ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІ КОРПОРАЦІЇ Проблема великого бізнесу своїми коренями іде ще до періоду відразу після громадянської війни. Але вона набула нової грані нещодавно, після появи гігантських багатонаціональних корпорацій - ділових імперій, що буквально обплутали весь світ.Візьміть, приміром, фірму «Пепси». Вона не відправляє свою прославлену продукцію за кордон із розливочних заводів на території США: вона робить пепсі-колові більш ніж на 500 заводах у 100 із зайвим країнах. Купляючи пляшку пепсі-коли в Мексиці або на Філіппін, в Ізраїлі або Данії, ви купуєте американський продукт, зроблений у цій країні. Фірма «Пепси» - розгалужена, але аж ніяк не сама значна транснаціональна корпорація. У 1985 р. у списку найбільших компаній США вона займала 73-е місце. Якщо порівняти її з компанією «Форд мотор» - транснаціональною корпорацією,то можна побачити , що складається з мережі в 60 дочірніх корпорацій, 40 із який розташовані в інших країнах. Одна третина від 2,5 млрд дол. її прибули надходить з-за кордону. А якби ми роздивилися структуру «Дженерал моторі», ИБМ або найбільших нафтових корпорацій, то виявили б, що вони також являють собою транснаціональні компанії, значна частина багатства яких вкладена у виробничі потужності поза Сполученими Штатами. З 100 найбільших американських фірм не менше двох третин мають у своєму розпорядженні подібну розгалужену систему виробничих потужностей. Більш того, вартість продукції, зробленої найбільшими фірмами за межею, перевищує вартість товарів, що вони поки ще експортують із США. У 1985 р. обсяг продажів закордонних відділень 150 найбільших транснаціональних корпорацій перевищив 415 млрд діл. А обсяг сукупного експорту США в тому ж році досяг лише 207 млрд діл., тобто половина вартості що випускається за межею продукції 150 самих значних транснаціональних корпорацій США. Інший засіб продемонструвати різкий подъем міжнародного виробництва - простежити ріст вартості прямих закордонних інвестицій США, тобто вартості розташованих за рубежем, але приналежним американським громадянам заводів і устаткування (сюди не входять приналежним американцям іноземні облігації і цінні папери). У 1950 р. вартість закордонних прямих інвестицій складала 11 млрд діл. У 1985 р. вона перевищила 210 млрд. Але і ця величезна цифра занижена, тому що подає лише вартості вкладених за рубежем американських доларів, але не включає вартість іноземного капіталу, що може контролюватися цими доларами. Наприклад, якщо якась американська фірма вклала 10 млн дол. в іноземне підприємство вартістю в 20 млн діл., в офіційні дані США про наші іноземні інвестиції відбивають тільки 10 млн американських активів, але не те 20-мільйонне багатство, що вони фактично контролюють. Весь же капітал, контрольований нашими прямими закордонними інвестиціями, цілком може досягати 300 млрд діл. У цілому від чверті до половини реальних активів найбільших американських корпорацій знаходиться за рубежем. Фактично американський великий бізнес сьогодні - це світовий великий бізнес. Проте інтернаціоналізація виробництва - аж ніяк не чисто американський феномен. Хоча американські транснаціональні корпорації сьогодні ще займають головне місце у світі (серед 500 найбільших корпорацій світу більш 300 є американськими), їх наздоганяють транснаціональні корпорації інших країн. Наприклад, фірма «Пилипові лэмп вокс» - гігантська голландська транснаціональна компанія з відділеннями в більш ніж 68 країнах. З 225 тис. її робітників 167 тис. працюють за межами Нідерландів. Інша потужна транснаціональна корпорація - «Ройал дач шелл» - дійсно транснаціональна: вона належить компаніям Голландії і Великобританії. Ще один приклад - швейцарська фірма «Нестле шоколад», 97% прибутків якої утворяться поза Швейцарії. Якщо виходити з розмірів шведського капіталу, вкладеного в Сан-Пауло, - те це другий по розмірі промислове місто Швеції! У 1970 р. економічний експерт Міжнародної торговельної палати оцінював сукупний обсяг міжнародної продукції (продукція, зроблена фірмами США за рубежем, продукція іноземних фірм у США й інших країнах) в однієї шосту вартості сукупного виробництва, причому для промислової продукції ця частка була ще вище. Сьогодні ця частка зросла ще більше, хоча ми не знаємо, яка вона в точності. ЕКОНОМІКА ТРАНСНАЦІОНАЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА Що змушує фірму робити продукцію за межею замість того, щоб тільки продавати її за межею? Єдино можлива відповідь напрошується сама собою. Фірма процвітає на внутрішньому ринку. Використовувані технологія й організація забезпечують їй перевага над іноземними конкурентами. Вона починає експортувати свою продукцію, іноземний ринок росте. У якійсь момент керівництво фірми починає оцінювати, не вигідніше чи організувати випуск продукції за рубежем: так можна заощадити на транспортних витратах, а крім того, уникнути зборів на ввіз товарів через кордон. Важлива і можливість сплачувати більш низьку зарплату. Поступово фірма припиняє відправляти за межу свої товари, а замість цього експортує капітал, технологію, методи управління - і стає транснаціональної. Розрахунки можуть бути більш складними. Розквітаюча компанія може змінювати свою точку зору поступово. Спочатку це може бути чисто вітчизняна компанія з невеличким експортом. Потім вона розвиває експорт і вважає себе інтернаціональною компанією, що серйозно цікавиться експортом. І нарешті, її перспективи - перетворитися в транснаціональну корпорацію, що вважає весь світ (або значну частину його) своїм ринком. У цьому випадку вона може розміщати заводи за кордоном ще до того, як ринок на її продукцію досягне високого рівня розвитку, щоб затвердитися за кордоном раніше своїх конкурентів. Усе більше і більше значних корпорацій у усьому світі вважають своїм «природним» ринком усю земну кулю, а не тільки свої країни. У галузях, що роблять автомобілі, сталь, комп'ютери, телекомунікаційне устаткування, боротьба йде за частку світового ринку. Саме тому такі компанії, як ИБМ або «Дженерал моторі» вважають своєю сферою впливу вся земна протока, причому мова йде не тільки про висотування природних ресурсів, але і про розміщення заводів і, нарешті, політиці продажів. При теперішніх швидкостях реактивних літаків, що миттєво діє системі пошуку інформації, високоорганізованих системах виробництва і розподілу виготовлення товарів усе легше і легше переміщати в ту країну, де воно виявиться дешевше, а продажі концентрувати в країнах із самими багатими ринками. Так що в США продаються транзисторні приймачі, зібрані в Мексиці японськими фірмами, деталі для який зроблені в Гонконгу, Південної Кореї або Сінгапурі. ВПЛИВ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ Незалежно від того, чи буде і далі продовжуватися старими темпами транснаціональний бум, ці транснаціональні корпорації кардинально змінили міжнародні економічні відносини. Основний їхній вплив - різкий зсув у географії і технологічному характері міжнародної економічної діяльності. Зсув від експорту до інтернаціонального виробництва приніс із собою дві зміни глобального характеру. Одне з них - переміщення іноземних інвестицій із зони їхньої старої концентрації в слаборозвинених регіонах світу в більш багаті ринки розвитих країн. П'ятдесят років тому, в еру розвитого імперіалізму, велика частина перелива капіталів йшла з багатих країн у бідні. Тому іноземні інвестиції кінця XIX і початку XX сторіччя в основному асоціювалися зі створенням величезних плантацій, прокладкою залізниць через джунглі і ростом видобутку корисних копалин. Але ріст транснаціональної активності співпав із рішучим поворотом від інвестицій у слаборозвинені країни до інвестицій в індустріальному світі. У 1897 р. 59% прямих американських інвестицій за рубежем припадало на сільське господарство, що гірничодобувна промисловість або залізниці переважно в слаборозвинених країнах. До кінця 70-х років нашого століття частка американських капіталовкладень у сільське господарство, рудники і залізниці в сукупних активах США за рубежем скоротилася до приблизно 20%; а їхня частка в слаборозвинених країнах складає лише 36 % усіх прямих інвестицій США за рубежем. Але, що більш разюче, майже три чверті усього величезного приросту прямих інвестицій у 60 - 70-е роки прийшлося на розвиті країни, і значна їхня частка - на промисловість (і нафта), а не на плантації, залізниці або гірничорудну промисловість. Таким чином, транснаціональні корпорації вкладали капітали на територіях один одного, а не завойовували території країнах, що розвиваються. У останні роки спостерігалася помітна притока інвестицій у промислові підприємства декількох більш бідних країн - значні капітали були вкладені в промислові підприємства Мексики, Гонконгу, Тайваню, Сінгапуру, Кореи. Проте, ці капіталовкладення усе ще набагато менше, чим капіталовкладення тих же транснаціональних корпорацій у розвитих країнах. Друга економічна зміна, по суті, припускається першим. Це перехід від важкої промисловості до високотехнологічних виробництв, від підприємств, де величезні суми капіталу асоціювалися зі значною зайнятістю некваліфікованих робітників, як, наприклад, при прокладці залізниць або роботі на плантаціях, до галузей промисловості з високим рівнем науково-дослідних і проектно-конструкторских розробок, застосуванням висококваліфікованої рабочої сили і сучасних методів управління. Це типово для таких нових галузей, як нафтохімія, комп'ютери й інші сучасні виробництва. Ці зміни подані в такій таблиці. РОЗМІРИ І РОЗПОДІЛ ПРЯМИХ КАПІТАЛОВКЛАДЕНЬ США У ІНОЗЕМНІ ДЕРЖАВИ Усього (млн діл.) 1929 7,5 1950 11,7 1982 221,3
Розподіл ло ринкам (%)
Канада 27 30 20
Європа 18 14 45
Латинська Америка 47 41 14
Азія, Африка, Ближній Схід 8 15 17
Розподіл по секторах (%)
Обробна промисловість 24 31 41
Нафта 15 29 26
Транспорт і комунікації 21 12 немає даних
Гірничодобувна промисловість 15 9 3
Торгівля 5 7 12
Сільське господарство 12 5 немає даних
Інше (фінанси і т.д.) 8 6 9
Звернемо увагу на різке переорієнтування інвестицій із Латинської Америки в Європу і з транспорту, що гірничодобувної промисловості і сільського господарства - в обробну промисловість. Це переорієнтування було б ще більш красномовним, якби не наша залежність , що продовжується , від нафти як головного джерела енергії. Якщо в найближчі десятиліття сонячна енергія або паливні елементи замінять нафту, то очікується ще більш різкого зниження капіталовкладень у слаборозвинені регіони (особливо в близькосхідні країни) і пропорційно більш високу концентрацію прямих закордонних інвестицій в обробну промисловість. ПРОБЛЕМИ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ Транснаціональні корпорації не тільки докорінно змінили міжнародну економічну діяльність, але і значно ускладнили регулювання вітчизняної економіки. Припустимо, що грошові влади країни бажають знизити її економічну активність, використовуючи міри монетарної політики, спрямовані на зниження витрат на промислове будівництво й устаткування. Але таку обмежувальну грошову політику може підірвати спроможність транснаціональних корпорацій використовувати закордонні кредити для фінансування капіталовкладень у себе в країні. Навпаки, міри монетарної політики, орієнтовані на стимулювання вітчизняної економіки, можуть призвести лише до позик, що розвивають виробництво в яке іншій країні. Таким чином, ефективність національного економічної політики знижується. Більш того, важко очікувати, що монетарна політика різних країн буде скоординована, тому що їхні економічні потреби можуть бути неоднаковими: те, що правильно в даний момент для однієї країни, може виявитися неправильним для інший. Важніше, що ревниві претензії національних держав, що ринуться зберегти контроль над виробничою діяльністю на своїй території, і активність транснаціональних корпорацій у завоюванні нових закордонних ринків викликають ріст напруженості в міжнародних відношеннях. З одного боку, транснаціональна корпорація спроможна одержати величезний виграш у країні, де вона хоче улаштуватися, оскільки така корпорація приносить із собою сучасні технології і методи управління, опанувати якими прагне будь-яка країна. Тому, якщо, скажемо, Індія відмовляє в праві розмістити на своїй території заводи такої корпорації (щоб не заподіяти тим самим ймовірний фінансовий збиток уже розміщеним там підприємствам), то транснаціональна корпорація цілком може розмістити свої підприємства, настільки цінні з погляду продуктивності, в іншій країні, і непокірлива ,Індія може програти в міжнародному економічному змаганні. З іншого боку, влада не є односторонньою: адже як тільки транснаціональна корпорація улаштується в якомусь державі, вона стає його заручницею: вона зобов'язана дотримувати законів цієї країни і змушена починати далекої їй дії. Наприклад, у Японії існує неписаний закон: значні корпорації ніколи не звільняють своїх робітників. Японія вкрай неохоче дозволяє іноземному капіталу організовувати промислові підприємства на своїй території, сильно дратуючи тим самим іноземні компанії. Але якщо, що цілком мабуть, Японія відчинить свої двері перед американським і європейським капіталом, то, поза всяким сумнівом, японці будуть очікувати від американських і європейських корпорацій поводження з їхніми робітниками, прийнятого в Японії. Але здійснити це транснаціональним корпораціям буде зовсім не легко, оскільки вони навряд чи одержать ту підтримку, що японський уряд надає своїм крупним фірмам. Або, припустимо, що транснаціональна корпорація, унаслідок падіння попиту на її продукцію, змушена знижувати виробництво. Виходячи з чисто економічних розумінь, вона повинна була б закрити найменш прибутковий із своїх заводів. Але це може мати вкрай серйозні наслідки для економіки тієї країни, де розміщений даний завод, - настільки серйозні, що її уряд бутити загрожувати санкціям у випадку закриття заводу. Транснаціонольні корпорації та країни , що розвиаються Всі ці проблеми набувають особливої гостроти у відностнах між транснаціональними корпораціями і слаборозвиненими країнами. Адже в даний час транснаціональні корпорації - це головний канал зв'язку між динамичним, що прагне до експансії західним капіталізмом і усе ще пасивними світовими околицями в Азії, Африці і Латинської Америці. Тут виникають украй складні проблеми. Якось колишній помічник державного секретаря США Джордж Болл відверто запитав: «Як може державне керівництво з якою би то не було впевненістю розробляти плани економічного розвитку, якщо засідаюча за п'ять тисяч миль від цієї країни рада директорів крупної компанії може підірвати її економіку одною тільки перервою своєї програми закупівель і виробництва?» По цій і іншим причинамам слаборозвинені країни ставляться до транснаціональних корпорацій із відомою долею підозрілості. І для цього є свої резони. Є щось глибоко подразне в тому, як кока-кола і розфасовані напівфабрикати витискують національні блюда в раціоні людей, найчастіше ледве зводячих кінці з кінцями, що транзистори і пластмаса приходять на зміну традиційним розвагам і прикрасам, що вежа готелів «Хилтон» піднімаються над халупами, що одноманітна й огидна фабрична праця витискує селянські і ремісничі навики, майстерність і професії. Всякого, кому доводилося подорожувати по слаборозвинених країнах, неминуче потрясало безвідповідальне вторгнення транснаціональних корпорацій у вікові традиції, що піддає непідготовлених людей ураганному тиску сучасної технологій і цінностей - і все це в ім'я прибули і вже, звичайно, не заради прогресу. Втім, легше усього обурюватися, не давши собі праці обміркувати положення справ. Для суспільств, що розриваються транснаціональними корпораціями, дійсно характерні глибокі традиції солідарності і стабільності, інакше вони давно б загинули. Але їхня довговічність була куплена тубільними методами найжорстокішої експлуатації; усюди панували утиски і неуцтво нижчих каст і класів, жінок. З цього погляду транснаціональні корпорації, незважаючи на експлуатацію наївних апетитів і покірної робочої сили, усе ж несуть із собою соціальні відношення і технічні можливості, без яких слаборозвинені країни залишаться в безнадійному підпорядкуванні в Заходу з його невимірними матеріальними й організаційними перевагами. Але хіба немає альтернативи пануванню транснаціональних корпорацій? Хіба не існує більш ефективних засобів передати народам Африки, Південно-Східної Азії, Китаю і Латинської Америки сучасну технологію і соціальні навички? Це питання потребує серйозного аналізу складної залежності між ядром капіталістичних держав і периферійних районів, у які капіталізм лише ледь проникнув. Їхній відносини, у минулому украй важливі для капіталізму, тепер переживають період напруг і потрясінь, коли країни, що розвиваються, які безнадійно заплуталися в боргах Западу, намагаються послабити свою залежність від нього. Глибокий аналіз цієї проблеми - поза можливостями даної книги. Більш того, яка б ні була ця залежність, але найближче майбутнє, певне, не сулит працездатної альтернативи. Соціалістичні уряди у всіх слаборозвинених регіонах спробували було ініціювати процес економічного і соціального розвитку, не прибігаючи до помочі капіталістичної ініціативи, але результати виявилися в кращому випадку що розчаровують, у гіршому ж - катастрофічними. Яким би не був однобоким і неадекватнимпроцес розвитку за участю транснаціональних корпорацій, поки що він, без сумніву, перевершує усе те, чого можна досягти в самоізоляції або на основі технології й організаційної структури, що насаджують у слаборозвинених країнах режими начебто радянського. З руйнівними ефектами і соціальними деформаціями, що виникають як результат відносин із ИБМ або «Экссон», усе ж легше мати справу, чим із проблемами, що породжують міністерства електроніки або енергетики. Тому транснаціональні корпорації ще довго будуть займати ключові позиції в міжнародному економічному житті. Але зрештою світ навряд чи дозволить корпораціям перебудувати себе відповідно до властивої їм ієрархії ефективності. Транснаціональні корпорації вміють робити багато чого, чого молоді держави не вміють. Але є одне, на що спроможні молоді держави, але не спроможні корпорації: це уміння викликати і спрямовувати в бажане русло відданість, ентузіазм величезних мас людей. Люди готові йти на смерть за свою країну, але не стануть умирати за прибутки корпорації. На закінчення залишається, мабуть, сказати, що на сучасному історичному етапі необхідні і держави, і гігантські корпорації. Це, очевидно, єдині засоби організувати людство для тривалої і напруженої праці, без якого воно б швидко загинуло. Бути може, після того як довга ера капіталістичного нагромадження підійде до кінця й у всіх народів накопичиться достатній капітал, ми зможемо серйозно подумати про демонтаж гігантських підприємств і національних держав, кожне з який придушує особистість своєю величезною організаційною міццю. Але як би ні була бажана ця кінцева ціль, поки що і держави, і корпорації обіцяють залишитися з нами, і тертя між ними будуть важливою частиною еволюційної драми нашого часу. ТНК притаманні такі ознаки: економічно єдина система; група юридичних осіб ? самостійних підприємств ? суб’єктів господарювання; керівництво і контроль здійснюється з єдиного центру (головного офісу, за місцем дислокації якого найчастіше може визначається національність ТНК); корпорація, будучи сукупністю юридичних осіб різної «національності» та інших утворень, наділених правосуб’єктністю за законами різних держав, проте, навіть так звана „національно-державна” належність материнської компанії (центрального офісу) не створює підстав для того, щоб законодавство країни її базування поширювалося на діяльність своїх відокремлених підрозділів ? дочірніх товариств, філій та відділень, що розташовані на території інших держав; діяльність проводиться на національній території та в правовому полі кількох держав, проте, ТНК в цілому не може бути об’єктом регулювання системи права якоїсь однієї окремої держави (як місця базування, під якою розуміють країну, де розташована материнська компанія, «штаб-квартира», так і країн, що приймають її, тобто де здійснюється діяльність дочірніх товариств, інших відділень ТНК); відокремлені структурні підрозділи є об’єктами регулювання системи національного права держави, місця їх дислокації, тобто вони є суб’єктами правовідносин, що регулюються міжнародним приватним правом даної держави. За характером взаємовідносин з материнським підприємством (центральним офісом) залежні відокремлені підрозділи ТНК (підприємства, суб’єкти господарювання) поділяються на: філії; дочірні підприємства; спільні підприємства. Філії не є юридичними особами, діють на підставі положення, затвердженого для них материнським підприємством корпорації. Дочірні підприємства утворюються в договірному порядку або ж їхня залежність від материнського підприємства (холдингу) визначається тим, що останнє має контрольні пакети акцій дочірнього підприємства і визначає загальну політику корпорації. Спільні підприємства (змішані товариства) мають у своєму статутному фонді частку, що належить і національному капіталові, в тому числі й державному. У сучасних умовах серед правознавців переважає думка, що правове регулювання діяльності ТНК має здійснюватися як на національному рівні, так і на міждержавному. Викладене вище дає підстави зробити висновок про те, що ТНК являє собою економічну та організаційну систему (єдине економічне угруповання підприємств) суб’єктів господарювання різної національності (державної реєстрації), яка не має єдиної правової основи та здійснює свою діяльність, керовану з єдиного центру, на території кількох країн на основі їх національного законодавства.
