1. Світогляд, сутність, структура, типи.
Світогляд- це система поглядів людини на постановку, оцінку і місце людини в ньому. Це духовно практичний компонент. Структури: компонентна це різні притамані для людини форми осягнення світу, це 1)норми (елементарна форма вимоги, і цінності) 2)цінності - довготривала і продуктивна мета яка є бажаним і необхідним для людини (істина, краса, любов) 3)оцінка- виявлення значимості світу (добро і зло, прекрасне і потворне) 4)знання - сукпність інформації про власитвості., ознаки предметів процесів і явищ. 5)переконання - це погляди які є складовою внутрішн. світу, направляють діяльність людини. Рівнева- це щабелі узагальнення світоглядного досвіду. Вкл. В себе: 1) свгговідчутя-ставлення до світує. 2)світосприйняття - світ дасться як організований і впорядкований, формується образ світу, 2)світорозуміння- ставиться питання чому цей світ такий? Що лежить в його основі?
Поділяють на: житєвопрактичне і теоретичне. Функціональна: 1)ідеал - образ бжаного.2) віра- , певні положення які не отребують доведення. 3)надія- це мрія в здійсненість якої людина повірила 4)любов - "---"
Типи світогляду: І)міфологія-передбачає сукупність міфів це сівітоглядна форма, яка спрямована на задоволення умов і потреб існування людини у світі 2)релігія-це благодійний союз людини з Богом або віра в надприродне 3)філософія-це світогляд на теоретичному рівні, з її рефлексивною здатністю. Рефлексія - здатність людської свідомості бути спрямованою на саму себе, аналізувати свій власний зміст, цінювати свої знання і діяльність.
2. Виникнення філософії
Філософія (філос - почуття любові, софія - мудрість). Філософствувати - роздумувати над тим що оточує людину. Вперше поняття філософії ввів Піфагор. Мислення з'явилося тоді коли люди почали замислюватись чому існує несправедливість? Коли людство почало ділитися на класи.
Філософія виникає:
Єгипет, Межиріччя - 4 тис. до н.е.
Китай, Індія - 2 тис до н.е.
Греція - 1 тис до н.е.
В цих країнах склалися окремі філософські погляди. Масово як наука філософія склалася у 7-6 ст. до н.е., в Греції найкраще склалися філософські погляди
3. Розкрийте структуру філософії як системи знань
Сутність філософії розкривається через процес філософування, встановлення розвиток філ. мислення.
Філософування розгортає перед людиною світ, як такий, що наповнений смислом і тому задовольняє людську потребу у смислі. Цей процес пронизують потреба смислу і в розумінні.
В розв. ф. виділяють 2 основні типи філософування: 1. Епістемний - реалізує ( орієнтацію ф. на знання, науку. Тлумачить ф. як науку про суще. Головним завданням є осмислення Істини, створ, рац. -логічних моделей світу. Цей тип набуває домінантності в розвитку ф. в періоди виникнення потреби у впорядкуванні систематизації наявних ідей, поглядів, вчень. Преставники: Арістотель, Декарт, Лейбніц, Гегель, Віндельбанд. 2.Софійний тип - це орієнтація ф. на мудрість, що виражає здатність людини до універсального осягнення світу через відкритість людини множинному світу можливостей, він здійснюється через поєднання рац.-логічного з худ.-образним мисленням, моральними судженнями та реліг.-містичним уявленням. Цей тип орієнтується на діалог. Софійний тип активізується тоді коли виникає потреба у зміні світоглядної парадигми.
Єдність соф. та епіст. типів філ. забезпечує сутнісну єдність буття ф., надаючи їй стабільності і динамізму, виражаючи її здатність до упорядкування і творення нових смислів.
4. Проблема буття
Проблема буття — це питання про те, яким чином навколишній світ Існує як певна цілісність. Проблема буття для філософії — фундаментальна: адже філософія виконує функцію людського світу орієнтування, а буття — це найширше філософське поняття, воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.
З XVIII ст. найширший, мабуть, розділ філософського знання, пов'язаний із вивченням буття, здобув назву онтології.
Можна говорити про три основні концепції буття в історії філософії, а саме:
- матеріалістичну, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;
- ідеалістичну, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);
- некласичну. що протиставляє буття як процесуальні, мінливість, незавершеність до сущого як усталеного, оформленого, завершеного.
Сучасна наука окреслює досить складну картину проявів буття та виділяє такі найважливіші характеристики буття:
- по-перше, буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді;
- по-друге, буття постає у системних окресленнях, тобто у зв'язку «всього з усім»;
- по-третє, до сучасної наукової картини світу входить рівневоієрархізована будова проявів буття: мінро-, мокро- та мегапроцеси. На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики;
- по-четверте, багаторівневість проявів буття виявляє себе ще . . й еволюційно. Еволюційний процес рухається у напрямку дедалі тотальнішого виявлення глибинних характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сущого є, тзк би мовити, більш демонстративні, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, нін нижчі;
- по-п'яте, сучасна наука докорінно змінила попередні уявлення про взаємозв'язок суб'єкта й об'єкта. Якщо раніше ці поняття досить радикально поділяли, то тегіер людина як суб'єкт постає органічною часткою світу як об'єкта.
Ш Виділяють чотири основні форми буття:
буття речей;
буття людини;
буття духовного (Ідеального);
буття соціального.
Буття речей (явищ, процесі») містить у собі:
— буття речей «першої природи». «Перша природа» — це об'єктивна І первинна реальність, що існувала мільярди років до людини (біо- і геосфера, атмосфера, близький і далекий космос);
— буття зроблених людиною речей, або буття «другоїприроди». «Друга природа» — це комплексна природно-духовно-соціальна реальність, що включає в себе створені людиною предмети повсякденного побуту, техносферу, виробничу і соціальну інфраструктуру.
Буття людини містить у собі:
— буття людини у світі речей. Це П Існування як «речі серед речей», пов'язане із законами, спільними для людини і природних речей, із необхідністю врахування передумов людського існування;
— специфічно людське буття. Це життєдіяльність людини у всій повноті П проявів, у єдності тілесного (фізичного), біологічного і соціального вимірів.
Буття духовного (ідеального) містить у собі:
— буття індивідуалізованого духовного — прояви свідомості індивіда (потік усвідомлених потягів, спонукань, почуттів, переживань, думок, знань, переконань, стереотипів, цінностей і т. п.), а також різні форми несвідомого окремої особистості;
— буття об'єктивованого духовного — форми матеріалізації! духовних утворень (уявлення про світ. Бога, добро, Істину, справедливість та ін.), породжені людською культурою.
Буття соціального містить у собі:
— буття окремої людини в суспільстві та історії, яке охоплює процеси соціалізації і життєдіяльності окремої людини в межах певної людської спільноти а конкретну історичну епоху;
— буття суспільство — сукупність проявів життєдіяльності суспільства як цілісного організму в єдності матеріально-виробничої І духовної сфер, рушійних сил і механізмів суспільно-історичного розвитку, культурно-цивілізаційних явищ і процесів.
5. Розкрийте сутність міфологічного і релігійного світогляду та їх відмінність від філос. світогляду
Охар. співвідношення філ. релігії і міфології. міфологія(М.)>> Історично передує реліг. та філософ., в ній вони формувалися. М. - світогляд родового і нерозвиненого суспільства. Суб'єктом носієм є рід або інша спільнота, з якої
ще не виокремилася особа. М- є синкретичною (нерозчленованою), цілісною
формою свідомості. М не знає трансцендентного що існує поза реальним світом( простором та часом) Бога. Виникла як засіб тотального контролю за особою, після того як вона виокремилася з роду, усвідомила свою окремішність, зрозуміла що кожен має нести свій хрест сама. Р. виникла, де зовнішній контроль(звичаї, табу) виявляється недостатнім, Р. створює в додаток мораль. Р. спрямована на особу. Р. постулює потойбічне життя як відплату за земне, віру і мораль. Бог-трансцендентний, всемогутній.
Філософія(Ф.)>> Заснована на розумі(передбачає аргументи, сумніви, дискусії). Необхідним для виникнення Ф. є толерантність до Інакомислення, частіше всього це забезпечується державним устроєм напр. демократією. Ф. - квазінаука.
6. Співвідношення філ. та світогляду
Специфіка філософії яскравіше виявляє себе через зіставлення зі світоглядом, наукою та релігією.
Філософія та світогляд
Світогляд — це сукупність наявних у кожної людний широких уявлень про себе та світ, у якому вона живе.
Між філософією та світоглядом є дві суттєві різниці:
—філософія теоретична, а світогляд покликаний керувати практичною поведінкою людини;
—філософія універсальна, а світогляд — справа суто індивідуальна. Певний світогляд має кожна людина, але при цьому далеко не кожна
є філософом.
Утім, можна сказати і так, що філософія є особливим — теоретичним — типом світогляду, який спромігся піднестися від особистих проблем до все загальності погляду на проблеми людства в цілому.
7. Розкрийте зміст і сутність філософської культури
філософія розташована на "нічийній землі" — між наукою та релігією. Попри всі свої відмінності філософія є суттєво спорідненою і з наукою, і з релігією, і з мистєцтвомі 3 наукою її споріднює безперечне прагнення істини й домагання володіти нею, а також здатність виробляти абстракції й вибудовувати з них логічні конструкції, призначені для концентрації й переформування об'єктивних смислів. Релігія відгукується у філософії тим, що ця остання так само постійно спирається на певні вихідні принципи й відзначається стійкістю й нечутливістю до зовнішньої критики. З мистецтвом філософію споріднює інтимно-особистісний характер філософської творчості, кі н цева зверненість до внутрішнього світу людини. До того ж і у філософії, і в мистецтві результат не є абсолютно визначальним. Значну роль при сприйнятті філософських і художніх ідей відіграє виконання^} Хоча це стосується передусім мистецтва, але і в філософській творчості майстерність викладу багато додає змістові філософського твору, сприяє переконливості філософських ідей та їх поширенню. За приклад можна взяти творчість Бене-детто Кроче (1866 — 1952), Миколи Бердяєва (1874 — 1948), Жан-Поля Сартра (1905 - 1980), Альбера Камю (1913 — 1960) та ін.ііщморалі ж до складу філософи ввіходить прагнення людського самовизначення, набуття людським існуванням понадбуденного виміру.
Та філософія не просто запозичує означені риси тих чи 1 тих царин культури. Вона злютовує їх у собі, постійно здійснюючи в культурі смисловий синтез. Саме завдяки цьому філософія слугує науці, релігії, мистецтву, моралі тощо своє-| рідним дзеркалом, в якому вони можуть бачити і свою ці-|лісність та своєрідність, і свою неповноту. Від філософії ', надходять імпульси до цілісного єднання й подальшого нарощування культурних надбань людства. її з повним правом можна назвати смислотвірним ядром культури. Понад те, слугуючи способом здійснення цілісності культури, вона разом з тим і підноситься над нею, виступає її самосвідомістю Є якась невипадковість, є доглибний сенс у тому, що філософія виступає і завершенням, теоретичним виявом світогляду, і самосвідомістю культури. Індивідуальне та універсальне дивовижно поєднуються на кожному з цих рівнів буття (культури. А головне — поєднуються саме ці рівні людського буття. /Філософія виявляє себе як універсальний спосіб самоусвідомлення людини, що сягає всіх рівнів її буття, всіх форм її ствердження у світі. Отже, (філософія, як вона усвідомлює себе в результаті ( біото гришшого історичного розвитку, звернена передусім до 'людини. Людина і» багатоманітності її стосунків зі світом
Філософій мил ж собою універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе, свого місця в світі й 1 спою призначення в ньому. Вона виступає як теоретична форми розвитку світоглядного знання й як загальна сві-тоглмдма методологія. У процесі свого соціально-куль-гурмого іідійсненни вона виконує такі функції: 1) інтегрнтиіїно смислову, або ж культурно-синтезуючу; 2) людимопіфіїу, або гуманізуючу; 3) критично-рефлексивну; 4) методологічну; 5) нроективно-прогностичну.
8. Охарактеризуйте роль особистості в філософії
Кожна людина є індивідуальністю, тобто в кожної людини є свої власні погляди, переконання, світогляд, фізичні та духовні характеристики. Можливо саме це робить не подібними один на одного. Однак якщо індивід не буде належати певному соціуму (суспільству) то він може втратити всі свої орієнтири в житті. В суспільстві люди сприяють збереженню та відтворення життя один одного. Воно засноване на засадах соціальних норм у відповідності з вищими духовними орієнтаціями людей. Суспільство допомагає людині засвоїти досвід цінності та норми.
Індивід - один, означає належність людини до людського роду, поєднання її фізичних, тілесних, психофізіологічних характеристик. Індивідуальність - виступає як найбільш стійкий інваріант особи і разом з тим незавершений, оскільки характеризує неповторюваність, своєрідність людини, її ціннісні орієнтації, ідеали, самобутність, унікальність. Різноманітність індивідуальностей-суттєва умова і форма прояву суспільства. Особа - стійка система соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена суспільства. Вона включає в себе сукупність соц. Речей і суспільних відносин, в які включається Індивід. Особистість виступає як динамічна відносно стійка і цілісна система інтелектуальних, соц.-культурних морально-вольових якостей людини виражених в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. Особистість виступає як форма поєднання індивідуального, неповторного і суспільно-людського. В особистості виражена міра і цільності людини, її самоідентифікація і здатності до самотворення.
10. Співвідношення філ. та релігії
Спільним для філософії та релігії є пошук першооснови світу. Для релігії таким абсолютним началом є Бог. Філософія не може однозначно відповісти на це питання, хоча різні мислителі пропонували свої варіанти відповіді. Філософія ненастанно перебуває у пошуку: річ у тім, що вона не може собі дозволити приймати щось на аїру, як це робить релігія. Філософія, як
Модуль: Філософія. Релігієведення; Логіка.
пам'ятаємо, завжди критична, вона спирається на інтелект,. тоді як основою релігії є віра — прийняття Істини {чи то лак Божественного Одкровення) без жодних раціональних підстав. Простіше кажучи, філософія — справа розуму, релігія — справа віри.
Співвідношення між філософією, релігією та наукою змінювалися з різними культурними епохами в історії людської цивілізації.
У первісному суспільстві провідною формою духовної діяльності людини поставала релігія. Філософія виникає через тисячі років по тому, причім одним з джерел філософії є саме релігійні міфи про походження світу та людини.
Античність. На ранніх етапах філософія, як уже зазначалося, містила в собі зародки всіх наук. На підґрунті цих знань філософія була покликана запропонувати людини гармонійний спосіб співіснування з навколишнім, світом, іншими людьми, а також із самою собою.
Початок розмежування між філософією і наукою пов'язують з ім'ям великого давньогрецького мислителя Арістотеля. Це розділення відбулося за двома критеріями: предметом і методом. Конкретні науки почали освоювати свій предмет — окремі сфери природного і суспільного життя, виробляти дослідницькі та математичні методи їх вивчення. Філософія ж бачила своїм предметом створення цілісного образу світу звичним для неї . методом абстрактних умовиводів.
Середні віки. У Середньовіччі головне місце в духовному житті суспільства посідала релігія. Філософії було відведено місце «служниці теології», покликаної раціонально трактувати і доводити релігійні істини. Іще нижче на драбині перебували конкретні науки та мистецтва.
Новий час. Розвиток суспільства в Новий час був позначений численними науковими відкриттями. Наука проголосила свою першість зі словами: «Фізику, бійся метафізики!» (маючи на увазі філософські спекуляції). Тривала подальша спеціалізація окремих наук {спершу природничих, а з XIX ст. і гуманітарних). Розпочалася секуляризація — релігія витискалася з усіх сфер суспільного життя.
Сучасність. У сучасному світі утверджується модель співпраці між філософією, наукою та релігією. Людство дійшло висновку, що всі три царини однаково потрібні йому для задоволення різних духовних потреб. Доказом цього € поширення синтетичних утворень: релігійної філософії, філософії науки, філософії релігії тощо. ~
Можна погодитися із британським мислителем XX ст.. Б. Расселом у тому, що «філософія — це нічийна земля між науиою та релігією». Справді, філософія містить у собі риси як науки, так.і релігії, але завжди залишається самодостатньою, унікальною сферою духовної діяльності людини.
12. Філософія та наука
Подібність філософії та науки — в їх універсалізмі: наука теж прагне охопити теоріями та законами всю різноманітність природних та суспільних явищ. У давнину — на перших етапах розвитку абстрактних уявлень про світ —філософія і елементи наукових знань становили одне ціле (така єдність зветься синкретизмом). У наші дні філософія і наука існують окремо, і це дозволяє визначити між ними такі відмінності:
—філософія не займається безпосередньо відкриттям законів, а сприяє їх відкриттю, обґрунтовує і узагальнює їх;
—філософські концепції, закони, теорії не претендують на таку загально значущість та універсальність, як висновки точних та природничих наук;
— наука прагне бути об'єктивною, тобто намагається розкрити природу такою, якою вона є безвідносно до суб'єкта дослідника; філософія ж тією чи іншою мірою суб'єктивна, оскільки неможлива без емоційно забарвленого, особистісного компонента — самого філософа.
13. Місце філософії в системі культури.
У системі “Людина - світ” людина не винесена з рамки світу, вона всередині нього, найближчим до неї є суспільне життя, яке опосередковує відноше-ння людини до світу впродовж усього культурно історичного процесу. Як універсальна і найбільш ваго-ма форма суспільної свідомо-сті, філософія виступає узагальненою концепцією суспільного життя в цілому і різних його підсистем – пізнання, практики, моралі, права, мистецтва, релігії. Якщо схематично зобразити місце філософії в системі культури, то це нагадуватиме ромашку, у якої пелюстки означатимуть специфіку кожної із сфер науки і культури, а осердя – це філософія. (галузі – техніка, історія, політика, право, мораль, наука, мистецтво, релігія) В системі людської культури філософія пронизує всю систему знань людини.
Система знань виділяє такі функції:
-світоглядна
-гносеологічна
-прогностична
-нормативна-сприяє формуванню певних норм за допомогою яких формує своє бачення про світ;
-виховна
-орієнтаційна
-методологічна-полягає в тому, що філософія розробляє методику подальшого пізнання людиною світу, а також використанні цієї методики і методології, які будуть сприяти розвитку конкретної системи знань
14. Розкрийте сутність філософської проблеми?
Як можлива філософія?
Те, що робить філософію байдужою до мас і зверненою до себе, це по-перше, лад духовного життя «людини маси», притаманні їй несамотність думки й почуття,брак уміння та схильності до духовного зусилля тощо. А по-друге,-філософського мислення: його проблематичність.
Чи є філософія наукою?
