1. Світогляд, сутність, структура, типи
Світогляд – це найбільш загальне й цілісне розуміння людиною світу й самої себе в ньому. По іншому, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, норм, принципів, які визначають найбільш загальне бачення й розуміння світу, місця в ньому людини. Цілісний характер світогляду зумовлений тим, що в ньому поєднуються почуттєвий і розумовий рівні. Специфіка світоглядних знань: вони визначають відношення людини до світу. Існує 3 аспекти світогляд натуралістичний(Віднош.люд.до природи)соціокультурний (віднош.до суспіл.) і егоїстичний (відношення ”Я” до себе).
Структура світогляду: -компонентний підхід; -рівнева структура; -функціональна структура. Рівні світогляду: світорозуміння, світосприйняття та світовідчуття. На цих рівнях форм. цілісна картина світу. Світог. повяз. з абстрактним мисленням, теоретичним пізнанням, і його можна назвати світорозуміння
За способом розуміння людиною свого місця світі можна виділити кілька основних типів світогляду: 1наївно-реалістичний; 2міфологічний; 3релігійний; 4повсякденний; 5філософський.
1.Міфологічний - це результат практично-духовної діяльно-стi людини. У мiфологiчному свiтоглядi людина не відокремлює себе від речей природного світу, а окрема людина не відокремлює себе від суспільства в цілому. В мiфологiчному свiтоглядi не існує чіткої межі між мисленням та мовленням, свiдомiстю та рез. льнiстю, предметом та думкою про предмет.
2.Релiгiйний світогляд чітко поділяє світ та людину, природнє та надприроднє, земне та потойбічне. Він опирається на віру людини в надприроднє.
2. Виникнення філософії: причини та передумови
Прагнення людей до знання обумовило потребу в філ-ї. В момент виникнення філ-ї 7-6ст.до н.е.виникла1Розумова праця, як поштовх до виникнення філ-ї; 2Поява грошових відносин; 3Гносеологічні передумови - потяг, цікавість до реалій буття. Філ-ія як наука виникла в 15-18ст.разом з добою Відродження. Етапи становлення і розвитку філ. Думки:1.Філ.думка Давнього Сходу (кін.ІІ-поч.Ітис.до н.е.)2.Антична філ. (6ст.до н.е.поч.4ст.н.е.)3.Філ.середніх віків(5-15ст.)4.Філ. доби Відродження (15-16ст)5.Філ.Нового часу(17-19) 6.Філ.погляди новітніх часів(2пол.19-20ст). На всіх етапах залишалася головна проблема” людина-світ”
Філософія (від грецького – любов до мудрості) – це наука про всеза-гальні закономірності, яким підкорені як буття (природа і сусп.), так і мислення людини, процесс пізнання.
Ф. являється однією із форм сусп. свідомості, визначається в остаточному підсумку екон.відносинами сусп.
Основним питанням ф. як особли-вої науки є проблема відношення мислення до буття, свідомості до ма-терії.
Ф. сприяє розвитку самосвідомості людини, розумінню місця і ролі наукових відкриттів у системі загального розвитку людської к-ри, дає тим самим масштаб для їх оцінки та зв’язку окремих ланок знання в єдності світогляду.
3.Розкрийте структуру філософії як системи знань
Філософія має складну структуру, оскільки поєднує в собі цілий ряд розділів. Основні розділи філософії:
онтологія (вивчає проблему існування всьго,тобто вчення про буття, вивчає вищі, неприступні органам чуття, лише передбачувані початки всього існуючого, обов’язкові для всіх наук. Онтологія виступає як система умоглядних загальних визначень буття.)
гносеологія ( розглядає проблеми пізнання людиною світу, важлива частина філософської теорії, вчення про здатність людини пізнати дійсність, про джерела, форми і методи пізнання, про істину і шляхи її досягнення.)
методологія (розробляє і вивчає методи, за допомогою яких можна отримати знання, осмислити світ)
діалектика (вивчає шляхи і напрямки розвитку, наука про самі загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення)
праксеологія (вчення про духовно-практичну діяльність людини)
аксеологія (розділ філософії, присвячений вченню про цінності.
логіка (розглядає закономірності правильного мислення)
антропологія (вчення про сутність людини)
соціологія (вчення про сутність та розвиток суспільства, про закономірності і рушійні сили розвитку людства. Від загальної соц. відділилися такі науки : етика, політологія, релігієзна-вство)
етика (філософська теорія моралі)
естетика (вчення про прекрасне, про естетичне відношення людини до світу та мистецтво)
філософія релігії (вчення про сутність та природу релігії)
4. Багатоманітність форм і способів буття філософії
Філософія – реальне здійснення в культурі філософської думки , це багатоманітне і багатовимірне буття філософських ідей . Головний спосіб буття філософії в культурі – діалог Логосу і міфа .Логос – об’єктивний закон , чітке сперте на послідовну думку знання .Пройнята логосом філософська думка спрямована на членування і упорядкування дійсності , до створення чітких , раціонально осяжних , логічних моделей світу . Така філософська орієнтація на знання наукового типу називається епістемним . Скрізь тут ми стикаємось з прагненням логічно відтворювати світ і людину в ньому шляхом упорядкування і узагальнення наявного знання Виникнення філософії було історично необхідною формою подолання міфології .Проте поява філософії як нового рівня духовної культури людства не могла спростувати буттєвих засад міфа як первинної форми повного життя .Звичайно ж у межах філософії все це набуває певної форми . Повнота життя виявляється як повнота й багатовимірність знання , а життєствердна стихія творчості – як відкритість і неупередженість думки , як поривання до відшукання діяльності .Тому відповідний спосіб буття філософії називають софіїним. Платон, Сенека , Августин, Паскаль – це все філософи Софіїного типу .Філософське знання для них – універсальний засіб самовизначення й само піднесення людини .Кожний з способів буття філософії має свій смисловий грунт , своє культурне призначення . Вони обидва однаково істотні для здійснення філософією соціально – культурного призначення , їх їх смислове сполучення надає філософії стабільності і динамізму , забезпечує сутнісну єдність.
До скаладу філософії входять найрізноманітніші форми вияву філософських ідей , організацій філософського знання . Найпростіша форма буття – філософська ідея . Тобто поєднання одним смислом багатьох понять.Інша форма філософії – філософськашкола(ідейна єдність забезпечується спільністю ідейного джерела) . Інша форма філософії - філософське вчення . Тобто розгортання філософських ідей , здійснюване мислителем. Головною масштабною формою буття філософії в новітній час слід, мабуть,вважати філософську течію(стверджується спільність деяких комплексів ідей і способів їх розгортання у філософському знанні).Найзагальніша форма буття – філософський напрямок (смислова єдність у філософії).
Отже , буття філософії є невідємним від буття культури , від усього людського буття загалом.Філософські ідеї виникають і стверджуються в органічному зв’язку з глибокими шарами людського життя.
5. Розкрийте сутність міфологічного і релігійного світогляду та їх відмінність від філософського світогляду
Міфологічний світогляд. Історично міфологія передує релігії та філософії. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб'єктом-носієм міфу є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки. Сила й істинність міфу для кожної приналежної до роду особи зумовлені цілісністю роду як соціальної спільноти. Якщо хтось із членів роду порушував норму поведінки (табу), то покарання, за тогочасним переконанням, випадало не обов'язково йому, а будь-кому з роду. Це зумовлювало взаємоконтроль членів роду. Примітивні міфології не знають ідеї потойбічного світу "як пекла і раю. Це засвідчує силу міфу — силу родової тотальної спільноти над індивідом. Міф — це насамперед зовнішній контроль над індивідом.
Релігійний світогляд.
Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства,а тому і більш дослідженою.В ній буття осягається іншими,ніж у міфі засобами.В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб’єкт і об’єкт,а отже,долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики,яка стане специфічною для філософії.В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй.Світ роздвоюється на духовний та тілесний,земний і небесний,горний і дольний,природний і надприродний,до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного.
Особливістю релігійного світогляду є його практичність,оскільки віра без справ мертва.В звязку з цим віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм,тобто життєву енергію,яка надає розумінню цього світу життєвого характеру.Релігію творить народ,він є і субєктом і обєктом релігійної творчості,яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві.В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння,тобто є релігійна ідея,яка обгрунтовується теологами.
Відмінність:
Принципова відмінність релігійного світогляду від філософського світогляду полягає в тому, що він заснований на вірі, тоді як філософія — на розумі .По-друге, релігія та філософія оперують абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю. Релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах свободи.
6. Розкрийте основні аспекти співвідношення філософії і світогляду.
Будь-яка філософська система є світоглядним знанням, але не кожний світогляд є філософією. Поняття «світогляд» ширше, за поняття «філософія». Світогляд – це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і почуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої недосконалості. Тоді, коли відображення відбувається через поняття, формується світогляд, здатний розкрити закономірності та сутність явищ і процесів. Світогляд на цьому рівні пов»язується з абстрактним мисленням, теоретичним пізнанням, і його можна назвати світорозумінням. Саме його і демонструє філософія. Світогляд – це систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини. Тим самим світогляд інтегрує пізнавальну і спонукально-діяльну настанову людської життєдіяльності. Філософія є найвищим рівнем і видом світогляду, його теоретичним оформленням. Головні принцими відношення до світу: любов, справедливість, доброзичливість, впевненість у своїх пізнавальних можливостях, сенс життя. Філософія – квінтесенція світогляду, концентрат найважливіших методів і принципів світо відношення. Передумовою філософського світогляду є міфологія і релігія.
7. Філософська культура, філософська традиція та їх роль у бутті філософії
Поняття культури тісно пов'язане з сутністю людини, людською діяльністю. Більше того, культура без людини просто не можлива. Не зважаючи на різноаспектність визначення культури з філософської точки зору .
Жива культура невіддільна від суспільної людини — суб'єкта культури, співвіднесеного зі створеним ним об'єктним світом. Сама людина формує себе в процесі своєї діяльності як культурно-історична істота. Її людські якості є результат засвоєння нею мови, прилучення до існуючих в суспільстві цінностей, традиціям, оволодіння властивій даній культурі прийомами і навичками діяльності і т.д. біологічно ж людині дається лише організм, що володіє певною будовою, задатками, функціями. Отже, культура існує в постійній взаємодії свого зовнішнього матеріалізованого вираження із самою людиною. Ця взаємодія полягає в тому, що людина засвоює створену раніше культуру, розграничує її, роблячи тим самим передумовою своєї діяльності, і коїть культуру, створюючи нове, розграничує свої знання і цінності, уміння і здібності, свою родову людську сутність.
Філософія вивчає культуру не як особливий об'єкт, що підлягає дослідженню поряд із природою, суспільством, людиною, а як загальну характеристику світу як цілого. Філософське розуміння культури є осмислення вираженого в ній прагнення до безмежності й універсальності людського розвитку. Для філософа здатність світу як би «випромінювати» із себе людський смисл характеризує його як явище культури. З погляду філософії, культура є увесь світ, у якому людина знаходить себе. У моральній культурі фіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро, зло, честь, справедливість, обов'язки і т.д. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характеризують соціальні явища. Засвоюючи моральні погляди і принципи, індивід перетворює їх у моральні якості і переконання.
8. Охарактеризуйте роль особистості в філософії.
Проблема особистості стає фундаментальною в філософії, і не тільки а й в психології, соціології. Антропоцентрична система поглядів стає настільки сильною, що природознавчі і гуманітарні знання і дослідження зосереджуються навколо проблем походження, природи і змісту людського буття. Поняття особистості визначає уявлення про людину як істоту цілісну, яка об'єднує в собі особисті, соціальні і природні якості. Поняття індивідуальності і особистості тісно зв'язані між собою. Індивідуальність виступає тут як суттєва характеристика конкретної особистості, що відбиває спосіб її буття як суб'єкта самостійної діяльності і творчості. Індивідуальне Я складає духовно-змістовний центр структури особистості, її внутрішнє ядро. На основі індивідуального Я формуються інші соціальні та індивідуальні якості. Особистість та індивідуальність не тільки взаємопов'язані, а і взаємообумовлені: формування якостей особистості тісно зв'язане з індивідуальною самосвідомістю людини, змістом її цінностей, залежить не тільки від становища індивіда у суспільстві, але й від особистого ставлення до свого становища, власної позиції. Це пояснює той факт, що в умовах одного соціального середовища формуються різні типи особистостей.
9.Обгрунтуйте особливості філософії як типу духовності
Філософія - форма духовної діяльності, спрямована на постановку, аналіз і вирішення сутнісних світоглядних питань, пов'язаних з формуванням цілісного погляду на світ і на місце у ньому людиниУ житті бувають хвилини, коли людина ніби завмирає, перериваючи свій біг, щоб визначити подальший його напрям. Такі хвилини пов'язані і з ситуацією вибору. Вони, можна сказати, і є філософією, тому що сума всіх життєвих виборів людини і становить у кінцевому підсумку її життєву філософію.Поняття духовності у філософії, за звичай, було пов’язане перш за все із тими формами суспільної свідомості, які, в свою чергу, ототожнювались із формами організації знання. Поняття “духовність” завжди мало у філософії важливе значення, і відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце й призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя. І тому такі філософи: Платон, Аристотель, Юркевич, Григорій Сковорода вважали, що поняття "духовність" є похідним від слова "дух", що означає рухливе повітря, повівання дихання, носія життя.Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут духовність наділяється новим обличчям, і вважається, що духовність притаманна людині розумній, що виділяє її з тваринного світу, та уподібнює Богу. Проблема духовності стала провідною і в російській релігійній філософії кінця XIX початку XX ст. Тут духовність розумілась подвійно. З одного боку: Духовність це одухотворення тваринності, сутнісна характеристика людини, що виділяє її зі світу тварин. Інше розуміння: Духовність це ідеал, до якого прагнула людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності. На думку вчених поняття “духовність” це категорія етики, яка визначає моральний вимір людської життєдіяльності, це живе джерело доброчесностей людини, її моральна спроможність та вища цінність. Духовність це загальнокультурний феномен, який уміщує в собі не тільки абстрактно-теоретичні цінності й ідеали, а й вчинки по совісті, істини й краси.Обміркування проблеми духовності стає силою і в сучасній українській філософії
10. Філософія і релігія: характер співвідношення.
Якщо говорити про зв’язок філософії та релігії, то межі між ними практично не існує. Вони взаємозалежні і практично єдині.Як для філософії, так і для релігії головною проблемою є проблема людського буття.Способи релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів, мають свою специфіку. Найпоширенішими серед них є "ілюзія позатілесності" та "містичне прозріння". Релігія заповнює дефіцит інформації про смисл космосу, смисл життя людини і суспільства. Ці ж питання є предметом дослідження й інших форм суспільної свідомості, зокрема й філософії. У теоретичному плані пояснити релігійні ідеї, принципи має теологія як система обґрунтування та захисту релігійних вчень про Бога, його якості, ознаки та властивості. Теологія як одна із форм вираження релігійної свідомості має ряд специфічних рис, котрі відрізняють її від філософії.Відмінність філософії від теології, на думку релігійних філософів, полягає в тому, що філософія не в змозі осягнути істини одкровення, недосяжні для людського розуму. З огляду на це основне своє завдання всі релігійно-філософські течії вбачають у доведенні необхідності, корисності, загальної значущості релігії для людини. Головне питання релігійної філософії — це питання про ставлення Бога до створеного ним світу та до людини і ставлення людини до Бога. Релігійна філософія дає своє вирішення проблем. В основі релігійно-філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Бути релігійним — означає наслідувати приклад Христа. З точки зору філософії, релігію слід розуміти як основну, провідну частину культури. Релігія нібито внутрішньо пронизує і особисте, і суспільне життя людини. Проте за умов земної історії або релігія зовнішнім чином підкоряє собі культуру, або культура відокремлюється і замикається в собі.Підсумовуючи, виділимо основні орієнтації сучасної релігійної фі-лософії: 1) поворот від геоцентризму до антропоцентризму, визнання абсолютної цінності людини; 2) спроба скоригувати релігійну філософію і науку; 3) опора теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, структуралізм та ін.; 4) визнання важливості збереження гуманістичної орієнтації культури; 5) увага до проблем суспільного розвитку; 6) екуменістичне зближення релігій як засіб пом'якшення трагічних суперечностей сучасності.
11.Філософія і мистецтво:особливості співвідношення
У системі культури філософія і мистецтво відіграють подібну роль, допомагаючи людині пізнавати світ, пізнавати себе і, відповідно, на цій основі, згідно морально-естетичних ідеалів, змінювати і себе, і світ.
Мистецтво, втілюючи в собі світоглядні уявлення, стильові відношення, традиції культурних зв’язків, єдність вселюдського, національного та особистого, відкритість до Універсуму буття, Філософія і мистецтво пов’язані між собою.Філософія як і мистецтво це відображення етичного та естетичного відношення людини до світу. Ці дві науки вивчають і відображають духовне життя суспільства, вони є однією з форм суспільної свідомості. Людина за своєю суттю є істотою творчою, тому будучи орієнтованим на творчості людини, її філософське мислення є постійним прагненням до мудрості.
Філософія як і мистецтво передусім учить мислити, вчить проблемному, творчому підходу до своєї тематики.
Поза сумнівом, філософія і мистецтво схожі тим, що і те і інше, є певною особовою творчістю, проте не можна приховати і їх відмінності, яка полягає в тому, що «філософія мислить в ідеях і поняттях, мистецтво ж реалізується в образах.
12. В чому виявляється взаємозв`язок філософії і науки?
Взаємозв’язок філософії і науки – традиційно неоднозначна і складна проблема. Одні філософи визнають за філософією статус науки, інші це категорично заперечують .Філософська концепція логічних позитивістів – це “послідовний емпіризм”. З точки зору цього напрямку, все доступне нам знання про зовнішній світ отримується лише завдяки емпіричним наукам. Філософія ж представляє теоретичну галузь знання, тому вона не може бути наукою.Заперечення щодо філософії як науки притаманне і сучасній концепції сцієнтизму. Сцієнтизм– світоглядний напрямок у філософії, в основі якого лежить уявлення про наукове знання як найвищу культурну цінність. Однак:а) в цю цінність включається лише природниче і точне знання;б) науковим знанням вважається лише те, котре здобуто емпіричним шляхом, з допомогою конкретних природно-наукових методів. З такої точки зору, не лише філософія втрачає свій статус, але і всі гуманітарні науки оголошуються необґрунтованими, у яких домінує суб’єктивізм, оціночні моменти. Дійсно, філософія не є експериментальною наукою. Вона не використовує для свої проблем конкретно-природничі методи пізнання. Але це зовсім не означає, що філософія не є наукою.
Для філософії основним предметом розгляду є, як відомо, найбільш загальні проблеми буття природи, людини, суспільство, їх відношення. Основним предметом філософії є найбільш загальні проблеми буття. Філософія – це наука про загальне. Останнє може бути пізнаним на шляху використання широких абстракцій, найбільш загальних понять, теоретичного мислення – на рівні застосування діалектики, її основоположних принципів: єдності світу, зв’язку, відображення, практики суперечності, історизму і т.д., на рівні діалектичного методу.
Філософія, як наука, має всі структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість адекватно відображати об’єктивну дійсність.
