Тема 6: Сфери проявів естетичного в житті сучасного суспільства.
Естетичне, як це випливає із попередніх тем, постає універсальною характеристикою людського чуттєво-емоційного відношення до дійсності. Саме перегляд основних сфер життєдіяльності сучасного суспільства дозволяє конкретніше окреслити, де та як саме діє естетичне, яких форм воно набуває та який вплив чинить на ті чи інші складові суспільного життя. Ядром естетичного постає художня культура суспільства, яка спеціально продукується різними видами та напрямами мистецтва. Саме аналіз естетичний особливостей мистецтва, його засобів, функцій та особливостей відношення до дійсності дозволяє з найбільшою повнотою та виразністю побачити як впливи художньої культури на суспільство і особистість, так роль мистецтва у формуванні специфічно людського способу буття у світі.
План (логіка) викладу та засвоєння матеріалу:
Естетична діяльність і сфери її проявів в сучасному суспільстві.
Мистецтво як соціальний і культурний феномен. Художній образ та художнє сприйняття дійсності.
Види та жанри мистецтва. Поняття художньо-мистецького стилю. Провідні стилі класичного та некласичного мистецтва.
Естетика людської поведінки та людських стосунків. Мода як феномен художньої культури.
Питання 1. Естетична діяльність і сфери її проявів в сучасному суспільстві.
Розглянуті раніше особливості естетичного відношення людини до дійсності проявляються в трьох основних формах людської діяльності: в матеріально-практичній діяльності, в духовній (або інтелектуальній) діяльності та в духовно-практичній діяльності. Оскільки естетичне (принаймні, в його людському прояві) базується на свідомості, то перш за все увагу дослідників і всіх, кого задаровує явище краси, викликає явище естетичної свідомості. Джерелом естетичного відношення постають глибини людського духу, людські враження, людська здатність сприймати дійсність на ситуативно, а цілісно та дещо відсторонено. Якщо людина опиняється в ситуації, що вимагає від неї активних дій практичного плану, їй, як правило, не до естетики. Отже, естетична свідомість – це свідомість споглядальна, але водночас чуттєво-емоційна. Це значить, що в естетичній свідомості важливу роль відіграють: естетичні ідеї, естетичні сприйняття, естетичні почуття та емоції. Загальним знаменником для єдності елементів естетичної свідомості потає естетичне переживання, яке є унікальною здатністю людини до ототожнення (хоча б на певну мить!) із своїм предметом. Внаслідок такого характеру естетичного переживання людина наділяє будь-які явища і предмети своїми власними рисами; наприклад, в естетичному сприйнятті дерева постають замріяними, вечір – журливим, джерельце – веселим та ін. Отже, перша форма прояву естетичного – це духовна (інтелектуальна) діяльність.
Але духовні естетичні переживання та споглядання знаходять свій зміст в певних реальних явищах та предметах, які в сфері естетичного сприйняття набувають незвичних рис: естетичне сприйняття відкриває в речах особливі форми, що постають в окресленнях гармонії, величності, повноти та ін. Коли ми, наприклад, дивимося на дерево практичним поглядом, ми можемо побачити в ньому ті риси, що характеризують його придатність до якихось життєвих функцій, проте в естетичному переживанні дерево постає як прояв сили пробудженої природи, стійкості, злагодженості своїх частин. Отже, естетичне сприйняття та переживання перетворює дійсність, а тому виникає нездоланна потреба виразити те в предметі, що нас задаровує та не є, водночас, саме собою очевидним. Звідси виникає процес переведення духовного в матеріально-речове, предметно виражене та зафіксоване. Тобто, естетична свідомість перетворюється в естетичну матеріально-практичну діяльність: написання картини або вірша, виконання музичного твору, спорудження архітектурного об'єкту, театральну виставу та ін. Але коли ми кажемо про матеріально-практичну форму реалізації естетичних ідей, образів та переживань, то в буквальному смислі слова йдеться про роботу із певним матеріалом: із фарбами, глиною, мармуром, мовою та ін. Тобто матеріально-практична діяльність в сфері естетичного постає як вміння працювати із певними речами, використовувати їх природні властивості, намічати план дій та досягати мети. Зрозуміло, що без такого роду діяльності ніколи не зможуть реалізуватись естетичні надбання свідомості. Тобто, окрім почуттів, емоцій, переживань, образів, ідей митець повинен бути вмілим діячем, виконавцем, майстром, інженером. Вже внаслідок того навряд чи можна приймати серйозно запевнення деяких людей стосовно того, що, мовляв, у мистецькій діяльності чим менше раціонального елементу, тим краще. Абсолютно неможливо уявити собі вибудовування, наприклад, храму поза ретельними розрахунками, написання партитури твору для оркестру поза вмінням розбиратись в особливостях різних музичних інструментів, зйомки кінофільму на одному інстинкті чи інтуїції. Отже, реалізація естетичного задуму вимагає хоч якогось варіанту матеріально-практичних дій.
Хоча останній момент в естетичному процесі в цілому є зрозумілим, проте не менш зрозумілим постає й те, що не фізичні дії чи навички таких дій, не інженерні розрахунки створюють явище та диво естетичного твору, але лише підпорядкування матеріально-практичних дій художньому проекту, наміру, задуму, своєрідному художньому баченню. Саме в такому баченні може і повинно відбутись злиття фізичного матеріалу із духовним естетичним переживанням, саме таке злиття й породжує диво людського художньо-мистецького генію. Андрій Тарновський казав про те, що кінорежисера можна навчити технічній стороні кінозйомок за рік, але не можна навчити художньому баченню естетичного процесу. Деякі музиканти наполягають на тому, що певний твір можна виконати лише на певному музичному інструменті, а це свідчить про те, що вони не бачать окремо музику, окремо – її виконання, а ще окремо – певний музичний інструмент. Художнє бачення дійсності, естетичного процесу, його результатів постає ядром духовно-практичної діяльності, оскільки це є діяльність, де злиті матеріальні дії та їх духовне спрямування. Результати духовно-практичної діяльності володіють такою особливістю: оскільки їх сутність визначається їх духовним змістом, зрощеним із фізичним матеріалом, остільки адекватно їх може сприйняти лише та людина, що здатна проникнути через їх матеріальну форму до духовного ядра. І навпаки, якщо людина не може цього зробити, для неї предмети духовно-практичної діяльності можуть поставати або безглуздими, або якимись зовсім іншими. Наприклад, для мухи, що повзає по поверхні геніальної картини, остання буде лише нерівною поверхнею; для людини, що не має і не розуміє релігійних почуттів, мощі якихось святих будуть лише нікому непотрібними кістками.
Отже, естетичне в житті людини і суспільства набуває реальності через єдність духовної, матеріально-практичної та духовно-практичної діяльності. Але ця єдність також не є простою та однорідною: вона по-різному виявляється в різних сферах суспільного життя, має різні пропорції проявів в різних видах та напрямах людської життєдіяльності.
Активність людини, її творча свідома діяльність спрямовані на естетизацію довколишнього середовища. Естетична діяльність універсальна; вона включає як життєво необхідні сфери суспільного життя (виробництво, побут, етикет, поведінка, мода, традиції, обряди), так і ті сфери, де людина заявляє себе вільною від прямих життєвих потреб , - перш за все - художньо-творчу сферу (створення творів мистецтва, технічний дизайн, різні види самодіяльної художньої творчості, художньо-теоретична діяльність, ужиткове мистецтво, прикрашення побуту та житла, та ін). Естетичне, яке по-суті є результатом „матеріалізації” сутнісних сил людини, є явищем соціальним, бо пов’язане не лише із трудовою та перетворювальною діяльністю, але також із спілкуванням, історичними естафетами різних поколінь, із намаганням людини у будь-який спосіб виразити у зовнішніх формах свій внутрішній духовний потенціал, із проведенням різних громадських, спортивних заходів, державних свят та церемоній. Естетичне, не маючи, як вже зазначалось, емпіричної, фактичної зовнішньої окресленості, пронизує всю різноманітність людської діяльності і поведінки. За своєю суттю естетичне є щось ідеальне, а тому невловиме щодо якісного визначення, бо безпосереднім суб’єктом і носієм естетичного є людина (як правило, вже сформована, із розвиненою свідомістю). Тому можна впевнено стверджувати, що естетичне проявляється не лише у формах людської діяльності, у різноманітних сферах людської життєдіяльності, а в конкретній людині: в її поглядах, переживаннях, способі житя та поведінки.
Естетична діяльність хоча й пов'язана із матеріальним виробництвом, лише у мистецтві набуває самостійної цінності. Естетичне знаходить своє втілення в художньому, коли мистецьки створена форма спроможна викликати естетичні емоції. Виникають ці емоції під впливом всього змісту психічного і духовного досвіду людини, всіх компонентів мистецького твору як нерозривної єдності естетичного і художнього. У зазначених положеннях ми стикаємося із відмінностями між поняттями "художнє" та "естетичне". В повсякденному житті ми не зробимо нічного ганебного, якщо будемо вживати ці поняття або як синоніми, або залишаючи поза увагою певні нюанси в їх змісті. В естетиці та мистецтвознавстві все ж звертають увагу на їх відмінності. У більшості випадків під художнім розуміють перетворену людською свідомістю - сприйняттям та переживанням - дійсність, а також подальше втілення образів такої зміненої дійсності в предмети, явища та речі. Тому коли ми кажемо про художню літературу, то розуміємо, що мова йде про щось вигадане, створене, а не про занотовані факти. Так само в кіно чи на телебаченні ми відрізняємо художні твори від, скажімо, документальних. З іншої сторони, ми кажемо також про художнє виробництво, маючи на увазі, що при тому відбувається матеріальне втілення якихось творчих уявлень. Отже, художній процес – це процес активного перетворення дійсності на основі творчої уяви, фантазії, інтуїції, а також процес втілення результатів такого перетворення в матеріал. Естетичний же процес – це скоріше процес сприйняття будь-якої дійсності в аспектах краси, прекрасного, потворного, гармонії та ін. Тому частіше ми кажемо саме про естетичні переживання та сприйняття, а не про художні; при тому об"єктами естетичного переживання можуть бути природні речі та явища, а не лише художні твори. Але відмінності між художнім та естетичним не повинні закрити для нас їх єдність: очевидно, що естетичне і художнє, не зважаючи на свою нетотожність, все ж становлять певну нерозривну цілісність. Всі соціальні і духовні явища, весь спектр людських переживань, взаємостосунків, входить у зміст мистецтва завдяки естетичному почуттю, а естетичне, в свою чергу набирає конкретності і змістовності, чи то предметності, наочності, а отже і емоційної впливовості шляхом втілення у художні форми. Художність як компонент духовно-практичної діяльності не зводиться до мистецтва, бо з дерева, каменю, металу, глини, текстилю, пластику виготовляються ужиткові речі, які відзначаються художніми якостями, але не є витворами „чистого” мистецтва, до якого ми відносимо літературу, музику, живопис, театр, кіно тощо. Адже ці види мистецтва складають лише частку тієї художньої культури, яка наповнює усе наше життя – і одяг, побуту, виробництво, свята і обряди тощо. Художнє як і естетичне охоплює весь життєвий простір людського буття. Художня і естетична культура є поняттями універсальними. Їх треба розуміти як сукупний продукт різних видів людської діяльності. Естетична діяльність, як стверджує один із найвідоміших дослідників естетики М.Каган, реально, як щось окреме, не існує; саме по собі естетичне ("естетичне як таке") не є метою і сенсом якогось самостійного творчого акту, який може створювати „чисто естетичне”, як створюється інструмент, машина, твір мистецтва. Естетичне локалізоване, сконцентроване у мистецтві, проте, звичайно, їм не вичерпується, а розлите у всьому тілі культури, відіграючи в кожній із її складових певну роль. Коли ми говоримо про естетику виробництва, естетику поведінки, естетику гри, тощо, то маємо на увазі, що естетичне виконує при цьому свою специфічну функцію.
Сфери проявів естетичного безумовно пов'язані із тим, що творить людина, спираючись на унікальні властивості і можливості власного інтелекту. Проте, як відомо, естетичне стосується не лише соціальних та культурних явищ: естетичне поширюється і на природу, космос. Останні відіграють таку колосальну роль не лише в існуванні людини і суспільства, а в усьому спектрі людських відносин до дійсності, що, звичайно, вони не можуть лишитися ні поза духовними спрямуваннями, ні поза проявами естетичного. Природа є першоосновою людського буття, тим „материнським лоном”, з яким людина міцно пов’язана всім своїм єством, а тому, будучи джерелом життя, скарбницею життєвих ресурсів, вона постає: а) предметом художньо-естетичного відношення; б) джерелом художнього натхнення; в) неперевершеною своєрідною "майстриньою", що творить неймовірну кількість форм, "технологій", істот та різновидів сущого. З найдавніших часів в своїй художній творчості люди сповідували тезу "Наслідуй природі!", "Вчись у природи!", "Живи згідно природі!", та ін. Давайте лише замислимося над тим, яке місце посідає природа в історії всіх жанрів та видів мистецтва! – Адже її присутність в мистецтві можна назвати тотальною: поети оспівують природу, природні явища, стани; улюбленим сюжетом письменників постає зображення людини у природі, в діалозі чи сперечанні із природою; живописці приділяють природі настільки велике значення, що створили кілька жанрів живопису, присвячених зображенню виключно природних явищ; в архітектурі існує напрям під назвою "ландшафтна архітектура", і т.п. Природа є одвічною супутницею людини і одвічною темою її художньої творчості та естетичної насолоди. Всі чудово розуміють, що в природі є не лише приємне, і що природна гармонія не вичерпує її реальних станів, проте масштаби природи, її невичерпна винахідливість, примхливість її форм та проявів, - усе це не може не викликати в людини естетичних переживань та зачарувань. Існують спеціальні дослідження, присвячені, наприклад, лише описам проявів естетичних впливів на людину видів зоряного неба. В епоху Відродження та Просвітництва мислителі небезпідставно вважали, що людина в своїй творчості наслідує природу "дорозвиває" її далі у відповідності із своїми естетичними ідеалами. В наступні епохи за умов колосального розростання інженерно-технічної діяльності природу досить часто стали сприймати як дещо естетично нейтральне, тобто стали стверджувати, що природа само по собі позбавлена естетичних якостей, і лише людина нашаровує на неї свої естетичні марення та уявлення. Природу подавали переважно як пасивну стихію, яку людина повинна переборювати, змінювати та покращувати. Після усвідомлення помилковості такого ставлення до природи почало поступово відновлюватись шанобливе ставлення до природи, ґрунтоване на розумінні нашої глибинної із нею спорідненості. Проте поставимо пряме запитання: чи можна стверджувати, що природа є носієм естетичних характеристик? Чи таким носієм є лише людина з її свідомістю? – В естетиці сперечання на цю тему спостерігається протягом усієї її історії; воно отримало назву сперечання між "природниками" та " соціологістами". "Природники" стверджували, що природа несе в своїх формах та змісті естетичні властивості, які існують незалежно від того, сприймає їх хтось або не сприймає. "Соціологісти" наполягали на тому, що лише досвід соціального перетворення природи дозволяє людині сформувати і розвинути в собі здібності сприйняття естетичного та його створення. З давніх часів існувала (і продовжує існувати) ще одна позиція щодо оцінки естетичних якостей природи: представники релігійної філософії стверджують, що лише Бога можна вважати єдиним джерелом естетичного; саме сяяння божественної енергії, що пронизує усю світобудову, постає причиною та носієм краси. Відповідно, краса є і в людині, і в природі. В наш час досить поширеною є позиція, що намагається синтезувати "природників" та "соціологістів": стверджується, що оскільки природа не є хаосом, оскільки в ній існують форми, пропорції, різного типу впорядкування, то вона безумовно наділена естетичними якостями. Проте це не значить, що всі істоти, що живуть в природі, сприймають її естетично. Фактично такою здатністю володіє лише людина саме тому, що вона не інтегрована у природні процеси, не є їх частиною, а здатна перебувати у відношенні до природних явищ. Людина живе і діє не в ситуаціях, а в світі, тобто вписує все, з чим вона стикається, у деяку цілісність, що є неодмінною характеристикою естетичного. А оскільки здатність перебувати у відношенні до природи людина набуває лише в процесах соціального, культурного, історичного буття, то можна стверджувати: світ є носієм естетичних якостей, проте відкриваються вони лише людині як суб'єкту та продукту соціально-культурної історії.
Таким чином, природа, світ, світобудова постають найпершою, найширшою сферою проявів естетичного в житті сучасного суспільства. В своїх творчих прозріннях людина багато чого запозичає у природи, вчиться в неї аж до того, що й певні інженерні рішення вона здобуває, вивчаючи природні процеси. Людина чутливо сприймає її звуки, ритми, барви, коливання, вібрації, милується різноманітними формами, конструкціями, конфігураціями тощо. Природа для людини є найвищим і абсолютним взірцем. У своїй діяльності людина прагне слідувати цим найвищим зразкам і „віддзеркалювати” цю вищу досконалість у продуктах власної творчості.. Але людина не прагне механічно і просто копіювати природу. Вона завжди хоче бути творцем, прагне перевершити і себе, і природу, створити щось більш геніальне і досконале. Цей рух до абсолютної досконалості і є основою творчості, яка закладена у людській природі
Естетичне і пов’язане із цією найістотнішою і найпершою метою людської діяльності, спрямованої на зміну самої природи. Людина тисячоліттями навчалась перетворювати і пристосовувати природу до власних потреб, інтересів, прагнень. Творча функція людського розуму постійно спонукала до удосконалення природного і соціального середовища, тому навколишній природній світ за тисячі років діяльності людей цілого ряду поколінь істотно видозмінився. Доцільно діючи, людина витворила нову реальність – матеріальну і духовну культуру, в якій втілився її творчий геній. Культура, як „друга природа”, є перетворена природа, удосконалена, введена в такі форми та способи функціонування, що дозволяють розвивати та задовольняти потреби людини. Тому друга величезна і важлива сфера проявів естетичного – це світ культури в усіх його проявах та різновидах: йдеться про культуру виробництва, побуту, дозвілля, спорту, культуру різного роду свят та дійств, духовну культуру – в тому числі мистецтво і релігія. З давніх часів явища культури протистояли природним явищам як дещо засвоєне людиною, виділене нею, осмислене як особливо важливе для людського способу буття. Предмети культури набували для людини значення смислових центрів дійсності, її смислових зосереджень. Тому в різних соціальних потрясіннях та негараздах люди намагались врятувати не лише своє життя, а й предмети і символи культури. Більше того, предмети культури ніби стягували на себе весь універсам людського існування – світ природи, людських стосунків та соціального життя. Коли давня людина створювала глиняні фігурки жінки, що наділялась яскравими рисами родючості (так звані "архаїчні Венери"), то тим самим вона виділяла якість родючості з-поміж інших численних якостей світу, надаючи їй значення цінності природного та соціального планів. Так само предмети давніх культів поставали якимись особливими предметами, оточеними шануванням та недоторканістю саме тому, що вони поставали носіями духовного як того, що людина починала цінувати вище від усього. Предмети культурної творчості, в тому числі і предмети мистецтва, володіючи яскраво вираженими естетичними характеристиками, ніби вирізблювали ці характеристики із природної тотальності і вперше надавали можливість людині їх побачити, оцінити, зафіксувати як те, що потім вже можна було вбачати і в будь-яких сферах життя. Отже, культурне та мистецьке постає концентрованим виразом того, що людина виділила, віднайшла в світі та творчо засвоїла. Тому це і є концентрованим виразом якостей як людини, так і природи. Тому саме культурна сфера є прямою формою виразу естетичного як такого, в його окремо фіксованих виявленнях.
