса та Рікардо, системи яких вважав песимістичними і такими, що розпалюють соціальну ворожнечу, і хоча високо цінував А. Сміта, але з частиною його положень також не погоджувався, зокрема заперечував теорію вільної торгівлі, запропонувавши натомість доктрину протекціонізму. Його політична економія заслуговує на увагу завдяки оригінальності підходів до трактування основних економічних категорій, запропонованих класичною школою, а також оптимістичному баченню перспектив суспільства, заснованого на принципах індивідуалізму та конкуренції.
Проблема вартості у працях Кері є однією з основних, він визнає роль вартості в процесі обміну та розподілу і вважає, що «причина існування в людському розумі ідеї вартості… це просто наша оцінка опору, який потрібно подолати перед тим, як ми оволодіємо бажаною річчю». Вартість збільшується чи зменшується, коли збільшується чи зменшується опір. Оцінку розмірів цього опору Кері пропонує орієнтувати на витрати виробництва.
Він визнає ідею корисності, але трактує її тільки як корисну властивість: «Корисність речей є мірою людської влади над природою, і вона зростає з єднанням людей. Вартість речей, з іншого боку, є мірою влади природи над людиною, і вона зменшується зі збільшенням єдності людей. Отже, існують два протилежні напрямки, які завжди обернено пропорційні один одному».
Кері використовує ідею протистояння для пояснення основ взаємообміну. На його думку, торгівля товарами — це обмін на підставі врахування витрат виробництва: ніхто не запропонує за товар більше, ніж він вартий на даний момент, а не в минулому, оскільки витрати виробництва зменшуються з часом, бо природа все менше протистоїть спільноті людей. Два фактори визначають вартість: природа та праця людини.
Однак визначення розмірів вартості Кері узалежнює від двох факторів не з погляду врахування витрат (оскільки це неможливо за такої постановки проблеми), а з позицій праці, що її було збережено завдяки перемозі людини над природою. Найбільш наочною щодо цього є його теорія земельної ренти.
Положення про те, що вартість продуктів сільськогосподарського виробництва з часом має зростати, бо зменшується кількість плодючих земель і люди повинні звертатись до обробітку гірших, а отже, докладати більших зусиль, Кері спростовує. Він посилається на той факт, що більш родючі землі — це такі, які потребують більших зусиль (якщо вони більш родючі, то лише завдяки більшим витратам праці, наприклад, там провадились меліоративні роботи, чи були знищені чагарники і т. п.). «Найбагатша земля є прокляттям для першопрохідця», і тимчасово, до отримання віддачі від неї, він оселяється на чистій ділянці, яка може бути зовсім не родючою.
Ця теорія, на думку Кері, справедлива не лише для американських піонерів, а в історичному плані і для старих земель. Він переконаний, що для обробітку земель люди об’єднують свої зусилля і переносять їх на ліпші ділянки вже після того, як оброблено гірші. Різниця полягає лише в тім, що витрати на старих землях знецінюються, тому встановлення вартості відбувається за сучасними мірками. Хоча Кері і протиставляє свою теорію ренти рікардіанській, але його висновки, зроблені на підставі особливостей розвитку землеробства в Америці, збігаються з висновками, які зробив Рікардо в Англії: вартість має тенденцію до зниження.
Кері зазначає, що основою вартості й ренти є ті труднощі в протистоянні природі (і різниця в їхній величині), які люди долають у даний момент і в даному суспільстві. Для нього вартість — це оцінка товару з позиції зусиль усього суспільства, тобто вона вимірюється суспільними витратами. А вартісні відносини мають значення, як об’єкт політекономії лише тому, що лежать в основі розподілу національного багатства, але з погляду виробництва сама вартість є результатом об’єднання зусиль усього суспільства.