Міжнародно-правові засади регулювання діяльності ТНК Більшість країн, які стали на шлях розвитку, добре розуміють політику ТНК і намагаються об’єднуватись для захисту своїх інтересів. Інколи вони звертаються з цього приводу і в міжнародні організації, зокрема в спеціалізовані глобальні та регіональні чи універсальні ? типу ООН. Так, у 1980 р. Генеральною Асамблеєю ООН були схвалені „Принципи щодо контролю за обмеженням ділової практики монополій і корпорацій”. Взагалі стосовно питань правового регулювання діяльності ТНК з боку країн, що розвиваються, та індустріально розвинених держав вимальовуються два відмінні підходи. Країни, які стали на шлях свого самостійного розвитку, намагаються виробити такі міжнародно-правові акти, які б дали змогу контролювати діяльність ТНК, а індустріально-розвинені держави – зберегти та закріпити свій вплив через ТНК в цих державах. З цієї причини міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК як на регіональному, так і на глобальному рівнях, а також в межах універсальних міжнародних організацій (приміром ООН) нині ще далеке від бажаного, хоча вже напрацьована певна кількість міжнародно-правових документів, що використовуються в міжнародній практиці для регулювання діяльності ТНК. По більшості розроблюваних положень – приміром, Кодексу поведінки ТНК між індустріально розвиненими державами і країнами, що розвиваються – вже досягнуто порозуміння. Розглядаючи проблему міжнародно-правового регулювання діяльності ТНК, потрібно зважати також на те, що, як правило, ТНК являють собою багатогалузеві концерни, котрі мають великий економічний вплив у багатьох державах світу. Хоч транснаціональні корпорації і не визнані в якості суб’єктів міжнародного публічного в загалі, а міжнародного економічного права зокрема, їх „потужний економіко-політичний потенціал впливу і роль у сучасній світовій економіці, світогосподарських відносинах, вимагають правового регулювання їх діяльності як об’єктів застосування міжнародного економічного права”. Слід також мати на увазі, що ТНК у світогосподарських відносинах репрезентують структурні ланки з виробництва, торгівлі, надання послуг і проведення робіт у різних державах світу в статусі юридичних осіб, що діють на основі та в межах вимог відповідних національних правових систем держав з метою отримання прибутку. ТНК за міжнародним публічним правом не визнаються суверенами, вони не прирівняні до правового статусу держави, про що вже згадувалося у попередніх розділах статті. З відомих організаційних особливостей побудови ТНК як цілісна підприємницька система (об’єднання) не може бути об’єктом регулювання з боку правової системи якоїсь лише однієї держави, зокрема, де розміщується „материнська” компанія (центральний офіс). Зважаючи на це, в юридичній літературі останнім часом висловлюється думка про те, що в сучасних умовах правове регулювання діяльності ТНК має здійснюватися як на національному рівні, так і на міжнародному. Останнє входить у протиріччя із її статусом пересічної юридичної особи. З цього виходить, що навіть на території держави, де знаходиться материнська компанія (центральний офіс) мають застосовуватися лише норми міжнародного приватного права даної держави (до американської ? законодавство США), а до її відокремлених підрозділів – міжнародне приватне право держав перебування. Виходячи з вищезазначеного, у 1974 р. у рамках ООН було утворено Центр і Міжурядову комісію з транснаціональних корпорацій. Зазначені структури мали на меті розробити Кодекс поведінки ТНК, який міг би формалізувати діяльність ТНК і підкорити її певним уніфікованим міжнародним правилам (нормам), обов’язкових для застосування щодо ТНК на території держав, що його підписали і ратифікували. Цьому завданню підпорядковувалася і робота ЮНКТАД, яка підготувала для прийняття Генеральною Асамблеєю ООН у 1980 р. „Комплекс узгоджених на багатосторонній основі справедливих принципів і правил контролю за обмежувальною діловою практикою”. Зазначений документ уже враховував досвід прийнятої в 1975 р. резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3514 (XXX) „Заходи проти корупції, що практикується ТНК та іншими корпораціями, їх посередниками та іншими причетними до справи сторонами”. Однак всі ці документи з міжнародно-правової точки зору мають лише рекомендаційну силу. З цієї причини на глобальному універсальному рівні проблема підпорядкування ТНК чинній міжнародній юридичній регламентації залишається поки що нерозв’язаною. Як свідчить практика, більш ефективними виявилися спроби регулювання правових відносин за участю ТНК на субрегіональному рівні, зокрема на Латиноамериканському континенті. Це, з одного боку, пов’язано з активністю ТНК у цьому регіоні, з іншого – свідчить про активність держав Латинської Америки в напрямку обмеження руйнівної для національних економік діяльності ТНК на континенті. Важливу роль у регулюванні міжнародних правових відносин за участі ТНК відіграють країни Антської групи — субрегіонального торговельно-економічного об’єднання, створеного в межах Латиноамериканської асоціації інтеграції. Антський пакт укладено у 1969 р. Болівією, Колумбією, Перу, Чилі та у 1976 р. ? Еквадором. Основними цілями групи цих країн є: використання інтеграції для прискорення економічного розвитку країн-учасниць; сприяння поступовому перетворенню іноземних компаній в національні та змішані; врівноваження впливу Аргентини, Мексики та Бразилії в цій Асоціації; протистояння засиллю іноземного капіталу в країнах регіону. У межах цього ж регіону в 1970 р. був прийнятий Кодекс іноземних інвестицій. 21 червня 1976 р. ? Декларація про міжнародні інвестиції і багатонаціональні підприємства. Зазначені нормативні акти містять у собі деякі уніфіковані правила діяльності іноземних інвесторів, у тому числі ТНК. До Декларації додавався ще й такий документ як Керівні принципи для багатонаціональних підприємств. Проте, норми цього документу не мають імперативного обов’язкового характеру, їх виконання є добровільною справою. Разом з цим, у системі Керівних принципів діяльності юридично задекларовано зобов’язання ТНК: дотримуватися принципів і норм міжнародного права; підпорядковуватися праву країни перебування; враховувати політику країни перебування в галузі національного розвитку і права; співробітництво з країною перебування і недопущення практики підкупу державних службовців та субсидій, невтручання у внутрішні справи держави перебування. Країни – члени Антської групи виступають за розвиток торговельно-економічного співробітництва, проти засилля іноземного капіталу в країнах регіону. Додатково у межах цієї групи країн-учасниць була створена спеціальна Комісія Картахенської угоди, котра покликана сприяти розробці понятійного апарату і відповідних нормативних актів, що регулюють правові відносини в міжнародному економічному співробітництві. Так, за рішенням зазначеної комісії було визнано і введено в практичний юридичний і науковий обіг поняття „багатонаціональні” та „транснаціональні” підприємства. Багатонаціональні підприємства – це акціонерні підприємства, місце перебування та центр управління якими знаходяться в регіоні країн-учасниць. Контролюються вони ззовні. Транснаціональні підприємства – це такі підприємства, центр управління якими знаходиться за межами регіону країн Антського пакту, а їхня діяльність здійснюється в межах цього регіону через дочірні підприємства, відділення чи якісь інші їх структурні ланки. Отже, міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК на регіональному рівні відіграє певну позитивну роль, але воно ще не спроможне захистити країни, особливо ті, які стали на шлях самостійного розвитку. Тому саме ці країни і висунули вимоги про встановлення нового міжнародного економічного порядку, в межах якого здійснювалося б правове регулювання діяльності ТНК. У даному випадку йдеться про міжнародно-правове регулювання діяльності ТНК на глобальному та універсальному рівні. Велике значення у міжнародному економічному праві приділяється Хартії міжнародної торговельної організації, яка була підписана в Баварії (ФРН) у 1948 р. Вона як багатостороння угода була спрямована на захист закордонних інвестицій корпорацій, а також на здійснення контролю за діяльністю ТНК з боку урядів приймаючих країн. Але уряди США, Великобританії та деяких інших країн, що підписали цей документ, відмовилися його ратифікувати. Як відомо, Хартія економічних прав та обов’язків (1974 р.) закріпила положення, спрямовані на обмеження діяльності ТНК. Як зазначалося, важливим кроком на шляху створення умов міжнародно-правового регулювання діяльності ТНК стало розроблення Кодексу поведінки ТНК. Для цього у 1974 р. засновані Міжурядові комісії ООН з транснаціональних корпорацій і Центр по ТНК, які розпочали розробку проекту Кодексу поведінки ТНК. Уже під час попереднього обговорення окремих положень і норм проекту цього документу виявилися дві позиції щодо їх формулювання. Дискусії розгорілися передусім з приводу визначення ТНК. Країни, що розвиваються, і соціалістичні держави запропонували визначення, сутність якого полягає в такому: „ТНК – це підприємство, яке має свої відділення у двох і більше країнах незалежно від юридичної форми і галузі їхньої діяльності. Воно функціонує відповідно до певної системи прийняття рішення, яке дає змогу проводити узгоджену політичну і загальну стратегію через один або більше центрів з прийняття рішень”. З погляду західних країн у такому визначенні має бути вказано, що „ТНК – це будь-яке державне, приватне або змішане підприємство”. А це означає, що ТНК можуть бути створені в країнах з різною соціально-економічною системою, тобто ТНК мають універсальний характер. Якщо виходити з такої позиції, то не слід обмежувати діяльність ТНК, оскільки вона має в даному випадку загальносвітовий, універсальний характер і властива не лише капіталістичним країнам, тобто державам з ринковою економікою, а й державам з іншими формами організації економічного життя. Дискусії відбувалися також з приводу інших питань, що стосувалися міжнародно-правового регулювання ТНК. Позиції західних країн здебільшого зводились не до того, щоб юридично певною мірою обмежити діяльність ТНК, а навпаки, легалізувати їх, виробити зобов’язання країн, які приймають їхні структурні ланки (відділення, філії), зокрема надати всім структурам ТНК національний режим. Країни, що розвиваються, вважають, що ТНК не повинні претендувати на преференційний режим або на відповідні стимули та пільги, які надаються національним (державним) підприємствам. Це лише деякі приклади розбіжностей щодо нормативно-правової регламентації поведінки ТНК. У проекті Кодексу діяльності ТНК, який має прогресивний характер, сформульовані такі принципи: повага суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою діяльність; підпорядкування законам цих країн; урахування економічних цілей та завдань політики, що проводиться в цих країнах; повага до соціально-культурних цілей, цінностей та традицій країн, в яких вони здійснюють свою діяльність; невтручання у внутрішні справи; відмова вести діяльність політичного характеру; утримання від практики корупції; дотримання законів і постанов, що стосуються обмеженої ділової практики, утримання від її застосування; дотримання положень, що стосуються передання технологій та охорони навколишнього середовища. Деякі принципи, що мають важливе значення в регулюванні діяльності ТНК, були предметом спеціального обговорення в ООН. Так, на 30-й сесії Генеральної Асамблеї була прийнята резолюція «Заходи проти корупції, що практикуються ТНК та іншими корпораціями, їх посередниками та іншими причетними до справи сторонами», в якій ГА ООН суворо засудила злочини, пов’язані з протиправною практикою підкупу державних службовців країн місцеперебування ТНК з метою досягнення вигідних для неї рішень, всупереч економічним і національним інтересам цих країн. Було визнано, що за дотриманням норм Кодексу повинна здійснювати нагляд спеціальна комісія ООН, а також Центр ООН з ТНК. У 1977 році розпочала діяльність спеціальна «група 77» з вивчення та узагальнення матеріалів, що розкривають зміст, форми і методи діяльності ТНК. Було викрито низку ТНК, які втручаються у внутрішні справи держав, де розташовані їхні філії, і документально доведено, що вони намагаються поширювати на цих територіях дію законів тих країн, де розміщені їхні центри управління. З метою ухилення від нагляду за їхньою діяльністю і оподаткування, ТНК приховують дані про свої структурні підрозділи. Усе це, звичайно, вимагає відповідного втручання міжнародного співтовариства. Підсумовуючи можна зазначити, що нині діяльність ТНК регулюють нечисленні міжнародно-правові документи, які є переважно або регіональними, або ж їх норми не мають імперативного (обов’язкового) характеру. Серед конвенцій, що регулюють діяльність ТНК, можна назвати: Конвенцію про транснаціональні корпорації, підписану Україною 6 березня 1998 р. та ратифіковану 13 липня 1999 р. (із застереженнями). Регіональну Декларацію про міжнародні інвестиції та багатонаціональні підприємства від 21 червня 1976 p. Керівні принципи для багатонаціональних підприємств (додаток до Декларації) ? мають диспозитивний характер. Зазначені документи включають, зокрема, такі правові принципи: дотримання норм міжнародного права; підпорядкованість праву країни перебування; співробітництво з країною перебування. Кодекс іноземних інвестицій, прийнятий у 1970 р. латиноамериканськими державами – членами Антського пакту 1969 p.: Болівією, Колумбією, Перу, Еквадором (Чилі – до 1976 p.). Питаннями ТНК займається й Комісія Картахенської угоди, створена в межах цієї групи держав. Хартію економічних прав та обов’язків держав, затверджена у 1974 р. резолюцією ООН, містить норми, які спрямовані на захист економічних прав країн, що розвиваються, на обмеження діяльності ТНК. Відповідно до неї кожна держава має право в межах своєї юрисдикції регулювати та контролювати діяльність ТНК. Кодекс поведінки ТНК, котрий розробляється з 1974 р. міжурядовою комісією ООН з транснаціональних корпорацій та Центром із ТНК. Кодекс має містити рекомендаційні норми («м’яке» право). Насамперед, у ньому визначатиметься поняття ТНК, принципи їхньої діяльності, зокрема: повага суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою діяльність; підпорядкування законам цих країн, наприклад, щодо обмеження ділової практики, дотримання положень із передачі технологій і т. ін. У зв’язку з діяльністю ТНК у міжнародній практиці виникло питання про порядок визнання ТНК міжнародними юридичними особами. Нині такими міжнародними юридичними особами вважаються ТНК, створені: безпосередньо на підставі міжнародного договору або на підставі національного законодавства, прийнятого відповідно до вимог міжнародного договору. Безпосередньо міжнародним договором у 1945 р. було засновано Міжнародний банк реконструкції та розвитку, учасницею якого з 1992 р. є Україна. Зазначений банк може, зокрема, надавати кредити приватним структурам для здійснення конкретних детально розроблених інвестиційних проектів. Уряд держави повинен гарантувати повернення кредиту з відсотками. Прикладом міжнародної юридичної особи, створеної на підставі національного законодавства, є Банк міжнародних розрахунків.