В культурній сфері щодо естетичного пріоритетне місце, безумовно, належить мистецтву як найпершій формі художньої творчості. Про мистецтво мова буде спеціально йти далі, проте відзначимо, що саме мистецтво спеціально спрямоване на виявлення естетичних явищ та якостей у будь-яких їх формах та матеріальних втіленнях. Тому естетику досить часто розглядають як загальну теорію або навіть філософію мистецтва.
Важлива роль у виявленнях та функціонуванні естетичного належить соціальним явищам та процесам, тобто таким процесам, в яких проявляються зв'язки різних груп та верств населення, форми людських взаємин, що пов'язують людей в єдину спільноту, форми управлінської діяльності різних рівнів, способи та форми людських взаємодій. Перш за все слід відзначити, що поза соціальною організацією життя та поза соціальною стабільністю важко вести мову про нормальний розвиток естетичної людської діяльності, оскільки лише в нормально організованому, керованому та стабілізованому суспільстві можна створити умови для мистецької діяльності, для впорядкування побуту та дозвілля, для розгортання музейної справи, роботи театрів та ін. По-друге, необхідно відзначити, що людство давно збагнуло значущість естетичного елементу для здійснення певних соціальних дій та процесів. Наприклад, певні державні заходи досить часто супроводжуються естетичним оформленням (почесна варта, вручення нагород під музику та ін.), існують численні церемонії, що супроводжують певні соціальні дії (весільні церемонії, перші дзвоники в школах, урочисті збори з різних приводів та ін.), в різних шарах суспільства існують спеціальні форми проведення якихось заходів та ін. Досить виразними естетичними якостями наділяється військова справа: окрім того, що тут існує спеціальний одяг із яскраво вираженими естетичними характеристиками, численні церемонії, військова музика та військові оркестри, самі військові дії в історії людства досить часто були відчутно естетизовані (згадаймо, наприклад, середньовічних лицарів). В наш час однією із форм естетизації соціальних процесів можна вважати різноманітні рекламні компанії, гасла та пропагандистські щити, якими оформляють міста або автошляхи, різного роду плакати. Окрім того, естетичними якостями наділяються соціальні дії певного порядку (дипломатичні місії), соціально виділені місця (наприклад, особливо прикрашають столиці держав), меморіальні комплекси, національні ярмарки, офіси певних фірм, їх емблеми та ін.
Дуже важливою для людини і суспільства сферою проявів естетичного постає побут, де людина задовольняє свої важливі життєві потреби (відпочинок, гігієна, харчування, одяг, самообслуговування та ін.). Естетичне збіднення побуту як правило приводить до зниження творчої активності людини, навіть – до втрати нею інтересу до життя. Життєвий настрій людини суттєво залежить від добре налагодженого побуту. Нехтування умовами побуту в радянські часи можна вважати однією із причин негативного ставлення до того суспільного устрою (згадаймо, як іронічно і талановито побутове безладдя радянських часів зображене у фільмі Бортка за твором М.Булгакова "Собаче серце"!). Близькою до сфери побуту є сфера людського дозвілля, якій завжди приділялась серйозна увага: тут фігурують музеї, сквери і парки, зелені та ландшафтні зони масового відпочинку, численні кафе, заміські бази, туристичні траси та маршрути та ін.
Необхідно також звернути увагу й на естетику духовної діяльності та духовного життя суспільства; це є сфера, що покликана стимулювати духовний розвиток людини, пробуджувати її духовні інтереси та зацікавлення, сприяти їх нормальній реалізації. В цю сферу, окрім вже згаданих мистецьких явищ та процесів, слід включити релігійне життя суспільства, пізнавальну діяльність, науку, освіту, виховання. Навряд чи хтось схоче заперечувати важливість естетичної складової для існування та розвитку названих напрямів людської життєдіяльності. Яскраво проявляється естетична складова в релігійному житті суспільства, в освіті, у вихованні (частинкою якого є естетичне виховання). Дещо складніше побачити естетичні прояви в науці та пізнанні, хоча науковці однозначно відзначають важливість розвитку художньої фантазії задля успішного розвитку наукового пошуку.
Нарешті, варто відзначити й такі сфери суспільного життя, як виробництво, економічні стосунки, сфери так званої інфраструктури суспільного життя (транспорт, зв'язок, засоби комунікації); все це є сфери, де наявність естетичного елементу надає їм належної якості, привабливості і навіть підсилює їх ефективність.
Мета естетичної діяльності знаходиться не зовні, а в самій людині, природні якості якої, творчі здібності допомагають створити нові культурні цінності. В процесі естетичної діяльності формується творчий спосіб мислення, виробляється ціннісне ставлення до оточуючого світу. Ці якості можуть бути використані в будь-якій сфері творчості – інженерно-конструкторській, науковій, технічній, художньо-мистецькій. Можна сказати, що естетична діяльність передує художній, в якій визначальними стають такі якості, як чуттєво-образне сприйняття, абстрактне мислення, здатність до формально-просторового моделювання, передбачення тощо. Естетична діяльність – це атрибут будь-якого виду соціальної діяльності, спрямованої на створення більш довершених і досконалих предметів і речей, засобів праці і продуктів виробництва. Естетична діяльність може мати і самостійне значення, коли розв’язуються конкретні естетично-творчі завдання, наприклад промисловий чи технічний дизайн, садово-паркова культура, моделювання одягу, декоративна косметика тощо. Естетична діяльність співвідноситься із тими творчими і художніми завданнями, які визначають мету даної діяльності. Ступінь її наявності визначається цілями особистості, котра прагне перетворити навколишнє середовище, організувати свій життєвий простір за законами краси і гармонії. Особливе значення тут відіграє рівень естетичної свідомості самих суб’єктів діяльності, розвиненість їх смаку, наявність умінь і навичок, а також сприятливість умов для реалізації творчих задумів і духовних потреб. Естетична діяльність не обмежується досягненням чисто утилітарних цілей, бо підпорядкована художній ідеї, хоча і не є чисто художньою діяльністю, як наприклад, образотворче мистецтво чи архітектура.
В процесі естетичної діяльності перетворюється не лише навколишній світ, предметне середовище, побут, але й підноситься культура самих людей, як суб’єктів естетичної діяльності. Розвивається і удосконалюється творче бачення, відчуття форми, кольору, пропорцій, вміння асоціативно мислити, шукати аналогії, гармонійно поєднувати різні види діяльності, організовувати своє життя, працю, побут так, щоб отримувати максимальне задоволення і духовну насолоду. Естетичні почуття виховуються у дитини через казки, колискові пісні, малюнки, ігри. Святково-обрядові дійства, весілля, похорони, масові урочисті церемонії, інтер’єри, реклама, вивіски, вітрини, а також вбрання, зачіски, ювелірні прикраси, татуювання і багато іншого – буквально все, що втілює художнє начало, формує в цілому нашу естетичну культуру.
Питання 2: Мистецтво як соціальний та культурний феномен. Художній образ та художнє сприйняття дійсності.
Розпочати дану тему варто із певних термінологічних уточнень, поза якими ми або будемо плутатись у подальшому викладі матеріалу, або просто помилятись. В сучасній естетиці виникає необхідність уточнити співвідношення деяких її провідних понять. Перш за все слід пам'ятати, що термін "естетичне" має два провідні значення: 1) значення, похідне від назви науки естетики, коли "естетичний" означає: те, що має відношення до естетики; в такому значенні естетичне використовується як синонім термінів "художній", "мистецький", навіть "красивий" (коли ми, наприклад, кажемо: "Ця річ виглядає естетично"); 2) в сучасній естетиці термін "естетичне" фактично заміщає термін "прекрасне", оскільки тепер позначає все те, що викликає почуття, пов'язані із виглядом речі та тим враженням, що вона справляє на людину (див. тема 5). Термін "художній", "художнє" позначає таку сферу діяльності та її результати, що базується на матеріально-речовому втіленні таких образі та задумів, що постають скоріше (або більшою мірою) результатами творчої уяви, фантазії, інтуїції ніж ретельним відтворенням реальності. Скажімо, ми відрізняємо художню літературу від газетного репортажу або канцелярського звіту саме на основі того, що першого роду тексти є втіленням авторських переосмислень дійсності, її творчого конструювання. В такому значенні слово "художній" постає спорідненим словам "творчій", "мистецький". Термін "мистецтво" позначає особливу сферу людської життєдіяльності (і діяльності), де проявляється людська здатність створювати особливий світ артефактів (штучних речей), що мають художню природу. Термін "мистецький" вказує на те, що причетне до мистецтва, але також зберігає й давнє своє значення, коли грецьке слово "техне" та тотожне йому латинське "арс" позначали вміння, майстерність, вправність; в такому значенні сьогодні частіше використовується слово "мистецькість". У співвідношенні зазначених термінів можна також відмічати й деякі більш тонкі нюанси: наприклад, слово "художній" більше має відношення до роду діяльності та її результатам, в той час як слово "естетичний" скоріше стосується сприйняття такої діяльності та її результатів, певне оціночне відношення до них.
Мистецтво народилося і існує для вирішення специфічних завдань людського суспільства по освоєнню і перетворенню світу, але водночас і по прилученню людини до результатів і надбань такого освоєння. Ключ до розуміння специфіки художнього мислення і особливостей мистецтва слід шукати в соціально-історичному досвіді людей. У людини є дві системи оцінок дійсності: 1) за об'єктивним їх значенням для соціуму за допомогою різних систем існуючих норм – політичних, моральних, естетичних; 2) і за особовим їх смислом для людини відповідно до її індивідуального досвіду та духовного світу. Естетична оцінка через особисте ставлення розкриває загальнолюдську цінність предмету, його об'єктивну значущість для людства. Звідси й постає важливість мистецтва як феномена культури та як особливої форми духовно-практичної діяльності людини (духовно-практична діяльність має духовний зміст, але матеріальні форми його виразу): мистецтво найбільш яскраво, виразно, але в той же час інтимно-особистісно інтегрує людину в світ людського буття, людської історії, людського життєвого досвіду та надає можливість сприйняти цей досвід індивідуально неповторно.
Розглядаючи мистецтво як явище культури, необхідно враховувати кілька аспектів його функціонування в культурно-історичному контексті.
1. В гносеологічному (пізнавальному) плані мистецтво постає як своєрідна форма проникнення у сутність та смислові засади дійсності. В мистецтві людина сприймає дійсність як споріднену собі, як таку, що входить в її емоційно-чуттєвий стан та настрій, а, значить, не байдужу людині. Прийняття дійсності через її переживання дозволяє людині сприйняти дійсність більш цілісно та повно, ніж при її абстрактно-теоретичному освоєнні. Мистецьке сприйняття дійсності володіє характеристиками повноти, цілісності, особистісної причетності.
2. В соціологічному плані мистецький твір постає включеним в культурне життя суспільства; він є продуктом не лише художньої діяльності, але і всього процесу соціального функціонування культури, бо твір не живе поза художнім процесом, а тому існує вплетеним в складну структуру організації та координації цього процесу, поширення та збереження його продуктів, підготовки художніх кадрів. І поза цим процесом не існує не лише окремого художнього твору, а явища мистецтва та мистецького життя взагалі. Отже, все життя культури, її рівень, її складники та цінності, - все це постає умовою правильного розуміння мистецтва та його творів.
3. В ментальному (духовному) плані мистецтво постає результатом активності як індивідуальної, так і суспільної свідомості, складовими якої є також політика, право, наука, філософія, мораль, релігія. Всі вони функціонують в єдиному культурному просторі, що окреслюється їх взаємозв'язками. Ці взаємозв'язки і взаємодії міняються від епохи до епохи, і в кожну епоху виникають свої ведучі і домінуючі форми суспільної свідомості. Деколи одні форми свідомості заміщають, дублюють інші. І зрозуміти конкретно-історичну сутність мистецтва можна лише в контексті конкретно-історичного буття форм свідомості. Тобто, в деяких культурах мистецтву належало провідне місце, в деяких культура та в певних епохах воно поставало залежним від релігії, політики, економічно-виробничої діяльності, але у будь-якому варіанті воно завжди перебуває у взаєминах з усіма формами духовного життя суспільства.
Таким чином, варто уникати спрощеного підходу до розгляду мистецтва і не вважати його якоюсь цілком автономною сферою життя; навпаки, як органічна складова культури, мистецтво "проростає" у численні її інші складові, вступає з ними у численні взаємодії та взаємовпливи, в цілому стимулюючи та збагачуючи життя людини. Осмислення мистецтва як феномена культури має методологічне значення, оскільки орієнтує дослідника на дотримання комплексного, а саме - гносеологічного, соціологічного та історичного підходу до нього. Не можна представляти художній процес лише як суму його ланок (задум, творчість, художня продукція, споживання, соціальні інститути і установи). Мистецтво виступає як феномен культури не завдяки простій сумі його елементів, а будучи складовою цілісної соціально функціонуючої системи, яка вирішує гуманістичні, ціннісні, етичні, духовно-смислові завдання.
Культура є суто людською діяльністю, а її продукти набувають характеру соціальної пам'яті людства, своєрідного "генетичного коду" людськості. В цьому сенсі культура - це засіб перетворення людської спільноти у соціум. Художня культура постає як одна з найбільш запитуваних (в смислі соціально-культурному та історичному) регіонів культури, оскільки саме художньо-мистецька діяльність сприяє формуванню не утилітарних духовних потреб людини, а тому постає потужним (і чи не визначальним) чинником відриву людини від простих процесів виживання та збереження життя. Художня культура включає: 1) власне мистецтво (систему його творів і виробництво художніх цінностей); 2) систему установ, що забезпечують умови вироблення, зберігання, розповсюдження, розподілу і споживання художньої культури; підготовку мистецьких кадрів і управління; 3) певний стан та спрямування духовної атмосфери в суспільстві, пов'язані із художньо-мистецькою діяльністю, тобто громадський інтерес до мистецтва, його адекватне сприйняття, позитивний суспільний тонус у відношенні до митців та мистецької творчості.
Функціонування художньо-мистецьких творів у певній культурі породжує ще одну досить важливу і в той же час проблемну тему: тему адекватного сприйняття мистецтва. Досить часто не лише в звичайних обговореннях, а й в дослідницькій літературі можна зустріти тезу про те, що причитування та сприйняття твору повинно відбуватись на рівні авторського виконання, або, якщо сказати простіше, що споживач мистецтва повинен бути конгеніальним авторові. Ніби теза прийняття, а проте вона перетворює мистецький твір на замкнений об'єкт, оскільки досить часто ми чудово розуміємо, що здійснити таке не зможе ніхто. Тому дану тезу можна сприймати хиба що в якості недосяжного ідеалу, якого слід прагнути. Реальне буття художнього твору в культурі може відбуватись тільки в режимі його відкритості, доступності різноманітним причитуванням як за рівнем сприйняття, так і за ціннісними наголосами. Але звичайно, художній твір передбачає хоча "атом" творчості при його сприйнятті. Найпростішою моделлю творчого акту у сфері художньої культури є "розпредметнення" (переклад змісту твору на зрозумілу мову): наприклад, з вербальної мови на образотворчу або навпаки, тобто передача первинного повідомлення через іншу знакову систему, а потім зворотний переклад з цієї знакової системи на початкову (наприклад, екранізація твору художньої літератури, написання музики до драми, та ін.). Така здавалося б проста процедура може приводити до такої істотної переробки первинного художнього змісту, що перед нами з'явиться новий твір. Варто звернути увагу на те, що щось подібне здійснює кожна людина в процесі сприйняття певних художніх творів: вона вводить сприйняте у контекст своїх уявлень, принципів, ідеалів, нормативів, внаслідок чого "прочитує" мистецький твір унікально. Тому є підстави всерйоз сприймати тезу про те, що скільки є тих, хто сприймає твір, стільки є варіантів даного твору. Ось чому збагачення естетичного досвіду будь-якої людини – чи-то митця, чи-то звичайного любителя мистецтва – передбачає активну комунікацію, спілкування із метою обміну враженнями, асоціаціями, причитуваннями змісту певного втору. Всяка культурна, творча діяльність передбачає тим самим як мінімум дві мовні системи: образи і символи завершеного твору (1) та образи і символи, що породжені цим твором у тих, хто сприймає твір (2). Очевидно, що ці речі не є тотожними, і це інколи проявляється в тому, що сам митець може найбільше цінувати той свій твір, який публіка чомусь може навіть не помічати.
