Курсова робота з РПС Легка промисловість України У промисловому комплексу України легка промисловість виробляє товари народного споживання і частково продукцію промислового призначення. В умовах соціальної переорієнтації економіки цій галузі належить ведуча роль у піднесенні рівня життя населення. В нашій країні наявні всі передумови для розміщення і розвитку легкої промисловості, яка охоплює текстильну (з бавовняною, вовняною, лляною та шовковою галузями), трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємства котрих ,враховуючи хорошу трансфортабельність готової продукції у розміщенні орієнтується переважно на наявність трудових ресурсів і сировини. Легка промисловість є однією з найбільш працеємних галузей господарства. Її трудопоглинаючий потенціал значним чином спрямований на жіночу частину трудових ресурсів. Легка промисловість України – традиційна галузь народного господарства, яка від кустарних промислів і умовах напівнатурального господарства розвивалась до гігантів індустрії при товарному виробництві. Розвитку галузі сприяли забезпеченість України відповідною сировиною, а також потребами населення в її продукції. Легка промисловість розвивається в усіх районах України. Зокрема вона добре розвинена у Південному районі. Південний район включає Автономну Республіку Крим, Одеську, Миколаївську та Херсонську області. Його площа становить 113 тис. км2, населення – 7,8 млн. чол. Або 19 % території і 15 % населення України. Цей район розташований на березі Чорного моря від чого і походить друга назва – Причорноморський. У всеукраїнському та міжнародному поділі праці район спеціалізується на виробництві різноманітної продукції агропромислового комплексу, рибної та легкої (насамперед бавовняних, вовняних і конопледжгутових тканин) промисловостей. Розглянемо легку промисловість Південного району. Рис. 1. Південний район [7]Легка промисловість - це сукупність галузей, що спеціалізуються на виробництві товарів народного споживання, (тканини, взуття, трикотаж, одяг, галантерея). Легка промисловість у 2000 році нараховувалося більше 860 підприємств галузі, що перебували на самостійному балансі. Виробництва галузі у 2001 році виробили товарів широкого вжитку на суму 1593,0 млн. грн. (у діючих цінах), що майже на 370 млн. грн. більше, ніж у 1996 році. Динаміка виробництва основних видів продукції текстильною промисловістю Продукція 1990 1995 1996 1998 1999 2001
Тканини (млн.м2) 1210 169 109 90 50 73,1
У т.ч..:
41,0
бавовняні 565 78 51 56 26 5,8
вовняні 72 15 9 7 5 5,4
лляні 98 20 20 10 5 -
конопледжутові 31 14 7 3 - 6,4
шовкові 283 19 9 8 6 14,4
неткані матеріали типу тканин 161 23 13 6 8
До легкої промисловості належать: текстильна (бавовняна, вовняна, шовкова, лляна), трикотажна, шкіряно-взуттєва, швейна, хутряна. Рис. 3. У структурі легкої промисловості перше місце за обсягом виробництва посідає текстильна галузь, друге – швейна, третє – взуттєва. Легка промисловість – надзвичайно трудомістка галузь, у якій працюють в основному жінки, тому її підприємства розміщені у великих містах, де багато трудових ресурсів. Також підприємства легкої промисловості орієнтуються на споживача (швейна, шкіряно-взуттєва, трикотажна) і сировину (текстильна). Із розвитком ринкових відносин на перше місце висувається транспортний фактор. Провідна роль легкої промисловості – текстильна. Основними її виробниками є бавовняна, вовняна, лляна, конопледжгутова, трикотажна, текстильно-галантерейна, первинної обробки льону. Всього в Україні працює 247 підприємств текстильної промисловості, в т.ч. 76 трикотажних, 41 бавовняно-прядильна фабрика, 15 конопле- і льонозаводів. Бавовняна промисловість працює на довізній сировині (бавовна-сирець), яку імпортує із Середньоазіатського та Закавказького регіонів. На неї припадало у 2001 р. 56,1% всіх тканин, що вироблялися. Крупні підприємства галузі знаходяться насамперед у великих містах, через які проходять транспортні шляхи, - Херсоні, Нікополі (прядильно-нитковий комбінат). В Україні працюють 25 підприємств і виробничих об'єднань, виробляють тканину із вовни (8,0% усіх тканин України). Промисловість вовняних тканин представлена великими підприємствами в Одесі, що працюють