1. Правовий статус господарських товариств.Поняття господарського товариства.



Господарські статутні товариства кваліфіковано законом як організаційно-правову форму підприємства, заснованого на колективній власності. Ця форма має суттєві особливості щодо створення, діяльності та юридичного статусу. Тому товариства діють на підставі Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства", який визначає поняття, види, правила створення і діяльності товариств, а також права і обов'язки їхніх засновників та учасників. Статутні товариства є різновидом підприємств, тому вони діють також на підставі законодавства про підприємства.



Основною особливістю, за якою товариство відрізняється від інших суб'єктів права (не товариств), є об'єднання на підставі угоди майна та зусиль учасників для спільної господарської діяльності. Товариство становить собою об'єднання на засадах угоди майна та підприємницької діяльності фізичних та/або юридичних осіб у формі підприємства (установи, організації) для спільної діяльності з метою отримання прибутку. Всі товариства згідно із законом є юридичними особами, діють на підставі установчих документів, затверджених учасниками, мають власні назви із зазначенням організаційно-правової форми товариства (акціонерне тощо).



Статутні товариства мають й інші ознаки суб'єкта права типу підприємства, які визначені ст. 1  Закону "Про підприємства в Україні". Підприємства, які стали учасниками товариств, не ліквідовуються як юридичні особи.



Акціонерним визнається засноване на установчому договорі товариство, статутний фонд якого поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної . Права та обов'язки акціонерів визначені ст. 10, 11 Закону "Про господарські товариства".Особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне товариство належить до товариств з обмеженою відповідальністю.



Юридичний статус акціонерного товариства характеризується і деякими іншими рисами. Так, товариство має засновницькі права щодо створення господарських об'єднань (участі в існуючих об'єднаннях). Акціонерне товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товариству, призначати керівника та реалізувати інші права власника дочірнього підприємства.



Законодавством передбачено, що акціонерне товариство має фірмову марку та товарний знак. Ці реквізити затверджуються правлінням товариства і реєструються в Торгово-промисловій палаті України.



Види акціонерних товариств. За способом функціонування акцій закон розрізняє відкриті та закриті акціонерні товариства. Акції відкритих товариств можуть розповсюджуватися як шляхом відкритої підписки, так і шляхом купівлі-продажу на біржі (ст. 6—8 Закону "Про цінні папери і фондову біржу", ст. ЗО Закону "Про господарські товариства"). В закритому акціонерному товаристві акції розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом передплати або купівлі-продажу на біржі.    



Засновниками та учасниками акціонерного товариства є фізичні та юридичні особи, які згідно із ст. 2 Закону "Про підприємництво" та іншими законодавчими актами можуть бути су’єктами підприємницької діяльності. Стосовно акціонерних товариств їх коло визначене ст. З і 26 Закону "Про господарські товариства". Стаття 26 спеціально визначає функції засновників і тим самим відмежовує цих осіб від учасників. Основна особливість їхнього правового статусу полягає в тому, що вони несуть відповідальність як перед тими, хто підписався на акції, так і перед третіми особами за зобов'язаннями, що виникли до реєстрації товариства.







Громадяни України можуть бути засновниками та учасниками акціонерних товариств згідно з правилом "крім випадків передбачених законодавчими актами України", тобто якщо вони не мають обмежень підприємницької правосуб'єктності згідно із ст. 2 Закону "Про підприємництво", ст. 16 Закону Про державну службу" та ін.



















Іноземні юридичні особи, міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками товариств нарівні з українськими юридичними особами (відповідно до законодавства про іноземні інвестиції).



Створення акціонерного товариства покладається на засновників, які мають у зв'язку з цим спеціальну засновницьку компетенцію (ст. 26, ЗО, 31, 35 Закону "Про господарські товариства"). Процес створення акціонерного товариства — це ряд послідовних стадій, передбачених законом.































.



Майнова і фінансова структура акціонерного товариства становить собою врегульовані правом відносини щодо об'єднання вкладів засновників та учасників у статутний фонд товариства як колективну власність акціонерів, щодо випуску та обігу акцій, щодо розподілу майна у фонди товариства та виплати дивідендів на акції.















Закон  "Про  власність"  визнає  дві  основні  юридичні підстави  виникнення  колективної  власності  товариства. Загальним правилом для всіх товариств є добровільне об'єднання майна засновників і учасників для діяльності товариства.  Отже,  однією з юридичних підстав виникнення права  колективної власності  є  умови відповідних договорів, згідно з якими утворюється статутний фонд товариства (засновники вносять свої вклади згідно з установчим  договором  акціонерного  товариства,  інші  акціонери — на умовах договорів купівлі-продажу акцій). Право колективної власності виникає в результаті перетворення державних підприємств в акціонерні товариства, тобто в порядку прийняття власником рішень про їх корпоратизацію і приватизацію. Державне підприємство перетворюється в акціонерне товариство на підставі спільного рішення трудового колективу і уповноваженого державного органу про випуск акцій на всю вартість майна підприємства. Згідно з цим рішенням створюється статутний фонд акціонерного товариства (ст.. 25 Закону ”Про власність").



     Об'єкти права власності акціонерного товариства різні. Товариство визнається власником, по-перше, майна, яке засновники і учасники згідно з установчим договором передають йому у власність. Загальний розмір статутного фонду,  а також номінальної вартість   та   кількість   акцій   визначаються засновникам відповідно до мети, предмета діяльності, мінімального легального розміру статутного фонду акціонерних товариств.  Засновники  визначають  в  установчих  документах  і  вид вкладів  до статутного фонду:цінні папери та грошові кошти в національній та іноземній валюті, а також майнові права.



     Оцінку вкладів у статутний фонд акціонерного товариства, внесених у натуральній формі, затверджують установчі збори товариства. Ці правила безпосередньо стосуються вкладів фізичних і недержавних юридичних осіб-акціонерів.







Крім вкладів, товариство виступає власником й іншого майна, яке на відміну від статутного фонду називається власним капіталом товариства. Це виготовлена в процесі господарювання продукція, доходи від продажу облігацій, інших цінних паперів. Це також кредити банків, інвестиції під державні контракти, надходження від продажу акцій, що належать державі, пожертвувань тощо.



Фонди акціонерного товариства — це передбачені нормами права види або частини майна товариства відповідно до їхнього цільового призначення. Кожен фонд має певний правовий режим.



Законом України "Про  господарські  товариства"   встановлено   мінімальний розмір статутного фонду акціонерного товариства як суму еквівалентну 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи з ставки мінімальної заробітної плати діючої на момент створення акціонерного товариства. Як спільна часткова власність статутний фонд акціонерного товариства поділений на визначену установчими документами кількість акцій рівної номінальної вартості.



     Збільшення   статутного   фонду   можливе лише  за умови повної оплати акціонерами усіх раніше випущених акцій. Збільшується він у порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, зокрема шляхом випуску нових акцій і реалізації їх за рахунок додаткових грошових, матеріальних або інших внесків акціонерів. Вона здійснюється у тому порядку, що і випуск акцій. Акціонери користуються переважним правом на придбання акцій додаткового випуску перед іншими   особами.   Збільшення   статутного   фонду   може здійснюватись також завдяки збільшенню номінальної вартості вже випущених акцій, а також шляхом обміну облігацій на акції. Прийняття рішення про збільшення статутного фонду належить до компетенції загальних зборів (статутом товариства може бути передбачено збільшення статутного фонду не більше ніж на 1/3 за рішенням правління товариства). У голосуванні про затвердження результатів підписки на додатково випущені акції беруть участь особи, які підписалися на ці акції.



Зменшення   статутного    фонду   можливе  шляхом зменшення номінальної вартості випущених акцій та викупу акціонерів акцій для їх анулювання.



