КРИМСЬКИЙ ІНСТИТУТ БІЗНЕСУ КОНСАЛТИНГОВО-КОНФЛІКТОЛОГІЧНИЙ ЦЕНТР ЦЕНТР РОЗВИТКУ ОСВІТИ, НАУКИ ТА ІННОВАЦІЙ ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ФОРМУВАННЯ ГУМАНІТАРНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ Матеріали круглого столу 26 березня 2010 р. Ялта
Богун Любовь Анатольевна ОБУЧЕНИЕ ЭТИКЕ И КОРПОРАТИВНОЙ СОЦИАЛЬНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ
10
Богун Любовь Анатольевна ПОДГОТОКА НАУЧНЫХ КАДРОВ В БИЗНЕС-ШКОЛАХ
11
Богун Любовь Анатольевна УГРОЗЫ ИЛИ ВОЗМОЖНОСТИ ВНЕШНЕГО ОКРУЖЕНИЯ В ОРГАНИЗАЦИИ
12
Васіліна Олена Миколаївна СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ
14
Волосковець Наталія Юріївна ЕТИКА БІЗНЕСУ НА РЯДУ З СОЦІАЛЬНОЮ СПРАВЕДЛИВІСТЮ В СУЧАСНОМУ УРАЇНСЬКОМУ БІЗНЕС-СЕРЕДОВИЩІ
18
Гончар Юлія Юріївна ПРОБЛЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ
20
Горемикіна Юлія Володимирівна СОЦІАЛЬНЕ ЗАМОВЛЕННЯ В КОНТЕКСТІ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕТИВНОСТІ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ
23
Дорошенко Ігор Вікторович ДІЯЛЬНІСТЬ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ В ПЕРІОД КРИЗИ
27
Завада Дарія Сергіївна МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА КЛАСИФІКАЦІЯ МОРСЬКИХ ПРОСТОРІВ ЯК ОСНОВА ІСНУВАННЯ ПІРАТСТВА
29
Заліпухіна Альона Володимирівна БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС - МІСТОК ДО ЄВРОПИ
32
Калюжний Валерій Віленович СТАТИСТИЧНЕ ДОВЕДЕННЯ ВПЛИВУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА ВИБІР СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ
35
Кобозєв Микола Михайлович, Азаренков Віктор Миколайович, Кондратенко Юрій Миколайович, Оксьом Павло Михайлович РОЛЬ ВІЛЬНИХ ПРОФСПІЛОК У ЗАХИСТІ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ ОСВІТИ ТА НАУКИ НА СУМЩИНІ
39
Лесникова Інна Володимирівна ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА - НЕВІД’ЄМНА СКЛАДОВА ЛЮДСЬКОЇ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ
43
Нічик Лілія Олександрівна БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС: ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ ДЛЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ ОСВІТИ
Павлова Олексадра Ігорівна СУЧАСНІ ПІДХОДИ ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ІНФОРМАЦІЙНА КУЛЬТУРА
55
Повстин Оксана Вікторівна ВПЛИВ ЯКОСТІ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКИХ СІМЕЙ НА СОЦІАЛЬНУ НАПРУЖЕНІСТЬ У СУСПІЛЬСТВІ
59
Самойленко Галина Іванівна СТВОРЕННЯ НАВЧАЛЬНОЇ БАЗИ ДЛЯ СТУДЕНТІВ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ЗА ТЕМАТИЧНИМ НАПРЯМКОМ: ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИКОРИСТАННЯ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
63
Соловйова Ніна Ігорівна РОЗВИТОК ГРОМАДСЬКОЇ СФЕРИ ПРИЙНЯТТЯ ПРОГНОЗНО-ПЛАНОВИХ РІШЕНЬ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ
68
Тіванова Інна Володимирівна ПРАВО УКРАЇНЦІВ НА СВОБОДУ МИРНИХ ЗІБРАНЬ: ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ
70
Тіщенко Олена Миколаївна ІСТОРИЧНІ ПІДХОДИ ДО ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ
74
Чайка Роман Анатолійович ОКРЕМІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА СВІДКА НА ПРАВОВУ ДОПОМОГУ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
80
Чечель Олег Миколайович ПЕРСПЕКТИВИ ФОРМУВАННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ
83
Яцишин Юрій Святославович ОСОБЛИВОСТІ РОЗСЕЛЕННЯ У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ
86
Азаренков Віктор Миколайович, Кобозєв Микола Михайлович, Сидоренко Ольга Романівна, Тітович Андрій Олександрович, Павленко Інна Олександрівна Сумський державний педагогічний університет ім.А.С.Макаренка, м.Суми, ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ – ОСНОВА ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я НАСЕЛЕННЯ СУМЩИНИ Актуальність: Здоров'я людини поняття комплексне і залежить від багатьох чинників: екології, соціального стану, харчування, фізичної активності, духовного і культурного розвитку особистості, життєвої мети, медицини. Екологічні умови на Сумщині характеризуються негативно. Фізична активність більшості громадян низька, особливо в містах. Багато людей палять, у тому числі дівчата. Харчування одноманітне і містить багато денатурованих продуктів з хімічними добавками. Психічний стан більшості людей негативний у зв’язку з соціально –політичними обставинами. Все це негативно впливає на здоров'я. Добре відомо, що чим більше людина відходить від природних умов існування, захоплюється «цивілізацією», менше рухається, забруднює оточуюче середовище викидами газів, відходами виробництва та побутовим сміттям, тим більше хворіє людей, зростає смертність всіх вікових груп населення, зменшується народжуваність і збільшується чисельність хворонароджених. І це явище особливо характерне для України взагалі і Сумщини зокрема. Тому, актуальною є проблема фізичної реабілітації та адаптивного фізичного виховання молоді країни на ґрунті широкого інформаційного забезпечення від дитячого садка на всіх етапах життєдіяльності людини. Мета роботи: проаналізувати стан здоров'я молоді за статистичними даними органів охорони здоров'я ВООЗ та області; розробити методику занять фізкультурою і спортом для студентів вищих навчальних закладів; вивчити вплив інформації на мотивацію ЗСЖ молоді. Методи дослідження: аналіз статистичних даних та літературних джерел, опитування, спостереження, анкетування. Результати досліджень та їх обговорення. Існує проста форма визначення соціального стану нації - який стан ЇЇ здоров'я такий і образ у світі. А він зараз такий, що на Україну дивляться в Європі як на зникаючу націю. Статистика захворювань на Сумщині така: хвороби органів дихання – 38,4% (231,8 тис.осіб), травми і отруєння – 8,7% (53 тис.осіб), порушення систем кровообігу – 7,8% (44,3 тис.осіб), сечостатевої системи – 7,1% (42,5 тис.осіб), хвороб шкіри – 6,0% (36,4 тис.осіб), новоутворень – 1,9% (11,2 тис.осіб), розладів психіки, що за даними медиків призводить до смерті від нещасних випадків та самогубств - 0,7% (4,5 тис.осіб) та інші [1,3]. Частина наших людей різними видами отрути свідомо скорочують своє (і чуже) життя – від повільного самогубства. Соціологи пов'язують це явище із соціально-економічними причинами. Не виключається і низький інтелектуальний, духовний рівень, емоційна розпущеність і безвідповідальність. То звідси коротка життєва низка: хвороба - муки - передчасна смерть... В області вмирає 27 % людей працездатного віку. Це вказує на те, що умови проживання і способи життя більшості людей скоріше не зазнали змін на краще, а погіршились. Аналізуючи літературні джерела минулих століть і навіть початку XX сторіччя ми бачимо, що український народ характеризувався як найбільш фізично розвинена і здорова нація, про що доповідали в Берліні німецькі офіцери-медики під час Другої Світової війни. Українці, як козацька нація, завжди були високо духовно розвинені, працьовиті, доброзичливі. Абсолютна більшість українців в селах і містах не вживала алкоголю, не пили, відвідували церкву, часто і охоче співали пісні, були тісно пов'язані з природою, як під час праці, так і відпочинку. Не випадково на Україні налічується понад 500 тис. народних пісень. Отже, духовна та фізична культура Українців була базою їх фізичного здоров'я, а системна різноманітна праця на свіжому повітрі гартувала їх тіло. У молоді виховувались шляхетні та лицарські якості, готовність допомогти тим, хто цього потребує, захист слабших. Після трьохсотлітньої окупації України Росією у 1918 році почався період руїни. В Україні відбулася заборона рідної мови, традицій, відвідування церкви, масове руйнування храмів, голодомори 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр. XX століття, висилка українців до Сибіру, на Колиму, окупація польськими, радянськими німецькими військами, під час Другої Світової війни забрали життя понад 14 млн. українців. Після цих жахливих втрат українська нація не була зламана і тоді 22 червня 1944 року, був підписаний наказ № 007/42, радянськими співкерівниками Берією Л. та Жуковим Г. про висилку всіх українців до Сибіру [2; 5]. Масове сирітство дітей, матеріальна скрута підштовхнула підлітків до паління, вживання алкоголю, правопорушень. Відсутність духовного виховання сприяла зростанню безкультурності, росту хвороб, наркоманії, підліткової злочинності. І, як наслідок, тепер понад 73 % допризовників непридатні до служби в армії і потребують тривалого лікування. Серед студентів Сумського державного педагогічного університету ім.А.С.Макаренка, за нашими спостереженнями, більше 35 % умовно здорових мають недостатній фізичний розвиток: так, серед хлопців 1-4 курсів тільки 47 % можуть виконати тест на силу: згинання та розгинання рук в упорі лежачи всього 15-35 раз, підтягтись на перекладині - 10-15 раз, тільки 5 % можуть пробігти 100 метрів за 13 секунд, 5 % можуть видихати у воду під час плавання - що є критерієм вміння плавати. Останні 95 % студентів натреновані на техніку плавання і пірнання. І хоча, за даними опитування, 95 % студентів педагогічного університету вірять у вищий розум - тобто в Бога, але церкву відвідують лише 60 % з них. Що стосується дівчат, то понад 70 % палять, серед хлопців - 68 %. А це майбутні батьки, наставники та вихователі дітей, учнів, молоді. Опитування студентів, які бажали б займатися спортом, про що свідчать спостереження та анкетування, вказують, що не достатність спортивної бази, обладнання і, особливо, відсутність душу не дають їм такої можливості. Важливу роль у формуванні здорового способу життя студентської молоді має різноманітна інформація про організм людини, вплив фізичних рухів на фізіологічні процеси в організмі, розвиток фізичних якостей, підвищення імунітету. Про це заявили 34 % студентів педагогічного університету, які активно займаються спортом, ще 66 % охоче відвідують заняття в вузі і 99 % є вболівальниками своїх спортивних команд. Опитування дівчат, які палять показали: 60 % палять через відсутність кавалера, ЗО % - через компанію, 10 % - звикли зі шкільного віку. Серед хлопців-паліїв майже 90% - звикли палити «за компанію», 10% - шкільна звичка, через нудьгу. Алкоголь вживають 87 % рідко і без особливого бажання, «за традицією», 5% вважають, що алкоголь «в міру» - це нормально. Висновки: 1. Наші спостереження свідчать про те, що причини набуття шкідливих звичок серед молоді різні, але для багатьох вони однакові - це низький рівень свідомості щодо фізичної культури та виховання, всебічної інформованості як засобу формування мотивації здорового способу життя. 2. Недостатній розвиток християнської духовності. 3. Відсутність у більшості навичок здорового способу життя. 4. Несформована життєва мета, а та, що, начебто, є - вона більше спрямована на матеріальний достаток, ніж на духовний та фізичний розвиток. Враховуючи вище викладене, ми розробили: Методику здорового способу життя, яка охоплює рекомендації з харчування, вживання рідини, пасивного та активного відпочинку, використання вправ спрямованих на оптимізацію функціонування ендокринної системи, добовий руховий режим. Методику самоконтролю за станом здоров'я. Рекомендації щодо підвищення теоретичних знань з духовної та фізичної культури, соціальної активності. Системна спільна робота кожного окремо та суспільства в цілому на шляху духовного та фізичного розвитку молоді дасть свої позитивні результати, українська козацька нація знову посяде належне їй місце в світовій цивілізації і у вирішенні глобальних проблем сучасності по захисту українських національних інтересів. Список використаних джерел: 1. Волков В.В. у співав. Національна природоохоронна агенція. – К.: «МП Леся», 2009 р.- 32 с. 2. Лук’яненко Л. Засліплені догмами // Персонал, - №47, 6-11 грудня 2007 р. Богун Любовь Анатольевна Одесский институт предпринимательства и права, г. Одесса ОБУЧЕНИЕ ЭТИКЕ И КОРПОРАТИВНОЙ СОЦИАЛЬНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ Как указывают зарубежные исследователи [3], важнейшей задачей в западных школах менеджмента является воспитание социально ответственных и этически чутких студентов. Однако результаты этической деятельности в организациях недооцениваются, поскольку вероятность быть уволенным связана не с получением неэтичной прибыли, а с неудачами в максимизации прибыли и с неумением составлять ежеквартальные проекты. Студенты адаптируются к поведению, ориентированному на получение прибыли и материальных ценностей. Из курсов этики студенты изучают главным образом как избежать забот, они не формируют добродетельные виды поведения. Таким образом, стимулируется мотивация действий, утверждаемых выигранными наградами или избеганием наказания как на уровне индивидуума, так и на уровне организации. Проблемой образования является воспитание чувства этики и социальной ответственности, которые не бесплатны. Указанное поведение должно вести к ряду выгод, включая большую производительность, более высокие доходы, лучшее физическое и эмоциональнон здоровье. Среди конкретных мер, направленных на большее внимание изучению этики, можно отметить приглашение преподавателей с факультетов по менеджменту и маркетингу, а не с факультетов по экономике, учету и финансам [2]. Также необходимо критически относиться к действиям, которые ведут к исключению из профессиональных групп, а также к неформальным групповым нормам и контрольным системам [4]. При этом нельзя использовать организационный контекст как оправдание разрешения моральных дилемм в пользу собственного хорошего самочувствия. Культура организации может рассматриваться как более этичная, если она ценит больше инновации, чем экзекуцию. Однако принятие этичных решений требует мудрости, которая основана на скрытых, невысказанных знаниях. Такие знания могут передаваться черех опыт и глубокое социальное взаимодействие. Добиться мудрости особенно трудно во времена изменений, когда изменеиями невозможно управлять [1]. Тогда люди придумывают свои собственные правила в решениях о том, что реально, чтобы создать смысл в двусмысленности и хаосе. ЛИТЕРАТУРА Giacalone, R. A. and Thompson, K. R. Business ethics and social responsibility education: shifting the worldview // Academy of Management Learning and Education. – 2006. – Vol. 5 (3) – P. 266-277. Evans, J. M., Trevino, L. K. and Weaver, G. R. Who’s in the ethics driver’s seat? Factors influencing ethics in the MBA curriculum // Academy of Management Learning and Education. – 2006. – Vol. 5 (3) – P. 278-293. Moberg, D. J. Best intentions, worst results: grounding ethics students in the realities of organizational context // Academy of Management Learning and Education. – 2006. – Vol. 5 (3) – P. 307-316. Cameron, K. Good or not bad: standards and ethics in managing change // Academy of Management Learning and Education. – 2006. – Vol. 5 (3) – P. 317-323. Богун Любовь Анатольевна Одесский институт предпринимательства и права, г. Одесса ПОДГОТОКА НАУЧНЫХ КАДРОВ В БИЗНЕС-ШКОЛАХ В западных школах бизнеса усиленное внимание академическим исследованиям начало уделяться с ачала пятидесятых годов прошлого столетия [1]. Хотя в последнее время наблюдается тенденция доминирования практики, научно-исследовательская репутация преподавателей бизнес-школ по-прежнему важна. При более близком рассмотрении конкретных, специфических ситуаций конкурентное преимущество фундаментальных знаний уменьшается. Практическое знание полезно только в течение ограниченного промежутка времени и в ограниченных условиях. Однако конкурентное преимущество академических, общих знаний увеличивается пр рассмотрении новых ситуаций, при столкновении с неожиданным. При этом научные работы в менеджменте должны быть основаны на эмпирических данных, а не только на теоретических моделях и ревью [2]. Многодисциплинарные работы с акцентом на решение проблемы помогут заменить команды исследователей, включая ученых, специализирующихся в менеджменте, инженерии, когниции. ЛИТЕРАТУРА Academy address with Academy President’s Executive overview by Anne Sigismund Huff. Citigroup’s John Reed and Stanford’s James March on management research and practice // Academy of Management Executive. – 2000. – Vol. 14 (1) – P. 52-64. Ilgen, D. R. Citations to management articles: cautions for the science about advice for the scientist // Academy of Management Journal. – 2007. – Vol. 50 (3) – P. 507-509. Богун Любовь Анатольевна Одесский институт предпринимательства и права, г. Одесса УГРОЗЫ ИЛИ ВОЗМОЖНОСТИ ВНЕШНЕГО ОКРУЖЕНИЯ В ОРГАНИЗАЦИИ Физическое благополучие связано с субъективным ощущением здоровья тела [2]. Хотя работа в организациях позволяет финансировать услуги здравоохранения, работа также является и потенциальным источником болезни или стресса. Поэтому вопросы здоровья работников приобретают особо важное значение. Зарубежные исследования аргументируют, что при работе над взаимозависимыми проектами в организациях индивидуумы могут встретиться с угрозой, ассоциируемой с потерями, и выигрышем, ассоциированым с приобретениями [4]. Поскольку выполнение взаимозависимых проектов связано не только с материальными потерями, но и с повреждением индивидуальной идентичности, статуса, власти и т. д., необходимо учитывать риски взаимной кооперации. Так как в результате цель может быть и не достигнута, развитие доверия приобретает особо важное значение. Обман в рабочих отношениях увеличивает время и затраты по любому решению. Угроза или ожидание поведения обмана может порождать такие негативные эмоции, как стресс, страх, тревога, которые в свою очередь оказывают аффективное влияние на доверие. Необходимо отметить, что угроза может восприниматься и от угрожающего лица, как имиджа, который индивидуум представляет в социальном взаимодействии с другими [3]. Лицо может выражать психологическую безопасность, в противоположность угрозе, отражая, например, персональную ценность как результат какого-либо достижения. Однако выражение отрицательных эмоций опасно, так как, например, исследования показывают, что выражение гнева вызывает в ответ взаимный гнев [1]. В случае разрушения идентичности или само-уважения, вызванного вербальной коммуникацией или перепиской, у людей возникает возможность принять или отвергнуть навязанный им имидж [4]. Однако последующие обмен информацией и разрешение проблем могут быть и не эффективными, поскольку индивидууму нанесен вред. Неуважение и бессмысленные действия могут повредить имидж или само-уважение индивидуума в любой момент во время работы над совместным проектом. Исследователи нашли, что высокая чувствительность к угрозе собственного имиджа связана с меньшим шансом создания стоимости, выгодной для обоих участников в ситуации переговоров. ЛИТЕРАТУРА Geddes, D. and Callister, R. R. Crossing the line(s): a dual threshold model of anger in organizations // Academy of Management Review. – 2007. – Vol. 32 (3) – P. 721-746. Grant, A. M., Christianson, M. K. and Price, R. H. Happiness, health, or relationships? Managerial practices and employee well-being tradeoffs // Academy of Management Perspectives. – 2007. – Vol. 21 (3) – P. 51-63. Molinsky, A. Cross-cultural code-switching: the psychological challenges of adapting behavior in foreign cultural interactions // Academy of Management Review. – 2007. – Vol. 32 (2) – P. 622-640. Williams, M. Building genuine trust through interpersonal emotion management: a treat regulation model of trust and collaboration across boundaries // Academy of Management Review. – 2007. – Vol. 32 (2) – P. 595-621. Васіліна Олена Миколаївна Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ Одною з суттєвих складових процесу розбудови правової демократичної держави в Україні є підвищення рівня правової культури її населення. Саме від стану усвідомлення особою змісту правових явищ і процесів, розуміння їх об’єктивної необхідності залежить ефективність правового регулювання у цілому. Не в останню чергу, необхідність підвищення рівня правової культури в Україні зумовлена також потребами створення досконалої, узгодженої законодавчої системи та дотримання законів всіма громадянами, державними органами і їх посадовими особами. Нажаль, сучасний стан правової культури в Україні характеризується наявністю певних проблем правової та соціальної природи, про що свідчать, зокрема, деякі статистичні показники. Наприклад, за даними прокуратури Луганської області у 2009 році всього надійшло більше 25 тисяч звернень громадян, що на 11,5% перевищує аналогічний показник за 2008 рік. З одного боку, це вказує на деякий зріст правосвідомості громадян, але з іншого – на ймовірні прогалини у правовій культурі окремих посадових осіб державних органів, дії яких викликали оскарження з боку громадян. До юридичної літератури термін «правова культура» увійшов порівняно недавно, а саме у 60-80-х роках XX століття. З того часу вивченню проблем правової культури було присвячено чимало наукових праць вчених-філософів права та правознавців, серед яких І.А. Ільїн, О.О. Лукашева, С.С Алексєєв, В.Д. Бабкін, М.І. Коцюба, В.А. Котюк, П.Ф. Мартиненко, А.Р. Мацюк, Є.В. Назаренко, П.