Організаційні аспекти системи забезпечення безпеки ТНК та інших недержавних підприємницьких структур Організація підприємницької розвідки має свою специфіку і залежить від значимості та економічного потенціалу фірми в світі бізнесу. Виходячи з цього, існує особливість організації розвідки у великих корпораціях‚ середніх та малих підприємствах. 1. Особливості організації побудови розвідки у великих корпораціях (ТНК). Більшість великих корпорацій‚ як правило‚ є олігополістами та мають на ринку 2-4 подібних собі конкурентів. Маючи великі капіталовкладення і міцну виробничу інфраструктуру‚ вони не можуть піти з ринкової ніші й приречені на нескінченну конкуренцію між собою. Тому всі вони мають добре розгалужену мережу розвідки і служби безпеки. Сфера діяльності розвідки настільки вигідна‚ що вона не може залишатися поза увагою великих корпорацій. Деякі з них мають тисячі й навіть десятки тисяч агентів економічної розвідки і служби безпеки. Ефективність розвідки залежить від її організації. Розвідувальна служба великої корпорації‚ найчастіше‚ уособлена у формі холдингової компанії‚ штаб-квартира якої також знаходиться окремо від основного офісу корпорації. Підприємницькі структури з річними оборотами в десятки мільярдів доларів мають ринки як у середині держави базування‚ так і в десятках інших. Тому всі спецслужби розвідувальної організації корпорації поділяються на дві групи: спецслужби в державі базування; спецслужби в іноземних державах. Спецслужби в державі базування‚ як і за кордоном ведуть роботу по різних напрямках: зв’язок з державними розвідувальними і контррозвідувальними службами, держави базування або держави базування головного офісу; організація лобістської діяльності в державних і місцевих законодавчих та управлінських органах влади держави базування; безпосередньо розвідувальна робота проти конкурента. Насамперед‚ представники корпорації прагнуть встановити зв’язки з державними спецслужбами. Ці зв’язки встановлюються на основі особистих відносин‚ коли в спецслужби корпорації приймаються на роботу відставні офіцери та інші співробітники державних спецслужб. Державні спецслужби можуть передавати „супутню” продукцію розвідки корпораціям‚ котра не становить цінності з точки зору воєнно-політичних цілей держави і має важливе значення для підприємства. Цей процес‚ при налагоджених зв’язках‚ має й зворотній зв’язок‚ коли приватна розвідка корпорації надає послуги державним органам. У свій час в Чилі американська корпорації ІТТ співробітничала з ЦРУ. Перша‚ обслуговувала телефонну мережу всередині США і за кордоном‚ надаючи таким чином свої послуги‚ а ЦРУ допомагала ІТТ відновити свої економічні позиції в Чилі. Особливе місце в розвідувальній діяльності спецслужби корпорації займає лобізм. Він дозволяє захищати інтереси корпорації на місцевому і державному рівні‚ а іноді й на регіональному. Це робиться шляхом отримання інформації про державні закупки‚ положення законодавчих актів‚ що готуються‚ співвідношення сил у політичних колах з тих чи інших питань законотворчої діяльності тощо. Лобізм формується шляхом забезпечення політичної кар’єри відданим корпорації кандидатам в депутати парламенту та місцевих органів влади. Функцію лобіста може виконувати і радник парламентарія‚ урядовий чиновник тощо. Безпосередньо розвідка проти конкурента в організаційному плані здійснюється через діяльність філій розвідувальної служби корпорації‚ котрі дислоковані по регіонах держави базування. При цьому вони можуть спеціалізуватися по окремих напрямках економічної розвідки: фінансової‚ технологічної‚ кадрової тощо. У системі корпорації поряд з філіями центрального апарату (штаб-квартири) спецслужби можуть мати окрему штатну одиницю з відносно самостійним статусом (наприклад, агентства)‚ котра також працює по багатьох напрямках. На відміну від філій‚ агентства можуть виконувати й замовлення ззовні на збір таємної інформації‚ хоча вся основна діяльність підпорядковується інтересам корпорації. Штаб-квартира і агентства спецслужби корпорації мають власних агентів і резидентів з відповідною системою підпорядкування. Цих розвідників‚ як правило‚ поділяють на п’ять категорій (у світі не сформовано конвенційно затвердженої наукової дисципліни з проблем підприємницької безпеки ? використовується відповідний професійний сленг, який не співпадає з науковою термінологією початкових розробок фахівців з безпекознавства і державних спецслужб): „місцевий розвідник”‚ завербований із рядових співробітників підприємств‚ організацій‚ який має доступ до інформації; „внутрішній розвідник”‚ завербований із управлінського персоналу об’єкта розвідки; „розвідник‚ що повертається” – подвійні агенти‚ які були викриті службою безпеки і перевербовані; „розвідники смертники”‚ які не повертаються і постачають неправдиву інформацію конкуренту‚ за що можуть бути страчені; „розвідники життя”‚ „агенти проникнення” або нелегали; „агенти-експерти”‚ які обробляють легальні матеріали‚ відбирають необхідну економічну інформацію стосовно конкурента. Особливе місце в організації розвідувальної роботи корпорації займає створення різного роду благодійних фондів‚ організацій тощо. В центрі уваги таких структур можуть опинитися носії інформації щодо конкурента. Через такі структури зручно направляти заохочувальні кошти за отриману інформацію. Особливу роль фонди та організації відіграють у забезпеченні лобізму. Служба розвідки корпорації доповнюється службою безпеки. Остання має свою‚ не менш складну організаційну структуру. Штаб-квартира розвідки‚ як правило‚ дислокується за межами‚ а служби безпеки – в центральному офісі корпорації. Важливим складовим елементом організаційної структури розвідувальної служби корпорації є її закордонна мережа. В першу чергу вона розгортається в державах базування філій корпорації – ринків капіталу‚ сировини та збуту продукції. Потім – в державах‚ де є потенційні ринки‚ на яких планується вихід корпорації. Розгортання розвідувальної мережі здійснюється також на декількох напрямках. Насамперед‚ організуються філантропічні фонди – як правило‚ в державах‚ що переживають серйозні соціально-політичні та структурні економічні кризи. Їх економіка буває зруйнована або дуже підірвана і послаблена‚ населення знаходиться на низькому життєвому рівні. Буржуазія цих держав‚ що народжується‚ у погоні за твердою валютою готова за безцінь продавати сировину; інформацію; все‚ що можна продати. Внутрішні ринки являються потенційно-перспективними. Тут дешева робоча сила і гостра потреба у закордонних інвестиціях. Тому благодійні фонди надають прекрасну можливість для вербування агентів зі збору необхідної інформації і відповідного їх заохочування‚ забезпечення позицій лобізму. Якщо філантропічні об’єднання підпорядковані‚ головним чином‚ для вербування „туземців”‚ то для забезпечення високоповажних внутрішніх агентів створюються різного роду дорадчі комітети‚ ради підтримки окремих акцій тощо. Вони організуються в державах з різним рівнем розвитку економіки для забезпечення контактів з банківськими‚ промисловими‚ військовими та політичними колами держави‚ котрі цікавлять корпорацію. Так‚ через подібні комітети американська корпорація ІТТ встановила контакти з прем’єр-міністром Бельгії Ж.П. Спааком‚ який деякий час обіймав посаду Генерального секретаря НАТО‚ з Трюгве Лі – колишнім Генеральним секретарем ООН‚ з генералом Бароссо в колишньому уряді Франко в Іспанії. До 80-х років ІТТ розгорнула мережу економічної розвідки і безпеки‚ в котру залучено близько 20 тис. співробітників. Головним завданням цих комітетів є забезпечення лобізму в іноземних державах на різних рівнях – від урядових структур до муніципальних органів та окремих корпорацій. Рядові службовці цих комітетів також залучаються до розвідувальної діяльності. Зрозуміло‚ що їм не доручається роль „внутрішніх” чи „агентів проникнення”, тому що в разі викриття їх діяльності місцевими службами безпеки‚ може бути завдано шкоду іміджу цьому комітету. Найчастіше вони відіграють роль агентів-експертів‚ готують з окремих економічних проблем для комітетів різного роду довідки‚ огляди‚ доповідні записки‚ узагальнення тощо. Фонди‚ комітети‚ асоціації використовуються для забезпечення лобізму за кордоном в інтересах корпорацій. Завдання лобі‚ на мові менеджменту‚ полягає в створенні сприятливої атмосфери у зовнішньому середовищі корпорації і нейтралізації впливу несприятливих чинників цього середовища. Тому лобізм розгортається в політичній‚ економічній‚ соціальній сферах‚ в засобах масової інформації. Останній аспект набуває найвагомішого значення у сучасних умовах в Україні. Переважна більшість співробітників закордонних філій корпорації‚ в тому числі з управлінського персоналу‚ наймаються з громадян держави базування філії. Водночас‚ працюючи на фірму‚ вони формально набувають „подвійного громадянства”‚ оскільки їх добробут забезпечується іноземною фірмою. Одночасно вони є фахівцями певних галузей економіки‚ знають її стан‚ кон’юнктуру функціонального ринку, здатні збирати необхідну для корпорації інформацію‚ що надходить у формі різного роду доповідей‚ довідок‚ записок‚ оглядів тощо. Крім того‚ за кордоном можуть діяти й самостійні агентства та агенти. Такі агентства займаються вербуванням „туземців” і внутрішніх агентів. Агенти проникнення‚ найчастіше‚ із найбільш підготовлених „туземців” та внутрішніх агентів. Не виключаються випадки використання розвідувальними службами корпорації послуг незалежних розвідувальних агентств. Існує багато таких фірм. Наприклад‚ „Джордж Уокнехт”‚ „Континентл телефон енд сеплай компані”‚ „Спайз інкорпорейтед” та інші. Ці незалежні агентства нараховують в окремих випадках тисячі агентів‚ їх послугами користуються сотні та тисячі корпорацій. Таким чином‚ в цілому структура організації розвідки великої корпорації виглядає таким чином: Рада корпорації‚ президент; Служба безпеки‚ незалежні розвідувальні агентства; Холдингова компанія (розвідувальна служба): розвідувальна мережа в державі базування‚ закордонна розвідувальна мережа (робота організується під прикриттям самостійних агентств‚ благодійних організацій та фондів‚ самостійних агентів‚ системи лобі‚ комітетів сприяння). 2. Організація розвідки в середніх корпораціях і підприємствах. Середнього рівня підприємства і корпоративні об’єднання, на відміну від великих‚ не можуть дозволити собі утримувати міцну і широко розгалужену мережу розвідки та служби безпеки‚ оскільки вони не володіють відповідними фінансовими ресурсами. Особливістю організації їх розвідки є таке: організація розвідки проводиться вузьким колом людей (у межах декількох осіб); до розвідувальної роботи на конфіденційній основі залучаються кваліфіковані фахівці фірми; більшою мірою використовуються послуги незалежних розвідувальних агентств‚ агентів і фахівців за разовими контрактами. Загальне керівництво розвідувальною роботою здійснюється однією із перших осіб адміністрації фірми – перший президент‚ генеральний директор чи перші їх заступники‚ які наділені широким колом розпорядчих функцій‚ що необхідно для оперативного вирішення питань в розвідувальній роботі. Середнє підприємство може дозволити собі „витрати” на утримання лише спеціального розвідвідділу або незалежної групи‚ про які знає вкрай обмежене коло колег. Відділ може бути самостійним або групою в структурі будь-якого підрозділу фірми. Він може називатися „Відділ з досліджень зовнішнього середовища” або „Відділ із зовнішніх зносин”‚ який відповідає за організацію розвідувальної діяльності відносно таких напрямків: обробка співробітниками фірми легальної економічної інформації щодо конкурентів; вербування „туземців” і „внутрішніх” агентів на фірмах конкурентів; встановлення ділових контактів на постійній основі з незалежними агентствами та агентами‚ залучення фахівців до виконання разових завдань; організація лобізму на місцевому рівні. Зазначені напрямки роботи потребують спеціального бюджетного забезпечення. Крім витрат на утримання організаторів розвідки – спеціальних співробітників‚ створюється відповідний бюджетний фонд заохочування. Головне завдання співробітників розвідпідрозділів полягає не в добуванні інформації‚ а в організації її добування‚ насамперед‚ конспіративним шляхом. Витрати на цю роботу визначаються об’ємом і цінністю інформації‚ що надходить і обробляється. Першочерговим завданням є обробка доступного‚ проте іноді об’ємного матеріалу про конкурентів із відкритих джерел: газет‚ теле- і радіопередач‚ статистичної звітності‚ рекламних проспектів‚ від постачальників‚ покупців тощо. Для відбору та обробки відповідної інформації стосовно конкурентів у всіх відділах і службах фірми можуть виділятися спеціальні фахівці. Як правило‚ вони мають право доступу до інформаційних матеріалів‚ для чого відвідують виставки‚ бібліотеки‚ презентаційні заходи тощо. Така робота з безпосередніми виконавцями може бути організована на конфіденційній основі‚ про що оговорюється окремо частково в службових обов’язках‚ а частково виконання окремих розвідувальних завдань заохочується відповідними надбавками до заробітної платні‚ преміями‚ пільгами тощо. Так‚ фінансисти відслідковують фінансову сталість‚ платіжну спроможність конкурентів‚ покупців‚ постачальників; співробітники служби головного інженера та технолога – за НДОКР‚ патентами‚ ліцензіями‚ організацією виробництва; кадрові служби – за персональними переміщеннями у зовнішньому середовищі. Безпосередньо оперативна робота з вербування місцевих („туземних” і „внутрішніх”) агентів виконується безпосередньо спеціально виділеними співробітниками фірми‚ які мають досвід оперативної‚ зокрема агентурної‚ роботи. Найчастіше – це колишні співробітники спецслужб‚ поліції‚ жандармерії або військовослужбовці. В їх обов’язки також входить підтримання оперативних контактів з незалежними розвідувальними агентствами і окремими агентами‚ робота щодо забезпечення лобізму‚ налагодження і підтримання ділових зв’язків з місцевою адміністрацією. Для цього вони можуть організовувати також окремі благодійні акції за рахунок фірми. 3. Особливості організації розвідки малими підприємствами. Для того‚ щоб мати успіх‚ малі підприємства також повинні проводити комерційну розвідку того середовища‚ в якому вони функціонують. Особливості їх організації і середовища функціонування позначаються відповідним чином на характері цієї роботи. Як правило‚ малі підприємства діють на вільних‚ хоча й локальних ринках. У них багато конкурентів‚ а тому організація економічної розвідки проти них нераціональна і недоцільна з точки зору ефективності. Для малого підприємства об’єктом розвідувальних спрямувань є ринкова інфраструктура: банки‚ страхові компанії‚ постачальні та збутові фірми (постачальники та покупці)‚ різного роду посередницькі структури‚ котрі виступають кредиторами‚ гарантами‚ замовниками. Організатором збору цієї інформації виступає менеджер малого підприємства‚ який має бути майстром на всі руки. Необхідні відомості він отримує: у консультантів спеціалізованих консалтингових фірм‚ що на основі огляду відкритої інформації можуть дати відповідний висновок про стан того чи іншого підрозділу ринкової інфраструктури; у співробітників підрозділів ринкової інфраструктури‚ які можуть працювати консультантами в малому підприємстві на умовах сумісництва та за відповідні гонорари постачати необхідну інформацію‚ давати поради; у незалежних агентств і агентів; у представників спонсорської фірми. Таким чином‚ особливості організації підприємницької розвідки на підприємствах різного організаційно-правового типу полягає у використанні відповідного співвідношення між зовнішніми і внутрішніми джерелами отримання інформації. Відповідно з розширенням розмірів підприємства скорочується і доля інформації‚ що купується у незалежних розвідувальних агентств‚ агентів‚ консалтингових фірм‚ окремих консультантів і зростає значення спеціальних розвідувальних підрозділів корпорації. Як правило, діяльність спецслужб корпорації найчастіше обмежується у більшості держав світу правом займатися лише охоронною діяльністю, розвідка і контррозвідка залишається найвищим пріоритетом держави. Україна в цьому питанні не є виключенням [4, 5, 15]. У таких умовах ефективність підприємницької розвідки і контррозвідки залежить від трьох умов‚ котрі дозволяють з найвищою користю використовувати принципи і методи організації розвідувальної і контррозвідувальної діяльності в цілому та в економічній сфері зокрема: майстерність співробітника підприємницької спецслужби‚ котра визначається інтелектуальними критеріями: знання і навики в галузі спеціальної і загальної компетенції‚ ерудиція‚ роботоспроможність‚ рухливість розуму, спроможність до навчання, навики пошуку і обробки економічної інформації‚ наполегливість‚ вміння спілкуватися з людьми – носіями та утримувачами інформації‚ навики прийняття ризикованих рішень в критичних ситуаціях‚ грати роль за легендою; найраціональніша організація розвідувальної діяльності; щасливий випадок. В цілому‚ ефективність підприємницької розвідки і контррозвідки можна оцінювати не по кількості їх співробітників‚ відділів та технічному оснащенні‚ а по наступних показниках – своєчасності отримання інформації, її точності, повноти та вмінні з найвищим коефіцієнтом її використання.
Тенденції у конкурентній боротьбі з публічною владою держав і тактичні особливості реалізації ТНК розвідувальних програм 1. Деякі підсумки „холодної війни” як форми реалізації системи таємних операцій у блоковому протистоянні. Із плином часу розвідувальна діяльність в умовах „холодної війни” поступово перетворилася в найефективніше знаряддя зовнішньої політики, захисту національних інтересів і забезпечення безпеки, відвернення умов розв’язання світової ядерної війни. Останніми роками все більша група фахівців з безпекознавства, політології, правознавства, військових та інших наук схильна оцінювати події, котрі відбулися після 1985 року в СРСР, Східній, Центральній і Південній Європі, на Близькому Сході, Афганістані та Іраку, навколо Ірану, Північної Кореї, Китаю ? як кульмінацію „третьої світової війни”, основні заходи якої реалізовувалися засобами розвідувальних служб протидіючих коаліцій держав. Масштаб цієї діяльності можуть проілюструвати деякі приклади. Так, німецький фахівець із проблем оперативної діяльності іноземних спецслужб Е. Еенбум, говорячи про проблему рівня наукової вивченості такого соціального явища, як розвідувальна діяльність, зазначає: „Тут йдеться про два мільйони людей у всьому світі, які в 1989 році перебували на грошовому утриманні спецслужб, зокрема, 650000 осіб – у Радянському Союзі, 150000 осіб – в інших державах Організації Варшавського Договору, 190000 осіб – у США і 185000 осіб – в інших державах НАТО. На двадцять мільярдів американських доларів оцінювалися далекосяжні таємні бюджети розвідувальних служб в усьому світі” [16]. Його британський колега Філіп Найтлі оцінив „міжнародне розвідувальне співтовариство”, яке репрезентувало учасників протистояння по обидва боки по лінії „Схід-Захід”, у 1,25 мільйон осіб із річним бюджетом у 52 млрд. німецьких марок і назвав галузь таємної діяльності спецслужб однією з індустрій, котра найшвидше за інші розвивалася у ХХ столітті [17]. Реальність сьогодення констатує – останню чверть XX століття і, особливо, після розпаду СРСР та впровадження нових комунікаційних технологій (комп’ютеризація, Інтернет, мобільний зв’язок тощо) процеси глобалізації різко прискорилися та охопили практично увесь світ. Сучасний світ після „холодної війни” має сталу тенденцію до глобалізації, тобто до підвищення загальної взаємозалежності учасників світогосподарських відносин та певної уніфікації всіх сфер життєдіяльності національних суспільств, держав, неурядових організацій, транснаціональних корпорацій, окремих регіонів, котрі утворюють цивілізаційні об’єднання. Сутністю нинішньої глобалізації є «створення структурно-функціональної системи, організованої за ієрархічним принципом, на чолі якої має стояти певний наддержавний центр, так званий «світовий уряд», під егідою міжнародного фінансового капіталу [1-12, 18]. Таким чином, ініціатором глобалізації виступають світові фінансові організації в особі США, а також інших індустріально розвинених держав. Так історично склалося, що нині за капіталом (і, відповідно, за потенціалом світового впливу) серед провідних ТНК домінують представники англосаксонських та іудейських кланів. Таким чином, з бурхливим розвитком ВІТКС та інформаційно-телекомунікаційних технологій в умовах інформаційної глобалізації пов’язана поява нового типу наддержавних (владних, публічних, тобто створених групою держав на договірній основі) і транснаціональних (невладних, приватних, недержавних) утворень, котрі практично володіють поруч з ознаками, властивими лише суверенній державі (хоча міжнародним публічним правом їхній статус визначений лише невладною юридичною особою, приватним положення), – також ознаки великих корпорацій-провайдерів, котрі спеціалізуються на розробці та впровадженні мережних технологій, що підтримують надійність функціонування ВІТКС, котрі контролюють циркулюючі по каналах ВІТКС інформаційні потоки [13, 14]. У роки „холодної війни” такими можливостями користувалися лише спецслужби держав, головних суб’єктів глобального конфліктного протистояння. Як відомо, породженням тих років є нині відповідні системи радіоперехоплення і радіоелектронного спостереження „Еchelon” (США, Велика Британія, Нова Зеландія, Канада), супутникової розвідки „SPOT” (Франція) тощо; інформаційні агенції „Reuter”, „France-press”, „Assechated-press”, „ITAR-TASS”, ADN тощо; радіокорпорацій „Голос Америки” (США), „Ві-ві-сі” (Велика Британія), RTF (Франція), „Радіо Свобода” (США), „Німецька хвиля” (ФРН), „Радіо Ізраїлю”, „Радіо Ватикану”, „Радіо Пекіну”, за аналогією ? сучасні „Русское радио” (Росія), „Радіо Бухаресту”, „Мові Варшава” (Польща) тощо, котрі розраховані для віщання на закордонного слухача [20]. Після прийняття рішення про розширення НАТО на Схід, оголошення відомим американським геостратегом З. Бжезінським Сполучених Штатів євразійською державою [21, 22]‚ а американським Сенатом колишніх радянських республік Прибалтики, Кавказу, Прикаспію та Середньої Азії, України, Молдови та Бєларусі зоною особливих інтересів США,? нині вимальовується досі прихована кінцева мета американської правлячої еліти другої половини XX століття ? створення умов для формування нової, на цей раз «американської всесвітньої імперії» (після розвалу «радянської») і створення за рахунок посткомуністичного (зокрема пострадянського) простору плацдарму (іншими словами «санітарного коридору») для стратегічного економічного або воєнного протистояння зі Східною цивілізацією, насамперед з Китаєм. Таке припущення робиться на підставі даних про те‚ що ЦРУ США здійснює низку програм таємних операцій‚ завданням яких є розповсюдження американського впливу на колишні радянські республіки. Зокрема стало відомо про наявність так званої «Директиви № 14» (1993 р.)