Мистецтво як феномен культури поділяється на ряд видів, кожний з яких володіє специфічною мовою, своєю знаковою системою та засобами створення естетичних феноменів. Багатомовність і багатобарвність художньої культури передбачає, що творча людина до певної міри повинна бути культурним поліглотом. Звідси стає зрозумілим, що мистецтво є поліфункціональним. Перерахуємо і дамо коротку характеристику функцій мистецтва, які взаємозв'язані, у зв'язку з тим, що витвори мистецтва існують як цілісний феномен.
І. Перетворююча функція (мистецтво як діяльність), яка реалізується таким чином:
1) через ідейно-естетичну дію на людей (прищеплює певні смаки, ідеали, прагнення, змушує підноситись над буденним сприйняттям дійсності);
2) через включення людини в ціннісно орієнтовану діяльність (мистецтво пробуджує не байдуже ставлення до людей, до надбань культури, стимулює соціальну активність особи в напрямі прагнення до досконалого, орієнтує її на життя у відповідності з ідеалом);
3) через пробудження інтересу до творчості на основі розвитку уяви, чуттєво-емоційних вражень від дійсності (досить часто люди під впливом мистецтва намагаються включатися в якісь прояви художньої або естетичної діяльності);
4) через найвищий рівень обробки матеріалу, досягнення художньо витончених результатів (художник перетворює мармур, фарби, слова на такому високому рівні, що навіть художньо не сформовані люди не можуть не відчути хоча б захоплення або піднесення).
ІІ. Компенсаторна функція (мистецтво як втіха, як спосіб виринути із плину повсякденного життя). Компенсаторна функція мистецтва має три основні прояви: 1) відволікаючий (гедонічно-ігровий, розважальний); 2) втішаючий (сприяє примиренню із недосконалістю життя); 3) власне компенсаторний (надолужує брак певних особистісних здібностей, сприяючий духовній гармонії людини).
ІІІ. Пізнавально-евристична функція (мистецтво як знання і освіта). Мистецтво є одним із потужних та поширених засобів просвіти (передача досвіду, фактів, відомостей) і освіти (передача життєвого досвіду інших людей, прищеплення певних способів мислення і системи поглядів). Воно приймає вагому участь у формуванні наших знань та уявлень, поповнює наші знання про світ. Мистецтво — це потужний засіб пізнання світу і самопізнання особистості.
IV. Художньо-концептуальна функція (мистецтво як особливий образ світу). Мистецтво не може оцінюватись в якості ілюстрації філософських, або релігійних, або політичних ідей. Воно володіє власними засобами освоєння та виразу світу, принципово відмінними від наукових, релігійних та філософських. У сприйнятті художника світ постає одухотвореним, сповненим живих імпульсів та спорідненій людським прагненням. Переробляючи власні враження в художній образ, художник створюючи художню концепцію світобачення, тобто твір, в якому фізично спостережуване не співпадає із смисловим, але саме останнє є вирішальним для мистецтва.
V. Функція передбачення (мистецтво як прогноз майбутнього). Мистецтві володіє унікальною здатністю передбачати майбутнє тому, що художнє освоєння світу передбачає задіяння всіх інтелектуальних здібностей людини: розуму, знань, уяви, фантазії, інтуїції, несвідомих та підсвідомих образів. При тому від мистецтва не вимагається жорстко дотримуватись фактів або спостережуваного стану справ, тому митець має право довіритись своїм переживанням та інтуїції, інколи – всупереч реальним явищам життя. Завдяки тому художній геній людини здатний здійснювати стрибок до неявної інформації, охоплювати сутність сучасних і навіть прийдешніх явищ при очевидній неповноті вихідних даних.
VІ. Комунікативна функція (мистецтво як форма спілкування). Мистецтво як засіб людського спілкування має певні переваги перед мовою та письмом: коли звучить музика доби Відродження, ми все одно здатні її сприймати, входячи при тому у взаємини із давно минулою епохою. Якщо ми не знаємо японської мови, то для нас будуть закритими і незрозумілими письмові тексти, проте японська графіка, театральні дійства, музика можуть відкрити нам певні ракурси духовного світу японців. Грецька скульптура, давньоєгипетські храми, фрески Помпеї, "степові баби" півдня України, "ідоли" острова Пасхи, - всі ці витвори мистецтва дають нам можливість спілкуватись, як то кажуть, "через моря та океани", через історичні епохи, через етнічні відмінності. На особливій комунікативній системі мистецтва ґрунтується аналіз його як знакової системи сучасною семіотикою. У розірваному світі мистецтво прокладає шляхи до взаєморозуміння народів, воно — інструмент мирного співіснування і співпраці.
VІІ. Інформаційна функція (мистецтво як повідомлення). Мистецтво несе нам певну інформацію, постає як специфічний канал зв'язку, сприяє усуспільненню як індивідуального досвіду, так і особистому опануванню суспільним досвідом. Але окрім того мистецтво постає чутливим індикатором духовного здоров'я чи недуги певного суспільства: як правило, саме мистецтво починає першим реагувати на зміни суспільних настроїв, фіксувати неясні зрушення у емоційних настроях людей. Звідси можна зробити висновок щодо важливості для культури створювати умови для плідного розвитку мистецтва.
VІІІ. Виховна функція (мистецтво як катарсис). Мистецтво суттєво і, можна сказати, фантастично розширює горизонти життєвого досвіду людини, оскільки прилучає її до досвіду колосальної кількості людей та епох. Завдяки цьому воно формує стрій відчуттів і думок людей на основі накопиченого історичного досвіду. Мистецтво впливає комплексно на розум і серце, і немає такого куточка людського духу, який воно не могло б зачепити своїм впливом. Мистецтво формує цілісну особу, але найбільш важливим тут є те, що мистецтво породжує, активізує та стимулює людські імпульси до самовиховання, самовдосконалення, до творчої самореалізації.
ІХ. Надихаюча функція (мистецтво як сугестія; з лат. – навіювання, натяк). Мистецтво, навіюючи певний лад думок і відчуттів, майже гіпнотично діє на людські чуття та емоції, на підсвідомість і на всі складові людської психіки. Навіювання — функція мистецтва, близька до виховної, але не співпадаюча з нею: виховання передбачає тривалий, складний багатоелементний процес, навіювання є одномоментним. Надихаючи, мистецтво підносить людину, прохоплює її емоціями, певним настроєм, мобілізуючи навіть приховані можливості людини на виконання певних життєвих завдань. Функція сугестії в напружені періоди історії грає велику, іноді навіть провідну роль в загальній системі функцій мистецтва.
Х. Естетична функція (мистецтво як формування творчого духу і ціннісних культурних орієнтацій) — це специфічна здатність мистецтва формувати художні смаки, художні здібності і потреби людини, сприяти вибудовуванню в особистості певної ієрархії ціннісно-естетичних орієнтирів, сприйняттю світу крізь призму образності та уяви, пробуджувати бажання та уміння творити по законах краси.
ХІ. Функція гедонізму (або гедоністична функція: здатність мистецтва приносити насолоду). Ця функція є одним із проявів емоційно-чуттєвої природи художньо-мистецької діяльності: завдяки такому формуванню матеріалу, коли на перший план виходять виразність, завершеність, злагодженість, порядок, гармонія та ін., сприймаючи твори мистецтва, людина переживає у здійсненому вигляді те, що є її заповітними мріями або неявними бажаннями. Досить часто при цьому спрацьовує ефекти впізнавання певних ситуацій життя, настроїв, прагнень; відбувається людська само ідентифікація, виведення у виразні форми чогось неясного та непевного. Саме моменти сприйняття мистецьких творів, пов'язані із спогляданням того, що відповідає ідеалам, бажанням, прагненням, підсвідомим людським бажанням та смакам, відіграють вирішальну роль у виконанні мистецтвом гедоністичної функції.
Всі окреслені вище особливості мистецтва концентруються навколо вихідного засобу художнього відтворення дійсності – навколо художнього образу. Саме специфіка художнього образу дозволяє пояснити як силу впливів мистецтва на особистість, так і його основні функції. Досить часто в літературі стверджується, що художній образ — це специфічна для мистецтва форма відображення дійсності і виразу думок і відчуттів художника. В такому підході до образу заперечення викликає його визначення через поняття відображення. В цілому нам ясно, що митець щось зображує (це є особливо очевидним у живописі, скульптурі, кінематографі, фотомистецтві та ін.), але в той же час серйозне заглиблення у сутність мистецької творчості наставляє нас на те, що художник скоріше намагається за допомогою зображення передати нам щось інше, таке, що виходить за межі зображення, перевершує його, а, може, й взагалі не підлягає наочному виразу. Отже, просте дублювання, копіювання дійсності навряд чи можна вважати художньо-мистецькою діяльністю, а тому зображувальна сторона мистецтва грає в ньому підпорядковану, а не провідну роль. Мистецтво зображуючи, перетворює, а перетворюючи, зображує, завдяки чому в підсумку виходить, що художник зображує не те, що він безпосередньо бачить, але за допомогою того, що бачить, та через те, що бачить, він зображує певний духовно-смисловий зміст. Навіть у такому простому варіанті, як намагання зобразити яскравість та красу якоїсь квітки, художник повинен якось виразити своє нею захоплення, зобразити не квітку, а те, що він в ній роздивився та побачив. Ясно, що зробити це надзвичайно складно, значно складніше, ніж просто відтворити квітку у зображенні (хоча й це зробити майстерно не просто). Тому важливо зрозуміти художній образ як форму перетворення та творчого освоєння дійсності у формах людської уяви та ідеалізації людських переживань і вражень. Художній образ скоріше виражає дійсність у її людських вимірах, ніж відображає її саму по собі. Це дає підставу ученим говорити про образну мову мистецтва, необхідну йому для того, щоб втілювати і передавати людям певні ціннісно-пізнавальні уявлення, естетичні ідеї і ідеали.
Особливістю художнього образу є те, що в ньому не просто конструюються уявні моделі життя, а відтворюється повнота і виразність цього життя, перетвореного творчістю художника. Його своєрідність і відмінність від всіх інших форм відображення дійсності полягає в тому, що в художньому образі дійсність з'являється перед нами водночас як осмислений та чуттєво багатий світ. Це відбувається тому, що для справжнього художника важлива як сутність об'єкту в його виявленні для людини, так і його неповторне, конкретне буття, його наочні властивості. Саме цим обумовлена та цілісна, синтетична дія художнього твору на людину, яка властива мистецтву.
У кожному виді мистецтва художній образ має особливу структуру, обумовлену, з одного боку, особливостями вираженого в ньому духовного змісту, а з іншою — характером матеріалу, в якому зміст цей втілюється. Так, художній образ в архітектурі статичний, а в літературі динамічний, в живописі образотворчий, а в музиці — інтонаційний; в одних жанрах художній образ відбувається в образі людини, в інших — виступає як образ природи, в третіх — речі, в четвертих — поєднує представлення людської дії і середовища, в якому воно розгортається. Але в усіх випадках способом сприйняття художнього образу є не одне тільки споглядання, а й переживання. Останнє якраз і свідчить, що сприйманий глядачем, читачем, слухачем твір має відношення до мистецтва, є художнім твором.
Художній образ має різні масштаби. Найменший його масштаб називається "мікрообраз", — це одиниця художньої будови твору мистецтва (наприклад: у поезії — метафори, метонімії, порівняння тощо; мелодійні доповнення в музиці). Більший масштаб художнього образу називається "макрообраз" — це персонаж в романі, п'єсі, кінокартині, музична тема в симфонії або образ дії, сюжетний хід, композиційно-ритмічна структура твору. Ще більший масштаб є образом витвору мистецтва в цілому — описуваної події в повісті, у фільмі, в театральному спектаклі, образ природи в пейзажній картині. Нарешті, іноді всю творчість художника можна розглядати як єдиний "мегаобраз" світу і людини в світі.
В естетиці виділяють такі провідні особливості художнього образу:
1) Метафоричність, парадоксальність, асоціативність. Художній образ — це, метафорична думка, іносказання, що розкриває одне явище через інше, смислове через видиме; при тому в образі задля його виразності досить часто поєднується непоєднуване в житті..
2) Саморух. Художній образ володіє своєю логікою, він розвивається по своїх внутрішніх законах, вловлюваних інтуїцією художника.
3) Багатозначність і незавершеність. Образно-чуттєва сторона художніх образів невичерпна в тому сенсі, що вона не може бути без залишку переведена у міркування, а також тому, що вона викликає нескінченні асоціації із реально наявним.
4) Індивідуалізоване узагальнення (типологізація). Художній образ постає узагальненням в тому сенсі, що митець ніколи не задовольняється його зовнішніми проявами, а намагається схопити дійсність в її внутрішній необхідності та в необхідності її індивідуальних форм. Як правили, в літературі це подається так, що образ розкриває в конкретно-чуттєвій формі суттєве для низки явищ. У мистецтві ця єдність виражена не в своїй загальності, а в своїй одиничності: загальне виявляється в індивідуальному і через індивідуальне.
5) Єдність думки і відчуття. Художній образ — єдність раціонального і емоційного.
6) Оригінальність. Образ мистецтва повинен бути неповторюваним, принципово оригінальним в силу того, що дійсність в ньому постає в її унікальному ракурсі, в індивідуальному художньому осмисленні. Навіть освоюючи один і той же життєвий матеріал, розкриваючи одну і ту ж тему на основі загальних ідей, різні творці створюють різні твори. На них накладає свій відбиток творча індивідуальність митця.
Художньо-образний характер мистецтва вимагає й особливого його сприйняття. Художнє сприйняття — вид естетичної діяльності, що виражається в цілеспрямованому і цілісному сприйнятті витворів мистецтва як естетичній цінності, яке супроводжується естетичним переживанням. Й.Гете виділив три типа художнього сприйняття: 1) насолоджуватися красою, не міркуючи; 2) судити, не насолоджуючись; 3) судити, насолоджуючись, і насолоджуватися, міркуючи. Саме ті, хто здатний до останнього типа художнього сприйняття, на думку Гете, і відтворюють твір наново: тільки вони здатні засвоїти все багатство художньої думки. Цей тип художнього сприйняття адекватний природі художнього твору.
В естетиці склалися три типа трактування художнього сприйняття. Перший тип запропонований класичною естетикою: твір рівний самому собі, його онтологічний статус незмінний, художнє сприйняття більш менш точне відтворює укладений в творі незмінний зміст, осягає раз і назавжди даний смисл.
Другий тип запропонований сучасною рецептивною естетикою: твір не рівний собі, він історично рухливий, його зміст по-різному розкривається залежно від характеру діалогу тексту з історично змінним типом читача. Сприйняття реципієнта має історичну, групову, індивідуальну і ситуаційну обумовленість. Проте мінливість смислу твору загрожує перерости в твердження "усяке сприйняття вірно", що відкриває дорогу суб'єктивізму та свавіллю в прочитанні твору.
Третій тип виходить з концепції рецептивної естетики, але підкреслює межі варіативності смислу твору. Так, твір не рівний собі, його смисл історично мінливий завдяки "діалогу" тексту і читача. Мінливість смислу твору визначається історичним, груповим і індивідуальним досвідом читача. Однак не усяке прочитання тексту автентичне: у тексті міститься стійка програма ціннісних орієнтації і смислу. Ця програма при широкій варіативності її засвоєння інваріантна і забезпечує рухоме, але не довільне прочитання смислу, яке змінюється відносно типу реципієнта, але залишається в стійких рамках, заданих самим твором. Різноманітність трактувань твору має межі розгортання і єдину вісь — "програму", закладену в художньому тексті. Пропонована концепція об'єднує класичну і рецептивну естетичну точки зору на художнє сприйняття і затверджує діалектику мінливості і стійкості, варіативності і незмінності, відвертості і закритості художнього твору, відкидає абсолютизацію як його мінливості, так і стійкості.
В структурі художнього сприйняття виділяють дві його форми: 1) власне сприйняття (розшифровка знакової системи і розуміння смислу тексту); 2) реакція на сприйняття (стрій відчуттів і думок, що пробуджуються в душі реципієнта). Моментом художнього сприйняття є "перенесення" реципієнтом образів і положень з твору на власну життєву ситуацію, ідентифікація героя із своїм «я». Ідентифікація поєднується з протистоянням сприймаючого суб'єкта герою і відношенням до нього як до "іншого". Завдяки такому поєднанню реципієнт знаходить можливість програти в уяві, в художньому переживанні одну з невиконаних в житті ролей і знайти досвід цього не прожитого, а програного в переживаннях життя. Ігровий момент в художній рецепції спирається на ігрові аспекти самої природи мистецтва, яке народжується як наслідування діяльності людини, копіювання її і в той же час підготовка до неї.
Допоміжний момент механізму художньої рецепції (сприйняття) — синестезія — взаємодія зору, слуху і інших відчуттів в процесі сприйняття мистецтва. Художньому сприйняттю властива також асоціативність. Коло художніх асоціацій величезне: аналогії з відомими фактами художньої культури, життєвими переживаннями, мріями та випадками із життя та ін. Асоціації суттєво збагачують сприйняття творів, вводять зміст твору у життєвий контекст особистості. Асоціативний ряд в художньому сприйнятті може базуватись на образах, враженнях, уяві, інтуїції, логічних зв'язках.
Важливим психологічним чинником сприйняття творів мистецтва є певна установка, що спирається на попередні культурні цінності, стереотипи, загальноприйняті чи престижні позиції, на певну настроєність на сприйняття, емоційний настрій. Важливу роль при цьому відіграє позитивна настроєність або прийняття; досить часто митці стверджують: якщо ви приймаєте твір, то ви його зрозумієте. Художнє сприйняття спирається також і на уявлення, збагачене розумовою активністю. Уявлення постає як перехідна між сприйняттям і поняттям форма свідомості, яка передбачає узагальнення на основі досвіду сприйняття. Уявлення містить в собі як образно-чуттєві характеристики предметів, так і певні елементи смислу освоюваного явища, тобто воно постає певною єдністю чуттєвого та розумового, поняттєвого. Поняттєве начало присутнє в художньому сприйнятті деколи в прихованому, а іноді і в явному вигляді, але в будь-якому варіанті саме воно вводить сприйняте у єдине поле життєвого досвіду людину, перетворює сприйняте на предметно визначене, смислове та певним чином інтелектуально засвоєне. Звичайно, поняттєве начало діє тільки в єдності із емоціями, почуттями, асоціаціями. Емоції бувають буденними (реакціями на певні життєві події та ситуації) і художніми. Мистецтво несе не буденні, а художні, "розумні" (Л.Виготській) емоції, що виражають і закріплюють історичний досвід людських відношень до дійсності, її культурного освоєння.