13. Місце філософії в сучасній культурі
З метою усвідомлення предмета та особливостей філософії важливо не лише визначити місце філософії серед історичних типів світогляду, але й з ясувати, яку роль відіграє філософія у суспільстві. Основними функціями філософії вважають: світоглядну, методологічну та культурологічну функції. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття - онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини - практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія). Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій формі результатів людського досвіду. Систематизація - теоретичне відображення сумарних результатів людського досвіду.
14. Розкрийте сутність філософської проблематики
Філософська проблема - це утруднення, людина, що спостерігає, осмислює життя, проблема не суто розумова або теоретична, а життєва, або, як ще кажуть: екзистенціальна. Проблема хвилює людину, тобто захоплює людину цілком та повністю, - її почуття, волю. Отже, Людина, Природа, Суспільство - це головні проблеми філософії. Філософи різних епох незмінно зверталися до людини, її природи, сенсу, змісту її життя, смерті і безсмертя. Проблема Людини займає центральне місце в філософії. Століття філософи аналізували природу і можливості людського розуму, особливості її почуттів, Ці проблеми втілились, відобразились у ряді філософських творів: Аристотеля «Про душу», Рене Декарта «Пристрасті душі», Люд-віга Фейєрбаха «Проти дуалізму тіла і душі, плоті і духу», Володимира Соловйова «Читання про боголюдство», Альбера Камю «Людина бунтівна». Не обійшли її й українські філософи Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Іван Франко та ін. З моменту виникнення філософії вчених цікавить природа: як виникли Земля, Місяць та інші планети, які причини лежать в основі їх розвитку, чи можна існуючу різноманітність речей звести до початкових першоджерел та ін. Тут під природним розуміється не тільки обмежене у просторі матеріальне тіло людини, але й тваринне — її поведінка, взагалі її причетність до предметного світу або, образно кажучи, життя хлібом. Це життя спонукає людину опановувати Природу, створювати різні знаряддя, набувати необхідні знання. Божественне в Людині - це духовне. Християнське вчення символізує божественне і природне різними протилежностями, зокрема, небесне - земне, верх - низ. Отже, предметом розуміння філософії є Людина, Природа, Суспільство і Бог в усіх його іпостасях і у взаємодії всіх об'єктів. У процесі історичного розвитку філософії предметом її дослідження стала людина, її ставлення до природного і суспільного світу
15. Існує точка зору, що філософія це мудрість і знання. Обґрунтуйте її зміст та своє ставлення до неї
Кожна людина, яка йде тернистим шляхом пізнання, прагне досягти найвищого ідеалу - мудрості. В повсякденному житті слово «філософія» використовується часто і по-різному. У перекладі з давньогрецької «філософія» означає любов до мудрості (любомудрість). У VI ст. до н. є. Піфагор із Самоса на запитання тирана Полікрата про те, чим він займається, відповів: «Ні, я не мудрець (sophos), Я любитель мудрості (ph'riosophos)». Піфагор мотивує свою позицію тим, що людина через слабкість своєї натури не здатна володіти такою гідною якістю розуму, як мудрість. Критицизм щодо реальних можливостей людини виявився у Піфагора в розмежуванні понять «софія» і «філософія». Перше (мудрість) — прерогатива богів, друге (філософія) — покликання людини. Отже, філософствувати - це прагнути до мудрості, яка у повсякденному розумінні почасти замінює поняття філософія. Мудрість дає можливість усвідомити власні помилки, робить людину обережною, обачливою, проте ці позитивні якості можуть перетворитися і на недоліки. Мудрість притаманна не всім людям, хоча потенційно властива кожному. Вона здобувається різними шляхами, виявляється у різноманітних сферах знань і діяльності, закріплюється у прислів'ях, притчах. Вона ґрунтується не стільки на даних науки, скільки на повсякденному та історичному досвіді. Отже, мудрість – частина філософії.
16. Антична філософія: основні риси, проблематика та представники
Основні риси античної філософії. По-перше. Для античної філософії характерним є наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків; По-друге, антична філософія була, як правило, органічно зв’язана з наукою; По-третє, для філософії стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика; По-четверте, помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей. Представники: Фалес (625-547 рр. до н.е.), Анаксiмандр (610-546 рр. до н.е.), Анаксiмен (588-525 рр. до н.е.), (YI ст. до н.е.), Ксенофан, Парменiд, Зенон Елейський, Мелiсс Самоський, Горгiй, Сократ (469-399 рр. до н.е.), Платон (427-347 рр. до н.е.), Арiстотель (384-322 рр. до н.е.).
17. Порівняти східну і західну парадигми філософствування
Упродовж тисячоліть людської історії Схід і Захід досить конфліктно протистояли один одному, і напруження цього протистояння значною мірою визначало розвиток культури та політичних процесів суспільства. Врешті-решт суть проблеми "Схід—Захід" полягає у тому, що людство, будучи єдиним анатомічно та фізіологічно, постає разюче відмінним і несхожим у своїх східних і західних соціокультурних проявах. Основні відмінності між: східними і та західними типами цивілізації:західна:1)Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.); 2)відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє(прогресизм);3)активізм, прагнення змінювати дійсність;4)домінування індивідуального над загальним. Східна:1)наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери;2)відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле(традиціоналізм);3)самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей;4)домінування цілого(загального) над індивідуальним. Наведене порівняння засвідчує існування досить контрастних відмінностей у самому фундаменті того способу життя, який сформувався та розвинувся у вигляді різних типів цивілізації. Зазначені відмінності приводять врешті до дещо іншої, а інколи - принципово іншої людської поведінки. Усі зазначені характеристики можна віднести і до особливостей західної і східної філософії. Стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв'язку із цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоутвердження.
18.Порівняйте філософію Платона і Аристотеля й обґрунтуйте свої висновки
Платон. Платон (427-347 рр. до н.е.) - перший з античних фiлософiв, чиї праці збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 р. до н.е. заснував у Афінах філософську школу, відому пiд назвою Академія (тому що вона знаходилась у парку, присвяченому мiфiчному героєві Академу). Свої праці він писав у вигляді дiалогiв - ''Учта'', ''Гiппiй Бiльший'', ''Горгiй'', ''Держава'' та ін. Платон відшукує аргументи, котрі повинні довести скептикам реальність існування загального. Так, він відзначає, що закони держави не існують у вигляді конкретних речей ( текст закону ще не є законом), але реально впливають на життя суспільства. Платон розглядає загальне як ідеальний предмет, юдею. Отже, речі повсякденного світу є спрощеним варіантом іншого світу, більш досконалого - ідеального. В теорії Платона пізнання, в ході якого формуються загальні поняття є процесом пригадування. Пишу книги, Платон утримує в свiдомостi принцип, відкритий Гераклітом: ''Iз нічого може виникнути лише нiщо''. Все, що існує, виникло із чогось, але саме тепер того, із чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно - неминуче.
Аристотель. Аристотель (384-322 рр. до н.е.). У 17-рiчному вiцi прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Фiлiпа II Олександра. Його роботи - ''Метафiзика'', ''Топiка'', ''Етика Нiкомаха'', трактат ''Про душу'' та iншi. Аристотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Послідовне продовження поглядав Платона призводило до виникнення суперечностей, котрі ставили під сумнів Поділ дiйсностi на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне, незмінне ідеальне, якому підкоряється кожна конкретна річ, не підкорює собі матерiю-небуття. Отже, не повинне існувати навіть уявлення про матерію, якщо немає ідеї матерії. Аналізуючи проблеми платонівської фiлософiї, він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Він розуміє матерію як пасивний ''матерiал'' буття i тому вона може тільки мислитися. Матеріальну проблему Аристотель вирішує шляхом залучення понять ''можливiсть'' i ''дiйснiсть''. Таким чином, матеріальне у Аристотеля залишається поняттям про небуття, як це було у Платона. Виявляючи, причини усього сущого наводить Аристотеля на думку, що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі iншi форми, називається Аристотелем ''формою форм'. Ця форма форм визначається як ''першодвигун'', незалежне від матерії існування форми, вона цілком логічно визначена ''божественною формою''.У розвиток свого вчення про форми Аристотель робить висновок, що саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей.
19. Основні риси і особливості Середньовічної філософії
Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст.). Середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. — “теос” —бог). Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль. По-друге, в середньовічному світосприйнятті панує ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту. Характерною особливість середньовіччя також є співвідношення віри і розуму. Схоластика це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обґрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалії, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом. Номіналізм напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот. Представники реалізму, твердили, що загальні поняття (“універсалії") є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей.
20. Основні риси і проблематика філософії відродження.
Період, що охоплює 14-поч.17ст. перехідний  період від філософії середньовіччя до філософії нового часу. В цей період зростає роль розумової праці і філологічно-лінгвістичні дослідження(тлумачення,переклади,звернення  до постійної мови,до ораторства). В пошуках ідеалу звертаються до ідеалів античної філолософії. Головні риси Відродження.: 1)антропоцентризм в основі всього сущого лежить людина,вчення про людину як сильну і вільну істоту,яка стверджує свою індивідуальність; 2)гуманізм-віра в людину та її можливості; 3)звертається особлива увага на літературну мову,зокрема поезію,велика роль виділяється красномовству та ораторству; 4) антиклерикалізм як опозиція проти церковної ідеології,що проявилась в ідеях реформації. Це не ідеал проти Бога, а критика священників(проти католицизму); 5)натурфілософія-осмислення світу на засадах природознавства Представники: М.Кузанський, Дж.Бруно; 6) пантеїзм як ототожнення Бога і природи:
Містичний пантеїзм .-надає перевагу Бог; натураліст.-особливий акцент на природу;посилений інтерес до соціальної проблематики.
21.Проблеми пізнання і субстанції у філософії 17ст.
Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в розробці та
обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєво-сенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали все загальність, необхідність, суттєвість. Обґрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу шукають у загально-філософських (метафізичних) засадах осмислення буття. На цій основі розробляється ще одна важлива проблема, фундаментальна категорія філософії Нового часу — субстанція як сутність буття. Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, само причинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження органічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософії Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання. Одним з перших таку спробу зробив Р.Декарт, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення. В підході до проблеми субстанції філософія Декарта має дуалістичний характер, складається з матеріалістичної фізики як вчення про матеріальну протяжну субстанцію та ідеалістичної психології як вчення про духовну мислячу субстанцію, зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів.
22. Що означають поняття « теїзм» ,«деїзм», пантеїзм і як вони співвідносяться між собою?
Теїзм (грец. Tbeos - Бог) – релігійний світогляд, в основі якого лежить розуміння Бога як особи, що створила світ і втручається в його події.
Деїзм (лат. Deus - Бог) – принцип філософських вчень, які, визнаючи Бога першопричиною світу, заперечували його втручання в явища природи та в хід подій. Деїзм виник у ХУІІ ст. в Англії.
Пантеїзм ( грец. Усе і Бог) – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею або з її субстанцією.
Теїзм визначає існування Бога як надприродної істоти, що володіє розумом, волею і таємничим чином впливає на всі матеріальні і духовні процеси. Бог має домінуюче значення над природою. У співзвучності з гуманізмом, природа оголошується не просто творінням Бога, а й місцем перебування Бога, злитість його з природою. Саме від теїзму відмежовуються наступні поняття : Деїзм і Пантеїзм.
Деїзм пов'язаний з визнанням Бога-творця, поняття про якого акумулює в собі ідею креаціонізму. Ця ідея заснована на відчуженні, абсолютизації і обожненні могутньої творчої активності людини. В ідеалістично перекрученій формі вона ввела у філософію незнаного в часи античності суб’єкта, який творить і пізнає світ. Пантеїзм є спробою обожнення Бога і природи, спроба поєднання філософського ідеалізму та матеріалізму. Пантеїзм повертав активність природі й людині, розчиняючи в них Бога, а деїзм, обмежуючи Бога роллю творця світу, першопричини, гаранта незмінності природи, надавав у такий спосіб відносну самостійність вторинним причинам і, отже, хоча б частково, повертав активність і самостійність природі, матерії, людині. . М. Кузанський розробляв вчення про тотожність абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму. Цей абсолютний максимум – Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. М. Копернік створив геліоцентричну систему світу. Дж. Бруно сформував концепцію „натуралістичного” пантеїзму. Згідно з нею, матеріальне буття сприймалося як самодостатнє. Матерія проголошується як „начало”, що все породжує із свого ложа. Пантеїзм тут уже не символ божественного буття, а розлитий у реальності Бог.
23. Проблеми методу пізнання у філософських поглядах Бекона і Декарта.
Метою пізнання, підкреслював Бекон, є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об'єктом пізнання є природа, а основними методами — індукція та експеримент. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки — шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи. Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декорт. Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально математичному мисленню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. Перший це визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок.
24. Основні риси філософії Просвітництва.
В добу просвітництва поглиблюється впевненість у могутності людського розуму, в його необмежених можливостях, у прогресі й науці, які створюють передумови для економічного й соціального благоденства. Важливими представниками цієї доби були такі вчені: Ф.Бекон, Гоббс, Декарт, Джон Локк, Шарль Луї де Монтеск’є, Ф.М. Вольтер, Ж..Ж..Руссо, Д.Дідро і багато інших. Вчений Джон Локк виділяв 3 види мислення: вихідне, демонстративне і інтуїтивне. У його спадщині важливе місце посідають ідеї про державу і суспільство. Шарль Луї Монтеск’є зробив спробу пояснити буття людини й суспільства як природно зумовлений процес. Філософія 18ст., вбачала в науці, освіті, культурі, вихованні засоби вдосконалення суспільства, й через це заслуговує на визнання й належну оцінку. Парадокс просвітництва полягає в тому, що проголошувані ним гасла насправді не вписувалися у свій реальний зміст. Особливо це видно на прикладі свободи особистості. Філософія просвітництва, її гасла справді надихали революційні маси на штурм Бастилії чи Зимового палацу.
Позитивне значення філософії Просвітництва безсумнівне. Принаймні вона засвідчила плюралізм думок у рамках цілого ряду філософських проблем, що сприяло всебічному розгляду людини і світу та відношень між ними. Заслуговує сама ідея прагматичного призначення філософії Просвітництва, яка переслідувала мету вдосконалення людини й супільства. Цілий ряд понять і категорій, що зародилися в добу Просвітництва, не втратили своєї актуальності в наступні епохи аж до наших днів.
25. Основні ідеї філософії Канта
Кант займався переважно природними проблемами,серед  яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності.В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те,що природа має свою історію в часі,відкидав ідею першопоштовху,тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70рр .починається  другий,так званий критичний період,коли в філософії Канта  ми знайдемо і дуалізм,і агностицизм,і ідеалізм. В центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання.Він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта.Головне за Кантом,не вивчення речей самих по собі,а дослідження самої пізнавальної системи.Перш ніж пізнавати світ,потрібно пізнати своє пізнання,втановити його межі і можливості.Це був великий поворот філософії до людини.Він вважає,що людський розум пізнає в не “речі в собі”,а явища речей,результат їхньої дії на органи чуття людини. ”Речі в собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання(простір, час) та апріорним формам мислення(якість,кіль-кість,причинність,реальність),тобто таким формам, які мають позадосвітне походження.Наступна сходинка пізнання-це розум,який,за Кантом,завершує мислення і при цьому,не створюючи нічого нового,сам заплутується у невирішених протиріччях-в т.з.”антиноміях”чистого розуму. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки,де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання. Кант багато написав про людину як частину  природи,про людину як кінцеву мету пізнання,а не як засіб для будь-яких цілей,тобто визнає самоцінність людини.Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість.
26.Охарактеризуйте філософську систему і метод Гегеля
Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Абсолютна ідея (мислення) є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям '' абсолютної ідеї, 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи.
Гегель виділяє три сходинки діалектичного методу. Першою сходинкою "логічного" діалектичного методу є розсудок. Розсудковий – це підлеглий, але необхідний бік діалектичного мислення. Другою сходинкою діалектичного методу у Гегеля є негативний розум як проміжний етап між розсудком та розумом. Третя сходинка – спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінечні природні речі. Саме в цьому останньому вияві діалектика як метод, на думку Гегеля, досягає найвищої зрілості.
У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах.
1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку.
2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану.
3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв'язків з голови.
4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система – незмінності існуючого стану речей.
27.Зміст і сутність антропологічного матеріалізму Л.Фейєрбаха (Ф)
З Ф.починається  період нового злету,піднесення матеріалізму.В світі нема нічого,крім природи,вона ніким не створена і є причиною самої себе.Природа є також основою походження людини,а релігія це хибна перекручена свідомість.Він не просто відкидав релігію з порогу,як це робили багато його попередників,а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Ф.-це ніби справжній матеріалізм, атеїзм.Але його філософія не була послідовно матеріалістичною.В розумінні природи Ф.матеріаліст,а в розумінні історії людства-ідеаліст. Великі зміни  історії суспільства,вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії.Будучи глибоким критиком релігії,що існувала в той час,Ф. Намагався створити свою нову релігію,в якій замість культа бога буде панувати культ людини і любові, крім цього,матеріалізму Ф.були притаманні такі риси як метафізичність,механіцизм,він мав споглядальний хар-р.В центрі філософії Ф.стояла людина,тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною.Але людину він розумів однобоко,тільки як частину природи,як біологічну істоту,яка повністю залежить від природи,”панує” над природою “шляхом покори її”,в той час як людину слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного,як сукупність суспільних відносин.
28.Охарактеризуйте основну проблематику та вихідні принципи філософії марксисзму
У філософії марксизму діють дна принципи пізнання: принцип матеріалізму і принцип діалектики. Діалектичне, історико-матеріалістичне розуміння світу Карла Маркса і Фрідріха Енгельса створювалось у процесі осмислення досягнень природознавства XIX ст. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс показали, що, по-перше, світ складається не з готових, закінчених предметій, а становить сукупність процесів, де предмети, що здаються незмінними, так само як і їх смислові відбитки, поняття, перебувають у неперервній зміні: то виникають, то зникають. Поступальний розвиток, за всієї уявної випадковості і всупереч тимчасовим відливам, торує собі шлях. По-друге, між процесами природи в окремих її сферах і між окремими сферами існує зв'язок. Природа - зв'язане ціле. По-третє, у взаємодіях сліпих несвідомих сил природи виявляються її загальні закони. По-четверте, суспільство - своєрідна частина природи, світу. Спосіб існування суспільства є трудова діяльність людини. Матеріальне життя суспільства - суспільне буття, що визначає суспільну свідомість. Таке визначення матеріального життя суспільства -новий підхід до розуміння суспільства. Суперечності взаємодії і продуктивних сил і виробничих відносин рухають увесь соціальний організм. Між застарілими виробничими відносинами та оновленими продуктивними силами виникають суперечності. Розв'язання суперечностей у способі виробництва шляхом удосконалення старих та встановлення нових виробничих відносин веде до розвитку матеріального виробництва. Під його впливом змінюється вся система суспільства - соціально-класова структура, політична система, духовне життя соціуму. Зміни відбуваються мирно, у формі реформ. Але якщо переходу перешкоджають попередні панівні класи, то між ними і новими класами виникають конфлікти, які, як правило, розв'язуються соціальною революцією. В ході соціальної революції ліквідується старий суспільний лад і утверджується новий лад суспільства. Тут вирішальну роль відіграють народні маси. Народ - рушійна сила історії.