‚ яка передбачає оперативні заходи розвідки США щодо врегулювання конфліктів в Грузії‚ Азербайджані й Таджикистані‚ надання допомоги в пошуку мирних рішень щодо утримання етнічної напруги в країнах Балтії‚ Молдові‚ Україні, Росії та інших країнах СНД [9]. Зазначена директива закликає офіційний Вашингтон використати фінансові та дипломатичні важелі для вирішення зазначених проблем. У центрі уваги ЦРУ і надалі буде знаходитися ситуація в Росії‚ вибухонебезпечне становище і конфлікти на Кавказі та в Центральній Азії‚ зокрема в Таджикистані. На думку аналітиків‚ американська розвідка в цьому напрямі зміцнюватиме і безпеку США‚ оскільки «демократичні» рухи і уряди будуть з більшою ймовірністю не лише захищати права людини та національних меншин‚ а й більш ефективно вирішувати етнічні‚ релігійні та територіальні конфлікти мирними засобами; вони стануть надійними партнерами Сполучених Штатів у дипломатичній‚ торговій діяльності‚ а також у зусиллях щодо укладання договорів про обмеження озброєнь [9]. Останніми роками правління адміністрація Б. Клінтона започаткувала один із основних напрямків у зовнішній стратегії США ? розповсюдження ідей «американської демократії» на інші держави. До цієї діяльності залучена значна частина урядових і громадських організацій США‚ дипломатичні відомства‚ які діють згідно з положеннями програм‚ узгоджених з Конгресом. Координацію та інформаційно-розвідувальне забезпечення запланованих заходів доручено розвідувальним службам‚ у тому числі з використанням агентурних і легальних можливостей в країні перебування. Аналогічна робота проводиться і в Україні. У цьому напрямі об’єднуються розвідувальні можливості НАТО. Реальним прикладом може слугувати Спеціальний аналітичний центр (САЦ) об’єднаного розвідувального центру командування США в Європі‚ розташований на авіабазі Моулсворт (Велика Британія). САЦ забезпечує необхідною інформацією всі сили коаліції НАТО на Європейському континенті‚ а також сили миротворчих операцій‚ як це було‚ наприклад‚ у країнах колишньої Югославії‚ в ході операцій в Іраку‚ під час подій в Албанії‚ евакуації в Заїрі‚ діяльності стабілізаційних сил у Боснії‚ Східній Славонії тощо. До складу центру входять фахівці з різних країн‚ він має міцні зв’язки з головним розвідувальним центром НАТО. Складовою частиною САЦ є підрозділи спостереження за ВМС регіону та фоторозвідки (розвідувальні супутники‚ літаки-розвідники U-2 та P-3) [23]. Один із унікальних аспектів діяльності САЦ ? сектор координації багатонаціональної розвідувальної діяльності‚ куди входять 12 членів з шести країн НАТО. Він має чотири основні завдання: забезпечення організації взаємодії розвіддіяльності НАТО та об’єднаних миротворчих сил; визначення завдань та експлуатація розвідувальних безпілотних літаючих апаратів (БЛА) та іншої розвідувальної техніки. Так‚ наприклад‚ у 1997 році було здійснено понад 500 польотів БЛА; отримання‚ обробка та накопичення інформації‚ підвищення ефективності роботи локальних мереж‚ інших джерел інформації; розподіл обов’язків між структурами взаємодії та обмін інформацією. Поступово розвідувальною інформацією охоплюються й нові регіони. Зараз ? це африканська Сахара‚ країни Балтії. Ефективність такої роботи було‚ зокрема‚ підтверджено під час подій в Албанії (березень 1997 року) [23]. Основою обміну розвідувальною інформацією стала локальна мережа LOGE ? загальна система зв’язку та обміну даними НАТО‚ яка об’єднує понад 300 абонентів і має дуже широкі можливості. САЦ ? якісний крок уперед у системі загального об’єднання розвідувальної діяльності розвідувальної спільноти Північноатлантичного альянсу. 2. Особливості сучасної теоретико-правової парадигми таємної боротьби. В умовах сучасної геополітичної конкуренції за перерозподіл сфер впливу в світі, вийшовши з-під жорсткого контролю з боку державної влади, великі можливості отримали національні приватні неурядові та транснаціональні корпорації, котрі займаються бізнесом у сфері телерадіокомунікаційних послуг і ЗМІ. Зазначені неурядові корпорації, покриваючи увесь світ павутиною власної мережної інфраструктури, контролюють проходження значного потоку інформації. 2.1. Тенденції в розвитку теорії і методології проведення таємній боротьбі. Оцінюючи можливості нових суб’єктів інформаційно-психологічних відносин доцільно врахувати іншу важливу тенденцію розвитку в таємній боротьбі. Так, у роки „холодної війни” розвідувальна – а також її антипод контррозвідувальна – діяльність перетворилася в особливий вид організації і здійснення політичної практики держав (зовнішньої і внутрішньої), тобто приховану, таємну, конспіративну політичну діяльність, здійснювану спецслужбами або під їхнім контролем іншими державними та неурядовими організаціями. З точки зору змістовного визначення процесу її реалізації – в агентурно-оперативну діяльність. Одночасно оперативна діяльність спецслужб стала невід’ємним інструментом реалізації зовнішньої політики, тобто спецслужби все більше наділяються організаційно-розпорядчою функцією в державному управлінні зі збереження у більшості держав світу також і виконавчої правоохоронної функції, що призводить до загрозливої концентрації влади у керівників спецслужб, підпорядкованих напряму лише першим посадовим особам держав. Знаходить своє підтвердження також теза автора про те, що розвідувальна і контррозвідувальна (агентурно-оперативна) діяльність нині стала не лише для різних політичних сил і угруповань особливим (прихованим, негласним, конспіративним) видом організації і реалізації як зовнішньополітичних, так і внутрішньополітичних заходів, а й для всіх учасників міжнародно-правових відносин (держав, неурядових організацій, маргінальних міжнародного значення угруповань, фізичних осіб так званого „міжнародного рівня інтересів та наявного в них фінансово-економічного потенціалу та інших), спрямованої на отримання певних переваг над іноземними партнерами чи конкурентами, насамперед у політико-дипломатичній царині, шляхом заволодіння і використання їхніх секретів чи завдання шкоди безпосереднім підривом їхнього політичного, економічного, військового, науково-технічного потенціалу, міжнародного авторитету, займаних позицій у світі чи регіоні, міжнародних чи міждержавних зв’язків, або для задоволення інтересів і потреб власної правлячої еліти – шляхом надання вигідного впливу на іноземних партнерів. З урахуванням зазначеного вище, під час вивчення сучасних міжнародних подій дослідники повинні привертати підвищену увагу до фактів, котрі засвідчують, яким чином міжнародні наддержавні структури та неурядові організації в реалізації поставлених перед ними державами-учасниками завдань, а також власних корпоративних інтересів, – використовують не лише можливості публічної політики, заснованої на міжнародному праві, а й поступово вдаються до технологій так званої „таємної дипломатії”, більш точно – до залучення розвідувальних можливостей спецслужб держав-учасниць цих організацій, навіть без погодження цих заходів з урядами суверенних держав. Про це свідчать, зокрема, непоодинокі випадки, коли за ініціативою керівництва в структурі цих міжнародних організацій створюються „координаційні органи з питань безпеки, розвідки, контррозвідки, боротьби з тероризмом, організованою злочинністю” тощо (ради, комітети, дорадчі групи та ін.) [10, 11]. Це свідчить також про прагнення відповідних представників латентних структур вийти з-під владного впливу держав, про прагнення мати власні спеціальні служби, котрі могли б напряму забезпечувати їх не лише цінною розвідувальною чи контррозвідувальною інформацією при прийнятті відповідальних рішень, а й, використовуючи наддержавний статус утворених транснаціональних спецслужб (поки що з функцією планування і координації), встановити контроль над національними спецслужбами держав-членів певної коаліції як виконавчими суб’єктами оперативних заходів і таємних операцій, котрі проводяться коаліційними силами. Можливість під час проведення відповідних операцій підтримання санкціонованих урядами прямих тривалих контактів і „оперативна доцільність” підвищення конспірації в роботі створюють умови для поступового виводу з-під контролю урядів певних відповідальних співробітників чи груп і використання них відповідно до суто корпоративних цілей і потреб латентних структур. Поряд із цим, потребує прискіпливого спостереження тенденція до застосування „подвійних стандартів” у політиці керівників транснаціональних структур: пропагування на словах демократизму, прозорості в політичній діяльності, а в реальності – до переведення значного її об’єму на рівень „таємної дипломатії”. Так, для досягнення корпоративних інтересів так звані „міжнародні чиновники” міждержавних структур та функціонери міжнародних неурядових організацій намагаються встановлювати конфіденційні контакти з представниками національних спецслужб для надання вигідного впливу на правлячі кола держави, об’єкта таємних спрямувань і навпаки – за завданням керівників держави для посилення впливу на зазначені міжнародні організації та структури інших учасників міжнародних відносин національні спецслужб здійснюють агентурне проникнення в середовище саме „міжнародних чиновників”, більшість з яких пов’язана із закритими елітарними співтовариствами, в тому числі й таємними. Зазначений процес взаємопроникнення створює негативні умови для діяльності офіційної публічної влади в сучасних державах, послаблює необхідний державний вплив і регулювання правових відносин всередині власних суспільств і на міжнародній арені. Таким чином, створюються передумови для значних зловживань, що призводить до узурпації необмеженої влади купкою осіб, пов’язаних корпоративними інтересами (які часто не збігаються з інтересами держав, котрі їх відряджали), в тому числі й маргінальними чи відверто злочинними, та завдання шкоди як національному, так і міжнародному праву, приниженню можливості забезпечення стабільності та безпеки. Саме це може пояснювати причини виникнення сучасної не теоретичної, а вже реальної проблеми – настирливої боротьби представників латентних структур з офіційною публічної владою держав за контроль над національними спецслужбами, а також над міжнародними структурами, котрі відповідають за проведення таємних операцій в межах відповідних систем колективної безпеки, зокрема НАТО, ЄС, ЗЄС, ОДКБ (Організація Договору колективної безпеки), ШОС (Шанхайська організація співробітництва), ЦАС (Центральноазіатський союз), Ради безпеки ООН тощо. 2.2. Тактичні особливості політичної практики впливу зовнішніх сил на внутрішні конфлікти держав. Історія протистояння по лінії „Схід-Захід” двох світових коаліцій держав та їх лідерів США і СРСР наочно проілюструвала відповідну тактику політичної практики впливу зовнішніх сил на внутрішні конфлікти в різних державах світу, оскільки вони, по-перше, частіше за все провокувалися державами-конкурентами і, по-друге, майже завжди використовувалися ними шляхом підтримки опозиційних внутрішніх рухів, партій та угруповань. У сучасних умовах, коли іноземна експансія стає все менш військовою і все більше економічною і культурологічною, не менш важливою темою є проблема визначення ступеню впливу масонства на нинішні світові події та хід історії, зокрема на процеси в державах, що утворилися на терені колишнього СРСР, на посткомуністичному просторі Східної і Центральної Європи. Відповідь на це питання не може лежати на поверхні. Масонство – це не регламентоване відповідними (писаними) міжнародними чи державними законами громадянське співтовариство світової еліти, яке бере на себе відповідальність розробки моделей розвитку людського суспільства у відповідності з об’єднуючою їх ідеєю щодо гармонізації співіснування народів та міжнародних відносин, котре намагається реалізувати цю ідею у вигляді формування нового чи вдосконалення існуючого світового порядку з метою подальшого упорядкування правил та звичаїв управління соціально-політичними і економічними процесами розвитку земної цивілізації. Масонство є історично обумовленим явищем, яке в певні періоди відігравало більшу або меншу роль [8]. Нинішній курс масонських співтовариств різних держав найбільш всього визначається Сполученими Штатами Америки, де масонство найбільш чисельне, має значну політичну владу та економічно могутніше. Іншим потужним центром є Ізраїль – стратегічний партнер США. Фундаментальними для такої орієнтації є позиції транснаціональних монополій, більшість керівників яких складають члени масонських лож англосаксонського, тобто „шотландського обряду”. Під їхнім впливом вченими-масонами розроблено теоретичне підґрунтя проекту майбутньої перебудови світу і світових правовідносин. Критерії цих наукових напрацювань менш утопічні, ніж можна було б уявити. Проект припускає ліквідацію національних державних кордонів при збереженні етнічних, релігійних і традиційних регіональних особливостей різних народів. Основним законом цієї теоретичної „утопії” є просто закон прибутку та створення всесвітнього „економічного уряду”, так званого „клубу найбагатших людей світу”, які мають бути покликані керувати всесвітніми економічними відносинами через своїх „найманців” – представників легітимних урядів нинішніх держав – за встановленими масонськими ідеологами законами і правилами. За тією самою логікою транснаціональні монополії, де переважають також американські масони, ставлять завдання щодо підпорядкування собі економіки інших менш розвинених держав, до яких належить і Україна. Іншими словами, відбувається реалізація політики глобалізації світової економіки під егідою, насамперед, американського капіталу. У цьому контексті становлять інтерес для досліджень джерела іншої ідеї, пов’язаного з масонами колишнього Президента Франції Франсуа Міттерана, котра нині реалізується в рамках Маастрихтського процесу (створення єдиної Європи із загальноєвропейським урядом), а також колишнього президента СРСР М. Горбачова – щодо „деідеологізації міждержавних відносин, нове політичне мислення і створення „загальноєвропейського дому”, що з’явилися в період „перебудови” в Радянському Союзі. Вражаючий збіг у часі появи цих ідей та точність розвідувальної оцінки проведеного ЦРУ США у 1979-1980 роках і англійською розвідкою СІС у 1984-1985 роках на замовлення американського і британського урядів аналізу стану і тенденцій економічного та соціально-політичного розвитку держав Центральної і Східної Європи [8]. Одночасно такі дослідження проводилися закритими елітарними транснаціональними організаціями, зокрема – Радою із зовнішньої політики, „Комітетом 300”, „Радою 33” (США), „Римським клубом”, „Більдерберзьким клубом” [24]. У ході „холодної війни” США і Велика Британія, котрі прагнули до лідерства в Євразії, реалізували відповідні програми зовнішньої стратегії щодо СРСР і держав колишньої ОВД з метою викликати в них зміни в соціально-політичному ладі, пониження і надалі позбавлення можливості впливати на міжнародні справи, а потім були доведені навіть до розпаду Чехословаччини, Радянського Союзу, Югославії [25]. Після цього США набули статусу „єдиної наддержави світу”, що спровокувало, за визнанням геостратегів, початок наступного перегляду світового економічного і правового порядку [21, 22]. У провідних західних державах масонство заохочує розвиток тенденцій, відповідно до яких законним соціальним інструментом повинна розглядатися власність. При цьому ставиться завдання використовувати вплив цієї власності, насамперед, для встановлення контролю над торгівлею і промисловістю, особливо через транснаціональні або загальнонаціонального значення корпорації, що ототожнює собою взяття не лише економічної, а передусім „прямо або опосередковано політичної влади”. У зв’язку із цим, у зовнішній політиці нинішніх США спостерігається прагнення взяти під надійних контроль відповідні світові транспортні комунікації, в тому числі й за допомогою розташування там власних і коаліційних збройних сил під егідою миротворчих чи антитерористичних операцій НАТО. Аналогічну політику проводять правлячі кола цих держав щодо нинішніх країн СНД, зокрема щодо України. Багато дослідників вказують, що в масонстві лідирують представники вищого прошарку сучасної буржуазії, тому в ньому віддзеркалюється багато процесів, котрі притаманні розвитку класу підприємців та його правлячих структур, що сформувалися останніми десятиріччями ХХ століття. Це, насамперед, фізичне зрощування монополій і державної влади, з домінуючою роллю транснаціональних структур. Найбільш разючий приклад дає міграція одних і тих самих людей із посад керівників тієї чи іншої монополії, частіше всього пов’язаної з військовим та нафтогазовим бізнесом, до натовських керівних структур, до управлінського апарату спецслужб або ж до зовнішньополітичного апарату не лише держав Західної спільноти, а і новоутворених країн на посткомуністичному просторі. Так, незважаючи на розпад СРСР і формальне зникнення з політичної арени номенклатури КПРС, у владних структурах держав СНД спостерігається аналогічний процес руху у вищих ешелонах влади та управління осіб із числа колишніх вищих функціонерів компартії, „дисидентів” (нині „демократичних” сил), а також представників „тіньової економіки”. Нині практично всі колишні керівники республіканських структур КПРС та відповідальні радянські господарники автоматично стали президентами новоутворених держав і міцно утримують у них владу [20, 24]. Як правило, створення умов для досягнення поставлених цілей у зовнішній політиці здійснювалося і здійснюється нині через групи впливу на зразок „американських лобі”: прошарок людей, які розглядають інтереси своєї країни з позиції іншої держави, іншої культури, тобто тих, кого в політичних колах і в спецслужбах іноді називають, у тому числі й американських, „агентурою впливу”. Існує версія, що останні за завданням американських, німецьких, французьких, ізраїльських та інших „друзів” у державі-об’єкту розвідувальних спрямувань формують із числа однодумців або осіб, які мають інші мотиви, мережі так званого „політичного” лобі, куди включаються парламентарі, представники урядових структур, провідні вчені та впливові особи ділового світу, за допомогою яких у суспільстві нав’язуються ліберально-демократичні, насамперед, американського зразка, цінності в сфері політики, економіки, культури, міжнародних відносин, права тощо. Відбувається активний процес, з одного боку придушення, а з іншого – підвищення популярності „реформованих” компартій, які відіграють важливу роль у політичному житті посткомуністичних держав. Достеменно відомо, що представники посольств держав НАТО, Франції та Ізраїлю на початковому етапі формування політичної еліти незалежної України склали відповідні списки осіб, з якими потім була організована так звана „спеціальна робота по залученню їх до активного поширення і впровадження в політичну практику ідей ліберал-демократичного способу (американського зразка для іноземців, де „панамериканізм” замінений на виховання відчуття в аборигенів меншовартості та проамериканського блюзнірства) облаштування суспільства [2]. Багатьма політологами визначається, що через представників „груп впливу і тиску” надається вигідний правлячим колам тієї чи іншої провідної держави світу (із числа головних учасників) вплив на формування сучасних міжнародних відносин, насамперед у галузі безпеки, не лише на планетарному чи регіональному рівні, а й на рівні суспільства конкретної держави, окремого етнополітичного чи соціального прошарку. Серед таких світового рівня геополітичних гравців нині можна визначити в Європі – Німеччину, Францію, Велику Британію, Росію; в Азії – Китай, Росію, Японію, Індію, Іран, Саудівську Аравію, Туреччину. Сполучні Штати Америки та Ізраїль належать до держав, які мають інтереси, спрямовані до встановлення глобального світового контролю і забезпечення умов для власного панування, тобто – утворення нових форм підкорення народів світу, об’єднавши їх у формі нової „світової імперії” американського чи ізраїльського зразка. В залежності на кого працюють найманці так званих „груп впливу і тиску”, вони впливають на прийняття важливих рішень у житті держави-об’єкту таємних спрямувань з метою нав’язування у суспільстві запропонованого іноземними „друзями” способу життя і моделі відносин. Поняття „агента впливу” так само старе, як і сама політика [25]. Здебільшого лобісти діють цілком у рамках закону, мають досить скромний власний бюджет і роблять усе, щоб домогтися оптимального вирішення проблеми для свого клієнта. Вони пропонують консультації з технічних і фахових питань та беруть участь у розробці майже всіх законів, котрі приймаються парламентом. Так чи інакше лобісти постійно впливають на роботу майже всіх урядових структур. До арсеналу лобістської діяльності входять: спеціальні виступи на слуханнях у парламентських комісіях; вплив на законодавця через контакти лобіста з впливовим виборцем, через контакти з його близькими родичами, особисто або через особу, яка користується в них довірою; запрошення законодавця на вечірки і розваги; внески грошей на виборчі кампанії; участь у веденні політичних кампаній та їх фінансування, надання іншої допомоги; організація кампанії написання листів і телеграм від імені виборців; поширення у виборчому окрузі законодавця (вигідних або невигідних) відомостей про те, як він голосує в парламенті з того чи іншого питання; організація пропагандистських кампаній; прямі або опосередковані хабарі. Лобізм на Заході активно використовує великий бізнес. Провідні підприємницькі союзи і корпорації створили