Сучасні концепції походження людини та їх оцінка.
73. Співвідношення понять "людина-індивід-особа-особистість-індивідуальність".
Поняття "людина - індивід - особа - особистість - індивідуальність" характеризують якісні прояви людини. Поняття "людина" означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот. Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні й унікальні природні і соціальні якості, представлені далеко не у всій родовій повноті та яскравості. Тобто в кожному конкретному індивіді представлені далеко не всі можливі прояви родових якостей людини. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т.ін. Поняття "особи" характеризує певні реальні якості людського індивіда. Тому поза індивідом особи немає. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають три найважливіших моменти.
По-перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані; за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін.
По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. Уданому випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.
По-третє, особа постає перед нами як людська "самість", вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей; наявність в особи такої "самості" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особу.
Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа є унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона є також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини.
Якщо людська особа усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги, вона стає людською особистістю — самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності.
людина –
вид живих істот, що займає певне місце в ієрархії (сукупності) живих організмів
особлива - розумна істота, що мас принципові відмінності від усіх інших живих істот;
характеристика того, наскільки людина є людиною, ступінь відповідності певної конкретної людини нашим уявленням про сутність людини;
індивід –
одиничний представник роду і стоїть у ряді таких понять: рід - вид - індивід;
є носієм якихось важливих рис, притаманних родові загалом;
ОСОБА –
суб 'єкт та об'єкт соціальних стосунків;
неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями;
людська самість, вісь, центр, зосередження всіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей;
ОСОБИСТІСТЬ – людська особа, що усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги;
ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ - особистість, яка внаслідок усвідомлення своєї неповторності розуміє, що дещо в цьому житті може зробити лише вона і прагне це реалізувати;
Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, людина усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відповідності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.
74. Структура людської особистості, її основні прояви. Поняття самості в структурі особистості.
Поняття людської особистості постає вкрай необхідним з позиції осмислення людини тоді, коли ми ставимо питання про корені людської самовладності, про здатність людини до самовизначень, творчості. З позиції такого підходу людська особистість постає, по-перше, як єдність, концентрація духовних якостей людини, а, по-друге, як джерело людської активності та дієвості. В цих окресленнях людська особистість постає субстанціальною, тобто як своєрідна іидивідуація буття, як духовний атом людини.
Як самість, особистість виявляється через:
самоусвідомлення: не можна бути особистістю, не замислюючись над тим, що таке людина, що вона привносить в цей світ, що вона може і що повинна робити; відповідно, все це особистість переносить і на себе. Це не значить, що всі свої дії вона обов'язково планує та розраховує, але це значить, що вона весь час перебуває у процесі самоусвідомлення та самовизначення;
самовизначення: лише самовизначення врешті дозволяє людині перебувати у творчому відношенні до дійсності та до себе самої; якщо би людина визначалася чинниками ззовні, вона була би простою часткою загального природно-космічного процесу; М.Бердяєв наполягав на тому, що, як особистість, людина володіє абсолютною свободою; без припущення останньої у нас не буде ніяких підстав приписувати людині свободу хоч в якійсь мірі, бо чого ж тоді це буде міра?
самодостатність: особистість може покладатися лише на саму себе. Це - самовладність, і ситуація перебування віч-на-віч із вічною таємницею бугтя, із вічною німотністю світу "автаркія" -вміння людини володіти собою,.бо вона самодостатня та самовладна, усвідомлює це і здійснює хоч якоюсь мірою, або вона відмовляється від своєї людськості Самодостатність людини проявляється в тому, що вона, усвідомлюючи свою смертність, не живе так, як приречена до страти, а може радіти життю. До інших яскравих проявів людської самодостатності можна віднести гру (у будь-яких її варіантах), творчість, бажання людини йти на ризик, на самойипробовування, внутрішнє переконання у своїй незнищуваності, у здатності здолати всі та всілякі біди, негаразди життя;
сепсопокладання: надзвичайно небезпечною постає втрата смислової перспективи; безглуздість дій та життєвих ситуацій руйнує людину. В Стародавній Греції був міф про Сізіфа, якого боги покарали у дуже своєрідний спосіб: вони змусили його вкатувати кам'яну брилу на гору, то, проте, як тільки мета досягалася, брила неминуче зривала і скачувалася вниз. Таке покарання було подане як найтяжче з усіх можливих. Але французький філософ-екзистенціаліст та видатний письменник А.Камю переосмислив цей міф: якщо Сізіф внесе свій власний сенс у цю, ніби-то зовсім безнадійну справу, він не лише не втратить своєї мужності, а й яскраво виявить себе як особистість.
Відмінність сепсопокладання від цілепокладання. Ціль, мета - це також важливі характеристики людини та людської діяльності. Коли йдеться про сенс: якщо мета передбачає цілеузгодження (тобто узгодження із цілями) то сенс передбачає ціло-узгодження (тобто узгодження із цілим). Людська особистість постає як індивідуалізована тотальність, тобто особистість - це прилучення людини до цілого
самодетермінація (самовизначеїшя): ця характеристика особистості логічно випливає із попередніх і постає ніби їх завершенням: як особистість, людина сама визначає себе, своє життя, свою долю, свій буттєвий статус і свою настроєність щодо буття і життя. Виявляється в тім, що особистість розкриває себе як джерело енергії творення, як деяка вихідна занепокоєність, що засіяна в саму сутність людини.
У вимірах духовного світу людська особистість характеризується тими рисами та ознаками, які вже певною мірою розглядались та окреслювались у попередніх темах та питаннях: це перш за все, ідеали, мотиви та цінності; принципи, переконання, вірування; вищі почуття, погляди, інтелектуальна ерудиція.
Духовний світ людини сполучає її самість із реальними процесами людського життя
Отже, людська особистість розкривається через співвідношення "самість - духовний світ - діяльність".
Унікальні властивості людської особистості проявляються в серії понять, що ії характеризують; більшість з них починається ‘само’: самоусвідомлення, самоідентифікація, самодостатність, самовладність + здатність сенсопокладання. Це своєрідне обернення людської особистості на саму себе породжує співвідношення „Я та інший”, яке вимагає розгляду „Я та Я”, „Я і Ти”, „Я і Ми”.
До буттєвих виявлень людської особистості можна віднести її активність, що переростає у творчість та самовдосконалення; прояви особистості через соціальні статуси і ролі, гендерні характеристики. Найбільш важливою для особистості формою її виявлень, формування і проявів власної автентичності є спілкування.
Буттєві прояви особистості
активність
творчість
психологічні особливості людини
спілкування
стать: .гендерні характеристики
носій культурних традицій
соціальні ролі та статуси
75. Поняття цінностей. Вихідні цінності людського буття.
76. Поняття та прояви свободи. Свобода як людська цінність.
77. Проблеми смерті, безсмертя та сенсу життя в їх філософському окресленні.
78. Поняття пізнання. Види пізнаннята їх співвідношення.
Проблеми пізнання досліджує “гносеологія” і "епістемологія
У загальному розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Але результатом такої взаємодії можуть бути враження, почуття, певні емоції. І хоча вони також можуть бути елементами пізнання, усе ж до останнього ми відносимо таку взаємодію свідомості й дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.
Важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідні поняття гносеології.
Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.
Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:
по-перше, що об'єкпюм пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання;
по-друге, що суб'ект та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.
Пізнання - це:
процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реальності(це інформативний аспект пізнання)
прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (це активістський або вольовий аспект пізнання)
бажаніш досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання)
Якщо ми поставимо "остаточне" запитання: якою може бути кінцева мета пізнання, — то, урешті-решт, через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і для людства) щось найважливіше, заповітне; ми хочемо здобути розв'язання основних проблем нашого життя, оскільки пов'язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із можливістю для неї саме у духовному пошуку досягнути для себе найважливішого.
Як звичайно,у цьому питанні окреслюється ряд гносеологічних позицій:
оптимізму (людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати надійні, грунтовні, достовірні знання)
агностицизму (заперечення принципової можливості для людини мати виправдані достовірні знання)
скептицизму (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності)
Отже, можна констатувати: пізнання не можна розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання — це органічний елемент людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від неповного та непевного знання — до повнішого та надійнішого, від видіння туманного, затьмареного - до проясненого.
При розгляді пізнання треба віддати належне його вольовому чиннику, адже пізнання не входить до сфери вітальних (безпосередньо життєвих) потреб людини, тобто воно не постає конче необхідним з точки зору збереження життя.
Коли людина включається в соціально-культурні зв'язки та відношення, прилучається до суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності реалізуються майже автоматично, і інколи виникає враження, що знання виростають в людині природно.
Тому на певному рівні соціальної життєдіяльності, на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій:
а) стихійної, яка є досить консервативною, належним чином не усвідомленою;
б) активно-дійової, яка с усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.
Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання:
життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;
мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надас простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво, ніж наука;
наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;
релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить;
екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також: залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цеп вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.
Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.
Порівняльна характеристика наукового та художньо-мистецького пізнання.
Див.78
Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці позиція дослідника, його уподобання, світоглядні принципи і навіть темперамент можуть суттєво впливати на результати його пізнавальних дій. У зв'язку з цим поряд із поняттям істини в оцінці пізнання використовується ще й поняття правди. За загальним визначенням, правда — це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об'єктивне окреслення того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична, завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. Тому мистецьке пізнання, як і творчість узагалі, ми оцінюємо не за допомогою поняття істини, а через правду, бо дійсність тут постає в окресленнях людського ставлення до неї.
80. Рівні та форми пізнання. Пізнання як процес.
Виділяють два основні джерела знання та пізнавального процесу : відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Людські чуття ніколи не бувають "чистим чуттям", тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально.
Рівні та форми пізнання
Рівень
Об'єкт пізнання
Форми
Результат