Рішення товариства про зміну статутного фонду впливає на майнові інтереси акціонерів, тому діє правило: товариство зобов’язане відшкодувати власнику акцій збитки у зв'язку зі зміною статутного фонду. Порядок відшкодування збитків повинні визначати загальні збори з питань зміни статутного фонду. Спори про відшкодування збитків цієї категорії вирішують суд, арбітражний суд.



     Для покриття витрат, пов'язаних з відшкодуванням збитків позаплановими видатками товариства, останнє створює резервний фонд. Це фонд визначеного законодавством розміру. Він має бути не менше 25 відсотків статутного фонду товариства. Формується резервний фонд за рахунок чистого прибутку шляхом щорічного відрахування 5 відсотків прибутку до отримання необхідної суми. Кошти фонду зараховуються на спеціальний рахунок в установі банку. Рішення про використання фонду приймає вищий орган управління товариства. Резервний фонд має цільове призначення, тому ці кошти на інші цілі не використовуються.



   



Обов'язковим фондом у товаристві є також фонд сплати дивідендів. Це майновий фонд, який теж формується з чистого прибутку товариства.



Інші фонди створюються, якщо це передбачено статутом товариства (наприклад, житловий фонд, валютний фонд, страховий фонд тощо).



















Акціонер несе майнові обов'язки стосовно товариства. Він зобов'язаний вносити вклади, сплачувати основні та додаткові акції у розмірах, передбачених установчими документами товариства. Акціонер зобов'язаний сплатити повну вартість акцій у строки, визначені установчими зборами, але не пізніше року після реєстрації товариства. У разі несплати в установлений строк акціонер сплачує за час прострочки 10 відсотків річних від суми простроченого платежу, якщо статут товариства не передбачає іншої санкції. При несплаті платежів по акціях протягом трьох місяців після встановленого строку платежу товариство має право реалізувати ці акції у порядку, передбаченому статутом.



Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства, якщо його майна недостатньо, в межах належних їм акцій.



























Правовий режим дивідендів можна визначити як врегульований правом колективної ("акціонерної") власності порядок визначення розміру, оголошення та виплати акціонерам доходів по акціях з чистого прибутку акціонерного товариства. Він має законодавчу основу. Це ст. 4 "Основні характеристики акцій", ст. 9 "Виплата доходу по акціях" Закону "Про цінні папери і фондову біржу" і ст. 15 "Прибуток товариства" Закону "Про господарські товариства". Стаття 10 останнього закону визначає право акціонера на дивіденди, а ст. 41 відносить порядок розподілу прибутку (отже, і визначення дивідендів) до компетенції вищого органу (загальних зборів) товариства. Окремі акти і статті законодавства про товариства деталізують правовий режим дивідендів.



За правовим режимом дивіденд відрізняється від інших виплат (дистрибуцій) товариства, зокрема від процента (доходу) на облігації. З юридичної точки зору процент завжди є боргом товариства облігаціонеру, який підлягає задоволенню із всього майна товариства і забезпечується позовним захистом.



Дивіденд стає боргом товариства акціонеру лише після його оголошення і виплачується тільки з чистого прибутку.



Майно товариства, стосовно якого визначаються і з якого сплачуються дивіденди акціонерам, закон називає в імперативній формі. Основний принцип акціонерного права полягає в даному разі в тому, що діюче акціонерне товариство не має права сплачувати дивіденди за рахунок статутного фонду й іншого капіталізованого майна підприємства (принцип недоторканності статутного фонду діючого товариства). Тому дивіденди по акціях виплачуються за рахунок чистого прибутку товариства, тобто прибутку, "що залишається у розпорядженні товариства після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів у бюджет та процентів за банківський кредит" (ст. 9 Закону "Про цінні папери і фондову біржу", ст. 15 Закону "Про господарські товариства").























































Юридичною підставою одержання дивідендів акціонерами за загальним правилом визначено купонні листи на виплату дивідендів (ст. 4 Закону "Про цінні папери і фондову біржу"). Купон є правовим актом, що додається до акції і посвідчує права акціонера на одержання дивідендів. Реквізитами купона визначено порядковий номер купона, порядковий номер акції, до якої він належить, найменування акціонерного товариства, рік виплати дивідендів. Оподаткування сум дивідендів регулюється чинним законодавством про податки.



Господарські функції і права акціонерного товариства як суб'єкта права у правовідносинах реалізують його органи управління.



Акціонерне товариство є підприємством з найбільш складною управлінською структурою, що обумовлено так званою акціонерною власністю, тобто тим, що акціонерне товариство є об'єктом і суб'єктом права колективної (спільної) часткової власності акціонерів, права на частки якої за загальним правилом є трансфертними, можуть вільно передаватися ними іншим особам.



З урахуванням такої особливості виду спільної часткової власності світова теорія акціонерного товариства (компанії, корпорації) виробила три основні принципи організації управління товариством, які традиційно застосовуються загальним і статутним акціонерним законодавством та практикою. За відомою аналогією можна говорити, що йдеться про правове розмежування у формі управлінської структури товариства трьох влад: вищої, контрольної і виконавчої.



Перший принцип — це розмежування компетенційними, правовими нормами (законодавчими, статутними) функцій колективного власника (акціонери) і функцій централізованого управління діяльністю товариства. Іншими словами — розмежування економічної влади колективної власності і функції управління майном товариства в процесі звичайної ділової активності. Цей принцип втілює організацію і виражає діяльність та управлінську компетенцію вищого органу товариства, яким закон визначив його загальні збори. Це орган влади й управлінської компетенції всіх акціонерів товариства.



    Другий принцип — централізація керівництва поточною (звичайною) діяльністю товариства в руках компетентного виконавчого органу на чолі з керівником, який без доручення діє від імені товариства. Централізацію втілюють і виражають виконавчі органи, якими закон за загальним правилом визначив правління товариства, голову і членів правління. Статутом товариства можуть бути передбачені інші органи, наприклад рада директорів. Це виконавська управлінська влада в товаристві, яка складається з посадових осіб. Згідно зі ст. 48 Закону "Про господарські товариства" головою та членами правління товариства можуть бути особи, які перебувають з товариством у трудових відносинах. Тобто, ці посадові особи можуть мати у товаристві правовий статус не тільки акціонерів (співвласників підприємства), а й найманих працівників.



Третій принцип — вищий і постійний поточний контроль акціонерів (як засновників і співвласників товариства) за управлінською та фінансово-господарською діяльністю правління. В організаційній структурі зазначені підконтрольні сфери традиційно розділені. Тому товариство, за загальним правилом, має два контрольні органи — вищий і контрольний.



     Вищий контроль управлінської діяльності правління товариства здійснює спостережна рада (рада) товариства. Це незалежна від правління контрольна влада, яка є однією з форм реалізації економічної влади колективної власності акціонерів. Контроль фінансово-господарської діяльності правління здійснює ревізійна комісія товариства, яку обирають загальні збори з числа акціонерів. Членами ревізійної комісії не можуть бути члени правління, ради акціонерного товариства (спостережної ради) та інші посадові особи.



     Як функції, так і повноваження (компетенцію) трьох названих влад у товаристві нормативно розмежовані компетенційними (законодавчими та статутними) нормами.



В законодавстві функції та компетенцію органів товариства врегульовано методом виключення. Так, діє відкритий перелік питань компетенції загальних зборів, їхнім рішенням, згідно із статутом товариства, виконання окремих функцій (з делегуванням відповідних повноважень) цього органу може бути покладено на спостережну раду та правління. До компетенції правління належать будь-які питання діяльності товариства.



Функції, компетенція та порядок діяльності загальних зборів



врегульовані безпосередньо Законом "Про господарські товариства" (ст. 41—46). Залежно від змісту їхні функції треба поділяти на організаційні та фінансово-господарські.































Правовий статус неакціонерних товариств



Одним з найпоширеніших видів господарських товариств економічній сфері України є товариства з обмеженою відповідальністю. Відповідно до ст. 50 Закону України "Про господарські товариства"  товариством  з  обмеженою  відповідальністю  визнається товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами.



