Вступ Актуальність теоретичних досліджень людського капіталу як фактора розвитку та зростання економіки особливо очевидна, якщо врахувати, що економічний розвиток йде шляхом до економіки знань, до того ж вони є новітнім напрямком і в українській науці як у теоретичному, так і в конкретно-кількісному вимірі. Актуальність дослідження пояснюється також відсутністю в науковій літературі єдиної думки щодо політекономічної сутності людського капіталу і його структури. Актуальність теми. У витоках теорії людського капіталу стоять класики економічної думки: В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс, Дж. Міль та інші. Дослідження сутності і форми продуктивної сили людини й у наступні історичні часи знаходилося в центрі економічної науки і пов‘язано з іменами Ж.-Б. Сея, Дж. МакКуллоха, Н. Сеніора, Г. Маклеода, Дж. Волша тощо. Але визнання продуктивних здібностей людини як особливого виду капіталу, а саме як капіталу людського первісно пов’язане з іменами Т. Шульца, Г. Беккера, які ввели у політекономію поняття людського капіталу, а пізніше – з іменами Г.Р. Боуена, Л. Туроу, Й. Бен-Поретта, М. Блауга, Дж. Кендріка та інших. У 70-і роки ХХ сторіччя дослідження людського капіталу набуло масового характеру. Подальший розвиток економічної думки щодо людського капіталу пояснюється науково-технічною революцією, що спричинила збільшення значущості в економіці нематеріальних елементів багатства (наукових розробок, know-how тощо). В СРСР інтерес до цієї проблематики виник наприкінці 70-х, початку 80-х рр. і пов'язаний з іменами С.Г. Струмиліна, В.С. Гойла, А.Б. Дайновського, Р.І. Капелюшникова. Організацією Об‘єднаних Націй і іншими міжнародними організаціями використовується показник “індекс людського розвитку” (HDI), що враховує дохід на душу населення, рівень освіти і тривалість життя населення в цій або іншій країні. З переходом до ринкової економіки інтерес до теорії людського капіталу знову підвищився. У Росії з 1991 р. видаються книги: М.М. Крітського “Людський капітал”; В.І. Марцинкевича “США: людський капітал і ефективність економіки”; В.І. Марцинкевича і І.В. Соболевої “Економіка людини”; С.О. Дятлова “Основи теорії людського капиталу”; А.І. Добриніна, С.О. Дятлова, О.Д. Циренової “Людський капітал у транзитивній економіці”. Різними авторами публікуються статті. В Україні критичний аналіз концепції людського капіталу значно запізнився. До помітних досліджень людського капіталу в Україні варто віднести роботи О.А. Грішнової, В.А. Денесюка, І. Каленюка, П.П. Крайнєва, П.П. Цибулева, А.А. Чухна та інших. Зростання людського капіталу привело до формування нової економіки – економіки знань. Цей напрямок наукових досліджень у західній зарубіжній літературі насамперед пов‘язаний з Д. Беллом. В Росії в актуалізацію цієї проблематики і її дослідження помітний внесок зроблений Л.І. Абалкіним, В.Л. Макаровим, Ю. В. Яковцем; в Україні – Ю.М. Бажалом, В.М. Гейцем, В.І. Голіковим, М.І. Звєряковим, М.З. Згуровським, С.І. Кірєєвим, В.Г. Кременем, А.А. Чухном та іншими. Основоположники теорії людського капіталу під людським капіталом розуміють продуктивні здібності, дарування і знання індивіда. За вихідну теоретичну посилку трактування продуктивних здібностей, дарувань і знань індивіда як людського капіталу приймається розуміння категорії “капітал” як “потенційної здатності протягом певного періоду часу створювати продукт і дохід, включаючи неринкові форми доходу”. За Т. Шульцем “концепція капіталу виходить із наявності чогось реально існуючого, що має економічну властивість надавати майбутні послуги, які мають деяку вартість… Розуміння капіталу як чогось такого, що надає майбутні послуги, дозволяє приступити до наступного ділення цілого на дві частини, а саме: на людський капітал і нелюдський капітал”. Ця точка зору запозичена вітчизняною наукою і часто без достатнього критичного аналізу відображається у вітчизняній економічній літературі. Деякі економісти, які дотримуються ортодоксального марксизму, й досі розглядають відносини між працею та капіталом тільки в світлі відчуження робітників від засобів виробництва і наявності експлуатації і, не проводячи серйозних досліджень, не визнають можливість прояву в сучасній капіталістичній економіці, яка перетворюється на економіку знань, робочої сили у вигляді капіталу. Наявність двох принципово різних точок зору об‘єктивно виносить на порядок денний необхідність дослідження сутності людського капіталу, процесу його відтворення і співвідношення з категорією робоча сила – товар. Дослідження проблем відтворення і використання людського капіталу як і раніше актуальне, оскільки формування людського капіталу – здібностей до праці, трудової активності, професіоналізму тощо – в умовах ринкових відносин, що розвиваються в Україні, мають свою специфіку в порівнянні з минулою організацією виробництва, що здійснювалася на основі адміністративно-командної економіки. Ця специфіка пов‘язана передусім із розвитком інтелектуального підприємництва, диференціацією кваліфікованої робочої сили і прибутковістю інвестицій у підвищення її продуктивності. Якщо ще в недавньому минулому, віддаючи данину важливості якості робочої сили і, отже, освіті, а далі – стану науки, практичний акцент все ж таки ставився на ресурсному забезпеченні виробництва, то в даний час економічний успіх розглядається, насамперед, як наслідок якості робочої сили, стану науки, освіти й охорони здоров‘я. Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є визначення сутності людського капіталу як економічної категорії, його структури та визначення місця людського капіталу як фактора зростання та розвитку економіки, зокрема, на перехідному етапі. Досягнення цієї мети зумовило необхідність вирішити такі завдання: узагальнити літературну спадщину щодо сутності категорії “людський капітал” як соціально-економічної форми прояву людського фактора; повніше розкрити політекономічну сутність і кількісну інтерпретацію людського капіталу на основі дослідження соціально-економічних джерел його формування; узагальнити показники кількісної оцінки знань, наукового потенціалу, компетентності вчених, викладачів, фахівців і менеджерів; розкрити роль людського капіталу у формуванні технотронного укладу та економіки знань в цілому; простежити відбиття людського капіталу як змінної в макромоделях економічного зростання і розвитку економіки; використати модель Р. Солоу для макроаналізу економіки в умовах депопуляції населення України; простежити місце і роль людського капіталу в економіці України на етапах її кризового спаду і рецесії в 1991 - 2002 рр., зокрема, з урахуванням депопуляції населення України; обчислити внесок людського капіталу в цілому і складових його елементів – матеріальних і нематеріальних – у виробництво ВВП тощо. Об'єктом дослідження є людський капітал. Предмет дослідження. Теоретична сутність людського капіталу як вартості і функції та його структури. Його роль у формуванні технотронного укладу та економіки знань; його внесок у вихід економіки України з кризи. Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є опора на закони і методи діалектики, економічні закони вартості, доданої вартості, національного багатства, теорію людського капіталу при аналізі сучасних погляді на робочу силу та концепції людського капіталу (розділ 1.1); методи економіко-статистичного і економіко-математичного кількісно-якісного аналізу при аналізі методів оцінки людського капіталу в неокласичній літературі, при виведенні формули оцінки приросту вартості від функціонування людського капіталу, формули виміру людського потенціалу, оцінки приросту вартості від функціонування управлінського капіталу як частини гудвілу, показників синхронності роботи ланок управлінського апарату, втрат від пролежування документів у процесі трансакційних угод тощо (розділи 1.2, 2.2, 2.3, 2.4); теорію розширеного відтворення та методи економіко-статистичного кількісно-якісного аналізу при аналізі господарства України за період з 1991 по 2002 рр., при виведені формули розрахунку внеску в економіку основних складових людського капіталу (розділи 3.1, 3.2, 3.3). Розділ 1. “Людський капітал як економічна категорія і методи його оцінки” Проаналізовано сучасні погляди на економічну сутність робочої сили та методи її оцінки. Розглянуто обґрунтування та математична інтерпретація людського капіталу основоположниками концепції людського капіталу. Обґрунтовано, що в сучасному капіталізмі є в наявності відносини виду людський капітал. Людський капітал – це вартість запасу здібностей, досвіду, знань, які залучені до процесу господарювання і капіталізовані на основі найму та приносять додану вартість (прибуток). Людським капіталом стають прирісні здібності, досвід і знання, тобто частка людського потенціалу, які приносять додану вартість (прибуток) робітнику та прибуток роботодавцю (фірмі). Людський капітал включає з боку інвестицій власні інвестиції робітника, інвестиції держави, громадських фондів і організацій тощо у підвищення продуктивності праці робітника, а з боку результатів – прибуток у вигляді приробітку (додаткову зарплату), а також відповідний приріст прибутку фірми (роботодавця) від підвищення продуктивності праці (професіоналізму) робітника; плюс з боку інвестицій – інвестиції фірми (роботодавця) у підвищення продуктивності праці робітника, а з боку результатів – прибуток фірми (роботодавця) і деякий прибуток робітника у вигляді приросту зарплати. Ці ж якості властиві не тільки виробничому капіталу, але і інституційному, культурному капіталу, капіталу здоров‘я тощо. У формалізованому вигляді приріст вартості від функціонування людського капіталу має наступний вигляд: , (1)
де - вартість нематеріального людського капіталу, втіленого в людях – капіталізована частка людського трудового потенціалу . , де - частка некапіталізованого трудового потенціалу (залишок); - заробіток (дохід) робітника від власних інвестицій у підвищення продуктивності своєї праці; - норма доходу робітника на власні інвестиції у підвищення продуктивності своєї праці; - інвестиції робітника у підвищення продуктивності своєї праці; - прибуток роботодавця (фірми) від інвестицій робітника у підвищення продуктивності своєї праці; - норма прибутку роботодавця (фірми) від інвестицій робітника у підвищення продуктивності своєї праці; - прибуток роботодавця (фірми) від інвестицій у підвищення продуктивності праці робітника; - норма прибутку роботодавця (фірми) від інвестицій у підвищення продуктивності праці робітника; - інвестиції роботодавця (фірми) у підвищення продуктивності праці робітника; - прибуток робітника від інвестицій роботодавця (фірми) у підвищення продуктивності його праці; - норма прибутку робітника від інвестицій роботодавця (фірми) у підвищення продуктивності його праці; - прибуток роботодавця (фірми) від інвестицій держави, громадських організацій, фондів тощо у навчання і підготовку спеціалістів; - норма прибутку роботодавця (фірми) від інвестицій держави, громадських організацій, фондів тощо у навчання і підготовку спеціалістів; - інвестиції держави, громадських організацій, фондів тощо у навчання і підготовку спеціалістів; - заробіток (дохід) робітника від інвестицій держави, громадських організацій, фондів тощо у його навчання і підготовку; - норма доходу робітника від інвестицій держави, громадських організацій, фондів тощо у його навчання і підготовку. В політекономічному значенні людським капіталом стає лише вартість прирісної частини людського потенціалу, яка капіталізується в результаті найму. Вартість початкових трудових здібностей є не людським капіталом, а товарною робочою силою, яка оплачується за її вартістю. Вартість знань і здібностей одноосібника-інтелектуала або народного підприємства взагалі, а також знань і здібностей, отриманих за рахунок їх інвестицій у підвищення продуктивності праці, які використовуються для надання інтелектуальних послуг є не людським капіталом, а складовими виробничого (активного) людського (трудового) потенціалу поряд із простою (первісною) робочою силою і робочою силою, не залученою у виробництво (безробітних тощо). Перебуваючи в системі капіталістичних відносин вони залучаються до процесу капіталістичного відтворення у відповідності з його правовими та неформальними регулюючими інститутами. Оголошення всіх інвестицій в людину інвестиціями в людський капітал або всіх доходів від праці людським капіталом приховує