Розділ 9
ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ І ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОПЕРАТОРСЬКОЇ ПРАЦІ
9.1. Суть, види і особливості операторської праці
Характерною особливістю науково-технічного прогресу на сучасному етапі є створення автоматизованих систем управління на основі впровадження електронно-обчислювальної техніки, наслідками чого є:
? збільшення кількості об’єктів і їх параметрів, якими необхідно управляти;
? розвиток системи дистанційного управління об’єктами, про динаміку яких судять на основі сприйнятих сигналів від засобів відображення інформації;
? ускладнення і збільшення швидкості перебігу виробничих процесів;
? зміни в умовах праці;
? зміни в структурі і характері трудової діяльності, поява професії оператора, основними функціями якого є управління, налагодження і контроль роботи різноманітних автоматизованих систем;
? створення різних типів систем «людина-машина», функціонування яких залежить від взаємодії технічних пристроїв і діяльності людини в єдиному контурі регулювання.
Під системою «людина—машина» розуміють систему, яка включає людину-оператора (групу операторів) і сукупність технічних засобів, за допомогою яких здійснюється трудова діяльність. За структурою машинного компонента системи «людина-машина» можуть бути різного рівня складності [18]:
? інструментальні системи «людина—машина», в яких технічними пристроями є інструменти і прилади;
? прості системи «людина—машина», які включають стаціонарні і нестаціонарні технічні пристрої і людину, що використовує ці пристрої;
? складні системи «людина—машина», в яких людина управляє сукупністю технологічно взаємопов’язаних, але різних за функціональним призначенням апаратів, пристроїв і машин. Керування технологічним процесом забезпечується локальними системами автоматичного управління;
? система «людина—машина» у вигляді системотехнічних комплексів. Це складні системи, в яких людина взаємодіє не тільки з технічними пристроями, але й іншими людьми. Системотехнічні комплекси можна подати як ієрархію більш простих людино-машинних систем.
За типом взаємодії людини і машини виділяються системи неперервної та епізодичної взаємодії.
Незалежно від рівня автоматизації системи «людина—машина» основною ланкою є людина, яка ставить мету, планує, направляє і контролює весь процес її функціонування.
Особливості діяльності оператора такі:
? керування великою кількістю об’єктів і параметрів, що зумовлює значні навантаження на нервово-психічні функції;
? сприймання, переробка інформації і прийняття рішень є суттю діяльності;
? необхідність декодування інформації, отриманої в закодованому вигляді від приладів, і співвіднесення її зі станом реального процесу або об’єкта;
? висока точність дій і швидкість прийняття рішень та здійснення управлінських функцій;
? висока відповідальність за дії і прийняті рішення;
? висока готовність до екстрених дій;
? обмежена рухова активність, незначні м’язові навантаження;
? сенсорна монотонія або політонія;
? сенсорні, емоційні та інтелектуальні перенавантаження.
Ефективність роботи оператора, як і всієї системи в цілому, залежить від раціонального розподілу функцій між людиною і машиною, виходячи з врахування їх переваг і обмежень.
В одних випадках можливості людини набагато більші, ніж у машини, в інших, навпаки, машина має переваги над людиною. Так, людина здатна працювати в несподіваних ситуаціях, їй властива висока гнучкість і адаптивність до мінливих зовнішніх впливів, може працювати по багатьох програмах. Для машини неможливо запрограмувати всі випадковості; їй властиві мала гнучкість і висока ціна багатоваріантної роботи. Людина здатна створити повне уявлення про події, явища за неповної інформації. У машини така можливість обмежена. Людина має великі можливості для вибору способів дії, може швидко використовувати резерви, виправляти помилки. У машини ці можливості обмежені. В той же час у людини обмежена «пропускна здатність» щодо сприймання і переробки інформації. У машини — навпаки. У людини зменшується працездатність внаслідок розвитку втоми, розсіюється увага, з’являється різні емоційні стани і переживання. Машина має практично постійну роботоздатність. Людина порівняно повільно і неточно виконує обчислювальні операції, в той час як для машини характерні висока швидкість і точність обчислень. В зв’язку з цим необхідна автоматизація тих функцій, які можуть бути виконані без участі людини. За людиною залишаються функції щодо прийняття рішень, що і зумовлює більшу ефективність праці людини порівняно з роботою автоматичних пристроїв. Мислячий оператор посідає центральне місце у великих системах управління.
До взаємодії людини і технічних засобів ставляться підвищені вимоги, що вимагає пристосування техніки до людини (конструювання машин з врахуванням людських можливостей) і людини до машини (добір і підготовка спеціалістів).
Зазначені особливості операторської праці дозволяють виділити її в специфічний вид професійної діяльності, основні етапи якої такі.
— Сприймання інформації щодо об’єктів керування та навколишнього середовища, яка важлива для розв’язання завдань, поставлених перед системою «людина-машина». Для цього оператор повинен помітити сигнали, виділити з їх сукупності найбільш важливі та розшифрувати. Внаслідок цих дій у оператора формується попереднє уявлення про стан керованого об’єкта. Якість сприймання інформації залежить від типу і кількості індикаторів, організації інформаційного поля, характеристик інформації.
— Оцінка і переробка інформації. На цьому етапі порівнюються задані і реальні режими роботи системи, здійснюється аналіз та узагальнення інформації, виділяються критичні об’єкти і ситуації. На основі вже відомих критеріїв важливості і терміновості встановлюється черговість обробки інформації. На оцінку і переробку інформації впливають спосіб кодування, обсяг і динаміка змін в системі, а також відповідність обсягів інформації можливостям пам’яті і мислення оператора.
— Прийняття рішення про необхідні дії на основі проведеного аналізу та оцінки інформації, а також на основі інших відомостей про мету і умови роботи системи, можливі способи дії, наслідки правильних і неправильних рішень. Ефективність прийнятого рішення залежить від типу задачі, складності логічних умов, алгоритму та кількості можливих варіантів рішення.
— Реалізація прийнятого рішення шляхом виконання певних дій або видачі відповідних розпоряджень. На цьому етапі окремими діями є перекодування прийнятого рішення в машинний код, пошук потрібного органу керування і маніпуляції з ним тощо. Виконання рухів залежить від кількості органів керування, їх типу і способів розміщення.
На кожному етапі необхідний контроль власних дій, який може бути інструментальним або візуальним, що забезпечує надійність роботи оператора.
Перші два етапи називають отриманням інформації, інші два — її реалізацією.
Отримання інформації відбувається через сприймання оператором інформаційної моделі об’єкта керування, тобто різних носіїв інформації. Після декодування сприйнятих сигналів формується логічне знання про керований процес, яке називають концептуальною моделлю. Концептуальна модель дає можливість операторові поєднувати в єдине ціле окремі частини керованого процесу і на основі прийнятого рішення здійснити ефективні керівні дії, тобто реалізувати отриману інформацію.
Незважаючи на загальні риси діяльності оператора, можна виділити окремі види операторської праці, для яких характерні свої особливості.
? Оператор-технолог безпосередньо включений в технологічний процес. Працює переважно в режимі негайного обслуговування, тобто слідкує, контролює і регулює технологічний процес з метою підтримання його в заданих межах. Переважаючими є керівні дії, виконання яких регламентується інструкціями. Останні містять повний набір ситуацій і рішень. До цього типу відносяться оператори технологічних ліній, оператори по прийняттю і переробці інформації.
? Оператор-спостерігач (контролер, диспетчер). В його діяльності важливе значення мають інформаційні та концептуальні моделі, а також процеси прийняття рішень. Керівні дії дещо простіші. Може працювати в режимі відкладеного обслуговування. Сюди належать оператори радіолокаційних станцій, диспетчери на різних видах транспорту.
? Оператор-дослідник в значно більшій мірі використовує понятійний апарат мислення і досвід, закладені в концептуальну модель. Органи керування мають менше значення, а інформаційні моделі, навпаки, велике. Сюди належать користувачі обчислювальних систем, дешифрувальники різних об’єктів.
? Оператор-маніпулятор, в діяльності якого велике значення має сенсомоторна координація і моторні (рухові) навички. Механізми моторної діяльності основні, хоча використовується і апарат понятійного та образного мислення. Функціями оператора-маніпулятора є керування роботами, машинами, транспортними засобами і т. ін.;
? Оператор-керівник. Головну роль в діяльності відіграють інтелектуальні процеси. Належать організатори, керівники різних рівнів, особи, які приймають відповідальні рішення в людино-машинних комплексах і володіють знаннями, досвідом, інтуїцією.
Залежно від переважання того чи іншого психічного процесу в роботі оператора можна виділити такі види діяльності:
? сенсорно-перцептивну;
? моторну;
? інтелектуальну.
У сенсорно-перцептивній діяльності центр ваги припадає на отримання інформації і її первинну оцінку. Основне завдання вирішується в сфері сприймання, а виконавські дії прості.
Для моторної діяльності характерна висока питома вага виконавських дій, в той час як сприймання інформації і прийняття рішення підпорядковані цій основній задачі.
Діяльність інтелектуального типу характеризується тим, що на перший план виступають функції прийняття рішень, логічної переробки інформації, обчислення.
Ефективність роботи оператора залежить від режиму, в якому вона протікає. Розрізняють мінімальний, оптимальний і екстремальний режими роботи:
Мінімальний режим роботи оператора має місце при керуванні нормально працюючою високоавтоматизованою системою. Недовантаженість інформацією, комфортні умови, монотонність призводять до втрати пильності, гіпнотичних станів оператора, що може бути причиною несвоєчасних дій на аварійні сигнали, виникнення аварій, катастроф.
Оптимальний режим роботи характеризується комфортними умовами і нормальною роботою автоматичних пристроїв. Людина слідкує за станом системи, коригує ті параметри, які виходять за межі норми. Основне значення мають набуті навички, звичний темп. Робота виконується без значних нервово-психічних затрат.
Екстремальний режим роботи відзначається різко підвищеними вимогами до інтелектуальної та емоційно-вольової сфери людини. Робота в складних, відповідальних і несподіваних ситуаціях вимагає вміння швидко аналізувати обстановку і за короткий час прийняти та реалізувати рішення. Оператору часто потрібна мужність, заснована на почуттях обов’язку і відповідальності за свої дії. У цьому режимі має місце дискомфорт, а нервові перенавантаження можуть призвести до перевтоми, нервового виснаження і зриву діяльності.
Для ефективного функціонування системи «людина—машина» особливо велике значення має така властивість оператора, як надійність. Під надійністю розуміють здатність людини виконувати задані функції своєчасно і з необхідною точністю за умови можливих перешкод. Надійність оператора залежить від:
? конструктивних характеристик технічних засобів;
? професійної підготовки;
? індивідуальних особливостей працівника.
Так, з основними властивостями нервової системи пов’язані такі показники надійності оператора, як витривалість, в тому числі витривалість до екстреного напруження і перенапруження, стійкість до перешкод, реакція на непередбачені сигнали, стійкість до факторів зовнішнього середовища.
Причиною зниження надійності оператора є перевантаження інформацією, що може призвести до її пропусків, помилок в обробці, затримки відповіді тощо.
Підвищенню надійності сприяє самоконтроль, який дозволяє своєчасно попередити або знайти допущені помилки в процесі виконання роботи.
Всі помилкові дії оператора поділяються на закономірні і випадкові.
До закономірних відносяться ті помилки, причини яких можуть бути виявлені, проаналізовані і ліквідовані. Причини випадкових помилок невідомі, вони носять стохастичний характер.
Основні характеристики надійної роботи оператора такі:
— безпомилковість;
— витривалість;
— готовність до екстреної роботи;
— стійкість до перешкод;
— емоційна стійкість;
— відновлення працездатності під час відпочинку;
— багатоваріантність способів і прийомів роботи;
— гнучкість і здатність своєчасно змінювати стратегію дій;
— швидкість прийняття і виконання рішення.
Коефіцієнт надійності діяльності оператора визначається за формулою
,
де mпр — кількість правильно вирішених завдань; N — загальна кількість вирішуваних завдань.
Точність роботи, або ступінь відхилення вимірюваного параметра від заданого його значення, обчислюється за формулою:
,
де ln — задане значення параметра; lф — фактичне значення параметра.
Величина похибки може мати як додатній, так і від’ємний знак. Поки величина похибки не виходить за допустимі межі, вона не вважається помилкою.
Своєчасність вирішення задачі
,
де mсв — кількість своєчасно вирішених задач; N — загальна кількість вирішуваних задач.
Коефіцієнт завантаженості оператора
,
де tн — час, протягом якого оператор не зайнятий обробкою інформації, що надходить, хв; Тзм — тривалість робочої зміни, хв.
Зауважимо, що Кз ? 0,75, оскільки близько 25% робочого часу становить час відпочинку оператора.
Робота оператора характеризується також періодом зайнятості, під яким розуміють час безперервної роботи (без пауз).
Цей час не повинен перевищувати 15 хв.
Рівень автоматизації системи «людина—машина» характеризується відносною кількістю інформації, переробленої автоматичними пристроями.
Показник обробки інформації автоматичними пристроями
,
де nоп — кількість інформації, переробленої оператором; N — загальна кількість інформації, яка циркулює в системі «людина—машина».
Загальний показник надійності системи «людина—машина»
.
В операторській діяльності кожен момент роботи підпорядкований і обумовлений інформацією, яка надходить, про стан керованого об’єкта, що викликає виключно велике психічне та емоційне напруження.
Напруження в роботі оператора може бути операційним та емоційним. Операційне напруження виникає внаслідок складності виконуваної роботи; емоційне — внаслідок впливу негативних емоційних подразників.
За рівнем напруження розрізняють:
? помірне напруження, або нормальний робочий стан, який виникає під впливом праці. Воно супроводжується помірними зрушеннями фізіологічних функцій і виявляється в доброму самопочутті, стабільному виконанні роботи;
? підвищене напруження виникає в екстремальних умовах роботи, які вимагають максимального, за межами норми, напруження фізіологічних і психічних функцій.
Напруження оператора в екстремальних умовах виявляється в зміні показників роботи вегетативних органів, опорно-рухового апарату, біохімічних реакціях. Динаміку напружених станів добре відбиває частота пульсу, артеріальний кров’яний тиск, частота дихань, температура тіла і т. п.
Так, під час підвищеної уваги, очікування якоїсь події, хвилювання частота пульсу у оператора може досягати 170…180 ударів за хвилину, артеріальний систолічний тиск — 180…190 мм рт. ст. Емоційне напруження, викликане дефіцитом часу, труднощами виконання завдання, перешкодами, супроводжується збільшенням частоти дихань до 40…60 за хвилину при зменшенні їх глибини та скороченні фази видиху. Під час таких станів порушуються силові рефлекси на подразники, плавні рухи стають різкими.
В емоційних станах оператора розрізняють емоційне напруження та емоційне збудження.