М. Рабіновіч та інші. У той же час юридична наука й досі не має єдиного підходу до визначення поняття правової культури. Аксіологічний підхід до розуміння правової культури базується на філософському вивченні ціннісного аспекту правової культури і дає можливість визначити її соціальні основи, об’єктивні якості її нормативності, духовні аспекти. В результаті правова культура постає як сукупність всіх компонентів правової дійсності і їх реальному функціонуванні в якості еталонів діяльності правових суб’єктів: права, правосвідомості, правових відносин, законності та правопорядку, правомірної діяльності суб’єктів[1]. Соціологічний підхід наділяє правову культуру інтегративною функцією, оскільки вона забезпечує включенність суб’єктів в єдину систему соціальної організації і обумовлює координацію дій індивідів та груп. Інтегративна функція правової культури визначає результативність регулятивної та правоохоронної діяльності. Правова культура в даному випадку упорядковує та систематизує практику відносин, що отримують суспільне визначення[2]. З позиції діяльнісного підходу, правова культура розглядається як специфічний засіб людського буття в сфері права, створений людьми метод соціального управління, який полягає в цілеспрямованому впливі на поведінку індивідів з метою досягнення порядку і стабільності в суспільстві[3]. Якісний підхід до визначення правової культури намагається трактувати її як обумовлений соціально-економічним та політичним устроєм стан правового життя суспільства, що відбивається в досягнутому рівні розвитку законодавчої техніки, правовій діяльності та правосвідомості об’єктів[4]. Існують і деякі інші підходи до визначення та розуміння правової культури, але універсального визначення, яке б отримало загальновизнане розповсюдження, до сьогодні не існує. У найбільш загальному розумінні правова культура визначається як складова частина загальної культури, сукупність факторів, що характеризують рівень правосвідомості, правовідносин, досконалості законодавства, організації роботи з його дотримання, стан законності і правопорядку [5]. Найчастіше дослідження правової культури пов’язані із використанням такої категорії, як правова свідомість, та спираються на неї. Цим поняттям охоплюються не тільки соціально-психологічні процеси, що фіксуються у відповідних нормах права, а й юридично значуща поведінка людей, правова діяльність у вигляді правотворчості і її результатів. У правову культуру входять ті елементи суспільної свідомості, які пов’язані з правовими інститутами і практикою їх функціонування, формування певних варіантів правової поведінки людей в суспільстві, у колективі. На формування правової культури впливає весь процес правотворчості, процес реалізації та застосування правових норм державними органами України, стан законності і правопорядку, розвиток правовідносин. Само ж формування правової культури в нашому суспільстві не може відбуватися стихійно. Воно має бути результатом активної діяльності усіх громадян, кожної особи і лише потім самого суспільства. Розкриття рушійних сил правової культури суспільства дозволяє вивести дослідження правової культури на нові рубежі з урахуванням інтенсивних процесів взаємодії національних правових культур. Значення цієї проблеми для України розкривається на прикладі адаптації законодавства України до міжнародних норм і стандартів прав людини, а також гармонізації законодавства України з нормативними актами Європейського Союзу. Головну увагу в процесі формування правової культури суспільства потрібно зосередити на вихованні в кожної людини позитивно-правових знань та психологічних механізмів поваги до права в структурі правосвідомості; визначення (що потребує наукового поняття) теоретичної моделі та концепції формування правової культури особи. На думку автора, сучасна модель формування правової культури особи в Україні повинна мати наступні риси: у центрі усієї політики ставиться громадянин як духовно вільна, творча особистість, що потребує від держави допомоги і захисту; формування державної правосвідомості посадових осіб передусім має бути пов’язана з подоланням вузьковідомчих, суто національних і регіональних інтересів; робота органів державної влади та місцевого самоврядування повинна бути спрямована на утвердження прав і свобод людини та громадянина, що й визначає вимоги до правової культури посадових осіб; важливим напрямом діяльності нової влади є насамперед захист інтересів державних, а не лише індивідуальних, групових, партійних. Одне з найбільш загальних положень законодавства щодо забезпечення належного рівня правової культури міститься у ст.57 Конституції України: «Кожному гарантується право знати свої права та обов’язки». З метою створення належних умов для набуття громадянам правових знань, а також забезпечення їх конституційного права знати свої права та обов’язки, Указом Президента України від 18 жовтня 2001 року №992/2001 затверджено Національну Програму правової освіти населення України [6]. Метою Програми є підвищення загального рівня правових знань, формування в них поваги до права. Реалізація нормативних положень цього документу повинна сприяти підвищенню рівня правової культури як окремих громадян, так і суспільства в цілому, а також формуванню у громадян поваги до права, гуманістичних правових ідей, загальнолюдських і національних правових цінностей, а також подолання правового нігілізму. Отже, правову культуру слід розглядати як одну з найважливіших передумов формування демократичної, правової держави, а її високий рівень, адекватне відображення в ній потреб і закономірностей суспільного розвитку – запорукою успіху в правовому регулюванні державних відносин. ЛІТЕРАТУРА: Тугуз С.Б. Формирование правовой культуры студентов вуза в условиях компететностной модели подготовки специалистов. Автореф.дис. на здобуття наук.сткпеня канд.пед. наук/ С.Б. Тугуз. – М.2009.-С.16-17 Кожевников В.В. Профессиональная правовая культура как условие эффективности правоприменения в органах внутренних дел. Дис. …канд..юрид.наук./В.В. Кожевников – М., 1992. – С.37-38 Петров А.В. Теория государства и права: тезисы лекцій/ А.В. Петров – Н.Новгород: Изд-во ННГУ, - 2004. – С.87 Червонюк В.И. Теория государства и права/ В.И. Червонюк – М., 2007. – С.466 Юридична енциклопедія: В 6т./ Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: Укр.енцикл., 1998. – Т.5: П-С. – 2003. – С.37. Про національну програму правової освіти населення: Указ Президента України від 18.10.2001 року №992/2001// Офіційний вісник України. – №43. – Ст.1921 Волосковець Наталія Юріївна Херсонський Державний університет м. Херсон ЕТИКА БІЗНЕСУ НА РЯДУ З СОЦІАЛЬНОЮ СПРАВЕДЛИВІСТЮ В СУЧАСНОМУ УРАЇНСЬКОМУ БІЗНЕС-СЕРЕДОВИЩІ З кожним роком все більше та більше зростає зацікавленість підприємців етичними та соціальними питаннями. Багато хто з них починає шукати шляхи виходу з економічної кризи саме через морально-етичну і навіть духовну сферу життя. Останнім часом, застаріле твердження, що економіка і доброчинність несумісні речі, відходить на задній план. На заході, питанню соціальної справедливості підприємств, їх благодійності та моральності, приділено набагато більше уваги ніж в нашій державі, такими відомими авторами як Р. Дж. Клонскі, Дж. Старчер, Т. Герет та ін. (1, 3, 5(. В Україні ж, також є деякі розробки в цьому напрямі авторами, авторами яких є О. Бродська, М. Рудакевич, Е. Уткін та ін., але як посібників так і підручників по даній проблемі недостатньо (6(. В наш час, багато суспільних, економічних проблем постає перед суспільством в цілому: падіння рівня життя, зростання злочинності, корупції саме на високо посадових чинах та безробіття. Довіра до соціальних та громадських інститутів, таких як правові, судові, податкові органи, церкви, та наш уряд значно ослабла, тож «новим» підприємцям потрібно брати на себе відповідальність по розробці та дотриманню нового, прозорого, соціально-економічного кодексу для того, щоб бізнес зміг підняти суспільство на європейський рівень розвитку та дати людству віру в майбутнє, гідне для українського народу. Саме наша Україна, саме наша держава, має бути не лише самостійною й незалежною, а справжньою демократичною державою, в якій повинні поєднуватися соціально-економічні, національні і політичні ідеї, ставлячи в центр людину, громадянина України та суспільство в цілому. Саме в такому підході ми бачимо джерело стабільності, злагоди, впевненість людей в завтрашньому дні. Модель соціально орієнтованого устрою повинна забезпечити свободу, справедливість та соціальну відповідальність суспільства перед державою. Сучасні бізнесмени переосмислюють свою взаємодію із суспільством, працівниками, споживачами, партнерами і людьми з якими вони працюють, і починають усвідомлювати те, що практика соціальної відповідальності підприємства підтримує їх довгострокову рентабельність та конкурентноздатність, збільшуючи прибутковість, коли інвестиції йдуть у сталий розвиток громади. Вони шукають нові стратегії, які б дозволили їм нормально та вигідно реагувати на потреби споживачів та партнерів, не завдаючи шкоди суспільству взагалі. Наприклад, у США, загальна сума пожертв благодійних організацій дорівнює приблизно 1,7 % ВВП: з них пожертви корпорацій у 2007 р. склали 12,7 млрд. дол. (7(. Розвиток українського бізнесу, інтеграція України у світову економічну систему ставлять перед українськими компаніями нові пріоритети і завдання, та більшість з них пов’язані саме з корпоративною соціальною відповідальністю. Саме кризове становище в економічному та політичному просторі обумовило і кризу людської моральності та законності. Недотримання законів, аморальні вчинки, корупція, хабарництво, недосконала податкова система, все це, порушує ефективну діяльність в Україні соціально орієнтованої, ринкової економічної системи. Соціальний захист економічно активного населення потрібно було б здійснити у таких напрямах: це заходи держави, які пов’язані з підготовкою кваліфікованої трудової діяльності; заходи, що забезпечують доступність реалізації здібностей у процесі трудової та виробничої діяльності; заходи, спрямовані на створення нових робочих місць і т.д. Основними елементами системи соціально-економічних гарантій виступають гарантії такі як: зобов’язання загальнодоступності і безоплатності освіти, зобов’язання реалізації здібностей у процесі трудової і виробничої діяльності, зобов’язання про недопущення примусової праці і зобов’язання мінімізації збитків у зв’язку з закінченням трудової діяльності. Наша держава крокує в міжнародне економічне співтовариство, і не можна бути конкурентоспроможною державою, діючи за старими правилами, нормами і стандартами. Потрібно знайти оптимальний баланс в сфері відповідальності між трьома об’єктами: державою, бізнесом та громадою (4(. Аналізуючи сьогоднішню практику впровадження принципів соціальної відповідальності на підприємствах, можемо побачити різноманітність підходів та методик щодо розроблення цієї програми. Однак, на сьогоднішній день не має чітко визначених національних та міжнародних стандартів, які можуть надавати підприємствам розроблену, чітко структуровану систему у напрямку соціальної відповідальності. Список використаних джерел: Герет Томас М.,: Етика бізнесу / М. Т. Герет, Річард Дж. Клонскі; Пер. з англ. – К.: Основи, 1999. – 214 с. Грицина Л. А. Еволюція та формування концепції корпоративної соціальної відповідальності підприємств/ Л.А. Грицина; — Хмельницький національний університет. (http://www.rusnauka.com/5._NTSB_2007/ Economics/20157.doc.htm) Де Джордж Р.Т. Деловая этика / Р.Т. Де Джордж; Пер. с англ. – М.: ИГ “Прогресс; ИД “РИПОЛ КЛАССИК”, 2003. – 736 с. Публікація ООН в Україні «Соціальна відповідальність бізнесу, розуміння та впровадження». — К., 2006. Старчер Дж. Совместимы ли этика и предпринимательство? / Дж. Старчер; Пер. с англ. В.Симонова. – Б.м., Б.г.. – 27 с. Уткин Э.А. Этика бизнеса / Э. А. Уткин; Учебник для вузов. – М.: Зерцало, 1998. – 254 с. http://www.ukraine 3000.org.ua/news Гончар Юлія Юріївна Науковий керівник: Світлична В.В. Харківський інститут банківської справи Університету банківської справи Національного банку України (м. Київ) ПРОБЛЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ Модернізація вищої освіти в державі є об'єктивною необхідністю. В XXI століття вища освіта набула великого значення та уваги, відбулося розширення її функцій і ролі в суспільстві [1]. Сьогодні вона розглядається у цивілізованому суспільстві не тільки як інституція задоволення фахових потреб особистості, але й як духовна необхідність. Вища освіта в Україні насамперед зорієнтована на задоволення освітніх потреб особистості, відновлення національних освітніх традицій і примноження досвіду, відтворення інтелектуального духовного потенціалу нації, вихід вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, становлення державності та демократії в суспільстві, забезпечення ринку праці висококваліфікованими фахівцями [3]. Сучасний стан освіти не такий, як хотілося б. І тут справа не в студентах та науковцях, і навіть не в керівництві відповідної галузі. Справа в тому, що представники вищої влади та політика держави не спрямовані на забезпечення ефективного розвитку освіти та на подолання проблем, які виникли у вищій освіті на даний момент. Проблемні питання виникають при адаптації нашої системи освіти до так званої європейської кредитно-модульної системи. Більшість наших ВНЗ беруть участь в експерименті з упровадження цієї системи, але пропозицій поділитися досвідом цього впровадження немає [2]. Можливо це через те, що Болонський процес є неефективним для нашої країни. У контексті Болонського процесу потребує упорядкування законодавчо визначених в Україні трьох освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки фахівців відповідно до потреб ринку праці: бакалавр, спеціаліст, магістр. Але це питання треба було вирішувати і без приєднання до Болонської декларації [1]. Адже існуюча система освітньо-кваліфікаційних рівнів так і не набула адекватності і узгодженості з потребами ринку праці в Україні. Виникають питання й щодо мобільності студентів і викладачів у європейському просторі. Ця мобільність серед українців і сьогодні добре поширена, хоча й однобічна. Велика кількість наших дітей і молоді нашої країни навчаються за кордоном, вітчизняні вчені успішно працюють в інших країнах. А до нас чомусь мало потрапляє і вчених, і студентів із європейських країн. Також є проблема збереження та повернення до України власного інтелектуального потенціалу, наших учених та студентів, які виїхали на навчання в інші країни [3]. Ми продовжуємо втрачати свої інтелектуальні ресурси і готувати кадри для розвинених країн. І тут чомусь не існує проблеми визнання українських дипломів. Вагомою проблемою є і зміна структури навчального процесу в бік зменшення аудиторного навчання і збільшення самостійного навчання студентів та індивідуальної роботи. Одночасно це потребує й істотного коригування сутності, змісту і технологій навчально-методичного забезпечення. Те, що відбувається у нас під гаслом новацій у вигляді дистанційної чи якоїсь кореспондентської форми навчання, інколи і вже випробуваної заочної, дискредитує нашу вищу освіту, знижує її якість і авторитет як в Україні, так і поза її межами. Окремої уваги й оцінки заслуговують ВНЗ недержавної форми власності. Адже там, де мали б готуватися вкрай необхідні Україні високоосвічені кадри інженерно-технічного і технологічного спрямування, що потребує значних витрат матеріально-технічного забезпечення навчального процесу, їх немає. Здебільшого ж це "право", "економіка", інші гуманітарні напрямки освіти [2]. Звичайно, добре, що в державі з`явилася можливість збільшити кількість тих, хто здобуває вищу освіту поза державним бюджетом, що має сприяти зростанню рівня освіченості суспільства. Сьогодні контингент студентів в Україні досяг 2,7 млн осіб, а чисельність студентів, що припадає на 10 тис. населення, становить 578. Це більше порівняно з такими країнами як Австралія (440), Ізраїль (466), Естонія (437), Польща (494), Болгарія (468) [3]. Але справа не в цих кількісних показниках, а в ефективності діяльності цих закладів та рівні якості освіти в них. Через недосконалість чинного законодавства контролюючої пильності з боку міністерства освіти, вищі навчальні заклади недержавної форми власності (звичайно не всі) перетворилися в типові бізнесові структури, для яких головним є не якість освіти, а отримання прибутків. У чому ж причина? По-перше, для багатьох наших громадян пріоритетом і потребою донині є диплом про вищу освіту, а не професійність. По-друге, приймальні екзамени до цих закладів є простою формальністю. В даному випадку найголовніше, щоб абітурієнт зміг заплатити за навчання. І нічого дивного, що до недержавних ВНЗ можуть бути зараховані випускники шкіл з "двійками" з окремих предметів за дванадцятибальною системою. Тож студентами стають особи, які за рівнем свого розвитку просто не здатні засвоїти програми вищої школи [1]. Для них головною проблемою є час, якого все ж таки треба дочекатися, коли їм буде вручено документ державного зразка. Отже, зростання якості вищої освіти потребує негайного подолання системи авторитарного управління у ВНЗ, де самоуправління є простою формальністю. Ніяких позитивних змін не відбудеться без подолання явищ корупції, тотальний прояв якої є типовим при вступі до ВНЗ. За такого стану справ, навчання у ВНЗ, тим більше престижному (елітному) 100-відсотково гарантовано далеко не найрозумнішим дітям VIP-персон і зачинені двері для багатьох талановитих дітей. Тут втрати важко переоцінити, якщо взяти до уваги, що сьогодні серед української освітньої і наукової еліти, і не тільки, приблизно 75-80% складають ті, що народилися, росли і навчалися в селі. Використана література: 1. Андрущенко В.П. Модернізація вищої освіти України в контексті Болонського процесу // Освіта. – 2009. – 12-19 травня. – С.4-5. 2. Каленюк І., Корсак К. Рух Європи до суспільства знань, Болонський процес і Україна // Вища освіта України. – 2008. - № 3. – С.22-29/ 3. Раденький В. На основі вимог Болонського процесу. // Урядовий кур’єр.-2009.-8 липня.- С.11/ Горемикіна Юлія Володимирівна Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України м. Київ СОЦІАЛЬНЕ ЗАМОВЛЕННЯ В КОНТЕКСТІ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕТИВНОСТІ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ Підвищення ефективності соціальних послуг – важливе завдання, яке стоїть перед нашою державною у соціальній сфері. Сьогодні в Україні триває процес створення національної системи надання соціальних послуг на зразок європейських, і для її повноцінного функціонування участь НДО (недержавних організацій ) є необхідною умовою. Організації «третього сектору» здатні стати ефективними надавачами соціальних послуг, а існування конкуренції на ринку соціальних послуг сприятиме покращенню якості цих послуг. Світова практика вказує на те, що співпраця НДО на держави дозволяє раціонально використовувати державні кошти та робочий час соціальних працівників, підвищувати рівень роботи як державних так і недержавних соціальних служб. У країнах Європи та СНД соціальне замовлення (контрактування) виявилось найефективнішою формою співпраці між держаними органами влади та НДО. Соціальне замовлення – це, комплекс заходів організаційно-правового характеру, спрямованих на реалізацію загальнодержавних та місцевих цільових соціальних програм і соціальних проектів за рахунок бюджетних та інших коштів шляхом укладання соціальних контрактів на конкурсній основі. [ 2, с. 40] Виявлення й відбір ефективної, раціональної для розв’язання конкретних соціальних проблем громадської ініціативи та забезпечення її подальшої підтримки на основі контракту – ось у чому полягає суть механізму соціального замовленя. Його призначення полягає не лише у виявленні державної підтримки недержаним організаціям, а й у підвищенні ефективності соціальних послуг. Після конкурсного розгляду послуг і спроможності НДО щодо вирішення визначених місцевих проблем надаються кошти від держави. Обсяг фінансової підтримки визначається залежно від прямих витрат на організацію та надання певного обсягу послуг, кількості клієнтів. Соціальне замовлення виконують на підставі договору (соціального контракту), укладеного між замовником, яким виступає орган влади, і виконавцем – переважно не комерційною організацією. Контракт укладається на кілька років і закріплює зобов’язання щодо надання послуг відповідного змісту, обсягу та якості, показники результативності надання послуг. Це дозволяє контролювати якість і оцінити ефективність виконання замовлення. Найефективнішим соціальне замовлення як механізм розв'язання соціальних проблем є у тих ділянках соціальної сфери, де гострота соціальних проблем досягає найвищого рівня, і де участь недержавних організацій може бути найбільш корисною. Зазвичай реалізація соціального замовлення частково або повністю вирішує проблеми підвищення ефективності використання бюджетних і позабюджетних коштів, залучення додаткових ресурсів до соціальної сфери, підвищення адресності та доступності соціальних послуг, адекватного перерозподілу соціальної відповідальності між державою і суспільством, підвищення довіри населення до влади. Найбільшими перевагами соціального замовлення можна вважати : гнучкість адміністративних та бюджетних регламентів, відносно низька собівартість, вища ефективність роботи з клієнтами. Завдяки використанню механізму соціального замовлення здійснюється економія адміністративних ресурсів та бюджетних коштів органів влади, адже створення та утримання нових інституцій та нового штату працівників обтяжує бюджети, а проста купівля послуг обходиться значно дешевше. Важливим є і той факт, що у разі не виконання умов чи низької якості послуг, контракт з недержаними надавачами можна розірвати ( або подовжити у разі потреби), що не можливо зробити з державною установою. В Україні лише починають впроваджуються елементи соціального контракту, які діють у багатьох країнах, де робота в громаді давно стала складовою діяльності соціальних служб і соціальних працівників. Не зважаючи та те, що розвиток соціального замовлення у нашій державі розпочато іще 1996 році, воно досі залишається інноваційним явищем у вітчизняній соціальній сфері. Через слабку методичну базу та відсутність законодавства, недостатній рівень знань і навичок стосовно організації та проведення конкурсів передставників органів влади та недержавних надавачів соціальних послуг у нашій країні соціальне замовлення не є достатньо поширеним явищем. Перепоною для розвитку соціального замовлення наразі стали і проблеми пов’язані з вивільненням частини із тих коштів, які призначаються на соціальний захист і соціальне забезпечення, оскільки ці кошти прив’язані до утримання державних установ і закріплені у повноваженнях місцевої влади. Приорітетний розвиток закладів у громаді, є стимулом для розвитку контрактного принципу відносин між держаними органами та НДО у сфері надання соціальних послуг. Про це свідчить міжнародний досвід, однак, в Україні лише невелика кількість організацій дійсно готові виконувати соціальні контракти і ще менше НДО зможуть отримати їх від держави. Це пов’язано з недостатнім професійним рівень діяльності недержавних організацій: у їх роботі спостерігається низька культура звітності та реалізації договірних зобов’язань, залучення не достатня кількість кваліфікованих соціальних працівників та менеджерів.