наявність відносин найму, експлуатації і відчуження робітників від засобів виробництва, тобто соціальної нерівності. Отже, зарахування здібностей до простої праці до людського капіталу не є науково обґрунтованим і може бути виправданим лише метою спрощення статистичного обліку сукупних результатів суспільної праці, природних і капітальних багатств, тобто є умовним людським капіталом. Відносити до капіталістичних форм господарювання одноосібників-інтеллектуалів (або венчурні кооперативи тощо), що надають інтелектуальні послуги, також неправомірно, як і відносити до капіталу вартість їх виробничої сили, у тому числі прирощеної за рахунок інвестицій. Присвоєння повного прибутку на людський капітал окремою людиною має місце лише тоді, коли володарем людського капіталу є не найманий робітник, а приватна особа, наприклад, інтелектуал одноосібник (або венчурний кооператив тощо), що продає інтелектуальні послуги. У цьому випадку продавець послуг відшкодовує інвестиції в людський капітал і залишає собі прибуток у формі доходу, а в особливих випадках і інтелектуальну ренту. Особливим видом людського капіталу є вартість прирісного кваліфікаційного капіталу, в тому числі інтелектуального (того, що надає інтелектуальні послуги) за рахунок навчання в учбових закладах за державний рахунок, за рахунок громадських організацій, фондів тощо. Витрати держави на освіту, науку і інші фактори приросту кваліфікаційного капіталу здійснюються за рахунок податків з юридичних і фізичних осіб, зменшуючи на цьому етапі власний дохід робітника і прибуток фірми, але після навчання державні витрати не тільки окупаються, але і створюють додаткові дохід робітнику і прибуток капіталісту. Цей факт – одне з свідоцтв реалізації такої функції держави як примирення праці і капіталу. Отже, категорія “людський капітал” виникає в умовах становлення інформаційно-технотронної економіки, в якій головним виробничим ресурсом стають обдарованість, здібності і знання. Людський капітал – це найважливіша частина людського потенціалу. Людський потенціал – це запас виробничих здібностей, обдарованості і знань суспільства взятих в цілому. На даному етапі соціально-економічного розвитку капіталізму людський потенціал є неоднорідним і складається з людського капіталу, здібностей до простої праці, сформованих за рахунок поточного споживання сім’ї; здібностей, обдарованості і знань вільного підприємця-інтелектуала – приватного виробника інтелектуального товару (або колективних власників), сформованих за рахунок інвестицій роботодавця (фірми), держави, громадських фондів і організацій тощо. Внаслідок вищезазначеної точки зору автор піддає критиці думку, що людський капітал – це сформовані в результаті інвестицій і накопичені людиною певний запас здоров’я, знання, навички, здібності, мотивації, що ведуть до зростання кваліфікації працівника, доцільно використовуються в тій або іншій сфері суспільного відтворення, сприяють зростанню продуктивності і якості його праці, і тим самим ведуть до зростання доходу даної людини. Як бачимо, капітал тут розглядається як річ, а не як відносини, відповідно до яких виникає додана вартість і оплата робочої сили, що створює додану вартість. Тобто капіталом визнається будь-яка річ, вироблена в результаті вилучення засобів із поточного споживання. У політико-соціальному аспекті подібний підхід приховує наявність відносин найму, тобто соціальної нерівності, експлуатації і відчуження робітників від засобів виробництва. Розділ 2 “Економіка знань у системі кількісних вимірів” Узагальнена теоретична сутність економіки знань як економіки людського капіталу, розкрита сутність наукового, освітнього та управлінського капіталу. Обґрунтовано, що перетворення індустріальної економіки в економіку знань характеризується тим, що основним ресурсом подальшого зростання і розвитку економіки на постіндустріальному етапі стає людський капітал – капіталізована людська праця взагалі і, зокрема, науковий і освітній потенціал, що утворюється в результаті наявності таких тенденцій соціально-економічного розвитку як формування інформаційно-технотронного укладу на чолі з великими корпораціями, що утримують потужні служби НДДКР; розвиток корпоративних форм господарювання, що спричинили відокремлення функцій управління від функцій володіння власністю; наявність високого ступеня підприємництва і конкуренції; орієнтація компаній, індивідуальних підприємців і працівників на одержання прибутку від інвестицій у людський капітал – в освіту, наукові і науково-технічні розробки, охорону праці тощо. Доведено, що найважливішими особливостями формування економіки знань є високий ступінь розвиненості освіти, фундаментальної науки і НДДКР; пропорційність взаємозв‘язку і взаємовідносин у ланцюзі “наука – техніка – виробництво – збут”; розвиненість наукомісткого сектора економіки й інформаційно-комп’ютерної інфраструктури, що забезпечує прискорене відновлення виробничого базису на основі новітніх інформаційно-технотронних технологій – продукту розвитку творчих можливостей суспільства, створення якого також забезпечується сучасними комп’ютерно-інформаційними системами. Органічній єдності в ланцюзі “наука – техніка – виробництво” сприяє розвиненість інститутів захисту прав власності вчених, конструкторів і раціоналізаторів. Домінування інтелектуальної економіки зумовлено технологічними, фінансовими та екологічними змінами, а також переходом на наукомісткі та високопродуктивні види виробництва, які базуються на гуманітарному капіталі, як основному виробничому ресурсі новітнього технотронного укладу. Основною ознакою новітньої економіки являється єдність науки і економіки, фундаментальних та прикладних наук. В економіці знань інтелект стає головною продуктивною силою. Інвестиції в людину є загальновизнаною умовою успіху в бізнесі. Визначено, що формуванню людського капіталу сприяв розвиток таких тенденцій соціально-економічного розвитку як: формування інформаційно-технологічного укладу; розвиток корпоративних форм господарювання, що спричинили відділення функцій управління від функцій володіння власністю; наявність високого ступеня свободи підприємництва і конкуренції; орієнтація компаній, індивідуальних