29.Охарактеризуйте характерні риси та основні напрямки філософії ХХ ст.
Філософію ХХ століття характеризують різноманітні школи, напрямки, течії, що є відображенням складності суспільного життя, його суперечливості. До них відносяться: неокантіанська філософія, неогегельянська, феноменологічна, герменевічна, екзистенціальна, неотомістська, неопозитивістьська тощо.Основними ж течіями, котрі репрезентують філософську думку ХХ століття, є, принаймні, три напрямки, а саме: екзистенціальна філософія, неотомістська і неопозитивістська. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу. Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Філософія Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і постулати.
30.Сцієнтизм та антисцієнтизм у філософії ХХ ст
Суперечлива оцінка науки породила в середині XX ст. дві позиції - сцієнтизм та антисцієнтизм. Прихильники сцієнтизму вважають еталоном усіх інших видів людської духовної діяльності науку, ставлять її вище інших форм суспільної свідомості, проголошують науку вищою культурною діяльністю, заперечують соціально-гуманітарну і світоглядну проблематику, що не має пізнавального значення. Для антисцієнтизму характерне визнання обмеженості науки у вирішенні корінних проблем буття людини. Неоднозначна оцінка науки як соціальної цінності, посилена критика науки з позицій гуманізму в умовах зростаючої екологічної кризи, загрози ядерної війни, наслідків Чорнобильської атомної катастрофи та ін. ініціювали у науці активний перегляд цінностей. Така тематика наукових публікацій стала провідною. Традиційно науку пов'язували з істинним знанням, до якого прагне вчений. В сучасних умовах більшість вчених розрізнюють ціннісні установки науки і ціннісні установки особистості вченого. До ціннісних настанов науки належать ідеали і норми науки, гуманістичний зміст, об'єктивність, прагнення до істинного знання, ідеалу науковості.
31.Філософське значення психоаналізу
Психоаналіз - як одна з найважливіших течій 20ст.виник в рамках психіатрії як шлях до лікування неврозів. П в своїй початковій стадії не мав особливого значення в філософських вченнях Але з часом його теоретичні положення стали застосовуватись у філософії як пояснення особистих соціальних та культурних феноменів. П гіпотез та теорії які пояснюють роль несвідомого в житті людини треба виділити три його течії.1.лікувально-практичний,соціально-культурний пізнавальний. Засновник П –Фрейд(1856-1939)Його погляди на П формувалися під впливом природного-наукового матеріалізму. Фрейд розробив два напрями дослідження природи людини і розкриття психічних поривів внутрішнього світу та поведінки 2.вплив культурного та соціального стану на формування психічного життя людини. У цих дослідженнях Фрейд натикав ся на проблеми які неможливо було пояснити особливостями її становлення до дійсності. Головним у П стало виявлення несвідомого,його філософське тлумачення та осмислення. На думку Фрейда психіка людини роздвоюється на дві сфери свідоме та несвідоме. Поділ психіки на свідоме і несвідоме є основною передумовою П.Він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню важливі патологічні процеси душевного життя. Тобто П має розглядати свідомість як якість психічного яке може приєднуватись чи не приєднуватись до таких якостей. Створена Фрейдом теоретична система психіки про свідоме те несвідоме стала основою психоаналітичної системи. Лібідо-це психічна енергія,що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення. Вчення про Лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психіки. Психіка за думкою Фрейда-це є засіб взаємозв’язку всіх епох. При цьому буття людини розглядається як постійна боротьба між інстинктом життя та інстинктом смерті. Зводячи людське життя до інстинктивних вчений заперечує соціально-культурні закономірно і вважає,що культура ґрунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок енергії Лібідо. Досліджуючи походження та сутність культури Фрейд дійшов до висновку що таке явище як релігія слід вважати загальнолюдським нав’язливим неврозом відповідним до дитячого неврозу в сукупності неусвідомлених уявлень та почуттів. Це є форма масового божевілля. Соціальні та психологічні погляди вченого на мистецтво психології,етнографії,і в цілому на духовне життя сусп.-ва. Фрейд показав,що рівень свідомості є невід’ємним від інших рівнів психічної активності. Але розвиток П в сучасному світі суперечливий. Проте може на виділити деякі особливості сучасної психоаналітичної філософії: 1)орієнтація на виявлення основ людського буття елементів техніки,поведінки особливості 2)основним об’єктом досліджень є специфічна форма реальності психічне,яке має свою власну природу і підкоряється особливим законам розвитку
32. Проблема людини у філософії 20 ст. Філософська антропологія, екзистенціалізм, персоналізм.
Філософська антропологія виникла в 20-30-х роках ХХ ст. й представлена такими філософами як М.Шелер, М.Ландман, Г.Плеснер та ін. Її назва свідчить не лише про способи створити цілісну картину людини, але й виконання нею методо логічних та інтегративних функцій в системі філософії й соціології. Використовується в ролі альтернативи діалектико-матеріалістичним поглядам на світ і людину. В цій філософській течії стверджується такий варіант біологізаторської концепції, згідно з яким сутність людини вбачається в її агресивності. Агресивність трактується як інстинкт, як необхідна частка поведінки людини, без якої вона не може існувати й долати труднощі. Найбільша вада філософської антропології: вона бачить і тлумачить людину поза її соціальними зв’язками та поза соціально-історичною зумовленістю її природи. Шелер був творцем аксіології - філософської теорії цінностей. Завдання філософської антропології — показати, як із основної структури людського буття випливають усі звершення та справи людини: мова, совість, знаряддя, ідеї, релігія, наука, соціальність тощо. Вона повинна вивчатися як об'єкт і суб'єкт свого життя
Людина як проблема філософії. Людське існування завжди є “буття-у-світі” і в той же час “спів-буття”, тобто людина не відділена від навколишніх речей і процесів, а тим більше від інших людей.. У процесі “спів-буття” окремі людські існування ніби взаємно “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів.Сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. Протиставляється “речове буття”, природі людського буття. Матеріальний світ розглядається як “постійна загроза нашому життю”. Проте людина, повсякчас намагається подолати ворожість матеріального світу. Проте, подібні спроби виявляються для людини марними, й навіть трагічними, що призводять до втрати нею своєї специфічності та перетворення її на “річ серед інших речей”. Людина цілком подібна до інших людей щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних характеристик. Особливість людини розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Таким чином, специфічність людини пов’язана з її постійною “націленістю” на майбутнє. Проте, майбутнє завжди має багато можливостей, отже людина постійно перебуває в ситуації вибору, що є власне єдиною справді людською ситуацією.
33. Етапи розвитку філ думки в Україні.
Потрібно виділити 2 основні етапи розвитку філософії – докласичний і класичний.
В докласичну добу виділ. такі етапи:
-філософська культура Київ. Русі – розвивалася у вигляді однолінійного процесу, що розгортався під впливом християнського світогляду, а не взаємо перетином різних світоглядних моделей.
- філософ. Ідеї в духовній культурі 14-15ст. – Купріян, Цамблаків знайомлять освічену публіку з новинками культурного життя. Філософ. думка розвивалася за такими напрямками: формується інтерес до дослідження історичної свідомості; засвідчені певні світогляди зрушення в колективній народній творчості. Пам’ятки народної епічної творчості проголошували віру в людину, закликали до боротьби за перемогу народних ідеалів; проникають ідеї вільнодумства.
- гуманістичні і реформаційні ідеї в суспільно-філософській думці країни (16-17ст.) – велику роль відігравали церковні братства. Братства внесли світський струмінь у духовну культуру Ук-ни.
- філософія Києво-Могил. Академії – програма академії передбачала знайомство з філософ. ідеями античності, схоластики, ідеями Відродження. Працювали там філософи Гізель (займався проблемами гносеології. Він вважав, що зн. Світ посилає нам чуттєві образи); Прокопович (сутність методу пізнання він визначає як спосіб знаходження невідомого через відоме).
34. Філософські погляди Г.Сковороди
Г. Сковорода – видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Його філософські твори можна поділити на чотири цикли:
1. належить праця “Нарцис”, мислитель стверджує, що людина віддільна від природи;
2. входить декілька робіт, одна з них «Дружня розмова про духовний світ» – подає вчення про людину, щастя, мораль;
3. Сковорода узагальнює думки про духовний світ,
загальний ідеал життя;
4.визначає те, з чим повинна боротись справжня людина.
За Сковородою, Бог і природа єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту. Єдність натур утворює об’єктивну реальність. Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами чуттів. Сама по собі фізична натура – «мертва стихія», вона піддається руйнуванню і переходить від одного стану в інший. Таким чином, … близько підходить до поняття про не знищуванність матерії, неперервність її руху. Філософія «серця», вчення про сродну працю, безумовно мала дещо утопічний характер в час поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала в повній залежності від пана. Кріпацтво і «сродна» праця не сумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують пригноблення людини, несправедливість, що керівною рушійною силою людських вчинків, матеріальний інтерес, гонитва за наживою.
35. Філософські ідеї Києво-Могилянської академії.
Києво-Могилянська академія була заснована у 1632р. засновник П. Могила. Її професори значною мірою спиралися на ідейні позиції братств та Острозького літературно-освітнього центру.
Згідно з вченням філософів К.-М. академії про матерію і форму, в основі всього існуючого в світі, лежить певний субстрат, що завдяки принесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану. У філософських курсах академії з’являється механічне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл. Обґрунтовується ідея невіддільності простору і часу від природних тіл, існування порожнечі заперечується. Час розглядається як тривалість кожної речі. Етика поділялась ними на теоретичну і практичну. Теоретична етика займалась обґрунтуванням ролі людини в світі. Практично вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя. Сенс життя вбачався у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро. Значна увага приділялася проблемі взаємозв’язку волі й розуму. Вчені академії зробили значний внесок у розвиток філософії права. В її лекційних курсах розроблялися ідеологія нац. – визвольної боротьби, містилися реформаційні ідеї. Ідеї і концепції висловлені ними руйнували усталені системи середньовічного світогляду. Представники академії: І. Гізель, Т. Прокопович, Г. Щербинський.
Основні ідеї, напрямки: - розробка проблем буття Гізель, Прокопович; - критика томізму; -розвивалися проблеми гносеології; - орієнтація на пізнання природи й людини: принцип матеаралістичного сенсуалізму: Яворський, Кроковський, Кониський; - людина і світ її моралі: Гізель, Яворський; - ідея проти окатоличення населення; - ідея доступності освіти.
36 Світова та укр. Філософія :характер взаємозв’язку.
Світова та укр. Філософія на перший план виносять проблеми людини, її внутрішнього, духовного світу, проблеми людської суб’єктивності, її духовного досвіду, проблеми культури та історії, морально-етичні проблеми. Вияв філософських пошуків та ідей відбувається в формах, які торкаються не лише розуму, але й серця людини, її духовного світу. В укр. Філософії 19-поч 20 ст, як і у сучасній філософії, розвивається і відіграє значну роль екзистенціально-антропологічний напрям і його проблематика. Своє завдання філософія вбачає у визначенні певних духовних орієнтирів, що допомагають людині осмислити власне життя. Романтичний напрям укр. Філософії переплітається з ірраціоналістичним напрямом світової ф. В центрі опиняється людина, яка керується не розумом, а більш почуттям(інстинкт, воля, віра, підсвідоме).
37. Проблема буття та її місце в філософії.
Проблема буття є однією з найважливіших тем філософських роздумів і досліджень. Філософія на відміно від буденної свідомості, порушує проблему буття , намагається з’ясувати смисел, який людська культура вкладає в це поняття. Вчення по буття називається онтологією . У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов’язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світо орієнтування, а буття – це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий , стратегічний людський орієнтир. Значення проблеми буття для філософії проявляються в тому, що: 1 Це проблема окреслює граничну межу і специфіку філософського узагальнення та сутнісного розгляду будь-яких явищ реальності; 2 Від розв’язання проблеми буття залежить розуміння та розв’язання усього кола філософської проблематики. 3 Постаючи гранично можливим орієнтиром для людського само здійснення та філософствування проблеми буття стає фактором сенсоутворення та масштабом людських цінностей. 4 Проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людського самоутвердження та свідомого регулювання людської життєдіяльності.
38. Філософське осмислення світу: вихідні категорії.
Світ — це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності природи і суспільства. Така єдність суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії.Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого — руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ людського буття.Категорія "світ" разом з іншими категоріями філософії утворює смислове ядро світогляду в усіх його історичних типах. Світ у філософсько-світоглядному розумінні визначає межі абсолютності явищ від універсуму, що мислиться як проекція усіх можливих світів на якісно безконечну реальність, до внутрішнього світу людини. Проте світ не може бути ототожненим із тим або іншим явищем, оскільки разом із внутрішньою визначеністю буття йому притаманні невизначеність, відносність, зовнішня обумовленість.Типологія світу, в якій людина .— це мікрокосм, а Всесвіт — макрокосм, бере початок з міфологічного ототожнення природного та людського буття. Пізніше в цю типологію було включено сакральний світ символічного буття, що відповідав уявленням про місце надприродних сил у структурі універсуму, так званого ставлення Бога до світу. З появою людини на вищому етапі розвитку матерії структура буття зазнає докорінних змін. Наявність людського світу позначається передусім на типології світу, який поділяється на: матеріальний, духовний, об'єктивно-реальний, суб'єктивно-ідеальний. Окремі світи поділяються на Космос, Землю, живу і неживу природу з безліччю субсвітів, які доповню'ються соціогенними світами з матеріально-культурною типологією (олюднена природа, техніка тощо). Духовно-практичне освоєння світу формує типологію відповідно до його форм: життєвий світ повсякденного буття, світ культури, світ символів та інше. Адекватне розкриття проблеми існування світу стає можливим завдяки активізації таких форм світовідношення, в яких людина, виходячи за межі наявного буття, творить світ свого буття.
39. Філософське розуміння простору і часу.
Рух є невід'ємна, атрибутивна характеристика матерії, її всезагальна і необхідна властивість. Матерія не існує інакше, ніж в русі, тому рух є спосіб існування матерії.'Рух — це зміна загалом.Оскільки матерія є абсолютною, рух як атрибут матерії також є абсолютним. Разом з тим" матерія завжди існує у конкретних формах," внаслідок "чого рух проявляється -через конкретні форми (види) матерії. Рух взагалі — це абстракція, яка в дійсності реально неснує; реальне існування мають конкретні форми руху.
Рух є способом існівання, матерії, а простір і час виступають формами її існування. Простір і час постають загальними принципами організації будь-якого об'єкта дійності. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальні форми організації всього розмаїття нескінченого світу.
Простір — це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризує місцезнаходження і співіснування об'єкта з іншими об'єктами.
Разом з тим, в дійності кожне матеріальне утворення є процесом, в ньому відбуваються певні зміни; окрім того, одне явище приходить на зміну іншому. Для характеристики саме цього аспекту матерії у філософії вироблено поняття часу. Час — це об'єктивна форма існування матерії, яка характеризує послідовність розгортання матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість та інтенсивність процесів. Час, отже, відображає процесуальність буття.Простір і час мають як споріднені, так і відмінні ознаки. Спільними властивостями простору і часу є об'єктивність, всезагальність і нескінченність. Разом з тим простір і час розрізняються за своїми властивостями. Час виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану об'єктів; він є одномірним, асиметричним (тобто спрямований від минулого до майбутнього), незворотнім. Простір характеризується протяжністю, тримірністю та симетричністю. \
Простір і час, як форми існування матерії, взаємопов'язані між собою. В епоху Нового часу простір і час розглядалися як абсолютно' самостійні і не пов'язані між собою та із матерією феномени. За такими уявленнями простір — це пустота, вмістилище тіл; час — це рівномірна тривалість. XX ст. внесло принципові зміни в уялення про суть простору і часу та їх взаємозв'язок між собою та матерією. Теорія відносності обгрунтувала, що властивості простору і часу залежать від швидкості руху матеріальних систем, від субстанційно-структурних ' особливостей об'єктів. Виявилося, що загальні властивості простору і часу набувають специфічного виразу в залежності від природи систем:чим складнішим є той чи інший об'єкт, тим складніших властивостей є і форми його існування. Особливо принципових відмінностей набувають соціальні види простору і часу.
40. Який зміст поняття «розвиток»? З якими поняттями та як воно співвідноситься? Ідея розвитку та її філософське тлумачення
Розвиток–процес тривалих, накопичуваних необоротних якісних змін в бутті. Змістом процесу розвитку є формотворення нового на основі реалізації закладених раніше можливостей, перетворення їх на дійсність, а разом з тим і породження нових можливостей.Ознаки розвитку: структурність, поступальність, спрямованість(прогрес/регрес),циклічність.Розвиток співвідноситься з поняттям рух, так як рух–поняття для позначення будь-яких взаємодій, а також зміни станів об’єктів, що викликані цими взаємодіями, безвідносно до їхнього носія, способу та напрямку здійснення. Рух – вічний, абсолютний, нестворюваний. Також розв. Співвідносимо з поняттями прогресу та регресу. Прогрес – не лише зростання якості в результаті к-сних змін,а і здатність об’єктів до системного функціонування, що забезпе-чує збереження об’єктом осн. своїх визначальних хар-стик і властивостей. В межах міри розвиток відбувається пос-тупово(еволюційно), при переході міри – революційно.
41. Діалектика як вчення про розвиток.
Діалектика — це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв'язок речей в об'єктивній дійсності. Тому категорії діалектики рухливі, біжучі, вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить у якість, а якість переходить у кількість; можливість стає дійсністю, дійсність же є основою для нових можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, пов'язаного з ним; зміст визначається формою, але форма може бути змістом для іншого процесу і т.д.
Принципи діалектики
Принцип (від лат. principium) — начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Термін "принцип" набув широкого вжитку. У філософському плані поняття "принцип" означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих грунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв'язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.
У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо. В даній темі ми обмежуємося лише основоположними принципами діалектики як теорії розвитку у зв'язку з її основними законами.
42. Розкрийте зміст синергетики як концепції розвитку.
Синергетика – напрям і загальнонаукова програма міждисциплінарних досліджень, котрі вивчають процес самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур у відкритих фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних та інших системах. Виникла потреба осмислити і ввести в систему філософських категорій експлікованих синергетикою понять: не лінійність та багатоваріантність (альтернативність), стохастичність і непередбачуваність процесу розвитку, хаос і випадковість у виникненні нового. Наука кінця ХХ – початку ХХІ ст.. довела, що еволюційні зміни у складних відкритих системах недостатньо тлумачити як невпинну еволюцію в одному напрямку. Вона засвідчила безнадійну застарілість поділу вчених і філософів на прогресистів і редукціоністів (останні намагаються складні процеси, особливо це стосується живого, звести до найпростіших фізичних та хімічних процесів) у розумінні процесів розвитку, оскільки обидві ці позиції ґрунтуються на некоректних ньютонівсько-лапласовських уявленнях лінійної залежності причини і наслідку, минулого і майбутнього. Зміст причини не завжди повністю детермінує зміст наслідку, тому у світі стохастичних (випадкових, ймовірних) процесів однозначна лінія зв’язку між ними відсутня. Концепція нелінійного розвитку світу спонукає нас усвідомити відсутність жорсткої визначеності розвитку як природи, так і суспільства, відсутність єдиного еволюційного шляху розвитку, вона утверджує ідею багатоваріантності, альтернативності шляхів еволюції. Лінійна система не жорстко вписана у спектр можливих шляхів її розвитку, вона ніби блукає в полі можливого і щоразу випадково виводить на поверхню лише один із шляхів. Наприкінці ХХ ст.. у розумінні сутності випадковості та її ролі у з’ясуванні процесу виникнення нового зробила синергетика. Твердження синергетики про те, що фактично всі процеси у Всесвіті відбуваються під впливом випадкових факторів і певної міри невизначеності, дає можливість розкрити конструктивну роль випадковості у процесах самоорганізації, дослідити умови, в яких можуть привести до виникнення порядку чи нової просторово-часової структури. Синергетика свідчить про те, що саме випадковість визначає «блукання» системи по полю можливих шляхів розвитку.