Називаючи цей вид товариства товариством "з обмеженою відповідальністю", законодавець не має на увазі обмежені відповідальності товариства як суб'єкта господарського права (юридичної особи) якимись певними розмірами майна та грошових коштів (наприклад, лише розміром статутного фонду). Насправді йдеться про обмеження статутного фонду. Установчими документами товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов'язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу.



У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 625 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.



   Однією з особливостей змісту установчих документів товариства з обмеженою відповідальністю є те, що вони, крім відомостей, загальних для всіх видів господарських товариств повинні містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.



До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учасників зобов'язаний внести не менш 30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу, що підтверджується документами, виданими банківською установою.



Учасник  зобов'язаний  повністю  внести  свій  вклад  не пізніше одного року після реєстрації товариства.



Учасник товариства з обмеженою відповідальністю може за згодою решти учасників відступити свою частку (її частину) одному чи кільком учасникам цього ж товариства, а якщо інше не передбачено установчими документами, то і третім особам. Учасники товариства користуються переважним правом придбання частки учасника, який її відступив, пропорційно їхнім часткам у статутному фонді товариства, або в іншому, погодженому між ними, розмірі.



У разі передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково.



Частка учасника товариства (після повного внесення ним вкладу) може бути придбана самим товариством, яке протягом одного року зобов'язане передати її іншим учасникам або третім особам.



Будь-який з учасників має право вийти з товариства із сплатою йому вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. На вимогу учасника та за згодою товариства вклад може бути повернений повністю або частково в натуральній формі.



     Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників, що складаються з учасників або призначених ними представників. До компетенції зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:



1) визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання;



2) внесення змін до статуту товариства;



3) обрання та відкликання членів виконавчого органу та



ревізійної комісії;



4) затвердження річних результатів діяльності товариства, звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу



прибутку;



5) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їхніх статутів та положень;



6) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності посадових осіб товариства;



7) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів товариства, визначення його організаційної



структури;



8) встановлення розміру, форми і порядку внесення учасниками додаткових вкладів;



9) вирішення питання про придбання товариством частки учасника;



10) виключення учасника з товариства;



11) визначення умов оплати праці службових осіб товариства;



12) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства;



13) прийняття рішення про припинення діяльності товариства.



Статутом товариства до компетенції зборів учасників можуть бути віднесені й інші питання.



З питань, зазначених у п. 1), 2), 13), у вищому органі необхідна одностайність. З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів (учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їхніх часток у статутному фонді).



Збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено установчими документами. Такі збори вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів, а з питань, що потребують одностайності, — всі учасники.



У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний (дирекція) або одноособовий (директор). Дирекцію очолює генеральний директор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не є учасниками товариства.



Дирекція (директор) вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, що входять до виключної компетенції зборів учасників, її повноваження при цьому визначені ст. 62 Закону "Про господарські товариства" та установчими документами товариства.



Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія, що утворюється зборами учасників товариства з їх числа у кількості не менше трьох осіб, її діяльність регламентована ст. 63 Закону "Про господарські товариства".



Правовий статус, аналогічний статусу товариства з обмеженою відповідальністю, має товариство з додатковою відповідальністю. Особливість його (і головна відмінність від товариства з обмеженою відповідальністю) полягає в тому, що учасники товариства з додатковою відповідальністю відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум — додатково належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску



кожного учасника.



Граничний розмір  відповідальності  учасників  передбачається в установчих документах.



Повним товариством згідно зі ст. 66 Закону "Про господарські товариства" визнається таке товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.



Повне товариство створюється і діє на підставі установчого договору (статуту цей вид товариств не має). Крім загальних вимог щодо змісту установчих документів господарських товариств, установчий договір про повне товариство повинен визначати розмір частки кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення вкладів, форму участі у справах товариства. Такі вимоги випливають з особливого характеру товариства, зокрема з ведення його справ, яке здійснюється за загальною



згодою всіх учасників.



Ведення справ товариства може здійснюватися або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані надавати решті учасників на їхню вимогу повну інформацію про дії, виконувані від імені та в інтересах товариства.



Учасник повного товариства має право передати свою частку або її частину іншим учасникам товариства або третім особам тільки за згодою всіх учасників. З передачею частки (її частини) третій особі до останньої переходять всі права та обов'язки, що належали учаснику, який вибув.



Оскільки всі учасники повного товариства займаються спільною підприємницькою діяльністю, вони не мають права від свого імені та в своїх інтересах здійснювати угоди, однорідні з цілями діяльності товариства, а також брати участь у будь-яких товариствах (крім акціонерних), які мають однорідну з повним товариством мету діяльності. У разі порушення цієї вимоги, учасник товариства зобов'язаний компенсувати збитки, заподіяні товариству.



Законодавством (ст. 71 Закону "Про господарські товариства") встановлено особливий порядок виходу учасника з повного товариства. Якщо товариство було створено на невизначений строк, його учасник може в будь-який час вийти з товариства, попередивши про це не пізніш як за 3 місяці. Вихід з товариства, створеного на визначений строк, можливий лише з поважних причин та з попередженням не пізніш як за 6 місяців. Учаснику, який вибув, сплачується вартість його внеску та належна йому частина прибутку, одержана товариством у цьому році.



     Як уже зазначалося, учасники повного товариства несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Механізм такої відповідальності конкретизовано у ст. 74 Закону "Про господарські товариства": якщо при ліквідації повного товариства виявиться нестача наявного майна для сплати всіх боргів, за товариство у недостатній частині несуть солідарну відповідальність його учасники усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства України може бути звернено стягнення. Важливим є те, що учасник товариства відповідає за борги останнього незалежно від того, чи виникли вони після або до його вступу до товариства.



Якщо борги товариства повністю сплатить один з учасників, він має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до решти учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїй частці у майні товариства.



Командитне товариство можна кваліфікувати як товариство змішаного типу, в якому разом з одним або більше учасників, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном (повні товариші), є один або більше учасників, відповідальність яких обмежується вкладом у майні товариства (вкладників або командитистів).



Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше повних товаришів, вони несуть солідарну відповідальність щодо боргів товариства.



     Правовий статус командитного товариства визначається нормами ст. 67—74 Закону ''Про господарські товариства" - (тобто законодавством про повні товариства) з урахуванням особливостей, передбачених у спеціальних статтях (ст. 78—83) Закону "Про господарські товариства", безпосередньо присвячених командитним товариствам. Зокрема, установчий договір про командитне товариство, крім відомостей, які містить установчий договір про повне товариство, має відображати участь вкладників у такому товаристві, а саме: стосовно вкладників вказується тільки сукупному майні товариства.



    Оскільки правовий статус повних товаришів було розглянуто в попередньому параграфі, тут доцільно зупинитися на особливостях участі вкладників у командитному товаристві.



Вкладник може вступати до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів.



Вкладники командитного товариства мають право:



  діяти від імені командитного товариства тільки у разі наявності доручення і згідно з ним;



  вимагати першочергового повернення вкладу (ніж учасникам з повною відповідальністю) у випадку ліквідації



товариства;



  вимагати подання їм річних звітів і балансів, а також забезпечення можливості перевірки правильності їх складення.



Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади й додаткові внески у розмірі, способами й порядком, передбаченим установчим договором, проте сукупний розмір їхніх часток не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства,  зазначеного  в установчому договорі.  На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску. Таким чином, вкладники беруть участь у діяльності командитного товариства лише своїми вкладами, розмір яких визначає суму отримуваного ними прибутку.  Будь-якої участі в управлінні товариством вони не беруть.



Управління  справами командитного  товариства  здійснюється тільки учасниками з повною відповідальністю (повними товаришами).Вкладники не мають права перешкоджати діям повних товаришів з управління справами товариства.