потужну систему тиску на органи влади як своїх, так й іноземних держав. В міру можливостей системою лобізму користується середній та дрібний бізнес, що домагається в умовах панування монополій від держави законодавчого захисту. Численні масонські угруповання лобіюють інтереси не лише провідних політиків ліберального, реформістського та іншого політичного спрямування, а й представників інших „незалежних” організацій, що виступають із програмами реформування буржуазних чи посткомуністичних державних політичних, військових чи економічних інститутів, на захист споживача, навколишнього середовища тощо. Наявні матеріали щодо діяльності приватних спецслужб підприємницьких структур свідчать, що особливе місце в їх розвідувальній діяльності займає лобізм, котрий формується шляхом забезпечення політичної кар’єри відданими корпораціями кандидатам в депутати парламенту та місцевих органів влади. Функцію лобіста може виконувати і радник парламентарія‚ урядовий чиновник тощо. Представники корпорації прагнуть встановити та підтримувати тісні ділові зв’язки з державними спецслужбами. Ці зв’язки встановлюються на основі особистих відносин‚ коли в спецслужби корпорації приймаються на роботу відставні офіцери та інші співробітники державних спецслужб. Державні спецслужби можуть передавати „супутню” продукцію розвідки корпораціям‚ котра не становить цінності з точки зору воєнно-політичних цілей держави і має важливе значення для підприємства. Цей процес‚ при налагоджених зв’язках з діловими колами‚ має й зворотній зв’язок‚ коли приватна розвідка корпорації надає послуги державним органам. У свій час в Чилі американська корпорація ІТТ співробітничала з ЦРУ. Показовим є той факт, що попередження радянської розвідки щодо підготовки за домовленістю з ЦРУ США генералом Піночетом військового путчу президентом С. Альєнде сприймалися як нереальні. В одній із бесід з папським нунцієм в Сантьяго де Чилі С. Альєнде на це заявив, що генерал не здатний порушити норми „братерства” принаймні тому, що він з ним спілкується в одній масонській ложі. Таким чином, штаб-квартира і агентства спецслужби корпорації мають власних агентів і резидентів з відповідною системою підпорядкування. Особливе місце в організації розвідувальної роботи корпорації займає створення різного роду благодійних фондів‚ організацій тощо. В центрі уваги таких структур можуть опинитися носії інформації щодо конкурента – через них зручно направляти заохочувальні кошти за отриману інформацію. Особливу роль фонди та організації відіграють у забезпеченні лобізму. Як зазначалося вище, важливим складовим елементом організаційної структури розвідувальної служби корпорації є її закордонна мережа, розгортання котрої здійснюється також на декількох напрямках. Так, філантропічні фонди‚ як правило‚ в державах‚ що переживають серйозні соціально-політичні та структурні економічні кризи. Буржуазія цих держав у погоні за твердою валютою готова за безцінь продавати сировину‚ інформацію; все‚ що можна продати. Тому благодійні фонди надають прекрасну можливість для вербування агентів по збору необхідної інформації і відповідного їх заохочування‚ забезпечення лобізму. У дисертаційному дослідженні автором було доведено, що як для Франції, так і для багатьох розвинених держав Заходу властиво те‚ що не лише правляча еліта‚ а й інші політичні‚ релігійні та громадські рухи‚ різні емігрантські угруповання‚ транснаціональні „закриті елітарні союзи‚ клуби‚ ордена” та опозиційні організації практикують проведення (в тому числі й таємними методами) власної політики‚ яка може не співпадати з офіційною. Для досягнення своєї політичної мети у сфері зовнішньої політики вони можуть використовувати впливові зв’язки у спецслужбах‚ МЗС‚ Міністерстві зовнішньоекономічних зв’язків‚ торгівлі тощо. Таким чином‚ спецслужби‚ зі свого боку‚ мають можливість не лише контролювати таку діяльність‚ а й часто використовують ситуацію на свою користь‚ якщо це не суперечить інтересам державної безпеки. Як правило‚ всі заходи на рівні державних програм у сфері міжнародної діяльності‚ оборони і безпеки розробляються безпосередньо за участю спецслужб‚ на які потім Президентом і урядом Франції покладається функція контролю за ходом реалізації заходів і координація дій учасників окремих запланованих акцій. Фонди‚ комітети‚ асоціації використовуються для забезпечення лобізму за кордоном в інтересах корпорацій. Завдання лобі полягає у створенні сприятливої атмосфери у зовнішньому середовищі корпорації і нейтралізації впливу несприятливих чинників цього середовища: в політичній‚ економічній‚ соціальній сферах‚ в засобах масової інформації. Головним завданням цих структур є забезпечення лобізму в іноземних державах на різних рівнях – від урядових структур до муніципальних органів та окремих корпорацій. Найчастіше співробітники комітетів відіграють роль агентів-експертів‚ готують з окремих економічних проблем для комітетів різного роду довідки‚ огляди‚ доповідні записки‚ узагальнення тощо. Працюючи на фірму‚ наймані особи із громадян держави базування філії формально набувають „подвійного громадянства”‚ оскільки їх добробут забезпечується іноземною фірмою. Крім того‚ представники самостійних агентства займаються вербуванням так званих „внутрішніх агентів”. Підготовка „свого” агента для проникнення – дуже дорога і складна справа для корпорації. Таких агентів починають готувати ще в студентські роки. Для цього використовуються різного роду конкурси для обдарованої молоді держави-об’єкту розвідувальних спрямувань, переможці яких отримують відповідні гранди для навчання за кордоном чи стажування у закордонних фірмах. Потенційні кандидати дуже ретельно вивчаються на предмет визначення особистих і ділових якостей та перспектив просування по кар’єрних сходинах у науково-технічній, господарській, політико-дипломатичній, військовій, громадській сфері чи на державній службі. Таким чином, реальне політичне життя, зокрема в державах Заходу, показує, що більшість лобістів – це люди, які протягом багатьох років працювали на різних посадах в урядових та інших офіційних установах. Лобізм процвітає не лише в центрі, а й на периферії. Наприклад, в США, Ізраїлі, Великій Британії, Франції „клуби еліт” в значній мірі визначають курс зовнішньої чи внутрішньої політики держави. Зокрема, на віллах окремих американських мільярдерів регулярно проводяться зустрічі з першими особами, главами урядів, керівниками банків і фінансових відомств іноземних держав. Фундаментальним для такої орієнтації є ставлення і позиції транснаціональних монополій (ТНК), більшість керівників яких члени масонських лож і входять в один із закритих елітарних (найчастіше таємних) клубів: „Боєм’єн”, „Серкль”, „Лайнлойз”, „Ротарі інтернешнл” тощо. Вирішальну роль у визначенні зовнішньої політики в Сполучених Штатах відіграє Рада із зовнішньої політики (РЗП), що фінансується потужними монополіями [15]. Під патронажем цієї Ради діють численні державні комітети (в тому числі й ті, що репрезентують розвідувальну спільноту США), котрі націлені (зокрема, на позаурядовому рівні) на необмежене втручання у міжнародні справи. Рада відіграла вирішальну роль у народженні та трансформації наймогутніших спеціалізованих міжнародних клубів політиків-багатіїв „Більдерберзького”, „Римського”, фінансових кредиторів – „Паризького” та „Лондонського”, змішаного – „Тристоронньої комісії”. Сильні світу цього, хоча і побоюються конкуренції з боку жерців, духівництва, проте потребують в їх існуванні та співробітництві з ними. На одній лише силі влада не може бути достатньо стабільною, якщо її не доповнюватимуть матеріальною залежністю і владою над духовним життям підданих. Так, впродовж сторіч уклався симбіоз політичної, економічної, військової та духовної влади. Секретні спіритуалістичні співтовариства відіграли не другорядну роль, породжуючи фантазію, уяви людей шляхом поширення прагнення залучитися до знань таємниці та ритуалів, багатств декору і пишності театральних дійств-містерій. Історично масонство виявилося спроможним увібрати до своїх лав чимало людей шляхетних, відданих, талановитих, навіть геніальних. Серед більш ніж двох тисяч представників зазначеного „бомонду” знаходяться колишні президенти США та інших провідних держав світу, видатні діячі урядових адміністрацій, мільярдери, велика кількість керівних осіб Пентагона, ЦРУ та інших спецслужб. Так, американське масонство, „шотландського ритуалу”, котре пишається кревністю з лицарями-хрестоносцями, „храмовниками”, як і „тевтонське” або німецьке – в значній мірі народжувалося як військово-політичне об’єднання. Нині реквізити міфологічного багажу масонства служать зручним флером для босів військово-промислового комплексу. У лондонському клубі „Антинеум” засідають 14 директорів військово-промислових компаній. Військовий прошарок у масонстві завжди був традиційно великим і може зрівнятися лише з відсотком бізнесменів і фінансистів. Багато „братів” є серед верхівки НАТО, в її комітетах. При кожній базі США або НАТО в державах дислокування існують спеціальні ложі. У цих же „клубах” влада багатих осіб світу врегульовує на компромісній основі під час спілкування свої конфлікти, знайомиться з ідеями та результатами робіт експертів, яких вона оплачує, визначає наперед багато подій на міжнародній арені, закладає основи кроків, що мають на меті розширити її могутність, змінює тих чи інших лідерів, тактику їх поведінки, виробляє програми зміни стратегії. Мережа груп з розробки політики слугує також місцем, де виявляються нові лідери з рядів правлячої еліти. Саме там господарями провідних компаній можуть вибиратися ті особи, які мають найбільш придатні дані для зайняття урядових посад. Через цю мережу замовляються у компетентних експертів дослідження з різних важливих питань, надається вплив на „суспільну думку” окремо взятої держави або регіону, конкретного суспільства. Саме існування і функціонування відповідної мережі планування політики вказує, що, по-перше, головні керівники різних секторів економіки зустрічаються саме для того, щоб обговорювати проблеми як у масштабах певної держави, так і міжнародного рівня. По-друге, представники правлячої еліти, призначені на урядові посади, вже в курсі загальних політичних перспектив, із якими вони познайомилися у певних організаціях і групах. По-третє, експерти, які є вихідцями із середовища буржуазії, фактично дають поради тим, хто їм платить. Таким чином, ясно те, що вся система розробки політики утримується на кошти значного капіталу і безпосередньо підпорядкована його інтересам. Увесь цей механізм впливу фінансового капіталу на політику і практику апарату влади (не тільки своєї держави, а й інших) функціонує на „мастилі” підкупів і хабарів, послуг, підношень, надання незаконних пільг і всіляких привілеїв. Іншими словами, корупція складає ту атмосферу, де відбуваються вище згадані переговори, зустрічі, наради, домовленості та угоди. Бесіди та зустрічі представників фінансових кіл з вершителями долі своїх держав теж не обходяться без допомоги корупції. Уряди, як і лідери масонських „слухняностей”, мають потребу в інформації щодо реальної чи ймовірної загрози як власним економічним і політичним інтересам, так і своєї держави в цілому. Крім того, вони прагнуть одержати дані щодо уразливих сторін інших держав та їхніх ідеологічних конкурентів, які можуть бути використані для досягнення поставлених корисливих цілей. Під час криз урядами поряд із військовими та напіввійськовими акціями здійснюються заходи по дипломатичних каналах, економічні санкції, інші форми таємних операцій. Це означає замасковане втручання у внутрішні справи іноземних держав, здійснюване із метою впливу на їх внутрішній і зовнішньополітичний курс. Таємні операції майже завжди здійснюються розвідувальними службами, за виключенням напівводяних дій – вони здійснюються завжди спецслужбами. При цьому застосовуються такі методи, притаманні агентурній розвідці, тобто шпигунству через вербування агентів, створення „підставних організацій”, опозиційних рухів чи „груп опору” тощо. Так, останніми роками безпосередніми учасниками (із числа відомих нині масонів) подій у 1980-1990 рр. у Польщі оприлюднені дані щодо безпосередньої участі польських масонів та їх „братів” із Франції, Сполучних Штатів, Німеччини, Великої Британії у створенні в ПНР антикомуністичного підпілля, знищення ідеологічного підґрунтя впливу правлячої Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП), поваленні прорадянського комуністичного режиму в державі та в її поверненні в лоно Західної спільноти і НАТО. Зі свого боку, Римський папа Павло ІІ в одному з інтерв’ю назвав спільну таємну операцію Ватикану і ЦРУ США проти Польщі „розвідувальною операцією століття”. Сучасна інформація свідчить, що з 1988 року під керівництвом „Великого Сходу Франції” і „Великої національної ложі Франції”, а з 1994 р – „Бнай Брит” розпочався процес відродження нелегальних структур франкмасонів, а також інших течій масонських організацій, на території України, Росії, Бєларусі та інших держав СНД. Зокрема, у 2003 році відбувся „маленький політичних скандал” у політичних колах України з приводу оприлюднення у парламенті інформації про причетність переважної більшості державних чиновників і провідних політиків України до „закритих іноземного елітарних співтовариств” – Ордена Святого Станіслава, Ротарі клуб інтернейшнл та інших, що реально створює певну загрозу для державної безпеки. Перші офіційні дані щодо формування за участю спецслужб відповідних впливових нелегальних прозахідних структур на території колишнього Радянського Союзу оприлюднив 17 червня 1991 року на сесії Верховної Ради голова КДБ СРСР В.А. Крючков: „ЦРУ розробило програми індивідуальної підготовки агентів впливу, котрі передбачають придбання навичок шпигунської діяльності, а також їх концентровану політичну та ідеологічну обробку...”. У квітні 1989 р. КДБ СРСР орієнтувало регіональні органи безпеки про те, що „характер таємних операцій ЦРУ на території СРСР у 1989-1994 рр. буде визначатися в залежності від змін внутрішньої стабільності в СРСР за такими параметрами, як економічна ситуація, міжнаціональні протиріччя і наявність політичної опозиції”. Директор ЦРУ У. Уебстер у доповіді президентові США повідомив свого часу „про завершення першого етапу програми придбання особливо важливої агентури, а також про стан розробки нової концепції розвіддіяльності проти СРСР та держав Організації Варшавського Договору”. Наявні дані та відомості, отримані автором у ході дослідження проблеми, свідчать про те, що під керівництвом спецслужб дипломатичні представництва, наукові центри, неурядові структури та дуже впливові приватні особи, зокрема із США, Франції, Великої Британії, Німеччини, Ізраїлю тощо, розгорнули на території колишнього СРСР активну роботу щодо вивчення радянських громадян, які мали можливості впливати на діяльність органів влади та управління як союзного Центру, так і республік, країв і областей, встановлення і закріплення з ними контактів. При цьому особлива увага приділялася пошуку молодих перспективних політиків, господарських службовців, представників технічної і творчої інтелігенції. Матеріали свідчать про конкретні спроби встановлення з останніми неофіційних контактів і переводу їх на конфіденційну основу. Велика точність оцінки тенденцій розвитку ситуації в зазначеному регіоні та попереджувальні заходи з боку нерозвідувальних урядових структур щодо захисту своїх національних інтересів можуть свідчити про те, що розвідкам США та провідних держав Заходу вдалося придбати на території комуністичних держав ряд цінних джерел, спроможних робити вигідний вплив, добувати особливо конфіденційну інформацію щодо планів, намірів та заходів, що планувалися і здійснювалися державними структурами та їхніми керівниками, одночасно знаходитися в недосяжності для органів безпеки зазначених країн. Окремі з них мали можливості здійснення впливу навіть на міжрегіональному рівні. Відповідно до даних, що з’явилися як у радянських, так й закордонних ЗМІ, щодо проблеми „агентури впливу”, головна ставка в тодішній програмі ЦРУ (1990 р.) робилася на опозиційні у той час так звані „демократичні сили в СРСР”. Робота з ними планувалася і проводилася як усередині Радянського Союзу, так і за кордоном. Ставилося за мету встановлювати контакти з найбільш помітними фігурами в науці, літературі, мистецтві, у державному управлінському апараті, з народними депутатами всіх рівнів. Як правило, ця робота проводилася і проводиться нині по лінії Конгресу, ЮСІА та „Корпусу миру” США різними недержавними організаціями, благодійними фондами, політологічними, економічними, соціологічними та іншими науково-дослідними центрами. Крім того, ця робота проводилася також у рамках розроблених за участю спецслужб спеціальних урядових програм щодо перехоплення і використання у своїх інтересах відтоку за кордон вчених та провідних фахівців із держав СНД. Результати спостереження, проведені автором, свідчать також про те, що для стимулювання і закріплення сталих відносин із виділеними особами організовуються їхні поїздки за кордон за рахунок сторони, що приймає, де „гостям” надавалася і надається нині підвищена увага щодо створення особливо комфортних умов перебування і почестей на прийомах, організовуються зустрічі з представниками вищих рівнів еліти Заходу. У ході роботи з даною категорією громадян держав СНД представники іноземних держав одержували та одержують нині інформацію (особливо закритого або секретного характеру) щодо процесів, котрі відбуваються в державі та регіоні; на основі її аналізу і розробки своїх підходів планується надання моральної і фінансової підтримки, за допомогою порад, рекомендацій і т.ін. робити вигідний Заходу вплив на політичну, військову, економічну і моральну обстановку як у цілому в посткомуністичних державах, особливо в СНД, так і в Україні зокрема; це давало і дає можливість орієнтуватися на інформацію і прогнози поважних осіб, більш об’єктивно оцінювати стан і перспективи розвитку ситуації в тих чи інших регіонах, в тій чи іншій області економіки та науки, соціально-політичній проблемі. 2.3. Проблема визначення поняття „агента впливу”. З викладеного вище, на думку автора, випливає, що відмінність „агента впливу” від звичайного „лобіста” полягає в тому, що „агент” підтримує прямий або опосередкований контакт з іноземною спецслужбою і за її завданням здійснює особисто відповідний вигідний вплив на хід подій і характер розробки, на процес прийняття рішень представниками різних рівнів органів державної влади і управління держав-об’єктів таємних спрямувань або створює для цього відповідні умови, групи впливу (лобі), члени яких можуть і не мати ніякого відношення до розвідувальних органів, і здійснює цілеспрямоване керування їхньою діяльністю відповідно до інтересів спецслужби іноземної держави. У даному випадку втрачаються ознаки класичного шпигунства: таємна інформація не збирається і не переміщується від агента до розвідцентру, відсутні як традиційні засоби шпигунства (засоби тайнопису, документальні матеріали щодо розвідзавдань, шифри, коди, контейнери для тайникових операцій тощо), так і фаза зберігання шпигунської інформації. За своїми власними та діловими якостями, а також внаслідок посадового рівня чи соціального положення в суспільній ієрархії, джерело здатне досягти самостійно кінцевого стратегічного результату, котре прагне за його допомогою досягти спецслужба іноземної держави чи впливової іноземної недержавної організації. Організація оперативної роботи зазначеними спецслужбами з такими агентами здійснюється за межами правового поля національного законодавства, що регламентує діяльність національних розвідувальних і контррозвідувальних служб, тобто агентурні відносини з джерелами регулюються неправовими формами організації розвідувальної діяльності. Як правило, оперативні відомості щодо такої агентури, доступні обмеженому колу осіб, або зазначена робота проводиться поза офіційним діловодством. У подальшому, при виході „агентів впливу” на вищі посадові рівні, зв’язок з ними підтримується напряму через впливових осіб із державних, політичних чи ділових кіл іноземної держави. В даному випадку представникам іноземних спецслужб добре відомо, що більшість служб контррозвідки посткомуністичних держав мають обмежені можливості для законного контролю подібних контактів „агента впливу” з іноземцями. Крім того, у разі необхідності реалізації отриманих матеріалів їхнє керівництво постійно ризикує викликати негативні для себе наслідки, зокрема з причини можливого витоку секретної інформації та розшифровування оперативних заходів. У цьому випадку іноземна розвідка, яка здійснює оперативне супроводження „таємної операції”, лише консультує так званих „зв’язкових” із числа високопоставлених осіб і здійснює оперативний контроль за розвитком ситуації навколо агента, створює умови для його безпечної діяльності, у тому числі й пропагандистське прикриття через свою агентуру в ЗМІ на випадок появи в місцевої контррозвідки відповідних матеріалів і намірів обмежити або припинити діяльність „агента впливу”. Слід зазначити, що в законодавствах переважної більшості держав світу (Україна тут не є виключенням) відсутнє правове визначення не лише поняття агентури впливу і розвідувальної діяльності, правова оцінка діяльності таких осіб та їх відповідальність за завдану шкоду суспільству та державі, а й навіть поняття меншої вади для суспільства – „лобізму” – і законодавча регламентація діяльності лобістів. Розвідувальна діяльність законодавцем невиправдано звужується до поняття шпигунства, тобто незаконного збирання, зберігання і передачі до розвідцентру секретної інформації та даних. Проте, безпосереднє втручання у внутрішні справи держави або сприяння цій діяльності, інші подібні розвідувальні дії з боку іноземців формально не підпадають під поняття „шпигунство” і відповідно не можуть бути переслідувані за Кримінальним кодексом України. У зв’язку із цим публічна влада позбавляється юридичного важеля впливу на діяльність так званих „груп впливу і тиску”, керованих із-за кордону, якщо вони не займаються протиправним збором, зберіганням і передачею іноземній державі, організації чи особі інформації та даних, що охороняються державою.