44.Проблема духовності у філософії.
Поняття духовності у філософії, за звичай, було пов’язане перш за все із тими формами суспільної свідомості, які, в свою чергу, ототожнювались із формами організації знання. До визначення поняття духовності у вчених немає одностайної думки. Кожний науковець розуміє поняття “духовність” по-різному. Поняття “духовність” завжди мало у філософії важливе значення, і відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце й призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя. Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Але це поняття ще не розмежовувалось від тілесної суті. Вперше Платон відокремив тілесне і духовне, визначив, що духовність це специфічна людська властивість, а тілесне це нижче, те, що закладене природою людині. Аристотель теж відокремив ці поняття, але розглядав тілесне й духовне як рівно необхідні.
На думку вчених поняття “духовність” це категорія етики, яка визначає моральний вимір людської життєдіяльності, це живе джерело доброчесностей людини, її моральна спроможність та вища цінність.
Значний внесок у розробку проблеми духовності зроблений у філософії, притаманний таким філософам, як Мартин Бубер, Макс Шелер, П`єр Тейяр де Шарден, Хосе Ортега-і-Гассет, Альберт Швейцер, Еріх Фром, Віктор Франкі. Провідною ідеєю цих вчених є: людина розумна на зламі епох виявилась нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема глобальні, тому їй на зміну повинна прийти людина духовна. І за визначенням цих науковців: Духовність це загальнокультурний феномен, який уміщує в собі не тільки абстрактно-теоретичні цінності й ідеали, а й вчинки по совісті, істини й краси.
Обміркування проблеми духовності стає силою і в сучасній українській філософії. В 90-ті роки після того як в Україні марксистські методологічні канони перестали бути “офіційними” і обов’язковими, дослідження духовності відбувається за такими основними напрямками:
релігієзнавчим, предметом якого є духовність, витлумачена богословськи, як досконалість віри в надприродні сили;
культурологічним, в контексті котрого духовність постає як спосіб самобудови особи в межах культурного світу через самовизначення і самоспрямування особи, що передбачає не лише знання, але й почуття, осмислення дійсності, здатність до співпереживання;
філософсько–соціологічним, в якому духовність розглядається як багатомірний соціально – історичний феномен, специфічність виявів якого зумовлена своєрідністю всесвітньої історії як поліцентричного утворення.
45. Свідомість та її суттєві властивості.
Свідомість - це вища, властива тільки людині і зв'язана з мовою функція мозку, що полягає в узагальненому, оцінному і цілеспрямованому відображенні і конструктивно-творчому перетворенні дійсності, у попередній розумовій побудові дій і передбаченні їхніх результатів, у розумному регулюванні і самоконтролюванні поводження людини». В даний час перелік емпіричних ознак свідомості є більш-менш сталим і співпадаючої в різних авторів. Якщо спробувати виділити то загальне, що найбільше часто вказується як особливості свідомості, то вони можуть бути представлені в такий спосіб: 1. Людина, що володіє свідомістю, виділяє себе з навколишнього світу, відокремлює себе, своє «я» від зовнішніх речей, а властивості речей - від них самих. 2. Здатний побачити себе, що знаходиться у визначеному місці простору й у визначеній крапці тимчасової осі, що зв'язує сьогодення, минуле і майбутнє. 3. Здатний побачити себе у визначеній системі відносин з іншими людьми. 4. Здатний встановлювати адекватні причинно-наслідкові відносини між явищами зовнішнього світу і між ними і своїми власними діями. 5. Віддає звіт у своїх відчуттях, думках, переживаннях, намірах і бажаннях. 6. Знає особливості своєї індивідуальності й особистості. 7. Здатний планувати свої дії, передбачати їхні результати й оцінювати їхнього наслідку, тобто здатний до здійснення навмисних довільних дій. Усі ці ознаки протиставляються протилежним рисам неусвідомлюваних і несвідомих психічних процесів і імпульсивних, автоматичних чи рефлекторних дій. Свідомість не дана людині від народження. Вона формується не природою, а суспільством. виникнення свідомості стало можливим, коли ставлення людини до природи було опосередковано її трудовими зв’язками з іншими людьми. Виникнувши у процесі суспільно-історичного розвитку людини, свідомість не є чимось незмінним. Вона являє собою форму психічного відображення. Яка набуває різних особливостей залежно від конкретно-історичних суспільних умов життя людей.
46.Свідомість як філософська проблема
Особливість філософського аналізу свідомості полягає у розкритті її буттєвих коренів, найважливіших ознак, властивостей та функцій. Всі ці проблеми досить часто ставляться в залежність від історичного аналізу свідомості, а останній передбачає визнання того, що свідомість колись виникає та зазнає певних змін в процесі розвитку суспільства. Тому до філософських проблем свідомості належить насамперед проблема її походження. Сучасна філософія (і наука) не може дати остаточного і безсумнівного розв'язання проблеми походження свідомості, але наявні на сьогодні авторитетні концепції походження свідомості допомагають цю проблему висвітлити і багато чого зрозуміти в її розв'язанні. До таких концепцій можна віднести: теологічну, дуалістичну, еволюційну, трудову, теорію єдиного інформаційного поля та субстанційну. Релігійна концепція стверджує, що свідомість людини є божим даром: створюючи людину, Бог “вдунув у неї дух живий”, наділивши, таким чином, людину часткою божественного світла. Дуалістична концепція наголошує на моментах радикальної відмінності між свідомістю та матеріально-чуттєвою реальністю, що відкрита людині, і робить звідси висновок про існування в світі двох родів явищ (або двох субстанцій) – матеріальних та ідеальних. Концепція єдиного інформаційного поля базується на тезі, яка не викликає серйозних заперечень: усі процеси світу супроводжуються обміном інформації. Концепцію еволюції можна представити в різних варіантах. Трудову концепцію або концепцію походження свідомості внаслідок розвитку праці враховують археологія та антропологія, і вона нібито має з їх боку численні підтвердження. Концепція намагається подати свідомість як конкретне, на рівні людини виявлення вихідної засади світу – духу, або ідеї, або світового розуму
47. Свідомість як цілісна система.
Свідомість – форма прилуче-ння людини до світу духу і системоутворюючого конята-нта всіх форм духу. Резуль-татом відображення на рівні свідомості є образ. Свідомість являє собою духовне створе-ння людини і світу. Структура свідомості: - компонентна; - за типом суб’єкта і об’єкта свідомості; - рівнева; -функціональна. Компонентна структура – знанна; норми; цінності.За типом суб’єкта – індиві-дуальна, групова форма вияву, суспільна форма вияву, загально-людська. Об’єктами виступають – вчинки, почуття, переживання. Рівнева – надсвідоме, свідоме, півсвідоме. Надсвідоме – за певних умов являє результат відображення. Підсвідоме – образ того, що ми уже відформували, призвело до формування образу того, що іноді може керувати нашими діями.Властивості свідомості: - універсальність – є виміром буття і пронизує всю людську життєдіяльність; - системність – полягає в тому, що поєднує упорядковані елементи, які мають між собою якісь зв’язки; - комунікативність – смисловий зв’язок між суб’єктами, індивідуальне та надіндивідуальне спілкування, зв’язок з мовою; - об’єктивність – спрямована на відображення реально-існуючої дійсності; - суб’єктивність – свідомість позбавлена предметних властивостей.
Функції свідомості: світо-глядна; пізнавальна, орієнта-ційна, нормативна, регуля-торна, рефлексивна, конструк-тивна, діяльнісно-творча, пра-гностична, виховна.
48.Проблема несвідомого. Яка роль несвідомого в людському бутті.
Під несвідомим розуміється сукупність психічних явищ, станів, що існують поза людської свідомості і не піддаються контролю з його боку. До сфери несвідомого належать, наприклад, інстинкти, від яких людина як біологічна істота не вільний. Інстинкти можуть породжувати у людини підсвідомі бажання, емоції, вольові імпульси, які пізніше можуть потрапляти в область свідомості. Несвідоме дає про себе знати завдяки тому, що воно здатне переробляти отриману мозком інформацію, хоча процес цієї переробки вислизає від контролю свідомості. Завдяки включенню несвідомого зменшується навантаження на свідомість і збільшуються можливості людини в науковому або художній творчості. психіатр і психолог Зигмунд Фрейд (1856-1939). Він відкрив цілий напрям у філософській антропології та медицині, згідно з яким несвідоме є і найважливішим фактором людського існування, і глибинною причиною ряду психічних захворювань. Що виникають у людини під впливом різних обставин його життя «комплекси» витісняються зі свідомості в область несвідомого і можуть потім спричинити душевну хворобу. Розроблений Фрейдом метод виявлення таких «комплексів» з доведенням їх до свідомості пацієнтів виявився досить ефективним при лікуванні багатьох хворих.
У вченні Фрейда людина змушена постійно мучитися і розриватися між біологічними потягами та усвідомлюваними соціальними нормами, між свідомим і несвідомим, між «інстинктом життя» і «інстинктом смерті». Але в підсумку біологічне несвідоме виявляється визначальним, бо фрейдовських людина – це, перш за все, еротична істота, що керується несвідомими інстинктами. Тим не менш розроблені Фрейдом психоаналітичний підхід до людини придбав цілий ряд прихильників і послідовників, ідеї яких сприяли модифікації фройдівського психоаналізу і появі неофрейдизму.
49.Самосвідомість: її природа і специфіка
Самосвідомість є феноменом свідомої поведінки індивіда, бо у самосвідомості є інстанція регуляції поведінки індивіда. Самосвідомість є відношенням, яке опосередковане відношенням іншого, тобто відношенням спонтанності. Самосвідомість дає людині можливість відбутися як самості. Інший з’являється в самосвідомості як об’єкт мого спостереження. В самосвідомості поєднуються 2 бачення, бо людина як О-т самосвідомості – це людина, як вона себе спостерігає, відчуває, а з іншого боку вона це співставляє з тим, як вона мислиться, з її точкою зору іншими. Самосвідомість завжди опосередкована реальними відношеннями. За Сартром, баченням інших є перш за все Бог. Самосвідомість не обмежується відношенням присутності іншого. Вона пов’язана з тим, що для нас є важливим не просто як погляд іншого, а як визнаність наших дій і вчинків. Тому самосвідомість формується в інтерперсональних відносинах „Я-Ти”. Самосвідомість усвідомлює власні дії, оцінює їх. Самосвідомість є багатошаровою,тобто включає в себе декілька елементів, бо людина співставляє в своєму уявленні своє призначення з тим, що роблять відповідні групи людей, тобто ідентифікує свою поведінку з поведінкою інших.
Самосвідомість - самий високоорганізований психічний процес. Воно формується при взаємодії з іншими людьми, головним чином з тими, з ким виникають особливо значимі контакти. Однак самосвідомість зв’язана не тільки із впливом цих контактів, але й із самооцінками, які залежать від співвідношення успіхів і домагань, тобто від успішності діяльності людини.
Головна функція самосвідомості - зробити доступними для людини мотиви й результати його вчинків і дати можливість зрозуміти, який він є насправді, оцінити себе; якщо оцінка виявиться незадовільної, то людина може або зайнятися самовдосконаленням, або, включивши захисні механізми, витиснути ці неприємні відомості, уникаючи впливу, що травмує, внутрішнього конфлікту. Тільки завдяки усвідомленню своєї індивідуальності, виникає особлива функція самосвідомості, захисна, прагнення захистити свою індивідуальність від погрози її нівелювання. На цій основі й розвивається ряд захисних механізмів.
50.Пізнання та його філософське тлумачення. Види пізнання
Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп.-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філ., як теорія піднання. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філ., що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його фунц-ня та умови й критерії його істиності й достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності наз. агностицизм. Агностицизм виявив важливу проблему гносеології – що я можу знати? Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розв., на кожному конкретному етапі свого розв. має обмежений, відносний хар. Агност. абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ
Існує декілька видів пізнання:
-міфологічне
-релігійне
-філософське
-чуттєве
-наукове
51.Пізнання як процес.Основні закономірності процесу пізнання
Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений сусп.-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філ., як теорія піднання. Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філ., що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його фунц-ня та умови й критерії його істиності й достовірності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності наз. агностицизм. Агностицизм виявив важливу проблему гносеології – що я можу знати? Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розв., на кожному конкретному етапі свого розв. має обмежений, відносний хар. Агност. абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ
52.Особливості чуттєвого та раціонального пізнання
Чуттєве й раціональне пізнання генетичне (в історії становлення людини і в індивідуальному розвитку особистості) можна розглядати як ступені пізнавального процесу, але у сформованої людини вони нерозривні і є взаємопов'язаними сторонами пізнання. У цьому розумінні чуттєве й раціональне є суттю єдності протилежностей: вони протилежні за рядом суттєвих ознак: як безпосереднє й опосередковане, інтуїтивне й дискусійне тощо, їх взаємозв'язок і обумовлює безмежність пізнавальних можливостей людини. Чуттєве пізнання — необхідний початок, вихідний пункт пізнання. Проте лише в раціональному мисленні реалізується могутність пізнання. Навіть повна відсутність деяких відчуттів не позбавляє людину здатності оволодіння абстрактним мисленням. Взаємозв'язок чуттєвого й раціонального не потрібно розуміти лише як зовнішній. Насправді вони взаємопроникають одне в одне. Людина відчуває, сприймає, уявляє як мисляча істота, що здатна мислити, і в цьому принципова відмінність її чуттєвого пізнання від відображення світу твариною. Навіть на рівні відчуттів помітна ця властивість (точніше, сутність) людини. Оскільки в людське сприйняття вплітаються й інтелектуальні моменти, сприйняття будь-якого предмета одразу, часто несвідомо, неусвідомлено асоціюється з певними поняттями. Людина миттєво вирішує питання: що я бачу? Якого роду предмет, що мною сприймається? До кожного сприйняття застосовується набутий суб'єктом досвід, його знання. Предмет, який мислено сприймається, має назву, а слово узагальнює, в слові виражене поняття. Сформовані у свідомості схеми мисленої діяльності ("схеми розуміння") організовують і процеси сприйняття та уявлення, надаючи їм активно спрямованого характеру.
53.Пізнання і теорія істини
Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності якДіалектичної єдності дійсності і можливості.З   характеристики  пізнавального  процесу  як   відображенняНавколишньої   реальності   випливає  характеристика   істини   якПравильного, адекватного її відображення. Якщо ж з якихось  причинАдекватність  відображення  порушується,  деформується,  результат пізнання  набуває протилежного характеру — заблудження.  Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.  Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Будь-істина є об'єктивною істиною. Її об'єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об'єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини. Пізнання – це процес, що здійснюється в поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної. Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації.У процесі пізнання кожне нове відкриття в науці додає нові зерна в суму абсолютної істини. Тому абсолютна істина пізнається не зразу цілком, а шляхом відносних істин. Абсолюна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики. Те, що істинне в одних умовах, стає неістинних в інших.
54.Наука як соціально-культурний феномен
Сьогодні наука розглядається насамперед як соціокультурний феномен. Це означає, що вона залежить від різноманітних сил, що діють у суспільстві, визначає свої пріоритети в соціальному контексті, тяжіє до компромісів і сама значною мірою детермінує суспільне життя, виникла як відповідь на потребу людства у виробництві й отриманні істинного, адекватного знання про світ, й існує, помітно впливаючи на розвиток усіх сфер суспільного життя. Наука, як соціокультурний феномен, вплетена усі сфери людських відносин, вона впроваджується й у базисні підвалини відносин самих людей, і в усі форми діяльності, пов'язані з виробництвом, обміном, розподілом і споживанням речей. Звідси стає зрозумілою культурно-технологічна функція науки, що пов'язана з обробкою людського матеріалу — суб'єкта пізнавальної діяльності, включення його в пізнавальний процес.Культурна функція науки припускає насамперед формування людини як суб'єкта діяльності й пізнання. Наука не може розвиватися поза освоєнням знань, що стали суспільним надбанням і зберігаються в соціальній пам'яті, виступає як фактор соціальної регуляції суспільних процесів,впливає на потреби суспільства, стає необхідною умовою раціонального управління. Складність пояснення науки як соціокультурного феномену полягає в тому, що наука все-таки не поступається своєю автономією і не розчиняється цілком у контексті соціальних відносин. Існує розподіл на “зовн.” і “вн.” соціальність науки.Вона припускає співвіднесення з типом цивілізаційного розвитку. Виступаючи в ролі соціокультурного феномену, починає більше піклуватися не про об'єктивну і безособистісну закономірність, а про коеволюційне вписування у світ усіх досягнень науково-технічного прогресу. основною функцією науки є виробництво істинного знання, яке досягається за допомогою опису, пояснення, прогнозу, але яке завжди здійснюється в чітко обумовленому соціокультурному просторі.
55.Форми та методи наукового пізнання
Форми і методи наукового пізнання
Форми: -ідея, - гіпотеза, - припущення, - висновки, - концепції і т. д.
Ідея (від грец. – образ, начало) – логічна форма відображення певних зв’язків, котра спрямована на їх практичне втілення. Проблема – це певна форма знання про незнання, тобто вона є сама суперечність. Людина знає, що вона не знає. З точки зору філософії, проблема – це теоретико-пізнавальна форма існування суперечності між необхідністю певних дій і недостатніми ще умовами для її здійснення. Концепція – форма наукового знання, котре відображає цілісне пізнання об’єкту і розуміння його результатів. Як розуміння, концепція – це особистісне знання предмета, його особистісна інтерпретація. Гіпотеза (від грец. – здогадка) – здогадне знання, важлива форма розвитку науки. Наукова теорія – відносно замкнута, змістовна система знань, котра об’єднує і описує деяку сукупність явищ та процесів.
Методи пізнання:1.Методи емпіричного,чуттєвого,наукового пізнання:-спостереження,-вимірювання,-опис,-експеремент.Спостереження-багатократне споглядання, більш осяжні знання, більш об’єктивний характер.Вимірювання –більш об’єктивні знання. Опис-співставлення нових знань з попереднім знанням.2.Методи теоретичного наукового пізнання:-індукція,-дедукція,-аналіз,-синтез,-моделювання,-експеремент.Індукція –відформування теоретичних на основі емпіричних і загальних на основі одиничних.Дедукція-від загальних до конкретних. Аналіз-спроба дороблення існуючої системи знань і формування нової більш вузької системи знань, об’єктивними і конкретними. Синтез-обєднання певних знань,формують нову систему знань, які формують основу всього цілого. 3 Історичні методи:-метод історичної аналогії,-метод експертних оцінок,-екстроболяції.Історична аналогія- певна повторюваність розтягнута в часі. Експертна оцінка-використання уже набутої інформації, знань, підати аналізу нинішнього буття. Екстрабуляція-використовує набутті знання для пояснення інших об’єктів.