на місцевій і привізній сировині. Конопляно-джгутова промисловість недостатньо розвинена й повністю працює на привізній сировині. Тому її підприємства є тільки в Одесі. Підприємства трикотажної промисловості (виробництво верхнього одягу, білизни, панчішно-шкарпеткове) орієнтуються на споживача, тому розміщені у великих містах — Одесі. Ті ж передумови визначають принципи розміщення швейної, шкіряної і взуттєвої промисловості, тому центри їхнього розвитку збігаються. Важливими галузями легкої промисловості є шкіряна та взуттєва. Підприємства шкіряної промисловості займаються обробкою шкір тварин, а також виробляють штучну жорстку і м'яку шкіру, штучне хутро. Виробництво штучної шкіри та хутра налагоджене на підприємствах в Одесі. У країні діє біля 100 підприємств які виробляють взуття з натуральної та штучної шкіри. У 2001 році ними виготовлено більше 13 4 млн. пар взуття. Найпотужніші взуттєві фабрики розміщені у Одесі та інших містах. Підприємства хутряної промисловості, навпаки, розміщені переважно в невеликих містах — Балті (Одеська обл.). Винятком є Харків, де також розвинена ця галузь. У структурі легкої промисловості швейна промисловість посідає друге місце за вартістю виробленої продукції. Розміщення підприємств галузі формується під впливом наявних трудових ресурсів і споживачів. Вони розташовані майже в усіх великих містах. Підприємствами країни у 2001 році було вироблено швейних виробів різноманітного асортименту (для дорослих, дітей, спортивного призначення) 35,8 млн. штук. [2] 2. Передумови розвитку легкої промисловості Південного району. 2.1. Історичні передумови. Освоєння людиною Півдня теперішньої України сягає в добу палеоліту (100 тис.— 10 тис. років до Хр.). З того часу його територією володіли різні народи, у т.ч. скіфи, слов'яни, таври. Останні дали давню назву Кримському півострову — Таврида, чи Таврійський. За часів Київської Русі-України з Балтійського моря по Дніпру до Чорного моря і Константинополя проходив відомий торговий шлях, "із варяг у греки", який мав велике значення для Причорномор'я. У XIII ст. район був завойований монголо-татарами, від яких походить назва "Крим" (Кирим). У XV ст. на значній території Півдня вони утворили Кримське ханство. Згодом північне узбережжя Чорного моря захопила Туреччина, яка у 1478 р. домоглася залежності від себе кримського хана. Турки і татари робили часті набіги на Україну і Росію, грабуючи їх і забираючи в полон людей для продажу, їм давало належну відсіч хоробре українське козацтво. Наприкінці XVIII ст. південні райони сучасної України захопила Росія (Крим у 1783 p., Одещину у 1791 p.). Після цього безлюдне Дике поле в південних степових районах України почали інтенсивно заселяти як українці, так і частково росіяни. Степи спершу використовувалися для розвитку пасовищного скотарства (розведення овець і великої рогатої худоби). Вовна і шкіра мали добрий ринок збуту в Росії і за рубежем. На карті Півдня з'явилися порівняно великі торгові міста — Херсон (1778 p.), Миколаїв (1788 p.), Одеса (1794 p.). Зменшення попиту на вовну і шкіру у другій половині XIX ст. під впливом конкуренції австралійського вівчарства зумовило переорієнтацію Півдня на торгове землеробство зернового напрямку (пшениця, ячмінь), що мало збут на внутрішньому і зовнішньому ринках. Цьому сприяло будівництво залізниць Одеса-Балта (1865 p.), Одеса-Київ-Москва (1870 р.) та ін. Планомірний розвиток промисловості розпочався у другій половині XIX ст. — стали до ладу судноверфі у Миколаєві, Одесі, Херсоні, зернопереробні підприємства, налагодилося виробництво машин для сільського господарства. І все ж в довоєнний період тут розвивався переважно аграрний тип господарства зернової спеціалізації у системі всеросійського територіального поділу та об'єднання праці. Значних спустошень Південь зазнав під час Другої світової війни, особливо після звільнення його у першій половині 1944 р. радянськими військами, коли за наказом Сталіна з Криму були депортовані до Середньої Азії татари (приблизно 200 тис. чол.) і німці (63 тис. чол.). З нагоди 300-річчя Переяславської Ради, яка у свій час ухвалила рішення про включення України до складу Росії, Президія Верховної Ради СРСР