пізнання
(завдання)\
пізнання
пізнання

Чуттєвий
Окремі власти-
Відчуття
Створення образу


вості та ознаки
Сприйняття
реальності


речей
Уявлення


Раціо
Зв'язки, функції,
Поняття
Створення понять,

нально-
відношення речей
Судження
учень, теорій, кон-

логічнии

Умовиводи
цепцій

Синтезу
Синтез абстрак
Експеримент
Підвищення рівня

вальний
тного мислення
Досвід
достовірності


та наочного
Практика
знання. Вихід на


даного

нові обрії пізнання




та діяльності

Першим, вихідним рівнем пізнання, є чуттєве пізнання ("перцептивний досвід"): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей. Він ще не творить знання, але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Воно здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.
відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т. ін.
; відчуття мінливі, нестійкі, відносні;
самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого.
раціоиально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:
поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві хаактеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);
судження — це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;
умовиводи— сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального до часткового).
Зауважимо, перш за все, шо при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей; абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.
Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання в цілому, кожен має переваги, але й недоліки.
синтезувальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:
досвід — особисте свідоме нагромадження умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;
експеримент — дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т.ін.;
практика — свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т.ін.
Звернення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність: в процесі дослідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття; від них ми за вже розглянутою схемою переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак, - знову до синтезів і т. ін.
Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т.ін., тобто процес пізнання розвивається спіралеподібно, воно еволюціонує, нароіцується, маючи певну внутрішню ритміку.
Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюють відомим висловомДж. Локка: "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті". Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить до позиції раціоналізму, суть якої Р. Декорт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.
Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді), а ролі практики —до прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.
Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, як у його процесі задіяні сутнісні сили людини та її різні інтелектуальні здібності, побачити знання як складне утворення, що передбачає і пряме відношення до дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх змістових складових під смислову цілісність.
81. Особливості та роль чуттсвого пізнання у формуванні знань.
Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживається термін "перцептивний досвід"): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей.
Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.
Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:
відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити, відчувати й т. ін.; відчуття мінливі, нестійкі, відносні;
самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування суттєвого та несуттєвого.
Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнання - раціоиально-логічним (або абстрактним) мисленням
Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюють відомим висловомДж. Локка: "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті".
82. Раціональне пізнання, його форми та евристична роль.
Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:
поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);
судження — це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;
умовиводи— сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального до часткового).
Зауважимо, перш за все, шо при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів. Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого.
Але водночас воно також мас певні недоліки. В основі їх лежить те, що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, кажемо "стіл", "дерево", то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи" та "дерева" як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тут і виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша—лікувати реальних хворих.
Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить до позиції раціоналізму, суть якої Р. Декарт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.
83. Поняття істини в пізнанні. Істина і правда.
ІСТИНА - якісна характеристика знання та мета пізнання - така характеристика знань, згідно із якою знання повністю співпадають із реальним станом справ: проте пряме дублювання реальності позбавляє людське пізнання сенсу, а тому істина постає як еталон та ідеал пізнання, який спрямовує пізнання, якісно його зумовлює; в своїй же повноті пізнання постає багатостороннім процесом продукування засобів наближення до істини.
Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності
Пізнаючи об'єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук та напрямів пізнання. Але реально об'єкт єдиний. Чому відповідають наші предметні "зрізи" певного об'єкта? На це запитання навряд чи існує якась переконлива відповідь. Далі: теоретичне (абстрактне) пізнання неможливе без використання слів і термінів. їх правильне вживання часто стає запорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, шо остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії пізнання. Спробою обминутії згадані складнощі була конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким (у науці або й повсякденному житті).
У науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна вважати логічну несуперечливість наукової теорії. Доповнює ці погляди прагматичне тлумачення істини як ступеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Але всі ці концепції істини мають свої досить помітні недоліки.
Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисністю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують
оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика.
У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого самоздійснення.
Отже, істина постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес функціонування інтелектуального складника суспільпо-історичного життя. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Тому познаки істини на різних рівнях її функціонування можуть бути різні: чуття засвідчус нам фактичність існування або нєіснування будь-чого; мислення фіксує суттєві та необхідні зв'язки, характеристики, риси реальності; практика та досвід окреслюють умови та межі застосуваннія розумових конструкцій.
Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко збагнути у всій повноті, тому нерідкісними, а, скоріше, типовими, постають однобічні підходи до неї. які можуть виливатись:
у позицію догматизму — перебільшення значення сталого, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною істиною;
у позицію релятивізму — перебільшення значення мінливості знань, проголошення усіх знань відносними;
у позицію утилітаризму — зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і корисними;
у позицію нормативного ставлення до істини - істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.
Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної повноти) входять у зміст наших знань.
Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці позиція дослідника, його уподобання, світоглядні принципи і навіть темперамент можуть суттєво впливати на результати його пізнавальних дій. У зв'язку з цим поряд із поняттям істини в оцінці пізнання використовується ще й поняття правди. За загальним визначенням, правда — це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об'єктивне окреслення того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична, завжди чиясь, а не абстрактна. Правду не можна вилучити з реалій життя, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. Тому мистецьке пізнання, як і творчість узагалі, ми оцінюємо не за допомогою поняття істини, а через правду, бо дійсність тут постає в окресленнях людського ставлення до неї.
!
Отже, правда характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особистісну позицію щодо світу і буття. Через це правдивість характеритзує щирість відношення до знань, відомостей, інформації.
Особливості методологічної ситуації в сучасній філософії.
МЕТОД - (від давньогрецького - через прості'женнй паях) свідомо застосовані порядок та послідовність дій, що приводять до бажаного результату. Потреба у методі є універсальною для людської діяльності, оскільки остання не с прямим продовженням стихійних природних процесіє, а виходить за її межі.
МЕТОДОЛОГІЯ - спеціальна частина теорії (в науці або філософії), що присвячена обгрунтуванню змісту, доцільності та виправданості певних методів у тій чи іншій сфері пізнання
МЕТОДОЛОГІЧНИЙ МОНІЗМ - установка, що були характерною для класичної філософії (і науки) і що полягали у прагненні відшукати єдиний, універсальний та позбавлений суб'єктивних наголосів метод досягнень безсумнівних істин у пізнанні.
МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ - установка сучасної некласичної філософи (і науки, що позначена визнанням залежності методів пізнання від властивостей, особливостей та завдань суб'єкта, його концептуальних орієнтацій та ракурсів підходу до дійсності: методологічний плюралізм припускає можливість виправданого використання різноманітних методів, які можуть поєднуватись між собою на засадах доповнюваноті.
Особливістю.методологічної ситуації в сучасній філософії є те, що вони відійшла від методологізму та методологічного монізму, що були характерними для філософії Нового часу; в сучасній філософії проводяться розмежування природничого, соціального та гуманітарного пізнання, відповідно і її методологічні орієнтації змінюються: на перший план виходить методологічний плюралізм.
Геракліт Ефеський вважав, що результати пізнання залежать не лише від того, що ми пізнаємо, а ще більшою мірою - від того, як ми мислимо.
Найближча до нас за способами міркування філософія Нового часу (в деяких західних країнах -модернова філософія) була .методологічно акцентована, тобто вона саме цю проблему - проблему філософського опрацювання ефективних метолів пізнання - вважала своєю найпершою та найважливішою. На початку епохи Нового часу найбільш тостро питання про метод пізнання було поставлене Р.Декартом.
За Р. Декартом, ніж діяти у пізнанні сліпо та безпорадно, краще зовсім не робити нічого, і лише виправданий метод може перевести пізнання на якісно новий рівень.
Р.Декарт ставив перед собою завдання розробити такий метод, яким могла би скористатися будь-яка людина (за його словами, навіть вкрай нерозсудлива), тобто це повинен був бути метод чіткий, однозначний, максимально позбавлений суб'єктивних уподобань.
На думку Б.Спінози, метод філософського пізнання, тобто пізнання найперших та найважливіших проблем буття, можна збудувати з такою ж точністю та ступенем достовірності, як і методи математики.
Саме завдяки філософським пошукам методу новоєвропейською філософісю методологію досить часто ототожнюють із філософією або максимально наближають до неї.
Причини і шляхи відмови від тотального методологізму в історії філософії:_____
Переростання методологізму у тоталітарну ідеологію
Усвідомлення неприпустимості зведення людини і пізнання до проявів якогось всезагального механізму
Поділ наук на природничі та гуманітарні і ствердження методологічного плюралізму
Зведення методології до рівня лише наукового пізнання
Було визнано, що претензія на володіння якимсь привілейованим, єдино правильним методом так чи інакше приводить до невиправданого категоризму у судженнях та до нетерпимості.
Думка про неприпустимість зведення як пізнання, так і людини (як носія пізнавальної діяльності) до агентів якогось всезагальпого механізму
Сцієнтистські напрями філософії так чи інакше, тою чи іншою мірою почали, по-перше, розглядати методологію виключно як методологію наукового пізнання, по-друге, почали поступово переходити на позиції методологічного плюралізму (відмови від якогось окремого або окремих методів у якості вирішальних та визнання можливості застосування багатьох, пізнавально рівноцінних методів) і, по-третє, відмовились від того, щоби трактувати метод як універсальний ключ до всіх проблем пізнання. Тому постало досить складне та серйозне питання про методи гуманітарного пізнання.
Зусиллями багатьох дослідників, починаючи від неокантіанців баденської школи, врешті були окреслені найважливіші особливості гуманітарних наук:
їх людиноцентричність, тобто спрямованість пізнання на людину, а тому гуманітарні науки постали формою самопізнання, за умов якого зникала якісна (чи-то принципова) відмінність між суб'єктом та об'єктом пізнання;
інтерпретативний характер гуманітарного пізнання, зумовлений тим, що йшлося про намагання виявити внутрішні, ще не проявлені та приховані можливості людини;
внаслідок того методи гуманітарного пізнання - це методи тлумачення, описування та розуміння.
85. Сутність та структура методу як способу організації людської діяльності.
Поняття методу, методології та методики.
Метод як спосіб організації свідомої людської діяльності і має своє застосування всюди.
Навідь просте відтворення предметів людської життєдіяльності, а тим більше створення того, чого ще не існує у наявній формі, вимагає певних усвідомлених та свідомо фіксованих процедур, алгоритмів, рецептів діяльності або ж методів
Термін "процедура" як правило застосовують для окреслення структури певних практичних дій, спрямованих на отримання передбачуваного бажаного результату.
Термін "алгоритм'' запозичений із математики та програмування; він позначає схему, певну послідовність дій, які повинні здійснюватись одноманітно і навіть механічно (тому тут можна застосовувати техніку) задля вирішення завдань переважно інформативного плану.
Термін "рецепт" (інколи - "рецептура") характеризує чітко фіксовані дії із певними предметами, що повинні привести до необхідного результату у тих чи інших видах діяльності. Особливістю рецептурної діяльності постає те, що в ній як правило не пояснюється, чому ми повинні здійснювати саме такі кроки, залучати у діяльність саме такі предмети, як, до речі, досить часто не пояснюється і те. чому ми отримуємо саме такі результати.
