1. Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. В структурі світогляду можна виділити чотири основні компоненти: 1) Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях - повсякденних, професійних, наукових і т.д. Він представляє конкретно-наукову і універсальну картину миру, систематизуючи і узагальнюючи результати індивідуального і суспільного пізнання, стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи. 2) Ціннісний-нормативний компонент. Включає цінності, ідеали, переконання, вірування, норми, директивні дії і т.д. Одне з головних призначень світогляду полягає не тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь суспільні знання, але і в тому, щоб вона могла керуватися певними суспільними регуляторами. 3) Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності і норми реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння, перетворення на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певної психологічної установки на готовність діяти. Формування цієї установки і здійснюється в емоційно-вольовій складовій світоглядного компоненту. 4) Практичний компонент. Світогляд - це не просто узагальнення знань, цінностей, переконань, установок, а реальна готовність людини до певного типу поведінки в конкретних обставинах. Без практичної складової світогляд носив би украй абстрактний, відвернутий характер. Навіть якщо цей світогляд орієнтує людину не на участь в житті, не на дієву, а на споглядальну позицію, він всеодно проектує і стимулює певний тип поведінки.По характеру формування і способу функціонування можна виділити життєво-практичний і теоретичний рівні світогляду.Життєво-практичний рівень світогляду складається стихійно і базується на здоровому глузді, обширному і багатообразному повсякденному досвіді. Цей рівень світогляду нерідко називають життєвою філософією. Така найважливіша сфера функціонування світогляду. Оскільки саме на цьому рівні він включається в соціальну і індивідуальну взаємодію абсолютної більшості людей. Життєво-практичний світогляд включає навики, звичаї і традиції, що передаються з покоління в покоління, і пізнаний досвід кожного конкретного індивіда. Він допомагає людині орієнтуватися в складних життєвих обставинах, Разом з тим, слід зазначити, що цей рівень світогляду не відрізняється глибокою продуманістю, систематичністю, обґрунтованістю. У нім нерідкі внутрішні суперечності, стійкі забобони. Ці недоліки долаються на іншому, вищому рівні світогляду, який носить теоретичний характер. До цього рівня вирішення світоглядних проблем, разом з наукою, належить і філософія. На відміну від всіх інших форм і типів світогляду, філософія претендує на теоретичну обґрунтованість як змісту, так і способів досягнення узагальнених знань про дійсність, а також норм, цінностей і ідеалів, що визначають цілі, засоби і характер діяльності людей. Філософ, в буквальному значенні цього слова, є не тільки творцем світоглядних систем. Він бачить своє завдання в тому, щоб зробити світогляд предметом теоретичного аналізу, спеціального вивчення, піддавши його критичному суду розуму.
2.Найбільш вивченими історичними типами світогляду є міф, релігія. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, ловне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини го сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості
Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб’єкт і об’єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і ний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру. Релігію творить народ, він є і суб'єктом і об'єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру. Якщо для міфа головним є обгрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. В цьому полягає гійного світогляду становить певну небезпеку.
3.Предмет філософії можна визначити як “…світ у цілому (природа, суспільство і мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглядуваний під кутом зору суб’єкт-об’єктного відношення”[5,22]. Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень “людина – світ”. Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У Стародавній Греції поняття “філософ” було рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання в різних областях. Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайти відповіді на питання, які прийнято називати вічними : “…що таке світ і хто така людина ? Як вони співвідносяться між собою ? Чи створені вони кимось, чи залежать від когось, чи існують самі по собі ?…Чи має їхнє існування якусь мету або призначення ? Що є найбільш цінним у світі та в людському житті ?…”[1,41]. Кожне нове покоління філософів по-новому розв’язує для себе ці проблеми. “Йдеться про те, що ідеї, сформульовані в ході історичного розвитку філософії, зберігають свою актуальність і для сучасності, і для майбутнього”[5,31]. Звичайно, формуваннння предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та релігії. Аж до Х1Х ст. межі між філософією та іншими науками були розмиті, нечіткі. Крім власне філософського, світоглядного знання філософія містила в собі безліч природознавчих, релігійних, етичних та інших елементів.
4..З'ясовуючи глибинні основи буття, філософ намагається зрозуміти суть одиничних речей, їх зв'язок з природою як цілим, загальним. Головна мета пізнавального процесу - це пошук істини, сенсу будь-якого буття на основі критичного і скептичного осмислення будь-чого сущого, даного. Центральне місце у філософських шуканнях, філософствуванні займає людина як суб'єкт діяльності, її походження, сутність, призначення і сенс її буття. І тут -головний сенс і призначення філософії.Прагнучи з'ясувати граничні основи буття, філософія, на відміну від релігії і міфології, спирається на знання. Але будь-яка наука здобуває знання та оперує ними, наприклад, фізика, історія та ін. А природа знань різна. У людини є знання про конкретні речі, що чуттєво сприймаються, їх властивості, ставлення, відносини, тобто відомості малого ступеня спільності. Є знання з високим ступенем спільності, що відображуються у системі понять і категорій. Філософія - це складає її другу особливість - оперує гранично широкими, універсальними категоріями, висновками й узагальненнями: причинність, свідомість, річ, відносини та ін. Ці висновки й положення за характером загальні, а отже, містять невизначеність, що компенсується тісним зв'язком філософії і науки. За багато століть існування філософія накопичила досвід використання універсальних понять, виробила ефективні методи оперування ними. З виникненням філософії починається пошук гармонії науково-теоретичних знань про світ з життєвим досвідом людей, їх ідеалами, сподіваннями. Отже, філософія є спроба органічно відобразити науково-тєоретичні і практично-духовні аспекти життя людини й зрозуміти світ як цілісний та єдиний організм. Це є третя особливість філософського знання.
Особливість філософського знання, відмінність його від знання соціально-наукового полягає у багатозначності філософських ідей, тобто ідеї можуть осмислюватись і розвиватись у різних напрямах. Усе тут залежить від глибини розуміння філософських ідей, інтересів і переваг філософії. Філософське знання відрізняється від наукового, насамперед, національним характером філософії: філософія завжди є філософією окремого народу.
6.Діалектичний метод у філософії, на противагу метафізиці визнає універсальний зв'язок усіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності та розвиток її.У розумінні специфіки філософського осмислення дійсності суттєвими є питання про співвідношення матерії та свідомості, природи та духу. Визнання первинності матерії і вторинності свідомості — це визнання того, що основою світу є об'єктивна реальність, що саме її розвиток — умова виникнення і розвитку свідомості.У межах цілісної структури філософії основні функції філософії взаємопов'язані і взаємно детермінують одна одну. Розглянемо спочатку взаємний зв 'язок світоглядної і онтологічної функцій філософії. Онтологія (від гр. опіов — суще) — вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії. Характер світорозуміння, зокрема розуміння природи і сутності людини, визначається різноманітними життєвими позиціями, установками, спрямованістю життєдіяльності людини. У наш час зв'язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанні філософських принципів та ідей у розробці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біологічної тощо), так і загальнонаукової картин світу.Суттєвою функцією філософії є пізнавальна. Теорія пізнання, гносеологія — розділ філософії, в якому досліджуються проблеми джерела, форм, можливостей, вірогідності та істинності пізнання.Праксеологічна функція філософії. Праксеологічний вимір філософського знання пов'язаний з аналізом і узагальненням своєрідності взаємовідносин людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому, практики наукових спостережень, експериментів. Крім того, є великий прошарок практики окремих людей і людства в сферах діяльності, які виходять за межі раціонального. В тих сферах, де не тільки відносно незначну питому вагу мають раціональні і наукові способи постановки і вирішення питань, панують спалахи емоцій, прояви незламної волі (не тільки як у Прометея, а і як у Сізіфа), де з глибин підсвідомості виникають казкові, дивовижні музичні (як у М.Паганіні), поетичні (як у Т.Шевченка), драматичні (як у У.Шекспіра) образи.Практика значною мірою нераціональних форм осягнення світу в мистецтві, в моралі, в релігії і т.д. стала основою виділення в філософському знанні таких розділів, як естетика, етика, філософія, релігія. Суттєвою функцією філософського знання є методологічна. У загальному випадку методологічна функція філософії полягає не лише в тому, що саме філософія на найвищому рівні досліджує методи наукового (раціонального) пізнання, визначає теоретичні основи і межі працездатності тих чи інших методів. Філософське знання методологічне за своєю природою. Ті чи інші філософські концепції з самого початку задають вихідні принципи розуміння світу або в цілому, або його окремих явищ. Наприклад, матеріалістичні філософські концепції з самого початку спираються на визнання первинності природи і вторинності духу, свідомості. Філософські вчення, що визнають пізнаванність світу, обумовлюють одні принципи і методи його пізнання, агностичні вчення — інші. Визнання наявності розвитку у бвіті зумовлює необхідність діалектики як методу пізнання і т. ін.І, нарешті, ще однією з функцій філософії є аксіологічна функція. Аксіологія — вчення про цінності, філософська теорія загальнозначу-щих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Цінності як філософська категорія відображають певні сторони явищ дійсності, пов'язані з соціальною і культурною діяльністю людини і суспільства. Оцінка одного й того ж явища, наприклад руйнування будинку, житла чи то внаслідок землетрусу, чи то під час війни, може збігатися, а може відрізнятися у людей. Але оцінка буде або позитивна, або негативна. В яких би категоріях ця оцінка не проводилася, — "істина і похибка", "добро і зло", "краса і огидність" тощо — завжди її основою є суб'єктні цінності.Сукупність ціннісних орієнтацій людини — своєрідний маяк свідомості, котрий в разі прийняття загальнолюдських цінностей освітлює шлях до гуманістичних ідеалів, які виробило і вистраждало людство в процесі минулих і сучасних цивілізацій та культур.
7. Наука - це сфера людської діяльності, основною функцією якої є продукування і систематизація істинних знань про світ. Наука — це і продуктивна сила, і соціальний інститут, і діяльність з метою одержання нових знань, і результат цієї діяльності,—система одержаних теоретичних знань, що становлять собою у своїй сукупності мислену (ідеальну) картину світу. Основне завдання науки полягає в узагальненні та систематизації знань окремих учених і наукових колективів. Безпосередньою метою науки є опис, пояснення й передбачення процесів і явищ дійсності, що становлять собою предмет її ви в-чення на основі відкриття нею законів природи, суспільства і людського мислення. Специфіка науки складається в тому, що вона обслуговує знаннями, маючих значення об’єктивної істини, все суспільство від підприємства до найбільш абстрактних форм духовної діяльності. Більш того, будучи дуже багатогранною, наука різними сторонами включається в різні сфери суспільного життя. Об’єктом відображення в науці являється природа та суспільне життя. В зв’язку з цим всі конкретні науки поділяються: Суспільні науки вивчають різноманітні сторони суспільного життя, закони функціонування та розвитку суспільного організму. Природні науки займаються вивченням закономірних властивостей та зв’язків (законів) живої та неживої природи. Технічні науки займаються вивченням продуктивних сил в даній сфері господарства, але і промислові відносини. Основу розвитку науки складає матеріальне підприємство, закономірна зміна способу підприємства. Математика і механіка, біологія і фізика, та всі технічні науки зросли та досягнули розквіту завдяки розвитку продуктивних сил, зросту підприємницьких потреб, рівно як і суспільні науки – на основі нерозривно виникаючих задач перетворення відносин між людськими. Кожне наукове відкриття, відповідаючи на виникаючі запроси життя, в той же час базується на накопиченні раніш знань в тієї чи іншої області. Наука являється стрункою системою законів та виводів, має свою внутрішню логіку розвитку, особливу послідовність та примхливість. На розвиток науки оказують вплив політичні та правові відносини, володіючі в суспільстві.
8. Філософія, на відміну від інших історичних типів світо-гляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функ-цію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові -- уявлен-ню про світ як поле дії об'єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу -- свідомий по-шук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пі-знавальних критеріїв. У філософії, як у теоретичній свідо-мості загалом, модель світу не просто постулюється, задаєть-ся на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування, пе-реконання в правомірності певної точки зору. А це пов'яза-но з рефлексивним аналізом пізнавального процесу, що по-стає як пошук істини.
Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз проце-су пізнання в контексті певних меж і можливостей у від-ношенні «людина-світ». Філософське питання «що є іс-тина?» стосується передусім не конкретних аспектів пі-знавального ставлення до світу, пов'язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спро-можності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігаєть-ся його структура із структурою мислення про нього, а як-що збігається, то якою мірою? Дослідження цього запитан-ня від самого початку існування філософії є наслідком роз-в'язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття загалом сут-тєво залежать від відповіді на нього. Існування так званої «пізнавальної тенденції» у будь-якому філософському знан-ні не обов'язково визначається присутністю розвинутої те-орії пізнання як особливого розділу філософії. Так, примі-ром, у давньогрецькій філософії (VIII ст.) були сформульо-вані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани. Але про це йшлося в єдиному онтологіч-ному вимірі. Диференціація філософського знання влас-тива пізнішим стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).
9. Пізнання? — сукупність процесів, процедур і методів придбання знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання). Філософське пізнання є особливий тип цілісного пізнання світу. Специфікою філософського пізнання є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини в нім. Філософське пізнання засноване на певних світоглядних передумовах. У його склад входять: гносеологія, онтологія.
В процесі філософського пізнання суб'єкт прагне не тільки зрозуміти буття і місце людини в нім, але і показати, якими вони повинні бути, тобто прагне створити ідеал. Гносеологія як наука вивчає особливий тип відносин між суб’єктом і об’єктом – пізнавальний. „Відношення пізнання” включає в себе три компоненти: суб’єкт, об’єкт і зміст пізнання. Звідси виникає завдання проаналізувати відношення між суб’єктом, який набуває знання, і джерелом знання (об’єктом), між суб’єктом і знанням, між знанням і об’єктом.
Слід більш детально звернути увагу на те, що в першому разі головне завдання полягає в тому, щоб з’ясувати, як можливий перехід від джерела до „споживача”. При розгляді другого із вказаних відношень виникає комплекс питань, пов’язаних, з одного боку, з освоєнням людиною вже готових, наявних у культурі масивів знань – їхньої адекватності, засвоєння, достатності для вирішення тих чи інших завдань. Що ж до відношення між знанням і об’єктом, то воно звертає увагу на проблему вірогідності знань, істини і її критеріїв. У зв’язку з цим постає питання: якими є законні основи для переходу від наявних у людини чуттєвих сприймань і понять до раціонально обґрунтованих тверджень про дійсність?
Необхідно звернути увагу, що сучасна наукова гносеологія ґрунтується на таких основоположеннях: принцип об’єктивності, принцип пізнаванності, принцип активного творчого відображення, принцип діалектики, принцип практики, принцип історизму, принцип конкретності істини.
10. По відношенню до ступенів пізнання образи діляться на чуттєві: відчуття (відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини), сприймання (чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини), уявлення (чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам’яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб’єктом).
Чуттєве відображення і його основні форми хоч і є необхідною стороною пізнання, все ж обмежені в своїх можливостях давати істинні знання, оскільки чуттєво даний предмет завжди переживається в безпосередній єдності з суб’єктом. Тому знання про дійсність досягається подальшим розвитком форм пізнання, які виводять за межі безпосередньої чуттєвості. Такою вищою сферою є мислення як процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах як поняття (форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об’єкта і дається його всебічне пояснення), судження (це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об’єкту пізнання), умовивід (це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв’язків виводиться нове судження).
Чуттєве і раціональне – це діалектично взаємозв’язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності. Безпосередньо ця єдність втілюється і виявляється в діяльності такої пізнавальної здібності людини, як творча уява, інтуїція.
11. Сучасні філософські джерела дозволяють трактувати інтуїцію як:
ірраціональну здатність людини, що не залежить ані від почуттів, ані від розуму;
специфічну нелогічну форму інтелектуальної здатності; здатність до сприйняття; «неусвідомлений» і скорочений логічний процес; результат специфічного способу взаємодії чуттєвого і логічного; самостійну форму «метаболічної» переробки інформації поряд з її чуттєвими, логічними і моральними формами; безпосереднє отримання знання, містичне осягнення істини, «Божу іскру», що сяйне обранцям. місце інтуїції в науковому пізнанні визначається сферою взаємодії плотського і логічного пізнання. Тут і виявляється дія інтуїції як процесу. Це взаємодію інакше можна було б назвати інтуїтивним пізнанням. Особливість інтуїтивного пізнання полягає в тому, що по своїй гносеологічній суті воно – преобразовательне, комбінаторне пізнання, результатів якого виступає інтуїтивне знання.
Проблема інтуїції має багатющу філософську спадщину. Мабуть, небагато філософських проблем в своєму розвитку зазнавали такі якісні зміни і піддавалися аналізу представників самих різних областей знання. Питання про інтуїцію часто виявлялося предметом гострої боротьби між представниками матеріалізму і ідеалізму. Навколо нього утворився цілий круговорот концепцій, що нерідко виключали один одного. Але без урахування історико-філософських традицій неможливо було б осмислити складну еволюцію поглядів на природу інтуїції і створити наукове діалектико-матеріалістичне уявлення про неї. Таким чином, історико-філософський аналіз в дослідженні проблеми інтуїції представляється логічно цілком виправданим.
12. Наукове знання і сам процес його отримання характеризуються системністю і структурованістю. Перш за все в структурі наукового прийнято виділяти емпіричний і теоретичний рівні знання. А сукупність тих дослідницьких процедур, які ведуть до досягнення знання на цих двох рівнях, відповідно підрозділяється на емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження. По гносеологічній спрямованості емпіричний і теоретичний рівні дослідження розрізняються тим, що на емпіричному рівні пізнання орієнтоване на вивчення явищ і поверхневих зв’язків між ними, без поглиблення в сутнісні зв’язки і відносини, а на теоретичному етапі пі-знання головним гносеологічним завданням є розкриття причин і сутнісних зв’язків між явищами. На цьому і заснована відмінність в пізнавальних функціях, що реалізовуються на цих етапах пізнання. Головним пізнавальним завданням емпіричного етапу є опис явищ, а на теоретичному – пояснення явищ, що вивчаються. Найбільш чітка відмінність між двома рівнями пізнання виявляється в характері отримуваних наукових результатів. Основною формою знання, що отримується на емпіричному рівні, є науковий факт і сукупність емпіричних узагальнень. На теоретичному рівні отримуване знання фіксується у формі законів, принципів і науко-вих теорій, в яких і розкривається суть явищ, що вивчаються. Відповідно розрізняються і мето-ди, використовувані при отриманні цих типів знань. Основними методами, використовуваними на емпіричному етапі пізнання, є спостереження, експеримент, індуктивне узагальнення. На теоретичному етапі пізнання використовуються такі методи, як аналіз і синтез, ідеалізація, індукція, аналогія, гіпотеза і ін.
13. Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього. Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою (об'єктивністю) тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини — абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини — її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного грунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність — заблудження. Абсолютна й відносна істина — це не дві різні істини, а одна й та сама істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення меж відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність — заблудження.