указом від 19 лютого 1954 р. передала Україні Кримську обл. У процесі теперішньої суверенізації їй було надано статус автономії (30 червня 1991 р.) у складі, територіальної цілісності України. Після Першої світової війни ПР перетворився у досить потужний індустріально-аграрний регіон із розвиненим АПК, машинобудуванням і металообробкою, легкою промисловістю, транспортом і рекреацією. Проте загострилися й соціально-економічні проблеми (екстенсивність розвитку, застійні явища у господарстві, непосильний тягар ВПК, структурна деформація економіки). Подолання наслідків людиножерного соціалістичного експерименту теж не минає без втрат (різкий спад виробництва, розлад економічних зв'язків, зменшення інвестицій, інфляція, безробіття, сильне зниження рівня життя більшості населення тощо). Та існує обґрунтоване сподівання, що принциповими ринковими засобами скрута буде подолана, бо різнобічні потенціальні можливості України та її регіонів багатющі. [7] 2.2. Природо-екологічні передумови. Південний район має сприятливе економіко-географічне положення. Він знаходиться на півдні України й омивається Чорним і частково Азовським морями. З цим пов'язана і його друга назва — Причорноморський. Приморське положення зумовило розвиток суднобудування та судноремонту, морського транспорту каботажного та міжнародного плавання, курортно-туристського господарства, портово-промислових комплексів. Розташування району є також придунайським, що дає змогу підтримувати дешеве річкове сполучення з багатьма країнами Європи (Румунією, Болгарією, СРЮ, Угорщиною, Словаччиною та ін.). Через центральну частину району протікає Дніпро, по якому він має добре транспортне сполучення з Придніпров'ям, Києвом, Черкасами. На південному сході район межує з Північно-Кавказьким економічним районом Росії, на північному сході та півночі — з Придніпров'ям, на північному заході — з Центральним районом України, на заході — з Молдовою, на південному заході — з Румунією. Близько до ПР розташований Східний район. Отже, внутрішні райони України, особливо Придніпровський та Донецький, до яких близькі промислові центри Причорномор'я, є потужною базою для постачання ПР різними індустріальними товарами (вугіллям, металом, машинами). Порівняно недалеко від нього по Чорному морю розташована Болгарія, з якою встановлене поромно-залізничне сполучення (Іллічівськ—Варна). Через Південний район Україна підтримує транзитні міждержавні зв'язки з іншими країнами за допомогою різних видів транспорту (особливо морського, залізничного, автомобільного, трубопровідного). Переважно низовинний рельєф, велика кількість тепла та світла, великі масиви чорноземів, наявність мінеральних ресурсів (залізних руд, флюсових вапняків для чорної металургії, ропи Сиваша, джерел мінералних вод, лікувальних грязей), довга берегова лінія з піщаними пляжами на узбережжі теплих Чорного та Азовського морів, мальовничі ландшафти Кримських гір сприяють різносторонньому комплексному розвитку району. Гальмують його недостатні паливно-енергетичні ресурси, посушливий клімат, екологічна забрудненість. Природні передумови формування народногосподарського комплексу. Взагалі інтегральний природно-ресурсний потенціал Причорноморського району не високий — лише 15,6% загальноукраїнського; це пояснюється відносною бідністю корисними копалинами. Але є два фактори, які цілком компенсують дефіцит мінеральних ресурсів: це теплий клімат і море. Перший — сприяв формуванню потужного агропромислового комплексу й унікального для України рекреаційного комплексу з південною специфікою. Вихід до моря, крім рекреаційного значення, має велике економічне: завдяки цьому в районі сформувалися припортові комплекси, які працюють як на українській сировині (зерно, цукор, риба — переробляються й вивозяться в інші регіони країни й за кордон), так і на девізній з інших країн (аміак, суперфосфорна кислота, чай, значною мірою тютюн, нафта, бавовна, джут). Завдяки морю однією з провідних галузей стало суднобудування. Корисних копалин небагато, але значення деяких з них набуває загальноукраїнського характеру. Це керченська залізна руда, солі кримських озер і Сиваша, газ, мармур, лікувальні грязі лиманів, мінеральні