Офіційно мартсисько-ленінська філософія визначалася, як суто наукова.
Таке ототожнення філософії знаукою,прагнення ствердити філософії в ролі науки породило чимало протиріч та ускладнень у теорії, збочень і деформацій у соціальній та духовній практиці.
Надання філософії статусу науки заклало й виправдовувало однодумство як норму філософського мислення .
Соціально-культурне призначення філософії
Філософія виявляє себе як унікальний спосіб самоусвідомлення людини, що сягає всіх рівнів її буття, всіх форм її ствердження у світі. Тому саме відношення «людина-світ» є головним предметом філософського усвідомлення, головною проблемою філософії.
Як писав Альберт Камю, є лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема- проблема самогубства.
15. існує точка зору, що філософія – це мудрість і знання. Обґрунтуйте своє ставлення до неї.
В античності поняття “софія” означало (мудрість). Чи є філософія однією з наук, тобто мудрість і знання? На перший погляд, відповідь здається однозначно позитивною, адже займаються філософією високоосвічені люди, вчені, вона має має свій предмет вивчення, свої закони й категорії. Проте філософія відрізняється від інших наук – вона не вивчає якусь певну сферу світу чи галузь людської діяльності, а шукає такі знання, які знадобляються науковцям різного фаху в їх творчих пошуках. Філософія виступає як знання, максимальною мірою позбавлене чуттєвої конкретності, вона є знання загального. Власне, саме це зближує її з такою формою суспільної свідомості, як наука, адже остання також відображає світ у загальних поняттях. Ще однією спільною рисою філософії та науки є те, що обидві прагнуть теоретично обгрунтувати свої положення, довести їх, виразити в теоретичній формі. Філософія обов’язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, пізнає загальне не просто як єдність дійсного та можливого, але й як бажане (чи небажане), не тільки суще, але й належне. Отже, філософія завжди є знання “зацікавлене”, “небайдуже”, тобто – світоглядне”. Визначальними особливостями філософії є, по-перше, її власний предмет дослідження, сутність та ретроспектива формування, а по-друге, спеціфічні форми і методи, за допомогою яких філософія здійснює пізнання.
16. Основні риси та проблематика античної філ.
Антична філософія включає в себе філософську думку Стародавньої Греції та Стародавнього Риму — від VI ст. до н. є. до VI ст. н. є.
У Європі панує думка, що саме антична філософія є колискою європейського мислення, джерелом усієї європейської філософської культури. Утім, відомий німецький мислитель першої половини XX ст.. 0. Шпенґлер вважав інакше: на його погляд, європейці — не спадкоємці античності, а лише її шанувальники.
Особливості античної філософії:
1) космоцентричний характер. Античні мислителі прагнули пізнати сутність природи, космосу, Всесвіту, дошукувалися першооснови, з якої мало б походити все існуюче. Знання цієї першооснови, вважали античні мудреці, неодмінно допоможе людині усвідомити сенс її власного життя;
2) прагнення до раціонального осягнення навколишнього світу, пов'язане зі спробами систематизувати знання, надати їм лспчної обґрунтованосл. Саме ця тенденція зумовила формування принципів класичного європейського мислення, для якого зрозуміти означає дати опис"результату, причому результату стійкого, такого, щоб його можна було експериментально відтворити;
3) тісний взаємозв'язок та взаємодія з природознавством;
4) індивідуалізм. Якщо у філософії Стародавнього Сходу йшлося про течії, напрямки, школи, то філософія Греції та Риму надзвичайно персоніфікована. Кожна філософська особистість є яскравою, неповторною (Геракліт, Піфагор, Сократ, Платон тощо).
У розвитку античної філософії традиційно виділяють чотири основні
І етап (до V ст. до н. є.) — досократівський. Найяскравіші представники — мислителі Мілетської та Елейської шкіл, Піфагор, Геракліт, давньогрецькі атомісти;
IIетап (\!-\!і ст. до н. є.) — класичний. З ним пов'язана діяльність Сократа, Платона, Арістотеля;
Шетап (IV—II ст. до н. є.) — елліністичний. У цей час засновується багато філософських шкіл, серед яких значне місце посідають стоїцизм та скептицизм, поширюється також учення Епікура;
IV етап (І ст. до н. є.-VI ст. н. є.) — римський. Римська філософія здебільшого продовжує традиції грецької: вчення Епікура розвиває
ШЛукрецій, вчення стоїків — Сенека, Марк Аврелій, Ціцерон. Набуває поширення неоплатонізм і містичні культи.
Учення перших античних філософів були пов'язані з пошуком першооснови світу.
Мілетська школа (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен). Представники однієї з найперших у Стародавній Греції філософських шкіл — мілет-ської — здебільшого уявляли першооснову буття у коькретно-речовій формі. Для Фалеса такою першоречовиною була вода, для Анаксімена — повітря. Що ж до Анаксімандра, то він позначив первісний стан буття абстрактним поняттям апейрон. Алейрон Анаксімандра означає безмежжя, сповнене творчої сили, яка далі реалізується у створенні світу.
Елейська школа (Парменід, Зенон Елейський) характеризується суто абстрактним мисленням, запереченням чуттєво-просторового сприйняття дійсності. Буття і мислення тотожні — ось одна з головних ідей філософії Парменіда. Проблему буття і небуття він вирішував на користь буття: буття є, небуття немає, адже його неможливо помислити. Учень Парменіда Зенон Елейський є автором знаменитих апорій — парадоксальних тверджень, які дуже важко спростувати. Найвідомішою з них є апорія про стрілу: нам здається, що стріла летить, але насправді, стверджував Зенон, вона перебуває у спокої, оскільки її лопіт є лише сумою точок, в яких стріла знаходиться по відношенню до самої себе в нерухомому стані, завжди займає однакове за розмірами місце в просторі.
Атомісти (Демокріт, Зенон). Згідно з ученням атомістів, і світ, і людина (її душа і тіло) складаються з атомів та порожнечі, причому порожнеча існує сама по собі, вона також потрібна — для того, щоб бути ареною для взае-' модії атомів. Атом дослівно означає «неподільний»; за Демокрітом, атоми — це найдрібніші матеріальні частинки, вони існують, але настільки малі, що ми не можемо їх бачити. Існує кілька різновидів атомів, вони перебувають у повсякчасному русі та взаємодії, завдяки чому складаються незліченні комбінації конкретних матеріальних речей, зокрема людські тіла.
Отже, давньогрецька філософія до Сократа була спрямована на вивчення природи Космосу, походження буття в цілому. Софісти і Сократ здійснили так званий антропологічний повороту філософії: перенесли центр уваги з природи на людину.
17. Східна і західна парадигми філософування
Є точка зору, що філософія явилась нашим далеким предкам як своєрідне диво. Можливо, людям давньої епохи, з огляду на тогочасний рівень мислення, знання про світ і справді уявлялося як священне і надприродне.
Проте з сучасної точки зору доречно казати, що виникнення філософії було закономірним явищем і мало низку передумов.
Духовні передумови: зростання рівня розвитку людини, насамперед рівня її мислення.
Політичні передумови: встановлення .більш демократичного суспільного устрою, що дозволив людині усвідомити себе як особистість (ідеться зокрема про Стародавню Грецію).
Соціально-економічні передумови:
- відділення розумової праці від фізичної, поява вільного часу для філософських роздумів;
- класова боротьба і поява нових суспільних сил, що протистояли тим верствам населення, які обґрунтовували своє привілейоване соціальне становище походженням від богів або героїв.
Чому виникає філософія?
Тому що людське мислення і культура підноситься на вищий щабель.
Навіщо виникає філософія?
Нове суспільство потребує нової картини світу, і філософія виникає, . щоб задовольнити цю потребу.
З чого виникає філософія?
Найчастіше кажуть, що філософія виникає на основі міфології та зачатків наук. Згідно з деякими підрахунками, 90% усіх міфів за змістом були пов'язані з релігією, розкривали ті чи інші релігійні уявлення, і лише 10% пояснювали походження тих чи інших явищ у природний спосіб.
Як виникає філософія?
Філософія виникає як своєрідне «розчаклування світу». На зміну конкретно-чуттєвому сприйняттю світу приходить абстрактно-логічне мислення. Надприродні пояснення заміщуються пошуком природних причин явищ та подій. Замість художніх образів починають застосовувати абстрактні пояснення. Місце голослівних категоричних тверджень чи простих описів заступають теоретичні міркування про першооснову.
Де виникає філософія?
Хоча ми, говорячи про початки філософії, звикли згадувати передусім Давню Грецію, в той самий час — у IV ст. до н. є. — видатні філософські вчення з'явилися й у Стародавній Індії та. Стародавньому Китаї.
Наслідки виникнення філософії без перебільшення доленосні. Німецький філософ XX ст. Е. Гуссерль вважав, що разом із філософією народжується «європейське людство». Адже філософія утверджує наявність вищого начала, Ідеалу, задля досягнення якого треба повсякчасно самовдосконалюватися. Таким чином, філософська картина світу стимулювала матеріальний і духовний прогрес.
Оскільки західна й східна культурні традиції суттєво різнвтьсяміж собою, доречно казати про різницю між західним і східним способами філософування.
Особливості східного способу філософування:
- внутрішньому світові людини віддається перевага над світом зовнішнім. Навіть так: зовнішній світ (світ матеріальних об'єктів) часто розглядається як «несправжній», як Ілюзія людської свідомості;
- серед розділів філософського знання більший розвиток здобувають (мина і соціальна філософія;
Особливості західного способу філософування:
зовнішньому світові віддасться перевага над внутрішнім світом людини, и мміі людина часто розглядається як інструмент, покликаний свідчиш про гармонію і досконалість Усесвіту;
- серед розділів філософського знання домінують онтологія і гносеологія;
- філософ - унікальна людина, яка володіє справжнім знанням про світ. Філософ має право наставляти інших людей на шлях істини і може брати за це гроші.
18. Учення Платона і Арістотеля
Платон (428-347 до н. є.) — учень Сократа. Платан є засновником ідеалістичної традиції у філософії: первинною відносно світу речей він оголошує ідею.
Основні принципи Ідеалістичного підходу Платона:
1) усі речі виникають шляхом утілення ідеї в матерію;
2) ідеї— це безтілесні сутності, що перебувають поза матеріальним світом, незалежні від нього, об'єктивні; ідеї становлять свій власний світ — світ ідеального буття;
3) ідея постає взірцем, еталоном, нормою, ідеалом для великої групи конкретних матеріальних речей (наприклад, «чашність» — основа й еталон для всіх на світі чаш);
4) матерія є позбавленою самостійних якостей, пасивною основою речей. І самі речі навколишнього світу, оскільки вони втілені в матерії, є ніби «спрощеними», недосконалими; вони, за Платаном,— лише бліді копії своїх ідей, лише тіні ідеальної, справжньої реальності;
5) оскільки ідеї перебувають поза матеріальним світом, людський зір змушений завжди споглядати лише їх проекції, тобто тіні;
6) у Платоновій ієрархії ідей вище над усе стоїть ідея краси та добра — досконала, незмінна, вічна;
7) пізнання ідей, та й навіть просто зусилля, спрямовані на те, щоб їх пізнати, є вершиною пізнавального процесу і свідченням повноцінного життя. У порівнянні з пізнанням ідей усі тілесні втіхи є пустопорожньою марницею;
8) пізнання, за Платоном, — це своєрідне «пригадування» того, що ми вже знали — до того, як душа каша втілилася у фізичну оболонку. Щоб стимулювати це «пригадування», треба займатися філософією.
Людська душа, згідно з Платоном, має три начала:
- спрагле (те, що жадає вдоволення своїх потреб);
- запекле (те, що прагне будь-якою ціною втілювати в життя свою волю);
- розумне.
Самі собою ці компоненти нейтральні, але кожен" з них має свою чесноту. До цих чеснот їх і слід доводити. Чеснотою спраглого начала є поміркованість, чеснотою запеклого начала - хоробрість, чеснотою розумного - мудрість.
Платон - автор оригінальної соціальної утопії. Його теорія ідеальної держави узгоджується з його вченням про душу. Держава, за Платоном, має складатися з трьох ключових класів:
- виробники матеріальних благ, тобто ремісники та селяни (відповідає спраглий компонент душі);
- воїни - захисники держави (відповідає запеклий компонент душі);
- правителі-філософи, які єдині мають право управляти державою (відповідає розумний компонент душі).
Арістотель (384-322 до н. є.) усупереч Платанові стверджував, що:
1) основою буття є перша матерія, яка принципово не може бути визначена. Найпростішою визначеністю цієї першої матерії постають основні стихії (вогонь, повітря, вода, земля), які є пасивним матеріалом і буття у створенні речей;
2) жодна матеріальна річ не може існувати без, форми. Отже, усі матеріальні речі — оформлені, тобто є результатом взаємодії матері» та форми. Саме форма є тим рушієм, який обертає потенційне, можливе буття на буття актуальне, себто, реально існуюче.
У своїй етиці Арістотель виділяє два типи чеснот:
1) діаноетичні, пов'язані з розумною складовою душі (мудрість, практичність, винахідливість);
2) етичні, пов'язані з вольовою складовою душі (мужність, наполегливість тощо).
Перевагу Аристотель .віддає діаноетичним чеснотам: адже саме вони спонукають людину займатися наукою.
Арістотель заклав теоретичні основи логіки як науки. Йому належить формування закону протиріччя (неможливо, щоб водночас були істинними і певне висловлювання, і його заперечення) та закону виключеного третього (з двох взаємо протилежних суджень істинним може бути тільки одне).
Суперечка про те, хто має рацію - Гїлатон чи Арістотель'. - є вічною, Арістотеля уважають батьком західної науки, а Платона - фундатором ідеалізму, найвпливовішого напряму в історії західної філософії.
19. Основні риси і особливості Середньовічної філософії
Середньовічна філософія виникла в епоху феодалізму (У-ХІУ ст.).. її головною особливістю є те, що вона тісно пов'язана з релігією, адже основні засади християнського віровчення були водночас і базовими постулатами філософії. Залежність філософії від релігії добре відбило розхоже середньовічне уявлення про філософію як про «служницю теології». Справді, у середньовічній ієрархії знань найвищий щабель посідала теологія, тобто «наука про Бога» — систематизований виклад, обґрунтування і захист християнського віровчення; за нею йшла філософія, покликана доводами розуму пояснювати догмати віри і поширювати їх у доступному вигляді серед вірян. Найнижчий щабель у цій ієрархії посідали конкретні науки,«сім вільних мистецтв» {арифметика, геометрія, граматика, музика, риторика, астрономія, діалектика).
Основний принцип середньовічної філософії — принцип теоцентризму, відповідно до якого центром і основою світу є Бог. На відміну від античних уявлень, Бог єдиний, він перебуває над світом (трансцендентний йому) і відкривається віруючому в акті містичного осяяння, а не раціонального пізнання. .
Філософія західноєвропейського середньовіччя запозичила від античності ідею «подвійності» буття: світу «дійсного» (божественного, священного, духовного) і «недійсного» (тваринного, земного). Земне розглядається як символ небесного, його недосконале відбиття.
Факт божественного походження природи означав, що й на неї поширюється властива її Творцеві абсолютна досконалість. Тож природа уявлялася як упорядкована єдність, де будь-яка, навіть найдрібніша частинка гармонійно співвідноситься з цілим (коти створені, щоб ловити мишей, а миші — щоб служити за їжу для котів),., . ,. ..
У межах гносеології було висунуто теорію Одкровення, відповідно до якої всю можливу, істину про світ Бог уже явив ' у Своїх творіннях, а людям залишається тільки правильно витлумачити цю істину. За приклад типової для середньовічної філософії практики трактування може правити загальноприйнята є теології й досі практика тлумачення текстів Святого Письма не тільки у буквальному, але й у переносних, символічних смислах (скажімо, цзр Соломон і Суламіта у «Пісні над Піснями» — не просто чоловік і жінка, а уособлення Господа і Церкви — Його Нареченої на землі).
Більшість середньовічних мислителів визнавала принцип гармонії розуму та віри, співіснування та взаємодоповнення тих істин, які можна осягнути розумом, і тих істин, у які можна тільки увірувати. Наприклад, .учення про єдиного Бога у християнстві — це істина розуму, оскільки її теоретично можна сприйняти розумом, а істина про триєдність християнського Бога як Брга-Отця, Бога-Сина і Бога-Святого Духа є істиною віри, бо раціонально пояснити її неможливо,
Згідно із середньовічним ученням про людину, вона створена Богом за Його власним образом і подобою; людина — істота привілейована серед інших істот, вона — повелитель усього, що було створено до неї; над людиною стоїть тільки Бог. Людина зобов'язана жити за Його заповідями, зокрема за тими, що їх виклав Христос у Нагірній проповіді.
Людина-складається з трьох начал — духу, душі і тіла. Дух є провідником Божественного начала в людині, саме завдяки ньому людина набуває здатності контролювати свою тілесну природу, що розглядається як «грішна». Головною метою і сенсом земного існування людини проголошується прагнення до порятунку своєї душі, підготовка її до Страшного Суду і воскресіння в ім'я подальшого безсмертя в Царстві Божому (сотеріологія).
Історію людського суспільства середньовічна філософія пояснювала теорією провіденціалізму, згідно з якою Бог наперед зумовив кінцеву долю світу, і. світова історія розгортається відповідно до заздалегідь розробленого божественного плану.
20. Основні риси і особливості філософії Відродження
ХУ-ХУІ ст. в історії філософської думки
прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. гепатапсе — відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить вІд"бЖЇЇІІсощально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.
Одним з джерел філософії Відродження стали середньовічні єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію, розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відродження. Яскравим прикладом цього можуть бути погляди Я.Гуса та його однодумців.
На формування філософії Відродження, безперечно, мали суттєвий вплив також передові тенденції в середньовічній філософії взагалі. Мається на увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії середньовічної філософії. Та особливий вплив мала східна, зокрема арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювалися в Західній Європі в XII—XIII ст. Поряд з цими передумовами розвиткові своєрідної філософії Відродження сприяли також і великі відкриття (особливо геліоцентризм Коперніка) та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричинила якісно новий поступ у природознавстві — астрономії, механіці, географії та інших науках.
Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво^Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: ііс носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.
Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцін-ності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).
В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478—1535) "Утопія" та Томазо Кампанелпи (1568—1639) "Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується па розумних "природних" засадах: планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; псі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні, псі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана \ трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора морпль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.
Філософія, проридознавчі досягнення епохи Відродження відкривали шлях розвиткові філософії та науки Нового часу.
21. Проблеми пізнання і субстанцій філософії 17ст.
Пізнання – специфічний різновид духовної діяльності людини, процес осягнення навколишнього світу, отримання і нагромадження знань.