56. Наука та основні закономірності її розвитку
Наука — це процес творчої діяльності з отримання нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів.
Найважливішими закономірностями розвитку науки вважаються наступні:
1)Обумовленість розвитку науки потребами суспільно-історичної практики. Це – головна рушійна сила або джерело розвитку науки
2) Відносна самостійність розвитку науки. Які б конкретні задачі ні практика ставила перед наукою, вирішення цих завдань може бути здійснено лише після досягнення певних ступенів розвитку самого процесу пізнання дійсності, який здійснюється в порядку послідовного переходу від менш глибокої сутності до все більш глибокою.
3)Спадкоємність у розвитку ідей і принципів, теорій та понять, методів і прийомів науки, нерозривність усього пізнання дійсності як внутрішньо єдиного цілеспрямованого процесу
4). Поступовість розвитку науки при чергуванні періодів відносно спокійного (еволюційного) розвитку і бурхливої (революційної) ломки теоретичних основ наукі, системи її понять і уявлень
5). Взаємодія і взаємозв'язок усіх складових галузей науки, в результаті чого предмет однієї науки може і повинен досліджуватися прийомами і методами інших наук. У результаті цього створюються необхідні умови для більш повного і глибокого розкриття сутності і законів якісно різних явищ
6).Свобода критики, безперешкодне обговорення спірних або незрозумілих питань науки, відкрите і вільне зіткнення різних думок. У результаті такої боротьби долається неминуча однобічність різних поглядів на об'єкт дослідження і виробляється єдине погляд, більш адекватне самій дійсності
7).Диференціація та інтеграція наукового знання. Диференціація наукового знання проявляється у виділенні окремих розділів науки у відносно самостійні дисципліни зі своїми завданнями і специфічними методами дослідження. Чим глибше наука проникає в деталі, тим краще вона розкриває зв'язки між різними областями дійсності, а звідси інтеграція наукового знання – формування наук, які вивчають властивості і відносини, загальні для великої кількості різноякісні об'єктів. Чим більше наука розкриває загальні зв'язки речей, тим краще вона усвідомлює суть деталей
8). Математизація науки. Сучасна наука характеризується проникненням математики в різні галузі знання. Нині є доступ не лише до глибоких проблем природознавства, але і до області соціальних досліджень вимагає найтонших математичних методів. Швидкому процесу математизації наук сприяє розвиток електронно-обчислювальної техніки
57.Розкрийте суть понять «парадигма», «наукова революція»
Парадигма (англ. paradigm) –поняття, яке використовується в історії філософії і культури для характеристики примату ідеального над матеріальним, . Парадигма – це та точка зору, яка є тривалою, усталою. Східна парадигма – форму-вання раціоналістичного підходу.Істотною особливістю східної філософії була її “розмитість” меж між людиною і природою. Деякі з цих течій не відкликали авторитету Вед, й тому їх називали ортодоксальними. Західна – домінує наївно-матеріалістична позиція. Починаючи з доби відродження людина є тим центром, навколо якого міркують філософи нового часу, просвітники, класики німецької філософії. Звеличується при цьому розум як філософська категорія – й не лише як засіб пізнання, а й чинник перед визначення розвитку людини, природи й суспільства.
Поняття наукової революцiї багато авторiв пояснюють по аналогiї соцiальної революцiї: це перетворення, якi руйнують старий стиль наукового мислення,наукову картину свiту. Але тим самим недостатньо враховується специфiка наукової дiяльностi, головну роль в якiй грають науковi традицiї.
Наукова революція – це якісне перетворення наукового уявлення ученого про світ. Поняття "наукова революцiя" виконує в методологiї Куна конструктивне значення. Для нього «наукові революції - це такі некумулятивні епізоди розвитку науки, під час яких стара парадигма заміщується цілком або частково новою парадигмою, несумісною зі старою» . Таким чином, наукова революція – це, фактично, період формування нової парадигми.
У книзi "Структура наукових революцiй" виокремлюють бiльш нiж двадцять визначень поняття "парадигма".
58. Охарактеризуйте зміст і особливості основних типів раціональності
За визначенні типів раціональності Вебер йшов шляху виявлення соціологічного аспекти релігії (з яким він пов'язує її вплив на процес історичного поступу), вирушаючи від розгляду того, який спосіб ставлення до світу «задається» - перебуваючи із ним «виборчому спорідненості» – тим чи іншим комплексом релігійних «ідей», ув'язнених у відповідної «картині світу». За підсумками зіставлення світових релігій Вебер зміг виділити три найзагальніших типи, три способи ставлення до «світу», заключающих у собі відповідну установку, виділяючи спрямованість діяльності людей, вектор їх соціальної дії.
Перший він сполучає з конфуціанським і даосистським релігійно- філософським поглядом, які мають поширення в Китаї. Другий – з індуістським і буддистським, поширеним таки в Індії. Третій – з іудаістським і християнським, що виникли на Близькому сході з'явилися й розповсюджилися у Європі, а згодом і Американському континенті.
Перший Вебер визначив як пристосування до світу, другий – як втеча у світі, третій – як опанування світом. Цим початковим мировідношенням обумовлений, відповідно до Веберові, і відповідні тип раціональності, ставить загальне напрям наступної раціоналізації – як у межах «картини світу», і у самому світі.
Людина оволодіває світом через його пізнання, але ці пізнання неспроможна бути абсолютним. Проте наука, даючи людині найцінніший ресурс – інформацію, є необхідною способом відображення об'єктивного світу, і містика, ні інтелектуальне споглядання, ні поетичне ставлення до природи не замінить науку у справі пояснення світу і прогнозування наслідків його людиною.
59.Особливості методологічного мислення сучасної науки
Методологія — це вчення про методи, принципи, підходи до пізнання й перетворення світу, сукупність прийомів дослідження у будь-якій науці. Методологія є спеціальною формою рефлексії над науковим пізнанням, особливий тип усвідомлення науки. Сучасна методологія не обмежується вивченням методів і прийомів наукового пізнання і дослідження. Вона досліджує також основу, структуру і властивості наукового пізнання, його генезис і функціональні закономірності розвитку і трансформації. Однією з найактуальніших проблем сучасного стану розвитку методології науки є проблема виділення поряд з емпіричними та теоретичними рівнями наукового пізнання ще й метатеоретичного рівня. Це насамперед поняття «парадигми», «стилю мислення», «картини світу», «архетипу наукового мислення».Парадигма (від грец.— приклад, взірець) — це інтегральна характеристика тієї чи іншої науки в певну епоху. Стиль мислення — це певний історично конкретний тип мислення, який будучи загальним для даної епохи, стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямків та обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах усіх фундаментальних теорій. Наукова картина світу (НКС) — це сукупність загальних уявлень про структуру того чи іншого фрагмента об’єктивної реальності, що визначається даною наукою і лежить в основі теоретичної діяльності в даній науці. «сучасна загальнонаукова картина світу» (СЗНКС). До неї неодмінно включаються такі наукові відкриття, що докорінно змінюють наші уявлення про навколишній світ, розкривають нові закономірності його функціонування та еволюції. Архетипом теоретичного мислення називають сукупність принципів, які на конкретному історичному етапі розвитку науки задають певний спосіб теоретичної діяльності для пояснення явищ, визначають вибір засобів цієї діяльності, відбір її кінцевих результатів, певне бачення світу.
60.Діалектика і логіка: їх зміст і співвідношення
Діале?ктика (грец.— мистецтво сперечатись, міркувати) — розділ філософії, що досліджує категорії розвитку.Діалектика — це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв'язок речей в об'єктивній дійсності.
Поняття "діалектика", якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 2) діалектика — це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (у Гегеля); 3) діалектика — це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі; 4) діалектика — це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 5) діалектика — це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини. 6) діалектика — це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти;7) діалектика — це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.
Логіка — це наука про форми та закони судження. Головним об'єктом дослідження логіки є описові системи судження, тобто системи котрі пропонуються як інструкція для людей (а також, можливо інших розумних істот/машин) як слід правильно мислити.
Логіка займає особливе місце в системі наук. Особливість її положення визначається тим, що вона виконує по відношенню до інших наук методологічну роль своїм вченням про загальнонаукових формах і методах мислення. Предмет логіки досить специфічний, - це форми думки.
Одна із головних задач логіки — визначити, як прийти до виводу з правильного обдумання і отримати вірне значення про предмет мислення, щоб глибше розібратися в нюансах вивчаючого предмета, думки і його відношення з іншими аспектами вивчаючого явлення.
Основна ціль (функція) логіки завжди залишалась незмінною: дослідження того, як з одних тверджень можна виводити інші. При цьому передбачається, що виведення залежить тільки від способу зв'язку що входять до нього тверджень і їх будови, а не від їх конкретного змісту. Вивчаючи, «що з чого слід», логіка виявляє найбільш загальні або, як кажуть, формальні умови правильного мислення.
62, Загальна х-ка законів логіки та особливості їх викор. в мисленні.
Основними законами формальної логіки є закон тотожності, закон суперечності, закон виключеного третього і закон достатньої підстави. Закони логіки, будучи специфічними законами мислення, нерозривно пов'язані з законами об'єктивного світу, погоджуються з ними.
Закони логіки об'єктивні, вони не створені людським розумом, не продиктовані мисленню самим мисленням, як стверджує ідеалізм, а є відображенням закономірності об'єктивного світу. Кожний логічний закон відображає певну сторону дійсності, її властивості і відношення, має свій аналог і подібність у природі. Закони логіки існують і діють незалежно від волі і бажання людей. Мислення людини стихійно підлягає законам логіки. Кожна людина незалежно від того, чи знає вона про існування законів логіки чи ні, мислить відповідно до законів логіки. Виникнення законів логіки матеріалістична логіка пов’язує з людською практикою. Логічні закони не є апріорними формами, не нав’язані мисленню ззовні якоюсь надприродною силою, а виникли в процесі мисленої, пізнавальної практики людини. У процесі праці мислення людини, неодноразово зіткнувшись із одними й тими ж властивостями речей, що повторюються, відображаючи їх, саме набувало подібних властивостей.
Формально-логічні закони мають загальнолюдський характер. Вони єдині для всіх людей, незалежно від їхньої класової чи національної приналежності. Усі люди мислять за одним і тим же законом логіки.
Закони логіки є загальними законами. Вони діють у будь-якому мисленому акті, в усіх галузях знання, на всіх рівнях мислення, як у сфері повсякденного мислення, так і в сфері мислення, яка пізнає найскладніші наукові проблеми.
Закони логіки є знаряддям пізнання дійсності, необхідною умовою точного, адекватного відбраження мисленням зовнішнього світу. Щоб мислення приводило нас до істини, воно має відповідати вимогам формально-логічних законів - закону тотожності, суперечності, виключеного третього та достатньої підстави.
Порушення вимог законів логіки призводить до того, що мислення стає неправильним, нелогічним. У практиці мислення трапляються двоякого роду логічні помилки, пов'язані з порушенням вимог законів логіки: софізми та паралогізми.
Софізм - це логічна помилка, допущена тим, хто міркує, навмисне. Паралогізм - це логічна помилка, допущена не навмисне, звичайно через незнання логічних правил.
63. Умовиводи: їх види та роль в процесі мислення і пізнання.
Умовивід – найбільш досконала логічна форма, яка дозволяє отримувати нове знання через певне поєднання думок, істинність яких відома. Об’єктивною підставою умовиводу є зв’язок і взаємозалежність предметів і явищ дійсності. Умовивід – форма мислення, в якій з одного, двох або більше суджень виводиться нове судження, логічно пов’язане з вихідними судженнями. В умовиводі є три елементи: *засновки, *висновок і *зв’язка. Судження, з яких робиться висновок, називають засновками .Висновок – це судження, що виводиться із засновків. Зв’язка виражає логічне відношення між засновками і висновком, Всі умовиводи поділимо в такий спосіб: дедуктивні та імовірні. Дедуктивні умовиводи базуються на русі думки від більш загального до часткового та одиничного. Імовірними є умовиводи, в яких зв’язок засновків і висновку не має необхідного характеру, а є вірогідним В індуктивних умовиводах думка рухається від одиничного до загального.У традуктивних умовиводах засновки і висновок мають однаковий ступінь загальності. В залежності від повноти і закінченості емпіричного дослідження розрізняють два види індуктивних умовиводів: повну і неповну індукцію. По способу відбору вихідного матеріалу розрізняють два види неповної індукції: 1) індукцію шляхом перерахування, яка отримала назву популярної індукції і 2) індукцію шляхом відбору – наукова індукція. Важливе значення індуктивні умовиводи посідають під час доведення тієї чи іншої гіпотези, велике значення їм належить в доведенні і спростуванні. Можливий і третій спосіб умовиводів – логічний перехід від відомого знання про окремий предмет або його групи до нового знання про другий окремий предмет або іншій його групі, який називається аналогією.Умовивід є пізнання опосередковане, до знання одних предметів ми  приходимо унаслідок пізнання інших предметів. Робити умовиводи означає  виводити  нове знання із наявних знань.  
64. Поняття доведення та спростування. Правила та помилки в доведенні та спростуванні.
Доведення — це обгрунтування істинності одного положення (судження,гіпотези, концепції) з допомогою інших шляхом побудови відповідного міркування. У структурі доведення розрізняють тезу, аргументи і демонстрацію. Теза — положення, що обґрунтовується. Вона виражається у формі судження чи системи суджень. Щоправда, іноді з риторичних міркувань їй надають форму запитання. Аргумент (логічна основа, підстава, довід, доказ) — положення, з допомогою якого обґрунтовується теза. Демонстрація — форма логічного зв'язку між тезою та аргументами. Вона виявляється в тих схемах, за якими будуються різні види умовиводів та їх модифікації.Доведення здійснюють у формі демонстративного міркування (дедукція, повна та математична індукції) або за схемою недемонстративного міркування (неповна індукція, аналогія). Перше забезпечує достовірний висновок, друге — лише ймовірний.Пряме доведення — доведення, в якому з аргументів, пов'язаних за певною схемою міркування, безпосередньо випливає висновок, який повністю збігається з проголошеною тезою. Непряме доведення — доведення, в якому істинність тези обґрунтовується шляхом встановлення хибності антитези. Спростування - процес мислення, за допомогою якого доводиться хибність якогось положення або неспроможність доведення вцілому. Спростування може бути спрямоване проти тези, проти аргументів або проти способу доведення
Суть цього способу спростування полягає у доведенні неспроможності демонстрації. Доказ відбувається завжди у формі того чи іншого умовиводу. Якщо встановлено, що теза доведена з порушенням правил умовиводу, у формі якого здійснювався доказ, то таке доведення вважається спростованим. Нечіткість формулювання тези може бути наслідком незнання або недостатнього знання того предмета, про який ідеться в тезі, або наслідком навмисного прагнення зробити тезу невизначеною, двозначною; Доводити завжди потрібно саме те положення, яке висунуте як теза, на якесь інше, хоч і схоже з тезою. Якесь положення, правильне за певних умов, застосовується як аргумент за будь-яких умов. Різновидом цієї логічної помилки є: логічна помилка від сказаного в принципі до сказаного в усіх випадках без винятку. Тобто, положення, правильне в принципі, що характеризує загальний стан речей, поширюється на буь-який випадок, на кожен конкретний предмет.
66. Проблемність людського буття: філософське осмислення.
Філософська думка завжди прагнула дати лад багатоманітності людського буття, певним чином упорядкувати його численні вияви й виміри, її штовхала до цього не тільки одвічна потреба людського духу віднаходити й творити єдність у всьому, а й життєво-практична потреба людини стверджувати своє буття як улаштоване, цілісне, за можливості гармонійне. Проте одвічне переважання буття над будь-якою думкою змушувало всіх філософів угамовувати свої прагнення до вичерпного осягнення й мисленого упорядкування людського буття. Людина вибирає, здійснює смислозначущі рішення тією мірою, якою вона є дійсним носієм і стверджувачем свободи. Але вона не вільна вибирати, чи бути чи не бути їй відповідальною за свій вибір, свої рішення, свої дії. Відповідальність приходить до людини без поклику, спонтанно, як відгук самого буття на потривоження його свободою. Відповідальність є засвідченням здійснення свободи й знаком її необоротності. Через відповідальність свобода немовби знов повертається до буття, даруючи йому свої здобутки. людськість стверджує себе тим, що відмежовується від нелюдства. Але здійснити це відмежовування вона може лише тим, що не опускається до рівня нелюдства, а включає його в своє морально-правове поле, тобто певним чином визнає його за "своє". Щоб людяність зберігалася, міцніла й удосконалювалася, вона мусить стверджувати людяність навіть щодо нелюдства. Розмаїтість і розбіжність набутих філософською думкою визначень людини є свідченням численності та інтенсивності спроб осягнути людину в її сутності. Й чим більше взнавали філософи про людину істотного, тим менш категоричними ставали їхні судження про неї, тим більш загадковою й гідною мисленого зусилля ставала для них людина.
67. Бутя людини як бутя мложливого.
Буття людини у світі не є чимось спостережуваним, речовинним, принципово вимірюваним. Наявність потреб — необхідний параметр людського буття. Для потреби найсуттєвішою характеристикою є можливість її задоволення. Тим самим відкривається вихід у новий вимір людського буття — можливісний. В кожній речі є можливість її зміни, в кожному процесі — можливість його згасання або перетворення на інший процес Причому можливості набагато менше пов'язані з конкретними властивостями речі або процесу, ніж їхні дійсні якості.Свобода є деяким інтегрованим виразом і разом з тим способом ствердження можливісного виміру людського буття. Свобода живе й дихає вибором. Здійснюючи вибір, ми тим самим надаємо якійсь одній із численних можливостей право перетворитися на дійсність. Проблема свободи перетинається з проблемою відповідальності остільки, оскільки свобода без відповідальності перетворюється на сваволю. Темною тінню відповідальності є почуття провини, оскільки ми почуваємо себе винними через „невикористане”, „непрожите” життя. Проблема свободи через відповідальність породжує проблему вибору, яка, на думку екзистенціалістів, супроводжує нас аж до відходу з життя. А проблема вибору породжує проблему зречення від можливості: аби щось вибрати треба від чогось зректися. Отже, свобода – це можливість відмовитися від можливості, що на індивідуально-психологічному рівні переживається людиною як уміння відповісти на запропоноване «ні».До свободи дії щільно примикає свобода творчості – право людського суб'єкта втілювати свої мрії й задуми, створювати щось нове, підвладне лише власним законам. Від свободи дії в ширшому розумінні свобода творчості відрізняється передусім неугилітарною спрямованістю (творчість переважно має на меті внутрішню досконалість свого предмета, а не задоволення нагальних життєвих потреб) – а відтак зосередженістю у сферах мистецтва, науки, філософії тощо.   
68.Проблема достотності людського буття.Відчуження: способи його осмислення і подолання.
