bjbjqPqP
ТЕМА№1. Вступ до соціології.
1. Предмет та об`єкт вивчення соціології. Наукові дискусії навколо предмету соціології.
Сучасна соціологія - це багатоманітність течій та наукових шкіл, які по-різному пояснюють її об`єкт і предмет. Однак більшість учених погоджуються з тим, що об`єктом соціологічного пізнання виступає вся сукупність властивостей, зв`язків і відносин, котрі носять назву соціальних. Соціальні зв`язки, соц. взаємодія, соц. відносини і спосіб їх організації є об`єктами соц. дослідження. Предметом соціології є істотні властивості, зв`язки й відношення об`єкта дослідження як цілісного соціального організму, пізнання яких необхідне для вирішення теоретичних і практичних проблем функціонування і розвитку соціальної сфери суспільства. Є різні визначення предмету соціології. У «Короткому словнику»: наука про закони становлення і розвитку суспільства загалом, соц. відносин та соц. спільнот. У «Соціологічному довіднику»: наука про закони й форми соц. життя людей у його конкретних проявах: різних за складністю соц. системах, спільнотах, інституціях, процесах. Конт вважав, що соц. - це позитивні знання про сусп. Дюркгейм називав предметом соц. соціальні факти як форми колек-тивної дії і колективного буття, тому предмет соц. - колективне в усіх його проявах. Ковалевський розгляд. соц. як науку про рорядок і прогрес людських суспільств. Смелзер трактує соц. як наукове вчення сусп. та сусп. відносин.
2.Сутність «соціального» як ключової соціологічної категорії.
Центральним поняттям соц. є «соціальне». Осипов вважав, що соціальне - це сукупність будь-яких властивостей і особли-востей сусп. відносин, що фор-муються індивідами чи спільнотами в процесі спільної діяльності, за конкрет-них умов і проявляються в їхньому ставленні один до одного, до свого стано-вища в сусп., до явищ і процесів сусп. життя. Соціальне виникає тоді, коли по-ведінка одного індивіда підпадає під вплив іншого індивіда (групи) безпосеред-ньо чи опосередковано. В процесі взаємодії вони впливають один на одного і сприяють тому, що кожний з них стає носієм і виразником соц. властивостей. У широкому розумінні «соціальне» означає все те, що належить до суспільства на відміну від природи. У вузькому - тільки тів аспекти суспільного, які визначаються становищем людей у соц. структурі сусп., відносинами між соц. групами та між людьми як представниками різних класів, націй тощо.
3.Особливості соціологічного знання, рівні його формування.
Соціологія має свою структуру, що зумовлено її змістом і завданням. Передусім самі соц. знання мають 3 основних рівні:
1. Теоретична соц. (Створює теорії, концепції, парадигми, що розкривають універсальні закономірності й принципи побудови різних соц. систем, а також теорію випадкових і таких, що самоорганізуються, самоуправляються, соц. процесів та явищ.
2. Теорії середнього рівня (покликані узагальнювати і структурувати емпіричні дані в межах окремих галузей соц. знання)
3. Емпірична соціологія (знаходить, визначає та узагальнює соц. факти)
Соц. знання - це єдність теорії та соц. практики. Теорії та концепції, розроблені на найвищому рівні у сфері формув. знань про соц. реальність, становлять теоретичну фундаментальну соціологію. Теорії середнього рівня вивчають закономірності і випадковості розвитку і відтворення окремих соц спільностей (соц. міста, села). Сюди належать галузеві теорії, що розкривають закономірнос-ті, випадковості та механізми життєдіяльності соц. спільностей в окремих сферах (соц. праці, освіти, побуту), та теорії, що аналізують окремі елементи соц. механізму (теоирії комунікації, соц. активності). Емпірична соц. вивчає, аналізує та узагальнює соц. факти. Вона використовує методи конкретних соц. досліджень (опитування, спостереження). Теоретичні та емпіричні знання тісно пов(язані. Теоретичні знання потрібні для грамотного здійснення емпіричних досліджень, а емпірична соц. забезпечує теорет. розробки перевіреними й узагальненими соц. фактами.
4. Методи, якими користується соціологія. Особливості соц. підходу до вивчення суспільства.
Методи в соціології - це спосіб здобуття, побудови та обгрунтування соц. знань, сукупність прийомів, процедур, операцій емпіричного, досвідного та теоретич-ного пізнання соц. реальності. Соц. використовує дві основні групи методів:
Загальнонаукові (Діалектика, синергетика, історизм) 2. Специфічні (спостере-ження, опитування, експеримент, моделювання, соціометрія, аналіз документів).
5.Сутність понять «соц.відносини», «соц. явище», «соц. процес», «соц закон», їх взаємозв`язок.
Соціальні відносини - це усталена система зв`язків між окремими людьми й соц. спільнотами, які беруть неоднакову участь в економ., політ. й духовному житті, мають різний соц. стан, спосіб життя, джерела і рівні доходів особистого спо-живання. Вони складаються з приводу місця й ролі людей в сусп., способу їх життя, умов існування. Вони формуються в процесі соц. діяльності.
Соціальне явище - це будь-який вияв відносин чи взаємодії людей або навіть окрема подія чи вчинок. Узагалі хід, розвиток будь-якого явища, зміна його етапів є соц. процесом. Соц. процес - це взаємодія людей, що визначає функціонування і зміни у людських стосунках, у становищі соц. груп, окремих індивідів, тобто в соц. структурі. Це може бути серія соц. явищ, зв(язаних між собою структурними чи функціональними залежностями, які призводять до переходу певної соц. системи з одного стану в інший. Соц. процеси можуть характеризувати: зміни в структурі особистості (формування установок, ціннісних орієнтацій), взаємодію кількох індивідів (спілкування), внутрішню- і міжгрупову взаємодію (адаптація, спільна праця).
Соц. закон - це вираз суттєвих, загальних, необхідних і повтарюваниз зв(язків соц. явищ і процесів, а передусім зв(язків між соц. діяльністю людей як спільноти та соц. діями окремих індивідів.
6. Соціальні закони, їх класифікація.
Соц. закон - це вираз суттєвих, загальних, необхідних і повтарюваниз зв(язків соц. явищ і процесів, а передусім зв(язків між соц. діяльністю людей як спільноти та соц. діями окремих індивідів. Вирізняють загальні і специфічні соц. закони. Загальні вивчає філософія, а специфічні - соціологія. Будь-який із соц. законів виражає відносини між різними індивідами, соц. спільнотами людей і проявляється в їхній соц. діяльності. Залежно від рівня дії закони поділяються на: 1. Закони, котрі діють на рівні соц. інститутів (діалектична єдність людини і соц. серидовища, постійне вдосконалення колективу). 2. Закони, що визначають розвиток складових соц. структури суспільства (постійне збільшення самостійного населення, зменшення кількості селян)
3. Закони, що діють на рівні конкретних соц. систем (самовдосконалення систем, пропорційний їх розвиток, діалектична єдність об(єктивних і суб(єктивних факторів у процесах керування соц. системами.
В. Андрущенко та В. Волович вирізняють соц. закони, які: - констатують співіснування соц. явищ, - виявляють характер тенденцій розвитку, - виявляють зв’язок між соц. явищами, - фіксують причинний зв(язок між соц. явищами, - визначають можливість чи ймовірність зв(язків між соц. явищами.
7. Закони, дію яких потрібно враховувати при регулювання соціальних процесів.
Регулюючи соц. процеси, розробляючи прогнози, необхідно враховувати дії таких законів: 1. Закон соц. порівняння, що виражає суспільні зв(язки між індивідами (соц. групами) на основі загальних житейських порівнянь власного рівня життя з рівнем життя інших людей чи якимсь еталоном. Цей закон має велике значення для методології стимулювання: справедлива, посильна для подолання дистанція формує ефект змагальності, несправедлива - пасивність, негативні емоції, навіть відчай. 2. Закон вільного часу, який полягає в тім, що для підвищення ефективності виробничої діяльності держава має виділяти частину сукупного часу в якості вільного. 3. Закон піднесення потреб, що характеризує об(єктивний характер динаміки людських потреб в міру вдосконалення матеріального виробництва, зміни умов і способу життя. Піднесення потреб - це їх ошляхетнення, одухотворення. 4. Закон великих чисел, що виражає логіку кількісних змін у соц. системах. Це закон, який відображає зв(язок статистичних показників вибіркової та генеральної сукупності. Будучи явищами масовими, соц. процеси та дії людей підпорядковуються статистичним закономірностям.
Особливість соц. законів в тім, що в них чітко простежується об(єктивність.
8. Сутність основних функцій соціології.
Функції соц. - це виконання притаманних їй завдань для створення соц. теорій і концепцій, а також забезпечення соц. розвитку й удосконалення соц. відносин суспільства. Соціологія виконує 2 групи ф-цій:
1. Гносеологічні ф-ції забезпечують найповніше й конкретне пізнання процесів і явищ соц. життя. : - Теоретико-пізнавальна ф-ція полягає в тому, що вона забезпечує здобуття й нагромадження знань про суспільство, його соц. відносини, систематизацію цих знань і на цій основі - створення соц. теорій та концепцій. - Методологічна полягає в тому, що формулює закономірності, випадковості, визначаючи методи пізнання та створюючи вчення про ці закономірності й випадковості, методи пізнання соц. сфери сусп., її функціонування та розвитку. - Критична ф-ція, з одного боку, обгрунтовує і показує все те позитивне, що треба зберігати, розвивати, а з іншого - виявляє й висвітлює те, що є негативним, що вимагає змін або усунення.
2. Соціальні ф-ції повинні забезпечити надійну інформацію про різні соц. процеси та явища, про зміни соц. структури, сім(ї, націон. Відносин та ін. : - Інформаційна - це отримання й систематизація інформації про реальний стан соц. відносин, явищ, процесів, про їхній розвиток та взаємозв(язки.
- Прогностична - виявляється у формуванні соц. прогнозів розвитку соц. явищ і процесів. - Перетворювальна ф-ція полягає в тому, що висновки, рекомендації та пропозиції соц. науки слугують основою для вироблення і прийняття рішень.
- Управлінська ф-ція - це вироблення соц. механізму впровадження в практику рішень щодо функціонування, розвитку й удосконалення соц. відносин.
Світоглядна виявляється у використанні конкретних вивірених кількісних та якісних показників і фактів соц. життя людини і сусп., що тільки й здатні переконати в чомусь сучасну людину, сформувати в її свідомості не тільки систему знань про сусп., а й розуміння своїх власних місця, ролі в суспільстві.
9. Роль і завдання соціології в соц. реформуванні укр. суспільства.
Особливо актуальним для соц. в Україні є формування соц. мислення в усіх верств населення - від робітника до керівника. Кожен член суспільства має бути певною мірою соц. освіченим, має розуміти значення і роль соц. знань у розбудові нового сусп. має вміти дати соц. оцінку виконанню своїх професійних ролей, передбачати соц. наслідки своїх втручань у суспільне життя. Зараз в Україні зростає значення формування нового соціологічного мислення, основними принципами якого мають стати відмова від ідеологізації, просування в напрямі до єдиного світового соц. знання з метою вирішення спільних завдань. Однак при цьому не повинні нівелюватися різноманітність і своєрідність різних соц. знань, багатоваріантність шляхів досягнення поставлених цілей.
13. Демоктіт та Геракліт про роль потреби у житті людини.
Демокріт учив, що суспільство виникає в лоні природи. Людина наслідує природу - у павуків навчилася ткати, у ластівок - будувати, у птахів - співати. В основі цього була потреба, яку Демокріт називав учителькою життя. Люди розвивалися саме завдяки прагненню задовольнити свої потреби.
Геракліт поділяв людей на дві групи залежно від співвідношення в них здорового глузду до потреб. Перша група - це люди, у поведінці яких розум панує над потребами. Вони керуються насамперед здоровим глуздом і, якщо це необхідно, здатні відмовитися від нерозумних потреб. Натомість рабами своїх потреб є представники другої групи.
10. Місце соціології у професійній підготовці молоді.
Особливо актуальним для соц. в Україні є формування соц. мислення в усіх верств населення, передусім у молоді, у людей, зайнятих на виробництві, - від робітника до керівника. Кожен член суспільства має бути певною мірою соц. освіченим, має розуміти значення і роль соц. знань у розбудові нового сусп. має вміти дати соц. оцінку виконанню своїх професійних ролей, передбачати соц. наслідки своїх втручань у суспільне життя. Нині посилюється тенденція до інтернаціоналізації соціології, формування соц. знання, яке складається з різних теорій, що не заперечують одна одну. Важливого значення набуває не інтеграція соц. теорій, а консолідація різних підходів і концепцій. За таких умов зростає значення формування нового соціологічного мислення, основними принципами якого мають стати відмова від ідеологізації, просування в напрямі до єдиного світового соц. знання з метою вирішення спільних завдань. Однак при цьому не повинні нівелюватися різноманітність і своєрідність різних соц. знань, багатоваріантність шляхів досягнення поставлених цілей.
11.Особливість протосоціологічного знання, його основні форми.
Соціологія як окрема наукова галузь виникла в середині 19 ст. - тоді, коли О.Конт висунув проект створеня нової науки про суспільство. Але це не означає, що до О.Конта не було жодних теоретичних уявлень про суспільство, але вони не завжди відповідали критеріям науковості у сьогоднішньому розумінні, оскільки мали форму окремих поглядів, ідей, учень тощо.Однак вони становлять невід(ємну частину людського суспільного життя, людської культури, історії соц. думки. Цю частину знань називають протосоціологією. Отже, протосоціологія - термін, який позначає зародковий стан соціології, тривалість процесу її становлення та оформлення у самостійну науку про суспільство, відмінну від соц. філософії. На стадіях раннього класового сусп. міф і епос були основними формами відображ. соц. дійсності. Міф - це найдавніша форма фантастичного пояснення суті природи і людини. У ньому переважали фантастичні знання, а людина займала місце статиста. Епос - це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення. Перші елементи наукового знання виникають у зв(язку з розвитком СПП. Велике значення мало відокремлення розумової праці від фізичної. Спроби творення соц. теорій належать уже Платону та Арістотелю, які поклали початок вивченню таких важливих соц. інститутів як сім(я, держава. У період Середньовіччя відбулась переорієнтація на особистість, як творчу силу, свободу її вибору і відповід. перед Богом. В період Відродження значна увага приділялась вже людині з її інтересами, потребами і цінностями.
12. Головні соц.-пізнавальні видобутки Демокріта, виокремлення ним двох видів пізнання.
Давньогрецький філософ матеріаліст Демокріт розрізняє 2 роди пізнання. До першого належать зір, слух, нюх, дотик. Те, що недоступне чуттєвому пізнанню, дюдина осягає за допомогою мислення, що є істинним пізнанням, коли пізнавальним «органом» стає дослідження. Головною заслугою Демокріта в соц.-пізнавальному плані є розробка концепції походження і природного розвитку людини шляхом еволюції матерії. Він чітко уявлів собі людину як політичну істоту, котра заради досягнення загального блага має підкорятися суспільним законам. При цьому він наголошував, що пристойність вимагає підкорення закону, владі й тим, хто має розумову перевагу, бо від природи керувати властиво ліпшому і дуже тячжко бути під владою гіршого. Він вважав, що кожна людина має набиратися мудрості, яка не стільки дана від природи, скільки породжується сумлінним навчаням.
14. Платон про людські пристрасті, егоїзм та суспільну структуру.
Платон висунув завершену систему політичного устрою суспільства. Він вважав, що душі кожної людини притаманні три компоненти: розум, афекти і прагнення, але їх співвідношення в кожній людині різні. Перемога розуму над пристрастями досягається через навчання і виховання. А що не кожна людина може побороти свої пристрасті, то необхідними стають держава та закони. Держава має на основі закону забезпечити природжені потреби людей, наділити громадян матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства - людський егоїзм, що породжується комерціалізацією людських відносин. У побудові ідеального типу держави Платон виходив з учення про душу й етику. Він виділяє в етиці три чесноти - мудрість, мужність,самовладання, а за їх інтегративний вираз визнає доброчесність, що їх урівноважує. Ідеальна держава має узгодити особисту доброчесність із суспільною справедливістю, а це можливо тоді, коли соц. структура відповідає типам душ. Найвищий щабель - філософи-правителі.Царі повинні філософствувати, а філософи - царювати. Другий щабель займають воїни-охоронці. Третій щабель - це люди, які повинні забезпечувати потреби суспільства і жити в послуху і покорі.
15.
@истотельР?роРAенсРVРAпосібР6иттяЬ >рганізаціюР4озвілляРBаРVншіРAоцЮ ?роблемиЮ
!енсР6иттяР;юдиниЬ 7аР
ристотель про сенс і спосіб життя, організацію дозвілля та інші соц. проблеми.
Сенс життя людини, за
@истотель? ?олягаєР2Р4осягненніР2ищогоР1лагаРGерезР4іяльністьЮ
полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі властивості людини роблять її ліпшою, це досягається через діяльність, у процесі якої ці властивості розкриваються. Зазначаючи, що спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом,
@истотельР2ирізняєРBакіР9огоР2идик 1рутальнийЬ4ержавнийРVРAпоглядальнийЮ
ристотель вирізняє такі його види: брутальний,державний і споглядальний.
@истотельР2ивчавР?роблемиР4озвілляРVР2ільногоРGасуЮ
ристотель вивчав проблеми дозвілля і вільного часу.Дозвілля – це не просто вільний час, а час, заповнений різноманітними заняттями – філософським умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, мистецтвом, музикою та спілкуванням, що породжують відчуття приємності та задоволення. Така організація дозвілля є досить коштовною, а тому багатство сприяє змістовному дозвіллю. Але в будь-якому дозвіллі важлива поміркованість. Нерозумне користування ним ганьбить людину. Кількість і якість дозвілля залежить від форм державного устрою.
@истотельР;юдськеР6иттяРEарактеризуєРOкР2ищуРFінністьЬ 0Р4оброчинністьР@озміщаєР=аР=айвищомуР<ісціРHкалиРFінностейЮ &інністьР4ержавнихР4іячівР2інР2изначаєР7аРWхнімиРVнтелектуальнимиРBаРDізичнимиР<ожливостямиЮ
ристотель людське життя характеризує як вищу цінність, а доброчинність розміщає на найвищому місці шкали цінностей. Цінність державних діячів він визначає за їхніми інтелектуальними та фізичними можливостями. Він характеризував людину як «суспільну тварину» і вважав, що кожна людина не ізольована від інших людей, а зв(язана з ними, взаємодіє, веде спільний спосіб життя. Це й породжує в неї спільні думки та почуття з іншими людьми.
16. Арістотель та Сократ про соціальну роль спілкування у житті людини.
Велику роль у житті людей Арістотель призначав спілкуванню, через яке люди й можуть здійснювати спільну діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспільною твариною», тобто набути тих якостей, що споріднюють людей. Водночас через спілкування формуються національні, професійні та інші особливості.
Сократ особливого значення у процесі спілкування надавав мовленню. У цьому переконує власний досвід філосрфа, що брав участь в обговоренні різних проблем політики, етики, виховання з будь-якою людиною і будь-де. Його спілкування з людьми було активним, причому він не передавав знання в готовій формі, а лише допомагав співрозмовнику дійти істини. Майстерність Сократа вести дискусію полягала не в тім, що він знав відповідь на питання, а в тім, що філософ міг переконати опонента, що той її також не знає. Красномовності, умінню переконувати, спростовувати вчила індійська школа йоги. Метою прийомів йоги було вдосконалення особистості.
17. Соціологічне розуміння суспільства філософами середньовіччя.
Значний внесок у пізнання людини і суспільства зробили Данте і Петрарка. Гуманізм - система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості, її права, проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємин між людьми. Томас Мор та Томмазо Кампанелла проповідували ідеї соціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які можливі лише за умов суспільної власності. Макіавеллі, стверджуючи, що суспільство розвивається не за волею Бога, а за природними принципами, уважав матеріальний інтерес, спрямований на примноження власності, основним. Бекон вважає, що людей об(єднує справедливість, яка полягає в тім, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Ж. Боден визначальним чинником розвитку суспільства вважає географічне середовище, яке зумовлює особливості життя людей, їхні інтелектуальні якості. Жителі півночі - фізично міцні, але не дуже розумні, жителі півдня - фізично слабкі, відлюдні, скупі, а жителі помірної зони поєднують і силу, і розум.
18. Передумови появи і етапи розвитку офіційної соціології.
Поява соціології була викликана розвитком суспільства та розвитком соц. думки. Основними передумовами цього були такі такі фактори: 1. Соц.-екон.: індустріальна революція, ринок вільної праці, урбанізація, розвиток торгівлі з витікаючими звідси наслідками для способу життя та новими сусп. відносинами. 2. Соц.-політ.: панування буржуазних верств, влада капіталу, демократизація. 3. Інтелектуальні: філософські ідеї епохи Просвітництва з її духовними орієнтирами (гуманізм, раціоналізм, свобода особистості).
У розвитку соц. вирізняють 4 етапи: 1-й розпочин. З появи розробленої Контом програми перебудови наук про сусп. на «позитивних», емпірично обгрунтованих засадах і триває до кінця 19 ст. Він характериз. Інтенсивним розвитком емпіричних соц. досліджень. У методології переважає позитивізм, під впливом якого формуються такі напрямки соц. знання, як натуралізм, еволюціонізм, органіцизм, соціал-дарвінізм тощо. Набуває поширення марксистська теорія. Представники: Конт, Спенсер, Маркс. 2-й етап (кінець 19ст - 20ті рр) - відбувається гостра криза натуралістичної соц. і настає різкий перелом у розвитку соц. теорії. Увагу соціологів привертають соц. дії і взаємодії, розробл. Методи «соц., здатної зрозуміти», концепції соц. особистості, налагоджується системний зв(язок між теорією і соц. дослідженнями., відбув. інституціалізація соц. як академічної дисципліни. Представники:Вебер, Дюркгейм, Зіммель. 3-й етап розвитку (20-70ті 20ст.) - формування сучасних теорій, галузева диференціація, дальше удосконалення методів дослідження, розвиток методів збору та аналізу емпіричної інформації. Поява емпіричної соц. була викликана потребами сусп.(зрост. міст, поляризац. в сусп.). Представники: Кетле. 4-й етап (друга полов 20 ст.) - усвідомлюється необхідність аналізу та синтезу теорії та емпірії. Його зміст зв(язаний з новітньою соц., вирішенням проблем сучасності. Представники: Тарсонс, Мертон, Гідденс.
19. Методологічні основи та спрямованість позитивістської соціології А. Сен-Сімона та О. Конта.
Програмні методологічні й світоглядні настанови позитивізму було сформульовано А Сен-Сімоном. Він писав, що вчення про людину слід вивести на рівень науки, надавши йому позитивного характеру, обгрунтувавши його спостереженнями і застосувавши до нього методи пізнання, якими користуються інші науки. Ці і деї пізніше розвивав Конт. Головним спрямуванням позитивізму була відмова від умоглядних, абстрактних міркувань, створення «позитивної» соц. теорії, яка мала стати так само доказовою і загальнозначущою, як і природничо-наукові теорії. У дослідженнях позитивісти використовували спостереження, порівняльний і історичний методи та експеримент.
20. Класифікація наук та структурування соц. знання О.Контом.
Система наук являє собою ієрархію, що відображає в логічній формі історичний процес розвитку знання від простого до складного, від нижчого до вищого, від загального до конкретного. Кожна наступна сходинка в розвитку знання - наука більш вищого порядку - сприймає попередню як необхідну передумову, якої недостатньо для з(ясування специфічного змісту науки більш високого рангу. Ієрархію Конт подає так: 1-Математика 2- Астрономія 3- Фізика 4- Хімія 5- Біологія 6- Соціологія.
21. Контівський закон 3 стадій розвитку людського інтелекту, його місце у системі соціологічного знання.
В основі соціального прогресу Конт поклав принцип інтелектуального розвитку людства, який він відобразив у “великому законі 3 стадій” і вважав його найбільшим відкриттям. Він покладає його в основусоціальнлї динамікиі характеризує за допомогою нього основні етапипрогресу людства: теологічний, метафізичний та позитивний.
Теологічна стадія. Розпочинається з найдавніших часів до 1300р. Розподіляється на 3 періоди: фетишизм, політеїзм, монотеїзм. Характеризується повним пануванням редігійної свідомості. Метафізична стадія. 1300-1800рр. Застійний етап, переважання абстракцій, що сприймаються, як реальність. Позитивна стадія. Початок 19 ст. – далі. Виникнення наукового менталітету. Грунтування на точній оцінці.
22.Соціальна значущість закону поділу та кооперації, за Контом.
Закон поділу та кооперації – другий закон Конта, завдяки дії якого утворюються різні соціальні та професійні групи, зростає різноманітність суспільства, підвищується життєвий рівень людей. Проте саме поділ праці призводить до однобічної професіоналізації, що спотворює особистість, до експлуатації, руйнації солідарності та злагоди. Поділ і кооперація сприяютьоб”єднанню соціальних почуттів представників тих саимх професій і формуванню ворожого ставлення до інших, появі корпоративної моралі. Гарантом цілісності суспільства за таких умов є держава та релігія.
23. Значення праць Конта для розвитку соціології.
Конт першим обгрунтував необхідність наукового підходу до соціології, виявив закономірний характер цього розвитку і можливість пізнання його законів, створив особливу науку, що спирається на спостереження, експерименти та історичний метод. Погляди Конта лягли в основу багатьох пізніших напрямків соцологічної думки(біологічних, природних, органістичних).
24. Загальна теорія систем Спенсера, її місце у вченні про суспільство.
Загальна теорія систем Спенсера грунтується на 3 складових: органіцизм, соцальна еволюція, соцальні інститути. На його думку, суспільство копіює організм,а отже, ним керують видозмінені біологічні закони, а також ним виконуються певні біофункції. Так, землеробство та промисловість – функцію харчування, торгівля – кровообігу, армія – захисну, транспорт – кровеносних судин. Суспільство функціонує нормальон лише коли всі його органи взаємодіють.
25. Вчення Спенсера про соціальні інститути.
Спенсер розрізняє 6 типів соціальних інститутів: промислові, професійні, політичні, церковні, обрядові, домашні. В динаміці є 2 складові процесу їх розвитку: інтеграція і диференціація, що утворюють суспільство. У своєму розвитку людство повторює еволюцію органічного світу. Ускладнення структури соціальних інститутів, диференціація, інтеграція, централізація управління.
26.Різновиди натуралістичних та психологічних підходів до вивчення суспільства, їх критична оцінка.
Розвиток соціології сприяв усвідомленню соціальним знанням суспільства та людини, спочатку людина свої якості переносила на світ природи(анімалізм), потім – навпаки, природні властивості на себе(людина-рослина, людина-машина). Саме тому з”являються такі напрямк, як: органіцизм, соціальний дарвінізм, расово-антропологічна школа,географічна школа.Прогрес наукового знання зумовив перехід психології від дослідження індивіда до вивчення законів поведінки груп та спільнот, що зумовило появу психологічних напрямів соціології: соціопсихоаналіз Фрейда, концепції групової поведінки Штейнталя та Лацаруса, психології народу Вундта, психології натовпу Лєбона, інтеракцонізму Кулі, інстиктивізм Мак-Дугала.
27.Особливості трактування Дюркгеймом предмету соціології та її методу.
Виробив новий підхід, який полягав у розумінні суспільства, як соціальної реальності,що складається з соцальних фактів. Вивчення цих фактів і є предметом соціології. Основні принципи методу Дюркгейма: - розгляд соціальних фактів як таких, що існують об”єктивно – аналіз причинної залежності соціальних явищ від їх середовища – вираження суспільної свідомості об”єктивними показниками – постійне порівнювання. Таким чином, соціологія повинна мати справу лише з реальними процесами, а не з уявленнями.