Незважаючи на те, що за загальним правилом відповідальність вкладника обмежується вкладом у майні товариства, в окремих випадках, передбачених законодавством (ст. 82 Закону "Про господарські товариства"), він також несе повну відповідальність. Приміром, якщо вкладник здійснює угоду від імені і в інтересах товариства без відповідних повноважень, то у разі схвалення його дій командитним товариством він разом з повними товаришами відповідає за угодою перед кредиторами усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення. Якщо ж схвалення не буде одержано, вкладник відповідає перед третьою особою самостійно усім своїм майном. Крім загальних підстав припинення діяльності господарських товариств (ст. 19 Закону "Про господарські товариства") командитне товариство припиняється також у разі вибуття всіх учасників з повною відповідальністю. При вибутті з товариства всіх вкладників повні товариші мають право замість ліквідації командитного товариства перетворити його на повне товариство.



Договір купівлі-продажу — це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов'язується передати майно у власність покупцеві (друга сторона), а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст.224 ЦК України).
Однак не всі учасники цивільних правовідносин можуть набувати майно у власність. Так, відповідно до Закону України «Про власність» (1991 р.) майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України, а майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою, яка перебуває на державному бюджеті, — на праві оперативного управління (ст.ст.37, 39).
Таким чином, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати покупцеві майно у власність або повне господарське відання чи оперативне управління, а останній зобов'язується прийняти це майно і сплатити за нього обумовлену угодою грошову суму. Це оплатний, двосторонній і консесуальний договір. Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність (повне господарське відання чи оперативне управління) покупця, і, отже, є юридичною підставою виникнення такого зобов'язального правовідношення, яке обумовлює появу у покупця абсолютного речового права.
Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, яке є в наявності і підготовлене для відчуження. При цьому продавцеві сплачується вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. В окремих випадках для покупця становить інтерес не саме придбане майно (як матеріальний об'єкт), а зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад, у разі купівлі цінних паперів. Оплата придбаного майна повинна здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом.
Двосторонній характер купівлі-продажу обумовлює взаємне виникнення у кожної із сторін прав і обов'язків. Так, з укладенням такого договору продавець приймає на себе обов'язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець, у свою чергу, зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі і водночас набуває права вимагати від покупця її передачі. Іншими словами, в договорі купівлі-продажу відповідним правам і обов'язкам продавця кореспондуються відповідні права і обов'язки покупця і навпаки.
Договір купівлі-продажу є консесуальним, оскільки права і обов'язки сторін виникають у момент досягнення ними згоди щодо усіх істотних умов. Настання цього моменту може мати ряд особливостей, зумовлених тим, що для окремих видів договорів купівлі-продажу законодавець передбачає спеціальні вимоги до їх оформлення, без додержання яких укладена угода не може вважатися дійсною.
Правове регулювання відносин купівлі-продажу здійснюється Цивільним кодексом України (ст.ст.224—240), Законами України «Про захист прав споживачів», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про товарну біржу», «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», численними підзаконними нормативними актами.
З урахуванням особливостей організаційно-правових форм торгівлі, що використовуються на території перебування сторін договору купівлі-продажу, особливостей відчужуваних об'єктів, особливостей способу укладення та виконання договору існує кілька різновидів договору купівлі-продажу, зокрема:
а) договори купівлі-продажу в оптовій і роздрібній торгівлі,які укладаються на біржах і аукціонах;
б) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому і в зовнішньоекономічному обігу;
в) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валютних цінностей, жилих будинків, квартир, автомашин;
г) договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки;
д) договори купівлі-продажу об'єктів приватизації;
е) форвардні і ф'ючерсні угоди купівлі-продажу.
Кожен з них має певні особливості щодо умов укладення та виконання, визначення прав і обов'язків сторін та правових наслідків невиконання (неналежного виконання) договору.
Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які суб'єкти цивільних правовідносин: громадяни, юридичні особи, держава. Однак умови участі кожного з цих суб'єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу правоздатності і дієздатності конкретного суб'єкта цивільних правовідносин, форми власності відчужуваного майка, його правового режиму та інших обставин.
Законом можуть визначатися певні спеціальні умови щодо участі відповідних юридичних осіб у товарообігу з урахуванням статутних цілей їхньої діяльності (наприклад, щодо комерційної діяльності політичних партій, громадських, релігійних об'єднань). В умовах переходу до ринкових реформ держава відмовилася від монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Відтепер суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності (в тому числі торговельної) можуть бути як фізичні, так і юридичні особи на засадах, визначених спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність».
За статтею 225 ЦК України право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Іншими словами, це положення закону означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві не лише саме майно, а й право власності на нього (право повного господарського відання чи оперативного управління). Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Продавець не може передати покупцеві те, на що він сам не має права.
У законодавстві не розкривається зміст поняття «примусовий продаж», визначаються лише підстави для здійснення примусового продажу майна. До таких підстав належать продаж описаного у боржника майна з метою задоволення вимог кредиторів (ст.388 Цивільного процесуального кодексу України), продаж заставленого майна в порядку, встановленому Законом України «Про заставу», продаж майна відповідно до Закону України «Про банкрутство», реалізація конфіскованих предметів, які стали знаряддям або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (ст-315 Кодексу України про адміністративні правопорушення), тощо.
Від примусового продажу майна необхідно відмежовувати інші можливі випадки відчуження майна за відсутності на це волі власника. Так, Цивільним кодексом України, окремими законодавчими актами встановлюється особливий порядок реалізації невитребуваних за договором побутового замовлення виготовлених підрядчиком речей, невитребуваних на транспорті вантажів і багажу, майна, відправленого через органи зв'язку. У наведених випадках продаж зазначеного майна не є примусовим, а лише здійснюється без згоди власника, оскільки такий невідомий або не виявляє інтересу до належного йому майна, що може завдати охоронцю майнової шкоди. Звідси можна зробити висновок, що коло підстав для продажу майна невласником значно ширше, ніж це передбачено статтею 225 ЦК України.
Власникові не обов'язково особисто брати участь в укладенні договору купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника або комісіонера. В такому випадку покупець досягає тієї самої мети, що і при купівлі майна безпосередньо у власника, хоча й з певними особливостями. Так, при продажу майна, зданого на комісію, продавцем виступає комісіонер, а не власник такого майна. Тому у разі виявлення відхилень від умов договору купівлі-продажу покупець звертається з претензіями до комісіонера (продавця), а не до комітента (власника). При укладенні договору купівлі-продажу продавцем через свого повіреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник, а не повірений.
У статті 225 ЦК України визначено також наслідки продажу майна невласником за відсутності в останнього належних повноважень на здійснення дій по відчуженню майна. Якщо продавець, зазначено в цій статті, не є його власником, покупець набуває права власності лише у тих випадках, коли відповідно до закону власник не вправі витребувати від нього майно (ст.145 ЦК України).
Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Обов'язковою умовою участі громадян стороною в договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності (ст.11—16 ЦК України). Підприємства (організації, установи) повинні мати статус юридичної особи, а угоди, що ними укладаються, не повинні суперечити цілям їхньої діяльності, передбаченим в установчих документах,
Чинним законодавством в окремих випадках може встановлюватися особливий правовий статус продавців і покупців. Наприклад, відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у загальнодержавній та комунальній власності, є відповідно Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації, створені місцевими Радами народних депутатів. Покупцями об'єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (ст.8). Разом з тим, не можуть бути покупцями: юридичні особи, серед засновників та учасників яких є органи державної влади та управління; працівники органів приватизації та особи, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю (крім випадків використання ними приватизаційних паперів).
Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження всіх можливих інших умов (про строк, місце, спосіб виконання тощо). Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди (ст.153 ЦК України). Наприклад, у разі продажу товарів у кредит з наступним погашенням платежів встановлення в договорі строку повернення кредиту набуває значення істотної умови.
У чинному законодавстві немає переліку того майна, що може становити предмет договору купівлі-продажу. У статті 224 ЦК України лише зазначено, що за цим договором передається майно.
Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх сукупність (об'єкти природи або створені людиною матеріальні блага), а також певні зобов'язальні права, які пов'язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на можливе отримання майнових вигод (зафіксованих, наприклад, у цінних паперах). У сучасних умовах значного поширення набув обіг цінних паперів, значення яких за соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України “Про цінні папери і фондову біржу» (1991 р.) цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. За цим Законом цінними паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх державних і місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання держави, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери. В юридичній літературі називаються й інші документи, які мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні білети, страхові поліси, накладні, варанти, коносаменти. Своєрідними цінними паперами є приватизаційні документи (майнові сертифікати, житлові чеки, земельні бони). Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Якщо цінні папери на пред'явника обертаються вільно, то іменні цінні папери, якщо інше не передбачено зазначеним Законом або в них самих спеціально не передбачена заборона обігу, передаються із спеціальним передавальним записом, що засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи.
За чинним законодавством предметом договору купівлі-продажу не можуть бути боргові зобов'язання, авторські права. Відносини переуступки чи переходу їх до інших осіб регулюються нормами інших правових інститутів.
Предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, визнане законом об'єктом права власності і не вилучене з товарообігу,
30 січня 1992 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про форми власності на землю», яким впроваджено поряд з державною колективну і приватну форми власності на землю. У Земельному кодексі України прямо передбачена можливість виникнення у громадян права власності за договорами купівлі-продажу, дарування та обміну (ст.6).
Кожна держава вправі визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні бути у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних правил. Тому постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про право власності на окремі види майна» (з наступними змінами і доповненнями від 22 квітня 1993р.. 15 липня 1994р., 24 січня 1995 р.) було затверджено «Перелік видів манна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна», викладений відповідно в додатках №1 і №2 (Відомості Верховної Ради України. — 1992. №35. Ст.517). До Переліку входять:
1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси.
2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.
3. Бойові отруйні речовини.
4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).
5. Протиградові установки.
6. Державні еталони одиниць фізичних величин.
7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності).
8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.
Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття права власності громадянами, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; об'єкти, що перебувають на державному обліку як пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).
У кожній державі встановлюється особливий правовий режим валютних цінностей. Порядок здійснення угод з валютними цінностями визначений Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та деякими іншими законодавчими актами.
За згаданим Декретом до валютних цінностей належать:
— грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу, або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;
— відповідна іноземна валюта;
— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі, боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозиті сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних металах;
— монетарні метали (золото і метали іридієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів);
Особливе місце серед багатьох перелічених видів валютних цінностей посідає іноземна грошова валюта, яка в одних випадках може бути платіжним засобом, а в інших — предметом купівлі-продажу. Останнє має місце у випадках продажу (обміну) іноземної грошової валюти за грошову валюту України і, навпаки, на Українській міжбанківській валютній біржі через систему обмінних пунктів.
У законодавстві визначаються певні вимоги, яким має відповідати предмет договору купівлі-продажу. Так, якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а за відсутності вказівок у договорі — вимогам, які звичайно ставляться. Під вимогами, які звичайно ставляться, потрібно розуміти такі, за дотримання яких придбана річ повинна виконувати своє функціональне призначення (друкарська машина — друкувати, телевізор — давати зображення із звуковим супроводом тощо). Річ, яку продає торговельна організація, повинна відповідати стандарту, технічним умовам або зразкам, встановленим для речей цього роду, якщо інше не випливає з характеру даного виду купівлі-продажу (ст.233 ЦК України),
Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна— певна грошова сума, сплачувана покупцем за отриману від продавця річ. Ціна повинна бути обов'язково визначена в договорі шляхом досягнення сторонами щодо цього обопільної згоди.
Згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом «Про економічну самостійність України» 3 грудня 1990 р. був прийнятий Закон України «Про ціни і ціноутворення», який фактично започаткував основи самостійної української цінової політики. За цим Законом у народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи, створюються необхідні економічні гарантії для виробників; ціни внутрішнього ринку мають бути орієнтовані на рівень світового ринку.
Отже, за чинним законодавством сторони в договорі купівлі-продажу, які займаються підприємницькою діяльністю, вправі вільно визначити ціну предмета угоди, а в передбачених законом випадках повинні керуватися державними фіксованими чи регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну громадяни, які укладають разові угоди купівлі-продажу, наприклад, на речових ринках.
Особливий порядок визначення цін передбачений для зовнішньоекономічних угод. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України усіх форм власності при здійсненні експортно-імпортних операцій (у тому числі купівлі-продажу) повинні враховувати так звані індикативні ціни, які встановлюються з метою збільшення надходжень валютних коштів, зменшення валютних витрат на закупівлю товарів за імпортом, запобігання демпінгу.
Залежно від організаційно-правової форми торгівлі ціни на товари (продукцію) можуть бути оптовими або роздрібними. У роздрібній торговельній мережі вони фіксуються в прейскурантах, цінниках тощо. Придбання продукції на підставі державного замовлення здійснюється за закупівельними цінами. Національним банком України закупівельні ціни встановлюються також на дорогоцінні метали.
Звичайно ж у договорі купівлі-продажу, крім предмета й ціни, сторони можуть визначати й інші умови, наприклад, порядок розрахунків, доставки товару, строки виконання договору.
Договір купівлі-продажу, як і будь-яка інша цивільно-правова угода, має певну форму. В Цивільному кодексі України відсутня стаття, якою б безпосередньо визначалася форма для усіх різновидів договору купівлі-продажу. Однак цей Кодекс та інші законодавчі акти містять норми, в яких обумовлюється особливий порядок оформлення окремих договорів купівлі-продажу. Якщо спеціальними правовими нормами не визначена форма того чи іншого різновиду договору купівлі-продажу, то необхідно керуватися загальними правилами цивільного законодавства про форму угод. Тобто, договір купівлі-продажу може укладатися в усній чи письмовій (звичайній або нотаріальній) формі, а також шляхом здійснення так званих конклюдентних дій залежно від умов, передбачених статтями 42—43 ЦК України.
З укладенням договору купівлі-продажу, як і будь-якої іншої двосторонньої угоди, у кожної із сторін виникають права і обов'язки, які становлять його зміст. Важливо, що права однієї сторони співвідносяться з обов'язками іншої сторони таким чином, що відповідному обов'язку продавця кореспондується відповідне право покупця і навпаки. Так, одним з найважливіших обов'язків продавця є передача ним майна у власність (у повне господарське відання або оперативне управління) покупця, а останній набуває право вимагати передачі йому цього майна. У свою чергу покупець зобов'язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець відповідно вправі вимагати прийняття покупцем проданого майна (якщо він у цьому зацікавлений) і сплати за нього належної грошової суми. Тому аналіз змісту обов'язків дає одночасно уявлення і про відповідний зміст прав сторін, що робить недоцільним детальний розгляд усіх прав сторін. Виконання зазначених обов'язків має здійснюватися обома сторонами одночасно, якщо інше не передбачено законом або договором (ст.І71 ЦК України).
Цивільним кодексом України безпосередньо визначено також ряд інших додаткових обов'язків продавця. Так, продавець зобов'язаний; попередити покупця про всі права третіх осіб на річ, яка продається (ст.229); зберігати продану річ, якщо право власності переходить до покупця раніше передачі речі (ст,230); повідомити про можливі наявні недоліки продаваної речі (ст.234). У сторін можуть виникнути й інші обов'язки, обумовлені предметом та різновидом купівлі-продажу, особливостями місця і способу виконання договору та інших обставин, які визначені актами законодавства чи договором або випливають із змісту останнього.
Як вже зазначалося, продавець повинен забезпечити перехід права власності до покупця. У зв'язку з цим важливого значення набуває питання про момент виникнення права власності у покупця, оскільки від цього багато в чому залежать можливості захисту прав сторін, а також розподіл ризику випадкової загибелі предмета договору. Воно має вирішуватися на підставі положень статті 128 ЦК України, відповідно до якої право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. На практиці досить часто момент виникнення у покупця права власності на придбану річ збігається з моментом передачі йому продавцем майна, оскільки сторони не завжди його визначають безпосередньо в договорі. Сторони вправі довільно визначати момент виникнення у покупця права власності (якщо інше прямо не передбачено законом), приурочивши його до тих чи інших обставин, подій тощо. Однак за угодами, які потребують обов'язкового нотаріального або іншого оформлення під страхом недійсності, право власності у покупця у будь-якому разі не може виникнути раніше спеціального оформлення. Тобто таке право може виникнути в момент нотаріального посвідчення чи іншого обов'язкового оформлення або в інший обумовлений сторонами момент. У Законі України «Про приватизацію майна державних підприємств» затвержено, відповідно до статті 27, що порядок переходу права власності на приватизовані об'єкти має визначатися відповідно до чинного законодавства.