    Ні буття, ні посідання не є для людини чимось зовнішнім, необов'язковим. Але ці модуси людського буття не однакові у смисловому відношенні. Якщо буття є дійсним виявом людської достотності, то посідання являє собою лишень уявну, позірну залученість людини до світу, ілюзорний спосіб її самопосвідчення. Якщо ж людина живе згідно з принципом "мати", то вона сама для себе стає чимось неістотним. Свідченням достотності буття для неї стає її стверджувальна експансія в світі — наполегливе розширення себе як певного смислового осереддя. Впродовж багатьох сторіч більшість людей була реально відлучена від маєтності, від влади, від надбань високої культури. Карл Маркс позначив такий стан людського буття поняттям "відчуження". Його постійно діючою умовою він вважав приватну власність. Причому потерпають від неї й самі власники, й ті, хто власності позбавлений. Це дві однобічності єдиного життєвого процесу. Й оскільки це однобічності, результати деформації людського буття, то вони однаково є формами вияву "негативно людського". Це егоїзм — і заздрість, насолода — і страждання, корисливий визиск — і непосильна праця тощо. Щоб повернути людське буття до стану достотності, слід відновити його цілісність, подолати відчуженість. Людські здатності, ладні породжувати, підтримувати й відновлювати достатність людського буття, не є якимись випадковими одна щодо одної. Відчувається їхня смислова спорідненість. Усі вони — вияви людської відкритості; всі означають різні способи руху людини в смисловому континуумі; всі засвідчують необхідність для людини й можливість для неї постійно перевершувати себе. Концепція відчуження суперечлива і методологічно. Поняття "відчуження" сутності людини має сенс за умови визнання певної незмінної сутності, "істинної природи" людини, яка викривляється певним " неістинним" суспільством. Іншими словами, поняття "відчуження" має сенс за антропологічної інтерпретації людини
69.Проблема сенсу життя і способи його філософського осмислення.
У категорії “смисл життя” відображується змістовна наповненість життя, розуміння свого призначення в світі (перш за все в соціальному світі), цільова спрямованість, ціннісна орієнтованість, те, ради чого варто проживати власне життя. Потреба в сенсі — це потреба в інтегральному розумінні світу, універсальному пояснювальному принципі. Без такого внутрішнього ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, не може керувати творенням самої себе. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття. Вищою цінністю життя стародавні філософи вважали природу, але не ту природу, що оточує нас, не природне середовище, а істинну природу — споконвічний закон бутя. Людина - істота вільна та усвідомлююча власну смертність - неминуче приходить до роздумів про сенс життя, і це не просто розумова вправа, а питання самого життя. Сенс життя завжди повинен бути більшим за мету. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя - розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя. Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії - це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. У суб'єктивному сенсі - суб'єктивна насолода, радість, щастя - також не дарує сенсу, тому що навіть найбільш щасливе життя отруєне мукою питання «навіщо?» і не має сенсу в самому собі.. Вже наслідок того, що життя - це природію-історичпий факт, воно самоцішю само по собі і тим самим має сенс., сенс життя завжди можна знайти, але його швидше варто виявити, аніж вигадати.
70.Проблема смерті та безсмертя в духовному досвіді людства.
Людина - єдина жива істота, яка усвідомлює власну смертність та робить її предметом обміркування. Саме усвідомлення ско-роминучості життя спонукає людину болісно розмірковувати над сенсом життя. Але усвідомлення надзвичайної скороплинності буття народжує ще одну особливість людини - прагнення до безсмертя. Свідомість людини тікає від думки про власне знищення і неминуче починає жадати наявності іншого життя, відмінного від життя у земному світі.Людина - єдина жива істота, яка хоронить власних мерців. Для життя люди будували житло, що легко руйнується з часом, а для мерців - вічне, багато з якого простояло віки (єгипетські піраміди). оскільки життя сприймалось як страждання, то людину більш лякала не смерть, а тягар нового втілення в нову тілесну оболонку з новим приреченням. Розуміння смерті як природного завершення життєвого шляху властиве стародавньоєврейському світогляду і знайшло відбиток у старозавітних джерелах. Тривалий період вважалося, що смерть - це зупинення трьох пульсацій життя: роботи серця, дихання, кровообігу. Смерть - природне продовження життя.. Виділяють такі основні стадії змін ставлення людини до власної смерті: первісне її заперечення («ні, тільки не я, це неправда»); але мірою усвідомлення реальності смерті, її заперечення змінюється гнівом («чому я, мені ж ще так багато треба зробити»); коли неминучість смерті повністю усвідомлюється, то настає період страху чи депресії (у тому разі, якщо є час для осмислення того, що відбувається) і, нарешті, якщо людина має час і сили подолати страх смерті, наступає стан спокою. Отже, ставлення до смерті змінювалось у різні історичні епохи. Знання про смерть, роздуми про неї необхідні для життя. Смерть - випробування будь-якого сенсу, перед нею людина повинна зрозуміти: навіщо живе, чи дійсно її існування є життям. Тільки пам'ятаючи про невідривність життя від смерті, можна прожити життя та зустріти смерть осмислено, гідно.Смерть не є просто зовнішньою протилежністю життя, вона — момент самого життя.
71. Природа - людина – суспільство: філософські аспекти взаємодії.
Поняття «природа» багатозначне. В широкому значенні під природою розуміють весь об'єктивно існуючий матеріальний світ.Проте люди взаємодіютьлише з незначною частиною природи — середовищем життєдіяльності, яке називають природним. Об'єктивні ідеалісти ігнорують зв'язок суспільства з природою, розглядаючи історію людства не як розвиток матеріального виробництва на землі, а як розвиток світового розуму, абсолютної ідеї. Суб'єктивні ідеалісти саму природу вважають комплексами людських відчуттів.Прихильники географічного детермінізму механічно переносили дію законів природи на розвиток суспільства, вважали вплив природи на суспільство запрограмованим, вирішальним фактором еволюції людства.Матеріалісти усіх часів визнавали природу джерелом, з якого вийшли людина, суспільство З кількісного боку суспільство визначається його чисельністю, а з якісного — характером стосунків між людьми. Суспільство — це сукупність людей, пов'язаних стійкими зв'язками. Природа і суспільство утворюють діалектичну єдність. Вона полягає в тому, що соціальна форма руху матерії є вищою формою руху, яка (як і інші) підпорядковується дії законів діалектики. Залежність людини від природи існувала на всіх етапах історії. У системі "суспільство — природа" природа є колискою, середовищем життєдіяльності людини, єдиним джерелом, звідки вона черпає все необхідне для свого існування. Проте в системі «природа — суспільство» вирішальним фактором є суспільство. Напрями впливу його на природу:а) розширення меж освоєння космосу — використання нових регіонів земної поверхні, світового океану, польоти в космос;б) проникнення людини в мікросвіт, відкриття невідомих раніше властивостей і законів природи;в) інтенсифікація використання природних ресурсів;г) посилення впливу суспільства на структуру навколиш нього середовища — зміна біосфери, енергетичного і теплового балансу, втручання в біологічні й фізичні процеси тощо.Результати впливу людини на природу на сучасному етапі розвитку проявляються в наслідках науково-технічної революції (НТР).
72.Філософське розуміння суспільства.
Суспільство - надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. В широкому розумінні - якісно відмінне від природи надскладне багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас - органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії і об'єднання діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання тощо, в яких знаходить своє виявлення всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей. У вузькому розумінні - діахронічне чи синхронічно фіксований момент такого організму; спільна основа, поле перетину і накладання індивідуальних дій людей; корелят держави "Суспільство - найзагальніша система зв'язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності ("людське суспільство"); історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни". Умови, які повинні виконуватись, щоб соціальне об'єднання можна було назвати суспільством: "(а) певна територія; (б) поповнення суспільства головним чином за рахунок дітонародження; (в) розвинута культура і (г)"політична" незалежність". Три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:- праця (специфічно людська доцільна діяльність);- спілкування (колективний характер діяльності і життя);- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності). Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. В сучасній соціальній філософії усвідомлення поняття "суспільство" пов'язане з інформаційною революцією, з новим баченням світу. В розумінні поняття "суспільство" потрібно виділяти два аспекти, два виміри - індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство - це самі люди в їх суспільних відносинах. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції.
73.Суспільство як цілісна система.
Реальне життя суспільства характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв'язків і стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичйно важко. Суспільство — це єдина, цілісна система. Саме тому соціальна філософія обережно ставиться до інтерпретації її в контексті дилеми первинності — вторинності суспільних відносин, підкреслює 'їхній органічний взаємозв'язок, цілісність пізнання яких розцінює як більш евристичний принцип, ніж дилеми. Зазначена цілісність системи суспільних відносин позначається категорією "спосіб життя", що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи — людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку (стиль життя) людей та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність, виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін, споживання. Поняття суспільства доцільно розглядати не як конгломерат сукупності людей та творених ними суспільних діянь, а як цілісну систему історично визначених форм суспільних відносин, що складаються в процесі діяльності людей по приведенню природи і власного життя у відповідність до своїх потреб . Існують два підходи до розуміння суспільства - матеріалістичний та ідеалістичний - підходи до розуміння суспільства та його історії.. Ідеалістичний - вважатьи першопричиною розвитку суспільства дух, ідею, свідомість. Матеріалістичний підхід - це визнавати, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. Людина є суспільною істотою і її можливості реалізуються лише в суспільстві, а всі дії людини, зв'язки і відносини, умови, в яких живуть люди, можна правильно зрозуміти лише тоді, коли усвідомлюється зміст поняття суспільства, соціуму.
74. Індивідуальне та соціальне в людському бутті: їх взаємозв’язок.
Індивідуальне та соціальне - це ті полюси, між якими виникає смислове поле проблем буття людини в суспільстві. Сам термін "індивід" буквально означає "неподільний", а "соціальне" можна перекласти як "сумісне". Поняття "індивідуальне" виражає окремішність людей, притаманність кожному з них певної міри буттєвої остаточності, що забезпечує йому безумовну присутність у світі. Поняття ж "соціальне", навпаки, виражає таку якість людського буття, що виникає на фунті співбуття людей, завдяки взаємній присутності їх у світі. В осмисленні проблем соціального буття людини впродовж тривалого часу діяли дві головні тенденції. Перша полягала в тому, що індивідуальне розглядалося як неістотний момент суспільного життя, цілком зумовлений суто соціальним началом. Індивідуальне витлумачувалось як похідне від соціального, а це останнє зводилося до окремих його виявів - до класового, національного, групового тощо. Друга тенденція визначала хід думки в протилежному напрямку: соціальне розглядалося як витвір індивідуального, а індивідуальне зводилося до природного як до свого безумовного базису. Й тоді індивіди ставали немовби трансляторами дії природних чинників у суспільне життя. Обидві зазначені лінії міркувань мають деякий "центр симетрії". Це - індивід. Більшість мислителів доби Просвітництва брали за вихідну точку своїх міркувань саме окремого індивіда, розглядаючи його як неподільну частку суспільного цілого. Але ж і Маркс теж виходив із реальних індивідів як дійсної передумови своїх міркувань, а дійшов ствердження пріоритету соціально-класового начала. Отже, багато що важить сама логіка міркування. Можна легко засвідчити ідентичність людини. Крім відбитків пальців, є ще десятки інших виявів нашої тілесної організації: форма вуха, будова волосся, імунна система, голос і запах. Але все це природні ознаки, й вони засвідчують індивідну, а не суто людську неповторність. У реальному житті соціальне та природно-неповторне взаємодіють у людині з перших днів її життя, а можливо, ще трохи раніше. Пожумки їх було розділено, щоб легше бачити, яким непростим є сам феномен індивідуального в людському бутті й яким непростим є саме відношення індивідуального та соціального. Це допомогло зрозуміти, що індивідуальність не дана людині від природи, а задана їй самим способом її буття як людини - соціальним. Саме соціалізація, здійснювана через наслідування, навіювання, через дію всієї системи виховання й освіти, - саме соціалізація уможливлює індивідуалізацію.
75. Історичність буття суспільства.
Людське буття в усій своїй повноті означає не тільки співбуття різноманітних форм індивідуального й соціального буття, а й співбуття різних їх виявів у часі. В своєму реальному життєвому процесі, який здійснюється в теперішньому часі, людина спирається на матеріальні й духовні здобутки попередніх генерацій і певним чином визначає його наперед, тобто через вибір, рішення, цілепокладання прилучається до майбутнього. Та й самі люди як приналежні до певної генерації уособлюють собою різні модуси часу: старші за віком - минуле, середнього віку - сьогочасне, молодь і діти - майбутнє. Таким чином, здійснення людського буття як співбуття означає структурування його не тільки в деякому смисловому просторі, але й у часі. Саме це - структурування буття у часі, набуття ним конкретної, упорядкованої багатоманітності у часі - й становить таку суттєву його ознаку, як історичність. З першого погляду, історичність людського буття не викликає жодних сумнівів і не потребує якихось серйозних зусиль для її розуміння. Адже кожна людина, кожна соціальна інституція, кожне культурне утворення має "позад себе" свою Історію - те, що передувало їх виникненню й зумовило його. Понад те, всі вони несуть у собі свою власну історію - те, що набуто ними впродовж їхнього власного життя й що насамперед закріплюється й здійснюється у вигляді досвіду. Виходить, історія й позад мене, й у мені самому; історія - це мій життєвий грунт і моя внутрішня структура, яка забезпечує мені сталість у процесі життєвих змін. Поле дії історії сягає й нашого майбутнього. Адже щоб зробити крок у майбутнє, потрібно відштовхнутися від теперішнього, а для цього воно має набути смислової щільності, певною мірою відійти в історію, прилучитися до історії. Бо впевненості щодо майбутнього нам надають набутий досвід і результативні дії в реальній ситуації "ось тепер". Така історія, що заповнює собою минуле, а разом з тим вплетена в теперішнє й сягає майбутнього, в смисловому відношенні є чимось більшим, ніж те, що звичайно називають історією. Власне, це й є історичність. Історичність людського буття вкорінена в сутнісній пов'язаності буття з часом, безпосереднім виявом якої є подія, що вона й становить "клітинку" історичность. За висловом Хайдеггера, в події буття збувається. Сама ж подія відбувається. Дослухаємося до самого слова: "від-був-а-ється". Ми вже знаємо, що мова - то особливий шар буття, й через те в ній саме буття промовляє до нас. А у слові, яке позначає здійснення буття через подію, корінь слова вказує на минуле, а суфікс - на теперішнє. Отже, в кожній події поєднуються історичне й те, що слідом за Хайдеггером почали називати" повсякденним.
76. Проблема сенсу історії.
Проблема спрямованості і сенсу історії – суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальність, яка створена людиною і має для неї значущість, цілісність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історій. Історія набуває певного сенсу , коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історій завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить складної і неоднозначної проблеми – проблеми історичного прогресу. Ідея прогресу була пануючою протягом ХVІІІ-ХІХ ст.. Саме в цей період людство беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини. Формаційна теорія К.Маркса була спрямована на теоретичне обґрунтування ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння історії. Історія, за К.Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого до вищого стану суспільства, або типу типу суспільно-економічної формації. В основі такого розвитку лежить закон розвитку способу виробництва. К.Марксом був запропонований об’єктивний критерій історичного розвитку – рівень розвитку продуктивності сил, ступінь продуктивності праці. Поряд з ним головним, економічним показником, визнавався і інший – гуманістичний, зміст якого полягає у загальному становищі в соціальній системі, у можливостях, які відкриваються для розвитку особистості, для задоволення її потреб і реалізації здібностей.
77. Проаналізуйте концепції періодизації та спрямованості історії.
Теперішній глобальний характер взаємозв’язків держав і окремих суспільств особливо актуалізував проблему історії як світового історичного процесу, поставив питання про можливу спрямованість (вектор) суспільного розвитку. Це, однак, не означає, що про спрямованість історичного розвитку стали говорити лише віднедавна. Філософсько-історичні ідеї з цього приводу сягають глибин віків. За довгі часи склалися концепції, які або не визнають загальну спрямованість історії, або визнають. До перших можна віднести концепції локальних культур і цивілізацій. Так, Шпенглер у своїй роботі «Занепад Заходу» говорив, що нема ніякої однолінійної історії, а є тільки множина культур, кожна з яких має власну долю, і всі вони є закритими, непроникливими для інших. Тривалість життя культур близько тисячі років. Серед тих, що існували колись або існують зараз, він вказував на такі як єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, грецько-римська, візантійсько-арабська, західноєвропейська, майя і російсько-сибірська. Дещо схожої думки дотримувався і Тойнбі у своєму 12-томному «Дослідженні історії», тільки виділяв він уже 13 цивілізацій. Поняття цивілізації у нього має те ж значення, що й «культура» у О.Шпенглера, і у обох вони вживаються у значенні суспільства певного типу, що перебуває в якомусь часі й просторі і характеризується специфічними релігійними віруваннями, стилем життя, світосприйняттям тощо. Історія філософії має багато прикладів, які свідчать про поширеність скептичних висновків стосовно прокладання нових шляхів у історичному поступу. Та були і є поширеними й інші точки зору на хід історії. Їх можна об’єднати спільною думкою про визнання направленості загальної історії людства. Але ця думка розподілялась на таку, що визнає тільки регрес у історії, і на таку, яка утверджує прогресивність розвитку. За Гесіодом, людська історія уявляє собою послідовну зміну п’яти поколінь - золотого, срібного, мідного, героїв і залізного. Ця мінливість поколінь пов’язана з постійним погіршенням життя, з посилюванням зла; після тимчасового покращання у вік героїв, настає останній, п’ятий вік - залізний, вік насилля і неправди.
78. Проаналізуйте світоглядні засади сучасної екологічної ситуації.
Багатоманітність ракурсів і підходів осмислення сучасної екологічної ситуації, які виходять за межі власне науки, потреба узгодити метанаукові, етичні і світоглядні аспекти екологічної проблематики обумовлюють потребу створення загальної філософії екології. Особливий статус філософії екології – метаекології, пов`язаний з інтегральним характером проблем, трансдисциплінарними тенденціями, поєднанням разноманітних стилей, методів та інтерпретацій робить її, за висновком М. Кисельова, “постмодерністським” науковим напрямком, де долаються недоліки класичної науки. В.Хьослі підкреслює необхідність створення “філософії екологічної кризи”. В філософії екологічної кризи теоретична частина має доповнюватись практичною. Пріоритет в міркуваннях щодо практичного спрямування філософії екології віддається Х.Йонасу, який включає в спектр її проблем не лише етичні, а й політико-філософські. Необхідність практичної орієнтованості філософії екології підкреслюється в сучасних дослідженнях. Шляхами виходу з екологічної кризи вважаються цілеспрямовані зміни соціоекономічних і політичних вимірів людського буття, суттєві зміни людського буття в природі, а саме – гармонізація взаємовідносин суспільства з природою на підставі влючення всіх продуктів промислової діяльності людини в природний колообіг речовин. П.Водоп`янов і В.Крисаченко шляхом подолання екологічної кризи вважають методологію співвіднесення завдань НТП з закономірностями біосфери. Створення практично орієнтованої філософії екологічної кризи не є “останнім завданням” філософії по відношенню до екології, взагалі до сучасної науки в ракурсі глобальної екологічної кризи. Відповідно до ситуації, виникає потреба поставити питання більш широким чином – про створення нової філософії науки, що здійснює синтез, як сучасних розділів природознавства і гуманітарних наук, так і соціоекономічних наук, етики і філософії. Якщо, слідом за В.Хьослє погодитися з подібністю екології як науки про дім і “ідеальної домівки людства” – сукупності буття як предметом філософії, зрозуміло, що загроза руйнування нашого планетарного дому призведе і до руйнування дому ідеального. Значущість створення філософії сучасної екології виявляється не лише в теоретико-філософському, а й практико-соціальному смислі. Людина втратить своє пануюче положення. Вона не є “вінцем творіння”, а залежала і буде залежати від природи. Можливо, ще не пізно звільнитися від залишку ілюзій і утопічних надій, що “якось все обійдеться. Філософія екології залишається “відкритою системою”, елементи якої потребують означення і осмислення.