28. Сутність теорії суспільства Дюркгейма.
Французький вчений Е. Дбркгейм виробив новий соціологічний підхід, якик полягав у розумінні суспільства як соціальної реальності. Що складаються із сукупності соціальних фактів. Вивчення цих фактів, на його думку, і є предметом соціології.
Головне в теорії суспільстві Дюркгейма — соціологізм, який грунтується на визнанні первинності соціальної реальності, її автономності, специфічності та підпорядкованості в ній індивідів. Основними принципами ”соціологізму” є об”активним науковий підхід до соціальних явищ та процесів, намагання пояснити соціальне, виходячи з сутності. У зв”язку з цим біологічний і психологічний підходи Дюркгейм відкидав.
Теорія “соціологізму” тісно зв”язана із соціологічним методом Е. Дюркгейма, основними принципами якого були:
Розгляд соціальних фактів як таких, що існують об”активно, незалежно від людини;
Вираження суспільної свіл\домості об”активними, незалежними від суб№єта показниками (поведінка людей, діяльність організацій;
аналіз причинної залежності соціальних явищ від їхнього середовища;
Постійне порівнювання в ході дослідження пояснювальних соціальних фактів, а отже перетворення соціології на порівняльну науку.
29. Вивчення аномії, соціальної нерівності і соціальної солідарності за Дюркгеймом.
Аномія за Дюркгеймом – стан суспільства, за якого відсутнє чітке моральне регулювання поведінки людей, виникає, коли соціальні функції людей не перетинаються. Соціальна нерівність є наслідком суспільної системи, яка створює неоднакові умови для реалізації людських здібностей. Для подолання нерівності людина повинна ьути особистістю, а не машиною. Рушійной силой цього може стати диференціація за індивідуальними якостями. Розглядав солідарність, як цементуючу основу суспільства.
30. Трактування Дюркгеймом закону поділу праці та кооперації.
Історія людства починається з механічної солідарності – первіснообщинного стану, однаковість всіх функцій, нівеляція особистості. Поділ праці змушує людей обмінюватись продуктами своєї діяльності, підвищувати їх якість. Причина поділу праці – зростання кількості населення, що посилює інтенсивність контактів, посилює боротьбу за існування. За таких умов тільки новий тип солідарності може зберегти лад. Отже, поділ праці – мирне вирішення гострих соціальних питань.
31. Предмет та завдання розуміючої соціології Вебера.
Розуміюча соціологія, за вихідний пункт береться поведінка людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціолога тільки тому, що люди вкладають у свої дії певний сенс. Дії людей усвідомлені, отже, соціологія має бути “розуміючою”. Це – наука не тільки про розуміння поведінки, а й про соціальну дію, предметом її є усвідомлена соціальна дія.
32. Веберівське тлумачення закону поділу праці і наслідки його дії .
досліджуючи проблему поділу і спеціалізації праці, мотивації економічної поведінки, він зауважував, що в поділі праці переплітаються чотири фундаментальні чинники:
-технічний
-економічний
-соціальний
-історичний
Зауважував також, що поділ праці — це не просто поділ індивідів і розподіл завдань, а це — спосіб соціально-еконномічної взаємодії суб”єктів.
Така вза”ємодія за Вебером є раціональною (свідома, планується, доцільна). Поділ праці як спосіб взаємодії має різні форми і проходить у своєму розвитку 4-і етапи, а суб”єктом поділу праці є не окремий індивід, а соціальні групи.
33. Соціальні дії, їх класифікація за Вебером
М. Вебер був енциклопедично освідчиною людиною, громадським і політичним діячем. Досліджуючи проблеми поділу і спеціалізації праці, мотивації та економічної поведінки, бюрократії, він зробив внесок у розвиток не тільки соціологічної теорії, а галузевих соціологічних знань — соціології організації, політичної соціології, соціології релігії тощо.
34. Основні елементи методології Вебера і зв”язок її з іншими науками.
Основні елементи методології Вебера: - концепція “ідеальних типів” – уяавних конструкцій, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів – метод причинно-наслідкового пояснення – принцип співчутливого розуміння мотивів поведінки – принцип “віднесення до цінностей і свободи від оцінних суджень”. Вебер прагнув запозичити все раціональне з природничих та гуманітарних наук, тому йогоконцепція була тісно пов”язаною саме методологічно з разними галузями знань.
35. Особливості і значення для соціології теорії Маркса.
Теорію Маркса можна звести до 3 моделей: базис-надбудова, органічна цілісність суспільства, діалектичний розвиток. Він пояснює соціальне життя за допомогою виробництва матеріальних благ, що складає базис суспільного життя, все інше – надбудова. Однак, не слід обмежуватись лише цим, Маркс застосовував такі поняття, як соціальний організм, органічна цілісність, тотальність – паралель з соціологічним органіцизмом. Діалектичний принцип орієнтує на вивчення соціальної динаміки, поєднання об”єктивних та суб”єктивних факторів соціального розвитку. По-особливому він розглядав діяльність людини – він назвав її “діяльний фактор”.
36. Внесок Маркса в удосконалення методики соціологічного дослідження.
Маркс має значні заслуги щодо розвитку методики конкретних соціологічних досліджень. Вони здійснювались на основі узагальнення фактичного матеріалу з використанням різних соціологічних способів збирання первинної інформації: вивчення документів, соціологічні спостереження, опитування. Соціологічному аналізу присвячено багато сторінок Капіталу, на підставі узагальнення емпіричного матеріалу написано багато праць про французьку революцію.
37.Особливості та завдання соціології за Зіммелем.
Зіммель формує оригінальне уявлення про предмет та завдання соціологічної науки, висловлює сумнів, щодо того, що соціологія і є справді наукою про суспільство, трактує їїї, як соціальне дослідження, як метод усіх інших наук. Його вчення називають формальною соціологією, бо він вважав, що предмет її – чиста форма, що фіксує в соціальних явищах найбільш стійкі риси. Ізолюючи бажання та переживання, ми отримуємо те, що становить сферу цінностей, ідеального. Це і має вивчати соціологія.
38. Принципові особливості соціологічного пізнання за Вебером та Зіммелем.
Учення Зіммеля називать “формальною соціологією”, бо він вважав, що основним предметов вивчення наукової соціології мають стати “чисті форми”, що фіксують у соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричне розмаїття соціальних фактів, зміст цих форм маюь вивчати спеціальні суспільні науки — соціологічні.
Вебер і Зіммель розробили принципово нову методологію пізнання, здійснивши свого роду “Коперниківський” переворот у соціології. За головний інструмент в них правлять особливі абстрактні конструкції: у Зіммеля — “чисті форми”, а у Вебера — “ідеальний тип”. З з їхньою допомогою вивчаються не емпірично існуючі факти, а в уяві створювані сутності.
“Чисі форми” за своєю суттю — це відносини між індивідами, які відокремлюються від тих об”єктів, що є предметом її бажань. На думку Зіммеля, ізолюючи бажання, переживання, мотиви, як психологічні факти від їх об”активного змісту соціологи отримують саме те, що становить сферу цінностей — сферу ідеального. Це і має вивчати соціологія.
Цінність — це те, що збуджує її інтерес до конкретної речі, свореної людиною.
39. Роль взаємодії у життєдіяльності суспільства за Зіммелем.
Зіммелем досліджується проблема взаємодії між індивідом і групою, її механізми. Особистість вступає в різноманітні зв”язки, і одночасно і підпорядковується ним і ні, формуючи суспільство, що як об”єкт соціології не існує поза конкретними формами взаємодії. При зростанні взаємодії об”єднань група все в більшій мірі стає суспільством. Виділяв 3 рівні соцологічного пізнання: - екзистенціальний, де враховуються особисті позиції індивідів, - формальний, де увага акцентується на самих формах взаємодії, - предметно-змістовний, вивчення конкретних форм взаємодії сфер суспільного життя.
Вважав взаємодію основою суспільства.
40. Порівняльний аналіз оцінок рузних видів праці за Зімелем та Марксом.
Після Маркса з його більш економічною аплікацією теорії відчуження, ця тема стає одною з головних для німецької соцології, наприклад Зіммеля. Однак на противагу Марксу, він обгрунтовує іншу шкалу цінностей, визнаючи найвищою працю інтелектуальну(Маркс – фізичну), через категорії праця, відчуження, цінності Зіммель показав, що поки річ перетворюється на засіб досягнення чогось, робітник усе більше відчужується від продуктк і засобів праці.
41) Багаторівневість соціологічної науки за Тьоннісом
німецький соціолог одним із перших зробив спробу створити в соціології єдину систему понять, подати цю науку як багаторівневу. Він розрізняв чисту і прикладну соціологію. Перша аналізує суспільство на етапі статики, друга – динаміки. Методом “прикладної соціології” є понятійна аналогія, а сферою застосування - історія людства. За Т. прикладна соціологія ідентична історичній соціології. Окрім неї, Т. вирізняє ще емпіричну соціологію, яка вивчає сучасний стан людства. Автор твору “Спільнота і суспільство”
42. Сутність функціоналізму Г. Парсона
“Структурний функціоналізм”: принцип системної побудови сусп. Для всіх соц. систем характерні 4 функції – адаптація (пристосування до зовн. та внутр. змін), ціледосягання (система визначає та досягає поставлених цілей), інтеграція (система поєднує всі свої компоненти), збереження зразка (створення, вдосконалення, зберігання, оновлення мотивації індивідів, їх поведінки). Соц. система – система дій дійових осіб: дія можлива лише за наявності ін. дійової особи; взаємна орієнтація дійових осіб через спільність інтересів; диференціація соц. ролей. Соц. дія – соціальна, культурна, особистісна. Основні положення: 1) соц. сист. є стабільною; 2) інтегрованою; 3) базується на згоді; 4) необхідність соц. контролю; 5) основа життя – норми, цінності. Не кожна поведінка – соц. дія (цілеспрямоване, з суб’єктивним значенням; озн.: символічність, нормативність, ірраціональність). Індивід, що діє, повинен розуміти умови, у яких досягається мета, предмети, з якими має справу, відчувати потребу в досягненні цілей та реагувати на свою дію.
43) Емпірична соціологія(ЕС), зміст основних етапів її розвитку
Емпіризм – напрям теорії пізнання, який визнає практичний досвід єдиним джерелом знань. Особливість ЕС в тім, що вона започаткувалася не в університетах як центрах наукової думки, а в практичній сфері – у середовищі державних службовців, підприємців. ЕС у своєму розвитку пройшла 3 етапи: ? (характерні самовизначення тематики досліджень, пошук засобів, спроби пов’язати теоретичні проблеми із соціальним життям. Цей етап – кін. 19ст. – два перші десятиріччя 20ст.. до цього часу емпіричні дослідження були розрізненими, не мали відпрацьованої методики.). ?? (20-30ті рр.20ст. ЕС відповідно до інтересів монополій переносить дослідницькі роботи з університетів у лабораторії, на підприємства). ??? (від 40-х рр. до наших днів, хар. Бурхливим розвитком ЕС, відбувається її поєднання з системою управління. Соціологів залучають до вивчення держ. діяльності, громадської думки, духовних запитів населення, гострих соц. конфліктів).
44) Індустріальна соціологія та проблеми, що досліджуються у її межах
Почала формуватись напр.19ст.-поч.20. у цей час розвивається велике машинне виробництво. ІС – прикладна галузь соціології, яка з позиції підприємців і курівників промислових підприємств вивчає соціальні наслідки науково-техн. прогресу і їх вплив на сферу трудової діяльності людини. У межах ІС вирішувались такі проблеми: 1) посилення зацікавленості робітників у праці, тобто підвищення її продуктивності. 2) визначення найраціональніших форм взаємин представників різних соціальних груп, що усували б соц. конфлікти. Представники ІС вивчають проблеми промислового виробництва, намагаються узагальнити реальний досвід управління ним, досліджують соц-трудові відносини і розробляють рекомендації щодо їх удосконалення.
45) Вивчення Тейлором соціального явища “рестрикції” і способів його урегулювання.
Тейлор – америк. інженер-дослідник, організатор виробництва. Т. першим звернув увагу на феномен праці “спроквола”, що у науці називають рестрикцією. На думку Т, робітники ледачі за своєю природою. Контактуючи з таким ж ледачим, як вони самі, робітники свідомо обмежують продуктивність своєї праці. Управлінці не знають, як подолати інертність робітників. Поведінка і тих, і тих є ірраціональною. Т пропонує вирішити цю проблему так: 1) відокремити розумову працю, пов’язану з організацією та управлінням, від фізичної. 2) робітники мають виконувати безпосередньо виконавські функції, а організаторські і управлінські мають бути передані працівникам управлінського персоналу. 3) стимулювання max. продуктивності праці за допомогою диференціювання відрядної плати виконання чи перевиконання прогресивної норми.
46) Основні принципи і спрямування концепції “економічної людини”.
Гол мотив трудової діяльності – матеріальна зацікавленість. Робітник – це “економічна людина”, яка реагує тільки на заробітну плату. (Тейлорівська теорія). Принципи: : 1) відокремити розумову працю, пов’язану з організацією та управлінням, від фізичної. 2) робітники мають виконувати безпосередньо виконавські функції, а організаторські і управлінські мають бути передані працівникам управлінського персоналу. 3) стимулювання max. продуктивності праці за допомогою диференціювання відрядної плати виконання чи перевиконання прогресивної норми. Спрямування: на раціоналізацію виробничої діяльності робітників, на застосування прогресивних технологій.
47) Соціологічна сутність адміністративної доктрини Файоля
Запровадив систему управління в-вом, в основу якої було покладено адміністративну доктрину.
Усі функції, що здійснюються на будь-якому підприємстві, Ф. Розподілив на 6 груп: технічні, комерційні, фінансові, охоронні, облікові й адміністративні. Отож, адміністративна ф-ція є однією з шести, які забезпечують належну організацію в-ва. Адмін. ф-ція є однією з найскладніших. Керівник має забезпечити прогнозування, організацію, розпорядження, узгодження, контроль. А для цього він має бути інтелігентним і розумним, мати фізичну силу та високі моральні якості.
48) Доктрина Г.Форда, соціальні наслідки її реалізації.
Доктрина була побудована на принципі гармонії між в-вом і споживанням: 1) вир-во народжує попит. 2) попит підтримує вир-во. 3) споживання стане масовим тоді, коли робітники матимуть високу з/плату, а товари продаватимуться за порівняно низькими цінами, останнє можна досягти, забезпечивши масове безперервне вир-во з мін. Витратами, постійним оновленням техніки та організації праці. 4) науково-техн. прогрес (НТП)- важливий стимул споживання і водночас засіб його задоволення. Ф > головна вимога для організації потокового вир-ва – max. скорочення як потреби думати, так і кількості трудових рухів. Але на практиці використання цієї системи на з-дах “Форд” призвело до розумової і фізичної деградації робітників. Ф був змушений доповнити свою доктрину рядом раціоналізаторських пропозицій.
49) Принципи досягнення максимальної ефективності людської діяльності Емерсона та Черча.
На відміну від Тейлора (метод наукової організації праці й управління стосовно окремого виконавця чи виробничого процесу), америк. інженер Емерсон запропонував 12 принципів досягнення max ефективності б-якої людської діяльності: 1) чітко визначені ідеали (цілі). 2) здоровий глузд. 3) компетентне консультування. 4) дисципліна. 5) справедливе ставлення до персоналу. 6) повний, постійний і поточний контроль. 7) диспетчеризація. 8) точні нормативи та впорядкований розклад праці. 9) нормалізація виробничих умов. 10) нормування окремих операцій. 11) чіткі виробничі інструкції. 12) винагорода за збільшення продуктивності праці. Черч (представник американської соціології менеджменту) розглядав керівництво як поєднання двох процесів – аналізу і синтезу. Синтез визначає ті засоби, за допомогою яких досягають основних цілей, а аналіз визначає правильне використання цих засобів. Функції комбінуються так, щоб разом вони давали позитивний результат.
50) Доктрина “людських стосунків” Е. Мейо.
Принципи доктрини: 1) людина – це соціальна істота, орієнтована і включена в контекст групової поведінки. 2) жорстка ієрархія підпорядкування і бюрократична організація несумісні з природою людини і її свободою. 3) керівники мають орієнтуватися насамперед на людей, а вже потім на продукцію. Ця доктрина мала велике практичне значення. На фірмах почали створювати служби соціологічних досліджень і налагодження людських стосунків. Керівників і майстрів учили індивідуальному підходу до робітників, умінню вести бесіду, вислуховувати. Також мала теоретичне значення: замінила тейлорівську концепцію “економічної людини” концепцією “соціальної людини”, яка крім матеріальних стимулів передбачала використання соц-психологічних чинників.
51) Порівняльний аналіз концепцій “економічної людини” Тейлора і “соціальної” Мейо.
(див. питання 45 і 50) Тейлор був інженером, Мейо – психологом. Тейлор брав за основу індивідуальну працю і відрядну оплату, Мейо – створення певних неформальних стосунків між людьми. Тейлор визнавав лише 2 стимули – загрозу покарання і грошову винагороду. У дослідах Мейо з’ясувалось, що робітник не просто “економічна людина”, а є стимули сильніші, ніж з/пл., причому їх досить багато. Основними функціями майстра Т вважав управління, нагляд, вміння добирати кадри. Мейо – важливі не тільки технічні знання майстра , скільки його здатність керувати, налагоджувати довірчі стосунки. Ця доктрина мала велике практичне значення. На фірмах почали створювати служби соціологічних досліджень і налагодження людських стосунків. Керівників і майстрів учили індивідуальному підходу до робітників, умінню вести бесіду, вислуховувати. Також мала теоретичне значення: замінила тейлорівську концепцію “економічної людини” концепцією “соціальної людини”, яка крім матеріальних стимулів передбачала використання соц-психологічних чинників.
52) Мікросоціологічна концепція та завдання “наскрізної науки” Дж. Морено.
Виходив з необхідності створення “наскрізної науки”, яка б вивчала усі рівні соц. життя людей, соц.-психол. Проблеми і розв’язувала їх. Запропонував такий комплекс наук: соціометрія (системи методів виявлення та міжособистісних взаємин людей у малих групах. Соціономія (наука про основні соц. закони). Соціатрія (сист. Методів впливу на людей, чиї проблеми зв’язані з недостатніми навичками поведінки в малих групах).
Соціальний світ можна розглядати, виходячи з його макроструктури, тобто просторового розміщення людей у різних сферах їх життєдіяльності, та мікроструктури, тобто психологічних відносин кожного окремого члена суспільства з його оточенням. Невідповідність макро- і мікроструктури суспільства – причина конфліктів, соц. суперечностей. Для подолання суперечностей треба привести макроструктуру у відповідність з мікроструктурою. З метою виявлення мікроструктури було створено соціометричну методику, для пом’якшення конфліктів, виявлення неформальних лідерів, оптимізації соц-псих. клімату в малих групах.
53) Теорія ієрархії людських потреб А. Маслоу
Потреби – це внутрішні стимули активності, те, що забезпечує самозбереження існування людини. В науці є багато спроб класифікувати потреби, найвідоміша – структурна модель Маслоу. Ця модель складається з 5-ти рівнів: 1) фізіологічні потреби. 2) потреби у захисті, безпеці, стабільності існування, впевненості у завтрашньому дні. 3) потреби в емоційних зв’язках. 4) потреби у самоповазі + у повазі з боку інших. 5) потреби у само актуалізації, творчості, реалізації своїх можливостей. Задоволення потреб нижчого рівня актуалізує потреби більш високого рівня.
54) Теорія “управління через співучасть” Д. Макгрегора.
Сутність концепції у встановленні залежності стилю керівництва від стилю поведінки працівників. Керівник має пам’ятати, що кожна людина – істота унікальна і цінна. Є ще і об’єктивні обставини – низька трудова дисципліна, вимушений поспіх, низька кваліфікація. Перш ніж вибирати модель керівництва потрібно вивчити реальні умови: рівень взаємної довіри менеджерів і підлеглих, моральний клімат. Після цього можна рекомендувати або модель постійного примусу людини до праці, або модель переконання людини в тому, що трудові зусилля є природними, що внесок у загальну справу є функцією винагороди, визначеною за цей внесок.
55) Теорія збагачення праці Ф. Херцберга, найважливіший її соціологічний постулат.
Суть теорії в створенні самоврядних груп, урізноманітненні дій робітників, збільшення елементів ініціативи, відповідальності. За таких умов праця ніби кидає виклик людині, мобілізує її творчі сили на вирішення виробничих завдань, стимулює трудовий азарт, породжує гордість за свою роботу. Головна установка – стимулювання через саму працю з використанням прагнення людини до самовираження як головного стимулу. Проте організатори в-ва розцінили цю теорію як шарлатанство, порушення принципів управління.
56) Теорія “постіндустріального суспільства”
Розроблена америк. соціологом Беллом. Згідно з нею всесвітня історія проходить до індустріальну, індустріальну і постіндустріальну стадії. На кожній стадії домінує один фактор: у доіндустр. – с/г праця, в індустр. – промисловість, в постіндустр. – інформація. На останній стадії сфера послуг починає переважати сферу в-ва, панують інтелектуальні технології, поширюється планування і контроль. Велику роль в постіндустр. Суспільстві відіграють наукові дослідження і освіта. Соц. зв’язки ускладнюються , max розвивається маркетинг, а міжособистісні комунікації дуже динамічні. Спостерігається поглиблений поділ праці і виокремлення інституту управління. Власність перестає бути головною ознакою соц. диференціації, стає > знання та контроль над інформацією. Основним засобом в-ва є мозок людини. В політичній сфері відбувається децентралізація влади, яка все частіше делегується згори до низу. Політична боротьба ведеться не за контроль над власністю, а за вплив на державу.
57. Теорія “якості життя”
Термін “якість життя “ почали широко застосовувати після видання праць Дж. Гелбрейта. Під якістю життя зазвичай розуміють умови людського існування : забезпечення матеріальними благами ( харчі, одяг, житло, засоби пересування) можливість здобуття освіти , отримання медичної допомоги, розвитку особистості;стан природного середовища, рівень безпеки, соціальної захищеності, свободи. Якість життя визначається за всіма сферами існування існування людини: сім’я, навчання, робота громадська діяльність, дозвілля тощо.
Соціальними індикаторами якості життя є як його об’єктивні характеристики (обсяг споживання матеріальних благ, тривалість життя, стан системи охорони здоров’я, соціального захисту) так і суб’єктивне сприйняття людиною умов існування. Різні люди по різному сприймають одні й ті самі умови існування. Причини цих відмінностей зумовлюються неоднаковим розумінням сенсу і цілей життя.
Якість життя – інтегральна хар-ка всієї сукупності форм і видів життєдіяльності людей певного сусп., зумовлених рівнем його вир-ва, ек. відносинами та системою цінностей. Категорія відображає напрям цілеспрямованого розвитку сусп. Критерії якості життя: стан здоров’я, тривалість життя, захищеність,демократичні свободи, забезпеченість інформ., стабільність ек. розв., зайнятість.
58) І. Франко про предмет і завдання соціології.
Франко окреслює предмет соціології вивченням форм суспільного життя, спеціалізованих форм людської діяльності, які виникають у зв’язку з поділом праці, тобто з розвитком матеріальної і духовної культури. Вважає, що тільки соціологія здатна виявити правдиве становище людини по відношенню до природи та інших людей. Ф підкреслює велике значення “суспільної економії” – науки про працю, яка є основою людського добробуту й щастя.
59) Соціологічне вчення Лесевича
Соціологія має своїм предметом вивчення суспільні явища у розрізі їх підкореності природнім законам. Для відкриття цих законів наукове дослідження вважає необхідним використовувати в соціології 3 методи мистецтва вивчення: спостереження, досвід і порівняння. Дійсне спостереження має сенс тоді, коли воно пояснюється якою-небудь теорією. Досвід має в соціології другорядне значення і дозволяє розуму шляхом наукового аналізу розкривати закони людської природи. Третій спосіб – порівняння – повинен бути головним. Гол. прийом даного способу – порівняння сучасного стану суспільства у різних частинах світу, причому вибір має припадати на незалежні одне від одного племена.
60) М. Драгоманов як один з фундаторів укр. соціології, тлумачення ним прогресу.
Розумів соціологію як універсальну науку. На його думку багато наук мали б стати її розділами. Д. наголошував, що ніхто і ніщо не може загальмувати чи завернути об’єктивні історичні процеси. Вважав, що еволюційний шлях розвитку суспільства забезпечує більший простір для індивідуального і громадського самовираження, ніж соціальне потрясіння. Особливу увагу приділяв проблемам влади, взаємовідносинам держави і суспільства, особистих прав, індивідуальної свободи. Розглядав прогрес як поступовий розвиток ідей, вважав його залежним від розвитку суспільної організації, що єднає його зі спенсерівською теорією еволюції та розвитку людського суспільства. Драгоманов підкреслював, що рухатись треба не від ідеалістичних, романтизованих упевнень про сутність і спрямованість прогресу до реалізації цих уявлень на практиці, а навпаки – від практичних потреб і завдань до практичної діяльності, спрямованої на реформування суспільного ладу.
61. Українські вчені Костомаров, Винниченко, Рудницький, Потебня, Антонович про соціологічну сутність понять “народ”, “народність”, “нація”
Костомаров: слов’янські народи мають спільне походження, духовну спорідненість та подібність історичної долі, проте кожному народу притаманний особливий національний “народний дух”, який є першоосновою його розвитку. Порівнюючи менталітети різних націй, виділяє поняття народності. В Україні панує дух терпимості, фантазії, що відображаються у фольклорі. Ідеал українців – “особиста свобода”. Народ – соц.-пол. союз, нація – етнополітичний.
Антонович: нація (народність) – група людей, близьких між собою натурою, темпераментом, вдачею. Прикмети нації є як природними, так і набутими. Характер народу визначається прикметами нації. Народ має такі ознаки як суспільність, політичний стан та здатність до розвитку. Є автором “націоналістичної теорії” про демократизм українського народу, атрибутивна ознака якого – вічовий устрій.
Потебня: поняття мови й мислення розглядається у нерозривному зв’язку з поняттями “народ” і “народність”. У ранніх працях віддає перевагу поняттю “народність”, бо термін “нація” в 60-х рр. ХІХ ст. вживався рідко. Народ – вираз певного вищого щаблю самостійного національно-культурного життя, творець цивілізації, мови, що є одним з найістотніших індикаторів культури. “Народний дух” (ментальність, культура) породжує мову, яка характеризує національну специфіку народу. Народ – певна множинність людей, єдиною ознакою для виділення якого є мова. Народ, народність – поняття майже тотожні (об’єктивно-ідеалістична концепція).
Винниченко: буржуазність, відсутність національних експлуататорських класів – осн. риса укр. народу. Розробив пол.-соц. концепцію, що дістала назву “колектократія” – із глухого кута, у який потрапило тогочасне сусп. через недосконалість соц.-господарчої форми власної структури, могла вивести його перебудова на правдиво-кооперативно сусп. форму – колектократію.
Рудницький: нація – рушій розв. людства. Без розвитку нації неможливий будь-який соціально-політичний розв. Нація – група людей, об’єднаних спільністю притаманних лише їй рис в одну цілісність. Риси нації: 1. антропологічна расовість (своєрідна будова та вигляд тіла). 2. самостійна мова. 3. питомі історичні тенденції, прагнення. 4. питома культура та спільні культурні прагнення. 5. питома суцільна нац. територія, на якій була, є або й буде нац. держава. На його думку, найважливішою є територія, далі – расовість, мова, традиції, культура. Вивчаючи класову структуру укр. нації. Рудницький виходив з того, що через утрату державності влада, клас великих земельних власників, міщанство, буржуазія, пролетаріат, церковна ієрархія в Укр. були неукраїнськими. Завжди укр. залишалися лише селянство. Звідси вчений висновує, що інтереси селянства й усього народу тотожні і що сусп.-екон. Сутність укр. держави має ґрунтуватися на селянстві. Найважливішим сусп.-політ. завданням самостійної Укр. вчений уважав зведення до мінімуму або й цілковите усунення класової боротьби в Укр. через вирівнювання екон. становища громадян. Саме такий сусп. устрій відповідає споконвічним соц. ідеалам українства, аке протягом усієї своєї історії боролося проти поневолення одних іншими, проти переважання одного класу над іншим.