14. Історії філософії відомі найрізноманітніші концепції істини. Класична концепція істини розглядає пізнання як взаємодію та взаємозалежність об'єкта і суб'єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням об'єкта, існують й інші концепції. Згідно з неопозитивістською концепцією когерентної істини, знання є істинним, якщо воно є внутрішньо узгодженим, несуперечливим. Його істинність полягає не в адекватності об'єкту, а в самоузгодженості. Завдяки цьому все знання є самоузгодженою системою. Прихильники кореспондентної концепції істини виходять з того, що твердження повинні відповідати зовнішній дійсності. Однак наука часто послуговується абстрактними поняттями. У зв'язку з цим прихильники кореспондентної концепції істини поділяють мову науки на мову споглядання, мову теорії та кореспондентну мову (мову інтерпретації). Завдяки використанню мови інтерпретації теоретичні поняття, які не піддаються безпосередньому спогляданню, інтерпретуються мовою споглядання, замінюються поняттями, що описують відчуття. Однак далеко не всі теоретичні поняття, твердження, які з них складаються, піддаються такій інтерпретації чи спрощенню до понять, що описують відчуття. Абстракції (особливо філософські категорії) не підвладні чуттєвості,спогляданню. Кореспондентна теорія є безсилою і щодо визначення істинності чи помилковості знання багатьох розділів вищої математики. Якщо прихильники когерентної концепції шукають критерій істини в логічному доведені, а творці кореспондентної концепції знаходять його в прямому спогляданні, то згідно з прагматистською концепцією істини він полягає в її практичній корисності, ефективності. Тобто, істинність знань перевіряється успіхом у певній діяльності. Наголошуючи на активній ролі суб'єкта, представники прагматизму пов'язують істину з практичною корисністю, вигодою, співвідносять її з діяльністю людини. Об'єктивна істина — це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Об'єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин. історична правда – це правда, яка шліфується не кількома роками, а століттями. Це правда, яку народ виборював споконвіку.
15. Закони діалектики — загальні форми суттєвого зв'язку в процесі розвитку, які виконують важливу методологічну функцію в побудові теорії. Вони власне, формують предмет теорії як спосіб зв'язку між категоріями. Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відображає джерело розвитку. Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаючи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на діяльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і практичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики. Закон заперечення заперечення. Категорія заперечення постає загальною і необхідною формою наступної діяльності, формою духовного освоєння майбутнього, його практичного втілення в дійсність. Діалектичне заперечення відносно конкретного явища являє собою його перехід у свою протилежність. Закон заперечення заперечення і виступає законом зв'язку таких етапів у розвитку явища, які постають як його переходи в протилежність. Просування через переходи в протилежність і є формою руху суперечності по шляху свого вирішення. Наприклад, відношення мислення і буття в сфері суспільного розвитку постає у формі заперечення заперечення: наявна дійсність — її заперечення в мисленні (понятті) — заперечення поняття як процес формування нової дійсності відповідно до поняття про неї. Сутнісна єдність указаних ланок заперечення реалізується в діяльності людини. Закон взаємопереходу кількісних і якісних змін розкриває механізм формоутворення нового, ще не існуючого. Однак, говорячи про специфіку вказаного закону, нам не обминути питання про його зв'язок з іншими законами. Отже, постає питання про діалектику самих законів. Цілісність процесу розвитку виражається у взаємоперетворенні законів, кожен з яких, у свою чергу, конкретизує зміст іншого. Наприклад, процес «роздвоєння єдиного» є становленням і розвитком самозаперечення предмета, яке являє собою процес кількісних змін, оскільки він здійснюється у межах даної якості. Разом з тим це — і процес формоутворення визначеності протилежностей у складі цілого, і кількісної визначеності їх відношення у ньому. Єдність і протилежність законів діалектики забезпечує розуміння системності розвитку внутрішньорозчленованої цілісності.
У філософському плані поняття "принцип" означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих грунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв'язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.
У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п.Діалектика та її альтернативи. Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Що таке розвиток? Розвиток — це закономірна якісна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів, яка має незворотний і спрямований характер. Це — загальна властивість матерії, її найважливіша ознака. Розвиток — це насамперед зміна, рух, але не будь-яка зміна є розвитком. В процесі розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення. Саморух і саморозвиток — важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток "генетично" виростає з саморуху як невід'ємного атрибута матерії. Саморух відображає зміну явища, речі під дією внутрішніх суперечностей, їм притаманних.

16. Розглядаючи проблему буття, філософія виходить із того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а більш складний зв'язок всезагального характеру: предмети та явища світу. За допомогою категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються й процесі осягнення світу "як цілого": світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство існують у різних формах; їх різне за формою існування — передумова єдності світу; об'єктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед задана свідомості. Тенденція протиставлення буття сущому стає домінуючою у феноменології та екзистенціалізмі. У феноменології за абсолютне буття приймається свідомість, яка мислиться як «жива діяльність», позбавлена предметної форми. Виходячи з історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття: — матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим; — ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим); — некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному. Матеріалістична та ідеалістична концепції тяжіють до об'єктивізму (прагнуть розглядати буття з об'єктивного погляду, з позиції близької до науки); некласична, яка в розвинутій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі — до суб'єктивізму, до визначення буття через свідомість та існування людини. Для розуміння буття значно цікавішою є перспектива, яку запропонували феноменологи та екзистенціалісти, звівши буття до певного значення речей, сущого. «Бути» означає «мати» певне значення в контексті культури. Так, речі сприймання мають значення «реального буття», речі уяви — уявне буття, інтернетні «штучки» — віртуальне буття. Різним предметам надаються різні види (модуси) буття відповідно до того, як вони даються людині.
17. На підставі феноменологічної концепції в сучасній онтології прийнято виділяти різні сфери буття. У різних мислителів вони мають різну структуру. Е. Гуссерль виділяє такі сфери буття: матеріально-просторовий світ, живі істоти, людина і соціальний світ, свідомість (психіка), формально-логічні предмети, матеріально-змістові поняття, цінності, світ фантастичних утворень тощо. Всі вони разом утворюють світ людини як горизонт, у якому дається будь-який предмет.
Вихідним для конституювання всіх сфер є сприймання. У сприйманні даються матеріально-просторові тіла — камінь, будинок, дерево. Предмет сприймання включається в певний горизонт, аж до горизонту всього попереднього життя людини, завдяки якому вона надає предмету сприймання значення матеріально-просторової речі. Живі істоти, наприклад тварини, також даються у сприйманні, однак для конституювання їх буття одного зовнішнього сприймання недостатньо. Необхідно іще внутрішнє сприймання (симпатія). Іншими словами, тварині людина надає буття тварини (на відміну, скажімо, від каміння) завдяки тому, що сама вона є живою істотою і може відчувати (моделювати) їх біль і радість. Так, на думку феноменологів, конституюється буття живого.
По-іншому конституюється буття людини і соціального світу. Інша людина саме як людина дається не просто в зовнішньому сприйманні чи симпатії, як це буває за сприймання тварини. У зовнішньому сприйманні людині не даний внутрішній світ іншої людини. Можна бачити міміку, жести, позу, сприймати тембр голосу, але це не передає переживань іншої людини. Однак можна їх відтворити, опираючись на свій внутрішній світ, на власні переживання. Людина може відчути, сприйняти горе і радість іншої людини, тому що вона переживала ці відчуття і знає, яка міміка, тембр голосу тощо їх супроводить. Завдяки цьому вона приписує буття іншій людині саме як людині на основі складної сукупності актів — зовнішнього сприймання, симпатії та «вчуття», в якому вона моделює духовний світ іншої людини на основі власного духовного світу. Особливий шар буття утворюють переживання людини, акти свідомості (те, що у філософії традиційно називається душею). Переживання людини — це, на думку феноменологів, єдине, що дано їй безпосередньо. Сприймання, пригадування, міркування, мріяння є її актами свідомості, вона не може мати в них сумніву. Ще одною сферою буття є ідеальні предмети. Сюди можна віднести поняття (формально-логічні та змістовні), Цінності, казкові образи та ін. Їх буття конституюється в різних актах свідомості. Так, цінності — добро, дружба, Бог дані через віру, у вірі. Якщо хтось не вірить в добро чи любов, не вірить у Бога, то вони для нього не існують, як скажімо, для прибічників однієї релігії цінності іншої не є цінностями. Математично-логічне знання існує в міркуваннях і через міркування. Русалки і домовики існують в актах фантазії та завдяки фантазії.
18. Знання про світ — складова частина вчення про людину. Тільки через пізнання світу, його сутності, структурних рівнів організації, законів розвитку та існування людина може пізнати саму себе, свою природу і сутність, зв'язок з іншими людьми. У процесі розвитку людини змінюється уявлення про світ, воно наповнюється конкретно-історичним та чуттєво-сприйнятним зміс¬том. І з розкриттям сутнісних сил людини світ для неї стає не просто об'єктивною дійсністю, а й дійсністю її сутнісних сил.Тому світ — це єдність природної та суспільної дійсності, зумов¬леної практичною діяльністю. А категорія "світ" визначає не тільки природні, об'єктивно-матеріальні властивості, а передусім особливості людського практично-діяльного відношення до себе і до умов свого існування.Людину необхідно уявляти не просто у світі, а в світі історії при¬роди та суспільства, в системі суспільних відносин, які значною мі¬рою визначають характер її ставлення до природи.Зрозуміло, що світ — це цілісна система, яка розвивається в діа¬лектичній єдності природи і суспільства. Така єдність суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії.Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетво¬рює природу на світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого — руйнує природу і створює загрозу власному існуванню.
19. Категорія субстанції була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів — Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф). Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:
— незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокріта, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII—XVIII ст.;
— субстрат як носій певних властивостей, те, що зв'язує властивості в щось єдине. У даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина.
Простір і час. Це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються. Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності — довжина, ширина і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики. Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість аналогічна протяжності. Вона охоплює продовження одного і того ж. Тривалість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (моменти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику. Причинність. У філософському розумінні світу, а також і в науці вона відіграє важливу роль. Причинність —це певний тип відношення між речами. Речі можуть співіснувати — камінь лежить поряд з деревом. Вони можуть вступати у зв'язок — місяць і Земля притягуються, а можуть і спричиняти, детермінувати одна одну. Причинність — породження, зумовленість однією річчю (подією) іншої речі (події). Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), називається причиною. Та, що виникла, наслідком (дією). Вважають, що причина передує в часі наслідку (дії). Категоріальна модель «причина — наслідок», за якою намагаються опанувати зв'язки речей і явищ природи, спрощує і схематизує ці зв'язки. Наприклад, траєкторія польоту снаряду визначається не лише силою поштовху і силою тяжіння. На неї діють повітряні потоки, місцеві геологічні аномалії, момент крутіння самого снаряду, температура, вологість атмосфери та інші чинники. А нерідко вихоплюють лише один чи два зв'язки і будують модель поведінки тіла. Насправді ж зв'язки природи складні й різноманітні, їх можна зводити до спрощених схем тільки за усвідомлення цієї спрощеності.
20. У європейській філософії існують субстанційні та несубстанційні концепції (моделі світу). До несубстанційних відносять вогонь Геракліта, вічне становлення Ніцше, творчий порив Бергсона, екзистенцію. Однак панівне становище посідала саме субстанційна модель. Однозначної відповіді на питання, чому саме ця модель була панівною в європейській філософії, немає. Але можна вказати на деякі чинники, які сприяли прийняттю саме цієї моделі. На думку деяких дослідників, субстанційна модель зумовлена структурою індоєвропейських мов. Сучасні філософсько-лінгвістичні вчення свідчать, що мова суттєво впливає на спосіб сприймання світу. Вона мовби підказує, як сприймати світ (як членувати і упорядковувати). А судження (речення) в індоєвропейських мовах будується за принципом: предмет (підмет) виконує дію або має ознаки. (Сонце світить, трава зелена). Увага акцентована на предмет; не може бути дії чи властивості без предмета. Звідси безособові займенники в англійській (it), німецькій (man) та інших мовах. Якщо в українській мові зрідка зустрічаються вирази типу «дощить», «світає», «мені не спиться», то в романо-германських мовах такі «безпідметні» судження неможливі. Там обов'язково повинен бути підмет (предмет). Вважають, що саме така структура мови вплинула на «предметне» (а не «процесуальне») бачення світу в європейській культурі. Так, європеєць скаже: «грім гримить, вітер віє, хвиля біжить», хоча тут відсутні «предмети», які виконують дію. Це чиста «процесуальність», переведена у форму «предмет діє». Тому саме предметне бачення світу зумовило субстанційну модель європейської філософії.
Ідея субстанції виражає незмінність у мінливому (в процесі). Будь-яка зміна є зміною чогось, якогось субстрату. Усталеність (незмінність) в навколишньому світі виражається через відносну стабільність речей (від атомного до космічного рівня) і через наявність законів збереження (збереження маси та енергії, імпульсу та ін.). Однак розвиток науки довів, що єдиної основи світу на зразок неподільних атомів чи незнищуваної маси немає. Субстанції як абсолюту, як сущого поряд з мінливими речами не існує. Речам (тілам, процесам, сущому взагалі) притаманні властивості субстанційності й процесуальності.
21. Субстанційний розглядає час як первісну сутність, безпосередньо присутню у бутті, що повертає нас до циклічних концепцій часу, адже субстанція не може зміщуватися і її емпіричне знищення означає нове народження, адже джерело часу -- вічність. Другий підхід -- реляційний, що розглядає час як дещо похідне від первісних сутностей, їх функціональний характер і вносить у нього моменти випадковості, унікальності. Вивчення часу, заглиблення в це питання ми зустрічаємо протягом всієї історії філософської думки. З плином часу вводилися нові поняття, нові аспекти розуміння.
Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанційну і реляційну. В фізиці субстанційна концепція виражена в теорії Ньютона, реляційна — в теорії відносності Ейнштейна. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величина визначають характеристики простору і часу. Тут простір і час є похідними, відносними, визначеними матеріальною масою. Сучасна фізична наука дотримується реляційної концепції.
22. Культурологічна традиція пов'язує розуміння простору і часу з практичною діяльністю людини (з культурою). Тут розвиток уявлень про простір і час розглядається в тісному зв'язку з розвитком культури. Так, уявлення про час в традиційному суспільстві пов'язувалось з циклом сільськогосп. робіт. І простір мислився в культурних визначеннях — наш, упорядкований, і чужий, варварський. Щодо натуралістичних уявлень, то в межах цієї традиції вони постають як уявлення про простір і час європейської культури, що виникли під впливом розвитку науки. Час відіграє важливу роль й у сфері психічного життя. Психіка людини — це потік переживань, організований на основі усвідомлення часу (події відбулись раніше, пізніше чи одночасно). Без цього усвідомлення людина не може нормально жити. Зі складними проблемами в розумінні часу стикаються також дослідники культури. Так, в межах одного астрономічного часу можуть існувати й існують різні історичні часи (епохи). В наш час існують племена, що живуть в кам'яному віці, рабовласництві, кріпацтві та ін. Вони є нашими сучасниками у фізичному, а не культурному часі. І перевести їх в час нашої цивілізації, зберігши їх самобутність, завдання майже нерозв'язне. Про це свідчить сумний досвід з американськими індіанцями, аборигенами Австралії, народами Півночі Росії. Категорії простору і часу широко використовуються й у сфері духу. Зокрема, простір відіграє визначальну роль в архітектурі та скульптурі, час — в музиці. Простір, і особливо час, є формами організації суспільного життя. Все сучасне життя прив'язане до часу — рух транспорту, початок і кінець робочого дня, суспільні заходи тощо — все це регламентовано часом. Час став долею європейської людини. Поступово він стає таким для людства загалом, за винятком окремих острівців (відірваних від цивілізації племен), які живуть поза часом. Людина живе з гострим відчуттям часу, в постійній турботі про час. Для того щоб панувати над часом (над майбутнім), вона постійно вчиться і працює, а в результаті не вона панує над часом, а він над нею. І річ не в певному сприйманні часу, а в організації суспільного життя, яка нав'язує таке сприймання часу. Отже, категорії простору і часу, будучи структурами сущого, по-різному виявляють себе на різних рівнях буття.
23. Свідомість — це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві образи й понятійні структури, які становлять предметно-змістовну основу мислення. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам'ять. Але у пізнавальній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер. Емоційна сфера свідомості — складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції — це відображення об'єкта у формі психічного переживання, хвилювання. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття. Мотиваційно-вольова сфера свідомості складається із мотивів, інтересів, потреб суб'єкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей. Поряд із свідомістю у "внутрішньому світі" людини існує рівень несвідомого. Вважають, що несвідоме — це сукупність психічних явищ, станів і дій, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та запорогові почуття. Інстинкти і запорогові почуття — це такі структурні елементи несвідомого, які можуть зароджуватись на рівні підсвідомого, залежати від нього, а з часом переходити на рівень свідомості. Важливою складовою свідомості є самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін.; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. У цьому разі об'єктом пізнання суб'єкт робить самого себе і свою свідомість.
24.Широковживаний термін «свідомість» є одним із найбагатозначніших і невизначених. Часто свідомість ототожнюють із безпосереднім духовним життям, стверджуючи, що будь-які духовні явища є явищем свідомості. Поліваріантність тлумачення свідомості як найбільш повного репрезентанта світу духу пояснюється тим, що свідомість є надзвичайно специфічним, непредметним об'єктом вивчення. Його неможливо побачити, виміряти, зафіксувати у вигляді об'єктивних даних. Свідомість неможливо виокремити із цього змістового зв'язку, оскільки поза ним вона не існує. З огляду на це навіть у сучасній філософії побутують різні підходи до визначення змісту свідомості. Так, П. Тейяр де Шарден вважає, що земна матерія містила в собі деяку масу психічної енергії, елементарної свідомості. Тому вона пробилась у світ із темряви підсвідомого. Ніхто й не помітив появи розуму на Землі. А тому осягнути конкретний механізм свідомості неможливо. Родоначальник феноменології Е. Гуссерль зазначав, що приписувати свідомості природу, шукати реальні чинники її визначення є безглуздям, натуралізацією, оскільки «трансцендентальна суб'єктивність, або чиста свідомість, не підвладні силі нашої свідомості». Концепції свідомості, що існували в історії філософії, умовно можна поділити на два типи: індивідуалістські та колективістські. Індивідуалістські розглядали як вихідне (абсолютне) свідомість окремого індивіда, а суспільні форми свідомості (форми культури) — мораль, релігію, мистецтво, право — як похідне, таке, що створене індивідуальною свідомістю. Колективістські концепції, навпаки, вихідним вважали суспільні форми свідомості, наявну культуру, а індивідуальну свідомість розглядали як щось похідне. До індивідуалістичних концепцій схилялися філософи Нового часу (як емпірики, так і раціоналісти), а також І. Кант, позитивісти, представники філософії життя, феноменології. Колективістська традиція яскраво представлена у Гегеля і Маркса. Щодо ідеологічної орієнтації колективістська традиція тяжіла до тоталітаризму (підпорядкування особи загалу), а індивідуалістська — до лібералізму, коли загальне розуміють як суму інтересів індивідів.