79. Техніка як соціокультурний феномен.
У наші дні дослідження техніки розгортаються в різних напрямках, техніка показала свою фундаментальну роль у всім бутті людини, сформовані різні концепції філософії техніки. І все-таки багато філософів відзначають незначну роль, що до сьогоднішнього дня грає філософія техніки усередині самої філософії навіть при явному наростанні інтересу до цієї області останнім часом; неоднорідність філософії техніки, що включає в себе і філософію науки, і технологію, і соціологію техніки; незадовільність філософського осмислення техніки. Усе більш явним стає коло проблем філософії техніки, уточнюються і диференціюються позиції й установки філософів щодо техніки і технічного прогресу, формуються і розгортаються різні дослідницькі програми, а тим самим і різні традиції у філософії техніки. Техніка розглядається як складний соціокультурний феномен, причому усі філософи підкреслюють багатомірність техніки. Жоден великий мислитель ХХ т. не обійшов своєю увагою феномен техніки в процесі технізації сучасної культури. Серед найбільш значних філософів техніки слід зазначити культурно - історичну концепцію (Ф.Дессауэр, Т.Литт), феноменологію Э.Гуссерля, філософію життя(А.Бергсон, О.Шпенглер),екзистенціалізм (Х.Ортега-и-Гассет, М. Хайдеггер), філософську антропологію (А.Гелен, Г.Плеснер). При всім різноманітті філософських концепцій техніки слід зазначити одну особливість філософії техніки - у її формуванні поряд із професійними філософами величезну роль зіграли натуралісти й інженери. У ряді країн інженери були ініціаторами постановки питання про необхідність і важливість філософії техніки і формуванні перших дослідницьких програм у цій області. Труднощі філософського дослідження техніки зв'язані не тільки з тим, що воно далеко виходить за рамки вивчення методологічних проблем технічного знання і технічних наук, але і з тим, що воно повинно містити в собі величезний комплекс різнорідних проблем - відношення техніки і людини, техніки і природи, техніки і буття, місця техніки в соціокультурному світі, оцінки технічних інновацій і науково-технічного прогресу, соціологічних, економічних і соціально-психологічних умов і наслідків технічного прогресу, взаємовідносин техніки і праці, інженерної діяльності і техніки, техніки і навколишнього середовища, екологічних наслідків науково-технічного прогрессу та ін.
80.Глобальні проблеми сучасності і майбутнє людства. Феномен глобалізації
Глобалізація - це складний багатогранний процес, який поширюється на всі сфери суспільного життя: економічну, соціальну, політичну, духовну.
Терміном «глобальні проблеми» (від лат. «глобус» - земля, земна куля) позначаються найважливіші і настійні загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що торкаються людства в цілому. Серед них:
- запобігання світової термоядерної війни;
- подолання зростаючого розриву в рівні економічного і культурного розвитку між розвинутими індустріальними країнами Заходу і країнами, що розвиваються, усунення економічної відсталості, голоду, злиднів і неписьменності;
- забезпечення подальшого економічного розвитку людства необхідними для цього природними ресурсами;
- подолання екологічної кризи;
- припинення «демографічного вибуху» у країнах, що розвиваються, і демографічної кризи в розвинутих країнах через більш раціональне регулювання народжуваності;
- стримування міжнародного тероризму й екстремізму, поширення наркоманії, алкоголізму і СНІДу;
- вирішення поставлених сучасною епохою проблем освіти і соціального забезпечення, культурної спадщини й моральних цінностей та ін
Глобалізація мас суперечливий характер. З одного боку, вона створює широкі можливості для освоєння нових технологій, могутність яких зіставлювана з могутністю природних ресурсів; розвитку економіки; відтворення благ, яких не знало людство, підвищення якості життя, створення нових робочих місць; отримання інформації; збагачення культур народів світу; вільного руху товарів, людей, капіталів та ідей; співробітництва народів і держав. А з іншого - відтворює неоімперіалізм, який є викликом людству та загрозою його існуванню; абсолютізуе економічну і політичну владу нових глобальних монопольних корпорацій, які вийшли з-під контролю держав націй; призводить до забруднення навколишнього середовища внаслідок зростання антропогенного тиску (наприклад, техногенні катастрофи можуть викликати незворотні зміни в середовищі існування людей); збільшує різницю між країнами за рівнем доходів; дестабілізує світ і несе загрози та виклики національно-державним інституційним структурам.
81. Природа цінностей і ціннісних орієнтацій та способи їх обґрунтування та передачі.
Цінності - специфічні соціальні визначення об'єктів навколишнього світу, що виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суспільства (благо, добро, зло, чудове і потворне, що втілюються в явищах суспільного життя або природи). Природу, походження, розвиток і роль цінностей в житті людини і суспільства вивчає аксіологія - вчення про цінності. Кожній сфері буття людини відповідають певні цінності. Цінності є духовні (добро, прекрасне, істина), природні(чисте повітря, воду, корисні копалини), соціальні(порядок, мир, демократія) та ін.. Зовні цінності виступають як властивість предмета або явища. Проте цінності притаманні предмету або явищу не від природи, не просто через внутрішню структуру об'єкта самого по собі, а тому, що об'єкт втягнутий у сферу суспільного буття людини і стає носієм певних соціальних відносин. У ставленні до суб'єкта - людині цінності служать об'єктами ЇЇ інтересів, а для її свідомості здійснюють роль повсякденних орієнтирів в предметній і соціальній, дійсності, визначення різноманітного практичного ставлення людини до навколишніх предметів і явищ. Будучи орієнтирами, вони постають у формі ідеалів — вільно прийнятих зразків поведінки, прообразів досконалих предметів, які орієнтують людину на піднесення над буденною реальністю. Будучи зразком, ідеал постає як мірило реальності. Ціннісні орієнтації особистості не тільки визначають мотивацію індивідуальної поведінки, але й складають світогляд людини. Ціннісні орієнтації молоді формуються в процесі виховання і навчання. Причому навчання має на меті не стільки повідомити конкретні знання в певній галузі, скільки відтворити культурні і історичні нормативи, які сприяють самореалізації особистості. Через виховання здійснюється трансляція ціннісних орієнтацій від покоління до покоління як на вербальному так і на невербальному рівнях. У ході історичного розвитку сформувалося цілий ряд механізмів, з допомогою яких здійснюється передача цінностей через покоління. Серед них чільне місце посідає: сім’я, церква, мистецтво, література, культура. Цінності можуть засвоюватися людиною як свідомо, так і несвідомо.
82. Базові життєві цінності, їх смисл та співвідношення
Цінністю називається позитивне чи негативне значення речей, подій, духовних витворів тощо. Цінність має як об`єктивний так і суб`єктивний х-р. Основними типами цінностей є гносеологічні, етичні, естетичні, соціальні, ринкові, професіональні, індивідуально-особисті, групові, загальнолюдські. В основі аналізу і співвідношення цінностей формується ціннісна орієнтація особи, яка є важливою складовою частиною ії світогляду і регулятором поведінки. Ціннісна орієнтація, як і самі цінності, соціально обумовлена і вимагає відповідного підбору. Основними типами ціннісної орієнтації є переконання, моральні принципи, інтереси, мотиви, психологічні установки. Цінністю називається те, що здатне задовольняти людські потреби. Отже, цінність речі визначається як її властивостями, так і її відношенням до потреб та інтересів людини. Речі, явища стають цінностями, оскільки вони втягуються у сферу людського існування й діяльності. За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні і духовні — моральні, релігійні, художні, політичні та ін. Матеріальні цінності - це речі, що мають певну цінність у вигляді майна, предметів, товарів. Духовна цінність – це те, що має зв’язок з внутрішнім психологічним життям людини, те, що ми високо ставимо, це те,що варте поваги. Також можна зустріти такі поняття «сімейні цінності», «національні і етнічні цінності», «моральні цінності». Кожній особі притаманна своя специфічна ієрархія цих цінностей, які виступають зв`язуючою ланкою індивідуального і суспільного життя. Особистісні цінності відображаються у свідомості у формі ціннісних орієнтацій. Система цінностей визначає сутність як людини так і певної спільноти, направленість їх дій і вчинків. Будь-яке суспільство має свою систему цінностей, що притаманні конкретній епосі його розвитку, конкретній спільноті. Якщо звернутись до фундаментальних базових цінностей демократичного суспільства, то ними є: людина, її життя, її природні права і свободи тощо. Пов’язані з ними так звані інструментальні похідні цінності, тобто такі, які забезпечують існування і функціонування демократичного суспільства: народовладдя, верховенство права, багатопартійність, толерантність, свобода слова та ін. У житті індивіда вищі цінності визначають сенс його існування, з якого випливає вся мотивація даного суб'єкта. Завдяки цим цінностям людина долучається до вищої інстанції, що наповнює сенс її існування, надає йому конкретики.
83. Проблема свободи: філософський аналіз
Проблема свободи хвилювала багатьох мислителів протягом багатовікової історії людства. Для особистості оволодіння свободою – це історичний, соціальний і моральний імператив, критерій її індивідуальності і рівня розвитку суспільства. Обмеження свободи особистості, жорстка регламентація її свідомості та поведінки, ні зведення людини до ролі простого «гвинтика» в соціальних і технологічних системах наносить шкоду, як особистості так і суспільству. Фактично, саме завдяки свободі особистості суспільство набуває здібності не просто пристосовуватися до наявних природних і соціальних обставин оточуючої дійсності, але і трансформувати їх відповідно до своїх цілей. Звичайно, нема і не може бути якоїсь абстрактної, абсолютної свободи людини від природи, суспільства, але разом з тим конкретним матеріальним носієм свободи, її суб’єктом завжди є особистість, а відповідно і ті спільності, в котрі вона включена – нації, класи, держави. В історії філософської думки свобода традиційно розглядалась у співвідношенні з необхідністю. Сама необхідність розглядалася як правило у вигляді долі, яка керуючи вчинками людини заперечує її свободу волі. Протиставлення понять «свобода» та «необхідність» Філософський розгляд проблеми свободи та необхідності, їх співвідношення в діяльності і поведінці особистості має велике практичне значення для оцінки усіх вчинків людей. Обійти цю проблему не можуть ні мораль, ні право, тому що без визнання свободи особистості не може іти мова про її моральність і юридичну відповідальність за свої вчинки. Якщо люди не мають свободи, а діють тільки з необхідності, тоді питання про їх відповідальність за свою поведінку втрачає сенс. Діапазон розуміння свободи дуже широкий - від повного заперечення самої можливості вільного вибору до обґрунтування «втечі від свободи» в умовах сучасного цивілізованого суспільства. Так, наприклад, Шопенгауер розуміє свободу негативно, тобто виявити зміст свободи як поняття, можливо тільки вказуючи на перешкоди, які заважають людині реалізувати себе. Тобто про свободу говориться як про подолання труднощів: зникла перешкода - народилася свобода. Вона завжди виникає як заперечення чогось. Визначити свободу через саму себе неможливо, тому треба вказувати на зовсім інші сторонні фактори, через які можна зрозуміти поняття.
Ніцше і К’єркегор звернули увагу на той факт, що більшість людей не здатні на особистісний вчинок. Вони надають перевагу керуватися стандартами. Небажання людини слідувати свободі без сумніву, одне з філософських відкриттів. Виявляється свобода - це доля не багатьох і парадокс у тому що людина згодна на добровільне поневолення.
84. Філософське тлумачення техніки
ФІЛОСОФІЯ ТЕХНІКИ - сукупність різних течій, шкіл і концепцій, що розглядають гносеологічні і світоглядні проблеми розвитку техніки і науково-технічний прогрес. Що таке техніка, які соціальні наслідки цього феномена, як складаються відносини між людиною і машиною — таке коло проблем філ. техніки. Народження філ. техніки на Заході пов'язують з появою книги И. Бекмана. В умовах індустріально розвиваючогося капіталізму виникла потреба в ідеологічному осмисленні феномена техніки, її впливу на життя суспільства. На філ. техніки вплинули роботи Хайдеггера 50-60-х рр. з його точки зору, істотне в техніці  не маніпулювання, а виявлення. Техніка - це найважливіший спосіб виявлення глибинних властивостей буття. За допомогою її людина говорить з буттям, чує його заклик. Але імпульс може бути вгаданий невірно, тому що техніка провокує людину на помилкове саморозкриття. Як принципово новий фактор світової історії розглядав техніку Ясперс. Послідовники Хайдеггера і Ясперса - Э. Агасси, Л. Мэмфорд, Ж. Еллюль -додали терміну „техніка" широкий світоглядний зміст. Вона стала трактуватися як сукупність методів, раціонально оброблених і маючих абсолютну ефективність у всіх областях людської діяльності.
 Аналітики звичайно розглядають техніку не саму по собі. Це означає, що техніка розглядається як пряме продовження тієї раціональності, що укладена в науці, логіці, мові. Філософи-аналітики дивляться на майбутнє техніки набагато більш оптимістично, ніж феноменологи й герменевты.
85. Поняття ноосфери та його сучасне тлумачення
За В.І. Вернадським, ноосфера — це сфера свідомої діяльності людини в глобальному масштабі, взаємодії суспільства і природи, в межах якої розумна діяльність людини стає головним, вирішальним фактором розвитку. Ноосфера є новою, вищою стадією розвитку біосфери, пов'язаною з виникненням у ній людства. Пізнаючи закони природи і створюючи нові техніку й технології, людина справляє вирішальний вплив на процеси у земному і навколоземному середовищі її проживання, змінюючи і перетворюючи його своєю діяльністю. Серед складових частин ноосфери виділяють антропосферу (сукупність людей як організмів), техносферу (сукупність штучних об’єктів, створених людиною, та природних об’єктів, змінених в результаті діяльності людства) та соціосферу (сукупність соціальних факторів, характерних для даного етапу розвитку суспільства і його взаємодії з природою).
86.Виникнення релігії.Елементи первісних вірувань
Проблема виникнення релігії дуже важлива для повного розуміння її суті і значення. З точки зору переважної більшості віруючих і значної частини духовенства, яке не вдається у богословські тонкощі, питання про виникнення релігії не має сенсу: релігію Бог дарував людству, причому саме ту, яку сповідують ці віруючі, релігія вічна і незмінна, саме їх релігія істинна і не потребує пояснення її походження. Та вже існує загальновизнана історія релігій, яка фіксує початок кожної із них. Ми знаємо майже в дрібних деталях процес формування ісламу, який відбувався на початку XI І століття, коли вже історію записували. Докладно відомо і започаткування християнства, що завершує своє друге тисячоліття. Значно менше ми знаємо про виникнення буддизму, адже йому більш ніж дві з половиною тисячі років. З далеких століть доходить до нас звістки про стародавні релігії, про їх початок і кінець. Про релігійні уявлення людей на зорі, їх існування свідчать численні факти науки. Всі народи мали свою релігію. Релігії виникали, розвивалися, зникали, змінювалися іншими. Безперечно, релігія має історичний характер, вона має свою, дуже цікаву і повчальну історію. Елементами первісних вірувань були анімізм, міфологія, магія, фетишизм, які ніколи не існували поодинці, вони завжди існували в комплексі. Анімі?зм — віра в існування душі. У теорії релігії концепція духовного домінує над концепцією матеріального: наприклад, душа, як безтілесна копія тіла, може існувати самостійно як при житті, так і після нього. В антропології концепція душі властива всім природним феноменам і об'єктам. Міфоло?гія- казки, перекази, оповідання, де в наївно персоніфікованій, наочно-образній, несвідомо-художній формі подавалися явища природи й суспільного життя. Магія - сукупність прийомів і обрядів, що мають чудодійну силу; дії і обряди, що здійснюються з метою вплинути надприродним шляхом на явища природи, тварин або людину. Фетиши?зм- одна із ранніх форм релігійних вірувань; поклоніння предметам неживої природи - фетишам, які є нібито наділені чудодійною силою. Яскравим прикладом фетишизму у сьогоденні є носіння різноманітних амулетів, оберегів тощо.
87.Релігія: сутність, структура та функції
Віровчення або релігія (від лат. religio – зв'язок) - в широкому розумінні віра, світогляд, бачення, сприйняття і відображення сущого людиною або спільнотою людей.
У вузькому розумінні релігія - віра в існування надприродних - персоніфікованих чи ні - сил, що супроводжується переконанням у здатності цих сил або сили (Бога, богів, Абсолюту, Космосу і т.п.) впливати на Всесвіт та на долю людей. Ця віра відбивається в думках, відчуттях і волі людини, включає в себе певний етичний кодекс, виражається в певному способі поведінки та/або ритуалах, за допомогою яких людина шукає схвалення та прихильності Бога або богів. За визначенням теолога Ганса Кюнґа, релігія є соціально-індивідуально реалізованим, втіленим в традиції та спільноту відношенням до чогось, що перевищує або охоплює людину та її світ, - до якоїсь, як би її не розуміли, найвищої правдивої дійсності (Абсолютне, Бог, Нірвана); на відміну від філософії, в релігії йдеться про слово та шлях спасіння.
Отже, релігія визначає уявлення людини про свою роль в цьому світі, свої можливості та обов'язки по відношенню до цього світу, інших людей та самої себе. Формування цих уявлень здійснюється, як правило, через призму приписів, настанов та роз'яснень, які надаються надприродною силою (Богом або богами, Абсолютом і т.п.) або іншими людьми - вчителями, авторитетними філософами і т.п. Таким чином, релігією також часто називають будь-яку усталену і чітко виражену систему віри, способу поведінки, етичних цінностей, уявлень про сутність людини і світу.
Функції релігії:1) світоглядна (певне світорозуміння — пояснення світу, місце людини в ньому і т.ін.);2) компенсаторська (релігія виконує роль компенсатора в суспільстві, тобто релігійного “заповнення” дійсності — соціальна нерівність, наприклад, перетворюється в рівність у стражданні; роз’єднаність замінюється братерством у громаді й т.ін.);3) комунікативна (релігія сприяє спілкуванню людей через культову та позакультову діяльність);4) регулятивна (релігійні ідеї, цінності, стереотипи, культова діяльність і релігійні організації виступають як регулятори поведінки людей);5) інтегративна (підсумовуючи поведінку та діяльність індивідів, об’єднуючи їхні думки, прагнення, спрямовуючи зусилля соціальних груп і інститутів, релігія якоюсь мірою сприяє стабільності в суспільстві).
88.Основні філософські концепції релігії
1) Біологічна (натуралістична) концепція. Серед сучасних концепцій релігії особливе місце посідає біологічна (натуралістична). її прибічники шукають релігійну основу в біологічних або біопсихологічних процесах людини. З їхньої точки зору такою основою може бути «ген релігійності», «релігійний інстинкт», «релігійне почуття». Сама ж релігія є психофізіологічною функцією організму, частиною природи людини, чимось на зразок сексуальності тощо.