Оскільки зростає інтерес до науки і розширяються її обрії, остільки у філософії на перший план виступають проблеми пізнання, тобто гносеологія. І в тій площині зіткнулися два різні підходи – емпіризм і раціоналізм пізнання. Перший з них орієнтував на одержання знань через спостереження, експеримент, досвід, практику, інший же звеличує здатності самого розуму осягти світ в його багатоманітності й цілісності. Емпіризм – досвідне знання індукції. Раціональне пізнання – адекватно виражене у мисленні.
Дуалісти стверджували одночасне існування матеріальної і духовної субстанції. Б.Спіноза відстоював позиції матеріалістичного монізму. Він критикує теорію Вроджених ідей, визнає лише наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Й завдання полягає в тому , щоб розвивати ці здібності й піднімати до рівня пізнання. Дві субстанції – матеріальну і духовну він поєднує в понятті «натуралістичний пантеїзм»: Бог у нього невіддільний від природи і позбавлений будь-яких рис особистості. Ця єдина субстанція є причиною самої себе й не потребує зовнішніх причин для руху і розвитку, і з внутрішніх законів єдиної субстанції і випливають причини й наслідки, які становлять принцип світового порядку. Єдина два пізнавані атрибути - простір і мислення. Останнє стосується всього матеріального – від каменю до людського мозку. Вченн. Спінози про єдину субстанцію протиставив свою концепцію множинності субстанцій Г. Лейбніц. Центром його вчення є монадологія. Монадами він називає найменші духовні елементи буття, що мають самостійне існування, активність, перебувають у стані постійних змін і здатні до сприйняття, свідомості, навіть – страждання. Таким чином монади Лейбніц мислив як щось схоже на людські душі. Монади не зв’язані між собою причинно наслідковими зв’язками, а якщо вони й перебувають між собою в гармонії то цю властивість дав їм Бог.
Хоч центральними для філософії 17ст. були проблеми пізнання , що розглядалися вони у зв’язку з онтологічними поглядами філософії цієї доби. Але , незважаючи на різні підходи до пізнання світу всі мислителі 17ст. сходилися на пізнаваності світу , що мали стверджувальне начало для осягнення системи «людина – світ».
22. Що означають поняття «атеїзм», «деїзм», «пантеїзм» і як вони співвідносяться між собою? Назвіть філософіф, що представляють ці позиції.
Атеїзм – система ідей, поглядів, переконань, що забезпечують існування Бога.
Деїзм – розповсюджена в новий час позиція, згідно з якою Бог створив світ, надав йому власних законів і далі вже не втручався у його функціонування.; творчі ідеї Бога в в бутті світу набувають характеру необхідності, пізнання якої стає завдання людини. Деїзм – визнавання Бога першопричиною на перший план виходить розуму. Видатні філософи: Ф.Бекон, Р.Декарт, Паскаль, Спіноза.
Філософія Відродження переосмислює також середньовічне ставлення до природи. Вона виступає проти витлумачення природи як чогось несамостійного. У співзвучності з гуманізмом, природа оголошується не просто творінням Бога а й місцем перебування Бога, злитість його з природою. Таке тлумачення природи і Бога називається пантеїзмом (з грецького – «всебожжя»). Бог начебто розливається в природі, від чого сама природа обожнюється. Сам же Бог ніби «приземлюється», перестає бути надприродним. Представники: М.Коперник, Дж.Бруно (сформулював концепцію «натуралістичного» пантеїзму), М.Кузанський.
23. Проблема методу пізнання у філософських поглядах Бекона, Декарта
Більшість філ.систем ,що склалися в новий час, виділяли два основні етапи:чуттєве й раціональне пізнання. Р.Декарт був раціоналістом , а Ф. Бекон був прихильником емпіризму. Ф.Бекон обґрунтовував метод індукції, а Бекон – дедукції.
Головне завдання філософії Бекон вбачає у пізнані природи і оволодіння її силами , а для цього необхідно розробити відповідний метод , який би найкоротшим шляхом вів до істини. Першим кроком на шляху реформи метода пізнання, на думку Бекона, має бути очищення розуму від похибок, які йому постійно загрожують. Мета пізнання – збагачення життя справжніми відкриттями, зміцненням влади людини над силами природи; об’єкт - природа, а основні методи – експеримент та індукція. Індукція – це метод, за допомогою якого здійснюється сходження від окремих спостережень, адаптичних фактів до узагальнень. Алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання: шлях павука, мурахи і бджоли.
Р.Декарт підкреслює практичне значення науки, як знаряддя прогресу. Свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише, як передумову пізнання. Критерій істиності знання, ясність і очевидність. Декарт вважав, що людина від народження має певні вродженні ідеї, які становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання.до вроджених ідей Декарт відносить ідею Бога як істоти найдосконалішої. Цю ідею Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.
24. Основні риси філософії Просвітництва.
Доба Просвітництва майже вписується в рамки 18 ст. її мислителі прагнули усунути недоліки існуючого суспільства. Особливо гостро вони критикували феодальний лад, його культуру, рішуче виступали проти кріпосництва, вірили в розум і у високе покликання людини. Основи Просвітництва лежали уявлення про визначальну роль свідомості в розвитку суспільства. Поглиблюється впевненість у могутності людського розуму його необмежених можливостях, у прогресі і науці. Філософи Просвітництва намагалися просвітити правителів. Просвітництво означає світ науки і культури. Епоха Просвітництва – це віра в розум і здоровий глузд.
Характерні риси Просвітництва:
раціоналізм, як спільна віра в розум;
антиклеринаїзм (виступ проти зусилля церкви, але не релігії)
антиобскурантизм (замислюючий)
В епоху Просвітництва увага філософії повертається від проблем метології та субстанційних основ буття до проблем людського буття, буття суспільства, історії та перспектив розвитку людства. Просвітництво повертає до людини. У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість.
25. Критична філософія І. Канта
У творчості великого німецького філософа Іммануїла Канта (1724-1804) виділяють два періоди:
1) докритичний період. У цей час Кант перебував під впливом філософії Ляйбніца. Кант був переконаний, що розум здатен осягти закономірності природи. Сам він серйозно займався астрономією, створивши разом із П. Лапласом теорію походження всесвіту з газоподібних туманностей;
2) критичний період. У цей час були створені три знамениті «Критики» Канта: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критиказдатності судження». У них мислитель піддає критичному аналізу основні пізнавальні здібності людської душі. Учений формулює три основні питання, які відбивають духовні інтереси людини:
що я можу знати? (на це відповідає метафізика, тобто філософія);
що я маю робити? (на це відповідає, мораль);
на що я можу сподіватись? (на це відповідає релігія). Філософську систему Канта часто називають трансцендентальним '
ідеалізмом. Кант не стверджує, що ідеї діють, створюють світ, він лише підкреслює своєрідну природу наукових ідеалізацій.
Кантівську філософію називають також критичним ідеалізмом, оскільки, на думку мислителя, філософія є формою критики. Критика допомагає з'ясувати межі розуму, здатності судження, волі.
У «Критиці чистого розуму» І. Кант дійшов висновку, що наші знання узгоджуються не з навколишнім світом, а з нашими пізнавальними можливостями. Тому ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а в тому вигляді, в якому його пізнання доступно нашому розумові. І. Кант розмірковує приблизно так. Сам по собі чистий розум (абстрактне мислення) не здатен дійти остаточної думки щодо основоположних ідей про Бога, світ, людську душу — він неодмінно заплутається в антиноміях (протиріччях), наприклад, буде без кінця наводити аргументи «за» і «проти»- безсмертя душі. Тому розум мусить звернутися по допомогу до органів чуття. Але чуттєве знання, у свою чергу, все одно має бути проаналізоване нашим розумом, точніше, нижнім його механізмом — здоровим глуздом. Однак проблема полягає в тому, що просіювання цієї інформації здійснюватиметься крізь сито певних уроджених механізмів, які безпосередньо не виходять на чуття. Один з таких механізмів являють собою трансцендентальні форми апперцепції (сприйняття) — вроджені відчуття простору і часу. Отже, час і простір властиві не світові як об'єкту сприйняття, а людині як його суб'єктові.
У «Критиці практичного розуму» Кант стверджує, що від природи людина не є ані доброю, ані злою. Ступінь її моральних чеснот залежить виключно від того, якою мірою вона дослухається до вимог свого розуму.
Практичний розум у Канта керує всіма діями людини, утому числі й моральними. Людська воля автономна, вона сама продукує закони своєї діяльності. Воля у своїй дії не залежить ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх Імпульсів людини. На цьому розумінні волі Кант вибудовував свою концепцію моралі. Таке розуміння підвалин моралі було новим для філософії. До Канта філософи намагалися пояснити мораль Божою волею, настановами суспільства, вродженим чуттям, прагненням до щастя, насолоди, користі. І тільки Кант стверджував принципову самостійність і самоцінність моральних принципів, що базуються на волі. Тільки коли вони узгоджені з веліннями розуму — імперативами, людина чинить доброчесно. Існує лише один категоричний імператив (обов'язковий для виконання за будь-яких умов) як вищий закон моралі: не роби іншому того, чого не бажаєш собі.
У «Критиці здатності судження» І. Кант спробував з'ясувати, що таке краса. Він вирішив, що об'єктивного критерію краси не існує, адже красиве від потворного людина відрізняє на підставі судження смаку, а воно вкрай індивідуалізоване.
Хочу цьому твердженні І. Канту цілому мав рацію, слід пам'ятати, що кожна епоха, кожне суспільство виховує а людини підсвідому прихильність до якихось певних стандартів краси.
26. Основні риси філ. Гегеля
Філософська система Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831). — найрозлогіша система в історії західної філософії. Виходячи з єдиного принципу, Ґ. Гегель зробив спробу пояснити і природу, і1 суспільство, і людське мислення. Гегель написав «Науку логіки», «Філософію природи», «Філософію духу». Ці твори становлять «Енциклопедію філософських наук».
Філософська система Ґ. Гегеля дістала назву абсолютного ідеалізму. Вона була ідеалістичною, адже вихідне начало в Гегеля — розум — є ідеальним, абсолютним; цей розум прагне охопити весь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям.
Спершу сама по собі Абсолютна ідея — це лише невизначена інтуїтивна думка: усе розумне — дійсне; есе дійсне — розумне. Ця . думка потребує подальшого пояснення і обґрунтування. Починається самопізнання Абсолютної ідеї, яке здійснюється у три етапи:
— етап логіки;
— етап філософії природи;
— етап філософії духу.
Логіка. Зазвичай логіка визначається як наука про форми і прийоми людського мислення, необхідна людині, щоб навчитись послідовно мислити і тим самим обернути мислення на науковий метод пізнання дійсності. Для Гегеля логіка — це система визначень мислення, які виражають найістотніше в реально існуючих речах. Вона збігається з метафізикою як розділом філософського знання про буття. Наприклад, початкове поняття «пес» — не пустопорожня фікція мислення, а зародок Існування цілого класу живих істот, наділених матеріальним тілом.
Філософія природи. Пізнаючи себе у природі. Абсолютна ідея з'являється у вигляді скінчених, чуттєвих і тілесних речей, відходячи при цьому від своєї початкової ідеальної сутності, точніше, вдягаючись у зовнішню, матеріальну оболонку або форму. На етапі філософії природи можна спостерігати, як перебігає у природі процес еволюції, перехід від нижчих рівнів організації живого до вищих, який увінчується появою людини як наділеної духом розуму істоти. Етапи еволюції природи якраз і потрібні, щоб зрозуміти, що гі абстрактні поняття, які становлять зміст нашого мислення та нашої мови, — не вигадки розуму, а найефективніший спосіб осмислення усього розмаїття реального світу. Філософія духу. Абсолютний дух — це та сама ідея, але втілена у різних формах інтелектуальної діяльності людей, починаючи від нижчих її різновидів {на зразок сновидінь) і закінчуючи абсолютним знанням, у якому досягається адекватне вираження Абсолютної ідеї в наукових поняттях і сформованих логічних категоріях. Іншими словами. Абсолютний дух — це Абсолютна ідея, яка пізнала себе й повернулася до самої себе. Завершує цей процес самопізнання Абсолютна ідея за допомогою людського духу* який оперує абстрактними поняттями й логічними категоріями. Отже, ще раз підкреслює Гегель, ці поняття І категорії насправді відображають сутність існуючих у Природі речей.
Гегель показав, що пізнання — процес історичний. Недоліком діалектичної логіки Гегеля є те, що вона будь-якому предметові накидає схему загальних понять. Гегель абсолютизував логіку (панлогізм). Концепція Гегеля проголошувала тотальне, зневажаючи при цьому одиничне, конкретне як несуттєве; вона утверджувала Систему, ігноруючи конкретну людину.
27. Зміст і сутність антропологічного матеріалізму Фейєрбаха
Фейєрбах назвав свою філософію антропологічною, людина, на його думку, це життя розуму та серця, тобто людина невідокремлена від емоцій і переживань. Людина є досконала свідомість природи, але вона сама не усвідомлює того. Людина це страждаюча, потребуюча, пізнаюча, чуттєва істота. Етапи взаємодії природи і суспільства в загальному визначаються переворотами у виробництві, в виробничих силах суспільства. Виділяють три типи перевороту: "неолітична революція", промислова революція, науково-технічна революція. Перший етап починається з появи людини розумної. Людина поки впливає на тільки природу. Другий етап розпочинається в кам’яну епоху і продовжується до виникнення буржуазних відносин. Третій етап починається в 8 ст. з промислової революції в Англії і закінчується у 20 ст. Четвертий етап розпочинається в 20 ст. і продовжується до цього часу.
Пантеїзм - вчення, що розглядає Бога як безлику силу, яка постійно присутня в світі. Пантеїзм буває: натуралістичний (Дж. Бруно, Т. Кампанелла. Ф. Патрнци, Б. Спіноза), містичний Іоанн Скот Єріугена, Мейстер Єкхарт)
28. Розкрийте основну проблематику та вихідні принципи філ. марксизму
1. До лівого крила молодогегельянців належали також Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895), творці марксизму. Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм). Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томас Мор, Томаззо Кампанелла, Клод Сен-Сімон (1760-1825), Шарль Фур'є (1772-1837) та ін., які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною «відчуження» людини). Здійсни ти це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціалістичну революцію. Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм, її творці під впливом Фейєрбаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва «діалектичний матеріалізм», хоча в їх працях такий термін відсутній). Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ- створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії. Такою є радянська версія філософи марксизму, яка має достатньо підстав, щоб претендувати на істину, оскільки ґрунтується на працях Енгельса і пізнього Маркса.
29. Філософію ХХ століття
характеризують різноманітні школи, напрямки, течії, що є відображенням складності суспільного життя, його суперечливості. До них відносяться: неокантіанська філософія, неогегельянська, феноменологічна, герменевічна, екзистенціальна, неотомістська, неопозитивістьська тощо.Основними ж течіями, котрі репрезентують філософську думку ХХ століття, є, принаймні, три напрямки, а саме: екзистенціальна філософія, неотомістська і неопозитивістська. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу. Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Філософія Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і постулати.Основні риси сучасної світової філософії. Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:
1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаю-чих, продовольчих, демограф-фічних, енергетичних, техно-логічних і т.п.;2.Переосми-слення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”;4.Плюралізм (мно-жинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них; 5.Толерантність (терпи-мість) щодо ставлення до різних філософських конце-пцій;6.Постановка проблеми фор-мування планетарної свідо-мості.
30. Сцієнтизм та анти сцієнтизм у філософії XX ст.
Аналізуючи співвідношення філософії та науки, не можна обійти увагою явище сцієнтизму - уявленню про те, що єдиною істинною формою пізнання може бути тільки раціональне, наукове пізнання, причому в тому розумінні слова "наука", яке застосовується щодо природознавства. За своє сутністю сцієнтизм (від англ. science - наука) применшує роль і значення всього, що не має суворо раціональної форми.
А. Г. Спіркін передає нарікання сціентистів на адресу філософії наступним чином: "Передусім сцієнтист закине філософії, що її істини недовідні й принципово не піддаються перевірці, що філософія не є точним знанням і навіть, навпаки, вона настільки неточна, що наближається в цьому, розумінні скоріше до мистецтва, ніж до науки...Чи можна сьогодні серйозно ставитись до філософського способу міркування, якщо кожному аргументу тут може з однаковою переконливістю бути протиставлений і контраргумент, якщо філософи не спроможні застосовувати у своїй області суворі наукові доказові і верифіковані методи, вироблені математикою та природознавством.
31.Філософія психоаналізу: основні представники та ідеї
Однією з найвпливовіших ідейних течій XX став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів.
Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо зміст першого та другого аспектів психоаналізу.
Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд {1856—1939). Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намітилась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик.
Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості, оскільки, аналізуючи та оцінюючи людську діяльність, Фрейд повсякчас натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможливо було пояснити особливостями її свідомого ставлення до дійсності та до самої себе.
Головним у психоаналізі стало його філософське осмислення та тлумачення. 3.Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психологи, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав З.Фрейд, с основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись чи не приєднуватись до інших його якостей.
Спочатку психіка у З.Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме — це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам'ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйманням зовнішнього світу.
Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим же це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. (Цензура, за Фрейдом, це образне уявлення тих сил, які прагнуть не пропустити до свідомості несвідомі думки та бажання.) Пізніше 3.Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого — принципу реальності.
Створивши теоретичну систему психіки, 3.Фрейд мав довести її правомірність. З цією метою він виділяв певні приклади психічної діяльності, а саме: сновидіння, асоціативне мислення, гіпнотичне навіювання, дотепність, психопатологія буденного життя (забування імен, прізвищ, гублення речей тощо). Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи.
Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Спираючись на дані природничих наук і дотримуючись біологічного стилю мислення, 3.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збудження.
Вчення про лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується 3. Фрейд ом як енергія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим (витіснення — це переведення психічного змісту із свідомості у несвідоме і збереження його у несвідомому стані) назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціальних) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією.
Психологічні та соціологічні погляди З.Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію, психологію, на духовне життя західного суспільства в цілому. Цьому сприяли його безсумнівнідосягнення. Після виходу праць З.Фрейда стало зрозуміло, що неусвідомлювані структури складають особливий онтологічний пласт психіки, ділком досяжний для наукового аналізу (раціональний аналіз ірраціональних потягів). Дослідивши складність та багатоплановість структури особи, він вперше побудував єдину, внутрішньо взаємопов'язану картину психіки. З.Фрейд увів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності,
Одним із перших із критикою теорії психоаналізу З.Фрейда виступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології КдшШм.? (1875—1961).