25. Вивчаючи питання про виникнення людини і її свідомості, необхідно виділити три основні чинники цього процесу: працю; спілкування у колективі, заснованому на трудовій діяльності; членороздільну мову. Можна вважати, що саме праця була тією формою пристосування до середовища, яка викликала появу нової форми відображення—свідомості.Розум людини розвивався відповідно до того, наскільки вона навчилася змінювати довколишнє середовище. З допомогою засобів праці, які одночасно виступали й засобами пізнання, вона осягала властивості об'єктивного світу. Праця є основною умовою людського життя. Завдяки тому, що свідомість — це осмислене знання, свідоме відображення дійсності, вона виступає регулятором трудової діяльності, спрямованої на досягнення заздалегідь поставлених цілей.Тому умовою будь-якого свідомого вчинку є цілепокладання, тобто передбачення того, для чого і "заради чого" людина здійснює свої дії. Саме в творчій, цілеспрямованій діяльності перебудови світу й полягає основний життєвий смисл та історична необхідність свідомості. Таким чином, свідомість слід розглядати як соціальне необхідне, практичне явище всередині самого соціального буття, а також як "об'єктивне" практичне відношення у самій соціальній дійсності. Друга особливість свідомості зумовлена характером її існування в суспільстві у вигляді "розумового поля", яке перебуває у міжсуб'єктних взаєминах, неявно розташовується між суб'єктом і об'єктом пізнавальної діяльності. У процесі трудової діяльності люди вступають один із одним в ті чи інші форми стосунків, взаємин спілкування, які можуть бути виробничими чи особистими.Сьогодні визнано положення про те, що спілкування є однією із необхідних всезагальних передумов формування і розвитку особи, її свідомості, суспільства в цілому. Не менший вплив на розвиток свідомості справляє суспільне спілкування, здійснюване шляхом засвоєння суспільної свідомості за допомогою літератури, сприйняття мистецьких творів, засобів масової комунікації. Воно розширює межі особистих стосунків із світом, робить індивіда причетним до всіх подій, що відбуваються, до різних поколінь, країн та епох.
26. Свідомість є специфічною людською формою освоєння світу, яка передбачає освоєння об'єктів спочатку без фізичної дії на них. Основними ознаками свідомості є : Ідеальність. Це найзагальніша форма існування свідомості як суб'єктивної реальності. За своїм змістом свідомість — це екстракт буття, яке репрезентоване в ній в ідеальних формах. Поза ідеальністю свідомості не існує. Наявність ідеального дає змогу людині стати об'єктом і суб'єктом культури. Людина не лише пасивно засвоює культуру, а й активно творить її. Тому існують два носії ідеального: розум людини і об'єктивовані форми культури та історії: мова, наука, мистецтво, релігія, мораль тощо. Опосередкованість мовою. Як ідеальна, свідомість існує тільки в матеріальній формі свого вираження — мові. Свідомість і мова діалектично поєднані. Не існує мови без мислення, як і мислення без мови. Водночас структура мислення і структура мови є різними. Свідченням цього є те, що закони і форми мислення єдині для всіх людей, а мова в кожного етносу своя — національна, а отже, специфічна. Завдяки мові ідеальність має і матеріальну оболонку, оскільки об'єктивується в книгах, художніх полотнах, архітектурних будівлях, скульптурі, знаряддях праці та інших різновидах матеріальної та духовної культури, які щодо існування є матеріальними, а за суттю, походженням — ідеальними. Інтенціональність. Свідомість завжди є усвідомленням чогось. Вона спрямована на певну предметність. У свідомості наявне те, що є її предметом. Тобто відображається не світ узагалі в його різноманітності, а лише те, що є предметом конкретної діяльності чи уваги людини. Здатність творити і відтворювати ідеї. Передусім свідомість виробляє осмислений план поведінки людини як у світі природи, так і в суспільстві. Орієнтація тварини у певному середовищі детермінована інстинктами. За таких обставин свідомість не допомагала б, а заважала поведінці тварин. Ідейні стосунки між індивідами виникають у співтоваристві, але за певної індивідуалізації суб'єкта від нього. З одного боку, людина є істотою соціальною, а з іншого — вона неповторна, незалежна у певних параметрах від соціуму. Тільки за таких умов і з'являється можливість продукувати ідеї. Тварина не має творчого змісту в своєму мозку.
27. Розглядаючи свідомість з точки зору бачення її існування як певних станів, вияву людської сутності стосовно відображення дійсності, ми говоримо про свідомість як єдність емоцій, мислення, пам'яті та волі.Емоції характеризують психічний стан людини, певною мірою компенсуючи брак доступної їй інформації, і суттєво впливають на мислення та його продуктивність, що досить добре відоме вам з власного досвіду. Оскільки людина живе більшою мірою емоційним, ніж раціональним життям (що інколи спричинює непередбачуваність її поведінки), можна зробити висновок про роль і значення емоцій, почуттів у її життєдіяльності. Мислення людини має абстрактний характер, у чому полягає докорінна відмінність людського мислення від конкретно-образного мислення вищих тварин. Формами абстрактного мислення є поняття, судження та умовиводи, про що йтиметься далі.Пам'ять, вмістилищем якої є не лише головний мозок, а й спинний, який передає "накази" іншим органам і є немовби головним кабелем (якщо порівнювати зі світом техніки) зв'язку з руками, ногами, легенями. Різновиди пам'яті, її роль і значення у життєдіяльності людини вивчає психологія. Воля є свідомим і вільним прагненням людини до здійснення певної мети, яка є для неї цінністю. Воля протилежна імпульсивним потягам і прагненням людини, інколи навіть її життєвим потребам. Ідеальне — образ об'єктивної реальності, тобто суб'єктивна реальність. А поняття ідеального буття характеризує специфічно людський спосіб існування, зв'язаний з духовно-практичною творчою діяльністю і функціонуванням свідомості. В усіх ситуаціях реалізації знаково-символічної функції, пов'язані з нею зміст та значення, що виражають певний зміст свідомості, мають ідеальний характер. Тому свідомість ідеальна, але ідеальна не тільки свідомість. Ідеальними є психічні образи, що виробляються і функціонують у свідомості у вигляді плану, проекту, програми дальшої діяльності, і увесь знаково-символічний зміст людської культури.
28. Структура свідомості має два вияви: компонентний (змістовий) і рівневий. Компонентний. Охоплює складові, необхідні для діяльності людини: а) знання або когнітивну сферу свідомості (відчуття, сприймання, уявлення, поняття, судження тощо); б) цінності, потреби, інтереси, емоційні стани, що обґрунтовують і стимулюють активність, або мотиваційна сфера свідомості; в) програми (проекти, плани, цілі), або нормативно-проективна сфера свідомості. Ця конструкція не є лише умоглядною, а постає як закономірний характер організації свідомості. Вона відтворює сутнісну смислову структуру буття: знання репрезентують у свідомості буття як наявне; цінності, потреби, інтереси — незавершеність буття; програми — його здатність до самозміни. Рівнева структура свідомості. Охоплює складові, які засвідчують, що не все, що є змістом свідомості, реально усвідомлюється. Людина, за 3. Фрейдом, не є господарем сама собі, її інтелект безсилий перед людськими пристрастями. У рівневій структурі він виокремлює такі елементи: а) несвідоме або «Воно» — інстинкти, домінуючу роль серед яких відіграє лібідо (пристрасті, бажання, енергія сексу); б) свідоме або «Я» — своєрідний посередник між «Воно» і зовнішнім світом; в) несвідоме або «Над-Я» — сфера соціальних фільтрів, крізь які «Воно» має діяти на «Я» (своєрідні автоматизми — догми, традиції, ідеали, совість та інші цінності й заборони морального, соціокультурного, сімейно-історичного походження, що домінують у культурі). Для розуміння сутності відносин між «Воно», «Я» і «Над-Я», Фрейд вдається до такого метафоричного порівняння. «Воно» і «Я» — це кінь і вершник. «Я» прагне підкорити собі «Воно», як вершник сильнішого, ніж він, коня. Поки кінь спокійний, він підкоряється вершнику. Якщо ні, то вершник змушений рухатися туди, куди несе його кінь. Врешті-решт виявляється, що коли вершник потурає забаганкам коня, то і «Я» фактично підкорене волі «Воно» і лише створює видимість своєї переваги над ним. Отже, «Я» є вірним слугою «Воно». Не менш складними є й відносини між «Я» і «Над-Я». Подібно до «Воно», «Над-Я» може панувати над «Я», виступаючи, наприклад, у ролі совісті. Це своєрідний адвокат внутрішнього світу людини.
29. Виникнення свідомості як соціально-культурного явища безпосередньо пов'язане із зародженням мови, в якій формувались та відбивалися перші свідомі уявлення людей. Свідомості поза мовою не існує. Як і свідомість, мова формувалася в процесі праці та суспільних відносин. Вона з'являється тоді, коли в людей виникає потреба щось сказати одне одному. Люди розкривають на практиці і закріплюють у тому чи іншому звуковому сигналі значення предмета, його функції, властивості. Тому за допомогою мови вони можуть "сигналізувати" один одному про призначення того чи іншого предмета або дії. Оскільки мова людини позначає предмети, властивості і відношення, вона є важливим засобом спілкування людей та знаряддям їхнього мислення. Виникнення членороздільної мови було могутнім засобом дальшого розвитку самої людини, суспільства та свідомості. Завдяки мові свідомість формується і розвивається вже як духовний продукт життя суспільства. Будучи засобом взаємного спілкування, обміну досвідом, вона об'єднує людей не тільки даного часу, а й різних поколінь. Тим самим відбувається історична спадкоємність епох, коли нові покоління людей соціальне успадковують здатності до спілкування тією чи іншою мовою. Крім того, мова є специфічним засобом зберігання та передавання інформації, а також управління поведінкою людини, пізнання об'єктивного світу і самосвідомості особи. Таким чином, мову сьогодні розглядають як суспільно-історичне явище, яке виступає засобом відбиття і об'єктивізації ідеального, оскільки і ідеї не існують відірвано від мови.
30. Самосвідомість — здатність людини поглянути на себе збоку, тобто дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших. Через це людину так хвилює думка інших людей. Якщо людина не має такої здатності, то це є ознакою психічного захворювання. Дистанціювання від себе забезпечується завдяки комунікації. Людина усвідомлює, постійно звертається до себе як внутрішнього співрозмовника, хоча й постійно промовляє «про себе» способами внутрішнього мовлення: немовби конспективно пояснює собі те, що діється, оцінює події, людей, саму себе. Тому для розвитку самосвідомості важливо розвивати внутрішнє мовлення. Найкращим засобом для цього є читання книг (TV, якщо й не гальмує розвиток свідомості, то вже напевно не розвиває її інтенсивно), мистецтво, філософія, осмислене спілкування з якими дає широкий вибір засобів для духовного зростання, змогу стати дійсним суб'єктом свого життєвого процесу. Засобом розвитку самосвідомості може бути і релігія. Зокрема, сповідь у християнстві розвиває у людини фундаментальні для самосвідомості здатності: самоаналіз, самооцінку, самовибудову (каяття). Схожі дії вироблені й в інших релігіях, зокрема в конфуціанстві. Засобом закріплення й розвитку самосвідомості є пам'ять, яка зберігає й репрезентує в межах свідомості минуле й, отже, уможливлює дистанціювання від теперішнього та майбутнього. Самосвідомість виконує такі функції: — самопізнання — охоплює самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі); — самоспостереження і самоаналіз (на який здатні небагато людей); — самооцінки — включає самопочуття (емоційна оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній), оцінку себе відповідно до певних життєвих еталонів, рівень домагань (оцінку наперед моїх бажань і здобутків); — саморегуляції — передбачає таку послідовність виявів самосвідомості як самоконтроль, самодетермінація, самотворення.Самопізнання — це відкриття себе, виявлення передусім своїх позитивних якостей і можливостей і тих задатків, які потім шляхом самовиховання людина зможе перетворити в здібності, а талант :, в стійку рису характеру. Важливим етапом в процесі самопізнання є самовизначення своєї спрямованості, темпераменту, характеру, здібностей і таланту.
31. Суспільна свідомість, незважаючи на її неосяжність і невичерпну багатоманітність, вичерпують сім її форм: філософія, наука, мистецтво, мораль, політика, право і релігія.Форма суспільної свідомості — це форма усвідомлення людиною свого суспільного буття. Коли людина усвідомлює його у формі законів природи — це наука; у формі оцінки добра та зла — мораль; загальних категорій — філософія, художніх образів — мистецтво тощо. релігія, як і всі інші форми суспільної свідомості, має і свої специфічні особливості. Вона є світоглядною формою суспільної свідомості, як і філософія, визначає світорозуміння людини. Незважаючи на деяку спільність релігія і філософія постають різними формами свідомості за характером і способом відображення дійсності, соціальними функціями, а також за тими життєво орієнтуючими людину началами, що містяться в них.Політика, право і мораль постають умовами матеріально-перетворюючої діяльності, з приводу здійснення яких утворюються і певні відносини. Відтворення цих відносин через відображення відбувається і в таких формах свідомості, як мораль і політико-правова свідомість. Політико-правова свідомість відображає суб’єкт-об’єктні відносини одного виду (між класами, громадянами і суспільством тощо), єдина її інституційна форма (політична і правова свідомість має своїм основним гарантом силу держави). Мораль і політико-правова свідомість розрізняються між собою як форми свідомості, хоч обидві належать до регуляції міжсуб’єктних відносин як необхідної умови діяльності. Адже мова йде про різні зрізи міжсуб’єктних відносин: мораль регулює відносини людина-суспільство, політико-правова свідомість – відносини людина-політико-правовий інститут. Отже, йдеться про різні рівні самого суб’єкта, що суттєво позначається і на характері відносин між ними. У цих форм свідомості різні предметні й інституційні втілення.Таким чином форми суспільної свідомості є ідеальним оформленням матеріально-практичного змісту діяльності. В них відображені в ідеальній формі різні компоненти суб’єкт-об’єктного зв’язку. Ідеально фіксовані у формах свідомості, ці компоненти перетворюються в соціальні умови здійснення діяльності кожного наступного покоління людей, стають її ідеальним забезпеченням.
32. Проблема людини — її сутності, походження, можливостей і перспектив, сенсу буття — з давніх часів хвилювала мислителів. Дуже гостро вона стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначатимуть свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності.Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій — міфологічних, релігійних, наукових. Походження людини по-різному трактується релігією й наукою. Релігія виходить з ідеї креаціонізму (лат. сгеаге — творити), тобто творення світу, всіх речей та істот богом. Наука доводить, що передумови виникнення людини склалися природним шляхом. Наш Всесвіт (Метагалактика) має такі фізичні властивості, що в ньому можливе утворення складних систем і - за певних умов - живих організмів. На завершальній стадії формування людини вирішальне значення мали вже не біологічні, а соціальні чинники: виникнення і розвиток трудової, предметно-практичної діяльності, членороздільної мови, перетворення стада передлюдей у первісний родовий колектив, заснований на екзогамії (така форма кровно-родинних зв'язків, за якої виключаються шлюби між близькими родичами) і на перших, спочатку ще на-півінстиктивних соціально-моральних нормах. Винятково важливу роль у формуванні людини й людства відіграла членороздільна мова, яка виникла й розвинулася разом з трудовою діяльністю і соціальними формами життя.
33. Специфіка буття людини полягає в поєднанні, взаємодії трьох буттєвих вимірів. Першим з них є те, що кожна людина існує як відчуваюча і мисляча "річ" (тіло). По-друге, кожна людина є індивідуальним представником виду Homo Sapiens, результатом біологічної еволюції. По-третє, людина існує як соціально-історична сутність, що виражається в її особистості. Все це в єдності складає вихідні характеристики людського буття.Незважаючи на те, що буття кожного індивіда має тимчасовий характер, він (як член роду) займає своє місце на гігантському "гносеологічному дереві" людства, що бере свій початок від тваринних предків і еволюціонує до сьогодення. Кожне таке тимчасове існування органічно включене в цілісний процес еволюційного розвитку природного і людського буття, становить лише окрему ланку загального ланцюга соціально-історичного буття.Екзистенціалісти стверджують, що перш ніж пізнавати (бути суб'єктом, розумом, свідомістю), людина повинна бути, існувати в світі. Розум людини не збігається з її буттям. Більше того, сам розум має бути виведений зі специфіки буття (екзистенції) людини. Однак проблема полягає в тому, що людину екзистенціалісти трактують як свідому істоту. Отже, йдеться про буття людської суб'єктивності, свідомості, яке передує пізнанню, про трактування людської суб'єктивності як чогось, що має буття і що, зрештою, робить можливим людське пізнання. Людина, на думку екзистенціалістів, є єдиною істотою, яка усвідомлює свою смертність. Важливою рисою екзистенції є націленість на майбутнє, наявність у сучасному бутті проекту майбутнього. Екзистенція — це можливість бути іншим, постійний вибір між різними проектами майбутнього. У цьому виборі власного майбутнього, на думку екзистенціалістів, виявляється свобода людини.
34. Людина є соціоприродною істотою, єдністю біологічного (природного), психічного та духовного начал. Духовне та природне, як її суттєві якості, існують і виявляють себе у тісному взаємозв'язку. З народження людина одержує таку тілесну організацію, в якій запрограмована можливість її універсального соціально-діяльного розвитку. Соціальне життя розвиває специфічні людські біологічні якості. Тому суспільне становище людини є її природним станом.«Особистість» служить для характеристики соціального в людині. Особистість, на відміну від людини, є продуктом не тільки природи, а й суспільства, суб'єктом соціальних процесів.Цікаво, які характеристики особистості зумовлюють її соціальну активність — біологічні чи соціальні, раціональні чи ірраціональні, індивідуальні неповторні особливості чи набір соціальних норм і цінностей суспільства, а також, що найкраще репрезентує особистість — її свідомість чи поведінка.Свідомість є складним системним утворенням, а тому існують різні підходи щодо вияву її структури. Структура свідомості має два вияви: компонентний (змістовий) і рівневий, що розкриваэ взаємодію біологічного, психічного, соціального,духовного в людині. Компонентний. Охоплює складові, необхідні для діяльності людини: а) знання або когнітивну сферу свідомості (відчуття, сприймання, уявлення, поняття, судження тощо); б) цінності, потреби, інтереси, емоційні стани, що обґрунтовують і стимулюють активність, або мотиваційна сфера свідомості; в) програми (проекти, плани, цілі), або нормативно-проективна сфера свідомості. Ця конструкція не є лише умоглядною, а постає як закономірний характер організації свідомості. Вона відтворює сутнісну смислову структуру буття: знання репрезентують у свідомості буття як наявне; цінності, потреби, інтереси — незавершеність буття; програми — його здатність до самозміни. Рівнева структура свідомості. Охоплює складові, які засвідчують, що не все, що є змістом свідомості, реально усвідомлюється. Людина, за 3. Фрейдом, не є господарем сама собі, її інтелект безсилий перед людськими пристрастями. У рівневій структурі він виокремлює такі елементи: а) несвідоме або «Воно» — інстинкти, домінуючу роль серед яких відіграє лібідо (пристрасті, бажання, енергія сексу); б) свідоме або «Я» — своєрідний посередник між «Воно» і зовнішнім світом; в) несвідоме або «Над-Я» — сфера соціальних фільтрів, крізь які «Воно» має діяти на «Я» (своєрідні автоматизми — догми, традиції, ідеали, совість та інші цінності й заборони морального, соціокультурного, сімейно-історичного походження, що домінують у культурі). Глибшу диференціацію «Воно» Фрейда дав його учень К.-Г. Юнг. Він виділив, крім «особистісного несвідомого як відображення в психіці індивідуального досвіду», ще глибший шар — «колективне несвідоме», яке є відображенням досвіду попередніх поколінь.
