Тема 11. Валютний курс в системі міжнародних відносин
Світова валютна система та її елементи
Поняття валюти та її види
Валютний курс та його економічні функції
Фіксований та плаваючий валютний курс
Конвертованість валюти
Валютна система – державно-правова форма організації міжнародних валютних відносин країн. Вона являє собою сукупність 2-х елементів: валютного механізму та валютних відносин.
Валютний механізм – правові норми та інститути, які діють на національному та міжнародному рівнях.
Валютні відносини – повсякденні зв’язки, в які вступають приватні особи, фірми, банки на валютних та грошових ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків кредитних та валютних операцій.
Розрізняють світові та національні валютні системи.
Національна валютна система – державно правова форма організації валютних відносин на території певної країни.
Її елементами є:
- національна валюта
- умови конвертованості національної валюти
- валютний режим
- валютні обмеження
- механізми валютного регулювання тощо.
Світова валютна система включає міжнародні кредитно-фінансові інститути та комплекс міжнародних договірних та держано-правових інструментів.
У своєму розвитку світова валютна система пройшла 3 основні етапи:
1. Система золотого стандарту (поч.. 19ст – 20-30рр. 20 ст)
2. Система золотовалютного (доларового стандарту) 40-50 рр – середина 70-х рр.. 20 ст.
3. Система паперово-валютного стандарту (з 1976р.)
Елементи світової валютної системи:
1) Певний набір міжнародних платіжних засобів.
2) Валютні курси та валютні паритети
3) Умови конвертованості
4) Форми міжнародних розрахунків
5) Режим міжнародних ринків валюти та золота
6) Міжнародні та національні банківські установи тощо
Регіональна валютна система – правова форма організації валютних відносин між групою країн, за їх посередництва розвивається світова валютна система.
2. Валюта – в широкому розумінні – грошова одиниця будь-якої країни.
Валюта – у вузькому розумінні – використовується для позначення коштів, виражених в грошових одиницях тільки іноземних держав чи міжнародних організацій, тобто як грошей інших країн.
Класифікація видів валют в залежності від:
Емітента валютних коштів:
- національна валюта – грошова одиниця певної країни та той чи інший її тип (паперова, срібна тощо)
- іноземна валюта – грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових одиницях і використовуються у міжнародних розрахунках
- міжнародна (регіональна) валюта – міжнародна або регіональна розрахункова одиниця, засіб платежу. Сюди відносять:
А) СДР(СПЗ) – спеціальні права запозичення – міжнародні платіжні засоби, які використовуються МВФ для безготівкових міжнародних розрахунків через записи на спеціальних рахунках та як розрахункова одиниця МВФ.
Б) євро ( з 1979 по 1999 екю) – регіональна міжнародна розрахункова одиниця в межах європейської валютної системи з 2002 року – розрахункова одиниця валютного союзу країн ЄС.
2. Ступеня конвертованості валют:
- вільноконвертовані валюти – використовуються для здійснення платежів за міжнародними угодами, активно купуються і продаються на головних валютних ринках (дол.. США, євро, фунт стерлінгів тощо)
- частково конвертовані валюти – валюти, які обмінюються тільки на деякі інші валюти і мають валютні обмеження не за всіма валютними операціями або тільки для нерезидентів (осіб іноземних країн)
- неконвертовані валюти – замкнуті валюти у країнах, де для резидентів і нерезидентів введена заборона обміну валют.
3. Матеріально-речової форми
- готівкова (банкноти)
- безготівкова (форекс)
4. Відношення до курсів інших валют
- сильна (тверда) валюта – має стабільний валютний курс, рух якого відбувається відповідно фундаментальних макроекономічним закономірностям
- слабка (м’яка) валюта
5. Принципу побудови
- кошикового типу – складається з декількох валют
- звичайна
6. Відношення до валютних запасів країни
- резервна валюта – валюта країни з розвинутою економікою в якій держава накопичує і зберігає в своїх резервах.
- інші валюти
7. Видів валютних операцій
- валюта ціни контракту
- валюта платежу
- валюта кредиту
- валюта клірингу
- валюта векселя

3. Валютний (обмінний) курс – ціна однієї валюти, яка виражена в одиницях іншої.
Валютний курс може встановлюватись такими способами:
Котирування
- пряме (нормальне) – до одиниці іноземної валюти прирівнюється певна кількість національних грошових одиниць
- непряме (обернене) – певна кількість одиниць іноземної валюти прирівнюється до одиниці іноземної валюти.
2) Середній курс – використовується коли курс валюти встановлюється банком, визначається ціна, за якою банк купує валюту (курс покупця) і ціна за якою він її продає (курс продавця). Різниця між цими цінами складає маржу банку, а середнє арифметичне 2-х курсів визначає середній курс. Цей показник використовується дилерами при економічних зіставленнях.
3) Крос-курс – котирування двох іноземних валют по відношенню до третьої
Розрізняють номінальний і реальний валютні курси.
Номінальний – є звязуючою ланкою між пропозицією валюти на ринку і попитом на неї.
Реальний – показує співвідношення в якому товари однієї країни можуть бути продані в обмін на товари іншої країни, тобто характеризує співвідношення цін на товари в двох країнах, виражений в одній валюті.
На обмінні курси впливають наступні чинники:
Економічні чинники та їх показники:
- відносні процентні ставки
- паритет купівельної спроможності, який визначається шляхом зіставлення цін на певні товари у різних країнах у перерахунку на базову валюту, як правило на американський дол..
- економічні умови (рівень інфляції, безробіття, пропозиції грошей, ставки податків та ін.)
- попит на капітал та його пропозиція
2. Політичні чинники
- ступінь нестабільності політичної ситуації
- політика центрального банку
3. Соціальні чинники або «настрій ринку» - погляди трейдерів ринку на короткострокові перспективи руху валюти
Основна функція валютного курсу - оцінювання порівняльної вартості валюти.
Додаткова функція валютного курсу – формування на постійній основі звітних даних щодо валютного курсу дає уявлення про співвідношення попиту та пропозиції на валюту на валютному ринку.
Валютний курс виступає інструментом аналізу та прогнозу за наявності певного набору історичних даних
4. Центральні банки застосовують такі види режимів валютних курсів: фіксований, вільно плаваючих, регульований плаваючий, система множинних валютних курсів (для купівлі та продажу валюти існує більш як один курс або курси купівлі та продажу різниться більш як на 2%), подвійний валютний курс (подвійне котирування національної валюти окремо по комерційним та валютним операціям)
Фіксований валютний курс – офіційно встановлений центральним банком фіксоване співвідношення між національною грошовою одиницею та валютою іншої країни.
Фіксований курс встановлюється на основі рівня валютних резервів, стану торгівельного балансу, співвідношення цін в даній країні з цінами країн головних торгівельних партнерів тощо. Цей режим найсприятливіший за умов внутрішніх кризових ситуацій в нестабільній економіці. Він забезпечує нижчі темпи інфляції, стабільні умови для зовнішньоекономічної діяльності, можливість забезпечити стабілізацію будь-якого макроекономічного показника.
Проте фіксований курс має певні недоліки, основним з яких є негнучкість до змін в економіці.
Вільно плаваючий курс – співвідношення між національною грошовою одиницею та валютами інших країн яке складається залежно від попиту та пропозиції валют на валютному ринку країни.
Плаваючі валютні курси почали використовуватись з кінця 70-х років переважно в країнах з розвиненою ринковою економікою та високим рівнем доходу. Для його успішного застосування необхідні економічна то політична стабільність, відсутність або незначні темпи інфляції. Плаваючий валютний курс вирівнює попит і пропозицію на іноземну валюту не змінюючи розміру валютних резервів.
Регульоване плавання валют – в процесі встановлення валютного курсу на валютному ринку відчутні вплив центрального банку країни, який вирівнює різкі короткострокові, а також середньострокові коливання курсу, з метою зробити його передбачуваним і таким що стимулює зовнішню торгівлю. Для успішного застосування даного режиму необхідні значні резерви валюти і міцна матеріальна база для прогнозування курсу, а також низькі темпи інфляції.
Регульоване плавання валют передбачає визначення валютного коридору – можливе мінімальне і максимальне відхилення офіційного курсу національної грошової валюти щодо іноземної валюти.
5. Передумови запровадження конвертованості валюти:
1) Лібералізація зовнішньоекономічних відносин
2) формування ринкового механізму ціноутворення
3) Накопичення достатнього золотовалютного резерву
4) Зниження інфляції до помірного рівня
5) Створення рівних конкурентних умов на ринку для всіх економічних суб’єктів.
Конвертованість валюти можна класифікувати за такими критеріями:
1. За повнотою конвертації
- повна
- часткова
2. За видами суб’єктів
- зовнішня
- внутрішня
3. За характером операцій що обслуговуються конвертованою валютою
- за поточними операціями
- за переміщенням капіталу
Перехід від неконвертованої до конвертованої валюти відбувається через часткову конвертацію, насамперед за поточними операціями, може бути як зовнішньою так і внутрішньою.
ТЕМА 12. Світовий валютний ринок та регулювання міжнародних валютних відносин
Сутність міжнародного валютного ринку.
Світові ринки золота
Методи стабілізації нац. валюти.
Методи стабілізації національної валюти.
1. Міжнародний валютний ринок є найбільшим фін. ринком світу і є системою валютних та організаційний відносин пов’язаних з конверсійними операціями міжнародними розрах., наданням у позичку іноземної валюти на певних умовах.
Особливості МВР:
1 Нематеріальний.
2 Немає єдиного центру та конкретного місця знаходження.
3 Є міжбанківським ринком.
4 Має гнучку систему організації торгівлі.
5 Є одним з найліквідніших ринків завдяки можливості роботи на ньому з різними валютами.
6 Завдяки процесу телекомунікації та інформатики є глобальним.
Учасники МВР:
міжнар. комерц. банки
ТНК
Небанківські фін.установи
Центральні банки
Основним товаром є іноземна валюта в різних формах валютні депозити, будь-які фін.вимоги позначені в іноземній валюті.
Рівні здійснення операцій на МВР :
Роздрібна торгівля.
Оптова міжбанківська торгівля.
Міжнародна торгівля.
Залежно від рівня організації валютного ринку розрізняють біржовий та міжбанківський ринок.
Функціями біржового ринку є визначення попиту та пропозиції ринку , встановлення валютних курсів, прогнозування динаміки тощо.Переважно ці ринки викор. Центральним банком для здійснення фін.-кред. політики, тому за обсягом цей ринок невеликий . На міжбанківському ринку безпосередньо здійснюються валютні операції.
За характером операцій валютний ринок поділяється на:
Спот- негайна постановка валюти за курсом зафіксованим в угоді.
Форвард – угоди за якими постановка певної суми валюти здійснюється через домовлений термін за узгодженням в момент операції курсом.
Своп – угода за якої одна валюта продається на умовах її зворотного викупу в тій же сумі через визначений час і за курсом зафіксованим в момент укладання угоди.
Ф’ючерс – угоди з зобов’язанням купити або продати за узгодженим обмінним курсом в певний день у майбутньому.
Аутрайт – угода за якої продавець зобов’язаний продати, а покупець купити валюту в установлений строк за зафіксованим на перед курсом.
Опціон – угода за якої клієнт сплачує банку невелику премію і одержує право купити валюту в будь-який день встановленою угодою періоду за зафіксованим при укладанні угоди курсом, якщо через час угода для нього виявляється не вигідною.
2 Ринки золота – це спеціальні центри торгівлі золотом де здійснюється його регулярна купівля продаж за ринковими цінами з метою пром-побутового споживання, приватної тезаврації, інвестицій, страхування ринку, спекуляції та ін.