Основні розходження К.Юнга із З.Фрейдом стосувались двох основних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи несвідомого. К.Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу Едіпа. Він якісно переосмислює концепцію несвідомого З.Фрейда. З його точки зору, несвідоме включає в себе не лише суб'єктивне та індивідуальне, витіснене за поріг свідомості, а й колективний і безособовий зміст психічного, що походить із глибокої давнини. Особистісне несвідоме у З.Фрейда є результатом життя індивіда, а колективне несвідоме К.Юнга — результатом життя людського роду.
І нарешті, основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900—1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. З цією метою він звернувся до попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л .Фейєрбаха і особливо до праць К.Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдівську точку зору на природу несвідомих потягів та на роль соціальних факторів у становленні особистості. Проте, вважаючи, що соціальна теорія К.Маркса недостатньо враховує роль психологічного фактора, Фромм поставив за мету доповнити марксизм психоаналізом.
Постановка Фроммом проблеми "соціального характеру" як певної психологічної структури особистості, спроба з'ясувати роль різних типів соціального характеру в суспільно-історичному розвитку, безумовно, слушні і заслуговують на увагу. Проте важко погодитись із ним у тому, що будь-яке конкретне суспільство формує переважно один соціальний характер, функція якого полягає в зміцненні та стабілізації існуючої соціальної системи.
32. Проблема людини в філ. XX ст. : екзистенціалізм, філ. антропологія, персоналізм
Екзистенціалізм (ф. існування-ірраціональна течія (заперечує як матеріалізм так і ідеалізм) виникла в кінці першої світової війни, засновники Шестов, Бердяєв. Потім розвив, в Германії (Хайдеггер, Ясперс) після 2 світ, війни у Франції (Камю, Сартр). В кінці 50-х поширилася в США та ін. країнах. Приєднуються релігійні течії: Франц. персоналізм (Дакруа, Недонсель), нім. діалектична теологія (Тіллех, Гультман). Екз. поділяється на релігійний (Шеайое, Бубер, Бердяєв. Ясперс) і атеїстичний (Хайдеггер. Камю, Сартр). Екз. сформувався на Ідеях Ніцше, Достоєвского, Паскаля.
Осн. проблеми: 1) онтологічна проблема (буття), буття - не досвідна данна реальність, не сутність, яку можна осягнути розумом, це те, що можна осягнути через інтуіцію. Екзистенція - це моє буття, те як я живу. Воно відкрите, незамкнене. Екзистенція тісно пов'язана із часом. Зміни в житті людини називаються модусами буття. Зміст -буття в трансцедентності. Реліг. Екз.: зміст бутя- Бог, Атеїст. Екз.: життя в цілому абсурдне (сенсу немає); 2) проблема свободи(особливо росіяни та Ясперс). Відкидають те, що свобода осмислена необхідність, і що свобода - розкриття можливостей людини. Свобода витікає із буття. Реліг. екз.: вільним може бути віруючий; Атеїст. Екз.: тільки людина може визначати своє жизття, слабка людина принципово одинока - крайній індивідуалізм. Якщо людина не вільна-вона не особистість. У людини немає кордонів свободи, люди об'єднуються, тільки бунтуючи проти життя.
Висновок: Екз. - ф. кризису і на її базі виникає нова течія - культ насильства. (Ф. життя - іррац. течія. Базустся на поясненні поняття життя (реальність, яка Інтуїтивно осягається, яка не рівна ні душі, ні матерії). Основні представники: Т. Лессінг. Ф Кяавіс. Життя - те, що виникає природно, буття -те, що виникає штучно. Критикі. матер. і рац. ідеалізму - Кант І Гегель. Школи: Сой, біолог, Історич. школа (Шпенглер, Діяьтей) . Найбільше повно сенс людини розкривається в історич. досвіді суспільства. Ввели нову методологію: Герменевтика і розуміюча психологія. Життя розуміється як щось послане вселенной. Роблять акцент на рішенні проблеми творчості (Творчість - синонім життя). Філософія трагічна як і Екз, вона фатальна і песимістична. Була популярна в першій чверті 20 ст. (декаденти, символіста))
33. Особливості та основні етапи розвитку філософської думки в Україні
Українська філософія — один з національних різновидів філософії, поряд із французькою, англійською, німецькою тощо.
Специфічними рисами української філософії, які формувалися на основі українського національного характеру («української душі»), є:
а) кордоцентризм (від латинського кордос — «серце») — людина сприймає навколишній світ, оцінює своє місце в ньому не стільки «головою» (мисленням), скільки «серцем» — емоціями, почуттями;
б) антропоцентричність, або людиновимірність — безпосередня спрямованість на людину, осмислення її сутності, шансів на саморе-алізацію та щастя в житті;
є) екзистенційність — гостро-емоційне переживання кожного конкретного моменту існування, життя взагалі. Людина шукає не абстрактну об'єктивну Істину, єдину для всіх, а свою особисту «правду» — сенс, мету власного життя. Загальноприйняті цінності пропускаються крізь особистий життєвий досвід, і навпаки — особистий життєвий шлях пропонується іншим як один із можливих способів буття;
г) толерантність і діалогічність. Українську філософську думку характеризує терпимість, шанобливе ставлення до виявів незгоди з її ідеями, прагнення вести коректну дискусію. Наприклад, затятий полеміст Іван Вишенський, релігійно-соціальний мислитель і письменник кінця XVI ст., в одному зі своїх трактатів — «Зачіпка мудрого латинника з дурним русином» В історії української філософії виділяються 4 основні етапи:
І етап — філософія періоду Київської Русі (ХІ-ХУ ст.). Він розпочинається з появи першої оригінальної пам'ятки філософської
Ш думки — «Слова про закон і благодать* митрополита Іларіона Київського, з закінчується з переходом українських земель під владу Литовсько-Польської держави. На цьому етапі в українській філософії переважали проблеми, пов'язаних із взаєминами між Богом і світом. Богом і людиною.
II етап — період українського бароко (початок ХІШ-ХУШ ст.) — час національно-культурного відродження, початок тривалої боротьби українського народу за відтворення власної державності. У цей період українській філософії було властиве переміщення центру уваги на взаємовідносини «людина — світ»;
III етап — етап самобутньої національної філософії, формування якої припадає на XIX - початок XX ст. Цей етап характеризується постановкою проблеми «людина — нація» і формуванням філософії національної ідеї;
IV етап — українська філософія XX ст. (до здобуття Україною незалежності у 1991 р.). Вона представлена удвох основних різновидах:
філософія в Радянській Україні. Головною особливістю радянської філософії є її ідеологічний характер. З кінця 1920-х років вона набула вигляду «діалектичного та історичного матеріалізму»;
філософія української діаспори. Вона відома перш за все своїми оригінальними концепціями української національної Ідеї (В. Липинсь-кий, Д. Донцов, І. Лисяк-Рудницький). Крім того, саме представники української діаспори (Д. Чижевський) розпочали фундаментальні дослідження історії української філософії та її специфіки. їх результатами ми користуємось досі.
Слід зазначити, що протягом усіх періодів українська філософська думка часто існувала не у вигляді цілісних філософських систем, а у вигляді філософського масштабу ідей, вони викладалися не в особливих трактатах за допомогою спеціалізованих понять і категорій, а в літературі, поезії, публіцистиці відповідними засобами художньої виразності думки — «Слова про закон i благодать» .
34. Філософські погляди Г.Сковороди
Сковорода розвиває традиції Просвітництва, він відходить від догматичного наслідування своїх учителів . Сковорода тяжів до ідей Платона, який в академії був об’єктом критики. Він на передній план ставить не світ, а людину і духовне начало в ній . Вихованець Києво-Могилянської академії засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істотно людське -духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя . У філософії Сковороди предмети і явища осмислюються як символи. Одним із основоположних принципів філософа є двонатурність світу і (все суще складається з двох натур видимої і невидимої). Сковорода поділяв усе суще на три види 6уття(світи): великий (Всесвіт), малий(Людина), світ символів або Біблія . Необхідною умовою щастя, є дотримана людиною принципу “спорідненої праці” - те, що визначає сенс людського буття. Саме щастя філософ вбачав у чистоті сердечній, у рівновазі духовній , і утверджуючи це своїм власним життям .
35. Філософські ідеї Києво - Могилянської академії
У Києво-Могалядській академії, заснованій Петром'"Могилою (1597—1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки.
Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей., даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи.
Професор академії І.Гізель (бл. 1600—1683), зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають "закарбованими образами". Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого цей закарбований образ стає вже відображенням. У свою чергу відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття.
З діяльністю внутрішнього чуття І.Гізель пов'язує наступний етап пізнання зовнішнього світу. Відображені образи зовнішнього чуття, що є формальним відображенням речей, діючи на внутрішнє чуття, утворюють закарбовані образи цього чуття.
Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г.Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, яка відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття.
Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному.
Аналогічно І.Гізелю і Г.Кониському уявляв собі процес здобуття істини Теофан Прокопович (1681—1736). Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І.Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т.Про-копович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне.
У філософському курсі /еоргіяД[е25£г£ь/сого^( 1725—?) простежується дещо інше розуміння філософі? і шляху пошуку істини. Г.Щербаць-кий визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку. Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований на пізнання насамперед навколишнього світу й людини, він спирається на людський розум, керується єдиним методом, що уможливлює здобуття істини. Цей метод має спиратися на самосвідомість, сутність якої виражена у Щербацького картезіанською формулою: "Мислю, отже, існую".
Спираючись на вчення Декарта, Г.Щербацький усуває традиційне розрізнення розуму й душі і відповідно розподіл пізнання на чуттєве та розумове.
Оригінально у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ.
Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей.
На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останній уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами.
У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'ємним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Ця тривалість, якій відповідає поняттю внутрішнього часу, властива й ученням інших професорів.
Професори Києво-Могилянської академії обгрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі.
Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем. Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обгрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину.
Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитивну моральну оцінку.
Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.
Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.
36. Етапи розвитку філ думки в Україні.
Потрібно виділити 2 основні етапи розвитку філософії – докласичний і класичний.
В докласичну добу виділ. такі етапи:
-філософська культура Київ. Русі – розвивалася у вигляді однолінійного процесу, що розгортався під впливом християнського світогляду, а не взаємо перетином різних світоглядних моделей.
- філософ. Ідеї в духовній к-рі 14-15ст. – Купріян, Цамблаків знайомлять освітчену публіку У-ни з новинками культу-рного життя. Філософ. думка розвивалася за такими напря-мками: формується інтерес до дослідження історичної свідо-мості; засвідчені певні світо-гляди зрушення в колективній наро-дній творчості.Пам’ятки наро-дної епічної творчості прого-лошували віру в людину, зак-ликали до боротьби за пере-могу народних ідеалів; прони-кають ідеї вільнодум-ства.
- гуманістичні і реформаційні ідеї в суспільно-філософській думці країни (16-17ст.) – велику роль відігравали церковні братства. Братства внесли світський струмінь у духовну культуру Ук-ни.
- філософія Києво-Могил. Академії – програма академії передбачала знайомство з філософ. ідеями античності, схоластики, ідеями Відроджу-ння. Працювали там філософи Гізель (займався проблемами гносеології. Він вважав, що зн. Світ посилає нам чуттєві образи); Прокопович (сутність методу пізнання він визначає як спосіб знаходження невідо-мого через відоме).
У добу класичної укр..філос. дали про себе знати:
-філос. Сковороди. Укр.. Просвітництво – саме в класичний період укр..філос. набували найб. вираження чітких ознак основні риси укр..філос. ментальності – антеїзм, екдистенціальність. Засновником нової класичної доби укр.. філос. ста Сковорода.
-Університетсько філософ. 19ст. набувають поширення ідеї Канта, Фіхте, Шеллінга. Серед університетських філо-софів були гегельянці: Новицький, Гогоцький – вони критикували Гегеля за раціоналістичне спрямування його філос. с-ми.
- укр.. романтизм – помітний вклад в розробку філ.-світогл. Проблем внесли предст. Укр.. л-ри Франко. Він розробляв тему праці і труд. Моралі; стверджує, що праця – єдине, що здатне творити і вдосконалювати люд.душу.
-натуралістично-позити-вістські та соціалістичні моти-ви в укр..філос. (кін19-поч. 20ст)
37. Проблема буття та її місце у філософії
Проблема буття — це питання про те, яким чином навколишній світ Існує як певна цілісність. Проблема буття для філософії — фундаментальна: адже філософія виконує функцію людського світу орієнтування, а буття — це найширше філософське поняття, воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.
З XVIII ст. найширший, мабуть, розділ філософського знання, пов'язаний із вивченням буття, здобув назву онтології.
Можна говорити про три основні концепції буття в історії філософії, а саме:
- матеріалістичну, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;
- ідеалістичну, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);
- некласичну. що протиставляє буття як процесуальні, мінливість, незавершеність до сущого як усталеного, оформленого, завершеного.
Сучасна наука окреслює досить складну картину проявів буття та виділяє такі найважливіші характеристики буття:
- по-перше, буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді;
- по-друге, буття постає у системних окресленнях, тобто у зв'язку «всього з усім»;
- по-третє, до сучасної наукової картини світу входить рівневоієрархізована будова проявів буття: мінро-, мокро- та мегапроцеси. На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики;
- по-четверте, багаторівневість проявів буття виявляє себе ще . . й еволюційно. Еволюційний процес рухається у напрямку дедалі тотальнішого виявлення глибинних характеристик буття. У цьому аспекті розвиненіші форми сущого є, тзк би мовити, більш демонстративні, більш розгорнуті щодо виявлення форм буття, нін нижчі;
- по-п'яте, сучасна наука докорінно змінила попередні уявлення про взаємозв'язок суб'єкта й об'єкта. Якщо раніше ці поняття досить радикально поділяли, то тегіер людина як суб'єкт постає органічною часткою світу як об'єкта.
Ш Виділяють чотири основні форми буття:
буття речей;
буття людини;
буття духовного (Ідеального);
буття соціального.
38. Філософське осмислення світу: вихідні категорії.
Буття - це єдність об’єктивної і суб’єктивної реальності.
Субстанція - означає єдність багатоманітності конкретних речей, подай, явиш, процесів, через які й через котрі вона існує.
Матерія-це філософська категорія для означення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них.
Рух - поняття для позначення будь-яких взаємодій, а також зміни станів об’єктів, що викликані цими взаємодіями, безвідносно до носія, способу та напрямку здійснення.
Спокій - поняття, що виражає незмінність, сталість будь-чого.
39. Філософське розуміння простору і часу.
Простір і час – основні форми матеріально світу. Саме простір і час відмежовують матеріальні речі від ідеального буття. Поняття простір охоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого – його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Місце – це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище утворене відношенням речей. Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість – це фази одного і того ж. У ній розрізняють фази – сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі.
40. Рух та розвиток, зміст та співвідношення
Розвиток-це закономірна корисна зміна матеріальних і ідеальних об’єктів, які хар. як необоротне і направлене. Особливою характер. Розвитку є час, Розвиток отримав глибоке пояснення у нім. класичній філ. (Гегель будував діалектику як науку про всезагальний розвиток духу.) Розвиток є результатом діалектичної взаємодії багатьох процесів, в яких вирішальна роль належить народу, що спирається на закони історії. Розширює своє поняття розвиток як в звичайних так і в заг. науках. Біологія, історія культури показали, що процес розвитку неоднорідний.
41. Діалектика як вчення про розвиток
Діалектика - це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед 1 філософських методів. Термін походить від давньогрецького dialektike — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Все це давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу якиq визнає єдність протилежностей, розглядає поняття і предмети в і розвитку Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властивості речей, тобто категорій. До них належать категорії «необхідність- випадковість», «простір - час», «кількість - якість», «явище - сутність», «одиничне - загальне», «частина - ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст однієї протилежності розкривається через іншу. Однак цьому методу властиві й деякі вади. Діалектика намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги. Тому Гегеля і Маркса діалектика часто приводила до висновків неадекватних дійсності.
42. Розкрийте зміст синергетики як концепції розвитку.
На 1 місце в кінці 20 ст. висувається синергетика(теорія самореалізації). Вона дає новий образ світу. Вона розглядає світ як відкритий, складно організований, як такий, що установлюється і розвивається за нелінійними законами(нелінійний—відкритий до змін), які визначають розвиток як процес, сповнений поворотами в напрямку перетворень, що передбачає конструктивну роль випадковості. В синергетиці важливе значення має точка біфуркації—стан найбільшої нестабільності системи, коли будь-яка дія може призвести до якісної зміни системи. Принципи синергетики:1.Порядок із хаосу; 2.Система розвивається через нестійкість.»Антропний принцип»: світ такий, який є, бо ми дивимось на нього, і вся та зміна в нас, в нашому погляді, в нашому самопочутті і самосвідомості змінює картину світу.
43. Проблема духовності в філософії.
Проблема духовності є однією з наріжних для філософської гуманістики загалом та філософської антропології як спеціальної наукової галузі. Антропологові доводиться самовизначатися між спрощено-матеріалістичними та альтернативними їм радикально-ідеалістичнимипоглядами на духовність. Більш прийнятним є, мабуть, погляд, заснований на намаганні зясувати „буттєву вкоріненість” духу—як осереддя усіх функцій свідомості, як взаємодію розуму, почуттів і волі, „сфокусовану” в конкретній людській особистості. Духовність постає як невсипуща „турбота” людини про себе, як погляд, спрямований особистістю всередину себе з метою самовдосконалення, самотворення.
Загалом же духовність постає як найвищий рівень ієрархії цінностей людського світовідношення, котра започатковується цінностями «приємне—неприємне», а завершується цінностями «святе—несвяте». Саме до царини «святого» належить цінність особистості. Відтак для сучасного розуміння взаємозв’язку людини зі світом є важливим не тільки «вкоріненість» духовності в буття, а те, що вона надає буттю нової смислоспрямованості: «буття-для-Іншого», для ближнього.
44. Свідомість: сутність та властивості
Проблема свідомості в філософії - дуже багатоаспектна проблема, хоча б тому, що свідомість і мислення - основний інструмент філософії. Свідомість є філософською категорією і об'єктом .філософських досліджень.
Матеріалісти вважають, що свідомість с породженням матерії: на їхню думку, матерія, еволюціонуючи, на певному етапі свого розвитку породжує свідомість.
На побутовому рівні розуміння свідомість є сукупністю психологічних явищ; це характеристика психіки, здатність оперувати ідеальними образами; здатність людини бачити навколишній світ і себе в ньому.
Поняття свідомості є вужчим, ніж поняття мислення. Свідомість — це вища, поняттєва форма мислення.
Головною ознакою свідомості є здатність людини відділяти себе від зовнішніх речей.