Отже, мистецтво окреслюється перед нами як доволі складна, проте справді людська форма освоєння дійсності, в яку задіяні фактично всі психічні та інтелектуальні здібності людини. Мистецтво не стільки зображує дійсність, скільки виражає її сутнісні риси, відкриті людському до неї відношенню. При тому дійсність, як і людське життя, постають в мистецтві в чомусь виразніше та істотніше, ніж в їх повсякденному плині. Чому це так? – Тому, що митець вибирає серед пере6плетених в житті явищ свій предмет і подає його більш чітко, контрастно, яскраво; при тому фактично відбувається очищення явища від того, що видається митцю неважливим, а то й зайвим. Через це життя в мистецтві розкривається швидше таким, яким воно повинно було би бути у людському сприйнятті та розумінні. Навіть тоді, коли митець постає прихильником реалізму, він подає не все, що може впасти в око, а лише те, що на його думку виражає найбільш важливе, гідне уваги. Звідси стає зрозумілим, чому певні люди, або більшість людей у певні періоди життя люблять мистецтво більше, ніж саме життя; останнє їм часто видається нецікавим, сірим, невиразним. При більше виваженому підході ми повинні сприймати мистецтво як засіб, що допомагає нам побачити в житті дещо не помітне, або помітне не відразу, краще сприйняти багатоманітність та яскравість життя.
Нарешті, слід відзначити, що художня творчість відбувається в певному етно-національному просторі з його традиціями, цінностями, культурними пріоритетами, навіть – із традиційними видами мистецтва. Тому вона несе на собі відчутні "сліди" національного колориту. Проте, справа цим не обмежується, оскільки художня творчість постає національною за змістом, формою і за складом мислення, але цим не обмежується. Оскільки всьому людському родові притаманні певні спільні властивості як тілесного, так і духовного планів, то при тому художня творчість містить в собі і загальнолюдський елемент: це ціннісні зв'язки мистецтва з досвідом людства як суб'єктом історії. Розуміння загальнолюдських цінностей постає історично і національно обумовленим. І чим більш самобутнє національне бачення дійсності, тим більше воно несе в собі неповторної загальнозначущої художньої інформації про людину, світ, життя та духовний світ людини. Внаслідок того, що ця інформація є унікальною, своєрідною, вона і постає тим самим цінною для інших культур та націй, оскільки вони самі такого бачення дійсності не продукують. Саме в поєднанні міжнаціонального і національного вбачають найважливішу умову високої художності і загальносвітового звучання твору. Але варто звернути увагу на те, що саме спроможність певних національних мистецьких здобутків зацікавити будь-яку людину і подарувати їй миті зустрічі із якимись унікальними проявами людини робить ці здобутки справді визнаними. Тому лише загальнолюдський або міжнаціональний контекст вводить художній твір у гідний йому статус буття. Пріоритет загальнолюдських цінностей важливий для багатьох сторін нашого життя і особливо суттєвий для мистецтва, де він є безумовним. Загальнолюдське в мистецтві має наступні джерела: 1) художнє освоєння життєвого матеріалу по законах краси вимагає розгляду всіх явищ з погляду їх естетичної цінності, їх значення для людства; 2) істинно великий твір ставить загальнозначущі проблеми; 3) загальнолюдські початки є в самій особистості митця. Як можна визначити, що саме із продуктів художньої творчості набуває рівня світового мистецтва? Як правило, тут визнається один реальний критерій: саме ті здобутки певних національних мистецтв, які приймаються в інших культура та націях, набувають в них поширення та визнання, й постають явищами світового мистецтва.
Отже, наше звернення до мистецтва, як до вирішальної складової художньої культури, дозволяє виявити та осмислити як його найважливіші риси та особливості, так і цінність самої художньої культури. Навіть такий короткий огляд суттєвих характеристик мистецтва свідчить, що воно володіє такими унікальними характеристиками, які дозволяють нам глибше та повніше осмислити можливості людини в її ставленні до світу, побачити людину не лише в якості істоти, що пізнає світ, а й такої, що його перетворює; в мистецтві людина набуває характеристик істоти, що постає глибоко спорідненою із світом, здатною його переживати, чуттєво-емоційно заглиблюватись в його приховані властивості і в цілому набувати риси суб'єкта, що перебуває у повноцінному та багатогранному діалозі із світом.
Питання 3. Види та жанри мистецтва. Поняття художньо-мистецького стилю. Провідні стилі класичного та некласичного мистецтва.
Мистецтво в силу його універсальності та багатоманітності поділяється на види та жанри, і з'ясування їх особливостей хвилювала науковців з давніх часів. Перші спроби виділити види мистецтва, які здійснили Платон і Арістотель, не виходили за рамки вивчення специфіки окремих видів мистецтва. Цілісну класифікацію видів мистецтва запропонував І.Кант, але не в практичній, а в суто теоретичній площині. Вперше системного характеру викладу взаємозв'язку конкретних видів мистецтва (від скульптури до поезії) надав Г.Гегель в лекції "Система окремих мистецтв"; у фундамент цієї системи він поклав співвідношення ідеї і форми. Після Г.Гегеля були створені різноманітні класифікації видів мистецтва, серед яких на сьогоднішній день не існує єдино визнаних та усталених; підходи до них залежать від тих завдань, які намагається вирішити науковець.
Різні види мистецтва складалися історично як вираження багатства проявів дійсності та індивідуальних особливостей її сприйняття людиною. Виділяючи який-небудь вид мистецтва, приймають до уваги форму і матеріал певного прояву мистецтва, що склався історично, його основні функції та предметні класифікаційні одиниці. Наприклад, формою літературної творчості є єдність та завершеність певного мовного повідомлення, відповідно, мова є її матеріалом, воно призначене для індивідуального причитування та сприйняття на основі уяви, а в якості її олениць постають його окремі жанри: романи, оповідання, поеми та ін. В конкретних видах мистецтво представлене так: література, театр, графіка, живопис, скульптура, хореографія, музика, архітектура, прикладне і декоративне мистецтво, цирк, художня фотографія, кіно, телебачення, тощо. Інколи види мистецтва подають у більш узагальненому варіанті: вербальні (словесні) мистецтва (1), музичні мистецтва (2), театральні мистецтва (3), пластичні мистецтва (ті, що втілюють у певний матеріал більш-менш конкретні образи – живопис, скульптура, графіка) (4), монументальні мистецтва (комплексне урочисте мистецтво, як-от архітектура, будівлі театрів, пам'ятні комплекси та ін.) (5), умовні мистецтва (декоративні або символічні) (6).
Поділ мистецтва на види обумовлений кількома чинниками:
1) естетичним багатством і розмаїттям дійсності;
2) духовним багатством естетичних потреб і здібностей людини;
3) багатством і різноманіттям культурних традицій, художніх засобів і технічних можливостей мистецтва.
Оскільки множинність видів мистецтва дозволяє естетично більш-менш повно освоювати світ у всій його складності і багатстві, то не існує головних і другорядних мистецтв. Кожний вид має свої сильні та слабкі сторони порівняно з іншими мистецтвами, але всі вони перебувають у відношеннях взаємного доповнення (що особливо яскраво проявляється у певних видах синтетичного мистецтва, наприклад, в телевізійному мистецтві або у певних сучасних інсталяціях). Торкнемося коротко характеристик основних видів мистецтва.
Архітектура як вид мистецтва проявляє себе як формування дійсності за законами краси при створенні будівель, архітектурних комплексів, монументів, ландшафтних споруд, промислових та спортивних споруджень, покликаних обслуговувати потреби людини в житлі та приміщеннях різного призначення. Архітектура створює відмежований від природи утилітарно-художній світ, що протистоїть стихійному середовищу і дозволяє людям використовувати олюднений простір відповідно до їх матеріальних і духовних потреб. Архітектурний образ виражає не лише призначення будівлі (ми легко можемо відрізнити храм від звичайного житла), але й художню концепцію світу і особи, навіть сутність своєї епохи. Архітектура — це вид мистецтва, метою якого є створення споруд і будівель, необхідних для життя і діяльності людей. Проте архітектура як мистецтво зовсім не є обов'язковою для вирішення прагматичних завдань, наприклад, захисту людини від природних лих. В основі архітектурного образу лежать певні фундаментальні схеми людського впорядкування простору: відокремлення порядку від хаосу, вертикального виміру або напряму від горизонтального, запровадження ритмів та циклів певної розмірності, та ін. Архітектура як вид мистецтва є просторовою і статичною. Художній образ тут створюється за допомогою співвідношення масштабів, мас, форм, кольору, декору, зв'язку з навколишнім пейзажем, тобто за допомогою специфічно виразних засобів. Архітектура – це яскраво історичне явище, тобто різні історичні епохи представлені тут у досить відмінних художньо-архітектурних формах і вирішеннях. Архітектура є водночас і мистецтво, і інженерія, і будівництво, що вимагає величезного зосередження колективних зусиль і матеріальних коштів, проте архітектурні пам'ятки переживають віка. Ще в давні часи архітектура вступала у взаємодію зі скульптурою, живописом, мозаїкою, іконою, різними видами декоративного оздоблення, перетворюючись на монументальне мистецтво.
Прикладне (ужиткове) мистецтво — це художнє оздоблення речей, що оточують і обслуговують нас, обставляють наш побут, створюють душевний затишок. З давніх часів люди, в міру розвитку естетичного смаку, створювали побутові речі не тільки корисними, але й прекрасними, такими, що виражають певний стиль художнього засвоєння дійсності, який підкреслює та виражає їх призначення, несе узагальнену інформацію про спосіб життя, епоху, про світобачення та життєві пріоритети народу. Естетична виразність прикладного мистецтва діє на людину щоденно і в тому полягає його важливість та незамінність. Витвори прикладного мистецтва можуть підніматися до вершин мистецтва, а деякі напрями ужиткового мистецтва історично набули характеру окремих видів мистецтва; маються на увазі конструювання одягу, ювелірне мистецтво, вироби із скла, певні види керамічних виробів та ін. Існує точка зору, згідно якої те, що ми сьогодні називаємо ужитковим мистецтвом, передувало усім розвиненим пізніше напрямам мистецької діяльності. Прикладне мистецтво є національним за самою своєю природою, воно народжується із звичаїв, звичок, вірувань народу і безпосередньо наближено до його виробничої діяльності, світоглядних та релігійних уявлень і побуту.
Декоративне мистецтво — естетичне освоєння середовища, що оточує людину, художнє оздоблення створеної людиною "другої природи": будівель, споруд, приміщень, площ, вулиць, доріг. Витворами декоративного мистецтва можуть бути дверна ручка, огорожа, вітражне вікно, світильник, розписані стіни. Досить часто твори декоративного мистецтва майже зливаються із предметами ужиткового мистецтва, із оформленням будівель, вступаючи в синтез з архітектурою. Декоративне мистецтво вбирає в себе досягнення інших мистецтв, особливо живопису і скульптури.
Живопис — зображення фарбами (барвниками) на площині предметів та явищ реального світу, перетворених творчою уявою художника. Вплив живопису базується на найбільш ефективному естетичному відчутті — відчутті кольору, перетворюючи його в один із найважливіших засобів художнього освоєння світу. Основним образотворчим та естетичним засобом живопису є система кольорових поєднань (колорит). Ефект живопису зумовлений тим, що він яскраво, виразно, барвисто передає явища і події, що досить часто не доступні прямому спостереженню (наприклад, батальні сцени, історичні події). Проте йому притаманна така риса, яку водночас можна розглядати як його і ваду, і перевагу: він фіксує дійсність у якусь мить, яка далі вже не змінюється. Ясно, що ця мить є досить умовною, оскільки в реальності все пливе і змінюється в часі. Живопис розділяють на монументальний і станковий. Основними його жанрами є пейзаж, натюрморт, сюжетно-тематичні картини, портрет, мініатюра і т.д. Сучасний (або авангардний) живопис суттєво відрізняється від класичного, оскільки відмовляється від натуралістичних форм дійсності, від її наочних виявлень. Такий живопис має цілу низку напрямів, які вимагають тою чи іншою мірою вміння підходити до дійсності концептуально, тобто вміння сприймати дійсність через певні ментальні конструкції.
Графіка заснована на однотонному малюнку і використовує в якості основних образотворчих засобів контурну лінію, крапку, штрих, пляму. Залежно від призначення вона ділиться на станкову, прикладну і друкарську: малюнок, гравюра, літографія, офорт, ілюстрація, карикатура тощо.
Скульптура — просторово-образотворче мистецтво, що освоює світ в пластичних образах, які відображаються в матеріалах, здатних передати життєву зовнішність явищ. Скульптура відтворює дійсність в об'ємно-просторових формах. Основними матеріалами скульптури є камінь, бронза, мармур, дерево. За своїм змістом ділиться на монументальну, станкову, скульптуру малих форм (статуетки, рельєф, барельєф, ліпка). За формою зображення розрізняють об'ємну трьохмірну скульптуру, рельєфно-опуклі зображення на площині. Рельєф в свою чергу підрозділяється на барельєф, горельєф, контррельєф. Всі основні жанри скульптури склалися ще в період античності. У наш час розширилася кількість матеріалів, придатних для скульптури: виникли твори із сталі, бетону, пластмаси.
Література — письмова форма мистецтва слова. Вона за допомогою слова створює реальне живе буття. Літературні твори за різними ознаками поділяють на окремі роди: 1) проза, поезія, драматургія; 2) епос, лірика, драма; 3) художня література, художня публіцистика, есеїстка; 4) змішані жанри (наприклад, сатура як поєднання поезії, діалогу та прози). До епічної літератури відносять жанри романа, повісті, оповідання, нарису. До ліричних творів відносять віршовані жанри: елегія, сонет, ода, мадригал, вірш. Драма призначена для сценічного втілення. До драматичних жанрів відносяться: драма, трагедія, комедія, фарс, трагікомедія та ін. У цих творах розкриття сюжету йде через діалоги і монологи. Основним виразним і образотворчим засобом літератури є слово. Слово володіє особливими виразними властивостями, зокрема, воно володіє надзвичайно високою пластичністю, тобто здатне передавати зміст дуже широкого спектру, при тому як явищ, що можуть бути спостережуваними, так і навпаки. Більше того, за допомогою слова можна передати щось невизначене або й не існуюче. Тому слово передбачає розвинену уяву та здатність абстрактного мислення. В цьому плані у порівнянні, наприклад, із кіно та живописом література постає мистецтвом не конкретним, оскільки кожний читач може уявляти собі героїв чи події літературних творів досить довільно. Саме тому література припускає великий ступінь індивідуальності її сприйняття. Окрім того, вона здатна передавати людині щось глибоко інтимне та індивідуальне, а оскільки читання літературних творів у більшості випадків є справою індивідуальною, то й передбачається внутрішня увага читача, його зосередженість не стільки на зовнішніх, скільки на внутрішніх явищах та рухах. Тому слову належить вирішальна роль у релігійному відношенні людини до Бога, а Бог саме словом творив світ. Отже, слово апелює до внутрішнього досвіду та внутрішнього світу людини, передбачає можливість фіксації фактично будь-якого змісту. Воно виконує роль провідної форми у фіксації історичного досвіду людства у будь-яких формах та сферах його здійснення. Проте слід не забувати, що мова є продуктом історичного розвитку певних етносів та народів, тому вона може бути цілком "закритою" для людини, що не знає цієї мови. Науці відома ціла низка мов давно зниклих народів або цивілізацій, які ще ніхто не зміг дешифрувати, а тому ї зміст, який ними занотований, залишається недоступним. Умовно кажучи, мова слова неоднорідна і умовна стосовно змісту, в той час як, наприклад, мова живопису, архітектури, скульптури або музики є відкритою і доступною всім.
Театр — вид мистецтва, що художньо освоює дійсність через дію, що її виконують актори на очах у глядачів: ефект "живої дії", присутності на сцені реальних людей з усіма їх властивостями та характеристиками надзвичайно високий, тому театр захоплює людей настільки, що існує ціла низка так званих "театралів", що не уявляють свого життя без театру. Театр — особливий вид колективної творчості, об'єднуючий зусилля драматурга, режисера, художника, композитора, акторів. Через актора втілюється задум спектаклю. Акторська майстерність вимагає особливого таланту — спостережливості, уваги, уміння відбирати і узагальнювати життєвий матеріал, фантазії, пам'яті, темпераменту, володіння засобами виразності (дикція, інтонаційна різноманітність, міміка, пластика, жест). У театрі акт творчості (створення образу актором) протікає на очах у глядача, при тому кожного разу унікально та неповторно, на відміну, наприклад, від книги чи фільму, які можна передивлятись та перечитувати знову; ця миттєвість надає театру особливої близькості до реалій життя.
Музикальне мистецтво володіє своїми досить своєрідними художніми засобами: воно базується на змінах різного роду звучання, а тому постає достатньо абстрактним щодо змісту, який воно несе та виражає. Суттєва особливість музики полягає в тому, що вона намагається передати не якісь явища, що існують поза або перед людиною, а динаміку змін людського чуття. Тому основою музики є інтонація, а її структура музики складається на основі ритму і гармонії, що в своєму поєднанні дають мелодію. Знакову, смислотворчу роль в музиці грають також гучність, тембр, темп, ритм і інші елементи. З цих знаків складається музична фраза, музичний образ, а їх система утворює музичний текст. Динамічна природа музики є найбільш адекватною психічним процесам людини, тому музика чинить надзвичайно сильний вплив на людину, і це частково пояснюється ще й тому, що в такому впливі окремо не виділяються воля, мислення, емоції та почуття: все це присутнє разом та в злитті. Відомо також, якою силою художнього впливу володіє поєднання музики та слова у піснях, опері, хоровому мистецтві, різних жанрах народного пісенного мистецтва. Музичний образ позбавлений безпосередньої видимості живопису і конкретності слова. Він не передає точних понять, не створює зорово відчутних картин, не переказує подій. Музика близька архітектурі і величезною значущістю в ній ритму, і формою, далекою від форм самого життя, а також високим ступенем художнього абстрагування від конкретного життєвого матеріалу і можливостями віддзеркалення не стільки окремих сторін і частковостей життя, скільки саме її серцевини і духу.