35. Кожна людина — це насамперед індивід, біологічний організм, що існує самостійно. Індивід — це поняття, яке визначає належність живої істоти до людського роду. Головною характеристикою властивостей індивіда є їх переважаюча залежність від спадковості. Перехід філогенії в онтогенію є початком індивіда. Новонароджена дитина є тільки індивід. Але ще в ранньому дитинстві індивід включається в певну історичну систему суспільних відносин, бере участь у колективній праці, спілкується з людьми і стає суспільною, соціальною істотою, тобто особистістю. Особистість — це людина, яка живе і діє в певних суспільно-історичних умовах, посідає певне місце в суспільстві і характеризується свідомістю. В особистості немовби концентруються особливості суспільства, основні його риси. Однією з найхарактерніших рис особистості людини є її індивідуальність. Індивідуальність — це неповторне поєднання психологічних особливостей людини, які складають її своєрідність, відмінність від інших людей.Підхід керівника до підлеглих з позиції трьох аспектів — як до людини, особистості та індивідуальності — дає можливість одержати багатогранне уявлення про них, допомагає комплексно уявити коло виробничих і невиробничих умов, яких вони потребують. Бачення цих трьох позицій — найнеобхідніша умова правильного добору форм і методів роботи з людьми. Такий підхід корисний і самому керівнику, тому що дає змогу шляхом самоаналізу виявити свої внутрішні резерви, правильно оцінювати свої можливості, визначати найсприятливіші умови для самовдосконалення.
36. Практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як суспільна, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1) матеріально; 2) на певному конкретно-історичному етапі розвитку суспільства та за допомогою і в межах відповідних суспільних відносин; 3) свідомо. Під практикою, перш за все, розуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід у процесі історичного розвитку. Як за своїм змістом, так і за способом реалізації, практична діяльність має суспільний характер і виступає як цілісна система дій, є способом суспільного буття людини та специфічною формою його самоутвердження у світі. Практика – це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини, яка включає в себе освоєння та перетворення природних та соціальних об'єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання; це чуттєво-предметна форма життєдіяльності суспільне розвинутої людини з освоєння природної і соціальної дійсності, а також специфічний спосіб відношення людини до світу та її буття в цьому світі. Практика є людською чуттєвою діяльністю, предметною діяльністю, основною ознакою котрої виступає безпосередня чуттєва зміна предмета під час взаємодії людини і предмета природи. Вона є глибинною основою багатозначних форм життєдіяльності людини. Можна виділити форми практики на основі взаємозв'язку теорії і практики. З цієї точки зору першою формою практики є зовнішня діяльність людини, що збігається з її соціальною поведінкою, з орієнтацією на здоровий глузд та певні соціальне визначені норми. Друга форма практики – власне предметно-перетворююча діяльність. що ґрунтується на емпірично-практичному досвіді. Тут практика збігається з практичним досвідом. Знання, що відповідають цій формі практики, відображають досвід як певну систему операцій з об'єктом. Практичне відношення людини до світу в даному випадку набуває характеру системи умінь, навиків, вправності. Третьою формою практики є практика у поєднанні з науковим знанням. Вона ґрунтується на теоретичному осягненні предмета, виступає як цілісність діяльних операцій, адекватних структур предмета, що визначені в теорії. Ця форма розвивається разом з виникненням великого машинного виробництва.Досвід - В історії філософії феномен досвіду інтерпретувався як основа синтезу чуттєвої та розумової пізнавальної діяльности (Кант), як завершення саморуху та самопізнання свідомості (Гегель), як фрагмент діяльності суб’єкта пізнання, в якому ідеальне та матеріальне "знімають" один одного (другий позитивізм), як результат практичної та пізнавальної діяльності (діалектичний матеріалізм), як зміст внутрішнього світу світу суб’єкта (екзистенціалізм). філософска категорія, яка фіксує цілісність та універсальність людської діяльності як єдність знання, навичок, чуття, волі. Характеризує механізм соціального, історичного, культурного наслідування; Досвід - головна категорія у філософії емпіристів, оскільки з нього починається і до нього приходить пізнання, саме в досвіді перевіряється достовірність знання, саме він дає їжу розуму. Без чуттєвого освоєння дійсності розум є мертвим, оскільки предмет думки завжди черпується з досвіду (Бекон).Душа отримує зміст своїх міркувань і знань саме з досвіду. Відчуттєвий досвід є всім, що впливає на свідомість людини й засвоюється нею протягом життя. Ідеї виникають у людини разом із відчуттями.Отже чуттєвий досвід, що виникає через контакт людської душі з матеріальним світом, є основою людського пізнання (Локк).
37. Свобода особистості - це і питання про свободу волі, і про вибір, і про взаємозв'язок різних компонентів структури особистості: вольового, раціонального, ціннісного. Свобода також тісно зв'язана з проблемою відповідальності.Найбільш концептуальними філософськими теоріїями свободи особи є концепції Іммануїла Канта і Миколи Бердяева. Оригінальну концепцію свободи волі особи створив один з найві-доміших представників екзистенціального напрямку в філософії Жан Поль Сартр. На його думку, суть людини - це задум, проект, майбутнє. Людина є тим, ким намагається бути, сама визначає своє майбутнє, проектує долю. Речі, що оточують людину, в принципі не мають суттєвого значення для того, що станеться з людиною пізніше, бо її дії детермінуються не речами (суспільними відносинами, інститутами), а ставленням людини до речей. Людина - вільна істота. Все залежить від того, ким вона захоче бути. Немає такої умови, яка б завадила людині здійснити свій вибір. Все залежить від того, який сенс, значення людина надає речам.Свобода, за Сартром, єдиний фундамент суспільних цінностей. Люди посилаються на детермінізм, щоб виправдати свої вчинки, зняти свої гріхи, звільнитися від страху ризику за свій вибір, від тягаря відповідальності. У людини завжди є вибір, тому вона завжди вільна. Воля людини визначає її ставлення до ситуації. Людина - вільна істота, бо вона обдарована розумом. Проте свобода є не тільки благом для людини, але й важким знаменням долі. Людина не може позбавитися свободи, бо завжди мусить відповідати за свої дії і не може перекласти відповідальність на природу, на історію або на Бога. В структуру свободи особи входить як необхідний компонент внутрішня свобода людини. Завдяки внутрішній свободі людина має свої власні принципи, погляди, переконання, цінності і здобуває духовну незалежність. У розумінні суті внутрішньої свободи важливим є аспект самовизначення людини навіть наперекір зовнішнім обставинам життя. Тільки внутрішня свобода забезпечує дійсно вільний вибір людини, і так закладається діюча, творча суть особи. Свобода у зовнішньому прояві є інтенціональною: особі притаманне прагнення до самореалізації. Але необхідні відповідні соціальні умови. Коли ж людина живе в суспільстві, де значно обмежені права і свободи особи, тоді в таких умовах неминуче загострюється проблема внутрішньої свободи людини. Внутрішня свобода стає тим майданом, де розгортається боротьба за збереження індивідуальної суті людини і и духовної незалежності наперекір соціальним умовам життя. Якщо позитивний зміст свободи особи полягає у самореалізації людини як творчої і активної істоти, то значення внутрішньої свободи є необхідністю її збереження у власній особистості та індивідуальності.У тісному зв'язку з внутрішньою свободою особи знаходиться такий важливий елемент свободи, як вибір. Мова йде не про зовнішній випадковий вибір, коли людина вирішує, наприклад, як провести вільний час, хоча це також важливе. У вільному виборі суттєвим є момент самовизначення особистості, коли вирішується власна позиція чи складна моральна проблема. Ситуація вибору виникає тільки при наявності кількох мотивів. Мотив становить певну внутрішню силу, що впливає на поведінку людини. Особистість тільки тоді має свободу вибору, коли може протиставити один мотив іншому. Мова йде про боротьбу мотивів, про наявність кількох мотивів. Якщо мотив один, то нема і самого моменту вибору.В процесі вибору і прийняття рішення важливе значення набуває воля особистості. Воля - усвідомлена цілеспрямованість людини на реалізацію власних намірів. Воля людини об'єднує у собі два основі компоненти: чуттєво-ціннісний і раціональний. Особистість постійно оцінює і обмірковує свої мотиви (раціональний компонент), також прагне до їх здійснення чи подолання небажаних мотивів (емоційний компонент). Воля виявляється переважно у самій практичній можливості вибору: воля діє у прийнятті рішення та здійсненні його, а саме рішення - це результат вибору. Вибір і рішення - найважливіші прояви суті волі. Людина має свободу волі тоді, коли сама має можливість і здібність зробити власний вибір. А коли людина не може подолати зовнішні негативні фактори, не може обрати відповідний мотив, що йде від ЇЇ власної індивідуальної суті, то така людина є залежною від іншої волі. Якщо поведінка людини обумовлюється дією іншої волі, то змістом волі діючого суб'єкта стає воля диктуючого суб'єкта.
38. У філософії культура виступає не окремою сферою суспільного життя, а суспільством, якщо розглядати людину як суб'єкта діяльності, проявом її властивостей і обдарувань. Культура уособлює творчу діяльність у предметах, необхідних для життєдіяльності людини, виступає втіленням створених людьми матеріальних і духовних цінностей. У результаті активної людської життєдіяльності розвиваються, збагачуються усі суспільні форми життя, прогресує суспільство як складний соціальний організм. Отже, культура є вираженням досягнутого людиною рівня історичного прогресу. Функції культури. Будь-який зовнішній вияв культури – господарська діяльність чи наука, архітектура чи література, мистецтво та ін. є проявом міри розвитку людини. Тому гуманістична, людино-творча сутність культури розкривається через пізнання її соціальних функцій.Пізнавальна функція культури полягає в тому, що культура дає можливість людині краще й глибше пізнати оточуючий її світ, себе і суспільство. Кожний етап пізнання є своєрідною сходинкою в культурному розвитку людини.Суспільно-перетворююча функція культури визначається тим, що культура слугує цілям перетворення природи, суспільства і людини. Вона є знаряддям перетворюючої діяльності людей в інтересах задоволення всезростаючих потреб суспільства. Виховна і нормативна функція культури заключається у формуванні певного типу особистості, а також у регулюванні поведінки людей через систему норм і правил, у відповідності до вимог суспільства. Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через культурну спадковість та формування на цій основі різноманітних типів і способів спілкування між людьми (мова, обряди, засоби виробництва, предмети споживання, побуту тощо). Ціннісно-орієнтаційна функція реалізується через систему цінностей і норм, які є регулятором суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на кожному етапі розвитку суспільства.Нарешті, інтегративна функція культури проявляється у здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної орієнтації, національної чи расової приналежності, а народи – у світову цивілізацію.
39. Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Цивілізована людина – ще людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас – спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку.Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше.Перша ознака цивілізації – рівень розвитку культури – досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.Друга ознака – спосіб освоєння культури – ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація.Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування – ідея єдності, цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей. У сучасному світі культура перестає бути тільки цінністю, чимось винятково позитивним щодо її творця — людини. Вона починає розглядатись і як щось штучне, зовнішнє стосовно людини, навіть вороже її індивідуальній свободі, втаємниченому внутрішньому світу. У зв'язку зі специфічними особливостями праці, спеціалізацією, коли задіяна лише частина здібностей, людина втрачає властиве їй духовне начало, індивідуальність тією мірою, якою зростають матеріально-технічні здобутки суспільства. Водночас постійний поспіх, інтенсифікація взаємного спілкування, спільної праці та спільного буття багатьох у відносно обмеженому просторі призводить до того, що люди, зустрічаючись, тримаються відсторонено, відчужено. Вимушена зовнішніми чинниками обмеженість діяльності є настільки універсальною і систематичною, що, як наголошував А. Швейцер, людина звикає до цього і вже не сприймає безлику поведінку як щось протиприродне. Неухильно зникає властиве людині співчутливе ставлення до ближніх. Натомість проростають у різноманітних формах індиферентність, зверхність, зарозумілість, байдужість до людей, що вже не сприймається як форма невихованості, грубощів, а кваліфікується як світська поведінка. Тобто людина втрачає почуття родинності до подібних собі, а відтак стає на шлях антигуманності. Зникнення відчуття, що будь-яка людина хоч певною мірою небайдужа як людина, розхитує засади культури. Порятунок культури є одночасно порятунком людини, і навпаки: порятунок культури людина мусить почати із себе, ставши на шлях доброчесності. Головною її чеснотою має стати серйозність і серйозне бажання реальності, а не вдаваної правди, бажання знати справжню суть справи, що часто маскується пропагандистськими просторікуваннями про прогрес і освоєння природи. Серед таких чеснот — духовна особиста хоробрість, здатна протистояти хаосу, що проростає в людському творенні; аскеза як форма подолання самого себе, володіння самим собою, що дає змогу бути господарем своєї влади.
40. Людина, як відомо, вступає в різноманітні відношення зі світом. Вона пізнає, оцінює і практично перетворює його. Оцінне відношення людини до світу вивчає аксіологія, або теорія цінностей. В українській мові у тому самому значенні, що термін «цінність» вживається термін «вартість». Кожній сфері буття людини відповідають певні цінності. До цінностей відносять передусім усе те, що природа надала в користування людині — чисте повітря, воду, корисні копалини, родючі ґрунти, ліси, багаті на рибу ріки і моря. Це — природні цінності. Негативними природними цінностями є брудне повітря, землетруси, вулкани, смерчі та інші природні явища, які завдають шкоди господарській діяльності. Цінністю є здоровий стан організму (біологічні, вітальні цінності), а її антиподом — хвороба. Цінностями є певні душевні стани (психічні цінності) — відчуття комфорту, піднесеності, закоханості, радості, щастя та ін. Протилежними їм є переживання смутку, нещастя, горя. Соціальними цінностями є зайнятість населення, злагода в суспільстві, порядок, мир, демократія. Їм протистоять безробіття, соціальні катаклізми, антагонізми, війни. До сфери духовних цінностей належать найвищі ідеали людства (добро, прекрасне, істина, свобода, справедливість, святість) і предмети культури, в яких вони об'єктивувались (художні твори, релігійні, моральні і юридичні системи, наукові теорії). Їх антиподами є зло, неістина, потворне, несправедливість, гріховність і явища, в яких вони втілились.Усі ці різноманітні предмети і феномени робить цінностями, об'єднує певне їх відношення до людини. Всі вони спрямовані на благо людини, на її утвердження в житті. Саме в цьому і полягає основна особливість цінності. Цінність — феномен, який об'єктивно, за своєю природою є благом для людини, спрямованим на утвердженні її в бутті, реалізації її творчих можливостей.
41. Визнання і сприйняття цінностей з об'єктивістських позицій пов'язане із з'ясуванням, хто визначив цінності, надав значення блага певним феноменам. Прихильники цієї позиції вважають, що джерелом цінностей є Бог, природа, культура (історія). Так, представники об'єктивного ідеалізму, неотомізму доводили, що саме Бог задав певну шкалу цінностей, а людині потрібно лише адекватно пізнати її і не відхилятись від неї. Матеріалісти виводили цінності з природи. На їх думку, природа речей і природа людини зумовлюють те, що деякі речі мають цінність для людини. На основі вихідних засад об'єктивістських напрямів в Новий час була сформульована концепція природних прав людини, яка задекларувала основні цінності буржуазного суспільства (право на життя, свободу, результати власної праці), хоча ідеалісти виводили ці права від Бога, а матеріалісти — з природи. Ця концепція є яскравим виявом об'єктивізму. Вона проголошує природні права вічними, незмінними, незалежними від свідомості людини, волі законодавців. Дещо м'якший варіант об'єктивізму репрезентують мислителі, які вважають, що цінності є продуктом культури та історії. На їх погляд цінності (вірніше те, що пізніше стали розглядати як цінності) формуються в певних культурно-історичних умовах. Вони не є вічними і незмінними, однак стосовно свідомості окремого індивіда набувають об'єктивного характеру. В історії філософії ця позиція відома як історизм — концепція, згідно з якою явища культури існують в розвитку. Суб'єктивістські концепції цінностей. Позиції суб'єктивізму дотримується насамперед психологізм — течія, представники якої визначають цінності через психічні стани суб'єкта. Як відомо, ще софісти проголосили людину, взяту на рівні психічних інтересів, мірилом всіх речей — корисного, справедливого тощо. Найвпливовішою серед сучасних психологістів є концепція засновника прагматизму, американського філософа Чарлза-Сандерса Пірса, який розглядав цінність як те, що задовольняє потребу людини. Попри очевидний зв'язок між цінністю і потребою, багато мислителів переконані в неможливості заснування цінності на потребі як психічному стані окремої людини. Справді, щось набуває чи втрачає потребу для суб'єкта залежно від його стану. Загалом, психологізм породжує релятивізм, який заперечує усталений характер цінностей. Якщо під потребами розуміти антропологічні потреби (потреби людини як родової істоти), то ця концепція збігається з матеріалізмом, який апелює до природи людини у визначенні цінностей. Психологізм притаманний поширеним на початку XX ст. спробам обґрунтувати етику, естетику, логіку, право, економічну теорію на психічних станах людини. Його представники вважають, що моральні цінності походять із моральних почуттів (жалості, співчуття, колективізму та ін.). Але імперативний (загальнозобов'язуючий) характер моральних і правових норм не можна вивести з фактів. Люди є різними, а один і той самий факт може викликати в однієї людини почуття жалю, в іншої — зловтіхи, а немало людей можуть залишитися байдужими до нього. Тому на основі переживань не можна вивести одну для всіх людей моральну норму.Інтегративні. На відміну від представників психологізму неокантіанці суб'єктом вважають трансцендентальну свідомість — свідомість, взяту під кутом зору найзагальніших закономірностей її функціонування (не конкретну свідомість, а свідомість узагалі). Цінності, за переконаннями неокантіанців, мають ідеальне буття, вони утворюють своєрідну сферу цінностей, яка не залежить ні від реального буття, ні від реального суб'єкта, а існує тільки для трансцендентального суб'єкта. Наприклад, людина визнає існування ідеалів, моральних і правових норм, але не вважає їх залежними від конкретної людини чи фактичних обставин. Близькою до неокантіанської є феноменологічна концепція цінностей. Найчільніший її представник німецький філософ Е. Гуссерль і його послідовники доводили, що цінності конституюються трансцендентальним суб'єктом, але вони утворюють самостійну сферу цінностей, яка набуває об'єктивного характеру. Як і математичні предмети, цінності мають вічний і незмінний характер (у цьому їх позиція близька до об'єктивного ідеалізму). Те, що одну і ту саму цінність у різні часи тлумачать по-різному, на думку феноменологів, не заперечує її незмінного і вічного характеру. Це є лише суб'єктивними розуміннями, яких може бути багато, об'єктивної цінності. В такий спосіб феноменологія намагається примирити історизм, мінливість цінностей і твердження про їх вічний і незмінний характер.