Самий термін "метод" сходить до давньогрецького виразу „мета-одоїс", що можна перекласти як "через відстежений {або підготовлений) шлях".
За Гегелем, метод - це сам себе конструюючий шлях пізнання; таке розуміння наголошує на тому, що метод виробляється всередині певного роду діяльності, де він, власне, перевіряється, випробовується, вдосконалюється,
А на думку Р.Декарта, метод є порядок та послідовність дій, що приводять до бажаного результату. Метод має предметне, тобто просторове та часове (послідовність) впорядкування певних дій.
В цілому метод постає своєрідним концентруванням досвіду діяльності. Усвідомлення значущості та важливості методу приводить до появи різних форм його фіксацій, розроблень, вдосконалень:
Методологія - це спеціальна частина певної галузі науки, яка опікується збиранням, осмисленням та обгрунтуванням методів, що в ній застосовуються. Є теоретичною формою оброблення методу, а тому вона дуже важлива для будь-якої науки або ж для певних видів діяльності; вказус на те. що метод може бути вироблений та обгрунгований лише на теоретичному рівні пізнання, а тому інколи кажуть, що метод-це теорія, запроваджена в дію, а теорія - це розгорнутий метод. Ясно, що методологія передбачає високий рівень функціонування знаньта наукового самоосмиспення.
Методика - зібранням та розробленням ефективних способів використання та застосування певних методів у конкретних ситуаціях пізнання та діяльності, тому методика далеко не завжди передбачає наукові обгрунтування: вона може базуватися на певних, у т. ч. індивідуальних досвідах (тому методики можуть бути іменованими, наприклад, методика шкільного виховання за системою В. Сухомлинського).
Кожний метод включає в себе три основні складові: 1) описову складову, що окреслює, яких інструментів, якого обладнання, допоміжних засобів чи-то умов вимагає певний метод, які речі чи матеріали повинні бути задіяні у процес його застосування; це є, так би мовити, "Що!" методу; 2) операціональну або процедурну сторону, що наставляє на те, як саме та в якій послідовності слід здійснювати певні дії; це є "Як?' певного методу; 3) концептуальну складову, що є інтелектуальним ядром методу і що передбачає обгрунтування самої можливості певним чином будувати метод; це є "Чому?' метода.
Концептуальна сторона методу, як правило, формулюється у вигляді певних принципів (наприклад, у фізиці "принцип простоти''', "принцип відносності", "принцип доповнюваностГ та ін.), вимог (як-от, наприклад, вимоги Р.Декарта до методу істинного пізнання), настанов (наприклад, принцип "Не нашкодь!" у медицині).
Ввластивості явищ та процесів дійсності, що їх сьогодні досліджує наука, є настільки складними, що все більше і більше дається взнаки інша тенденція - тенденція проявів залежності об'єктів від методу,
Цікаво відзначити, що й в сучасному мистецтві більше уваги приділяється не наявним формам та жанрам, а спробам виробити принципово нові підходи до виявлення естетичних характеристик реальності, тобто і в мистецтві його концептуальні засади виходять на перший план.
Класифікація методів за широтою їх застосування:
окремі /специфічні методи. що .миють одноактне застосхвиїнія).
частково-накоові \що використовуються у частині наук),
загальнонаукові (що застосовуються у більшості наук).
Всезагальні методи, тобто ті, що покладаються в основу самої дії пізнання та в обгрунтування будь-яких методів.
86. Проблема методу та методології в сучасній філософії.
Методологічна ситуація поступово окреслилась як дифузна (розпилена) та поліфонічна: за умов існування численних напрямів філософії висловлювати претензію на володіння якимсь єдиним привілейованим методом філософського пізнання навряд чи виправдано.
Отже: у сучасній філософії спостерігається методологічний плюралізм: проблема методу тут вирішується не на основі методологічного монізму і не шляхом пошуку якогось єдиного всемогутнього методу, а, з одного боку, шляхом вписування певних методів у найбільш поширені та впливові парадигми філософського світоосмислення; з іншого боку, шляхом взаємної доповнюваності різних методів в межах вирішування тих чи інших конкретних проблем.
Потреба у ф-му методі зумовлена:
неможливістю сперти філософські твердження на досвід
необхідністю дотримання предметної едності певної філософської теорії
потребою у контролюванні ходу міркувань
необхідністю вводити філософські міркування у зв'язок із соціальними процесами
намаганням філософій ручатись у своїх побудовах від очевидного до очевидного
Отже, філософський метод перш за все покликаний впорядковувати процеси мислення.
Метод повинен бути предметним, змістовним; це значить, що в процесі філософського осмислення певних явищ ми повинні прагнути дотримуватись єдності предмету та методу. Філософський метод повинен засвідчувати достовірність здійснених інтелектуальних розвідок, тобто виконувати контрольні функції та функції обгрунтування ознак (критеріїв)
достовірності, виправданості, надійності знань або застосованих прийомів мислення.
Розглянемо послідовно ті методи, які використовуються в межах поширених сьогодні філософських парадигм, а також ті методи, які вважаються в сьогоднішній філософії найбільш виправданими та поширеними.
Серед найбільш впливових парадигм сучасної філософії виділяються такі:
Сцієнтистська парадигма, згідно якої найпершим завданням філософії посітає обслуговування науки і при тому та перш за все - саме методологічне обслуговування. На першому плані піхт знаходиться аналітична фііософія, неокантіанство, напрями різнобічних досліджень науки (наприклад, периметричний аналіз науки). В межах даної парадигми розроблені та використовуються: а) методи дослідження логіки та мови науки, тобто методи логічного аналізу, лінгвістичного аналізу, розроблення процедур філософської конвенціальносіпі; 6) методи онераиіонального дослідження науки, інструменталізму, конструктивізму; в ) методи системно-структурного аналізу.
Антропологічна парадигма (спрямування філософського пізнання на .іюдину як на перший предмет дослідження в усіх їі властивостях ти проявах), в межах якої широко представлені методи, спрямовані на самопізнання: а) метод феноменологічного аналізу (інколи доповнений так званим "ейдетичним" аналізом); б) методи герменевтики та герменевтичиого дискурсу, в) методи структуралізму та деконструкціі; г) методи інтроспекції та дескрипції, д) інколи методи семіотики, семантики та лінгвістики
Онтологічна парадигма (намагання окреслювати явища дійсності та людського буття з позиції їх найперших засад та як елементів цілісного універсумуя: а)методи категоріального аналізу; б)методи феноменології; в)методи трансцендентальної аінпітики.
Культурологічна та соціологічна парадигми (осмислення дійсності крізь позицію, згідно якої всі феномени людського буття пов'язані виключно із соціальними та культурними процесами): а)метод системно-структурного аналізу; б)методи статистичного аналізу; в)методи структуралізму; г) методи феноменології; д) методи семіотики, психолінгвістики, дескрипції, герменевтики та ін.
Інтелектуалістська парадигма (філософському дослідженню підлягають перш за все та переважно процеси людської інтелектуальної діяльності, як-от - мислення, пізнання, обгрунтування, пояснення та ін: а методи логічного аналізу; б) методи категоріального аналізу; в)методи трансцендентальної аналітики; г) методи феноменології та ейдетики: д) методи герменевтики, структуралізму, лінгвістичного аналізу, семантики таі семіотики; є) методи та принципи діалектико-логічного аналізу.
Парадигма релігійної філософії більш-менш послідовно слідує методологічним вирішенням середньовічної фіюсофії і використовуе: а) методи екзегетики;б) апофатики та аитафатики; в) методи логічного аначізу. В наш час релігійна філософія викориетоує також і інші філософські методи - структуралізму, трансцендентальної аналітики, герменевтики та ш.
Метод феноменології або ейдетичного аналізу \Е.Гуссерль\ - це феноменологічна дескрипція, тобто ретельне описування того, що і як ми маємо у свідомості.
Сутність феноменологічного методу:
визнання того, що людина завжди тавсюди має справу лише із феноменами;
хоча традиційно феномен розуміється як з'явлення, проте насправді він не являє нічого, окрім себе самого, тобто весь зміст феномену поданий у ньому самому;
феномен не можна поділити ни матеріальне та духовне, він с надане, те, що є в нашому сприйнятті;
У феномені важлива розрізняти інтенціональне переживання та інтенціональний предмет; інтенціональне переживання-нечуттєве, тобто червоне, овальне. приємне та ін., а інтенціональний предмет - це центр, фокус переживань та їх носій;
пережинання мінливі, нюансовані, а інтенціоиальиий предмет являє собою граничну межу, до якої може бути віднесене все, що переживається; поза предметом переживання втрачають зміст та навіть не ідентифікуються;
предметність свідомості постає в ідеалізованих вимірах, тобто стабільною, незмінною;
Методи логічного аналізу: Основне в цих методах полягає в тому, що поняття, судження, тексти перевіряються за ступенем їх відповідності нормам логіки, які були виведені із самоспостережень людської думки та постали обов'язковими задля того, щоби остання була правильно вибудованою, не спотворювала свій зміст та ін.
Сучасна аналітична філософія, а також: наукознавство значною мірою базуються на використанні математичної логіки, поєднуючи її із проведенням аналізу мови науки.
Методи категоріального аналізу. Отже, категоріальний аналіз передбачає: виділення категорій даної галузі знання чи пізнання; встановлення типів зв'язків між ними; системний розгляд співвідношення категорій, оскільки останні виправдовують себе лише в системі. Відсутність системних зв'язків між категоріями свідчить або про те, що наше пізнання непевне, фрагментарне, або просто помилкове. Методи категоріального аналізу можна використовувати у будь-яких науках. В межах системно-структурного аналізу і до сьогодні досліджуються зв'язки так званих загально-наукових категорій.
Діалектико-логічний метод (метод діалектики)\ Геракліт Ефеський\ За Гегелем, (і це є безумовно виправданим, як ми побачимо далі) діалектика можлива лише там і тоді, де її коли існує щось принципово єдине (1) (монізм), але до того ж це єдине здатне свою єдність сприймати, утримувати і здійснювати завжди та у будь-чому. Бо саме за такої умови можна стверджувати про те, що не існує і не може існувати зовнішніх причин руху та змін дійсності, яка пояснюється через таке єдине (2). Відсутність же зовнішніх чинників змін та руху змушує визнати такими лише внутрішні суперечності (3).
Отже, діалектичний процес є єдиним, внутрішньо суперечливим і таким, у що через такі суперечності не втрачає єдності, але включає всі рухи суперечностей в зміст своїх подальших рухів (тобто утворюс розвиток).
За Гегелем існують такі сходинки в русі рефлекси в процесі людського пізнання: 1) чуттєвість, яка приносить в людський інтелект наданість; 2) рефлексія чуттєвого (коли людина фіксує в розумі тс, що потрапляє в їїсприйняття); 3) рефлексія рефлексії, коли свідомість фіксує свої власні рухи, пов'язані із пізнанням та реакціями на чуттєвість.
Гегелівська діалектика - це діалектика вибудовування внутрішнього змісту самої себе спостерігаючої думки, а її змістові визначення постають виключно ідеальними визначеннями.
Констатуємо- діаіекткчна методологія в напоиьш повному варіанті була розроблена Регелем, проте це був варіант ідеальної конструкції для самовибудовуваїтя думки на ріпні "другої рефлексії". Щоби наблизити діалектичну методологію до реалій сьогоднішнього ріння пізнання, її слід переробити та доповнити новими методологічними засобами.
Реальними альтернативами діалектики постають:
релятивізм (все відносно)
софістика (свідоме перекручення думки на засадах того, що протилежності тяжіють одна до одної)
еклектика (довільне поєднання різнорідних елементів) пиридоксалізм (накопичення несумісних тверджень)
Всі означені явища скоріше постають методологічними позиціями, ніж методами, оскільки вони не мають чітко вироблених процедур застосування та концептуальних обгрунтувань.
Метод системно-структурного аналізу. має численні деталізації та окремі розробки:
Системні дослідження (системність, системна якість та ін.);
функціональний аналіз (функції, які можуть виконувати системні об'єкти);
метод комплексного підходу (залучення до аналізу всіх елементів певного цілого).
структуралізм {КЛеві-Стросс)- виділити найперші сталі одиниці у діяльності людського інтелекту. Для цього він вдався до вивчення міфології, оскільки саме в міфі людина не лише сповіщає певний зміст, а й не володіє методами його вибудовування, тобто тут свідомість виказує те, що працює у ній в якості її вихідних утворень. \медіація – опосередкування\{ соціологяї, політологія, культурологія, у мистецтвознавство - у літературознавство }
деконструкція (Ж.Деррида) - особливий варіант структуралізму, оскільки тут також стоїть завдання виділити найперші утворюючі чинники тексту, але шляхом своєрідного розкладання тексту на його первинці елементи.
Метод герменевтики та герменевтична дискурсія: \ М.Хайдеггер, XX ст \ - основним завданням людини постає внутрішнє прояснення, розтлумаченая ситуацій власного життя. Найпершою умовою такого підходу с прийняття подібних ситуацій як таких, що виводять у відкритість, доступність дещо неочевидне.Передбачає: а) проведення співвідношень між текстом, підтекстом чи контекстом; 6) виявлення людського змісту у будь-яких текстових утвореннях; в) здійснення процедур розуміння на основі первинного прийняття того змісту, з яким стикається .подана в своїх спілківаїшях із дійсністю.
Методи трансцендентальної аналітики: дослідження змісту трансценденталій. На відміну від універсалій, тобто узагальнених понять, трансценденталії утворюються шляхом включення змісту певних часткових понять в єдину лінію зв'язків і, таким чином, разом із збільшенням обсягу таких понять збільшується і їх зміст (в універсаліях же навпаки: чим ширшим є їх обсяг, тим біднішим зміст).
Трансцендентальний аналіз передбачає виділення типів зв'язку, в який включаються часткові змісти, проведення їх ідеалізації, введення будь-якого часткового змісту в тотальну та непорушну цілісність, яку несе трансценденталія.