Хореографія є водночас мистецтвом танцю, поєднаним із музикою. Танець – це мелодійний і ритмічний рух людського тіла, що, підсилений музичними тональностями та ритмом, розкриває характер людських взаємин, їх відчуття, темперамент та певні аспекти взаємин із світом. В танці емоційний стан людини виражається не тільки в голосі, але і в жестикуляції, характері рухів (хода людини може бути стрімка, радісна, сумна, грайлива). Рухи людини в повсякденному житті і в праці завжди так чи інакше емоційно інтоновані, виразні і підпорядковані певному ритму. Історично танець споріднений із певними ритуальними діями, а в подальшому він століттями шліфував і узагальнював виразні людські рухи, і в результаті виникла ціла система символічних рухів, своєрідна художньо виразна мова пластики людського тіла. Танець як правило яскраво національний, він в узагальненій формі виражає характер, темперамент народу, провідні форми його життєдіяльності.
Циркове мистецтво належить до так званого "веселого жанру" і включає в себе акробатику, еквілібристику, гімнастику, пантоміму, жонглювання, фокуси, клоунаду, музичну ексцентрику, кінну їзду, дресирування тварин та ін. Мистецтво цирку - це у певному сенсі мистецтво ювеліра. Цирковий артист також є ювеліром не тільки тому, що від нього потрібна така ж майстерність, така ж точність і філігранність в роботі, але і тому, що по самому своєму змісту і значенню його робота схожа з роботою людини, що шліфує алмаз, але в даному випадку мова йде про майстерність володіння такими здібностями, що виходять за межі звичайних здібностей людини. Дресирувальник підкоряє своїй волі царя звірів і тим самим розкриває необмежену владу людини над всім царством тварин. Той же принцип лежить і в роботі акробата, який своїм запаморочливим польотом розкриває вільне володіння людини простором, своїм тілом, відчуттям рівноваги. Клоун відверто глузує з приводу людських звичок, простої інерції життя, змушуючи нас подивитись на звичні речі відсторонено та із гумором.
Фотомистецтво базується на точності та миттєвості відтворення хіміко-технічними і оптичними засобами образу, що вихоплює із потоку життя якісь явища або події, роблячи їх предметами нашої спеціальної уваги. Засобами фотомистецтва постають контраст, незвичний ракурс бачення, фіксація унікальних ситуацій, яскравість, виразність та масштабність зображення дійсності, вміння майстра побачити те, на що звичайна людина не звертає уваги.
Кіномистецтво володіє низкою характерних особливостей: це є синтетичне мистецтво, що поєднує фотографію, живопис, драматургію, музику, хореографію, декор, подані в динаміці, в русі. Саме цим в значній мірі й пояснюється впливовість кіномистецтва: воно, як ніякий інший вид мистецтва здатне створювати ефект реальності того, що відбувається на екрані. Історично кінематограф постає дітищем науково-технічного прогресу, а тому продовжує змінюватись разом із революційними змінами у сучасних технологіях: з'явились нова оптика, нові принципи запису та збереження зображень, нові форми відтворення кінофільмів. Кіно здатне переносити нас в інші історичні епохи і навіть інші світи, дозволяє суттєво розширювати горизонти наших уявлень про дійсність, а завдяки синтетичній дії воно впливає майже на всі наші інтелектуальні здатності – на чуття, інтуїцію, уяву, інтелект, підсвідоме і несвідоме. Кіномистецтво включає в себе кілька різних напрямів: художнє кіно, документальне кіно, науково-популярне кіно, анімаційне кіно, просвітницько-пропагандистське кіно. В жанровому плані розрізняють епічне кіно (масштабні історичні події), історичне кіно, мелодраму, кінокомедію, музичне кіно, пригодницьке кіно, фантастичне кіно, кінофарси, сатиричне кіно, кіноновели та ін.
Телебачення постає перед нами перш за все як засіб масової інформації, здатний передавати відео та аудіо інформацію на відстань, тобто постає інформативним в тому плані, що подає дійсність максимально реалістично. Як мистецтво телебачення покликане транслювати на масову аудиторію естетично оформлені враження від подій, заходів, незвичайних явищ буття. Цей відносно новий вид мистецтва забезпечує інтимність, домашню комфортність сприйняття, ефект присутності глядача (актуальність), хронікальність і документальність художньої інформації. Масштабами масовості телебачення сьогодні перевершило кіно. На землі зараз діють тисячі передавальних і ретранслюючих телестанцій. Телепередачі здійснюються із землі, з-під землі, з-під води, з повітря, з космосу. "Краще один раз побачити, чим сто разів почути", - ця старовинна приказка сьогодні несподівано розкриває переваги телевізора перед радіо і частково відповідає на питання, чому телебачення знайшло статус нового виду мистецтва.
Окрім названих існують ще й інші види мистецтва; деякі з них є традиційними, а деякі новітніми. Це, наприклад, естрадне мистецтво, мистецтво карнавальних свят, піротехніки, паркове та садове мистецтво, красномовство, мистецтво написання ієрогліфів в Японії, та ін.
У сучасному мистецтві простежуються дві суперечливі тенденції: до синтезу різних видів мистецтва (наприклад, в масових дійствах) і збереження суверенності окремих видів мистецтва з їх поглибленням та деталізацією. Обидві тенденції плідні і сприяють розвитку мистецтва в цілому. На розвиток сучасного мистецтва відчутно впливають досягнення науково-технічного прогресу, поза яким було би неможливим кіно, голографія, світломузика, електронна музика, рок-опери, тощо.
Багатогранність мистецтва проявляється в його жанровому поділі та стилістичній різноманітності. Жанр (франц. genre - рід, вид) - історично сформований внутрішній поділ, що притаманний всім видам мистецтва; тип художнього твору в єдності специфічних властивостей його форми і змісту. Поняття жанр узагальнює риси, властиві певній групі творів якоїсь епохи, нації чи світового мистецтва взагалі. Пошлемося на конкретний приклад: в живопису жанри розрізняються насамперед за предметом зображення: зображення природи породило пейзаж, сукупності речей - натюрморт, людини - портрет, подій життя - сюжетно-тематична картина. Водночас жанр може мати свій внутрішній поділ або жанрові різновиди (їх інколи теж називають жанрами). Так, пейзаж може бути сільський, міський, індустріальний, натюрморт - квітковий, з побутовими речами; портрет - парадний, інтимний, груповий. Жанрові різновиди сюжетно-тематичної картини -історична, батальна, побутова, анімалістична, інтер'єр. Не рідкісними є явища, коли в одному творі поєднуються кілька жанрів (так, картина може поєднувати риси і пейзажу, і портрета, і натюрморта).
В історичному плані багатство мистецтва яскраво виразилося в художніх стилях; це поняття широко використовується в естетиці та мистецтвознавстві, проте сказати чітко, що саме є стиль, поки що не спромігся ніхто. Це засвідчує складність самого явища художнього стилю, але також і певну його умовність (не рідкісними є ситуації, коли визначити стиль художнього твору неможливо). Але при тому все ж існують ознаки, за якими можна характеризувати художній стиль. Це є: 1) особливі форми художніх образів, присутність в них деяких характерних елементів та способів їх поєднання; 2) ті ідеали та смисли, що їх намагаються досягати митці в своїй творчості, тобто – смислове спрямування художньої творчості; 3) типовий набір засобів художньої виразності; 4) виділення тих людських якостей, на які перш за все та переважно покликане впливати мистецтво. В сучасній естетиці існують досить складні визначення художнього стилю, що фактично позбавляє звичайну людину, що цікавиться мистецтвом, можливості використовувати це поняття. Наприклад, відомий російський дослідник історії естетики О.Ф.Лосєв визначав стиль як "принцип конструювання всього потенціалу художнього твору на основі його тих чи інших конструктивних та позахудожніх детермінантів та його первинних моделей, що відчуваються як іманентні самим художнім структурам твору". Ясно, що таке визначення стилю не просто навіть зрозуміти, а тим більше проблематично його використовувати. Тому варто зупинитись на наведених вище ознаках художнього стилю, пам'ятаючи про те, що стиль дає можливість побачити історичні зміни в художньому мисленні та в художньому освоєнні світу, виявити провідні мотиви та ідеали мистецтва, втілені в своєрідно подані ритм, гармонію, художні образи, теми художніх творів.
Вважається, що художньому стилю передувало таке явище, як художній канон – жорстко закріплені правила та взірці створення певних творів або зображень. Явище канону було зумовлене тісним зв'язком мистецтва із релігією та інтересами певних держав; оскільки і релігія, і держава найбільше цінували стабільність, усталеність, то канон передбачав точне повторення тих форм і пропорцій, що були прийняті як належні та взірцеві. Канонізоване мистецтво спостерігається в давніх цивілізаціях (Єгипет, Шумер, Вавилон, Хетське царство), частково в античному світі, частково в середні віки. Канон не дозволяє індивідуальних пошуків митця, в той час як художній стиль це припускає і дозволяє. Тому вважається, що художній стиль виникає пізніше, коли мистецька діяльність набуває характеру достатньо автономної сфери людської творчої діяльності. Мистецький канон, який сьогодні часто сприймається як форма обмеження вільного творчого пошуку, мав своїх певні переваги: оскільки в ньому чітко і однозначно пов'язувались між собою зміст, смисл та зображувальні елементи, то канонізований твір легко "прочитувався" тими, хто знав та розумів канон. Наприклад, найбільші фігури людей на єгипетських барельєфах однозначно зображували фараонів, а на християнських іконах Ісуса Христа або святих. Так само канонізувались кольори, які символізували певні якості або реалії. Деякі мистецтвознавці використовують поняття художнього стилю і для характеристики канонічного мистецтва, називаючи, наприклад, мистецтво Стародавнього Єгипту символічним, а мистецтво античного світу героїчним. Коли виникають і утверджуються художні стилі, то спостерігається явище пріоритетних напрямів мистецтва у запровадженні та виразі певних стилів: на перший план виходять то архітектура (наприклад, в Середні віки), то живопис (в епоху Відродження), то література (в романтизмі).
Власне поняття художнього стилю починають вживати для характеристики середньовічного мистецтва перш за все у відношенні до архітектурних споруд. Першим стилем вважають романський (від слова "Романус" – римський; мається на увазі Римська імперія) стиль храмів, храмових комплексів, палаців та фортець: цей стиль характеризується домінуванням масивних форм, що тяжіють до прямокутників або сфери. Як правило, в романських спорудах мало вікон і вони є вузькими, а стіни товстими. Відповідно, і меблі, архітектурний декор також відповідали даним особливостям. У ХІІ – ХІІІ століттях в Європі утверджується новий стиль – готичний. Походження самого терміну є проблематичним (часто вважають, що він вказує на місцевість, де був поширений цей стиль, - це є Німеччина, де переважали готські народи), а поява його була зумовлена суттєвими зрушеннями в будівництві: було відкрите хрестоподібне та стрільчасте перекриття стелі, що суттєво спрощувало та полегшувало загальну конструкцію храму. В романських храмах несучими конструкціями були стіни, а в готиці ними постали саме перекриття, а стіни відразу ж стали тоншими та легшими, в них стали вміщувати високі стрункі вікна. Проте така конструкція передбачала винесення назовні храму його певних підкріплюючих елементів, так званих контрфорсів (дослівно – "протисил"). Ще однією особливістю готичного стилю в архітектурі постала системна єдність всіх елементів конструкції: навіть окремі деталі повинні були бути співвіднесеними із усіма іншими і відповідати їм за формою та розмірами. Готичні споруди справляють враження чогось стрункого, примхливого, динамічного, навіть нервового, на відміну від романських, що навіювали стабільність, спокій, рівновагу. Типовою формою в плані споруди для романських храмів був хрест, а для готичних – корабель, що символізував небезпечну та непевну подорож людини в цьому житті. Готичний стиль утвердився в декоративному мистецтві, в літературі, навіть в особливому написанні літерів латинської абетки.
В епоху Відродження виник новий стиль – ренесанс. Готика була рухливою, примхливою, утаємниченою, а ренесансний стиль протиставив їй чіткість переважно прямих або геометрично правильних ліній та форм, квадратні чи прямокутні вікна, декоративно оформлені, як правили відкриті та ритмічно розташовані на стіні. В живописі Відродження також переважали ясні форми, лінії, сюжети, фарби. Більше того, ця епоха вперше "відкриває" і починає активно використовувати просторову перспективу, яка засвідчувала, що відправним пунктом художнього сприйняття тепер поставав не всевидячий Творець, а людина. Характерними для цього часу є також різноманітні прояви авторської індивідуальності митця як в архітектурі, так і в живописі, літературі та декоративному мистецтві. У пізньому Відродженні (ХVI ст.) разом із загальною кризою гуманістичного світогляду виник стиль маньєризму, для якого поставали характерними інтерес до екзотичних зображень, дещо деформованих витончених форм.
В епоху Нового часу художні стилі починають виникати, розвиватись та змінюватись особливо інтенсивно: тут водночас існували та конкурували різні стилі. Утвердження раціоналізму в філософії та громадській думці сприяло виникненню класицизму – стилю в архітектурі, живописі, літературі, декоративному мистецтві, що вирізнявся ясними і чіткими формами, правильними геометричними сполученнями елементів, наслідуванням взірцям античного та ренесансного мистецтва. Дещо пізніше виникає бароко – стиль, що активно запроваджує принципи овальних форм, спіралеподібних композиційних рішень, а головне – невпинний динамізм. Барокальне сприйняття дійсності є занепокоєним, суперечливим, плюралістичним, в ньому поєднується реальне та фантастичне. Архітектура бароко вирізняється також овальними формами та багатим декором, що носить переважно рослинний характер. В літературі бароко домінують жанри, що вирізняються риторичною витонченістю, словесними прикрасами та навіть пишнотами. Бароко виникає у ХVII ст., хоча віком бароко вважається ХVIII століття; теоретичні засади бароко добре корелюються із вченням німецького філософа Г.Лейбніця. Цей стиль широко представлений в українській архітектурі; прикладами можуть бути Андріївська церква в Києві, домініканський костел у Львові. Більше того, в Україні винило своєрідне сполучення бароко із елементами народної архітектури, що породило стиль українського народного бароко. Яскраві барокальні вірші писал Г.Сакович та Г.Сковорода.
Перехідним між класицизм та бароко є стиль рококо, що вирізнявся ще більшою декоративною пишнотою, але був переважно стилем архітектури та внутрішніх приміщень, що тяжів до інтиму, а у живопису – до прославляння любовних втіх. Улюбленим образом рококо були троянди, кольорами – білий та золотий.
Наприкінці ХVIIІ ст. виникає романтизм як стиль літератури, живопису, музики. Цей стиль зосереджується на виразі душевних переживань людини, її неясних але нестриманих емоцій, поривань і прагнень. Романтизм свідомо протиставляє внутрішній світ зовнішньому, намагаючись переконати, що духовні багатства скоріше розквітають у чомусь невиразному та навіть потворному, ніж у правильному та злагодженому ззовні (досить згадати роман В.Гюго "Собор паризької богоматері"). Яскравими представниками романтизму є Дж.Байрон, М.Лермонтов, Т.Шевченко (в ранній період творчості). Духовні зацікавлення романтизму проявились також у його інтересі до історично минулого, до пошуків перлин духовної мудрості в народних звичаях та народній культурі.
У ХІХ ст. художні стилі розвиваються ще більш стрімко; при тому тут виникають і перші художні стилі некласичного мистецтва. В різні часи тут виникали та певною мірою співіснували символізм, стиль ампір (запроваджений в імператорській Франції; від фр. – імперія), вікторіанський стиль (переважно в Англії). Напевно, найбільш впливовим все ж тут тривалий час був реалізм, який закликав найбільше цінувати правду життя і подавати її такою, якою вона є, уникаючи штучного декоративізму та надмірного милування "народною справжністю" життя. Реалісти у літературі, живописі, музиці намагались не просто зображувати дійсність, а збагнути її сенс, її приховані засади, мотиви та імпульси людських дій, провідні типажі героїв творів, що їх народжувало саме життя. Реалісти були переконані в тому, що мистецтво повинно виховувати людину і своїми потужними засобами сприяти покращенню життя і моральному вдосконаленню суспільства. Реалістами були П.Мирний, І.Франко, М.Коцюбинський, Л.Толстой, хоча засновником його вважають М.Гоголя, який після своїх перших яскраво романтичних творів перейшов до іронічно-гіркого зображення дійсності, що, на його думку, вимагала виправлення та покращення. Реалізм, попри його добра наміри, до певної міри вів мистецтво у безвихідь, оскільки його ідеалом поставало як можна точніше та ретельніше зображення дійсності, проте таке зображення вже могло бути копією реальності і втрачати сенс мистецької творчості.