Емоційне напруження характеризується активізацією різних функцій організму в зв’язку з виконанням активної цілеспрямованої діяльності, або підготовкою до неї, з очікуванням якоїсь небезпеки.
Емоційне збудження — це такий стан, який характеризується активацією різних функцій організму, підвищенням готовності до різних несподіваних дій у відповідь на емоціогенні фактори, переважно не пов’язані з певними цілеспрямованими діями.
В емоційному напруженні особливо велике значення має психічна компонента. Саме психічне напруження супроводжується мобілізацією нервово-психічної діяльності, спрямованої на підтримання тонусу організму, забезпечення оперативної готовності до нормального виконання трудового процесу в конкретних умовах. У стані емоційного напруження в поведінці людини з’являється пильність, дії стають чіткими, прискорюються процеси мислення, сприймання інформації, скорочується час реакцій, підвищується працездатність. Емоційне напруження, таким чином, забезпечує адаптацію людини до зовнішнього середовища. Разом з тим механізм емоційної стимуляції має свої межі, перевищення яких супроводжується порушенням психічної діяльності. Перевищення цієї межі спричиняє стрес, який характеризується тимчасовим зниженням стійкості різних психічних функцій, координації рухів, працездатності.
Поведінка оператора в екстремальних умовах є проявом і результатом психологічної готовності до діяльності. Розрізняють загальну і ситуативну (як стан) готовність.
Загальна готовність являє собою раніше набуті знання, навички, вміння, мотиви щодо виконання певної діяльності.
Тимчасовий стан готовності — це актуалізація всіх сил, психологічних можливостей для успішних дій в даний момент.
Готовність до успішних дій в екстремальних ситуаціях залежить від особистісних властивостей оператора, рівня його підготовки і повноти інформації про стан керованого об’єкта.
Емоційне напруження оператора після виконання особливо відповідальної роботи супроводжується психічним виснаженням (функціональною астенією) різного ступеня. Відмічаються слабкість процесів збудження (недостатня рухливість, пасивність, сповільнення мислення) або гальмування (помірно виражена рухова суєтність, неглибокий аналіз і оцінка подій). Такий стан може тривати протягом 1…3 год (рідше добу), після чого з’являються головні болі, стомленість, апатія, неглибокий сон. Відмічаються погіршення пам’яті, сприймання. Тривалі і сильні емоційні напруження оператора негативно впливають на його діяльність, часто призводять до нервово-емоційних зривів.
Основними напрямками зменшення емоційного напруження і підвищення надійності роботи оператора є науково обгрунтований професійний відбір і тренування, врахування і погодження особливостей конструкцій машин з можливостями людини при проектуванні людино-машинних систем; раціональна організація робочого місця.
9.2. Психофізіологічні принципи організації роботи оператора
Максимальна ефективність системи «людина-машина» може бути забезпечена за умови, коли при її проектуванні і експлуатації буде врахований людський фактор. Відомо, що внаслідок помилок з боку працівника виникає від 20 до 50% всіх порушень технології, аварійних ситуацій в системах управління.
Проектування системи «людина—машина» передбачає аналіз характеристик об’єкта керування, розподіл функцій між людиною і машиною, проектування діяльності оператора і технічних засобів його роботи, оцінку системи в цілому. Воно базується на досягненнях інженерної психології, яка вивчає об’єктивні закономірності процесів інформаційної взаємодії людини і техніки з метою використання їх у практиці проектування, створення і експлуатації системи «людина—машина».
Комплексним вивченням трудової діяльності людини займається наука ергономіка.
Об’єктом ергономіки є система «людина—техніка—середовище», а завданням — погодження характеристик машини і навколишнього середовища з характеристиками людини.
Ергономіка вивчає функціональні можливості і обмеження людини в трудових процесах з метою створення для неї досконалих знарядь і оптимальних умов праці. Оптимальність визначається створенням таких умов, за яких забезпечується висока продуктивність, стійка працездатність і зберігається здоров’я працівника.
Ергономічні властивості людини характеризуються її антропометричними, фізіологічними, психофізіологічними, психологічними властивостями. Ці властивості визначають ергономічні вимоги до комплексу «машина-середовище». Основними ергономічними вимогами до проектування системи «людина—машина—середовище» є гігієнічні, антрометричні, фізіологічні, психофізіологічні, психологічні.
Гігієнічні вимоги визначають умови життєдіяльності і працездатності людини в процесі взаємодії з технікою і середовищем. Показниками є рівень освітлення, температура, вологість, шум, вібрація, токсичність, загазованість тощо.
Антропометричні вимоги визначають відповідність конструкцій техніки антропометричним характеристикам людини (зріст, розміри тіла і окремих рухових ланок). Показниками є раціональна робоча поза, оптимальні зони досягнення, раціональні трудові рухи).
Фізіологічні та психофізіологічні вимоги визначають відповідність техніки і середовища функціональним можливостям працівника (силовим, швидкісним, енергетичним, зоровим, слуховим). Показниками є темп робочих рухів, обсяг інформації, навантаження на м’язову та нервову системи.
Психологічні вимоги визначають відповідність техніки і середовища можливостям працівника щодо сприймання, переробки інформації, прийняття і реалізації рішень.
Сукупність ергономічних показників характеризує ергономічний рівень системи «людина—техніка—середовище».
Погодження характеристик людини і предметного середовища здійснюється в просторовому, часовому, інформаційному, енергетичному напрямках.
Просторове погодження передбачає організацію робочого місця працівника, робочу позу, визначення зон досягнення, траєкторії рухів, доступність органів керування тощо.
Часове погодження враховує динаміку працездатності з виконанням роботи, її темпу, інтенсивності, зміною діяльності і відпочинком.
Інформаційне погодження пов’язане з оцінкою потоків інформації та пропускної здатності аналізаторних функцій щодо сприйняття і переробки інформації, врахуванням перешкод.
Енергетичне погодження враховує вплив трудових навантажень на м’язову, серцево-судинну системи на основі встановлення оптимального обсягу рухової діяльності, величини м’язових зусиль залежно від умов праці.
Робоче місце оператора — це місце в системі «людина—техніка», оснащене засобами відображення інформації, органами керування і допоміжним обладнанням, на якому здійснюється його трудова діяль-ність. Правильна організація робочого місця передбачає розв’язання таких основних завдань:
? вибір раціональної робочої пози;
? раціональне розміщення індикаторів і органів керування у відповідності з їх важливістю і частотою користування в межах поля зору і зон досягання;
? забезпечення оптимального обзору робочого місця;
? відповідність конструкції технічних пристроїв і робочих меблів антропометричним, фізіологічним і психологічним характеристикам людини;
? відповідність інформаційних потоків можливостям людини щодо сприймання і переробки інформації;
? забезпечення сприятливих санітарно-гігієнічних умов праці;
? забезпечення умов для відпочинку оператора в процесі роботи.
Основу робочого місця оператора здебільшого складає пульт управління. Він може бути фронтальної, трапецеподібної або багатокутникової форми.
Фронтальна форма пультів застосовується тоді, коли є можливість розмістити всі органи керування в межах максимальної та допустимої зон досягання, а індикатори — в межах зони центрального і периферійного бачення.
Трапецеподібна форма пультів використовується в тих випадках, коли органи керування і індикатори неможливо розмістити на пульті фронтальної форми. У цьому разі вони частково розміщуються на бокових панелях під кутом 90…120° відносно фронтальної панелі.
Багатокутникова або напівкругла форма пультів застосовується при наявності великої кількості засобів відображення інформації і органів керування. Бокові панелі розміщуються перпендикулярно до лінії обзору оператора.
При великій кількості індикаторів інформаційна панель або табло можуть розміщуватися окремо від пульта управління, який, проте, не повинен закривати розміщені на панелі прилади.
Безпосередній вплив на функціональний стан і працездатність оператора, а також надійність, швидкість і точність його роботи має виробниче середовище. Воно може бути комфортним, відносно дискомфортним, екстремальним та надекстремальним.
Комфортне виробниче середовище забезпечує оптимальну динаміку працездатності людини і збереження її здоров’я.
Відносно дискомфортне виробниче середовище протягом певного часу забезпечує задану працездатність і збереження здоров’я працівника, однак викликає у нього неприємні суб’єктивні відчуття та функціональні зміни, які не виходять за межі норми.
Екстремальне виробниче середовище призводить до зниження працездатності оператора і викликає функціональні зміни, які виходять за межі норми, але не ведуть до патологічних змін.
Надекстремальне виробниче середовище призводить до патологічних змін в організмі працівника і створює неможливість виконання роботи.
З метою зменшення несприятливого впливу елементів виробничого середовища на оператора при проектуванні системи «людина—техніка—середовище» необхідно враховувати такі вимоги:
? нормовані виробничі елементи при їх комплексній взаємодії не повинні негативно впливати на здоров’я людини при професійній діяльності протягом тривалого часу (роки);
? допустимі параметри несприятливих факторів за тривалістю та інтенсивністю впливу не повинні викликати протягом робочого дня зниження надійності і ефективності діяльності оператора.
Раціоналізація діяльності оператора виходить з її алгоритмічного описування, тобто сукупності елементарних актів. Такими елементарними актами є оперативні одиниці сприймання або витягнення з пам’яті образів, понять, суджень, а також дії (прості або складні), які мають закінчений характер в діяльності оператора. До останніх відносяться відлік показань прикладів, обчислювальні операції, включення тумблерів і т.п.
Оперативні одиниці можуть бути двох видів:
? логічні (образ, поняття, судження), які використовуються як інформаційні одиниці;
? оператори, тобто ті чи інші дії людини.
Раціоналізація праці оператора передбачає оптимізацію інформаційних потоків, раціоналізацію трудових рухів і дій та відповідну організацію робочого місця.
Інформація про стан керованого об’єкта поступає від засобів відображення інформації (ЗВІ), якими є різні прилади і які формують сенсорне поле на робочому місці. За функціями інформації ЗВІ поділяються на командні (цільові) і ситуаційні. Перші дають відомості про необхідні дії для досягнення мети, другі — інформацію щодо протікання технологічного процесу та описують наявну ситуацію.
За способом використання показників ЗВІ поділяються на три групи:
? для контрольного читання. Оператор встановлює наявність чи відсутність умов роботи, норму чи відхилення від неї якихось параметрів;
? для кількісного читання. Ці індикатори передають інформацію у вигляді числових значень;
? для якісного читання. Інформація вказує на напрямок зміни керованого параметра.
За формою сигналів розрізняють абстрактні ЗВІ, які передають інформацію у вигляді символів (цифри, букви, геометричні фігури), і ЗВІ, які передають інформацію у формі зображення об’єктів, властивостей.
За рівнем деталізації інформації ЗВІ можуть бути інтегральними і детальними. На інтегральних індикаторах інформація видається в узагальненому вигляді.
Засоби відображення інформації є технічною основою для побудови інформаційної моделі процесу керування.
Інформаційна модель повинна відповідати таким вимогам:
? за змістом адекватно відображати об’єкти керування і навколишнє середовище;
? за кількістю інформації забезпечувати оптимальний інформаційний баланс і запобігати як дефіциту, так і перевантаженню інформацією оператора;
? за формою і композицією відповідати завданням оператора щодо управління і його психофізіологічним можливостям щодо сприймання і переробки інформації.
Системи відображення інформації виконуються у вигляді табло, мнемосхем, приладних панелей і щитів.
Відповідність швидкості інформації, що надходить, пропускній здатності оператора забезпечується шляхом організації потоків інформації.
Для зменшення перевантаження інформацією необхідно:
? подавати інформацію завчасно, до початку виконання дій;
? зменшити потік інформації до необхідного мінімуму;
? передбачити можливість фільтрації інформації, тобто дати можливість оператору відбирати дані відповідно до умов роботи;
? виділити максимально можливий час для прийняття рішення;
? зберігати на індикаторі інформацію за бажанням оператора протягом необхідного часу.
Всі сигнали, які надходять до оператора, поділяють на:
— аварійні;
— важливі відхилення від технологічного режиму, які можуть перейти в аварію;
— відхилення другорядних технологічних параметрів і техніко-економічних показників;
— незначні порушення правил технічної експлуатації.
Насамперед мають з’являтися сигнали, які вимагають екстреного втручання. Останні сигнали подаються по черзі, по мірі обробки найбільш важливих. Аварійні сигнали подаються негайно в оптимальну зону сприймання (центральна панель). Якщо в цей час з’являються сигнали другої групи, то вони надходять до периферійної зони сприймання. Сигнали третьої і четвертої груп в цей час затримуються в пам’яті машини.
При компонуванні приладів необхідно враховувати важливість, послідовність, частоту і тривалість використання кожного з них.
Основні принципи компонування засобів відображення інформації такі:
? принцип лаконічності. Засіб містить лише ті елементи, які необхідні для забезпечення оператора інформацією про стан об’єкта і вибору оптимального способу впливу;
? принцип узагальнення і уніфікації означає, що не слід виносити на засоби відображення елементи, які позначають несуттєві конструктивні особливості керованих об’єктів;
? принцип акценту на елементах контролю і керування. Це значить, що незалежно від розмірів цих елементів їх символи повинні виділятися дуже чітко;
? принцип автономності. Засоби відображення, які відповідають автономно контрольованим і керованим агрегатам і об’єктам, необхідно відокремити від інших;
? принцип просторового співвідношення елементів контролю і керування. Розміщення індикаторів має бути погоджено з розміщенням відповідних їм органів керування;
? принцип використання звичних асоціацій. Доцільно застосувати символи, які асоціюються з об’єктами і явищами, які вони позначають.
Управлінські дії оператор виконує за допомогою органів керування, здійснюючи відповідні рухи. Органи керування у вигляді важелів, ручок, маховиків, тумблерів, кнопок і т.п. формують моторне поле на робочому місці оператора. Моторні дії пов’язані з виконанням оператором таких завдань:
? включення, виключення і переключення;
? послідовне виконання рухів для здійснення операцій кодування і передачі інформації;
? маніпулювання з органами керування для настроювання апаратури і точного встановлення керованого об’єкта;
? операції стеження за рухомим об’єктом.
Рухи оператора характеризуються швидкістю, темпом, силою, точністю. Встановлено, що максимальний темп кругових рухів становить 4,0…4,8 с–1; ударних рухів — від 5 до 14 ударів/с. При збільшенні зусиль темп зменшується. До просторових характеристик рухів оператора відносяться розміри моторного поля (зони досягання) і траєкторії рухів. Розміри моторного поля для оператора визначаються довжиною витягнутої руки. В моторному полі розріз-няють три зони — максимального, допустимого і оптимального досягання. У зонах оптимального і допустимого досягання можливі найбільш точні і швидкі рухи. У зоні максимального досягання точність і швидкість рухів зменшуються, а втома наступає швидше.
Залежно від зусиль і точності рухів в зонах допустимого і оптимального досягання існують певні раціональні рівні. Важелі, які для переміщення вимагають великих зусиль, необхідно розміщувати на нижніх рівнях оптимальної зони. Силові характеристики рухів повинні враховуватися при виборі протидії органів керування.