Отже, методологічна панорама сучасної фцюсофії ще раз засвідчує нам поліфонічний характер, її схильність до терпимого прийняття різноманітних варіантів філософствування. Окрім того, це є безумовним свідченням складностей сучасного людського світооріентувапия та самоосмислення, наявності різноманітних вимірів сучасної онтологічної ситуації людини. Реальність сучасної людини постас все більше суб'єктивно акцентованою, духовно заглибленою, такою, в якій вже не молена провести однозначні межі між реальним у традиційному сенсі та віртуальним, людським та позалюдським, - все це і відображає методологічна ситуація сучасної фиософії.
87. Методи і форми наукового пізнання.
Звернення до методології наукового пізнання виправдано ще й тим. їло філософські напрями сучасного методологізму вважають дослідження наукового пізнання найпершим та єдино виправданим предметом філософії.
Наукове пізнання постає як усвідомлене та свідомо організоване, тобто знання про те, як продукувати, нагромаджувати та поліпшувати знання це стає можливим за допомогою методу, як генетичного складника науки.
За Р.Декартом, науковий метод — це порядок і послідовність пізнавальних дій, що їх свідомо обгрунтовують та цілеспрямовано застосовують.
Загальні особливості пізнання проявляються у науці через наявність у ній двох рівнів пізнання: емпіричного та теоретичного. Основне завдання емпіричного пізнання- фіксація, нагромадження та перше опрацювання фактів. Результи емпіричного пізнання - факти та певні форми їх зведення, такі як класифікації, типологія, тарифікація та ін.
Факт –явище, зафіксоване з допомогою певного інструментарію науки, описане науковою термінологією. Звідси й форми емпіричного пізнання: описи, зведення, протоколи(найперші фіксації фактів).
Методи емпіричного знання:
Спостереження (безпосереднє опосередковане)
Порівняння
Вимірювання (пряме непряме)
Описування(описування як класифікація зібраних даних; описування теоретичних положень)
Експеримент(пошуковий перевірочний здійснюючий)
Основні методи опрацювання фактів:
Аналіз: розкладання фактів на їх елементарні складники
Синтез: поєднання елементарних складників у складніше цілісне явище
Індукція: рух думки від окремих (часткових) фактів до ідей (узагальнень)
Дедукція: рух думки від загальних ідей до фактів (індивідуальних тверджень)
Ідеалізація: доведення параметрів певних фактів або явищ до гранично можливих меж для виявлення певної якості в найповнішому варіанті (вигляді)
Формалізація: застосування символічних позначень для виявлення однорідних одиниць \рис\ фактів
Усі ці методи приводять до виникнення теоретичного рівня наукового пізнаний. Завдання наукових теорій — опис, окреслення певної предметної сфери реальності через виявлення її суттєвих, необхідних, важливих зв'язків, функцій, відношень. Тому теорія досить часто починається з відкриття законів досліджуваної сфери. Результат - наукові теорії — система раціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів, що співвіднесені із певними сферами
Теоретичний рівень пізнання
аксіоматичний: виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою змісту і з язків цієї сфери
теоретичного моделювання; конструювання предметних якостей за допомогою математики, теорії систем та ін.
гіпотетико-дедуктнвний: формування гіпотез, що пояснюють сукупність фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та їх пояснення
сходження від абстрактного до конкретного: виділення елементарних характеристик фактів та зведення їх в єдину систему тверджень
поєднання історичного та логічного: досліджують історичний процес певної сфери, виділяють у ньому необхідні зв язки, які зводять в єдину систему тверджень
системно-струкіурний: вивчення об'єкта як в цілісності його структури, так і його складників
Форми пізнання: міркування, інтелектуальне споглядання, мислене конструювання
Результати пізнання: наукові теорії
Отже, наукова теорія с найбільш розвиненою та досконалою формою наукового пізнання. Щоб спростувати наукову теорію, недостатньо мати факти, що їй суперечать; слід висунути нові гіпотези, аксіоми, створити конкурентну теорію або суттєво змінити принципи наявної.
Отже, екскурс у методологію наукового пізнання свідчить про те, що сучасна наука постає дуже насиченою та різноманітною, а водночас - і складною, за арсеналом тих засобів, які вона застосовує з метою підвищення достовірності та ефективності людських знань.
Предмет і завдання філософії історії як особливого напряму філософських досліджень. Історія як особливий вид реальності.
Для людського орієнтування в світі важливе значення має розуміння суті та особливостей розвитку людської історії, оскільки людина живе і діє саме в історично визначеному суспільстві; але усвідомлення особливостей історії, її відмінності від процесів природи пройшло складний історичний шлях, що врешті вилився у виникнення філософи історії; остання намагається окреслити та прояснити цілу низку найзигальиіших питань історичного розвитку та буття людини.
ІСТОРІЯ - процеси дійсності, що виникають та розвиваються як частини космічних процесів, те частини особлива - пов'язана із свідомою діяльністю людини та із свідомими фіксаціями сукупності подій, що її супроводжують; череіце історія розвішається прискореними темпами, весь час розширює сферу своїх проявів ти ми.жіисостей, і, отже, постає, як простір творений та реалізації людиною епосі свободи.
Людське буття має принципово історичний характер і вимагає від людей певних зусиль, спрямованих якраз на забезпечення історичних умов свого життя. Філософія історії як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію людни в історичному процесі.\ Ф.Вольтер, Й. Г. Гердер, Гегель \
1. Чи має історичний процес власну якісну особливість?
історія — це частина загального природно-космічного процесу (антична філософія, філософія Середньовіччя, частково — Відродження);
історія має свою якісну специфіку і в певних аспектах докорінно відрізняється від природно-космічних процесів (епоха Нового часу, німецька класична філософія);
історія— це сфера виявлення людських якостей або можливостей людської природи (частково — філософія Відродження, Нового часу та некласична філософія)
Історія постає реальністю лише за наявності в ній: а) єдності перервного та неперервного; б) історичної пам'яті як свідомого зберігання лінії неперервного тривання процесів людської життєдіяльності; в) свідомої діяльності, яка передбачає можливість подальшої історії; г) моменту зустрічі наявного психологічного компоненту людської діяльності із новими ситуаціями та обставинами життя; д) людського виміру, що окреслюється через єдність реальності, норми та ідеалу.
по-перше, коли ми звертаємося до давніх історичних хронік чи-то літописів, виявляється, що їх автори досить часто описували події що відстояли від них у часі інколи на два-три століття, тому фактична точність таких описів досить сумнівна;
по-друге, як це не дивно, і сучасність, а не лише віддалене минуле, зовсім не просто подати через незаперечні факти.
Особливою можна вважати позицію, згідно якої події життя та історії є автономними і навіть атомарними, тобто непроникненими ззовні, що певна подія відбулася зовсім не тому, що їй передувала якась інша, а тому, що вона змогла відбутися у певній власній повноті та завершеності (Л.Вітгепштепн, М. Мамардашвілі).
Основні підходи до розуміння сутності історії
історія- це сукупність подій та фактів, що відбулись у минулому
історія - це проекція сучасності па минуле;
історія - це визначення сучасного стану речей попередніми процесами людської життєдіяльності;
в історії колена подія с автономною і самодостатньою, тобто вона постає явищем онтології, а не результатом еволюційних змін.
Історія вимагає присутності свідомості, яка здатна утримувати в собі неперервну лінію процесів людського самоздійснення.
Реальність історії передбачає наявність двох векторів свого здійснення: 1) змін, мінливості та - 2) неперервного тривання певного процесу.
По суті в історії обов'язково повинні відбуватися зміни, але це повинні бути зміни у межах чогось якісно єдиного, тобто, умовно кажучи, зміни повинні рухатись вздовж: певної дистанції, яка не повинна ні зникати, ні припинятися.
Історія - це самовиявлення та самовимірюванпя людськості, тобто саме історія надає людині реальні масштаби. реальні внутрішні виміри для її діяльності.
Звідси випливас простий, проте важливий висновок: люди повинні не лише дбати про збереження історичної нам 'яті, але й про відкритість історії, прозорість історичних хронік, відомостей, інформації про події. Бо чим більше ми будемо себе обманювати на рахунок того, що справді діється, тим більше у нас шансів бути бепорадними як в суспільній діяльпості, так і в особистих вчинках. Історія є лише там, де відкривається можливість продовжувати Історію.
Отже, історична свідомість забезпечує, неперервність того процесу, що називається реальною історією, а історичні дії виводять цю єдину лінію тривання па все нові і нові прояви та параметри перетікання.
В аспекті єдності в історії перервного та неперервного, тобто в аспекті часового руху в історії в ній можна виділити такі важливі її аспекти: минуле, як те, що вже відбулось і що змінити не можна, постає реальністю; сучасне, як жива дія, проте обмежена і зумовлена наявним станом речей, постає нормою; нарешті, майбутнє, як те, чого люди намагаються досягати, постає як ідеал. Отже, реальність, норма та ідеал є людськими вимірами руху історії. Історія постає реальністю лише за наявності в ній:
єдності перервного та неперервного;
історичної пам 'яті як свідомого зберігання лінії неперервного тривання процесів людської життєдіяльності;
свідомої діяльності, яка передбачає можливість подальшої історії;
моменту зустрічі наявного психологічного стану суспільства із новими ситуаціями та обставинами життя;
часового виміру, що окреслюється через єдністьреаіьності, норми та ідеаіу.
89. Проблема спрямованості історичного процесу та значення її вирішень для життєвого орієнтування людини.
Проблема спрямованості історії: куди йде людська історія?
Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдені шляхи (антична філософія): у горизонтальній площині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, — Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки; у вертикальній площині, тобто із виходом на певні вищі стани та із подальшим поверненням до низших, початкових - Емпедокл, Демокріт, Лукрецій Кар.
Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково — імператорський Рим, частково - Новий час та некласична філософія.
Завершений, але цілеспрямований процес: християнська середньовічна філософія, філософія історії Гегеля; при цьому варіанті вважалося, що історія має мету, прямує до її здійснення та до завершення при досягненні такої мети.
Історія як процес, що прогресує у варіантах: а) руху "по висхідній лінії" (Ф.Бекон, М.Ж.Кондорсе); б) у варіанті "збільшення можливостей розвитку' (І.Г.Гердер, деякі течії філософії XX ст., наприклад, технократичні).
Циклічний процес: а) у варіанті "зльотів та падінь" (К. ТацІт, Н-Макіавеллі, Ж.Боден); б) у варіанті "коливань у певних межах", наприклад, від миру до воєн, від об'єктивного до суб'єктивного та ін, (" Теорія катастроф" Ж. Кювьє, некласична філософія - О.Шпенглер та ін.).
90. Проблема смислу історії. Співвідношення прогресу та регресу в історичному процесі.
СЕНС ІСТОРІЇ - таке бачення історії, яке передбачає розуміння її в якості процесу, спрямованого до певної кінцевої мети, до виконання певного стратегічного задуму або ж такого, що передбачає завершення та виявлення в такому разі певного свого найпершого завдання
Із питанням про спрямованість історії тісно пов'язане і питання про її сенс та можливе завершення. Чи має історія кінець? Чи здійснює вона якийсь певний сенс? На ці питання навряд чи можна дати остаточну та переконливу відповідь. Наприклад, логічно припускати, спираючись на знання та досвід людства, що все, що має початок, має і свій кінець. Упевненість у неминучості завершення історії пронизує християнське світосприйняття, гегелівську філософію історії, роздуми представників філософії російського "релігійного ренесансу" (В.Соловйов, М.Федоров, М.Бердяєв та ін.). Але можна цю проблему осмислити й інакше: якщо людина вбирає у себе глибинні потенції буття, якщо її поява у світі пов'язана з виходом процесів буття на рівень самоусвідомленого здійснення, то так само логічно припустити і можливість нескінченного (або, принаймні, невизначено тривалого) прогресування людської діяльності від певних рівнів досягнень до інших і т.д. Згадаймо, скільки вже разів в історії людям дещо здавалось неможливим, але знаходились люди, які починали вважати неможливе можливим і навіть необхідним і, врешті-решт, здійснювали це неможливе. Ідея нескінченного прогресування містить у собі імпульс до історичного ентузіазму та творчості.
Свого роду проміжним варіантом у розгляді нього питання постає розуміння історичного процесу як єдності перервної о та неперервного, тойю як еволюційного поступового процесу, що переривається час віл часу різкими революційними змінами. Внаслідок таких змін в історії здійснюється перехід до нових рівнів і форм суспільного життя, щось закінчується, відмирає, але з'являється дещо принципово нове. Самі періоди таких якісних змін в історії часто люди сприймають як історичні катастрофи, бо раптово руйнується і шикає усе тс, до чоі о вони звикли. В наш час підвищений інтерес викликає питання про можливість переривання історії грандіозними катастрофами різної природи: чи-то косичними (як-от можливе зіткнення Землі із великим астероїдом), чп-то соціальними (наприклад, міжцивілізаційним конфліктом Питання про сенс історії вирішується майже автоматично за умови припущення її кіпця: історія завершується, і сенс окреслюється. Але й у разі нескінченності історії можна розглядати її як створення сенсу та нагромадження елементів осмисленого вибудовування
людського буття.
Важливими проблемами філософії історії постають також такі:
3 Як співвідносяться між: собою людина та Історія? Особа та історія?
4 Чи можна вважати бажання та наміри людей основним чинником історії?
5 Чи існують закони Історії?
6 Чи можна достовірно пізнавати історію, чи, навпаки, зацікавленість та упереджене ставлення тут завжди будуть домінуватимуть?
Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї прогресу. Спочатку вона зачіпала лише окремі сторони суспільно-історично-го буття (у Дж.Бруно йшлося про прогрес розуму та пізнання), але поступово була поширена на всі сторони суспільного життя. Чи не першим своєрідний гімн суспільному прогресові проспівав Ф. Бекон, а потім — М.Ж.Кондорсе. Ідея суспільно-історичного прогресу була досить всебічно розгорнута у працях Г.Гегещ а також постала органічною складовою частиною марксистської теорії. УХХст. ідею прогресу пропагували і пропагують прихильники концепцій технічного (або технологічного) детермінізму, індустріального суспільства і т.ін. Слід зауважити, що ідея прогресу суспільної історії логічно пов'язана з поглядом на історію з позиції прогресу, тобто занепаду та деградації. Перші уявлення про те, що суспільна історія прямує до занепаду, ми знаходимо у праці античного епічного поета "Праці й дні", де історію змальовано як рух від "золотого віку" до "залізного".