В другий половині ХІХ ст. у живописі формується перший стиль некласичного мистецтва – імпресіонізм. Слово походить від французького слова, що перекладається як "враження", оскільки імпресіоністи вважали головним завданням мистецтва не відтворення дійсності, а вираз, зображення тих вражень, які людина отримує в своїх контактах із дійсністю. Вони закликають живописця залишити майстерню, вийти на відкрите повітря (на "пленер") і зображувати те, якою видається дійсність в нашому сприйнятті, як ми її переживаємо. Імпресіоністи порушили класичні правила живопису, запровадили нові сполучення кольорів, намагаючись передати рухливість, неостаточність та непевність наших сприйняттів дійсності. Дещо пізніше виникає стиль модерн, який досить довільно сполучає геометричні форми із рослинним декором, свідомо працює на підсилення вражень від сприйняття своїх творів, запроваджуючи примхливі витончені форми, спираючись при цьому на певні образи давньоєгипетського мистецтва. Для багатьох представників модерну Єгипет стає свого роду "культурною Меккою", тобто місцем паломництва. В подальшому художні стилі некласичного (авангардного) мистецтва починають бурхливо примножуватись: виникають абстракціонізм, футуризм, супрематизм, кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, функціоналізм, сецесія (змішаний еклектичний стиль), поп-арт, постмодернізм. Для всіх цих стилів постає характерним довільне експериментування із формою та виражальними засобами мистецтва. З однієї сторони, вони максимально звільняють свої твори від людського начала, з іншої сторони, перетворюють глядача (чи слухача) на активного співтворця художнього твору. Оскільки про особливості сучасного мистецтва мова у нас вже йшла, то ми обмежимось цією короткою характери скою, відзначивши, що було би доцільним під час опрацювання питання та підготовки до практичних занять звернутись до словників та енциклопедій для більш докладного ознайомлення із тими чи іншими стилями сучасного мистецтва.
Таким чином, завдяки ознайомленню із видами та різновидами мистецтва і мистецьких напрямів, історично сформованими стилями мистецтва ми можемо належною мірою сприйняти та оцінити невичерпні можливості мистецької діяльності та осмислити мистецтво як незамінну складову людського буття.
Питання 4. Естетика людської поведінки та людських стосунків. Мода як феномен культури.
Розвинута особистість повинна поєднувати в собі як високі морально-етичні якості, так і відповідний рівень естетичної культури. Естетичне в людській поведінці проявляється в культурі взаємовідносин з іншими людьми, вмінні виявити і застосувати на практиці загальноприйняті етикетні норми і правила спілкування. Естетична культура особистості відображає рівень набутих протягом життя естетичних знань, смаків, уподобань. Адже естетичне виховання у всій сукупності своїх методів, форм, засобів триває протягом усього життя, будучи невід’ємним компонентом духовного світу людини. Рівень естетичної культури залежить від загального духовного розвитку людини, ступеня отриманих естетичних знань, художнього навчання і своєю чергою позитивно впливає на них. Кожне суспільства, кожна нова епоха вносять свої корективи у розуміння сутності естетичного компоненту поведінки особи, але у найбільш широкому сенсі естетичну культуру розуміють як наявність сформованого естетичного смаку, естетичного ідеалу, розвинутих естетичних почуттів, здатність до безпосередньої естетично-перетворювальної діяльності. Естетична культура відтворюється в потребах, поглядах, ставленні до навчання, праці, відпочинку, спорту, побуту, суспільного життя, навколишньої природи тощо. Структура естетичної культури є багатомірною і співвідноситься із суспільною культурою в цілому. Естетична культура забарвлює і емоції, і волю, і розум людини здатністю відчувати красу і її відтворювати. Тому естетична культура виступає як міра універсальності і гармонійності особистості, яка відчуває власну унікальність і відповідно сприймає інших як самобутніх індивідів. Для естетично розвинутої особистості світ стає більш відкритим, цікавим і зрозумілим. А зміна ставлення до зовнішнього світу передбачає і позитивне ставлення до самого себе, що відображає універсальну людську сутність: „Все в мені, та я в усьому” (Ф.Тютчев).
Естетична культура найяскравіше проявляється у взаємостосунках з іншими, у безпосередній повсякденній поведінці людини, її вмінні керувати власними емоціями, стримувати гнів, образи, виявляти повагу, гідність, ввічливість. Це ті ознаки, які підносять якість міжлюдських взаємин. Естетика зовнішньої культури поведінки формує перше враження від людини, а воно є дуже важливим. Це і зовнішній вигляд – одяг, взуття, зачіска, аксесуари, а також вміння триматись, жестикулювати, висловлювати думки. Як писав великий російський письменник А.Чехов: „В людині все має бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки”.
На зовнішні естетичні риси людини суттєво впливає таке явище, як мода. Мода – феномен, який у найбільш концентрованому вигляді відображає стан естетичної культури суспільства в межах певного історичного часу. Мода, будучи квінтесенцією естетичної свідомості конкретного соціуму, яскраво віддзеркалює духовні потреби суспільства. Модою у широкому сенсі називають панівне на певному етапі і загальноприйняте ставлення соціуму до зовнішніх форм культури: способу життя, норм спілкування, стилю одягу, предметам побуту, тощо. Поняття моди визначає критерії краси людської поведінки, які є актуальними саме для даного часу. Ці критерії стають загальноприйнятими в межах якоїсь соціальної групи, а то й суспільства в цілому і на їх основі оцінюється спосіб життєдіяльності індивіда. Сьогодні цей момент моди часто позначається словом „культовий” (культові пісні, книги, кінофільми, а також співаки, актори, а ще предмети одягу, аксесуари, автомобілі тощо”). Мода стосується мовленнєвої культури, способів і манери триматися на людях і спілкуватись. Існує мода і на певні професії, на спосіб праці і відпочинку.
У вузькому значенні поняття моди вживають передовсім стосовно вбрання, призначення якого надати людині більшої краси і привабливості. Хоча основне призначення одягу від часу його виникнення є суто утилітарним, все ж ідея краси і привабливості становить найбільший стимул для розвитку моди. Історичний розвиток одягу невіддільний від моди, тому здебільшого ці поняття ототожнюють. Ще до винайдення тканин і одягу людина прагнула прикрасити своє тіло татуюванням, малюнками вохрою, шкірами тварин, пір’ям, різними прикрасами. Чоловіки пишались рубцями і шрамами на тілі, які свідчили про їх ратні подвиги, мужність і силу. Жінки задля чоловіків прикрашали обличчя гримом, вигадували хитромудрі зачіски, носили громіздкі прикраси. Іноді мода була жорстокою, „вимагала жертв”, коли калічили ноги заради маленької ступні, металевими обручами видовжували шиї, тісними корсетами звужували талію, проколювали губи, вуха, брови тощо.
В стародавні часи мода носила становий характер і представники кожного спільного прошарку змушені були одягатись згідно строго визначених норм. Але і в ті далекі історичні часи знаходились сміливці, які порушували „норми пристойності” і шокували сучасників екстравагантністю. Наприклад, Римський імператор Максиміліан І обурювався: „Людське шаленство не має меж! Носять такі короткі плащі, які не закривають ні переду, ні заду”. Це стосувалось коротких чоловічих плащів, які стають модними у рицарську добу. Середньовічні франти, коли була відсутня мода на кишені, носили різні гаманці, сумочки, які кріпились до пасків. Тоді чоловіки носили і не дуже зручне взуття із довгими носами. Відомо, що граф Анжуйський, намагаючись приховати свої негарні ноги, прив’язував носок вузьких мештів до колін. Його піддані змушені були й собі наслідувати цю звичку. При королівських дворах, в середовищі аристократів і формувались нові модні віяння. Як кажуть: „Де розкіш, там і вибагливі смаки”. Якщо до моди схильні були чоловіки, то що вже говорити про жінок! Їх фантазія завжди вражала уяву. Ідеал жіночої краси історично змінювався. Антична скульптура доносить зразки божественно прекрасних жіночих фігур із надзвичайно гармонійними пропорціями. Якщо античність оспівувала красу оголеного тіла, то Середньовіччя заховало „гріховне” тіло під пишний одяг. Вбрання середньовічної жінка щільно закриває усі частини жіночого тіла, яке згідно християнської догматики є „посудиною гріховною”. Але Ренесанс, реабілітуючи земну красу, знаменує сміливий переворот у одязі, який вже не скриває жіночих принад, а констатує прагнення до гармонії чуттєвості і тілесності. Сукня стає більш зручною і м’якшою, а декольте – сміливішим. У наступні століття тенденція до більшої відкритості і легкості у жіночому вбранні є домінуючою. Щоправда, в іспанській моді уподобання залишаються жорсткими і строгими, що перешкоджало жінкам показувати тіло. Високі гофровані і гаптовані комірчики пишно прикрашають і жіночий, і чоловічий одяг. В добу бароко і рококо посилюється тенденція до елегантності і вибагливості. Сукні вражають пишними оздобами, різноманіттям крою, поєднанням різних тканин. Фасони стають іноді дуже сміливими, відкривають груди і спину, але довжина сукні залишається незмінною.
В цілому протягом довгих століть загальні норми одягу були незмінними. Звичайно жіноча мода була більш мінливою, хоча історія чоловічого костюму є не менш цікавою. У різні часи основними законодавцями європейської моди були Італія, Іспанія, Англія, Франція. Від ХVШ століття саме Франція утверджує свою авторитетну першість у світовій моді. Англія і Франція як конкуруючі центри моди, репрезентують два різних напрями – строгий (класичний) – у Лондоні і вільний, розкріпачений, більш сексуальний – у Парижі. До сьогодні поняття „класичний костюм”, або „англійський стиль” представляє більш консервативну тенденцію. А Париж асоціюється із надто вибагливим і екстравагантним смаком. Поняття французької моди як унікального феномену складається у добу правління короля Людовіка ХІV, якого називали „Королем – Сонцем”, який був справжнім диктатором. Саме йому належить гасло: „Держава – це Я”, а всі піддані покликані були догоджати його волі і примхам. При Версальському дворі життя аристократії підпорядковується строгим етикетним приписам як у сфері „пристойної поведінки”, так і вбрання. Придворне життя того часу уподібнюється до театру, коли придворна знать від ранку до вечора грала відведені ролі. Королівські фаворитки диктували нові смаки, аби сподобатись королю інші жінки їх наслідували в усьому. Своєрідною стає чоловіча мода. Це була „епоха париків, пудри, рум’ян”. Мода на парики виникла тоді, коли король Людовік ХІV почав лисіти. Наступні королі - Людовік ХV і ХVІ продовжували дотримуватись сформованого „королівського” етикету, який зобов’язував придворних одягатись згідно стандарту. Регламент передбачав усі найдрібніші деталі. Найвідомішими провідниками французької моди були – Рішельє, мадам Помпадур, її наступниця мадам Дюбарі ( Марія Антуанетта, котру стратили у часи революції .Збереглось 500 малюнків з нею, котрі демонструють все різні сукні). Вже від цього часу про французьку моду говорять як про світову, коли „Версальський диктат” захопив усі європейські країни. Новинки французької моди популяризував журнал „Галантний Меркурій”, де поміщались картинки з моделями і коментарями що і як необхідно носити, а що є ознакою „поганого смаку”. Аристократи з усіх провідних європейських дворів посилали до Парижа своїх кравців, аби перейняти модні взірці. Поступово це призводить до усунення яскравих відмінностей у національному крої, стираються згодом і разючі соціальні відмінності. ХVШ століття в історії європейської моди називають „галантним”. В цей час підноситься „культ елегантної жінки”, яка відзначається вишуканими манерами, витонченістю і граційністю. Галантний флірт, придворні інтриги стають основним заняттям. Чоловіча мода носить ознаки жіночості (костюми, парики, рум’яна, білила).
В наступні часи мода видозмінюється, хоча й надалі з Парижем пов’язана історія високої моди – „від кутюр” – вузького кола найавторитетніших модельєрів, які зосереджені в одному районі на Єлісейських полях. Засновником моди високого стилю вважається Чарльз Фредерік Ворт, який у 60-х р.р. ХІХ століття здобув славу „некоронованого короля” паризької моди. З його ім’ям пов’язані перші покази мод, коли моделлю стала його дружина. Справу батька згодом продовжили сини. Високі стандарти паризької моди утверджували Поль Пуаре, мадам Віонне, Скьяпареллі, знаменита Коко Шанель, яка вже орієнтувалась на широке коло споживачів і прагнула завоювати прихильність простих верств. У післявоєнний час шаленого успіху досягнув Крістіан Діор, котрий понад усе прагнув якнайкраще „одягати жінок і робити їх більш красивими”.
Сьогоднішня індустрія моди тримається на творчій фантазії величезної кількості модельєрів і дизайнерів, професійність яких набуває справжнього мистецького рівня. Покази мод перетворюються у захоплюючі шоу. Але висока мода із властивими їй ознаками елітарності визначає основні тенденції повсякденного вбрання найширших верств споживачів. Адже модельєри в кінцевому рахунку працюють на споживача.
Мета моди – завоювати якнайбільшу кількість прихильників, досягнути всепоглинаючого панування. Ця основна тенденція моди скриває в собі її кінець. Коли виникає загроза перетворення модного одягу в одноманітну уніформу, стандартне обмундирування, то по-суті, мода і перестає бути модою. Кожен модний цикл включає такі фази: 1). Виникнення оригінальної моделі; 2). Визнання її модною у вузьких елітарних колах; 3). Перехід на серійне виробництво і здешевлення; 4). Перенасичення ринку споживання, що веде до знецінення і втрати попиту. Модні ексклюзивні новинки, коли отримують визнання у широких верствах споживачів набувають категорії стандарту.
Мода передбачає щось абсолютне нове, унікальне і оригінальне. Бути модним – це іти попереду, а не наслідувати усіх. Іноді в моді зустрічається інші тенденція, коли звичайна робоча річ, елемент повсякденного одягу підноситься на вищий щабель, завойовує популярність у вибраних колах. Показовими в цьому плані є джинси, які із розряду звичайного робочого одягу перетворились у невід’ємний атрибут не лише молодіжної моди, але й всезагальної.
Якщо окреслювати основні тенденції сучасної моди, то в цілому її характеризує мобільність, свобода, зручність. Провідною є тенденція на практичність і омолодження, коли не надто різко відрізняється стиль повсякденного і ділового одягу й не відчутним є бар’єр між формою вбрання представників різних вікових категорій. Очевидним є і відсутність колись неперехідної грані між чоловічим і жіночим стилем одягу. Брюки, коротка стрижка, коротка спідниця – ці кардинальні завоювання емансипованої жінки ХХ століття залишаються актуальними і для моди ХХІ століття. Усе помітнішим стає прагнення чоловіків до творчої фантазії як в сфері вбрання, так і зачісок, візажу. Стиль чоловічого одягу набуває більшої свободи й екстравагантності. Мода останніх десятиліть в цілому вражає сміливістю і відкритістю з надто підкресленим акцентом на сексуальній розкріпаченості. Сексуальність завжди було невід’ємним атрибутом моди, що по-суті і стимулює її розвиток. Бажання подобатись і бути привабливим спонукає врешті-решт кожного дбайливіше ставитись до зовнішнього вигляду. Але сучасне жіночого вбрання іноді шокує своєю „лаконічністю” і „прозорістю”. Жіноча мода в порівняні із чоловічою є більш емоційною і фантазійною. Тут гостро відчувається прагнення до свіжості і новизни. Як кажуть дизайнери „жінка – це сама мода, бо нема моди без жінки і нема жінки без моди”.
Чоловіки дотримуються більшої стриманості. Чоловічий стиль формують такі важливі атрибути, як суперсучасні мобільні телефони, престижні марки автомобілів із різними „наворотами”. Це як фетиші чоловічої успішності і діловитості. В сучасних умовах вони виконують роль тих колишніх лицарських обладунків, які підкреслювали суто чоловічі якості – мужність, рішучість, спритність, геройство.
Мода піддається швидкій зміні у відповідності до ритму самого життя. Хоче людина, чи ні мода все рівно затягує її у свій вир, бо вона всеохоплююча і всепоглинаюча. Мода існує як на демонстраційних подіумах, так і на вулицях і у повсякденності. Через екрани телевізорів, з обкладинок популярних журналів мода елітних кіл проникає до широких мас. Іноді те, що викликало нарікання і несприйняття, дуже швидко наслідується усіма. Мода дуже швидкоплинна і змінюється від сезону до сезону. Естетичні смаки і уподобання постійно змінюються, аби не набридати одноманітністю і стандартністю. Мода завжди націлена на майбутнє і мінливість становить її сутність.
Висновки.
Естетичне, як суттєва характеристика людського відношення до дійсності, має універсальний характер, тобто його прояви не обмежуються окремими формами присутності, а так чи інакше наявні в усіх основних сферах людської життєдіяльності, тому існують естетика виробництва, сфери побуту та дозвілля, естетика людського спілкування, соціально-політичних процесів та явищ, естетика духовних та духовно-практичних процесів.
Проте в найбільш інтенсивних формах естетичне проявляється у сферах духовно-практичної діяльності суспільства: в пізнанні, релігії, мистецтві, де духовний зміст визначає матеріальну форму та способи функціонування продуктів духовно-практичної діяльності. Але лише мистецтву належить роль прямого творчого продукування та історичного нарощування естетичних цінностей та естетичної діяльності.
Уважне дослідження явищ естетичного плану дозволяє виділити та розрізняти поняття естетичної культури та художньої культури або просто естетичного та художнього. Вони відрізняються переважно тим, що художнє передбачає діяльність втілення в матеріал таких образів свідомості, які є результатом перетворення дійсності на основі уяви, фантазії, естетичного довершення, типізації та індивідуалізації реальних явищ, в той час як естетичне має місце й там, де людина просто впорядковує дійсність у відповідності із уявленнями про зручність ат приємність.
Універсальний характер художньо-естетичного освоєння дійсності людиною проявляється у надзвичайно широких проявах мистецької діяльності: за відому нам історію людства мистецтво набуло колосального розгалуження. Його прояви фіксуються в поняттях видів мистецтва, його жанрів та в тих художніх стилях, що історично вироблені в межах людської культури.
Однією із найважливіших для людини сфер проявів естетичного постає людське спілкування, яке, будучи заплідненим естетичним відношенням, робить його не лише приємним, а й багатим за змістом. Серед різних аспектів людського спілкування в наш час інтерес та увагу (особливо у молоді) викликає феномен моди, що носить поліфункціональний характер.
Контрольні питання і завдання.
Спробуйте пояснити, чому формам естетичного освоєння світу людиною належить важливе місце в культурі людства.
Чим можна пояснити той факт, що в сучасному суспільстві явище естетичного постає універсальним, присутнім в усіх сферах та напрямах людської життєдіяльності?
Спробуйте окреслити, в чому та як проявляється естетичне у виробництві, в економічних стосунках, у побуті та дозвіллі, у політиці, дипломатії.