Органи керування використовуються:
— для введення командної інформації;
— встановлення необхідних режимів роботи апаратури;
— регулювання різних параметрів;
– виклику інформації з метою контролю.
Залежно від призначення і характеру використання органи керування поділяються на:
? оперативні (основні), які використовуються постійно;
? використовувані періодично (для включення, виключення або контролю);
? використовувані епізодично (для настроювання, регулювання).
Розміщення органів керування здійснюється з врахуванням принципу економії рухів. Це означає, що кількість і траєкторії рухів необхідно звести до мінімуму, а самі рухи повинні бути ритмічними.
Оперативні, тобто найбільш важливі і часто використовувані органи керування, необхідно розміщувати в межах оптимальної зони досягання. Допоміжні органи керування можуть знаходитися в межах допустимої і навіть максимальної зон досягання. Епізодично використовувані органи керування можна розміщувати і за межами зон досягання або сховати під лицевою чи боковою панеллю пульта управління.
Органи керування повинні мати достатню протидію, щоб уникнути випадкового їх включення під вагою руки чи ноги.
Ручне керування більш доцільне тоді, коли необхідна висока точність і швидкість установки органа керування в певне положення і не потрібно тривалий час прикладати великі зусилля. Ніжне керування застосовується для розвантаження рук і економії часу при великій кількості органів керування, невеликій точності регулювання і значних м’язових зусиллях.
Коефіцієнт зручності виконання рухів:
,
де Тзр.з — час виконання операцій в найбільш зручній зоні; Тз — загальний час виконання операцій в робочій зоні.
Для зони оптимального досягання Кзр = 1;
для зони допустимого досягання Кзр = 0,9;
для зони максимального досягання Кзр = 0,3…0,6.
Розміщення засобів відображення інформації і органів керування на робочому місці оператора здійснюється з додержанням таких принципів:
? функціональності — інформаційні пристрої і органи керування, які виконують однакові функції, розміщуються недалеко один від одного;
? важливості — найбільш важливі інформаційні пристрої і органи керування розміщуються в місцях, найбільш зручних для спостереження і обслуговування;
? черговості — інформаційні пристрої і органи керування розміщуються в тій послідовності, в якій вони використовуються;
? частоти використання — інформаційні пристрої і органи керування розміщуються з врахуванням частоти їх використання.
Правильне компонування засобів відображення інформації і органів керування підвищує ефективність і надійність роботи оператора.
КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ
1. Які особливості характерні для операторської діяльності?
2. Що таке система «людина—машина» та яке місце в ній займає людина?
3. Назвіть основні режими роботи системи та етапи в діяльності оператора.
4. Якими показниками характеризується ефективність роботи оператора?
5. Дайте фізіологічну оцінку операторської праці.
6. Що є предметом інженерної психології та ергономіки?
7. Обгрунтуйте ергономічні вимоги до проектування системи «людина—техніка—середовище» та показники її оптимальності.
8. Які вимоги ставляться до організації сенсорного поля на робочому місці оператора?
9. Обгрунтуйте можливі заходи оптимізації інформаційних потоків.
10. Проаналізуйте функції органів керування та вимоги до їх розміщення на робочому місці оператора.
Розділ 10
ВАЖКІСТЬ ПРАЦІ І МЕТОДИКА ЇЇ ОЦІНКИ
10.1. Суть і фактори важкості праці
Фізіологічно обгрунтована оцінка важкості різних видів праці та відповідна їх класифікація мають важливе значення, зокрема:
? для оптимізації трудових навантажень і нормування праці різних категорій працівників;
? оптимізації умов праці;
? організації оплати праці та об’єктивного встановлення пільг і компенсацій;
? регламентації режимів праці і відпочинку;
? скорочення і ліквідації важкої ручної праці.
Відомо, що роботи відрізняються величиною і структурою навантажень, умовами виробничого середовища, що викликає певне трудове напруження організму працівника та функціональні зрушення, тобто відповідну фізіологічну вартість роботи.
Відмінності в напруженні певних фізіологічних систем зумовлені різними факторами та їх комбінаціями. Фактори важкості праці такі:
— особливості трудового процесу;
— умови виробничого середовища.
Фактори трудового процесу визначають навантаження на м’язову і нервову системи; співвідношення між динамічними і статичними навантаженнями; ритм і темп; кількість інформації, що надходить та перероблюється; монотонність; робочу позу; змінність роботи тощо.
Фактори умов праці формують певну сукупність санітарно-гігієнічних, психологічних та естетичних елементів виробничого середовища, які діють на працівника під час роботи. Основні з них такі:
? метеорологічні умови (температура, вологість, рух повітря);
? стан повітряного середовища (наявність пилу, загазованість);
? шум і вібрація;
? освітлення;
? випромінювання;
? контакт з отруйними речовинами;
? небезпека травматизму.
В кожному конкретному випадку домінуючим може бути той чи інший фактор при різних поєднаннях інших факторів. Виходячи з цього, розрізняють важкі, напружені, шкідливі, непривабливі, небезпечені, гарячі роботи.
Важкими вважаються роботи, які пов’язані з великими навантаженнями на м’язову систему і вимагають значних енергетичних затрат.
Роботи, які вимагають інтенсивного нервового напруження для переробки інформації, належать до напружених.
Шкідливими вважаються роботи, які виконуються в контакті з токсичними, іонізуючими, інфекційними агентами і негативно впливають на організм людини.
Небезпечні роботи виконуються в умовах потенційної загрози здоров’ю або життю працівника.
Непривабливі роботи викликають негативні емоції у людини через простоту виконуваних операцій, низьку соціальну престижність, відсутність можливості для творчого зростання.
Гарячі роботи виконуються в приміщеннях, де висока температура повітря.
Таке розмежування робіт є досить умовним, оскільки в реальному виробничому процесі на працівника одночасно діє багато різних факторів.
Крім того, ця класифікація, відображаючи характер впливу на людину тих чи інших агентів виробничого середовища, не дає кількісних оцінок такого впливу.
Певним винятком є фізичні роботи, оцінка важкості яких базувалася на затратах людиною енергії та обсягах виконаної механічної роботи. Однак, як показали подальші дослідження, між величиною енергетичних затрат і ступенем важкості праці немає безпосереднього прямого зв’язку. Практика свідчить, що роботи, які вимагають невеликих затрат енергії (наприклад, на конвеєрах), легшими не стали, а стомленість працівників навіть зросла. Вказана методика не враховує затрат нервово-психічної енергії, які відіграють вирішальну роль у все більшій кількості видів праці. Недоліком цієї методики є також і те, що вона не враховує факторів умов праці, вплив яких на деяких роботах може бути вирішальним. Так, робота текстильниць за затратами енергії не належить до важких. Однак велике нервове напруження, пов’язане з виконанням коротких швидких рухів, несприятливий вплив шуму і мікроклімату роблять їх роботу відносно важкою. Мають місце випадки, коли аналогічні за трудовими навантаженнями роботи виконуються в різних санітарно-гігієнічних умовах, що зумовлює відмінності в функціональному напруженні працівників. Неприйнятним є енергетичний підхід до оцінки важкості розумової і нервово-напруженої праці, втомлива дія яких на людину є більш значною, ніж фізичної праці.
Оцінка впливу факторів умов праці на організм людини здійснювалася аналітичним методом, тобто визначався вплив кожного фактора окремо. Однак практикою доведено, що сукупний вплив декількох факторів на організм людини є більш сильним, ніж сума ізольованої дії кожного з них.
У конкретних умовах важкість праці зумовлюється сукупністю різних факторів. В той же час однакові за важкістю зрушення в організмі можуть бути викликані різними факторами. В одному випадку це можуть бути особливо несприятливі умови праці, в другому — надмірне фізичне навантаження, в третьому — високий темп роботи, в четвертому — нервово-емоційне напруження і т.п.
Отже, завдання полягає в тому, щоб знайти такі критерії важкості праці, які дозволяли б будь-яку роботу віднести до того чи іншого класу. Основою для реалізації цього підходу є реакція організму на дію факторів трудового процесу і умов праці, яка виражається в зрушеннях фізіологічних функцій під час роботи і змінах в стані здоров’я працівника. У зв’язку з цим розрізняють два біологічних критерії:
? безпосередні реакції організму в процесі роботи — виробнича втома;
? віддалені реакції на роботу (її наслідки), які можуть виражатися в покращанні або погіршенні здоров’я, розвитку професійних захворювань, передчасному старінні, втраті працездатності.
Згідно із сучасними науковими дослідженнями, важкість праці — це ступінь сукупного впливу всіх факторів трудового процесу та умов праці на працездатність і здоров’я людини, її життєдіяльність і відтворення робочої сили.
Важкість праці виражається функціональним напруженням організму, яке виникає під впливом м’язового і нервово-емоційного навантаження, а також зовнішніх виробничих умов. В такому розумінні поняття «важкість праці» можна застосовувати як до фізичних, так і розумових та нервово-напружених робіт.
10.2. Інтегральний критерій важкості праці
Науковою основою класифікації праці за важкістю є сучасна фізіологічна теорія функціональних систем. Стосовно трудової діяльності функціональна система організму є інтегральним комплексом фізіологічних функцій і якостей людини, які забезпечують ефективне виконання професійної роботи при певному рівні фізіологічних затрат.
Рівень фізіологічних затрат на досягнення мети праці може бути достатнім або вимагати залучення резервів організму, що виявляється у формуванні певних функціональних станів організму: нормального, граничного і патологічного. Кожний стан має свої ознаки, які можуть бути визначені на основі медико-фізіологічних та виробничих показників.
Функціональні стани організму формуються при всіх видах діяльності та умовах праці, тому використовуються як інтегральний критерій для об’єктивної і досить точної оцінки важкості праці.
Для оцінки функціонального стану організму використовують показники поточних змін фізіологічних функцій, які характеризують рівень працездатності і втоми у процесі праці, і показники більш віддалених наслідків роботи.
Найбільш важливими є показники, які характеризують:
? силу і витривалість м’язових груп;
? системи кровообігу і дихання;
? психофізіологічні функції;
? стан нервової системи;
? роботу аналізаторів;
? психічні функції;
? координацію рухів;
? співвідношення між фазами працездатності в динаміці;
? тривалість і повноту відновлення під час відпочинку порушених функцій;
? частоту і важкість виробничого травматизму;
? структуру, причини і рівень виробничо зумовлених і професійних захворювань;
? виробничі показники.
Кількісні значення показників у доробочий період використовуються як «фізіологічні проби» відносно показників, визначених в процесі праці або по її закінченні. Для аналізу беруться ті зміни функціонального стану, які мають місце в кінці роботи (за винятком фази «емоційного пориву») або тижня. Ці функціональні зрушення можуть бути як позитивними, так і негативними.
Критерієм для оцінки функціонального стану організму виступає наявність або відсутність ефекту Сєченова при переключенні після закінчення роботи на інший вид діяльності.
Якщо рівень більшості функцій центральної нервової системи, аналізаторів, периферійних систем і органів після роботи вищий, ніж до роботи, то функціональний стан організму нормальний. Результат цей має місце тоді, коли навантаження на організм не перевищують фізіологічні можливості людини, а умови праці сприятливі.
Граничний функціональний стан організму являє перехідну форму між нормою і патологією. Основними ознаками його є відсутність позитивного ефекту Сєченова по більшості функціональних проб; виникнення від’ємної фази ефекту Сєченова, що виявляється в сповільненні (погіршенні) деяких функцій, які входять до складу робочого акту, певному напруженні вегетативних функцій, розгальмуванні побічних рефлексів, що призводить до неточних, зайвих рухів і зниження якості роботи.
Патологічний функціональний стан організму характеризується функціональною недостатністю деяких важливих вегетативних підсистем і органів (кровообігу, дихання) у практично здорових людей. Типовою ознакою також є виникнення парадоксальних і ультрапарадоксальних реакцій, тобто має місце викривлений ефект Сєченова. Суть його в тому, що позитивні сигнали людиною не сприймаються, а негативні, навпаки, викликають дії, що на практиці призводять до помилок, аварій, травматизму.
Згідно з цими функціональними станами, які формуються в організмі працівника під впливом трудових навантажень і умов праці, виділено три класи важкості праці.
Нормальному стану організму відповідає перший клас важкості праці, граничному — другий, патологічному — третій. В кожному класі встановлено по дві категорії важкості праці.
До першої категорії важкості належать роботи, при виконанні яких з більшості показників функціонального стану в результаті переключення на інший вид діяльності у працівників виявляється позитивний ефект Сєченова. Це роботи, які виконуються в комфортних умовах виробничого середовища, при оптимальних величинах м’язового, розумового і нервово-емоційного навантаження. У здоро-вих людей підвищується тренованість організму і працездатність.
Ознакою і критерієм другої категорії важкості праці є наявність позитивного ефекту Сєченова не менш як у половині функціональних проб. Інші показники при переключенні на другу роботу залишаються на рівні доробочого періоду. Напруження функцій життєзабезпечення відповідає величині і змісту професійного навантаження. Ці роботи виконуються в умовах, які не перевищують гранично допустимих значень виробничих факторів і не призводять до відхилень в стані здоров’я працівників.
Роботи третьої категорії важкості характеризуються підвищеними м’язовими або нервово-емоційними навантаженнями, а також не зовсім сприятливими виробничими умовами. Внаслідок цього у практично здорових людей формується граничний функціональний стан організму, погіршуються виробничі показники. Важливою ознакою цих робіт є те, що раціоналізація режимів праці і відпочинку сприяє швидкому усуненню негативних зрушень в організмі людини.
До четвертої категорії важкості належать роботи, при виконанні яких наприкінці зміни або тижня у працівника формується більш глибокий (передпатологічний) граничний стан організму. У практично здорових людей погіршуються фізіологічні показники в процесі праці. Характерною особливістю при виконанні роботи є порушення робочого динамічного стереотипу, а необхідний рівень продуктивності праці підтримується за рахунок мобілізації додаткових резервів організму. Часто відмічається від’ємний ефект Сєченова. Для усунення передпатологічних реакцій, незважаючи на їх зворотність, часто буває недостатньо одного покращання режимів праці і відпочинку, оскільки підвищений вплив небезпечних і шкідливих виробничих факторів призводить до виробничо зумовлених і професійних захворювань.
До п’ятої категорії важкості належать роботи, які виконуються в несприятливих (екстремальних) умовах. У працівників наприкінці зміни або тижня формуються патологічні функціональні стани організму. Основними ознаками їх є функціональна недостатність важливих вегетативних функцій, неадекватність реакції. У більшості працівників ці патологічні реакції після достатнього і повноцінного відпочинку зникають. Однак у деяких людей внаслідок різних причин патологічні реакції стабілізуються і переходять у захворювання. Для працівників, зайнятих виконанням робіт п’ятої категорії важкості, характерний високий рівень виробничо зумовлених і професійних захворювань, виробничого травматизму.