джерела. Порівняно з іншими районами, Причорномор'я найгірше забезпечене енергетичними ресурсами, що не лише стримує енергомісткі виробництва, а й негативно впливає на розвиток господарства. [6] 2.3. Соціально-економічні передумови. До соціально-економічних передумов відносять: а) Демографічні передумови. Щільність населення району — 68 чол./км2, що нижче за середньоукраїнський показник. Найнижча вона в Херсонській області (44 чол./км2). Демографічна ситуація в районі складна. Коефіцієнти природного приросту населення скрізь від'ємні, в межах від -5,0 (Херсонська область) до -6,1‰ (Одеська). Частка осіб працездатного віку становить 57,1%, що є найвищим показником серед районів України. Це створює сприятливі умови для розміщення працемістких виробництв. Характерною рисою розселення населення Причорноморського району є те, що його найбільші міста — Одеса, Миколаїв, Херсон, Севастополь, Керч — розташовані вздовж морських берегів; у внутрішньому просторі переважають малі й середні міста (за винятком Сімферополя). Це негативно впливає на розвиток гінтерланду, який не має сильних організуючих центрів. б) Економічні передумови. До середини XIX ст. Причорномор'я розвивалося лише як сільськогосподарський регіон. Але з будівництвом залізниць (Одеса — Кременчук — Харків, Харків — Сімферополь, Одеса — Київ) структура господарства почала швидко ускладнюватися. Різко виросли обсяги експорту пшениці; згодом у портових містах (Одеса, Миколаїв, Генічеськ) виникло велике борошномельне виробництво з орієнтацією на експорт. На зовнішній ринок працював і Одеський цукрорафінадний завод. На імпортній сировині діяли джутова, тютюнові, чаєрозважувальні фабрики й суперфосфатний завод в Одесі. Наприкінці XIX ст. виникло суднобудування в Миколаєві. Потреби сільського господарства сприяли розвитку сільськогосподарського машинобудування, зокрема виробництву плугів в Одесі. Власну сировину використовують численні овочеконсервні (Одеса, Херсон, Ізмаїл, Сімферополь) заводи. У першій половині XX ст. в районі виникає верстатобудування; в повоєнні роки — електротехнічне, електронне машинобудування, розширюються потужності хімічної промисловості. Перехід до ринкової економіки відкриває перед районом нові можливості для розвитку, особливо на шляху зміцнення економічних зв'язків з країнами Середземномор'я, Близького Сходу, басейну Індійського океану, Далекого Сходу, Латинської Америки. Через Дунайську транспортну систему район має безпосередній вихід до Східної та Центральної Європи. [4] 3.1. Особливості і фактори розміщення галузі. Багатонепродовольчих товарів виробляє легка промисловість. яка забезпечує населення тканинами, одягом, взуттям тощо, а інші галузі промисловості - кордом, технічними тканинами тощо. Тут функціонує 1971 виробниче підприємство, в тому числі у швейній промисловості - 1218. У 1998 р. 2/3 підприємств були акціонерними, а 9/10 належали до недержавного сектора. Галузь має значні потенційні можливості, проте використовуються вони недостатньо через значні недопоставки сировини за міждержавними угодами, практичне припинення імпортних поставок, які щороку становили $ 500 млн. Нині щорічна закупівля бавовни становить 50-60 тис. т замість необхідних 250 тис. т. Менше за потрібну кількість поставляється хімічних ниток і волокна, шубно-хутрової сировини, каучуків, синтетичних латексів, барвників та ін. Підприємства частково працюють на давальницькій сировині, щоб не простоювати, а це призводить до збіднення українського ринку товарів. До того ж держави-постачальники основних видів сировини в Україну постійно підвищують ціни на них, внаслідок чого з початку 1993 р. до 1998 р. вартість продукції легкої промисловості зросла від 26 до 80 разів. Пріоритетні завдання легкої промисловості - формування і розміщення державних замовлень та державних контрактів, координування діяльності підприємств, пов'язане з виконанням цього завдання, розробка цільових програм перспективного розвитку нових видів сировини, збалансованого розвитку підгалузей. Передбачається розширення сировинної бази, ліквідація диспропорцій в окремих підгалузях; розвиток машинобудування для легкої промисловості, механізму відновлення кооперативних зв'язків з країнами СНД. Виробництво непродовольчих товарів народного споживання по регіонах у 2002 р. (за фактичними цінами), млн. грн. Регіон, область Товари народного споживання - всього У тому числі непродовольчі З них товари легкої промисловості