Поясніть основні аспекти співвідношення понять "естетичне" та "художнє". Чи є у нас підстави вживати ці поняття як синоніми?
Що таке духовно-практична людська діяльність і яке місце в ній належить художньо-мистецькій діяльності?
Окресліть роль мистецтва у формуванні естетичної культури, назвіть та поясніть його основні функції.
В чому проявляється пізнавальна роль мистецтва?
Чим відрізняється мистецька діяльність від естетичної діяльності? Яке із цих понять є ширшим за обсягом?
Якими є найперші творчі та виразні засоби мистецтва? Що таке художній образ?
В чому полягають найперші особливості сприйняття художніх творів?
Чим відрізняються мистецькі спрямування класичного та некласичного мистецтва?
Як ви розумієте тезу про те, що сучасне мистецтво прагне включити того, хто його сприймає, у співтворця авторського задуму?
Назвіть засади виділення основних видів мистецтва, охарактеризуйте ті із них, які викликають у вас найбільший інтерес.
Чим постає для вас цікавим явище стилю мистецтва? Які стилі ви можете назвати? Які з них викликають ваше захоплення? Чому?
Назвіть основні прояви естетичного в людському спілкуванні. Чи звертаєте ви на них увагу в повсякденному житті?
Подайте основні естетичні характеристики моди. Як ви до неї ставитесь? –Поясніть свої твердження.
Література:
Арсланов В.Г. История западного искусствознания ХХ века. – М., 2003.
Бореев Ю. Эстетика. – М., 1988.
Браун В., Тильке М. История костюма. – М.,1996.
Бычков В.В. Эстетика. – М., 2005.
Гилберт К.Э., Кун Г. История эстетики. – СПб., 2000.
Гулыга А.В. Эстетика в свете аксиологии. – СПб., 2000.
Зайцев В.М. Такая изменчивая мода. – М.,1980.
Мерцалова М.Н. Костюм разних времен и народов. – Т.1., М.1993.
Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. – К., 1981.
Тэн И. Философия искусства. – М., 1996.
Эстетика. Словарь. – М., 1989.
Яковлев Е.Г. Эстетика. – М., 2002.
ТЕМА 7: ПРОМИСЛОВЕ МИСТЕЦТВО І ТЕХНІЧНА ЕСТЕТИКА.
Технічна естетика становить окрему галузь естетичних знань, яка торкається процесу трудової діяльності людини, сфери виробництва матеріальних благ. Вся суспільно-історична практика людства засвідчує прагнення людини перетворювати довколишній світ за законами краси і гармонії. Виникнення промислового мистецтва було безпосередньо пов’язане із бажанням людини прикрасити побут і оточуюче середовище. Кожна річ матеріального виробництва, предмети вжитку, знаряддя праці, виготовлені людиною неодмінно поєднують чисто утилітарну функцію із естетичною, що відображає гармонію краси і користі.
План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
Поняття промислового мистецтва, технічної естетики і дизайну.
Історична динаміка промислового мистецтва. Проблема гармонії краси і користі
Промислова естетика модерної доби. Взаємозв’язок сучасного дизайну із маркетингом.
Естетична цінність техніки і новітніх інформаційних технологій. Духовність людини в сучасних умовах техногенної цивілізації.

Питання 1: Поняття промислового мистецтва, технічної естетики і дизайну.
Естетика як наука про „досконале” і „прекрасне”, про закони творчого освоєння довкілля, спрямована передовсім на спосіб буття людини, сенс якого полягає у виробничо-практичній діяльності.
В процесі трудової діяльності людини намагалась пристосувати природу до своїх потреб, але процес цей відбувався не стихійно і не лише у відповідності до практичних потреб, а згідно естетичних законів, тобто у відповідності із духовними запитами людини, вищою метою яких була довершеність і краса. Мета естетичної діяльності знаходиться не зовні, а в самій людині, яка завжди творчо підходить до процесу праці і організації свого життєвого середовища. Тому існує діалектичний взаємозв’язок між естетичним і творчим характером людської діяльності. Естетична діяльність є невід’ємним компонентом трудової діяльності, тому естетичний аспект притаманний будь-якому різновиду соціальної практики. Естетичне ставлення людини до оточуючого світу і трудової діяльності визначає основний зміст і призначення промислового мистецтва.
Результатом естетичної діяльності є не тільки світ предметів та навколишнє середовище, преображені згідно ідеї прекрасного, але й сама людська суб’єктивність, яка удосконалюється завдяки творчому досвіду, розвиненому художньому уявленню. Звідси здатність відчувати форму, колір, матеріал, вміння образно мислити, вдаватись до аналогій, асоціацій, прагнення так організувати свою працю, щоб вона приносила насолоду. Естетичне ставлення до праці є найважливішою передумовою промислового мистецтва, як специфічної форми людської діяльності, спрямованої на пошук і створення довершених речей.
До сфери промислового мистецтва належать різні види предметно-практичної діяльності, знаряддя праці, засоби транспорту, різноманітні інструменти, устаткування, предмети побуту, усілякі речі, якими користується людина і які оточують її у повсякденному житті. Деякі види промислового виробництва за своєю сутністю володіють художнім характером – архітектура будівель, меблі, килимарство, ткацтво, різні види декоративно-ужиткового мистецтва – гончарство, ковальство, дерев’яне різьблення, скло, поліграфія, реклама, моделювання одягу. Якщо, наприклад, праця лікарів, педагогів, журналістів чи слюсарів, механіків, сантехніків, малярів не носить прямого художнього характеру, то в ній все одно присутній естетичний компонент.
Поряд із поняттям промислового мистецтва сьогодні частіше вживається термін „дизайн” (від англ.. design – проект, начерк, малюнок), який означає художньо-проектну діяльність, спрямовану на організацію індустріального виробництва, предметно-просторового середовища, промислового виробництва різних речей і предметів з високими споживчими властивостями й художньо-естетичними якостями. Художнє конструювання як метод дизайну не обмежується банальним проектуванням предметів інтер’єру, побуту, техніки тощо, але обов’язково включає щось особливо оригінальне і винахідливе, тобто художньо-творче. Поняття промислового дизайну пов’язане із народженням нової художньо-проектної ідеї, розробкою нових функціональних властивостей та стилістичної модернізації виробів промисловості – машинобудування, побутова техніка, прилади, технічні апарати тощо.
Дизайн заснований на особливому творчому методі компонування, метою якого є досягнення якісного ефекту. Дизайнерський винахід обов’язково характеризують два нюанси: 1) винахідливість, 2) художність. Тому дизайн ототожнюють і з мистецькою творчістю, яка не позбавлена геніальності. Терміни промислове мистецтво і дизайн по-суті є рівнозначними, а тому обидва є повноправними.
Дизайн охоплює і діяльність дизайнера, і результати його праці, і особливий метод проектування – художнє конструювання, і власну теорію – технічну естетику – науку, яка досліджує проблеми створення гармонійного предметного середовища із врахуванням новацій них змін. Технічна естетика – це поняття ширше від „дизайну”, бо включає не лише проектування, конструювання речей, а й охоплює весь процес промислово-технічного виробництва, його економічний, соціальний, моральний і естетичний компоненти. Термін "технічна естетика" переважно вживають у значенні теорії дизайну, тобто науки, що вивчає наукові принципи промислового мистецтва. Як окрема дисципліна вона існує від середини ХХ століття, коли виробляються комплексні методи і наукові підходи щодо дослідження історії розвитку промислового мистецтва і теоретичних аспектів технічної творчості. Проте інколи термін "технічна естетика" використовують і для характеристики естетичних якостей технічних виробів або технічного обладнання. Самий термін „технічної естетики” був запропонований чеським вченим Петром Тучною
Технічна естетика спрямована на удосконалення культури матеріально-предметного середовища, довкілля і побуту через синтез науки, техніки і мистецтва. Що стосується змісту поняття „техніка”, то його походження ведуть від гр. „техне”, яке перекладається як майстерність, вміння, мистецтво. В античну добу індивідуальну ремісничу діяльність розуміли як особливе мистецтво, що ґрунтувалось на довершеній майстерності, професійній досконалості. Але історично зміст даного поняття змінювався. У наш час воно вбирає більш широкий сенс і означає сукупність різноманітних штучних засобів людської діяльності для використання у виробничій і невиробничій сферах для задоволення відповідних потреб. Основне призначення техніки – збільшувати ефективність людської діяльності за рахунок втілення у технічні пристрої результатів пізнання світу. Розвиток дизайну тісну пов’язаний із технікою, яка постійно модернізується, удосконалюється, урізноманітнюється.
Сучасне промислове виробництво, технічний прогрес вже не можливо уявити без мистецтва дизайну, мета якого полягає у формуванні естетичного предметного середовища, в якому гармонійно поєднуються матеріальні і духовні прагнення людини. Це підносить практичну функцію технічної естетики як науки про промислове мистецтво і дизайн. У більш широкому значенні іноді замість поняття „технічна естетика” вживають термін „промислова естетика”, яка розробляє усі аспекти естетичної діяльності в галузі сучасного промислового виробництва і підприємництва.
Питання 2. Історична динаміка промислового мистецтва. Проблема гармонії краси і користі.
Дизайн – це єдність краси і користі, тому проблема співвідношення краси і практичності (утилітарності) належить до центральних у промисловому мистецтві. Під утилітарним розуміють практичність, придатність і зручність у користуванні, технологічну й економічну доцільність, а під естетичним – конструктивність форми, її вишуканість, зовнішню ефектність, стильність тощо.
На ранніх етапах розвитку матеріальної культури краса була невіддільно пов’язана із функціональним призначенням різних речей. Мистецькі твори створювались не лише задля естетичного милування. Досить часто вони мали практичне або культове призначення. Принцип зручності, ефективності та комфорту відігравав вирішальне значення у зміні форм і зовнішнього вигляду матеріальних речей. В залежності від функціональної потреби диференціювались форми, наприклад мисок, чаш, ваз тощо. Для різних потреб виготовлялись ужиткові речі і знаряддя праці найбільш зручних форм. Найдавніші предмети трудової діяльності (проколки, скребки, кам’яні ножі, сокири, лук і стріли, глиняний посуд) вже містять естетичний компонент, який, щоправда, пов'язаний не лише із їх функціональністю, але також із певними поза досвідними уявленнями людей (міфологічними, суспільними, моральними). Археологи вивчаючи пам’ятки первісної матеріальної культури, чітко розрізняють природну форму і штучну. На відміну від мистецького твору кожен технічний виріб має утилітарне призначення, тому його цінність визначається єдністю двох начал – краси і користі, форми і доцільності.
Вже в естетичних міркуваннях античних філософів знаходимо думки на цю тему. Одні доводили, що краса – це „чисте поняття”, яке не пов’язане із доцільністю, але інші ототожнювали ці поняття. Сократ (470 – 399 р.р. до н.е.), дискутуючи з Арістоппом, стверджував, що спис, щит, чи кошик для гною – гарні тільки тоді, коли відповідають своєму призначенню. Він також наголошував на ще одній ознаці, пов’язаній із практичністю – зручності, і доводив це на прикладі виготовлення панцира, який майстер пропорційно підганяє до „непропорційних” фігур. Краса ужиткових речей обов’язково співвідноситься із доцільністю їх форми. Так, до сьогодні своєрідним еталоном краси служать грецькі вази, які захоплюють досконалими пропорціями і відповідністю форми практичній функції ( гідрі – для носіння води із трьома ручками, кратери – із широким горлом для охолодження, амфори і пеліки – для вина і води для пиття, із відігнутими краями, лекіфи – для зберігання олії із вузькою шийкою та широкими краями). Розписи збагачували декоративність і художність зовнішнього вигляду.
Ужиткові речі неодмінно виявляли оптимальне співвідношення зручності, практичності із красивим зовнішнім виглядом. Латинське слово “bellus” (краса) етимологічно пов’язане із словом „bonus” – зручний, корисний, придатний, так само „краса” латинською мовою –„ formositas” (форма) підкреслює єдність прекрасного зовнішнього вигляду із доцільністю. У сфері ужиткового мистецтва краса має прикладне значення, тому промислове мистецтво носить прикладний характер. Але велика потреба в красі стимулювала також розквіт пластичного (образотворчого) мистецтва, де присутня ідея „чистої” краси, коли створюються речі спеціально для милування ока, які володіють самостійною естетичною цінністю, наприклад твори живопису, скульптури, орнаментально-декоративної пластики. Антична цивілізація уславилась неперевершеними здобутками в галузі архітектури, скульптури, живопису, які до нашого часу вважаються класичними взірцями, а передумовою цього був витончений естетизм їх побуту. Давньогрецький письменник Ксенофонт вустами свого героя підкреслював, що навіть „прості меблі для повсякденного вжитку, звичайні господарські речі стають набагато красивішими, завдяки правильному розташуванню, навіть кухонні горщики набувають приємного вигляду, якщо їх розумно розмістити”. Естетика доцільності простежується в усьому предметному світі стародавніх греків і римлян. Вже в їхній матеріальній культурі знаходимо приклади естетичної організації як побуту, так і виробничо-трудової діяльності.
Отже, з давніх-давен в процесі виробництва і праці поєднувались репродуктивна і творча функції. Так само і в добу Середньовіччя, ремесло і мистецтво були невіддільні, що супроводжувалось розквітом різних художніх ремесел. По-суті ремесло в цей час ототожнюється із поняттям дизайну, бо засноване на ідеї високої естетичної якості. Речі виготовлялись ручним способом на індивідуальне замовлення. Смаки виробника і споживача були визначальними. Між ними ще не стояв комерсант, бо речі не були ринковим товаром. В предметах ручної праці поєднувались технічні досягнення, комфортність для замовника і якісна краса. Високоякісні речі ставали цінними, набували вартості не тільки через функціональність, але й завдяки гідному художньому оформленню. Ремісники звичайно поєднували дві функції: мистецьку (шукали оригінальну форму, матеріал, підбирали відповідну палітру кольорів), і виробничу ( безпосередньо виготовляли річ). Сьогодні ж технічними розробками займається інженер, а над естетичним рішенням працює дизайнер. В стародавні часи часто утилітарна функція речей поступається чисто естетичній. Для нас сьогодні ці речі стають символом свого часу, а іноді засвідчують багатство, заможне становище, високий соціальний статус їх колишніх власників. Цеховий устрій середньовічного суспільства базувався на розподілі праці, але з окремих цехів поступово виділились і стали існувати самостійно архітектори, живописці, ювеліри.
В добу Відродження, в ХУ – ХУІ століттях особливо підноситься статус художників, яких вже не вважають ремісниками. В галузі промислового виробництва поступово назрівають тенденції, які врешті-решт призвели до кардинальних якісних змін, які у ХУП – ХУШ століттях набули революційного характеру. І пов’язані цей революційний переворот із розвитком машинної індустрії і механізацією промисловості. На зміну мануфактурного виробництва, заснованого на ручній праці приходить фабрично-заводське капіталістичне виробництво. В сфері індустріального виробництва кардинально змінється ситуація, коли продукти машинного виробництва вже не передають гармонії між функціональністю і красою. Серійне виробництво масового товару призводить до стандартизації як діяльності, так і її продуктів. Аби надати товарам індивідуальності, їх часто-густо просто прикрашали. „Краса”, яка ніби ззовні прикладалась до речей, виглядала штучною і фальшивою (звичайна „красивість”). Якщо раніше зовнішня краса передбачала і високу зручність, доцільність, то в період переходу до серійного виробництва краса не завжди була гарантією якості. Ця болісна проблема суперечності між практичною зручністю і гарним виглядом речей вимагала свого вирішення.
Саме у ХVШ столітті прогрес індустріальної техніки і науки сприяв виникненню окремої спеціальності – дизайнера. Якщо індивідуальні майстри самостійно творили цілісний образ виробу, експериментували в пошуку художньої форми, то відтепер цей процес диференціюється. Інженер конструює промислові винаходи і речі, а дизайнер дбає про естетичні рішення. Таким чином, дизайн дозволив подолати суперечність між технікою і мистецтвом шляхом створення цілісного образу виробу.
Питання 3. Промислова естетика ХІХ – ХХ століття.
Нові умови розвитку промисловості породили нові форми художньої творчості. Якщо перші кроки промислового дизайну були пов’язані із необхідністю скрити деякі недоліки грубої механізованої роботи, певні вади, чи відвертий брак , то згодом власне через дизайн прийшло розуміння, що і машини можуть продукувати довершені речі. Фальшива краса переслідувала ідею лише збуту неякісних речей, а справжній дизайн дозволяв робити речі не лише привабливими, але надійними і зручними у користуванні.
Філософи і мислителі ХVШ століття, передовсім представники Просвітництва, вже висловлювали тривожні думки з приводу суперечливого розвитку індустріального виробництва і деяких негативних наслідків майбутнього прогресу машинного виробництва, техніки, а також практичної і естетичної цінності техніки. Такі настрої знаходимо у словах німецького письменника Й.Гете: „Ця машинізація, що розширюється, мучить мене і лякає; насувається неначе громовиця ледве-ледве; але ходу її розпочато, вона підкрадеться й захопить”. Тому більшість тогочасних вчених і письменників підносили значення етико-естетичного виховання в нових умовах цивілізаційного прогресу. Так, Ф.Шіллер у „Листах про естетичне виховання людини” наголошував на найважливішому завданні культури, яке полягає в тому, аби в матеріальному виробництві форму було підпорядковано естетичним законам, бо лише з естетичного, а не суто утилітарного, може удосконалюватись моральність людини.