підприємців і працівників на одержання прибутку від інвестицій у людський капітал: в освіту, НДДКР, охорону праці тощо; наявність розвиненої мережі суспільних добродійних організацій і фондів, що сприяють всезагальній освіті та зростанню продуктивного людського потенціалу; наявності в суспільстві розвиненого корпоратизму, корпоративних відносин, відносин субсидіарності і тенденцій становлення держави загального добробуту. Цьому також сприяв розвиток недержавної мережі освітніх інститутів: комерційних і некомерційних, розширення безкоштовної освіти за рахунок держави і за рахунок громадських організацій і фондів. Величезну роль у розширенні освітнього процесу зіграв розвиток вільного підприємництва в сфері інтелектуальних послуг. Стверджується, що реалізація моделі інноваційного розвитку економіки України безпосередньо пов’язана зі зміцненням наукомісткого сектора і його основної технічної бази – інформатики. У системі спостереження, обліку, аналізу і планування все більше уваги повинно приділятися конкретизації показників оцінки ефективності освіти, науки, охорони здоров’я і розробці конкретних показників компетентності викладачів, вчених, менеджерів, фахівців і робітників. Звернуто увагу на необхідність поповнення статистичного обліку показниками, що характеризують економіку знань, які запропоновані OECD. Оцінка праці інтелектуала і, як наслідок, конкретної інформації – проекту, патенту тощо – відбувається на основі оцінки інтелектуалом-продавцем і покупцем-підприємцем очікуваного приросту прибутку від впровадження. При цьому не випускається з уваги супутні якісні характеристики, що ведуть до позитивних соціальних наслідків: поліпшення умов праці, підвищення привабливості і престижності праці, зниження екологічних збитків, поліпшення іміджу фірми тощо. Соціальний ефект кількісно повною мірою не може бути визначеним, але експерти все ж таки можуть сказати щось більш або менш певне через такі кількісно-якісні визначення в розрізі соціальних наслідків як-от – незначний, значний, дуже значний. У деяких конкретних випадках можливе обчислення якоїсь частини ефекту, наприклад, економії витрат на підтримку нормальних умов роботи, витрат, пов’язаних із травмами, хворобами, утратою працездатності тощо. Науковий потенціал суспільства складається з незастарілих знань попередніх і поточного періодів. Внесок фундаментальних знань, які можуть бути використані не тільки в поточному періоді і в безлічі галузей і випадків, але й у віддаленому майбутньому, виступає як природна рента. Через це процес визначення економічної цінності фундаментальних знань ще більш складний ніж прикладних знань. Фундаментальні знання складають певну частину щорічно використовуваних знань і, отже, створюють певну частину ВВП, національного доходу тощо. У першому наближенні ціну фундаментальних знань, які були використанні при виробництві ВВП, можна визначити виходячи з питомої ваги витрат на фундаментальну науку у ВВП плюс середня норма прибутку по інвестиційних проектах, реалізованим на основі фундаментальних відкриттів. За допомогою освіти наука (знання, інформація) споживається, тобто матеріалізується, протягом року в національній економіці, і також відбивається у відповідному прирості ВВП. Управлінський капітал як частина людського капіталу, що накопичується управлінським персоналом, є найважливішою частиною людського капіталу. Управлінські знання у вигляді відповідних інститутів – управлінських установ, адміністративного законодавства, інструкцій, методичних матеріалів, накопиченої культури управління (у вигляді традицій і етики поводження), і матеріально реалізовані у функціонуючих управлінських установах і інститутах з підготовки менеджерів, складають суспільство, його економіку як структуровану організацію і, зокрема, корпоративне суспільство, створюють організаційний каркас стійкого розвитку. В розділі запропонована теоретична формула виміру наукового потенціалу; визначені найважливіші характеристики людського капіталу науковця та викладача; запропоновані методи бальної оцінки їхнього професіоналізму; узагальнені дослідження щодо кількісної оцінки управлінського капіталу та розроблені такі показники якості управління: синхронність роботи підрозділів управлінського апарата, оперативність і якість підготовки вихідних документів тощо. Інтегрованим показником якості управління є величина, яка залишається після відрахування з гудвілу ефекту від інтелектуальної власності і зовнішніх умов, що підвищують або знижують розмір гудвілу. Розділ 3 “Економіка України в світлі макроекономічних моделей людського капіталу” Розглянуто людський капітал як фактор у макромоделях зростання. Здійснено макроаналіз економіки України з використанням моделі Р. Солоу, а також її модифікації шляхом виділення сфери інтелектуальної праці в окремий фактор зростання. Результати макроаналізу економіки України свідчать, що основною причиною значного спаду виробництва в 1998 – 2004 рр. є недовикористання людського капіталу, його організаційно-політичних і організаційно-технічних можливостей: прорахунки в організації управління процесом переходу до розвинених ринкових відносин і вільного підприємництва, політикою ігнорування факторів технічного прогресу і, як наслідок, недовантаження виробничих потужностей, зупинка підприємств, безробіття і розруха в цілому, про що свідчить негативне значення приросту сукупної продуктивності факторів в прирості ВВП (табл. 1). Негативні характеристики науково-технічного прогресу й інституціональних змін (трансформації форм власності, стану управління тощо) спричинили зниження показників технічного рівня виробництва, прибутковості підприємств у промислових галузях, зростання дебіторської і кредиторської заборгованості, високий рівень інфляції, низький рівень збирання податків, розростання тіньової економіки. Недостатня підтримка зростання і розвитку малого підприємництва з боку держави також стала причиною повільного виходу з кризи. Таблиця 1 Частка внеску загальних джерел економічного зростання в приріст ВВП в Україні в 2003 – 2009 рр., розрахована за моделлю Р. Солоу в порівняних цінах Роки ВВП
Темпи зростання (спаду), у % до попереднього року