Організаційно ринок золота – це консорціум у кількох банків, що в повноважені здійснювати угоди з золотом, що очищують і зберігають золото, виготовляють злитки.
Золоті ринки різняться за типом організації(біржовий і не біржовий), за формами товару(зливки монети), за ступенем легальності(легальні чорні).
Ринки золота поділяються за режимом, який надає держава:
світові
внутрішні вільні
місцеві контрольовані
чорні.
Джерелом пропозиції золота є новий видобуток золота, держ. резерви золота та приватні резерви, продаж спекулянтами, контрабанда.
Джерелом попиту на золото є пром.- побут. спож., ювелірна промисл., радіоелектроніка, зубопротезна галузь, спекулятивні угоди , поповнення золотовал. запасів ЦБ.
Золото на ринку постач. у вигляді : зливки, золоті монети старого карбування, сувенірні монети, листи, пластини, проволоки, золоті сертифікати.
Великими держателями золота є США, Німеччина, Швейцарія, Франція, Італія тощо.
Операції з золотом носять той же х-р, що й операції з валютою та ЦП.
На світові ринки золото потрапляє через посередників, дилерів. Їх налічується близько 20 але найважливішими є лише 5 фірм.
Ринок банківських металів в Укр.. є регламентується законом Укр. Від 18.11.97. а також нормативними актами НБУ.
Банківськими металами є дорогоцінні метали (золото, срібло, платина) доведені до найвищих проб згідно світових стандартів, що мають сертифікат якості. Цей ринок організований у 1998 р. Ліцензію та письмовий дозвіл НБУ на здійснення операцій на даному ринку мають 22 банки Укр.. Весь метал, що постачається в Укр. переважно іноземного в-тва . Осн. постачальником є Німеччина. В Укр. існує незначний попит на золото з боку інвесторів та ювелірної пром.
3 Державне валютне регулювання – це д-сть держави та установлених нею органів, щодо регламентації валютних відносин ек. суб’єктів та ї д-сть на валютному ринку.
Під валютною політикою розуміють сукупність ек., правових та організаційних заходів і форм здійснюваних держ. органами, центральними банківськими та фін. утановами, між нар. валютно-фін. організаціями в галузі валютних відносин.
Розрізняють :
довготривалу валютну політику до заходів якої входять: встановлення порядку валютних курсів і паритетів; викор. золота і резервних валют міжнар. платіжних засобів та ін. Ця політика здійснюється на рівні міждерж. угод в рамках МВФ та на регіональному ринку.
поточну валютну політику – для забезпечення нормальног функціонування валютної с-ми , підтримки рівноваги платіжних балансів. Включає:
диверсифікацію валютних резервів
валютну дисконтну політику
валютну дивідендну політику
валютне субсидування
Диверсифікація валютних резервів – це інструмент валютної політики центрального банку, який передбачає регулювання структури офіційних валютних резервів включання до їхнього складу іноземних валют різних країн. Основними цілями здійснення даної політики є захист від валютного ризику , забезпечення міжнародних розрах., проведення валютних інтервенцій на ринку. Ця політика переважно викор., як допоміжний засіб регулювання держ. відносин.
Валютна дисконтна політика – це система ек. і організаційних заходів держави з використанням облікової ставки % для орієнтовного користування валютного курсу, короткотермінових ін-цій та збалансування платіжних зобов’язань. Якщо валютний курс фіксований – це політика дозволяє ліквідувати зовн. дизбаланс. За плаваючого валютного курсу ця політика дозволяє усунути певні макроекономічні незбалансованості економіки.
Валютна дивізна політика-це с-ма регулювання валютного курсу купівлею та продажем валюти за допомогою валютної інтервенції та валютних обмежень.
Валютна інтервенція – це цільова операця центрального банку з купівлі-продажу іноземної валюти для обмеження динаміки курсу національної валюти певними межами його підвищення або пониження. Для підвищення курсу власної грошової одиниці банк продає іноземну валюту, а для зниження курсу скуповує тверду валюту в обмін на національну.
Валютні обмеження –це с-ма правових організаційних та економічних заходів які регламентують операції з національною та іноземними валютами. Ці обмеження є законодавчою та адміністратив. регламентацією за допомогою лімітування, ліцензування та іноді заборони операцій з валютними цінностями при міжнарод. платежах купівлі-продажу тощо.
Валютні обмеження мають на меті:
забезп. державу валютою;
підтримання валютного курсу нац. грош. одиниці;
підтримання платіжного балансу;
Валютні обмеження відзначаються певним дискримінаційним х-ром, оскільки сприяють перерозподілу валютних цінностей на користь держави, певних п-ств за рахунок інвестицій п-ств, головним чином великих експортерів.
Валютний контроль-контроль дотримання валютного законодавства за порушення якого передбачається відповідальність головним чином у вигляді штрафів та позбавлення ліцензії.
4 Методи стабілізації валют:
Дефляція-процес призупинення або стримування темпів зростання грошової маси в обігу;
Денномінація-обмін всіх старих грошових знаків на нові у певній пропорції з одночасним перерахуванням у цій пропорції цін, тарифів, зарплат, пенсій.
Нуліфікація-оголошення державою знецінення грошових знаків недійсними;
Девальвація-знецінення нац. грошової одиниці порівняно з іноземною валютою чи міжнародними валютно-розрахунковимиодиницями.
За золотого стандарту девальвація проявлялась у зменшенні золотого вмісту валюти та зростання ціни на золото. в сучасних умовах це зниження офіційного валютного курсу, при цьому стимулюється експорт, який стає дешевшим, а імпорт дорожчає. Причиною девальвації є інфляція та хронічний дефіцит платіжного балансу. Девальвація може проводитись цілеспрямовано як метод валютної політики держави з метою впливу на ринок ЗЕВ , зокрема підвищення КС продукції, врегулювання платіжного балансу.
5 Ревальвація-підвищення курсу вартості національної валюти щодо іноземної. Головною причиною ревальвації є тривале активне сальдо платіжного балансу держави, що означає наявність дефіцитів у партнерів. Ревальвація за золотого стандарту передбачала збільшення офіційного золотого вмісту грошової одиниці. Вплив ревальвації на економіку протилежний впливові девальвації. Вона вигідна для імпортерів та кредиторів. В результаті її здійснення дорожчає експорт і одночасно стає дешевшим імпорт. Кредитори які надали позики нерезидентам у національній валюті. отримують значний зиск, оскільки ринкова ціна нац. валюти в іноземній зростає.
Для населення ревальвація з одного боку спонукає зниження цін на імпортні товари і гальмує інфляцію, з іншого – призводить до зменшення експорту, що створює реальну загрозу безробіття.



ТЕМА 13: СВІТОВА ВАЛЮТНА СИСТЕМА
1. Встановлення світової валютної системи: золотий стандарт
2. Бретон-Вудська валютна система
3. Ямайська валютна система
4. Європейська валютна система
1.Світова валютна система - це форма організації міжнародного грошового обігу, яка склалася на основі розвитку світового господарства і закріплена міждержавними угодами. Вона має такі елементи:
а) структуру міжнародних ліквідних засобів, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки (валюта та золото);
б) механізм валютних паритетів і курсів;
в) умови взаємного кон-вертування (зворотності) національних валют;
г) форми міжнародних грошових розрахунків;
д) особливості формувань та функціо-нування міжнародних валютних ринків і світових ринків золота;
е) статус міждержавних валютно-кредитних організацій, які регу-люють міжнародні валютні відносини.
Складовими світової валютної системи є:
форми міжнародних засобів платежу (золото, національні валюти, міжнародні валютні одиниці -- СДР, ЕКЮ, євро); уніфікований режим валютних паритетів та курсів;
умови взаємної конвертованості валют;
уніфікація правил міжнародних розрахунків;
режим валютних ринків та ринків золота;
міжнародні валютно-фінансові організації;
міжнародне регулювання валютних обмежень.
Етапи розвитку світової валютної системи:
Золотий стандарт (18890-1914р.р., 1925-1931 р.р)
Золотодевізний стандарт (1944-1971р.р.)
Бреттон - вудська валютна система ( 1944 р.)
Ямайська міжнародна валютна система ( 1976-1978 рр.)
Європейська валютна система (1979)
Перша світова валютна система стихійно сформувалася в 1816 році у Великобританії. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 році, яке визнало золото єдиною формою світових грошей. Дана організація системи грошового обігу й міжнародних розрахунків припускала закріплення за золотом грошових функцій і офіційне встановлення фіксованого золотого паритету національної грошової одиниці. Установлений золотий паритет був і офіційною ціною золота. Золоті монети були в обігу й мали чинність законного платіжного кошту. Центральні банки були зобов'язані обмінювати паперові гроші на золото по номіналу. Був дозволений вільний ввіз і вивіз золота в будь-якому виді. Валютні курси країн фіксувалися на базі золотих паритетів національних грошових одиниць і коливалися лише у вузьких межах “золотих крапок”, які визначалися видатками (в основному на транспортування й страхування), пов'язаними з переміщенням золота між країнами.
В умовах золотого стандарту регулювання платіжного балансу здійснювалося в основному стихійно шляхом переливів золота з одних країн в інші через приватні канали. Держава практично не брала участь у процесі регулювання міжнародних розрахунків, а офіційні золоті резерви були головним регулятором незбалансованості платіжного балансу.
Після валютного хаосу, що виник у результаті першої світової війни, був установлений золотоедевізний стандарт, заснований на золоті й провідних валютах, конвертованих у золото. Платіжні кошти в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, сталі називатися девізами. Друга світова валютна система була юридично оформлена міждержавною угодою, досягнутим на Генуэзской міжнародної економічної конференції в 1922 році. Її основою з'явилися золото й девізи – іноземні валюти. Після першої світової війни валютно-фінансовий центр перемістився із Західної Європи в США. Це було обумовлено наступним. Значно зріс валютно-економічний потенціал США, збільшився експорт капіталу. В 1924 року відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів: 46% золотих запасів капіталістичних країн зосередилися в США. США розгорнули боротьбу за гегемонію долара, однак статус резервної валюти він одержав лише після другої світової війни.
Досягнута валютна стабілізація була висаджена світовою кризою 30-х років.
Система золотого стандарту відповідала умовам ринку вільної конкуренції. Функціонування механізму міжнародних грошових розрахунків, що базувався на золотому стандарті, мало велике значення для розширення міжнародних економічних зв'язків, утвору єдиного світового господарства. Разом з тим грошово-валютна система золотого стандарту стала протидіяти концентрації й централізації капіталу, створювати перешкоди практиці ціноутворення, перешкоджати покриттю різко зрослих внутрішніх і зовнішніх державних видатків шляхом емісії паперових коштів, нарешті, утрудняти міжнародну торгівлю й вивіз капіталу за кордон. Маніпулювання валютним курсом шляхом девальвації або ревальвації валюти, зміна облікової процентної ставки, проведення інфляційної або дефляционной політики для регулювання руху товарів, послуг і капіталу, використання міжнародних позик і кредитів – усе це дозволяло підтримувати платіжні баланси певною мірою тимчасово врівноваженими й відсувати погашення негативного сальдо ( за рахунок резервів золота) на невизначений час. У слідстві цього ставало ясно, що регулярне поновлення економічних відносин між партнерами різних країн уможливлює й необхідним нагромадження ними іноземної валюти як у наявній так і в безготівковій формах у якості своєрідного резерву для швидкого погашення своїх зобов'язань перед партнерами країни з даною національною валютою. Звідси виникнення структурної кризи, а потім, у період світової економічної кризи 1929-1933 рр., і руйнування механізму золотого стандарту.