У XVIII ст. французький просвітник Ж.-Ж. Руссо доводив, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Так само песимістичний погляд на історію розвивав та обґрунтовував О.Шпенґлер; притаманний він і теоріям технофобії—"жаху перед технікою".
Важливо відзначити, що Г.Гетель досить переконливо доводив, що поняття прогресу та регресу співвідносні, що прогрес у певних сферах супроводжується регресом в інших і навпаки.
При тому, за Г.Гегелем, в реальному ході історії можна спостерігати прояви майже всіх окреслених варіантів розвитку: тобто дещо в історії прогресує, дещо регресує, дещо змінюється циклічно і т.ін. Мало того, Гегель продемонстрував, що кожен конкретний крок в історичному процесі можна вважати прогресом, оскільки це є вихід на деякі нові рівні виявлення історії, але водночас і регресом, оскільки при тому відсікаються можливості інших рівнів та здійснень. Тому можна вважати гегелівський підхід до ходу та спрямованості історії найбільше вільним від однобічностей, хоча й не в усьому виправданим; наприклад, не всі погодяться із тим, що історія слугує лише саморозкриттю та самопізнанню Абсолютної ідеї, що таке самопізнання вже реалізоване в основному у філософській системі самого ж Гегеля.
91. Проблема суб'єкту історії та її можливі вирішення.
.Розглядаючи далі питання про суб'єкт та чинники історії, ми повинні поставити запитання: а від чого ще залежить розвиток людської діяльності, якщо все. що відбувається в історії, проходить через діяльність та постас її результатами? Досить очевидною є залежність діяльності від форм людського спілкування, а в ширшому розумінні — від характеру соціальних відносин. Якщо норми суспільного життя, державні установи, закони не гальмують людську активність, ініціативу, винахідливість, а тим паче, якщо вони створюють сприятливі умови для останніх, людська діяльність розгортається, набуває різноманітності та вдосконалюється.
Безперечно, досить очевидною постає залежність людської діяльності від психічних характеристик як окремих людей, так і людських спільностей. В останні роки особливо активно обговорюють такі чинники людської історії, як національний характер, менталітет народу і т. іп. Порівнюють між собою стереотипи поведінки людини східних та західних типів цивілізацій, колективістських та індивідуалістських схильностей, раціоналістів та людей почуття.
Історичний процес постає, як свого роду змагання людських планів, мрій, намірів із наявними результатами попередніх історичних дій.
На основі викладеного можна зробити висновок, що суб'єктом історії завжди була і с людська особа, бо лише особа постає реальним творцем усієї сукупності складників історичного процесу: вона має реальні почугтя, потяги, мотиви, бажання; вона продукує знання, культурні цінності, смисли; вона нагромаджує та використовує інформацію; вона проявляс волю, здійснює психічну та розумову самоорганізацію: нарешті, саме вона постає споживачем історичних здобутків та виміром для справжніх завоювань історії.
Тому суб'єкт історії— це особа в єдності її загальнолюдських то іидивідуально-неповторних виявлень. Унаслідок того суб'єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих виявлень: це особа як представник певних соціальних спільностей — верств, станів, народу, держави, етносу й т.ін.
Без забезпечення реального буття особи не можна говорити ні про людські спільності, ні про історію. Мало того, історично форми людських спільностей змінювались (рід, плем'я, народ, етнос, нація), і саме тому, що людина як особа переростала їх, виходила за їх межі.
Отже, особа є виразом того, наскільки якості людини перейшли в дійові властивості особи і, водночас, наскільки форми та ситуації соціальних відносин стали можливостями, масштабами, вимірами дій особи. Особа як суб'єкт історії постас ніби “перехрестям” (поєднанням) індивідуальних якостей людини та якостей і простору соціальних відносин.
Розуміння суб'єкта історії як особи, що концентрує у собі людські властивості та соціальні відносини, дає можливість досить послідовно і несуперечливо розв'язувати деякі фундаментальні проблеми філософії історії: про співвідношення людини та історії, особи та історії, історії та свідомих намірів людини. Так, стає досить очевидним, що історичне пізнання є формою людського самоусвідомлення.
Отже, історичне пізнання можна розглядати як об'єктивне тільки в дуже специфічному значенні: за мірою його щирості, самокритичності та виявлення справжніх, реальних на цей час можливостей особи (як у людському, так і в соціальному вимірі).
Розуміючи особу як суб'єкт історії, ми можемо стверджувати, що оцінка ходу історії та ЇЇ звершень замикається на особі: якою мірою в умовах реальних здійснень, певних соціальних режимів, держав, законодавства, соціальних стосунків людина здатна бути особою, реалізувати себе в особистих виявленнях. А оскільки умовами виявлення особи постають рівень її свідомості, ступені свободи, то ми можемо правильно оцінити тлумачення історичного процесу як міри проявів людської свободи {І.Г.Гердер, Ж,-П.Сартр) або як збільшення питомої ваги розумного початку буття {К.Ясперс). Усе це справді є показником ходу історії, але лише щодо особи.
92. Рушійні сили історії, її умови. чинники та фактори.
Щодо рушійних сил історії, то до них варто віднести передусім сукупність протиріч, що їх неминуче повинна розв'язувати особа у процесі історичної діяльності.
Протиріччя, що їх розв’язує особа в процесі історичної діяльності:
Між свободою та необхідністю
між теорією та практикою
між сущим і належним
між бажаннями та реальністю
між індивідуальним та загальним
На першому плані тут протиріччя між прагненнями, можливостями особи та наявними (реальними) історичними умовами їх реалізації. У розв'язання цього протиріччя втягуються усі сутнісні сили людини, її знання, ідеали, риси характеру та ін.
До факторів історичного процесу можна віднести все те, що впливає на активність особи в позитивному або негативному напрямі (стимулює її або навпаки — гальмує). В загальнотеоретичному плані прийнято розрізняти умови, чинники та фактори певних (в даному випадку - соціально-історичних) процесів.
Умови - це пасивна сторона їх здійснення; це їх простір, грунт, межі. Чинниками постають ті елементи самих процесів чи умов, які діють або від яких передається певна дія, що мас важливе значення для протікання даних процесів. Нарешті, факторами називають такі елементи умов, які вступають у взаємодію Із чинниками, стимулюють, гальмують або певним чином корегують їх дію.
93. Онтологіясоціального. Поняттята зміст соціальних якостей.
Одне із найперших завдань соціальної філософії полягає у поясненні самої сутності соціального, у тому числі у поясненні того: а) з чим взаємодіє та співвідноситься соціальне; б) чим воно відрізняється від асоціального та несоціалізованого; в) які характеристики йому притаманні та як вони реально діють і виявляються.
Основні підходи у тлумаченні соціального:
субстратію-редуктивиий підхід, згідно із яким в основі соціальності лежать генетичні, біохімічні чи якісь інші матеріально-речові субстрати, тобто цей підхід намагається звести соціальне до чогось простішого, доступного для вивчення та матеріально-речового (Ф.Кріс, Ж.Моно, Е.Уілсон та ін.);
інтерактивний підхід, згідно із яким суспільні зв'язки зумовлені взаємними діями індивідів, включених у загальну систему діяльності, тобто соціальність - це сукупність певних міжіндивідуальних взаємодій (Дж.Мід, Дж.Хоманс та ін.);
структурно-функціональнип підхід, що пов'язує соціальність із певною сукупністю створених суспільством закладів та інституцій, функціонуючих у взаємних зв'язках та забезпечуючих цілісність соціального процесу (Р.Мертон та ін.);
менталітетно-трансцендентальний підхід, що намагається покласти в основу соціальних явищ та процесів деякі вищі або абсолютні цінності, нормативи, взірці, сенси, наприклад релігійно-культового плану (М.Вебер, В.Дільтей, М.Шелер та ін.);
діяльнісний підхід до пояснення та розуміння сутності соціального, що панував у марксистських дослідженнях; при цьому на перший план виходили дослідження співвідношення процесів опредметнення та розпредметнення, тобто вважалось, що специфікою людських стосунків є те, що вони опосередковані речами, які постають продуктами людської перетворюючої діяльності.
Соціальні якості виникають лише на базі природних якостей, властивостей та процесів.
Соціальні якості виникають шляхом перетворення природного матеріалу, процесу або стану, в результаті якого природні предмети, явища та процеси набувають дечого принципово нового, а саме: нових форм, нового структурування та впорядкування, нових способів дії та нових функцій.
Людина вступає у новий тип зв'язків, взаємодій, способів задоволення своїх життєвих потреб, а це значить, що не лише предмети зовнішнього світу, а п сама людина набуває соціальних якостей.
Складається досить своєрідна ситуація: в русі природних процесів через людську діяльність виявляється та фіксується межа, на якій цей рух досягає 'своїх граничних можливостей та визначень. Тому на цій межі весь цей рух ніби обертається на свої попередні субстратні основи, але із новими орієнтирами: природне змінюється у відповідності із загальними предметними типологіями, класифікаціями, а також – із людськими сенсами та намірами.
Отже, дослідження соціальності засвідчує, що людина не може пізнавати та перетворювати світ поза тим, щоб у чомусь не наслідувати та продовжувати світову космічну еволюцію; у цьому сенсі до певної міри людина є створенням природи. Але, з іншого боку, людина не може цього здійснювати і поза тим, щоб створювати те, що у межах природної еволюції постає неможливим: вона виводить предмети діяльності і пізнання на рівень фундаментальних, всетгальних характеристик буття.
Соціальні якості – це перетворені природні явища; природні процеси, що виведені на межі загальних предметних визначень; тип впорядкування явищ та процесів, що передбачає їх цільове призначення; наявність норм, стандартів, обмежень у новому фунціонуванні перетвореного природнього; сприймаються та оцінюються
сприймаються та оцінюються тільки свідомістю; реалізуються лише у свідомій людській діяльності
Соціальне - це виборена у природи територія людського.
Тому соціальне передбачає продукування та закріплення всезагальних взірців (парадигм) людського способу буття, щоправда, завжди за якихось конкретних обставин, з певними конкретно наданими природними можливостями та умовами, на певному рівні людських вмінь, знань, досягнень.
Соціальне - це ті діючі структури, що формують, регламентують та спрямовують життєдіяльність людей.
Соціальний процес - це певним чином та на певному рівні предметно, а потім І соціально, і морально, і юридично унормований процес, людських самоздІйснень та самовиявлень. -
Сутність соціального полягає у виявленні та фіксації предметних меж, визначень та орієнтацій як світу, так і людини - а її індивідуальних та колективних проявах.
94. Поняття суспільства. Співвідношення суспільства і природи.
Суспільна організація життя передбачає наявність соціальних структур, що її унормовують та впорядковують. Це значить, що функціонуюче суспільство повинно задовольняти принаймні три провідні потреби:
-збереження та відновлення життя членів суспільства
-підтримання стабільного функціонування соціальної організації жипя_
-культивування вищих духовних потреб у членів суспільства
Означені найперші потреби, що складають засади буття суспільства, пояснюють і виправдовують нам окреслені раніше основні підходи до розуміння соціального:
-оскільки суспільство не може існувати без живих людей, саме останніх можна приймати за його вирішальну ознаку;
- оскільки воно повинно також: створювати соціальну організацію .життя, стабілізувати та підтримувати її функціонування, молена вважати інституалізацію вихідною ознакою як соціального, так і суспільного;
-оскільки все попереднє передбачає людську співпрацю, інтеракціонізм також мас своє пояснення та виправдання;
-оскільки соціальне та суспільне передбачає свідоме продукування духовних, ціннісних, смислових та мотиваційних орієнтирів, можна вважати небезпідставним і менталітетно-траисцепдентальний підхід.
Суспільство - це форма спільної життєдіяльності людей, що сприяє збереженню та відновленню життя останіх (а), ця форма заснована на засадах соціальних норм, структур і стандартів (б) та у відповідності із вищими духовними орієнтаціями людини (в).
Соціум - це суспільство, як особливий тип-процесів дійсності, що характеризується єдиною визначеністю всіх явищ і процесів, які в ньому відбуваються.
1) суспільство - це соціально організована спільна життєдіяльність маси людей (суспільство як форма організації життєдіяльності людей);
2) суспільство - це певний конкретний тип соціальної організації людської життєдіяльності (суспільство як тип соціальної інфраструктури);
3) суспільство -це сукупність історично здійснених суспільств (суспільство як історичний процес зміни різних суспільств.
Спільне між суспільством та природою
-суспільства виникає і функціонує в середині природно-кисмічного процесу, а тому суспільні явища не можуть не узгоджуватись із загальними законами останнього; в цьому плані суспільство постає продовженням природно-космічного процесу.
-і суспільство, і природа існують реально, тобто вступають у зв'язки, діють та реагують на дії.
-між суспільством і природою відбувається постійний процес обміну речовиною, енергією та інформацією, їй о було би неможливим при відсутності між ними спільного.
- матеріал природних іа суспільних явиш за вихідними складовими є однаковим, тобто ті ж самі атоми, елементарні частинки, енергетичні носії функціонують як в природі, так і в суспільстві.
Відмінності між суспільством і природою
---дії природних законів в межах суспільства втрачають свою однозначну імперативність, можуть тут або міняти спрямування своїх проявів, або взагалі блокуватися.
---суспільні процеси орієнтуються на так! цінності, смисли та мотиви, які не мають натуралізованої форми виявлення.
---темпи зміни суспільних явиш значно перевищують зміни природи.
---в розвиненому суспільному процесі можуть створюватись і принципово нові матеріали, сполуки речовин, носії матеріальних властивостей та енергії.