62. Соціологічні міркування П.Куліша про місто і село, сутність його теорії “хуторянства”
В основі ідеї “хуторянства” лежить глибоке переконання автора в національних ідеалах і цінностях минулого, їх неодмінному культурному відродженні та ствердженні в народному житті. Хуторянство – ключ до вирішення соц. проблем. Ідеалізує минувшину України, її “хуторянські” ідеали, яким він надавав виняткового значення. Релігійні ідеали відображуються у народній творчості минулого. Повернення до неї він розглядав як головний фактор підйому національного відродження, оскільки сучасна міська культура знищувала народні вірування, традиції, руйнувала історично усталений спосіб життя українського народу. Куліш вважав за необхідне відмовитися від “ідольської розкоші,” повернутися до християнської моралі, народних звичаїв своїх предків, котрі жили в гармонії з природою. Він не заперечував прогрес, одначе перевагу надавав традиційному сільському способові життя. Серце людини та її мозок перебувають у боротьбі. Прагнення до життя на хуторі (в селі) – прагнення серця. Сільське життя – природне, дає змогу відкинути все зайве. Міське – не дає пізнати істини.
63. Вплив вчення Конта та Спенсера на формування соціологічниї поглядів Вовка, Лучицького, Оршанського та інших український вчених
Соціологічна думка в Україні всередині та наприкінці ХІХ ст. характеризується тим, що вчені трансформували погляди західних соціологів. На розвиток соціології в Україні значний вплив справив європейський позитивізм (Конт, Спенсер). Конт розробляв методологію науки. Спенсер – теорію еволюції, органіцизму та соціальних інститутів. Саме ці погляди (доробки) привертали увагу українських науковців, змушували їх запозичувати ідеї, проектувати їх на свою сучасність, виробляти власні. Дослідження Женевського гуртка стали початком самостійного соц. вчення науки. Драгоманов прагнув теоретично синтезувати усі галузі суспільствознавства, що зближувало його із західними класиками соціології. Розглядав прогрес як поступовий розвиток ідей, вважав його залежним від розвитку суспільної організації, що єднає його зі спенсерівською теорією еволюції та розвитку. Вовк: соціологія є складовою антропології і може виникнути після розвитку геології, палеонтології і біології. Еволюціонізм: всі суспільні явища є наслідком повільного багатоступеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Під впливом позитивізму (соціальне знання має базуватися на реальних фактах – спостереження, експеримент) перебували такі вчені, як Лучицький, Лесевич, Оршанський, Мєчніков та ін. Соц. погляди Івана Лучинського сформувалися під впливом О.Конта і Дж.Мілля. Цей учений вважає, що предметом соц. є закони еволюції суспільства, тобто загальні закони соц. явищ – як один стан явища породжує інший. Іншими словами, соц. має вивчати соц. явища в їх послідовному розвитку, у співвідношенні різних їх станів. Соц. закони повинні базуватися на даних історії і біології. Ісаак Оршанський , оцінюючи вчення Конта, вважав його недостатньо обґрунтованим. Так, він не погоджувався з тим положенням, що основною одиницею соц. вивчення є суспільство. На думку вченого, такою одиницею є людина як індивід фізіологічний, психологічний і соц. Звідси він робить висновок, що вчення про людський індивід лежить в основі соц., а остання є галуззю біології. Оскільки в центрі соц. вивчення є індивід, то звідси і твердження про те, що основні етапи розумового розвитку людства збігаються з основними етапами життя людини. Теологічний етап відповідає дитинству, метафізичний – юності, позитивний – зрілості.
64. О.Стронін про пірамідальну будову суспільства
Представник вульгарного органіцизму в Росії (ототожнення соціального та біологічного організмів). Сусп. – організм у буквальному розумінні цього слова. Соціологія – наука, подібна до фізіології, має використовувати метод аналогій. Сусп. має пірамідальну будову: три класи (демократія – судді, законодавці, адміністратори; середній клас – орендарі, мануфактуристи, банкіри; аристократія – землероби, торговці), кожний з них утворює трикутник. Представники першого – “зливаються” в одній точці та тісно пов’язані з представниками другого (орендарі – послідовники законодавців, бо дають життя економіці, як законодавство політиці; мануфактуристи – суддів, адже обробляють продукти попередніх; банкіри – адміністраторів, що виконують розподільчу функцію). Представники третього володіють людською працею та є “основою”, бо від стабільності основи залежить стабільність “піраміди”. Інтелігенція не входить до жодного трикутника, створюючи духовне життя сусп. Виконує три функції: пізнавальну, естетичну, практичну.
65. Соціологічне вивчення економічних відносин Подолинським, Зібером, Туган-Барановським
Зібер: пропагував економічну теорію Маркса, однак не сприймав неминучості пролетарської революції, був прихильником еволюційного розвитку, перехід до нового ладу відбудеться мирним шляхом через кооперативний рух. З усіх форм кооперації він обирає толоку – об’єднання односельчан чи сусідів для допомоги одному з них. Це явище розглядається як залишок “общинної роботи” родового устрою, традицію. Вчений стверджує, що внутрішня структура інституту сім’ї залежить від економічного устрою суспільства. Регулятор економічних процесів – праця.
Подолинський: праця – таке споживання механічної та психічної роботи, нагромадженої в організмі, яке має результатом збільшення кількости перетворювальної енергії на земній поверхні. Вчений ставить завдання “з’ясувати значення умов, які супроводжують проходження праці, представити найголовніші прояви в житті людей і вказати на наслідки споживання праці, тобто на наслідки впливу трудящих людей на навколишнє середовище”. Ідеал сусп. – народ сам керує економічною сферою життя. Економіка повинна розвиватися за принципом добровільності, створюватися господарські асоціації різного порядку.
Туган-Барановський: розробив теорію розподілу, визначав 2 фактори від яких залежить заробітна плата (зростання продуктивності сусп. праці – ек. фактор; соціальна сила робітничого класу – соц. фактор). На основі першого з них відбувається зростання національного доходу. Другий – визначає рівень середньої зар.плати. Величина прибутку визначається тими ж факторами. Прибуток – соц. явище, основою є власність на засоби вир-ва. Вивчає кооперацію у різних сферах господарського життя.
66. Ковалевський, Грот, Кістяківський про об’єкт та предмет науки, про проблеми розвитку суспільства
Ковалевський: соц. – наука про порядок і прогрес людських суспільств, загальна теорія соціального розвитку, предмет – порівняльна історія суспільних та політичних установ. Основний соц. з-н – з-н прогресу (посилення соціальної солідарності між різними соціальними групами, класами). Основне завдання соц. – виявлення сутності такої солідарності, вивчення її різних форм. Соціальний прогрес відбувається під впливом різних чинників, жоден із яких не є вирішальним. Революція не є рушієм суспільного прогресу.
Кістяківський: реальність, яку має вивчати соціологія включає економічні відносини, дії людей, зумовлені соціальною дійсністю. Основа соціального життя – взаємодія людей, у якій складаються певні форми колективної свідомості. Три умови для досягнення науковості: необхідність зв’язку теоретичних понять з реальним світом, виявлення причинних відносин в соціальній сфері, важливість системи цінностей. Основне завдання соціології – поєднати телеологічний і причинно-пояснювальний підходи в розумінні суспільного життя. Є представником соціології права. Ідея права належить до сфери цінностей. Природа права – двоїста: зовнішня форма існування справедливості та сфера соціальних відносин.
Грот: прихильник позитивізму Спенсера. Типи розвитку: прогрес, регрес, інгрес. Критеріями виділення типів є здатність людини до збереження своєї енергії (прогрес), її втрата (регрес) або її сталість (інгрес). Соціологія – психологія сусп. На різних етапах об’єктом соціології може бути: аналіз явищ пізнавальної діяльності сусп. (мова, наука, знання), аналіз явищ почування сусп. (мораль, худ. творчість), аналіз явищ волі сусп. (політичні, релігійні тенденції), аналіз явищ діяльності сусп. (культура, з-ни та норми). Соціологія має 4 відділи: філологія, соціальна етика та наука про мистецтво, політ. історія та релігія, юридичні та ек. науки.
67. Теоретичний та практичний внесок Грушевського в становлення української соціології
У 1919 році у Відні Грушевський заснував Український соціологічний інститут (УСІ) – перший укр. соціологічний заклад, у дослідженнях якого переважала соціоантропологічна проблематика розвитку сусп. Було сформовано бібліотеку, відбувалися громадські читання та лекції, видавалися матеріали деякиї соц. досліджень. Під егідою УСІ було видано 13 книжок. Під керівництвом Грушевського в Києві було створено науково-дослідну кафедру історії України, при якій – секцію методології та соц.
Учений застосував істор.-соціол. підхід до вивчення проблем соціології. Праця “Початки громадянства (генетична соціологія)” присвячена висвітленню причин і факторів створення соціальності, виникнення сусп. Домінантою ритму соціальної еволюції є боротьба індивідуалістичних та колективістських тенденцій. Грушевський розробив перші наукові засади політичної соц. Сенс трасформації людського сусп. – у послідовному переході від традиційних форм господарювання до індустріальних, що створює теоретичні основи нової загальноцивілізаційної типологізації сусп. Структурні зміни, що відбуваються при спеціалізації праці, змушують змінюватися і саму людину. Громадянство – організована людська множинність. Основа укр. народу – селянство, що має стати основою нац.-демокр. розбудови.
68. Вчення Шаповала про суспільство та соціальні групи
Сусп. – сукупність людських взаємовідносин, система “взаємочинності між людьми”, динамічна система, яку утворює сукупність взаємодіючих соц. процесів. На сусп. впливають 4 групи чинники: 1) космічні (світло, тепло, клімат); 2) біологічні (потреби живлення, розмноження, самозахисту); 3) психічні (ідеї, знання, вірування); 4) соціальні (мова, література, поділ праці).
“Соціальний акт” – взаємостосунки між двома (або більше) людьми через дію одного та реакцію іншого. Повторення соц. актів робить поведінку людей однаковою, що дозволює трактувати цих людей як скупчення (соціальні групи). Він розрізняє скупчення реальні (родина, держава), статистичні (блондини, брюнети, каліки), фіктивні (лісовики); вони поділяються на організовані (партія, кооператив), неорганізовані (чоловіки, жінки), короткотривалі (натовп на вулиці); закриті (расові, статеві,вікові, шлюбні пари) та відкриті; прості (на основі 1 ознаки – партія, профспілка) та складні (класи, нації). Складні скупчення – верстви, частини яких називаються шарами. Сполучення, що складаються із простих скупчень і верств, обмежених територіально, - агрегати (село, місто, військо). Шаповал аналізує такі верстви як касти, нації, громади (село, місто, держава).
69. М.Гредескул про потреби людини, їх соціальну роль та засоби вдоволення
Соціолог Гредескул відомий як критик марксизму. Усі потреби людини він поділяв на 2 групи: нижчі (тваринні) і вищі. Задоволення нижчих потреб призводить до виникнення “екон. фактора”. А оскільки потреби мають психічну, ідеальну природу, то й екон. фактор є ідейним, а не матеріальним. Свої потреби люди задовольняють суспільним способом. У результаті виникають ек. відносини і екон. структура суспільства. Однак ці й інші відносини мають регулюватися, тому потрібні держава і право. На думку Гредескула економіка, держава і право утворюють “будову”, головною ф-цією якої є забезпечення задоволення людських потреб шляхом суспільної господарської діяльності.
70. А.Звоницька та С.Дністрянський про соціальні зв’язки, тлумачення ними понять “спільноти”, “спільність”
Дністрянський: соц. зв’язки виникають з необхідності задоволення людьми своїх потреб. Історично-соц. зв’язки розвиваються від сім’ї до держави. Соц. зв’язки – церква, покоління, класи, спільності. Їх успішне функціонування – наявність норм (форма реалізації – звичай), що виникають з внутр. переконання про залежність людей та мають етичний характер. Кожен соц. зв’язок має свої власні цілі та засоби їх досягнення. Право – правила, що необхідні для нормального функціонування зв’язку. Форми права залежать від форми організації зв’язку. Право держави зафіксоване в з-нах. Звичаєве право – усіх зв’язків, крім держави. Ознаки держави: історична територія, населення та примус. Одна і та ж особа належить до різних соціальних зв’язків. Нація (як зв’язок) складається з людей, природної території, народної культури. Нація (як спільнота) розвивається так, щоб на своїй території створити власну державу. Спільність – різновид соц. зв’язку.
Звоницька: сусп. є наслідком спілкування між індивідами, воно має закономірний характер, еволюціонує, особистість та соціокультурне середовище знаходяться в постійному зв’язку, головний елемент соціальної дійсності – соц. зв’язок, що являє зміну свідомості, а також діяльність – спілкування – на цій основі. Аналізуються такі зв’язки: наслідування, звичаї, традиції. Їх руйнування можливе у вигляді злочину конфлікту або кризи, а відновлення – на основі альтруїзму, солідарності, симпатії.
71. Соціологічні дослідження політичних відносин Д.Донцовим та В.Липинським
Липинський досліджував політичні відносини, а саме: ідею української незалежності. Причина невдачі в досягненні незалежності – відсутність “провідної верстви”, інтереси якої були національно зорієнтовані. Еліта або “національна демократія” – верства, що може організувати сусп., без якої немає держави. Найприйнятніший політичний режим для Укр. – монархія, бо вона може забезпечити нац. пріорітети. Значне місце в сусп. житті відводиться релігії та армії. Учений вводить поняття територіального патріотизму української нації, який повинен подолати внутрішні слабкості українства, - пробудження почуття солідарності усіх мешканців Укр., незалежно від їх походження, віросповідання тощо. Патріотизм – передумова створення соціально-національного союзу. Засуджував націоналізм. Предметом політичної боротьби є земля. Антагоністом землероба є кочівник.
Донцов: ідеолог націоналізму, розробив теорію “чинного націоналізму”. Постулати теорії: 1) “змiцнювати волю до життя, до влади, до експансiї”; 2) “стремлiння до боротьби; 3)романтизм та догматизм у сприйняттi пропонованої iдеологiї; 3) фанатизм i аморальнiсть – нацiональна iдея мусила бути “аморальною”, тобто не мала керуватися принципами загальнолюдських цiнностей, здiйснювати аморальну полiтику має фанатик, що “визнає свою правду за загальну, яка має бути прийнята iншими”; 4) рівності немає ні в природі, ні в суспільстві; 5) національна ідея повинна стверджуватися як абсолютний догмат, предмет віри.
72. Соціологічні дослідження у 30-ті роки ХХ ст. учених Всеукраїнського інституту праці
У 30-ті рр. ХХ ст. виникає соціальна інженерія – один із різновидів прикладної соціології на підприємстві, сукупність засобів впливу на поведінку та установки людей з метою вирішення проблем. Її поява була зумовлена тим, що людина стала основним виробничим чинником. Вона мала на меті раціонально організувати трудовий процес. В Укр. прикладна соціологія користувалася даними статистики, професійного тестування та соц. опитувань. Учені ВІП (очолював Дунаєвський) у Харкові використовували прикладну соціологію для вивчення соціальних проблем управління. Тут були започатковані дослідження організації вир-ва, підготовки кадрів, стимулювання та нормування праці. Спочатку досліджувалася ситуація, визначалася проблема, вивчалися зміст праці та вимоги, які вона висуває до виконавця, і на основі цього оцінювалася професійно-кваліфікаційна структура підприємства. Існував психологічний відділ, де використовувалися тести професійного відбору та професійної орієнтації. Учені займалися соц. інженерією, під якою розуміли діяльність щодо вдосконалення організації вир-ва з урахуванням соціальних чинників, спрямовану на поліпшення умов праці. Використовувалися оперпрограми – креслення робочого процесу. Було поставлено задачу створити соц. праці як окрему науку. Проте згодом соц. дослідження були заборонені, їх результати фальсифікувалися.
73. Особливості і зміст основних етапів становлення соціології в Україні
Соц. думка в Україні розвивалася такими відомими людьми: Володимиром Мономахом, Ярославом Мудрим, Сковородою та іншими з появою сусп. (протосоціологія в Україні). З появою соц. як науки в Європі починається її становлення в Укр. (середина ХІХ ст.). Тодішні дослідники були спочатку громадськими діячами, а вже потім соц. Вони в основному трансформували погляди Конта, Спенсера, Маркса, хоча окремі оригінальні ідеї висловлювалися. Наприкінці ХІХ ст. спостерігається бурхливий розвиток соціології: Подолинський, Франко, Потебня та ін. Укр. соціологія до 1917 року розвивалася переважно в даіспорі. Наступний період: 1917 р. – до 30-х рр. ХХ ст. (соціологічна думка розвивалася під впливом марксизму, виникає соціальна інженерія та інші галузі прикладної соціології, в окрему науку так і не інституювалася через політичні обставини, критикувалася західна соціологія). У 30-ті рр. соц. переживає період репресій та терору, марксизм стає основною ідеологією, розвиток науки блокується, спостерігається ізоляція від світової соц. думки. Наступний період – 50-80-ті рр. – відродження соц., формується як окрема наука, запроваджується в систему освіти. З 80-х рр. – до сьогодення – суттєво переглядається роль соціології, проводяться масштабні соціологічні дослідження. У 2001 році вийшов указ президента України “Про розвиток соціологічної думки в Україні”.
74. Суспільство як соціальна система та соціальне явище
Країна – певна територія, де проживають люди, що взаємодіють між собою. Держава – політична організація країни. Сусп. – ключове поняття соціології, унікальне соціальне явище, соціальна система країни, сукупність усіх засобів взаємодії та форм об’єднання людей, що склалися історично, мають спільну територію, загальні культурні цінності, соціальні норми, і хар-ся соціокультурною ідентичністю його членів. Сусп. має такі ознаки: спільна територія, система норм та цінностей, цілісність та сталість, здатність підтримувати та відтворювати систему зв’язків, автономність, саморегуляція, саморозвиток. Вони дозволяють трактувати суспільство як соціальну систему – цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв’язки, взаємодії та взаємовідносини, соціальні групи та спільноти, норми та цінності. У цьому полягає системний підхід до тлумачення суспільства: воно складається з індивідів та системи зв’язків між ними, що є не простою сумою цих елементів, а утворюють системну якість, тобто, перебувають у системі різноманітних зв’язків (координація, субординація). Соціальні зв’язки зумовлюють спільну діяльність індивідів для досягнення певних цілей та мають об’єктивний характер.
75. Основні ознаки суспільства
Сусп. – ключове поняття соціології, соціальна система країни, сукупність усіх засобів взаємодії та форм об’єднання людей, що склалися історично, мають спільну територію, загальні культурні цінності, соціальні норми, і хар-ся соціокультурною ідентичністю його членів. Воно має наступні ознаки:
Спільність території (становить основу соціального простору, у якому проживають та взаємодіють члени сусп., збігається з державними кордонами).
Певний рівень розвитку культури.
Система норм і цінностей.
Цілісність та сталість (забезпечується за допомогою системи норм та цінностей, а також системи культури, що є основою зв’язків між людьми та мають велику інтегруючу силу).
Здатність підтримувати та відтворювати систему внутрішніх зв’язків (воно поповнюється, головним чином, за рахунок народження дiтей, й вiдтворює свою будову діяльністю власних членів).
Автономність, саморегуляція, саморозвиток (сусп. без втручання зовн. сил може створювати такі умови життя, що необхідні для задоволення людських потреб).
76. Типологія суспільства
Типологія сусп. відбувається за різними критеріями: 1) головний спосіб здобуття засобів до існування (збирачів та мисливців; садівничі сусп.; аграрні сусп.; промислові сусп.); 2) ціннісний критерій (традиційні – індивіди керуються традиціями та обмежені у виборі; сусп., що керуються зсередини – домінують особисті, чіткі моральні цінності; сусп., кероване ззовні – для досягнення успіху необхідно враховувати зовнішні обставини); 3) розвиток управління і ступінь соціального розшарування (просте – родоплемінна організація, відсутність майнового розшарування, класів та держави; складне – існує соціальне розшарування, нерівність); 4) політичний режим (демократичне, тоталітарне, авторитарне); 5) рівень відкритості зовнішньому світові (відкриті, закриті); 6) панівна релігія (ісламське, православне, католицьке тощо); 7) стадії розвитку (доінстріальне, індустріальне, постіндустріальне); 8) писемність (дописемні, писемні); 9) формаційний підхід (первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична формація).
77. Характерні особливості сучасного суспільства і, зокрема, українського
Для визначення сучасного сусп. Белл ввів термін постіндустріальне – стадія сусп. розвитку, що приходить на зміну індустріальному сусп. У ньому у сфері послуг зайнято не менше 50% працюючого населення, вир-во товарів набагато перевищує власні потреби. Велику роль відіграють наукові дослідження та освіта. Соціальні зв’язки ускладнюються, максимально ускладнюється маркетинг, а міжособистісні комунікації дуже динамічні. Відбувається рольовий характер взаємодії. Відносини між людьми регулюються на основі контрактів, договорів, з-нів. Гол. фактором виробництва є інф. Власність перестає бути головною ознакою соціальної диференціації, а стає – знання та контроль над інф. В пол. сфері відбувається децентралізація пол. влади, яка все частіше делегується згори до низу. Пол. боротьба ведеться не за контроль над власністю, а за вплив над держ. Постріундустріальне сусп. хар-ться виникненням нових сист.: телекомунікацій та освіти. Сучасне сусп. ще називається інформаційним.
Сучасне українське сусп. не можна назвати постіндустріальним, адже воно лише формується. Після здобуття незалежності почалася трансформація, формуються різні форми власності (приватна, кооперативна, змішана тощо). Посилюється диференціація сусп., в Україні ще не сформувався стабільний та потужний середній клас – гарант нормального розвитку сусп. (20%). Для України характерні процеси маргіналізації. Розглядаючи українське суспільство в контексті різних типологізацій, можна стверджувати, що воно промислове, кероване ззовні, складне, відкрите, демократичне (принаймні декларативно).
78. Причини та шляхи розвитку суспільства. Особливості розвитку українського суспільства
Розвиток сусп. або перехід від однієї суспільної якості до іншої отримав назву модернізації. Виділяють два види: органічну – промислова революція в Англії – (відбувається завдяки ресурсам власного розвитку і підготовлена внутрішньою еволюцією сусп., починається з культури та освіти), неорганічну (реакція на досягнення більш розвинутих країн, починається з пол. та ек.). Проте сліпе наслідування соц.-екон. моделей розвинутих країн може привести до формування ірраціонального індустріального сусп. Це спостерігається і в Україні, успішна модернізація якої залежить від організаційних зусиль влади та потребує широкої соц. опори, для цього потрібен потужний середній клас. Укр. перебуває в стані “посттоталітарного” синдрому. Чим швидше населення зрозуміє і осягне надбане знання щодо сусп. буття і скористається ними з урахуванням власних особл., тим більшою є надія, що Укр. ввіллється в світову цивілізацію. Розрізняють декілька типів соц. розв.: еволюційні (поступові зміни) та революційні (швидкі та докорінні зміни), прогресивні (перехід від нижчих ступенів до вищих) та регресивні (повернення від вищих ступенів до нижчих), імітаційні (запозичення ідей) та інноваційні (впровадження нових ідей). Причини соціального розвитку: внутрішні та зовнішні.
79. Основні теоретико-методологічні підходи трактування сутності суспільства
Сутність сусп. – осн. питання соціології. Виділяють декілька основних підходів до трактування сутності сусп.: 1) системний – сусп. – цілісна система елементів, що знаходяться в стані тісного взаємозв’язку, сукупність усіх засобів взаємодії та форм об’єднання людей, що склалися історично, мають спільну територію, загальні культурні цінності, соціальні норми, і хар-ся соціокультурною ідентичністю його членів. Сусп. складається з індивідів, що знаходяться в системі різноманітниї зв’зків (кореляція, субординація), які мають об’єктивний характер. 2) детерміністський – марксизм – сусп. складається з підсистем, кожна з яких перебуваєу причинно-наслідковій залежності від інших, усі підсистеми складають ієрархічну структуру; 3) функціональний – Спенсер – сусп. – цілісний організм, що складається з багатьох частин, кожна з яких може існувати тільки в рамках цілісності, де виконує визначені функції (задоволення певної сусп. потреби).
80. Суспільство як наслідок дій індивідів
Поняття сусп. – складне і багатогранне, тому існують багато його визначень, проте кожне базується на тому, що функціонування сусп. можливе лише за умови дій індивідів. Маркс: сусп. є результатом цих дій. Дюркгейм за головний системоутворюючий елемент бере соціальні факти, тобто різні способи дії індивідів. У Вебера системоутворюючий елемент – соціальна дія, а сусп. розглядається як сист. соц. взаємодій. Жодні соц. сист. або зіткнення інтересів не приведуть до змін, поки не будуть діяти їх суб’єкти. Особливості соц. дій: раціональність, усвідомленість, орієнтація на поведінку ін. індивідів. Вони зумовлюються невдоволеністю – невідповідністю між потребами та реальним станом речей. Формування особистої мети (очікуваний наслідок) – мотив дії. Типи дій: цілераціональні (свідомий вибір), ціннісно-раціональні (самодостатня цінність власних переконань), традиційні (звички), афективні (емоції). Дії – фізичні, словесні, жести або мислені.
81. Поняття соціальної структури суспільства, її складових
У процесі життєдіяльності люди створюють нові об’єднання або входять до вже існуючих для задоволення різноманітних потреб. Ця сукупність об’єднань, у кожному з яких індивідів щось поєднує, назив. соц. стр-рою. У соціології такі об’єднання: класи, верстви, групи, спільноти, категорії – елементи соц. структури, деякі з них стійкі в часі, постійно відтворюються та забезпечують наступність та порядок у сусп., а деякі виникають і тут же зникають. Соц. групи мають місце там, де є сталі зв’язки між індивідами. Саме діями таких груп відтворюється соц. життя. Людина може одночасно перебувати у декількох соц. групах, чим і обмежує, і отримує певні переваги. Категорія населення – однорідна за певною озн. сукупність (чоловіки, жінки). Соц. спільнота – сукупність індивідів, що реально існує й емпірично фіксується, має відносну цілісність і виступає як самостійний суб’єкт соц. дії та поведінки. Групи, категорії, спільноти функціонально залежать між собою.
Соц. стр-ра – сукупність статусів та ролей. Соц. статуси – ніші, кожна з яких заповнюється певною кількістю людей (водій, будівельник). Активність індивідів спрямована на виконання або реалізацію фунуцій, що передбачені соц. статусами – соц. роль.
82. Група як складова соц. стр-ри суп-ва. Класифікація груп
У соц. групи людей об’єднують соц. інтереси, що є реальними причинами дій і формуються в різних індивідів у зв’язку з різним становищем і роллю у сусп. Соц. групи мають місце там, де є сталі зв’язки між індивідами. Саме діями таких груп відтворюється соц. життя. Людина може одночасно перебувати у декількох групах, чим і обмежує себе, і отримує певні переваги. Сила соц. групи тим більша, чим більше вона здатна впливати на розвиток сусп. і відстоювати свої інтереси. Соц. групи характеризуються: 1) стійкою взаємодією; 2) високим ступенем спільності; 3) чітко вираженою однорідністю складу; 4) входженням у більш широкі єдності як структурні угрупування. Класифікація: 1) залежно від членів (малі – від 2 до 15; великі – більше 15); 2) від форми здійснення зв’язків (первинні, вторинні). Озн. малої групи: малий склад, просторова близькість членів, довгостроковість існування, єдність групових цінностей, добровільність вступу до групи, неформальний контроль за поведінкою групи.