Україна 17537,6 6008,9 883,6
АР Крим 535,5 91,1 9,4
Вінницька 729,4 122,4 35,0
Волинська 262,4 49,9 10,3
Дніпропетровська 1193,8 462,6 34,9
Донецька 1326,8 360,2 38,1
Житомирська 4S3,9 177,3 54,9
Закарпатська 260,1 111,2 38,7
Запорізька 752,9 250,7 16,5
Івано-Франківська 276,9 120,8 48,1
Київська 867,1 391,0 19,8
Кіровоградська 287,7 29,1 6,6
Луганська 548,5 1 05,9 34,4
Львівська 851,0 266,8 71,3
Миколаївська 311,2 33,0 16,0
Одеська 917,2 360,2 11,1
Полтавська 640,9 132,5 19,0
Рівненська 214,5 55,1 18,3
Сумська 602,1 138,2 47,7
Тернопільська 390,0 87,6 37,3
Харківська 1294,3 535,3 39,6
Херсонська 422,2 68,6 38,2
Хмельницька 633,3 91,1 7,3
Черкаська 724,2 301,1 39,3
Чернівецька 211,3 77,0 25,1
Чернігівська 620,3 290,1 61,2
м. Київ 720,3 129,6 97,6
м. Севастополь 63,6 4,1 2,9
Рис.4.
Рис. 5. Легка промисловість УкраїниЛегка промисловість мас тісні зв'язки з хімічними галузями. Вже нині Україна може використовувати власні потужності для виробництва синтетичної шкіри і клею, підошов, хімічних ниток і волокон, капролактаму, необхідного для виробництва хімічних ниток і пряжі. Заслуговує на увагу вітчизняне виробництво поліуретанових композицій для взуттєвої галузі, які досі імпортували. Розміщення легкої промисловості вигідно поєднується також з розміщенням важкої промисловості, оскільки у виробництві предметів споживання зайняті здебільшого жінки, а у важкій промисловості - чоловіки. При розміщенні галузей враховують забезпечення трудовими ресурсами, народногосподарські функції і територіальні особливості окремих економічних регіонів України. При будівництві нових підприємств, крім капітальних витрат, слід обов'язково враховувати витрати на соціальну інфраструктуру. Зміни в розміщенні легкої промисловості зумовлені ліквідацією розриву між сировинними районами і районами виробництва. Вовняне, бавовняне, шовкове, трикотажне виробництво орієнтується на сировину і споживача; взуттєве і швейне - на споживача, лляне - на сировину. [4] 3.2. Сучасна територіальна організація. Група галузей, що забезпечує населення тканинами, одягом, взуттям та іншими предметами споживання, становить легку промисловість. Вона відноситься до обробної промисловості та включає текстильну, взуттєву і швейну галузь. Ця галузь тісно пов'язана з сільським господарством, галузями машинобудування та хімічною промисловістю. Сільське господарство забезпечує легку промисловість окремими видами сировини, машинобудування — обладнанням, хімічна промисловість — хімічними волокнами, барвниками. Однією з особливостей розміщення підприємств легкої промисловості є територіальне їх сполучення з важкою індустрією, наприклад металургією, що дозволяє раціонально використовувати трудові ресурси. Легка промисловість частіше за все є в тому або іншому територіальному комплексі як додаткова галузь (або галузі), що обслуговує, але іноді вона відіграє ще й районотвірну роль. Ключові фактори розміщення підприємств легкої промисловості: споживчий, сировинний, забезпеченість трудовими ресурсами. Територіальна організація легкої промисловості зумовлена перш за все впливом споживчого та сировинних факторів. Кожен із цих факторів діє по-різному — залежно від стадії виробництва та техніко-економічних особливостей тієї або іншої галузі. Окрім галузевого та споживчих факторів, велике значення має забезпеченість тієї або іншої території робочою силою. Підприємства первинної переробки сировини мають велику кількість відходів (до 30-40% ваги вихідної сировини) і тому тяжіють до сировинних баз. Волокнисті культури обробляють у місцях їхнього виробництва, а тваринницька сировина піддається первинній переробці далеко від сировинних баз. Так, миття вовни можна здійснювати на шляху транспортування сировини за наявності водо- та паливопостачання. Розміщення виробництва шкіри може бути сполучене як з тваринницькою базою, так і з центром споживання м'яса. На розміщення легкої промисловості (особливо її головної галузі — текстильної) великий