Висновки щодо інформаційно-психологічного протиборства навколо визначення правового суб’єктивного статусу ТНК у міжнародних відносинах Процеси інформаційно-комунікаційної глобалізації нині майже вийшли з-під монопольного контролю держав як головних суб’єктів міжнародних правовідносин. Вони вже стали фактичним каталізатором багатьох об’єднавчих процесів сучасної історії. Варто очікувати збереження цієї ролі інформаційно-комунікаційної глобалізації в побудові майбутнього планетарного устрою. Саме з цієї причини інформаційно-комунікаційна глобалізація нині є найбільш показовою з решти інтеграційних процесів і містить у собі: розвиток комунікаційних можливостей та використання космічного простору для передачі інформації; появу і швидке зростання глобальних інформаційних мереж; комп’ютеризацію багатьох процесів життєдіяльності людства. Основними напрямками інформаційно-комунікаційної глобалізації необхідно вважати: створення глобальних по охопленню комунікаційних систем на базі космічних комплексів; переважний розвиток космічних систем подвійного призначення; розвиток персональних систем зв’язку і глобального позиціонування; створення глобальних систем управління бізнесом, виробничими процесами і домашнім господарством на базі інформаційно-комунікаційних комплексів; комп’ютеризацію і роботизацію усе більшого числа процесів життєдіяльності людства; обмеження де-факто з боку ТНК державної монополії в управлінні інформаційно-комунікаційними системами, а також в галузі розробки та реалізації політики в інформаційно-психологічній сфері з подальшим вимушеним закріпленням цього процесу де-юре. На цьому тлі в межах глобалізації розвивається процес витиснення традиційних держав транснаціональними інформаційними суперкорпораціями. Фахівці з безпекознавства зазначають, що варто очікувати, як зазначалося вище, появу в найближчі 10-15 років потужних приватних компаній, котрі володіють де-факто, але не закріплених де-юре, ознаками „суверенних держав”: екстериторіальність; наявність власних легітимних збройних формувань, спецслужб (розвідки, контррозвідки, охоронних); участь на початковому етапі в якості спостерігачів у міжнародних організаціях, утворених державами на підставі міжнародних угод і договорів, тобто в міжнародних організаціях суб’єктів міжнародного права [13]. Як зазначалося вище, сучасне міжнародне публічне право визначає суб’єктами права лише суверенів в особі держав, котрі мають виключне право за взаємною договірною домовленістю утворювати закриті для невладних міжнародних структур організації, наділені правами і обов’язками представляти суб’єктів міжнародного публічного права [26]. Однією з версій появи глобалізаційного проекту розвитку світового співтовариства є прагнення транснаціональних корпорацій домогтися від суверенів (держав) визнання за ТНК статусу суб’єктів міжнародного права. З цієї причини нині відбуваються інформаційно-психологічні заходи щодо обробки населення світового співтовариства, налаштовуючи його на підтримку заходів послаблення політико-правових та економічних позицій з подальшою руйнацією традиційного суспільного утворення ? держави. Фахівці з безпекознавства вважають, що, не зважаючи на визначені в статті тенденції, поки що паралельно з цим процесом розвиватимуться і державні утворення традиційного типу. Таким чином, процеси інформаційно-комунікаційної глобалізації, територіальної глобалізації, глобалізації економічних форм і урбанізації вже сьогодні зливаються в єдиний процес глобалізації управління суспільними процесами [13, 14]. Одночасний розвиток як держав традиційного типу, так і екстериторіальних суперкорпорацій (котрі сучасним міжнародним приватним правом визнаються лише як суб’єкти невладних, міжнародних цивільно-правових відносин, тобто суб’єктами (невладного) міжнародного приватного права, котре регулює цивільно-правові (власності), міжнародні соціальні, сімейні, спадкові, трудові відносини з іноземним елементом) ? протікатиме якийсь час без силових конфліктів між ними. Традиційна державність одержить свій подальший розвиток у тих регіонах, де приватний бізнес недостатньо розвинений, щоб сформувати усередині себе екстериторіальний суб’єкт недержавного типу (суперкорпорацію) ? у Латинській Америці, Південно-Східної і Центральної Азії, Африці. У постіндустріальних регіонах (Північна Америка і Європа) процеси взаємодії держави та суперкорпорацій відбуватиметься на базі наявних правових механізмів, визначених нормативно-правовими актами міжнародного публічного (владного) права і національним законодавством держав-суверенів, врегульованим науковими положеннями міжнародного приватного права. Наочним прикладом може служити невдала спроба утворення першої в історії глобальної суперкорпорації на базі компанії Microsoft. На нинішньому етапі американська держава зуміла призупинити процес суверенізації приватної корпорації на підставі антимонопольного законодавства США, але це не убезпечує суспільство від повторень подібних ситуацій в майбутньому. З викладеного вище виходить, що у державах-власників інформаційно-телекомунікаційних мереж і розробників мережних технологій особливу роль відіграватимуть мережні інформаційні корпорації (ТНК-ВІТКС) та корпорації-провайдери (надалі – ТНК-пр), котрі забезпечують циркуляцію життєво важливих потоків інформації. Роль зазначених ТНК можна охарактеризувати в такий спосіб. Як відомо, в інформаційному суспільстві умови диктує той, у чиїх руках знаходяться інформаційні мережі, ресурси і технології. Контроль за мережними ресурсами зосереджений у руках ТНК-пр, що забезпечують доступ у відкриті телекомунікаційні мережі для інших компаній, організацій та приватних осіб і гарантують стабільність роботи з інформаційними потоками та мережними ресурсами. Діяльність ТНК-пр може піддаватися контролю і тиску як з боку приватних фірм і корпорацій, так і органів влади тих держав, на території яких знаходяться їхні сервери, представництва та інші активи. Однак у тих випадках, коли мережні ресурси ТНК-пр знаходяться на територіях декількох держав, забезпечуючи стабільну роботу державних органів влади та інших організацій з різною формою власності, втручання органів влади однієї держави в роботу такої компанії може завдати шкоди політичним і економічним інтересам інших держав, що, з одного боку, може призвести до небажаних ускладнень у зовнішньополітичних відносинах, а з іншого ? це стає гарною гарантією безпеки та стабільності для таких компаній, тому що у випадку порушення їхньої діяльності на захист компанії, що забезпечує циркуляцію потоків інформації, обов’язково прийдуть урядові структури і закони тих держав, котрі зацікавлені в надійній роботі цього каналу обміну інформацією та інформаційним впливом. Такі умови існування великих інформаційних компаній, що контролюють мережі та потоки циркулюючої в них інформації, багато в чому подібні з умовами діяльності банківської системи Швейцарії, що забезпечили безпеку і недоторканність кордонів цієї невеликої альпійської країни протягом двох світових воєн [13, 14]. Таким чином, ТНК, котрі контролюють відкриті інформаційні мережі та інформаційні потоки в них, усе більше здобувають риси транснаціональних „держав-корпорацій”, інтереси яких лежать на територіях різних країн з різними законами, традиціями, геополітичним положенням і державним устроєм. На підставі цього можна дійти ще наступного висновку, що у найближчому майбутньому в будь-якому збройному конфлікті будуть задіяні сили та засоби як мінімум трьох сторін ? агресора, жертви агресії і (однієї чи декількох) ТНК, котрі забезпечують безперебійне функціонування ВІТКС і систем, що контролюють циркулюючу в них інформацію. У цьому випадку слід зазначити, що, незважаючи на те, що всі три сторони, мабуть, є активними учасниками конфлікту і мають саме безпосереднє до нього відношення, тільки дві з них (агресор і жертва) знаходяться в юридично оформленому і закріпленому стані війни, третя ж сторона (ТНК-провайдер чи ТНК-ВІТКС) дотримується нейтралітету. З огляду на те, що без сприяння (чи хоча б при невтручанні) провайдера, що контролює ВІТКС, сили спеціальних інформаційно-психологічних операцій обох сторін навряд чи зможуть досягти бажаних результатів. Активна ж позиція структур, котрі контролюють інформаційні мережі та потоки, може стати вирішальною для забезпечення успішних дій наступаючої чи сторони, що обороняється. З цієї причини ТНК-провайдер і ТНК-ВІТКС стають полем діяльності сил спеціальних інформаційно-психологічних операцій держави-агресора і держави-жертви агресії, насамперед їхніх політичних розвідок. Саме з цієї причини ще у мирний час між спецслужбами конкуруючих держав буде точитися таємна боротьба за оперативні позиції впливу в зазначених ТНК, що буде наштовхуватися на корпоративні інтереси служби підприємницької безпеки та керівництва ТНК. Останні, в свою чергу, використовуватимуть існуючі протиріччя на власну користь, що за певних обставин і умов закладатиме основи потенціалу небезпек не лише для зацікавлених держав. Крім того, поява наддержавних міжнародних інформаційно-мережних корпорацій, котрі розташовують мережні ресурси на територіях різних держав світу, може призвести у випадку проведення силами спеціальних інформаційно-психологічних операцій ворогуючих сторін активних бойових дій на каналах ВІТКС і ЗМІ до завдання по збройних силах, населенню і комунікаціях супротивника ударів з територій держав, які не тільки є нейтральними щодо цього конфлікту (не мають у цьому регіоні своїх інтересів) і які безпосередньо не межують територією з театром воєнних дій, а і пов'язаних з державами ? учасниками конфлікту дипломатичними угодами різного характеру (зовнішньополітичними, зовнішньоекономічними, торговими, соціальними, культурними тощо). Немає сумнівів, що раптовість таких ударів буде новим і досить важливим чинником, здатним уплинути на характер бойових дій у цілому і при певному трактуванні таких дій ворогуючими сторонами може призвести до розширення вогнища конфлікту і залучення в конфлікт нових учасників. У даному випадку виникає реальна можливість з боку ТНК не лише диференційовано маніпулювати свідомістю і надавати психологічний тиск на населення і правлячі кола залучених до конфлікту держав, а й, в разі необхідності, з корисливих причин створювати відповідні штучні передумови для провокування соціально-психологічних і політичних проблем у держави, з якою у ТНК можуть виникати власні протиріччя. При цьому особливу роль мережних корпорацій в інформаційно-психологічній боротьбі держав можна охарактеризувати так: Транснаціональні корпорації в інформаційному суспільстві мають всі ознаки суверенної держави: територією, обумовленої ареалом поширення їхньої мережної інфраструктури, стратегічними ресурсами (інформацією та інформаційними потоками, що циркулюють у приналежних ним чи підконтрольних ними інформаційно-телекомунікаційних мережах), аналогом населення (штатом лояльних співробітників і агентів впливу) і відносно повним суверенітетом, що виявляється в реальній можливості не тільки відстоювати власні інтереси на міжнародному рівні із залученням до вирішення власних політичних питань суб’єктів міжнародної політики та міжнародного публічного права, а і натискати на них, діяльність і стан безпеки яких залежить від стабільного функціонування мережної інфраструктури, припливу інформаційних і мережних ресурсів і нових інформаційно-телекомунікаційних технологій) [14]. Транснаціональні мережні корпорації в інформаційному суспільстві, розробляючи нові інформаційні технології, розвиваючи належні ним глобальні інформаційно-телекомунікаційні мережі та контролюючи циркулюючі по них потоки, не кажучи вже про не належну їм інформацію, утворюють той театр воєнних дій, на якому потім розгортатимуться бойові дії між учасниками інформаційно-психологічного протиборства. Нові інформаційні та телекомунікаційні технології дають ворогуючим сторонам той арсенал сил і засобів нападу та оборони, що потім і буде використаний в інформаційно-психологічному конфлікті. Таким чином, можна вважати, що інформаційна війна ведеться суб’єктами інформаційного протиборства в сфері, штучно створюваній людиною в результаті розробки нових засобів впливу (інформаційних технологій) і засобів доступу до уразливих об’єктів нападу (мережної інфраструктури), тобто, фактично в умовах і за законами, обумовленим розробниками та власниками мереж і технологій [14]. Національні приватні компанії, що утворюють основу військово-промислові комплекси Німеччини, Сполучених Штатів, Великої Британії та інших провідних держав, перетворюючись нині шляхом поглинання своїх іноземних конкурентів в суперкорпорації, не лише мають у перспективі потенційну можливість, а й нині використовують власну державу (місця розташування центрального офісу, головного підприємства) як інструмент реалізації власних корпоративних геоекономічних інтересів. Яскравим прикладом є тиск на адміністрацію Дж. Буша (молодшого) нафтогазовим і військово-промисловим лобі США, котрий завершився американською агресією проти Іраку та ізраїльською ? проти Палестини та Лівану та взяттям під контроль збройних сил США головних світових покладів і шляхів енергопостачання, мотивованих, як доводять контрольовані монополіями ЗМІ, необхідністю боротьби зі світовим тероризмом. У цих умовах національні ВІКТС (ступінь їхньої розвиненості на території держави і контрольованості нею) можна розглядати як один із найважливіших чинників інформаційної геополітики, котра визначає геополітичний ландшафт в інформаційно-психологічному просторі сучасного суспільства. В інформаційній сфері інформаційно-телекомунікаційні мережі та мережна інфраструктура, в яких циркулюють потоки найважливішого стратегічного ресурсу інформаційного суспільства ? інформації, визначають масштаби інформаційного простору держави, а при оцінці могутності держави та її геополітичного потенціалу ВІКТС витісняють за своєю значимістю на другий план їх традиційні критерії оцінки ? розміри і географічні особливості території, акваторії і повітряного простору держави, ступінь розвиненості та ефективності її наземних, повітряних і морських комунікацій. Зазначені в статті аргументи дають підстави визначити ТНК самостійним гравцем в міжнародних відносинах з власною зовнішньою політикою; як наслідок: ТНК ? самостійний суб’єкт розвідувальної діяльності, котрий стає конкурентом державі як суверену і раніше визнаному генеральному суб’єкту розвідувальної діяльності у міжнародних відносинах. Саме це й визначатиме, на думку автора статті, характер, інтенсивність та ефективність розвідувально-підривної діяльності ТНК проти держав в інформаційно-психологічній сфері, їхнє місце і внесок у виникнення і розвиток міждержавних конфліктів у першій половині ХХІ століття.