До шостої категорії важкості належать роботи, які виконуються в особливо несприятливих умовах, а ознаки патологічного стану організму виразно виявляються уже в першій половині зміни або в перші дні тижня. При розумовій праці зміни функціонального стану організму розвиваються через три-чотири місяці після нормально проведеної відпустки. Різкі патологічні реакції часто супроводжу-ються важкими порушеннями функцій життєво важливих органів (наприклад, інфаркт міокарда). Причиною можуть бути надзвичайні перевантаження, стресові психічні ситуації. Виконання робіт шостої категорії важкості пов’язане з реальною небезпекою виникнення професійних захворювань і травм. Навіть повноцінний відпочинок не завжди забезпечує відновлення порушених функцій.
Роботи п’ятої і шостої категорій важкості призводять до непродуктивного використання робочої сили, а тому мають бути ліквідовані насамперед.
10.3. Методика інтегральної бальної оцінки важкості праці
Практичне застосування методики оцінки важкості праці за інтегральним критерієм функціонального стану організму працівника становить значні труднощі. Тому на основі встановлених емпіричним шляхом причинно-наслідкових залежностей між факторами трудового процесу і умов праці та функціональним станом організму працівника була розроблена методика інтегральної бальної оцінки важкості праці.
Для кількісної оцінки важкості праці використовується спеціальна «Карта умов праці на робочому місці». В ній, крім характеристики галузі, підприємства, цеху, професії, розряду роботи, типу організації виробництва, кількості робітників, у тому числі жінок, зайнятих на аналогічних роботах, міститься перелік санітарно-гігієнічних виробничих умов і факторів трудового процесу. Найважливіші з них такі:
? маса вантажу, який піднімається або переміщується, кг;
? відстань переміщення вантажу, м;
? вантажообіг за зміну, кг  м;
? статичні навантаження, кгс/с;
? кількість рухів за годину (темп);
? кількість операцій за годину;
? кількість прийомів в операції;
? тривалість повторюваних операцій, с;
? робоча поза;
? змінність роботи;
? тривалість зосередження уваги, % до змінного робочого часу;
? кількість важливих об’єктів одночасного спостереження;
? кількість інформаційних сигналів за годину;
? інтелектуальне напруження;
? нервово-емоційне напруження;
? режим праці і відпочинку;
? ефективна еквівалентна температура повітря, яка враховує температуру, відносну вологість і швидкість повітря, ºС;
? токсичні речовини, г/м3;
? промисловий пил, г/м3;
? вібрація, дБ;
? шум, дБ;
? ультразвук, дБ;
? інфрачервоне (теплове) випромінювання, ккал/см2 за хвилину;
? освітлення, лк.
Статичне навантаження визначають як добуток зусилля і часу його підтримання при виконанні конкретної роботи. Потім всі величини за окремі відрізки часу підсумовують і отримують статичне навантаження за зміну. Обсяг динамічної роботи, кгс  м, що її виконує працівник за кожний окремий відрізок часу, вираховують за формулою
,
де А — робота, кгс  м; Р — маса вантажу, кгс; Н — висота, на яку піднімається вантаж з вихідного положення, м; L — відстань, на яку переміщується вантаж по горизонталі, м; Н1 — відстань, на яку опускається вантаж, м; К — коефіцієнт (дорівнює 6).
Потім підсумовують показники динамічної роботи за всі відрізки робочої зміни.
Кількість рухів, операцій, прийомів в операції, тривалість їх виконання і повторення встановлюють на основі хронометражних спостережень.
Щільність сигналів, що надходять за годину, вираховується шляхом перемноження кількості повідомлень на кількість ознак інформації. Наприклад, якщо кількість повідомлень за годину становить 60, а інформація, яка міститься в них, має 5 ознак, то щільність сигналів становить 300 (60  5).
Рівень інтелектуального та емоційного напруження встановлю-ється на основі експертних оцінок.
Фактичні показники елементів виробничого середовища встановлюються шляхом безпосередніх вимірювань за допомогою відповідної апаратури.
Фактичні показники по всіх факторах трудового процесу і виробничого середовища заносяться в «Карту» і переводяться в бали. Кожному елементу присвоюється бал від 1 до 6 залежно від кількісного його значення, що відповідає кількості категорій важкості праці. Для переведення фактичних показників у бали користуються спеціально розробленою таблицею критеріїв (9). Так, один бал отримують ті еле-менти, значення яких відповідають стандартам або нижчі від санітарних норм і гранично допустимих рівнів (концентрацій); два бали — ті, які відповідають гранично допустимим рівням (концентраціям). Більш високі бали диференціюються в залежності від величини перевищення норми або кратності перевищення гранично допустимого рівня (концентрації). Наприклад, трьома балами оцінюється шум, рівень якого на 5 дБ перевищує норму, а шістьма балами — при перевищенні норми на 10 дБ при одночасній дії вібрації. Якщо наявність токсичних речовин в 2,5 раза перевищує гранично допустиму концентрацію, то цей елемент оцінюється чотирма балами, а при перевищенні в 6 разів — шістьма балами. При встановленні бала фізичного динамічного і статичного навантаження для жінок і працівників, старших 50 років, береться 25—50% величин, наведених в таблиці (35% при разовому вантажі масою 10…15 кг, 50% — при вантажі вагою до 10 кг).
При інтегральній оцінці важкості праці враховуються тільки ті елементи, які формують певну категорію важкості на даному робочому місці. Такі елементи називають біологічно значущими. При цьому елемент оцінюється повним балом, якщо тривалість його дії (експозиція) становить від 90 до 100% часу восьмигодинної робочої зміни. При меншій експозиції оцінка елемента з врахуванням експозиції, балів, визначається за формулою:
,
де Хмакс — максимальна оцінка елемента при експозиції від 90 до 100% робочої зміни, балів; tел — час дії елемента в частках робочої зміни.
Біологічно значущі елементи, особливо провідний, тісно пов’язані з ключовими фізіологічними функціями, які властиві певним видам праці. Так, при фізичній важкій праці ключовими є обмінні процеси, діяльність серцево-судинної і дихальної системи, терморегуляція. Біологічно значущими елементами важкості праці виступають дина-мічні і статичні навантаження, мікроклімат, стан повітряного середовища виробничих приміщень. При розумовій праці ключовою є аналітико-синтетична функція центральної нервової системи, а біологічно значущими факторами важкості — кількість одночасно перероблюваної інформації, її новизна, складність переробки і необхідність запам’ятовування, емоційне напруження.
Для операторської праці ключовими є функції аналізаторів, а значущими елементами важкості — сила сигналів, ступінь їх розпізнавання і щільність, складність інформації, емоційне напруження, випромінювання.
Після оцінки кожного елемента в балах розраховується середній бал як середньоарифметична величина. При цьому, якщо на робочому місці є елементи, які отримали оцінку від трьох до шести балів, то ті елементи, які оцінені в один і два бали на цьому робочому місці, не враховуються, оскільки вони не беруть участі в формуванні підвищеної категорії важкості праці. Ці елементи створюють нормальні умови життєдіяльності організму працівника. Якщо на робочому місці всі елементи оцінені одним і двома балами, то розрахунки проводяться для встановлення першої чи другої категорії важкості.
При наявності на робочому місці екстремальних елементів, значення яких з врахуванням експозиції коливаються в межах від 4,1 до 6 балів, в розрахунках інтегрального показника важкості праці враховуються тільки ці елементи, оскільки саме вони формують дуже високі категорії важкості.
Існує два методи розрахунку інтегрального показника важкості праці по елементах трудового процесу і виробничого середовища.
Перший метод базується на врахуванні визначального, «провідного» елемента, який має найвищий бал, і пропорційного до своєї бальної оцінки впливу додаткових елементів.
Інтегральний показник важкості праці, балів:
,
де Хв — визначальний елемент, який отримав найвищу оцінку, балів; Х — середня арифметична суми всіх інших біологічно значущих елементів без Хв, балів.
За другим методом інтегральний показник важкості праці враховує всі біологічно значущі елементи і вираховується за емпіричною формулою:
,
де х — середня арифметична суми всіх біологічно значущих елементів, балів.
Першій категорії важкості відповідає інтегральний показник до 18 балів; другій — від 19 до 33; третій — від 34 до 45; четвертій — від 46 до 53; п’ятій — від 54 до 59; шостій — від 59,1 до 60 балів.
На практиці можливе підвищення важкості на одну категорію, якщо на працівника одночасно діють два або більше несприятливих елементи з оцінкою 4, 5 і 6 балів протягом більш як 90% часу робочої зміни.
Зниження важкості на одну категорію дозволяється за умови, коли на робочому місці всі елементи, крім одного, сприятливі, а дія цього несприятливого елемента триває менше 80% часу робочої зміни. Крім того, враховується відсутність впродовж декількох років виробничо зумовлених та професійних захворювань працівників, зайня-тих на аналогічних робочих місцях.
Між важкістю праці і втомою працівника існує залежність, яка виражається рівнянням:
,
де В — показник втоми, відн. одиниць; 15,6 і 0,64 — коефіцієнти регресії.
Знаючи показник важкості праці і показник втоми, можна обчислити працездатність за конкретних умов праці:
; .
Чим вища категорія важкості праці, тим більша втома і менша працездатність. Остання впливає на продуктивність праці, хоча ця залежність не є прямолінійною.
Експериментально було встановлено, що підвищення продуктивності праці на одиницю приросту працездатності знаходиться в межах 0,15—0,4 і становить в середньому 0,2.
Можливе підвищення продуктивності праці, %, за рахунок підвищення працездатності можна визначити за формулою
,
Р1 — показник працездатності до покращання умов праці, відн. одиниць; Р2 — показник працездатності після покращання умов праці і зниження категорії важкості, відн. одиниць; 0,2 — коефіцієнт, який враховує частку підвищення продуктивності праці в зв’язку з підвищенням працездатності.
Скорочення важкості праці і покращання умов виробничого середовища є одним з важливих резервів підвищення продуктивності праці, фактором підвищення працездатності і збереження здоров’я працівників.
10.4. Взаємозв’язок інтенсивності і важкості праці
Взаємозв’язок між психофізіологічною основою трудового процесу та його продуктивністю відображає співвідношення між затратами робочої сили та результатами її використання і реалізується в такій соціально-економічній категорії, як інтенсивність праці. Визначальним для інтенсивності праці є суспільно корисна ефективність використання робочої сили в процесі праці. Разом з тим більшість економістів і фізіологів під інтенсивністю праці розуміють напруження психофізіологічних функцій організму працівника, яке вимірюється кількістю затраченої енергії. Однак відомо, що в процесі праці організм затрачує енергію:
? на виконання роботи;
? протидію несприятливому впливу елементів виробничого середовища;
? переборення власного негативного ставлення до роботи.
Отже, не всі затрати енергії працівника пов’язані зі створенням продукта і є суспільно корисними. Тому інтенсивність праці характеризується тими затратами енергії, які безпосередньо пов’язані з результатами праці. У цьому полягає соціально-економічна природа інтенсивності праці. Сама інтенсивність праці виступає фак-тором її продуктивності.
Інтенсивність праці виявляється в збільшенні затрат енергії за одиницю часу за умови збільшення виробництва продукції, тобто продуктивності праці. При цьому затрати енергії на одиницю продукції зменшуються. За такого підходу інтенсивність праці має фізіологічну основу, однак повністю ототожнювати напруження фізіологічних функцій з інтенсивністю праці не слід.
Інтенсивність праці як фактор її продуктивності характеризується рівнем продуктивного використання робочої сили за одиницю робочого часу. Фізіологічне і психологічне забезпечення трудового процесу, кількісною характеристикою якого є працездатність, змінюється протягом робочого дня і свідчить про ефективність використання робочої сили. Так, найбільш висока інтенсивність праці має місце в період стійкого стану організму, коли найбільший виробіток і найвища якість продукції досягаються при найменших затратах енергії. Інакше кажучи, в цей період досягається максимальна економічна ефективність роботи при мінімальних затратах функціонального потенціалу організму в одиницю активного (корисного) часу.
На фазах впрацювання і розвитку втоми затрати організму збільшуються, а виробіток та інтенсивність праці зменшуються в зв’язку з необхідністю додаткових фізіологічних затрат на становлення робочого динамічного стереотипу під час впрацювання і розладом його в процесі втоми.
Надмірні затрати енергії і функціональне перенапруження можуть лише на короткий час забезпечити збільшення кількісних показників індивідуальної продуктивності праці. Якісні показники, як правило, погіршуються. Глибока втома і перевтома, професійні захворювання призводять до втрат робочого часу, а значить до зменшення ефективності праці. Значне фізіологічне напруження не завжди забезпечує суспільно корисний результат, а часто навіть викликає протилежний ефект.
Оскільки рівень працездатності і втоми працівника безпосередньо залежить від важкості праці, то остання взаємопов’язана з інтенсивністю праці. Між інтенсивністю і важкістю праці існує принципова відмінність. Вона полягає в тому, що інтенсивність праці пов’язана з продуктивністю і є її фактором, а важкість праці пов’язана з відтворенням робочої сили і характеризує ступінь впливу сукупності всіх елементів праці і виробничого середовища на функціональний стан організму і здоров’я працівника. Кількісна відмінність зводиться до того, що важкість праці визначається всіма затратами енергії працівника як продуктивними, так і непродуктивними, а інтенсивність праці — тільки продуктивними, втіленими в корисному результаті праці.
Інтенсивність праці можна підвищувати двома способами:
? за рахунок підвищення темпу робочих рухів, більш високого напруження уваги, пам’яті, мислення, тобто завдяки більшому напруженню фізіологічних і психологічних функцій. Це абсолютна інтенсифікація праці;
? за рахунок більш економного використання витрат робочої сили, яке забезпечується внаслідок раціоналізації робочих рухів і трудових процесів, оптимізації умов виробничого середовища. Завдяки цьому питома вага затрат енергії, безпосередньо пов’язаних з виробництвом продукції, в загальних енергозатратах працівника зменшується. Це відносна інтенсифікація праці.
І в першому, і в другому випадку інтенсивність праці повинна бути оптимальною, науково обгрунтованою, знаходитися в межах, обумовлених фізіологічними законами затрачання енергетичних ресурсів працівника. Закономірності динаміки інтенсивності праці і працездатності збігаються і тому повинні бути покладені в основу нормування праці, регулювання швидкості рухів працівника.
Експериментальними дослідженнями встановлено, що інтенсивність праці можна характеризувати такими показниками, як темп роботи і час зайнятості працівника активною роботою протягом зміни. За інших однакових умов, втома майже прямолінійно за-лежить від цих показників. Чим вищий темп роботи і більший час зайнятості, тим більша втома працівника наприкінці робочої змі-ни. Між темпом роботи і часом зайнятості існує загальнобіологіч-на закономірність: при збільшенні одного показника зменшується другий.