вплив справляє науково-технічна революція. Це відбивається перш за все на концентрації текстильного виробництва, на зміні його сировинної бази. Натуральне волокно поступово витісняється хімічними волокнами. Велика кількість тканин виробляється з сумішей натуральних і хімічних волокон. У шкіряній промисловості значне місце займають штучні шкіри. Промисловість органічного синтезу як сировинна база для легкої промисловості різко змінила умови розміщення її підприємств у окремих районах. На відміну від первинної обробки сировини, виробництво готової продукції характеризується більш складним розміщенням. При виборі варіанту розміщення враховують сировинний, споживчий та трудові фактори. Головним виступає фактор трудових ресурсів, бо легка промисловість — найбільш працемістка галузь і разом з тим населення є споживачем готової продукції. Таким чином, райони, забезпечені трудовими ресурсами, масово споживають продукцію легкої промисловості та тим самим створюють сприятливі умови для розміщення її підприємств. Легка промисловість України представлена текстильною, швейною та шкіряно-взуттєвою галузями. За випуском продукції, за вартістю основних виробничих фондів перше місце займає текстильна промисловість. Головною галуззю текстильної промисловості в Україні, як і в усьому світі, є бавовняна галузь. Бавовняне виробництво країни знаходиться у великій залежності від постачальників-сировини. Тому в нашій країні передбачається відновлення бавовництва в південних районах. Завдяки цьому Україна зможе забезпечити свою бавовняну промисловість на 70% власною сировиною і на стільки ж відсотків знизити собівартість виробництва тканин. В Херсоні вже введена в дію експериментальна лінія бавовняно-очисного заводу, що споруджується тут у відповідності з Державною програмою розвитку легкої промисловості. Бавовняні тканини та інші вироби з бавовни виробляються у Херсоні, Тернополі, Донецьку, Полтаві, Києві, Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві, Радомишлі, Миколаєві; більша частина виробляється на трьох комбінатах — Херсонському, Донецькому, Тернопільському. Інші підприємства продукують переважно пряжу та нитки. Другою за значенням є вовняна промисловість. Сировиною служить вовна, добавки з штучних та синтетичних волокон. У вовняній промисловості здійснюється первинна переробка вовни та виготовлення пряжі, тканин та виробів з них. Підприємства вовняної промисловості розміщені у Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях, Сумах, Богуславі та інших. [5] 4. Зовнішня торгівля продукцією легкої промисловості. Значна питома вага в експорті держави належить товарам легкої промисловості, яких у 1999 р. було вивезено з країни до споживачів в інших державах на суму майже 612 млн. дол. США (біля 5,3% загального обсягу експорту України). Передові позиції у структурі закордонних поставок предметів споживання займала швейна промисловість, вивізна вартість товарів складала більше половини всього експорту легкої промисловості. Гак, текстильний одяг та предмети оцінювалися на суму 304,5 млн. дол. США, а трикотажний одяг та його предмети - на суму майже 36 млн. дол. США, що разом склало більше 340 млн. дол. США, або 55,6% усієї експортної продукції легкої промисловості. Доволі вагомою у закордонному вивозі є шкіряна сировина, якої поставлено на суму 79,2 млн. дол. США, або 12,9% загального обсягу експорту предметів народного споживання, а також взуття, загальна вартість якого склала 58,4 млн. дол. США. а 9,5%. За межі України постачається велика група текстилю і текстильних виробів, зокрема, бавовняні, спеціальні та шовкові тканини (із натурального шовку), вовна, нитки з хімічних і рослинних волокон, вата, килими, текстильні матеріали, трикотажне полотно та інші готові текстильні вироби, а, загалом, на суму 113,6 млн. дол. США, або 18,5% експорту легкої промисловості. Причому, найбільша частка у цій групі товарів належить ниткам із хімічних волокон - 41,4%. З інших товарів легкої промисловості, які вивозяться з країни, відзначимо ще вироби зі шкіряної сировини, хутряну сировину, головні убори, парасольки, оброблені перо та пух, іграшки, ігри. Рис. 6. Галузева структура експорту України в 2002 р.