Література: А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як особливий вид політичної практики латентних структур// Діалог цивілізацій: Зб. наук. пр. Четвертої всесвітньої конференції, 03.06.2005. – К.: МАУП, 2006. – С. 56-72. А. Кузьменко. Глобалізація, національні духовні цінності, таємні операції спецслужб// Юридичний журнал. ? К: Юстініан, 2006. ? № 5. – C. 77-94. А. Кузьменко. Контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади// Юридичний журнал. ? К: Юстініан, 2006. – № 4. – C. 82-92. Кузьменко А.М. Особливості проблеми формування концептуальних основ реформування спецслужб (розвідки і контррозвідки) та правоохоронних органів України у сучасних умова євроінтеграції// Юридичний журнал. – К.: Юстініан, 2006. – № 8. ? C. 66-81. Кузьменко А.М. Рівень розвиненості системи недержавного забезпечення національної безпеки – чинник стійкого розвитку суспільства// Юридичний журнал. – К.: Юстініан, 2007. – № 1. Кузьменко А.М. Розвідувальна діяльність як явище сучасних міжнародних відносин// Міжнародне право і національне законодавство: Зб. наук. пр. за загальною редакцією д.ю.н. В.Л. Чубарєва. – К.: КиМУ, 2003. – Вип.3. – С. 31-41. Кузьменко А.М. Особливості сучасної конкуренції „груп впливу і тиску” з публічною владою держав: контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади// Діалог цивілізацій: місце і роль латентних структур в управлінні світом: Зб. наук. пр. Третьої всесвітньої конференції, 28.05.2004. – К.: МАУП, 2005. – С. 146-160. А.М. Кузьменко. Новітні та нетрадиційні культи, транснаціональні об’єднання і безпека України. (ч. 2). – К., 2001. – 194 с. А. Кузьменко. Контроль над спецслужбами (розвідкою і контррозвідкою) – ознака реальної влади// Юридичний журнал. ? К: Юстініан, – 2006. – № 4. – C. 82-92. А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як явище в сучасних міжнародних відносинах// Юридичний журнал. ? К: Юстініан, 2006. – № 2. – C. 48-57. А. Кузьменко. Розвідувальна діяльність як суспільно-політичне явище// Юридичний журнал. ? К: Юстініан, – 2006. – № 3. – C. 46-56 А. Кузьменко. Новітні та нетрадиційні культи, транснаціональні об’єднання і безпека України. (ч. 2). – К., 2001. – 194 с. Манойло А.В., Петренко А.И., Фролов Д.Б. Государственная информационная политика в условиях информационно-психологической войны: Монографія. ? 2-е изд, стереотип. – М.: Горячая линия-Телеком, 2006. ? 541 с. Сучасні технології та засоби маніпулювання свідомістю, ведення інформаційних війн і спеціальних інформаційних операцій: Навч. пос./ Авт. кол. В.М. Петрик, О.А. Штоквиш, В.І. Полевий та ін. ? К.: Росава, 2006. ? 207 с. Ліпкан В.А. Національна безпека України: Нормативно-правові аспекти забезпечення. – К.: Текст, 2003. – 180 с. Schmidt-Eenboom, Erich. Nachrichtendienste in Nordamerika, Europa und Japan Länderporträts und Analysen Weilheim. STÖPPEL-Verlag 1995. –S. 3-70. Knightley, Phillip, Die Geschichte der Spionage im 20. Jahrhundert, –Bern. 1989. – S. 8. В. Кустов. Тайные и закрытие общества в Украине: вчера и сегодня: Авторское исследование. (обновленные данные на 28.01.2006 г.). – 45 с. Сучасні технології та засоби маніпулювання свідомістю, ведення інформаційних війн і спеціальних інформаційних операцій: Навч. пос./ Авт. кол. В.М. Петрик, О.А. Штоквиш, В.І. Полевий та ін. ? К.: Росава, 2006. ? 207 с. Яковлєв Н.Н. ЦРУ против СССР. ?М.: Правда, 1983. ? 141 с. Бжезинский. Великая шахматная доска (Господство Америки и его геостратегические императивы)/ Пер. с англ. ? М.: Междунар. отношения, 1998. ? с. 224. Бжезинский. Выбор. Глобальное господство или глобальное лидерство/ Пер. с англ. ? М.: Междунар. отношения, 2005. – 288 с. Гаращук П.Г.‚ начальник Управління Головного управління розвідки МО України‚ «Три виміри розвідки: минуле‚ сучасне‚ майбутнє»‚ журнал МЗС України «Політика і час»‚ № 4‚ 1998‚ стор. 51-52. Н. Богомолов. Тайные общества ХХ века. ? С. Пб-г.: Издательство Вера. ? 1997. ?117 с. В. Лисичкин, Л. Шелепин. Третья мировая информационно-психологическая война. ? М., 1999. ? 197 с. Тускоз Жан. Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц. –К.: АртЕк, 1998. ТЕМА 3. МІЖНАРОДНІ ІНВЕСТИЦІЇ 1. Причини і суть міжнародного руху капіталу. 2. Форми іноземних інвестицій.3. Транснаціональні корпорації та їх роль в сучасному розвитку міжнародних економічних відносин. 4. Стан та проблеми іноземного інвестування в Україні. 3. Транснаціональні корпорації та їх роль в сучасному розвитку міжнародних економічних відносинМіжнародна корпорація – форма структурної організації великої корпорації, що здійснює прямі іноземні інвестиції в різні країни світу.Міжнародні корпорації бувають двох основних видів:Транснаціональні корпорації – корпорація, в якій головна компанія належить капіталу однієї країни, а філії знаходяться в багатьох країнах.Багатонаціональні корпорації – їх головна компанія належить капіталу двох і більше країн, а філії також знаходяться в різних країнах.Цей поділ є дещо умовним, оскільки в сучасних умовах більше значення має не те, капіталу скількох країн належить головна компанія корпорації, а глобальний характер її діяльності, інвестування і отримання прибутку.Кількість ТНК сягає 40 тис., а філій за межами країн базування – 206 тис. Річний обсяг продажів закордонних філій ТНК зріс до 14 трлн. дол. наприкінці 90-х років ХХ століття (для порівняння: у 1980 р. він складав лише 3 трлн. дол.). Транснаціональними корпораціями контролюється 50-60% світової торгівлі, 80% патентів на нову техніку і технологію, 70% валютних і ліквідних ресурсів на ринку розвинених країн. На внутрішньофірмові операції ТНК приходиться близько 1/3 усієї світової торгівлі. На їх підприємствах зайнято близько 50 млн чоловік, або кожний десятий зайнятий у розвинених країнах та країнах, що розвиваються.На приблизно 100 самих великих ТНК приходиться третина всіх прямих іноземних інвестицій, 80% обміну науково-технічною продукцією. Серед них: 26% працюють в галузі електронної промисловості, 24% - гірничо- і нафтодобувній, 19% - автомобільній, 15% - хімічній і фармацевтичній, 9% - харчовій, 4% - торгівлі, 4% - металургійній. Таблиця 3.3. Деякі показники найкрупніших ТНК у 1996 р. Корпорація Країна Активи, $ млн Кількість працюючих
GENERAL MOTORS CША FORD MOTOR США MITSUI Японія MITSUBISHI Японія ITOCHU Японія ROYAL DUTCH|SHELL GROUP Велика Британія MARUBENF Японія EXXGN США SUMITOMO Японія TOYOTA MOTOR Японія WAL-MART STORES США GENERAL ELECTRIC США NISSHO Японія NIPPON TELEGRAPH & TELEPHONE Японія INTL BUSINESS MACHINES США NITACHI Японія AT&T США 222.142.0 647.000 252.867.0 371.702 61.244.5 41.694 77.878.5 35.000 591.795.0 6.999
Транснаціональні банки – це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових установ. Їхня діяльність стала важливою рисою інтернаціоналізації господарського життя, про що свідчать такі дані: зовнішні активи банків США становлять 430 млрд дол., Японії – 101 млрд.дол., Німеччини – 62 млрд.дол. Найбільші банки має Японія, а з банків США лише один входить у двадцятку найбільших банків світу.ТНК характеризуються такими основними рисами:1) інтернаціональний характер функціонування і застосування капіталу;2) величезний матеріальний і фінансовий потенціал;3) можливість здійснювати значні витрати на НДДКР;4) це багатономенклатурні фірми, діяльність яких сильно диверсифікована;5) притаманна висока незалежність руху власного капіталу порівняно з процесами, що відбуваються в національних межах.Критеріями, за якими судять про міжнародний статус компанії, є питома вага продажів, реалізованих за межами країни базування, розміри закордонних активів та їх частка в загальних активах. Однак в економічній літературі усі великі компанії, що володіють значними потужностями, здійснюють прямі капіталовкладення і стратегічні інтереси за кордоном, називають ТНК. Основними рисами ТНК виступають територіальна і галузева диверсифікованість діяльність, що сприяє мінімізації податків і витрат виробництва, максимізації прибутку і збільшення впливу ТНК на світовій арені. Розширення діяльності дозволяє їм мати ряд переваг:1. Одержати доступ до додаткових джерел засобів виробництва.2. Уникнути митних барўєрів країн застосування капіталу.3. Подолати обмеженість внутрішнього ринку країни базування, збільшуючи розміри підприємств і масштаби виробленої продукції до найбільш прибуткового рівня.4. Використовувати відмінності в економічному становищі країн використання за рахунок:- здійснення швидких господарських маневрів із зосередженням виробництва в країнах з дешевою сировиною і низькою оплатою праці;- одержання більш високого прибутку в країнах з низьким рівнем оподаткування;- оптимізації виробничих і збутових програм до специфічних умов національних ринків;- маніпулювання балансами закордонних філій з підпорядкуванням їхньої політики доходів і витрат інтересам центральної штаб-квартири.Сучасні тенденції в розвитку ТНК:1) втрата панування американських ТНК і посилення позицій японських і західноєвропейських ТНК;2) посилення взаємозалежності, економічних звўязків та інтересів розвинених країн;3) набирають сили нові індустріальні країни (НІК), їх нові ТНК, і – відповідно – посилюється конкурентна боротьба у світі транснаціонального бізнесу.Позитивні наслідки діяльності ТНК:- приток капіталу;- залучення технологій;- розвиток виробництва;- забезпечення зайнятості.Негативні наслідки:- можлива однобічна спеціалізація національного виробництва, спеціалізація на добувних галузях промисловості, екологічно шкідливому виробництві;- вивіз капіталів і прибутків з країни, що приймає. 4. Стан та проблеми іноземного інвестування в Україні.Країни Центральної і Східної Європи поступово залучаються в міжнародний оборот капіталу. На жаль, участь України залишається досить незначною. Протягом 2000 року через приватизацію майна було здійснено ПІІ на суму 595 млн дол., дуже незначні портфельні інвестиції – 201 млн дол – головним чином через непрозорість ринку цінних паперів, відсутність привабливих підприємств.У 2000 році ПІІ в Україну складали 3865,5 млн дол., а ПІІ з України – 98,5 млн.дол. Таке негативне співвідношення до того ж доповнюється тим, що за деякими оцінками, протягом 90-х років з України було нелегально вивезено більше 20 млрд дол. У 1999 році на душу населення приходилося ПІІ в Угорщині – 1588, Словенії – 850, Чехії – 631, Естонії – 533, Україні – 40 доларів.За деякими розрахунками, потреба української економіки в іноземних інвестиціях становить близько 40 млрд дол. В галузевому розрізі іноземні інвестиції спрямовуються в першу чергу у: харчову промисловість (21%), внутрішню торгівлю (16%), фінансову сферу (8,5%), машинобудування і металообробку (8%), хімічну промисловість (7%), будівництво (4%). Найбільші обсяги інвестицій в Україну припадають на США, Кіпр, Нідерланди, Росію. Таблиця 3.4. Найбільші країни-інвестори в економіку України, млн. дол. США Країни 1995 1996 1997 1998 1999 2000
Всього США Нідерланди Німеччина Великобританія Росія Республіка Корея Кіпр 483,5 96,6 11,8 101,3 33,8 19,1 - 28,5 896,9 183,3 46,5 156,9 53,9 50,0 0,1 51,5 1438,2 263,0 119,6 166,5 100,3 106,2 7,8 86,1 2063,6 385,0 213,1 179,2 151,4 152,6 16,8 126,3 2781,7 509,7 264,1 231,8 209,2 186,9 186,2 149,6 3247,8 589,4 301,0 229,5 243,4 287,7 184,2 196,3
Іноземні інвестиції з України спрямовуються у Панаму (46,8 млн дол.), Вўєтнам (16,4 млн дол.), Росію (15,9 млн дол.). Основними інвесторами України є підприємства транспорту, охорони здоровўя, фізичної культури і соціального забезпечення, будівництва, машинобудування і металообробки.Особливістю останніх років є масовий наплив російського капіталу. Російські компанії цікавляться не стільки інтеграційними намірами України, скільки інвестиційно привабливими та стратегічно важливими українськими підприємствами. Росія на 1.04.2001 р. інвестувала в Україну приблизно 7% всіх ПІІ, що сягають 3923,7 млн дол. Фактично ж ця частка значно більше, оскільки велика частина російських та українських інвестицій здійснюється через офшорні зони. За деякими оцінками, частка російського капіталу в українській економіці сягає 20-30%.Важливим каналом притоку іноземних інвестицій є створення спільних підприємств (СП) та вільних економічних зон (ВЕЗ). В Україні створення СП почалося з 1987 року:1987 – 2 1992 – 812 1997 – 36931988 - 7 1993 – 2530 1998 – 48841989 - 33 1994 – 3043 1999 – 49291990 – 161 1995 – 3293 1991 – 270 1996 - 4117 За формою власності і правовою організацією – лише невелика частка СП є акціонерними компаніями, кооперативами, більшість СП – товариства з обмеженою відповідальністю. Галузева структура: промисловість (виробництво продуктів харчування, тканин, одягу, шкіряних виробів, комп'ютерів), будівництво, сільське господарство, сфера послуг (готельний бізнес, громадське харчування, торгівля, ділові послуги).Виробництвом продукції зайняті, як правило, дрібні й великі підприємства. Перші постачають її на експорт, заробляючи валюту, другі – більше реалізують на внутрішньому ринку. Середні СП зайняті переважно посередницькими операціями, торгівлею. Оскільки 85% СП – це підприємства середні, то відповідно чітко спостерігається тенденція до збільшення обсягу в Україні посередницьких операцій.Переважна більшість підприємств з іноземними інвестиціями – це СП з іноземними та українськими партнерами, і тільки 130 підприємств мають капітал, який належить повністю іноземному інвестору. У створенні українсько-зарубіжних СП взяли участь більше 105 країн світу. Найактивніші на українському ринку за обсягами ПІІ інвестори з Нідерландів (15,4%) та США (15,1%). Чисельність СП за участю інвестицій Нідерландів, США, Росії, Ліхтенштейну, Великої Британії, Кіпру становить близько 70% від їх загальної кількості.Середній обсяг іноземних інвестицій становить 140 тис. дол. Близько 30% приватних іноземних інвестицій від усієї кількості – це інвестиції обсягом до 1000 дол., більше 45% - інвестиції від 10 тис. до 100 тис. дол. Інвестиції обсягом більше ніж 1 млн дол. не перевищують 6% від їх загальної кількості. Наведені дані свідчать про те, що за 10 років великий бізнес на український ринок не прийшов. Переважно це невеликий та частково середній капітал.З огляду на географічне розміщення СП провідними регіонами стали: м. Київ, Одеська, Дніпропетровська, Донецька, Закарпатська, Харківська області. Так, на шість областей України припадає майже 74% загальної кількості СП, створених в Україні. Підприємство з іноземними інвестиціями – це підприємство будь-якої організаційної форми, створене за законами України, якщо впродовж календарного року в його статутному фонді є кваліфікаційна іноземна інвестиція. Кваліфікаційна іноземна інвестиція – це іноземна інвестиція, що становить не менше 20% статутного капіталу і при цьому не може бути менше суми еквівалентної: 100 тис. дол. – для банків; 50 тис. дол. – для підприємств.Для стимулювання вкладання іноземного капіталу в пріоритетні галузі економіки парламент України прийняв Програму заохочення іноземних інвестицій в Україні. Нею визначено пріоритетні сфери для іноземного інвестування, в яких іноземні інвестори можуть отримати додаткові податкові, митні, кредитні пільги та страхові гарантії. Таких пріоритетних сфер 30, серед них:агропромисловий, паливно-енергетичний та лісопромисловий комплекси;машинобудування, металургія, виробництво матеріалів;легка, медична, хімічна і нафтохімічна промисловість;зв'язок, транспорт, соціальна інфраструктура.Позитивними моментами у залученні іноземних інвестицій в Україну виступають: вигідне географічне розташування, потенційно великий ринок, висока кваліфікація робочої сили та її відносна дешевизна; низький курс національної валюти; правове забезпечення сприятливого інвестиційного клімату; захист інвестицій; можливість вивезення прибутку; система компенсації збитків тощо.Несприятливі фактори для інвестицій в українську економіку: завўязаність економіки на колишні республіки СРСР; незбалансованість економіки; нерозвинена інфраструктура; застаріла банківсько-фінансова система; недостатньо гнучка податкова система; низька культура праці; невідповідність організаційних управлінських форм світовим; економічна і політична нестабільність.Головні чинники, що стримують створення СП (особливо виробничої орієнтації) та приплив іноземних інвестицій в Україну, є такі:відсутність надійного законодавства, яке б захищало права приватних інвесторів;відсутність механізму реалізації наявних нормативних актів;неточність податкового регулювання і його непередбачуваність навіть протягом року;відсутність ефективної інфраструктури для іноземного підприємництва.Постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 року №167 схвалена Концепція про створення спеціальних (вільних) економічних зон. Нині в Україні діяють СВЕЗ зовнішньоторгівельного, торгвельно-виробничого, науково-технічного, рекреаційно-туристичного спрямування. На даний момент сформовано законодавчу базу для 11 СВЕЗ та 9 територій пріоритетного розвитку (ТПР). Це СВЕЗ “Азов”, “Донецьк” (Донецька область), “Курортополіс Трускавець”, “Яворів” (Львівська область), “Порто-франко”, “Рені” (Одеська область), “Закарпаття” (Закарпатська область), “Миколаїв” (Миколаївська область), “Інтерпорт Ковель” (Волинська область), “Порт Крим” (Керч), “Сиваш” (АР Крим), “Славутич” (Славутич), Київська область), а також технологічні парки (Київ, Харків). Територія пріоритетного розвитку (ТПР) – це спеціально визначена частина території держави, межі якої найчастіше збігаються з межами існуючих адміністративно-територіальних утворень і на якій запроваджується особливий (пільговий) режим інвестиційної діяльності, спрямований на залучення інвестицій та забезпечення соціально-економічного розвитку регіону. ТПР створюються для: подолання депресивного характеру господарства; зміни нераціональної галузевої структури; вирішення проблем зайнятості; збереження і відтворення науково-технічного потенціалу; подолання наслідків техногенних і природних катастроф. Нині в Україні ТПР є Луганська (міста Брянка, Первомайськ, Стаханов, Красний Луч, Антрацитівський район), Донецька (міста Вугледар, Горлівка, Дзержинськ, Димитров, Добропілля, Донецьк, Єнакієве, Жданівка, Кіровське, Костянтинівка, Красноармійськ, Макіївка, Маріуполь, Новоградівка, Селидове, Сніжне, Торез, Шахтарськ, а також Волновахський, Костянтинівський, Марўїнський райони), Харківська (місто Харків), Чернігівська (Городнянський, Корюківський, Новоград-Сіверський, Ріпкинський, Семенівський, Чернігівський, Щорський райони), Сумська (місто Шостка), Житомирська (міста Коростень, Новоград-Волинський, а також Коростенський, Новоград-Волинський, Лугинський, Народицький, Овруцький, Олевський, Малинський, Ємільчинський, Володарсько-Волинський райони), Волинська (місто Нововолинськ та селище Жовтневе) та Закарпатська області, АР Крим (Велика Ялта, Алушта, Судак, Феодосія, Сиваш, Керч, Східний Крим).Створені в Україні СВЕЗ відрізняються від класичних (за міжнародною класифікацією) ВЕЗ наступними рисами:- територія СВЕЗ не виключається з митної території держави, запроваджується спеціальний митний режим;- пільговий митний та податковий режим автономно не поширюється на всіх суб'єктів, а лише на тих, котрі отримали статус субўєкта СВЕЗ.Частка інвестицій, здійснених в СВЕЗ, в структурі валових інвестицій в економіку України становила 5% у 1999 році та 7% у 2000 році., в загальній структурі ПІІ – 18% у 2000 р.За весь час діяльності СВЕЗ в них здійснено інвестицій на суму 500 млн дол. За обсягом залучених інвестицій лідером є СВЕЗ і ТПР в Донецькій області (69% всіх інвестицій). Для активізації притоку іноземних інвестицій в Україну важливими є такі умови:- створення стабільного законодавства, яке має забезпечувати державні гарантії захисту вітчизняних та іноземних інвестицій протягом тривалого часу;- створення сприятливого інноваційного клімату для реалізації пріоритетних державних програм та інвестиційних проектів у виробничій сфері;- сприяння залученню прямого продуктивного іноземного капіталу в сферу матеріального виробництва та встановлення державного контролю за його використанням;- створення сприятливих умов для розвитку СП, які займаються виробництвом;- створення СП за так званою китайською схемою, яка передбачає з самого початку володіння контрольним пакетом акцій підприємства українською стороною, згодом, через 5-7 років, українськими мають бути 75% акцій, і ще через 10-12 років СП стає повністю українським;- заборона ввезення СП застарілої продукції та технологій, які в розвинених країнах вважаються вичерпаними;- розробка та прийняття законодавчої бази щодо страхування ризиків СП;- розмежування в СП частки українських та іноземних партнерів відносно валюти та контролю за рухом української частки валюти з метою запобігання вивезенню її за межі країни. ГЛОСАРІЙАсоційована(змішана) компанія (associate) – відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій належить суттєва, але не основна частина акцій. Багатонаціональна корпорація – головна компанія належить капіталу двох і більше країн, а філії її знаходяться в різних країнах.Ввезення капіталу – періодичний приплив іноземного капіталу в дану країну.Відділення (branch) – не є самостійними компаніями та юридичними особами і на всі 100% належать батьківській фірмі. Відділення можуть мати форму представництва головної компанії за кордоном, партнерства, у тому числі і з місцевими підприємцями, рухомого майна (кораблі, літаки, нафтові платформи), що належить головній компанії і функціонує за кордоном не менше 1 року.