2. Розробка проекту нової світової валютної системи почалася ще у квітні 1942 року, тому що країни побоювалися потрясінь, подібних валютній кризі першої світової війни в 30-х роках. На міжнародній конференції, що відбулася в 1944 році в Бреттон-Вудсі (США), були погоджені основні принципи нового міжнародного валютно-фінансового устрою, що став відомим як Бреттон-Вудська система. Ці принципи були кодифіковані і прийняті на Бреттон-Вудській конференції “Статтях Угоди” (статуті) Міжнародного валютного фонду (МВФ).
Основні характерні риси Бреттон-Вудської валютної системи полягали в тому:
золото зберегло свою монополію на здійснення остаточних грошових розрахунків між країнами, тобто на виконання функції загального платіжного кошту;
однак масштаби використання золота для фактичного обслуговування міжнародного обігу і його регулююча роль у цій сфері суттєво зменшилася.
Поряд із золотом у якості міжнародних кредитних коштів платежу, знарядь розрахунку по платіжних балансах і резервних валют у світовому обороті широко використовувалися дві національні паперові грошові одиниці – американський долар і англійський фунт стерлінгів (у значно меншому обсязі).
У той же час уперше в історії створені міжнародні валютно-кредитні організації такі як, Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР).
Під тиском США в рамках Бреттон-Вудскої системи затвердився доларовий стандарт – світова валютна система, заснована на пануванні долара.
Економічний, енергетичний, сировинний кризи 60-х років дестабілізували Бреттон-Вудську систему, зміну співвідношень чинностей на світовім тлі підірвало її структурні принципи. З кінця 60-х років поступово послабла економічна, фінансово-валютна, технологічна перевага США над конкурентами. Західна Європа і Японія, зміцнивши свій валютно-економічний потенціал, стали тіснити американського партнера. Оскільки США використовували долар для покриття дефіциту платіжного балансу, а не золото, це призвело до величезного збільшення короткострокової зовнішньої заборгованості у вигляді доларових нагромаджень іноземних банків.
Криза Бреттон-Вудської системи досягла кульмінації навесні й улітку 1971 року, коли в його епіцентрі виявилася головна резервна валюта. Криза долара збіглася із тривалою депресією в США послу економічної кризи 1969-1970 рр.
Пошуки виходу із кризи завершилися компромісною Вашингтонською угодою “групи десяти” 18 грудня 1971 року. Була досягнута домовленість по наступних пунктах:
1. Девальвація долара на 7,89% і підвищення офіційної ціни долара на 8,57% до 38 доларів за унцію.
2. Ревальвація ряду валют.
3. Розширення меж коливання валютних курсів і встановлення центральних курсів замість валютних паритетів.
4. Скасування 10% мита США.
Вашингтонська угода тимчасово загладила протиріччя, але не знищило їх. У лютому-березні 1973 року валютна криза знову обрушилася на долар, і ціна за унцію впала до 42,22%.
Можна зробити висновок, що розвалом другої світової валютної системи послужив недолік резервних коштів (доларів, фунтів стерлінгів, золота), який вів до гальмування світової торгівлі, у той же час надлишок привів до дестабілізації системи фіксованих валютних курсів.
3. Криза Бреттон-Вудскої валютної системи породила достаток проектів валютної реформи. Угода країн – членів МВФ у Кінгстоні (січень 1976 р.) було названо – Ямайська угода. Ця угода, відома під образною назвою “коктейль із ямайського рому”, визначило контури нової міжнародної валютної системи.
Основою цієї системи є плаваючі обмінні курси й багатовалютный стандарт. Перехід до гнучких обмінних курсів припускав досягнення трьох основних цілей:
1. вирівнювання темпів інфляції в різних країнах;
2. зрівноважування платіжних балансів;
3. розширення можливостей для проведення незалежної внутрішньої грошової політики окремими центральними банками.
Новизна й особливість Ямайської валютної системи полягали в наступному: уведений стандарт СДР або спеціальні права запозичення (“special drawi№g rights”), тобто “це міжнародний резервний актив, емісія якого здійснюється МВФ і розподіляється між країнами-членами пропорційно їх квотам у МВФ. СДР не мають матеріально-речовинної форми існування й фігурують лише у вигляді бухгалтерського запису на рахунках центральних банків, а також на спеціальному рахунку МВФ”. СДР був уведений замість золотовдевізного стандарту. Скасована офіційна валютна ціна золота, а також заявлене про неприпустимість установлення державного або міждержавного контролю над світовими ринками золота з метою штучного заморожування його ціни. Одночасно були прийняті й рішення, що стосуються використання золота, яке перебувало в розпорядженні МВФ. Одну шосту частину золотого запасу (а це становило 25 млн. тройский унцій, або 777,6 т.) МВФ повернув старим членам в обмін на їхні національні валюти по існуючій до Ямайської угоди офіційній ціні (35 ед. СДР за одну унцію) пропорційно їх квотам у капіталі Фонду. Таку ж кількість золото було продано протягом чотирьох років, починаючи із червня 1976 року по травень 1980, на вільному ринку шляхом відкритих аукціонів, що регулярно проводилися.
Одним з основних принципів Ямайської валютної системи була юридично завершена демонетаризация золота. Була скасована офіційна ціна на золото, були скасовані золоті паритети, припинений розмін доларів на золото.
Ямайська угода остаточно скасувала золоті паритети національних валют, так само як і одиниці СДР. Тому воно розглядалося на Заході як офіційна демонетизація золота, позбавлення його всяких грошових функцій у сфері міжнародного обороту. Був покладений початок фактичного витисненню жовтого металу із системи міжнародних валютних відносин.
Уведення плаваючих замість фіксованих валютних курсів у більшості країн у березні 1973 року не забезпечило їхньої стабільності, незважаючи на величезні витрати на валютну інтервенцію. Цей режим виявився нездатним забезпечити вирівнювання платіжних балансів, покінчити з раптовими переміщеннями “гарячих грошей”, з валютною спекуляцією.
Ямайська валютна реформа не забезпечила валютної стабілізації. Кредитні можливості МВФ, незважаючи на збільшення кредитів, залишилися скромними в порівнянні з величезними міжнародно-фінансовими потоками й дефіцитом платіжних балансів.
4. У відповідь на нестабільність Ямайської валютної системи країни ЄС створили власну міжнародну валютну систему з метою стимулювання процесу економічної інтеграції. 13 березня 1979 року була створена Європейська валютна система (ЕВС).
ЕВС базується на ЕКЮ – європейської валютної одиниці. Умовна стійкість ЕКЮ визначається по методу валютного кошика, що включає валюти всіх 12 країн ЄС. Європейська комісія щодня розраховує стійкість ЕКЮ в різних валютах країн-членів ЄС на основі обмінних курсів. Перегляд складу валютного кошика проводиться один раз в 5 років, а також на вимогу країни, курс до ЕКЮ валюти якої змінився більше, чим на 25%. Це наступні валюти: німецька марка, французький франк, англійський фунт, італійська ліра, голландський гульден, бельгійський франк, іспанська песета, датська крона, ірландський фунт, португальський ескудо, грецька драхма й люксембурзький франк.
Основними цілями ЕВС є:
створення зони стабільних валютних курсів у Європі, відсутність якої затруднювало співробітництво країн-членів Європейського співтовариства в області виконання загальних програм і у взаємних торговельних відносинах;
зближення економічних і фінансових політик країн-учасниць.
Основні принципи побудови ЕВС:
1. країни-учасниці ЕВС зафіксували курси своїх валют стосовно центрального курсу ЕКЮ;
2. на основі центрального курсу до ЕКЮ розраховані всі основні паритети між курсами валют країн-учасниць;
3. країни-учасниці ЕВС зобов'язані підтримувати фіксований курс валют за допомогою інтервенцій. На початку створення системи курс валют не міг відхилятися більш ніж на +/- 2,25% від паритетного, у цей час допускається коливання в межах +/- 15% від паритету.
У рамках ЕВС європейська валютна одиниця виконує ряд функцій:
1. рахункової одиниці, тому що за допомогою ЕКЮ визначаються взаємні паритети валют Співтовариства. Крім того, вона уможливлює визначення величини бюджету ЄС, сільськогосподарських цін, видатків і т.п.;
2. платіжного інструмента, тому що ЕКЮ дозволяє центральним банкам визначати й оплачувати взаємні борги, виражені в ЕКЮ;
3. інструмента резервування, тому що кожний центральний банк вносить 20% своїх авуарів золотом і доларами в Європейський фонд валютної кооперації, який, у свою чергу, постачає банк сумою в ЕКЮ, відповідної до внесених авуарів.
Незважаючи на наявні у функціонуванні ЕВС протиріччя, вона виконала поставлене перед нею завдання. До 1992 р. в ЕВС спостерігалася стабільність обмінних курсів. За 5 років ( 1987-1992 рр.) центральні курси основних валют не змінилися, тоді як у цей же час долар встигнув втратити й знову набрати 30% своєї вартості стосовно французького франка й німецької марки. До початку 90-х років передбачалося перейти від зони стабільності в Європі до більш високого рівня інтеграції. Ці настрої одержали своє вираження в тексті Маастрихтського договору, який передбачав перехід до Валютно-економічного союзу до 1999 р.
Найбільш реальні досягнення ЕВС:
успішний розвиток ЕКЮ, яка придбала ряд рис світової валюти, хоча ще не стала нею в повному змісті;
режим погодженого коливання валютних курсів у вузьких межах, відносна стабілізація валют, хоча періодично переглядаються їхні курсові співвідношення;
об'єднання 20 % офіційних золото-доларових резервів;
розвиток кредитно-фінансового механізму підтримки країн-членів;
міждержавне й частково наднаціональне регулювання економіки.
ТЕМА 14: МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТНИЙ РИНОК
1.Сутність форм і наслідки міжнародного кредити
2. Ринок єврокредитів. Міжнародний фінансовий лізинг.
3. Проблема зовнішньої заборгованості та її реструктуризація.
4. Роль іноземних кредитів в економічному розвитку України.
1. Міжнародний кредит - це рух позичкового капіталу за нац. кордони держави,між суб’єктами міжнародних економічних відносин пов’язаних з наданням валютних і товарних ресурсів на умовах повернення терміновості та виплати %.
Принципи міжнародного кредиту:
1.Терміновість- кредити надаються на певний строк.
2.Зворотність- повернення грошей власнику.
3.Платність- плата за користування кредиту
4.Забезпеченість- гарантії одержувача кредиту (матеріальні та урядові).
5.Цільовий характер - надається під рішення конкретних економ обґрунтованих задач.
Суб’єктами міжнародного кредиту є: держава,групи держав,фірми,банки,компанії,ТНК,державні установи.
Функції міжнародного кредиту:
1.Перерозподіл матеріальних і фін ресурсів між країнами
2.Прискорення процесу реалізації товарів та розширення меж міжнародної торгівлі.
3.Сприяння нагромадження матеріальних і фін ресурсів з метою їх більш раціонального використання у майбутньому.
4.Сприяння рішенню програм структурної перебудови економіки окремих країн.
5.Зниження платоспроможності країн позичальників і підвищення рівня їх заборгованості кредиторам.
Основні форми міжнародного кредиту:
1.За цільовим призначенням:
- зв’язаний - кредит який має строго цільовий характер який закріплюється в кредитному договорі або угоді:поділяються на комерц кредит та інвест кредит.
-фінансовий-кредит що використ на розсуд позичальника для будь якої мети
- емісія цінних паперів - різновид міжнародного кредиту за якого банки виступають посередниками між позичальниками і безпосередніми кредиторами – інвесторами що розміщують свої кошти в цінні папери.
2.За формами подання :
- товарний
- валютний
3.За суб’єктами надання:
-приватний-приватним фірмам,банкам.
-урядовий-надається держ кредитним установам
-змішаний
-кредит міжнародних установ
4.За характером забезпечення:
-забезпечений-надається в заставу під товарно матеріальні цінності, комерц документи
- бланковий - надається без гарантії застави і комерц документів.