42. З огляду на роль цінностей у житті людини виокремлюють цінності-цілі і цінності-засоби. Цінностями-цілями вважають найзагальніші життєві орієнтири, які не потребують обґрунтування, а мають значення самі по собі. Їх людина сприймає на віру, вони є очевидними для неї. Такими цінностями є, наприклад, істина, добро, прекрасне, життя, кохання, щастя. Цінності-засоби втілюють у собі певну ситуативну мету, вони служать засобами досягнення інших, значиміших цілей. Наприклад, молоді люди важливим у своєму житті часто вважають одяг. Для модниць він навіть може бути самоціллю, але для більшості — засобом самоствердження, привернення до себе уваги, що також може розглядатися лише як засіб у досягненні життєвого успіху (кар'єри, кохання), а кар'єра — як засіб здобуття слави, багатства. Цінності-цілі та цінності-засоби мають узгоджуватися між собою. Благородну мету, наприклад, не можна втілювати ницими засобами, а якщо для її утвердження потрібні саме такі засоби, то вона не є благородною. До вищих належать і вітальні цінності, адже ставлення до природи як до засобу (інструменту), як до чогось, позбавленого самоцінності, є серйозною загрозою існуванню людини.1. Функція конституювання сенсу життя. З'ясовуючи, що є добро, прекрасне, істина, справедливість тощо, цінності конституюють сенс людського життя, утворюють його духовну основу. Людина не завжди свідомо формує свій духовний стрижень. Необхідною передумовою сповненого сенсу життя, для розвиненої особи громадянського суспільства є свобода, вільний вибір, внутрішня гармонія. Свобода є лише формальною умовою. Для того щоб сенс життя набув реальності, свобода повинна поєднуватись із втіленням певної цінності. Лише тоді, коли людина вільно обирає й утверджує певні цінності, її життя набуває сенсу. По-справжньому, а не позірно, життя людини має сенс за умови, що обрані нею цінності є гідними людини, визнаються суспільством. Це є підставою для висновку, що цінності в єдності зі свободою конституюють сенс життя людини. 2. Орієнтаційна функція цінностей. У житті людини і суспільства цінності визначають напрями, зразки діяльності. Будучи орієнтирами, вони постають у формі ідеалів — вільно прийнятих зразків поведінки, прообразів досконалих предметів, які орієнтують людину на піднесення над буденною реальністю. 3. Нормативна функція цінностей. Вона тісно поєднана з орієнтаційною функцією. Як відомо, цінності не тільки формують ідеали, вони передбачають вибір людини на користь добра, прекрасного, справедливого, стають нормами діяльності людей. Норми — це правила, вимоги, закони поведінки, які виводяться із сенсу цінності. Серед них виокремлюють моральні, правові, естетичні, звичаєві, технічні, харчові та ін. Основою кожної норми є певна цінність. Наприклад, норма «не роби зла» заснована на цінності добра. При цьому вищі цінності, цінності-цілі не вимагають свого обґрунтування — «роби добро в ім'я добра». Інші, так звані матеріальні цінності, обґрунтовуються вищими цінностями. Так, вимога «не їж невідомих грибів» ґрунтується на вищій порівняно з цінністю їжі — цінності життя. Норми регулюють суспільне життя людей, консолідуючи їх у спільноту, а люди належать до спільноти завдяки «життєвому світу», який вони поділяють. Отже, цінності є невід'ємною складовою духовного життя людини, обґрунтовують ідеали і норми, єднають суспільство духовно.
43. У сучасній літературі існують кілька визначень суспільства. По-перше, суспільство — це люди. А людина — це душевно визначена природно-соціальна істота. По-друге, суспільство — це явище самодостатності людини. Адже людина-індивід постає як протилежність іншим людям завдяки: а) участі у постійному, безперервному відтворенні людського роду; б) створенні умов, поза якими людина жити не може.По-третэ, суспільство — це спільність людей. Це вказує на те, що суспільство є можливим і дійсним тільки як співіснування різних людей. І, по-четверте, суспільство — це відносини між людьми. Адже джерелами окресленого нами вище консенсусу є стосунки між людьми. Під структурою суспільства розуміється:а) сукупність різноманітних угрупувань і спільнот; б) система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична, духовно-культурна) і відповідних суспі-льних відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних тощо).Сукупність різноманітних соціальних спільнот та зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства. Вирішальним моментом у структуруванні соціуму на сфери життєдія-льності є ті три основних чинники, завдяки яким стало можливим саме іс-нування суспільства: трудова діяльність, колективність і духовність.Економічна сфера є вихідною структурою суспільства. Основне при-значення суспільства -- відтворити існування живих людських істот, які є субстратом суспільства. Матеріально-економічна сфера є процесом освоєн-ня природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Економі-чна сфера орієнтована, в першу чергу, на забезпечення вітальних (життєутворюючих і життєзберігаючих) потреб індивідів.Соціально-політична сфера суспільства - це сфера взаємодії індивідів та соціальних спільнот, сфера продукування способів і форм спілкуван-ня, правил взаємостосунків між людьми. Соціально-політична сфера пов'язана з формуванням різноманітних соціальних систем, соціальних спільнот та інститутів. Духовна сфера є сферою духовного виробництва, процесом форму-вання і функціонування об'єктивних форм духовного життя - мистецтва, моралі, релігії, філософії, культурних цінностей, суспільних цілей та ідеалів, науки, виховання, освіти.
44. Значна роль у визначенні суб'єктів розвитку суспільства належить поняттю соціальна група, що відображає сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами, спільною справою, діяльністю тощо. До малих соціальних груп належить сім'я, первісні виробничі об'єднання, учнівські групи, військові підрозділи тощо, що формують особистість. Середні групи - колективи заводів, фабрик, установ, закладів, мешканці села. Великі соціальні спільності - рід, плем'я, народність, нація, верстви, страти, класи, об'єднані корінними інтересами і є вагомими суб'єктами історії. Історичний досвід міжкласо-вих стосунків потребує глибокого осмислення. Важливу роль суб'єкта суспільства відіграє рід, який регулює шлюбні стосунки, забезпечує рівність членів роду та інші корінні питання людей. Ці функції створили умови для об'єднання кількох родів у плем'я. Функціонування спільної економіки, єдиної мови, культури, традицій роблять плем'я відчутним суб'єктом і рушійною силою історичного процесу. На руїнах родоплемінних стосунків виникають народності та класи. Уже те, що народність виникає з потреби збереження спільності людей та їх традицій у єдиному соціокультурному середовищі, у спілкуванні єдиною мовою, збереження єдиної ментальності людей - свідчить про фундаментальну роль народності як суб'єкта суспільного розвитку. Народність несе в згорнутому способі всі ознаки нації: проживання на спільній території, єдину мову, спільний психічний склад, провідну ментальність, економічні зв'язки, які, взаємодіючи між собою, сприяють формуванню нації. Поняття спільностей як суб'єктів історії інтегруються поняттям народ. Народ - центральне поняття соціальної філософії, що визначає об'єднану в державу широку спільність людей — нації, класи, етнічні групи, соціальні верстви тощо. Поняття народу ширше за поняття нації, бо включає й інші поняття, а реальний, наприклад, український народ складається з ряду націй. Народ - головний суб'єкт суспільно-історичного розвитку. Отже, проблема суб'єктів історичного процесу багатогранна. У сучасних умовах підвищується роль людства як суб'єкта історичної дії. Досвід свідчить: пріоритетними є загальнолюдські цінності. А основу всіх спільностей, як суб'єктів історії, складають індивіди.
45. Аграрна цивілізаційна революція, яка відбулася 6-8 тисяч років тому, здійснила перехід від споживацького типу життєдіяльності до продуктивного; індустріальна революція пов'язана з появою машинного виробництва (XVI-XVII ст.); інформаційна революція, в яку вступають найрозвиненіші країни сучасності, є початком нової цивілізації. Під традиційною цивілізацією розуміють докапіталістичні (доіндустріальні) суспільні уклади аграрного типу, зі способом соціокультурної регуляції, заснованим на традиції. Традиційна цивілізація охоплює не лише періоди стародавності і середньовіччя, цей тип соціальної організації зберігся і до наших часів. Його характерними ознаками є:- аграрна спрямованість економіки та екстенсивний тип її розвитку;- високий рівень залежності від природнокліматичних, географічних умов буття;- консерватизм в соціальних стосунках і способах життя; орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження усталеного порядку і наявних структур соціального життя;- негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій); пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету;- високий рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний контроль; різка обмеженість індивідуальної свободи. Індустріальна (техногенна) цивілізація сформувалась на руїнах середньовічної о суспільства. її основою став розвиток масового машинного виробництва. Екстенсивний тип соціального розвитку змінюється на інтенсивний. Найвищим принципом життя людини і суспільства стають зростання, оновлення, розвиток. Циклічний тип розвитку змінюється поступальним. Розвиток економіки на основі техніки, технології, науки перетворюється на провідну детермінанту суспільного розвитку. Виникає нова система цінностей, основу якої складають наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу і підкорення людиною природи стає провідною в культурі техногенної цивілізації. Цінністю стає сама новизна, оригінальність, взагалі все нове. Концепція постіндустріального суспільства була розроблена Д.Беллом. Основою постіндустріальної цивілізації стає інформація, інформаційна технологія, а також так звані «синергетичні», здатні до саморозвитку, відкриті системи - комп'ютерні, біотехнологічні тощо.
46. Філософія історії – область філософського знання, яка охоплює онтологічні питання історичного процесу (сенс і напрямок історії, розчленування і послідовність основних історичних епох, специфіка історичного процесу, співвідношення історії і природи, свободи і необхідності в історичній творчості), а також гносеологічні і логіко-методологічні проблеми історичної науки. Сам термін "філософія історії" вперше запровадив видатний французький мислитель XVIII ст. Вольтер, маючи на увазі універсальний історичний огляд людської культури. У німецького філософа XVIII ст. І.Г.Гердера філософія історії становить автономну дисципліну, яка відповідає на питання: чи існують позитивні і незмінні закони розвитку людського суспільства, і якщо існують, то які вони? Проблема сенсу історії розробляється в основному у рамках християнської філософії історії. Чітко визначились два підходи до вирішення цього питання – песимістичний і оптимістичний. За Нібуром, історія є сферою зіткнення ірраціональної свободної волі людини і волі Бога. Намагаючись підкорити непідвладну йому і непізнаванну історію, людина неминуче отримує результати, які прямо протилежні жаданим. У цьому полягає "іронія історії". Звідси безглуздість, на думку Нібура, наук, які займаються вивченням історії і суспільства. В ході історії і в процесі індивідуального розвитку, вказує Нібур, зростає свобода людини по відношенню до природи. Але в історії свобода неможлива, бо людина не в змозі вірно розібратися у різних історичних зв'язках, які накладаються друг на друга, вона навіть не може мати цілком достовірне знання про них. Інші мотиви можна простежити у філософських поглядах Марітена. Він вважає, що основа історії – "містичне фонтанування акту існування, похідного від Бога". Він разом з тим бачив в історичному процесі і гуманістичний смисловий зміст, який постійно вдосконалюється. Таким чином, сенс історії, по Марітену, полягає у піднесенні гуманізму, розвитку людського в людині, які створюють ту реальну основу життя людства, на який можливе дійсне існування, співробітництво, взаєморозуміння і взаємна повага різних соціальних груп, народів та культур.
47. У сучасній соціальній філософії існують два підходи до розуміння суспільного розвитку – формаційний та цивілізаційний. Основною проблемою, на вирішення якої вони націлені, є спрямованість історичного процесу. ФОРМАЦІЙНИЙ ПІДХІД вирішує цю проблему так: історія є прогресом, сходженням від менш розвиненої до більш досконалої формації. На відміну від нього, цивілізаційний підхід до історії не передбачає заданого сценарію майбутнього розвитку, заперечує наявність закономірностей історії. Коротко проаналізуємо сутність цих підходів.Формаційна теорія базується на розумінні суспільства як соціально-економічної системи, в ній вирішальна роль відводиться економічному фактору. Суспільно-економічна формація – це конкретно-історичний тип суспільства, послідовна “сходинка” історичного розвитку, обумовлена певним способом виробництва і своєрідною формою виробничих відносин, перш за все – формою відносин власності.Згідно з формаційним підходом, спосіб виробництва визначає все багатоманіття суспільних зв’язків і відносин. Основними елементами суспільно-економічної формації є БАЗИС і НАДБУДОВА. Базис – це сукупність виробничих відносин, яка складає економічний лад суспільства, від нього залежать всі інші суспільні відносини. Базис визначає характер і зміст НАДБУДОВИ, тобто ідеологічних, політичних, правових та інших відносин та ідей, організацій та установ, через які здійснюються ці відносини.Отже, суспільно-історична формація виступає загальною характеристикою основних типів суспільства: первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне та майбутнє комуністичне суспільство – такі “сходинки” розвитку людства.У свій час формаційний підхід, розроблений К.Марксом, був історично виправданим, сьогодні ж він є недостатнім для пояснення історичного розвитку. Перш за все, неправомірним є твердження, що на кожному етапі історії соціально-економічні відносини визначають суспільне життя в цілому. Накінець, реальна історія народів, суспільств не вкладається в рамки формаційного розвитку по висхідній, втрачається своєрідність розвитку кожного суспільства.В основі ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ПІДХОДУ, який заперечує й водночас доповнює формаційний підхід, – перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Якщо раніше вона була історією окремих племен, народів, країн, регіонів, культур, то сьогодні ми є свідками створення планетарної цивілізації. У соціальній філософії традиційним став поділ історії на аграрну, індустріальну та постіндустріальну цивілізації, а також на нову, що формується, – інформаційну..Але термін “цивілізація” є багатогранним, він не має однозначного і чіткого визначення: цивілізацію іноді ототожнюють з поняттям “культура”. Але у всіх розуміння це поняття вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей, під цивілізацією розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність суспільств та культур, об’єднаних спільними ознаками. Звідси й поділ цивілізацій на ТРАДИЦІЙНІ, які охоплюють стародавній та середньовічний періоди, з їх аграрною спрямованістю економіки, високим рівнем залежності від природних умов (перш за все від географічного положення), консерватизм у соціальних відносинах і способі життя, негативним ставленням до будь-яких нововведень, обмеженістю індивідуальної свободи тощо; та ТЕХНОГЕННІ, в яких виникає система цінностей, основу яких складають наука, техніка, технологія. Ідея перетворення світу стає провідною в культурі техногенної цивілізації; принципово змінюється становище людини в суспільстві: утверджується цінність СВОБОДИ, Рівності людей, тобто цінності демократії.Техногенна цивілізація динамічна, рухлива й досить агресивна. Вона суперечлива: її вища мета – збільшення матеріального багатства на основі постійного оновлення техніко-економічних систем – перетворює людину на просту функцію, засіб виробничої сфери, вона стає предметом маніпуляції з боку масової культури, засобів масової інформації, з одного боку, і водночас орієнтується на свободу людини, мобілізує людську активність, стимулює розвиток здібностей людини, внаслідок чого відбувається гуманізація суспільства.
48. Політичні, економічні і соціальні проблеми, які стосуються інтересів усіх країн і народів, усього людства, називають глобальними. Глобальні проблеми виникли на рубежі XIX і XX ст., коли в результаті колоніальних завоювань усі заселені території світу були поділені між провідними країнами і втягнуті у світове господарство. У цей час зародилася і перша глобальна політична криза, що вилилась в Першу світову війну. Усі глобальні проблеми можна поділити на політичні, економічні, демографічні, соціальні та екологічні. Найнебезпечнішими для людства є політичні проблеми: а) війни і миру та гонки озброєнь в глобальному масштабі; б) економічного і політичного протистояння Сходу і Заходу, Півночі та Півдня; в) вирішення регіональних релігійних і військово-політичних конфліктів в Європі, Азії та Африці. На друге місце вийшли екологічні проблеми: знищення природних ресурсів; забруднення довкілля, збіднення генофонду Землі. Дуже різноманітними в різних регіонах світу є демографічні проблеми. Для країн третього світу характерний "демографічний вибух", а в розвинених країнах спостерігається старіння і депопуляція населення. Численні соціальні проблеми (охорона здоров'я, освіта, наука і культура, соціальне забезпечення) вимагають для свого вирішення великої кількості коштів і підготовки кваліфікованих спеціалістів. За останні два десятиріччя найбільших успіхів людство досягло у розв'язанні глобальних економічних проблем - сировинної і енергетичної. Проте у багатьох районах світу ці проблеми, так само як ще одна економічна проблема — продовольча, є дуже гострими. Усе більшої актуальності набувають такі міжгалузеві проблеми, як освоєння Світового океану та космосу. Зміни, що відбуваються сьогодні у світі, — важливий крок на шляху переходу людства до нової цивілізації, яка може бути сформована на шляхах розв'язання глобальних проблем. Ця нова, майбутня цивілізація, на нашу думку, знищить відчуження людини від людини, суспільства, природи і від продукту праці, покладе кінець поділу людства на антагоністичні класи та соціальні групи і створить реальні умови для його самопізнання і вільного самооб'єднання на принципах нового гуманізму. Нова цивілізація в тенденції свого розвитку являє собою якісно новий ступінь у розвитку людини і суспільства, що інтегрується в єдине людство, системність якого можна порівняти в якісному відношенні з природними системами, залученими в сферу людської діяльності. Тільки на цьому етапі людство займе своє гідне, відносно самостійне місце в системі оточуючих космічних процесів і сил, стане специфічним єдиним утворенням. Розмірковуючи про перспективи людства, слід підкреслити, що мова йде про можливості якогось єдиного демократичного і гуманного світового співтовариства, в якому будуть співіснувати різні форми власності — і суспільна, і приватна, неоднакові форми суспільних відносин. Але з однією умовою. Це мають бути суспільства демократії, суспільства, де людина буде центром усіх відносин. Зрозуміло, що тільки на цьому шляху можливе подальше розгортання прогресивних процесів, розквіт нової цивілізації. Зверненість до культури, людини, її духовного світу диктується необхідністю кардинальної зміни продуктивних сил, раціональним використанням найновіших досягнень науково-технічного прогресу.
49. Внаслідок науково-технічної революції створюються можливості для розробки якісно нових підходів до з`ясування і використання закономірностей розвитку природи. Великого значення набуває виникнення нових галузей знань – кібернетики, біофізики, біоніки та ін. Науково-технічна революція охоплює ріноманітні галузі науки і техніки, сфери людської діяльності, а також тауково-технічна революція впливає на знаряддя і предмети праці, технологію виробництва і організацію управління, тобто характер трудової діяльності людини. Соціальні наслідки НТР:НТР – явище глобального характеру, воно охоплює як усі сторони внутрішнього життя певного суспільства, так і зовнішні сторони його життя. Науково-технічний прогрес створює можливості для розвитку суспільства, а як використовуються наукові і технологічні досягнення – залежить від конкретної соціально-економічної будови суспільства. Соціальні наслідки науково-технічної революції можна звести до таких основних груп: загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навкол. середовища;зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих, пошукових функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці); зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників та спеціалістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології; підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів; прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності (перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї – в сфери науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює конценрації населення в містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу (звітси можливість гармонійного розвитку особистості); втрата людиної емоційності, інтелектуальне перенавантаження; виникнення проблем біологічної і психологічної адаптації людини в звичайних та екстримальних умовах навколишнього середовища. Отже, виробничий потенціал країни в сучасних умовах залежить від ефективного використання найновітніших досягнень науки, техніки і технології.