Свідомість передбачає перетворення об'єктивного змісту предмета є суб'єктивний зміст духовного життя людини. Інакше кажучи, природа свідомості ідеальна, в наших думках немає ані грама матерії, речовини.
Однак слід пам'ятати: свідомість не «фотографує» світ, не робить з нього достеменного зліпку; краще порівняти її з художником, який пише картину, не тільки вдаючись до копіювання предметів, ай привносячи їх авторське бачення.
Процес усвідомлення досить тривалий. Його можна умовно поділ.
- «копіювання» зовнішніх обрисів предметів на основі даних органів чуття; - розчленування (аналіз) цих образів;
- визначення внутрішньої сутності чуттєвих образів, які відображають реально існуючі матеріальні речі;
- поєднання чуттєвих образів з усвідомленням їх внутрішньої сутності, внаслідок якого людина усвідомлює призначення матеріального предмета. Усвідомлювати крісло — означає не просто бачити чотири ніжки, спинку та сидіння, але знати, що перед нами предмет меблів, на який можна сісти. (Цікава довідка: мозок сприймає чуттєву інформацію об'ємом у 100 тис. біт/сек, однак усвідомлюється тільки 1/1000 частина цієї інформації.) Джерелами свідомості є:
- матеріальні предмети;
- соціокультурне середовище;
-внутрішній-духовний-світ-людини; - космічне смислове та інформаційне поле.
3. Фройд виділяв у свідомості індивіда три пласти:
несвідоме
власне свідомість
«надсвідомість» Ще свідомість поділяють на індивідуальну та суспільну. Суспільна свідомість виявляється на двох основних рівнях (повсякденному і теоретичному) І кількох основних формах (право, мораль, політика, релігія, наука, філософія).
Деякі дослідники, звертаючись до даних фізіології, наголошують на тому, що в мозку людини наявні дві півкулі. Кожна з цих півкуль відповідає за певні функції свідомості. Люди, а яких переважає права півкуля, відзначаються розвиненим мисленням, спокоєм, розсудливістю. Ті ж, у яких домінує ліва, характеризуються підвищеною чутливістю та емоційністю, схильністю до художнього, образного мислення.
Людський мозок навіть порівнюють із комп'ютером, що має процесор із тактовою частотою 20 ГГц і жорстким диском місткістю до 100 ГБт. Однак спосіб, у який мозок людини і машина розв'язують завдання, принципово різняться між собою:
- мозок працює за цільовим планом задля досягнення певної мети, що ясно усвідомлюється. Машина ж діє за певними формальними правилами, вона не розуміє сутності самої задачі і наслідків своїх дій;
- кінцевим результатом дій людини є чуттєвий образ об'єкта, а машини — код із певної послідовності чисел;
- людська пам'ять діє за принципом смислової системи, що дозволяє витягати потрібну інформацію з необхідного смислового контексту, тоді як машина мусить перебрати підряд всі можливі варіанти. Саме тому найважливішим показникам будь-якої машини залишається показник її швидкодії.
45. Свідомість як філософська проблема
Свідомість це ключове філ. поняття для аналізу всіх форм прояву людської життєдіяльності в їх єдності і цілісності, спосіб організації контролю і регуляції взаємовідносин людина зі світом і іншим людьми. С. - це не тільки абстракція, а і культурно-історичне утворення, що формується в процесі онто- і філогенезі, породжується і розвивається в людській діяльності і спілкуванні Концепції походження свідомості: релігійна, дуалістична, концепція єдиного ін форм. поля, конц. еволюції тощо. Як бачимо, в концепціях викор. метод "мисленої конструкції", формально - логічний за своїм характером, але їх зміст свідчить про нові спроби "штурму" феномену свідомості. Вивчається і описується різними науками: медициною, кібернетикою, психологією.
46. Свідомість як цілісна система
Свідомість можна розглядати точку зору системно - структурного підходу; тобто як внутр. світ, світ суб'єктивної реальності, суб'єктивної рефлексії. Який у гносеологічному плані протистоїть світові об'єктивної реальності. Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттям психіки людини.
Свідомість це насамперед знання. Без сфери знання свідомості не існує (когнітивна сфера - сфера знання і навчання). Емоційна сфера свідомості - складне, мало досл. явище. Спроба виділити її структуру і типологізувати їх не вдалася. Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами суб’єкта в єдності із здібностями у досягненні цілей.
48. Самосвідомість: її природа і специфіка
Самосвідомість - важлива складова свідомості. Орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін.; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. В цьому об’єктом пізнання суб'єкт робить самого себе і свою свідомість.
Людина - самооцінююча істота, яка без цієї характерної дії не змогла б визначити себе і знайти місце в житті.
Самосвідомість тісно пов’язана з рефлексією.
Рефлексія - принцип мислення за допомогою якого воно здійснює аналіз і усвідомлення власних форм діяльності.
49. Пізнання та його філософське тлумачення Види пізнання
Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.
Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.
Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.
Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.
Введення в теорію пізнання принципів діалектики і практики дало змогу застосувати до пізнання принцип історизму, зрозуміти пізнання як суспільно-історичний процес відображення дійсності в логічних формах, що виникають на основі практики; науково обгрунтувати здатність людини в своїх знаннях давати істинну картину дійсності, розкрити основні закономірності процесу пізнання сформулювати основні принципи теорії пізнання ./Сучасна наукова гносеологія грунтується на таких основоположеннях.
1. Принцип об'єктивності, тобто визнання об'єктивного існування дійсності як об'єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб'єкта.
2. Принцип пізнаванності, тобто визнання того факту, що людські знання'в'принцигіі здатні давати адекватне відображення дійсності, її об'єктивно істинну картину; що пізнанню людини в принципі немає меж, хоч на кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства.
3. Принцип активного^ворчого відображення, тобто визнання того, що процес шзнавання — це цілеспрямоване творче відображення дійсності в свідомості людини. Пізнання є творчим відображенням дійсності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, "повторення" в ідеальній формі того, що існує, як це уявлялось споглядальному матеріалізму. Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.
4. Пщшта,.шдвкшш, тобто визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики.
5. Пдинцип^практики, тобто визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе основною, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини.
6. Пдинцщ^с^о^изм^, який вимагає розглядати усі предмети та явища" в їхньому історичному виникненні і становленні, а також через призму історичних перспектив їхнього розвитку, через генетичний зв'язок з іншими явищами та предметами дійсності.
7. Принцип_конкретності істини, який наголошує, що абстрактної істини не може бути7Т^тиіна"завжда конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.
Суб’єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.
Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального та духовного виробництва, певний історичний рівень розвитку культури та науки. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, але люди формуються як суб'єкти пізнання лише в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого пізнання. {(Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики і пов'язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності й можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через суспільство.
О^єкп^пзнашш — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів/Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економіч-ної формації в суспільствознавстві і т.д. Ідеальні об'єкти — це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхідність виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресуючим розвитком науки, все глибшим її проникненням в сутність дійсності. Об'єкт пізнання, таким чином, — це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт * не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає об'єктом інтересів суб'єкта.
Взаємодія суб'єкта і об'єкта фіксує єдність матерії і свідомості, буття і мислення, природи і духу. І об'єкт, і суб'єкт формуються в процесі практичної діяльності і невіддільні один від одного в своєму виникненні та функціонуванні. В цьому плані як без об'єкта не може бути суб'єкта, так і без суб'єкта немає об'єкта, а точніше без суспільно-історичної практики нема ні суб'єкта, ні об'єкта. Хоч об'єкт, звичайно, не конструюється суб'єктом, його свідомістю, а існує об'єктивно, проте об'єктивна реальність не може стати об'єктом без активної діяльності суб'єкта. Процес пізнання можливий лише при наявності взаємодії суб'єкта та об'єкта, в якій суб'єкт є носієм діяльності, а об'єкт — предметом, на який вона спрямована.
51. Особливості чуттєвого та раціонального пізнання
Пізнання — процес здобуття, переробки, передання та використання знання про навколишній світ.
Теорія пізнання (гносеологія) — розділ філософії] що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини.
Головним у теорії пізнання € питання про відношення знання про світ до власне світу: чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення).давати адекватне відображення дійсності? ,
Можливі два основні підходи до вирішення цієї проблеми:
1) гносеологічний оптимізм стверджує можливість об'єктивного пізнання світу таким, яким він є насправді, поза людською волею і свідомістю;
2) агностицизм (І. Кант, Д. Юм) повністю або частково заперечує пізнаваність світу.
Структуру процесу пізнання становлять суб'єкт та об'єкт пізнання.
Суб'єкт пізнання — це той, хто пізнає. У ролі суб'єкта пізнання можуть поставати як окремі люди, такі наукові колективи, людство вмілому.
Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта.
Матеріалізм проголошував дійсність може бути об'єктом пізнання лише тією мірою, якою вона увійшла до сфери діяльності суб'єкта. Визначальним критерієм у межах такого підходу є практика: пізнання і практика взаємопов'язані, практика є основою пізнання, його метою. Практична діяльність — це різновид людської життєдіяльності, спрямований на перетворення світу (наприклад, перетворення дерева на стіл}. Тварина пристосовується до середовища і змінює себе, людина ж пристосовує світ до себе. Практик ставить питання не проте, що становить собою річ, а про те, до чого вона надається.
Об'єктом пізнання стають не лише феномени природи, але и суспільні явища, сама людина, стосунки між людьми; урешті-решт, сама свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність в усій поліфонії її проявів теж може бути об'єктом пізнання. Пізнання може спрямовуватися на дослідження не лише об'єктивного світу, але й ідеальних об'єктів: числа, площини і т. п. в математиці; абсолютно чорного тіла, Ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху у фізиці; тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві.
Отже, суб'єкт пізнає об'єкт, і цей процес перебігає на конкретно-чуттєвому та абстрактно-логічному рівнях. Згідно з класичним поділом, кожному з цих рівнів відповідають по три форми. Форми емпіричної стадії пізнання:
відчуття — чуттєва фіксація окремих властивостей предмета;
сприйняття — цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ, який відбиває вже не окремі ознаки, а предмету цілому. Цей образ виникає на підставі даних чуттів, але не є їх механічною сумою;
уявлення — форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що їх суб'єкт сприймав раніше.
Мислення аналізує дані чуттєвого досвіду, даючи узагальнене знання.
Форми раціональної стадії пізнання:
поняття — вузлова форма думки, в якій відображаються загальні, найістотніші властивості предмета чи явища, зв'язки і відношення дійсності;
судження фіксує зв'язок предмета з Його ознакою. Судження граматично виражається розповідним реченням, наприклад: «Троянда червона».
умовивід — форма думки у вигляді міркування, коли з одного чи кількох вихідних суджень висновуються нові знання, причім без звернення до органів чуття. Наприклад, уже у стародавні часи люди знали, що Земля має форму кулі, і до цього знання вони прийшли за допомогою такого умовиводу: тільки кулеподібні гола відкидають тінь у формі диска.
Інтуїція — форма пізнання, яка характеризується тим, що суб'єкт не усвідомлює шляху власної думки, але при цьому здобуває нове істинне знання про світ. Шляхом інтуїтивного осяяння зроблено багато наукових відкриттів. Інтуїція — це кульмінаційний момент творчого процесу: всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього існували осібно, раптом поєднуються в єдину систему! Інтуїція характеризується такими ознаками, як безпосередність, несподіваність/неусвідомленість шляхів здобуття нового знання. Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність — як результат.
52. Пізнання і теорія істини
Проблема відповідності знань об'єктивні реальності відома в ф-ї як проблема істини. Питання про те, що таке істина, по суті є питання про те, в якому відношенні перебуває наше знання до зовн. світу, як встановлюється й перетворюється відповідність знань І об'єктивної реальності. Ще Кант сказав, що виявлення об'єктивного критерію істинності знання становить центральне завдання ф-ї. Істинне знання, як і сам об'єктивний світ розвивається за законами діалектики. Отже й об'єктивна істина перебуває в стані постійного розвитку. Форма «виявлення об'єктивної істини, завжди залежить від даного рівня знання, наз. відносною істиною. А чи можна досягти істини абсолютної? Абсолютна істина існує, але лише як та межа, до якої прагне людське пізнання. Кожна відносна істина - лише сходинка, яка наближає нас до Істини абсолютної.
53. Наука як соціально-культурний феномен
Розвиток сучасного наукового знання, що за своїм характером є інтегральним, вимагає подальшого поглиблення суміжних досліджень
у науці. Інтегративні процеси в сучасній науці роблять необхідним міждисциплінарний, комплексний підхід до досліджуваних проблем. Такий підхід стає однією з головних особливостей розвитку науки в сучасних умовах, оскільки в його основі лежать глибокі якісні перетворення в практиці науково-технічного і соціального прогресу, що зумовлює зміцнення зв'язків між різними структурними рівнями об'єктів, прискорення темпів пізнавальних процесів.
Складний і взаємозалежний характер сучасного суспільного розвитку обумовлює зміни не лише в змісті, а й у структурі пізнання, виникнення його нових напрямків і рівнів. З'являються особливі напрямки досліджень, які виступають міждисциплінарними, комплексними як за характером, так і за використаними засобами.
Разом з тим виникає необхідність не лише виявлення для дослідження нових комплексних проблем, а й аналізу, що передбачає глибокий зв'язок науки з людиною, її єдність з культурою в цілому, людське призначення наукових знань, їхню культурну цінність. На шляху такої інтеграції культури і науки найбільше виявляється гуманістична спрямованість наукових досліджень, що набуває сьогодні не лише теоретичного, а й зростаючого практичного значення.
Характер і спосіб функціонування науки в суспільстві обумовлені не лише потребами технічного розвитку, інтересами матеріальної практики, а й більш загальними цілями культурного порядку. Наука в своєму розвитку також виявляє формуючий вплив на характер і зміст усіх культурних процесів у суспільстві, породжуючи при цьому якісно нову культурну ситуацію. Зміст наукового знання, характер розвитку н суспільстві можна правильно зрозуміти і всебічно розкрити, якщо врахувати входження науки в загальний культурний контекст. Тому важливо розкрити також соціокультурний механізм функціонування науки, визначити її загальнокультурну значимість, цінність з точки зору історичної перспективи.
Наука не лише співвідноситься з культурою, а й відноситься до неї. Інакше кажучи, — наука має власну культурну сутність, оскільки освоєння людиною об'єктивного світу (процес творення "другої природи") власне і є вираженням культури.
У сучасних умовах наука все більше перетворюється із засобу технічного прогресу, в органічну частину соціального і культурного розвитку, що охоплює не лише ставлення людини до природи, а й її ставлення до інших людей і до самої себе. Тут поєднуються технологічні, культурні та гуманістичні потенції науки.
Результатом цього процесу є зростання продуктивності суспільної праці, причому не лише за рахунок нової техніки, а й за рахунок її поєднання з підвищенням культури праці. Тому технічне застосування наукового знання виступає культурною силою, культурним феноменом, оскільки воно одночасно є і процесом розвитку самої людини.
Безпосереднім завданням науки є досягнення об'єктивно правильного знання про дійсність і на основі цього — створення більш ефективних та доцільних засобів і джерел виробництва матеріальних благ. Однак ні знання самі по собі, ні матеріальні блага не є метою розвитку людини. Вони слугують лише основою для вирішення фундаментальнішого завдання — всебічного розвитку людських сутнісних сил.
Система знань входить у культуру тією мірою, якою вони розпред-метнюються в творчій діяльності — у виробництві, в мистецтві тощо, тобто в будь-якій сфері освоєння людиною дійсності. Як процес виробництва нового знання, наука тим самим є виробництвом людини як суб'єкта культурно-історичного процесу. Цей суб'єкт має формуватись не як функція власної професійної діяльності, а як цілісна особистість, як представник суспільства, тобто універсально.
Розкриваючи за допомогою науки закономірності природного і суспільного розвитку, перетворюючи на цій основі об'єктивні умови своєї праці і спілкування, люди створюють такі форми життєдіяльності, які мають відповідати їхньому культурному призначенню. Лише усвідомлення і практична реалізація дійсно культурної потреби людини в науці надає її розвитку справді гуманістичного характеру.
У зв'язку з тим, що наука орієнтується на розвиток творчого потенціалу людини, вона стає органічним компонентом культури, а також фактором, що визначає тип цієї культури. Все це надає науці гуманістичної орієнтації. Не тільки наука детермінує культуру, а й культура впливає на появу у науки нової якості — гуманістичної спрямованості. Гуманістична спрямованість науки є джерелом могутніх моральних стимулів наукової творчості.
Наука в сучасних умовах характеризується тим, що чим далі, тим більше вона стає співвідносною з людськими потребами, що виражаються не лише у вигляді соціальних цілей, а й безпосередньо. Досягається це завдяки підвищенню ролі людини як суб'єкта наукової діяльності. Крім того, наука все більше проникає не лише в суспільне, айв індивідуальне життя людини, суттєво перетворюючи його. В результаті цього наука стає ще більш залежною від суспільства, але разом з тим цей зв'язок індивідуалізується, набуваючи особистісного характеру.
Перед людством всім ходом об'єктивного розвитку історії поставлено завдання, від вирішення якого залежить і майбутнє науки — змінити соціальну спрямованість розвитку науки і зробити її органічним елементом гуманістично орієнтованої культури. Наука дедалі більше стає тією культурною силою, яка в поєднанні з художньо-практичним освоєнням світу і поглибленням моральних засад суспільства виступає одним із найважливіших і найнеобхідніших факторів не тільки перетворення зовнішніх умов людської життєдіяльності, а й творчого розвитку самої людини, її потреб і здібностей. Тісний внутрішній інтегративний зв'язок між розвитком індивіда та розвитком сучасної науки стає в даний час очевиднішим.
Наука для людини — лише така гуманістична орієнтація створює основу для оцінки науки з точки зору її впливу на людину, підпорядкування її іманентних цілей загальній меті соціального розвитку, в яких реалізація сутнісних сил людини стає самоціллю. Тому виникає питан-"ня не лише про цінності наукової істини, а й про її ціну, причому "точкою відліку" тут знову є людина.
Наука все більше перетворюється в своєрідний епіцентр культури, дедалі активніше впливає на подальший її розвиток і одночасно є складовою частиною, необхідною передумовою розвитку самої людини.
Все це дає підстави зробити висновок про те, що наука, спрямована на розвиток сутнісних сил людини, є феноменом культури. Звідси орієнтир науки на розвиток людини, її творчих здібностей, культури мислення. Наука тим самим є явищем величезного культурного значення, що докорінно змінює всю систему людських зв'язків з природою і людини з природою.
54. Форми та методи наукового пізнання
1.Сходження від абстрактного до конкретного, історичний та логічний, аксіоматичний, системно-структурний, математичний.-Теоретичний рівень---Форми ( Наукова картина світу, теорія, система законів, теоретичні поняття і ідея).