5.За терміном кредитування:
-понадкороткостроковий на термін до 1місяця
-короткостроковий до 1 року або до 16місяців
-середньостроковий 5-7років
-довготроковий більше 5-7 років
Позитивне значення міжнародного кредиту:
1.Створює сприятливі передумови для притоку прямих капіталовкладень до країни боржників
2.Дозволяє країнам позичальникам купувати нові технології та інші передові досягнення науки і техніки.
3.Забезпечує безперебійність міжнародних валютних і розрах операцій.
4.Прискорює процес інтернаціоналізації виробництва і обміну.
Негативні наслідки міжнародного кредиту:
1.Поглиблює диспропорції,які вже є в економ країни.
2.Сприяє нерівномірному розширенню виробництва і поглиблює прірву між галузями куди спрямовується кредит і в галузі куди не спрямовується.
3.Впливає на зростання нагромадження позичок країн імпортерів країни.
4.Створення промис розвинутими країнами вигідного для себе економ, політ ситуації в країнах імпортерах кредиту.
Часто кредитори проводять кредитну дискримінацію чи блокаду країн боржників,коли ті стають на шлях непокори. Серед методів таких дій існують наступні:
- обмеження розміру кредиту
- підвищення %ставки комісійних
- предявлення вимог економ чи політ характеру.
2.На сучасному етапі розвиток міжнародного кредту визначається і проявляється у:
1.Інтетсивному розвитку Єврокредиту- тобто кредитних зобов’язань банку в іноземній валюті,яка виступає як національна валюта
2.В появі синдикованих єврокредитів джерелом яких є ресурси євровалютного ринку.
3.Секюритизація – тобто заміщення традиційних банківських кредитів емісією цінних паперів.
Ринок єврокредиту.Використ євровалют як валют позики зумовлена такими перевагами:
-значні розміри
-полегшений розмір
-короткі строки мобілізації
-менша вартість
За єврокредитами застосовується міжнародні % ставки, %ставки євровалюти включає ЛІБОР –це лондонська міжбанківська ставка пропозиції,по короткострокових міжбанківських операціях у євровалютах,а також надбавку до базисної ставки,тобто премії за банківськи послуги.
Банки можуть надавати коротко,середньо і довгострокові кредити у євровалютах. Середньо і довго строк кредити обслуговують відтворення основного капіталу, експорт машин та устаткування і приймають форму роловерних та синдикованих кредитів.
Роловерний кредит – % ставка не фіксується на весь строк кредиту а регулярно переглядається кожні 3-6 місяців.
Синдикований кредит – найбільш розповсюджені, їх організовують великі комерц банки які очолюють консорціуми(синдикати) і погоджують з позичальниками умови кредитування.
Переваги синдикованих єврокредитів:
-кредитний ризик розподіл між учасниками синдикату.
- незалежність розмірів банків що беруть участь у кредитуванні
- можливість отримання великого кредиту завдяки об’єднанню ресурсів декількох банків
-різниця між ставками за кредитами є значно нижчою
- кредити надаються в будь якій конвертованій валюті
Недоліками Єврокредиту є: кредити надаються на коротші терміни порівняно з нац. банківськими кредитуванням.
Отже головні ознаки єврокредиту:
-сума кредиту від 20млн до 2млрд дол.
-строки 10міс- 12 років
-% ставки регулярно переглядаються на основі різних облікових міжнародних ставок.
-надаються різні форми комісійних
-використована валюта дол. США,англ. Фунт стерлінг,Єна,ЄВРО.
- доступ до коштів – швидкій
- право на завчасне погашення – за умови виплати компенсації
- гарантії та страховки – уряди,банки.
Міжнародний фін лізинг.
Лізинг – це операція кредитування у формі оренди устаткування,авто,літаків, строком на 3-15 років.
Орендна плата встановл на рівні що перевищує ціну об’єкта оренди,за якою його можна купити на звичайних комерц умовах.
Лізинг вигідний всім учасникам операцій:
1.Фірма виробник отримує негайний платіж готівкою
2.Лізингодавець застрахований від ризику неплатоспроможності ,лізингоотримувачем.
3.Лізингоотримувач не має необхідності фін торгівлю і негайно витрачати валютні кошти
Негативні сторони лізингу:
-може стати дорожчим на купівлю устаткування
-лізингодавець не має права затребувати своє майно у винагороду банкрутства лізингоотримувача..
Міжнародний лізинг особливо важливий для країни що розвивається оскільки дозволяє скорочувати відплив валютних коштів.
Лізингові операції мають різні види:
-операційний
-фінансовий.
Фін лізинг- поєднує оренду з наступним викупом об’єкта,за залишковою вартістю.
3.Зовн борг – це сума фін зобов’язань країни іноземним кредитором,що підлягає погашенню в обумовленні терміну.
Система врегулюваня зовн боргу охоплює безліч підходів які лишать між двома полосами:
-План Бейкера продовження фін боргу без перегляду й змін умов кредитування.
-План Брейді- необхідність списання більшої частини боргу.
Дієвим інструментом фін політики у русі позичкового капіталу стала реструктуризація зовн борг крани.
Варіанти реструктуризації заборгованості:
1.Списання боргу-застосовується у випадках коли позичальники мають кредитні або близькі до них рівні кредитних ризиків.
2.Викуп боргу - здійснюється позичальником коли він має достатні золотовалютні резерви або плюсове сальдо платіжного балансу з стійким експортним треном, а борги продаються з дисконтом. Дисконт як правило знижений,частіше всього відбувається частковий викуп боргу,але за умови що при цьому зростає імовірність наступної сплати залишків.
3.Секюритизація боргу- це обмін старих боргових зобов’язань на облігації різної порівняльної цінової еквівалентності,які емітуються позичальником спеціально до цієї схеми. Дисконт по нових зобов’язаннях має бути меншим ніж до реструктуризації.
4.Своп боргу – це обмін на акції корпоративного сектору або на інші ліквідні активи. Цей варіант застосовується з ініціативи кредитора і крім скорочення боргу за ствердженнями прихильників даного варіанту, з’являється можливість залучити необхідні ресурси до реального сектора економіки. При партнерських угодах свопи і секюритизація більш прийняті ніж списання боргу. Реструктуризація заборг приводиться в рамках Лондонського і паризького клубу кредиторів неформальних утворень без чітко визначеного юрид статусу.
Лондонський клуб кредиторів почав своє існування в 1975р. Паризький клуб у 1956р., і є об’єднанням представників найбільших країн кредиторів під голосуванням одного з керівників казначейства або іншого фін відомства франції. Налічує 20 держав членів і функціонує як ситуативний форум.
Оскільки Паризький клуб менше заполітизований за Лондонський, сюди звертається більша кількість країн. Цей клуб вимагає від боржників погодження свого економ розвитку з програмами МВФ та світового банку.
4.Еволюція держ зовн боргу Укр:
1. 1992- 1993- залишків боргів після розпаду СРСР,хаотичність та відсутність узгодження політики у сфері зовн позик.
2. 1994-1995- початкове освоєння позик МФО(світовий банк,МВФ,ЄБРР), та нерац їх використання переважно на споживання.
3. 1997- вересень 1998 – залучення комерц кредитів іноземних банків та інших установ,позик МФО та іноземних держав.
4. Вересень 1998 початок 2000р.- загроза настання випадку неплатоспроможності країн та проблема збереження вітчизняної фін системи,як такої.Перші спроби реструктуризації держ боргу.
5.Початок 2000р- 2005р- прагнення реалізувати на практиці довго строк механізми вирішення боргової проблеми.
Складові зовн боргу України:
1.Позики надані МФО 43%.
2.Позики надані іноземними державами 36%
3.За комерц позиками 21%.
Тема 15. Міжнародний ринок цінних паперів.
1. Сутність міжнародного ринку цінних паперів та його структура. Переваги та недоліки портфельних інвестицій.
2. Класифікація цінних паперів. Міжнародний ринок акцій. Міжнародний ринок облігацій. Євро ринок.
3. Діяльність фондових бірж.
1. Сутність міжнародного ринку цінних паперів та його структура. Переваги та недоліки портфельних інвестицій.
Важливим сегментом світового фінансового ринку є міжнародний ринок цінних паперів. Випуск цінних паперів дає можливість: отримати позику на тривалий строк (до декількох десятиліть, наприклад, облігації), тобто вкладання в інструменти позики, безстрокового користування фінансовими ресурсами (акції), тобто вкладання в інструменти власності (титули власності), знизити фінансовий ризик, тобто викладання в інструменти торгівлі фінансовим ризиком (фінансові деривативи).
Ринок довгострокових цінних паперів називають фондовим ринком. Разом з короткостроковими борговими зобов'язаннями грошового ринку (векселя, сертифікати) фондовий ринок утворює ринок цінних паперів.
Таким чином, міжнародний ринок цінних паперів об'єднує частину міжнародного ринку боргових зобов'язань (а саме; міжнародний ринок боргових цінних паперів, який переважно є міжнародним ринком облігацій), міжнародний ринок титулів (прав) власності та міжнародний ринок фінансових деривативів.
До інструментів позики належать облігації, векселі, ощадні сертифікати. До інструментів власності — всі види акцій, депозитарні розписки. Існують також так звані гібридні інструменти, цінні папери, які мають ознаки як облігацій, так і акцій (наприклад, привілейовані акції і конвертовані облігації) і похідні інструменти — варанти, опціони. ф'ючерси тощо.
Ринок інструментів позики, мас справу з позичковим капіталом, а ринок інструментів власності — з частками і паями) власності в капіталі фірми.
Банк міжнародних розрахунків розрізняє такі вили емісій цінних паперів на міжнародному ринку:
емісія цінних паперів нерезидентами в національній або іноземній валюті на внутрішньому фінансовому ринку країни;
емісія цінних паперів резидентами в іноземній валюті;
емісія цінних паперів резидентами в національній валюті, які призначені для продажу іноземним інвесторам.
Міжнародний ринок цінних паперів мас дві структурні складові:
іноземний ринок цінних паперів. Це фінансовий ринок держав, на якому укладаються угоди щодо фінансових активів нерезидентів — іноземних цінних паперів;
євроринок цінних паперів. Це — ринок на якому випускаються, купуються та продаються цінні папери, виражені в євровалютах. Визначення європаперів наведено в Директиві Комісії ЄС № 89/298/СЕС, згідно з яким европапери — це обігові цінні папери, які:
проходять андеррайтинг і розмішуються за посередництвом синдикату, щонайменше два учасники якого зареєстровані в різних країнах:
пропонуються у значних обсягах в одній або більше країнах за винятком країни реєстрації емітента.
можуть бути початково придбані су тому числі й шляхом підписки) лише за посередництва кредитної організації або іншої фінансової інституції.
Рівень розвитку та роль фондового ринку різниться за країнами. Це зумовлено відмінностями у структурі власності на акціонерний капітал та у системі контролю над компаніями. Фондовий ринок найбільш розвинутий у країнах, де існує «аутсайдерська» модель контролю над капіталом (в США, Великій Британії та інших англосаксонських країнах). Для цієї моделі характерні такі риси:
капітал акціонерних компаній належить широкій групі індивідуальних та інституціональних власників;
існують ефективні механізми захисту прав інвесторів та система розкриття інформації. Якщо менеджмент компанії ущемляє права інвесторів або працює неефективно, то власники реалізують свої цінні папери, і внаслідок великої розпорошеності капіталу компанія може стати об'єктом недружнього поглинання;
визначена відособленість менеджменту компанії від акціонерів за рахунок того, що акціонерна власність розпорошена між великою кількістю власників, яким важко координувати свої дії.