Теорія «гармонії інтересів». Сприйнявши елементи теорії витрат виробництва й ренти від Рікардо, Кері критикує його за те, що в основі всіх ідей Рікардо лежить вартість як результат економічного протистояння, конкуренції суб’єктів. На його думку, саме на підвалинах класичної теорії (згідно з якою економіка є зіткненням інтересів, а суспільством керують об’єктивні закони, визначаючи долю всіх верств та класів, здійснюючи природний відбір) базуються неправильні висновки про те, що виживання людини в економічному просторі є її приватною справою. Теорія Кері базується на думці, що суспільний поділ праці потребує якнайтіснішого єднання всіх членів суспільства і не індивідуальний, а саме загальносуспільний інтерес має стати визначальним.
Теорія Кері є оригінальною, оскільки факти, які він аналізує, характерні лише для Америки. Відтак його економічні погляди були в меншій мірі космополітичними, ніж у європейських економістів, чиї погляди він поділяв. Дослідження закономірностей розвитку національного господарства й аналіз продуктивної сили єдності суспільства забезпечили йому визнання німецької національної школи, яка вважала предметом політичної економії національне господарство. Згодом Кері використає ці ідеї.
Поєднавши дві тези: про пріоритет суспільних інтересів та продуктивну силу єдності суспільства, Кері формулює теорію «гармонії інтересів». Він наголошує на тім, що капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, продуктивність праці й доходи зростають, розвивається ринок. Багатство суспільства стає основою для зростання добробуту кожного його члена. Тому праця та інтереси кожного мають бути підкорені загальній меті — розвитку суспільного виробництва.
Розподіл. Проявом гармонії інтересів є справедливий розпо-діл, який ураховує внесок кожного у виробництво. Цей природний закон притаманний капіталізмові й регулює відносини обміну та споживання.
Кері належить пріоритет відкриття так званого закону зростання частки робітників у національному продукті, відповідно до якого зростання продуктивності праці призводить до знецінення колишніх зусиль, оскільки сила природного опору зменшується, а нові, асоційовані зусилля (мається на увазі зростання суспільного характеру праці) посилюють свій вплив. Відбувається переоцінювання внеску капіталіста у виробництво і його відносна частка на момент розподілу зменшується. Це спричиняє зниження норми прибутку, хоча й не зменшує абсолютних розмірів доходу власників капіталів. Водночас доходи робітників зростають як абсолютно, так і відносно.
Він використовує свою теорію «гармонії інтересів» для оцінки внеску праці та капіталу в суспільний розвиток. Кері вважав працю та капітал однаковими претендентами на створене ними багатство. Дбаючи про власні цілі, капіталісти змушені поліпшувати умови виробництва і становище робітничого класу. Їхній власний внесок оцінюється з позиції падіння корисності капіталу та зростання розмірів заощадженої на його виробництво праці. Цінність праці при цьому зростає, тому в процесі розподілу зростає частка робітників.
З цих самих позицій Кері пояснює доходи землевласника, який у нього виступає як капіталіст. Внесок землевласника у виробництво — це земля, вартість якої становить меншу частину витрат ви-робництва, що з часом зменшуватимуться ще більше, тому зменшення частки землевласника в національному доході є об’єктивно зумовленим.
Отже, на думку Кері, кожен агент виробництва отримує те, що сам він вкладає в нього, а тому капіталістичний розподіл є цілком справедливим і не створює підстав для соціальних суперечностей, забезпечує гармонійний розвиток капіталістичного суспільства.
Теорія народонаселення Мальтуса зазнала найжорстокішої критики з боку Кері: він проаналізував її з позиції фізики, біології, соціології та політекономії і довів «абсурдність» теоретичних побудов Мальтуса. Кері вважав, що земля адаптується до потреб населення так само, як і капітали. Зростання населення сприяє розвитку виробництва так, щоб виробництво засобів існування завжди випереджало приріст населення. Він жив у країні з безмежними, як на ті часи, ресурсами, тому мав підстави для оптимізму. Проблеми, які турбували Сміта, Рікардо та Мальтуса, не здавалися Кері важливими.