83. Соц. відносини, їх роль у формуванні соц. стр-ри
Соц. відносини – відносини між окремими індивідами, соц. групами, що займають різне місце у структурі сусп., беруть неоднакову участь у його ек., політ. та держ. житті, різняться за способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою осбистого споживання. Соц. відн. як різновид сусп. відн. постійно взаємодіють з ін. відн. Соц. відн. формуються з приводу реалізації соц. взаємодії.
Основою формування і розв. соц. ст-ри, її складових є виробничі відносини. Сталі форми людських об’днань та відносин між ними утворюються на основі об’єктивних процесів суспільного поділу праці (СПП) – розмежування в сусп. різних соц. функцій, що виконуються певними індивідами, групами людей, спільнотами з різних сфер сусп., які поділяються на дрібніші складові. Перший великий СПП – виокремлення пастуших племен, що створило матеріальну базу для появи приватної властності, поділу сусп. на класи. Другий - відокремлення ремесла, яке до цього було підсобним промислом землероба. За третього поділу стався поділ праці на фізичну та розумову, населення – на сільське та міське. З розвитком ПС і сусп. в-ва поглиблювався поділ праці, який зумовлював ускладнення соц. структури, появи нових її елементів, заміну одних ін., що відповідали вимогам ек. і соц. розвитку.
84. Аналіз соц. стр-ри сусп. в історії соціології
Платон: три соц. верстви – філософи, що управляють держ., воїни, робітники. Нерівність – об’єктивний держ. з-н. Соціаліст-утопіст Фур’є: двір, знать, буржуазія, народ, чернь (ворогують між собою). Соц. стр-ра розглядається як множина соц. груп, що відрізняються функціями та багатством. Рос. соціолог Ривкіна: 1) вивчення всіх прошарків сусп.; 2) єдині критерії аналізу; 3) достаня кількість критеріїв. Стронін: демократія, середній клас, аристократія.
85. Ознаки соц. інститутів та умови успішного їх функціонування
Соціальний інститут – стала форма організацій спільної діяльності людей; механізм, що забезпечує соц. порядок, стабільність сусп. Кожний соц. інститут має, крім специфічних, спільні з ін. озн. – установки, взірці поведінки, культурні ознаки символічні й утилітарні, кодекс усний і письмовий, ідеологія. Крім спільних озн., інститути мають і специфічні, які залежать від потреб, які вони задовольняють. Деякі інститути не мають повного набору ознак. Це свідчить про те, що вони недосконалі, не розвивалися або перебувають у занепаді. Сусп., в которому вони функціонують, перебуває в глибокій кризі чи на початковій стадії розвитку. Будь-який соц. інститут виникає і функціонує, задовольняючи певну потребу. Якщо потреба стає незначною або взагалі зникає, то існування інституту втрачає сенс. Ознаки: 1) цілі діяльності; 2) конкретні функції, які забезпечують досягнення цілей; 3) соціальні статуси і ролі, притаманні тільки даному соц. інституту.
Будь-який соціальний інститут успішно функціонуватиме тільки за певних умов:
Наявність відповідних норм і приписів, що регулюватимуть поведінку людини в рамках інституту;
Інтеграції його у соц.-політ., ідеологічну й ціннісну стр-ру сусп., що забезпечує формально-правову основу діяльності інституту, з одного боку, і можливість здійснювати соціальний контроль над інституціональними типами діяльності – з іншого;
Наявності матеріальної бази, яка б забезпечувала успішне виконання інститутами нормативних приписів і здійснення соціального контролю.
86. Поняття соц. інституту, його види
Соціальний інститут – це стала форма організацій спільної діяльності людей; механізм, що забезпечує соц. порядок, стабільність сусп. Взаємозв’язки та взаємодії елементів соц. стр-ри організовуються та регулюються соц. інститутами. Існують різні класифікації. Ян Щепанський виділив 5 типів:
Економічні (вир-во, розподіл, обмін, споживання товарів та послуг) – ринок, банк
Політичні (встановлення, підтримка та виконання влади) – держава, суд, армія, політичні партії
Культурні і виховні (зміцнення культури, соціалізація молодого покоління) – наука, освіта, сім’я
Релігійні – церква
Власне соціальні (суспільні або особистісні контакти) - РАГЗ
87. Роль та ф-ії соц. інститутів у життєдіяльності сусп. Поняття аномії
Функції: явні (розкриваються як визнана частина їх цілей), латентні (здійснюються несвідомо і можуть офіційно не визнаватись). Функції соціальних інститутів: 1) Регулятивна (закріплення та відтворення сусільних відносин у певній галузі); 2) Інтергративна (згуртування сусп.); 3) Транслююча (передача досвіду); 4) Комунікативна (спілкування, розповсюдження інф.).
Аномія (за Дюркгеймом) – ситуація, коли індивіди не можуть інтегруватися з основними інститутами сусп. і не визнають найбільш значущі соц. норми. Аномія характеризується втратою соціальними інститутами мети діяльності, послабленням нормального регулювання поведінки людини у головних сферах життєдіяльності; утратою чіткого визначення соц. норм, послаблення механізму соц. контролю, зростання соц. напруження. Тобто, діяльність соц. інститутів перестає задовольняти потреби сусп., нові умови його життєдіяльності. Отже, соц. інститути є головними агентами соц. змін. Соц. розвиток сусп. відбувається через розвиток самих соц. інститутів. Чим більше інституалізованим є сусп., тим більші воно дає можливості для прогресивного розв.
88. Інституалізація, її ознаки. Способи розвитку соц. інститутів
Інституціалізація – процес визначення та закріплення соц. норм, статусів і ролей, приведення їх у систему, яка здатна діяти в напрямку задоволення певної суспільної потреби; заміна спонтанної поведінку на передбачувану, яка очікується і регулюється. Ознаки: 1) Оформлення соціальної групи, для якої певна діяльність стає професійною; 2) Зміна якості самої діяльності, яка стає ролевою, цілеспрямованою, ієрархічною; 3) Поява спеціальних закладів, у яких відбувається ця діяльність; 4) Виникнення регулюючих її норм, що в міру розвитку професійної діяльності розділяються на моральні та правові.
Розв. соц. інститутів відбувається двома способами: 1) Виникненям нових соц. інститутів; в Укр. в процесі становлення державності створюються такі важливі соц інститути як інститути освіти, науки, армії, дипломатії; 2) Розв. і вдосконаленням уже існуючих соц. інститутів, поглибленням спеціалізації їхніх функцій, відокремленням від них нових соц. інститутів. Так, із загальної судової системи розвивається конституційний суд, з’являється самост. інститут слідства.
89. Найважливіші соц. інститути сучасного укр. сусп., проблеми їх взаємодії
Найважливішими соц. інститами сучасного укр. сусп. можна назвати: 1) Економічні, що регулюють соц. зв’язки в господарській сфері, забезпечують процес вир-ва, виконують нормативно-розподільчу функцію, розподіляючи та перерозподіляючи матеріальні блага та їх еквіваленти. Вони формують ек. потенціал сусп., підтримують стійкість його соц. стр-ри, розмежовують організації і професійно-статусні групи за способами і якостями споживання, за типамии способу життя. 2) Політичні, що регулююьть соц. зв’язки з приводу використання влади, її здійснення та розподілу. Політ. інст-ти встановлюють і підтримують пол. владу соц. групи, що домінує в сусп., забезпечують відтворення і стійке збереження ідеологічних цінностей. 3) Культури та соціалізації, діяльність яких зв’язана з розв. і поширенням культури, соціалізацією особистості, засвоєнням нею соц. цінностей. Соціокультурні інститути засвоюють, а потім відтворюють культурні та соц. цінності, що накопичуються в процесі соц. діяльності, залучають індивидів до певних субкультур, а також регулюють їх соціалізацію через засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, захист відповідних цінностей і норм. 4) Сім’я, діяльність якої, відносини між батьками і дітьми, методи виховання визначаються сист. правових та інших соц. норм. Усі соц. інст-ти у своїй діяльності взаємопов’язані. Так, організація вир-ва забезпечує сімейні потреби в квартирах, одязі, продуктах харчування, держ. політика визначає перспективи розвитку освіти, торгівля враховує запити споживача, релігія впливає на розвиток освіти і діяльність держ. установ. Ураховуючи важливість деяких ін-тів у сусп. житті, ін. намагаються контролювати їх діяльність. Так, відн. між окремими ін-тами промисловості і торгівлі регулюються держ. за допомогою податків. На інст-т освіти намагаються впливати пол. установи, виробничі організації, церква. Зміни в одному інст-ті призводять до зміни в ін. Соц. порядок може бути забезпечений лише вдалим поєднанням взаємодії інст-тів і збереженням незалежності кожного.
90. Соціологічне тлумачення соціальної організації, її структури
Соц. організація – підсистема сусп. з функціональними зв’язками. Організація як соц. група орієнтується на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур. Дії її членів чітко скоординовані на досягнення спільних для неї результатів у певній сфері діяльності. Внутрішня стр-ра соц. організації є високо формалізованою в тому сенсі, що правила, регламенти, розпорядокохоплюють практично всю сферу поведінки їхніх членів, є центральним елементом будь-якої організації. Вона репрезентується нормативною сист. (нормативною структурою: цінності, норми та ролеві очікування) і фактичним порядком (поведінською структурою: дії, взаємодії і сантименти, що не регламентуються нормами і правилами). Соц. стр-ра складається із взаємопов’язаних ролей, а також упорядкованих відн. між членами організації, а насамперед – відн. влади і підпорядкування. Розрізняють формальну та неформальну. Ціль – бажаний результат, котрий намагаються досягти члени організації. Типи організацій: адміністративні, громадські, асоціативні, виробничі. Розрізняють добровільні та примусові. Етапи входження до організації: адаптація, актуалізація.
91. Сутність теорії соціальної стратифікації
Стратифікація – існуюча в сусп., а також в спільнотах і групах нерівність, яка виявляється у неоднаковому доступі до соц. благ, ресурсів і володінні ними. Ознаки нерівності: форма власності, розмір доходу, обсяг влади, престиж, професія, рівень освіти, стать, вік, національність, походження. Теорія соц. стратифікації базується на уявленні, що страта являє собою реальну спільноту, що емпірично об’єднує людей на спільних позиціях. В осн. теорії – об’єднання людей у групи та протиставлення їх ін. групам за статусними озн.
Страти – великі сукупності людей, які вирізняються за своїм становищем у соц. ієрархії сусп. Осн. утворення страт є природна і соц. нерівність. Природну нерівність зумовлено різними фізіологічними та псих. властивостями, що їх різні люди мають від природи, з народження (етнічна належність, статево-вікові особл., родинні зв’язки, фізичні та психологічні особл.). Нервність, зумовлена природними відмінностями, є першою формою нерівності, проте головною рисою людського сусп. є соц. нерівність, зв’язана з відмінностями, що зумовлені соціал. чинниками: поділом праці (розумова і фізична), укладом життя (міське й сільське населення), соц. роллю (інженер, політичний діяч).
В Укр. виділяють 7 страт: загальноукраїнська еліта, регіональні та корпоративні еліти, український верхній середній клас, динамічний середній клас (соціально активні, змогли пристосуватися та мають легальні заробітки), аутсайдери (з низьким рівнем …), маргінали (антисоціальні установки), криміналітет.
92. Історичні типи стратифікації
Історично відомі 4 типи стратифікації: рабство, касти, стани або верстви (закриті форми); класи (відкритий тип). Перша сист. соц. стратифікації – рабство – ек., соц. й правова форма поневолення людей з позбавленням їх будь-яких прав. У деяких країнах (Індії, частково США) на руїнах рабовласницького устрою з’явився кастовий. Каста (від португальського – рід, покоління) – замкнута спільнота людей, зв’язаних спільною успадкованою професією, статусом. Це соц. група (страта), членом якої людина стає з народження, перейти до іншої вона не має права. В Індії налічується 4 осн. касти: священників, воїнів, купців, робітників та селян і близько 5 тис. неосн. каст і “підкаст”. Саму касту визначає передусім фах, який переходить від батька до сина протягом життя десятків поколінь. Кожна каста живе згідно з приписами і заборонами, що регулюють поведінку саме в ній. Формою стратифікації, яка передувала класам, є верстви – соц. групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов’язки, закріплені звичаями та з-ми. Класичним взірцем були верстви в Європі на межі ХІV – XV ст., коли сусп. поділялося на вищі верстви дворян і священнослужителів і нижчі – ремісників, купців, селян. Пром. рев. XVIII – XIX ст. зруйнувала цю систему і привела до формування класів. Клас – головний елемент стратифікації капіталізму. Один клас від ін. (вищий від середнього чи від робітничого) відрізняється за такми характеристиками як багатство, солідарність, влада.
93. Осн. чинники та критерії соціальної стратифікації
Основні критерії стратифікації: прибуток, рівень освіти, доступ до влади, престиж професії тощо. Дохід – кількість грошових надходжень сім’ї чи індивіда (зарплата, пенсії, допомога, гонорари тощо) за певний час. Влада проявляється у можливості нав’язувати свою волю ін. Влада інституалізована, її захищає з-н, можновладці мають привілеї і доступ до соц. благ. Люди, які мають владу, становлять “еліту” сусп., яка визначає політику держави. Престижність професії – повага, з якою громадська думка ставиться до тієї чи іншої професії, виду занять. Виходячи з названих критеріїв, у сусп. виділяють вищу, середні та нижчі страти, які в свою чергу поділяються на вищу та нижчу. Чинниками стратифікації різні вчені визнають: економічний чинник (марксизм), суспільний поділ праці (функціоналізм), соціальну ієрархію (Парсонс) та ін.
94. Соціальна нерівність як основа стартифікації
Соц. нерівність – осн. властивість стратифікації. Історія людства не знає сусп. без соц. нерівності. Кожне сусп. намагається організувати “свою” нерівність. Результати соц. досліджень свідчать, що люди болісно сприймають соц. нерівність. Найчастіше вони вважають своє місце в соц. ієрархії несправедливим. Але те, що за наявності такого невдоволення не відбуваються революції, є результатом дії соц.-нормової системи, соц. інститутів. У сучасному сусп. всі люди мають формально рівні права з народження, сусп., як і раніше підтримує і охороняє свою ієрархію. Однак ієрархічна структура не залишається сталою. Стабільність сусп. залежить від конфігурації соц. стратифікації, від її профілю. Витягнутість профілю по вертикалі свідчить про стабілізацію сусп. відносин. Важливо, щоб ця стабілізація відбувалася не стихійно, а внаслідок дії соц. інститутів. Нерівність – не тільки характеристика сусп., а й важливе джерело її розв. Зрівнялівка в усіх сферах позбавляє індивіда до внутр. стимулу до дій, а отже, забирає в сусп. важливу рушійну силу.
95. Теорія соц. статусу в концепції соц. стратифікації
Згідно з теорією соц. статусу, соц. нерівність – нерівність статусів, що випливає із здатності чи нездатності індивидів виконувати ту чи ін. соц. роль. Статус (від лат status – стан) – соц. позиція людини в сусп., яку вона посідає відповідно до свого фаху, ек. забезпечення, демографічних особл., політ. можливостей. Уся сукупність статусів однієї людини – статусний набір. Ролевий набір – сукупність ролей одного статусу. Кожну роль у ньому репрезентовано сукупністю несхожих на ін. відн. У результаті ролевий набір формує набір соц. відносин. Роль – певна модель поведінки, що відповідає даному статусу й характеризує його динаміку. Вона визначається сусп. нормами та очікуваннями. Немає ролі без статусу і статусу без ролі. Кожна роль має низку прав і обов’язків, які розкривають зміст статусів і забезпечують їх функціональний зв’язок.
Найбільш характерний для конкретного індивіда статус, з яким його ототожнює оточення, назив. головним статусом. Він визначає манеру поведінки, коло знайомих, стиль життя. Особистий статус визначається тим місцем, яке посідає індвід у малій групі залежно від своїх індивідуальних якостей. Особистий статус має значення для знайомих. Водночас незнайомі насамперед цікавляться офіційним статусом, який визначається об’єктивними характеристиками індивіда. Розрізняють також природний – людина отримує з народження (національність, стать, фізичні та психологічні дані) і набутий статус – людина набуває з часом, у процесі соціалізації. Види соціальних статусів: економічні, професійні, політичні, релігійні, демографічні, сімейно-родинні.
Кожне сусп. має величезну кількість статусів, кожний з них належить певній кількості людей, які утворюють соц. групу. Статусні групи, ранжовані за доходами, владою, престижністю професії, освіти утворюють соціальну стратифікацію. Отже, стратифікація складається з тих самих статусних груп, що й структура, тільки згрупованих за критеріями. Для визначення місця в сусп. ієрархії кожної страти слід застосовувати комплекс методів: аналіз стат. даних, який дає можливість визначити ієрархію доходів, рівень освіти; вивчення громадської думки, що відбиває значущість і цінність того чи іншого соц. статусу, соц. групи, професії; соц. дослідження ціннісно-нормативної системи, які дають змогу виміряти міру впливу суб’єкта на прийняття управлінських рішень, його шанси на участь у політичній владі, характеристики еліти, можливості її тиску на держ. стр-ри, переваги і привілеї можновладців.
96. Сутність та роль середнього класу у стабілізації суспільства
Середній клас – насамперед високопродуктивні та широкоінформовані, ініціативні та заповзятливі працівники. Саме інформаційно-інноваційний тип особи стає суб’єктом технічної модернізації та політичної демократизації. Тому представники середнього класу добре заробляють, задоволені працею, беруть активну участь в управлінні, сміливо дивляться у завтрашній день. “Середній клас” є основою сучасного сусп., стабільність якого залежить від питомої ваги та ролі середнього класу. Займаючи проміжне місце між протилежними полюсами соц. ієрархії, середній клас нейтралізує їх протистояння. Завдяки цьому сусп. зберігає рівновагу та стабільність. В Укр. середній клас ще не сформований, малочисленний, охоплює близько 20% населення. Реально середній клас в Укр. тільки формується, а тому й соц. структура укр. сусп. перебуває на етапі становлення, вона нестійка, недосконала, отже, й сусп. не можна вважати досить стабільним.
97. Сутність процесу соціальної мобільності, її види
У сусп. відбувається постійне переміщення індивідів між елементами соц. стр-ри, цей процес – соціальна мобільність (Сорокін). Особливо переміщення спостерігаються в перехідні періоди. Факторами, що впливають на мобільність є: зміна умов життя, отримання нової професії, зміна видів діяльності, сусп. думка з приводу престижності тих чи інших професій.
Соц. мобільність буває горизонтальна (без зміни соц. статусу) та вертикальна (зі зміною статусу). Пересування груп по вертикалі відбувається під час структурної перебудови, коли виникають нові престижні професії, соціальні статуси; за ек. криз, коли з’являються нерентабельні підприємства, навіть галузі виробництва, а також за зміни політики ціннісно-нормативної організації. За таких умов пересування, як правило, відбувається одночасно в усіх сферах: ек., політ. і соц. Різновидом соц. мобільності є міграція. Коли соц. мобільність занадто інтенсивна, тоді особливої гостроти набуває проблема маргінальності, втрата особистістю належності до певної соц групи, втрата норм та цінностей відповідної субкультури без входження до іншої. Поведінка маргінала дуже мінлива і для неї характерні крайнощі.
98. Сутність процесу маргіналізації, особливості його в Україні
Феномен перебування людини між двома соц. стратами, зв’язаний із її переміщенням у соц. просторі, у соціології називається маргінальністю. Маргінал – людина, яка втратила колишній статус і не адаптувалася до нового соц.-культурного середовища. У таку ситуацію, як правило, потрапляє людина або занадто агресивна, або пасивна, або така, що втратила соціальну опору (наприклад, мігрант із села у пошуках роботи в місті чи імігрант, що шукає в іншій країні кращої долі). Такі пограничні, проміжні стосовно тих чи тих соц. спільнот прошарки називають маргінальними. В Укр. поширюється маргіналізація сусп., багато селян залишають землю, однак чимало й тих, хто залишає місто та повертається до землі, в село. Процеси маргиналізації відбиваються в тенденціях утворення середнього класу. Одна із 7 страт.
99. Трансформація соц. стр-ри укр. сусп.
Трансформація укр. сусп. розпочалася з 90-х років, характеризується формуванням різних форм власності: приватної, акціонерної, кооперативної, концесійної, змішаної. У зв’зку з цим сучасна структура укр. сусп. є дуже складною, її формування триває, але і сьогодні можна виокремити осн. її елементи: вищий клас професіоналів, адміністратори; технічні спеціалісти середнього рівня; комерційний клас, дрібна буржуазія; кваліфіковані робітники; робітники, що не мають кваліфікації; інженерно-технічні працівники та рядові службовці; науково-технічна та гуманітарна інтелігенція, студенти; особи, що займаются індивідуальною трудовою діяльністю; землероби (фермери, колгоспники). Тенденції: 1) значно сокорочується частка робітників промислових підприємств у соц. структурі. Прогноз на початок ХХІ ст показує, що 50% робітників залишать сферу матеріального вир-ва та поповнять ряди працівників сфери послуг, науки та освіти. 2) посилюється диференціація роб. класу, значною стає частка представників нових соціальних спеціальностей, зростає роль їх у сусп. виробництві, поглиблюється розшарування робітників за ознаками професійності; 3) зростає чисельність роб. класу, що за змістом праці, за рівнем загальної професійності не поступається інженерно-технічній інтелігенції; 4) має місце подальше підвищення рівня освіти та підвищення рівня кваліфікації працівників; 5) формуються нові класи; 6) помітні зміни відбуваються в соц. структурі селянства.
100. Соціальний контроль, його складові
Соц. контроль – контроль, що здійснюється цілим колективом (сім’єю, друзями, установою чи спеціальним інститутом) за соц. діями окремих індивідів. Він допомагає зберігати і передавати нащадкам моральні з-ни, норми і правила поведінки, традиції і звичаї, які становлять зміст культури і без яих не можлива практика соц. відносин, життєдіяльність сусп. Розрізняють внутр. (совість) та зовнішній (сукупність інститутів та механізмів, що гарантують дотримання норм – формальний, неформальний). Соц. контроль – мехаізм підтримування сусп. порядку. Він складається з соц. норм, приписів та санкцій – засобів заохочення і покарання, що стимулюють людей дотимуватися таких норм. Соціальні норми – елемент контролю, що тісно пов’язаний із санкціями, приписи щодо поведінки в сусп. Соціальні приписи – це заборони чи дозволи чогось, звернуті до індивіда чи грипу в будь-якій формі – усній чи письмовій, формальній чи неформальній. Приписи поширюються на все те, що цінує сусп.. Це може бути честь, гідність, повага до старших, символи країни.
101. Громадська думка як елемент соціального контролю
Громадська думка – сукупність уявлень, оцінок, суджень, що їх поділяє більшість чи принаймні значна частина населення. Вона може бути в сусп. в цілому, у етнічної групи, у виробничого колективу чи якоїсь ін. соц. групи. Громадську думку соціологи вивчають, опитуючи громадян. Громадська думка є формою зовн. неформального контролю. Поведінка, що не схвалюється громадською думкою – девіантна – вчинки, що відхиляються від соц. норм. Відхилення можуть бути позитивними та негативними.
102. Норми як обмеження у поведінці людини
Норми – соц. правила або дерективи, що встановлюють, яка саме поведiнка вiдповiдає i яка не вiдповiдає певнiй ситуацiї; сукупнiсть фiксованих очікувань та вимог соц. угруповання до своїх членiв стосовно їх поведiнки у певних ситуацiях. Найчастiше норми фiксуються та презентуються iндивiдам вербально (засобами мови). Частина норм презентується у предметно-знаковiй формi (зразки одягу, унiформи, дорожнi знаки), а також у формi символiв (гiмни, прапори, ордена). Порушення норм має соц. наслiдки – сусп. застосовує тi чи iншi санкцiї. Сила соцiального тиску, що примушує притримуватись тих чи iн. норм, дуже рiзна i залежить вiд значення вiдповiдних норм для сусп. або його певних груп. Звичаї – різновид норм. Норми моралі – норми, необхідні для виживання сусп. та його спокійного існування. З-ни – моральні норми сусп., що встановлюються держ. владою, підтримуються її органами.
ТЕМА 4 . Особистість у системі соціальних зв’язків.
103. Сутність, спільність та відмінність понять “людина ”, “індивід”, “особистість”.
Коли аналізують місце і роль особи в суспільстві широко застосовують ці поняття, в чому ж їхня сутність?
Людина-це в першу чергу біологічна і соціальна істота, вона перебуває на найвищому щаблі в ієрархії всіх живих організмів є суб’єктом суспільної і історичної діяльності. Головною характеристикою людини є її свідома, цілеспрямована діяльність.
Індивід-(від individuum- неподільний)- це людина, що розглядається як окремий представник тієї або іншої соціальної спільності. Індивід характеризує собою, щось особливе, специфічне, неповторне, що вирізняє його від інших.
Особистість-це людина, яка, в міру своїх сил впливає на конкретно-історичні суспільні відносини, і являється одним з суб’єктів цих відносин. Кожна особа є не тільки людиною, а й індивідуальністю, яка володіє певними неповторними якостями.
Головною спільністю цих понять являється те, що вони характеризують кожну конкретну людину з властивими їй якостями, характеристиками, зв’язками.
Різниця між цими поняттями:
Людина народжується як біологічна і соціальна істота, а особистістю стає в результаті засвоєння певних знань, соціальних і культурних норм та цінностей того суспільства до якого вона належить, тобто в процесі своєї соціалізації.ф
Людина – істота біологічна і соціальна, яка уособлює найвищий щабель розвитку живих організмів на нашій планеті, також являється суб’єктом свідомої діяльності і творцем культури.
Індивід-це визначення всього того особливого, специфічного, неповторного, що відрізняє окрему людину від інших у конкретній соціальній групі.
Особистість-втілення конкретних історичних суспільних відносин і творець цих відносин залежно від своїх неповторних якостей та становища, що його вона займає у суспільстві.
104. Особистість як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин.
Загальні соціальні умови існування активно впливають на якості особистості як об’єкта соціальних взаємозв’язків та їх діяльного суб’єкта. Важливим компонентом впливу на особистість виступають економічні відносини. У нашому суспільстві - це перехід до ринкової економіки, співіснування різних форм власності, загострення конкуренції на ринку праці тощо.
Соціокультурне життя суспільства, в тому числі політичні та ідеологічні відносини теж виступає компонентом загальних соціальних умов, причому культура акумулює традиції, що склалися історично в даному суспільстві. Соціальна стратифікація та суспільний розподіл праці – це теж важливі елементи, які зумовлюють усі соціальні відносини.
Отже особистість виступає об’єктом соціальних відносин, якщо розглядати її з точки зору поведінки людини, яка формується під впливом суспільства та його інститутів, тобто тоді, коли особистість піддається впливу соціуму.
Вплив людини на суспільство передбачає розгляд особистості, як суб’єкта суспільних відносин. Це означає , що людина розглядається, як активно діюча особа, що здатна змінювати та впливати на навколишнє середовище.
105.Соціологічні підходи до вивчення особистості та її ролі в суспільстві.
Особистість вивчається соціологією з позиції її соціально типових якостей, як суб’єкта соціальних дій. Існує два підходи щодо вивчення і визначення особистості, це спричинено суперечностями в теоріях розвитку особистості. З точки зору першої кожна особистість формується та розвивається відповідно до її природних якостей та здібностей, і соціальне оточення при цьому відіграє не дуже значну роль. Представники іншої точки зору повністю спростовують природні, внутрішні якості та здібності людини вважаючи, що особистість – це деякий продукт, який повністю формується в ході соціального досвіду. Але слід зазначити, що це два крайні погляди на процес формування особистості, хоча практика свідчить, що соціальні фактори формування особистості більш значущі.