Для країн Європи. Японії, країн, що розвиваються, характерна «інсайдерська» модель контролю над капіталом. Ця модель характеризується такими рисами:
власність на акції сконцентрована у великих пакетах;
поширення перехресного володіння паперами;
фондовий ринок менш розвинутий порівняно з «аутсандерською» моделлю. Його обсяг менший за рахунок нижчої капіталізації компаній та меншої кількості паперів, що обертаються на ринку;
великі акціонери мають можливість ефективно функціонувати один з одним для контролю над менеджментом компанії;
інтереси дрібних акціонерів захищені гірше;
недружне поглинання здійснити практично неможливо.
Аутсайдерська модель вважається більш сучасною та гнучкою, яка краще реагує на зміни ринкового середовища.
Основна функція фондового ринку полягає у перерозподілі грошових коштів. В країнах з інсайдерською моделлю роль фондового ринку у перерозподілі вільних грошових коштів відносно менша, ніж при аутсайлерській, оскільки в цих країнах економічні суб'єкти віддають перевагу банківському кредитуванню.
Міжнародні портфельні інвестиції — це вкладення капіталу в іноземні пайові чи боргові цінні папери з метою отримання доходу без права реального контролю над об'єктом інвестування. Портфельні інвестиції звичайно являють собою пакети акцій, на які приходиться менш 10-20% власного капіталу фірми, а також облігації й інші види цінних паперів.
Головне завдання портфельного інвестування — поліпшення умов інвестування за рахунок надання сукупності цінних паперів (за умов їх вдалої комбінації) таких інвестиційних характеристик, котрих не надає жоден окремо взятий цінний папір.
Тільки у процесі формування портфеля цінних паперів досягається нова інвестиційна якість із заданими характеристиками. Тому портфель цінних паперів є тим інструментом, за допомогою якого забезпечується необхідна інвесторові сталість доходу за умов мінімального ризику.
Головним мотивом здійснення міжнародного портфельного інвестування є прагнення вкласти капітал у ту країну та в такі цінні папери, в котрих він приноситиме максимальний прибуток за допустимого рівня ризику. Іноді портфельні інвестиції розглядаються як засіб захисту грошових коштів від інфляції та отримання спекулятивного доходу.
Переваги портфельних інвестицій:
характеризуються більш високою ліквідністю і можливістю гнучкою оперативного управління порівняно з реальними інвестиціями;
підприємства вдаються у випадку, коли інвестиційний клімат у країні не сприяє розвитку реальних інвестицій або коли в окремі періоди часу в них зменшуються внутрішні інвестиційні потреби;
використовуються як резерв грошових активів для підтримки технічної платоспроможності підприємства.
Недоліки портфельних інвестицій:
забезпечують менший інфляційний захист і нижчий рівень дохідності, ніж реальні інвестиційні об'єкти;
дають обмежені можливості реального впливу інвесторів на дохідність окремих фінансових інструментів. У цьому разі можна впливати лише на загальну дохідність інвестиційного портфеля шляхом реінвестування коштів у більш дохідні цінні папери.
Портфельні інвестиції, нарівні з позиками, є найбільш динамічною частиною світових фінансових потоків. І тому, враховуючи масштаби подібних інвестицій, їх вільний, неконтрольований перелив здатний відчутно дестабілізувати фінансову систему майже будь-якого ринку, що формується. Звідси і необхідність різного підходу до регулювання прямих та портфельних інвестицій.
2. Класифікація цінних паперів. Міжнародний ринок акцій. Міжнародний ринок облігацій. Євроринок.
Цінні папери - це ще й інструмент залучення коштів, об'єкт вкладання фінансових ресурсів. Обіг цінних паперів - сфера таких видів діяльності, як брокерська, депозитарна, реєстраторська, трастова, клірингова і консультаційна.
Цінні папери як об'єкт цивільних прав мають вільний характер переходу від одного власника до іншого у порядку універсального правонаступництва і не обмежені в обігу. Вони можуть бути документарні та бездокументарні. Цінні папери виступають як економічна і юридична категорії. Вони поділяються на два великих класи - основні і похідні.
Основні цінні папери - це цінні папери, в основі яких лежать майнові права на будь-який актив (зазвичай на товар, гроші, капітал, майно, різного роду ресурси).
Похідні цінні папери – це бездокументарні форми вираження майнового права (зобов’язання), яке виникає у зв'язку зі зміною ціни базового активу, тобто активу, який становить основу даного цінного папера.
Як базові активи можуть розглядатися товари (зерно, м'ясо, нафта, золото), основні цінні папери (акції й облігації). До похідних цінних паперів належать ф'ючерсні контракти (товарні, валютні, відсоткові, індексні) і опціони, які мають вільний обіг.
Класифікація цінних паперів - це поділ їх на види за певними ознаками. Під видом цінних паперів слід розуміти сукупність, для якої всі суттєві ознаки є спільними, однаковими. Класифікація видів цінних паперів - це поділ видів цінних паперів на підвиди, які, у свою чергу, можуть поділятися на дрібніші підвиди. Наприклад, облігації - один із видів цінних паперів. Облігація може бути купонною і безкупонною. Безкупонна облігація може бути виграшною та дисконтною.
Цінні папери можна класифікувати також за такими ознаками:
за емітентами (державні, приватні та змішані);
за ступенем захисту (висококласні та низькокласні);
за обсягом наданих прав (з правом власності, з правом управління та з правом кредитування);
за територією обігу (муніципальні, державні, іноземні);
за формою отримання доходу (з постійним доходом та з точковим доходом);
за можливістю обміну (конвертовані та неконвертовані).
Найпоширенішими вважаються такі типи цінних паперів:
а) цінні папери, які засвідчують участь в емітенті (акції, пайові свідоцтва, інвестиційні сертифікати), тобто власники яких співвласниками майна і коштів емітента;
б) цінні папери, які засвідчують наявність боргових взаємовідносин між власниками цінного папера й емітентом, тобто боргові цінні папери (облігації, векселі, комерційні папери, ощадні сертифікати);
в) похідні цінні папери, тобто документи, які засвідчують наявність у їхнього власника певних спеціальних прав на цінні папери.
Залежно від мети їхнього випуску цінні папери поділяються на фондові та комерційні. Перші призначено для формування капіталу (акції, облігації), другі - для опосередкування товарних відносин (векселі, акредитиви). Таке групування наближається до розмежування цінних паперів за сферою обігу (на фондовому, на грошовому ринках). Як правило, фондові цінні папери безстрокові або діють понад рік, а комерційні переважно короткострокові. Усі комерційні цінні папери є борговими. Вони випускаються недержавними емітентами і без спеціального забезпечення (застави).
Отже, основними видами цінних паперів є: акція; облігація; вексель; чек; ощадна книжка на пред'явника; депозитний сертифікат; опціон; ф'ючерс; коносамент.
Акція — це цінний папір без установленого строку, який свідчить про внесення певної пайки в капітал акціонерного товариства дає право її власнику на придбання частини прибутку у формі дивіденду, на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.
Міжнародний ринок акцій залежно від рівня економічного розвитку країн поділяється на зрілі ринки та ринки, що розвиваються.
Зрілі ринки — це ринки акцій розвинутих країн, які характеризуються високою часткою організованої торгівлі через біржі. високим рівнем ринкової капіталізації, розвинутою системою організаційного та правового забезпечення торгівлі акціями. Зрілими ринками акцій вважаються ринки США. Японії, країн ЄС, Канади. Австралії.
Сукупний показник капіталізації зрілих ринків становить 93% загального обсягу світового ринку акцій.
Піл капіталізацією ринку розуміють показник, що відображає ринкову вартість всіх компаній, які беруть участь в операціях на фондовому ринку. Ринкова вартість компанії визначається як добуток курсової вартості її акцій на кількість акцій, що перебувають в обігу.
Ринки, що розвиваються (ринки, що формуються) — це ринки акцій країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою, які характеризуються високими темпами зростання, високим ризиком, низьким рівнем ринкової капіталізації і механізмом правого регулювання. який ще формується.
Міжнародний ринок акцій поділяється на ринок іноземних акцій та ринок євроакцій.
Іноземні акції — це акції, які випущені корпорацією нерезидентом на фондовий ринок іншої країни.
Євроакції— це акції, які розмішуються одночасно на кількох національних фондових ринках міжнародним синдикатом фінансових установ, який продає їх за євровалюти.
Мобілізацію фінансових ресурсів за допомогою євро акцій, як правило, здійснюють ТНК розвинутих країн частка яких у загальному обсязі емісії становить близькі 50%.
Ринок євроакцій характеризується збільшенням обсягів емісії, розширенням складу та кількості учасників, але його масштаби відносно незначні (4-7% сукупного обсяги емісій на євроринках цінних паперів).
Головними чинниками інтернаціоналізації ринку акцій є:
інтернаціоналізація корпоративної власності;
розширення компаніями-нерезидентами свого володіння акціями шляхом реєстрації своїх акцій на ринках інших країн. Це пов'язано з тим, що реєстрація акцій на іноземному ринку, як правило, передує випуску акцій на цьому ринку з метою одержання додаткового капіталу. Нерезиденти використовують ліквідність іноземних ринків та в такий спосіб збільшують наявні для інвестування кошти і зменшують вартість капіталу для фірми. Розміщення акцій на іноземному ринку полегшує придбання іноземних компаній у майбутньому;
іноземними акціями компанія-нерезидент може скористатися для оплати праці місцевих менеджерів, службовців; володіння ними допомагає створити позитивний образ компанії в очах місцевих споживачів та постачальників інвестиційного капіталу;
зменшення фінансового ризику шляхом диверсифікації своїх портфелів акцій у різних країнах.
Ринок міжнародних облігацій - це облігації, що розміщуються на закордонних ринках і продаються у валюті країни - позикодавця. Міжнародні облігації поділяються на іноземні та єврооблігації (євробонди).
Іноземні облігації - це цінні папери, які випущені й розміщені емітентом у будь-якій іноземній країні у валюті розміщення позики. Інакше валюта позики для позичальників є іноземною, а для інвесторів національною. Як правило, іноземні облігації випускаються на тривалий термін (20-30 років). їх емісія та розміщення здійснюється андерайтенговими синдикатами, які проводять роботу з потенційними інвесторами і беруть на себе зобов'язання щодо розміщення випуску облігацій. Доступ до ринку міжнародних облігацій ускладнений для позичальників, які не мають достатньо високого кредитного рейтингу.
У випадку, коли позичальником на міжнародному ринку виступає та чи інша країна, її кредитний рейтинг встановлюється міжнародним рейтинговим агентствами на основі рейтингів економічного, політичного ризику та ризику переказу. Відповідно до кредитного рейтингу і рекомендацій андерайтера встановлюють процентні ставки за борговими зобов'язаннями країни-емітента.
Найбільш популярні іноземні облігації загальновживані найменування "янкі", "самурай" в Японії, "бульдог" у Великій Британії, "матадор" в Іспанії; "кенгуру" в Австралії.
Вагомим джерелом залучення фінансових ресурсів державами та корпораціями слугує ринок європозик, тобто випуск облігацій у євровалюті. Європозика характеризується такими особливостями: розміщується одночасно на фінансових ринках ряду країн на відміну від традиційних іноземних облігаційних позик, які випускаються на одному ринку країни-кредитора; емісія єврооблігацій не підлягає під національні правила регламентації операцій з цінними паперами країни, валюта якої є валютою позики. Основна різниця між двома видами облігацій (іноземними та єврооблігаціями) полягає у тому, що перші продаються на певній біржі, тоді як другі не обов'язково котируються на біржі (позабіржовий обіг).