Земельним кодексом України передбачено особливий порядок переходу права власності на земельну ділянку. Так, відповідно до статті 22 цього Кодексу право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право (державними актами, які видаються і реєструються відповідними Радами народних депутатів). При відчуженні будівель і споруд право власності на земельну ділянку переходить разом з переходом права власності на ці об'єкти, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди (ст.30 Земельного кодексу). Звідси можна дійти висновку, що тут можливий збіг моментів виникнення права власності на споруди (будівлі) і земельні ділянки. Між тим, таке положення може вступати в суперечність із статтею 22 Земельного кодексу, за якою право власності на земельну ділянку виникає лише після одержання державного акта, чого не вимагається для набуття права власності на будівлі.
Важливе значення має також чітке визначення обов'язків покупця. У Цивільному кодексі названі лише обов'язки по оплаті і прийняттю купленої речі. Звичайно ж, у договорі можуть бути сформульовані й інші обов'язки покупця, як і продавця. Додаткові обов'язки можуть встановлюватися також законодавчими актами (наприклад, про приватизацію, цінні папери).
Кожна з сторін договору купівлі-продажу повинна належним чином виконувати усі обумовлені в ньому або передбачені законом обов'язки. У разі порушення їх продавець або покупець несуть майнову відповідальність чи інші правові наслідки, які можуть і не бути мірою цивільно-правової відповідальності, яка настає, зокрема, за наявності умов, передбачених законом за порушення зобов'язань (гл.18 ЦК України).
Як зазначалося, основним обов'язком продавця є його обов'язок передати продану річ покупцеві. Невиконання цього обов'язку надає покупцеві право вимагати від продавця передачі купленої речі в примусовому порядку або, з свого боку, відмовитися від подальшого виконання договору. При цьому і в першому, і в другому випадках покупець має право вимагати також відшкодування понесених внаслідок таких дій продавця збитків (ст.231 ЦК України). У разі невиконання продавцем обов'язку попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, право довічного користування тощо) останній набуває право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків (ст.229 ЦК України).
У статті 230 ЦК України прямо не визначаються правові наслідки для продавця, з вини якого сталося погіршення майна, прийнятого ним на зберігання до передачі його покупцеві. У частині другій цієї статті лише зазначається, що покупець зобов'язаний відшкодувати продавцеві понесені у зв'язку із зберіганням майна витрати. Тому питання про можливу відповідальність продавця за погіршення проданого майна повинно вирішуватися на підставі загальних норм про відповідальність за неналежне виконання (невиконання) норм, що регулюють відносини схову. Це випливає, зокрема, із змісту статті 424 ЦК України, відповідно до якої правила про договір схову, визначені у статті 413, частині першій статті 415, статтях 416, 418—422 цього Кодексу, застосовуються також до випадків, коли схов здійснюється на підставі інших договорів або в силу вказівок закону, якщо інше не встановлено законом або спеціальними правилами про ці договори. Обов'язок схову виникає в силу укладеного з відповідною умовою договору купівлі-продажу. Отже, продавець-охоронець має нести відповідальність за втрату, нестачу, пошкодження майна в обсязі, передбаченому статтею 419 ЦК України. Однак у законодавстві нічого не сказано про допустимість розірвання договору купівлі-продажу з ініціативи покупця у разі нестачі чи пошкодження придбаного майна. На мій погляд, якщо нестача чи пошкодження майна сталися з вини продавця-охоронця, застосування зазначених наслідків не суперечить загальним принципам цивільного права.
Продавець повинен забезпечити виникнення права власності (права повного господарського відання, права оперативного управління) у покупця, інакше за законом для нього настають певні негативні наслідки. Проблеми з цього приводу, як правило, виникають тоді, коли продавець не є власником майна і не має спеціальних повноважень на здійснення дій по його відчуженню, а лише є законним або незаконним володільцем. Зрозуміло що за таких умов правомірність придбання покупцем такого майна може бути поставлена під сумнів власником або іншою уповноваженою особою. Тому, якщо третя особа на підставі, що виникла до продажу речі пред'явить до покупця позов про її відібрання, покупець зобов'язаний притягнути продавця до участі у справі, а продавець зобов'язаний вступити у цю справу на стороні покупця (частина перша ст.238 ЦК України). Така участь продавця в справі необхідна для сприяння захисту покупця від можливого відсудження у нього купленої речі, обгрунтування безпідставності пред'явленого третіми особами позову.
Може статися так, що покупець не притягне продавця до участі у справі з власних міркувань або через незнання його місцезнаходження, або продавець відмовиться взяти в ній участь. Не притягнення покупцем продавця до участі в справі, зазначено в частині другій статті 238 ЦК України, звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би запобігти вилученню речі у покупця. Річ може бути витребувана, зокрема у покупця, на підставі правил статті 145 ЦК України і Закону «Про власність». Отже, в разі недоведення цього факту з продавця не знімається відповідальність за відсудження у покупця придбаної речі. Відмова продавця взяти участь у такій справі позбавляє його права доводити неправильність ведення справи покупцем.
Продавець зобов'язаний відшкодувати покупцеві понесені ним збитки з урахуванням вартості відсудженого майна, якщо за рішенням суду, арбітражного або третейського суду продана річ була вилучена у покупця. Угода сторін про звільнення або обмеження відповідальності продавця є недійсною, якщо продавець, знаючи про існування прав третьої особи на продавану річ, навмисно приховав це від покупця (ст.239 ЦК України).
Не виключені випадки, коли покупець, дізнавшись про відсутність у продавця в момент укладення угоди належних повноважень на продаж майна, добровільно поверне його законному володільцю. І хоч законом така ситуація не передбачена, покупець не може бути позбавлений права звернутися з позовом до такого продавця про відшкодування заподіяних даною угодою збитків.
На продавця покладається відповідальність за продаж майна неналежної якості. Основоположні принципи такої відповідальності та інших правових наслідків продажу майна неналежної якості сформульовані в статті 234 ЦК України. Покупцеві надається право у разі придбання речі неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, за своїм вибором вимагати:
— заміни речі, визначеної в договорі родовими ознаками, річчю належної якості;
— відповідного зменшення купівельної ціни;
— безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення;
— розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків;
— заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни.
Викладені правила є загальними і застосовуються до усіх різновидів договору купівлі-продажу. Аналізуючи ці правила, можна дійти висновку, що покупцеві належить право вибору будь-якої з наведених вимог на свій розсуд і незалежно від вини продавця у виникненні недоліків. Головне, щоб їх існування не було результатом неправильної експлуатації покупцем придбаного майна, щоб вони об'єктивно існували в момент укладення договору або виявили свою негативну дію протягом певного строку його нормального використання.
Певні труднощі можуть виникнути при застосуванні за бажанням покупця правила про безоплатне усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення. Покупець може пред'явити додаткові вимоги про відшкодування збитків, викликаних, наприклад, простоєм речі (неможливістю її використання). Відповідно до статті 235 ЦК України покупець вправі заявити продавцеві претензію з приводу не застережених ним недоліків проданої речі, на яку не встановлено гарантійний строк, якщо недоліки були виявлені протягом шести місяців з дня передачі речі, а з приводу недоліків нерухомого майна — не пізніше трьох років з дня передачі їх покупцеві, а якщо день передачі нерухомого майна встановити неможливо або якщо майно перебувало у покупця до укладення договору купівлі-продажу — з дня його укладення (в редакції Закону від 15 липня 1994 р.).
У законодавстві не визначений для таких випадків певний порядок подання та розгляду претензій. Положення вищезгаданої статті 235 щодо необов'язковості подання претензії з приводу недоліків придбаної речі не є загальним, оскільки має винятки. Так, Арбітражним процесуальним кодексом України (ст.5—11) визначено спеціальний порядок доарбітражного врегулювання господарських спорів між підприємствами, установами, організаціями, іншими юридичними особами, за яким обов'язковим є подання претензії, за окремими винятками.
Позов з приводу недоліків проданої речі може бути пред'явлений не пізніше шести місяців з дня відхилення претензії, а якщо претензія не заявлена або день її заявлення встановити неможливо, — не пізніше шести місяців з дня закінчення строку, встановленого для заявлення претензії (ст.237 ЦК України).
Законом України від 15 липня 1994 р. «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України» Цивільний кодекс доповнено статтею 234 такого змісту: «Покупець протягом 14 днів, не рахуючи дня купівлі, має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, у якого він придбаний, якщо товар не підійшов за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або якщо з інших причин він не може бути використаний за призначенням».
Порядок здійснення такого обміну визначається Законом України «Про захист прав споживачів».
Певні правові наслідки можуть також наставати у разі неналежного виконання (невиконання) умов договору покупцем. Так, якщо покупець відмовиться прийняти куплену річ або заплатити за неї встановлену ціну, продавець вправі вимагати прийняття речі покупцем і оплати ціни, а також відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, з свого боку, відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків (ст.232 ЦК України).