В цілому можна сказати, що в межах суспільства природні процеси значною мірою втрачають свої якості, можуть суттєво змінюватись, міняти як характер, так і напрями своїх дій. Інколи це подають інакше: природні процеси відбуваються стихійно, у прямому поєднанні причин та наслідків - без попереднього замислу, а суспільні процеси відбуваються в умовах наявності свободи вибору, тобто вірогідно та варіативно, із цільовим, ціннісним та смисловим спрямуванням.
Наполягання на тому, що між суспільством та природою не існує якісних меж, приводить до різних натуралістичних концепцій: біологізаторських або психодогізаторських (таких, наприклад, як концепція З.Фрейда). Напроти, занадто перебільшена оцінка ролі соціальних чинників у житті людини і суспільства, ігнорування того факту, що соціальні якості виникають лише на основі природних, приводить до появи різноманітних варіантів вульгарного соціологізму (він був досить розповсюдженим серед ідеологів радянської системи).
Нарешті, занадто різке протиставлення суспільства природи може породжувати або трактування суспільства як чогось ворожого природі, спотвореного природного, або, навпаки, проголошення тези про тотальний наступ на природу (наприклад, російський мислитель кінця XIX - поч. XX ст. М. Фєдоров прямо стверджував, що першим ворогом людини постає природа). Відповідно до вимог наукової методології та найперших особливостей філософського мислення виправданим можна вважати лише такий підхід, який не спрощує всіх сторін та нюансів у співвідношенні суспільства та природи, хоча його здійснення вимагає серйозної та складної інтелектуальної роботи
Біологічні лроцеси стають вихідною основоюі, та-.невід’ємною складовою соціальних процесів, а найпершим визначення людини стає "трактування її як істоти біосоціальної.
95. Суспільство як система, основні сфери суспільного життя та їх взаємозв'язок.
Сучасний стан суспільства вимагає нормального функціонування у ньому принаймні наступних основних елементів: сфери матеріально-виробничої діяльності; сфери економічної діяльності; сфери побуту та сімейних стосунків; сфери соціальних відносин, органів та інституцій (у тому числі - органів управління різного рівня); сфери духовного життя суспільства.
Названа сукупність елементів суспільного життя:
-забезпечує задоволення усіх основних життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, творчих та духовних);
-утворює цілість суспільного "організми ";
-створює умови для історичного процесування суспільства;
-дає змогу з 'ясувати, що саме та з якими особливостями змінюється у суспільній історії.
Оскільки йдеться саме про системний характер суспільного життя, то в системі не можна якісь окремі елементи розглядати як провідні, а інші — як другорядні. Системна якість характеризується тим, що, впливаючи на будь-який елемент, ми впливаємо на всю систему
загалом.
Водночас відзначимо, що за певних умов на перший план у функціонуванні суспільства можуть виходити окремі сфери життя (скажімо, економіка, державна політика та ін.). Але при вирішенні їх проблем не можна не враховувати саме системний характер організації суспільного життя, інакшев суспільстві виникігуть небажані деформації.
Зі всіх сфер суспільного життя найскладнішою, але водночас і найважливішою для існування соціальних явищ і процесів виявляється сфера духовного життя суспільства, оскільки саме тут виробляються, закріпляються, вдосконалюються та передаються від покоління до покоління, від людини до людини ті предметні, смислові та ціннісні орієнтири, які, як ми з'ясували, необхідні і для життя суспільства, і для життя окремої людини.
Духовне життя суспільства функціонує як складна саморегульована система із її внутрішніми тенденціями та чинниками.
В цій складній системі прийнято виділяти її основні елементи, рівні та стани. До основних елементів духовного життя відносять усю ту сукупність думок, норм, ідей та принципів, які, як звичайно, пов'язані із функціонуванням найважливіших сфер суспільного життя. Тут фігурують: економічна, правова, моральна свідомість, мистецтво (ширше - естетична свідомість), релігійна свідомість, архетипи колективного несвідомого.
У духовному житті розрізняють також такі його рівні: рівень масової свідомості та рівень суспільної ідеології; при цьому перераховані раніше елементи суспільного духовного життя можуть функціонувати на обох цих рівнях.
Рівень масової свідомості - це рівень переважно стихійного формування та функціонування у суспільстві певних поглядів, уподобань, стереотипів поведінки, типових прийомів розуміння та осмислення. Інколи цей рівень називають суспільною психологією; він досліджується спеціально соціальною психологією.
Суспільна ідеологія являє собою рівень продукування соціальних ідей, принципів, теорій та концепцій. Ясно, що цей рівень формується та функціонує із значно більшим, ніж суспільна психологія, елементом свідомих, цілеспрямованих дій.
Суспільна ідеологія постає засобом цілеспрямованих впливів певних соціальних сил на масову свідомість та стан суспільства в цілому; це є певна програма соціальної діяльності. Тому ідеологія, як звичайно, подається у вигляді закликів, програм, гасел, стереотипів, соціальних догматів та ін. У зв'язку із цим в суспільних науках інколи проводять розрізняння між соціальною ідеологією та теоретичним рівнем духовного життя суспільства: ідеологію розглядають як зацікавлену та цілеспрямовану суспільну думку, а теоретичну свідомість як таку, що прагне до зваженого, об'єктивного вивчення та осмислення дійсності.
Стани духовного життя суспільств: активний стан (зумовлений, наприклад, бажанням більшості суспільства включитися у виконання якихось соціальних програм), акцентований стан (наприклад, масового патріотизму або військової агресивності), пасивний стан (суспільної апатії або скепсису) та збалансований стан (що передбачає наявність моментів усіх можливих станів без очевидного переважання якогось окремого)
Між всіма названими структурними одиницями духовного життя спостерігаються взаємні впливи та взаємні кореляції: так, наприклад, успіхи науки або великі досягнення мистецтва можуть привести до змін у станах духовного життя, а останні, у свою чергу, можуть стимулювати розвиток певних напрямів духовних процесів; зміни, що відбуваються у галузі суспільної ідеології можуть певним чином змінити масову свідомість та громадську думку, а останні також можуть суттєво вплинути на те, які саме ідеї пропагуються, висуваються на перший план у суспільних процесах.
Досвід суспільної історії на сьогоднішній день засвідчує: найбільш сприятливими для духовного життя постають демократичний лад суспільного життя та політика лібералізму (сприяння розвитку людської активності у різних сферах життя), поєднані із постійною увагою з боку управлінських суспільних інститутів до процесів духовного життя, експертних оцінок її станів та певних заходів стимулювання розвитку її окремих ділянок. Найважливішою умовою таких заходів постас визнання та дотримання свободи думки, слова та Інформації; виконання такої умови дозволяє характеризувати певне суспільство як "відкрите".
96. Людина і суспільство; основні аспекти співвідношення.
В загальному плані можна окреслити такі основні моменти співвідношення людини і суспільства: а) людина перебуває на першому плані, а суспільство розглядається в якості другорядного; б) людина і суспільство оцінюються як сутності однієї якості, даної лише в різних виявленнях; в) суспільство постає найпершою силою та цінністю, а людина постає як його агент чи одиниця.
Надмірне піднесення окремої людини над суспільством може приводити до культивування індивідуалізму, егоїзму: коли ж ця окрема людина займає особливе становище в суспільстві, то подібна ситуація загрожує вилитися у вождизм або культ особи.
Коли намагаються повністю підпорядкувати людину суспільству та соціальній організації життя, виникають різні форми тоталітарного суспільства (від лат. "тоталіс" -повнота, цілісність), тобто суспільства, в якому діють єдині для всіх членів суспільства стандарти життя та поведінки, що не рахуються із людиною, а намагаються зробити її лише деталлю соціального організму.
Досить цікавими постають погляди на суспільство та людину, як за суттю тотожні, проте відмінні у своїх проявах. Такий погляд на людину і суспільство культивувався в ранньому християнстві, коли вважалося, що людство являє собою тільки тимчасовий розпад початково єдиної людини -Адама. Тому люди в суспільстві, по-перше,”постають одиницями єдиного тіла, а, по-друге,” рано чи пізно вони повинні знову досягнути стану людської всеєдності. З іншого боку, існують погляди, згідно яким окремі люди є не більше, ніж діючі одиниці єдиного суспільного організму, бо поза суспільством людини немає і не може бути.
Людина дійсно не може бути людиною поза суспільством, оскільки:
лише суспільство здатне накопичувати, зберігати та передавати від покоління до покоління, від людини до людини те, що здобуте як спільним, так і індивідуальним досвідом життєдіяльності;
лише в суспільстві можуть виявитися і набути загальної значущості індивідуальні особливості та здібності людини;
лише суспільство здатне розвивати різноманітну людську діяльність одночасно в різних напрямах;
лише суспільство здатне ставити перед людиною цілі, завдання, сенси, що перевершують її індивідуальні потреби та бажання;
лише суспільство може культивувати деякі надскладні види діяльності, такі, наприклад, як наука, промисловість, містобудівництво, військова справа, іригація, здійснення екологічних програм, тощо;
нарешті, лише в суспільстві виробляються засоби людської комунікації, знакові та символічні форми для передавання інтелектуального змісту, норм та стандартів людської поведінки.
Реальним носієм суспільних процесів та здобутків постає людина, а суспільство виконує функцію людського середовища; ясно, що їх не можна відірвати одне від одного
Кожна людина перш за все створює своє оточення і впливає на нього; крім того, її впливи так чи інакше поширюються майже на всіх, з ким вона контактує з необхідністю або випадково. В сьогоднішньому суспільстві людина не лише сприймає, а й (до певної міри) створює суспільне середовище. Тому не варто ні перебільшувати, ні зменшувати роль людини в сучасному суспільстві; до питання про співвідношення людини і суспільства належить підходити методологічно виправдано та конкретно-історично.
97. Духовне життя суспільства, його особливості та складові.
Зі всіх сфер суспільного життя найскладнішою, але водночас і найважливішою для існування соціальних явищ і процесів виявляється сфера духовного життя суспільства, оскільки саме тут виробляються, закріпляються, вдосконалюються та передаються від покоління до покоління, від людини до людини ті предметні, смислові та ціннісні орієнтири, які, як ми з'ясували, необхідні і для життя суспільства, і для життя окремої людини.
Духовне життя суспільства функціонує як складна саморегульована система із її внутрішніми тенденціями та чинниками.
В цій складній системі прийнято виділяти її основні елементи, рівні та стани. До основних елементів духовного життя відносять усю ту сукупність думок, норм, ідей та принципів, які, як звичайно, пов'язані із функціонуванням найважливіших сфер суспільного життя. Тут фігурують: економічна, правова, моральна свідомість, мистецтво (ширше - естетична свідомість), релігійна свідомість, архетипи колективного несвідомого.
У духовному житті розрізняють також такі його рівні: рівень масової свідомості та рівень суспільної ідеології; при цьому перераховані раніше елементи суспільного духовного життя можуть функціонувати на обох цих рівнях. Рівень масової свідомості - це рівень переважно стихійного формування та функціонування у суспільстві певних поглядів, уподобань, стереотипів поведінки, типових прийомів розуміння та осмислення. Інколи цей рівень називають суспільною психологією; він досліджується спеціально соціальною психологією.
Суспільна ідеологія являє собою рівень продукування соціальних ідей, принципів, теорій та концепцій. Ясно, що цей рівень формується та функціонує із значно більшим, ніж суспільна психологія, елементом свідомих, цілеспрямованих дій.
Суспільна ідеологія постає засобом цілеспрямованих впливів певних соціальних сил на масову свідомість та стан суспільства в цілому; це є певна програма соціальної діяльності. Тому ідеологія, як звичайно, подається у вигляді закликів, програм, гасел, стереотипів, соціальних догматів та ін. У зв'язку із цим в суспільних науках інколи проводять розрізняння між соціальною ідеологією та теоретичним рівнем духовного життя суспільства: ідеологію розглядають як зацікавлену та цілеспрямовану суспільну думку, а теоретичну свідомість як таку, що прагне до зваженого, об'єктивного вивчення та осмислення дійсності.
Стани духовного життя суспільств: активний стан (зумовлений, наприклад, бажанням більшості суспільства включитися у виконання якихось соціальних програм), акцентований стан (наприклад, масового патріотизму або військової агресивності), пасивний стан (суспільної апатії або скепсису) та збалансований стан (що передбачає наявність моментів усіх можливих станів без очевидного переважання якогось окремого)
Між всіма названими структурними одиницями духовного життя спостерігаються взаємні впливи та взаємні кореляції: так, наприклад, успіхи науки або великі досягнення мистецтва можуть привести до змін у станах духовного життя, а останні, у свою чергу, можуть стимулювати розвиток певних напрямів духовних процесів; зміни, що відбуваються у галузі суспільної ідеології можуть певним чином змінити масову свідомість та громадську думку, а останні також можуть суттєво вплинути на те, які саме ідеї пропагуються, висуваються на перший план у суспільних процесах.
Досвід суспільної історії на сьогоднішній день засвідчує: найбільш сприятливими для духовного життя постають демократичний лад суспільного життя та політика лібералізму (сприяння розвитку людської активності у різних сферах життя), поєднані із постійною увагою з боку управлінських суспільних інститутів до процесів духовного життя, експертних оцінок її станів та певних заходів стимулювання розвитку її окремих ділянок. Найважливішою умовою таких заходів постас визнання та дотримання свободи думки, слова та Інформації; виконання такої умови дозволяє характеризувати певне суспільство як "відкрите".
98. Особливості проявів проблеми культури у XX ст. Культура та людина.
Все те, що ми називаємо людським початком буття, постає перед нами як збалансування та певне протистояння стихійно-природного та нормативно-соціального в людині. Ясно, що цей момент постає принципово важливим для філософського осмислення людини, і він набув свого досить виразного виявлення у проблемі культури.