Українській державі поки що складно прийняти НДО як повноцінних партнерів у сфері надання соціальних послуг та передати їм частину своїх повноважень разом з державними коштами. В той же час подібний підхід поступово вичерпується, оскільки окремі недержавні організації вже встигли заслужити довіру та визнання як з боку влади, так і з боку громадян-користувачів, а отже можна говорити про формування нової тенденції до розширення впливу громадянського суспільства (інституціями якого є НДО) у сфері соціального обслуговування. [ 1] Найбільш прийнятною в сьогоденних українських соціальних реаліях є комплексна схема, тобто поєднання надання державою соціальних послуг і делегування цього права (щодо окремих видів послуг) НДО на контрактній основі. Кошти від держави надаються Кошти від держави надаються У перспективі заклади, що знаходяться у держаній власності зможуть перейти до комунальної власності і соціальне замовлення зможе переважати та забезпечувати підвищення ефективності надання соціальних послуг. Література 1. Лариса Сідєльнік Як залучити громадські організації до надання соціальних послуг. «Громадянське суспільство» No. 2(4)/2008 [http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=6032365&mode=thread&order=0&thold=0] 2. Соціальні послуги в Україні : сьогодення та перспективи / Т. В. Семигіна, Т. С. Міщенко, Т. Г. Кіча та ін. – К.: ВК «Зірка», 2007. – 52 с. Дорошенко Ігор Вікторович Київський національний університет ім. Т. Шевченка, м. Київ ДІЯЛЬНІСТЬ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ В ПЕРІОД КРИЗИ Прояв кризових явищ в Україні восени 2008 р. Стимулював реалізацію відповідних антикризових заходів. В цілому урядом було подано на до Верховної ради більше 160 законопроектів антикризового характеру. Крім цього, немало законопроектів було розроблено представниками різних політичних угруповань. Найпершим нормативним актом у боротьбі з прогресуючою кризою, стало рішення РНБОУ «Про невідкладні заходи з посилення фінансово-бюджетної дисципліни та мінімізації негативного впливу світової фінансової кризи на економіку України» від 20.10.2008 р., введене в дію Указом Президента від 24.10.2008 р. Зокрема офіційним початком антикризової роботи Верховної ради України можна назвати скасування Президентом свого указу "Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України VI скликання та призначення позачергових виборів" № 911/2008 від 9 жовтня 2008 року [1]. Враховуючи загрозливі тенденції у банківському секторі та реальному секторі економіки, зумовлені світовою фінансовою кризою, РНБОУ окреслила основні напрямки антикризової політики та визначила низку комплексних заходів, реалізація яких була покладена на уряд , НБУ, СБУ та Генеральну прокуратуру. В даній ситуації влада країни виявилася не готовою у повній мірі протистояти розвитку кризових явищ та забезпечити цілеспрямовану зосереджену протидію. Значна кількість антикризових заходів потребує фінансування з державного бюджету, а деякі досі залишаються лише стратегічними намірами, реалізація яких має відбуватися шляхом прийняття наступних нормативних актів. 29 жовтня, Верховна Рада прийняла в першому читанні президентський проект закону "Про першочергові заходи по запобіганню негативним наслідкам фінансової кризи і про внесення змін до деяких законодавчих актів України" [2]. Серед передбачених антикризових заходів і вимог МВФ, прийнятих парламентом, - відміна податку на додану вартість для сільськогосподарських підприємств, рекапіталізація постраждалих від кризи банків. Також Кабмін зобов'язується два роки не збільшувати мінімальну зарплату до рівня прожиткового мінімуму, переглянути умови індексації соціальних виплат і не підвищувати в грудні 2008 - січні 2009 року зарплати працівникам бюджетної сфери [3]. Варто відзначити, що попри розпад парламентської більшості та розбіжності поглядів між депутатами, антикризові законопроекти приймались з мінімальними затримками. Не зважаючи на негативну оцінку експертів, зокрема директора економічних програм Центру Разумкова Василя Юрчишина, котрий охарактеризував прийняті законопроекти як більше психологічні, ніж економічні, парламент продовжував працювати за встановленим курсом [4]. Головною проблемою діяльності парламенту є те, що питання антикризових заходів безпосередньо пов`язувалися з питаннями про фінансування дострокових виборів. Саме це, разом з не завжди доречними діями Уряду та Президента, заважає депутатам зосередитись на основному – розробленні, розгляді та ухваленні законопроектів, спрямованих на подолання наслідків міжнародної фінансово-економічної кризи. Більшу конструктивність діяльності забезпечить повне розмежування питання подолання кризи і питання позачергових виборів. Отже, Україна залишилася практично єдиною державою на європейському континенті та в СНД, яка до сьогоднішнього дня не має загальнонаціональної антикризової програми в якості програми спільних дій уряду, Національного банку і парламенту. На жаль, суспільство виявилося не готовим протиставити викликам кризи цілеспрямовану консолідовану протидію. Практична реалізація засобів антикризової політики відбувалася вельми непослідовно. Різке зниження дієздатності влади в умовах політичної кризи обумовило неможливість повномасштабної реалізації передбаченого інструментарію. Чимало з ухвалених заходів антикризової політики досі залишаються лише стратегічними намірами, реалізація яких має відбуватися шляхом прийняття наступних нормативних актів. Значна кількість антикризових заходів потребує фінансування з державного бюджету, відтак ефективність цих заходів залежатиме від здатності уряду забезпечити належні бюджетні надходження. Список літератури . Президент переніс дату виборів на 14 грудня. / [Електронний ресурс] // NEWSru.ua – 20.11.2008 – Режим доступу: http://www.newsru.ua/ukraine/20oct2008/14.html 2. Закон України «Про першочергові заходи щодо запобігання негативних наслідків фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» // Верховна Рада України. – Офіційний документ. - Голос України вiд 05.11.2008 - № 211 3. МВФ надав Україні антикризовий кредит на суму 16,4 млрд. дол. / [Електронний ресурс] // NEWSru.ua –06.11.208 – Режим доступу: http://txt.newsru.ua/finance/06nov2008/groshi.html 4. Антикризовий закон матиме більше психологічний ефект / [Електронний ресурс] // Центр Разумкова – 2008. – Режим доступу: http://www.razumkov.org.ua/ukr/expert.php?news_id=855 Завада Дарія Сергіївна МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА КЛАСИФІКАЦІЯ МОРСЬКИХ ПРОСТОРІВ ЯК ОСНОВА ІСНУВАННЯ ПІРАТСТВА Проблема боротьби з піратством сьогодні надзвичайно ускладнена відсутністю єдиного визначення цього поняття. Існує безліч визначень поняття «піратство», але усі вони передбачають вчинення протиправних дій у водах відкритого моря. Користуючись цим, пірати скоюють напади переважно у територіальних водах певної держави. Постає питання про доцільність існуючої класифікації морських просторів, а також нормативної бази, що закріплює їх правовий режим. Сьогодні в сучасному морському праві всі морські простори Світового океану, враховуючи їх правові ознаки, класифікують наступним чином: внутрішні морські води, територіальне море, архіпелажні води, прилегла зона, континентальний шельф, виключна морська економічна зона, води міжнародних проток, замкнуті чи напівзамкнуті моря, води відкритого моря, міжнародний район морського дна. Внутрішні морські води – це води, що знаходяться між берегом держави та прямими вихідними лініями, що прийняті для відліку ширини територіального моря. Крім того, до внутрішніх вод належать: акваторії портів, обмежені лінією, що проходить через найбільш віддалені в сторону моря точки гідротехнічних та інших споруд портів; моря, морські бухти, повністю оточені територією однієї і тієї ж держави і ширина проходу в які не перевищує 24 морських милі; історичні затоки, ширина проходу в які перевищує 24 морських милі, але що традиційно вважаються територіальними водами. Територіальне море – це смуга морського простору визначеної ширини (згідно Конвенції 1982 року – 12 морських миль), на яку повністю поширюється суверенітет конкретної держави. Сьогодні держави встановлюють територіальне море шириною від 3 до 12 морських миль. Прилегла зона – це смуга відкритого моря, що безпосередньо прилягає до територіального моря, визначається конкретною державою і не може перевищувати 24 морські милі. Відлік прилеглої зони починається з тих же точок, що і територіальних вод. Архіпелажні води – це води, розташовані між островами, що входять у склад держави-архіпелага. Співвідношення між площею води та площею суходолу повинно складати від 1:1 до 9:1. Виключна економічна (економічна чи морська економічна) зона – це район, що безпосередньо прилягає до територіального моря та не перевищує ширини 200 морських миль. Континентальний шельф – це природне продовження сухопутної території материка чи острова, що не перевищує 200 км. Глибина моря при цьому не повинна перевищувати 2500 метрів. Штучно створені людиною водні шляхи – міжнародні канали, розташовані на території певної держави (Суецький, Панамський) знаходяться під його повним суверенітетом, але вони відкриті для плавання торгових та воєнних суден всіх країн на основі національного законодавства, міжнародного звичаю та міжнародного договору. Відкрите море – це всі морські простори, що не входять в територіальне море, прилеглу та виключну економічну зони і континентальний шельф. Міжнародний район морського дна (район) – це дно морів та океанів, що знаходиться за межами національної юрисдикції. Найголовнішою проблемою на шляху боротьби з піратством є те, що ніхто не має права втручатися у сферу юрисдикції суверенних держав. Правовий режим територіальних вод може регулюватися виключно законодавством прибережної країни. На практиці склалося так, що відповідальність за скоєння морського піратства настає національних кримінальних законів тієї країни, де скоєно злочин, однак не всі країни мають у своєму законодавстві юридичні норми, спрямовані проти піратства. Цим пірати і користуються, скоюючи свої напади у територіальних водах країн, законодавством яких не передбачається відповідлальність за піратство. Однак, у відповідності з Конвенцією ООН по морському праву 1982 року, всі країни зобов’язані співпрацювати у максимальному ступені в протидії піратству. Римська конвенція 1988 року про протидію міжнародним актам, що створюють загрозу безпеки морської навігації, спрямована на те, щоб перешкодити піратам шукати притулок в країнах, чиї юридичні системи не пристосовані до їх переслідування. Але, нажаль, лише деякі країни Південно-Східної Азії ратифікували Римську конвенцію. Також загрозу для суден у морі становить їх первинна незахищеність країною, під прапором якої воно виходить у море. Національність морського судна визначається його прапором. Умови, що визначають право на отримання прапора тої чи іншої країни визначаються її національним законодавством. «Бажано, щоб зв'язок між державою, що надала прапор, і судном носила не формальний характер. Але, ряд країн (Ліберія, Панама, Греція та ін..) в силу економічних мотивів достатньо легко надають свій прапор і не в силах забезпечити елементарний контроль за цими суднами. Анцелевич Г. О. відстоює думку про необхідність вжиття заходів щодо усвідомленого запровадження принципу відкритого моря, чому, на його думку, заважає проблема піратства. Відповідно до цього вчений виводить поняття півратства: «коротко це поняття можна охарактеризувати як сукупність суспільно небезпечних діянь, здійснених у водах світового океану, які спричинили важкі наслідки і є істотною загрозою для дії загальновизнаного принципу «свободи відкритого моря. На нашу думку, принцип відкритого моря є пережитком старих часів. На сьогодні все що дає свободу дій, породжує низку правопорушень. Підтвердженням неможливості запровадження сьогодні повноцінного режиму відкритого моря є низка нормативно-правових актів, що регулюють правовий режим відкритого моря: Конвенція ООН по морському праву 1982 року, Договір про Антарктику 1959 року, Договір про заборону ИСПЫТАНИЯ ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою 1963 року, Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення та інші. Режим відкритого моря не може існувати просто виходячи зі своєї природи, зі свого визначення, це – «Утопія». Навпаки, для забезпечення безпеки кораблів необхідно встановлювати охоронні служби та вживати інших засобів оборони. Таким чином, можна зробити висновок про застарілість і невідповідність реальним фактам існуючої міжнародно-правової класифікації морського простору, а також про необхідність прийняття всіма державами Римської конвенції. Заліпухіна Альона Володимирівна курсантка 107 навчального взводу І курсу факультету підготовки слідчих Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка м. Луганськ БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС - МІСТОК ДО ЄВРОПИ Болонський процес - це комплекс реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти. Він офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської декларації, передумовою створення якої стала Велика Хартія європейських університетів. З 2005 року до Європейських освітньо-культурних реформ приєдналася і Україна. Для усіх країн учасниць проекту Болонь є моделлю реформ у їхніх системах вищої освіти, а Болонський процес - містком до Європи. На сьогоднішній день в Україні розроблені стандарти вищої освіти, що узгоджуються з механізмами Європейської кредитно - трансферної системи (ECTS), гарантують якість освіти на основі впровадження компетентністної моделі фахівця. Українська вища освіта прагне досягти прозорості в оцінці якості вищої освіти на державному і міжнародному рівнях, більшої відповідності потребам молоді і вимогам внутрішнього та зовнішнього ринку праці, а тому безвідворотно обрала курс на європейські норми освіти. Основою щодо впорядження положень Болонського процесу в нашій державі став “План дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року” (наказ Міністерства Освіти і Науки від 13.07.2007 р.). В Плані визначено основні принципи розвитку вищої освіти України в рамках Болонського просу: створення інноваційного простору на основі освітньої і наукової підтримки; адаптація системи вищої освіти України до норм, стандартів і основних принципів Європейського простору вищої освіти; забезпечення соціального контексту вищої освіти, який надасть можливість випускникам вищих навчальних закладів (ВНЗ) формувати свою професійну кар’єру на основі соціальної справедливості, відповідальності та загальнолюдських цінностей. План дій також передбачає реалізацію низки завдань у системі вищої освіти України, що сприятиме досягненню основної мети – підготовки висококваліфікованих фахівців, які будуть конкурентоспроможними на національному, європейському та світовому ринках праці, а саме: модернізацію системи вищої освіти, системи та структури кваліфікацій; удосконалення змісту вищої освіти та організації навчального процесу; підвищення ефективності та якості вищої освіти; міжнародного визнання документів про вищу освіту; зміцнення позицій вищих навчальних закладів України на європейському та світовому ринку освітніх послуг та досягнення їх рівноправності в європейському і світовому співтоваристві. Ще одним позитивним моментом впровадження Болонського процесу в Україні можна вважати мобільність. Цей принцип насамперед спонукає до підвищення рівня внутрішньої мобільності студентів і викладачів, передбачає спрощення переведення студентів з одного ВНЗ до іншого за рахунок трансферу та накопичення кредитів ECTS. Бакалавр будь-якого університету може продовжувати навчання на другому циклі іншого університету. Підвищенню внутрішньої мобільності кадрів сприятиме обмін викладачами між різними вищими навчальними закладами; можливість суміщення посад викладачами різних вищих навчальних закладів; відміна права ректорів на заборону суміщення посад. Проте, внутрішня мобільність студентів на сьогодні ще не дуже відчутна, не кажучи вже про міжнародну. У 2005/2006 навчальному році в Україні здобувало вищу освіту лише 35 тис. іноземців і близько 20 тис. українців проходило навчання та стажування за кордоном. До того ж майже всі поїздки за кордон українське студентство здійснює коштом батьків, спонсорів, закордонних благодійних фундацій тощо. Закордонне навчання і стажування за рахунок ВНЗ або держави становить менше 10 % від зазначеної кількості “мобільних” українських студентів. Більшість таких візитів є наслідком двосторонніх договорів обміну студентами між університетами України та Європи [ Вища освіта України – Європейський вимір: Матеріали до підсумкової колегії (21 бер. 2008 р., м. Київ) // Освіта України – 2008. – 19 березня (№21-22). – С.13]. Чинним українським законодавством не передбачено грантів та позик студентам для навчальних поїздок за кордон. Ситуація з міжнародною академічної мобільністю педагогічних кадрів ще гірша: стажування викладачів українських вищих навчальних закладів у провідних європейських університетах ніяк не координується і не фінансується українськими ВНЗ або державою; створення спільних програм підготовки фахівців із провідними європейськими університетами не набуло поширення; укладення міжуніверситетських двосторонніх договорів про обмін кадрами відбувається епізодично; виконання спільних наукових програм із провідними європейськими університетами має одиничний характер. Участь України в Болонському процесі потребує системної реорганізації національного простору вищої освіти з акцентуванням уваги на проблемних стратегічних напрямках. І головні свої сили варто було б направити на виконання слідуючих завдань: Завершення розробки та прийняття необхідної законодавчо-нормативної бази реформування національного освітнього простору відповідно до зобов’язань України як країни-учасниці Болонського процесу. Створення системи оцінки якості вищої освіти за європейськими стандартами і нормами. Розширення українськими ВНЗ практики запровадження спільних програм та присвоєння ступенів спільно з ВНЗ інших країн. Державні гарантії і фінансове забезпечення мобільності студентів та професорсько-викладацького складу в міжнародному освітньому просторі. Розвиток соціального виміру Болонського процесу в напрямку забезпечення доступності вищої освіти всім верствам населення, а ще -впровадження принципу освіти протягом життя, освіти для дорослих та неперервної професійної освіти. Калюжний Валерій Вілінович Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля, м. Луганськ СТАТИСТИЧНЕ ДОВЕДЕННЯ ВПЛИВУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА ВИБІР СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ Постановка проблеми. Як стверджують науковці, світова економіка при кінці минулого тисячоріччя закономірно вступила у чергову фазу свого еволюційного розвитку, для якої характерно, у першу чергу, неподільне панування процесів глобалізації у геоекономічному просторі. При цьому глобалізація очами вчених бачиться як самодостатній, об'єктивно-історичний процес, що розгортається по своїх законах, відповідно до логіки локальних, регіональних і глобальних змін в суспільному розвитку. Висловлювання вчених про «закономірність», «історичність», «еволюційність» переходу економіки на нову сходину свого розвитку вказує на те, що «відкочування» або повернення до старих чи існуючих форм господарювання стає взагалі неможливим. Якщо це так, то будь-які зміни в економіці, тим паче що вони відбуваються на світовому рівні, природно, повинні неминуче викликати відповідну реакцію з боку суспільства, насамперед, з боку всіх суб’єктів підприємницької діяльності – адже мова йде про економіку. Але яка повинна бути ця реакція, у якому напряму рухатися, як швидко, що долати, та і взагалі, чи відбуваються зазначені науковцями трансформації у світовій економіці чи ні – може вчені тільки обрисовують майбутнє економіки? Відповісти на ці питання – досить проблематично. Проблему загострює ще й той факт, що фахівці по-різному віднеслися до глобалізації, до цього, безсумнівно, прогресивного явища в економіці: дехто вихваляє його, а дехто критикує. Така розбіжність мислення науковців щодо глобалізації однозначному порозумінню її наслідків суспільством, не сприяє вибору напряму його подальшого розвитку. Навіть, навпаки, гальмує переорієнтацію більшості суб’єктів підприємницької діяльності на новий шлях господарювання, відповідний до процесів, що відбуваються у світовій економіці. Проблема набуває актуальності через безперервні бурхливі зміни у економіці, які не дають жодного шансу утриматися підприємцям, якщо вони ігноруватимуть природні глобальні перетворення економічних відносин. Сучасна світова економічна криза – це сумне підтвердження такого висновку. Невирішена частина проблеми. Перелічені вище, майже епохальні, заяви вчених, безумовно, потребують довідності, оскільки є визначними у формуванні нового світогляду суспільства, змінах пріоритетів в економічних відносинах. Причому такі докази, для виключення помилки, необхідно представити по декількох незалежних підставах, кожне з яких базується на переконливих якісних (змістовних) і кількісних (статистичних) фактах. До таких підстав, на нашу думку, слід віднести, у першу чергу, наявність відповідних відомостей в літературних джерелах інформації. Отже, системний підхід до надання доказів, що ґрунтуються на безперечних фактах за різними показниками, які поєднуються у єдине за предметом дослідження, у літературі не виявлено, тому вважається таким, що має всі признаки новизни. Метою даної роботи є обґрунтоване доведення через систему статистичних показників факту завершення процесів глобалізації у світовій економіці із визначенням об’єктивних причин, що її породили, а також висвітлення її наслідків, зокрема, визначення з них головного і до того ж позитивного, який примусово визначає, майже єдине можливий, напрям розвитку всіх суб’єктів підприємницької діяльності, незалежно від форм власності, типу, розміру підприємств, незалежно від їх волі, протестів та власних бажань. Основні результати дослідження. Аналіз публікацій, які так чи інакше торкаються проблеми, що розглядається, дозволив виявити за першою підставою наступне. Об'єм міжнародної торгівлі (глобалізація) науково-технічними досягненнями (знаннями), основою якої є інтелектуальна власність, ще в 1999 році складав більше $100 млрд., що удвічі перевищило аналогічний показник 1990 року. Сьогодні в світі діє більше 200 тисяч угод і договорів про міжнародну передачу (глобалізація) нових технологій (знань). При цьому навіть найбільш розвинені індустріальні країни є не тільки експортерами, але і імпортерами технологій. Лідером в цьому відношенні є США. Ще в 1990 році в цій країні доходи від ліцензійної діяльності склали $15 млрд., а в 1998 році - вже перевищили $100 млрд. До кінця 2005 року цей показник досяг $500 млрд. Сьогодні США припадає на частку близько 50 % світової торгівлі новими технологіями, зокрема, приблизно 40 % світового експорту ліцензій. Представленої інформації явно не достатньо для доказу наявності вказаних тенденцій в світовій економіці. Приведені тут відомості, хоч і одержані з науково-популярних джерел, все ж таки, є вибірковими. Проте, на наш погляд, їм можна довіряти, оскільки, не дивлячись майже на десятирічну літню давність джерел інформації, спростувань або їх критики в пізніший період в літературі не виявлено. Другою важливою підставою для доказу не тільки існування, але і стійкості вказаних світових тенденцій, є вихід в світ відповідної учбової літератури і монографій. Вказані джерела інформації видаються, як правило, лише в тому випадку, якщо яке-небудь соціально-економічне явище достатньою мірою вже вивчене, носить глобальний і стійкий в часі характер, робить істотний вплив на господарську діяльність всіх учасників економічних процесів. Тому його повинно бути добре відомо широкому кругу громадськості. А це може бути забезпечено при масовому навчанні молоді – майбутніх учасників економічних процесів. Для досягнення цієї мети і видається учбова література. Сьогодні у продажу є навчальні посібники «Економіка знань» і монографія «Глобалізація», що є також доказам стійкості положення світових тенденцій, відбитих в назвах вказаних книг. Крім того, в інших учбових виданнях також є аналогічні розділи, присвячені даним питанням. Вище представлені докази про існування тенденцій глобалізації в економіці і економіки знань за якісною ознакою, тобто по наявності інформації у пресі, що стосується даних явищ. Картина була б не повною, якщо не представити доказу за кількісною ознакою. Для отримання таких відомостей звернемося до мережі Internet. Скористаємося відомою і загальнодоступною пошуковою системою Yandex. Задаючи ключові слова, отримаємо кількість сайтів і сторінок, в яких вони зустрічаються. Результати цих досліджень представлені нижче. Частота появи термінів в мережі Internet Ключові слова сайтів сторінок