 3.Поняття,роль та основні принципи економічної конкуренції.



Становлення в Україні ринкових відносин із багатоукладною економікою, передбачає створення рівних можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їхню конкуренцію. В той же час, наявність в економічній сфері чинників анархізму, корупції та організованої злочинності, породили політику концентрації та спеціалізації виробництва. Саме тому, Закон України від 3 серпня 1990 р. “Про економічну самостійність України, визначивши основні принципи економічної самостійності нашої держави визначив механізм господарювання, регулювання економіки соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи України



Одним із перших законодавчих актів, які визначили шляхи протидії монопольним утворенням був Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності. Він визначив правові основи обмеження і попередження мо-:олізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підриємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства.



Згаданий вище закон, а також Закон України “Про захист економічної конкуренції” визначили монопольне становище на ринку при якому суб’єкти господарської діяльності володіють 35% ринкової частки певного товару і не мають жодного конкурента.



Статтею 4 Закону України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” визначили наступні види монопольного становища на ринку виробництва та торгівлі:



нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що стосуються предмета договору, у тому числі нав'язувані товару, не потрібного контрагенту;



обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів, що призвели або можуть призвести до створення або підтримки дефіциту на ринку шляхом встановлення монопольних цін;



часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару за відсутності альтернативних джерел постачання або збуту, що призвели або можуть призвести до створення чи підтримки дефіциту на ринку або встановлені монопольних цін;



дії, що призвели або можуть призвести до створена перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших підприємців;



встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок на свої товари, що обмежують права окремих споживачів);



встановлення монопольно високих цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що призвело або може призвести порушення прав споживачів;



встановлення монопольно низьких цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що призвело або може призвести обмеження конкуренції.



Зловживання монопольним становищем на ринку становлять першу групу порушень антимонопольного законодавства. До другої групи порушень входять антиконкурентні узгоджені дії. Такими діями ст. 5 Закону "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" визнає погоджені дії чи угоди, що призвели або можуть призвести до таких правопорушень;



встановлення (підтримки) монопольних цін (тарифів скидок, надбавок (доплат),націнок);



розподілу ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи за іншими ознаками, що призвели або можуть призвести до їхньої монополізації;



усунення з ринку або обмеження доступу до нього продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.



Значний вплив на створення монопольних утворень можуть мати представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування та органів адміністративно-господарського управління і контролю, дії яких спрямовані на недопущення, суттєве обмеження чи усунення конкуренції.



З їх боку порушення антимонопольного законодавства виявляється в дискримінації суб'єктів господарювання. Дискримінація суб'єктів господарювання органами влади і управління становить третю групу порушень антимонопольного законодавства, яка включає:



заборону створення нових підприємств чи інших організаційних форм підприємництва в будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво певних видів товарів з метою обмеження конкуренції;



примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні та інші об'єднання підприємств, а також до пріоритетного укладання договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів;



прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що призводить до монопольного становища на ринку;



встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону республіки в інший;



встановлення заборони чи обмежень стосовно господарювання окремих суб’єктів господарювання.



Важливого значення набуває захист діяльності суб’єктів господарювання від економічної конкуренції. Законом України “Про захист економічної конкуренції” встановлюється відповідальність юридичних осіб при порушенні основних принципів економічної конкуренції. Закон є кодифікаційним актом законодавчих норм у сфері конкурентних правовідносин. Особливості його застосування полягають в тому, що він застосовується лише при захисті відносин на фондовому ринку. Він забезпечує виконання мікроекономічної політики держави.



Основні види антиконкурентних дій передбачають узгодженні дії, на які не поширюються відповідні обмеження, тобто це добровільні узгоджені дії малих або середніх підприємців щодо спільного придбання товарів, а також постачання та використання товарів і прав інтелектуальної власності. Такі дії відповідно до ст. 11 цього закону не потребують згоди Антимонопольного комітету.



Основними видами антиконкурентних дій є:



1. Антиконкурентні дії владних органів.



Такі дії передбачають створення представниками владних і управлінських структур перешкод для суб’єктів господарської діяльності в налагодження ними своєї діяльності. До владних органів належать: органи місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю.



Антиконкурентними з боку владних органів діями вважаються:



- прийняття рішень, наказів, розпоряджень і постанов, якими наносяться збитки діяльності суб’єктам господарювання;



- надання письмових або усних вказівок з метою створення перешкод для діяльності господарюючих суб’єктів;



- укладання угод, що можуть призвести до деформації конкурентних відносин;



Для створення конкурентних переваг одних господарюючих суб’єктів над іншими посадовими особами владних органів можуть використовуватись різні засоби:



- заборона чи перешкода в створенні нових підприємств;



- надання пільг окремим суб’єктам господарської діяльності;



- дії спрямовані на територіальний розподіл ринків або за колом продавців та споживачів.



2. Обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб’єктів господарювання.



Така політика включає в себе дії окремих суб’єктів господарювання, здатні забезпечувати власну першість на ринку, яка не викликана об’єктивними чинниками.



Подібні протиправні дії вчиняються шляхом:



- створення умов неправомірної першості;



- завищення або заниження цін;



- штучне усунення економічних конкурентів з ринку.



3. Концентрація виробництва і торгівлі.



Вона передбачає укрупнення суб’єктів господарської діяльності чи встановлення контролю над ними без дозволу на те Антимонопольного комітету України.



Основними шляхами подібних правопорушень є:



- укладення між підприємствами неправомірних угод щодо концентрації виробництва;



- примусова концентрація виробництва шляхом приведення до банкрутства партнерів по виробництву.



Контроль за дотримання антимонопольного законодавства та законодавства про захист економічної конкуренції здійснюється Антмонопольним комітетом України. Його правове становище визначене законами "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", “Про захист економічної конкуренції” та "Про Антимонопольний комітет України", а процесуальна діяльність щодо розгляду справ регламентується згаданими раніше Тимчасовими правилами розгляду про порушення антимонопольного законодавства України.