В процесі задоволення певних потреб, керуючись певними цінностями людина змушена виконувати певні ролі.
Прихильники теорії ролей (Р. Мертон, З. Фрейд, Т. Парсонс) вважали, що соціальна роль виступає важливим елементом механізму взаємодії індивіда з суспільством. Діяльність людини ототожнюється із розігруванням певних стандартних ролей в стандартних ситуаціях. Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже, соціальна роль – це те, що очікують в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі.
Ролева концепція пояснює багато аспектів в соціології особистості, але від неї не можна вимагати всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда, адже як писав Сорокін , - роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці.
106. Соціологічна структура особистості.
Соціологічний підхід до структури особистості враховує передусім особливості і механізми її соціальної поведінки. Особистість розглядається як утворення яке складається з трьох основних видів компонентів:
1 -  розумових компонентів: думок, переконань, сприйняття, пам’яті;
2 -  емоційних . компонентів: любові, ненависті, заздрощів, симпатiй, гніву, гордості та інших почуттів,
3 -  поведiнницьких компонентів: вмінь, навичок, здібностей, здатностей та інших спроможностей.
Найзагальнішою спонукою людини до дії є потреба – внутрішній стимул, активність та все те, що забезпечує існування та самозбереження людини.
В науці є багато спроб класифікувати потреби, але найвідомішою є класифікація за Маслоу. Він виділив 5 рівнів потреб:
фізіологічні потреби;
потреба в захисті, безпеці, стабільності;
потреби в емоційних зв’язках ;
потреба в самоповазі, визнанні та повазі з боку інших;
потреба в самореалізації, творчості, та реалізації своїх можливостей.
107. Соціальний статус та соціальна роль особистості.
Соціальний статус – це відносне становище чи позиція індивіда або групи в соціальній системі. Це поняття характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя , та врешті –решт містить оцінку діяльності особистості з погляду суспільства, яка проявляється в певних кількісних та якісних показниках (зарплата, нагороди, звання, привілеї тощо), а також самооцінку, яка може, або не може збігатися з оцінкою суспільства або соціальної групи. Соціальний статус у значенні норми та суспільного ідеалу має великі можливості при розв’язанні задач соціалізації особистості, оскільки орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює соціальну активність. Серйозну проблему становить правильне усвідомлення особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус особистості сприймається не правильно, то людина орієнтується на ворожі його соціальному оточенню зразки поведінки.
У цьому випадку можна розглянути дві крайності в оцінці свого соціального статусу. Низька статусна самооцінка, як правило, пов’язані з низькою протидією зовнішньому впливу.
Кожен індивід може мати велику кількість статусів, і всі , хто його оточує чекають від нього виконання ролей згідно цих статусів.
В процесі задоволення певних потреб, керуючись певними цінностями людина змушена виконувати певні ролі.
Прихильники теорії ролей (Р. Мертон, З. Фрейд, Т. Парсонс) вважали, що соціальна роль виступає важливим елементом механізму взаємодії індивіда з суспільством. Діяльність людини ототожнюється із розігруванням певних стандартних ролей в стандартних ситуаціях. Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже, соціальна роль – це те, що очікують в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі.
Ролева концепція пояснює багато аспектів в соціології особистості, але від неї не можна вимагати всебічного обґрунтованого з’ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда, адже як писав Сорокін , - роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці.
108. Фактори, механізми та агенти соціалізації.
Фактори соціалізації:
сукупність ролей і статусів, що їх пропонує суспільство людині.
Сукупність соціальних інститутів суспільних організацій соціальних ?
спільностей у межах яких індивід виконує свої ролі
Сукупність соціальних цінностей норм, знань, звичок, навиків, якостей, котрі людина набуває, щоб реалізувати свої ролі.
Соціальне середовище, яке включає соціальні інститути і технології виробництва, відтворення і передачі культурних зв’язків
Конкретні події, соціальні явища і процеси, якими зв’язана конкретна людина.
Механізм соціалізації заключається в тому, що людині потрібно засвоїти певну систему знань, норм і цінностей необхідних для нормального життя в соціумі, що оточує її. Процес соціалізації охоплює все життя, соціалізація дорослих суттєво відрізняється від соціалізації дітей.
в дорослих соціалізація спрямована на зміну поведінки в новій ситуації, а у дітей - на формуванні ціннісних орієнтацій.
Дорослі, що спираються на досвід здатні оцінити норми і сприймати їх критично, а діти в змозі лише їх засвоїти.
Дорослі набувають навичок, а соціалізація дітей пов’язана з мотивацією.
Соціалізація відбувається як стихійно так і цілеспрямовано. Соціалізація відбувається за допомогою таких посередників: трудові колективи, громадсько-політичні та культурно просвітні організації, література, мистецтво, ЗМІ, навчальні заклади.
Інколи вирішальну роль в соціалізації відіграють вроджені якості людини.
Агенти соціалізації – люди, що відповідають за засвоєння індивідуальних, конкретних, норм і цінностей,
батьки, родичі, брати і сестри, вчителі, тренери, лікарі, друзі.
Представники адміністрацій: школи, університету, підприємства, держави, церкви, армії, міліції, працівники радіо і телебачення.
109. Проблеми соціалізації особистості в умовах ринкових відносин.
У сучасних умовах, коли поширюються можливості вільного самовизначення і самоформування індивіда, його самоорганізації та самоуправління, роль самосвідомості і саморегуляції постійно зростає(важлива характеристика соціалізації на сучасному етапі), треба приділяти особливу увагу у формування самосвідомості кожного громадянина, особливо молодого – майбутнього України.
Становлення ринкових відносин формує особливий тип особистостей – конкурентноздатний підприємливість, мобільність, раціоналізм, вигода.
110. Соціальна спрямованість особистості у сучасному суспільстві.
У сучасному, динамічному суспільстві, що набуває все яскравіше постіндустріальних рис, особистість спрямована на інтеграційні процеси, інтелектуальний та духовний розвиток. Все більшого значення набувають культурні та моральні цінності, посилюється взаємозалежність та взаємодоповнюваність індивідів. Збільшується роль інформатизації в соціумі.
111. Соціологічний зміст понять “де соціалізація” та “ре соціалізація”
де соціалізація-відчуження від старих ролей та правил поведінки.
ре соціалізація –оволодіння новими ролями та правилами поведінки.
В більшості випадків де соціалізація та ре соціалізація характерна для дорослого життя.
112. Типологія особистості в соціології.
Однією з центральних задач соціології особистості є розробка типізації особистості. Вивчаючи різні групи людей та їх соціальні функції, соціологія не може абстрагуватися від індивідів, і з яких ці групи складаються. При чому її цікавить не конкретна поведінка окремої людини, що зумовлена її індивідуальними якостями, а певні типові ознаки, що притаманні більшості. Тобто визначають риси деякої абстрактної особистості, які виявлять більш точно сутність даної соціальної групи. Інколи соціологи характеризують чи відображають сутність соціальної групи наданням певних якостей окремій особистості, що взята за модель. Зарубіжні соціологи виділяють наступні 6 типів особистостей: теоретичний, економічний, політичний, соціальний, естетичний, релігійний.
Відомий соціолог В. А. Ядов писав, що соціальний тип особистості – це продукт історико-культурних і соціально-економічних умов життя людей, і виділяє 3 соціальні типи особистості, це: базисний – людина, яка характеризується повним розумінням і виконанням соціально-правових і моральних норм (конституція, закони, традиції);
модальний – особа, яка займає домінуюче становище у суспільстві, соціальній групі, іншій спільності;
маргінальний – людина, яка залишила своє соціальне середовище (соціальну групу, націю, країну, державу) і адаптується в інше соціальне середовище.
Нині в нашій державі відбувається докорінний перелом особистісно-типологічної структури суспільства, змінюються соціальні статусу соціальний груп і соціальних особистостей. Певне розповсюдження отримала людина торгового типу, що отримує гроші на різниці цін або одержує їх за допомогою різноманітних махінацій, а то й за допомогою злочинів. Засоби масової інформації та судові інстанції підкреслюють факт широкого розповсюдження мафіозного типу особистості, що загрожує важливими наслідками для суспільства.
ТЕМА 5. Соціологія конфлікту.
113. Конфлікт як соц. явище.
Існує безліч різноманітних концепцій, що так чи інакше інтерпретують конфлікт. Однак між ними існує спільне – практично всі визнають соц. конфлікт є вирішальним чи одним із найважливіших факторів соц. розвитку. Звернення до соц. конфліктів у історії соц. зв’язано з такими впливовими іменами як М. Вебер, Ф. Тьоніс, Т. Веблен, Г.Зімель, Р. Парк, Е. Бьорджес, які вважали конфлікт соц. формою боротьби за існування, змагання за обмежені соц. блага та пристосування. Власне кажучи концепції соц. конфліктів з’явилися лише у 50-ті роки.
Американський соціолог Л. Козер визначає їх як ідеологічне явище, яке відображує намагання і почуття соц. груп чи індивідів у боротьбі за об’єктивні цілі: владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей і таке інше.
Отже конфлікт – це крайня межа загострення суперечностей, зіткнення протилежних інтересів, цілей, позицій, поглядів опонентів або суб’єктів взаємодії, пов’язане з відмінностями їхнього становища в суспільстві, реальними чи уявними суперечностями.
Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають застою у соц. системах, відкривають канали соц. нововведень.
114. Становлення та розвиток соціології конфлікту.
Німецький соціолог Р. Дарендорф, який вніс помітний внесок в теорію соціальних конфліктів, протиставляє її як марксистській теорії класів, так і концепції соціальної згоди Л. Козера. Дарендорф визначає соціальні конфлікти як результат опору існуючим у будь-якому суспільстві спів відносинам панування та підкорення в їх соціальній ієрархії. Придушення конфлікту, за Дарендорфом, спричиняє його загострення, а “раціональна регуляція” – “еволюцію яку можливо контролювати”. Причини конфліктів не можна усунути зовсім. Для демократичного суспільства існує можливість узгоджувати їх на рівні конкуренції між індивідами, соціальними групами та класами.
Існує також біхевіористський підхід до аналізу соціальних конфліктів, який пояснює конфлікти соціально-психологічними причинами, які знаходяться у сфері протиборства різноманітних соціальних груп, які зорієнтовані на несумісні цілі.
Теорія “постіндустріального суспільства” (Д. Белл) ставить акцент на класовій боротьбі, як найбільш гострій формі соціального конфлікту, яка ведеться за перерозподіл доходів та інших соціальних благ. Згода інтерпретується нормальним станом суспільства, конфлікт – тимчасовим.
115. Структура соціального конфлікту.
Залежність соціальної проблеми від певних умов завжди має вираз форми конкретної ситуації, тобто ситуації загострення існуючих протиріч, із притаманною їй специфічною структурою: умови виникнення та протікання; образ ситуації, яка склалася в учасників конфлікту; дії суб’єктів, спрямовані на досягнення своїх цілей; наслідки конфліктної ситуації.
116. Функції соціального конфлікту, його негативні і позитивні наслідки.
Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають застою у соц. системах, відкривають канали соц. нововведень.
Соціальний конфлікт є вирішальним чи одним із найважливіших факторів соц. розвитку. Конфлікти на макрорівні часто проявляються в різних формах класової боротьби, війнах, національно-визвольних рухах, політичних кризах тощо. Соціальний конфлікт може відігравати різну роль. Він або стає чинником прогресивного розвитку суспільства, або породжує соціальний хаос. Звернення до соц. конфліктів у історії соц. зв’язано з такими впливовими іменами як М. Вебер, Ф. Тьоніс, Т. Веблен, Г.Зімель, Р. Парк, Е. Бьорджес, які вважали конфлікт соц. формою боротьби за існування, змагання за обмежені соц. блага та пристосування.
Соціальні конфлікти виконують такі функції: сигнальну, ( яка сповіщає про якісь негативні явища); інформаційно-творчу ( полягає в подоланні перешкод на шляху економічного соціального та духовного розвитку); інформативну (оскільки в процесі конфлікту обидві сторони намагаються як можна більше отримати інформації одна про одну, що дасть їм змогу найбільш імовірно передбачити стратегію і тактику супротивника).
117. Об’єктивні та суб’єктивні причини конфлікту.
Можна стверджувати, що склалася певна традиція пояснення соціальних конфліктів через об’єктивне протиріччя інтересів великих соціальних груп, які детермінують логіку, тривалість, міру напруженості боротьби за задоволення різноманітних інтересів. Конфлікти, у свою чергу, пов’язані з розумінням (суб’єктивним ) та оцінкою індивідами суперечності їх інтересів і цілей як членів тих або інших соціальних груп. Вчені розрізняють 3 типи причин конфліктів: 1) створення умов, що посилюють чи заохочують ворожнечу між індивідами (групами); 2) агресивні установки, що безпосередньо призводять до конфліктної поведінки; 3) психологічні процеси, що призводять до взаємного войовничого не сприйняття групових (особистісних) соціальних, ідеологічних, культурних, релігійних та ін. цінностей.
118. Основні стадії розвитку соціального конфлікту.
Соціальні конфлікти є динамічним явищем, або процесом , завдяки чому вони характеризуються певними узагальненими періодами і стадіями проходження. Взагалі в соціальному конфлікті визначають 4 основні стадії : перед конфліктну, конфліктну, розв’язання конфлікту та після конфліктну. У свою чергу, кожна з цих стадій може розподілятися на ряд фаз. Перед конфліктна стадія розбивається на 2 фази: латентну, (характеризується формуванням конфліктної ситуації, загостренням протиріч, у системі між особистих та групових відносин на основі розбіжностей інтересів, цінностей та настанов суб’єктів конфліктної взаємодії) та початково (починається з будь-якої зовнішньої події яка активізує дії суб’єктів соціального конфлікту. Тут формуються усвідомлення та оцінка конфліктуючими сторонами їх мотивів ( протилежності їх інтересів, цілей, цінностей, та ін.).
Конфлікт переходить до відкритого в різноманітних формах конфліктної поведінки. Конфліктна поведінка характеризує другу, основну стадію розвитку конфлікту – це дії, спрямовані на те, щоб прямо або не прямо заважати протилежній стороні досягати її цілей та інтересів. Розв’язання конфлікту здійснюється або через зміну об’єктивної ситуації, або через зміну суб’єктивного образу ситуації, який склався у протилежної сторони. Цілковите розв’язання означає припинення конфлікту як на об’єктивному так і на суб’єктивному рівнях. При частковому розв’язанні конфліктів змінюється тільки зовнішня колективна поведінка, але зберігаються внутрішні спонукаючі настанови до продовження протистояння.
На заключній – після конфліктній – стадії остаточно ліквідуються протиріччя інтересів, цілей настанов, соціально психологічна напруженість та будь-яка боротьба, що сприяє поліпшенню соціально психологічних характеристик як окремих груп так і між групової взаємодії.
119. Типологія конфлікту.
Існує багато типологій конфлікту, що визначаються за наступними ознаками: учасники конфлікту, сфери виникнення та перебігу та його характер.
За учасниками розрізняють: внутрішньо особистісні, між особистісні, між особистістю і суспільством, між соціальними групами міжнаціональні, міждержавні.
За сферами: економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, міжетнічні, релігійні, побутові.
За характерами: антагоністичні, не антагоністичні, закономірні, випадкові, вигадані.
Усі типи конфліктів досить зрозумілі, тому що кожен з них визначається певним підґрунтям, зв’язками і ознаками. Деяких пояснень вимагає такий тип конфліктів, як вигаданий.
Річ у тім, що вигаданий конфлікт зазвичай виникає не з реальних причин, а під впливом штучно створених здебільшого не вдалими керівниками, лідерами, які прагнуть приховати власні недоліки, підбурюють одну групу проти іншої, щоб перекласти власну відповідальність.
120. Механізм міжгрупових конфліктів.
Кожен член суспільства має свої інтереси, розподіл суспільства на групи відбувається на основі спільності інтересів. У процесі соціального розвитку на певному етапі відбувається конфронтація групових інтересів, що і складає основу міжгрупових конфліктів.
Конфліктуючими групами можуть бути сім”ї, трудові колективи, класи, нації, отже, конфліктуючі групи – об”єднання людей, що безпосередньо чи опосередковано беруть участь у конфлікті і ставлять собі соціально значущі цілі. Агентами конфлікту є первинні групи, що безпосередньо конфліктують, вторинні групи, що підбурюють і розпалюють конфлікт, а проте, намагаються не брати прямої участі в ньому, хоча згодом можуть і безпосередньо втягнутися в конфлікт, тобто перейти в первинну групу, треті сили – ті, що зацікавлені в успішному розв”язанні конфлікту. Дуже важливою в цих типах конфліктів є особлива, змінна суть, соціальна значущість суперечностей, що спричинили конфлікт. Саме це визначає ставлення сторін до конфлікту, ступінь його запеклості.
ТЕМА 6. Економічна соціологія.
121. Предмет та об’єкт економічної соціології її місце у системі соціального знання.
У сукупності спеціальних соціологічних теорій економічна соціологія посідає особливе місце як між дисциплінарна наука яка розкриває зв’язок між соціологією та економікою, вивчає мотивацію економічної поведінки, закономірності розвитку економічної та соціальної сфер.
Економічна соціологія вивчає широке коло питань соціальної політики, яка стосується діяльності органів влади, спрямованої на регулювання стану, відносин і взаємодії основних елементів соціальної структури суспільства - класів, націй, верств і груп. Завдання цієї політики полягає у забезпеченні узгодження інтересів індивідів і спільностей з інтересами суспільства. Конкретні цілі соціальної політики ґрунтуються на потребах і умовах та спрямовуються на соціальний захист людей і дотримання соціальної справедливості в усіх сферах суспільного життя.
122. Взаємозв’язок економічної та соціальної сфер суспільства. Соціальні функції економіки.
Характерна особливість економічної соціології полягає в тому, що вона грунтується на взаємозв’язках і взаємодіях соціальної та економічної сфер. Економічна соціологія розглядає соціальну сферу як середовище, в якому формуються соціальні відносини між сукупностями людей та індивідами. Соціальна сфера істотно впливає на функціонування і розвиток економіки, тобто на соціально-економічні процеси. Під соціальними процесами розуміються зміни у соціальних об’єктах, які відбуваються під впливом людського фактора.
Економічна сфера являє собою цілісну підсистему суспільства, яка відповідає за виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ та послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Вона взаємодіє з політикою, культурою, освітою, побутовими послугами та іншими елементами системи.
Між економічною і соціальною сферами існують тісні взаємозв’язки, насамперед, економічні відносини впливають на соціальну структуру суспільства і на активність соціальних груп, а соціальні відносини впливають на соціально економічні процеси. Особливу роль у такому взаємовпливі відіграє людський фактор, який є активною силою розвитку економіки й надання їй соціального характеру.
Першою вихідною функцією є підтримка й розвиток форм суспільного розподілу праці. Це досягається за рахунок відтворення трудових ресурсів, розподілу робочих місць та перерозподілу кадрів.
Друга функція – стимулююча – забезпечує посилення стимулів до праці, економічну зацікавленість до праці.
Третя функція – інтеграційна – виражається у забезпеченні єдності інтересів працюючих.
Четверта функція – інноваційна – забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання. Інноваційні процеси залежать від того, як ставляться суб’єкти виробництва до нового, досягнень науки, який рівень і характер їхньої активності.
123. Соціологічне тлумачення категорій “ек. поведінка”, “ек. культура”, “ек. мислення”, “ек. інтерес”
Економічний інтерес – усвідомлення людиною потреб та економічних умов їх задоволення, реальний спонукальний мотив і причина дій людей, їх ек. та соц. активності. Економічна культура – сукупність норм, цінностей, традицій, звичаїв, за допомогою яких спрямовується й регулюється ек. поведінка суб’єктів. Економічна поведінка – різновид соц., спрямований на досягнення певного рівня добробуту та якості життя; складний та багатоплановий процес взаємодії людини з існуючими виробничими відносинами. Їй притаманна раціональність, ретельний обрахунок витрат та доходів. Регулятори – сусп. й ек. норми. Мотиви – економіка, культура, мислення. Економічне мислення – розумова діяльність людини, спрямована на пізнання, відображення, узагальнення ек. дійсності, її здатність частково передбачувати й прогнозувати ек. процеси.
124.Економіка як соціальний інститут, його функції
Економіка — це багатоаспектний соціальний інститут, що становить базу існувння та життєдіяльності суспільства, де здійснюється матеріальне виробництво, розподіл, обмін, споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життя і діяльності людини і суспільства, тобто економіка — це сукупність певних суспільних відносин.
Економічні відносини визначають положення соціальних груп, закріплюють їх глибинні соціальні зв”язки, визначають характер взаємодії.
Економіка як соціальний інститут виконує ряд функцій, спрямованих на забезпечення, функціонування та розвиток виробництва, розподіл, обмін, споживання. Беручи до уваги перш за все вплив на нові соціальні процеси, можна виділити з них як основні чотири функції.
Підтримка і розвиток форм суспільного розподілу праці. Це досягаєтьтся за рахунок відтворення трудових ресурсів, розподілу робочих місць та перерозподілу кадрів.
Стимулююча — забезпечення посилення стимулів до праці, економічну зацікавленість до праці.
Ітеграційна — виражаєтьься у забезпеченні єдності інтересів працюючих. Про значення цієї функції свідчить соціальна напруга відносин.
Інноваційна — забезпечує оновлення форм та організації виробництва, системи стимулювання. Інноваційні процеси залежать від того, як до них ставляться суб”єкти виробництва до нового, досягнень науки, який рівень і характер їхньої активності.
Загалом дослідження економічної соціології грунтується на інтеграції соціологічного й економічного підходів. Соціологи розглядають цілі розвитку економіки як похідні від цілей суспільства, а саму економіку — як засіб, що дає можливість суспільству досягти розвинутого способу життя, соціальної справедливості та інших соціальних цілей.
125. Сутність соціального механізму економічного розвитку
В житті суспільства надзвичайно велику роль відіграє соціальний механіз економічного розвитку, який являє собою складну взаємодію її внурішніх спонукальних мотивів і чинників, що впливає на поведінку (соціально-економічне становище соціальних спільностей, різні соціальні інститути, культура та інше), активність суб”єкта, виступає способом функціонування економіки.
Велике значення мають всі елементи соціального механізму функіонування і розвитку економіки, але особливе місце посідає культура суспільства, яка забезпечує певний рівень, сутність і зміст економічної свідомості, що виступає у формі внутрішнього збудника — інституціоналізованими формами економіки та іншими соціально-політичними й економічним чинниками.
Соціальний механіз розвитку економіки складається з наступних елементів:
Система управління економікою
Соціально-економічне становище соціальних спільностей
Культура суспільства
Діяльність і поведінкка соціальних спільностей
Результати економічного розвитку суспільства
Соціальний механіз забезпечує виконання економікою як соціальним інститутом таких функцій:
Підтримка і розвиток суспільного поділу праці;
Стимулювання, тобто забезпечення стимулів до праці, матеріальної зацікавленості у праці;
Інтеграційна функція, що виражається у забезпеченні єдності інтересів працюючих та їхньому соціальному партнерстві;
Інноваційна функція, яка забезпечує оновлення форм та організації виробництва, систем стимулювання.
Усі функції економіки як соціального інституту взаємопов”язані і взаємодіють, вони спрямовані на забезпечення функціонування й розвиток виробництва, розподілу, обміну та споживання. Для реалізації цих функцій дуже важливим є підготовка і правильний розподіл висококваліфікованих кадрів, здатних розробляти науково обгруновані соціально-економічні програми та забезпечувати їх реалізацію.
126. Соціологічні дослідження сучасного стану соц.-ек. процесів в Україні
Поява в Укр. нових ринкових відн. вимагає наукових досліджень і визначення шляхів подальшого розв. та удосконалення цих відн., розкриття їх взаємовпливу з ін. сусп. відн. В Укр. проводиться багато соц. досліджень щодо вивчення соц.-псих. портрета підприємця, проблем мотивації підприємницької діяльності, причин, що гальмуюь її розвиток. Важливу роль відіграють дослідження управління людським фактором. Досл. ек. соц. спрямовуються на поведінку споживачів товарів, поведінку та стимулювання діяльності господарських керівників, ставлення до ек. реформ та перетворень, вплив культурних факторів на розв. ек., етику ек. та соц., трудової мобільності – міграції, ставлення молоді до професії та праці. Дослідження, проведені на поч. 90-х рр. показали, що лише 1/3 робітників працювала на повну силу, 7-10% керівників середньої ланки припускалися думки про пересування вгору, 80% - були готові перейти в робітники, 85% - вказали на напружений характер взаємовідносин на підприємствах. Найактуальнішою проблематикою пошуків вітчизняних соц. є виявлення ставлення респондентів до ринку праці, процесів приватизації, шляхів виходу із кризи, форм соц. захисту населення.
127. Соціальна структура сучасної індустріальної економіки України
Соціальна структура сучасної індустріальної ек. Укр. репрезентована таким ек. суб’єктами: підприємець, менеджер, робітник, споживач. Підприємець – власник, що розпоряджається своїм майном, наймає робітників для виробничої діяльності. У малому бізнесі він може поєднувати функції власника та менеджера. Власники великих підприємств є акціонерами та наймають менеджерів – центральних постатей в структурі ринкової ек. Їм притаманні творчі пошуки, енергія, особиста ініціатива у вирішенні проблем управління. Успіх ек. перетворень в Україні залежить від ек. поведінки робітників, у якій виділяють 2 стратегії: 1) макс. інтенсифікація праці, орієнтована на високий прибуток, ризик; 2) обмежений прибуток без ризику. Перша стратегія повинна переважати. Покупець – повноправний учасник ек. відносин. Від його попиту та оплати залежить добробут виробника. В Укр. за ек. кризи і низького рівня життя покупець ще не може справити відчутного впливу на розв. ек. У майбутньому платоспроможний попит населення стане одним з головних рушіїв ек. розв.
128. Предмет соціології праці та управління, його складові.
Соціологія праці — спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, що вивчає трудову діяльність як соціальний процес, як необхідну умову життєдіяльності людини та суспільства, а також розглядає соціальні чинники підвищення ефективності праці, вплив науково-технічних і соціальних умов ставлення до неї.
В науці виокремлюються три основних предмети соціології праці:
Соціальні закономірності взаємодії людей із засобами та предметами праці, зокрема механізми дії і форми прояву цих закономірностей у діяльності трудових колективів і особистості.
Ставленя людини і колективу до праці, її змісту, характеру, умов (матеріальна заінтересованість, зміст праці, взаємини у колективі).
Соціальна організація підприємства, колективу, тобто та особлива система відносин, що утворює сукупність позицій, ролей ,цінностей, зв”язаних між собою робітників, що працюють колективно.
Вивченню останнього комплексу проблем соціологія праці надає найбільшого значення, бо саме в колективі виникають соціально-трудові відносини й відбуваються соцільні процеси.
Соціологія управління — галузь соціології, що вивчає соціальні наслідки механізму цілеспрямованого впливу на соціальні структури та поцеси в суспільстві , а також соціальні відносини, що з ним зв”язані.
Це стосується всіх без винятку сфер діяльності людини. Механіз управління ніби вмонтовується в них і забезпечує вироблення та застосуваня відповідних способів, методів і форм здійснення передбачуваних змін.
Соціологія управління — міждисциплінарна наука , що вивчає проблеми управління, поєднуючи економічні, політичні, соціальні, правові та психологічні підходи до управління.
К Маркс розглядав соціальне управління, як регулювання відносин власності, без чого неможливий прогрес і добробут людини. М. Вебер розкрив необхідністьь та сутність механізму контролю і стимулів у відносинах та діяльності індивіда і груп, що стали важливою методологчною основою концепції соціального управління.