Глобалізація 1896 925603
Глобалізація економіки 1827 87235
Аналіз отриманих даних показує, що слово «глобалізація» згадується майже на 1 млн. сторінок, тобто не є рідкісним і досить часто вживається в сучасній лексиці. Отже, процеси, які характеризуються цим терміном (глобалізація – процес універсалізації, становлення єдиних для всієї планети Земля структур, зв'язків і відносин в різних сферах суспільного життя), якщо про них стільки раз згадують, знаходяться в центрі уваги громадськості. Але процеси глобалізації можуть протікати в різних напрямах суспільних відносин. Нас же цікавить економіка. Із цього приводу можна відзначити наступне. Термін «глобалізація» (як загальний) зустрічається в 1896 сайтах, а термін «глобалізація економіки» (як приватний) – в 1827 сайтах, тобто в 96 випадків з 100. Це говорить про те, що сьогодні процеси глобалізації в абсолютній більшості випадків пов'язують з глобалізацією економіки, що є підтвердженням наявності цієї тенденції в світовій економіці. Наведені вище докази за трьома незалежними підставами возволяють зробити висновок, що з дкмкою науковців щодо розвитку нової тенденції, зокрема глобалізації, безумовно, слід погодитися. Перераховуючи наслідки глобалізації, фахівці, незалежно від суперечного ставлення до цього явища в економіці, у абсолютній більшості з них, все ж таки збігаються у визнанні, що головним, причому позитивним, як це не покажеться дивним…, є різке загострення конкуренції у світовому економічному просторі. Саме загострення конкурентної боротьби, бажання зайняти стійке положення на ринку, примушує всіх суб’єктів економічної діяльності постійно знаходитися у режимі пошуку нових ідей та створення принципово нових товарів та послуг. Це спричинило, з одного боку, прискорення науково-технічного прогресу, а з іншого, – бурхливий розвиток ще однієї світової тенденції: переходу від «економіки речей» до «економіки знань». Отже, сьогодні подальшим розвитком світової економіки керують дві основні тенденції: глобалізація та економіка знань. Тому, для отримання конкурентних переваг на ринку товарів та послуг, сьогодні потрібна лише інноваційна продукція. У протилежному випадку не має жодного шансу утриматися на ринку, тим паче, зайняти на ньому лідируюче положення. Висновки: Оскільки, як загальновідомо, в економіці процеси носять інерційний характер, поглиблення процесів глобалізації та «економіки знань», визначають на найбижчи роки єдиний напрям подальшого розвитку всіх активних учасників економічних процесів, зокрема, застосовувати інноваційні моделі господарської діяльності. Кобозєв Микола Михайлович, Азаренков Віктор Миколайович, Кондратенко Юрій Миколайович, Оксьом Павло Михайлович Сумський державний педагогічний університет ім.А.С.Макаренка, м.Суми, Сумське обласне козацьке товариство РОЛЬ ВІЛЬНИХ ПРОФСПІЛОК У ЗАХИСТІ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ ОСВІТИ ТА НАУКИ НА СУМЩИНІ Актуальність. За часів радянської влади права людини в СРСР були обмежені ідеологічними догмами і професійні спілки були спрямовані на комуністичне виховання радянських людей замість захисту їх соціальних прав. У статуті профспілок прямо було зазначено: «Профсоюзы – школа коммунизма». У практичному житті профспілки були прямим помічником керівництва, як на виробництві так і в навчальних закладах усіх рівнів. Існував так званий «управлінський трикутник» - керівник підприємства або закладу, секретар парткому, голова профспілкового комітету. Профспілковий комітет давав свої пропозиції, а остаточне рішення приймалося керівником і парткомом згідно партійної належності. Таким чином, профспілковий комітет не захищав права працівників, а як правило, підтримував рішення голови підприємства і партійного керівництва. Це стосувалося не лише розподілення путівок, премій, виділення житла, а і звільнення з роботи, видачі характеристик – рекомендацій на поїздку за кордон, навіть у так звані «соціалістичні країни». З розпадом соцтабору та СРСР з’явилися можливості самостійно організувати роботу профспілок як дійсних захисників прав працівників від свавілля працедавців. Досвід роботи професійних спілок країн Європи, Америки та інших був використаний при створенні вільних профспілок в Україні. Ініціатором створення вільних профспілок у нашій державі були активні національно-патріотичні сили, зокрема Народний Рух України. Досвід людства показує, чим вище організоване суспільство тим успішніше іде соціальний розвиток держави, зростає добробут нації. Багатовікова неволя українців, відсутність незалежності сприяли роз'єднанню українців, нездатності їх захищати свої громадянські і соціальні права, тому вивчення досвіду роботи вільних профспілок буде сприяти швидкій консолідації суспільства, здатності громадян об’єднуватися за для захисту своїх прав і розвитку української держави. Мета роботи: проаналізувати досвід розвитку профспілкової роботи в навчальних закладах освіти на Сумщині за часів незалежності. Вивчити стан та перспективи створення вільних профспілок в освітянських колективах області. Методи дослідження: Бесіди, анкетування, спостереження, аналіз рішень вільних профспілок та судових установ. Результати досліджень: Невдовзі після проголошення незалежності Верховною Радою України, як результату проведеного референдуму Народний Рух України, Конгрес українських націоналістів, національно-патріотичні громадські організації: «Просвіта», Українське козацтво, «Союз українок», та інші в своїх рішеннях вимагали від влади повернення народу його законних соціальних прав. Активні громадяни України об’єднувалися у незалежні профспілки на противагу прокомуністичним структурам, які вперто проводили лінію підтримки керівників підприємств, установ, організацій. Завдяки тому, що тривалий час на зборах трудових колективів роботодавці проводили рішення які фактично позбавляли працівників їх законних прав і давали керівникам всі можливості зловживати своїми посадами і утискувати права працюючих. Це, зокрема, проявлялося в тому, що декілька років заробітна платня виплачувалась лише частково або по декілька місяців затримувалася. Наприклад, на звернення щодо оплати праці до міністерств подавалися відповіді, що кошти на зарплатню перераховані завчасно в повному обсязі. Керівництво ж навчальних закладів проводило збори працівників на яких «пояснювали», що грошей немає, і таке інше. У цей же час керівники прокручуючи гроші отримували відсотки, будували собі магазини, дачі, ресторани і таке інше. Зрозумівши ці порушення активісти НРУ, КУН, ОУН, «Просвіти», Українського козацтва, «Союзу Українок» і інші, почали створювати вільні профспілки і залучати в них активних працівників. Так, в СумДПУ ім.А.С.Макаренка на кафедрі фізвиховання у 1997 році була створена професійна спілка «Воля» у склад якої увійшли 7 викладачів із 27 членів кафедри. Розпочалась активна робота по захисту прав викладачів і в першу чергу виплати заробітної плати. Подавалися позови до суду по відміні наказів ректора, стягнення заборгованості. Суди задовольняли ці заяви і, крім цього, зобов'язували ректорат вузу виплачувати кошти та відшкодовувати моральні збитки. У відповідь на це почалась активна «робота ректорату і комуністичної профспілки» проти активістів профспілки «Воля»: погрози, наклепи, переслідування, системні перевірки роботи кафедри, цькування. Але «Воля» діяла за законом, проводила лінію захисту прав викладачів і співробітників. Позитивні рішення судів на користь членів вільної профспілки «Воля», на задоволення по виплаті зарплати, сприяли тому, що почався активний вступ працівників в профспілку «Воля», перехід до неї із «школи комунізму», що підняло соціальну активність працівників по захисту своїх прав. Почався обмін досвідом роботи профспілок, були створені вільні профспілки в інших університетах області, у т.ч. студентські вільні профспілки. Сьогодні тільки в СумДПУ ім.А.С.Макаренка вільна профспілка «Воля» нараховує понад 180 членів. Раніше вільна профспілка була створена на СНВО ім. Фрунзе, яку очолив представник українського козацтва, курінний, інженер Олександр Ткаченко, який протягом 3 скликань був депутатом Сумської міськради. Депутатами міськради стали також козаки: голова вільної профспілки «Воля» викладач СумДПУ ім.А.С.Макаренка, полковник Українського козацтва Юрій Кондратенко і голова міської організації НРУ, полковник Українського козацтва, старший викладач кафедри фізвиховання СумДПУ ім. А.С.Макаренка Віктор Азаренков. За 13 років існування вільної профспілки «Воля» в СумДПУ ім. А.С.Макаренка було надано допомогу по підготовці понад 300 позовів: по поверненню на роботу незаконно звільнених викладачів та співробітників, по збільшенню навчального навантаження викладачів, по виплаті коштів на оздоровлення, які були позитивно вирішені судовими установами і заробітна плата стала виплачуватись своєчасно та в повному обсязі. Сьогодні рішення зборів трудового колективу університету приймаються за активної участі вільної профспілкою «Воля». В цьому процесі опитування викладацького складу та співробітників Сумського державного педуніверситету показало, що понад 80% працюючих позитивно оцінюють роботу профспілки «Воля» і, в робочому порядку, звертаються за юридичною допомогою до юриста, голови профспілки. Аналіз роботи вільних профспілок вузів Сумщини показав, що об'єднання зусиль викладачів і студентів не дозволило примусово об'єднати 3 університети Сумщини у так званий Сумський національний університет, незважаючи на те, що уже був виданий указ президента України Л.Кучми про об'єднання трьох університетів. Вільні профспілки, просвітяни, козацтво і інші активісти організували Сумську спільноту і відстояли права викладачів, студентів та їх батьків. Виступи активу вільних профспілок в ЗМІ, на зборах трудових колективів, поїздки на навчання і семінари по профспілковому руху за кордон дозволили працівникам вузів усвідомити свої права і гідно їх захищати що в свою чергу позитивно відобразилося на якості виховання студентства, як майбутніх керівників та фахівців. Аналіз рішень трудових колективів засвідчив те, що вільний профспілковий рух на Сумщині разом з іншими громадськими організаціями та політичними партіями національного спрямування є великою рушійною силою соціально-демократичного розвитку держави Україна, росту її авторитету серед країн світу. Висновки: Профспілкові організації, які створювалися за часів радянської влади лише частково виконувала свою функцію і були важелем підтримки і проведення рішень адміністрації, партійних органів в робочих і навчальних колективах. Зі здобуттям Україною незалежності назріла необхідність перебудови системи профспілкового руху – як органу захисту прав працівників і дійсного контролю за діями і рішеннями адміністрації. Створення і розвиток вільних профспілок в навчальних закладах і підприємствах Сумщини відіграє важливу роль у захисті прав працюючих, організації роботи колективів, створенню громадянського суспільства в Україні. Участь працівників навчальних організацій в роботі вільних профспілок не лише сприяє підвищенню їх соціальної активності, а також суттєво впливає на демократизацію управлінської діяльності адміністрацій всіх рівнів. Лесникова Інна Володимирівна Національний технічний університет України «КПІ» м. Київ ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА - НЕВІД’ЄМНА СКЛАДОВА ЛЮДСЬКОЇ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ Однією з найважливіших проблем сучасності є взаємодія людського суспільства і природного середовища. Багаточисельна інформація свідчить про порушення природного балансу, яке викликане діяльністю людини. Будова великих гідроелектростанцій, створення водосховищ, осушення боліт та інше призвели до суттєвих негативних наслідків стану довкілля. З розвитком промисловості збільшується забруднення навколишнього середовища. Під загрозою опинилися водні ресурси й повітря. Промислові підприємства викидають в атмосферу таку кількість газів і шкідливих частинок, що під загрозою опинилося здоров'я людини. Використання надлишкових кількостей пестицидів призвело до того, що кожна людина щорічно отримує разом із продуктами харчування велику кількість хімічних речовин, які не є природними компонентами харчових продуктів. Розвідницькі роботи та буріння свердловин є загрозою забруднення морів нафтою. Крім забруднення нафтопродуктами, ще існує проблема забруднення довкілля радіоактивними речовинами. Великої шкоди у забруднення повітря робить і транспорт – автомобільний, залізничний, авіаційний. Загалом, причини всіх екологічних небезпек можна звести до наступних: неможливість людського буття без забезпечення оптимальних природних умов. Людина живе природою, природа - її тіло, з яким вона повинна залишатися у процесі постійного взаємозв’язку, щоб не вмерти (наприклад, без повітря людина не може прожити й п’яти хвилин); Це означає, що будь-яка людська діяльність, пов’язана з навколишнім середовищем і суспільство зобов’язане узгоджувати свої дії з природними процесами. неминучість впливу людини на довкілля. Тварина лише користується природою і змінює її через свою присутність; людина ж, змінами, які вона вносить, примушує природу слугувати своїм цілям, панує над нею. Як правило, таке панування не узгоджується із законами природи та є екологічно небезпечним для уразливих систем природних об’єктів [4]. У природі нічого не відбувається відокремлено, кожне явище впливає на інше. Незважаючи на складність природної сфери, недостатній рівень розвитку природознавства, наукою напрацьовано ряд базових положень взаємодії суспільства й природи, що є стратегічними для розроблення науково-методологічної основи екологічної безпеки, як складової національної безпеки України. Суспільство справедливо стурбоване такими обставинами, які примушують людство замислитись над необхідністю свідомого й відповідального підходу до використання природних ресурсів, впливу промислового і сільськогосподарського виробництва на стан природного середовища і здоров’я людини. Тому сьогодні концепція науково-технічного прогресу поступається місцем концепції екологічної безпеки. Отож, екологічна безпека – це такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічного стану та виникнення небезпеки для здоров’я людей. Екологічна безпека гарантується громадянам України здійсненням широкого комплексу взаємопов’язаних політичних, екологічних, технічних, організаційних, державно-правових та інших заходів [6]. Аналіз спеціальної літератури, чинного законодавства та практики його застосування дозволяє вести мову про поліплановий, поліфункціональний характер походження поняття “екологічна безпека”. Визначення цього поняття виходять із того, що воно є різновидом загального поняття безпеки, яке походить від англійського слова “securiti”, що означає стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз [2]. Близьким до цього є усвідомлення екологічної безпеки як забезпечення захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства, довкілля та держави від реальних або потенційних загроз, що створюються антропогенними чи природними чинниками [5]. Тенденція до розширення змісту поняття безпеки формувалася на тлі загострення глобальних загроз та взаємозалежності світу. Інтеграційні процеси – одна з важливих характеристик сучасного глобального розвитку. За таких умов на світове співтовариство впливають не лише позитивні, але й негативні аспекти розвитку окремих країн. Забруднення навколишнього середовища не визнає державних кордонів. Повітря, вода, звірі, птахи, люди транспортують забруднення. Викиди з німецьких та французьких фабрик і заводів випадають над Україною і навпаки. Саме тому зростаюча взаємозалежність стає фактором, що негативно впливає як на міжнародну безпеку загалом, так і національну зокрема [6]. Екологічні питання, які ще донедавна були внутрішніми, стали невід'ємною складовою міжнародних взаємин і впливають на подальші еколого-геополітичні проблеми. Це відносно нове явище у світовій політиці. В наш час політичні чи економічні рішення з екологічними наслідками, які приймаються в одних країнах, справляють дедалі відчутніший вплив на інших. Світ, пов'язаний екологічною взаємозалежністю, стає екологічною спільнотою. Економіка, політика, екологія і, зрештою безпека, стають єдиним причинно-наслідковим ланцюгом [7, 8]. Чим краще людство усвідомлює комплекс взаємозв'язків між станом навколишнього середовища в різних куточках планети, тим серйозніше стає його ставлення до розуміння регіональних і навіть глобальних наслідків окремих змін у довкіллі. Розв'язання екологічних проблем глобального масштабу вимагає узгоджених дій урядових і неурядових організацій, співробітництва між державами й регіонами, вироблення довгострокової екологічної політики. Тому екологічна безпека дедалі більше стає інтегральною складовою безпеки глобальної [1,3]. Забруднення довкілля здійснюється різними речовинами природного та штучного походження. Природні процеси носять відносно постійний характер, тоді як антропогенні в останнє десятиріччя набрали виключного динамізму та потужності. В результаті в оточуюче людину середовище надходить велика кількість чужорідних їй речовин, які включаються в природний коловорот, призводячи до суттєвих негативних наслідків. В Україні інтенсивно відбуваються процеси урбанізації. Їх негативними наслідками є: 1) концентрація і навантаження промислових об'єктів на обмеженій території, що призводить до високого рівня забруднення довкілля; 2) несприятлива територіально-планувальна структура міст, зумовлена підпорядкованістю інтересам нарощування промислового потенціалу, внаслідок чого промислові підприємства часто оточені житловими масивами, а весь транзитний транспорт проходить через міста, що значно збільшує їх загазованість; 3) другорядність проблем містобудування порівняно з пріоритетами промислового розвитку, що призвело до занедбаності таких важливих сфер життєдіяльності міст, як водопровід і каналізаційна мережа, технічний стан яких безпосередньо впливає на екологічний стан міст і якість питної води; 4) руйнування природного середовища великих міст, висока забрудненість довкілля промисловими викидами і відходами, в тому числі й побутовими, незадовільний стан життєзабезпечувальних систем, швидке зростання населення міст і потреба розширення їх територій призвели до скорочення зелених зон, забруднення і непридатності водойм тощо. Екологічна безпека — складова глобальної і національної безпеки, тобто такого стану розвитку суспільних відносин в галузі екології, при якому системою державно-правових, організаційних, науково-технічних, економічних та інших соціальних засобів забезпечується регулювання екологічно небезпечної діяльності, режим використання природних ресурсів, охорона навколишнього природного середовища, безпечного для життя й здоров’я людей, запобігання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для природних систем і населення [9]. Проблеми навколишнього середовища, як правило, впливають на життя країни як вирішальний фактор або як складова національного добробуту й потенційних можливостей держави. Отже, національна й міжнародна безпека неможлива без урахування екологічного фактору. З точки зору глобального підходу до питання безпеки, будь-який аспект, що загрожує виживанню планети і її природі, мусить розглядатися як загроза безпеці. Література Андрейцев В.