2.Моделювання. Аналогія, порівняння, індукція, дедукція, аналіз, синтез, абстрагування.---Рівні ( теоретичний) --- Форми(Факт, гіпотеза, проблема, концепція.)
3. Опис. Вимір, експеримент, спостереження.--- Емпіричний---Емпіричні закони, поняття і факти.
55. Наука та основні закономірності її розвитку
Наука -це особлива сфера сусп. життя, в якій здійснюється соц. Організована діяльність по виробництву, поширенню і реалізацій знань. Від ін. видів знання наукове відрізняє такі його властивості: об'єктивність, доказовість, системність, проблемність повідомлюваність, перевірюваність.За об’єктом дослідження виділяють природничі, технічні, гуманітарні науки. Закономірності розвитку:
1)Спадковість 2)Орієнтація на нагромадження знань.
3) Удосконалення методів пізнання і перевірки істинності знання.
4) Рух до диференціації та інтеграції знань Характерною рисою розв. Науки є зміцнення зв’язків між різними галузями наукового знання та формування нових на базі уже існуючих.
56. Співвідношення понять парадигма і наукова революція
Парадигма – це та точка зору, яка є тривалою, усталою. Східна парадигма – форму-вання раціоналістичного підходу.Істотною особливістю східної філософії була її “розмитість” меж між людиною і природою. Деякі з цих течій не відкликали авторитету Вед, й тому їх називали ортодоксальними. Такою була веданта. Вона вважала, що світ складається з безособового світового духу ”брахмана”. Західна – домінує наївно-матеріалістична позиція. Починаючи з доби відродження людина є тим центром, навколо якого міркують філософи нового часу, просвітники, класики німецької філософії. Звеличується при цьому розум як філософська категорія – й не лише як засіб пізнання, а й чинник перед визначення розвитку людини, природи й суспільства.
59. Діалектика і логіка: Їх зміст і співвідношення
Діалектика - це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого взаємодія (боротьба) протилежностей. Він найпоширеніший серед 1 філософських методів. Термін походить від давньогрецького dialektike — мистецтво вести бесіду, полеміку, діалог. Все це давні греки розглядали діалог (зіткнення різних, навіть протилежних думок) як плідний спосіб досягнення істини. А сам термін змінював свій зміст, але з часів Гегеля за ним міцно закріпилося значення філософського методу якиq визнає єдність протилежностей, розглядає поняття і предмети в і розвитку Діалектика плідна при аналізі таких найзагальніших понять мислення, які відтворюють універсальні властивості речей, тобто категорій. До них належать категорії «необхідність- випадковість», «простір - час», «кількість - якість», «явище - сутність», «одиничне - загальне», «частина - ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст однієї протилежності розкривається через іншу. Однак цьому методу властиві й деякі вади. Діалектика намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги. Тому Гегеля і Маркса діалектика часто приводила до висновків неадекватних дійсності.
60. Форми логічно-дискутивного пізнання:поняття, судження, та їх класифікація
Судження — це форма мислення, що фіксує зв'язок предмета з його ознакою. Здебільшого судження .граматично виражається .розповідним реченням.
Точніше кажучи, у судженні міститься інформація про наявність або відсутність у предмета чи явища певних властивостей, ознак, зв'язків 5 відношень.
Судження, що правильно відображає дійсність, повідомляє проте, що є насправді, називається істинним судженням.
Судження, що неправильно відображає дійсність, тобто таке, зміст якого не збігається з реальним станом справ, називається хибним судженням. Судження, що містить розпливчасту інформацію, яку важко перевірити, {невідомо — Істинна вона чи помилкова), називається невизначеним судженням.
Питання про істинність/хибність того чи іншого судження в кожному конкретному випадку вирішується окремо. Зміст судження — розкривати взаємозв'язок, співвідношення між різними формами думки. Поняття, наприклад, тільки називає сам предмет думки. Тому судження — складніша формою думки, ніж поняття.
Тож і структура судження складніша, ніж структура поняття. Судження складається з:
1) суб'єкта судження — це те, про що йдеться в судженні. Суб'єктом судження може бути все що завгодно: людина, суспільне чи природне явище, істота або неістота тощо;
2) предиката —> це те, що стверджується або заперечується про суб'єкт судження;
3) зв'язки. Зв'язка — це відношення між суб'єктом,]' предикатом судження. Зв'язка встановлює, чи належить конкретному предмету певна властивість. Найчастіше зв'язка виражається словами «є» або
Суб'єкт і предикат інакше називаються термінами. Суб'єкт і предикат уважаються логічними змінними, тому що їхній зміст може бути
Ш різним. А зв'язка — це логічна стала, у ній міститься сталий зміст, оскільки він розкриває незмінний зв'язок між суб'єктом і предикатом.
До структури судження можна зарахувати квантори, Квантори — це вказівки на кількісні характеристики суджень. У письмовому або усному мовленні квантори позначаються словами «усі», «деякі», «кожен», «жоден» і т. п. Квантори не є обов'язковим елементом структури судження. Нерідко їх пропускають, однак завжди мають на увазі.
Судження у формальній, традиційній логіці має символічні позначення. Суб'єкт судження позначається латинською буквою 5, а предикат — літерою Р. Найзагальніша символічна формула судження:
5 є (не є) Р.
Відносно суб'єкта й предиката судження діють правила розподілу термінів:
якщо один із термінів Судження повністю входить ув об'єм другого терміна або яовністю виключається'з нього, то він розподілений;
якщо один з термінів судження частково входить в об'єм другого терміна або частково з нього виключається, то він нерозподілений.
Наприклад, у судженні «Усі люди — примати» об'єм суб'єкта судження (поняття «люди») цілком входить ув об'єм предиката (поняття «примат»), тому суб'єкт уважається розподіленим. Але з іншого боку, предикат у цьому ж судженні — нерозподілений, позаяк клас приматів, окрім біологічного виду гіошо ааріепз, містить і різні види мавп.
Судження завжди виражаються а реченнях, переважно ці речення розповідні й двоскладні. Утім, можуть бути й речення інших типів. Наприклад, односкладне речення «вечоріє» містить і суб'єкт, і предикат («Вечоріє» - «Настає вечір»), однак в опосередкованому, непрямому вигляді.
61.Назвіть закони логіки та дайте їх загальну характеристику. Наведіть приклади їх використання.
Закони логіки перебувають у певній відповідності із законами природи і суспільства. Як ті, так і інші закони мають об’єктивний характер. Їх неможливо поміняти, вони діють незалежно від бажань і волі людей. Той факт, що мислення відрізняється від світу речей більшою свободою в оперуванні ідеальними утвореннями, не означає волюнтаризму в сфері дії законів логіки, можливості довільно їх створювати їх або відміняти. Порушення законів логіки так само, як і намагання змінити закони природи, заздалегідь приречені на невдачу. Спроби це зробити, користуючись специфікою ідеальної реальності, рано чи пізно засвідчують об’єктивну даність та непорушність цих законів. Той, хто не хоче з цим рахуватися, відчує абсурдність своїх бажань. Так, спроби якоїсь людини злетіти, як птах, не маючи спеціальних пристроїв, які здатні певною мірою долати земне тяжіння, неодмінно ведуть до її загибелі. Невдачі тих, хто порушує закони логіки, мають інші форми, проте виразно показують якщо не самому порушнику, то оточуючим, хибність подібних дій. Наприклад, людина, яка про одну й ту ж річ висловлює суперечні судження, викликає осуд як особа нещира, брехлива.
Незаперечним є той факт, що помилки у мисленні є звичним явищем. Однак це зовсім не свідчить про довільність і волюнтаризм логічних законів. Порушення цих законів відбуваються з різних причин: недостатня освіченість, недосконалість мислення, прагнення досягти мети неправедними засобами, свідомо відходячи від істини, хвороби мозку тощо. Наша свобода у використанні зазначених законів більшою мірою полягає у намаганні пізнати їх і користуватися цим знанням. Те саме стосується будь-яких інших об’єктивних законів.
Проте об’єктивність логічних законів відрізняється від об’єктивності речей.
Специфіка логічних законів порівняно із законами буття виявляється, на перший погляд, в тому, що люди значно легше ставляться до фактів їх порушення як у власному мисленні, так і щодо інших людей. Правильно мислити – це радше заклик, ідеал, але не те, що є імперативом повсякденного життя. Правильне мислення іноді вважають ознакою високоосвічених інтелектуалів. Решта не вбачає великого гріха у порушеннях того чи іншого логічного закону. Вимоги логічних законів подібні до правил морального життя: можна дотримуватися їх, а можна і порушувати: не завжди і не всіх чекає швидке покарання. Проте дотримання чи порушення подібних законів не призводить до їх скасування чи змін. Покарання несе порушник. В цьому також виявляється об’єктивність логічних законів.
Закони логіки універсальні. Їх вимоги чинні для всіх народів нашої планети, для всіх без винятку поколінь, для тих, хто жили в давні часи, і далеких нащадків. Саме закони логіки є вагомим фактором взаємопорозуміння між різними за етнічними, соціальними, віковими і іншими ознаками людьми. Завдяки однотипності структур мислення можливий переклад з однієї мови на іншу. Малі діти і дуже літні люди, жінки і чоловіки, фахівці різних професій, витончені інтелектуали і неписьменні – всі ці категорії людей пов’язані спільними законами мислення.
Закон тотожностіможна сформулювати так: будь яка-думка протягом певного міркування, умовиводу, опису та інших інтелектуальних актів повинна зберігати незмінними форму і зміст. Цей закон вимагає визначеності мислення, забороняє розпливчастість, хаотичність виразу думок, сприяючи тим самим дотриманню точності і ясності. Якщо, наприклад, вживаючи поняття „логіка” у тексті, кожен раз розуміти під цим щось різне (назва галузі знань або послідовність мислення або стиль викладу думок), читач так і не зможе з’ясувати в достатній мірі, що ж таке „логіка”. Закон тотожності має практичне значення в усіх випадках, коли йдеться про коректність дискусії, результативність обговорення важливих питань, правильний виклад думок в тексті. Перше ніж починати обговорення будь-якого питання, слід окреслити його точний, конкретний і відносно стабільний зміст, а згодом під час обговорення намагатися дотримуватися цих позицій.
62.Які елементи складають структуру умовиводу? Наведіть відповідні приклади і поясніть їх.
Умовивід – форма мислення, в якій з одного, двох або більше суджень виводиться нове судження, логічно пов’язане з вихідними судженнями. В умовиводі є три елементи: засновки, висновок і зв’язка. Судження, з яких робиться висновок, називають засновками. Висновок – це судження, що виводиться із засновків. Зв’язка виражає логічне відношення між засновками і висновком, у мові їй відповідають такі слова і мовні звороти, як: «отже», «тому», «внаслідок цього» та ін. Наведемо приклад умовиводу.
Жоден хабарник не є чесною людиною. Деякі посадовці – хабарники. > Деякі посадовці – нечесні люди.
В цьому умовиводі два перші судження – це засновки, стрілка означає відношення логічного слідування, а судження після стрілки – висновок.
В даному прикладі засновки передують висновку. Проте висновок може бути в тексті чи розмові розташований перед засновками, наприклад: «Деякі посадовці – нечесні люди, оскільки вони беруть хабарі (ті, хто бере хабарі – нечесні люди)». В якому порядку розташовані засновки і висновок, не має значення. Головним в умовиводі є те, що висновок слідує із засновків. Отже, в будь-якому разі, засновки логічно передують висновку.
Наведений умовивід являє собою розгорнутий запис акту мислення. В такій формі спосіб мислення стає для нас виразним і зручним для логічного аналізу. Зазвичай ми так не говоримо. Проте окремі люди можуть висловлюватись і у формі повних умовиводів, прагнучи підкреслити правильність свого мислення
Всі умовиводи поділяються на дедуктивні та імовірні. Дедуктивні умовиводи базуються на русі думки від більш загального до часткового та одиничного. Проте під дедуктивними умовиводами сьогодні розуміють не тільки зазначені виводи, але й всі умовиводи, в яких висновок необхідно слідує із засновків, тобто наявне відношення логічного слідування. До них належать і деякі види індуктивних умовиводів (зокрема повна індукція). Такі умовиводи ще називаються демонстративними.
Дедуктивні умовиводи є найповніше дослідженими порівняно з іншими умовиводами. Одним з найбільш вражаючих досягнень античної науки є вчення Арістотеля про дедуктивні умовиводи, яке іменують також силогістикою. Ця система впродовж тисячоліть визначала напрями логічних досліджень і формувала тип мислення, який ми називаємо раціоналістичним. Іноді навіть всю формальну логіку називають силогістикою, підкреслюючи цим основоположне значення відповідних форм умовиводів в структурі логічної науки. Проте ми розглядатимемо не лише силогізми, але й інші форми умовиводів, в яких наявне відношення логічного слідування. Такими умовиводами є ті, істинність яких залежить від структури суджень-засновків, а також ті, в яких судження беруться як одне ціле, і головним їх елементом є зв’язка, від якої залежить значення істинності. Формами умовиводів, в яких розглядається їх суб’єктно-предикатна структура є безпосередні умовиводи і простий категоричний силогізм. Дана структура також важлива при аналізі скорочених, складних і складноскорочених силогізмів. Решта умовиводів, які відносять до дедуктивних (демонстративних) будемо називати виводами із складних суджень.
63.Назвіть та охарактеризуйте способи спростувань, поясніть їх логічну сутність.
Спростуванням називають логічну дію, внаслідок якої встановлюється хибність тези або некоректність доведення загалом.
У структуру спростування входять теза, антитеза, аргументи, демонстрація.
За способом бувають прямі і непрямі спростування. Виділяють також такі різновиди: спростування тези, спростування аргументів, спростування демонстрації.
Спростування тези відбувається в такий спосіб: спочатку доводять істинність антитези, а потім встановлюється хибність наслідків, що випливають з вихідного положення. Наприклад, візьмемо вихідне положення: «Жодна людина не була на Місяці». Теза є невірною. Щоб здійснити спростування, треба висунути антитезу: «Деякі люди були на Місяці» (суперечність E-O за «логічним квадратом»). Аргументом буде: «Американські космонавти побували на Місяці». Демонстрація: «Якщо американські космонавти були на Місяці і вони є людьми», то істинною буде антитеза: «Деякі люди були на Місяці». Отже, антитеза суперечить тезі, остання є невірною.
З метою спростування аргументів з’ясовують їх характер, потім встановлюють їх хибність чи непереконливість (недостатність). Проте спростування аргументів не означає спростування тези. Для даної тези можуть бути віднайдені більш надійні аргументи. Тому слід спростовувати і тезу.
Спростування демонстрації передбачає доведення того, що між тезою і аргументами немає логічного зв’язку. Якщо для доведення використовувалися положення, в яких йдеться про предмети з різних галузей, така демонстрація вважається спростованою.
Між доведенням і спростування немає різкої межі, оскільки спростовуючи хибну думку, тим самим ми доводимо істинну, а доведення істинного положення можна вести шляхом спростування протилежного йому хибного положення.
65. Проблемність людського буття: філософське осмислення
Буття соціального (суспільств-ва) є частина матеріального світу, що відособилася від природи, форма життєдія-льності людей, що історично розвивається. Суспільство – надзвичайно складна система, включена у суперсистему Космосу і Землі, що має в становленні і розвитку специфічні особливості. Буття соціального – результат цілеспрямованої і доцільно організованої сумісної діяльності великих груп людей на основі спільних інтересів і договору. Джерело розвитку буття суспільства складається з векторів різних сил: природних, власне соціальних і духовних. Суспільство складається із системи соціальних, державних, владних інститутів, взаємодія яких забезпечує йому можливість функціонувати і розвиватися як система відносин. Соціальне буття – це реальність особливого роду, що не належить до інших форм буття, в тому числі до психічних, індивідуальних аспектів людського існування.
Виникає буття соціальне в результаті різноманітних взаємодій індивідів і утворює позаіндивідуальну і надіндивідуальну реальність. Основу взаємодії індивідів складає соціальна дія, поєднання соціальних дій породжує стійкі змістовні зв’язки поведінки. Категорія вищого порядку – соціальні відносини, тобто стійкий зв’язок взаємно орієнтованих соціальних дій (Макс Вебер). Так, прикладами соціальних відносин можуть бути боротьба, ворожість, любов, конкуренція, обмін та ін. Саме в системі соціальних відносин реалізується соціальне буття індивіда.Системоутворюючим фактором сучасного суспіль-тва багато філософів вважа-ють інформацію – нову соціальну реальність, де виробництво уже не розглядається як таке, що визначає суспільний устрій, і разом з тим змінюється концепція буття індивіда у суспільстві. Людина в межах нової суспільної якості уже не розглядається як, насамперед, людина економічна, діяльність якої і в соціальній сфері визначається виголою, кори-стю, інтересом (Карл Маркс, Еміль Дюркгейм та ін.). виникли: нова раціональність, нові мотиваційні механізми, нові постматеріалістичні цінності, що не визначаються у системі виробництва і утилітаристської етики. Соціальне буття – складне, якісне, специфічне явище, що є органічною єдністю окремої людини і буття суспільства.
66.Поняття „свобода“ та „відповідальність“: сутність та особливість взаємодії.
Свобода — це сутнісна властивість людини. З появою людини як свідомої, розумної, творчої істоти, з'явився зовсім новий феномен — свобода. Свобода грунтується на пізнанні і цілеспрямованому використанні об'єктивних зв'язків, закономірностей, можливостей, тенденцій.
Свобода живе й дихає вибором. Свобода, власне, є самою собою тільки тоді, коли вона живить численні рішення людини щодо ситуації й щодо себе.
Здійснюючи вибір, ми тим самим надаємо якійсь одній із численних можливостей право перетворитися на дійсність. Найперше це справджується стосовно наших вчинків. Вибираючи мету й спосіб здійснення вчинку, ми тим самим уже вступаємо в новий вимір людського буття - вимір відповідальності, де чинні моральні, правові та інші настанови. Лише за умови, що ми перебуваємо у вимірі відповідальності, ми посідаємо своє місце в людському співтоваристві.
Людина вибирає, здійснює смисл означущі рішення тією мірою, якою вона є дійсним носієм і ствсрджувачем свободи. Але вона не вільна вибирати, чи бути чи не бути їй відповідальною за свій вибір, свої рішення, свої дії. Відповідальність приходить до людини без поклику, спонтанно. Відповідальність є засвідченням здійснення свободи й знаком її необоротності. Через відповідальність свобода немовби знов повертається до буття, даруючи йому свої здобутки.