Він послідовно проводить думку, що існує простий і прекрасний закон природи, який діє на користь суспільству і «…керує людиною в усіх її діях та намаганнях підтримувати умови життя, закон настільки могутній і універсальний, що уникнути його не можна...», — це закон економічного зростання. Він діє завдяки гармонії економічних інтересів, участі у виробництві всіх верств населення.
Міжнародна торгівля. Теорія гармонії Кері не вичерпується проблемою внутрішнього суспільного поєднання економічних інтересів. Кері вважає, що для прогресивного розвитку важливо врахувати всі чинники, які можуть впливати на стан національ-ної економіки. Одним із них є зовнішня торгівля, яка стимулює або стримує виробництво залежно від тієї політики, яку проводить держава.
Проповідник фритредерства наприкінці сорокових років, Кері стає поборником протекціонізму в п’ятдесятих. Основою міжнародних відносин він вважає досягнення стану всесвітньої гармонії націй завдяки всебічному індивідуальному розквіту. Тобто принципи індивідуалізму він поширює на всесвітню економіку, не сприймаючи переваг міжнародного поділу праці. Він визнає конкуренцію і протиборство між державами, залишаючи «гармонію інтересів» для окремої нації.
На його думку, невтручання держави в міжнародні відносини під гаслом міжнародного поділу праці може призвести національну економіку (ідеться конкретно про Сполучені Штати Америки) до промислової залежності, перетворити країну на постачальника сировини для розквіту якоїсь іншої нації. Суспільство має розвиватись за принципом замкненої виробничої асоціації, у межах якої виробляються всі види продукції і тим самим готуються ринки для них.
Протекціонізм, на думку Кері, сприяє раціональному розміщенню виробництв, організації центрів, де найкраще сполучаються індустрія та сільське господарство, тим самим забезпечуються ринки збуту продуктів виробництва і зменшуються витрати на транспортування. Він стверджує, що внутрішня конкуренція забезпечить зростання заробітної плати. Та головний його аргумент — це можливість зберегти для виробника внутрішній ринок за рахунок автономізації економіки.
Аргументи, що їх Кері наводить на захист політики промислового та аграрного протекціонізму, досить необгрунтовані і легко спростовуються. Очевидно, що основною метою цієї теорії був захист американської економіки, до послуг якої були безмежні природні багатства, але яка перебувала тоді лише у стадії становлення.
Без огляду на велику кількість наукових праць, опублікованих Кері, його внесок у розвиток економічної теорії є незначним. Він вичерпується теоріями суспільної гармонії, двох факторів виробництва, протекціонізму, збалансованого розвитку національної економіки та внутрішніх ринків, які не враховують вартісної природи економічних відносин і обгрунтовуються не завжди вірогідним фактичним матеріалом. А негативне ставлення до теорії ренти Рікардо, теорії народонаселення Мальтуса, ототожнення землі з капіталом, ренти з прибутком, а також бездоказова теорія вартості свідчать про поверховість його вчення.
У Чарльза Генрі Кері майже не було послідовників, він не створив школи, і лише на його теорії національної економіки та про-текціонізму ми знаходимо посилання у деяких авторів, зокрема німецьких.
Отже, автори економічних теорій першої половини ХІХ ст. завершили «переосмислювання» класичних доктрин, сформульованих іще А. Смітом. Залишаючи непорушними основні догмати класиків, ці автори скористалися з різних підходів, аби довести прогресивність капіталізму, невичерпність його саморегулюючого потенціалу. Вони стали першовідкривачами теорій, які пізніше було покладено в основу неокласичної науки, зокрема теорій економічного зростання, граничної корисності, граничної ефективності факторів виробництва, попиту і пропозиції, ефективного попиту та багатьох інших, що визначили напрями розвитку політекономії нашої доби.