До основних функцій Антимонопольного комітету входять:



1.Контроль за дотриманням антимонопольного законодавства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів; при перетворенні органів управління в об'єднання підприємців, придбанні часток (акцій, паїв), активів господарських товариств та підприємств; при здійсненні господарської діяльності підприємцями та при реалізації повноважень центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого та регіонального самоврядування щодо підприємців;



2.Розгляд справ про порушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень;



3. Звернення до суду чи господарського суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушеннями антимонопольного законодавства, в тому числі:



а) про визнання недійсними актів центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого й регіонального самоврядування та припинення ними дій, що обмежують конкуренцію, в разі невиконання ними у встановлені строки розпорядження Антимонопольного комітету про скасування неправомірних актів, припинення правопорушень тощо;



б) про відшкодування збитків, заподіяних порушенням антимонопольного законодавства;



в) про вилучення прибутку, незаконно одержаного суб'єктами підприємницької діяльності в результаті порушення антимонопольного законодавства;




Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства та економічної конкуренції.




Законом України “Про захист економічної конкуренції” визначається відповідальність суб’єктів господарювання за порушення антимонопольного законодаства шляхом застосування наступних видів санкцій:



1.Майнова відповідальність як санкція за порушення антимонопольного законодавства та економічної конкуренції (у тому числі за зловживання монопольним становищем на ринку, укладення неправомірних угод між підприємцями, дискримінацію підприємців органами влади і управління та недобросовісну конкуренцію), що передбачена ст. 20 Закону "Про захист економічної конкуренції” та ст. 19 Закону “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", у формі штрафу, який накладається на підприємців — юридичних осіб у розмірі до п'яти відсотків виручки підприємця від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.



За неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України і його територіальним відділенням накладається штраф у розмірі до 0,5% виручки підприємця від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний що передував року, в якому накладається штраф.



У випадку неможливості обчислення виручку підприємця або при її відсутності, штрафи, зазначені в абзаці другому зазначеної статті, накладаються у розмірі до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.




2.Оперативно-господарська відповідальність може застосовуватись як самим Антимонопольним комітетом так і відпоівдними органами влади і управління. При цьому Антимонопольним комітетом здійснюється примусовий поділ монопольних утворень. Найбільш поширеним видом оперативно-господарських санкцій, які застосовуються владними органами є: скасування ліцензій та припинення зовнішньоекономічних операцій.



У випадках коли підприємці зловживають монопольним становищем на ринку, Антимонопольний комітет має право прийняти постанову про примусовий поділ монопольних утоврень. Зазначена санкція не застосовується у випадках:



при неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;



за наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, їх структурних підрозділів чи структурних одиниць, якщо частка внутрішнього обороту в загальному обсязі валової продукції підприємства (об'єднання тощо) не перевищує 30%.



Скасування ліцензій здійснюється органами, зазначеними в Законі Укураїни “Про ліцензування окремих видів господарської діяльності” за поданням, внесеним Антимонопольним комітетом.




Розгляд справ про порушення антимонопольного законодавства та економічної конкуренці.



Основною функцією органів, що здійснюють державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства та економічної конкуренції, є розгляд справ про його порушення. Така діяльність Антимонопольного комітету здійснюється відповідно до Тимчасових правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затверджених Антимонопольним комітетом України 19 квітня 1994 р. Ці Правила визначають порядок розгляду Антимонопольним комітетом України та його територіальними відділеннями справ про порушення положень законів України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", “Про захист економічної конкуренції” та "Про Антимонопольний комітет України". Такі справи у межах компетенції розглядаються:



Комітетом;



постійно діючою адміністративною колегією;



тимчасовою адміністративною колегією;



державним уповноваженим;



головою відділення.



Голові відділення Антимонопольного комітету підвідомчі справи про:



зловживання монопольним становищем, неправомірні угоди між підприємцями, недобросовісну на відповідному регіональному ринку;



дискримінацію підприємців місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого та регіонального самоврядування, регіональними органами управління громадських організацій та об'єднань підприємців,;



неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації;



ухилення від виконання або несвоєчасне виконати рішень посадових осіб відділення;



адміністративні правопорушення, передбачені ст.ст. 164-3 166-1, 166-2, 166-3 і 166-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення.



Державному уповноваженому підвідомчі справи про:



зловживання монопольним становищем, неправомірні угоди між підприємцями, недобросовісну конкуренцію на загальнодержавному ринку;



примусовий поділ монопольних утворень регіонального ринку;



ухилення від виконання або несвоєчасне виконання рішень Комітету;



ухилення від виконання вимог нормативних актів Комітету підприємцями в частині питань, що відносять до компетенції Комітету, адміністративних колегій чи державного уповноваженого;



неподання, несвоєчасне подання або подання завідомо недостовірної інформації до Комітету;



адміністративні правопорушення, передбачені ст.164, 166-1, 166-2, 166-3 і 166-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення.



Тимчасовій адміністративній колегії підвідомчі справи про примусовий поділ монопольних утворень, що діють на державному ринку.



Постійно діючій адміністративній колегії підвідомчі справи про:



дискримінацію підприємців посадовими особами центральних органів державної виконавчої влади, обласними, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх керівниками та місцевими Радами, центральними органами управління всеукраїнських громадських організацій;



ухилення від виконання вимог нормативних актів Комітету центральними органами державної виконавчої влади, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, їх керівниками та Радами, центральними органами управління загальноукраїнських громадських організацій.



Варто відмітити, що комітет може прийняти до свого провадження і розглянути будь-яку справу про порушення. Крім того, голова Комітету та його заступники мають право на клопотання сторін та третіх осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи витребувати будь-яку справу, що знаходиться у провадженні органу чи посадової особи, уповноважених розглядати справу, і передати її на розгляд іншого органу чи посадової особи.



Підставами для порушення провадження справи можуть бути:



· подання органів влади і управління, заяви підприємців, громадських об єднань, громадян;



· подання посадовців Антимонопольного комітету чи відділень щодо безпосередньо виявлених ознак порушень.



Заява про порушення розглядається протягом 30 календарних днів державним уповноваженим чи головою відділення і наявності ознак порушення антімонопольного законодаства чи законодаства про захист економічної конкуренції державним уповноваженим відділення приймається рішення про початок розгляду справи, про що письмово повідомляються сторони.



Такі справи розглядаються:



про неподання, несвоєчасне подання інформації - у п'ятиденний термін з дня внесення подання службові Комітету чи відділення;



про примусовий поділ монопольних утворень - у шестимісячний термін;



всі інші справи - у тримісячний строк з дня прийняття державним уповноваженим, головою відділення розпорядження про початок розгляду справи.



Останні два терміни можуть бути продовжені для розгляду додатково ще на два місяці.



За результатами розгляду справи орган або посадова особа приймає:



· постанову - з питань примусового поділу монопольних утворень;



· рішення - при вирішенні по суті інших справ про порушення антимонопольного законодаства чи економічної конкуренції.



Рішення чи постанова Антимонопльного комітету чи його відділення є обов'язковим для виконання.



В згаданих документах вказуються результати розгляду справи по суті, наводятся мотиви рішення, зазначаються дії, які сторони повинні виконати або від яких утриматися, та терміни їх виконання.



У випадку встановлення ознак злочину, орган чи посадова особа, які розглядають справу, вносять подання у правоохоронні органи або надсилають їм відповідні матеріали для розгляду по суті.



Рішення у справах про порушення Антимонопольного законодавства чи економічної конкуренції можуть бути оскаржені до суду, господарського суду в порядку, передбаченому ст. 24 Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення конкуренції у підприємницькій діяльності". Подання заяви не зупиняє виконання рішень на час розгляду справи в суді чи господарському суді, якщо ними не винесено рішення про припинення дії вказаних актів.