Єврооблігації - це міжнародні цінні папери на пред'явника, пойменовані у валюті, відмінній від тієї за яку вони продаються. Вони випускаються емітентом (позичальники) з метою отримання довготермінових позик на євроринку. На відміну від іноземних облігацій, які розміщуються на ринку однієї країни, єврооблігації розміщуються на ринках кількох держав. Валюта єврооблігації для кредиторів є іноземною, за винятком банків США. Єврооблігації, як інструмент боргового зобов’язання, випускаються без забезпечення, але для них необхідна певна гарантія. Гарантування і розміщення єврооблігацій здійснюється звичайно міжнародними андеррайтинговими синдикатами. Строк випуску єврооблігацій здебільшого становить 10-15 років.
Єврооблігації випускають від імені агентів урядів міжнародних фінансових інститутів, ТНБ ТНК, що мають високий кредитний рейтинг, залежно від якого здійснюється рейтингова оцінка облігацій.
На первинному ринку розрізняють два види випусків облігацій: публічні та приватні. Публічними емісіями управляють банківські синдикати, які представляють єврооблігації широкому колу інвесторів. Ці папери котируються на фондових біржах Лондона, Люксембурга, Цюріха і виходять на вторинний ринок де відбувається пряма торгівля ними через банки, тобто позабіржовий їх обіг в різних фінансових центрах світу. Приватні - це облігації позичальників "найвищого рівня", вони не котируються і не обертаються на вторинному ринку, а пропонуються безпосередньо для невеликої кількості інвесторів. Більшість єврооблігацій емітується саме в доларах США.
На євроринку, відповідно до ринкової кон'юнктури, перебувають в обігу кілька різновидів облігацій. Поряд із звичайними облігаціями, що мають фіксовану процентну ставку у вигляді річних купонів на весь термін позики, використовуються облігації з "плаваючою" процентною ставкою, ставка і дохід на них залежать від зміни ринкового процента. "Плаваюча" ставка за єврооблігаціями базується переважно на ставці ЛІБОР з надбавкою (спредом).
Облігації з нульовим купоном з'явились на євроринку у 1980-ті роки їх власники одержують дохід не щорічно, а лише один раз - викупляючи облігації. Процент за цими облігаціями встановлюється при визначенні емісійного курсу, який, як правило, нижчий номіналу (інколи досягає лише 30-40 %). Водночас погашення облігації здійснюється за номіналом, у зв'язку з чим дохід власника облігації визначається різницею між емісійним курсом і її номіналом. Крім того, інвестори не сплачують податок на дохід від облігацій. Процент за облігацією з індексованим процентом залежить від зміни індексу цін на товари (наприклад, нафту або золото).
Конвертовані облігації набули розповсюдження на євроринку цінних паперів у 1980-х роках. Вони хоч і приносять їх власникові менший процент, ніж, наприклад, "прямі" облігації, зате дають йому право по закінченні терміну обміняти їх на акції компанії-позичальника за умови, що дивіденди за акціями виявляться вищими, ніж проценти за облігаціями.
Облігації з опціоном також з’явилися у 1980-ті роки. Вони дають інвестору право вибору різних варіантів операцій.
Облігації з опціоном також дають можливість обмінювати один вид цінного паперу на інший: наприклад, облігацію - на акцію, або облігацію з "плаваючою" ставкою - на облігацію з фіксованою ставкою.
Залученню коштів на ринок єврооблігацій сприяє і така умова, як продаж облігацій у розстрочку. При цьому покупець платить спочатку лише частину курсової вартості облігацій, а суму, що залишилася, він може внести через певний час.
Євроринок - це міжнародний ринок позичкового капіталу, на яких банки здійснюють кредитні та депозитні операції в євродоларах та євровалютах, тобто в валютах, відмінних від валюти країни, виник в кінці 50-х - на початку 60-х років XX ст. При проведенні міжнародних кредитно-депозитних та обмінних операцій основною валютою є євродолар - американський долар, що перебуває в обігу поза ринком США. Операції з євродоларами чи іншою євровалютою не контролюються жодним національним валютним органом і мають наддержавний характер.
Банки, що проводять операції з євровалютами, називають євробанками. Операції на євроринку не підлягають валютному регулюванню країни, де розміщені конкретні банки, оскільки в операціях на євроринку валюта платежу не є національною валютою країни, де проводиться ця операція. Євроринки є офшорними ринками вільно конвертованих валют.
Поняття „євродолар" з'явилось наприкінці 50-х років для визначення тимчасово вільних грошових коштів у доларах США, що розміщувались фізичними та юридичними особами різних країн у банках за межами США і використовувались останніми для проведення кредитних операцій. Базою ринку євродоларів послужили доларові депозити іноземних вкладників на рахунках у лондонських банках, які виникли в результаті хронічного дефіциту бюджету США. Внаслідок створення несприятливих умов для руху капіталів на ринку США та виникнення значної потреби в доларах на ринках Європи банки почали проводити операції з доларами за межами США. Британські банки, які активно займались фінансуванням міжнародних операцій, першими почали використовувати долар для проведення кредитно-депозитних операцій на міжнародному ринку.
В 60-х роках XX ст. через погіршення платіжного балансу США, а в 70-х внаслідок нафтових шоків євроринки отримали поштовх для подальшого розвитку. Вони змогли забезпечити фінансування дефіцитів бюджетів, породжених нафтовими шоками, але сприяли накопиченню заборгованості країнами „третього світу" - імпортерами нафти. Розвиток інновацій на фінансовому ринку та подальша глобалізація ринків у 80-х роках сприяли подальшому розвитку євроринків. У цей час внаслідок кризи заборгованості ринок переорієнтувався на операції з корпораціями, фінансовими інститутами та урядами промислове розвинених країн. Наприкінці 80-х років близько 90% міжнародних банківських кредитів були надані агентам країн з розвиненою ринковою економікою. В цей час значного розвитку досяг ринок єврооблігацій. Ринок коротко- і середньострокових цінних паперів виник у в 1981 р., а ринок євроакцій - в 1983 р.
Еволюція євроринків привела до появи різноманітних боргових інструментів та до значного розширення асортименту фінансових послуг, у тому числі послуг по розміщенню позик. Боргові інструменти, що перебувають в обігу на євроринку, дають змогу залучити кошти на термін від 24 годин до десятків років. Міжнародні банки випускають деякі боргові зобов'язання терміном обігу до 100 років та довічні.
На перших етапах розвитку євроринків винятковою валютою операцій був євродолар. Згодом коло використовуваних для операцій на євроринку валют розширилось за рахунок інших базових валют: швейцарського франка, японської єни, німецької марки, фунта стерлінгів, а також валюти євро та незначною мірою інших валют.
Головним центром ринку євродоларів залишається Лондон, але всі великі міжнародні фінансові центри є водночас євроцентрами, де здійснюються величезні обсяги операцій з усіма базовими валютами світу. Мінімальна сума угоди на ринку євродоларів становить 1млн. дол. США. На сучасному етапі виділяють три географічні регіони євроринків: європейський, північноамериканський та далекосхідний з центрами у Лондоні, Нью-Йорку й Токіо. Частка європейського ринку в обсязі операцій з євровалютою поступово зменшується внаслідок бурхливого розвитку далекосхідного ринку та активізації північноамериканського. Суб'єктами цього ринку є великі міжнаціональні інститути та корпорації, а також резиденти практично всіх країн світу. Для проведення операцій на євроринках використовуються всі конвертовані валюти та синтетична валюта євро.
3. Діяльність фондових бірж.
Фондова біржа - це організаційно оформлений і регулярно функціонуючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами. Вона виконує такі основні функції:
відкриває доступ підприємствам до позичкового банківського капіталу;
слугує важливим координатором розміщення державних цінних паперів;
забезпечує можливість переміщення капіталу з однієї сфери діяльності в іншу або переміщення капіталу з однієї країни до іншої;
виступає своєрідним економічним барометром ділової активності.
Основними операціями, які здійснює фондова біржа, є :
перевірка якості та надійності цінних паперів;
обмін цінних паперів, їх приймання, надання рекомендацій щодо встановлення початкової котирувальної ціни;
встановлення на основі аукціонної торгівлі єдиного курсу на однакові цінні папери одного емітента;
оформлення угод щодо купівлі продажу цінних паперів ;
виконання централізованих взаєморозрахунків у межах біржового ринку цінних паперів;
- забезпечення централізованого інформування (гласності біржових операцій) і курсового контролю.
Як особливий інститут вторинного ринку цінних паперів фондові біржі сприяють нагромадженню капіталу, його розподілу і перерозподілу, а також контролю за інвестиціями та інфляцією. У світі налічується близько 200 фондових бірж, об'єднаних у міжнародну Федерацію фондових бірж. Найбільшими з них є фондові біржі Нью - Йорка, Лондона й Токіо, на які припадає до 60 % загальносвітового обсягу торгівлі акціями.
Провідне становище на міжнародному ринку цінних паперів займає Нью-Йоркська фондова біржа. Це найбільший у світі вторинний ринок цінних паперів, де продаються і купуються 1500 акцій, майже 1000 корпоративних облігацій, близько 400 конвертованих облігацій і більше 200 конвертованих привілейованих облігацій.
Друге за значенням місце на ринку цінних паперів США займає Американська фондова біржа, яка також функціонує у Нью-Йорку.
Маючи яскраво виражений міжнародний характер, провідні фондові біржі функціонують у певному національному режимі. Так, у зв'язку з посиленням державного регулювання діяльності фондових бірж у США на початку 1930-х років після "Великої депресії", було прийнято ряд законодавчих актів, спрямованих на обмеження спекулятивних операцій, які завдавали збитків дрібним вкладникам. У 1933р. було прийнято закон про емісію цінних паперів, а в 1934 році закон про біржову торгівлю цінними паперами. Згідно з цим законом, який діє донині, цінні папери обов'язково реєструються в урядовій федеральній торговельній комісії, регламентуються правила біржових операцій і розміри позик під цінні папери, обмежуються найбільш спекулятивні операції.
У Великій Британії провідне місце на міжнародному ринку цінних паперів займає Лондонська міжнародна фондова біржа, яка концентрує понад 60 % всіх операцій з цінними паперами в країні. Тут у біржових торгах беруть участь цінні папери близько 3000 компаній, більше 500 з яких-іноземні, причому 190 з них також пройшли лістинг і на Нью-Йоркській біржі.
Головною особливістю Лондонської біржі є те, що більше половини її торговельних операцій припадає на цінні папери закордонного походження, оскільки Лондон продовжує відігравати роль одного з провідних світових фінансових центрів.
Процедура допущення цінних паперів для торгівлі ними на Лондонській біржі досить складна і відбувається шляхом лістингу. Однак необхідно визначити два основних показники, яким повинні задовольняти емітенти ще до випуску цінних паперів:
ринкова капіталізація. Початкова сумарна ринкова вартість емітента має бути принаймні 700 000 фунтів стерлінгів для акцій і 200 000 для облігацій ;
кількість придбаних акцій. Принаймні 25 % цінних паперів будь якого гатунку повинні бути придбаними, тобто належати акціонерам, які не є директорами чи основними акціонерами компанії.
Лістинг (від англ. list - список) - процедура допущення цінних паперів до торгів на фондовій біржі та їх занесення до реєстру цінних паперів біржі після лістинг-контролю на предмет їх якості та надійності за умови надання біржовій раді та потенційним покупцям необхідної інформації про реальний фінансовий стан емітента, зокрема щодо розміру капіталу, його структури, рівня рентабельності, кількості акціонерів.
Процедуру лістингу здійснюють спеціальні відділи фондової біржі, які у процесі лістингу встановлюють категорію цінних паперів. Після проходження процедури лістингу заключається угода між емінентом цінних паперів та фондовою біржею чи небіржовим учасником фондового ринк про передачу цінних паперів для продажу або ринкового котирування.