Основні складові соціального управління
Розробка та організація управлінських рішень.
Збір, аналіз та використання інформації, різноманітних засобів впиливу на об”єк соціального управління і стилів керівництва.
Розвиток самоврядування в трудових колективах та виробничої демократії.
Планування соціального розвитку об”єктіів соціального управління, організація реалізацї цих планів та контроль за їх виконанням.
129. Особливості соціально-трудових відносин, їх класифікація.
Соціально-трудові відносини на відміну від функціонально- трудових, зумовлених поділом та кооперацією праці, виникають між працівником і соціальними групами колективу як відносини рівності й нерівності залежно від місця цих суб”єктів у процесі праці, їхнього досвіду умінь, інтересів.
Суб”єкти праці — це такі соціальні спільності і групи, як підприємці, менеджери, ІТП, службовці, робітники та ін.
Суб”єкти праці різняться за своїм соціальним станом, становищем у трудових колективах, тобто мають різну кваліфікацію, досвід, рівень і джерела прибутків.
Соціологія вивчає проблеми співвідношення різних соціальних груп у сфері праці, формування їхніх соціальних відмінностей (чому існуть підприємціі, управлінці, робітники, чому з”являються безробітні, чому різні соціальні групи мають різні інтереси).
Соціально-трудові відносини класифікуються за таким ознаками:
змістом діяльності — виробничо-функціональні, професійно-кваліфікаційні, уравлінсько- організаційні;
суб”єктом відосин —міжколективні і внутрішньо-колективні.
наявність владних повноважень — по горизоталі і по вериткалі.
способи розподілу результатів праці — кількістю та якістю праці, грошовим внеском, майновим внеском, обсягом інтелектуальної власності.
ступенем регламентованості — формальні і неформальні
характером спілкування — безпосередні, опосередковані, міжособисті, безособові.
130. Соціологічна суть категорій “зміст праці” та “характер праці”.
Зміст праці виражається через розподілення функцій (виконавчих, контрольних, спостережних, налагоджувальних тощо) на робочому місці і сукупність виконуваних операцій, обумовлених технікою, технологією, організацією виробництва і майстерністю виробника.
Зміст відображає виробничо-технічний аспект праці, показує рівень розвитку виробничих сил, технічний спосіб поєднання особистого і речового елементів виробництва, тобто розкриває працю як процес взаємодії людини із природою за допомогою засобів праці в процесі трудової діяльності.
На рівні суспільства праця виступає як взаємозв”язана система галузей видів діяльності, а на індивідуальному рівні — у вигляді окремих функцій та операцій. Удосконалення суспільної праці повинно випереджати зміни змісту індивідуальної праці.
Слід розрізняти соціальний і функціональний зміст праці. Соціальним є доцільність працівника, мотивація, ставлення до праці на суспільному та індивідуальному рівнях. Функціональний зміст праці виявляється у виконуваних працівником конкретних ролях, функціях. У виробничому процесі виокремлюються такі функції:
енергетичну — приведення в рух засобів праці
технологічну — поєднання предметів та засобів праці і безпосередня обробка предметів праці
контрольно-регулюючу — нагляд і контроль за рухом предметів і засобів праці
управлінську — підготока виробництва та керування виконавцями.
Характер праці виражає соціально- економічний спосіб поєднання виробника із засобами виробництва, спосіб включення індивідуальної праці до суспільної і залежить від того на кого людина працює. Він відображає соціально-економічний стан трудящих у суспільстві, співвідношення між суспільною та індивідуальною працею кожного окремого працівника.
Показниками характеру праці є: форма й відносини власності, розподільчі відносни, міра соціальних відмінностей у процесі праці.
Характер праці зумовлює мету виробництва, а у сфері розподілу — пропорції, за якими суспільно вироблений продукт розподіляється між різними соціальними групами.
Зміст праці визначає природу і рівень професіоналізму працівника, а її характер — межі його соціального розвитку і ступінь перетворення праці на найпершу життєву потребу. Взаємодія змісту і характеру праці виявляється в існуванні таких соціально, економічно і технічно неоднорідних форм, як фізична і розумова праця, виконавська і управлінська, кваліфікована і некваліфікована праця.
131. Основні види трудових процесів у трудовій сфері.
Формування та розвиток соціально-трудових відносин відбувається у вигляді соціальних процесів, що відбивають функціонування трудових колективів, груп та окремих працівників.
Розрізняють такі види соціальних процесів у трудовій сфері:
базові — праця, що впливає на соціальний стан , інтереси, кваліфікаційний рівень виконавців трудових функцій, формування їхньої особистості;
інтегративні — формування, функціонування та розвиток трудових колективів, що забезпечують цілісність усієї трудової системи;
ціннісно-орієнтаційні — мотивація, соціалізація, адаптація, що формують цінності, норми, орієнтації відповідного способу життя;
трудових переміщень — плинність кадрів та регульовані зміни місця працівника у системі суспільного поділу праці.
132. Праця, як соціальний процес, її види.
Процес праці може набвати двох видів — у формі простого процесу і суспільного процесу. Складовими простого процесу праці є предмет праці, її знаряддя та суб”єкт. У результаті взаємодії цих двох складових формується продукт праці. Соціальні відносини панування і підпорядкування, відчуження і експлуатації, влади і безправ”я формуються не з приводу предмета праці, а з приводу привласнення й розподілу засобів і продукту праці.
Якщо простий процес праці розкриває спецефічний для людини спосіб обміну речовин між ними і природою, то її суспільний процес свідчить про спосіб обміну продуктами діяльності між людьми. Перший є переважно індивідуальним, його суб”єктом є індивід, що забезпечує своє відтворення як біологічної істоти; другий — завжди колективний, його суб”єктом є соціально-професійні групи. Це відносини між людьми як між виробниками і споживачами, робітниками основного і допоміжного виробництва, представниками різних галузей промисловості. Саме ці відносини визначають характерні риси суспільного процесу праці і відтворення людини як істоти соціальної.
133. Соціальні функції праці
Праця виконує практичні, дуже важливі завдання-функції, основними з яких є такі:
Задоволення людських потреб.
Відтворення суспільного багатства.
Обмін речовин між собою, суспільством і природою через трудову діяльність.
Створення суспільства і забезпечення суспільного прогресу.
Людинотворча: тільки праця є безпосередньою умовою становлення і розвитку самої людини.
Свободотворча, яка полягає в тому, що тільки праця прокладає людству шлях до свободи.
134. Ставлення до праці, його об”єктивні та суб”єктивні чинники та показники.
Характер і зміст праці формують ставлення до неї — історично змінну характеристику трудової діяльності. Залежно від змісту і характеру праці переважає ставлення до неї як до засобу, що забезпечує існування, чи як до первинної життєвої потреби. Відтак ставлення до праці може бути:
Як до соціально житєвої цінності, що виражає місце трудової діяльності в загальній системі цінностей суспільства та особистості
Як до конкретного виду трудової діяльності, професії, що має певний соціальний статус і престиж
Як до конкретної роботи з урахуванням змісту та умов праці, потреб і мотивів, зв”язаних з даною роботою, на даному робочому місці, у даній виробничій організації.
Саме вивченню цього останнього ставлення з урахуванням мотивів трудової діяльності, що визначають поведінку людини у виробничій ситуації, соціологи приділяють найбільшу увагу.
Об”єктивними показниками ставлення до праці є рівень відповідальності, сумлінності, ініціативності та дисциплінованості.
Суб”єктивними показниками ставлення до праці є загальне задоволення працею та її умовами — заробітною платою, змістом праці, взаємовідносинами із керівником та колегами, виробничими умовами тощо.
Розрізняють такі типи ставлення до праці:
Супернормативне —виключно сумлінне, яке відповідає всім чинним нормам;
Субнормативне —недостатньо сумлінне;
Ненормативне — несумлінне.
135. Цінності праці. Види ціннісної орієнтації у сфері праці.
Цінність — це усвідомлена людьми значущість певного об”єкта. Для оволодіння ним люди здатні пожертвувати всім.
Визнані особистістю соціальні цінності перетворюються на її ціннісні орієнтації. Завдяки цьому людина ніби виривається з полону мотивів і прямує до цінностей. Цінності стають метою життя індивідів, решта відступає на другий план. Якщо такими є цінності праці, то вона із примусової перетворюється на вільну. Мета виконує інтегруюючу роль: стимули, мотиви і цінності, якщо вони усвідомлюються людиною, стають метою її праці. Коли у людини щось не виходить із досягненням мети, то вона відчуває невдоволення.
Невдоволення — емоційно забарвлений стан незбалансованості між прагненнями, нереалізовані мотиви, неможливість досягнення мети, реалізації головної цінності життя.
Міра задоволення працею, що є головним об”єктом вивчення соціологами, — це суб”єктивна оцінка працівниками можливостей реалізації своїх вимог до змісту, характеру та умов праці. Задоволення є комплексним показником, оскільки воно визначається не тільки змістом і характером праці, а умовами праці, зарплатою, відносинами в колективі тощо. Цей показник є головним у трудовій адаптаціії працівників.
136. Механізм мотивації праці.
Трудова мотивація людини — це процес вибору людиною обгрунтування свого способу участі у трудовій діяльності.
Вивчення працівника як суб”єкта трудової діяльності передбачає з”ясування його особистих інтересів і дає змогу пояснити можливість реалізації трудового потенціалу робітника, його активність у формуванні власного способу життя.
Інтереси кожного працівника приводяться в дію мотиваційним механізмом, що становить сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, які спрямовують людину на здійснення певної трудової діяльності з метою задоволення власних потреб і реалізації інтересів.
Взагалі інтерес являє собою усвідомлену потребу. Саме він є реальною причиною дії людини в певному напрямі.
Вирішальним для залучення людей до трудової діяльності є сукупність стимулів та мотивів, які формуються потребами, інтересами, цінностями. Трудова діяльність людини, як правило, одночасно грунтується на кількох мотивах, що становлять так зване мотиваційне ядро. Вона має певну ієрархічну структуру, яка залежить від конкретної трудоваї ситуації, тобто:
вибору фаху або місця роботи;
повсякденної праці за вибраним фахом;
трудового конфлікту;
зміни місця роботи або фаху;
інновацій
зміни характеристик навколишнього средовища.
Проте провідне місце у мотиваційному механізмі займає матеріальний стимул. Він буде дієвим лише тоді, коли результати праці правильно оцінюються ринком, а це можливо лише за умови конкуренції.
Поряд з матеріальними стимулами діють моральні. Треба зважати , що люди, навіть з великими амбіціями, але з малим матеріальним достатком дуже чутливі до моральних стимулів. А забезпечиних людей значно більше інтересують престижність праці, просування по службі, можливість збільшення вільного часу, поліпшення умов праці тощо.
Матеріальні мотиви у порівнянні із стимулами, які є об”єктивнлю категорією, мають суб”єктивно- ідеальний характер. Вони зв”язані із світоглядом, економічню свідомість та культурою людини. Мотиви — це стимули, які пройшли через свідомість людини або самостимулів. Система стимулів проявляєтьься через внутрішні особисті мотиви людини, які залежать від її життєвого досвіду, моральних якостей, переконань, звичок. Глибинною основою мотивів економічних дій є прагнення успіху, свободи, добробуту.
Коли під впливом стимулів і мотивів відбувається реалізація особистих інтересів, то задовольняєть ся зацікавленість людини в чомусь. Взаємозв”язок категорій, які передають зміст мотиваційного механізму, виглядає наступним чином:
Потреби,інтереси>стимули,мотиви> зацікавленість>задоволення потреб
Матеріальні інтереси за своєю суттю близькі до потреб, це ніби форма їхнього прояву. Інтереси проявляються у поведінці людини, вони різні. У кожної людини, кожної соціальної групи є власні інтереси, а тому, відповідно, задоволення інтересів для кожної соціальної групи теж різняться.
Матеріальним носієм особистого економічного інтересу є грошовий дохід. Реалізуючи особистий економічний інтерес, людина орієнтується на певний зиск і вигоду. Досягнення цього за умов ринкової економіки є основою економічного самоствердження особистості.
137. Трудова поведінка, її форми.
Соціологія вивчає трудову поведінку як різновид поведінки соціальної.
Трудова поведінка — це самовизначення суб”єкта (особи, колективу) щодо сфери, умов, змісту праці, комплекс актів, учинків і дій людини, які спрямовані на перетворення предметів праці з метою досягнення відповідного результату і поєднують працівника із трудовим процесом.
Слід розрізняти поняття “трудова поведінка” і “трудова діяльність”. Трудова діяльність є жорстко фіксованою у часі та просторі цілеспрямованим рядом операцій і функцій, які здійснюється людьми, об”єднаними у виробничу організацію.
Трудову поведінку працівника, з одного боку, нормативно задано умовами виробничої ситуації, а з іншого — вона є досить вільною і залежить від волі індивіда, який може робити вибір із багатьох альтернатив. Міра відповідальності цих двох аспектів свідчить про ступінь зацікавленості працівника в узгодженні своїх дій з цілими організаціями.
Функціональне ядро трудової поведінки, або функціональна поведінка формується технологічними, економічними, організаційно-управлінськими, функціональними і соціальними стандартами, які об”єктивно задані. Отже, трудова поведінка є передумовою поєднання професійних якостей особистості з умовами і засобами їх реалізації.
Цільовою спрямованістю трудової поведінки може бути:
Зміна чи збереження свого соціального і функціонального стану;
Зміна виробничих умов;
Реалізація проміжних дій для досягнення мети професійного майбутнього.
Отже, трудова поведінка — це комплекс свідомих дій та вчинків працівника, зв”язаних із синхронізацією його професійних можливостей та інтересів з функціональним змістом трудового процесу.
Розділяють такі форми трудової поведінки:
Цільові — виконання конкретних трудових функцій на робочому місці; а також поведінка спрямовану на досягнення певного рівня добробуту та якості життя.
Організаційно-адміністративна поведінка , що здійснюється в процесі організаційно-управлінської взаємодії. Регулювання цієї поведінки означає формування позитивної мотивації членів організації через виявлення і підкріплення функціональних і бажаних видів поведінки.
Стратифікаційна поведінка , яка забезпечує досягнення професійних, кваліфікіційних і адміністративних статусів.
Інноваційна поведінка — прийняття нестандартних рішень, які змінюють соціальні відносини на різних рівнях організації, руйнують усталену систему інтересів і стереотипів поведінки.
Адаптивно-пристосовницька поведінка — пристосування робітника до нової ролі, статусу, робочого місця , соціального середовища.
Церемоніальна поведінка — реалізація службового, професійного і посадового етикету, виконанням процедур організаційної, ділової й адміністративної взаємодії.
Деструктивна поведінка — це вихід працівника за межі норм і правил трудового процесу, посадових інструкцій. Сюди ж належить і протиправна , дисфункціональна та індивдуально-цільова поведінка.
138. Співввідношення понять “управління “ та “керівництво”. Методи та стилі керівництва
Управління — це можливість і здатність певного суб”єкта впливати на суспільство (або його окремі спільності) з метою упорядкування, збереження якісної специфіки, стабільного функціонування, розвитку та удосконалення.
К Маркс розглядав управління, як регулювання відносин власності, без чого неможливий прогрес і добробут людини. М. Вебер розкрив необхідність та сутність механізму контролю і стимулів у відносинах та діяльності індивіда і груп, що стали важливою методологчною основою концепції соціального управління.
На сучасному етапі виділяють наступні функції управління:
Забезпечення охорони здоров”я громадян
Вирішення житлових проблем
Захист прав та інтересів найманих працівників та роботодавців
Перерозоділ прибутків
Поліпшення природного середовища
Організація загальної, технічної, мистецької освіти та виховання
Організацція досліджень у галузі фундаментальних і прикладних наук
Підвищення кваліфікації працівників, забезпечення робочими місцями
Забезпечення розвитку мистецтва і культури тощо.
Водночас поняття керівництва має більш вузьке значення і може бути визначене як представництво державної влади в колективі для здійснення управлінської діяльності, а сам керівник є представником цієї влади, який має певні права (формальний лідер) і зобов”язаний об”єднувати і спрямовувати людей до визначеної мети. Для ефективної діяльності він має володіти різними методами керівнцтва, тобто сукупністю прийомів, які використовуються в процесі керівництва.
Відомі такі групи методів:
Адміністративні, що породжуються адміністративно-нормативними відносинами і і грунтуються на можливості примусу;
Економічні, за яких становлення бажаної для керівника поведінки підлеглих відбувається під впливом економічних чинників і стимулів;
Соціально-психологічні, що полягають у своренні у колективі таких умов, за яких вибір підлеглими бажаної для керівника поведінки відбувається під впливом психологічного клімату колективу, системи його ціннісних орієнтацій, авторитету самого керівника тощо.
Стиль керівництва — це в певний спосіб упорядковане застосування різних управлінських методів, що залежать від особистих здібностей і особливостей характеру конкретного керівника. Полярними стилями керівництва є демократичний, за якого керівник радиться із підлеглими, обговорює з ними різні варіанти рішень, намагаючись не нав”язувати своєї думки, і адміністративний, коли ініціатива зосереджується в руках керівника, дії пілеглих максимально контролюються.
139Сутність соціальних технологій, їх роль в управлінні соціальними процесами.
Більшість керівників на Заході мають певну управлінську, соціологічну, психологічну та іншу підготовку необхідну при прийняті управлінських рішень. Ідеться про так звані соціальні технології.
Соціальна технологія — це сукупність операцій, що передбачають використання керівником чи управлінським органом чітко визначених прийомів, заходів, дій для вирішення різних проблем у трудовму колективі та управління його розвитком.
Класична модель соціальної технології вкючає такі процедури:
Формування мети
Приняття рішень
Організацція соціальної дії
Аналіз результатів
Важливим у такому підході є те, що у процесі соціального управління застосовується технологічний принцип: процес поділяється на складові — операції, які детально описуються.
Структура соціальної технології включає три складові:
Характеристика мети, завдань і основних положень технології
Перелік технологічних операцій
Дотаток: зміст основних документів, інформаційні таблиці та інші необхідні для реалізації технлогії матеріали.
Найбільш вагомими у вітчизняній практиціі є технології з таких питань: робота з робітниками, що звільняються, управління адаптацією нових робітників, профілактика порушень трудової та громадської дисципліни, професійна орієнтація робітників, формування резерву і вибори керівників, організація гнучкого режиму роботи, вивчення і поліпшення міжособистих відносин у колективі та деякі інші.
ТЕМА 8. Соціологія політики
140. Предмет та структура соціології політики
Соціологія політики — одна з важливих галузей (функціональна підсистема) соціології, яка пояснює такі явища, як боротьба за владу і здійснення влади, оскільки саме і явища є сутністю політики. Але водночас соціологія політики — галузь політології, тому що головну увагу приділяє взаємоз”язку проблем політичної влади зі структурою і розвитком суспільства як єдиного цілого.
Предметом соціології політики є політична свідомість людей і їхня політична поведінка, які втілюються у діяльність держав і суспільних інститутів, організацій, а також механізму впливу на процеси функціонування політичної влади.
Завдання соціології політики полягає у конретному аналізі змісту політики і політичної діяльності різних соціальних груп, у дослідженні характеру їх політичних інтересів, у вивченні політичних рухів, поведінки і свідомості мас. Соціологія політики вивчає сутність влади, її природу і прояви з погляду конкретної людини, а також соціальних груп, врств, громадських організацій та об”єднань.
Політика має складну структуру, основними елементами якої є політична свідомість, політичні відносини, політичні організації. Структура соціології політики має таку структуру:
Політична свідомість
Політичні відносини (відносини з приводу влади)
Політичні організації (державні та громадського суспільства)
Політична свідомість — це усвідомлення людиною (соціальною спільнотою) суті та змісту політики, раціональне або нераціональне ставлення до неї. Політична свідомість має два рівні: науковий і побутовий, вона може бути прогресивною і реакційною, стабільною або нестабільною.
Політичні відносини — це стійкі політичні зв”язки і взаємодії, що формуються спільно з функціонуванням політичної влади. Це відносини між політичними діячами і масами, між політичною елітою і виборцями, між діючою владою і опозицією, між класами і соціальними групами з приводу завоювання, утримання і реалізації влади.
Політична організація — це сукупність державних і недержавних установ і організацій, що реалізують політичну владу, беруть участь у регулюванні взаємовідносин соціальних спільностей, тобто політична організація охоплює не лише органи державної влади, передусім саму державу як базовий соціально-політичний інститут, а й організації громадянського суспільства: політичні партії, громадянські об”єднання, профспілки та інші організації.
141. Політика як соціальний інститут, його функції
Самодостатність суспільства виявляється у його здатності інституціоналізувати певні культурні елементи, представити широкий репертуар ролей та забезпечити особисту мотивацію діючих в ньому індивідів, а також достатньою мірою контролювати поведінку людей, соціальних спільностей і певну територію.
Політика — це діяльність класів, соціальних груп, індивідів, яка проявляється у владних відносинах, спрямованих на завоювання, утримання, перерозподіл і використання влади. Це випливає із усталеного загальносоціологічного уявлення про владу як здатність однієї частини суспільства пригноблювати іншу частину, нав”язувати її свою волю, здійснювати певний вплив на її свідомість і поведінку з метою забезпечення власного інтересу і потреб, що за ним стоять. Що ж до політичної влади , ядром якої є держава, то ця влада спрямована на захист особистого інтересу і спирається на систему інститутів.
Хоча політична влада, спираючись на систему інститутів на чолі з державою, вимагає організаційних дій, політичні відносини можуть носити як інституційний, так і неінституційний характер. Інститути , хоч вони мають власні закони функціонування та еволюції, організовану людську діяльність, відіграюь суттєву роль у політичному розвиткові суспільства.
Соціологи розглядають політику через призму аналізу соціальної структури і неформальних соціальних інститутів, громадської думки і поведінки, через дослідження особистості і малих груп.
Політика виконую функції:
Загальноорганізаційної основи суспільства
Конкретної контрольно-регулятивної сфери або системи, що спрямовує життя, діяльність, відносини людей, соціальних спільностей, класів, націй, народів і країн.
143. Політичні рухи та їх типологія
Однією із соціологічних підсистем, що займаються аналізом політичних відносин, є соціологія політичних рухів і політичних партій.
Політичні рухи — це такі громадські сили, які намагаються змінити існуючі умови чи закріпити їх шляхом впливу на уряд або ж шляхом боротьби за владу.
Політичний рух є особливою формою громадянського руху, який визначається у загальних рисах як спільне прагнення людей до реалізації спільних цілей. Характерною рисою, яка виокремлює політичний рух із усіх інших суспільних течій, є те, що він використовує політичні засоби, тобто бореться за владу чи за вплив на спосіб здійснення цієї влади. Основними елементами політичних рухів є визначення їх соціальної бази, оскільки ці рухи завжди відбивають певні суспільні інтереси. Політичні рухи можна розділити на такі, що мають класовий характер, міжкласовий характер, “позакласовий” характер.
Класовий аналіз полягає у тому, щоб показати:
Якою є суспільна база руху
З якими класами пов”язані керівники руху
Стосовно яких класів програма є найбільш функціональною
Які суспільні класи отримують найбільші вигоди внаслідок діяльності руху
Політичні рухи також розрізняють за їх ставленням до політичного та економічного ладу. З цього погляду можна виділити консервативні, реформістські, революцціійні і контрреволюційні рухи. Перші виступають за збереження існуючого порядку. Контрреволюційні проти будь-якого ладу, що сформувався внаслідок перемоги революції чи реформістських рухів, за повернення до колишнього ладу.
Політичні рухи розрізняють за ступенем і формою організації: стихійні, позбавлені організації (найчастіше короткочасні); слабоорганізовані (також короткочасні); з високим ступенем організованості і тривалості.
Усі зазначені критерії типологізації політичних рухів взаємоз”язані, однак критерій класовості має найважливіше значення, інші риси випливаюь із класової природи будь-якого політичного руху.
Політична партія — це такий політичний рух, який має високий рівень організації, прагне до реалізації своїх цілей шляхом боротьби за владу чи за її здійснення і програмно не обмежується лише завоюваннями впливу на спосіб здійснення влади.
Історія політичних партій є водночас історією політичного ладу та історією політичних перетворень. Партії розглядаються як елементи ладу, а також тих відносин, які існують між соціально-класовими силами, що діють в суспільстві.
Хоча політичні партії об”єднані основними, спільними для всіх рисами (сформульваними у визначенні партії), одна к їх характер має значні відмінності: вони стосуються класового характеру партії, типу їх організації, місце, яке вони посідають у системі влади, їхнього ідеологічного вигляду.
ТЕМА 9. Соціологія релігії
143. Предмет соціології, особливості соціологічного вивчення релігії
Предметом соціологічного вивчення є релігія в цілому, її соціальна природа, місце і роль у суспільстві, її соціальні функції, внутрішня структура і взаємозв‘язок її складових, процеси і зміни, що в ній відбуваються.
Особливостями є те, що соціологія вивчає релігію як соціальне явище, як важливу структурну складову суспільства в різних її соціальних проявах і на різних соціальних рівнях. Предметом вивчення соціології може бути як релігія в цілому так і окремі її компоненти: релігійна свідомість, релігійні культи, відносини, органи та інститути в їхньому взаємозв‘язку та у зв‘язку з іншими складовими соціальної структури суспільства.
144 .Релігія як соціальний інститут, ефективність його функцій
Релігія як соціальний інститут є історично сформованим комплексом вірувань, символів, духовних цінностей і заповідей, що містяться у духовних текстах, за допомогою яких організується, спрямовується і контролюється релігійна діяльність людей.
Функції:
інтегративна функція притаманна всім релігіям. Її глибоко вивчив Е.Дюркгем. Прийняття певної релігії, її символів, цінностей включає людину в певну спільноту, а спільне виконання обрядів об‘єднує людей, стабілізуючи цю спільноту. Поширюються на певну конфесію, а коли конфесій кілька можливі міжконфесійні конфлікти.
регулятивна функція(ціннісно-нормативна) полягає у підтримуванні й посиленні дії традиційних для спільноти норм поведінки та у здійсненні соціального контролю. Соціальний контроль соціальним інститутом релігії здійснюється як формально – через заохочування й покарання віруючих церковними організаціями, так і неформально – самими віруючими як носіями моральних норм стосовно свого оточення. Досліджуючи різні сфери людського суспільного життя, М.Вебер виявив причинно-наслідковий зв‘язок, за яким релігійно-етичні цінності є причиною, а поведінка людини – наслідком.
психотерапевтична функція інституту релігії полягає в тім, що різні релігійні дійства – богослужіння, молитви, ритуали заспокійливо діють на людей, породжують позитивні емоції, вселяють упевненість, захищають від стресів. Зрозуміло, чому до релігії часто звертаються люди, обтяжені земними негараздами, хворобами, особистими трагедіями, бо навіть сам характер проведення культових дійств може заспокійливо діяти на людину. Німецький соціолог П. Бергер сказав, що сучасна людина, відмовившись від релігії, вимушена страждати від бездомності, самотності. Духовний світ людини, що втратила зв‘язок з навколишньою природою, який забезпечувала їй релігія, П. Бергер назвав "бездомною свідомістю".
комунікативна функція реалізується в процесі взаємного спілкування віруючих. Засобами спілкування є різні релігійні дійств, колективні моління тощо.
145. Основні елементи структури релігії, їх зміст
Основними елементами структури релігії є:
фетишизм – релігійне поклоніння матеріальним предметам – фетишам, яким надавали містичних та надприродних якостей. Фетишизм випливає з первісних вірувань у можливість примусити божество задовольнити бажання людини. У світових релігіях залишилися елементи фетишизму (у християнства – шанування ікон, святих місць, мощей; у мусульман – "чорного каменя", у буддистів – "стоп бога").