50. На самому початку грецької філософії стоїть загадкова постать напівмітичного Пітагора. До історії філософії віднесено "Пітагора" та пітагорейців через те, що їх об'єднання повстало на грунті певних філософічних поглядів. З математичними заняттями, що приділяють їм визначне місце в історії математики, пітагорейці сполучували також інтерес до природи взагалі (і в цій галузі видатні відкриття: встановлення того, що мозок є органом думання тощо). Математичні спекуляції про природу були часто фантастичною грою занадто сміливих та недоведених припущень. До сфери релігійних вірувань належало твердження пітагорейців, що душі людей по смерті переселюються в тіла Інших тварин. Одночасно з найстаршими пітагорейцями з'явились в Греції філософи іншого типу, — "натурфілософи", що з спостережень над природою робили певні філософічні висновки. Третя течія найстарших грецьких філософів зв'язана знову з грецькими колоніями в південній Італії, а саме з містом Елеєю, тому представники цієї течії відомі під назвою "елеатів". Перші грецькі філософи - мудреці займалися осмисленням природи, Космосу, з'ясовуючи причини й початок світу. Їх часто називають «фізиками», які інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з'ясування першопричини усього сущого як основи, суті. Їх методологія має безліч пережитків міфологічного асоціативного мислення: у міфі людські властивості й стосунки перенесено на явища природи, на небо і Космос, а також і в ранній грецькій філософії властивості й закони Космосу перенесено на людину та її життя. Людину розглядали як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як частину і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Таке уявлення про світ у стародавньогрецькій філософії дістало назву космоцентризм. Та в поняття космоцентризму вкладається ще один зміст. Космос - протилежність Хаосу, відповідно - порядок і гармонія протиставляються невпорядкованості та ін. Тому-то космоцентризм ранньої античності пояснюється як орієнтація на вияв гармонії в людському бутті. Адже якщо світ гармонійно впорядкований, якщо світ - Космос, Макрокосм, а людина - його відображення і закони людського життя подібні до законів Макрокосму, то, отже, і в людині є прихована подібна гармонія. Загальноприйняте значення космоцентризму таке: визнання за зовнішнім світом (Макрокосм) статусу, що визначає всі інші закони й процеси, включаючи й духовні. Така світоглядна спрямованість формує онтологізм, виражений у тому, що перші мудреці - фізики шукали причини початку буття. Філософія Геракліта діалектична: світ, яким править логос, єдиний і змінюваний, ніщо в ньому не повторюється, все скороминуче й одноразове, а головний закон Всесвіту - боротьба: батько всього й цар над усім, боротьба загальна, і все народжується завдяки боротьбі й через необхідність. Отже, Геракліт один з перших пояснював суть речей та процесів через боротьбу протилежностей. Саме протилежно спрямовані сили, що діють одночасно, утворюють напружене становище, яке й обумовлює внутрішню, таємну гармонію речей. Цю глибоку думку Геракліт ілюструє відомим прикладом: обидва дугоподібних кінця лука прагнуть розігнутися, але тетива стримує їх, і їх взаємна дія створює вищу єдність. Та незважаючи на те, що логос панує всюди, порядкує, владарює над усім, люди досить часто втрачають зв'язок із логосом. Відхилення від логосу трапляється тоді, коли люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають прихильними до чуттєво-тілесних втіх. Геракліт дуже негативно оцінював неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що є взаємозв'язаними та майже тотожними. Але кожна людина має можливість відновлювати та підсилювати безпосередній зв'язок із логосом.
51. Шляхи до правдивого пізнання є ті, що їх пізніше систематично дослідила логіка. Сократ вказував в першу чергу, як здається, на потребу дефініції всіх понять, про які йде мова, та на їх правильного поділу (клясифікації). Помилка дефініції (або її брак) та поділу ведуть до помилкових висновків. Сократ практично показував, я к вести доказ у розмові, ставлячи співрозмовцям питання. Це є "сократична метода", яку Сократ звав сам "маєвтикою", себто "бабуванням", "акушерством", бо це є поміч при "народженні думок".Сократ був переконаний, що кожна людина здібна пізнавати правду. Сократ шляхом своєї методи приводить навіть цілком неосвіченого раба до зрозуміння досить складних геометричних теорем, та навіть приводить його до того, що він сам ці теореми "винаходить". В більшості випадків маємо зображення Сократа, в розмовах про питання суспільного та морального життя: тут (за спільним свідоцтвом Платона та Ксенофонта) він йшов шляхом відбирання аналогій, на підставі яких була змога подати ті дефініції та клясифікації, на які Сократ, здається, клав найбільшу вагу. Сократ мало цікавився філософією природи (хоч він ніби в молодому віці й займався філософією Анаксагора). Його інтереси спрямовані на людину та суспільство. З цих його інтересів випливали й його думки на логічні теми та його своєрідна метода. Самопізнання є джерело пізнання в цих галузях поняття. Та Сократ досить часто обмежувався лише на спростуванні посилкових поглядів софістів або інших своїх співгромадян. В зв'язку з цією полемікою проти переконаних в правдивості своїх поглядів співрозмовців вживав Сократ свого "іронічного" вироку: "я знаю лише, що я нічого не знаю", — це поняття про межі свого знання є, в кожнім разі, теж позитивним результатом.Правдиве пізнання було для Сократа тим важливіше, що він — як і деякі інші грецькі мислителі — вважав, що доброчинність грунтується на пізнанні та що людина, яка знає, що є добре, тим самим мусить і добре чинити. Доброчинности можна навчитися. Щоправда, Сократ сам посилався в обгрунтуванні власних вчинків іноді на якийсь внутрішній голос ("демона"), що по меншій мірі утримував його від помилкових кроків: це уявлення споріднене з пізнішим уявленням про "голос сумління".
52. Найвизначніший учень Сократа Платон (427-347), не дотримувався близько думок свого вчителя. Основне в філософії Платона є переконання, що існують в дійсності дві площини буття, дві сфери, які в основі розходяться між собою. Платон розрізняє два зовсім різні засоби пізнання: це пізнання цілком неясне, непевне, змислове, якого предметом є матеріяльний світ, що вічно хвилюється, змінюється, несталий та який важко схопити, зафіксувати вищим засобом нашого пізнання — розумом, та висловити це пізнання словами. Але є й пізнання інше — розумове: об'єктами цього пізнання є сталі, незмінні поняття, про які ми можемо сказати щось певного з абсолютною точністю, та можемо це пізнання закріпити в слові та іншими засобами (числом). Одна з головних проблем, що цікавить Платона — теорія держави. Обидва найбільші твори Платона "Держава" ("Політея") та старечий твір "Закони" присвячені в першу чергу питанням теорії держави; всі інші питання філософії викладені в цих творах, як передпосилки теорії держави. В поетично-філософічній спадщині Платона маємо чимало елементів тодішньої грецької науки — правничої, природознавства, математики. Але Платон сам працював науково в математиці. В історії античної математики прибічники філософії Платона грали велику ролю. Філософія Платона набула ще більшого значення з християнським переродженням античного світу. В виробленні християнської філософії думки Платона та його пізніших послідовників відіграли велику ролюЗустрінемо "платонізуючих" отців церкви: філософія Августина, та т. зв. "Аеропагітик" є в основі — платонізм. І в середньовіччя філософія Платона в межах християнського думання весь час конкурує з філософією Арістотеля. Так само й на Сході (в жидівській та арабській філософії). Можна навіть говорити про те, що платонізм привів до певних збочень християнського мислення: думка про "воскресення" відступила перед уявленням про "безсмертя душі", уявлення про матеріяльний світ придбало вже занадто негативної закраски тощо. Та про це говоримо в другій частині лекцій (середньовічна філософія). Не менш визначна роля платонізму і в історії філософії, що не має релігійної закраски, аж до наших днів.
53. Арістотель був ученим універсальним: він залишив трактати з галузі логіки та теорії поезії, з зоології та фізіології, з астрономії та історії права. 1. Найбільші заслуги має Арістотель в галузі логіки. Арістотель зводить у систематичну єдність логічні теорії попередників та додає до них теорію доказу ("силогізм"), теорію викладу ("топіка") тощо. Значення пізнання в людському житті на погляд Арістотеля є дуже велике — людина від природи прагне до пізнання. Пізнання ("теорія" в грецькій мові є наглядання, неабстрактне мислення) є найвища ціль життя, пізнання — божественна форма життя людини. 2. В уривчастих трактатах обговорює Арістотель загальні проблеми теорії буття. Ці практики дістали випадкову назву "метафізики", де уміщено було їх у збірки творів Арістотеля поза ("мета") фізикою. До найважливіших протиставлень понять у філософії Арістотеля належить протиставлення "можливого" ("динаміс") та "дійсного" ("енергія"): можливе ще не дійсне, а є лише непевна, небезпечна остаточно форма буття; нпр. дитина є можливість усього, що може з неї розвинутись, якщо дитина зробиться дорослою людиною; тим часом, як "дійсність" є завершення, досконалість та певність, сталість, а тим самим обмеженість, бо доросла людина не може вже так легко змінити свою мову, професію тощо. 5. Окрему вагу Арістотель присвячує людській душі (трактат "Про душу"). Головну увагу він зупиняє на означенні поняття душі; продовжуючи тут думки Платона, він подає означення душі в найбільшій протилежності до матеріяльного буття, до тіла — душа є цілком єдине, неподільне буття. В певному розпорі, одначе, з цим означенням стоїть розрізнення різних форм душевного буття: рослинної вегетативної душі, що є активним чинником в процесах життя тіла; душі, що приймає враження (сенситивна душа); нарешті розумної душі, що є носієм вищих психічних процесів. Пізніш цей поділ форм душевного життя привів до вчення про різні душі, що разом живуть в живих істотах, зокрема в людині. Душа є ентелехія живого тіла, себто той активний чинник, що оживляє тіло, керує усіма процесами в ньому, але поза тим має певні нетілесні функції (зокрема пізнавальні, що їх Арістотель вважає найвищими). Душа безсмертна: знову не без підстави в неясностях означення Арістотеля, у пізніших арістотеликів постало почасти уявлення про смертність душі, — для Арістотеля самого безсмертні лише найвищі функції, ніби лише "частина" душі. Арістотель освітлив також низку конкретних психологічних питань, зокрема психологію пізнання. Арістотель подав найвикінченішу та найвсебічнішу систему філософії античности. її значення для розвитку пізнішої філософії, зокрема середньовічної, не можна недоцінювати. Ті закиди, що робились Арістотелеві, зокрема в періоди певної боротьби проти користання його творами, як переходовим авторитетом, несправедливі: він і не винний, що в пізніші часи знаходились люди, які хотіли назавжди закріпити його думки, що повстали в зовсім інші часи... (про це див. ще в історії середньовічної філософії). В кожнім разі філософія Арістотеля і зараз актуальна, може, ще актуальніша, аніж філософія Платона.
54. Соціальні зміни в епоху еллінізму та Римської імперії позначились і на філософії. Її розвиток значною мірою був зумовлений занепадом демократичного рабовласницького полісу, соціальна упорядкованість якого тривалий час залишалась анонімною моделлю філ. мислення. Провідними філ. течіями цього періоду, які розглядали етичну проблематику, були стоїцизм, епікурейство та скептицизм.Стоїцизм —напрям філософії,який проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя. Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця .Ідеал мудреця: свобода від пристрастей, від чуттєвих бажань . Пізнання необхідне тільки для практичного життя. Стоїки піднялись до ідеї самоцінності особи. На їх думку, соціальний стан, походження важать мало, головне — мудрість людини. Вона єдина по-справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Філософія Епікура (епікурейство)є свідченням втоми, старіння культури. Природа сама по собі не є предметом зацікавлення філософа. Природознавство потрібне тільки для того, щоб розвіяти страхи й марновірство, які перешкоджають насолоджуватися життям. Без природознавства, вважає філософ, неможливо знайти незатьмареного спокою. Знання природи допомагає збагнути, що боги, якщо й існують як певні матеріальні утворення в космічному просторі, не втручаються в долі людей. Воно позбавляє людей страху перед смертю. Значного поширення в цей час набув і скептицизм.Скептицизм — філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів.Представників його характеризувало зневір'я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень». В етиці вони, вслід за Епікуром, пропонували атараксію — стан незворушності й незатьмареності душі. Дещо осібно від розглянутих шкіл перебуває неоплатонізм. Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття. Неоплатоніки спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії.
55. Залежно від історіософської позиції, середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продовженням античності або новим витоком історії. Більш прийнятною є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного коловороту. Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального суспільства. А феодалізм ще не визнавав особи. Щоправда, європейський феодалізм перейняв від античності християнство, а християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована на особу, наділену свободою волі. Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджується як духовна особа. Духовна особа —така яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе. Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі. Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи знаком божественної премудрості, адресованим людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподільний, незмінний; природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові. Філософія в середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія звужувала межі філ. мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Крім того, філософія в епоху середньовіччя не мала власної соціальної бази.Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення загалом. В іншій іпостасі воно тоді просто не могло б існувати. Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язичницької мудрості — античної філософії. Одначе, вступивши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення. Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало.
56. Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою. Патристика— сукупність філософських доктрин християнських мислителів II—VII ст. Представлений він вченням «отців церкви» :Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Один із основних принципів патристики— примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. У цих словах теолога не просто церковна догма, а вистраждана епохою істина. Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона. Певний інтерес представляє концепція історії Августина. На противагу циклічним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло пробудженню історичної свідомості. Стараннями Августина в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле. Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет дослідження — переживання людини, внутрішню духовну особу. Греки не знали сфери внутрішніх переживань як чогось самостійного. Для них особа виявляла себе через дію. З моменту, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, порухи душі почали сприйматися, як дія. Християнство не тільки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну особу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структури внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов'язану із сучасним; пам'ять, яка утримує минуле.Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час.
57. Наступний період (XIII—XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Схоластика філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола». Пізніше це слово набуло негативного значення, ним стали позначати відірване від життя мудрування. У розвитку схоластики існує два періоди:1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство).2. З ХIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225—1274), який пристосував учення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм. Перехід від ідей Августина до томізму зумовлений кількома чинниками. Передусім розвитком і зміцненням третього стану (ремісників і торговців), в яких пробуджується інтерес до природи. А вчення про природу краще розвинуто у філософії Арістотеля. Для Платона природа взагалі позбавлена самоцінності. Певну роль у поширенні вчення Арістотеля у Західній Європі відіграло й ознайомлення європейців зі вченням арабських мислителів, Арістотелевих послідовників — Аверроеса (1126—1198) і Авіценни (980—1037). Арабська та Візантійська філософія стали перехідною ланкою від античної до західноєвропейської культури XIII—XV ст. У східній частині Римської імперії — Візантії — перехід до феодалізму відбувався поступово, без різкого розриву з античною традицією. Тут збереглося багато творів античних мислителів. Саме з Візантії бере початок філософська думка всіх народів православного світу (Вірменії, Грузії, Київської Русі). Пожвавлення міського життя в XII ст. на арабському Сході зумовило розквіт арабської філософії, яка засвоїла античну традицію. Схід у цей час значно випереджав Захід у культурному розвитку, а східна філософія помітно вплинула на розвиток західноєвропейської філософської думки. Схоластика, особливо її розвинута форма — томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом.
58. Фома Аквінський - середньовічний теолог і філософ, один з найкрупніших представників схоластики. Фома Аквiнський (1226 –1274 р.р.) дає класичне для теологiї визначення ряду схоластичних проблем, якi столiттями хвилювали мислителiв. Всупереч вченню авероїстiв про подвiйну форму iстини, Фома стверджує, що суперечнiсть мiж двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровеннi не може бути нiчого хибного, то з наявностi суперечностi випливає, що помиляється розум, а не вiра, фiлософiя, а не богослов'я. Фiлософiя i релiгiя, згiдно вчення Фоми, мають ряд загальних положень. Положення цi вiдкриваються як розумом, так i вiрою. В тих випадках, коли є можливiсть вибору, лiпше розумiти, нiж просто вiрити. На цьому грунтується iснування iстин розуму ('природного богослов'я'). 'Природне богослов'я' - найвищий рiвень розвитку фiлософiї. Однак, слiд завжди пам'ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пiзнання надприродного неможливе, бо нашi можливостi обмеженi чуттєвiстю i розумом, який на неї спирається (тобто природними можливостями). Саме тому вiн вважає неправомiрним 'онтологiчний аргумент' Ансельма Кентерберiйського. Натомість Фома висуває свої п'ять доведень буття божого. Всi вони мають не прямий, а опосередкований характер.В першому доведеннi стверджується: 'Все, що рухається,має причиною свого руху щось iнше', тобто саморух предметів неможливий, що потребує вiд нас вiри в першодвигун, або в Бога. Друге доведення виходить з арiстотелiського поняття 'продуктивної причини'. Так само, як i в першому доказi, мiркування доводиться до висновку про iснування первинної 'продуктивної причини', якою i є Бог. Третє доведення виходить з iдеї неможливостi допущення випадкового характеру свiту. Оскiльки свiт iснує, повинна бути причина, але причин без причин не буває, отже повинна бути абсолютно необхiдна причина, якою може бути лише надприродне - Бог. Четверте доведення апелює до факту iснування у свiтi рiзних ступенів тих або iнших якостей. Але в такому разi повинно iснувати якесь абсолютне мiрило, по вiдношенню до якого цi рiзнi ступенi набувають визначеностi як одне. Таким абсолютним мiрилом (найвищим i абсолютним ступенем будь-яких якостей) може бути лише Бог. П'яте доведення виходить з арiстотелiвського розумiння причинностi як обов'язково цiлеспрямованої. Але якщо свiт причинно обумовлений, то вiн i цiлеспрямований, отже, має бути той, хто цiлеспрямовує iснування свiту. У фiлософському пiдгрунтi свого богослов'я Фома спирається головним чином на Арiстотеля. У вченнi про буття ('метафiзицi') вiн стверджує, що будь-яке буття - i існуюче в дiйсностi, i тiльки можливе - може бути лише буттям одиничних, окремих речей. Фома називає таке буття субстанцiєю. Основнi поняття вчення Фоми - поняття дiйсностi та можливостi. При цьому 'Матерiя' - це 'можливiсть' прийняти форму,а форма є дiйснiсть по вiдношенню до матерiї, що вже прийняла форму. Завдяки цьому подiлу, запозиченому в Арiстотеля,Фомi вдається дати класичне для схоластики вирiшення проблеми унiверсалiй (завершити суперечку мiж номiналiзмом та реалiзмом). Бог творить не унiверсалiї чи iндивiдуальнi речi,а матерiю та форми. Iз форм-образiв можуть бути створенi як унiверсалiї, так i iндивiдуальнi об'єкти в результатi поєднання форми i матерiї. Отже, не має значення, чи унiверсалiю, чи iндивiдуальний предмет вважаємо ми першим, бо вони витiкають iз форм-образiв, якi творить лише Бог. Згiдно з Фомою, матерiя не може iснувати окремо від форми, проте форма може iснувати окремо вiд матерiї у видi образiв. Це означає, що нiщо матерiальне не може iснувати незалежно вiд вищої форми, чи Бога, а також що Бог – істота чисто духовна. Вчення Фоми Аквiнського отримало назву томiзм.
59. Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження. Вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж своїх можливостей. Відродження — це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів. Розквіт художньої культури набув небувалого розмаху,перетворивши мистецтво на центр духовного життя. Якщо в середньовіччі стрижнем духовного життя була релігія, то в епоху Відродження релігія, церква перебували під відчутним впливом мистецтва, і навіть глави церкви схилялися перед художниками. В епоху Відродження зароджується «світська» гуманітарна наука на відміну від «божественного знання», яке панувало в офіційних університетах. Термін «гуманізм» спершу означав світське знання, і великі гуманісти епохи Відродження були гуманістами саме в цьому значенні слова. Новаторський дух цієї епохи виявився і в сфері релігії. Саме в цей час виникла і поширилася реформація — релігійне оновлення, спрямоване проти офіційної церкви. Воно вимагало спрощення релігійних обрядів, заперечувало роль церковних ієрархів як посередників між людиною і Богом, відкидало монашество як релігійний інститут. Справді революційним щодо усвідомлення місця людини в світібуло геліоцентричне вчення Миколи Коперника. До нього головним вважалося відношення людини і Бога. Земля — центр Всесвіту, людина — вінець творіння. Отже, весь світ Бог створив для людини. Геоцентрична система ґрунтується на телеології. Телеологія— вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль. Все, що відбувається в світі, набуває смислового значення крізь призму відносин людини і Бога. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і безкінечності (світу) стала основою пантеїзму. Пантеїзм— філософське і релігійні вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові. Пантеїсти вважали, що Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною.
60. Мислителі Ренесансу, не зрікаючись ідеї спасіння, визначали життя людини в перспективі її власних діянь, її земного самоутвердження. Людина, на їхній погляд, не повинна була покладатися лише на Творця, а мусила самостійно торувати життєвий шлях. На основі ренесансного розуміння людини як істоти, яка гармонійно поєднує в собі тілесну і духовну природу, мислителі обстоювали думку про необхідність всебічного розвитку людини, її духу і тіла, спрямовували на досягнення повноти життя й самовияву (Григорій Саноцький, Симеон Пекалід).