Токійська фондова біржа займає за обігом цінних паперів третє місце у світі після Нью-Йоркської і Лондонської фондових бірж. Значення Токійської біржі почало стрімко зростати із середини 60-х років, коли японський капітал відновив свої позиції всередині країни і став успішно конкурувати з американським і західноєвропейським капіталами. Крім того, розгортанню біржових операцій в Японії сприяли високі темпи зростання економіки, які адекватно відображалися на курсах цінних паперів і високій нормі грошових заощаджень.
Фондові біржі організовуються, як правило, у вигляді приватних акціонерних товариств (США, Велика Британія) або публічно правових інститутів (Німеччина, Швейцарія, Франція). При публічно правовому статусі біржі уряд бере участь у розробці правил біржової торгівлі, призначає маклерів, забезпечує порядок на торгах, стежить за виконанням норм і правил при укладанні й виконанні біржових фондових угод. Роботу біржі та діяльність її членів регламентують статут, внутрішні правила та інструкції.
Система міжнародних фондових бірж представляє динамічний сегмент інфраструктури сучасної глобальної економіки. Концентрацію світових біржових центрів у країнах з розвинутою ринковою економікою зумовлено, з одного боку, високим рівнем розвитку національних фондових ринків цих країн, з іншого їх глибиною і різнобічною міжнародною взаємодією. В останні роки в процеси глобального інвестування активно включалися окремі країни, що розвиваються. Використовуючи сучасні комп'ютерні технології, біржі цих країн стають невід'ємним і все більш значущим елементом глобальної біржової інфраструктури. Це перш за все біржі Південної Кореї, Гонконг, Сінгапуру, Філіппін, Таїланду.
Щодо України, то тут також поступово формується система біржової фондової торгівлі, розробляються і реалізуються сучасні біржові технології інвестування. Через механізм державного регулювання можливим стає не тільки подальший розвиток національного фондового ринку, а і його інтеграція у глобальні біржові структури.
Тема 16: Платіжний баланс та макроекономічна рівновага
Платіжний баланс як показник діяльності у відкритій економіці
Структура платіжного балансу
Моделі загальної макроекономічної рівноваги у відкритій економіці
Платіжний баланс України
1. Платіжний баланс – статистичний систематизований запис усіх економічних угод чи зобов’язань між резидентами даної країни та резидентами інших країн світу, які здійснюються протягом певного періоду.
Платіжний баланс якісно та кількісно відображає масштаби структури та характер взаємовідносин країни із зовнішнім світом
Резидент даної країни – це будь-яка фізична чи юридична особа, яка перебуває в цій країні понад рік і має в ній центр свого економічного інтересу.
Нерезидент – юридична особа, що діє в даній державі, але зареєстрована в іншій.
Економічна угода – будь-який акт обміну, в якому право власності на матеріальні чи фінансові акти передається від резидента однієї країни до резидента іншої.
Платіжний баланс у спрощеному вигляді складається з 2х потоків: потік реальних ресурсів (експорт-імпорт товарів і послуг) та потік фінансових ресурсів.
Для реєстрації операції у платіжному балансі використовують ринкові ціни, а при підготовці використовується національна розрахункова одиниця, проте реєструються операції переважно в доларах США по курсу до національної валюти.
Джерела інформації платіжного балансу:
митна статистика
статистика грошового сектору
статистика зовнішнього боргу
статистичні огляди (дані про міжнародну торгівлю послугами, трудові доходи, перекази мігрантів, прямі та портфельні інвестиції, інвестиційні доходи та обслуговування боргу приватними особами та приватним сектором)
статистика операцій з іноземною валютою
2. Платіжний баланс складається за бухгалтерським принципом подвійного запису. Будь-яка економічна угода автоматично враховується в платіжний баланс: або у кредит зі знаком «+», або у дебет зі знаком «-». Отже будь-яке збільшення активів чи зменшення зобов’язань відображається у кредит, а зменшення активів чи збільшення пасивів відображається у дебеті платіжного балансу.
До кредиту належать операції:
експорт товарів та послуг
грошові перекази на користь резидентів даної країни
іноземні інвестиції в її економіку
До дебету відносять операції:
імпорт товарів і послуг
грошові перекази за межі країни
закордонні капіталовкладення резидентів
Оскільки не завжди є повна та достовірна інформація про всі міжнародні економічні операції країни протягом року, кредит та дебет в агрегованому вигляді не збігаються, тому для досягнення рівності між ними в платіжному балансі є спеціальна графа «Чисті помилки та пропуски» (статистична похибка).
Стандартний платіжний баланс складається з 2х розділів:
І. Рахунок поточних операцій – показує міжнародний рух реальних матеріальних цінностей(товарів та послуг):
1. Торгівельний баланс – підсумовує за ринковими цінами експорт та імпорт звичайних товарів, товарів для подальшого оброблення, ремонт товарів, придбаних товарів у портах транспортними організаціями та нематеріального золота.
2. Баланс послуг – включає різноманітні послуги
3. Баланс руху доходів – включає платежі між резидентами, пов’язані з ОП нерезидентів і операції, пов’язані з доходами на інвестиції
4. Баланс руху поточних трансфертів – включає трансферти органів державного управління та інших секторів: поточні перекази по міжнародному співробітництву та фінансування поточних витрат урядом іншої країни, безоплатна передача продуктів харчування, медикаментів в рамках надання міждержавної допомоги, дарування військової техніки, щорічні членські та інші внески у міжнародні організації
ІІ. Рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій – фіксує міжнародний рух капіталу, за допомогою якого фінансується експорт та імпорт товарів та послуг.
Баланс руху капіталу фіксує капітальні трансферти та придбання – продаж невиробничих нефінансових активів, всі операції в результаті яких відбувається перехід права власності на зовнішні фінансові активи і зобов’язання даної країни.
4. У 2009 році дефіцит платіжного балансу України склав $ 13,727 млрд, що в 4,3 разу більше, ніж у 2008 році ($ 3,209 млрд ), йдеться в повідомленні Нацбанку України.Так, за підсумками 2009 року дефіцит поточного рахунку склав $ 1,94 млрд, порівняно з дефіцитом $ 12,763 млрд в 2008 році. У 2009 році зниження зовнішнього попиту і світових цін в результаті глобальної кризи зумовили істотне зменшення надходжень від експорту товарів і послуг - на 36,7%. При цьому відсутність зовнішнього фінансування, скорочення внутрішнього попиту і девальвація обмінного курсу гривні наприкінці 2008 року визначили ще більше падіння імпорту - на 43,1%. Як наслідок, в цілому за 2009 рік дефіцит поточного рахунку істотно скоротився - до $ 1,9 млрд. Також за минулий рік негативне сальдо з фінансового рахунку оцінено в $ 11,787 млрд, тоді як за відповідний період 2008 року воно було позитивним - $ 9,554 млрд. Крім того, в НБУ відзначають, що формування дефіциту фінрахунку в поточному році обумовлено низькими обсягами припливу прямих іноземних інвестицій і частковим покриттям виплат за борговими зобов'язаннями приватного сектора новими залученнями. "Продовження розпочатої у вересні 2009 року тенденції покращення стану фінансового рахунку дозволило в грудні вперше з початку кризи сформувати профіцит - на рівні $ 363 млн", - зазначає регулятор. Також в НБУ повідомили, що визначальним для цього стало відновлення можливості приватного сектора залучати боргові ресурси на зовнішніх ринках у результаті як певної стабілізації на світових фінансових ринках, так і ситуації всередині країни. За даними Нацбанку, у грудні 2009 року негативне сальдо зведеного платіжного балансу склало $ 0,222 млрд (у листопаді 2009 року - $ 0,641 млрд). Поточний рахунок в грудні було сформовано з дефіцитом $ 0,585 млрд (у листопаді дефіцит становив $ 0,344 млрд), при цьому з фінансового рахунку в грудні був зафіксований профіцит - $ 0,363 млрд (у листопаді дефіцит - $ 0,297 млрд). Дефіцит платіжного балансу в грудні повністю профінансовано за рахунок резервних активів, обсяг яких станом на 1 січня 2010 року склав $ 26,5 млрд, що забезпечує фінансування імпорту товарів і послуг протягом 5,1 місяця майбутнього періоду.
Дефіцит платіжного балансу України в січні-лютому ц.р., порівняно з відповідним періодом 2009 року, збільшився в чотири рази – до 1,705 млрд. дол.




Тема 17. Міжнародні фінансові організації
Міжнародний валютний фонд
Світовий банк та його складові
Європейський банк реконструкції та розвитку
Банк міжнародних розрахунків
Співробітництво Укр. з міжнародними фінансовими організаціями
1. МВФ (International Monetary Fund, IMF) - міжурядова фінансово-кредитна організація, яка має статус спеціалізованого закладу ООН. Створена у 1945 р. після ратифікації Угоди, розробленої під час міжнародної валютно-фінансової конференції у Бреттон-Вудсі (1944 р.). Почала функціонувати у травні 1946 р.Штаб-квартира - м. Вашингтон.
Особливості функціонування МВФ:
сприяння розвитку міжнародного валютно-фінансового співробітництва, розширенню та збалансованому зростанню обсягів міжнародної торгівлі з метою досягнення високого рівня зайнятості та реальних прибутків;
зміцнення виробничого потенціалу країн-членів;
сприяння стабільності валют та уникнення їх конкурентної девальвації;
участь у створенні багатосторонньої системи платежів та усунення валютних обмежень;
підтримка рівноваги платіжних балансів країн-членів.
Статутний капітал МВФ.
Після ухваленого у січні 1998 р. рішення про Одинадцятий загальний перегляд квот до 212 млрд. СДР, складає 208 млрд. СДР (близько 281 млрд. дол. США (1 СДР = 1,35123 дол. США)). СДР (Спеціальні права запозичення) є міжнародними резервними активами, що були створені МВФ у 1969 р. з метою задоволення довгострокових глобальних потреб у забезпеченні фінансових ресурсів, що доповнюють існуючі міжнародні резерви та розподіляються між країнами-членами задля поповнення їх активів. Формується статутний капітал за рахунок внесків країн-членів, кожна з яких зазвичай сплачує приблизно 25% своєї квоти у СДР чи у валюті інших членів, що визначаються Фондом за їх згодою, а решта 75% - у своїй національній валюті. Виходячи з розмірів квот, розподіляються голоси між країнами-членами у керівних органах МВФ. Кожний член має 250 базових голосів плюс один голос на кожні 100000 СДР своєї квоти. Найбільші квоти мають США - 17,86% капіталу, Японія - 6,4%, ФРН -6,25%, Велика Британія та Франція - по 5,16%. Квота Росії - 5.945,4 млрд. СДР, що становить близько 2,82 % капіталу Фонду.
Основні механізми фінансування МВФ:
- резервні кредити “стенд-бай”;
- розширене кредитування (ЕФФ);
- компенсаційне та надзвичайне фінансування (ССФФ);
- фінансування системних перетворень (СТФ);
- фінансування буферних запасів (БСФФ);
- фінансування структурної перебудови (САФ).
МВФ надає кредити декількох видів.
1.Звичайний кредит — для стабілізації платіжного балансу в межах року з можливим його продовженням до 4-5 років.
2.Компенсаційний кредит — для компенсації скорочення експортного виторгу за незалежними від країни-позичальника причинами (на 3-5 років).
3.Стабілізаційний ("буферний") кредит — для фінансування запасів сировини в зв´язку з несприятливою кон´юнктурою на світових ринках (на 3-5 років).
4. Розширене фінансування — для структурної перебудови зовнішніх розрахунків, якщо наявні серйозні порушення платіжного балансу (до 3 років).