За даними Міністерства статистики України у торгівлі з країнами далекого зарубіжжя мала позитивне сальдо розміром майже 1346,4 млн. дол. США. Основна частина експорту припадає на Європу (49,4 %), друге місце посідає Азія (38 %), на третьому місце Америка (8,3 %), далі йдуть Африка (4 %) та Австралія і Японія (0,3). Важливим зовнішно-економічним партнером України є Німеччина, куди українські підприємства поставляють продукції вартістю 741,4 млн. дол. США. важливе місце займає легка промисловість. В Німеччину вивозять товарів на суму 223,3 млн. дол. США. Найбільша частка у вивезеній структурі припадає на трикотажний і текстильний одяг, обсяги якого сягали майже 199 млн. дол. США. Рис. 7. Галузево-товарна структура українського експорту до Німеччини у 2000 р.
Велику частку у вивозі до Італії утворюють товари легкої промисловості, близько 18 %. Вартість їх поставок становить 69,9 млн. дол. США. [3] Рис. 8. Галузево-товарна структура українського експорту до Італії у 2000 р.
5. Проблеми і перспективи розвитку легкої промисловості Причорноморського району. У зв'язку із прорахунками у плануванні розвитку легкої промисловості, а також загальною кризовою ситуацією в економіці виникли значні проблеми у комплексі. Зосередження; території країни великих промислових підприємств, особливо. бавовняної промисловості, призвели як до проблем постачання сировини, що ввозиться з-за кордону, так і надмірної концентрації жіночої робочої сили у деяких містах. У той же час для інших видів сировини є недостатні потужності для переробки. Загальною проблемою, як і в інших галузях промисловості, є відстала, технологія виробництва і низька якість продукції. Вирішення її може відбуватися шляхом реконструкції і модернізації, створення спільних з іншими країнами підприємств, розміщення ринків постачання сировини тощо.[1] Проблеми та перспективи розвитку Подальший розвій господарства Південного району повинен ґрунтуватися на стратегічній комплексній програмі його розбудови у системі загальноукраїнської регіональної диференціації та інтеграції праці. Насамперед слід завершити приватизацію державних, і кооперативних підприємств і таким чином задіяти закони ринкової економіки, припинити спад виробництва. До речі у трьох областях регіону практично не функціонують понад 60 % підприємств. Та й решта працює не на пивну потужність; це призводить до явного і прихованого безробіття, зубожіння народу. Вимагають докорінної перебудови галузева і територіальна структури економіки на макро-, мезо- і мікрорівні. Незадовільною с пропорція між важкою промисловістю, з одного боку, га легкою і харчовою, — з другого. Гострі регіональні проблеми назрівають в енергетиці. Послабити їх можна шляхом запровадження у виробництво і побут строгого режиму економії, раціонального використання місцевого нафтогазоресурсного потенціалу, введення до ладу діючих нафтоперевалочного терміналу. В умовах розриву зв'язків на терені колишнього СРСР особливо потерпає машинобудівна галузь. Донедавна вона використовувала довізні комплектуючі вироби з інших регіонів, а готова продукція у великій кількості вивозилася за межі ПР в той час, коли на місці її потребували і машинобудівники, і підприємства морегосподарського комплексу, і АПК. Отже, слід зміцнювати раціональні внутрі- і міжрегіональні виробничі зв'язки, розширювати конкурентоспроможні наукомісткі види машинобудування (електроніка, приладобудування тощо). Слабкою ланкою компонентної структури господарства ПР с АПК, особливо його аграрний сектор. На його функціонування впливають значні розбіжності цін на продукцію сільського господарства і промисловості, високі податки, незадовільне забезпечення матеріально-технічними засобами, недостатні масштаби зрошування. До рівня міжнародних стандартів треба зміцнити матеріально-технічну базу курортно-рекреаційного комплексу, що має унікальний природно-ресурсний потенціал. У багатьох місцевостях він повинен стати серцевиною господарства з підпорядкуванням-йому інших галузей економіки і систем розселення. Перспективною для району є активізація зовнішньоекономічної діяльності. Цьому сприяло б залучення іноземного капіталу, формування вільних економічних зон, у т.