Неоплатонізм Піко делла МірандолиУ творчості Піко делла Мірандоли (1463-1495) пантеїзм стає центральною ідеологічною ідеєю.- Світ розглядається ієрархічно:він складається з ангельської, небесної та елементарної сфер. Чуттєвий світ виник не з "ніщо", а з вищого безтілесного початку, з "хаосу", неупорядкованість якого гармонізує Розум. Світ — довершена система, яка складається з протилежних тенденцій, гармонійно поєднаних у прекрасне ціле. Суперечливість світу полягає утому, що, з одного боку, він природний, сам по собі, а з іншого — конкретне становлення світових подій є виявом волі божества. Бог не існує окремо від природи, він присутній у всіх процесах. Однак тут не класична натуральна пантеїстична система, яка ототожнює принцип Бога і природи. У розумінні Піко, Бог найдовершеніша сутність світу, без якої світ не може існувати як Космос, упорядкована цілісність.Людину, її властивості, її долю визначає не надприродне, конкретна доля є наслідком природної активності особи. У своєму творі "Про достойність людини" (1486), який він написав для дискусії, вказується, що людина є особливим мікрокосмосом, який неможливо порівняти та ототожнити з неоплатонівською структурою світу (елементарний, небесний та ангельський світ), бо людина проникає своєю присутністю вертикально у всі ці світи. Людина сама є творцем своєї долі, особистості, своє існування будує виключно завдяки власному волінню, вільному виборові, свободі. Тому людина вирізняється тим, що вона постійно йде до божественної довершеності. Однак якщо Бог є постійним творінням гармонії, благого, то людина, окрім здатності бути творцем гармонії, має здатність руйнувати, творити хаос, бути творцем зла. Бог карає людину за заподіяне зло чи єднає із собою за створене благо. Натуральна філософія Джордано БруноТворчість Джордано Бруно (1548-1600) проходила під впливом астрономічних досягнень М.Коперника. Пантеїзм Бруно є найбільш радикальним та послідовним серед усіх вчень представників італійської філософії природи. До головних трактатів Бруно відносять "Про причину, принцип та єдине", "Про нескінченність Космосу та світів".Основою теоретичної системи Бруно є концепція про єдність світу, що забезпечується праосновою всесвіту — Єдиним. Єдине розглядається ним як самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання жодних сил. Бруно називає Єдине дуже часто матерією, однак не можна визнати, що сучасні визначення матерії є придатними для бруновського розуміння. В Єдиному збігаються одне і різноманітне, мінімум і максимум; у єдності самодостатність існування кожного особливого фрагменту, "кожна річ являє себе єдиною, але не єдиним чином". Багатоявність одного й того самого за сутністю свідчить про підпорядкованість всього видимого світу єдиному законові. У своїй методології Бруно пантеїстично ототожнює матерію і рух, природу і світову душу (часто називаючи її Богом). В його вченні матерія пронизана "універсальною діючою причиною — розумом — першою і головною силою світової душі; світова душа — універсальна форма буття Єдиного". Отже, на відміну від сучасних уявлень для Бруно не стоїть проблема форми організації мислячої матерії. Матерія є мислячою за своїм основним принципом. "Матерія не може існувати без форми, і навпаки, форма виявляє себе як внутрішній бік матерії, вона не може бути чимось привнесеним ззовні, надбаним". У своїй теорії пізнання Бруно використовує гіпотезу, згідно з якою через людську душу діє вселенська світова душа, яка не відокремлюється від душевної матерії (тобто усе має форму). Однак душі відрізняються одна від одної. Людська душа відмінна від душі тварин своєю особливою конфігурацією, яка залежить від будови тіла. Пізнання починається з чуттєвого сприйняття, потім утворюються уявлення, потім здоровий глузд і розум.
61. Новим часом називають епоху, яка розпочалася буржуазними революціями в Західній Європі (наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Нідерландах, у середині XVII ст. — в Англії). Ідеологією ранніх буржуазних революцій був протестантизм, а в XVIII ст. нею стає значно радикальніше та матеріалістичне за своєю суттю Просвітництво. Проблематику філософії Нового часу визначили такі фундаментальні чинники, як наукова революція, що тривала протягом XVI—XVII ст., та формування буржуазного громадянського суспільства (XVIII ст.). Цим зумовлене, домінування гносеології в епоху Просвітництва. В історичному аспекті XVII ст. — це підготовча фаза Просвітництва, зародження ідей, які набули пізніше більш окресленої форми. Відрізок часу приблизно від опублікування праць М. Коперника «Про обертання небесних сфер» (1543) до виходу «Математичних засад натуральної філософії» Ісаака Ньютона (1687) називають епохою наукової революції. Суть цієї революції визначали такі особливості:
1. Відмежування наукового знання від релігії та філософських вчень минулого. Галілей рішуче заперечував авторитет Арістотеля для розбудови нової науки. З часом наука поступово ставала самостійною сферою професійної діяльності й особливим типом знання.
2. Піднесення досвіду до рангу експерименту. Першим почав регулярно вдаватися до експерименту Галілей. На відміну від простого спостереження експеримент є активним втручанням у природу, яке можуть повторювати безліч разів різні люди.
3. Проголошення математики мовою науки. Галілей, Кеплер, інші вчені були неоплатоніками та піфагорійцями. Вони вірили, що Бог творив світ на основі математичної гармонії. Галілей розмежував об'єктивні та суб'єктивні якості речей.
4. Виокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання, що свідчить про зрілість науки. Вчені почали цікавитися не тільки знанням про природу, але й знанням про саме знання.
У філософії Нового часу внаслідок розвитку середньовічної концепції внутрішньої «духовної особи» виникає поняття «свідомість» (Декарт), якій приписують насамперед гносеологічні, тобто пізнавальні властивості. Свідомість як щось принципово відмінне від зовнішнього світу (об'єкта) і постає суб'єктом пізнання.
62. Емпіризм — філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію). Представники цього методу вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей. Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626), який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об'єктом пізнання є природа, а основними методами — індукція та експеримент. Джон Локк осн. завдання своє ф-ії вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел люд. пізнання.Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду і поділяв на 2 сфери : зовнішній (основа чуттєвого пізнання природи) і внутрішній( -рефлексивного пізнання діяльності душі).Локк створив концепцію про т.зв. "первинні і вторинні якості об'єкту» (Локк ділив властивості речей на 2 групи: 1)об'єктивні (залежать від об'єкту) – вага, довжина і т.д.; 2)суб'єктивні (залежать від людини) – смак, колір, запах і т.д.) Емпіричний напрямок у філософії Нового часу розвивався переважно англійською філософією XVII—XVIII ст. Одним з її представників, що продовжив лінію Ф.Бекона, був Томас Гоббс (1588—1679), основні ідеї якого викладені у працях: "Левіафан" (1651), "Про тіло" (1655), "Про людину" (1658). Т.Гобс, як і Ф.Бекон, вважав, що основним методом наукового пізнання має бути аналітикоіндуктивна методологія, основою якої є розкладання на окремі без'якісні елементи: лінії, фігури, величини, площини і т.п. та їх систематизація.
Філософію Гоббс визначав, як набуте правильним мисленням пізнання дій або явищ через розуміння їх причин, або, навпаки, причин через дані їх дії. Під правильним мисленням Гоббс розумів мислення математичне, яке відправляється від аксіом і встановлює закони шляхом дедукції або демонстрації. Проблему причинності розумів як знаходження причини поміркованої, як виведення математичного співвідношення між явищами за принципом causa aequat effectum (причина дорівнює дії). Об’єктом філософського пізнання є тіла, що мають матеріальну субстанцію. До поняття тіла зводиться все, що існує в світі. Нематеріальна субстанція представляє собою внутрішнє протиріччя. В світі немає духів. Весь світовий процес є рухом тіл, і так зване духовне життя людини зводиться до руху матеріальних частинок. Рух здійснюється з механічною необхідністю, і тому, будь яке теологічне пояснення явищ виключається. В основі пізнання лежить вплив тіл на наші органи чуття; він викликає в нас враження (світла, кольору, звуку), що залежать від об’єктивного руху, але не тотожні з ним і мають суб’єктивний характер. Всі ці враження залишають в нас сліди, які і складають пам’ять; завдяки пам’яті утворюється досвід, як сукупність одержаних вражень; завдяки досвіду, складається можливість в певній мірі передбачувати майбутнє по аналогії з минулим. Практична діяльність людини підкорена повністю механічній необхідності. Дії людини викликані не вільною свободою, але тими відчуттями, які вони одержують від зовнішніх тіл. Ці відчуття зводяться до двоякого почуття: задоволення і незадоволення. Моторна їх дія така, що ми прагнемо отримати задоволення і уникнути незадоволення.Всі етичні судження суб’єктивні і набувають об’єктивну обов’язковість лише в державі.
63. Раціоналізм— філософський напрям, який визнає центральну роль в пізнанні розуму, мислення.Його прихильники стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму. Основопол. протилежного раціоналіст. напрямку був французький філософ Декорт.Основні погляди викладені у працях:"Міркування про метод", "Роздуми про першу філософію","Начала філософії".Р.Декарт підкреслює практ. значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах.1: вихідний пункт наукового пізнання—визначення принципів.У 2 правилі формул. вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші.Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання,вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Важливе місце посідає вчення про субстанцію у творчості Б.Спінози. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог—це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою.Ще одну концепцію субстанції розробляє відомий вчений, філософ Готфрід Лейбніц.Свою плюралістичну концепцію субстанції він розкриває у працях: "Міркування про метафізику","Нові досліди про людське розуміння","Теодицея","Монадологія".Центром філософії Г.Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції —монадологія. Лейбніц наголошує, що субстанціймонад безкінечна кількість, вони є носіями сили та активності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одиницею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, оскільки матерія—пасивна, не здатна до саморуху та активної діяльності.Монади вічні,вони не виникають і не зникають природним шляхом,а є породженням безперервних"випромінювань божества".
64. Субъективный идеализм – фил. направление 2 пол. 17 – нач. 18 ст. , представители которого либо отрицают существование объективного мира, либо рассматривают его как нечто полностью определяемое активностью субъекта.
Родоначальник – Беркли , боролся с безбожниками ( материалистами, атеистами).Он хотел доказать, что материи нет, для этого использ. Идеи Локка, а именно его концепцию про так назв. « первичные и вторичные свойства объекта» (Локк делил св-ва вещей на 2 групы:1)объективные ( зависят от объекта) – вес, длина и т.д.; 2)субъективные (зависят от чел-ка) – вкус, цвет, запах и т.д.)Беркли, используя концепцию локка, заявил, что объект.св-в – нет, все св-ва – субъективны.Материя – комплекс наших ощущений ( ощущения он назыв. Идеями)Вывод Беркли : для вещей существовать значит быть воспринимаемыми, а для душ существовать значит воспринимать. Я – комплекс ощущений
Проблема Беркли :
1)Можно ли отрицать существ-е людей, если я их не воспринимаю
2)Люди и церковь существ. как комплекс моих ощущений.
Он заявил , что другие люди существуют не в моих ощущениях, а в ощущениях Бога.
Д.Юм – был атеистом, продолжил развитие учений Беркли существовании.Его позиция скептицизм – ф-ая концепция , подвергающая сомнению возможность познания объектив. действительности. Я – опыт
Опыт – совокупность впечатлений.Что причина опыта ?
Юм сказал что не знает, но может существует материя, Бог, природа.Нам бессмысленно выходить за пределы нашего опыта, , мы не узнаем , что находится за его пределом.Он создал концепцию – индетерминизм т.е. отрицание объективных причин, причинность есть в психич. сфере – в нашем познании. Сама действительность – опыт, т.е. психофизич.комплекс. «После этого не означает по причине этого»Напр., то что день сменяет ночь не означает , что ночь есть причина дня.
65. Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Франції. Саме тут в атмосфері кризи інститутів феодалізму напередодні буржуазної революції ідеї просвітників охопили широкі кола освічених людей. Ідейним рупором і духовним центром Просвітництва стала знаменита Енциклопедія, яку з 1751 по 1772 рік видавали французькі просвітники, спочатку Жан Даламбер (1717—1783), а відтак Дені Дідро (1713—1784). Думки просвітників поширювалися не тільки в теоретичних дослідженнях, вони пропагувалися в памфлетах, дискутувалися в салонах. Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його представників переростає в атеїзм. Хоча більшість просвітників і визнавала ідею Бога, але тлумачила її в дусі деїзму. Бог мислився ними творцем світу, суддею за моральні вчинки, але заперечувалося його безпосереднє втручання в хід подій. Таку релігію просвітники називають раціональною, тобто узгодженою з розумом, або ж природною. Подібних поглядів дотримувались, зокрема, Толанд, Монтеск'є, Вольтер. Водночас просвітники заперечували існуючу так звану позитивну релігію — релігію Одкровення, яку вважали сукупністю марновірства та невігластва. Це породжувало нехтування обрядами, заперечення церковних історій. З природи людини просвітники виводили природні права (права, виведені розумом з природи людини): право на життя, свободу і на приватну власність як основу добробуту. Ці думки, висловлені Локком, набули значного поширення серед французьких мислителів. Вслід за англійськими філософами французькі просвітники (Руссо) захищали концепцію суспільного договору як джерела держави. На їх думку, в природному (додержавному) стані люди постійно воювали між собою. Зіткнення егоїстичних інтересів ставило під загрозу людське існування. Для того щоб подолати це і краще захистити себе від стихії, люди, зібравшись, уклали договір, згідно з яким частину своїх прав передали державі, щоб та стежила за порядком між ними. Ця концепція пояснювала походження держави без втручання вищих сил. У ній простежувалася думка про те, що народ є джерелом влади, і якщо громадяни мають обов'язки перед державою, то і держава має певні обов'язки перед громадянином, адже контракт є двостороннім. Один з найвідоміших тогочасних соціальних філософів Монтеск'є стверджував про об'єктивність соціальних законів, які породжуються географічними факторами, способом життя народу (землеробство, скотарство, мисливство), релігією тощо. Він надавав великого значення ідеї Локка про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Вчення про «природні права» людини було покладено в основу концепції демократичної правової держави, проголошеної в американській «Декларації прав...» (1776) і французькій «Декларації прав людини і громадянина» (1789). У них вперше була стверджена правова рівність людей (рівність перед законом незалежно від майнового стану, конфесії, національності, статі), народ проголошувався джерелом влади. Після християнства, яке закріпило моральну рівність людей, проголошення правової рівності було найбільшим досягненням у цивілізаційному поступі. Аристократія, яка в боротьбі з Просвітництвом спочатку опиралась тільки на релігію, пізніше витворила свою світську ідеологію.
66. Фіхте досліджував проблему можливості наукового знання. Цьому присвячена основна праця мислителя «Науковчення», в якій «Я» постає як творець всього сущого і водночас як творець знання про нього (творець не тільки форм, а й змісту знання). Перший акт цієї діяльності — самоусвідомлення себе, що виражається в тезі «Я є Я». Це самоусвідомлення (і самотворення) переростає в покладання (творення) «не-Я», чогось відмінного від «Я». другий акт —«Я є не-Я» (антитеза). «Не-Я» виступає як об'єкт, який обмежує свободу «Я». Об'єкт, як у формі природи, так і культури, у філософії Фіхте породжений суб'єктом. За це намагання «виколупати» об'єкт із суб'єкта його критикували Кант і Шеллінг. «Не-Я» потрібний Фіхте як перепона, яку необхідно подолати, тобто як засіб реалізації свободи. Через прогресивне долання обмеженостей і відбувається вдосконалення «Я». Третій акт (синтез) — «Я є Я і не-Я» — є зняттям протилежності суб'єкта і об'єкта, ствердженням їх тотожності. Досягнення цієї тотожності виноситься на безкінечність. Це ідеал, до якого людина постійно прямує. Як бачимо, Фіхте запропонував триактний цикл творчої діяльності «Я» (теза, антитеза, синтез), який пізніше успішно застосував у розбудові діалектичної системи Гегель; За всієї надуманості (на перший погляд) запропонованої схеми не можна не зазначити, що розвиток у сфері культури (а саме сюди після Канта поступово перемістився центр філософських досліджень) відбувався саме за подібною схемою. У Фіхте ця схема тільки проглядається, повною мірою вона розгорнута у Гегеля, але саме Фіхте започаткував її. Він, як і Кант, віддавав перевагу практичному розуму над теоретичним. Пізнання для нього виступає лише як момент залежності «Я» від «не-Я», що долається в практичній діяльності, в якій «Я» діє як свободне, оскільки воно творить «не-Я». Філософія Фіхте порушила проблеми, які розвинули пізніше Шеллінг і Гегель.
Фрідріх-Вільгельм-Йозеф Шеллінг (1775—1854), який в університеті вивчав природознавство і перебував під впливом тогочасних наукових відкриттів (зокрема, дослідження електричних явищ), не прийняв концепції Фіхте, в якій об'єкту (природі) задавалось позірне, несправжнє буття. Виступивши як послідовник Фіхте, він невдовзі долає його суб'єктивний ідеалізм і переходить на позиції об'єктивного ідеалізму. Натурфілософія Шеллінга долає механіцизм попередніх мислителів. Він вказував на існування, крім механічних, також електричних, хімічних і органічних сил, кожній з яких притаманні свої протилежності — притягання і відштовхування, протилежні полюси тощо. У природі діє універсальний «закон полярності», вона динамічна і єдина. Вона — єдиний організм, пройнятий доцільністю, тобто не механічно-причинними, а доцільними телеологічними відношеннями. Концепція Шеллінга мала значний вплив на Гегеля. Його філософія мистецтва розвивала ідеї, споріднені з романтизмом. Пізній Шеллінг, який значно пережив Гегеля, був одним з перших мислителів, який піддав критиці гегелівський панлогізм. Гегель подолав ці недоліки своїх попередників. Дві його ідеї мали продуктивне значення при розбудові його філософської системи:
— переосмислення співвідношення розсудку і розуму;
— розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку. Гегель скептично ставився до інтуїції як до безпосереднього знання, на якому можна побудувати філософію. На його думку, всяке знання опосередковане, це стосується і філософського, розумного пізнання (пізнання, здійснюваного розумом). Філософу абсолютне знання дане не як раптове прозріння, а як закономірний результат осмислення наявного розсудкового знання. Розум, який прагне до безкінечної абсолютної істини, у концепції Гегеля не заперечує розсудку (як це було у Фіхте, Шеллінга і особливо романтиків), а утримує його знання, включає його в себе. Розум взагалі не має іншого джерела знання, крім розсудку. Але він по-своєму інтерпретує істини розсудку, приводить це знання в рух, знімає його однобокість, вибудовує на його основі цілісну систему. Концепція Гегеля була піддана критиці його сучасниками і наступними філософами, які вказували на такі її вразливі сторони, як панлогізм (Шлегель, Шлейєрмахер, Шопенгауер, Керкегор), ігнорування конкретної людини, яку він віддав на поталу тотальності.
67. Фундатором німецької класичної філософії був Кант.
У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання.
Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення суджень. Знання завжди виявляють себе у формі судження, в якій думкою фіксується відношення чи зв'язок між поняттями — суб'єктом і предикатом судження. Існують два різновиди такого зв'язку. В одних судженнях предикат не дає нового знання про предмет порівняно із знанням, яке фіксоване у понятті "суб’єкт". Такі судження Кант називає "аналітичними". У других — зв'язок між суб'єктом і предикатом не випливає з розгляду поняття "суб'єкт", а предикат об'єднується із суб'єктом. Такі судження Кант назвав "синтетичними". У свою чергу синтетичні судження поділяються на два класи: в одному зв'язок предиката і суб'єкта мислиться відповідно до даних досвіду (такі судження називаються "апостеріорними"), у другому зв'язок мислиться як незалежний від досвіду, передуючий досвідові (такі судження називаються "апріорними").Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини, „речі в собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, ;і мають поза досвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.
Етичні погляди І. Канта. "Категоричний імператив".
Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.
У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному.
В естетиці він зводить прекрасне до "незацікавленого" задоволення. В етиці Кант проголошує самоцінність кожного індивіда як особистості. Прогресивним було також вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.
68. Філософія постала перед необхідністю — по-новому осмислити свою одвічну проблему "людина і світ" і при цьому визначити своє відношення до "класичної" філософії XVII—XIX століть, тобто періоду висхідного розвитку капіталізму, індустріально-ринкової економіки. Цій філософії були властиві віра в розум - не тільки як у людську здатність раціонального пізнання, але і як у принцип світобудови, влаштування природи і суспільства; віра в прогрес, тобто в поступальний процес реалізації того ж таки розуму в історії людства, в можливість і необхідність здійснення розумної суспільної організації; пізнавальний та історичний оптимізм. У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на нереалістичний аспект (чи навіть сутність) дійсності. Вже А.Шопенгауер (1788—1860), "предтеча" цього зрушення, сутність світу вбачав не в розумному началі, а у "світовій волі", первинній по відношенню до уявлення й розуму; він же був проповідником песимізму і включив у коло європейських філософських ідей буддійське вчення про страждання як сутність людського буття.
Ф.Ніцше (1844—1900), продовжуючи цю лінію, втлумачив "світову волю" як "волю до влади" і став співцем "надлюдини", що втілює в собі цю волю, вітальну (життєву) силу і перебуває "по той бік добра і зла". Ці ідеї у вульгаризованому вигляді були підхоплені німецькими нацистами. Ф.Ніцше був одним із засновників напряму, який набув назви "філософії життя" і різні варіанти якого розробляли Г.Зіммель, В.Дільтей, Л.Клагес, О.Шпенглер, А.Бергсон та інші. В ньому реальність визначається як "життя", яке становить органічну цілісність і неперервну тривалість ("потік"). У ньому немає протиставлення матеріального і духовного, об'єкта і суб'єкта. Воно не може бути осягнуте науково-раціоналістичними методами (в яких головним є аналіз), а осягається інтуїтивно, через "відчуття". Відштовхуючись від ідей В.Шеллінга і А.Шопенгауера, Е.Гартман (1842—1906) створює свою "філософію несвідомого". Предметом гносеологічних досліджень стають нераціональні форми пізнання — відчуття, сприйняття, інтуїція. Проявляється тенденція до ірраціоналізму — приниження чи навіть повне заперечення можливостей раціонального пізнання, а також до агностицизму — у вигляді тверджень про те, що пізнання обмежене чуттєвим досвідом і в принципі не здатне проникати в сутність речей. При визначенні ставлення до сучасної науки, її можливостей, наслідків науково-технічного прогресу виникло протистояння сцієнтизму (лат. scientia — знання, наука) — впевненість у необмежених можливостях науки та її практичних застосувань і антисцієнтизму, який виражає не тільки сумніви в таких можливостях, але й страх перед сучасною наукою і технікою як "демонічними силами", шо загрожують благополуччю людини й самому її життю. В руслі соціальної думки це, відповідно, — протистояння технологічного оптимізму, технократизму і технологічного песимізму, антитехнократиз-му, який знайшов вираз у так званих "антиутопіях" (Е.Зам'-ятін, О.Хакслі, Дж. Оруелл). У сучасній філософії сформувалися різні напрями, відмінні за своїм головним предметом, за типом мислення, вихідними принципами й підходами: позитивістський, пов'язаний, головним чином, з точною наукою і орієнтований на властиві їй методи дослідження та зразки тлумачення одержаних даних; екзистенціально-антропологічний, зорієнтований на проблеми людського буття і нерідко схильний до ірраціоналізму; феноменологічний, предметом дослідження якого є феномен свідомості, її змісту, структури в "чистому" (початковому) вигляді.
69. Прагматизм— філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності. Засновник прагматизму Ч. Пірс порвав з класичною традицією в гносеології, згідно з якою пізнання— це відтворення, відображення світу, а істина полягає у відповідності (збігу) знання і дійсності. Пірс розглядав мислення як спосіб пристосування людини до дійсності. Пізнання як відображення дійсності, досягнення істини заради істини він заперечує, трактуючи його як пристосування до середовища, знаходження оптимальних реакцій для його контролювання, задоволення потреб людини. Позитивізм— філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення. Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести до таких тверджень:1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного. Вона не гониться за невловимими першоосновами і першопричинами. Звідси бере початок заперечення метафізики, яка не дотримується цієї вимоги. 2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню. 3. Суспільство також підлягає науковому пізнанню. Наукою про суспільство є соціологія. 4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу. Під наукою позитивізм розуміє знання, побудоване на зразок природознавства.Вироблені природознавством критерії науковості та методи пізнання він розглядає як ідеал науки. Світогляд, який намагається вирішити основні проблеми — що таке світ, людина, що таке добро, прекрасне тощо, виходячи з наукового знання, називають сцієнтизмом.Позитивізм є типовим сцієнтичним світоглядом. Сцієнтизм хибує тим, що намагається звести існування людини до буття речі серед інших речей, не бачить специфіки людського існування (екзистенції), яку не можна зрозуміти, виходячи зі знання природи. В цьому сенсі сцієнтизм (і позитивізм як його різновид) є опонентом антропологічного (гуманістичного) світогляду, який за вихідне обирає специфіку людського буття в світі. Виразниками антропологічної тенденції у філософії наприкінці XIX — XX ст. є філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм та герменевтика. Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт. Йому належить 6-томний «Курс позитивної філософії», надрукований у 1830—1842 pp. Виступивши ідеологом науки, Конт не тільки високо підніс її статус, а й зробив її своєрідною релігією.
Неопозитивізм— один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не грунтуються на фактах. Неопозитивізм, або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге (1848—1925) і Б. Рассела. На відміну від махізму, що розглядав наукове мислення як біологічний і психологічний процес, неопозитивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. Неопозитивізм (20-ті рр.20 ст.) – головна увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою котрої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від безсмислових. Така методика – “верифікація” – була розроблена гол. чином у рамках Віденського гуртка (Шлік, Карнап,Нейрат) Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Карнап розробив модель наукового знання, за якою в основі знання лежать абсолютно достовірні протокольні речення, к-рі виражають чуттєві переживання суб’єкта. Всі інші речення науки мають бути верифіковані, тобто зведені до протокольних.
У 1960-1970 рр. під впливом ідей Карла Поппера (1902-1994) склалась течія постпозитивізму. Характерними є проблеми фальсифікації : правдоподібності наукових теорій ; раціональності ; розуміння. Впливовою частиною постпозитивізму є критичний раціоналізм (Поппер, Агассі): наукові теорії і закони не мають описових хар-к,виражають прагнення відділити сферу раціональності (науку) від псевдонауки. Критичний раціоналізм утворює сукупність концепцій, спрямованих на вирішення конкретних проблем соціального життя, проте в його рамках не було сформульовано програми переходу від закритого суспільства до відкритого.
70. До лівого крила молодогегельянців належали також Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895), творці марксизму. Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм). Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. Маркс і Енгельс ставили собі в заслугу те, що вони матеріалістично переосмислили діалектику Гегеля. Вони проголошували діалектику філософським методом, який всупереч метафізиці розглядає все суще в розвитку, визначає його через протилежні категорії. Однак в марксизмі відсутнє серйозне методологічне обґрунтування філософського знання загалом (його необхідності й можливості) та діалектики як методу зокрема. Марксизм сприйняв діалектику Гегеля, не довівши, чому саме вона є істиною. Таке запозичення називається епігонством. Відстутність власного обґрунтування діалектики особливо яскраво проявилась у поглядах Енгельса, який онтологізував діалектику, тобто переніс на природу ті закономірності, які Гегель вивів стосовно категорій мислення (т. з. «діалектика природи»). Енгельс констатував закони діалектики (перехід кількості в якість, єдність протилежностей, заперечення заперечення), намагаючись довести їх істинність прикладами тогочасного природознавства. Таке доведення не є власне доведенням: дискусія емпіриків і раціоналістів засвідчила неможливість виведення універсальних філософських істин із фактів. Маркс, услід за Фейєрбахом, констатував відчуження людини в сучасному йому суспільстві, але це відчуження він трактував універсальніше, ніж творець антропологічної філософії. На його думку, релігійне (ідеологічне взагалі) відчуження основане на приватній власності, яка є джерелом відчуження. Подолання приватної власності зумовлює, на його думку, падіння всіх інших форм відчуження. Він не бачив того, що людина як особа може реалізуватися лише за умов приватної власності й права. Цим породжене його негативне ставлення до громадянського суспільства.
71. Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. З.Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Вчення З.Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал, перш за все, завдяки специфічному осмисленню сутності людини і культури. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. За такого підходу індивідуальний розвиток людини відтворює основні стадії розвитку людського роду. Перехід дитини від одного віку до іншого повторює ті основні етапи, які в своєму розвитку пройшло людство. Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З.Фрейда виступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг. Він якісно переосмислює концепцію несвідомого З.Фрейда. З його точки зору, несвідоме включає в себе не лише суб'єктивне та індивідуальне, витіснене за поріг свідомості, а й колективний і безособовий зміст психічного, що походить із глибокої давнини. Аналізуючи форми взаємодії несвідомо-архетипових та свідомих компонентів психіки, К.Юнг виділяв дві крайності: 1) розчинення особистісного елемента в стихії колективного несвідомого, характерне для східних релігій; 2) науково-практична експансія європейського "Я", де пригнічується колективно-несвідома сутність психічного життя.
Основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900-1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. Протягом усієї своєї наукової діяльності Е.Фромм залишається вірним основним теоретичним положенням психоаналізу. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини — психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Із суперечності між людиною і природою Фромм виводить фундаментальні психологічні потреби, які підносить до статусу вічних, незмінних, позаісторичних за своїм походженням спонукань. Е.Фромм вводить поняття "соціальний характер" як взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної структури. З його точки зору, соціальний характер слід розглядати як активний психологічний фактор соціального процесу, що зміцнює функціонуюче суспільство. Таким чином, згідно з концепцією Фромма, не соціальна структура суспільства формує потреби людини, а антропологічна природа потреб визначає способи існування людини. Соціальний характер є результатом динамічної адаптації людської природи до структури суспільства.
72. Атеїстичний екзистенціалізм. Атеїстичний екзистенціалізм ґрунтується на твердженні, що людська сутність є розгортання людського існування в цьому світі. Атеїстичний екзистенціалізм залишає людину наодинці з собою, без ідеї Бога й ідеї безсмертя особистісного начала. Людина повинна жити, знаючи про свою конечність і самотність, у світі без Бога. Від цієї самотності не рятують ніякі форми соціальної реалізації. Вона очікує скрізь. Філософія атеїстичного екзистенціалізму—це філософія абсолютно самотньої людини. Ці настанови близькі до філософії Ніцше, який ще більшою мірою, ніж Гайдеґґер, запліднив глибинні настрої атеїстичного екзистенціалізму, що розпився насамперед у Франції за часів II світової війни і наступних двох десятиліть.
Феномен релігійного екзистенціалізму. Релігійний екзистенціалізм виходить із того, що існування, яке визначає сутність людини, приводить людину до Бога. Для релігійного екзистенціалізму характерне також прийняття безмежності людського існування і його вічності. Релігійний екзистенціалізм є результатом розвитку християнської культури. Тому він цілком може бути названий християнським екзистенціалізмом. Релігійний екзистенціалізм виходить з ідеї творення людини Богом. Проте Бог створює людину не завершеною, а відкритою до діалогу і розвитку. Бог не обмежує людину рамками якоїсь готової сутності, вона повніша стати собою через своє існування. На відміну від атеїстичного екзистенціаліста, релігійний екзистенціаліст переконаний, що сутність людини виходить за межі земного існування — вона знаходиться і у Бозі, і у вічному існуванні людського Я. Таким чином, загальна для екзистенціалізму ідея розвитку сутності людини через її існування для релігійного екзистенціалізму означає вихід існування людини за межі доступної нам емпіричної данності. Екзистенція людини спрямована до осягнення трансценденції (Бога і власної Вічності) через індивідуально-інтимний прорив до неї. Саме це дає підставу релігійним екзистенціалістам твердити про вічність людського існування, що підносить людину над абсурдністю окремих ситуацій життя.
73. Феноменологія - напрям філософських досліджень початку XX-го століття. Найвизначнішим представником феноменології був Едмунд Гуссерль.Термін «феноменологія» походить від грецьких слів phainómenon, яке означачає "те, що з'являється" і lógos - вивчення. У викладі Гуссерля феноменологія в основному розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються. Гуссерль вірив у те, що збудована таким чином наука про явища, феноменологія, може забезпечити міцну основу для усього людського знання включно із знанням науковим. Таким чином філософія могла б отримати статус строгої науки.Крім Гуссерля феноменологію розвивали або критикували Мартін Гайдеґґер, Моріс Мерло-Понті та інші - Поль Рікер, Еммануель Левінас. В своїй найпростішій формі феноменологія намагається створити умови для об'єктивного вивчення того, що зазвичай вважається суб'єктивним - свідомості та таких її проявів, як судження, сприйняття та почуття. Хоча феноменологія намагається бути науковою, вона не намагається вивчати свідомість із точки погляду клінічної психології чи неврології. Замість цього за допомогою систематичних міркувань вона ставить собі метою визначити суттєві властивості структур свідомості та проявів свідомості.Багато важливих для феноменології концепцій Гуссерль запозичив у роботах та лекціях своїх учителів Франца Брентано та Карла Штюмпфа. У Брентано Гуссерль взяв важливе поняття інтенціональності - думку про те, що свідомість завжди є усвідомленням чогось. Об'єкт усвідомлення називають інтенціональним об'єктом. Він може виникати в свідомості різним чином: як сприйняття, спогад, знак, тощо. Хоча всі ці різні інтенціональності мають різні структури і вони є про щось різним чином, об'єкт усе ж відбудовується в свідомості як той самий ідентичний об'єкт.Хоча чимало феноменологічних методів застосовують різні редукції (спрощення), феноменологія суттєво антиредукційна. Редукція тільки знаряддя, яке допомагає краще зрозуміти й описати дію свідомості. Вона на зводить будь-який феномен до такого опису. Іншими словами, коли мова йде про суть або ідею речі, чи коли деталізується будова ідентичної речі, описуюючи те, що «насправді» видно так ніби це єдині аспекти чи властивості речі, це зовсім не означає, що річ є винятково лише тим, що описується. Мета такої редукції в тому, щоб зрозуміти, як різні аспекти складаються в ту реальну річ, яку отримує спостерігач у досвіді.
Герменевтика дослівно означає мистецтво і теорію тлумачення текстів. Філософського змісту герменевтиці надав Фрідріх Шлейер-махер (1766-1834 pp.). У нього герменевтика - мистецтво розуміння чужої індивідуальності, іншого. Основою розуміння вважав психологію того, хто пізнає і розуміє. Дальшого розвитку герменевтики досягнуто зусиллями Вільгельма Дільтея, Едмунда Гуссерля, Ханса Гадамера, Поля Рікера та ін. Герменевтика має свій категоріальний аппарат. Це знак і значення, слово (явище культури) і контекст (культура в цілому), текст і інтерпретатор та ін." (Ф. Шлейємахер, Г. Гадамер, П. Рікер) . Від античності проблема тлумачення, розуміння текстів хвилювала вчених, як і саме поняття мови ?засобу спілкування ? у зв’язку з мисленням. Мова відкриває істину буття, мовна особистість творить світ культури. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл деяких феноменів на основі з'ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури. Скажімо, смисл поняття «живе» з'ясовується на основі функціонування його в певній культурі (в Греції, наприклад, весь космос мислився як щось живе, механістичний світогляд зводив його до механізму тощо). Дух культури (ціле) є основою розуміння окремого (частини).
74. Києво - Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно - політичних змін, народно - визвольної боротьби, формування національної церкви і держави. Виникненню Києво - Могилянської Академії передував культурно - національний рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні і духовні інтереси українців, який чинився правлячим колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські й духовні, інтелігенція і козацтво об'єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і відповідальних за майбутнє вітчизни. Поступово центром духовного життя стає Київ. Ось чому до Києва потягнулись культурно - освітні діячі за різних земель України, особливо з тих, де польсько - католицький гніт ставав нестерпним. В Києво - Могилянській академії зародився і став професійним театр. В народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія. Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепа. На ярмарках, в селах - біля церков, на майданах, на цвинтарях - студенти розігрували свої дійства. В Академії започатковуються природничі науки - астрономія, буологія, мінералогія, зоологія та інші, які поступово відділяються від філософії. В Києво - Могилянській академії формувалась історична наука. Досить згадати, що літописці Роман Ракушка Романовський (Самовидець), Самійло Величко, Григорій Грабянка навчались в Академії. Їх "козацькі літописи" є прообразом сучасних історичних праць. Києво - Могилянська академія дала не мало освічених ієрархів - єпископів, митрополитів, архимандритів, духовних письменників. Серед них були й такі, що своїм праведним життям, духовністю, високим християнським благочестям, щиросердністю, просвітницькими справами заслугували на визнання їх по смерті Святими Православної церкви. Києво - Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом і довгий час єдиним для всієї східної Православної Європи.
75. Філософське Григорія Сковороди вчення виникало під впливом багатьох джерел і тому має досить складний характер. Найчастіше Сковорода звертається у своїх міркуваннях до висловлень представників таких шкіл, як піфагорійці, кініки, кіренаїки, стоїки, скептики. У своїх працях Григорій Сковорода вчив, що існують три світи: один великий і два малих.Великий світ – Всесвіт – Макрокосмос, що складається з безлічі світів. Другий – Мікрокосмос – мирок чи людина. І третій – світ символів – чи Біблія. Ідеї, запозичені Сковородою з Біблії, проглядаються у всій його філософській системі. У символічному світі Біблії зібрані фігури всіх небесних, земних і підземних речей, що ведуть людську думку до поняття вічного.Кожний з цих трьох світів має дві натури: матеріальну – видиму – розрізнену, минаючу – і невидиму – вічну, єдину, духовну. Первинною є невидима, духовна натура, видима ж натура є тільки вічною тінню Бога.Властиві всім людям пошуки щастя привели Сковороду до розуміння, що дійсне блаженство людини не в погоні за минаючими благами зовнішнього світу, а в пізнанні себе, знаходженні божественної мудрості й у "сродній праці". Вивчення праці Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їх тілесних потреб; але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в людині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного - як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона - від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не кожна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про "сродну працю» його інтерес до вчення тих Філософів у яких етика має велике значення.
Філософія "серця", вчення про сродну працю, безумовно, мала дещо утопічний характер в час поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, який би приносив їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і "сродна" праця несумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять не того, хто живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством, як кажуть, "вміє жити".
Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непересічний характер, їх життєву силу і значення для сучасності.
Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщин великого українського мислителя вносить нові елементи в оцінку його життєвого шляху і поглядів.