Фонд надає позики за умови обов'язкового погодження з ним зацікавленими країнами програм фінансово-економічної стабілізації та проведення відповідного економічного курсу. Кредити Фонду надаються у вигляді траншів чи часток, які складають не більше 25% квоти відповідної країни-члена. Для отримання першого кредитного траншу країна повинна продемонструвати ?відчутні зусилля¦ щодо подолання існуючих у неї труднощів з платіжним балансом. Кредити МВФ надає лише з дотриманням певних економічних і політичних вимог у формі програми стабілізації економіки. Країни-члени зобов´язані надавати МВФ інформацію про офіційні запаси золота і валютні резерви, стан економіки, платіжний баланс, іноземні інвестиції та грошовий обіг тощо. Кредити надаються у формі продажу іноземної валюти за національну, а погашають їх, викуповуючи національну валюту за іноземну.
2. У 1944 p. на Міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі крім МВФ було утворено Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР). Місцеперебування його — Вашингтон. Це одна з найбільших у світі міжнародних фінансово-кредитних установ, яка надає довгострокові кредити під державні програми тільки урядам та центральним банкам країн-членів.
Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ.
Прийнято вважати, що МБРР є головною складовою Світового банку (СБ), до складу якого також входять: Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК); Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАТІ) та Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).
Основна маса кредитів направляється на розвиток виробничої інфраструктури та сільського господарства — галузей відносно малорентабельних, з високим строком окупності й витрат, куди не досить охоче вкладає кошти приватний капітал.
Статутний капітал МБРР утворюється шляхом підписання країн-членів на його акції та випуску облігацій. Акції розподіляються між країнами-членами відповідно до їхніх квот у Міжнародному валютному фонді. Першочергові внески до статутного капіталу здійснюються в розмірі 20 % від суми підписання, для створення власних ресурсів Банку, необхідних для здійснення його операцій. Інші 80 % мають бути сплачені за першою вимогою Банку. Значну частину позик МБРР надає з коштів, одержаних від розміщення на ринку капіталів своїх облігаційних позик. Позики МБРР надаються, як правило, на термін 15—20 років і мають п'ятирічний пільговий період. Ці позики надаються країнам, які продемонстрували певне економічне зростання та соціальний прогрес. Кожна позика надається урядові чи під його гарантії зацікавленій країні. Відсоткова ставка позик змінюється кожні шість місяців і орієнтується на рівень відсоткових ставок міжнародних ринків позикового капіталу. Поточна відсоткова ставка становить 7,6 %. Ці відсоткові ставки залежать від наявних у Банку коштів, які надходять від продажу облігацій МБРР на світових ринках капіталу, від нерозподіленого прибутку, погашення раніше наданих позик та додаткових пожертвувань економічно розвинених країн. Рішення про надання кредиту приймаються Банком на основі експертних оцінок МВФ та попередніх оцінок ефективності проекту, визначених експертною комісією МБРР, причому технічна допомога (експертиза) входить в умови надання кредитів. Обумовлюються також необхідність надання допомоги, типи тих чи інших проектів, потреба у фінансуванні тощо. У розробці та здійсненні проектів Банку беруть участь близько 7 тис. фахівців із більш як 100 країн світу з досвідом роботи у різних галузях економіки.
Головним завданням Світового банку є сприяння сталому економічному зростанню, яке веде до скорочення бідності в країнах, що розвиваються, шляхом надання допомоги у зростанні виробництва через довгострокове фінансування проектів і програм розвитку.

3. Європейський банк реконструкції та розвитку (Євробанк, ЄБРР) — міжнародний фінансово-кредитний інститут, який надає допомогу країнам від Центральної Європи до Центральної Азії для проведення ринкових реформ, активного інтегрування економік цих країн у міжнародні господарські зв'язки. Створений в 1991 році (штаб-квартира - в Лондоні). Акціонерами Банку є 61 держава, Європейська комісія та Європейський інвестиційний банк. Капітал - 20 млрд. євро. Країнам ЄЕС належить 55,12% капіталу, США - 10%, Японії - 8,52%, країнам операцій - 11,78% (в тому числі Україні - 0,8%), іншим акціонерам - 14,58%. Кожна країна-член представлена у Раді керуючих та Раді директорів Банку. Збори акціонерів проводяться щорічно у квітні-травні почергово у Лондоні (у непарні роки) та в одній із країн-членів банку (у парні роки).
Головною особливістю ЄБРР, що відрізняє його від інших банків розвитку, є підтримка ним саме приватної підприємницької ініціативи. У цьому положенні виявляється сутність діяльності ЄБРР, яка проголошує, що не менше 60% загального обсягу фінансування Банку повинно спрямовуватися до приватного сектору.
Фінансування ЄБРР залежить від конкретності проектів і на¬дається як на зміцнення фінансових інституцій або структурну реорганізацію великих компаній, так і у вигляді дрібних кредитів компаніям, що мають навіть кілька працівників. Залучаючи ресурси на міжнародних ринках, поряд із власними ресурсами, ЄБРР надає свої послуги за комерційними цінами, дуже часто разом із партнерами (співфінансування). ЄБРР співпрацює з багатьма міжнародними інституціями, і насамперед із групою Світового банку (СБ). ЄБРР здійснює як пряме, так і опосередковане фінансування.
Мінімальна сума прямих кредитів, що надаються ЄБРР, становить 5 млн. євро, хоча за певних умов сума може бути скоригована — зменшена або збільшена. Середня сума таких кредитів дорівнює близько 22 млн. євро, строк кредитів — у середньому 5—10 років, у виняткових випадках — 15 років. Процент за кредитами може бути фіксований або плаваючий, установлюється він з маржею до ставки LIBOR. При підписанні кредитної угоди Банк знімає разовий збір на покриття адміністративних витрат. Також позичальник щорічно сплачує комісію за невикористаним коштом. ЄБРР не вимагає права регресу на партнерів, хоча може запросити гарантію виконання проекту. Крім того, ЄБРР вимагає відповідного страхового покриття ризиків (за винятком політичного). Опосередковане фінансування застосовується для надання незначних за обсягом кредитів.
4. Найстарішою кредитною інституцією регіонального типу є Банк міжнародних розрахунків (БМР). Банк було засновано у ході реалізації плану Юнга після Першої світової війни 20 січня 1930 р. відповідно до міжурядових угод. Банк міжнародних розрахунків незмінно залишається центральною банківською установою на світовій арені. Він належить центральним банкам країн-членів, контролюється ними, надає чимало суто спеціалізованих послуг центральним банкам як членам БМР, так і іншим центральним банкам.
Особливості функціонування БМР:
БМР є місцем зустрічі представників центральних банків;
є банком центральних банків — зберігає їх депозити, які становлять значну частку світових валютних резервів, здійснює розрахунки між ними на кліринговій основі;
є агентом або довіреною особою з різноманітних міжнародних фінансових домовленостей.
За правовим статусом БМР є компанією з обмеженою відповідальністю, що має випущений акціонерний капітал. Статутний акціонерний капітал банку міжнародних розрахунків становить 1500 млн золотих франків у вигляді 600 000 акцій з рівною номінальною вартістю. На капітал Банку кожна країна-учасниця в межах свого пайового внеску може здійснити або пряму підписку на акції або продаж їх на відкритому валютному ринку.
БМР:
- здійснює широке коло банківських операцій з метою сприяння центральним банкам в управлінні їх валютними резервами, тобто БМР є банком центральних банків;
- слугує форумом (організатором) міжнародного грошово-кредитного і валютного співробітництва, у рамках якого періодично зустрічаються керівники центральних банків;
- виступає інформаційно-дослідним центром з питань грошово-кредитних та валютно-фінансових відносин;
- виконує функції агента та довіреної особи з виконання міжнародних фінансових угод, у тому числі до 1994 р. у рамках ЄС.
- операції з валютою і цінними паперами (в основному короткострокові державні цінні папери);
- депозитно-позичкові операції (надає центральним банкам забезпечені золотом або депозитами кредити, іноді надає незабезпечені (резервні) кредити на надто короткі строки);
- приймання урядових вкладів за особливими угодами (БМР не дозволено надавати кредити урядам або відкривати їм поточні рахунки);
- інвестиційні послуги управління портфелем цінних паперів;
- операції з купівлі-продажу і зберігання золота;
- інші послуги на світових ринках як агента або кореспондента центральних банків (проміжне фінансування).
БМР надає позики і вкладає власні кошти з метою досягнення економічного та соціального прогресу країн-членів, які розвиваються.
5. 3 вересня 1992 р. Україна стала членом МВФ. Нині квота України у Фонді становить 1372 млн СПЗ. За роки співробітництва України з МВФ (1994—2002 рр.), отримано 3,9 млрд дол. США кредитних ресурсів за програмами STF, Stand-by, EFF, що було обумовлено девальвацією курсу національної валюти, слабкістю резервів НБУ та платіжного балансу. У вересні 1998 р. Радою директорів МВФ було затверджено програму «Механізм розширеного фінансування» для України загальним обсягом близько 2266 млн дол. США. Станом на 1 березня 2002 р. Україна в рамках зазначеної програми отримала 1480 млн дол. США. Перевагою кредитування в рамках Програми є те, що кошти надаються на більш тривалий строк у більшому обсязі та під невеликі відсотки (до 7 % річних). 7 серпня 2002 р. було оприлюднено заяву МВФ про ненадання Україні останнього траншу за програмою EFF у розмірі 550 млн дол. При цьому у заяві наголошувалося на готовності МВФ продовжувати співробітництво з Україною. 10 листопада 2008р. Укр. отримала перший транш кредиту «stand-by» в розмірі 4,5 млрд. дол. Відразу після цього постало питання про подальші грошові надходження.
8 травня 2009р. Рада директорів МВФ одобрила виділення Україні другого траншу кредиту «stand-by» і уже 14 травня 2009р. Укр. отримала в своє розпорядження кошти в розмірі 2,025 млрд. дол.
29 липня 2009р. Рада директорів МВФ завершила 2 перегляд програми співробітництва з Укр. і схвалила виділення 3 траншу кредиту на суму близько 3,3млрд. дол.
Співробітництво України з ЄБРР. Україна стала членом ЄБРР у серпні 1992 р. після підписання Президентом України Указу «Про членство України в Європейському банку реконструкції і розвитку» № 379/92 від 14 липня 1992р. Процес співпраці України з ЄБРР характеризується не лише широким діапазоном галузей та напрямів діяльності, а й досить позитивною динамікою щодо кількості проектів та обсягів фінансування. Сумарні фінансові зобов’язання за проектами за весь період діяльності ЄБРР в Україні перевищили 1,4 млрд євро. Станом на кінець березня 2002 р., портфель проектів ЄБРР в Україні, які перебували у стані реалізації, складався із 54 проектів. Портфель проектів ЄБРР переважно сконцентровано у приватному секторі — 69 % від усього обсягу фінансування — порівняно з 31 % у державному секторі. Такий «портфельний коефіцієнт» повністю відповідає статутному нормативу ЄБРР, за яким цей коефіцієнт після п’яти років операцій ЄБРР у країні має бути не менш ніж 60 % (приватний сектор) та 40 % (державний). 3 вересня 1992 р. Україна стала 167 членом Світового банку, здійснивши підписку на 908 акцій (1315,9 млн дол. США акціонерного капіталу). З початку співробітництва загальна сума коштів, виділених Банком Україні, досягла 2,02 млрд дол. США, з яких Україна не використала 0,63 млрд дол. США.
Успішна діяльність українського уряду дозволила Світовому банку підготувати та прийняти 12 вересня 2000 р. нову Стратегію допомоги Україні на період 2001—2003 рр., яка передбачала надання нашій державі протягом трирічного періоду позик на суму 1,8 млрд дол. США, а також здійснення ряду заходів, спрямованих на забезпечення ефективного державного управління, прозорості та звітності в діяльності державного сектору, на розбудову орієнтованих на ринкове середовище установ.