2) Психологічна концепція. Основоположник психоаналізу австрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856—1939) також вважав релігію природним феноменом і одночасно людським продуктом. Він пов´язував походження релігії з безпорадністю перед внутрішніми інстинктивними силами, вбачав у ній арсенал уявлень, які коріняться в індивідуальному несвідомому і породжені потребою полегшити здолання людської безпомічності. Боги, зазначав дослідник, виконують триєдине завдання: нейтралізують жах перед природою, примиряють із грізним фатумом, що передусім виступає в образі смерті; винагороджують за страждання і знегоди, які випадають на долю людини. 3) Серед популярних філософсько-соціологічних концепцій релігії виокремлюється теорія засновника соціології релігії, німецького філософа і соціолога Макса Вебера. Він характеризує релігію як спосіб надання сенсу соціальному діянню: як явище культури вона задає і підтримує відповідні сенси, вносячи «раціональність» у пояснення світу і в повсякденну етику. Продукуючи певну картину світу, релігія концентрує сенси, на її основі переживання світу переходить у світоусвідомлення, в якому предметам і явищам надається певний сенс. Світ стає полем діяння демонів, душ, богів, надприродних сил. Неоднорідні елементи дійсності переплітаються у систематизований космос. Формується загальна мета, в основу якої покладається морально-релігійна ідея спасіння, віддачі за біди, негаразди, нещастя, які терпить людина в житті.
4) Марксистський погляд на релігію. Специфічне тлумачення релігії дають німецькі філософи Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1893). Згідно з марксистською філософією релігія має винятково суспільну природу. І зрозуміти релігію, як і будь-яке інше суспільне явище, виходячи лише з природної сутності людини, неможливо. Суспільне ніколи не зводиться до біологічного й не може бути пояснене біологічними законами, властивими організму людини. Тому марксизм шукає джерела релігії не в глибинах внутрішньої природи окремого індивіда, не в конфліктах і проблемах, що одвічно супроводжують його існування, а в економічному житті та відповідних йому відносинах.
89.Національні релігії та їх особливості
В сучасному світі співіснують три світові релігії (християнство, іслам, буддизм) та багато національних релігій та племінних культів (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, синтоїзм, різні форми анімізму тощо).Християнство розподіляється на три головні гілки: католицизм, православ’я, протестантизм.Католицизм (бл. 1 млрд. вірних) переважає в багатьох країнах Європи Латинської та частково Північної Америки, деяких інших країнах Главою католицької церкви є папа римський одночасно він є главою міста-держави Ватікан – абсолютної теократичної монархії.Православ’я поширене в Росії, Україні, Білорусі, Румунії, Болгарії, Сербії, Греції, Грузії (більше 120 млн.). Існує 15 автокефальних православних церков, та ще кілька (в тому числі й українська) намагаються здобути автокефалію.Протестантизм розподіляється на кілька напрямків, що виникли протягом XVІ-XX ст., та переважає в країнах Північної Європи, поширений в Північній Америці (усього бл. 350 тис.), та веде дуже активну проповідницьку діяльність в багатьох інших країнах.Держави, де поширене християнство, будуються на принципах секуляризації, відокремлення церкви від держави, – лише Ватікан є теократичною державою, а в протестантських країнах Скандинавії, Великобританії та католицькій Ірландії пануюча релігія вважається державною. Підставою соціально-політичної діяльності сучасного католицизму (в дусі клерикалізму) є енцикліка папи Лева ХІІІ “Rerum novarum” (“Про нові речі”, 1891 р.) та інші документи Ватікану. З того часу були створені християнські (християнсько-демократичні) партії та християнські профспілки. На кінець 80-х років у Західній Європі в 17 країнах діяли 21 партія загальною чисельністю 3,3 млн., в окремих країнах вони неодноразово приходили до влади (зокрема, в Германії ХДС/ХСС Г.Коля знаходиться при владі з 1982 р.). Останнім часом християнсько-демократичний рух виник і в Україні.Православна церква веде активну суспільну, миротворчу діяльність, спрямовану на поширення злагоди і подолання конфліктів, але не втручається безпосередньо у боротьбу за владу.Іслам налічує бл. 1 млрд. вірних (дві головні гілки – сунніти і шиїти), які складають більше 20% населення Азії і 49% – Африки, в 35 країнах є переважною більшістю. Іслам завжди будувався на концепції злиття та поєднання духовної та світської влади. В ісламських державах чинною є система мусульманського права та судочинства (шаріат). Буддизм є державною релігією в Таїланді, поширений в інших країнах Східної та Південно-Східної Азії; в формі ламаїзму панує в Бутані і Тібеті, Монголії, Калмикії, Бурятії, Туві.
90.Християнство як світова релігія
Християнство (від грецьк. christos — помазаник, Месія) зародилося в І ст. н. е. у Палестині як одна із сект іудаїзму. Це споконвічне споріднення з іудаїзмом — надзвичайно важливе для розуміння коренів християнської релігії — виявляється й у тому, що перша частина Біблії, Старий Завіт, — священна книга як іудеїв, так і християн. Друга ж частина Біблії, Новий завіт, визнається тільки християнами і є для них найголовнішою.Християнство як нова релігія виникло в східній частині Римської імперії і згодом розповсюдилося в усьому світі. Виникнення і поширення християнства припало на період глибокої кризи античної цивілізації, занепаду її основних цінностей. Ця релігія спочатку була вираженням протесту рабів і найбідніших прошарків населення проти рабовласницького ладу, але потім християнське вчення привабило й інші, більш заможні прошарки населення, що розчарувалися в римському суспільному устрої. В основу християнської релігії лягла віра в спокутну місію Ісуса Христа, який своєю мученицькою смертю спокутував гріхи людства. Християнство пропонувало своїм прихильникам шлях внутрішнього спасіння: відхід від зіпсованого, гріховного світу в себе, усередину власної особистості; грубим плотським задоволенням протиставляється суворий аскетизм, а зарозумілості й марнославству «сильних світу цього» — свідома смиренність і покірність. У залежності від способу життя, дотримання всіх релігійних канонів, віри в друге пришестя Христа кожному віддасться за заслугами: кому страшний суд, кому небесна кара, кому царство Боже.Головною особливістю християнської моралі є те, що догмати християнського віровчення вважаються незмінними, а основні норми моралі зберігають свою силу в кожному новому поколінні віруючих людей. Християнська мораль містить у собі сукупність правил, які регулюють взаємини між людьми.Починаючи з IV ст. християнська церква періодично збирає вище духівництво на так звані Вселенські собори. На цих соборах розроблялася і затверджувалася система віровчення, формувалися канонічні норми і богослужбові правила, визначалися способи боротьби з єресями. У християнську мораль була включена сукупність норм, що регулюють взаємини між людьми в родині, громаді, суспільстві. Такими виявилися старозавітні й євангельські заповіді й інші моральні настанови, які в сукупності й склали те, що офіційно було схвалене і назване церквою кодексом християнської моралі.
91.Буддизм як світова релігія
Буддизм — одна з найдавніших світових релігій, яка існує понад 2500 років. Вона поширена переважно в Центральній, Південній та Швденно-Східній Азії (В'єтнам, Індія, Китай, Корея, Монголія, Японія та ін.). її послідовниками є понад 300 млн осіб. За час існування буддизм глибоко вкоренився в азійських країнах і зараз чинить значний вплив на різноманітні аспекти соціального та державного життя, визначає культурну самобутність народів Азії, став певним способом життя людей.
Буддизм виник у VI ст. до н. е. в Індії в умовах формування великих рабовласницьких держав, розкладу родоплемінних відносин, посилення соціального гноблення, падіння авторитету жрецької касти брахманів і переходу влади до касти кшатріїв, яка складалася в основному з військової бюрократії та великих рабовласників. Відображаючи інтереси останніх в їхній боротьбі проти касти брахманів, буддизм визначально виступав як противник каст взагалі та прибічник рівності людей. Народні маси буддизм приваблює ілюзорною рівністю людей та обіцянням позбавлення в потойбічному світі від земних страждань.
У III ст. до н. е. цар АІпока, об'єднавши під своєю владою більшу частину Індії, надав буддизмові статусу державної релігії та активно сприяв його поширенню як у країні, так і поза ЇЇ межами. Будучи понад тисячу років найбільш масовою релігією, буддизм у X ст. н. е. дещо втратив свій вплив. Його заступив індуїзм, що асимілював ідеї брахманізму та буддизму.
Буддизм поширився в багатьох країнах Азії. У І ст. н. е. він набув популярності в Китаї, де до виникнення конфуціанства відігравав значну роль. До Японії буддизм проник із Китаю та Кореї в VI ст., в VII ст. він закоренився в Тибеті. У Монголії буддизм у формі ламаїзму поширився в XVI— XVII ст., в Бурятії (Росія) — в XVII—XVIII ст. Розповсюдженню буддизму сприяла його здатність пристосовуватися до місцевих умов і вірувань різних країн. Це також обумовило розмаїття його напрямків, течій і сект, які хоч і спиралися на вихідні канонічні постулати, але різнилися пантеоном та обрядністю. У буддизмі існують два напрямки: хінаяна (мала колісниця, або вузький шлях спасіння), що поширений на півдні Азії, та махаяна (велика колісниця, або широкий шлях спасіння), послідовники якого проживають на півночі. В організаційному відношенні буддійські церкви в кожній країні існують автономно, буддизм не має єднального центру.
92. Основні віросповідні ідеї ісламу та його течії.
Іслам — одне з трьох (нарівні з християнством та буддизмом) світових віросповідань. Людей, що сповідують іслам називають мусульманами. Кожен мусульманин, якщо він здоровий, не має боргів і має достатньо коштів для мандрівки, хоча б один раз у житті повинен виконати Хадж - паломництво у Мекку до мечеті Аль-Харам, де знаходиться святилище Кааба. Салят або ритуальна молитва, яка повинна виконуватися п'ять разів на день. У багатьох ісламських країнах, нагадування,Азан (дзвонять до молитви), - передача йде публічно від місцевих мечетей у відповідний час. Молитви декламуються і складаються з віршів з Корану на арабській мові. Закят — або милостиня. Зякат вважається релігійним зобов'язанням (в протилежність добродійності добровільної дії), тому що їх багатство вважається як "довіра від щедрості Богів". Саум. Мусульмани не повинні їсти або пити від світанку до сутенків протягом місяця, і повинні бути уважними від інших гріхів. Саум не обов'язковий для декількох груп для кого це невчасний тягар. Для інших гнучкість дозволяється залежно від обставин. Ритуали Хаджу включають обхід сім разів навколо Кааба, торкаючись Чорного каменя, семиразовий біг між холмами Сафа і Марва , і символічне побиття камінням диявола в Mіні. Паломник, або хаджа, шанується суспільством, хоча ісламські викладачі говорять, що Хадж повинен бути виразом відданості Богу замість засобу, щоб придбати соціальне положення. Течії ісламу: Сунізм, Шиїзм, Суфізм, Ваххабізм, Ісмаїлізм, Друзи, Алавіти.
93. Розкрийте сутність філософських підходів до проблеми буття Бога.
До основоположних проблем філософії релігії, зокрема філософської теології (як конфесійної, так і позаконфесійної) належить також ідея Абсолюту, ідея Бога. Філософське обґрунтування існування Бога полягає в наданні філософських аргументів на користь реальності буття Бога. Засобами такого обґрунтування є логіка зв'язку раціонально-філософських суджень, що мають у своїй основі природно-космічні, соціально-історичні та індивідуально-життєві явища, втілені в людському досвіді. Для теоретичного обґрунтування існування Бога філософія релігії найчастіше використовує поняття «доказ» і «аргумент», які в цьому разі не слід розуміти ні у співвідношенні з класичною філософською теорією, ні за аналогією з природничо-науковим або математичним доведенням. Застереження, з якими вживаються ці поняття, покликані засвідчити певну проблематичність теоретичного обґрунтування Бога. Серед доказів, що демонструють історичну стійкість, чіткість аргументації та широке визнання, виокремлюються «онтологічний доказ», «космологічний доказ», «телеологічний доказ», які відповідають трьом традиційним теїстичним доказам — онтологічному, космологічному й телеологічному Бог – творець, моральний абсолют, Бог – істина, і Бог – краса – 4 виміри, в яких розгляд. буття Бога. Боже буття розглядається: - онтологічне чи космічне, тобто якщо існує світ, то існує причина світу, якщо причина світу в русі, то початок світу і початок руху – Бог (Арістотель, Лейбніц). - телеологічне: якщо існує цілісообразність (ціль) в світі, це свідчить про буття розумного творця (Платон, Цицерон, Сократ).
94. Католицизм та православ’я як різновиди християнства.
Католицизму притаманні догмати християнства, але він має й специфічні риси, особливості, котрих не знає православна церква. Вчення про «чистилище» полягає в тому, що душа людини після смерті потрапляє в «чистилище» - місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від гріхів і в подальшому переходити в пекло чи рай. Очищення душ здійснюється шляхом різноманітних випробувань. Пишність і урочистість притаманні католицькому культу, богослужіння супроводжується органною музикою, сольними та хоровими співами. Богослужіння в католицькому культі ведеться латинською мовою, незрозумілою більшості віруючих. Значного поширення в католицизмі поряд із вшануванням Богородиці набуває культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. Православ’я.Своїми витоками православ'я сягає перших автокефальних християнських церков — Константинопольської, Александрійської, Антіохійської, Єрусалимської, що виникли у IV ст. на територіях східної частини Римської імперії і суміжних з нею держав. Аналогічно немає потреби у формальному проголошенні нових догматів. Православ'я не має єдиного світового адміністративного центру. Хоча у православних немає єдиного адміністративного центру на зразок Ватикану, у них є центр православного життя ченців. Він розташований на півострові Афон, що належить Греції Афону не допускаються жінки, діти, євнухи і безбороді чоловіки. Православне хрещення здійснюється потрійним зануренням у воду, а не простим нанесенням на лоб кількох крапель води, як це роблять католики. До духовного сану у православ'ї допускаються одружені чоловіки.Після того, як чоловік став священиком, його позбавляють права на шлюб.
95. Протестантизм.
Поява протестантизму пов'язана з Реформацією. В епоху Відродження католицька церква зіткнулась із багатьма проблемами: розпустою священиків, компромісами деяких єпископів із політичною владою, торгівлею індульгенціями, що стала джерелом фінансових махінацій. Більшість церков і сект у протестантизмі поділяє спільні для всіх християн фундаментальні віросповідні принципи. Протестантизм заперечує частину католицьких догматів. Із таїнств більшість протестантів визнають лише хрещення і євхаристію (причастя). Оздоблення церков спрощено, богослужіння зведено до проповідей, молитов, співу. Принципи віровчення сформульовано М. Лютером. Лютерани дотримуються трьох таїнств: хрещення, євхаристії, сповіді. Вони відкидають чернецтво, поклоніння мощам, святим (збереглося лише поклоніння хресту з Розп'яттям), заперечується католицька ієрархія, авторитет папських декретів, послань, рішень святих соборів. Кожний віруючий, за Лютером, має право сам тлумачити Святе Письмо. Баптизм. Виникає на початку XVII ст., відколовшись від кальвінізму. Визнаючи загальнохристиянські догмати, зокрема Символ віри, баптисти заперечують роль церкви як посередника між Богом і людьми й проповідують принцип «Спасіння особистою вірою». Членами церкви вважаються «заново народжені» дорослі, які свідомо прийняли водне хрещення. Адвентизм Його засновник Вільям Міллер провіщав друге пришестя Ісуса Христа в 1844 р. Ця течія успадкувала від баптизму водне хрещення дорослих і омовіння ніг. Її прихильники заперечують рай і пекло, безсмертя душі. Вони вважають, що після смерті душа людини поринає в сон, аби пробудитися в Судний день, щоб отримати вічне блаженство або бути знищеною.
96. Розкрийте взаємозв’язок моральних і релігійних цінностей.
Одним з основних факторів, які спонукають людину до певних видів діяльності, виступають цінності. Це пояснюється тим, що вони у житті соціуму постають соціально значимими орієнтирами для індивіда, певною системою координат його життєдіяльності. Протягом значного періоду в історії людства вони ототожнювалися із загальнолюдськими цінностями або поставали структуроутворюючим чинником означеної системи. Сутність релігійних цінностей, механізм їх взаємодії з нерелігійними, вплив на суспільство і особистість вивчалися російськими науковцями: В. Гараджею, Ю. Левадою, М. Пісманіком. Значний внесок у розвиток цього питання зробили українські релігієзнавці: В. Бондаренко, М. Закович, В. Зоц та ін. Релігієзнавчі дослідження показують, що із сакральним явищем віруюча людина вже зіткнулась у первісних віруваннях. «Про священне люди почали розмірковувати, – зазначає Р. Белла, – вірогідно, з того самого часу, коли вони взагалі навчилися тільки мислити». Існує воно і в сучасних монотеїстичних релігіях, в яких Бог визнається як найвища цінність і має статус основоположного принципу буття. Однак при цьому потрібно не забувати, що священне має здатність бути прихованим, на крайній випадок замаскованим. Оскільки те, з чим ми зустрічаємося в реальному житті, має зовнішній, профанний характер, то тільки релігійна віра через символи, аналогії може виявити в них глибинне, сутнісне – священне. Слова мораль, етика сприймаються в наш час неоднозначно. З одного боку, всі ми начебто розуміємо, що без моралі жити не можна. З іншого — моральне легко набуває в нашій свідомості присмаку чогось набридлого, нещирого: «моральний кодекс», «морально-трудове виховання», «моральна стійкість» людини-гвинтика . Чи не закладені ці нещирість і докучливість у самій природі моралі? Одвічні пошуки й проблеми людської душі, що ми їх звемо моральними, — це, звісно, цікаво, важливо для кожного.
97. Новітні релігійні течії та їх різновиди.
Нові релігійні течії й рухи умовно поділяють на такі групи: неоорієнтальні; нехристиянські (притаманна критика ортодоксального християнства, оголошення своєї церкви виключно істинною у спасінні Христової віри.);синтетичні (догматиці та культовій практиці ці релігії спираються на поєднанні різних традиційних релігій, створюючи свої власні вчення, систему обрядових дійств, сильну церковну організацію, претендуючи при цьому на статус надрелігій); езотеричні (езотеричні об’єднання, як правило, поза віросповідні містичні течії, що виникли на межі ХІХ – ХХ ст.. Всі засновники езотеричних течій переконані, що тільки вони дають надзвичайно глибокі позитивні знання про світ, приховані від „непосвячених”.);саєнтологічні; неоязичницькі (в Україні представлено течіями Рідної віри, Ягновіри, орантійців, Собору Рідної української віри та ін. Для всіх них притаманна ідея відродження праслов’янських вірувань. Неоязичницькі громади діють в інших країнах де компактно проживають українці. Неоязичників можна поділити на дві категорії: ті, які зберегли вірність пантеїзму, і ті, які сповідують монотеїзм на основі модернізації витокового українського язичництва.); демоністичні. Новітні релігійні спільноти виконують такі функції: комунікативну, гносеологічну, соціалізуючу, компенсаторну тощо. Відмітними рисами неорелігій є: толерантний підхід до світоглядних позицій інших релігій; ігнорування етнічної належності; універсалізм; прагнення жити тим, у що вірять.