І. Право екологічної безпеки / Андрейцев В.І. – К.: Знання-Прес, 2002. – 332 с. Безопасность России: Правовые, социально-экономические и научно-технические аспекты / Словарь терминов и определений; 2-е изд., доп. - М.: МГФ «Знание», 1999. – 546 с. Буркинський Б.,Галушкіна Т. Глобалізація економіки та національна екологічна доктрина : проблем реформ // Економіст. – 2002. – №9. – С.20-23. Данилов-Данильян В.И. Экологический вызов и устойчивое развитие / Данилов-Данильян В.И. , Лосев К.С. – М.: Прогресс-традиция, 2000. – 198 с. Качинський А. Б. Екологічна безпека України: аналіз, прогноз, оцінка та державна політика / Качинський А. Б., Хміль Г. А. — К.: НІСД, 1997. — 312 с. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 26 червня 1991 р. // ВВР України. — 1991. — № 41. — Ст. 546. Тодика Ю. М., Старжинський С. В. Право громадян на сприятливе навколишнє середовище. — Харків, 1994. — 24с. Україна :сучасний стан навколишнього середовища // Посередник. – 2001. – № 44-45. – С.10. Хлобистов Є. Теоретичні аспекти соціально-економічного дослідження екологічної безпеки // Економіка України. – 2002. – №6. – С.70-76. Нічик Лілія Олександрівна Науковий керівник: Світлична В.В. Харківський інститут банківської справи Університету банківської справи Національного банку України, м. Харків БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС: ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ ДЛЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ ОСВІТИ На сучасному етапі становлення держави можна констатувати, що незважаючи на природні досягнення освіти, які забезпечує нова соціополітична система (демократичність, гнучкість, незаідеологізованість), в масовому вимірі освіта стала менш якісною, а переважна більшість випускників вищих навчальних закладів (особливо нових) не конкурентоспроможна на європейському ринку праці. Це зобов'язує менше говорити про власні досягнення, а все більше аналізувати світові та європейські тенденції реформування освіти і відповідно до цього напружено і послідовно вдосконалювати нашу професійну сферу діяльності, що підтверджує актуальність наукового дослідження. Болонський процес – це процес розпізнавання однієї освітньої системи іншою в європейському просторі. Якщо майбутнє України пов'язане з Європою, то не можна надалі стверджувати, що Болонський процес має для нас лише просвітнє та пізнавальне значення. Надання високої оцінки національній системі освіти не має заспокоювати нас і стримувати глибинне її реформування. Незважаючи на природні досягнення освіти, які забезпечує нова соціополітична система (демократичність, гнучкість, незаідеологізованість), в масовому вимірі освіта стала менш якісною, а переважна більшість випускників вищих навчальних закладів (особливо нових) не конкурентоспроможна на європейському ринку праці. Це зобов'язує менше говорити про власні досягнення, а все більше аналізувати світові та європейські тенденції реформування освіти і відповідно до цього напружено і послідовно вдосконалювати нашу професійну сферу діяльності. Участь системи вищої освіти України в болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів її якості. Орієнтація на Болонський процес не має призводити до надмірної перебудови вітчизняної системи освіти. Навпаки, її стан треба глибоко осмислити, порівнявши з європейськими критеріями і стандартами, та визначити можливості її вдосконалення на новому етапі. При цьому еволюцію системи освіти не слід відокремлювати від інших сфер суспільства. Вона має розвиватися в гармонійному взаємозв'язку з суспільством в цілому, беручи на себе роль його провідника. Модернізація системи вищої освіти в Україні (Закон «Про вищу освіту» та ряд нормативних актів Міністерства освіти і науки) має деякі спільні ознаки з Болонським процесом (уведення ступеневої системи освіти), але за більшістю напрямів вона йому не відповідає. Це пов'язано з тим, що вихідні концепції такої модернізації не були зорієнтовані на інтегрування національної системи освіти в Європейський простір. Вони більшою мірою мали «внутрішній» характер і переважно зводилися до «прилаштування» системи вищої освіти до нових внутрішніх реалій. На сучасному етапі концепцію реформування вищої освіти слід докорінно переглянути і створити програму послідовного її зближення з європейським освітнім і науковим простором. Запровадження Болонського процесу в Україні має як позитивні, так і негативні сторони. До позитивних сторін можна віднести: автономність університетів; мобільність студентів та викладацького складу; запровадження модульної системи оцінки знань; створення системи кредитів європейської системи взаємозаліків; запровадження додатка до диплому; запровадження двох навчальних циклів: до дипломного (бакалавр – не менше 3-х років, прирівнюється до кваліфікації) і післядипломного (магістр – два роки), а згодом додано третій цикл – здобуття ступеня доктора наук; ліквідація вченого ступеня «кандидат наук» і запровадження «доктора філософії»; уніфікація систем освіти; навчання щонайменше один семестр у будь-якому університеті іншої країни; забезпечення соціальних умов реалізації права на освіту. Негативні наслідки Болонського процесу в Україні пов’язані з обрахунком кількості набраних кредитів за системою ECTS. Тобто, до кредитної системи враховуються кредити (бали) тільки за лекційні години, натомість семінари чи додаткові курси не беруться до уваги. Окрім того, до негативів можна віднести й те, що у деяких університетах не враховують кредитів після здачі екзаменів, аби отримати рівень освіти необхідно пройти два етапи навчання (3 і 2 роки); також існує проблема великої кількості годин, які відводяться студентам для самостійної та індивідуальної роботи студентів. Отже, на сучасному етапі становлення Болонського процесу в Україні існує значна кількість проблем української вищої освіти у контексті Болонського процесу: Надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584, тоді як кращі світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше. Недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом. Збільшення розриву зв'язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці. нерозмежовані чіткі відмінності у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV. Нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі. Низький попит на навчання у технікумах і коледжах, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих. Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований. Таким чином, входження у Болонський простір є для українського суспільства важливим та необхідним через потребу вирішити проблеми визнання українських дипломів за кордоном, підвищення ефективності та якості освіти і відповідно конкурентноздатності українських вузів та їхніх випускників на європейському й світовому ринку праці. Приєднання до Болонського процесу сприятиме утвердженню принципу автономії в університетській освіті України, послабленню, а в перспективі зникненню жорсткого адміністративного та фінансового контролю з боку державних органів за функціонуванням університетів, ефективному залученню та використанню власних ресурсів у навчальному процесі, організації стажування та обмінів для студентів та викладачів. У внутрішньосуспільних процесах ці зміни сприятимуть розвитку громадянського суспільства, формуванню громадянської культури та відповідальності, поглибленню демократичних трансформацій. Список використаної літератури: 1. Булавко В. Болонський процес у філософській інтерпретації// Освіта України.- 2004.- №54-55.- С.8 2. Вікторов В. Нові моделі управління освітою// Вища освіта України.- 2005.- №2.- С.66-71. Парфанович Іванна Іванівна Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, м.Тернопіль ГЕНДЕРНИЙ ВЕКТОР СОЦІАЛІЗАЦІЇ НЕПОВНОЛІТНІХ ДІВЧАТ Вирішення завдань гендерного розвитку особистості обумовлює правильну організацію соціального простору. Насамперед відіграють роль регулятора людської поведінки звичаї і традиції, а їх нехтування призводять до девіацій. Культура українського народу, й індивіда зокрема, завжди була високою. Хоч становище жінки вважалося підлеглим стосовно осіб чоловічої статі, стосунки характеризувались належним рівнем поваги до матері, дружини, дочки. До дівочої честі, гідності, порядності висувались великі вимоги. Проте, прилучення нашої молоді до західної культури, її ідеалізація у їх свідомості призвели до втрати ціннісних орієнтацій цих надбань нашого суспільства на сучасному етапі його розвитку. До цього значною мірою призвели і дистабілізаційність політичних, економічних, ідеологічних процесів у нашій державі, і недосконалість здійснення гендерного виховання дітей. Складність статевої і гендерної ідентифікації особи в тому, що це обов’язково має закладатися як на індивідуальному, так і на загальносуспільному рівнях. Сучасність висуває вимогу підготовки дівчини до виконання не стільки біологічної, скільки гендерної ролі. Це успішно відбувається за умови чіткої акцентуації на необхідних елементах виховання, оскільки є компонентом самосвідомості і тому відіграє одну з провідних ролей у соціалізації особистості. Показниками успішного її здійснення виступають: адаптація до соціальних умов; характер поглядів, переконань, морально-духовних орієнтацій; оцінка домінуючих якостей особистості; пріоритет позицій щодо самореалізації і ставлення до оточуючих; вікові терміни вироблення життєвої позиції; характер відносин з оточуючими; ставлення до осіб протилежної статі. Стереотипи щодо змісту жіночності й мужності змінюються, відбувається втрата позитивних статевих рис. Завдання ускладнюється тому, що необхідно максимально сприяти стетоворольовій соціалізації дівчини, виходячи з її задатків, прагнень, можливостей. Спостерігається прямо пропорційна залежність: чим більше адаптована неповнолітня до сучасного суспільства, тим менше в ній жіночності, оскільки сьогоденням диктуються і впроваджуються в основному чоловічі цінності: кар’єризм, мужність, незалежність. Гендерний аспект соціального виховання дівчат відображає соціальну політику держави, масову культуру, рівень функціональності соціальних інститутів. Це передбачає необхідність розгляду даного питання як у межах держави, так і сім’ї, школи, інших соціальних структур. Різні соціальні інститути формують особистість загалом, проте через формування різних сторін в особистості. Так, церква найбільше виховує моральність, духовність; школа, надаючи знання, - здійснює розвиток пізнавальних здібностей; сім’я – характеризується превалюючим впливом на формування і розвиток особистості та готує дівчат до всіх сфер життєдіяльності, а провідним є передача досвіду сімейно-родинного проживання; засоби масової інформації формують способи поведінки й комунікації у соціумі; мікросоціальне оточення особи – стиль і спосіб життя. Так, у нашому суспільстві домінує авторитет матері. Авторитет батька значно нижчий – на цей показник впливає невідповідність значного їх числа запитам дітей, дружин, громадянської спільноти. А це безпосередньо впливає на «активність» жінок і дівчат. Виправити це покликана правильна виховна робота, метою якої є виробити ціннісно-нормативні орієнтації індивіда відповідно до статі. Особливе значення у розвитку й вихованні дівчини продовжує мати телебачення. По при всі позитиви, його вплив не тільки не формує адекватності поведінки індивіда, а й має деформуючий вплив у створенні ідеалу, взірця зовнішності й поведінки. Це пояснюється тим, що дівчата рівняються на еталони, які пропагуються західною культурою, коли здійснюється створення особою скопійованого образу, а індивідуальність при цьому втрачається. Все більше стає очевидним, що реклама, кіно не дають можливості, не дозволяють сучасним дівчатам проявити себе водночас як скромних і впевнених у собі, рішучих і стриманих, жіночних і вольових. Уваги потребує натупне. Усі діти у всьому світі приділяють дуже багато уваги телебаченню. Так, жителі Японії – до 5 год. І в той же час рівень поведінкових девіацій у цій країні перебуває на низькому рівні у порівнянні з іншими країнами. Отже, проблема не стільки у кількості часу, проведеному біля телевізора, а в якості і змісті інформаційної обробки телепередач, фільмів. Загострення соціальних проблем вимагає від особистості більш адекватного реагування, а низька поінформованість особи, дезінформація, яка поширюється з неправдивих джерел ще більше її дезорганізує. Найбільше інформації про девіантні прояви особа отримує із засобів масової інформації, від друзів, Інтернет-ресурси. Засобами ж масової інформації подається все менше позитивної інформації. Окрім великого психічного навантаження на дівчат, масова культура не формує в уявленнях дівчаток відчуття повноцінності сім’ї, позитивізму соціуму загалом. Констатується криза сучасних соціальних інститутів, а відтак і криза соціального виховання. Спостерігаються два взаємопротилежні процеси: послаблення ролі та значення таких традиційних соціальних інститутів, як сім’я, школа, і зростання впливу таких, як засоби масової інформації, мікросоціальне оточення особи. А відтак відбувається і зміна пріоритетів, виховного впливу соціальних інститутів у гендерному розвитку особи. Образ людини формують духовні цінності суспільства, які насамперед повинні забезпечити соціальна політика держави, мистецтво, культура, референтне оточення, розвиток гуманітарної сфери, функціонування таких соціальних інститутів, як сім’я, школа, засоби масової інформації, церква. Поряд із цими загальновизнаними інститутами, слід аналізувати вплив неформальних об’єднань, позашкільної сфери і сфери дозвілля. Маючи на увазі під поняттям «соціального інституту» суб’єкт-об’єктні, суб’єкт-суб’єктні відносини, до їх переліку слід також включити: місця (і відповідно контингент осіб), які вони відвідують, загалом суспільний простір, який переважно або значною мірою має на особу вплив. Існує взаємозалежність між домінуючим у вихованні дівчини соціальним інститутом та стилем її життєдіяльності. Так, для дівчат, які характеризуються позитивною поведінкою, провідним виховним інститутом є сім’я, школа; для дівчат з незначними проявами негативізму в поведінці – засоби масової інформації, мікросоціальне оточення; для осіб з явно вираженими поведінковими девіаціями – друзі, місця проведення дозвілля. Це підтверджується аналізом проведеного анкетування 770 дівчат загальноосвітніх шкіл. Найбільший вплив на свій розвиток як особистості дівчата визнали церкву (83%), ЗМІ (75%), друзів і сім’ю (70%), місця проведення вільного часу (64%), оточення (62%), школу (61%). На формування гендерної ідентифікації дівчини, як особи, приналежної до жіночої статі, вагомо впливають школа (39%), оточення (38%), місця проведення вільного часу (36%), сім’я і друзі – по 30%, ЗМІ – 25%, церква – 17%. Ці дані дозволяють зробити висновок, що на розвиток моральних якостей особистості найсильніше впливають церква й засоби масової інформації, а гендерна ідентифікація найкраще реалізується у середовищі, де дівчина проводить багато часу – в сім’ї, школі, серед референтної групи, під час проведення дозвілля. Якщо ідеал жінки для дівчини може мати невизначений характер, то взірець дівчини для неї повинен бути сформованим і дієвим до моменту розвитку і формування особистісних гендерних рис, гендерної ролі. Покликане формувати образ дівчини соціальне виховання. Проте, такий ідеал для неповнолітніх у сучасних умовах є невизначеним, з крайніми проявами поведінки, що включає і повне підпорядкування згідно патріархатної системи відносин між чоловіками і жінками, і феміністичні позиції. Актуальною проблемою виховання дівчат нашого часу в тому, що не вироблено чітких суспільно прийнятних моделей поведінки для осіб з різними задатками, активністю, можливостями самореалізації. Таким чином, можна стверджувати, що основою соціалізації особистості є гендерна ідентичність, гарантією якої виступає статеве, сексуальне, моральне, духовне, етичне, естетичне та інші види виховання. Правильна регуляція статевої і гендерної ідентичності дозволяє досягти бажаного не тільки у особистісних поведінкових проявах, а й здійснювати корекцію міжособистісних і міжстатевих відносин (розвиток комунікативності, адекватної шкали оцінок, позитивних моральних установок). Забезпечити формування статево ролевої ідентифікації особи може посилення гендерного вектора у соціальному вихованні неповнолітніх загалом, і дівчат зокрема. УДК 37.015.311: 008 Павлова Олексадра Ігорівна Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, м.Луганськ СУЧАСНІ ПІДХОДИ ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ІНФОРМАЦІЙНА КУЛЬТУРА Сучасний суспільство визнається інформаційним, оскільки об’єм, перебіг і значення інформації в ньому істотно зростають, що приводить до децентралізації і дестандартизації, інформація стає основою та обов’язковою умовою будь-якої взаємодії [4,c.316]. У соціокультурному контексті розглядаються такі феномени, як інформаційне суспільство, інформаційна культура як окремих груп, так і суспільства в цілому. У роботах вітчизняних та зарубіжних вчених (Р.Абдєєва, Ю. Абрамова, Д. Белла, Я. Берсуцького, Л. Вінарика, У.Дайзарда, М. Згуровського, Г.Кана, Н.Моісеєва, А. Щедріна, Е.Тоффлера) відображені концепції інформаційного суспільства та його особливості. Перед людиною постає проблема навчитися жити та працювати в інформаційному суспільстві, що потребує її підготовки до швидкого сприйняття й опрацювання великого обсягу інформації, оволодіння сучасними засобами, методами, технологіями роботи. Відбуваються значні зміни в культурі поведінки людини [3,с.4]. Однією з складних проблем, яку поставила дійсність, є проблема особистості у швидко мінливому інформаційному середовищі. Сьогодні саме Людина стає головним фактором розвитку і одночасно ризику в суспільстві. Сьогодні суспільство потребує від вищої професійної освіти формування самостійної, відповідальної, соціально активної особистості, здатної вирішувати виробничі й соціальні проблеми, що виникають, яка володіє високим рівнем інформаційної культури. Одним з напрямів самовдосконалення освітньої діяльності в умовах інформатизації є інформаційна культура, що виступає, з одного боку, як мета освітньої діяльності, а з іншого, – як її засіб. Отже, людина повинна мати певний рівень культури роботи з інформацією. З’явилась необхідність введення терміну “інформаційна культура” (А.Арнольдов, Г. Воробйов, В.Виноградов, І. Горлова, А. Суханов, Е. Семенюк, Ю. Шрейдер). Проведений аналіз наукової літератури дозволяє виділити чотири основні напрями у вивченні феномена інформаційної культури: інформаційна культура особистості (С. Антонова, А. Атаян, В. Бабич, Н. Близнюк, Н. Гендіна, А. Гейн, А. Єршов, М. Жалдак, О. Данільчук, Г. Дулатова, Т. Коренькова, М. Лапчик, В. Монахов, Л. Нестерова, С. Раков, І. Синельник, Л. Шилова, О. Ясинський); інформаційна культура суспільства (В.А. Виноградов, Н. Водоп'янова, А. Колодюк, Р. Пшеничнікова, Є. Силяєва, Л. Скворцов, А. Суханов); інформаційна культура як галузь культури, особливий тип культури (М. Вохришева); інформаційна культура як методологічний апарат пізнання (С. Алборова, М. Оленєв, Є. Слабунова), гуманізація освіти (Є.Лісіна, О.Пугач, О.Сідорова). При формуванні інформаційної культури у ВНЗ мова йде про інформаційної культури (ІК) особистості, а точніше про ІК фахівця, необхідність формування якої визнають усі дослідники. Різниця полягає у професійній спрямованості й у виборі засобів і методів її формування. У сфері професійної освіти питання формування ІК майбутніх фахівців найчастіше розглядаються на основі монодисциплінарного підходу, пов'язаного, як правило, із одним з таких напрямів: ? формування ІК на заняттях з інформатики і дисциплін комп'ютерного циклу (Л. Бабенко, Н. Близнюк, Г. Бордовський, Ю.Брановський, Я. Ваграменко, Л. Глухова, В. Далінгер, А. Єршов, М. Жалдак, М. Житомирський, В. Жукова, Г. Зеленіна, М. Капранова, Є. Машбіц, В. Монахов, О. Малишевський, О. Ракітіна, В. Силантьєва, І. Синельник, А. Суханов, В. Сухіна, В. Тарасенко, А. Циганенко, О. Шиман, І. Яглом); ? формування ІК під час вивчення некомп'ютерних дисциплін або спеціальних дисциплін (М. Близнюк, О. Богданова, Н. Волкова, М. Коляда, Г. Федорова, А. Столяровська); ? формування ІК при дистанційному навчанні (Л. Голубєва, В.Зінченко, Н. Кузьміна, Є. Полат); ? формування ІК у бібліотеці (Л. Анисимова, С. Антонова, В. Бабич, А. Вітухновська, Ю. Вобленко, О. Заїка, Н. Коряковцева, В. Мінкіна, А.Рубан, Б. Семеновкер, Н. Сляднєва, В. Фокєєв, А.Чачко); формуванням ІК інформаційних працівників (О.Хмельницький); ? створення самостійного курсу “Основи ІК” (М. Вохришева, Н. Гендіна, І. Горлова, Н. Зинов'єва, Ю. Зубов, М. Капранова, А.