Від використання (невикористання) основних фондів Від використання (невикористання) зайнятих у всіх сферах економічної діяльності Від використання (невикористання) сукупної продуктивності факторів Від людського капіталу
* - коефіцієнти еластичності З 2003 р. прирісні темпи спаду виробництва сповільнилися, що пов’язано з позитивною трансформацією в процесі спаду, наявністю в економіці структур, здатних існувати або пристосовуватися до умов ринкової економіки, що є прямим свідченням відновлення і розвитку факторів зростання. З 2007 р. позитивна інтелектуально-організаційна діяльність стала переважати над негативною і, як наслідок, почалося зростання виробництва і технологічний і організаційно-економічний фактор став основним джерелом зростання ВВП, про що свідчить той факт, що залишок Солоу (продуктивна сила факторів виробництва) набув позитивного значення (див. табл. 1), а фактори, що входять у поняття “продуктивна сила факторів виробництва”, із переважно руйнуючої сили перетворилися в створюючу. Це свідчить про те, що результати прикладної і фундаментальної науки, у тому числі в області загальної організації управління, менеджменту підприємств і інституціональної теорії виявилися затребуваними і стали знаходити більш широке застосування: продовжувалося збільшення кількості застосовуваних прогресивних технологічних процесів і освоєння нових видів продукції в промисловості; у 2004/2005 і 2005/2006 навчальних роках припинилося скорочення студентів в професійно-технічних навчальних закладах, різко підвищилася питома вага випускників вузів з економічних дисциплін: менеджменту, маркетингу, фінансам і банківській справі тощо, що сприяло підвищенню якості управління підприємствами. Призупинення зниження використання потужностей і підвищення їхнього завантаження (індекс зростання ВВП випередив індекс зростання основних фондів) забезпечило зростання внеску фізичного капіталу (основних фондів) у виробництво ВВП (коефіцієнт ) у цілому протягом 2002-2009 рр. на рівні 0,44-0,45. Внесок людського капіталу (коефіцієнт) складав протягом цього часу величину, яка дорівнює 0,55-0,56. Поліпшення організації виробництва відбулося шляхом підвищення інтенсивності праці за рахунок скорочення показника неповної зайнятості при зниженні кількості працівників, що беруть участь в економічній діяльності (темп зростання оплати праці в 2007 і 2008 рр. випереджав темп зростання ВВП). Відповідно до розрахунків (див. табл. 1) зростання ВВП у 2006-08 рр. Пояснюється не підвищенням продуктивності праці на основі технічних інновацій, а підвищенням коефіцієнта завантаження існуючих потужностей і залученням в організацію виробництва раніше накопиченого і незатребуваного людського капіталу (наявного інтелектуального капіталу), про що свідчить зменшення рівня явного і прихованого безробіття (скорочення перебування працівників в адміністративних відпустках, в режимі неповної зайнятості) тощо. Таблиця 1 свідчить, що основні фонди, які вводяться в експлуатацію, не компенсують у прирості ВВП вибуття трудових ресурсів, що свідчить про їхню недостатню продуктивність. І хоча до 2006 р. накопичилася критична маса інституціональних перетворень як із боку створення інституціональної інфраструктури: банківської структури, фондового ринку, інформаційних систем тощо, так і системної організації господарчого правового поля, зокрема, корпоративного права, що сприяло зростанню недержавного ринкового сектору, становленню стійких ринкових відносин і розвитку конкуренції, про що свідчить збільшення обсягів кредитування банками реального сектору, збільшення обсягів банківських заощаджень населення, зростання прямих інвестицій, збільшення кількості малих підприємств тощо. При прирості ВВП на 5,9 % 5,44 % його приросту забезпечувалося в основному за рахунок залучення в процес виробництва раніше накопиченого людського капіталу (приріст основних фондів складав усього лише 1,0 %). У 2007 р. співвідношення було наступним: 9,2 % і 8,13 % при прирості основних фондів на 2,2 %; у 2008 р. – 4,8 % і 3,65 % при прирості основних фондів на 3,2 % (зовнішні фактори, що зменшують або збільшують величину залишку Солоу не враховувалися, оскільки вони не враховуються вітчизняною статистикою). Частка приросту ВВП від сукупної продуктивності факторів виробництва, у тому числі від підвищення ступеня використання людського капіталу, починаючи з 2006 р. має тенденцію до зниження. Питома вага внеску від людського капіталу у ВВП в Україні значно нижче цього показника в індустріально розвинених країнах, що є одним із найважливіших свідоцтв того, що відновлення економіки України відбувається на екстенсивній основі, а не на основі інтелектуальноємних технологій. Якщо в розвинених країнах зростання людського капіталу випереджає зростання фізичного, то в Україні він не тільки не зростав, а в з 1996 по 2009 рр. скоротився. З огляду на визнання величезної ролі людського капіталу в зростанні і розвиткові економіки величину внеску власне виробничого капіталу у виробництво ВВП і внеску економіки людського капіталу – галузей сфери підвищення якості робочої сили (освіти, науки, охорони здоров'я тощо) – можна визначити шляхом перетворення формули Р. Солоу, надавши їй такий вигляд: , (2)
де - приріст ВВП; - коефіцієнт еластичності капіталу в безпосередньо виробничій сфері; - приріст капіталу (основних фондів) у безпосередньо виробничій сфері; - коефіцієнт еластичності людського капіталу в безпосередньо виробничій сфері (питома вага зарплати); - приріст праці (осіб або фонду заробітної плати) у безпосередньо виробничій сфері; - коефіцієнт еластичності основних фондів (матеріального людського капіталу) у сфері інтелектуальної праці; - приріст капіталу (основних фондів) у сфері підвищення якості праці і надання духовних послуг; - коефіцієнт еластичності людського капіталу (інтелектуального капіталу) у сфері інтелектуальної праці (питома вага зарплати) (при цьому ); - приріст праці (осіб або фонду заробітної плати) у сфері підвищення якості праці і надання духовних послуг; - оцінка внеску сукупного продуктивного фактора, у тому числі приросту знань і накопиченого досвіду, в сфері підвищення якості праці понад її оплати. - природна рента тощо. Використовуючи основні соціально-економічні показники приросту виробництва в безпосередньо виробничій сфері (величина матеріального і людського капіталу) і сфері підвищення якості людського капіталу (величина матеріального людського капі- Таблиця 2 Частка внеску загальних джерел економічного росту в виробництво ВВП в Україні за 1998 – 2002 рр., з виділенням фактора підвищення якості робочої сили (у порівнянних цінах) Темпи зростання (спаду), в % до попереднього року