У ХІХ столітті завдяки працям німецького теоретика мистецтва, архітектора Г.Земпера, а також англійських вчених Д.Рескіна (1819 – 1900) та У.Морриса ( 1834 – 1896) розробляються наукові теорії промислового мистецтва, які по-суті, започатковують формування технічної естетики як самостійної дисципліни. Їх вчення утверджували основний дизайнерський принцип – висока якість і функціональність виробів має гармонійно співвідноситись із зручною формою, де присутнє відчуття матеріалу, кольору тощо. Наприклад, Д.Рескіну належить така відома сьогодні фраза, що „річ гине так само швидко, як і створюється”, а „те, що обходиться надто дешево, насправді виявляється дуже дорогим”. Він висунув три найважливіших вимоги, які дотепер складають основу дизайнерської діяльності: 1) не вдавайтесь до виробництва тих речей, в яких не присутня особиста винахідливість; 2) не вдавайтесь до ретельної обробки речі заради неї самої, а лише заради її практичної мети; 3) ніколи не вдавайтесь до імітації або копіювання, хіба що задля спогаду про великий витвір минулого. Основні принципи тогочасної промислової естетики втілені у праці Г.Земпера „Стиль у технічних та тектонічних мистецтвах, або Практична естетика”, написаної у 1860-63 рр. Основна мета дизайну тут окреслена так: форма предмета має залежати від його функцій у людській практиці, матеріал виготовлення, технологія виробництва визначаються рівнем соціально-економічного розвитку суспільства.
Справжній бум дизайнерської теорії і мистецтва припадає на початок ХХ століття і пов’язаний він передовсім з промисловим переворотом у США. Історію американського промислового дизайну започатковує художник П.Бернс, який виконуючи обов’язки художнього директора великої електричної компанії з метою подолання конкуренції і успішного просування на світовий ринок, подбав про створення унікального обличчя фірми. Власне завдяки генію П.Беренса формується індивідуальний стиль діяльності компанії. Як архітектура приміщення фірми, облаштування території, оформлення виробничих місць, так і обробка продукції, її художня форма, а також реклама, торгівельна графічна документація (торгова марка ) – все вигідно виділялось з-поміж усього існуючого на тогочасному ринку.
Економічна криза 1929 – 30-х рр., іменована великою депресією, що полягала у великих труднощах із збутом товару спонукали дизайнерські пошуки. Один із яскравих дизайнерів Г.Дрейфус у 1929 році створив проектне бюро, яке здійснювало зв’язок виробника із замовником і ретельно вивчало запити ринку і потреби споживачів. Дизайн розумівся як невід’ємна складова успіху компанії. Цей американський досвід після другої світової війни був імпортований європейськими дизайнерами. В цілому він відповідає і потребам сучасного промислового виробництва. Образ ідеального дизайнера уявляється в якості координатора зусиль різних спеціалістів у створенні якнайкращого продукту, що максимально задовольняє потреби споживача. При дизайні виробу необхідно забезпечити : а) максимальну безпеку у користуванні; б) експлуатаційну зручність і комфортність; в) розширення асортименту відповідно до різних смаків і потреб. Ці вимоги спрямовані і на забезпечення максимальної прибутковості для компанії. Визначальною складовою сумарного продукту промислового дизайну стає споживча цінність продукції. Саме американці вперше дали таке визначення дизайну, як „форма організації (служба) художньо-проектної діяльності, що виробляє споживчу цінність продуктів (матеріальних і духовних) масового споживання". Споживча цінність продукції включає такі елементи:
а) удосконалення функціонально-конструктивної будови речі;
б) зручність і комфортність у користуванні;
в) пристосування форми до нових віянь моди;
г) удосконалення пакування виробу;
д) розробка фірмового знаку.
В руслі новітніх дизайнерських вчень постає така сьогодні важлива галузь економіки, як маркетинг, визначальним завданням якого є „мінімалізація зусиль щодо збуту товару”. Сучасні дизайнери використовують маркетингову інформацію, яка засвідчує ситуацію на ринку. Дизайнери орієнтуючись на потреби і смаки споживачів, розробляють такі товари, які „точно їм підходитимуть і продаватимуть себе самі”.
Дизайнери враховують основний закон ринку, який твердить, що потреби людей хоча й безмежні, все ж ресурси для їх задоволення обмежені. Тому споживачі шукають ті товари, які відповідають як потребам, так і фінансовим ресурсам, тобто якісні і недорогі. Нові умови роботи на ринку заставляють дизайнерів вивчати і спостерігати за найменшими змінами, проводити експерименти, опитування. Сьогодні постійним явищем стали виставки дизайнерських виробів, широкі рекламні акції тощо. Щоправда таке всепоглинаюче врахування інтересів споживачів несе в собі загрозу культивування низькопробної масової культури, коли митець стає залежним від не завжди розбірливого смаку споживачів.
Маркетингова інформація дає дизайнерам цінний матеріал, який визначає напрямок подальшої діяльності підприємства. Власники великих промислових компаній спільно із дизайнерами розробляють стратегію і тактику виходу товару на внутрішній і міжнародний ринок, готують і проводять рекламну кампанію. В обов’язки сучасного дизайнера входить також розробка рекламної продукції і організація рекламної діяльності. В сучасних умовах надзвичайно гострої конкурентної значення реклами постійно посилюється. Підприємці значно збільшують асигнування на дизайнерські розробки для створення найкращих варіантів реклами з метою залучення якнайбільшої кількості споживачів. В процесі збуту товару, коли темпи починають спадати, дизайнери шукають нові способи модифікації товару, що відноситься виключно до дизайнерських заходів. Модифікуючи промисловий виріб, дизайнери удосконалюють різні його властивості: функціональні, конструктивно-технічні і естетичні. Адже інтерес покупців можливий за умови постійної зміни зовнішнього оформлення товарів. Маркетинговий підхід сучасних дизайнерів до промислових виробів значно розширює функції дизайну, який спрямований на виготовлення такого виробу, який становить єдине ціле як з точки зору споживача, так і з точки зору виробника. Сучасним підприємцям стає зрозуміло, що дизайн є потужним засобом боротьби з конкурентами і стабільного успіху на ринку. Відтак посилюється диференціація дизайнерських спеціальностей, розширюється їх діапазон.
На сучасному етапі дизайн набуває цілком нової сутності сягаючи рівня прикладного мистецтва. Високопрофесійні дизайнерські проекти вважаються мистецькими шедеврами. Дизайнерські твори експонуються в музеях сучасного мистецтва. Сучасна епоха технічної індустрії і бізнесу заставляє митців виявляти свій творчий геній у промисловому мистецтві.
Питання 4. Естетична цінність техніки і новітніх інформаційних технологій. Духовність людини в умовах сучасної техногенної цивілізації.
Науково технічний прогрес кардинально змінив характер сучасного суспільства, (іменованого як „постіндустріальне””, „техногенне”, „інформаційна цивілізація”) вкрай загострив екзистенційну ситуацію людини, сенсу її життєдіяльності в нових соціальних умовах. „Техніка, - як писав М. Бердяєв – остання любов людини, і вона готова змінити свій спосіб життя під впливом предмета своєї любові. Техніка примножує життєві блага”. Але водночас техніка, на думку філософа, „чужа і ворожа культурі і людині”; з її невпинним розвитком „весь світ вступає в катастрофічний період свого розвитку”.
Сьогодні часто можна чути звинувачення на кшталт того, що техніка і інформаційні технології дегуманізують людину, позбавляють її почуття індивідуалізації, „святості”, „укоріненості” і, навпаки, культивують прагматизм, утилітаризм, космополітизм а тому в них захована небезпека „страшної поразки душевного життя людини, і насамперед, емоційного”.
В руслі подібних міркувань нині популяризується теза про те, що новітні засоби аудіовізуальної комунікації являються своєрідним „троянським конем”, який ввійшовши до „храму мистецтва”, руйнує його із середини підміняючи традиційну гуманістичну спрямованість зверненням до найнижчих інстинктів натовпу, володіючи надзвичайною силою емоційного впливу. Звідси такі тривожні міркування про руйнівний характер подальшого розвитку цивілізації і шкідливого впливу техніки на людину, песимістичні настрої розчарування у науково-технічному прогресі. За словами Дж.Гелбрейта „естетичні досягнення недоступні індустріальній системі і в значній мірі знаходяться у суперечності з нею”. А на думку теоретика сучасного мистецтва Г.Ріда, технізоване суспільство формує не людей, а „порожньооких”, нудьгуючих, загальмованих, неконтактних роботів, здатних лише до насильства. Технізація і роботизація, на думку сучасних психологів і соціологів несе небезпеку вже на генетичному рівні, загрожуючи небезпекою, за словами Польського письменника і вченого С.Лема „оголення” інстинктів. Не дивлячись на значно більшу поінформованість, сучасна людина не стає більш творчою. Зростання абстрактності, кількості понять, умовних знаків, формул веде до інтелектуального еклектизму, розумової пасивності, іноді навіть невігластва щодо банальних явищ і процесів. „Екран знань” сучасної людини складається із випадкових і уривчастих фактів, які творять так зв. „мозаїчну” культуру. Стрімкі інформаційні потоки, швидка плинність знань викликають постійні збурення і потрясіння, розхитують стереотипи, все усталене і звичне. Намагання схопити якнайбільше інформації, аби йти в „ногу з часом”, обернулось тим, що у свій час М.Гоголь назвав „страшними ідеалами огрублення” у значенні бездушності, байдужості, що породжує феномен індивідуалізму та індиферентності. Новітня інформаційна цивілізація перебуває в антагоністичному протистоянні до духовної культури. Адже суть культури не в техніці, технологіях, автомобілях, електрифікованому побуті, модному одязі, взутті, зачісках. Цивілізаційні блага визначають рівень матеріального існування. Їх характеризують ринкові і споживчі цінності. Культура також не зводиться до відвідування музеїв, театрів, виставок, бібліотек, яких стає все більше. Адже культура звернена до внутрішнього світу людини, її здатності до співпереживання, духовного оновлення, гуманності.
Джерелом справжньої людяності служать не машини, комп’ютери, аудіо-, відеотехніка, предмети матеріальної розкоші, а сердечні і теплі міжлюдські стосунки, засновані на доброті, дружелюбності, любові, милосерді. У технізованому суспільстві світ людини „замикається”, вона все більше стає відстороненою, „закритою”, відчуженою. Безпосереднє живе спілкування замінюється технічними і електронними засобами комунікацій. Сьогодні говорять про таку найпоширенішу людську ваду, як егоїзм, який служить підставою неприязних взаємостосунків з оточуючими, і загрожує самознищенням особистості. Егоїзм часто супроводжується жорстокістю і насильством. Синдром агресивності і бездушності є показовим в сучасній українській суспільності, підтвердженням чого може служити численна армія бездомних дітей, безпомічних калік і вбогих перестарілих людей. Утвердженню жорстокості, зростанню аморальності сприяє і сучасне комерціалізоване масове мистецтво, сповнене страхітливих і кривавих сюжетів, грубої еротики, садистських вбивств тощо. Низькопробна масова культура, примітивна попса заполонила теле-, кіно- і відеоекрани, радіоефір.
Аби гуманізувати сучасну людину, пробудити у неї високі почуття краси, любові, чуйності необхідні теплі і відкриті міжлюдські взаємини, а також вплив справжньої літератури і мистецтва, музики, здатних, схвилювати, розчулити, викликати душевні потрясіння. Тому без піднесення морального рівня спілкування, а також мистецтва сьогодні не можливо досягнути й культурно-духовних зрушень в суспільстві. Сама природа людини протестує проти раціонально-прагматичного, бездушно-утилітарного способу життєдіяльності, тому саме в горнилі індустріалізованого і урбанізованого буття людей народжуються такі явища естетично-художньої культури, які здатні оздоровити змертвілу духовність, відіграти роль тих ціннісних орієнтирів, котрі приведуть людство до добра, гармонії, краси і щастя. В сучасній етико-естетичній культурі неодмінно присутнє як відчуття втрати чогось важливого, так і народження цілковито нових тенденцій.
Завдяки новітнім технологіям сьогодні з’явилась можливість широкого тиражування художніх творів, що дозволяє залучати до мистецтва значно ширші верстви населення. Сучасна естетико-художня культура збагатилась такими поняттями, як „електронна музика”, „комп’ютерна графіка”, „мистецтво реклами”, „технічний дизайн” тощо. Можна, звичайно сперечатись про істинну цінність новітніх технологій і електронних видів мистецтва, одначе безсумнівним є активне ставлення людини до суспільного буття і трудової діяльності.
Тріумф науки і техніки, передовсім, комп’ютерної нівелює цінність традиційного мистецтва і відповідно сприяє формуванню нового художнього бачення, нового мистецтва – електронного. Синтез науки, техніки і мистецтва веде до виникнення технізованого мистецтва майбутнього. Техніцизм як спосіб творчого мислення, стан самосвідомості побудований на само підкоренні техніці, виявляється у спробі підмінити художні прийоми прийомами техніки, а процес художньої творчості технологічними прийомами електронно-комп’ютерної апаратури. Техніцизм не передбачає певного смислового і емоційно-особистого аспекту. Мистецтво постмодернізму засвідчує необмежену могутність техніки.
Звичайно техніка і новітні технології необхідно впливатимуть на появу нових видів і жанрів мистецтва, але вони не здатні перевершити силу людського духу й унікальність кожного таланту. Прогрес мистецтва інакше полягатиме лише у винайденні нових „технічних” засобів і чисто технологічних прийомів. Але не зважаючи на наявність таких дихотомій і суперечностей, зростання розриву між технікою і мистецтвом, вони все ж є двома складовими єдиного культурного процесу. Звичайно, сьогодні немає такої сили в світі, що була би здатною зупинити науково-технічний поступ. Під його впливом неодмінно будуть відбуватись зміни в суспільстві та людських взаєминах. Проте саме інтереси людини вимагають того, щоби цей поступ не був цілковито відданий лише питанням технологічно-утилітарним: етичні та естетичні чинники людського життя повинні тут не лише враховуватись, а й поставати орієнтирами для інженерно-технічної творчості. Завдання полягає в тому, щоби на основі існуючих технологій та технічних новацій знайти способи і форми інтенсифікації живих людських контактів і тим самим ще раз підтвердити, що найпершим дивом цього життя є людина із її надзвичайними та незбагненними здібностями і провами.
Генії науки і генії мистецтва завжди прагнуть незбагненного і більш досконалого. За словами Опенгеймера: „обидва постійно повинні проводити в гармонію нове і вже відоме, боротись за те, щоб встановити деякий порядок у всезагальному хаосі. В праці і в житті вони повинні допомагати одне одному”. Цей вічний зв’язок науки і мистецтва символізують образи двох відомих давньогрецьких міфологічних героїв – Прометея – символ знання і творчого розуму і Орфея – божественного музиканта і співака. В їх союзі –основа гармонійного суспільства, яке спрямоване на досягнення нових вершин у науково-технічному і духовно-культурному перетворенні. Потреба в естетичній культурі як складовій духовності суспільства і людини не зважаючи на все нові і нові зміни завжди зберігатиме свою соціальну функцію і слугуватиме своїм субстанцій ним цілям. За пророцтвом Ф, Достоєвського „Краса врятує світ”. Можна лише додати, що не так краса, як усвідомлення необхідності жити і перетворювати довкілля за її законами.
Висновки.
Виробничо-технічна діяльність належить до однієї із найважливіших сфер життя сучасного суспільства, куди задіяні інтелектуальні та винахідницькі здібності людини. Не залишається вона і поза увагою з боку естетичних людських інтересів, у зв'язку із чим виникло явище промислової естетики – внесення естетичного компоненту в складові виробничо-технічної діяльності.
Поряд із поняттям промислової естетики широко вживаються в наш час терміни "дизайн" та "технічна естетика"; цілком очевидним є факт їх приналежності до єдиної сфери проявів естетичного, хоча вони несуть в своєму змісті деякі відмінності: дизайн стосується перш за все форм виробів та предметів людського оточення, технічна ж естетика – це теорія естетичного процесу в сфері виробництва, а також естетизація технічних виробів та обладнання.
За умов сучасної техногенної або інформаційної цивілізації спостерігається певна девальвація етичних та естетичних цінностей, оскільки звужуються сфери безпосереднього, живого людського спілкування. Тому важливим завданням сучасного науково-технічного поступу є пошуки доцільних форм введення етичної та естетичної складових у функціональні характеристики науково-технічної діяльності.
Контрольні питання і завдання:
Розкрийте зміст поняття „промислове мистецтво” і „дизайн”.
Що є предметом технічної естетики як окремої галузі естетичних знань?
Що Ви знаєте про історію розвитку промислового мистецтва?
Що таке дизайн? Які проблеми є вузловими у сучасних теоріях промислового дизайну?
Як пов’язані промисловий дизайн із маркетингом?
Що Ви можете сказати про значення реклами у сучасному бізнесі, її художньо-мистецький рівень.
Охарактеризуйте естетичний аспект сучасних інформаційних технологій.
Які найважливіші проблеми духовного життя людини в умовах сучасного прогресу науки і техніки?
Які засоби формування естетичного ставлення людини до праці та предметного середовища.
Література:
Аронов В.Р. Теоретические концепции зарубежного дизайна. – М., 1992.
Барановська Н.М. Промислова естетика. Л.: НУ”ЛП”, 2003.
Воронов Н.В. Эстетика техники. Очерки истории и теории. – М.,1972.
Даниленко В.Я. Основи дизайну. – к., 1996.
Сморж Л.О. Естетика. Навч. посіб. – К.: Кондор. 2005.
Тьялве Э. Кратний курс промышленного дизайна. Перев. с англ..- М.,1984.
Эстетические ценности предметно-пространственной среды – М., 1990.
НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ
Петрушенко Віктор Леонтійович
Сурмай Ірина Миколаївна
Карвацька Галина Федорівна
Мазур Любов Іванівна
Шадських Юрій Геннадійович
ЕТИКА ТА ЕСТЕТИКА
Редактор Ольга Дорошенко
Технічний редактор Лілія Саламін
Комп‘ютерне верстання Людмила Білашевич
Художник-дизайнер Уляна Келеман
Здано у видавництво . Підписано до друку
Формат 60*84 / 16. Папір офсетний.
Умовн. друк. арк. . Обл..-вид. арк.
Наклад 300 прим. Зам.
Видавництво Національного університету "Львівська політехніка"
Реєстраційне свідоцтво серії ДК № 751 від 27.12.2001 р.
Поліграфічний центр Видавництва
Національного університету "Львівська політехніка"
вул. Ф.Колеси, 2, Львів, 79000