Кезимова, Є. Коган, О. Медвєдєва, Ю. Первін, Т. Полякова, Н. Ходякова). Зміст інформаційної культури особистості, її свідоме та цілеспрямоване формування включає в себе декілька рівней, які полягають в різних площинах. У світоглядній площині гармонізація внутрішнього світу людини може здійснюватися шляхом усвідомлення їми сутності явищ, які відбуваються, пізнання законів і розповсюдження інформації в суспільстві, впливу її на особистість, теоретичного усвідомлення ролі інформації в контексті культури. Зважаючи на усвідомлення глобальної ролі інформації, її впливу на свідомість й емоційний стан людей, багатократно підсилене сучасними технічними засобами, інформаційна культура особистості повинна слугувати потужною противагою розповсюдження інформації, яка контролюється. Формування інформаційної культури може розглядатися в морально-етичній площині, припускаючи, виховання особистісної відповідальності за розповсюдження певної інформації, формування принципів і переконань, які заважають соціально-деструктивній інформації, дезінформації, маніпулюванню свідомістю людей. В психологічній площині інформаційна культура особистості заключається у виробленні оптимальної реакції на інформацію, що з’являється й в адекватній поведінці, у формуванні вміння діяти в умовах надмірної інформації, в умінні оцінюванні її якісні сторони, в умінні обирати із маси свідчень достовірні, в умінні співвідносити з інформацією, яка вже є, критично її переусвідомлювати, згортати та разгортати. Треба виробляти навички психогігієни сприйняття інформації, раціональні звички, властивості, які сприяють захисту від інформаційного шуму. В соціальній площині інформаційна культура особистості заключається у формуваннні соціально необхідного рівня інформованості, що виступає обов’язковою умовою соціалізації особистості та виконання її багатьох функцій в суспільстві. В технологічній площині інформаційна культура заключається в оволодінні інформаційною технологією, знайомству зі інформаційними ресурсами суспільства, виробленню навичок пошуку потрібної інформації, її зберіганню та використанню. Всі вказані трактовки підтримуються різними вченими, різними науковими школами. Крім того, розглядання об’єму поняття “інформаційна культура” ускладнюється багато чисельними поєднаннями, перетинаннями виділених аспектів. Але вказані аспекти ? всього лише акценти в усвідомленні проблематики інформаційної культури, які не розглядаються як альтернативні. Дискутується тільки одна методологічна проблема інформаційної культури, яка міститься у трактовці у вузькому й широкому аспектах. У низці робіт вся проблематика інформаційної культури зведена до оволодіння знаннями, вміннями, навичками у галузі інформаційних технологій (частіше комп’ютерів, рідше ? включає і традиційні паперові технології). Ця трактовка звужує предметне коло цього напрямку, омежувавши його лише одним аспектом ? технологічним. При цьому трактовка інформаційної культури у вузькому сенсі представляє собою центральну ланку всієї її проблематики. Якщо не оволодіти сучасними знаннями, вміннями, навичками в галузі пошуку, відбору, зберігання та використання інформації, суб’єкт не зможе пристосуватися до швидкозмінних умов інформаційного середовища й усвідомлювати себе в неї комфортно. Інша справа, що знання, вміння, навички не можуть буті набуті самі по собі, у відриві від світоглядних, морально-етичних, психологічних сторін соціального життя. Саме тому широка трактовка інформаційної культури, на нашу думку, більш правомірна, тим більше, що вона не відкидає розглянуті раніше підходи до об’єму поняття, а, навпаки, органічно їх в себе включає. Таким чином, в наш час існує інформаційна культура суспільства та інформаційна культура особистості. При вивченні інформаційної культури особистості застосовується монодисциплінарний підхід, таке бачення звужує вивчення інформаційної культури. Література Абдеев Р.Ф. Философия информационной цивилизации/ Р.Ф. Абдеев. ?М.: Владос, 1994. ?336с. 2. Богданова Т.Л. Формування інформаційної культури студентів технічних спеціальностей у вищих навчальних закладах. Автореф. ? Харків, 2007. ?19с. 3. Значенко О.П. Формування інформаційної культури майбутніх учителів гуманітарних дисциплін: дис. канд… пед. наук: 13.00.04/ Значенко Олена Павлівна . ? Полтава, 2004. ?228с. ?Бібліогр.: 197?223. 4. Культурология в вопросах и ответах.Учеб. пособие. ?Ростов-на-Дону: “Феникс”, 1997. ?480с. 5.Фролова О.А. Формирование ценностных основ информационной культуры старшеклассника. Автореф. дис. канд. пед. наук: 13.00.01. ?Смоленск, 2008. ?16с. Повстин Оксана Вікторівна, Львівський державний університет безпеки життєдіяльності, Львів ВПЛИВ ЯКОСТІ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКИХ СІМЕЙ НА СОЦІАЛЬНУ НАПРУЖЕНІСТЬ У СУСПІЛЬСТВІ Вивчення якості й рівня життя українських родин є вкрай актуальним завданням. Адже відомо, що саме від рівня і якості життя залежить формування низки соціально-економічних проблем у суспільстві, вирішення яких є справою непростою. Не випадково дослідження якості й рівня життя українських родин перебуває в центрі уваги провідних вітчизняних вчених, а саме: Е.Лібанової, В.Куценко, У. Садової, Л. Шевчук та ін. Разом з тим, потребує посиленої уваги дослідження впливу якості життя українських сімей на соціальну напруженість, оскільки саме його особливості визначають характер соціально-економічної ситуації в країні, відтворення населення та здатність людей до праці, рівень злочинності тощо. Зазначимо, що відразу після здобуття Україною незалежності загострився вплив ряду негативних факторів на рівень і якість життя, спричинивши нову хвилю еміграції населення, руйнування родин, поширення бідності, що посилило соціальну напруженість у суспільстві. В процесі здійснення нашого дослідження встановлено, що підвищення рівнів напруженості в сімейному середовищі спричинила політико-економічна криза, яка виникла після здобуття незалежності і зумовила різке погіршення матеріального рівня життя населення. Згідно соціологічних опитувань, які проводились в Україні у 90-х рр. [2, с.19-27] основною причиною, що зумовлювала зростання напруженості у сімейному середовищі виступив матеріальний фактор. Матеріальні проблеми відсунули на задній план решту негараздів, а процес погіршення матеріального становища сімей продовжував знижуватися. Бідність стала характерною рисою способу життя сотень тисяч сімей, а проблема матеріального виживання стала головною для більшості сімей в країні. Рівень бідності починаючи з 1990 р. вперше знизився у 2003 р. і становив 26,6 %, проти 27,2 % у 2001 – 2002 рр. При цьому сукупний дефіцит доходів бідного населення країни становив 618 млн. грн. на місяць. Одночасно зросли показники бідності серед сімей пенсіонерів та спостерігалось подальше погіршення ситуації на селі. Значно вищими показники бідності залишилися серед сімей з дітьми [5, с.121–122]. Високі рівні бідності та безробіття стимулювали активну частину населення до пошуку альтернативних шляхів доходу. Проте активному розвитку підприємницької діяльності заважала недосконала податкова система та високі рівні корупції на всіх рівнях державної влади. Внаслідок цього починаючи з 1994 р. в Україні розпочалася нова хвиля заробітчанської еміграції, яка тривала до 2004 р. Така еміграція свідчила про надзвичайно високі рівні бідності та безробіття серед сімейного населення, а виїзд в іншу країну був подекуди єдиним шляхом, щоб покращити матеріальне становище своєї сім'ї. Оскільки офіційні статистичні показники еміграції населення не відображають реального стану речей, тому що громадяни України в основному влаштовується на роботу за кордоном нелегально, сьогодні неможливо назвати справжнє число емігрантів. У 2002 р. керівники держави неодноразово називали цифру близько 7 млн. осіб. За результатами соціологічних обстежень Центру „Демократичні ініціативи” постійно від’їжджає з України за кордон на заробітки до 5 % і періодично поповнює свій бюджет у заробітчанських поїздках до 20 % працездатного населення. Зокрема, за даними Тернопільського обласного центру зайнятості, станом на 1 жовтня 2001 р. за межами України працювало понад 20 тис. осіб або 6,33 % від кількості сільського населення Тернопільщини працездатного віку. А в таких районах як Монастириський і Заліщицький – 11–12 %, відповідно. Є окремі населені пункти, з яких на заробітки за кордон виїхало близько 30 % працездатного населення [1]. Еміграція частково вирішила фінансові проблеми сімей, проте породила низку нових соціальних проблем, які сприяли ще більшому зростанню рівнів напруженості. Серед таких проблем можна виділити втрату економічно активного населення держави, послаблення сімейних зв’язків та зростання кількості розлучень, а відповідно і поява значної кількості неповних сімей, зростання кількості дітей вулиці та поява нового прошарку дітей «соціальних сиріт», соціальна незахищеність наших емігрантів за кордоном. Як було зазначено у Концепції державної сімейної політики [3], рівень життя більшості сімей в Україні значно знизився, оскільки він залежить не лише від розміру доходів, а також від соціально-демографічного складу - кількості дітей, працюючих і утриманців, віку членів сім'ї, їх освітнього та професійного рівня тощо. Найбільш уразливими є сім'ї з дітьми, особливо багатодітні; неповні сім'ї, в яких дітей виховує одна мати або один батько; сім'ї з дітьми-інвалідами; сім'ї людей похилого віку; сім'ї, в яких немає годувальника. Досить великою залишалася частка працездатних членів сім'ї, які не мають регулярного доходу, що ускладнює економічне становище сім'ї. Переважна більшість сімей в Україні мешкала у житлі, площа і комфортність якого не задовольняє елементарних потреб. Житлова проблема стала однією з найважливіших перешкод у народженні бажаної кількості дітей. Занепокоєння викликала низька культура планування сім'ї, що призводить до внутрісімейних конфліктів, дестабілізації сім'ї, небажаної вагітності, безпліддя, збільшення захворюваності. Таким чином, сім'я як надчутливий організм тонко відчуває на собі та відповідно реагує на усі суспільні зміни та ціннісні трансформації, що відбуваються у державі. Для покращення соціально-економічного становища суспільства необхідно, в першу чергу, підняти пріоритет та престижність традиційних сімейних відносин. Як було зазначено у програмі «Українська родина» [4], додержання прав людини, партнерство між жінками і чоловіками в усіх сферах життєдіяльності є основою становлення і розвитку демократичного суспільства, його цінностей та зростання добробуту і благополуччя кожної родини. Без підвищення рівня і якості життя, від якого безпосередньо залежить зниження рівня напруженості в сімейному середовищі, неможливим є прогресивний розвиток держави. Для забезпечення гармонійного та стабільного розвитку суспільства необхідно, щоб владні структури та населення зрозуміли важливу роль сім'ї у житті суспільства, вихованні молодого покоління, забезпеченні стабільності. Необхідно, щоб програмні документи, які спрямовані на розвиток сім'ї носили практичний, а не лише декларативний характер. Для розв’язання піднятої проблеми важливо об’єднати зусилля органів влади, населення, доброчинних організацій засобів масової інформації і спрямувати їх на забезпечення соціально-економічного зростання, без чого неможливо підвищити рівень і якість життя українських родин, подолати бідність. Тільки у такому випадку можна очікувати на поліпшення ситуації у країні в найближчій перспективі. Література Економічна криза в Україні та її наслідки. Програми нової економічної стратегії. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://studentam.net.ua/content/view/4078/84/ Небоженко В.С. Соціальна напруженість і конфліктність в українському суспільстві. / В.С. Небоженко. – К.: Абрис, 1994. – 64с. Про Концепцію державної сімейної політики. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1063-14 Про Програму «Українська родина». – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=243-2001-%EF Сім'я в умовах становлення незалежної України (1991 – 2003 роки): Державна доповідь про становище сімей в Україні за підсумками 2003 року. – К.: Державний ін-т. проблем сім'ї та молоді, 2004. – 254 с. Самойленко Галина Іванівна Нікопольський інститут Запорізького національного університету м. Нікополь СТВОРЕННЯ НАВЧАЛЬНОЇ БАЗИ ДЛЯ СТУДЕНТІВ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ЗА ТЕМАТИЧНИМ НАПРЯМКОМ: ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИКОРИСТАННЯ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ Постановка проблеми. З 01.12.2005 р. Європейський Союз, а з 01.02.2006 р. і Міністерство торгівлі США офіційно визнали Україну країною з ринковою економікою і з 2006 р. в Україні йде переоцінка цінностей, змінюються пріоритети, потреби, інтереси і цілі. Ефективне використання трудових ресурсів стає центральною проблемою у ринковій економіці бо головне місце серед інших ринків - чинників виробництва, є ринок робочої сили, оскільки він представлений людським чинником, і без нього не може існувати ринок спільний. Зв‘язок проблеми з важливими науковими і практичними завданнями. Економічний базис країни як в благоприємний час, так і в особливий (кризовий) період прямо залежний від ефективного використання наявних трудових ресурсів країни на всіх рівнях. Вирішення проблеми гарантування такої ефективності - завдання економічного забезпечення держави, яке необхідно здійснювати на основі науково-обґрунтованих підходів і, що вкрай важливо, з урахуванням особливостей сучасного етапу економіки. Таким чином, нині актуальними стають нові потреби: потреба ревізійної перевірки наявної навчальної бази у ВНЗ України на предмет достатності і якісності висвітлення нині пріоритетної проблеми: „ефективність використання трудових ресурсів в умовах ринкової економіки”; потреба здійснення науковцями розробок сучасного прогресивного навчального забезпечення вищої освіти, яке буде об‘єктивно відповідати новому з 2006 р. етапу Української економіки. Саме вирішенню цих двох завдань і присвячена дана стаття. Аналіз досліджень або публікацій останніх років. У Нікопольському, Дніпропетровському і Запорізькому регіонах у вибіркових ВНЗ і трьох міських бібліотеках були проведені дослідження фактично наявних навчальних посібників, а також наукових праць та публікацій за період 2006 - 2009 рр., які присвячені висвітленню тематичної проблеми „ефективність використання трудових ресурсів в умовах ринкової економіки”. В результаті виявлено що: у всіх досліджених наукових працях та публікаціях за 2006-2009 рр. розглядаються лише окремі проблеми використання трудових ресурсів і формування ринку робочої сили; переважна більшість наявних навчальних посібників є виданнями перехідного періоду економіки - періоду становлення ринкових відносин в Україні (1992-2006 рр.) і періоду адміністративної економіки (до 1992 р., при Радянському Союзі); у навчальних посібниках типу: „Аналіз господарської діяльності підприємств”, „Аудит”, „Теорія та практика статистики”, „Корпоративна культура”, інших названа проблема висвітлюється лише аспектно, фрагментно, що не дозволяє вивчати її комплексно; навчальні посібники: „Управління персоналом”, „Стратегічний кадровий менеджмент”, „Основи економіки праці”, інші хоча і мають більш широке тематичне спрямування, але все ж воно є виокремленим і теж не надає всеохоплюючої комплексної інформації з названої проблеми. Всі вищеназвані складнощі є значною перепоною бо не дозволяють зробити чіткий та ясний акцент на проблемі ефективності використання трудових ресурсів в нових з 2006 р. для України економічних умовах, не дозволяють кульмінаційно та однозначо виділити її поміж інших проблем, а таким чином не дозволяють і вирішити її. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується стаття. Під час досліджень, ні у ВНЗ, ні в міських бібліотеках не було виявлено ні одного спеціалізованого словника наукових термінів і понять, який би повністю був присвячений тематичній проблемі. Тому у даний час проводиться робота по розробці такого словника. Особливість словника полягає у тому, що його будівна композиція має в основі не алфавітний, а тематичний порядок. Це дозволить послідовно вивчати проблему, чітко її усвідомлювати і розуміти, а також полегшить для викладачів і студентів навчальний процес у ВНЗ вищезазначених регіонів. Мета статті. Вона об‘єднує два завдання: висвітлити актуальну потребу забезпечення ВНЗ сучасною навчальною базою, яка б об‘єктивно відповідала новій з 2006 р. для України економічній моделі і в якій би повністю висвітлювалась пріоритетна нині проблема: „ефективність використання трудових ресурсів в умовах ринкової економіки”; звернення до науковців інших регіонів країни - запрошення до сумісного вирішення зазначеної проблеми і пропозиція створювати нове навчальне забезпечення для студентів ВНЗ. Викладення основного матеріалу. У даний час відбувається розробка тематичного словника наукових термінів і понять. Він складається з декількох тематичних розділів, які розділяються на тематичні пункти і підпункти. Кожен пункт і підпункт враховує комплексний набір термінів і понять за аспектним тематичним напрямком. Представимо фрагмент цієї розробки. Фрагмент: ЗМІСТ РОЗДІЛУ 1 РОЗДІЛ І Трудові ресурси як елемент забезпечення ефективності господарської діяльності підприємства Трудові ресурси, людські ресурси, інтелектуальний капітал персоналу; Продуктивність, ефективність і трудомісткість праці; Історичні аспекти виникнення соціально-економічної категорії „трудові ресурси” і трудового напрямку економічної думки; Фактори і резерви підвищення продуктивності праці; Залежність фінансових результатів від ефективності використання трудових ресурсів; Методи аналізу продуктивності праці та аналітичні показники; Методи планування; Кадровий менеджмент підприємств: Управління персоналом; Діагностичний підхід до управління персоналом; Методи відбору і прийому персоналу; Управління розвитком персоналу; Управління соціально-психологічними чинниками (методи нематеріального заохочення до праці); Оцінка результативності праці робітників. Фрагмент: ЗМІСТ ПІДПУНКТУ 1.8.5 РОЗДІЛУ 1 Мотивація - процес стимулювання людини або групи людей до діяльності, спрямованої на досягнення цілей організації; це сила, збуджуюча до дії, психоенергетичний потенціал, який націлює людину на певну діяльність і досягнення певної цілі. Потреба - усвідомлена відсутність чого-небудь, яка збуджує до дій; потреби бувають первинні (генетичні) і вторинні (вироблені у ході пізнання та досвіду). Теорії потреб: Абрахема Маслоу, яка отримала подальший розвиток у теоріях Мак-Клелланда і Герцберга: А. Маслоу вважав, що потреби створюють ієрархічну структуру, яка визначає поведінку людини, при чому потреби вищого рівня не мотивують людину, поки хоча б частково не будуть задоволені потреби нижчого рівня: рівень 1 - фізіологічні потреби, рівень 2 - потреба у безпеці та самозбереженні; рівень 3 - соціальні потреби, рівень 4 - потреба в повазі, самоствердженні, успіху, рівень 5 - потреба у саморозвитку і самовираженні; Мак-Клелланда: виділив три потреби, які мотивують людину: потреба у власті, потреба в успіху, потреба у приналежності до певного соціального класу; Герцберга: вважав, що гігієнічні чинники (розмір оплати, умови праці, між особисті відносини, характер контролю) не дають розвинутися почуттю незадоволеності працею і досягнення мотивації потрібно забезпечувати впливом мотивуючих факторів (відчуттям успіху, просунення по службі, відповідальність, зріст можливостей); процесуальні теорії очікування та справедливості Врума: ґрунтуються на припущенні, що людина спрямовує свої зусилля тільки тоді, коли впевнена у високій ймовірності задоволення своїх потреб, а також укладаються у тому, що людина, яка вважає свою працю недооціненою, буде зменшувати витрачання зусиль на виконання роботи, і в такому випадку нормування праці та об‘єктивна оцінка необхідних зусиль для виконання одиниці праці, може вирішити проблему неоднозначності; Макгрегора (Х - Y): вважав, що підхід до мотивації може бути обраний на основі відношення людини до праці і виділив типи працівників „Х” та „Y”; характеристики типу „Х”: людина від природи лінива, не бажає працювати, ухиляється від невідповідальності і напруги нервових зусиль, не ініціативна без поштовху і тому її потрібно примушувати до праці шляхом покарань і винагород; характеристики типу „Y”: у людини є природна потреба до праці, вона прагне до відповідальності, її потрібно збуджувати до праці, а не примушувати; Оучі (1981 р.): розробив теорію „Z”, відповідно до якої людина не відноситься ні к типу „Х”, ні к типу „Y”, а відноситься до типу „Z”, тобто в залежності від виробничої ситуації людина веде себе або як тип „Х”, або як тип „Y”; теорія трудових настанов А. Гастєва, розроблена у 20-ті роки ХХ ст.: є відображенням ентузіазму радянських людей того часу (лозунги, дострокове виконання планів, соціалістичні змагання), для застосування її на практиці повинні бути створені мотиви, які апелюють до вищих людських характеристик: ентузіазм, обов‘язок, совість, дух змагання; концепція кружків якості, 1962 р. Токіо: в основі теорії закладені принципи: активізація інтелектуальної діяльності людей в умовах групи, кількісне обмеження числа працівників кружка від 3 до 13 осіб, добровільне входження в кружок, робота у звичній робочий атмосфері, формулювання задач і проблем як головної частки діяльності групи, принцип персональної відповідальності за працю, змагальний характер, наявність системи заохочень, політика взаємного навчання та збагачення знаннями. Висновки та перспективи подальших розвідок. Дана розробка є прогресивною, бо не має аналогів за своєю композицією у даному тематичному напрямку. І позитивом і негативом одночасно є те, що словник побудований не за алфавітним а саме за тематичним порядком, це полегшує і значно скорочує процес вивчення