Коефіцієнт інтенсивності праці
Кі = Кт  Кз,
де Кт — коефіцієнт темпу, частки одиниці; Кз — коефіцієнт зайнятості активною роботою, частки одиниці.
Коефіцієнт темпу характеризується відношенням нормативного часу операції, розрахованого за системою мікроелементного нормування, до фактичного часу виконання:
,
де Тн — нормативний час операції; Тф — фактичний час виконання операції.
Коефіцієнт зайнятості визначається відношенням фактичної зайнятості активної роботи до нормативної величини часу активної роботи:
,
де Тф.з — час фактичної зайнятості активною роботою, хв; Тзм — тривалість робочої зміни (480 хв); К — галузевий норматив коефіцієнта зайнятості корисною роботою.
При нормальній інтенсивності праці коефіцієнт наближається до 1. Якщо він становить 1,01—1,08, то інтенсивність праці підвищена (допустима); при коефіцієнтах від 1,09 до 1,15 — висока, а понад 1,16 — дуже висока,
Для того, щоб врахувати витрати організму, запобігти несприятливим реакціям і захворюванням працівників при роботі з різною інтенсивністю, необхідно зробити поправку на фактичну важкість праці. З цією метою використовується коефіцієнт важкості, або питома важкість праці, балів/хв:
,
де Ів — інтегральний показник важкості праці, балів; 480 — максимальний фонд робочого часу за зміну, хв.
Максимальне значення коефіцієнта важкості при шостій категорії важкості праці і восьмигодинній робочій зміні становить 0,125 балів/хв; при п’ятій категорії — 0,123; четвертій — 0,111; третій — 0,094; другій — 0,068; першій — 0,037 балів/хв.
Операція або робота вважаються нормальними, якщо питома важкість їх не перевищує 0,068 балів/хв.
Вплив інтенсивності праці на організм людини в конкретних умовах враховується через категорію її важкості і визначається за формулою:
,
де Кв.ф — коефіцієнт фактичної важкості праці, балів/хв; Кі — коефіцієнт інтенсивності праці; Кв — коефіцієнт важкості праці, балів/хв.
За зростанням коефіцієнта фактичної важкості праці можна встановити, до якої категорії вона підвищується в несприятливих умовах при високій інтенсивності праці. Так, при коефіцієнті важкості роботи 0,068, який відповідає другій категорії важкості праці, підвищення інтенсивності до 1,16—1,25 збільшує коефіцієнт фак-тичної важкості даної роботи до 0,085. Це означає, що дана робота перейшла в третю категорію важкості. В той же час при коефіцієнті важкості 0,122, тобто п’ятій категорії важкості праці, нормалізація інтенсивності до допустимого рівня (0,9) формує коефіцієнт фак-тичної важкості 0,110, який відповідає четвертій категорії важкості праці.
Взаємозв’язок інтенсивності і важкості праці свідчить про те, що в сприятливих умовах інтенсивність і продуктивність праці мож-на значно підвищувати без шкоди для здоров’я людини. В несприятливих умовах збільшувати інтенсивність праці можна лише до певних меж.
Зростання коефіцієнта фактичної важкості праці враховується при встановленні відповідних доплат до тарифної ставки за несприятливі умови та інтенсивність праці. Так, доплати в залежності від категорії важкості праці коливаються від 4 до 24% тарифної ставки. Доплати в залежності від питомої ваги активного часу в оперативному і коефіцієнта фактичної важкості праці встановлені в діапазоні 5—20% тарифної ставки. У результаті працівникам, які виконують роботу шостої категорії важкості при коефіцієнті важкості 0,125 балів/хв і коефіцієнті зайнятості активною роботою 0,9—1,0, встановлюються доплати в розмірі 42—44% тарифної ставки.
Однак на практиці необхідно намагатися забезпечити такі умови, за яких ефективне підвищення інтенсивності і продуктивності праці поєднувалося б з розвитком професійної витривалості і збереженням здоров’я працівників.
КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ
1. Які фактори впливають на важкість праці?
2. Що є визначальним в оцінці важкості праці?
3. Суть медико-фізіологічної класифікації важкості праці.
4. Дайте оцінку категорій важкості праці.
5. Суть інтегральної бальної оцінки важкості праці.
6. Якими методами розраховується інтегральний показник важкості праці?
7. Що таке інтенсивність праці?
8. У чому полягає відмінність між інтенсивністю і важкістю праці?
9. Що таке фактична важкість праці і як на неї впливає інтенсивність праці? Поясніть за допомогою математичних формул.
10. Як враховується важкість та інтенсивність праці при її оплаті?
Розділ 11
ФІЗІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПРОЕКТУВАННЯ РАЦІОНАЛЬНИХ РЕЖИМІВ ПРАЦІ І ВІДПОЧИНКУ
11.1. Суть, критерії та фізіологічні закономірності проектування режимів праці і відпочинку
Серед факторів підвищення ефективності праці особливе місце належить раціональному режиму праці і відпочинку. Від його структури залежить динаміка втоми, відновлюваність функцій організму, працездатність і здоров’я, надійність і продуктивність праці. Під режимом праці і відпочинку розуміють загальну тривалість трудової діяльності протягом доби, тижня, місяця, року, частоту і тривалість періодів трудової активності і перерв у процесі цієї активності, співвідношення і чергування цих періодів. Режим праці включає характеристики самого трудового процесу — інтенсивність чи екстенсивність, а також допустиму тривалість дії шкідливих факторів.
Незалежно від виду праці функціональний стан працівника змінюється внаслідок втоми, що призводить до зниження рівня оперативних резервів. Оптимізація діяльності забезпечує реалізацію тих резервних можливостей, які до цього не входили в оперативні резерви. Таким чином, з фізіологічної точки зору режим праці і відпочинку являє собою процес управління функціональним станом працівника з метою оптимізації діяльності.
Режим праці і відпочинку протягом робочої зміни визначається такими факторами, як тривалість робочого дня, час початку і закінчення роботи, час надання і тривалість обідньої перерви, кількість і тривалість регламентованих перерв на відпочинок (макропауз), наявність мікропауз у трудовому процесі.
Тижневий режим праці і відпочинку характеризується встановленою кількістю робочих днів і годин, порядком чергування днів роботи і відпочинку, чергуванням роботи в різні зміни. Річний режим праці і відпочинку характеризується загальною кількістю днів і годин роботи, періодичністю і тривалістю основної і додаткових відпусток.
Режим праці і відпочинку є предметом переговорів між найманими працівниками (профспілками) і роботодавцями при укладенні колективних договорів.
Режим праці і відпочинку залежить від характеру виробничого процесу, тобто може бути однозмінним або багатозмінним, стандартним або нестандартним. Однак у всіх випадках він повинен бути науково обгрунтованим, раціональним.
Раціональний, фізіологічно обгрунтований режим праці і відпочинку повинен відповідати таким вимогам:
? запобігати ранньому і надмірному розвиткові втоми працівників;
? сприяти збереженню високої працездатності і оптимального функціонального стану організму працівників протягом зміни;
? забезпечувати високу продуктивність праці;
? сприяти ефективному відновленню фізіологічних функцій під час відпочинку.
Ефективність режиму праці і відпочинку оцінюється критеріями працездатності і функціонального стану працівників, економічними, гігієнічними і соціальними критеріями.
Працездатність і функціональний стан працівника характеризуються системою фізіологічних і психологічних показників, а також три-валістю і співвідношенням періодів впрацювання, стійкої працездатності і втоми; стійкістю фізіологічних функцій протягом робочого дня; часом відновлення функціональних показників по закінченню роботи.
Економічні критерії представлені показниками погодинного виробітку, затратами часу на одиницю продукції, якістю продукції тощо.
Гігієнічні критерії виявляються в показниках захворюваності і виробничого травматизму працівників.
Соціальні критерії — в задоволенні (чи незадоволенні) працівників режимом праці і відпочинку; чисельності працівників, які скаржаться на швидкий розвиток втоми або перевтому.
Розробка режимів праці і відпочинку передбачає:
? детальне вивчення характеру роботи, ліквідацію організаційних неполадок, оптимізацію виробничого середовища;
? проведення хронометражних спостережень і фотографій робочого дня для встановлення періодів роботи і відпочинку;
? вивчення особливостей динаміки працездатності та графічний її аналіз на основі фізіологічних, психологічних і виробничих показників;
? раціоналізацію трудових процесів і впровадження заходів по запобіганню перевтомі працівників.
При розробці режимів праці і відпочинку враховуються:
— закономірності динаміки працездатності;
— конкретні організаційно-технічні умови виробництва;
— особливості відновлення фізіологічних функцій організму.
Розробка і впровадження нового режиму праці і відпочинку завершується перевіркою його ефективності за вищенаведеними критеріями. Якщо такий режим відповідає необхідним вимогам, то він може бути рекомендований як типовий.
Типовим називається режим праці і відпочинку, встановлений для працівників з різними умовами праці, який забезпечує приблизно однакові зміни в їх працездатності.
Оскільки динаміка функціонального стану у працівників різних професій приблизно однакова, а відмінності стосуються лише глибини функціональних зрушень, то на основі типових режимів праці і відпочинку розробляються часткові (окремі) режими для конкретних професій. В народному господарстві використовується 14 типових (внутрішньозмінних) режимів праці і відпочинку, на основі яких розроблено 600 часткових режимів.
Проектування раціональних режимів праці і відпочинку здійснюється за такими методичними принципами:
? раціональне чергування роботи з відпочинком для запобігання перевтомі, підвищення працездатності і продуктивності праці є обов’язковим для всіх видів праці;
? розробка режимів праці і відпочинку для працівників фізичної, розумової, нервово-напруженої праці базується на єдиній методологічній основі;
? обгрунтування кількості і тривалості перерв на відпочинок в умовах різної тривалості робочої зміни базується на однакових принципах і методології;
? перерви на відпочинок, крім обідньої, надаються за рахунок робочого часу;
? перерви на відпочинок повинні бути регламентованими.
Основні вимоги до проектування внутрішньозмінних режимів праці і відпочинку зводяться до забезпечення поступового входження людини в роботу, ритмічності і послідовності дій, чергування робіт; обгрунтування тривалості обідньої перерви, кількості, тривалості і часу надання регламентованих перерв на відпочинок, змісту відпочинку та використання функціональної музики.
Упорядкування режиму праці і відпочинку передбачає регулювання таких трьох його параметрів, як загальний робочий час, тривалість періодів роботи і тривалість періодів відпочинку. Оптимізація часу роботи є вихідною умовою для мінімізації часу відпочинку і максимізації тривалості робочого часу.
Численними дослідженнями фізіологів встановлено певні фізіологічні закономірності, які покладені в основу розробки режимів праці і відпочинку. Ці закономірності зводяться ось до чого:
? час роботи залежить від її інтенсивності: чим важча робота, чим вищий її темп, тим менша допустима щільність робочого часу. Збільшення енергозатрат у 2 рази скорочує робочий час у 4 рази;
? допустимий час роботи обернено пропорційний допустимій частоті пульсу. При робочій частоті пульсу 100 ударів/хв тривалість робочого часу становить 8 год, а при частоті пульсу 150 ударів/хв — лише 2 год;
? чим вища фізична працездатність людини, тим вищі допустимі величини темпу роботи, щільності робочого часу і приросту робочого пульсу;
? відносний час відпочинку на одиницю часу роботи тим більший, чим вищий темп роботи і чим менший невикористаний резерв підвищення темпу роботи;
? скорочення періодів роботи зменшує допустиму величину часу на відновлення працездатності;
? відпочинок працюючим м’язам і нервовим центрам в окремі мікроперіоди роботи забезпечується за рахунок мікропауз, які мимовільно виникають між операціями і рухами в зв’язку з необхідністю переключення процесів збудження і гальмування в нервовій системі. Тривалість їх становить всього декілька секунд, але залежно від темпу роботи вони можуть становити до 10% робочого часу;
? сумарне відновлення функцій тим більше, чим більша кількість періодів відпочинку (при незмінній тривалості відпочинку);
? різні умови і різні види праці викликають приблизно однакові зміни працездатності.
Вирішальне значення для раціоналізації функціонального навантаження має встановлення абсолютних допустимих величин періодів роботи і відпочинку. Аксіоматичним є визнання того факту, що при важкій фізичній роботі необхідно скорочувати періоди роботи і відпочинку. Тривалість відпочинку при важких роботах не повинна перевищувати 5…10 хв (рідше 15 хв); при необхідності можна збільшувати частоту цих перерв, але не їх тривалість. Доведена висока ефективність періодів відпочинку тривалістю 1…2 хв після періодів роботи тривалістю 6…15 хв. Для нервово-напружених робіт тривалість неперервної роботи не повинна перевищувати 15 хв, а тривалість відпочинку 2…5 хв.
Тривалість відпочинку повинна задовольняти двом вимогам:
— бути достатньою для відновлення працездатності і можливості повторної роботи;
— зберігати робочу установку.
Таким чином, фізіологічною закономірністю є стабільність допустимої величини часу відпочинку при різних допустимих величинах часу роботи.
Оптимальні режими праці забезпечуються шляхом оптимізації навантажень, які мають тренувальний ефект.
Енергетичним фізіологічним оптимумом вважається фізична робота з потужністю, яка дорівнює половині або четвертій частині максимальної потужності. Оптимальний темп рухів при тривалій роботі і оптимальному зусиллі становить третину від максимального темпу. У виробничих умовах оптимальний темп робочих рухів не перевищує 20% максимально доступного темпу, а в деяких умовах — 10% максимальної величини.
Разом з тим, несприятливі умови праці створюють додаткове функціональне навантаження на організм працівника, що зумовлює необхідність скорочення періодів роботи і збільшення часу відпочинку, а також скорочення робочого часу. У цьому випадку розробляються так звані компенсаторні режими праці і відпочинку.
Раціональний внутрішньозмінний режим праці і відпочинку включає в себе перерву на обід, регламентовані перерви на відпочинок, активізацію відпочинку та інші заходи.
Перерви на обід для всіх професій встановлюються в середині зміни або з відхиленням від неї в межах однієї години. Нормальна тривалість обідньої перерви становить 40…60 хв.
11.2. Методи встановлення регламентованих перерв на відпочинок
Регламентовані перерви на відпочинок — це перерви за рахунок робочого часу, які встановлюються в певні відрізки зміни і передбачають припинення роботи або підміну працівника. Проектування регламентованих перерв на відпочинок передбачає вирішення таких проблем:
? встановлення загального часу на регламентовані перерви;
? обгрунтування тривалості однієї перерви;
? розподіл перерв протягом робочої зміни.
При встановленні загального часу на регламентовані перерви реалізується декілька методичних підходів.