Сталося так, що у XX ст. ця проблема раптом постала як одна з найбільш гострих у цілій низці соціально-гуманітарних наук: у філософії, соціології, психології, культурології. Перш за все, це зумовлено значним ускладненням соціальних та історичних процесів у XX ст., коли, людина остаточно втратила себе, тобто втратила надійні підстави для самопізнання та самовизначення. За цих обставин і відбулося звернення до явища культури, яке почало розглядатися в якості основи людського способу буття та провідного людино утворюючого чинника. Звідси випливало, що людина стає людиною лише за умов прилучення до культури, включення в процес творення та використання культури.
99. Суттєві ознаки культури, їх зміст та значення.
Ознаками культури є:ї
--те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність ("друга_ природа", створена людиною)
--способи, технології, методи творення культурних явищ (культу ротворча людська діяльність), які вводять людину у так званий технологічний аспект культури
--сукупність найперших та найвищих духовних і матеріальних цінностей
--те із створеного людьми, в чому глибинні якості та можливості людини проявились максимально повно, досконало та виразно
--способи збереження, розподілу та використання культурних цінностей
В загальному плані ясно, що справжні культурні цінності орієнтують розвиток культури в бік збагачення людини та її проявів, але за конкретних умов суспільного життя інколи буває надзвичайно складно виявити, що саме реально відповідає таким цінностям.
Отже, як бачимо, явище культури справді постає з одного боку складним, а, з іншого боку, важливий для суспільства і людини; в ньому концентруються своєрідні кристалізації людськості, через що культура справді виявляється як одна із важливіших сфер людського буття.
Розгляд суттєвих ознак культури доречно завершити окресленням ще деяких особливостей сучасних проявів культури, пов'язаних із даними ознаками. Не можна не враховувати того, що наприкінці XIX - на початку XX ст. європейська культура все більше і більше виявляє себе як некласична за провідними тенденціями. Некласична культура має риси, споріднені із рисами некласичної філософії.
Основні риси ,некласичної культури:
-не претендує на сягання абсолютів, сповідуючи позицію мінімалізму
-всіляко акцентує несвідомі та позасвідомі чинники людської життєдіяльності
-розглядає дійсність як відносну та скоріше розпорошену, подрібнену, ніж-цілісну і завершену
Яскравим проявом некласичної культури у XX ст. постає так звана "масова культура", яка бачить свою місію не в тому, щоб людину підносити до якихось вищих рівнів діяльності та світосприй- няття, а в максимально вільних виявленнях людських стихійних та спонтанних бажань, уподобань та імпульсів.
Всі ці тенденції в кінці XX ст. знайшли своє концентроване відображення у явищі мистецького постмодеріїу. який: а) порушуючи класичні норми художньої творчості, змішує всі жанри і форми мистецтва; 6) експериментує із шедеврами світового мистецтва; в) інколи бічьше цінує самий "акт у мистецтві", ніж його результати.
Сучасні дослідження культури надають великого значення принциповому діалогізму культури; це значить, що культура для свого розвитку та нормального функціонування повинна весь час перебувати як у внутрішньому, так і в зовнішньому діалозі.
Внутрішній діалог значить, що культура повинна весь час оцінювати саму себе, свої попередні досягнення та шукати шляхів у майбутнє, будучи чутливою до настроїв людини. Зовнішній діалог передбачає визнання факту відкритості, певної незавершеності окремої культури, необхідності її інтенсивних контактів із іншими культурами. Вважають, що діалогічний характер культури варто визнати ще однією її суттєвою ознакою.
100. Поняття цивілізації та її ознаки. Роль цивілізації в розвитку суспільних
процесів.
У першій третині XIX ст. американський соціолог Л. Морган позначив терміном "цивілізація" певну велику епоху історичного розвитку людства, яка йшла за епохами дикунства та варварства. За цією епохою розпочалася епоха цивілізації - епоха міст, виникнення сім'ї, виготовлення та використання металів, поява держави та відкриття і використання письма.
Ознаки цивілізації (за Л. Морганом):
-виникнення та розвиток міст оброблення та використання металів
-виникнення письма
-поява держави та публічних органів влади.
-виникнення сім'ї
Поява цивілізації суттєво стабілізувала суспільне життя та хід історії, створила умови для нагромадження історичного досвіду і, звичайно, сприяла продуктивнішому розвитку культури. Тепер певний народ або спільність людей могли захищати свої культурні здобутки, зберігати відомості про своє минуле у записах, не покладаючись на нестійку людську пам'ять та крихкість окремих людських життів.
Проте, стає також ясним, що поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують функціонування технологічної складової культури, а не її смислових засад.
Першими гаслами цивілізації стають "зручність, ефективність, комфорт". Через це вже у XIX ст. виникають ідеї протиставлення культури та цивілізації одне одному, але виразно це протиставлення було подано у концепції "морфології культури" О. Шпенглера, у деяких міркуваннях М. О. Бердяєва.
О.Шпенглер, як вже окреслювалось, розглядав цивілізацію як стадію занепаду певної культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним нарощуванням матеріальних ресурсів суспільного життя стає провідним чинником її дії. Після книги О.Шпенглєра "Занепад Європи" проблема взаємолв'язку культури та цивілізації стас визнаною і надзвичайно актуальною. Коментуючи цей твір німецького культуролога, російський філософ М.Бердяєв зазначав, що культурою рухає безкорисне прагнення сам о реалізації, а цивілізацією - саме користь, матеріальні зацікавлення. Тому цивілізація знищує культуру, веде до втрати нею своїх живильних імпульсів; на місце культури як прагнення до людського самовиявлення на рівні виходу на абсолюти, священне, приходить псевдокультура, заснована на неконтрольования вибухах негативної енергії.
Головні ознаки цивілізації за О. Шпенглером:
високии рівень розвитку техніки і науки
скупчення людей у гігантських містах
деградація мистецтва і культури
перетворення народів із виразно окреслених етнічних спільнот у безлику "сіру " масу людей
падіння зацікавленості духовними цінностями "Ь-моральний занепад суспільства поширення ерзац-культури
нівеляція індивідуальних людських особливостей
Сьогодні поняття "цивілізація " найчастіше застосовують для означення досягнутого ступеня суспільного розвитку, а також набутого рівня функціонування культури в усіх її складових. Іншими
словами: цивілізація—це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет культури та її ефективне функціонування в усіх галузях буття суспільства. Адже досягнення культури можуть існувати в суспільстві в "законсервовано " стані, можуть тимчасово не знаходити свого "адресата ", а то й бути для нього недосяжними. У такому разі багатство культури не розкрите, а її потенційні можливості не використані належною мірою. На противагу цьому, цивілізація за суттю —це такий щабель у розвитку суспільства, на якому весь зміст культури розгортається не в потенційному, а в актуальному плані, він увесь діє, живе і, головне, продукує подальші повноцінні й багатопланові форми інтелектуального життя суспільства.
101. Культура та цивілізація: причини їх відмінностей та проблеми взаємодії.
Проте, стає також ясним, що поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують функціонування технологічної складової культури, а не її смислових засад.
Через це вже у XIX ст. виникають ідеї протиставлення культури та цивілізації одне одному, але виразно це протиставлення було подано у концепції "морфології культури" О. Шпенглера, у деяких міркуваннях М. О. Бердяєва.
О.Шпенглер, як вже окреслювалось, розглядав цивілізацію як стадію занепаду певної культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним нарощуванням матеріальних ресурсів суспільного життя стає провідним чинником її дії. Після книги О.Шпенглєра "Занепад Європи" проблема взаємолв'язку культури та цивілізації стас визнаною і надзвичайно актуальною. Коментуючи цей твір німецького культуролога, російський філософ М.Бердяєв зазначав, що культурою рухає безкорисне прагнення сам о реалізації, а цивілізацією - саме користь, матеріальні зацікавлення. Тому цивілііація знищує культуру, веде до втрати нею своїх живильних імпульсів; на місце культури як прагнення до людського самовиявлення на рівні виходу на абсолюти, священне, приходить псевдокультура, заснована на неконтрольования вибухах негативної енергії.
Цивілізація, по-перше, може виникнути і виникає лише на грунті певних культурних досягнень; в цьому сенсі вона дійсно постає майже тотожною культурі. Але й при цьому вона відрізняєіься від культури як своїми функціями, так і цільовим спрямуванням. Не співпадаючи із культурою, цивілізація стаг важливим стимулом та соціально-історичною формою розвитку культури. Але інтереси культури та цивілізації починають протистояти одне одному не лише тоді, коли, наприклад, європейська культура всіунає у епоху Відродження; такі протистояння спостерігалися час від часу і в попередні історичні періоди, коли, наприклад, стимулювалися лише ті напрями розвитку культури, які були вигідні можновладцям, царям, деспотам, багатіям та ін., коли розвивалася переважно культура розкошій та вишуканих втіх. В той же час навіть такі "замовлення" культуро творцям не завжди і не обов'язково вилітали на культуру негативно; інколи це приводило до пошуків та відкриттів нових засобів та напрямів культурного процесу.
У свою чергу і спонтанний розвиюк культури не завжди стимулював та підкріплював шшілізаційні процеси; наприклад, ще Платон, накреслюючи проект "ідеальної держави'', відзначав, що мистецтво інколи розбещує та послаблює людину, робить її бездіяльною.
102. Глобальні проблеми сучасної цивілізації, їх зміст та характеристика.
Сучасну західну цивілізацію переважно визначають за її способом освоєння світу і тому називають індустріальною (або постіндустріальною).
Індустріальне виробництво характеризується широким використанням машинної техніки як традиційної, так і нетрадиційної: автоматів, роботів, комп'ютерів. Ефективність такого виробництва набагато вища від ручної праці, тому сучасне індустріальне виробництво здатне не лише забезпечити за-
доволення основних потреб людини, а й створити умови для успішного розвитку науки, освіти, культури, мистецької творчості, охорони здоров'я і, врешті-решт, — для саморозвитку та самовдосконалення особи.
Індустріальна цивілізація постає умовою усвідомлення, проголошення та захисту прав людини, культивування індивідуальної людської самобутності. Його негативні сторони виявилися у тому, шо:
по-перше, воно зробило людську працю більш одноманітною, механічною, часто майже позбавленою забарвлення людською індивідуальністю;
по-друге, машинне виробництво призвело до масового каліцтва людей, масовоїїх загибелі внаслідок технічних аварій та катастроф (згадаймо Чорнобиль), а застосування техніки на війні спричинило небачені жертви під час військових конфліктів;
нарешті, впровадження машин та машинного виробництва зумовило значну раціоналізацію людської свідомості, виникнення механістичного світобачення, ототожнення природних процесів і навіть людини з машинами підвищеної складності.
Але чи не головним негативним наслідком індустріалізації виробництва стало виникнення так званих глобальних проблем сучасної цивілізації, зумовлених тим, що людська технічна та виробнича діяльність за своїми масштабами досягла вимірів загальнопланетпих процесів:
-- Соціально-екологічні
--Соціально-економічні
--Соціально-політичні
--Проблеми людини
Глобальні проблеми не можна розв'язати в межах окремих країн або окремих регіонів Землі.
Головні ознаки глобальних проблем:
-їх загально-людський характер
-масштабність
-надзвичайна гострота
-необхідність колективного вирішення
Соціальио-екологічні проблеми - це проблеми, пов'язані з порушенням унаслідок людської діяльності рівноваги в геологічних, біохімічних процесах Землі та біосфери загалом. До комплексу екологічних проблем входять:
-забруднення довкілля; воно настільки інтенсивне, що на Землі сьогодні майже немає екологічно чистих рік; до того ж забруднені }іе лише ґрунти, водоймища, атмосфера, а й космічний простір навколо планети;
-знищення лісів, зеленого шару Землі, через що відбулися зміни у водообмінних процесах планети, у температурному режимі на її поверхні; сучасна наука занепокоєна появою "парникового ефекту" в земній атмосфері, коли внаслідок виробничої діяльності відбувається підвищення загальної температури: це загрожує таненням полярних льодів і відчутним підвищенням рівня води у Світовому океані;
-зменшення площі грунтів, придатних для рільництва внаслідок будівництва міст, шляхів, підприємств, ерозії ґрунтів та ін.
Екологічна криза :
Забруднення повітряного і водного басейнів Землі, загрозливе зростання відходів життєдіяльності людини.
Проблема зміни клімату і можливість кліматичної катастрофи.
Збіднення тваринного і рослинного світу планети.
Скорочення боранихугідь ілісів, погіршення родючості грунтїв.
Шляхи розв’язання:
Розробка і виконання міжнародної програми охорони навколишнього середовища.
Ефективне природоохоронне законодавство зі стимулами і відповідальністю людей.
Перехід до нової екологічної природоохоронної технологічної культури.
Інформування людей про стан оточуючого середовища і формування екологічного світогляду в суспільстві.
Серед глобальних соціально-економічних проблем актуалізуються енергетична проблема і проблеми, пов'язані з хімічним виробництвом:
ресурсів (енергетичних, сировинних)
продовольча
демографічна
економічна відсталість значної кількості країн
Демографічна проблема пов'язана з перенаселенням певних регіонів Землі. Загалом населення планети збільшується відчутними темпами. Тому виникають проблеми забезпечення людства продовольством, житлом, одягом, медичним обслуговуванням, проблеми, пов'язані з легальною та нелегальною еміграцією.
Серед глобальних соціально-політичних проблем на перший план висуваються проблеми війни та миру, зумовлені нагромадженням зброї масового знищення людини
Якими ж можуть бути шляхи та умови розв'язання глобальних проблем? До них можна віднести:
- масове роз'яснення значення та масштабів глобальних проблем;
- обоє 'язкове введення в освіту знань, пов язаних із глобальними проблемами сучасності;
-міжнародну співпрацю у справірозв язання глобальних проблем на різних рівнях;