проблеми, але в водночас це збільшує час на пошук конкретного терміну або поняття. Практична цінність методики виражається в тому, що вона може бути використана студентами і викладачами під час вивчення багатьох економічних та правових дисциплін, наприклад: аналіз господарської діяльності, аудит, ревізійна робота, бухгалтерський облік, економіка підприємств, кадровий менеджмент, стратегічний менеджмент, та багатьох інших Соловйова Ніна Ігорівна Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», м. Київ РОЗВИТОК ГРОМАДСЬКОЇ СФЕРИ ПРИЙНЯТТЯ ПРОГНОЗНО-ПЛАНОВИХ РІШЕНЬ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ Згідно Закону України «Про державне прогнозування і стратегічне планування в Україні» до процесів розробки державних програм має залучатися громадськість. Мається на увазі, що центральний або місцевий орган виконавчої влади раз на рік має інформувати громадськість щодо результатів реалізації програмних цілей. Але у дійсності це виглядає як констатація фактів без зворотного зв’язку із об’єктом інформування. Така система легко завуальовує причини невиконання органами влади поставлених планових завдань. На сьогодні, діяльність Громадських рад, розміщених у структурі Міністерств (зокрема, Міністерства аграрної політики і Міністерства фінансів), прописана типовими, однаковими положеннями, з яких витікає, що вони представляють собою постійно діючі консультативно-дорадчі органи, які координують заходи щодо організації громадського контролю, забезпечують прозорість діяльності міністерства, враховують громадську думку у процесі підготовки та організації виконання його рішень. Однак треба зауважити, що суспільний вплив громадських організацій як і контроль громадян над владними інституціями, сьогодні э доволі умовною акцією: контролюючі повноваження таких об’єднань обмежені лише рекомендаційним характером зауважень, які до того ж не мають юридично владного змісту. Слабкий громадський рух в Україні, вважаємо, є наслідком теоретичного, організаційного, методологічного вакууму у цій сфері, який склався на фоні потурання антисуспільницькій ідеї безкомпромісної максимізації економічної вигоди. Наразі необхідно актуалізувати ідею утворення централізованого об’єднання громадського (суспільного) контролю як ключової ланки у системі державного прогнозування і стратегічного планування в Україні. На нашу думку, важливим є розвиток напрямку громадського замовлення державної цільової програми із відповідними змінами до Закону України «Про державне прогнозування і стратегічне планування в Україні» щодо розширення участі громадськості у цій системі. Потребують розвитку регулюючі і контролюючі функції громадських об’єднань у реалізації державних програм розвитку аграрного сектору економіки. Мета державної цільової програми розвитку галузі має відповідати не «пріоритетним напрямам державної політики», як на це вказує ст.23 вищезазначеного Закону України, а пріоритетним напрямам суспільних запитів – глобальним оптимумам суспільного розвитку українського суспільства. Адже поняття державної політики, поза іншим, містить і кон’юнктурну складову політико-економічних приватних ініціатив, які часто не співпадають із інтересами розвитку народної більшості. Процедури реалізації державних цільових програм мають стати настільки відкритими, щоб був помітний механізм громадського впливу на хід їх виконання. Також на сьогодні повноваження державного замовника цільової програми занадто розширені у частині вибору установ і організацій – виконавців заходів і завдань програми. На це мають бути спрямовані громадські ініціативи з приводу дослідження неупередженості державних замовників в особі центрального органу виконавчої влади, НАН України, обласних державних адміністрацій. Зазначені позиції актуалізують питання перебудови всієї системи державного прогнозування і стратегічного планування у бік розвитку громадської сфери прийняття рішень. Тіванова Інна Володимирівна Луганський державний університет внутрішніх справ ім. Е.О.Дідоренка м. Луганськ ПРАВО УКРАЇНЦІВ НА СВОБОДУ МИРНИХ ЗІБРАНЬ: ЗАКОНОДАВЧЕ РЕГУЛЮВАННЯ Згідно з принципами демократії кожен громадянин має право на участь у прийнятті рішень, які стосуються спільних справ. Сучасна практика свідчить, що висловити свої погляди на актуальні питання громадяни можуть переважно шляхом прямого народного волевиявлення або через засоби масової інформації. Проте вибори чи референдуми не проводяться кожен день, а більшість людей найчастіше не мають безпосереднього доступу до ЗМІ та не впливають на здійснення політики. У такому випадку найкращим способом привернути увагу є публічне висловлення своєї позиції. Мирні зібрання, поряд зі свободою слова, думки, релігії та асоціацій, є фундаментальною основою демократичного суспільства. Ці інструменти відстоювання особами своїх прав і різноманітних інтересів забезпечують плюралізм думок та здійснення державного управління в інтересах громадськості. Без них існування демократичної системи управління не можлива, оскільки свобода мирно збиратися гарантує вільне формування та поширення ідей та інформації в суспільстві. Першою чергою свобода мирних зібрань дозволяє неорганізованим групам зорганізуватись на короткий строк для захисту свого конкретного інтересу. З огляду на таку природу походження, мирні зібрання часто позбавлені таких рис як структурованість та ієрархія. Свобода зібрань – природне право. Раніше виходити на вулицю і протестувати проти уряду або чогось від нього вимагати було дуже небезпечно. Учасники мітингів і демонстрацій автоматично приписувались до "бунтівників", "ворогів народу" або "царя і вітчизни". За справу бралися війська, гармати, суди і кати. Взагалі до кінця XVIII століття й поняття такого не існувало – "права людини". Не було ані свободи слова, ані свободи релігії, ані тим паче свободи зібрань, тобто свободи збиратися і демонструвати свої погляди. Після французької і американської революцій у законодавстві багатьох країн з'являється поняття про права, й одним із головних прав людини батьки-засновники французької і американської конституцій вважали те, що його зараз ми називаємо правом мирних зібрань. Тому ці права вважаються природними, тобто такими, що дані людині від народження – як право на життя і свободу слова. Людина має ці права просто тому, що вона людина і не зобов’язана терпіти деспотію. Ці права не можуть даруватися і відніматися парламентом, урядом чи президентом, оскільки дані людині від природи (або Богом, як вважають віруючі). Права ці є у громадянина навіть тоді, коли вони в конституції його країни не записані – вони невіддільні від людини. Право на мирні збори закріплюється в багатьох міжнародних документах. Насамперед, у Загальній декларації прав людини (ст. 20) передбачається: „ Кожна людина має право на свободу мирних зборiв i асоцiацiй”. Також право на мирні збори гарантується Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст. 21). Проте основним інструментом гарантування цього права в контексті судового захисту прав людини в Європі стала ст. 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, в якій визначено, що „ кожен має право на свободу мирних зібрань... Здійснення цього права не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки…”. Наше національне законодавство не стоїть осторонь від міжнародної практики і в Основному Законі також закріплено право на мирні збори. Стаття 39 Конституції України 1996 року стверджує: "Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей". Конституційний Суд за поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України у своєму рішенні від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001 висловився з цього приводу наступним чином: "Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України". Але, на жаль, це всі нормативні акти незалежної України щодо регулювання права на свободу мирних зібрань, бо на сьогодні закон, який би регулював питання свободи мирних зібрань в країні неприйнятий. Пошуки джерел права, які б врегульовували цю сферу, змушують нас звертатися до нормативних актів Радянського Союзу, а саме до Указу Президії ВР СРСР від 28 липня 1988 року. Хоча Постанова Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 року і передбачає, що "до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України", однак це зовсім не означає, що вищезгаданий указ має чинність. Навіть не беручи до уваги сам зміст указу, який характерний саме для недемократичної неправової держави, стосується, власне, громадян СРСР, і передбачає необхідність дозволу з боку влади на здійснення громадянами свого невідчужуваного, непорушного (навіть з боку органів державної влади) конституційного права на проведення зібрань і демонстрацій, мусимо визнати неможливість врегулювання цих відносин в сучасній українській правовій системі саме таким чином. Адже, регулювання суспільних відносин за допомогою указу не є законодавчим регулюванням, як про це говорить Конституційний Суд. В світлі цього доцільно поставити питання про те, чи є Конституція України від 28 червня 1996 року "відповідним актом законодавства", адже принципи регулювання щодо цього питання, закладені в Конституцію, не лише кардинально відрізняються, а й вступають у колізію з цим указом. Принагідно хотілося б зауважити, що Конституцію СРСР від 7 жовтня 1977 року, яка, до речі передбачала право мирно збиратися без передбачених в Конституції України (1996 року) обмежень, теж ніхто офіційно не відміняв. Ще одним "фільтром", який мав би допомогти виокремити не чинні нормативно-правові акти, в тому числі в сфері свободи мирних зборів, є сама Конституція, зокрема п.1 Перехідних положень: "Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України". Завдяки відсутності закону про зібрання українська влада забороняє або розганяє мітинги на підставах, що суперечать і українській Конституції, і прийнятій в демократичних європейських країнах практиці. І сьогодні вже стало зрозуміло: щоб припинити існуючу в Україні "беззаконну" практику порушення права на демонстрації, необхідно прийняти закон про свободу зібрань, який би чітко визначив саме ті обставини, які не можуть бути підставами для заборони мітингів. Понад те, судді, які опинилися сьогодні між двох вогнів ? тиску влади і громадських організацій, ? самі погодилися б, мабуть, з тим, що їм було б набагато комфортніше мати закон, який би чітко виписував підстави для заборони мітингів. Тобто спеціальний закон про свободу зібрань приймати потрібно. Цікаво також, що стаття 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція), передбачає свободу мирно збиратися для кожного, а стаття 39 Конституції України передбачає його лише для громадян України. Проте наші законотворці вважають за необхідне не помічати цієї особливості і, віддаючи перевагу тексту Конвенції, передбачають поширення їхньої дії на громадян, іноземців та осіб без громадянства. Особливістю регулювання цієї сфери є пошук балансу між забезпеченням свободи і порядку. Обмеження цієї свободи, передбачені Конституцією, потребують свого врегулювання в законі. Строго кажучи, до прийняття такого закону, через відсутність законодавчо закріплених критеріїв судового визначення інтересів національної безпеки та громадського порядку, виходячи з тексту статті 39 Конституції України, навіть суд не може накладати такі обмеження через високу імовірність можливого порушення конституційного права особи саме таким чином. При розгляді цього питання необхідно відзначити точку зору Європейського суду з прав людини (далі – Суд) на питання обмеження цієї свободи. Так зокрема, згідно ч. 2 статті 11 Конвенції: "Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві." Постають перед кожним громадянином суворі реалії сьогодення – відсутність національного законодавства в сфері захисту права на свободу мирних зібрань, а використовують норми, встановлені неконституційними рішеннями місцевих влад. Внаслідок чого більшість рішень національних судів, особливо першої інстанції, суперечать статті 11 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод. Держава не виконує позитивних зобов’язань країни у відповідності до статті 11 Європейської конвенції, зокрема щодо створення умов для проведення мирних зібрань і забезпечення правопорядку. При найменшій, навіть умовній, загрозі порядку, суди забороняють такі заходи, особливо коли це стосується демонстрації чи інших масових акцій опозиції. Наша країна не повинна бути осторонь від світового досвіду при вирішенні цього питання, а навпаки, намагатися створити міцне національне законодавство в регулюванні права на свободу мирних зібрань та всіляко захищати права людини. Тіщенко Олена Миколаївна Харківський Національний педагогічний університет ім. Г.Сковороди м. Харків ІСТОРИЧНІ ПІДХОДИ ДО ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ Актуальність. Завдання освіти - не лише зорієнтувати сучасного фахівця на увагу до , засвоєння, реалізації історичного, народознавчо-культурологічного досвіду, але й культивувати необхідність здорового способу життя в Україні як фактора його процвітання; привертати увагу до здоров'я, як стану повного фізичного, духовного й соціального благополуччя; відсутності хвороб і фізичних вад. Мета статті. Привернути увагу до поняття «здоров'я», як стану організму, що характеризується його рівновагою з навколишнім середовищем і презентацією комплексу біологічних і соціальних чинників. Завдання. 1. Привернути увагу до трьох сторін цілісної особистості: тілесну, чуттєву та духовну. 2. Акцентувати погляд до питань всебічного гармонійного розвитку фізичних, духовних сил, а також здібностей особистості. Виклад основного матеріалу. До питань здорового способу життя, козацької культурі все частіше привертають увагу основні документи зі сфері нинішньої освіти. Маємо також публікації, котрі визначають: здоровий спосіб життя, козацьку культуру як новітню технологію навчання (Горчаков В., Недотатко Н., Вишневський О. Руденко Ю., Кузь В., Бех І., Крижко В., Мамаєва І., Євтух М. Пілат В., Трусова А., Бичук О., Каюков В., Завадський В. Цьось А., Пономаренко Л., Приступа О., Притула О. Кириченко О., Малиновський К., Протасова Н., Пуцов В. Рабченюк Т., Романенко М.). Всесвітня організація охорони здоров'я визнає людину здоровою у стані повного фізичного, психічного та соціального благополуччя. Нині сучасна наука розглядає здоров'я людини як показник комплексу морфологічних, функціональних, психічних властивостей організму людини. Якщо під поняттям "здоровий спосіб життя" в науці виділяють три аспекти: фізичний (нормальний розвиток тіла), психічно-інтелектуальний (здатність контролювати емоції, аналізувати й мислити), морально-соціальний (здатність адаптуватися до нормативної поведінки середовища), то у козацтві здоровий спосіб життя передбачав озброєння людини навичками конкретної регуляції, вияву резервних можливостей організму на рівні психічних, фізичних, соціальних якостей креативного самовияву. Особлива увага тут зосереджувалась на соціально-психологічних особливостях опанування культури здорового способу життя. У цьому контексті слід розглядати специфіку формування та засвоєння козацьких життєвих життєстверджуючих цінностей, орієнтації на високий світоглядно-соціальний ідеал та його роль у становленні усебічно здорової особистості (фізично, психічно, соціально). Козацька виховна система великою мірою спиралася як на загальну культуру людини, так і на позитивні емоції, що були важливою складовою культури здоров’я та спирались на гармонійний розвиток індивіда. Козацька оздоровча культура спиралася також на спеціальні принципи здорового способу життя, які орієнтували на потребу бути морально здоровим та вести здоровий спосіб життя. Мотивацією такої поведінки виступали обрядово-традиційні засоби самовдосконалення, які озброювали людину навичками практичної регуляції, вияву резервних можливостей креативу, присвоєння (ідентифікації) етичних. міжособистісних норм-відносин. Засоби здорового способу життя адаптували молодь до реалій життя, екологічної і моральної культури, можливостей запобігання хворобам, само оздоровлення, уваги до харчування, відпочинку, динаміки фізичного самовдосконалення, відповідальним відносинам з оточуючим, звичаєвої нормативної культури, що спиралась на досвід предків. Назване виробляло індивідуальний обґрунтований: спосіб життєдіяльності та гігієнічну культуру у побуті. Окремою ланкою особливості функціонування традиціоналізованих козацьких стереотипів поведінки є увага до харчування, загартування, руху, що висвітлюється у складній системі корекційної козацької звичаєвої культури та обрядовості; соціальна природа цих традицій визначає психологічно-інтелектуальну роль у соціальному житті козаків. Крім того, козаки вважали, що раціональне харчування - це основа здоров'я фізичного та психічного, але вони(козацтво) не відділяли питання харчування від інших зрізів актуальних питань здорової людини. Актуалізуючи поняття "здоровий спосіб життя" в козацькій звичаєвій реальності, бажано звернути увагу на такі складники: взаємозв'язок поведінки людини з її здоров'ям; гармонійні взаємостосунки; фактори впливу на власну поведінку; соціально-духовний аспект здорового способу життя; психолого-педагогічний аспект здорового способу життя; культура спілкування; основи раціонального харчування; здоровий спосіб життя як запобігання шкідливим звичкам; здоровий спосіб життя як системна наука; здоровий спосіб життя як активний відпочинок; народознавчі способи оздоровлення тіла; навколишнє середовище і здоров'я; компоненти здорового способу життя; мезо- та мікрофактори здорового способу життя; характеристика стану бадьорості козаків. Кожен із зазначених складників має у свою чергу систему розшифрування його значень. Загалом можна твердити, що здоровий спосіб життя козаків вироблявся через уміння бути красивим як зовнішньо, так і внутрішньо, тобто виступати відповідальним перед своєю долею, сім'єю, родиною, матір'ю-землею. Бути відповідальним - значить розуміти обов'язок, порядок, закон, правову культуру взаємодії. Усе сказане - це правова соціалізація особистості (через розуміння світу загальнолюдських істин та права), наявності установок (бути вільним у свободі вибору, у плануванні громадянсько-життєвої позиції, у реалізації категорії добра, у дотриманні того, що є благом для сім'ї, роду, народу). Прикладом цьому можуть бути життєві позиції С. Наливайка, Байди-Вишневецького, І. Мазепи, П. Орлика тощо. Козацькі ватажки були зразком для наслідування у зрізах соціально-правових відносин. В основі фізичної корекції, морального та рухового режиму, харчування й загартування була увага до самовдосконалення та самоочищення; пости у кожну пору року, а також дводенний у кожному тижні – важлива самокорекційна традиція. Великого значення у справі виховання здорового способу життя та фізичної витривалості надавалося моральному і природному загартуванню (зокрема, традиція: «Топтати ряст», ігри „Гойдалки", «Зуб", „Куманець", „Віночок", „Рушник", „Дерен", «Вольове самовдосконалення», «Традиція жартувати над кривдником» тощо. Щодо використання природного фактора, то тут варто назвати деякі свята: Трійці, Купала, Теплого Олекси, Трійці, Спаса. Зокрема, традиція очищати від негативної енергетики певну територію, оздоровлення водою, землею та вогнем. На Січі був звичай виносити хворих козаків на сонце, на кремінь (традиції свят Ярівки, Сорока жайворонів, Теплого Олекси, Трійці, Купала, Спаса), на росу (свята Юрія, Трійці, Купала) тощо. Водіння хороводів під ритмічні пісенні та риторичні тексти - теж умова гармонійного вдосконалення людини. Не можна тут не назвати магічні властивості танцю січев'юна (традиції Стрітення). Оздоровлення людини природними факторами, зокрема, за допомогою цілющих рослин, також було в основі всіх обрядових народно-козацьких свят. Велика увага у виховній козацькій педагогіці приділялася спеціальним закличкам, танцям, спортивним вправам та іграм, а також водінню хороводів. Взаємодія людей у мовленнєвій, соціальній та руховій діяльності вимагала прогресу у правовій культурі: бачити права та проблеми іншого, самооцінний підхід до діалогічної культури, виявлення здатності до аналізу своїх учинків; усе разом назване сфокусовувало увагу до інтелектуального зрізу правової культури. Правосвідомість займала чільне місце через самокорекцію стилю правомірної поведінки у групі (сімейної, молодіжної, проофесійно-творчої тощо). Правосвідома людина уміла самокеруватися, а також враховувати фактори впливу на власну соціальну поведінку. Здоров'я фізичне, психічна та моральна культура поведінки були невід'ємними ознаками не лише доброго фізичного виховання, але й збереження правової рівноваги в житті. Практично всі сторони життя козака підкреслюють високий фізичний і духовний розвиток на рівні троїстого обов’язку. Якщо це на Січі - то як обов'язок тут вимагалась фізична досконалість: спритність, біг (Сорок жайворонів), стрибки (Андрія, Купала), лазіння (Масляна), вершництво (Трійця, Петра і Павла), плавання (Купала), керування човном (Купала); і знову обов'язок, але етичний - увага до виконання засад християнської моралі. Якщо це виховання в рідній домівці, то наступний обов'язок - оволодіння мистецтвом спілкування й доброчинства: колядування, щедрування; навички самовдосконалення - гукати Весну, Сонце, птахів, величати дерева, насіння, худобу, бджіл, землю, воду, поважати сім'ю. Зважаючи на сказане, можна твердити, що у козацькій звичаєвій реальності відбивалось постійне намагання накопичувати знання про моделі суспільно-правової рівноваги, що багато століть мало свій вияв у чинниках звичаєвого права. Серед чинників звичаєвого права варто виокремити такі: засоби регулювання соціального здоров'я, засоби вдосконалення психічного здоров'я, засоби корекції фізичного здоров'я. Серед засобів регулювання соціального, психічного і фізичного здоров'я називають: гру, театралізацію, гумор, персонаж, атрибутику, пісню, міфологію, усну народну творчість тощо. Дієва обрядова дія, що є базисом звичаєвого права, мала можливості для прогнозування як здорового способу життя людини, так і корекції правових узаємин у зрізах загальної культури. Обрядова культура, залежно від виду її діяльності, активізувала як фізіологічні системи організму, так і психологічну діяльність. Висновки. Здоровий спосіб життя козаків - це умова збереження соціально-правової рівноваги у соціумі та захисту морфологічних, біохімічних, фізіологічних, психологічних резервів організму людини. Фіксація здорового способу життя можлива за умови охорони звичаєвого права козаків, що передбачає корекцію психічного здоров'я, соціального здоров'я, фізичного здоров'я. Література. 