Одним з них є встановлення різних надбавок на відпочинок залежно від умов виконання роботи. На цьому принципі було розроблено методику, згідно з якою час на відпочинок встановлюється залежно від таких факторів: фізичне зусилля, нервове напруження, темп роботи, робоча поза, монотонність роботи, температура повітря, вологість, теплові випромінювання, забрудненість повітря, виробничий шум, вібрація, освітлення. В залежності від величини кожного фактора і тривалості його дії встановлюється норма часу на відпочинок в межах від 1 до 9% оперативного часу. Наприклад, якщо тривалість прикладання фізичних зусиль на рівні 5—15 кг становить менше половини робочої зміни, то норма часу на відпочинок становить 1% оперативного часу, якщо більше половини — то 2%. При зусиллях 31—50 кг цей показник відповідно складає 8 і 9%. При незначному нервовому напруженні час на відпочинок становить 1—2%, при середньому — 3—4%, а при підвищеному — 5%. Аналогічно встановлюється норма часу на відпочинок по інших факторах.
Загальний час на відпочинок визначається як сума процентів, встановлених по кожному фактору. Ця методика використовується на виробництві, хоча має суттєві недоліки. Основним з них є недостатня обгрунтованість надбавок і довільна градація різних факторів умов праці.
Загальний час на відпочинок може встановлюватися емпіричним методом.
У процесі виробничого експерименту порівнюється ефект різних режимів, які відрізняються кількістю і тривалістю перерв. Критеріями оцінки служать продуктивність праці, процент браку, ознаки втоми працівників, травматизм. Цей метод трудомісткий і не може застосовуватися в масштабах всього народного господарства.
Визначення часу на відпочинок на основі фізіологічних характеристик. В основу цього методу кладуться різні принципи. Так, одні дослідники пропонують припиняти роботу, як тільки досягається певний рівень напруження конкретної фізіологічної функції. Найчастіше використовується такий показник, як частота пульсу. Вважається, що кількість надлишкових ударів пульсу не повинна перевищувати 60—100. Як тільки досягається такий рівень, робота повинна припинятися.
Більш прийнятним критерієм гранично допустимого рівня навантаження на організм можна вважати середню частоту пульсу за зміну, включаючи періоди роботи і відпочинку, на рівні 100 ударів/хв. Середньозмінний пульс, ударів/хв:
,
де Пр — пульс під час роботи, ударів/хв; Пв — пульс під час відпочинку, ударів/хв; tр — питома вага часу роботи в змінному фонді робочого часу, %; tв — питома вага часу відпочинку в змінному фонді робочого часу, %.
Леман Г. для встановлення додаткової тривалості відпочинку при важких роботах запропонував використовувати показник енергозатрат. При цьому затрати енергії за хвилину на рівні 4 ккал розглядаються як оптимальні. Якщо затрати енергії за хвилину перевищують 4 ккал, то додатковий час на відпочинок обчислюється за такою формулою:
,
де tв — час на додатковий відпочинок, %; Q — загальні затрати енергії за одну хвилину, ккал/хв.
Ще один метод встановлення часу на відпочинок базується на врахуванні часу відновлення фізіологічних функцій до вихідного рівня.
Застосування цього методу ускладнюється тим, що різні функції повертаються до вихідного рівня неодночасно. Тому деякі автори пропонують враховувати зміни окремої фізіологічної функції. Так, залежно від змін статичної витривалості час на відпочинок:
,
де Н — статична витривалість за першу годину роботи, с; К — статична витривалість за останню годину роботи, с.
Цей метод дещо обмежений у своєму застосуванні, оскільки навряд чи коректно на всіх видах робіт орієнтуватися на одну фізіологічну функцію.
Найбільш обгрунтованим видається метод встановлення загального часу на відпочинок за показниками втоми і умов праці. Дослідженнями [25] була встановлена залежність загального часу на регламентований відпочинок від показника втоми. У діапазоні величини показника втоми –10 : –55 відн.од. ця залежність практично лінійна і описується рівнянням
tв = –0,58 В ,
де tв — час на відпочинок, хв; В — показник втоми.
Встановлення кореляції між показником втоми та умовами праці дозволило розробити простіший метод визначення часу на регламентовані перерви. Він не вимагає проведення трудомістких фізіологічних досліджень і може використовуватися у виробничих умовах. Для цього кожний фактор умов праці оцінюється за відповідними критеріями 1—4 балами, а потім отримані бали підсумовуються. Час на відпочинок обчислюється за емпіричною формулою
tв = 1,14х – 7,85,
де х — сумарний показник умов праці, бали.
Тривалість регламентованих перерв на відпочинок зумовлюється хвилеподібним характером відновлювальних процесів. На різних фазах відновлення працездатності неоднакове. При цьому не вигідні як надто короткі, так надто довгі перерви. В першому випадку недостатньо відновлюється працездатність, а в другому — порушується робоча установка. Однак при фізичній роботі повільніше втрачається робоча установка, ніж при нервово-напруженій. Тому при фізичній роботі оптимальна тривалість перерви становить 7…15 хв, на роботах середньої важкості — 5…10 хв. В особливо несприятливих умовах тривалість перерв перевищує 10 хв. В переважній більшості випадків тривалість перерви становить не менше 5 хв.
Щодо моментів призначення перерв на відпочинок єдиної думки не існує. Багато авторів вважають, що перерви слід призначати при перших ознаках втоми. Інші, навпаки, вважають що невелика втома справляє позитивний вплив на витривалість організму, компенсу-ється резервами. Існує також думка, що перерви на відпочинок повинні повністю знімати втому. Однак на практиці цього немає, навіть обідня перерва не ліквідує повністю відчуття стомлення.
Регламентовані перерви покликані зменшити втому, згладжувати найбільш гострі її симптоми, створити психологічну установку на відпочинок і активізувати вольові зусилля для підтримання продуктивності праці.
При розподілі перерв на відпочинок протягом робочої зміни необхідно виходити з того, що втома в другій половині значно більша, ніж в першій, тому 30—35% часу на відпочинок доцільно надавати до обіду, а 65—70% — після обіду.
Першу перерву на відпочинок працівникам, рівень втоми яких не перевищує — 55 відн.од., доцільно надавати через 2…2,5 год від початку роботи. Другу перерву назначають через 1…1,5 год після обіду, а останню — не пізніше, ніж за 1…1,5 год до закінчення роботи. Час на природні потреби працівника встановлюється окремо і становить 10 хв за зміну.
Залежно від характеру трудового процесу і умов праці можливі деякі відхилення в періодичності надання і тривалості регламентованих перерв на відпочинок. Так, для працівників за пультами управління доцільно надавати 10-хвилинні перерви на відпочинок через кожну годину роботи. Для працівників творчої праці рекомендуються 15-хвилинні перерви через кожні дві години роботи і за 1,5 год до її закінчення. На роботах з великими фізичними навантаженнями і несприятливими умовами перерви на відпочинок тривалістю 8…10 хв надаються через кожну годину роботи, а в особливо несприятливих умовах — по 15 хв. На особливо важких роботах необхідно поєднувати роботу протягом 15…20 хв з відпочинком такої ж тривалості. В цих випадках слід застосувати підміну людей, які працюють почергово, і суміщення робіт та професій. Часті перерви по 5, 10 хв застосовуються при роботах з великим нервовим напруженням, високому темпі і підвищеній монотонності.
11.3. Шляхи раціоналізації та оцінка ефективності внутрішньозмінних режимів праці і відпочинку
Ефективність регламентованих перерв на відпочинок залежить не тільки від їх точного дотримання, а й від умов, у яких відпочивають працівники. В приміщеннях для відпочинку необхідно підтримувати оптимальну температуру і освітлення, забезпечити їх вентиляцію та ізоляцію від генераторів шуму і вібрації. Наукою доведено, що відновлення фізіологічних функцій при нормальній температурі повітря (20 °С) відбувається у 2,5 раза швидше, ніж при температурі 32 °С; нормалізація пульсу у робітників під час відпочинку при температурі 19 °С відбувається у 3 рази швидше, ніж при температурі 32 °С. Якщо у виробничих приміщеннях нормальні умови праці, то відпочинок робітників може бути організований безпосередньо на робочих місцях. У цих випадках необхідно одночасно зупинити все обладнання і відкрити фрамуги. Крім того, в цехах повинні бути питтєві автомати, крани з гарячою і холодною водою, елементи озеленіння.
Ефективність відпочинку великою мірою залежить і від його змісту. За змістом відпочинок може бути пасивним і активним.
Пасивний відпочинок в позі сидячи або лежачи застосовується при важких фізичних роботах, а також роботах, пов’язаних з постійними переміщеннями або позою стоячи. Однак після пасивного відпочинку спостерігається дещо сповільнене впрацювання.
Більш ефективним є активний відпочинок, в основі якого лежить феномен Сєченова. Він забезпечує більш швидке відновлення працездатності. В процесі активного відпочинку навантаження з втомлених нервових центрів і органів переключається на бездіяльні або менш завантажені під час роботи. Активний відпочинок забезпечується:
— зміною форм діяльності;
— впровадженням виробничої гімнастики.
В основному зміна форм діяльності передбачає чергування:
? основних і допоміжних робіт;
? робіт різної складності і рівня монотонності;
? фізичної і розумової праці;
? більш інтенсивної роботи з менш інтенсивною;
? робіт, пов’язаних з навантаженнями на різні аналізатори і м’язові групи;
? робіт, які відрізняються характером робочої пози.
Періодичність зміни форм діяльності залежить від конкретного змісту праці. Так, при виконанні дуже простих, короткотривалих операцій необхідно два рази протягом робочого дня змінювати операції — на третій і шостій годинах роботи. При виконанні робіт, які вимагають тривалого впрацювання, заміна їх іншими видами праці здійснюється через тиждень, або більш тривалі проміжки часу.
Велике значення для підтримання високої працездатності і збереження здоров’я працівників має виробнича гімнастика. Особливо ефективні гімнастичні вправи при роботах, пов’язаних з обмеженою руховою активністю працівників.
Виробнича гімнастика має три основні форми: вхідна гімнастика, фізкультурна пауза, фізкультурна хвилинка.
Вхідна гімнастика проводиться на початку робочого дня протягом 5…7 хв з метою прискорення процесу впрацювання. Внаслідок гімнастичних вправ зростає рухливість нервових процесів і прискорюється відновлення робочого динамічного стереотипу.
Фізкультурна пауза проводиться протягом 5…10 хв від одного до чотирьох разів за зміну в період розвитку втоми.
Фізкультурні хвилинки проводяться з метою зняття втоми окремих органів. Суть у тому, що протягом 2…3 хв працівник виконує 2—3 вправи. Особливо необхідні фізкультурні хвилинки для працівників розумової праці та робітників, для яких основною є робоча поза сидячи.
Раціоналізація внутрішньозмінних режимів праці і відпочинку пов’язана також із застосуванням функціональної музики.
Функціональна — це музика, яка супроводжує процеси праці з метою підвищення або підтримання високого рівня працездатності.
Вплив музики на життєдіяльність організму людини зумовлю-ється тим, що вона викликає позитивні емоції і стимулює ритм рухів.
Призначення і характер музикальних передач протягом робочої зміни обумовлюється динамікою працездатності. Тому перед початком роботи протягом 15…20 хв доцільно передавати зустрічну музику, щоб підняти тонус і настрій працівників. На початку зміни і після обіду протягом 10…15 хв проводиться трансляція музикальних передач для стимулювання процесу впрацювання. На початкових стадіях розвитку втоми в першій і другій половині робочого дня доцільно транслювати музику для запобігання втомі і зняття відчуття стомлення. В останню годину роботи транслюють так звану передфінальну музику, а по закінченні роботи — фінальну, яка також покликана зняти відчуття стомлення. Загальна тривалість музикальних передач за зміну становить 1…2,5 год залежно від конкретних виробничо-технічних та організаційних умов і регулюється відповідними графіками. Особливо ефективна функціональна музика при виконанні монотонних робіт.
Недоцільно застосовувати музику при виконанні робіт, які вимагають високої концентрації уваги працівника, значного навантаження розумовими діями, виконуються в несприятливих санітарно-гігіє-нічних умовах та на нестаціонарних робочих місцях.
Для оцінки ефективності впровадження науково обгрунтованих режимів праці і відпочинку у виробничих умовах використовують показники продуктивності праці. З цією метою розраховують індекс продуктивності праці за зміну при існуючому і новому режимах:
,
де Іn — індекс продуктивності праці; Тс.р — період стійкої працездатності в змінному фонді робочого часу, частки одиниці; Тзн.р — період зниженої працездатності в змінному фонді робочого часу, частки одиниці; n — рівень продуктивності праці в період стійкої працездатності, взятий за 1; n1 — рівень продуктивності праці в період зниженої працездатності, частки одиниці.
Підвищення продуктивності праці за рахунок впровадження науково обгрунтованого режиму праці і відпочинку розраховується за формулою:
,
де П — приріст продуктивності праці, %; , — індекс продуктивності праці за зміну відповідно за існуючого та нового режиму праці і відпочинку.
Ефективність нового режиму праці і відпочинку може бути оцінена також на основі соціологічних досліджень щодо задоволення працівників таким режимом, рівня їх стомлення і відновлення працездатності під час відпочинку.
11.4. Раціоналізація тижневих і річних режимів праці і відпочинку
Раціоналізація тижневих режимів праці і відпочинку значною мірою пов’язана з вирішенням питання змінності, організацією багатозмінної роботи і впровадженням відповідних графіків. Особливі труднощі виникають при організації нічних змін, оскільки працівники, зайняті в нічний час, недосипають, страдають від безсоння. Тому основними завданнями при розробці графіків змінності є:
? скорочення кількості нічних змін;
? зменшення чисельності працівників, які зайняті в нічних змінах;
? обмеження загальної тривалості роботи в нічний час;
? створення умов для нормальної роботи і відпочинку в нічну зміну.
Важливим питанням є правильне чергування роботи в денні і нічні зміни. При його вирішенні необхідно виходити із закономірностей добового ритму фізіологічних процесів людини.
Наукою встановлено, що фізіологічні функції людини протягом доби змінюються за відповідними закономірностями. Так, температура тіла, м’язова активність, лабільність зорового аналізатора, робота серця, діяльність нервової системи та ін. в денні години підвищуються, а в нічні — знижуються. З настанням темноти в корі головного мозку переважають гальмівні процеси. Активізація діяль-ності вимагає значного напруження і збільшення затрат енергії.
Відповідно до фізіологічного ритму змінюється і працездатність людини. В нічні години вона опускається до мінімуму. Тому в години найвищої працездатності (ранком і вдень) людина може виконати максимум роботи при мінімальних затратах енергії і мінімальній втомі. Робота у вечірні години починається при певному накопиченні втоми, викликаної як активністю, так і побутовими навантаженнями, а також на фоні зниження активності фізіологічних функцій, що зумовлює її меншу ефективність. Робота в нічні години, порушуючи біологічний ритм, вимагає від організму працівника перебудови добового стереотипу і викликає посилене напруження нервової системи.