Роки ВВП Безпосередньо виробнича сфера Сфера інтелектуальної праці Від людського капіталу в цілому (простої і інтелектуальної робочої сили)
Матеріальний капітал – основні фонди Виробничий людський капітал – кількість зайнятих Основні фонди Інтелектуальний капітал - кількість зайнятих Від якості праці робочої сили
талу й інтелектуального капіталу) за 1998-2002 рр. (табл. 2) був розрахований внесок у приріст ВВП матеріального і людського капіталів безпосередньо виробничої сфери і, далі, використовуючи формулу (5), був розрахований відсоток приросту в прирості ВВП за рахунок підвищення якості людського капіталу – науки і наукового обслуговування, освіти, фізкультури і спорту, охорони здоров'я, соціального забезпечення, культури і мистецтва, природної ренти тощо (табл. 2). . (3)
Дані таблиці 2 свідчать, що до 2002 р. відбувалося скорочення чисельності працівників сфери підвищення якості робочої сили (науки і наукового обслуговування, освіти, фізкультури і спорту, охорони здоров'я, соціального забезпечення, культури і мистецтва). Якщо в 1990 р. в ній нараховувалося 4,5 млн. чол., то на початку 1999 р. в ній залишилося 3,6 млн. чол., а у 2002 р. - 3,5 млн. чол. До того ж відсутність росту експорту наукомісткої продукції і помітних тенденцій імпортозаміщення є свідченням незатребуваності наявних висококваліфікованих кадрів, про що говорить наявність непрацевлаштованих випускників вищих навчальних закладів І-ІV ступенів акредитації, і причиною слабкого приросту чисельності працівників, здатних обслуговувати новітні технології. Отже, макроаналіз динаміки зростання і розвитку економіки України за 1991-2002 рр. на основі моделі Р. Солоу свідчить, що основним фактором спаду економіки в 1991-99 рр. був людський фактор як у вигляді політичних, так і у вигляді організаційно-управлінських помилок. Несприятливе розставлення політичних сил, політичні й організаційно-управлінські помилки спричинили звуження виробничого потенціалу: скорочення числа зайнятих в економічній сфері, незатребуванність наукового й освітнього капіталу і, як наслідок, недозавантаження наявного фізичного капіталу. Паралельно з такою тенденцією відбувалася адаптація господарчої діяльності до ринкових умов на основі використання наявного людського капіталу, а, отже, використання наявних технологічних можливостей. Розрахунки за модифікованою на основі концепції людського капіталу моделлю Солоу, відповідно до якої основні фонди в сфері освіти, науки й охорони здоров'я вважаються матеріальним людським капіталом, дають наступні результати: внесок безпосередньо виробничого фізичного капіталу в загальний приріст ВВП в Україні в 2000 р. складав 0,39 %, у 2001 р. - 0,81 %, у 2002 р 1,06 %; а внесок від робочої сили в цілому (людського капіталу) в загальний приріст ВВП у 2000 р. складав 5,51 %, у 2001 р. - 8,3 %, у 2002 р. - 3,75 % (табл. 2). При цьому треба мати на увазі, що продуктивність фізичного капіталу в безпосередньо виробничій сфері в остаточному підсумку багато в чому є результатом творчих сил інтелектуального капіталу. На найближчі роки зростання виробництва за рахунок раніше накопиченого людського капіталу ще можливе, але слабке поточне накопичення фізичного і людського капіталу, який відповідає вимогам наступаючого технотронного укладу, призведе до того, що після досягнення повного завантаження наявних старих, але суспільно необхідних виробничих потужностей, приріст ВВП буде можливий лише в результаті приросту якості робочої сили і приросту технічних інновацій. Роль факторів освіти і науки тим більш зростає через депопуляцію населення. При ігноруванні цих обставин приріст ВВП не тільки різко знизиться, але і взагалі припиниться. Інвестиції в розвиток людського капіталу, а саме, в освіту, наукові і науково-технічні розробки, охорону праці тощо, є основою формування економіки знань – інформаційно-технотронного (комп'ютерно-інформаційно-технологічного) укладу, найважливішими особливостями якого є органічний взаємозв'язок освіти, фундаментальної науки та НДДКР фірм на основі комерціалізації інтелектуальних послуг і орієнтації компаній, індивідуальних підприємців і працівників на одержання прибутку від цих інвестицій ВИСНОВКИ 1. В сучасних ринкових відносинах існують відносини виду людський капітал. Людський капітал, як наукова категорія, в умовах становлення економіки знань (розвитку інформаційно-електронної економіки), в якій головним виробничим ресурсом стають обдарованість, здібності і знання, є категорією об'єктивною. За економічною сутністю людський капітал – це вартість запасу здібностей, досвіду і знань, залученого до системи господарювання і капіталізованого на основі відносин найму, здатного приносити додану вартість (прибуток). 2. Сукупний капітал складається як із фізичного капіталу, так і людського нематеріального і матеріального капіталу. Нематеріальний людський капітал втілений в людях за джерелами формування та результатами від використання включає з боку інвестицій власні інвестиції робітника, інвестиції держави, громадських фондів і організацій тощо у підвищення продуктивності праці робітника, а з боку результатів – прибуток у вигляді приробітку (додаткову зарплату), а також відповідний приріст прибутку фірми (роботодавця) від підвищення продуктивності праці (професіоналізму) робітника; плюс з боку інвестицій – інвестиції фірми (роботодавця) у підвищення продуктивності праці робітника, а з боку результатів – прибуток фірми (роботодавця) і прибуток робітника у вигляді приросту зарплати. Ці ж якості властиві не тільки виробничому капіталу, але і інституційному, культурному капіталу, капіталу здоров‘я тощо. Формула оцінки приросту вартості від функціонування людського капіталу розкриває теоретичну сутність людського капіталу і придатна для визначення цінності не тільки фахівця, але й вченого і викладача, і тим самим виступає орієнтиром для дер-жавної політики в сфері оплати праці в науково-освітній сфері і в сфері міжнародного обміну інтелектуалами, а так само в ставленні держави до відтоку “мізків” за кордон. 