тотемізм – комплекс вірувань, міфів, обрядів родоплемінного суспільства, зв‘язаних із уявленням про надприродний зв‘язок та кровну спорідненість між певними групами людей та тотемами – рослинами, тваринами, предметами чи явищами. Група носить ім‘я тотема і йому поклоняється, бо вважає, що тотем оберігає. Тотемізм відрізняється від фетишизму тим, що має колективний об‘єкт поклоніння.
магія – це чаклунські обряди й заклинання, за допомогою яких люди намагалися вплинути на інших людей, тварин, а також на явища навколишнього світу з тим, щоб змінити їх у бажаному напрямку. Магічні обряди є в усіх народів, вони дуже різноманітні. Повсюдно були поширені магічні обряди на початку оранки, посівної, збирання врожаю, для викликання дощу або забезпечення успіху на полюванні чи на війні, примовляння, відшіптування, тощо.
146. Історичні типи релігійних вірувань, завдання соціології у дослідженні їхнього співіснування
Християнство має багато різновидів, найпоширенішими серед них є православ‘я та католіцизм.
Православ‘я визнає всемогутнього триєдиного Бога: Бог-Отець – створив світ, Бог-Син – народився від Діви Марії, Дух Святий – його дарує Бог-Отець. Католики вважають, що Дух Святий можуть дарувати і Бог-Отець і Бог-Син.
Православ‘я і католицизм різняться як догматичними, так і культурними особливостями:
у католицькій церкві під час богослужіння можна сидіти, а у православ‘ї люди моляться стоячи;
у католицькій церкві під час богослужіння звучить органна музика, а у християнській – співом;
у католицьких церквах менше ікон ніж у християнських, натомість багато скульптурних зображень Ісуса Христа, Діви Марії, різних святих;
католицизм визнає чистилище та є намісник Хреста на землі – Папа Римський.
православ‘я не є централізованим на відміну від католицизму.
Іслам – одна з найбільш поширених релігій. Іслам виник у Хіджазі(Західна Аравія), творцем вважають релігійного проповідника (пророка) Мухаммеда, проповідь якого була реакцією на гостру кризу арабського суспільства, спричинену розпадом родоплемінних відносин і початком формування ранньо-класового суспільства. За характеристиками своєї етики, обрядовості й міфології іслам близький до іудаїзму й християнства.
Головні принципи ісламу, викладені в Корані, були, на думку віруючих, передані Аллахом(Богом) своєму обранцю(расулу) Мухаммеду через ангела Джебраїла.
Буддизм виник у стародавній Індії. Його фундатором вважають індійського принца Сіддхартху Гаутаму, який потім отримав ім‘я Будди, що означає "той, хто прокинувся". Особливістю буддизму є його практична "земна" спямованість. Він не визнає ритуалів, абстракцій і за центральну проблему має особисте життя людини. Основний зміст буддійських книг – це практична доктрина "спасіння" або "звільнення". Її викладено в "чотирьох благородних істинах": життя – це страждання, причина страждання, стан звільнення від страждання, шлях до звільнення від страждання.
Іудаїзм – релігія, яка виникла в І тисячолітті до н.е. в Палестині і поширена в євреїв. Більшість віруючих зосереджено в Ізраїлі і США.У ХІІІ ст. до н.е. частина західносемітських кочових племен, що втікала (за біблійними переказами) в пустелю від єгипетського фараона, об‘єдналася навколо культу Яхве – бога племінного союзу. Яхве не мав ні зображення, ні храмів. Йому був присвячений окремий намет ("скинія"), а в ньому ларець ("ковчег"), що вважався земним місцем перебування бога, який незримо присутній у всьому світі.
Іудаїзм, так само як і іслам, не має духовної ієрархії. Однією з найважливіших догм іудаїзму є визнання євреїв богообраним народом.
Іудаїзм на відміну від християнства зберіг значно більше архаїчних пережитків первісних вірувань – різних ритуалів, приписів, харчових заборон тощо.
147. Соціологічна оцінка сакралізації та секуляризації
Загальною особливістю розвитку релігії в ХХ ст. є її секуляризація – процес витіснення релігійно-міфологічних пояснень світу науково-раціанальними, що послабило вплив релігії на інші соціальні інститути – освіту, економіку, політику, сім‘ю тощо. Наслідком цього процесу відокремлення церкви від держави стало вошерення атеїзму, а відтак додаткове послаблення дії всіх розглянутих функцій.
Сакралізація – процес поширення табу у релігії, поширення догм, посилення впливу релігії.
Дюркгейм наголошував на різниці між сакральним та повсякденним, він також стверджував що у будь-якому суспільстві розрізняється сакральне та повсякденне, та при вивченні релігії увага повинна приділятись на явища сакрального характеру.
148. Сучасна релігійна ситуація в Україні
За сучасних умов розвитку України релігія, так само як культура і праця, є чи не найголовнішим чинником взаємодії людини з навколишнім середовищем, з економікою. Бо саме з поглибленням економічної кризи, зубожінням народу людина намагається знайти собі духовну підтримку і захист в релігії, яка розглядає людину як творіння Бога, за його образом і подобою. Такий підхід підкреслює рівність усіх людей перед Богом, священне право кожного на життя, самоцінність особистості й безпосередньо впливає на формування суспільної думки щодо ролі й місця людини в суспільно-економічному житті.
Роки перебудови суттєво змінили релігійну ситуацію – нормалізувалися державно-церковні відносини. Було ухвалено закони "Про свободу совісті та релігійної організації", "Про свободу вірувань". Згідно з цими законами релігійні організації отримали права юридичних осіб, права на власність, повну свободу пропаганди своїх віровчень. Держава повернула релігійним організаціям значну частину відібраних колись у них храмів, монастирів, церковного начиння.
Суттєво зріс престиж релігії і церкви. Змінилась на користь релігії громадська думка, а для її соціологічного вивчення відкрилися нові перспективи.
ТЕМА 10. Організаційна структура соціологічної роботи в Україні і проведення соціологічних досліджень
149. Організаційну структуру соціологічної роботи в Україні репрезентують:
установи Академії Наук України, що здійснюють розробку загальних теоретико-методичних і галузевих соціологічних проблем;
центри вивчення громадської думки, які утворені на громадських засадах у деяких містах України і вивчають рейтинг політичних діячів, сприйняття трудящими політики уряду, політичну активність, розвиток неформальних рухів тощо. Результати роботи цих центрів використовуються в процесі прийняття рішень на різних рівнях управління суспільними процесами;
установи при різних державних організаціях, міністерствах і відомствах, які ведуть соціологічні дослідження за завданнями цих організацій, розробляють теоретико-методологічні проблеми державно-політичної та відомчої роботи;
соціологічні кафедри та лабораторії вузів, що готують спеціалістів, розробляють теоретико-методологічні проблеми, виконують замовлення підприємств і організацій на проведення прикладних досліджень;
соціологічні служби підприємств та інших соціальних організацій, що займаються прикладними дослідженнями соціологічних проблем, розробкою і впровадженням соціальних технологій, соціальних програм тощо.
150. Призначення соціологічної асоціації, її структура та завдання
Координує соціологічну роботу України соціологічна асоціація (САУ). Вона функціонує як наукова та громадська організація при секції суспільних наук Президії НАНУ і об‘єднує соціологів-фахівців, що ведуть науково-практичну, дослідницьку, пропагандистську й педагогічну діяльність. Членство в ній може бути колективним та індивідуальним.
Завдання САУ:
розвиток соціології, її теоретичного змісту, методологічної та методичної обладнаності, підвищенню ефективності досліджень, обгрунтованості та соціальної дійовості рекомендацій;
вирізненню пріоритетних проблем соціального розвитку України та її регіонів;
ефективному використанню результатів соціологічних досліджень у практиці законотворення, соціального управління та самоврядування;
формуванню та результативному функціонуванню служб соціального розвитку на підприємствах (об‘єднаннях), в організаціях та галузях народного господарства, областях, містах, районах;
соціологічній освіті управлінських кадрів, підготовці соціологів у вузах України, розвитку різних форм підвищення кваліфікації соціологів, у тому числі стажування, аспірантури і докторантури;
розвиткові соціологічного вивчення громадської думки, процесів її формування та зміни;
розвиткові та вдосконаленню соціальної та демографічної статистики України;
розвиткові наукових зв‘язків та співпраці соціологів України з зарубіжними вченими, у тому числі української діаспори , міжнародними та міжрегіональними соціологічними організаціями;
соціологічному консультуванню та експертному обслуговуванню державних, кооперативних та інших організацій та закладів, підприємств, об‘єднань згідно з їхніми запитами.
151. . Поняття соц. дослідження, його завдання
Соціологічне дослідження – це система логічно послідовних методологічних, методологічних та організаційно-технічних процедур. Метою її є глибоке вивчення, аналіз і систематизація соціальних фактів, виявлення зв‘язків, залежностей між соціальними явищами і процесами, прийняття на основі зібраної інформації рішень, розробка заходів щодо управління об‘єктом, котрий досліджується, його прогресивним розвитком.
Соціологічні дослідження проводять з метою вирішення таких, як правило, завдань:
опис певної соціальної реальності;
пояснення суперечностей чи особливостей функціонування окремих спеціальних спільнот чи процесів (соціальних конфліктів, безробіття, напруженості відносин у трудовому колективі тощо);
прогнозування тенденцій розвитку (зміни у ставленні до праці, у виробничих стосунках, динаміка безробіття тощо);
практичне перетворення соціальної реальності (запровадження соціальних технологій, проектів, планів та ін.).
152. Поняття прцедури, методології, методики і техніки соц. дослідження
Процедура – певна послідовність усіх операцій, комплекс організаційних та пізнавальних дій дослідника.
Методологія – система принципів, визначених діалектичним підходом до об‘єкта, що вивчається. А діалектика передбачає розгляд якостей і характеристик об‘єкта в їх різноманітних зв‘язках і відносинах з іншими об‘єктами, у розвитку та змінах. Принципи методології реалізуються за допомогою конкретних методик соціологічних досліджень.
Методика – сукупність технічних заходів, зв‘язаних з методом дослідження, у тім числі окремі операції, їхня послідовність і взаємозв‘язок.
Техніка соціологічного дослідження – це сукупність спеціальних прийомів для ефективного використання певного методу.
153. Соціологічні методи і способи дослідження
Соціологічний метод за Н. Смелзером – це правила та способи, за допомогою яких установлюється зв‘язок між фактами, гіпотезами та теоріями.
Соціологічний метод за І. Поповим – це сукупність способів збирання, обробки й аналізу інформації.
Залежно від загальної спрямованості соціологічні дослідження умовно поділяють на емпіричні та теоретичні. Соціологи, вирішуючи конкретні завдання, проводять емпіричні дослідження, мета яких – встановлення та узагальнення фактів через пряму чи опосередковану реєстрацію подій, характерних для досліджуваних явищ, процесів, з використанням спеціальних методів та методик. Наукові працівника у своїх теоретичних дослідженнях виявляють і аналізують загальні соціальні закономірності, тенденції розвитку процесів у різних сферах соціальної діяльності, вирішують методологічні проблеми.
Визначальною ознакою теоретичних досліджень є їхня спрямованість на вдосконалення й розвиток концептуальних засобів науки, емпіричні ж дослідження лише прикладають до об‘єктивної дійсності вжє готові розумові концепції.
154. Види соц. досліджень, їх призначення
Є три типи соціологічних досліджень:
Розвідувальне призначене для формування проблеми, мети, завдань, описової гіпотези;
Описове – для перевірки описової гіпотези, повного кількісно-якісного описання об‘єкта;
Аналітичне – для виявлення причинно-наслідкових залежностей в об‘єкті.
155. Функції соц. дослідження
Дві основні функції емпіричних соціологічних досліджень:
дослідна, евристична – зв‘язана з вивченням специфіки соціальних явищ, процесів у сфері трудової діяльності, накопиченням нових знань про них.
прикладна, прогностична – зв‘язана з розробкою і наданням відповідним підрозділам практичних рекомендацій щодо розв‘язання певних соціальних проблем.
156. Етапи організації соц. дослідження
Організація будь-якого прикладного соціологічного дослідження передбачає розподіл функцій і здійснюється в чотири етапи:
розробка програми і робочого плану дослідження;
здійснення підготовчо-організіційних робіт;
збирання емпіричного матеріалу;
аналіз результатів дослідження і розробка рекомендацій.
Найбільш важливими є початковий етап, на якому розробляють програму, котра визначатиме загальні обриси дослідження, а також його робочий план.
157. Програма соц. дослідження, структура
Програма – це документ, що в ньому всебічно обгрунтовуються методологічні підходи й методичні заходи соціологічного дослідження. Вона містить дві частини – методологічну й методичну (процедурну). Першу присвячено предмету дослідження, другу – його методам.
Розробка методологічної частини програми включає формулювання й обгрунтування проблеми, визначення об‘єкта, предмета і мети, постановку завдань дослідження, логічний аналіз основних понять, попередній системний аналіз об‘єкта і формулювання гіпотез дослідження. Під час розробки методичної частини визначають досліджувану сукупність, обгрунтовують системи вибірки одиниць обстеження, визначають основні процедури збирання й аналізу вихідних даних.
158. Поняття прблеми, значення її правильного формулювання і обгрунтування в організації соц. дослідження
Проблема – це питання, на яке треба відповісти, але знань для відповіді бракує. Для цього і проводиться дослідження. Проблема тим відрізняється від завдання, що для розв‘язання останнього знання є, слід їх тільки використати, щоб відповісти на поставлене питання. Але якщо висувається проблема, то знання потрібно знайти, здобути чи то між фактами, чи між фактами і способами пояснення.
Вважають, що в основі проблеми лежать якісь суперечності чи то між фактами, чи між фактами і способами пояснення, чи між потребами та можливостями їх задоволення.
Проблеми різняться за своїми масштабами. Якісь торкаються інтересів лише окремого колективу, інші – цілого регіону, а ще інші – суспільства загалом.
159. Мета і завдання соц. дослідження
Мета дослідження – це очікуваний кінцевий результат, що визначає загальну спрямованість дослідження. Загальна мета соціологічного дослідження – отримання інформації для вироблення рекомендацій, підготовки і прийняття управлінських рішень, здатних підвищити життєздатність соціальної організації (змінити стиль поведінки її членів, сприяти подоланню соціальної апатії, оптимізувати виробничу адаптацію молоді тощо).
Мета дослідження розкривається в його завданнях. Завдання – це запитання, на які мають бути отримані відповіді, щоб реалізувати мету дослідження. Інакше кажучи, завдання – це шляхи досягнення мети.
160. Роль гіпотез в організації соц. дослідження, їх види
Гіпотеза – це обгрунтоване припущення щодо пояснення будь-яких фактів, явищ, процесів, причин, чинників та тенденцій їх розвитку, яке потребує емпіричного підтвердження чи спростування.
Роль гіпотез в соціологічних дослідженнях:
акумулює досвід науки, суспільної практики, самого дослідника, у тім числі його інтуіцію;
конкретизує мету дослідження, є головним методичним інструментом, що організує весь процес дослідження, підпорядковуючи його внутрішній логіці.
Робочі гіпотези можна класифікувати за різними ознаками. За функціональним змістом припущень щодо досліджуваного об‘єкта поділяються:
описові гіпотези – це припущення щодо сутнісних якостей об‘єктів (класифікаційні), характеру зв‘язків між окремими елементами досліджуваного об‘єкта.
пояснювальні гіпотези – це припущення щодо причинно-наслідкових залежностей у соціальних процесах та явищах, котрі вивчаються. Ці гіпотези найбільш складні й потребують експериментальної перевірки.
прогнозні гіпотези – це гіпотези, які містять не тільки припущення відносно фактичного стану предмета і опису причин такого стану, а й припущення, які розкривають тенденції та закономірності розвитку цього об‘єкта.
За мірою опрацювання поділяють:
первинні гіпотези – формулюються до того, як зібрано емпіричні данні.
вторинні гіпотези – висуваються якщо попередні данні були спростовані.
За характером взаємозумовленості передбачень гіпотези поділяють на:
гіпотези-причини – причини явища або факту.
гіпотези-наслідки – наслідки явищ або фактів.
Залежно від важливості виконуваної ролі розрізняють гіпотези основні та неосновні. На відміну від гіпотез-причин і гіпотез-наслідків, які логічно взаємозв‘язані, ці гіпотези є різними завданнями дослідження і ніби співіснують одна з одною.
161. Суть і призначення процедури “логічного аналізу понять”
“Логічний аналіз понять” – структурування основних понять при всебічному поясненні їх змісту. Інтерпритація – чіткі визначення категорій предмета дослідження, використовуючи для цього наукові визначення. Операціоналізація – процедура конкретизації соціологічних понять чи зведення їх до таких індикаторів, які можна описувати деякою сукупністю операцій; моделювання проблеми, її деталізація. Емпірична інтерпритація та операціоналізація – не лише теоретичне уточнення основних понять. Кінцева мета – пошук аналогів у соц. діяльності – емпіричних індикаторів досліджуваних характеристик явищ, процесів, а також засобів їх вимірювання.
162. Генеральна і вибіркова сукупність, порядок їх визначеня
Генеральна сукупність – вся сукупність явищ, об’єктів, стосовно яких досліджується проблема. Пізнати всю генеральну сукупність дуже важко. Достаьтньо обстежити частину сукупності і на підставі частини зробити висновок про ціле. Ця частина називається вибірковою. Вибірка має бути репрезентативною – за окремими параметрами склад обстежуваних елементів має наближатися до відповідних пропорцій генеральної. Складові вибіркової сукупності – об’єкти репрезентації. Існує декілька способів відбору. За випадкового кожна одиниця генеральної може потрапити в вибіркову. Спрямований відбір – такий, за якого одиниці сукупності відібрані спрямовано. Випадкові способи: ймовірнісний, районований, статистичний. Спрямовані – квотний, стихійний. Систематична вибірка – добір здійснюється з певним кроком. Гніздова – добір певних статистичних груп. Стратифікована – вибірка в кілька етапів, на кожному з яких змінюється одиниця добору.
163. Соціологічні документи, їх класифікація.
Термін “документ” у соц. трактує
окументН†CРAоцЮ BрактуєПBьсяРOкР7асібРDіксуванняР@ізнимиРAпособамиР=аРAпеціальнихР=осіяхРVнформаціїР?роРDактиЬ ?одіїЬ OвищаР>бЧTктивноїР4ійсностіРBаР?роР4іяП;ьністьР;юдиниЮ
льність людини. Документи в соціології — це друковані, рукописні та інші ма
†FеР4рукованіЬ @укописніРBаРVншіР<аПBеріалиЬ AтвореніР4ляР7беріганняРVР?ередаванняРVнформаціїЬ OкаР=акоП?ичуєтьсяР2Р@езультатіР4іяльностіР>кремихР;юдейЬ 3рупРGиР:олектиП2івЮ
вів. Вони несуть інформацію про соціальні процеси, що відбуваються в суспільстві. Від виду документа залежить те, для чого його можна викорис
ідР2идуР4окументаР7алежитьРBеЬ 4ляРGогоР9огоР<ожнаР2икорисПBатиРVРOкимиР<етодамиР?роаналізуватиЮ
тати і якими методами проаналізувати. За статусом документи поділяють на офіційні (відображають суспільні зв'язки й колективні по
аРAтатусомР4окументиР?оділяютьР=аР>фіційніР(2ідображаютьРAуспільніР7вЧOзкиР9Р:олективніР?оП3лядил =аказиЬ ?остановиРVР7аявиРCрядуЬ ?ланиР@оботиРVР7вітиР2иробничихР:олективівЬ 3ромадськоЭ?олітичнихР>рганізаційЬ ?ротоколиР7борівЬ AпискиР?ремійованихл <атеріалиРAтіннівокРVР1агатотиражокЩ; 4окументиЬ IоРAтосуютьсяР>кремоїР>собиР(0нкетиЬ AлужбовіРEарактеристикиЬ >собовіР;исткиР7Р>блікуР:адрівЬ 4ипломиЬ AвідоцтваЬ AудовіР2ирокиЩ BаР>собистіР(AкладеніР7РVніціативиРAамихР?рацівниківЬ OкіР<істятьРWхнюР>собистуР4умкуРIодоР>бстежуванихР?роблемЩ.
гляди; накази, постанови і заяви уряду, плани роботи і звіти виробничих колективів, громадсько-політичних організацій, протоколи зборів, списки премійованих; матеріали стіннівок і багатотиражок); документи, що стосуються окремої особи (анкети, службові характеристики, особові листки з обліку кадрів, дипломи, свідоцтва, судові вироки) та особисті (складені з ініціативи самих працівників, які містять їхню особисту думку щодо обстежуваних проблем). За цільовим призначенням – спеціальні (анкети, тести, протоколи спостережень, записи само
†AпеціальніР(0нкетиЬ BестиЬ ?ротоколиРAпостереженьЬ 7аписиРAамоПAпостереженьЬ 4аніР5кспериментівЩ BаР?обічніР(4овідковіР2иданняЬ ;ітературноЭEудожніРBвориЬ =авчальноЭ?едагогічнаРBаРVншаР;ітератураЬ ?ресаЬ @адіоЬ BелебаченняЩ.
спостережень, дані експериментів) та побічні (довідкові видання, літературно-художні твори, навчально-педагогічна та інша література, преса, радіо, телебачення). За рівнем обробки інформації - первин
аР@івнемР>бробкиРVнформаціїР- ?ервинП=іР(7вітиР7Р5мпіричнихРAоціологічнихР4ослідженьЬ ?роПBоколиР7борівЬ IоденникиЩ BаР2торинніР(=аР>сновР?ервЮ; <аютьР1ільшРCзагЮ 0налітЮ EарактерЬ 2ідбиваютьР1ільшР3либокіРAоціП0льніР7вЧOзкиЩ.
альні зв'язки). За мотивацією створення – спровоковані (від
†AпровокованіР(2ідП3укР=аРOкусьР:ритичнуР>цінкуР2Р?ресіР4освідуР@оботиР?евногоРBруП4овогоР:олективуЬ 2ирішенняР=имР:онкретноїР?роблемиЩ VРAпонтанніР(>собистіР4окументиЬ AтвореніР1езР>собливогоР2пливуРOкихосьР7овнішніхРGинниківР).
дового колективу, вирішення ним конкретної проблеми) і спонтанні (особисті документи, створені без особливого впливу якихось зовнішніх чинників ). За змістом – правові, історичні, еко
†?равовіЬ VсторичніЬ 5коП=омічніЬ BехнічніЮ
номічні, технічні. За функціями, які вони виконують, документи поділяють на ін
аРDункціямиЬ OкіР2ониР2иконуютьЬ 4окументиР?оділяютьР=аРVнПDормаційноЭ@егулятивніЬ :омунікативніРBаР:ультурноЭ2иховніЮ
164.
формаційно-регулятивні, комунікативні та культурно-виховні.
164. Методи аналізу соціологічних документів.
Аналіз документів — один з методів збирання первинної соціо
†>динР7Р<етодівР7биранняР?ервинноїРAоціоП;огічноїРVнформаціїЬ IоРEарактеризуєРAоціальніР?роцесиР=аР@ізнихР@івняхР4ослідженняР(AуспільномуЬ VнституційномуЬ 3руповомуЬ >соП1истомуЩ, WхР4инамікуЬ AвідомістьР;юдейЬ 2идиЬ 7містРVР@езультатиРWхньоїР4іяльностіЮ
бистому), їх динаміку, свідомість людей, види, зміст і результати їхньої діяльності. Методи аналізу документів можна поділити на дві основні групи: неформалізовані (традиційні) та формалізовані (якісні та кількісні). Неформалізовані (традиційні) методи аналізу включають усе розмаїття розумових операцій, спрямованих на тлумачення тексту, інтерпретацію відомостей, що містяться в документах, виділення смислових блоків ідей, тверджень, що цікавлять дослідника. Неформалізований аналіз документів грунтується на загальних логіч
еформалізованийР0налізР4окументівР3рунтуєтьсяР=аР7агальнихР;огічП=ихР<іркуванняхЬ AинтезіЬ ?орівнянніЬ 2изначенніЬ >цінціЬ >смисленП=іЮ
ні. Його можна поділити на зовнішній (перевірка істинності документа, аналіз його «історич
огоР<ожнаР?оділитиР=аР7овнішнійР(?еревіркаРVстинностіР4окументаЬ 0налізР9огоР«VсторичП=огоР:онтексту? VР>бставинЬ IоРAупроводжуютьР9огоР?оявуЩ VР2нутрішнійР(2ивченняР7містуР4окументаЬ AутіР2икладенихРCР=ьомуР<атеріалівЬ ;огікиРBекстуЬ AоціальнихРGинниківЬ IоР7умовилиР9огоР?оПOвуЩ.
яву). Неформалізовані методи значною мірою грун
еформалізованіР<етодиР7начноюР<іроюР3рунПBуютьсяР=аРVнтуїціїР4ослідникаШBенденційністьРVРAубЧTктивізмЮ $орП<алізованийР0налізР3рунтуєтьсяР=аР?ереведенніРBекстовоїРVнформаПFіїР2Р:ількісніР?оказникиЬ IоР=адаєР@езультатамР0налізуР=алежноїР>бЧTктивностіЮ
ції в кількісні показники, що надає результатам аналізу належної об'єктивності. В основі формалізованого аналізу лежить квантифікація тексто
Р>сновіРDормалізованогоР0налізуР;ежитьР:вантифікаціяРBекстоП2огоР<атеріалуЮ
вого матеріалу. Контент-аналіз — переведення масової текстової (чи звуко
†?ереведенняР<асовоїРBекстовоїР(GиР7вукоП2оїЩ VнформаціїР2Р:ількісніР?оказникиР7Р?одальшоюР>бробкоюРWїЮ
вої) інформації в кількісні показники з подальшою обробкою її. При цьому в текстах документів мають бути виявлені такі властивості, які легко вимірюються і відображають найбільш суттєві сторони його змісту. Для цього вибирають одиниці аналізу (змістові), які можна фіксувати й одночасно переводити за допомогою одиниць рахунку в кількісні показники. Недоліком формалізованого аналізу є те, що зміст документа не можна виміряти тільки за допомогою формальних показників.
165. Соціологічне спостереження, його види.
Важливий метод соц. досліджненя - спостереження. У соц. досл. під спост. мається на увазі метод збору первинних емпіричних даних, котрий полягає у свідомому, цілеспрямованому, систематизованоу, безпосередньому сприйнятті й регістрації соц. фактів, які можна проконтролювати й перевірити. Головною перевагою безпосереднього спост. є те, що воно дозволяє фіксувати події та елементи людської поведінки в момент їх здійснення, в той час як інші методи збору первинних даних базуються на попередніх або ретроспективних судженнях індивідів. Спостереження можна класифікувати залежно від місця спосте
оловноюР?еревагоюР1езпосередньогоРAпостЮ TРBеЬ IоР2оноР4озволяєРDіксуватиР?одіїРBаР5лементиР;юдськоїР?оведінкиР2Р<оментРWхР7дійсненняЬ 2РBойРGасРOкРVншіР<етодиР7боруР?ервиннихР4анихР1азуютьсяР=аР?опередніхР0боР@етроспективнихРAудженняхРVндивідівЮ !постереженняР<ожнаР:ласифікуватиР7алежноР2ідР<ісцяРAпостеП@ігачаР2Р?роцесіРAпостереженняР(=евключенеРVР2ключенеЩ; AтупеняРDормалізованостіРAпостереженняР(AтандартизованеР9Р4овільнеЩ; @егуП;ярностіР?роведенняР(AистематичнеР9Р2ипадковеЩ; <ісцяР?роведенняРVРAпособуР>рганізаціїРAпостереженняР(?ольовеР9Р;абораторнеЩ; =аявносПBіР:онтролюР7аР?роведеннямР(:онтрольованеР
ті контролю за проведенням (контрольоване — неконтрольоване); міри відкритості (відкрите й інкогніто); за кількістю об’єктів (суцільне та часткове).