В нічну зміну наприкінці роботи у працівників помічаються більш інтенсивні функціональні зрушення — зниження температури тіла, частоти пульсу, кров’яного тиску, збудливості рухового аналізатора і центральної нервової системи порівняно з аналогічними зрушеннями під час роботи в денну і вечірню зміни. Встановлено також, що більш глибокі функціональні зрушення під впливом роботи в нічну зміну є причиною зниження опірності організму до простудних та виробничо зумовлених захворювань і спричиняють розвиток патологічних станів. Робота в нічну зміну характеризується меншою продуктивністю і більшими фізіологічними затратами на одиницю продукції.
Таким чином, з фізіологічної і виробничої точок зору робота в нічний час є малоефективною, і там, де немає виробничої необхідності, вона недоцільна.
Робота в нічну зміну особливо негативно впливає на організм жінок і підлітків. Тому робота підлітків в нічну зміну законодавством України заборонена.
Після роботи в нічний час відмічається сповільнення процесів відновлення фізіологічних функцій до нормального рівня.
В зв’язку з цим тривалість нічних змін скорочена на одну годину, а за роботу в нічну зміну нараховуються доплати до тарифної ставки.
Фізіологічного обгрунтування вимагає порядок чергування робочих змін. Він повинен відповідати природному добовому ритму: ранок — вечір — ніч. За іншого чергування змін, наприклад, ранок — ніч — вечір, підвищується напруження організму працівника через протиприродний хід ритму перебудови динамічного стереотипу. Слід також мати на увазі, що перебудова деяких функцій на новий режим вимагає декількох тижнів. Тому людині порівняно легше відпрацювати одну чи дві нічні зміни, ніж п’ять чи шість підряд. Разом з тим щоденний перехід із зміни в зміну також є несприятливим, оскільки призводить до надто частого порушення добового ритму фізіологічних функцій.
Основні вимоги до проектування тижневого режиму праці і відпочинку зводяться:
? до дотримання встановленої законодавством тривалості часу роботи і відпочинку;
? забезпечення нормального ходу технологічних (виробничих) процесів;
? фізіологічно обгрунтованої і організаційно доцільної тривалості та черговості обідніх перерв;
? максимального скорочення кількості нічних змін;
? збільшення і раціонального використання позаробочого часу.
Змінність роботи необхідно визначати не тільки, виходячи з виробничих потреб, а й з врахуванням закономірностей добової працездатності. Останнє особливо є важливим для встановлення часу початку і закінчення роботи, перерв на обід, відпочинок і сон. Закономірно, що найбільш сприятливим для сну є нічний час. При цьому тривалість сну повинна складати 7…8 год на добу. Виходячи з цього при одно- і двозмінному режимі роботу слід починати в 8…9 год, при тризмінному — в 6…7 год. На перервних технологічних процесах доцільно організувати роботу в дві зміни. Нічні зміни можна використовувати для проведення ремонтних і профілактичних робіт.
Тривалість робочого тижня становить п’ять днів. Разом з тим, в деяких галузях має місце шестиденний робочий тиждень. Праця шість днів підряд є граничною, оскільки в наступні дні вона стає втомливою і малопродуктивною.
Дводенний відпочинок сприяє кращому відновленню працездатності, хоча і сповільнює процес впрацювання в наступні дні. Тому в перший день робочого тижня необхідно застосовувати комплекс заходів для скорочення фази впрацювання. В інтересах справи необхідно максимально використовувати вівторок, середу, четвер, коли найвища продуктивність праці забезпечується при найменшій втомі.
При п’ятиденному робочому тижні, незалежно від режиму змінності, доцільно надавати два дні відпочинку підряд через рівномірну кількість робочих днів. У цьому випадку не порушується стійка працездатність, а відпочинок є більш ефективним.
Тривалість відпочинку між змінами разом з обідньою перервою повинна в два рази перевищувати тривалість часу роботи.
При багатозмінній роботі застосовуються різні графіки змінності, які відрізняються кількістю днів роботи в одну зміну, тривалістю відпочинку при переході із зміни в зміну, порядком чергування змін.
Графіки виходу на роботу встановлюються в залежності від характеру виробництва, кількості робочих змін, кількості бригад.
В неперервному виробничому процесі використовується графік, який забезпечує роботу протягом всіх днів тижня. Бригада після п’яти днів роботи в першій зміні і одного вихідного дня виходить в нічну зміну. Тривалість відпочинку становить 56 годин. При переході з нічної зміни у вечірню і з вечірньої в денну робітники мають по два вихідних дні підряд. Вихідні дні за цим графіком надаються бригадам в різні дні тижня. Існують й інші графіки змінності, застосування яких залежить від конкретних умов.
Так, в хімічній, нафтохімічній галузях промисловості, де має місце токсикологічний фактор, доцільним є графік змінності роботи операторів з дводенним чергуванням. Після двох днів роботи у денну зміну і двох днів роботи у вечірню зміну працівникам надається дводенний відпочинок, після якого вони відпрацьовують дві нічні зміни з наступним дводенним відпочинком. При такому графіку періоди відпочинку подовжуються періодично від 16 до 72 годин, що сприяє підтриманню високого рівня працездатності операторів.
В деяких видах трудової діяльності застосовуються нестандартні режими праці і відпочинку. Одним з таких режимів є 12-годинна робоча зміна при нормальній тривалості робочого тижня. Він застосовується переважно в операторських і диспетчерських професіях, якщо робота триває цілодобово. В цьому випадку після 12-годинної денної зміни працівникові надається добовий, а після такої ж нічної зміни — дводобовий відпочинок. В чотиридобовому циклі має місце одна денна і одна нічна зміна.
Ще одним різновидом нестандартних режимів є добові чергування з правом сну при обслуговуванні автоматичних систем за умови, що воно не вимагає постійної участі працівника.
Для працівників сфери мистецтва застосовуються особливі режими, за якими робочий день складається з двох періодів: основного у вечірні години і підготовчого з 11…12 год до 14…15 год.
Працівники управління мають так званий ненормований робочий день, тривалість якого може перевищувати 8 год.
Незначна частина працівників зайнята виключно в нічні години (ремонтні робітники міських видів транспорту).
При фізіологічному обгрунтуванні всіх цих режимів праці і відпочинку необхідно враховувати загальну тривалість робочого тижня, робочої зміни, перерви на відпочинок (їх тривалість, частоту і умови), оптимальне чергування змін.
Річний режим праці і відпочинку передбачає раціональне чергування роботи з періодами тривалого відпочинку. Тривалість щорічної відпустки для зняття у працівників накопиченої втоми встановлюється в законодавчому порядку, регулюється колективним договором і враховує важкість, складність та особливості умов роботи.
КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ
1. Що таке режим праці і відпочинку та які критерії характеризують його раціональність?
2. Основні вимоги та методичні підходи до розробки режимів праці і відпочинку.
3. Суть основних фізіологічних закономірностей, які покладені в основу розробки режимів праці і відпочинку.
4. Які методи застосовуються при встановленні часу на регламентовані перерви на відпочинок?
5. Що таке активний відпочинок і який фізіологічний механізм лежить в його основі?
6. Яке значення має функціональна музика на виробництві?
7. Які основні напрямки раціоналізації тижневих і річних режимів праці і відпочинку?
Розділ 12
ПСИХОФІЗІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПРОФОРІЄНТАЦІЇ І ПРОФВІДБОРУ
12.1. Суть і завдання профорієнтації в ринкових умовах
Ринкова трансформація економіки України передбачає масштабні перетворення як у сфері економічних відносин, так і у сфері структурної модернізації виробництва. Сучасне виробництво внаслідок застосування новітніх технологій і диверсифікації, гнучких та динамічних форм організації праці урізноманітнює характер праці, ви-суває нові вимоги до працівника, зокрема щодо підвищення його функціональної мобільності та універсалізації, адаптаційних можливостей, ініціативності і самостійності в роботі. Функціонування ринку праці грунтується на динамічному врівноважуванні попиту і пропозиції робочої сили, підтриманні її якісних характеристик на рівні вимог виробництва. Тому наявність у людини високих професійних якостей, професії широкого профілю, багатосторонніх трудових навичок і умінь збільшує її можливості на ринку праці як власника робочої сили, робить конкурентноспроможною і адаптивною до динамічних умов ринкового середовища.
Освіта, професійні знання повинні відігравати визначальну роль у забезпеченні зайнятості і самозайнятості, особистих доходів населення в ринкових умовах. А це, в свою чергу, вимагає відповідної професійної підготовки, заснованої на науково обгрунтованій системі професійної орієнтації, професійного відбору і виробничого навчання.
Під орієнтацією розуміють процес систематичної професійної допомоги людині шляхом застосування психопедагогічних прийомів щодо позитивної самооцінки та позитивного сприйняття нею навколишнього середовища, підвищення інтелектуальної, професійної та особистісної віддачі.
Метою професійної орієнтації є допомога особі у виборі професії або виду діяльності, які вона вважає найбільш прийнятними з точки зору задоволення власних потреб і потреб суспільства. Профорієнтація необхідна при:
? виборі першої професії або отриманні першої роботи;
? вирішенні проблем, які виникають під час роботи внаслідок особистісної чи професійної невідповідності або незадоволення нею;
? втраті чи зміні роботи.
Основним завданням профорієнтації є забезпечення професійного вибору з врахуванням індивідуальних здібностей, інтересів і характеру людини та можливостей розвивати їх в процесі роботи з метою підвищення кваліфікації і професійного рівня.
Особливою проблемою в ринкових умовах є професійна переорієнтація людей зрілого віку, які вже мають професію або спеціальність. Професійна переорієнтація їх має свої особливості порівняно з професійним самовизначенням молоді. Однією з таких особливостей є наявність сформованих і закріплених в певному виді трудової діяльності знань, навичок, умінь, професійно важливих якостей. Другою особливістю є зменшення з віком можливостей якісних змін особистості, утворення нових психологічних структур, які відповідали б вимогам другого виду діяльності. Раніше набуті знання, навички і вміння виступають для цих людей компенсаторами зниження працездатності. Тому при переорієнтації особистості на новий вид діяльності необхідно хоча б частково враховувати наявні професійні якості.
Професійна переорієнтація — це об’єктивно обумовлений і особистісно усвідомлений процес переходу від однієї професійно-трудової діяльності до іншої з врахуванням набутого професійного досвіду (знань, умінь, навичок, професійних якостей), віку, стану здоров’я, психофізіологічних особливостей, а також со-ціально-економічних інтересів особи.
Спеціальної уваги вимагають проблеми профорієнтації дітей-інвалідів, учнів спеціалізованих шкіл-інтернатів з метою допомоги в адекватному виборі професії та сфери трудової діяльності.
При виборі професії необхідно враховувати три фактори:
? відповідність індивідуальних характеристик людини вимогам майбутньої діяльності;
? організацію підготовки з врахуванням особливостей даного виду діяльності;
? ринковий попит на працівників відповідних професій і кваліфікацій.
В ринкових умовах, особливо на перехідному етапі, при виборі професії змінюються пріоритети. Домінуючим фактором вибору стає мотив досягнення матеріального достатку в майбутньому. Однак без врахування особистісних якостей він не завжди може бути достатнім в процесі навчання. Тому професійна орієнтація повинна базуватися на двох пріоритетах: мотивації та особистісних якостях.
Все це ускладнює проблеми профорієнтації і професійного вибору, вимагає більшого обгрунтування ідентифікації особистих якостей з рівнем інтелектуалізації професійної діяльності з метою організації багаторівневої професійної підготовки. Багаторівнева підготовка в професійних закладах виконує дві функції:
— забезпечує професійний відбір для підготовки працівників високої кваліфікації;
— забезпечує певний рівень професіоналізму на більш низьких ступенях особам з менш розвинутими здібностями.
Проблема профорієнтації і профвідбору за своєю суттю і критеріями є соціально-економічною, а за методами вирішення — медико-біологічною та психолого-педагогічною.
За допомогою профорієнтації визначається найбільш прийнятний для людини вид праці, який вона може обрати. Метою професійного відбору є встановлення придатності людини до конкретного виду праці на основі виявлення протипоказань.
Профорієнтація, профконсультація і профвідбір у своїй сукупності складають психологічну трудову експертизу, яка може бути:
? прогностичною;
? ретроспективною.
Прогностична трудова експертиза визначає можливості і перспективи трудової діяльності людини; ретроспективна — оцінює минулу трудову діяльність, встановлює причини помилкових дій і низької якості роботи з метою внесення відповідних коректив у систему «людина—професія—робота».
У структурі професіональної орієнтації виділяють такі компоненти:
? профінформація;
? профконсультація;
? профвідбір.
Їх взаємозв’язок можна зобразити трикутником профорієнтації.

Рис. 5. Структурні компоненти профорієнтації
Отже, наукове розв’язання завдань профорієнтації передбачає:
? знання вимог різних професій до людини;
? знання кон’юнктури ринку праці щодо окремих професій і спеціальностей;
? оцінку здібностей особистості.
Професійна інформація полягає в ознайомленні людей з існуючими можливостями реалізації професійної діяльності. Для одних ця інформація є основою професійного самовизначення, вибору професії, усвідомлення необхідного обсягу знань та відповідної професійної підготовки; для інших — можливістю працевлаштування на вільні робочі місця або необхідності переміни професії. Завдяки професійній інформації у людини формуються уявлення про існуючі в регіоні виробництва і наявні робочі місця, ринок професій, зміст праці по окремих професіях, вимоги до спеціальних знань, умінь, навичок, фізіологічних та психологічних характеристик працівника, можливості кваліфікаційного росту, умови і режими праці тощо.
Для незайнятого населення та безробітних важливою є інформація з таких питань, як:
? економічний стан регіону та перспективи розвитку;
? ситуація на ринку праці;
? можливості оволодіння новими професіями або спеціальностями;
? організаційні та економічні передумови самостійної зайнятості;
? послуги, які надають центри зайнятості.
Професійна консультація являє собою систему психолого-педагогічного вивчення особистості з метою надання їй допомоги у виборі професії, яка відповідала б її здібностям та інтересам і сприяла подальшому вдосконаленню, або певного виду підприємницької діяльності. На основі профорієнтації і профконсультації виникає об’єктивна умова для обгрунтованого вибору професії або сфери діяльності.
Профвідбір являє собою систему засобів прогностичної оцінки взаємовідповідності людини і професії на основі порівняння вимог професії з психодіагностичними даними людини.
В Україні прийнято Концепцію державної професійної орієнтації населення, на основі якої розроблено відповідну нормативно-правову базу. Для реалізації основних завдань Концепції за участю всіх заінтересованих міністерств підготовлено і затверджено Положення про організацію професійної орієнтації населення, а в системі Міністерства освіти — Положення про професійну орієнтацію молоді, яка навчається.