3. Людський капітал разом з потенційними здібностями до простої праці, що сформовані за рахунок поточного споживання сім'ї, і здібностями, обдарованістю і знаннями вільного підприємця-інтелектуала – приватного товаровиробника (або колективних власників, наприклад народного підприємства або венчурного кооперативу), що сформовані за рахунок його (їх) власних інвестицій та інвестицій держави, громадських організацій та фондів тощо, складають людський потенціал. Вартість і початкових (за рахунок витрат сім‘ї), і прирісних (за рахунок витрат самого робітника, інвестицій фірм, держави, громадських організацій тощо) знань і здібностей одноосібників-інтелектуалів (або кооперативів), що вимірюється через інвестиції або за допомогою ринкових цін на надані інтелектуальні послуги, насправді не є людським капіталом. Вони є складовими виробничого (активного) людського (трудового) потенціалу поряд із простою (первісною) робочою силою і робочою силою, не залученого у виробництво (безробітних тощо). Тобто людський капітал – це вартість частки запасу людського потенціалу (трудового потенціалу): здібностей, досвіду і знань, залучених у капіталістичне господарювання на основі відносин найму, які приносять додану вартість в формі додаткового доходу робітника та прибутку роботодавця (фірми). Оголошення всіх інвестицій в людину або всіх доходів від праці людським капіталом приховує наявність відносин найму, експлуатації і відчуження робітників від засобів виробництва, тобто соціальної нерівності. Особливим видом людського капіталу є вартість прирісного кваліфікаційного капіталу, в тому числі інтелектуального (того, що надає інтелектуальні послуги) за рахунок навчання в учбових закладах за державний рахунок, за рахунок громадських організацій, фондів тощо. Витрати держави на освіту, науку і інші фактори приросту кваліфікаційного капіталу здійснюються за рахунок податків з юридичних і фізичних осіб, зменшуючи на цьому етапі власний дохід робітника і прибуток фірми, але після навчання державні витрати не тільки окупаються, але і створюють додаткові дохід робітнику і прибуток капіталісту, що є одним з свідоцтв реалізації такої функції держави як примирення праці і капіталу. Розширювальне тлумачення капіталу і національного багатства та віднесення до національного багатства простої робочої сили найманих робітників і знань, вмінь тощо одноосібників-інтелектуалів (або кооперативів) виправдано лише з позицій зручності статистичного обліку та сукупної оцінки природних і капітальних багатств. 4. Оцінка праці інтелектуала і, як наслідок, конкретної інформації – проекту, патенту тощо – відбувається на основі оцінки інтелектуалом-продавцем і покупцем-підприємцем прибутковості інформації, яка враховує і соціальний ефект інновації. 5. Весь науковий потенціал суспільства є не що інше, як сукупність не застарілих знань усіх попередніх років і поточного року. Невикористані виробництвом знання (відкриття) і, отже, недооплачені, у майбутньому можуть бути реалізовані, у тому числі на безкоштовній основі. Із сказаного випливає дуже важливий висновок – “перевитрата” засобів на науку й освіту в поточному періоді не є повною втратою. Прикладні знання, які застаріли, хоча безпосередньої економічної цінності не мають, однак, зберігаючи соціальну історико-пізнавальну цінність, можуть знаходити економічну оцінку у вигляді прибутку (наприклад, грошовий потік від відвідувачів платних музеїв і бібліотек; витрати держави на утримання громадських установ такого роду тощо). 6. Управлінський капітал – це частина людського капіталу, що поставлена і накопичується управлінським персоналом. Він є найважливішою частиною людського капіталу, тому що управлінські знання у вигляді відповідних інститутів – управлінських установ, адміністративного законодавства, інструкцій, методичних матеріалів, накопиченої культури управління, і матеріально реалізовані у функціонуючих управлінських установах і інститутах з підготовки менеджерів, складають суспільство, його економіку як структуровану організацію і, зокрема, корпоративне суспільство; створюють організаційний каркас стійкого розвитку. 7. У ринковій економіці при продажу взагалі і при приватизації підприємств зокрема, як правило, виявляється невідповідність оцінки активів підприємства ринковій ціні продажу. Капіталізована ціна підприємства в цьому випадку буває вище (або нижче) оцінки активів. Розходження між ціною капіталізації підприємства й оцінкою активів є результатом наявності (або відсутності) в активах людського капіталу (насамперед управлінського), факторів, які створюють імідж, а також зовнішніх умов (наприклад, місце розташування підприємства, кон'юнктури попиту в часі тощо), які забезпечують рентних дохід. Оцінка підприємницького управлінського вміння і досвіду – управлінського людського капіталу, отже, може бути обчислена як різниця між гудвілом та прибутком від об‘єктів інтелектуальної власності. 8. Розвиток методології макроекономічного моделювання в післямарксовий період йшов як по шляху введення норм економічної політики, підвищення ступеня органічної узгодженості в моделях ринків праці, капіталу, грошей і цінних паперів, так і по шляху поділу джерел зростання на конкретні фактори зростання. Із затвердженням у політекономії концепції людського капіталу (50-і роки ХХ сторіччя) особлива увага приділяється введенню до моделей у вигляді ендогенних змінних освітнього, науково-технічного, демографічного тощо факторів. Особливим етапом розвитку макроекономічного моделювання є розробка моделей виходу національних економік із кризи шляхом звертання до позик (див. модель В. М. Гейця). Макроаналіз економіки України за 1991 - 1998 рр. на основі моделі Р. Солоу свідчить, що основною причиною значного спаду виробництва є прорахунки в організації управління процесом переходу до розвинених ринкових відносин і вільного підприємництва, політикою ігнорування факторів технічного прогресу. Про