Дочірня компанія (subsidiary) – реєструється як самостійна компанія і має статус юридичної особи з власним балансом. Контролює її батьківська компанія, яка володіє частиною акцій або всім капіталом.Експорт-імпорт – торгівля товарами та послугами - найпростіша форма проникнення на міжнародні ринки.Вільні економічні зони (ВЕЗ) – це територія однієї країни, на якій товари не підлягають звичайному митному контролю та відповідному оподаткуванню. Злиття і поглинання – форми концентрації капіталу, які здобули значного поширення в сучасних умовах.Кваліфікаційна іноземна інвестиція – це іноземна інвестиція, що становить не менше 20% статутного капіталу і при цьому не може бути менше суми еквівалентної: 100 тис. дол. – для банків; 50 тис. дол. – для підприємств.Контракти на управління – є засобом, за допомогою якого фірми можуть надіслати частину свого управлінського персоналу для надання підтримки фірмі в іншій країні або надання спеціалізованих управлінських функцій на певний період за встановлену плату. Країна базування - країна, у якій розташовується головна компанія.Ліцензування – купівля-продаж права на нематеріальну власність (патенти, авторські права, програми, торгові марки, ноу-хау) на певний період.Міжнародна корпорація – форма структурної організації великої корпорації, що здійснює прямі іноземні інвестиції в різні країни світу.Міжнародний рух капіталу – однобічне переміщення за кордон певної вартості у товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.Міжнародні інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу за кордоном з метою отримання прибутку.Офшорна зона – країни або певні території країн, в яких уряди з метою створення сприятливого підприємницького клімату надають компаніям ряд пільг. Офшорна компанія – компанії, створені в офшорних зонах. Мають практично необмежену свободу в розпорядженні заробленими коштами, можуть здійснювати будь-які торговельні та фінансові операції по всьому світу без обмежень, до них застосовується спрощений митний режим та зведений до мінімуму режим реєстрації.Паушальний податок – це загальна сума податку без диференціації його на складові частини.Підприємство з іноземними інвестиціями – це підприємство будь-якої організаційної форми, створене за законами України, якщо впродовж календарного року в його статутному фонді є кваліфікаційна іноземна інвестиція.Підрядне виробництво - звўязки на основі внутрішньогалузевої спеціалізації.Портфельні інвестиції – вкладення в іноземні підприємства або цінні папери, які приносять інвесторові відповідний доход, але не дають право контролю над підприємством.Приймаюча країна - країна, в якій знаходяться компанії-філії.“Проекти під ключ” – це укладання контрактів на будівництво підприємств, які передаються власникові для експлуатації у стані їх повної готовності.Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над обўєктом розміщення капіталу і відповідний доход. Спільне підприємництво – це спільна бізнесова діяльність підприємців, підприємств і організацій різних країни, яка передбачає розподіл доходів і ризиків від здійснення цієї діяльності. Спільне підприємство – це організаційно-правова форма поєднання дій партнерів різних країн з метою здійснення спільної підприємницької діяльності. Стратегічні альянси – довірчі довгострокові взаємовигідні відносини між фірмами, що дозволяють кожній з них ефективно досягати довгострокових цілей, координувати та оптимізувати використання спільних ресурсів і мінімізувати трансакційні витрати.Територія пріоритетного розвитку (ТПР) – це спеціально визначена частина території держави, межі якої найчастіше збігаються з межами існуючих адміністративно-територіальних утворень і на якій запроваджується особливий (пільговий) режим інвестиційної діяльності, спрямований на залучення інвестицій та забезпечення соціально-економічного розвитку регіону.Транснаціональна корпорація – корпорація, в якій головна компанія належить капіталу однієї країни, а філії знаходяться в багатьох країнах.Транснаціональний банк – це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових установ.Франчайзинг – це передача продавцем (франшизером) права на використання своєї торгової марки покупцю (франшизі). Питання для самоконтролю1. Які причини міжнародного руху капіталу ?2. Назвіть основні тенденції розвитку динаміки і структури міжнародного руху капіталу.3. Охарактеризуйте форми та методи вивезення капіталу.4. Поясність значення вивезення капіталу для розвитку світового господарства.5. Якими причинами, на Вашу думку, зумовлені зміни в розвитку прямих і портфельних інвестицій?6. Що є основною сутнісною ознакою прямих іноземних інвестицій?7. Охарактеризуйте роль портфельних інвестицій в сучасному міжнародному русі капіталу?8. Яка роль ТНК в сучасних процесах глобалізації?9. Що таке злиття та поглинання та яка їх роль в системі сучасного бізнесу? 10. Охарактеризуйте основні форми іноземних інвестицій.11. Розкрийте сутність спільних підприємств як вищої форми міжнародної кооперації12. Що таке офшорна компанія?13. З якою метою створюються вільні економічні зони? Підготуйте доповідь про деякі з них. 14. Якими причинами зумовлений розвиток стратегічних альянсів?15. Назвіть позитивні та негативні наслідки діяльності ТНК.16. Охарактеризуйте та поясніть географічну та функціональну структуру іноземних інвестицій в Україні.17. Наведіть необхідні, на Вашу думку, шляхи для вирішення проблеми покращання іноземного інвестування в Україні.18. Які вихідні умови становлення сприятливого інвестиційного клімату в Україні?19. Які позитивні та негативні моменти можуть мати місце при інвестуванні у формі спільного підприємництва?20. Які першочергові проблеми вирішуються в процесі залучення іноземного капіталу? ПЛАН СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ1. Особливості міжнародного руху капіталу у системі МЕВ.2. Прямі та портфельні зарубіжні інвестиції.3. Контрактні форми іноземних інвестицій.4. Масштаби і роль сучасних ТНК у світовому господарстві.5. Іноземні інвестиції в Україні. ЛІТЕРАТУРАОсновна 1. Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. – К.: Наукова думка,1998.2. Дэниелс Джон Д., Радева Ли Х. Международный бизнес: внешняя среда и деловые операции. Пер. с англ.- М.: Дело Лтд.,1994.- С.329-332.3. В.В.Козик, Л.А.Панкова, Н.Б.Даниленко. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. - К.: Знання-Прес, 2000. - 277 с. (глави 1.7 і 1.10 – с.119-137, 167-176).4. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран: Учебник / Под ред. В.П.Колесова и М.Н.Осьмоввой. - М.: Флинта: МПСИ, 2000 – 480с. (глава 3, с.69 –95).5. Світова економіка. Підручник, А.С.Філіпенко, О.І.Рогач, О.І.Шнирков та ін. – К.: Либідь,2000.-582 с. (глави 7,8 – с.132-182). Додаткова1. Международные экономические отношения: Учебник/ Под общей ред. В.Е.Рыбалкина. - М.: ЗАО «Бизнес-школа», «Интел-Синтез», Дипломатическая академия МИД РФ, 1998.-С.316-333.2. Румянцев А.П., Румянцева Н.С. Международная экономика: краткий конспект лекций. - К.: МАУП, 1999.-С.90-92.3. Современный бизнес: Учеб. В 2. Т.1: Пер. с англ./ Д.Дж.Речмен, М.Х.Мескон, К.Л.Боуви, Дж.В.Тилл.- М.: Республика, 1995.- С.176-212.4. Семенов А. Закордонні філії ТНК: способи створення і фінансування// Фінанси України.-№5.-2002.-С.59-66.5. Підгайна Н.Я. Роль капіталу у міжнародних економічних відносинах// Фінанси України.-№9.-2002.-С.92-96.6. Пила В. Про перспективи спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку в Україні// Економіка України.-№4.-2002.- С.11-16.7. Чибриков Г. ЮНКТАД о размещении международного производства и развитии связей ТНК с национальными компаниями принимающих стран// Рос. Экон.журнал.-№5-6.-2002.-С.80-84.8. Самофалов В. Створення українських ТНК – вимога часу// Економінчий часопис.-№6.-2002.-С.14-16.9. Волкодав В.В. Роль західноєвропейських прямих іноземних інвестицій у прискоренні ринкових змін та інтеграції України до Європейського Союзу// Економіка АПК.-№7.-2002.-С.111-117. .00 грн
Спец-Тест проверки зрения ПРОВЕРКА ЗРЕНИЯ! Оn-line
Отбелите дома, БЕЗОПАСНО для эмали! Какого цвета Ваши ЗУБЫ?
Залишити відгук Читати відгуки (1) 00 Особливості стратегії європейських ТНК в умовах континентальної інтеграції Оголошення про продаж даної роботи розміщене виконавцем Катерина Олегівна (контакти виконавця) Предмет: Міжнародна економіка Вид: Дипломна Рік захисту: 2010 Об'єм: 98 сторінок Ціна: 500.00 грн. Зміст ВступРозділ 1. Теоретичні основи формування стратегій тнк в умовах інтеграції1.1. Стратегії ТНК: сутність і види1.2. Чинники формування стратегій ТНК1.3. Інтеграційні процеси як фактор впливу на стратегію ТНКРозділ 2. Реалізація стратегії європейських тнк в умовах континентальної інтеграції2.1. Особливості процесу континентальної інтеграції2.2. Масштаби та тенденції стратегічної присутності європейських ТНК в регіоні2.3. Специфіка реалізації стратегії європейських ТНКРозділ 3. Європейські тнк в україні3.1. Стратегія присутності європейських ТНК на українському ринку3.2. Транснаціоналізація українських компаній в умовах континентальної інтеграціїВисновкиСписок використаних джерелДодатки Висновок Отже, проаналізувавши усе вищевикладене, можна зробити наступні висновки та узагальнення: Транснаціональні корпорації (ТНК) складають основу економік найрозвиненіших країн світу, вони є наймогутнішими суб’єктами світового господарства, на них припадає основна частина прямих іноземних інвестицій (ПІІ). Стратегії входу великих компаній на національний ринок різноманітні: від greenfield-інвестицій до поглинання існуючої національної компанії. Традиційним напрям стратегії ТНК - проста інтеграція, яка допускає винесення за кордон окремих технологічних стадій виробництва продукції. В межах внугрішньофірмового поділу праці на зарубіжних філіях, наприклад, організується виготовлення проміжної продукції, там же іноді відбувається складання готових виробів, які реалізуються в країні базування або в третіх країнах. В останнє десятиліття особливе значення придбали так звані "проміжні" форми входження великих компаній на національний ринок (brownfield investment), що сполучають елементи традиційних способів. Специфіка вибору варіантів виходу великих компаній на національний ринок визначається галуззю, особливостями управлінських технологій у частині контролю над новоствореною структурою. При цьому контроль може здійснюватися в неакціонерній формі на основі субпідрядних відносин, управлінських контрактів, франчайзингу, ліцензування. Основною тенденцією процесу інтернаціоналізації великих компаній можна вважати трансграничне розміщення загалькорпоративних функцій як у формі внутрішніх підрозділів, так і у вигляді зовнішнього аутсорсингу. Стратегія "єдиного аутсорсингу", що припускає скорочення кількості постачальників і їхню заміну одним або декількома центрами поставок, формує глобальні виробничі мережі, дозволяючи компаніям зосередитися на маркетингу й брендінгу. За умов глобалізації ТНК використовують нові типи стратегій, що визначаються як глобальні. Глобальні стратегії формуються під впливом соціально-економічних умов у різних країнах та культурних особливостей, що існують на певних ринках. Якщо ТНК здійснює свою діяльність у багатьох країнах, умови ведення бізнесу та характер конкуренції в яких значною мірою відмінні, то вона може обрати багатонаціональну стратегію [15]. Багатонаціональна стратегія базується на основних стратегіях конкуренції (найнижчих витрат, диференціації, фокусування), але має специфічну особливість: при її використанні ТНК вносить зміни до свого стратегічного підходу в різних країнах залежно від конкурентних умов і потреб споживачів у кожній з них. При цьому стратегічні дії компанії можуть бути неоднаковими в різних країнах, передусім з огляду на базу споживачів компанії. На відміну від глобальної стратегії, спрямованої на розвиток ключових компетенцій ТНК, багатонаціональна стратегія спирається на якповніше врахування умов ведення бізнесу в приймаючій країні та потреб її національного ринку. Стратегія ТНК в системі міжнародних економічних відносин є вкрай важливою для визначення місця та ролі ТНК в сучасному світі. Стратегія ТНК дозволяє також визначити й окремі складові теоретичного бачення ТНК, враховуючи як особливості самої стратегії, так і особливості транснаціоналізації і особливості корпоративної природи. Розглянемо, які ж основні чинники слід брати при формуванні стратегій ТНК. Для визначення потенційних ресурсів і переваг компанії аналізують такі аспекти її діяльності: - переваги щодо витрат на продукцію компанії, яка реалізується на певних національних ринках, і можливості їх використання для розробки майбутньої стратегії компанії; - базу споживачів продукції компанії в різних країнах і частку ринку компанії порівняно з часткою ринку найближчих конкурентів; - переваги компанії над конкурентами у разі здійснення лише виробничої чи певної іншої діяльності, виходячи зі структури цін на ресурси на певному національному ринку; - якість товарів компанії порівняно з товарами конкурентів (як національних виробників, так і імпортерів) на певному ринку; - інтеграційні процеси, які впливають на формування стратегій ТНК. Інтеграційні процеси сильно впливають на зміну стратегій ТНК – так, зміна стратегії транснаціональних корпорацій пов’язана з посиленням ролі закордонних виробничих підрозділів транснаціональних корпорацій і інтеграції закордонних виробничих і збутових операцій. При цьому виробничі закордонні відділення спеціалізувалися в основному на виробництві продукції, що на попередніх стадіях виробничого циклу вироблялася материнськими фірмами. У міру диференціації попиту й посилення інтеграційних процесів у різних регіонах світу виробничі філії транснаціональних корпорацій усе більше переорієнтуються на виробництво продукції, відмінної від виробленою материнською фірмою, а збутові підрозділи - на обслуговування складних регіональних ринків. На сьогодні в Європі складаються передумови для розвитку загальної континентальної інтеграції з охопленням 35 країн. Утворення глобального економічного простору не можливе без континентальної інтеграції. Головною формою взаємоспівробітництва західноєвропейських країн стали динамічна континентальна інтеграція, утворення "Спільного ринку", розширення його на початку 70-х років і формування ядра західноєвропейського регіону - країн, що входять до ЄС. Особливість континентальної інтеграції в західноєвропейському регіоні полягає в її багатоступеневій структурі, що охоплює фери виробництва й обігу, інфраструктуру, політику (процеси та інститути регулювання на міжурядовому рівні). Суперечність, а іноді й конфліктність даної структури в тому, що зазначені сфери, з одного боку, представляють окремі ланки загального інтеграційного процесу, а з іншого - вони національне організовані. Іншими словами, такі, що охоплюють території окремих країн, сфери виробництва, ринки товарів, капіталів, робочої сили тощо. Загальною відмітною рисою й своєрідною тенденцією європейських ТНК можна вважати низьку і постійно падаючу питому вагу в їхній структурі власності творців компаній, що контролюють лише 7% корпорацій, при високій і зростаючій частці банків і інших інвесторів, що контролюють близько 45% ТНК, а також інсайдерів (менеджерів корпорацій), що контролюють приблизно 25% ТНК. Європейські ТНК відрізняються схильністю до протистояння один одному, у той час як американські і японські більше розташовані до компромісів і альянсів навіть зі своїми конкурентами. Однак в останні роки все видніше проявляється тенденція до об’єднання європейських корпорацій перед особою заокеанських суперників. Як і в США, у Європі стратегічна ініціатива усе більше йде від банків, що втрачають із виникненням розвиненого електронного ринку капіталу свої конкурентні переваги, і переходить до страхових і інвестиційних фондів. У Німеччині, наприклад, найбільша страхова компанія Allianz помітно тіснить Deutsche Bank, а в останні роки нанесла йому ряд чутливих ударів у Баварії, протиставляючи його традиційним зв’язкам із урядом агресивну транснаціональну політику й новий для Німеччини менеджмент англо-американського зразка. ТНК європейських країн мають істотні розходження у своїй внутрішній кадровій політиці й стилі менеджменту. У Великобританії, наприклад, стратегія формування міжнародного колективу припускає значну роль іноземного топ-менеджменту. У багатьох великих компаніях іноземні менеджери стають президентами й головами рад директорів. Вони є в основному представниками англомовних країн (США, Австралії) або колишніх британських колоній. Французькі ж ТНК, навпаки, украй обережно відносяться до співробітництва із ТНК інших держав, прагнучи до інтеграції усередині країни, а не до міжнародних злиттів. У меншому ступені, ніж німецькі та американські ТНК, беруть участь вони й у міжнародних стратегічних альянсах. Важливою стратегією ТНК на європейських ринках є фінансова стратегія. Фінансовий менеджмент транснаціональних корпорацій охоплює більш складну систему фінансів порівняно з фінансовим менеджментом корпорацій, що діють виключно в одній країні. У даному разі йдеться про необхідність співіснування й активного взаємозв’язку структурних підрозділів корпорації, що діють в різних країнах. Успіх компанії як на національному, так і на зарубіжному ринку тісно пов’язаний із формуванням та розробкою динамічної та ефективної стратегії. Ця стратегія включає в основні елементи міжнародного маркетингу - товарну, цінову, збутову політика та просування продукції на ринок. Європейські ТНК зможуть оптимізувати свої стратегії в Україні і сформувати стратегічне партнерство з українськими компаніями завдяки наступним заходам: підвищення якості доінвестиційного аналізу об’єктів інвестування, юридичне закріплення чіткого розмежування прав та обов’язків ТНК та українських партнерів, проведення аналізу справедливої вартості української компанії-об’єкта інвестування, постійний моніторинг політичних ризиків в Україні та налагодження добрих стосунків з українськими державними органами, підвищення фінансової результативності через більш повне використання конкурентних переваг ТНК. Входячи на зовнішній, зокрема український ринок ТНК використовують різні цінові стратегії, серед них стратегію «політики проникнення», яка полягає в завоюванні певної частки ринку, використовуючи низькі ціни (відхилення 5–10 % від цін конкурентів) з метою ознайомлення споживача з товаром фірми і привертання уваги до нього. За останні роки при вході на зовнішній ринок поширеною ціновою стратегією більшості ТНК стала «політика зняття вершків». Особливо активно використовують зазначену стратегію високотехнологічні ТНК: Sony, Philips, Nokia та ін. За умови наявності значної долі ринку ТНК в Україні часто використовують цінову стратегію «захисту позиції». Така цінова стратегія доцільна, коли ТНК основні зусилля спрямовує на поліпшення споживчих властивостей вже існуючих товарів на ринку і за рахунок цього підвищує їх ціну. Прикладом є значне зростання ціни на ринку станків для гоління під брендом Gilette. Деякі ТНК використовують своєрідний симбіоз попередніх двох стратегій, при цьому враховують послідовне проходження сегментами ринку. У ціновій стратегії фірми цей метод використовується, коли корпорація, маючи міцні позиції на ринку, встановлює спочатку максимально високі ціни на товари, призначені для «покупців-новаторів» (споживчі товари тривалого користування, вироби «високих технологій» тощо). Однією з найважливіших стратегічних цілей, яку ставить перед собою український уряд, є континентальна інтеграція. Цю мету можна досягти шляхом створення українських транснаціональних компаній. Розвиток власних транснаціональних компаній дасть нашій державі змогу підвищити свій статус на світовій арені, налагодити взаємовигідну співпрацю з більшістю країн світу та закріпити вплив України на розвиток світової економіки. Останніми роками великі українські компанії почали активно розвивати свій бізнес за кордоном шляхом придбання активів за межами України. Присутність іноземних ТНК в Україні не є критичною. Наприклад, національні харчові підприємства є конкурентоспроможними, мають продуману маркетингову стратегію і систему дистрибуції. Конкуренція з іноземними ТНК змушує наші компанії до консолідації активів і кооперації. Перешкодою створенню вітчизняних конкурентоспроможних ФПГ і ТНК є відносно низький рівень накопичених фінансових ресурсів. Українські компанії мають перспективи транснаціоналізації щодо експорту капіталу і на Заході, і на Сході. В країнах ЦСЄ і Західної Європи можна купити чимало активів за низькою ціною для здійснення горизонтальної інтеграції компаній. Прикладом є купівля корпорацією SCM (Р.Ахметов) 49% акцій італійського заводу Ferriera Valsider за вартістю близько 72 млн. дол. США. Українські ПІІ на східному векторі мають на меті відновлення за участі підприємств країн СНД замкнених циклів виробництва на основі вертикальної інтеграції компаній. Вихід українських корпорацій на транснаціональний рівень із сировинною спеціалізацією не можна вважати позитивним явищем. В Україні поки що низький рівень інвестиційної активності, мізерна частка інвестицій спрямовуються у високотехнологічний сектор економіки. Тому слід максимально використовувати вільні оборотні кошти українських корпоративних структур для інвестування національної економіки, впровадження інноваційних рішень та диверсифікації їх діяльності шляхом перетворення компаній у горизонтально – та вертикально-інтегровані конгломератні структури.