- міжнародне запровадження в економічні показники виробництва таких норм, що забезпечують фінансування, спрямовані на розв'язання глобальних проблем.
Загалом глобальні проблеми сучасності вимагають від людства нового рівня міжнародної інтеграції.
Велику роль у розв'язанні глобальних проблем відіграють громадська думка та такі громадські організації, як "Зелений світ ", "Грінпіс" тат.
103. Роль філософії в розвитку особистості. Філософія - людське самопізнання-людське самовдосконалення.
104. Поняття техніки, її основні складові та зв'язок із пізнанням.
У науці існує три підходи до розгляду цього питання, які умовно можна позначити як вузький, загальноприйнятий і широкий:
- за вузького підходу до техніки відносять будь-які допоміжні засоби діяльності, тобто знаряддя та засоби праці. Навряд чи такий підхід можна приймати як повною мірою виправданий, оскільки при цьому і гілку, використану як важіль, треба було би вважати технікою;
-у межах загальноприйнятого підходу техніку розглядають як сукупність технічних пристроїв і засобів, які матеріалізують знання і сприяють збільшенню ефективності людської діяльності. Це переважно інженерно-технічний ракурс проблеми, необхідний для вирішення конкретних цільових завдань, але. безперечно, недостатній для вирішення глобального питання про місце та роль техніки в житті суспільства, про можливості й умови свідомого регулювання науково-технічного розвитку.
-за широкого підходу насамперед звертають увагу на те, що поняття "техніка" вживають у різних значеннях: ми кажемо про техніку швидкого читання, техніку акторської гри, техніку гри на музичних інструментах і навіть про техніку інтелектуальної медитації. При такому вживанні поняття "техніки" виходить за межі позначення технічних пристроїв і може бути застосоване майже до всіх сфер та напрямів людської діяльності. А це свідчить про те, що технічна сторона є важливою і необхідною стороною людського буття, людського способу самоутвердження у світі.
Кожна з окреслених концепцій демонструє нам щось справді суттєве й цікаве у феномені техніки. Майже всі, хто розглядає техніку в широкому значенні цього терміна, наполягають на тому, що вона:
вкорінена в самий фундамент людського існування і с проявом особливостей людської взаємодії з світом;
техніка далі пов 'язана із суттєвими особливостями людського пізнання та інтелекту;
нарешті, техніка незаперечно пов 'язана з намаганням людини з допомогою скінченного оволодіти нескінченним, за допомогою раціонального — позараціоиальним, функціонального та цілеспрямованого — самодостатнім, за допомогою ефективно нарощуваного — спонтанно-самопродукуючим.
Через техніку людське буття посітає як певний полюс буття взагалі, як полюс, па якому панує виділене, кінцеве, раціоналізоване, регламентоване, ідеалізоване, визначене, складне, перервне. Водночас саме завдяки тому в бутті окреслюються протилежні перерахованому властивості: цілісне, нескінченне, самобутнє, спонтанне, безмежне, невизначене, самоут-ворювальне, безперервне. Технічна ж творчість постає як намагання через перше досягнути другого.
Дев'ять елементів техніки за X. Ленком та Г. Рополем
-прикладне природознавство
-продукування надлишків продукції, ефективність розкриття глибин упорядкування природи
-самозабезпечення людського існування
-втілення ідей та задумів людини
воля до влади над природою комплекс інструментів та засобів вивільнення людини з-під влади природи предметне втілення схем людської діяльності
У сучасній філософії техніка постає як об'єкт, знання, діяльність та волевиявлення людини.
На підставі розглянутого можемо стверджувати, що пізнання і техніка нерозривно пов'язані між собою, що в певному вимірі пізнання є нічим іншим, як технікою інтелектуального прояснення буття (принаймні — наукове пізнання). Певна річ, що наука виникає і розвивається у зв'язку з розвитком техніки. Але водночас ми повинні _ зазначити і певну розбіжність у розвитку знань та техніки.
Пізнання і технічна діяльність мають єдине вихідне коріння, але виростають з нього різні сутності. Діяльність свідомості, активність розуму стають головною передумовою і пізнання, і технічної творчості. Тому знання і техніка не зливаються, хоча й тісно сплітаються у своєму розвитку.
Яку ж роль відіграють технічні і технологічні чинники в пізнанні? Вони стають ніби динамічно рухомим візиром, крізь який розум сприймає структуру буття і доводить сприйняте до рівня розуміння. На основі технічної: технологічної діяльності виробляються інтелектуальні операції мислення (наприклад, аналітико-сиитетична діяльність), дискурсивне мислення, з'єднуються інтуїтивне схоплення та раціональні умовиводи. І есе ж — пізнання й усвідомлення принципово не зводяться лише до дискурсивного мислення та раціонального аналізу; це водночас і охоплення цілого, і безпосереднє вживання у суще, і певне екстатичне злиттязї глибинними вимірами сущого.
Наука виникає як спеціальне культивування техпіко-технолої іч-ного аспекту пізнання і а свідомості. Наука починається і ам і тоді, де й коли техніко-рецептурні знання про те. як слід діяти, щоб отримати певний результат, починають обґрунтовуватись, доводитись, аналізуватись. Загалом наука виникає як розроблення і фіксація необхідних моментів у предметній діяльності людини.
105. Особливості історичного розвитку науки; класична і некласична наука.
Наука виникає як спеціальне культивування техпіко-технологічного аспекту пізнання та свідомості. Наука починається там і тоді, де й коли техніко-рецептурні знання про те. як слід діяти, щоб отримати певний результат, починають обґрунтовуватись, доводитись, аналізуватись. Загалом наука виникає як розроблення і фіксація необхідних моментів у предметній діяльності людини.
Компоненти науки
за змістом:
-----знання про світ
-----знання про алгоритми дій та діювих операції)
-----знання про можливості людини її її ставленні до світу
за класифікацією:
науки про форми та сфери існуючого (природознавство, історія, соціологія, етнографія, анатомія, психологія)
науки логіко-методологічного або інструментального напряму (математика, логіка, теорія систем, програмування)
гуманітарні науки (філософія, культурологія, фіюлогія. реліігієзнавство, естетика та ні.)
В загальному плані термін "наука" використовується у трьох основних значеннях:
1) в нашииршому значенні -як будь-який свідомо відфіксований досвід
2) в широкому значенні - як сукупність достовірних, перевірених та обґрунтованих знань у будь-якій сфері пізнання;
3) у вузькому значенні - як природознавство, в якому домінує логіко-математичнии апарат.
Спираючись на розглянуті особливості науки, ми, разом із дослідниками в галузі наукознавства, можемо виділити такі її суттєві ознаки:
- наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання, узагальненого до ступеня вираження у ньому суттєвих зв'язків пізнаваної предметної галузі (відкриття та дослідження законів тих явищ, що вивчаються);
- єдність у цьому знанні описування, пояснення та передбачення;
- наявність методологічно-операційної складової частини, за допомогою якої можна як перевіряти наявні знання, так і отримувати нові;
- єдність кількісного та якісного аналізу досліджуваного предмета;
- наявність особливої мови з точним закріпленням змісту за кожним терміном;
- категоріальний зміст знання, тобто наявність оріентовно-конструктивних понять, єдність яких дає певний зріз предметного змісту буття, що отримує назву фізичної, хімічної, біологічної та ін. реальності;
- наявність вихідних принципів та аксіом, загальнофілософс-ких припущень, що лежать в основі кожної науки, надаючи її змісту та викладу характеру системної єдності;
- задоволення певної соціальної потреби.
У реальному суспільно-історичному існуванні наука постає в трьох проявах:
--певна сукупність знань, відомостей, інформації
-- діяльність із продукування таких знань
--сукупність соціальнихугрупувань, колективів, інститутів та установ, що забезпечують здійснення зазначеної діяльності
Нарешті, ми звертаємося до поняття технології. З інженерного та соціального погляду технологія — це сукупність умов, чинників, компонентів, що забезпечують оптимальне використання та застосування техніки. Технологія передбачає певну організацію та певну послідовність актів, дій, що загалом приводять до необхідного результату. Сюди входять соціально-культурні чинники, знання, екологічні, ергометричні та психологічні аспекти людських технічних дій
Сьогодні рівень технології, тобто розуміння і використання природних, людських та соціальних вимірів техніки, значною мірою визначає загальний рівень культури суспільства. Німецький філософ Г.Рополь зазначає: "Разом із технікою повинен імпортуватися також і орієнтований на техніку спосіб життя: успішне передання техніки пов'язане з відповідним переданням культури".
106. Роль техніки в історичному розвитку суспільства. Технічний прогрес як засада виділення історичних епох.
Можна зробити висновки:
-по-перше, про те, що наука, техніка, технологія є досить складними явищами суспільного життя і що вони пов'язані з глибинними засадами людського існування;
-по-друге, про те, що між ними існує необхідний зв'язок.
Основні етапи розвитку науки і техніки
- перший етап (прибл. 1660-прибл. 1750) -наука і техніка тут інституалізуються (виникають Академії наук і власне інженерна діяльність); зв’язок між наукою і технікою можна простежити за такими напрямами: а) виникає техніка для наукових експериментів, яка починає досить активно розвиватися на ґрунті вже наявних технічних досягнень; б)утверджується механічна картина світу;
-другий етап - початок; промислової революції (кінець XVIII ст. -усе XIX ст.). Тут бурхливий розвиток техніки починає вимагати застосування науки. У той самий час виникає економічна потреба у втіленні науково-іиструментальних напрацюваиь у виробництво. Тобто виникає зустрічний рух науки, техніки і технології одне до одного:
- третій етап - XX ст. - тут зв 'язок науки і техніки стає систематичним і спеціально плановим, і в цьому зв'язку наука поступово виходить на провідне місце.
Уже розглянуті підходи до аналізу розвитку науки та техніки свідчать, що вони, безперечно, пов'язані з розвитком суспільства, з його поступом, але прямого-і простого зв язку тут пемас. Загалом переважає тенденція до інтепсивнішого розвитку інтелектуальних методик наукового пошуку, яку врешті-решт резюмує випереджальний хід розвитку науки порівняно з технікою та виробництвом.
Але навряд чи ми знайдемо на протязі всієї історії європейської цивілізації незаперечні та однозначні підтвердження визначального впливу науки і техніки на розвиток суспільства. Таку тенденцію можна спостерігати лише у другій половині XX ст., але її тут говорити про неї можна лише з певним застереженням. Важливішими для розвитку суспільства є міжінднвідуальні зв'язки, створення умов для свободи особи, характер зв'язків між політичними інститутами та громадянським суспільством. В історії європейської цивілізації можна умовно виділити такі етапи, в яких по-різному постає зв'язок науки й техніки з розвитком суспільства:
на першому етапі в архаїчних суспільствах зрушення у техніці, технології та. знаннях позначалися на якісних змінах епох;
на другому етапі в цивілізованих доіндустріальних суспільствах відбувався поступовий процес нагромадження потенціалу методик інтелектуального пошуку та технічних новацій;
па третьому етапі інтегральний розвиток науки й техніки дедалі більше починає визначати перманентні (неперервні) кроки в розвитку всіх провідних сфер суспільного життя.
Отже, наука, техніка, технологія — це надзвичайно складні і впливові напрями людської.життєдіяльності, пов 'язані зі способом людського самоутвердження у світі. Наука і техніка вступають у складні й неоднозначні зв 'язки з провідними сферами суспільного життя, але загалом вплив науково-технічного розвитку на суспільство зростає.
107. Сучасні оцінки ролі техніки в розвитку суспільства; їх критичний аналіз.
Розвиток науки і техніки у XX ст. змусив уважно до них придивитися, спеціально займатися їх дослідженням. Унаслідок того виникли зовсім нові науки: а)філософія техніки, або філософія науки і техніки; б)наукознавство; в)комплекс технічних наук, що в Англії іменується "Тесhnology ; г)історія природознавства та техніки; д)соціологія науки та техніки; є)інженерна психологія та ін. Зусиллями цих наук розроблена цілий комплекс проблем.
Насамперед — це проблема загальної оцінки феномену техніки в розвитку сучасної цивілізації. За класифікацією К. Ясперса, у другій половині XX ст. сформувалися три позиції щодо оцінки техніки:
Оптимістична оцінка розвитку техніки резюмована в різних варіантах концепції технократизму. Вихідна теза: техніка сама здатна нейтралізувати або й подолати ті негативні наслідки, які несе людству її розвиток і поширення. Тобто технічні системи створюють засоби і передумови поступової гармонізації життя і процесів у суспільстві
Песимістичний напрям оцінки техніки дістав назву технофобії- жаху перед технікою. Прихильники такої оцінки висувають наведені раніше аргументи і роблять висновок про марність очікування добра від розвитку науки і техніки. На їх думку, цей розвиток не приведе ні до чого іншого, крім перетворення самої людини на елемент технічних пристроїв
Нейтральну оцінку науково-технічного розвитку можна передати словами К. Ясперса: "техніка — лише засіб, сама собою вона не є ні доброю, ні поганою. Усе залежить від того, що з неї зробить людина, чому вона служитиме, в які умови людина її поставить". "Оскільки техніка сама не ставить перед собою ніякої мети, вона перебуває по той бік добра та зла або передує їм". Ця оцінка теж має своє виправдання і свої підстави. Але вона применшує значення вихідного зв'язку техніки з глибинними засадами людського буття.
В оцінці техніки як нейтральної прихована дуже небезпечна аксіома про те, що слід не стільки вдосконалювати техніку в напрямі зменшення або нейтралізації її негативних функціональних проявів, скільки певним чином виховувати та дисциплінувати тих, хто працює з технікою. Не еідкидаючи значення останнього, ще раз зробимо наголос на тому, що не можна штучно відривати техніку від її інтелектуального та психологічного забезпечення. З огляду на попередні міркування не можна не визнати справедливість за словами Ф.Раппіа: "Амбівалентність (наявність протилежних значень) техніки не можна усунути. Техніка служить для полегшення і вивільнення, але також: створює нові обмеження, обтяження та прилучення, її вважають гарантом людського розвитку та соціального поступу, проте вона викликає також нелюдські й руйнівні наслідки ".