це свідчить негативне значення приросту показника сукупної продуктивності праці в прирості ВВП (табл. 1). Економічне зростання, що почалося з 2000 р., багато в чому пояснюється не підвищенням продуктивності праці на основі технічних інновацій, а за рахунок підвищення коефіцієнта завантаження потужностей і залучення раніше накопиченого і невикористаного людського капіталу – зменшення рівня явного і прихованого безробіття. Основні фонди, що вводяться в експлуатацію, не компенсують вибуття трудових ресурсів, що свідчить про їхню недостатню продуктивність. Частка приросту ВВП від сукупної продуктивності факторів виробництва, у тому числі від підвищення ступеня використання людського капіталу, починаючи з 2000 р., має тенденцію до зниження; темп росту оплати праці 2001 і 2002 р. випереджав темп росту ВВП. Питома вага внеску від людського капіталу у ВВП в Україні значно нижче цього показника в індустріально розвинених країнах, що є одним із найважливіших свідчень того, що рецесія економіки України відбувається на екстенсивній основі, а не на основі інтелектуальноємних технологій. Якщо в розвинених країнах зростання людського капіталу випереджає зростання фізичного, то в Україні він не тільки не зростає, а скоротився. Треба мати на увазі, що після досягнення повного завантаження наявних старих, але суспільно необхідних виробничих потужностей, приріст ВВП буде можливий тільки в результаті приросту якості робочої сили і приросту технічного прогресу. Роль факторів освіти і науки тим більше зростає через депопуляцію населення. При ігноруванні цих обставин приріст ВВП не тільки різко знизиться, але і взагалі припиниться. Отже, очікувати зростання ВВП у найближчому майбутньому можна тільки за умови здійснення відкриттів і їхньої реалізації в новітніх техно-організаційних формах і при підготовці робочої сили, здатної обслуговувати технології, що впроваджуються і при підготовці менеджерів, здатних організовувати виробництво з новітніми технологіями. Модель Р. Солоу – найважливіший інструмент кількісно-якісного аналізу зростання і розвитку економіки, проте, вона непридатна для середньострокової і, тим більше, довгострокової екстраполяції зростання економіки на етапі її виходу з кризи, бо навіть загальні характеристики економіки на цьому етапі визначаються занадто великою кількістю екзогенних змінних, що нерідко є суперечливими. 9. Зростання і розвиток людського капіталу підпорядковані і є водночас фактором зростання добробуту людства в цілому, зростання добробуту і забезпечення конкурентноздатності національних економік. Розширене відтворення людського капіталу перетворює економіку на постіндустріальному етапі розвитку в економіку знань. Перетворення індустріальної економіки в економіку знань характеризується тим, що основним ресурсом подальшого зростання і розвитку економіки на постіндустріальному етапі є людський капітал – капіталізована людська праця взагалі і, зокрема, науковий і освітній потенціал, що утворюється в результаті наявності таких тенденцій соціально-економічного розвитку як: формування інформаційно-технотронного укладу на чолі з великими корпораціями, що містять потужні служби НДДКР; розвиток корпоративних форм господарювання, що спричинили відокремлення функцій управління від функцій володіння власністю; наявність високотехнологічного підприємництва і конкуренції; орієнтація компаній, індивідуальних підприємців і працівників на одержання прибутку від інвестицій у людський капітал – в освіту, наукові і науково-технічні розробки, охорону праці тощо; наявність розвиненої мережі суспільних добродійних організацій і фондів, що сприяють загальній освіті, зростанню продуктивного людського потенціалу взагалі; наявність у суспільстві розвиненого корпоратизму, корпоративних відносин, відносин субсидіарності і перетворення держави в державу “загального добробуту”. Цьому сприяв розвиток недержавної мережі освітніх інститутів – комерційних і некомерційних; розширення можливостей одержання безкоштовної освіти за рахунок як держави, так і громадських організацій і фондів. Величезну роль у інтелектуалізації суспільства грає розвиток дрібного підприємництва в сфері інтелектуальних послуг. Список Використаної літератури Голікова Н.В. Розвиток освіти – шлях до економіки знань // Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку. – К.: Ін-т екон. прогнозув.; Фенікс, 2003. – С. 264 – 275. Голікова Н.В. Корпоративний професіоналізм і культура як людський капітал, фактор соціально-економічного розвитку // Розвиток корпоратизму і корпоративних відносин в економіці України. – К.:. Ін-т екон. прогнозув., 2002. – С. 49-60. Голікова Н.В. Корпоративный профессионализм и личная культура // Діловий вісник. – 2002. - № 5. - С. 28, 29. Голікова Н.В. Інтелектуальний капітал як фактор інноваційного розвитку економіки // Напрямки стабілізації економічного розвитку: Зб. наук. пр. Ін-ту економіки НАН України. – К., 2002. - С. 11-26. Голікова Н.В. Людський капітал – ключовий фактор економічного зростання // Інноваційний фактор сталого економічного зростання: Зб. наук. пр. Ін-ту економіки НАН України – К., 2002. – С. 32-35. Голікова Н.В. Теория структуры рынка и конкурентного процесса // Предприятие в системе государственного управления и регулирования. – К.: Институт экономического прогнозирования НАН Украины, 1998. – С. 27-56. Голікова Н.В. Особенности украинского рынка // Предприятие в системе государственного управления и регулирования. – К.: Институт экономического прогнозирования НАН Украины, 1998. – С. 235-258. Голікова Н.В. Українська реклама як відображення стану й характеру конкуренції // Маркетинг в Україні. – 1999. - № 1. - С. 26-28. Голікова Н.В. Интеллектуальный капитал как фактор конкурентоспособности экономики Украины // Тези доповідей ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції “Інноваційна модель та стратегія економічного розвитку”. - К.: Інститут економічного прогнозування НАН України, 2002. – С. 36, 37. Голікова Н.В. Количественное измерение издержек в трансакционной сфере // Матеріали VIII міжнародної науково-практичної конференції “Теорія і практика управління організацією з погляду тисячоліть”. – К.: Політехніка, 2001. – С. 66, 67.