ч. курортно-рекреаційних. Гострою для Півдня є екологічна проблема: небезпечний рівень забруднення води, повітря, інших ланок довкілля спричиняє ріст онкологічних захворювань, хвороб органів дихання і кровообігу. Тому необхідно посилити охорону природи, вдосконалювати екологічне виховання. Вирішення названих проблем сприятиме підвищенню добробуту людей. Слід сказати, що соціальна проблема у районі нас свої особливості, викликані загостренням-національних стосунків. Із значними труднощами зустрічаються у Криму, зокрема, кримські татари і німці, що повертаються на батьківщину з місць виселення. Фінансове забезпечення цього повернення мали б на себе взяти, крім України, також Росія, країни СНД з яких виїжджають переселенці. Дуже небезпечною для прикордонного Півдня є криміногенна ситуація. Для приборкання порушників правопорядку слід об'єднати зусилля місцевих і центральних правоохоронних органів. У загальній територіальній структурі економіки існує велика диспропорція у розвитку перенасиченої продуктивними силами вузької приморської зони і більш віддалених від моря аграрних північних підрайонів, які треба індустріалізувати, зокрема з допомогою переробних підприємств харчової промисловості. Дальші перспективи підвищення добробуту народу пов’язані з розв'язанням цілого комплексу проблем на шляху послідовних ринкових перетворень, співіснування різних форм власності на засоби виробництва. Основними галузями, які належать до легкої промисловості є текстильна (виробництво різних тканин), швейна пошиття одягу, білизни тощо), шкіряно-взуттєва (вичинка шкіри і пошиття взуття) та хутрова (виробництво хутра і хутрових виробів). Отже, комплекс легкої промисловості працює для забезпечення потреб населення у взутті, одязі, предметах галантереї тощо. Частина продукції (технічна тканина, шкіра) надходить на підприємства важкої індустрії. На сьогоднішній день у легкій промисловості працює 10,5% від зайнятих у промисловому виробництві. На початку 90-х років вона давала більше 11% загального обсягу продукції всієї індустрії України. Легка промисловість набула розвитку у другій половині XIX століття. Побудовані джутова фабрика в Одесі, канатний завод у Харкові і т. ін., які працювали в основному на привізній сировині. У XX столітті, особливо після Другої світової війни, набули розвитку нові галузі — трикотажна, виробництво штучної шкіри тощо. Підприємства галузі зараз працюють у більшості великих і середніх міст району. Основною галуззю комплексу легкої промисловості є текстильна, сировиною для якої є рослинні (бавовна, льон, коноплі), тваринні (вовна, шовк), а також штучні і синтетичні (віскозний шовк, лавсан, капрон, нейлон і ін.) волокна. Залежно від сировини у текстильній промисловості виділяють лляну, шовкову, вовняну, бавовняну, а також трикотажну (виробництво полотна і в'язаних виробів з натуральних і хімічних волокон та хімічних комплексних ниток) підгалузі. Шкіряно-взуттєва та хутрова галузі легкої індустрії використовують як сировину природні шкури свійських і диких тварин, а також штучні шкіру та хутра. Природна сировина для легкої промисловості проходить первинну обробку, що здійснюється на льонопереробних, шовкомотальних, вовномийних, бавовняно-очисних та інших підприємствах. Процес виготовлення тканини, крім первинної обробки сировини, містить три основні стадії: прядіння, ткацтво і обробку. Після першої отримують прядиво, яке утворене однією або декількома нитками. З прядива на ткацькому виробництві отримують різні види тканин. Обробка передбачає вибілювання, фарбування та оздоблення тканин. Продуктивність цього сучасного виробництва у 8-10 разів більша, ніж ткацького. Для легкої промисловості і зокрема текстильної характерні два типи підприємств: фабрики і комбінати. На фабриках здійснюються один або два виробничі процеси, а тому вони бувають ткацькі, прядильно-ткацькі чи оздоблювальні. На комбінатах здійснюється повний виробничий процес від прядіння до оздоблення. Більшість галузей легкої промисловості щодо факторів розміщення мають подвійну орієнтацію. Первинна обробка, а також лляна, шовкова галузі тяжіють до сировини. Виготовлення готової продукції, бавовняних і вовняних тканин орієнтується на споживача та трудові ресурси. Тобто підприємства, що їх виробляють, розміщуються у великих містах і особливо там, де необхідно забезпечити роботою жіноче населення (центрах розвитку паливної, металургійної промисловості тощо).