1. Вишневськи О. Сучасне українське виховання. Т. 1-5. –Львів, 1999. 2. Кузь В., Руденко Ю. Українська козацька педагогічна духовність України. – Ужгород, 1995. - С.10. 3. Стефанюк С.К. Практичне народознавство. – Х., 2002. – С. 217-249. 4. Стефанюк С.К. Народна валеологія козацької держави. – Х., 1999. – С. 2-8. 5. Стефанюк С.К Українська етнопсихологія. – Х., 2003. – С. 182-192. 6. Стефанюк С.К Козацька педагогіка. -- Х., 2000. -- С. 98-104. 7. Стефанюк С.К Фактори валеологізації та соціалізації. – Х., 2000. – С. 34-41. Чайка Роман Анатолійович Волинський інститут імені В’ячеслава Липинського Міжрегіональної Академії управління персоналом, м. Луцьк ОКРЕМІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА СВІДКА НА ПРАВОВУ ДОПОМОГУ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ Останні зміни в законодавстві України свідчать про тенденцію радикального перегляду основних положень теорії кримінального процесу, їх гармонізацію з вимогами Ради Європи. На сучасному етапі в цьому напрямку зроблено багато кроків і досягнуто певних результатів стосовно порядку обрання, заміни та скасування запобіжних заходів, правового статусу підозрюваного, обвинуваченого, однак майже не зазнав змін інститут участі свідка в кримінальному судочинстві. Свідок в кримінальному судочинстві ставав темою досліджень М.І. Бажанова, Г.М. Міньковського, М.Л. Якуба, Р.Д. Рахунова, В.І. Смислова, О.О. Зайцева, С.М. Стахівського. Окремі сторони участі свідка в кримінальному процесі висвітлювали в своїх роботах С.А. Альперт, В.П. Бож`єв, П.С. Елькінд, М.В. Жогін, В.А. Стрємовський, М.С. Строгович, а також українські вчені Ю.М. Грошевий, М.М. Міхеєнко, О.Р. Михайленко, М.В. Салтєвський, Ю.П. Янович та інші. Проте, не зважаючи на значну кількість наукових публікацій, в теорії кримінального процесу невирішеними залишилися питання правової природи свідка; лише частково вирішеними – його участь як суб’єкта кримінально-процесуальних правовідносин та питання визначення його законного інтересу. Необхідність теоретичної розробки зазначених питань стає наявною в умовах перегляду сутності та завдань кримінального процесу України, створення нової законодавчої бази для регулювання кримінально-процесуальних правовідносин. Як відомо, донедавна в Україні існувала суперечлива практика стосовно права осіб, викликаних як свідків, користуватися правовою допомогою адвоката безпосередньо під час допиту. Справа в тому, що ст.59 Конституції України проголошує право кожного на правову допомогу. Між тим, відсутність законодавчого закріплення конституційних норм про правову допомогу саме у Кримінально-процесуальному кодексі України спричиняло неоднозначне тлумачення органами досудового слідства прав свідка на правову допомогу, і залишала вирішення цього питання на розсуд слідчого. Останні, своєю чергою, дуже часто не допускали присутності запрошеного громадянином адвоката під час допиту чи дачі пояснень. Звичайно, свідка допитує слідчий віч-на-віч. Деякі слідчі допитують свідків у присутності оперативних робітників, інших слідчих, що навряд чи допустимо, та створює перешкоди у роботі. При допиті свідків без сторонніх осіб можливі випадки психічного тиску, різкий тон, поспіх тощо. У присутності адвоката таке навряд чи можливе. У суді нерідко можна почути від свідків мотиви зміни ними показів: слідчий сам написав частину показів, користуючись матеріалами справи; свідок підписав протокол, не читаючи його через неможливість розібрати почерк слідчого; підписав протокол допиту, довіряючи слідчому тощо. Вперше з’явившись у кримінальному процесі, свідок, можливо, ще не до кінця розуміє значення своїх показань і тому може підписати що завгодно. Такий свідок не знає, що його показання оцінюються як правдиві, близькі до моменту вчинення злочину, а тому достовірні. Необхідність участі адвоката при допиті свідка обумовлена не тільки посиленням кримінальної відповідальності. Є багато інших ситуацій, коли допомога захисника свідку просто необхідна. Склалася негативна практика допиту як свідка майбутніх підозрюваних та обвинувачених. Спочатку підозрюваний (обвинувачений) неодноразово допитується як свідок, а коли від нього всі необхідні дані отримано, тоді його допитують як підозрюваного. Первинні показання свідка, навіть якщо вони хибні, можуть бути спрямовані проти нього самого. Тому важливим є присутність адвоката при залученні та допиті особи як свідка з метою недопущення порушень прав особи. Допомога адвоката потрібна й свідку, що був обвинуваченим чи підозрюваним, справа стосовно якого закрита, а також обвинуваченому який виступає свідком в іншій кримінальній справі. Під час допиту необхідність правової допомоги пояснюється необхідністю захисника свідка стежити за можливістю свідка відмовитися давати показання проти себе, членів сім’ї та близьких родичів. Адже законодавством передбачена кримінальна відповідальність за завідомо неправдиві показання свідка чи відмову від дачі показань. І в органів досудового слідства є можливість неправомірного тлумачення дій особи, та, як наслідок, притягнення свідка до кримінальної відповідальності. А в присутності адвоката така можливість істотно знижується, як і зменшується можливість застосування до свідка фізичного чи психологічного примусу. У випадку порушень при проведенні допиту, адвокат, як фахівець з правових питань, може застосувати передбачені законодавством важелі впливу стосовно незаконних дій органів досудового слідства. Свідок може виступати потерпілим, і особи органів досудового слідства нестимуть відповідальність за примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство. Враховуючи вищевикладене, важко не погодитись з Рішенням Конституційного Суду України, яке було прийняте 30 вересня у справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу). Вирішуючи порушені у конституційному зверненні питання, Конституційний Суд постановив, що особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи дачі пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень. Рішення КСУ, поза сумнівом, є позитивним для українського законодавства, дало поштовх для розвитку захисту прав людини і громадянина і саме тому має бути належно оцінено. Звісно, щоб механізм захисту запрацював бездоганно, треба додатково внести зміни до спеціального законодавства. Існує вірогідність того, що навіть після прийняття Рішення КСУ слідчі навмисно або несвідомо продовжуватимуть вимагати проведення допиту без адвоката, керуючись положеннями КПК України. Основним аргументом завжди вважався той факт, що ст. 69-1 КПК не передбачає права свідка на правову допомогу. Крім того, КПК не обмежує дії слідчого у відношенні до свідків, що позбавляє їх права подавати на нього скарги. Тому, вважаємо, наступним кроком має бути внесення змін до КПК наступного змісту «свідок має право бути допитаним в присутності обраного ним адвоката або іншого фахівця в галузі права, що відповідно до закону має право надання правової допомоги». А доки зміни не відбулися, громадяни мають набратися терпіння та доводити свою правоту уповноваженим органам на підставі Конституції України, попри всі перепони сміливо заявляючи: «Я свідчитиму лише в присутності свого адвоката!» Чечель Олег Миколайович Національна академія державного управління при Президентові України, м. Київ ПЕРСПЕКТИВИ ФОРМУВАННЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ Історично світові політичні та економічні обставини, які складалися у міжнародних відносинах, породжували широке розмаїття підходів до формування економічної політики. При цьому існували різноманітні економічні моделі, які упродовж багатьох десятиліть відпрацьовувалися й вдосконалювалися окремими державами з врахуванням національних особливостей. Довготривале апробування даних процесів породжувало певну стійку систему підходів та критеріїв до визначення основних напрямків економічної політики держави. Це дало змогу об’єднати найбільш схожі механізми економічної політики у моделі державного регулювання. У науковій літературі знаходимо різні підходи до критеріїв визначення моделей державного регулювання економічної політики. Так, одні фахівці виділяють такі моделі як: «ринковий соціалізм» - поступовий інерційний перехід, збереження державного контролю за розміщенням ресурсів, прямий контроль за власністю, підтримка дрібної приватної власності, соціальний патерналізм; «державний корпоративізм» - більш радикальна передача стратегічних функцій напівприватним корпораціям, локалізація державного контролю, корпоративна конкуренція; «оксамитова революція» - поступовий трансформаційний перехід до вільних ринкових відносин, дисперсія прав власності при приватизації, домінування корпоративно-капіталістичної власності; «шокова терапія» - одномоментне адміністративне руйнування попередньої системи управління, прискорена приватизація, надання швидким суспільним перетворенням статусу стратегічної мети суспільства [1, с. 52]. Окремі дослідники виділяють декілька теоретичних моделей формування державно-політичних процесів, у тому числі й у сфері економіки: інституціональна, процесуальна, консенсусна, елітна, групова, плюралістична, раціональна, інкрементальна (нарощувальна), ігрова, теоретична, суспільного вибору, функціональна, теорія конфліктів (марксистська), системна тощо [2; 3; 4]. Проте, як вірно зазначав японський економіст З. Цуцумі, «в кожній країні є свої традиції, своя історія, і потрібно вибрати ту модель, яка підходить даній конкретній країні» [5]. У її рамках формуються чинники, що визначають специфіку форм і методів державного регулювання економічної політики. Так, європейсько-кейнсiанську модель iнколи називають англiйською, хоча сьогоднi вона бiльш чiтко виражена у Францiї, Iталiї, Австрiї. У цiй моделi значну роль вiдiграє державний сектор в економiцi, в якому виробляється значна частина національного продукту. Формування вітчизняної моделі повинно, на нашу думку, базуватися на таких основних пріоритетах: І. Пріоритетним національним економічним інтересом України має стати її енергетична незалежність, якої можна досягти шляхом створення ефективної моделі енергетичної безпеки. Сьогодні Одеський, Херсонський нафтопереробні заводи простоюють, майже не працює Лисичанський комбінат, низька завантаженість Долинського і Дрогобицького (останній постачає нафту в усі західні регіони України). Тому 90% цих енергоносіїв Україна постачає з Росії. Створення альтернативної системи постачання нафти і газу забезпечить нашу державу незалежними джерелами енергоресурсів. ІІ. Пріоритет національних економічних інтересів у фінансовій, банківський та грошовій сферах. Державна підтримка банківського сектору, виходячи виключно з національних економічних інтересів. Подальше покращення ділового клімату, інституційної, фінансової інфраструктури, що підтримує приватні інвестиції. Це суттєво для отримання вигод від вступу до СОТ і забезпечення підвищення продуктивності на рівні підприємств. ІІІ. Розвитку вітчизняного підприємства, національного малого і середнього бізнесу, приватної власності. Фіскальна політика України повинна бути переорієнтована на більші державні капіталовкладення при збереженні фінансової дисципліни шляхом використання макроекономічного механізму, що сприяє зростанню. Окрім того, Україна має посилити зусилля, спрямовані на реалізацію середньострокового бюджетування і покращення якості послуг, що надаються у державному секторі. IV. Важливим національним інтересом є здійснення кадрової політики: в уряді, на підприємствах ключові позиції мають зайняти національно свідомі та високо освічені фахівці. V. Визнання пріоритетним у зовнішньоекономічній політиці західного вектора. Внаслідок свого географічного розташування і розмірів Україна належить до Центральноєвропейського, Чорноморського та Східноєвропейського регіонів, а її територія є інтегруючою між їх складовими частинами. Проте, за інерцією політичного мислення, Україну відносять до пострадянського простору. Її специфічне геостратегічне та геополітичне положення, у контексті глобальних тенденцій розвитку світових подій, вимагає від української сторони зваженої і далекоглядної зовнішньоекономічної політики. Україні слід докласти більших зусиль для поширення результатів економічного зростання на засадах доцільності та обґрунтованості, усунути розрив у розвитку людських ресурсів між нашою державою і країнами ЄС. Зокрема, підвищити якість систем освіти та охорони здоров’я, покращити адресність систем соціального захисту бідних та економічно вразливих категорій населення. Головна мета процесу формування вітчизняної моделі економічної політики полягає у відновленні в Україні економічного зростання, на початковому етапі у пріоритетних сферах господарського життя, формування принципово іншої структури економіки, утворення нових організаційних форм - промислово-фінансових груп, банківських об'єднань (холдингів, консорціумів тощо), здатних створити умови для стабільного і стійкого розвитку національної економіки. Список використаних джерел: Колганов А. Закономерности переходной экономики: экономические теории и модели // Вопр. экономики. - 1995. - № 2. - С. 50-60. Dye T.R. Understanding Public Policy. - 7ed. - New York: Prentice Hall, Inc, 1992. - 384 p. Вайс К.Г. Оцінювання: методи дослідження програм та політики / Пер.з англ. Р. Ткачука та М. Корчинської; Наук.ред.пер. О. Кілієвич. - К.: Основи, 2000. - 671 с. Guy P.B. American Public Policy: Promise and Performance. - 3rd-ed. - New Jersey: Prentice Hall, 1993. – 391.; Смелзер Н. Социология: Пер. с англ. - М.: Феникс, 1994. - 688 с. Знання на службі розвитку. Економічний огляд. Сайт представництва Світового банку в Україні // Заголовок з екрану. – Режим доступу: http://web.worldbank.org Яцишин Юрій Святославович, Східноєвропейський університет економіки і менеджменту (Львівська філія) ОСОБЛИВОСТІ РОЗСЕЛЕННЯ У ВЕЛИКОМУ МІСТІ: ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ Актуальність теми. Дослідження здорового способу життя населення і особливостей його формування є одним з найважливіших стратегічних завдань соціально-економічного розвитку сільських і міських поселень. Особливо актуальним таке завдання є для великих міст, у яких має місце велика концентрація населення і розвиток яких супроводжується появою низки екологічних проблем, у тому числі й у місцях розселення мешканців. Зазначимо, що від особливостей розселення у великому місті залежить доступ мешканців до об’єктів соціальної інфраструктури, що також суттєво впливає на формування здорового способу життя. Сказане засвідчує, що ця публікація, яка присвячена особливостям впливу розселення у великому місці на формування здорового способу життя є актуальною і своєчасною. Виклад основного матеріалу. Проблемам формування здорового способу життя досить присвячена величезна кількість досліджень в багатьох галузях знань: філософії, педагогіці, соціології, медицині, валеології, географії, економіці та ін. Такі дослідження не тільки актуалізувалися, але й активізувалися у другій половині ХХ століття як у світі в цілому, так й в Україні зокрема. Результати згаданих вище досліджень просочилися в засоби масової інформації, завдяки чому суттєво вплинули на вибір місця проживання заможних людей: останні намагалися купувати або будувати власне житло на безпечній віддалі від потенційно небезпечних об’єктів, в безпосередній близькості від зон відпочинку та об’єктів соціальної інфраструктури. Їх рішення впливали на формування здорового способу життя, сприяючи реалізації можливості добре відпочивати, тренувати і гартувати своє тіло, захищати його від несприятливого впливу навколишнього середовища, що дозволить, в кінцевому рахунку, до глибокої старості зберігати моральне, психічне і фізичне здоров’я. Але, у великих містах навіть дуже багаті люди не завжди можуть позитивно вирішити це питання, оскільки житло в сприятливих місцях житло чи ділянки для житлового будівництва є дуже дорогими. Бідніше населення, вибираючи між екологічно чистими ділянками з дороги житлом, безумовно, віддасть перевагу гіршим у екологічному відношенні ділянкам з дешевим житлом, але яке розташоване в безпосередній близькості до місця праці. Власне у цьому й полягає феномен міського середовища, яке впливаючи на кожного мешканця, дозволяє йому реалізувати потреби, виходячи з власних можливостей і ресурсів. В результаті, проживання особи в тому чи іншому районі міста є своєрідною візитною карткою, яка засвідчує не тільки про соціально-культурну ідентифікацію цієї особи, але й про сакральні та валеологічні можливості впливу на особистість. Останнім часом спостерігається кореляція оцінок (у тому числі кількісних розрахунків), перегляд дослідницьких суджень, висновків, концептуальних схем архітекторів-проектантів щодо процесів урбанізації у великому місті, ролі окремих мікрорайонів і житлових районів в його розвитку і розвитку регіону, в якому це місто розташоване. Це не могло не позначитися і на економічних оцінках розселення населення, зокрема й тих оцінок, які засвідчують про доступність населення того чи іншого мікрорайону чи житлового району до формування і реалізації здорового способу життя. В процесі дослідження нами встановлено, що розселення населення в місті – важливий чинник і одночасно результат історичного процесу, з яким пов’язано формування та функціонування багатьох різноманітних за функціями просторово-територіальних форм концентрації діяльності населення. Крім того, особливості розселення населення в місті в значній мірі визначають його загальний соціокультурний потенціал на всіх етапах історичного розвитку, пояснюючи випереджувальний розвиток одних міст і деградацію інших. Виявлено, що з плином часу змінюється рівень кореляції між економічним станом, рівнем розвитку населення і характером його відносин у соціокультурній та духовно-релігійний сферах, формою, чином, стилем життя, поведінки і контактами людей і розселенням населення. Така зміна кореляції відображає трансформацію феноменів історичного процесу, до яких з повним правом можемо віднести особливості розселення населення та їх вплив на здоровий спосіб життя. Останній визначається низкою загроз для життєдіяльності людей, які формуються у сучасних великих містах. Серед них – фактори і явища техногенного, екологічного і соціального характеру. Оскільки для профілактики, ліквідації і зниження шкідливих наслідків цих явищ створюються служби реагування на надзвичайні ситуації (багатофункціональні чи спеціальні), до яких відносяться - пожежна охорона, міліція, швидка допомога, аварійні служби і т.п., то вкрай важливим є їх розміщення в структурі міста, зокрема, близькість до місць розселення населення. Адже, через непередбачуваність місця і часу виникнення ситуації небезпеки, невизначеність її характеру і масштабів, до зазначених служб пред'являються підвищені вимоги щодо їхньої дислокації з метою максимально можливого забезпечення безпеки населення. Зате потенціально-небезпечні об’єкти та об’єкти підвищеної небезпеки для життєзабезпечення і безпечної життєдіяльності населення міста повинні розташовуватись якнайдалі від місць розташування житла. Адже, такі об’єкти створюють постійну загрозу для населення через можливість виникнення техногенних аварій в місті під впливом збільшення рівня зношеності промислового устаткування зазначених підприємств. Чим більше потенційно-небезпечних об’єктів в безпосередній близькості від житлових утворень, тим більше стресових ситуацій може виникнути. А будь-яка стресова ситуація зводить нанівець будь-які зусилля, спрямовані на формування здорового способу життя. Висновки. Таким чином, очевидно, що доцільно активізувати спеціальні дослідження взаємозв’язків між розселенням населення у великих містах України та способом його життя з метою забезпечити формування і реалізацію здорового способу життя. Важливо відслідковувати особливості функціонування потенційно-небезпечних об’єктів, висвітлювати дані про це у засобах масової інформації. Необхідно, щоб населення знало про відхилення у функціонуванні таких підприємств від вимог у їх паспортах безпеки. Це стане не тільки запорукою безпеки життєдіяльності населення, але й сприятиме формуванню і реалізації його здорового способу життя.
ДЛЯ ЗАМЕТОК ДЛЯ ЗАМЕТОК
Проблеми та перспективи формування гуманітарної політики в Україні Матеріали круглого столу 26 березня 2010 р. наукове видання В авторській редакції Українською, російською та англійською мовами Підписано до друку 23 березня 2010 р. Формат 60х90/16. Умовн. друк. аркушів 4,5. Папір офсетний 80 гр. Тип друку різограф. Тираж 100 екз. Підготовка до друку та друк ФОП Трофимова Вікторія Валеріївна (ВіТроПринт) Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців, виготівників та розповсюджувачів видавничої продукції ДК №3404 від 25.02.2009 р. crimeabusiness@mail.ru