Відповідальність не тільки "закріплює" свободу, повертає її до буття. Вона до того ж розширює й зміцнює людський грунт свободи. Змушуючи людину в кожному окремому вчинку дбати про гідний добір і дотримання смислу, відповідальність сприяє ущільненню смислової структури людини, прискорює процес кристалізації в ній індивідуальності та зростання особистісного начала. А це робить людину ще більш здатною до вільного зусилля, до того, щоб жити й зростати у просторі свободи. Отже, відповідальність діє в людському бутті як індивідуалізуючий принцип, як механізм підтримування й зміцнювання свободи.
Імператив свободи й відповідальності: Чини так, щоб твої дії були необхідним виявом твого самобупя й разом з тим щоб вони не обмежували можливостей подальшого вибору, не завдавали шкоди свободі твоїх наступників, не збіднювали майбутнє на можливості самозростання.
Тепер спробуємо схематично зобразити в загальних рисах смислову структуру розгортання буття у вимірі можливого:
Буття – можливість – свобода – вибір - відповідальність
Як бачите, схематично людське буття в його можливішому вимірі виглядає як завершена послідовність смислотвірних подій. Тоді ж де, спитаєте ви, та проблемність і фундаментальна відкритість людського буття, про які наголошувалися в попередньому викладі? Вони є. Вони в кожній ланці розгортання буття, в кожному акті заподіювання смислу. Слід лише придивитися до цього ближче.
67.Проблема достатності людського буття.
Відкритість людського буття не обме-. жується готовністю до "зустрічі", до обміну смислами, до взаємності. Вона стверджується й закріплюється насамперед через багатоманггшеть утворень людської реальності, бага-товимірніеть самого буття людний. Раніше вже зазначалося, що, крім просторово-часових характеристик, людському буттю притаманні й інші ознаки, але які не фіксуються в просторово-часових координатах. Зокрема, ми переконалися в цьому, розглядаючи тажжй його вимір, як можливе. Тепер коротко визначимо ще деякі.
Ні буття ні посідання не є для людини чимось зовнішнім, необов'язковим. Обидва вони внутрішньо притаманні їй. "У величезної більшості однаково присутні обидві можливості, й яка з них стане переважаючою, а яка стане придушуватися, залежить від чинників оточуючого середовища"29. Але ці модуси людського буття не однакові у смисловому відношенні. Якщо буття є дійсним виявом людської достотності (російською мовою — "подлинности"), то посідання являє собою лишень уявну, позірну залученість людини до світу, ілюзорний спосіб її самопосвідчення. "Під буттям, — пише Фромм, — я розумію такий спосіб існування, за якого людина й не має нічого й не прагне мати, але є щасливою, про-дуктиішо використовує свої здібності, перебуває в єднанні з усім спіхом".
Якщо ж. людина живе згідно з принципом "мати", то вона сама для себе стас чимось неістотним. Свідченням достотності буття для неї стає її стверджувальна експансія в світі — наполегливе розширення себе як певного смислового осереддя. Виглядає це й як безпосереднє "загарбання" світу, що закріплюється надбанням або привласненням речей, знань, вражень, задоволень тощо. Справді, це посідання для себе місця в світі. Власне, це прихована, а то й відверта інтенція (вихідна спрямованість) на владарювання. Й українське слово "посідання" повніше передає зміст принципу "мати", як його витлумачує Фромм, ніж російське слово "обладание".
Порівняймо за змістом посідання й буття як модуси людського буття та як відповідні життєві принципи.
Самі поняття достатності й недостатності буття запропоновані й обґрунтовані Мартіном Хайдеггером в його праці "Буття і час". Недостатність, пояснює він, — це не якесь "менше" буття, не якийсь "нижчий" його рівень. Вона може Визначати існування в усій його конкретиці — не тільки в Тривожності, стурбовашкяЕІ, але й у діловитості, збудженості.
68. Проблема сенсу життя
Безумовно, центральним ядром проблеми людини є питання про сенс життя. Проблема сенсу життя виникає разом із самою філософією як віддзеркалення природної скінченності, смертності людини. Людина наділена розумом; вона здатна пізнавати раціональний, гармонійний світовий лад, здатна перетворювати і природу, І суспільство відповідно до своїх власних запитів, здатна створювати безсмертні витвори мистецтва... Але ось біда: рано чи пізно людина наочно стикається з власним «ніщо» — своєю смертю.
Отже, проблема сенсу життя виникає як проблема подолання суперечності між природною обмеженістю людини і необмеженістю її творчих амбіцій.
Особливих акцентів проблема пошуку сенсу життя набуває в Новий час. Річ у тім, що попередні картини світу характеризувалися більшою цілісністю; суперечливості не були настільки гострими; етичні, соціальні і загальнокультурні норми були «раз і назавжди» зафіксовані, зразки для наслідування — освячені тисячолітньою традицією. Сьогодні ж — час зняття усіх обмежень, час«вільного вибору» людини, що нерозривно пов'язано з особистою відповідальністю кожного.
У європейській філософській традиції останніх століть можна виділити кілька основних підходів до розв'язання проблеми сенсу життя.
Жаття як продумуваним матеріальних і духовних благ. Людина повинна дати щось світові. Таким чином вона, з одного боку, сама «житиме після смерті» у своїх витворах, а з іншого — зробить свій внесок у щасливе майбутнє наступних поколінь.
Недоліки цього підходу:
—бездушне, «панське» ставлення до світу, на яке світ відповідає екологічною загрозою — загрозою всьому живому на Землі;
—підпорядкування індивідуальних Інтересів у житті — колективним;
—деяка віддаленість сенсу, що знижує його конкретну значущість '< для людини, яка живе тут і зараз.
Життя ям реалізація високої мети. Ідеться про втілення ідеалів, планів, проектів, в ім'я яких, на думку конкретної людини, варто жити. У цьому випадку людина прагне щось отримати від світу. Метою може бути все що завгодно (багатство, слава, самореалізація тощо). Форма сповідування цього шляху в різних людей може бути різною: від прийняття чернечих обітниць до готовності скоїти злочин задля поповнення власної колекції поштових марок.
Дехто свою мету сприймає як щось «дане згори», як верховну місію, визначену наперед. Коли все визначено наперед, життя людини набуває стійкості і стабільності. Натомість людина певною мірою втрачає «свободу маневру»: їй важко подолати обмеження, які вона сама ж на себе й наклала.
Життя як самовдосконалення. Якщо змінити лиху долю неможливо, залишається змінити своє ставлення до неї ~ такою була позиція античних стоїків. Навіть найгіркіший досвід є корисним: він нас вчить, допомагає рости, переростати самих себе. Таким чином, сенс є і в стражданні, що випадає на нашу долю. Шотландська королева Марія Стюарт своєю героїчною поведінкою під час страти підбила гідний підсумок свого безпутного, негідного королеви життя і увічнила пам'ять про себе.
Життя як гра. Цим особливо відзначається постмодерний підхід до дійсності. Мислитель XX століття Й. Гейзінга у своїй роботі («Людина, яка грає») стверджує, що саме гра є початком усіх форм духовної діяльності людини. За цього підходу постійне обігравання, повторення деяких життєвих ситуацій дає подекуди. Так, у подружньому житті чоловік або жінка, чиї амбіції зрештою виявилися не задоволеними, знаходить вихід у тому, що постійно з усяких приводів повторює: «Якщо б не ти, моє життя склалося б значно краще». Ставлення до життя як до гри наснажує людину оптимізмом, стимулює її цікавість до свого буття, але на побутовому рівні такий підхід може спричинитися до Інфантильності й безвідповідальності у серйозних життєвих ситуаціях.
Наостанку можна сказати що життєвий пошук має уникати крайнощів вищезазначених підходів, але включати в себе той позитив, який вони несуть. Мабуть, оптимальний шлях — це шлях діалогу, рівноправної розмови людини 1 світу. Крім того, життя, особливо в нашу швидкісну епоху, вимагає неабиякої гнучкості: відповідно до змін життєвої ситуації людина мусить змінювати свою стратегію, здійснюючи пошуки сенсу відразу кількома шляхами.
69. Проблема смерті та безсмертя в духовному досвіді людства.
Найперше, що усвідомлює людина, це те, що вона може не бути. Отже, буття і небуття поєднані. Звідси виникає теорія смертності. Життя стверджується у відповідь на виклик смерті. Добування засобів для життя за своєю сутністю є «супроти смертної дії». Смерть – це конкретне завершення людини. Конечність життя – це остаточність, те позитивне, що є в смерті. Сам факт смерті заставляє людину жити осмислено. Людина є провідником і творцем смислу. Де є смисл, там є власне людське буття. Вислови Канта:
самогубство і моральний суб’єкт – несумісні;
людина може розпоряджатися лише речами, коли ж вона приймає щодо себе радикальне рішення, то вона поставилась до себе, як до речі; вона перестає бути людиною.
рішення про самогубство – суперечність самій природі людського розуму, який не може поставити собі за мету самознищення.
Ідеал безсмертя (Федотов): Яким має бути суспільство, в якому люди безсмертні? Яким треба бути, щоб жити вічно і яким повинно бути життя, щоб викликати інтерес до себе впродовж нескінченного життя.
70.Природа є передумовою виникнення й постійною умовою розвитку суспільства. Суспільство ж має природне походження, є частиною природи, що відокремилася. Людина є вершиною еволюції природи. Вона складає вияв великого природного процесу, що закономірно триває протягом, принаймні двох мільярдів років. Але, виникнувши, суспільство починає робити зворотній вплив на природу, водночас відчуває на собі вплив природи. Ця взаємодія природи і суспільства являє собою дуже складний процес. Ставлення людини до навколишнього середовища змінювалося в міру розвитку суспільства, що знаходило відображення в різних вченнях про відносини природи і суспільства. Розгляд взаємодії суспільства і природи неможливе без урахування специфіки людини як розумної істоти, що виділилася з природи завдяки праці. Специфіка ця полягає в двоїстій природі людини. Людина живе за законами суспільного розвитку. Отже, в людині поєднані два начала - природне і суспільне, біологічне і соціальне.
71. Філ. розуміння суспільства
У сучасній філософії активно розробляється філософська методологія розуміння суспільства як складної багатофункціональної системи (Т. Адорно, Е. Блох, Ю. Габермас - Німеччина; Фойєрабенд -США; Гайєк - Австрія тощо).
Безумовно, суспільна система має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства, суспільне відтворення.
Матеріальна, або економша сфера суспільного життя — сфера спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання «речей», її функції:
матеріальне виробництво забезпечує вихідні умови для життєдіяльності всього суспільства, с головною причиною й умовою історичного процесу, оскільки люди потребують матеріальних умов і засобів для свого існування, розвитку продуктивних сил;
матеріальне виробництво завжди має суспільний характер: суспільство впливає на природу з метою перетворення природних речовин на необхідні для людини матеріали І предмети;
економічна сфера визначає принципи соціальної диференціації, розподіл людей за соціальними групами, зокрема за рівнем матеріального добробуту.
Соціальна сфера. Вона включає в себе:
а) безліч конкретних соціальних груп, що відрізняються одна від іншої і перебувають у певних відносинах між собою і суспільством у цілому;
б) соціальні інституції, відповідальні за напрями функціонування суспільства (наприклад, Інститут освіти).
Головне призначення цієї сфери — соціальна диференціація, розподіл людей за щаблями соціальної піраміди. Як правило, у сучасному суспільстві виділяють:
нижчі верстви;
«середній клас», що має включати більшість членів суспільства;
еліту.
Рух окремої людини соціальною пірамідою (соціально мобільність) може відбуватися у двох напрямках:
Ш» вертикальному (зі зміною соціального статусу, наприклад, з нижчих верств — у середній клас);
горизонтальному (приміром, людина змінює фах, але обидві професії — і попередня, і нинішня ~ мають приблизно однаковий рівень престижності й матеріального винагородження, тож на соціальний статус людини ця зміна не впливає).
Сучасне суспільство декларує рівність прав і стартових можливостей для всіх громадян і наполягає на тому, що соціальна мобільність відбувається відповідно до їх заслуг перед суспільством.
Організаційна (політична) сфера. Це сфера спеціалізованого продукування І підтримання влади в суспільстві. Головні інститути політичної сфери — держава та право. Політична сфера містить у собі також політичну свідомість, політичні відносини, політичні інститути ідії.
її головні функції:
забезпечення внутрішнього правопорядку; забезпечення зовнішніх національних інтересів конкретного державного утворення.
Духовна сфера. Це сфера спеціалізованого духовного виробництва, інформації. Вона є найскладнішою зі всіх сфер суспільного життя, але водночас і найважливішою, оскільки саме тут виробляються, закріплюються, вдосконалюються та передаються від покоління до покоління, від людини до людини предметні, смислові та ціннісні орієнтири.
До основних елементів духовного життя відносять сукупність думок, норм, ідей та принципів, пов'язаних із функціонуванням усіх сфер життя суспільного. Тут фігурують: економічна, правова, моральна свідомість, мистецтво (ширше — естетична свідомість), релігійна свідомість, архетипи колективного несвідомого (за К. Юнґом). Орієнтуватися в духовному житті суспільства необхідно і всьому суспільству, і окремій людини, оскільки, по-перше, без цього неможливо свідомо впливати на різні сфери суспільного життя, а по-друге, орієнтація в духовному житті суспільства дозволяє і людині визначати перспективи свого особистісного духовного розвитку.
Усі сфери суспільного життя як складники суспільного цілого щільно взаємопов'язані. В основі їхньої єдності перебуває людина з її потребами, інтересами, цінностями -—суб'єкті головна дійова особа суспільства взагалі.
Основні проблеми суспільного життя
Принципові проблеми функціонування суспільства — співвідношення матеріального і духовного начал, проблема рівності та нерівності, свободи та необхідності — привертають повсякчасну увагу дослідників. Визначення цих проблем конче потрібне для вибору найефективнішої стратегії суспільного розвитку.
Висновок: суспільство має прагнути до того, щоб якнайменшою мірою регулювати вчинки своїх громадян, щоб в усьому, що не регулюється суспільством, вони могли діяти вільно.
72. Сус-тво як цілесна система— це головне завдання соціальної філософії. І хоч в історико-філософському ракурсі в розумінні суспільства є багато містифікацій, сучасне наукове уявлення про нього не може бути сформоване без скрупульозного аналізу тих пошуків (досягнень та помилок), якими надзвичайно багата історія соціальної філософії.
На думку Платона, суспільство є об'єднанням людей для задоволення своїх потреб і є засобом реалізації потреби людей одне в одному. За Арістотелем, воно є втіленням притаманного від народження соціального інстинкту людини. Релігійна філософія вважала його проявом божого творіння. Просвітителі (Т.Гоббс, Ж.-Ж.Руссо, Ф.М.Воль-тер) та французькі матеріалісти XVIII ст. трактували суспільство як форму суспільної угоди, Г.Гегель — як реальний процес життєдіяльності людей, що відбувається завдяки втіленню в життя абсолютної ідеї. І.Бентам визначає суспільство як "фіктивне тіло, що складається з індивідуальних осіб, які розглядаються як його складові члени". Г.Зіммель відроджує Платонову ідею про суспільство як засіб реалізації внутрішніх спонук, потреб, мотивів індивідів. М.Вебер доповнює її тезою про "деякий мінімум взаємо орієнтацій". Е.Дюркгейм підкреслює значення розподілу праці. Т.Парсонс трактує суспільство як соціальну систему, що функціонує завдяки взаємодії людей та соціальних інститутів. Марксистська соціальна філософія суспільство визначає як сукупність історично обумовлених форм спільної діяльності людей. Головною детермінантою суспільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він обумовлює соціальний, політичний та духовний процес життя. Суспільне буття визначає суспільну свідомість, а не навпаки — ось головний висновок марксистської соціальної філософії.
Були спроби пояснити суспільне життя і через призму визначальної ролі суспільної свідомості. Як відомо, велика група філософів виходить з положення про те, що світом правлять ідеї. Найпослідовніше ця позиція проведена в філософії Платона та Гегеля.
Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо пов'язане з аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких забезпечує цілісність суспільства і, навпаки, — дисгармонія яких веде до суттєвих конфліктів і деформацій.
Поняття "сфера суспільного життя" відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори як матеріальні, так і іде-і альні, об'єктивні й суб'єктивні. Сфера — це реальний процес людської життєдіяльності. Діалектика сфер суспільного життя розглядається нами як реальне життя суспільства в конкретно-історичних, | соціокультурних та природних вимірах. На наш погляд, доцільно виділяти такі сфери суспільного життя:
а) матеріальна — охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічну революцію;
б) соціально-політична — включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві — національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна. В цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, суспільні організації;
в) духовна — це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної), трансформації її від однієї інстанції до іншої (засоби масового інформування), перетворення в індивідуальний духовний світ людини;
г) культурно-побутова — охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім'ї, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіту, виховання тощо.
Усі сфери суспільного життя тісно взаємопов'язані, тому їх треба розглядати лише в єдності. Абсолютизація якоїсь однієї сфери суспільного життя призведе до створення деформованої моделі суспільства. В центрі кожної сфери, як і суспільства в цілому, має стояти людина, шо охоплює всі сфери життєдіяльності, єднає їх. 73. Індивідуальне та соціальне в людському бутті
Індивідуальне та соціальне — це ті полюси, між якими виникає смислове поле проблем буття людини в суспільстві. Сам термін "індивід" буквально означає "неподільний", а "соціальне" можна перекласти як "сумісне". Поняття "індивідуальне" виражає окремішність людей, притаманність кожному з них певної міри буттєвої остаточності, що забезпечує йому безумовну присутність у світі. Поняття ж "соціальне", навпаки, виражає таку якість людського буття, що виникає на грунті співбуття людей, завдяки взаємній присутності їх у світі.
В осмисленні проблем соціального буття людини впродовж тривалого часу діяли дві головні тенденції. Перша полягала в тому, що індивідуальне розглядалося як неістотний момент суспільного життя, цілком зумовлений суто соціальним началом. Індивідуальне витлумачувалось як похідне від соціального, а це останнє зводилося до окремих його виявів — до класового, національного, групового тощо. Й тоді у Гегеля конкретні "емпіричні" індивіди поставали як засоби ствердження в історичному процесі світового духу, в марксистській традиції вони розглядалися передусім як представники свого класу, а в ідеології національно-визвольних рухів двох останніх сторіч — як носії національних інтересів національної самосвідомості тощо. Друга тенденція визначала хід думки в протилежному напрямку: соціальне розглядалося як витвір індивідуального, а індивідуальне зводилося до природного як до свого безумовного базису. Й тоді індивіди ставали немовби трансляторами дії природних чинників у суспільне життя. Звідси різні варіанти географічного детермінізму, відома теорія пассіонарності Лева Гумільова.