166. Експеримент, його види. Призначення соц. експерименту
Соц. експеримент — метод збирання інфор
†<етодР7биранняРVнфорП<аціїР?роРEарактерРVРAпецифікуР7мінР?оказниківР4іяльностіРBаР?овеП4інкиР?рацівниківР?ідР2пливомР7аданихРVР:ерованихРGинниківл 7мінаРAоцЮ 4ійсностіР7Р<етоюРWїР4ослідженняЮ
дінки працівників під впливом заданих і керованих чинників; зміна соц. дійсності з метою її дослідження. Його проводять з метою перевірки дійовості запроваджуваних форм життєдіяльності трудового колективу, перевірки нових засобів управління розвитком соціальних процесів, реальності здійснення та ефективності запропонованих заходів, розроблених на основі теоре
огоР?роводятьР7Р<етоюР?еревіркиР4ійовостіР7апроваджуванихРDормР6иттєдіяльностіРBрудовогоР:олективуЬ ?еревіркиР=овихР7асобівРCправлінняР@озвиткомРAоціальнихР?роцесівЬ @еальностіР7дійсненняРBаР5фективностіР7апропонованихР7аходівЬ @озробленихР=аР>сновіРBеореПBичнихРVдейРBаР4освідуРVншихР:олективівРAтосовноР:онкретнихР2ироП1ничихРCмовЮ !оціальнийР5кспериментРOкР5лементР4ослідженняР9РCправлінняР<аєР4віР2заємозвЧOзаніРDункціїк ?рикладнуР
бничих умов. Соціальний експеримент як елемент дослідження й управління має дві взаємозв'язані функції: прикладну — досягнення ефекту в практично-перетворювальній діяльності та теоретичну — перевір
†?еревірП:аР=ауковихР3іпотезЬ BобтоР2ивченняРDункціонуванняРVР@озвиткуРAоПFіальнихР?роцесівЮ !оціальніР5кспериментиР7аРEарактеромР>бЧTктаРVР?редметаР4осліП4женняР?оділяютьР=аРAоціальніЬ 5кономічніР(3осподарськіЩ, ?равовіЬ ?едагогічніЬ ?сихологічніЬ 5стетичніЮ !оціальнийР5кспериментРAкладаєтьсяР7Р:ількохР5тапівк 7биранняР5мпіричнихР4анихЬ 2изначенняР2ихідногоРAтануР4осліджуваногоР>бЧTктаЬ 2иявленняРBенденційР9огоР@озвиткуЬ @озробкаРBеоретичнихР:онцепційРBаРCмовР5кспериментуванняЬ AтворенняР5кспериментальП=оїРAитуаціїЬ :онтрольРVРAпостереженняР7аР?еребігомР5ксперименПBальноїРAитуаціїЬ 2изначенняР9Р0налізР?ідсумківР5кспериментуЬ 7аП?ровадженняР2исновківР5кспериментуР2Р6иттяЮ
провадження висновків експерименту в життя. Позитивним у соціальному експерименті є те, що дослідник у ньому займає активну позицію. Створюючи певні умови, він має можливість повніше враховувати визначальні чинники, чітко визна
озитивнимРCРAоціальномуР5кспериментіРTРBеЬ IоР4ослідникРCР=ьомуР7аймаєР0ктивнуР?озиціюЮ !творюючиР?евніРCмовиЬ 2інР<аєР<ожливістьР?овнішеР2раховуватиР2изначальніРGинникиЬ GіткоР2изнаПGатиРWхнійР2пливР=аР>бЧTктР4ослідженнял 7мінюючиР?ослідовноР>днуРCмовуРVР7алишаючиР1езР7міниРVншіЬ 2інР<ожеР7ЧOсовуватиР?ричиниРVР7міниРAоціальнихРOвищл 1агаторазовоР?овторюючиР4ослідЬ =акопиПGуватиР:ількісніРEарактеристикиЬ 7аРOкимиР<ожнаР@обитиР2исновкиР?роРBиповістьРGиР2ипадковістьРAоціальнихРOвищЮ
чувати кількісні характеристики, за якими можна робити висновки про типовість чи випадковість соціальних явищ. Негативним у використанні соціального експерименту є те, що спеціально створені умови можуть порушити природність перебігу соціального явища, що досліджується.
167. Соц. опитування. Його різновиди.
Опитування -- найпоширеніший у соціології метод збирання первинної вербальної інформації, що грунтується на зверненні до групи людей з питаннями, спрямованими на розкриття змі
питуванняР-- =айпоширенішийРCРAоціологіїР<етодР7биранняР?ервинноїР2ербальноїРVнформаціїЬ IоР3рунтуєтьсяР=аР7верненніР4оР3рупиР;юдейР7Р?итаннямиЬ AпрямованимиР=аР@озкриттяР7міПAтуР?роблемиЬ IоР4осліджуєтьсяЮ
сту проблеми, що досліджується. За допомогою опитування отри
аР4опомогоюР>питуванняР>триП<уютьРOкР?одійнуР(DактичнуЩ VнформаціюЬ BакРVР2ідомостіР?роР4умкиЬ >цінкиР9Р?отребиР>питуванихЮ
мують як подійну (фактичну) інформацію, так і відомості про думки, оцінки й потреби опитуваних. Воно засноване на безпосере
оноР7аснованеР=аР1езпосереП4нійР(VнтервЧNЩ GиР>посередкованійР(0нкетуванняЩ AоціальноЭ?сиПEологічнійР2заємодіїР4ослідникаР7Р@еспондентомЮ
хологічній взаємодії дослідника з респондентом. Джерелом інформації є усні чи письмові висловлювання респондентів про стан громадської думки та суспільної свідомості, об'єктивних явищ та процесів не тільки в теперішньому, а й у минулому і май
жереломРVнформаціїРTРCсніРGиР?исьмовіР2исловлюванняР@еспондентівР?роРAтанР3ромадськоїР4умкиРBаРAуспільноїРAвідомостіЬ >бЧTктивнихРOвищРBаР?роцесівР=еРBількиР2РBеперішньомуЬ 0Р9РCР<инуломуРVР<айП1утньомуРGасіЮ
бутньому часі. Анкетування — це письмове опитування з допомогою анкети. Його найчастіше використовують для збирання інформації про ма
огоР=айчастішеР2икористовуютьР4ляР7биранняРVнформаціїР?роР<аПAовіРAоціальніРOвищаЬ 2ивчаючиЬ =априкладЬ <отивиР?линностіР:адП@івЬ 5фективністьР?евноїРDормиР>рганізаціїР?раціЬ EарактерРAоціальП=оЭ?сихологічногоР:ліматуЬ 7адоволенняР?рацеюЬ 0даптованістьР<олодихР@обітниківРBаРVншіР?роблемиРBрудовихР:олективівЮ
но-психологічного клімату, задоволення працею, адаптованість молодих робітників та інші проблеми трудових колективів. Інтерв'ю — різновид опи
†@ізновидР>пиПBуванняЬ IоР3рунтуєтьсяР=аР1езпосереднійРAоціальноЭ?сихологічнійР2заємодіїР4ослідникаРVР@еспондентаР7гідноР7Р?оставленоюР<етоюЮ
168.
тування, що грунтується на безпосередній соціально-психологічній взаємодії дослідника і респондента згідно з поставленою метою.
168. Запитання в анкетуванні, порядок їх формування і види.
Запитання в опитуванні -- висловлювання, розраховане на отримання інформації, яка б давала можливість операціоналізувати ознаки соціального явища, що вивчається. За спрямованістю вирізняються запитання результативні (змі
аРAпрямованістюР2ирізняютьсяР7апитанняР@езультативніР(7міПAтовіЩ, 7аР4опомогоюРOкихР4ослідникР7бираєРVнформаціюРIодоР=аявП=остіР?евнихРOвищРBаРWхР2заємозвЧOзківЬ VРDункціональніЬ 7аР4опомоП3оюРOкихРCпорядковуєтьсяРAамР?роцесР>питуванняЮ
гою яких упорядковується сам процес опитування. Виходячи з найбільш основних ознак, розрізняють такі види запитаннь:а)за змістом: -про факти- про поведінку - про знання або поінформованість - про установки – про мотиви; б)за виконуваними функціями: - контактні запитання,(руй
†?роР<отивил 1Щ7аР2иконуванимиРDункціямик - :онтактніР7апитанняЬ(@уйП=уютьР?сихологічнийР1арЧTрР<іжР4ослідникомРVР@еспондентомЩ, 1уферніР7апитанняР(2икористовуютьР4ляР@озмежуванняРBематичнихР1локівРVР2одночасР4ляР=ейтралізаціїР2пливуР>днихР2ідповідейР=аРVншіЩ,7апитанняЭDільтриЬ (2икористовуютьсяР4ляР2иявленняР:омпетентностіР@есП?ондентівЩ, 7апитанняЬ IоР7міцнюютьРCпевненістьР@еспондентаРCРAвоїхРAилахл ?ровокуючіР7апиПBанняР( 7умовлюютьРAпонтанніР2ідповідіЬ :онтрольніР7апитанняШ?ризначеніР4ляР?еревіркиР2ірогідностіР4анихЩ , CточнюванніР7апитанняР2Щ7аРDормоюк 2ідкритіР(=еструктурніЩ
тання ( зумовлюють спонтанні відповіді, контрольні запитання(призначені для перевірки вірогідності даних) , уточнюванні запитання в)за формою: відкриті (неструктурні)—без попередньо сфор
езР?опередньоРAфорП<ульованихР2ідповідейЬ 7акритіР(AтруктурніЩ 7Р?опередньоРAформульованимиР2ідповідямиЬ =апівзакритіР
мульованих відповідей, закриті (структурні) з попередньо сформульованими відповідями, напівзакриті — коли поряд із запропонова
†:олиР?орядРVзР7апропоноваП=имиР2ідповідямиР?ередбачаєтьсяР<ісцеРVР4ляР2ільнихЮ
ними відповідями передбачається місце і для вільних. Закриті запи
акритіР7апиПBанняЬ CРAвоюРGергуЬ ?оділяютьР=аР4ихотомічніР(=аР=ихРTРBількиР4віР2ідповідіЬ :отріР2иключаютьР>днаР>днуЩ 0льтернативніР(<істятьР?ерелікР2ідповідейЬ 7РOкихР<ожнаР2ибратиРBільП:иР>днуЩ. ізновидомР0льтернативногоР7апитанП=яРTРHкальнеЬ OкеРAпрямованеР=аР2ивченняРVнтенсивностіР?роявуРOкоП3осьРOвищаРGиРAтавленняР4оР=ьогол 7апитанняЭ«<еню?, 2РOкихР=аведеноР?ерелікР<ожливихР2ідповідейЬ IоР7Р=ихР@еспондентР<ожеР2ибратиР:ількаР.
гось явища чи ставлення до нього; запитання-«меню», в яких наведено перелік можливих відповідей, що з них респондент може вибрати кілька .Крім того, за формою запитання поділяють на: проективні (забезпечують інф-ю про можливу реакцію респондента в певній ситуації);запитання-індекси(для групування респонден
рімРBогоЬ 7аРDормоюР7апитанняР?оділяютьР=ак ?роективніР(7абезпечуютьРVнфЭNР?роР<ожливуР@еакціюР@еспондентаР2Р?евнійРAитуаціїЩ;7апитанняЭVндексиШ4ляР3рупуванняР@еспонденПBівР?ідРGасР0налізуЩ 7апитаннямР2одовертіР(AпрямовуютьР>питуванняР2ідР7агальП=ихР?итаньР4оР1ільшР:онкретнихЩ; 7апитанняЭBестиР(4ляР>цінкиЬ ?еревіркиЩ; ?ряміР7апитанняР(7верненіР4оР@еспондентаЩ VР=еП?ряміЮ
169.
прямі.
169. Анкетування, структура анкети.
Анкетування — письмове опитування з допомогою анкети. Його найчастіше використовують для збирання інформації про ма
огоР=айчастішеР2икористовуютьР4ляР7биранняРVнформаціїР?роР<аПAовіРAоціальніРOвищаЬ 2ивчаючиЬ =априкладЬ <отивиР?линностіР:адП@івЬ 5фективністьР?евноїРDормиР>рганізаціїР?раціЬ EарактерРAоціальП=оЭ?сихологічногоР:ліматуЬ 7адоволенняР?рацеюЬ 0даптованістьР<олодихР@обітниківРBаРVншіР?роблемиРBрудовихР:олективівЮ
но-психологічного клімату, задоволення працею, адаптованість молодих робітників та інші проблеми трудових колективів. Анкету
нкетуП2анняР<ожеР7астосовуватисяРCР4ослідженніР1удьЭOкоїРAоціальноїР?роблемиЬ OкщоР4ляРWїР@озвЧOзанняР?отрібнаРVнформаціяР?роРOвищаРAуспільноїРBаРVндивідуальноїРAвідомостік ?отребиЬ VнтересиЬ <отивиЬ CстановкиЬ 4умкиЬ FіннісніР>рієнтаціїР>кремихРVндивідівРGиРAоціальП=ихР3рупЬ 0РBакожР?роР>бЧTктивніРAоціальніРDактик >рганізаціюР?раціРBаР?обутуЬ >світуРVР:валіфікаціюЬ <атеріальнеРAтимулюванняЮ
них груп, а також про об'єктивні соціальні факти: організацію праці та побуту, освіту і кваліфікацію, матеріальне стимулювання. За способом спілкування між дослідником та респондентами ан
аРAпособомРAпілкуванняР<іжР4ослідникомРBаР@еспондентамиР0нП:етуванняР1уваєк-- GерезР?ресуР(0нкетиР4рукуютьсяР=аРAторінкахР6урналівРBаР3азетЬ 0Р2ідповідіР=аР7апитанняР0нкетиР?ересилаютьсяР2Р@едакціюл ?оштовеР(0нкетиРVР2ідповідіР?ересилаютьсяР?оштоюЩ; @оздатковеР(@оздаютьсяР1езпосередньоР@еспонП4ентамЩ.
дентам). Анкета — впорядкований за змістом і формою набір запитань і висловлювань, спрямованих на розкриття змісту проблеми. Анкета має визначену структуру і складається, як правило, з трьох частин: вступної, основної і «паспортної».У вступній частині анкети міститься звернення до респондента, в якому зазначається, хто, з якою метою проводить опитування, де і як будуть використовуватися його результати, підкреслюється важ
нкетаР<аєР2изначенуРAтруктуруРVРAкладаєтьсяЬ OкР?равилоЬ 7РBрьохРGастинк 2ступноїЬ >сновноїРVР«?аспортної?.#Р2ступнійРGастиніР0нкетиР<іститьсяР7верненняР4оР@еспондентаЬ 2РOкомуР7азначаєтьсяЬ EтоЬ 7РOкоюР<етоюР?роводитьР>питуванняЬ 4еРVРOкР1удутьР2икористовуватисяР9огоР@езультатиЬ ?ідкреслюєтьсяР2ажП;ивістьРVР7начущістьР>собистоїРCчастіР:ожногоР@еспондентаР2Р4осліП4женніЬ =аводитьсяРAтислаРVнструкціяРIодоР7аповненняР0нкетиЬ 3арантуєтьсяР0нонімністьР2ідповідейЬ 7азначаєтьсяЬ :омуРAлідР?овернуПBиР7аповненуР0нкетуЮ
ти заповнену анкету.В основній частині анкети подаються запитання, розраховані на послідовне розкриття змісту досліджуваної проблеми. «Паспортна» частина включає запитання, відповіді на які хара
аспортна? GастинаР2ключаєР7апитанняЬ 2ідповідіР=аРOкіРEараП:теризуютьР4емографічнийРVРAоціальнийРAтанР@еспондентаЮ
ктеризують демографічний і соціальний стан респондента. Наприкінці анкети респонденту пропонують висловити свою ду
априкінціР0нкетиР@еспондентуР?ропонуютьР2исловитиРAвоюР4уП<куРIодоРBемиР>питуванняРVР2исловлюютьР?одякуР7аРCчастьРCР4осліП4женніЮ
170.
дженні.
170. Вимоги до анкетера.
Ефективність роздаткового анкетування залежить не тільки від змісту і структури анкет, а й від навичок і вміння проводити опиту
фективністьР@оздатковогоР0нкетуванняР7алежитьР=еРBількиР2ідР7містуРVРAтруктуриР0нкетЬ 0Р9Р2ідР=авичокРVР2мінняР?роводитиР>питуП2анняР0нкетеромЬ 2ідР9огоР>собистихРOкостейЮ
вання анкетером, від його особистих якостей. З особистих якостей анкетера слід спеціально назвати такі: --висока свідомість, сумлінність, старанність, науковий світо
Р>собистихРOкостейР0нкетераРAлідРAпеціальноР=азватиРBакік --2исокаРAвідомістьЬ AумлінністьЬ AтаранністьЬ =ауковийРAвітоП3лядЬ >бізнаністьР7Р?роблематикоюР>питуванняЬ IоР4опомагаєР?ереП:онуватиР@еспондентівРCРAоціальнійР7начущостіР4ослідженнял >рганізаційніР7дібностіЬ OкіР4аютьР7могуР2РBісномуР:онтактіР7Р0дміністрацієюР?ідрозділівЬ IоР>бстежуютьсяЬ AтворитиР>птимальніР CмовиР4ляР?роведенняР>питуваннял--CмінняРAтворитиР?ідРGасР7аповненняР0нкетР0тмосферуР4іловоїР7ацікавленостіЬ 4ружньоїРAпівпраціл--BерплячістьЬ CвічливістьЬ 2исокаР:ультураРAпілкуванняЬ IоРAприяєРDормуваннюР0тмосфериР4оброзичливостіЬ IиростіЬ 4овіриЮ
конувати респондентів у соціальній значущості дослідження; організаційні здібності, які дають змогу в тісному контакті з адміністрацією підрозділів, що обстежуються, створити оптимальні умови для проведення опитування;--уміння створити під час заповнення анкет атмосферу ділової зацікавленості, дружньої співпраці;--терплячість, увічливість, висока культура спілкування, що сприяє формуванню атмосфери доброзичливості, щирості, довіри. Анкетером може бути як професійний соціолог-дослідник, так і спеціально навчений та проінструктований працівник іншої профе
нкетеромР<ожеР1утиРOкР?рофесійнийРAоціологЭ4ослідникЬ BакРVРAпеціальноР=авченийРBаР?роінструктованийР?рацівникРVншоїР?рофеПAіїР(?озаштатнийРAоціологЩ.
сії (позаштатний соціолог). Бажано, щоб він не працював у тому структурному підрозділі, де проводиться опитування.Основним завданням анкетера є збирання максимально надійної та достовірної інформації. Для цього він повинен спонукати рес
ляРFьогоР2інР?овиненРAпонукатиР@есП?ондентівР2исловлюватиР;ишеРWхніР>собистіР4умкиЬ ?ерешкоджатиРAпробамР@адитисяЬ AписуватиЬ ?ідказуватиР2ідповідіЮ
пондентів висловлювати лише їхні особисті думки, перешкоджати спробам радитися, списувати, підказувати відповіді.Анкетер не повинен квапити респондентів, але і не може дозво
нкетерР=еР?овиненР:вапитиР@еспондентівЬ 0леРVР=еР<ожеР4озвоП;ятиР@еспондентамР1ратиР0нкетиР4одомуЬ >скількиРFеР<ожеР?ризвесПBиР4оР7ниженняРOкостіР7аповненняРWхЮ
171.
ти до зниження якості заповнення їх.
171. Інтерв’ю, його види.
Інтерв'ю — різновид опи
†@ізновидР>пиПBуванняЬ IоР3рунтуєтьсяР=аР1езпосереднійРAоціальноЭ?сихологічнійР2заємодіїР4ослідникаРVР@еспондентаР7гідноР7Р?оставленоюР<етоюЮ
тування, що грунтується на безпосередній соціально-психологічній взаємодії дослідника і респондента згідно з поставленою метою. Залежно від «ступеня свободи» співрозмовника інтерв'ю поді
алежноР2ідР«AтупеняРAвободи? AпіврозмовникаРVнтервЧNР?одіП;яютьк--=аР2ільнеР
ляють:--на вільне — бесіду, що триває кілька годин за загальною програ
†1есідуЬ IоРBриваєР:ількаР3одинР7аР7агальноюР?рограП<оюЬ 0леР1езР6орсткоїР4еталізаціїЮ
мою, але без жорсткої деталізації. Інтерв'юер може задавати запи
нтервЧNерР<ожеР7адаватиР7апиПBанняЬ OкіР2важаєР7аР=еобхідніЬ CР1удьЭOкомуРDормулюванніРBаР?оПAлідовностіл--=апівстапдартизованеР(DокусованеЩ, 2РOкомуР2икористовуютьРBакР7ванийР?ровідникРVнтервЧNР7Р?ерелікомРOкР>бовЧOзковихЬ BакРVР<ожливихР7апитаньл ---AтандартизованеЬ OкеР?роводятьР7аР4етальноР@озробленимР?лаП=омЬ IоР:онкретизуєР7містЬ ?ослідовністьР7апитаньРVР2аріантиР<ожП;ивихР2ідповідейЮ
ливих відповідей. Відповіді суворо фіксуються. Вільне інтерв'ю ха
ільнеРVнтервЧNРEаП@актеризуєтьсяР2еликоюР3нучкістюЬ AтандартизованеР
рактеризується великою гнучкістю, стандартизоване — забезпечує більшу порівнянність інформації та швидкість опрацювання її. Крім того, перевагою стандартизованого інтерв'ю є можливість залучити до його проведення осіб без спеціальної соціологічної підготовки. Соціологічні служби розробляють спеціальні опитувальні листки, користуючись якими працівник будь-якого виробничого підрозділу може зібрати необхідну інформацію.Залежно від способу спілкування інтерв'юера й респондента ін
алежноР2ідРAпособуРAпілкуванняРVнтервЧNераР9Р@еспондентаРVнПBервЧNР<ожеР1утиР>собистимРVРBелефоннимР(HвидкістьР>триманняРVнфЭWЬBривалістьР5
терв'ю може бути особистим і телефонним (швидкість отримання інф-ї,тривалість 5—10 хв;недолі
0 Eвл=едоліП:Р >пиПBатиР<ожнаР;ишеРBихР>сібЬ IоР<аютьРBелефонЩ
тати можна лише тих осіб, що мають телефон) За частотою проведення інтерв'ю може бути одно- і багаторазо
аРGастотоюР?роведенняРVнтервЧNР<ожеР1утиР>дноЭ VР1агаторазоП2имР(?анельнимЩ.
вим (панельним). Панельне інтерв'ю передбачає збирання інформа
анельнеРVнтервЧNР?ередбачаєР7биранняРVнформаПFіїР2ідРBихРAамихР>сібР7аР4опомогоюРBихРAамихР7апитаньР:ількаР@азівРGерезР?евніР?роміжкиРGасуР7Р:онкретноюР?ізнавальноюР<етоюк ?ереП2іритиР7мінуР4умокР4осліджуванихР>сібРIодоР?роблемиР0боР2иявитиР=овіР5лементиР2РWхнійРAвідомостіРBаР?оведінціЮ
вірити зміну думок досліджуваних осіб щодо проблеми або виявити нові елементи в їхній свідомості та поведінці. Залежно від його три
алежноР2ідР9огоРBриП2алостіРVнтервЧNР1уваєР:лінічнимР(3либокимЬ BривалимЩ BаРDокусоП2анимР(:ороткочаснимЩ.
172.
ваним (короткочасним).
172. Експертиза, її призначення.
Поняття соціальної експертизи трактується провідними українськими соціологами, як оціню
оняттяРAоціальноїР5кспертизиРBрактуєтьсяР?ровіднимиРCкраїнськимиРAоціологамиЬ OкР>цінюП2анняР?озитивнихРVР=егативнихРAоціальнихР=аслідківР@озробкиРBаР7дійсненняР?рограмРVР?роектівР(=аціональногоР0боР@егіональногоР<аПAштабуЩ, 0РBакожР>працюванняР<еханізмівР<інімізаціїЬ ?омЧOкшенняР9Р7апобіганняР<ожливимР=егативнимР=аслідкамРFихР?рограмРVР?роеП:тівЮ
ктів. Метою соціальної експертизи є оцінка, аналіз і прогнозу
етоюРAоціальноїР5кспертизиРTР>цінкаЬ 0налізРVР?рогнозуП2анняРAоціальнихР?роцесівРCРAуспільствіЬ CРBімРGисліРAоціальнихР=аПAлідківР4іяльностіРCрядуЬ 0РBакожР@еалізаціїР=ауковоЭBехнічнихР?роП3рамРVР?роектівЮ
грам і проектів. Об'єктом є будь-які програми, проекти, управлінські рішення та їх соціальні наслідки. Як суб'єкти соціальної експертизи (експерти) виступають пред
бЧTктомРTР1удьЭOкіР?рограмиЬ ?роектиЬ CправлінськіР@ішенняРBаРWхРAоціальніР=аслідкиЮ /кРAубЧTктиРAоціальноїР5кспертизиР(5кспертиЩ 2иступаютьР?редПAтавникиРAоціальнихР3рупРBаРVнституційЬ VнтересівРVРCмовР6иттяР:отП@ихРOкосьРBоркаєтьсяРAитуаціяР(CРBімРGисліРCправлінськеР@ішенняР0боР?роектЩ.
рих якось торкається ситуація (у тім числі управлінське рішення або проект). Види соціальної експертизи:--оцінка громадської думки;--оцінки, здійснювані соціальними інституціями;--оцінки, здійснювані фаховими експертами;--комплексна оцінка соціальної ситуації. Головними завданнями соціальної експертизи в громадянському суспільстві є:--прогноз і оцінка соціальної ситуації;--прогноз і оцінка соціальних наслідків науково-технічних про
оловнимиР7авданнямиРAоціальноїР5кспертизиР2Р3ромадянськомуРAуспільствіРTк--?рогнозРVР>цінкаРAоціальноїРAитуаціїл--?рогнозРVР>цінкаРAоціальнихР=аслідківР=ауковоЭBехнічнихР?роП3рамРVР?роектівл--0налізРVР>цінкаРAоціальнихР=аслідківР@еалізованихРCрядовихР@ішеньл --?ерманентнийР?ідбірРDахівцівР.
грам і проектів;--аналіз і оцінка соціальних наслідків реалізованих урядових рішень; --перманентний підбір фахівців .Експертна оцінка може здійснюватися на підставі різних прийо
кспертнаР>цінкаР<ожеР7дійснюватисяР=аР?ідставіР@ізнихР?рийоП<івРVР?роцедурЬ 7окремаР>питуванняР
мів і процедур, зокрема опитування — усного (обмін думками через особисті контакти) і заочного (за умов взаємної анонімності). До основних видів експертного опитування слід віднести анкету
оР>сновнихР2идівР5кспертногоР>питуванняРAлідР2іднестиР0нкетуП2анняЬ VнтервЧNЬ «<озковуР0таку?, 4искусіїЬ ?орадиЬ 4іловіРVгриР
вання, інтерв'ю, «мозкову атаку», дискусії, поради, ділові ігри Експертне опитування використовують на всіх етапах організації соціологічного дослідження -- від розробки теоретичного розділу програми дослідження (формулювання проблеми, визначення цілей, завдань, гіпотез, побудова шкал вимірювання) до її реалізації, пере
кспертнеР>питуванняР2икористовуютьР=аР2сіхР5тапахР>рганізаціїРAоціологічногоР4ослідженняР-- 2ідР@озробкиРBеоретичногоР@озділуР?рограмиР4ослідженняР(DормулюванняР?роблемиЬ 2изначенняРFілейЬ 7авданьЬ 3іпотезЬ ?обудоваРHкалР2имірюванняЩ 4оРWїР@еалізаціїЬ ?ереП