Професійна орієнтація здійснюється освітніми закладами всіх типів і організаційно-правових форм, центрами профорієнтації, нав-чально-профорієнтаційними центрами, органами служби зайнятості. В Україні працюють 22 профорієнтаційні відділи при обласних центрах зайнятості, 2 навчально-профорієнтаційні центри і 3 відділи професійного навчання міських центрів зайнятості.
12.2. Професіографія і психодіагностика
Професійна інформація грунтується на даних професіографії — науки, яка описує професії і спеціальності з точки зору вимог до людини. Система цих вимог по кожній професії називається професіограмою. Професіограма — це спеціальна карта, яка містить розгорнутий перелік умов і характеристик трудової діяльності по конкретній професії, її окремих вимог і професійно важ-ливих якостей, якими повинен володіти працівник.
Перелік вимог професії до психіки людини та необхідних здібностей складає психограму професії.
Під професійними здібностями розуміють достатньо стійкі властивості особистості, які змінюються в процесі діяльності і забезпечують її успішність та вдосконалення.
Професіограма містить:
? загальні відомості про професію та її динаміку в зв’язку з розвитком науки і техніки, соціальне та економічне значення;
? виробничу характеристику професії, опис трудового процесу (наводяться назви знарядь праці, за допомогою яких виконується робота, вказується рівень фізичного і психологічного напруження (значне, помірне, незначне), робоча поза тощо;
? санітарно-гігієнічні умови праці з виділенням професійних шкідливостей і переліком фізіологічних умов та медичних протипоказань;
? перелік обсягу знань і умінь, які необхідні для успішної професійної діяльності, з виділенням тих, що визначають професійну майстерність;
? характеристику видів і тривалості професійного навчання, можливості підвищення кваліфікації;
? психограму, тобто характеристику психологічних вимог професії до людини з виділенням основних і бажаних психічних особливостей, а також психофізіологічних протипоказань.
Кожна професія ставить різні вимоги до фізичних, психофізіологічних та психологічних властивостей людини. Такі вимоги називають характеристиками професії. Комплекс психофізіологічних і психологічних характеристик складає психологічний профіль професії, графічне зображення якого називається психограмою професії. В психограмах вимоги професії до різних властивостей працівника оцінюються в балах в діапазоні від 1 до 5 (від незначної до високої). Кожна професія відрізняється не просто окремими характеристиками, а певним комплексом характеристик, який формує психологічну структуру професії. Разом з тим психологічний профіль професії містить в собі і такі характеристики, які є спільними для цілої групи професій. Тому завданням професіографії є групування професій на основі спільності тих чи інших психологічних характеристик.
К. К. Платонов  пропонує поділ професій на психомоторні, технічні, математичні, гуманітарні, педагогічні, лікувальні, організаторські, наукові і в сфері мистецтв. Такий поділ професій дозволяє зіставляти їх вимоги з відповідними здібностями людини. Загальновизнаною і поширеною в практиці профорієнтації є класифікація професій, запропонована Є. А. Климовим. В основу цієї класифікації покладено чотири ознаки:
— особливості предмета (об’єкта праці);
— мета праці;
— знаряддя праці;
— умови праці.
Виходячи з особливостей предмета (об’єкта) праці, всі професії поділяються на 5 типів:
? «людина — природа»;
? «людина — техніка»;
? «людина — людина»;
? «людина — знакова система»;
? «людина — художній образ».
За метою праці кожний тип професій поділяється на 3 класи:
? гностичні;
? перетворюючі;
? пошукові.
Так, гностичні професії вимагають від працівника виразної пізнавальної активності, стійкої уваги, спостережливості, інтересу до властивостей певних об’єктів. Перетворюючі професії вимагають схильності до практичного впливу на навколишнє середовище, інтересу до процесів і результатів. Пошукові професії пов’язані з інтересом до інновацій, творчим мисленням і уявою.
Залежно від знарядь праці всі професії поділяють на 4 групи:
? ручної праці;
? механічної праці;
? автоматизованої праці;
? праця, в якій основне значення мають розумові вміння і навички (вчитель, лікар, учений-теоретик).
За умовами праці виділяються 4 підгрупи професій:
— з підвищеними вимогами до моральних якостей (суддя, лікар, міліціонер);
— з незвичайними умовами роботи (льотчик, випробувач, водолаз);
— з побутовим мікрокліматом (бухгалтер, бібліотекар);
— роботою на відкритому повітрі (будівельники, рільники).
Поєднання цих характеристик створює певний характерний для конкретної професії комплекс вимог до здібностей працівника.
Ще одна класифікація професій пов’язана з поняттям професійної придатності (придатності людини до конкретної трудової діяльності). Під професійною придатністю розуміють наявність у людини психофізіологічних і психологічних властивостей, які відповідають конкретній професії і забезпечують достатню ефективність праці з цієї професії.
За цією ознакою професії поділяються на 2 групи:
? професії, що не ставлять особливих, підвищених вимог до фізіологічних і психологічних властивостей людини;
? професії, які ставлять жорсткі вимоги до психофізіологічних функцій людини.
В Україні підготовлено і погоджено з Кабінетом Міністрів Тимчасовий перелік професій і спеціальностей, які вимагають професійного відбору.
Для аналізу професійної діяльності і складання психологічного профілю професій застосовуються методи спостереження за трудовим процесом; анкетування; інтерв’ю; трудовий метод (включення); аналіз критичних ситуацій.
Метод спостереження за допомогою фотографій, кінозйомки застосовується при вивченні тих професій, в яких суттєва роль належить руховим актам.
Метод анкетування на основі опитувальників, інтерв’ю з виконавцями і керівниками використовується на початкових етапах вивчення професії. Його недоліком є незнання опитуваними психологічних характеристик інших професій.
Трудовий метод вивчення професій полягає в тому, що дослідник сам включається в трудовий процес, виконує функції працівника, професію якого вивчає. Застосування цього методу обмежується професіями, які не вимагають тривалого навчання.
Аналіз критичних випадків, аварій, травмування працівників, які мали місце в даній професії, проводиться на основі статистичних матеріалів, а також шляхом опитування різних за кваліфікацією робітників.
В процесі профконсультації на основі психодіагностики оцінюються психофізіологічні і психологічні властивості особистості, її професійні здібності і розробляється психологічний профіль особистості. Психодіагностика — галузь психологічної науки, яка розробляє методи виявлення і вимірювання індивідуально-психологічних особливостей особистості. З цією метою використовують різні тестові батареї, тобто групи тестів, за допомогою яких вивчають загальні розумові здібності, вербальні, числові, просторові здібності, сприймання, увагу, моторну координацію і т.ін. Крім того, за допомогою апаратурних методик вивчають сенсомоторику, швидкість реакцій, м’язову силу і витривалість, властивості нервових процесів.
Психологічний профіль особистості являє собою всебічну характеристику її розвитку, включаючи професійні інтереси і схильності.
Графічне зображення психологічного профілю особистості називається психограмою особистості. Вона враховує такі властивості особистості:
1. Фізичні:
— сила рук;
— витривалість;
— темп;
— витрати м’язової енергії.
2. Психофізіологічні:
— загальна рухливість;
— гнучкість рук і пальців;
—  зорове і слухове розрізнення об’єктів;
— чутливість аналізаторів (гострота зору, слуху, тактильних відчуттів);
— сенсомоторна координація, точність рухів;
— швидкість реакції.
3. Психічні процеси:
— концентрація, розподіл, стійкість уваги;
— сприймання форм і розмірів об’єктів;
— спостережливість;
— зорова, слухова, рухова пам’ять;
— логічне мислення;
— творче мислення і уява;
— лінгвістичні здібності;
— розуміння технічних пристроїв.
4. Темперамент і характер:
— емоційна стійкість і володіння собою;
— стресостійкість;
— тип вищої нервової діяльності;
— спрямованість особистості (інтроверт, екстраверт);
— вольові якості (наполегливість, ініціативність, рішучість і т. ін.);
— здібності до керівництва, співробітництва.
Своєрідне гармонічне поєднання в структурі особистості здібностей та інтересів, які обумовлюють високу успішність професійної діяльності в тій чи іншій сфері, характеризується як професійна обдарованість. Існують такі типи обдарованості, як технічна, математична.
Оцінка цих характеристик здійснюється за допомогою процентних рангів. Критерієм, на основі якого прогнозується можливий вибір професії, є відповідність психологічного профілю особистості психологічному профілеві професії. При цьому психологічний профіль професії повинен максимально відповідати психологічному профілю особистості. Це означає, що запропонована професія займає одне з найвищих місць на шкалі професійних інтересів особистості, а здібності, відмічені найвищим процентним рангом в психологічному профілі особистості, відносяться до тих психофізіологічних або психологічних властивостей, до яких ця професія ставить відносно високі вимоги.
Слід особливо пам’ятати, що метою профконсультації є вивчення не окремих властивостей і здібностей особистості, а певної їх структури, функціонального складу, поєднання сенсомоторних, мнемічних, логічних, емоційно-вольових компонентів, які в різних видах діяльності розвиваються нерівномірно. В процесі їх розвитку формуються так звані професійно важливі якості, тобто індивідуальні якості працівника, які впливають на ефективність діяльності і успішність її освоєння. Крім процедури діагностики рівня вираженості професійно важливих властивостей, необхідно оцінити і спрогнозувати динаміку формування і розвитку індивідуальних професійно орієнтованих динамічних структур особистості, які забезпечать у майбутньому успішність діяльності.
12.3. Професійний відбір і адаптація
Завданням професійного відбору є визначення придатності людини до виконання того чи іншого виду роботи. Під професійним відбором розуміють процес вибору з групи кандидатів на певну посаду тих, від кого можна чекати успішного освоєння і наступного ефективного виконання функцій. Професійно придатними вважаються особи, які успішно оволодівають професією в процесі навчання, вдосконалюються в цій діяльності, а в сприятливих умовах вдосконалюють саму професію.
Розрізняють два типи професійної придатності: абсолютну і відносну.
Абсолютна придатність необхідна для тих професій, успішне оволодіння якими і виконання роботи залежать від властивостей нервової системи і якостей людини. Невідповідність їх вимогам роботи може призвести до зривів, помилок, аварій.
Категоричні оцінки можуть бути застосовані відносно таких психофізіологічних характеристик людини, як сенсомоторика, розпізнавання кольорів, швидкість переключення і широта розподілу уваги, оперативна пам’ять, швидкість реакції, сила м’язів, витривалість і т.ін.
Відносно таких якостей, як рівень освіти, спеціальної підготовки, наявність навичок і умінь, слід виходити з можливостей їх розвитку і вдосконалення як в процесі навчання, так і в процесі праці.
Відносна професійна придатність застосовується при виборі професій масового типу, які не ставлять жорстких вимог до властивостей особистості. Невідповідність або недостатній розвиток одних якостей може компенсуватися розвитком інших.
Виключне значення профвідбір має для професій, які вимагають абсолютної професійної придатності. З цією метою вивчаються професії, для яких необхідний такий відбір, а потім здійснюється сама процедура відбору, тобто виявляється відповідність певних якостей працівника вимогам і особливостям професії.
Для професій, які ставлять підвищені або особливо високі вимоги до окремих психофізіологічних властивостей, встановлюється так званий прохідний бал — ознаку професійної придатності або непридатності.
Психологічна професійна непридатність може бути обумовлена не тільки недостатністю тих чи інших здібностей, а й наявністю в структурі особистості негативних для даної трудової діяльності рис (наприклад, емоційно-моторна нестійкість, розсіяна увага, схильність до невиправданого ризику тощо).
Розрізняють два типи профвідбору:
? за здібностями і схильністю для направлення на попереднє професійне навчання;
? за наявною готовністю до виконання функцій по тій чи іншій професії.
Основою для професійного відбору є конкретні нормативні характеристики професії: соціальні, операціональні, організаційні.
Профвідбір здійснюється в декілька етапів:
? попередній етап, на якому проводиться відбір за медичними показниками, станом здоров’я;
? етап психодіагностичного обстеження з використанням різних комплексів тестів, моделюванням трудових процесів і ситуацій, реєстрацією показників функціонального стану і ефективності роботи;
? етап прогнозування успішності оволодіння професією та ефективної діяльності на основі оцінки психофізіологічних характеристик відповідно до вимог професії і врахування можливості компенсації деяких недостатньо розвинутих якостей за рахунок високого розвитку інших.
Професійна придатність є результатом професійного самовизначення в процесі навчання і освоєння професії, а також професійної спрямованості особистості. Професійна спрямованість характеризується установкою особистості на розвиток якостей, необхідних для успішної праці з обраної професії. Ставлення людини до професії виявляється в її професійних інтересах, під якими розуміють активну пізнавальну діяльність людини в зв’язку в професією. Формування професійних інтересів базується на глибоких всебічних знаннях щодо характеру, змісту і організації діяльності та позитивному ставленні до праці.
Професійний інтерес може супроводжуватись професійним покликанням, тобто специфічним відношенням до певного виду діяль-ності. Професійне покликання — це соціально зумовлений стійкий потяг людини до певного виду трудової діяльності, за якого робота найбільш продуктивна і відповідає реальним і потенційним можливостям особистості. Виражається професійне покликання сукупністю розвинутих здібностей і стійкою схильністю.
Професійний відбір персоналу і розподіл між працівниками функцій здійснюються за принципом індивідуального підходу. Всебічне вивчення і оцінка персоналу на основі особових справ, бесід, спостережень, тестів дозволяє врахувати не тільки рівень професійно-кваліфікаційної підготовки і виробничий досвід, а й фізичні, психофізіологічні та інтелектуальні характеристики.
Оптимальне поєднання людини і професії забезпечується в процесі професійної і соціально-психологічної адаптації.
Професійна адаптація характеризується досконалим оволодінням вибраною професією або спеціальністю, закріпленням трудових навичок і умінь, що виявляється в стабільному виконанні норм виробітку, високій якості продукції, точності і надійності, творчій активності.
Соціально-психологічна адаптація пов’язана з входженням працівника в мікросередовище, формуванням ділових і неформальних стосунків, прийняттям соціальних норм і цінностей організації.
Адаптація особистості до об’єктивних умов і вимог діяльності забезпечується такими методами:
? вдосконалення або зміна в певних межах окремих властивостей;
? формування стереотипів дій при незмінних особистісних якостях;
? позитивна мотивація до праці;
? вироблення індивідуального стилю діяльності.
Всі ці методи, як правило, стосуються тих професій, які ставлять до людини відносні вимоги професійної придатності.
КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ
1. В чому полягає суть і значення професійної орієнтації та переорієнтації в ринкових умовах?
2. Які фактори впливають на вибір професій в ринкових умовах?
3. Охарактеризуйте основні компоненти профорієнтації.
4. Які завдання вирішуються в процесі профінформації?
5. Що таке професіограма та психологічний профіль професії? 6. Дайте оцінку різних класифікацій професій.
7. Які методи використовують при складанні психологічного профілю професії?