В найширшому розумінні індивід — це представник якогось класу об"єктів, член певної множини. Але разом з тим усі індивіди, приналежні до певного класу об'єктів, відмінні між собою бодай своїм розташуванням у просторі. Інакше нони не утворили б множини. За слушним висловом Віктора Франкла, "бути означає відрізнятися". "Він був негарний, але веселий, привітний, тому...".
З іншого боку, раз усі ми людські індивіди, то кожен з нас з необхідністю є носієм суто людських ознак — здатності до праці, до мислення, до спілкування й мовлення тощо. Й ці спільні людські здібності існують в індивіді без перетину з його природно-буттєвою неповторністю. Ось коли вони перетнуться й у своїй взаємодії утворять нову буттєву форму, отоді виникне індивідуальне людське буття. Тоді індивід стане на шлях перетворення на індивідуальність. Іншими словами, вирішальною умовою індивідуалізації людини є її соціалізація — прилучення людини до соціального шляхом прийняття в себе й перетворення на свій життєвий світ відповідно до можливостей і вимог своїх індивідуальних рис здобутків соціального досвіду в найширшому його розумінні.
Індивідуальне становить загальний вимір людського буття, здійснюваного як співбуття. Це певний спосіб взаємодії Природно-неповторного з соціальним за переважання першого. Людина включається у співбуття з іншими людьми як індивідуальне буття. Індивід не може цього здійснити через
74. Історичність буття суспільства
Серед форм буття людини визначається її предметно-практична діяльність. На думку матеріалістів минулого, людина як фізичне тіло діє на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб, тут вона лише мисляча річ. Але звертаючи увагу на необхідність такого "речового" тлумачення: адже немає тіла - немає людини (хоча ми їмо щоб жити, а не живемо, аби їсти) і якщо не забезпечені елементарні матеріальні потреби, то вона не зростає духовно. Друга форма буття людини - практика соціальних перетворень.
Людина є суспільною істотою, вона може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити повній ізоляції від інших людей без запозичених знань, знарядь пращ. Тому люди прикладають і чимало зусиль, щоб створити оптимальний для \ їхнього життя соціальний устрій. Третя форма буття людини - це її само творення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуками ідеалів, що приваблюють її, констатуючи і переважаючи певні ієрархію моральних цінностей та естетичних переваг. По-друге, вона прагне отримати максимально адекватні уявлення про світ в якому живе. Нарешті, людина постійно конструює проекти перетворення світу до нашого стану, в якому б хотіла жити, стану що гідний її. Буття психіки людини є, таким чином, функціоналом, воно формується аксіологічними когнітивними, конструктивно-проектуючими чинниками.
75. Проблема прогресу та сенсу історії
Суспільний розвиток багатоплановий, хоча як доводить всесвітньо-історичний досвід людства, прогресивка тенденція все ще залишається домінуючою. Для XVIII ст. затвердилась концепція примітивного еволюціоналізму (Ламарк, Сент-Ілер, французькі просвітителі) характерним було метафізичне однобоке розуміння прогресу як лише поступальності. Якщо концепція кругообігу помічає в розвитку лише циклічність, то тут навпаки все багатство і різноманітність соціальних процесів зводиться до поступальності. Концепція прямолінійного і прогресу залишивши поза увагою роль повторюваності у розвитку суспільства. У наш час поширилось песимістичне світовідчуття, а на теоретичної свідомості сформувалися в концепцію соціальної деградації і суспільного регресу. У цілому простежується глибока залежність сприйняття спрямованості історичного процесу від духовного клімату епохи. В античному суспільстві переважала ідея кругообігу, світогляд античної людини антиісторичний, і в цьому найбільше відчуття зв'язок її з міфологією. Християнство висунуло ідею руху до більш досконалого світу, до реалізації божественно встановленої мети. Саме тому світогляд середньовічної людини аскетичний, бо на перше місце висувається завдання здобути духовні цінності, знайти власний порятунок, Тому для феодальної доби була характерною не ідея кола або поступу в перед, а ідея "перетворення" тобто прагнення до якісної зміни внутрішнього світу ; людини, яка дає змогу краще усвідомити божественне признання людини і справжній сенс життя. Епоха відродження і особливо ХУШ-ХІХ ст. затверджує прогресистське розуміння історії прогресивна лінія розвитку набуває вигляду реалізації мети не божественної, а природної, яка необхідна в житті суспільства. Тому світогляд навколо часу переважно реалістичний а отже і антроцентричний бо за субстанцію суспільства вважають самодостатню монаду індивіда, замкнену на власних цілях і інтересах. Світогляд сучасної людини тому переважно еклетичиий, бо загрозою загальної загибелі здійснюється інтенсивний пошук об'єднуваного принципу, який би допоміг би обґрунтувати ідею виживання. Аналізуючи всесвітню історію можна констатувати, що для минулого часу при всій різноманітності тенденцій соціального розвитку в ньому безумовно мала місце лінія прогресу.
76. Концепції періодизації спрямованості історії
Двома крайнощами у філософсько-історичному підході до ролі та місця людини в історії були:
а) суб'єктивістський підхід (історичний волюнтаризм) — концепція, згідно з якою теорія здійснюється виключно завдяки діяльності видатних людей (монархів, полководців, діячів науки і мистецтва);
б) об'єктивістський підхід, відповідно до якого історія твориться народними масами, а історичній особистості залишається тільки вловлювати об'єктивну суспільну потребу і вести за собою народні маси.
Об'єктивісти, обґрунтовуючи свої погляди, вдаються до історичних прикладів. Наполеон І Бонапарт ніколи б не зміг прийти до влади і 15 років руйнувати підвалини старої Європи, якби в молодої французької буржуазії, яка після Великої Французької революції стала панівним класом, не виникла потреба «сильної руки», здатної закріпити її статус, привести країну до ладу після бурхливих революційних подій і завоювати для неї нові ринки в усій Європі. Усе це, на думку об'єктивістів, замість Наполеона міг зробити будь-який інший — аби тільки молодий, честолюбний, талановитий і енергійний — революційний генерал.
А єгипетський фараон Ехнатон у XIV ст. до н.е. — уперше у відомій нам історії світової релігії та культури — започаткував релігію єдиного бога — Атона. Однак ця реформа зазнала невдачі і ім'я фараона було прокляте, оскільки ні народні маси, ні впливова жрецька верства не були готові до таких радикальних нововведень і віддавали перевагу традиційному вшануванню багатьох богів.
На думку К. Маркса, «історія є ніщо інше, як діяльність людини яка домагається своїх цілей». Людина — як суб'єкт історичного процесіі— творить історію, а потім — як суб'єкт історичного пізнання — намагається її усвідомити: які причини спонукали до дій, які помилки зроблено, які позитивні наслідки те чи інше явище матиме, які загальні тенденції історичного розвитку знайшли своє втілення у конкретному факті.
У другій половині XX ст. філософія історії переглянула свої погляди на роль і місце людини в історії. Сутність цього перевороту полягає у переході від історії людини до людини в історії, від історії подій до історії людей.
Основні параметри сучасного погляду на людину а історії:
1) людина творить власну історичну епоху тією ж мірою, якою ця епоха творить особистість людини. Однак у переломні моменти історичного розвитку роль «людського чинника» стає вирішальною. І окремо взята людина здатна змінити напрям розвитку цілих держав, навіть більше — загрожувати існуванню всього людства;
2) образ людини завжди історично своєрідний. Люди інших епох не просто інакше одягалися чи їли — вони мислили, відчували світ по-іншому. Історично зумовлене світосприйняття дістало назву ментальність. Значна кількість історичних досліджень останніх десятиліть якраз І присвячена аналізові ментальності різних людей і культур;
3) «життя переживають, а історію тільки розповідають». Отже, на перший план для людини виходить її особисте життя, а не історія людства взагалі. Людське життя коротке, але ми мусимо встигнути знайти своє призначення саме в ньому, а не ховатися за історичні абстракції.
77. Сучасна екологічна ситуація. Екологічна складова нового гуманізму
Наприкінці XX сторіччя всі ми — кожний окремо й людство загалом - гостро відчули свою нерозривну пов'язаність з природою. Постійно зростаючі нестачі природного в умовах нашого існування змусили згадати, шо людина— це не тільки вінець природи, але й просто жива істотд, яка підлягає законам природи й мусить жити у згоді з нею, а не всупереч їй. Коли ми пристосовуємо свій побут до графіку подачі води, або коли затамовуємо подих, шоб переоігги надто загазоване перехрестя, або коли піддаємо сумніву купошті продукти — ми не завжди замислюємося при цьому, що маємо сііраиу вже з породженою нами "антиприродою", яка навЧпус нам неприродне, штучне й для нашого організму, й для нашої вільної волі. Що вже казати про безпосередні заїром людському існуванню, спричинені аваріями на АЕС, па хімічних заводах тощо. На вершинах науково-технічного прогресу людина, як ніколи доти, починає усвідомлювати свою ушкоджуваність, свою природну зумовленість і залежність від природи. Сьогодні людина мусить визнати, що на неї розповсюджується дія законів природи, зокрема закону єдності організму й середовища. Отже, кожна шкода, якої зазнає середовище, обертається його негативними впливами
щодо організму. Наука, яка вивчає взаємодію організму із середовищем, має назву "екологія". Сам термін походить від давньогрецького слова "еко", що спочатку означало "місце", а потім — "господарство" (звідси — "економіка"). За звичною схемою — прикладати назву науки до того, що вона вивчає, — екологією стали називати все, що стосується оточуючого середовища, й частіше, коли це стосується людини, ніж тварини. Тому стан нерівноважності людини та природи — чи стосується це окремих регіонів Землі, чи глобальної земної екосистеми — позначають поняттям "екологічна криза".
Екологічна криза — це характеристика не самого оточуючого середовища як такого, а екосистеми — певної природної цілісності, що поєднує географічний ландшафт, клімат і всю сукупність рослин, тварин і мікроорганізмів конкретного регіону в їхній багатоманітній і складній взаємодії. Й людина зазнає дії екологічної кризи саме як елемент екосистеми. Так і слід розглядати її з позицій екології.
І екосистему осішлі. Не слід забувати й про такий чинник сьогочасної екологічної ситуації, як зростання населення. Кількість населення в один мільярд було досягнуто 1820 року, два мільярди — 1927 року, три мільярди — 1959 року, чотири мільярди — 1974 року, п'ять мільярдів — 1987 року. За розрахунками фахівців європейської екологічної асоціації, для підтримання належного вмісту кисню в атмосфері й забезпечення кожному жителю Землі рівня харчування за нормами, досягненими у розвинених країнах, поверхня Землі (без Антарктиди) здатна "витримати" лише 5,7 мільярда чоловік. А якщо взяти до уваги, що до "продуктивної" поверхні Землі віднесено тундри, болота й полігони, то за наявної кількості населення
78,79. Сутність науково - технічної революції
Задовольняючи свої потреби, люди мають справу не лише з природою, яку використовують, пристосовують до своїх вимог, а також з так званою "другою природою", тобто з тим, що вони створюють.
"Створене".....знову використовується у виробництві. Між людиною і
тим, що вона створює, діють взаємозумовлені, досить складні діалектичні зв'язки, які значною мірою змінюють умови її життєдіяльності. Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовними факторами, поєднанням науки й виробництва. Обов'язковими елементами виробництва виступають результати науково-технічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози, автоматизовані системи управління, системи наукової організації праці тощо. Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу.
Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних об'єктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того, глибоке розуміння процесів, пов'язаних з НТП,
і має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, виживання людства тощо. Відомо, що будь-яке соціальне явище слід розглядати в розвитку, в чіткому усвідомленні його суті, тобто в сукупності глибинних зв'язків, відношень і внутрішніх законів, які визначають основні риси і тенденції розвитку даного явища. Сучасний етап НТП прийнято називати науково-технічною революцією (НТР). Насамперед необхідно уточнити співвідношення понять "НТП" і "НТР".
Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійно діюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності.
Науково-технічна революція — це більш вузьке поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у технологічне застосування науки.
Необхідно правильно визначити етапи науково-технічної революції, що дає змогу уточнювати перспективу НТР, накреслити головні напрямки її подальшого розгортання. Це в свою чергу сприятиме вдосконаленню управління науково-технічним прогресом з метою успішного вирішення основних економічних, політичних та соціальних завдань, що стоять перед суспільством.
Однією з обов'язкових умов визначення етапів науково-технічної революції є чітке визначення її сутності. Більше того, сутність НТР має виступати визначальним критерієм, що дає змогу науково з'ясувати початок НТР та основні етапи її розвитку. Адже неможливо дати науково обгрунтоване визначення місця і часу розвитку будь-якого явища суспільного життя без чіткого уявлення про його зміст, знання глибинних основ, об'єктивних закономірностей існування даного явища. З'ясування сутності НТР дає змогу уявно охопити і усвідомити в цілісності масштаби науково-технічної революції та основні етапи її розгортання, а також своєрідність її здійснення на різних етапах суспільного розвитку та своєрідність соціальних наслідків НТР у певних соціальних умовах.
Методологічною основою дослідження сутності науково-технічної революції може бути такий підхід до розвитку науки і техніки, коли в процесі аналізу їхньої ролі та значення у виробництві і взагалі в житті суспільства в центр уваги ставиться трудова людська діяльність в її історичному русі. При цьому розвиток техніки слід розглядати не як самостійний, сам по собі, а через призму людської активності, тобто як процес послідовної передачі виробничих функцій від робітника до техніки, як заміну "природних виробничих інструментів" штучними. В результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині. Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане поряд із цим процесом. Отже, розглядаючи сутність НТР, необхідно враховувати цей бік явища, а саме — зміну місця та ролі людини в процесі виробництва, що відбувається в результаті технічного прогресу.
Слід звернути увагу на органічну єдність науки та техніки в процесі їхнього розвитку. Сучасна техніка і технологія немислимі без втілення в них наукових досягнень. Якщо в минулі часи наука виступала як самостійна сфера діяльності, незалежна від інших чинників суспільного життя, то з певного часу вона починає входити в тісний зв'язок з іншими сферами діяльності людини. Особливо зростає її взаємозв'язок з виробництвом, технікою. Здійснюючи на них суттєвий вплив, вона сама вже не може прогресувати без них.
Правда, наукові відкриття далеко не завжди стають оперативним надбанням виробництва. Ілюстрацією можуть послужити такі дані. Відомо, що практична реалізація ідеї одержання фотографічного знімка відбулася лише через 100 років (1727—1839), ідея телефону — через 56 років, радіо — через 35 років, радара — 15 років, телебачення — 14 років,
атомна бомба була створена через 6 років після теоретичного обгрунтування можливостей її створення, транзистор пробив собі дорогу протягом року. Але, як бачимо, спостерігається тенденція до скорочення часу реалізації наукових відкриттів.
При характеристиці сучасного виробництва набуває величезного теоретичного і методологічного значення тенденція до технологічного застосування науки і неухильне поступове перетворення її у безпосередню продуктивну силу. Наука виступає в ролі суспільної продуктивної сили.
У сучасних умовах процес перетворення науки в безпосередню продуктивну силу здійснюється у двох взаємопов'язаних напрямках. По-перше, результати наукових досліджень втілюються в техніці, технології, у матеріальному виробництві взагалі, тобто наука виконує так звану матеріально-технічну функцію. Технічна орієнтація науки почала чітко проявлятися з часу промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст. Відтоді відбувається бурхливий розвиток комплексу природничих наук, з'являються прикладні дослідження, технічні розробки, виробничі дослідження. По-друге, наукові знання втілюються в самих виробниках, у людях, їхніх світоглядах, творчих здібностях, тобто шляхом особистісної орієнтації науки. В ході розгортання науково-технічної революції все чіткіше проявляється ця тенденція, все наочнішою стає об'єктивна необхідність вдосконалення творчих здібностей особистості, все більше зростає значення духовного розвитку трудящих як вирішального фактора матеріального виробництва. Без інтелектуального розвитку людини-робітника, інженера, техніка, організатора виробництва неможливий і успішний розвиток техніки, технології, їхнє використання у виробництві.
Таким чином, наука шляхом втілення її досягнень в техніці, в технологічних процесах, а також розвитку творчих здібностей, духовного вдосконалення учасників виробництва безпосередньо підсилює виробничі можливості людини і суспільства, а отже, є безпосередньою продуктивною силою.
На підставі сказаного можна дати таке визначення сутності науково-технічної революції. НТР — це докорінне перетворення продуктивних сил на базі перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, зміна місця та ролі людини у виробництві.
На думку вчених, науково-технічна революція бере початок у середині 50-х років XX ст. з впровадженням комплексної механізації, з космізацією, оволодінням ядерною енергією, винайденням електронно-обчислювальної машини.
Сучасний етап НТР все більше пов'язується з такими її пріоритетними напрямками, як: автоматизація, роботизація, кібернетизація, розвиток мікроелектроніки, біотехнології, інформатики.
Ядром, основою самої ж автоматизації виступає комп'ютерна техніка. Водночас дедалі більшу роль у житті суспільства відіграє інформатика. "Інформатика" — французький за походженням термін, що поєднав у собі два слова: "інформація" і "автоматика". Тому сучасний етап науково-технічної революції можна назвати комп'ютерно-інформаційним.
Комп'ютеризація має стати звичним, повсякденним явищем: персональна електронно-обчислювальна машина (ПЕОМ) ввійде у побут, подібно до холодильника, пральної машини, телефону тощо. Це стає можливим завдяки мініатюризації обчислювальних пристроїв, коли, наприклад, у сучасному мікропроцесорі центральний блок обчислювальної системи розміщуватиметься на одному кристалі кремнію розміром кілька міліметрів. Подібний мікропроцесор виконує 40 тисяч операцій за секунду, що можна порівняти з продуктивністю величезних електронно-обчислювальних машин 60-х років, а ціна його на світовому ринку становить лише кілька доларів. За прогнозами, протягом найближчих 5—6 років світовий випуск ПЕОМ досягне 20 млн. штук на рік. Тобто майже стільки, скільки зараз виробляється легкових автомобілів. Малогабаритні, досить потужні і дешеві, ЕОМ з'являться на столі вченого, конструктора, шших категорій працшників розумової праці.
Революційні зміни найважливіших параметрів електронно-обчислювальних машин за останні десятиріччя привели до кардинальних змін у галузі інформаційної техніки та технології, які можна визначити як перехід до так званої безпаперової інформації.
Інформатика в житті сучасного суспільства починає набувати винятково важливого значення. Зокрема, вона може здійснювати серйозний вплив на інтенсифікацію економіки, насамперед шляхом забезпечення оптимальних зв'язків між галузями промисловості, окремими підприємствами, а також шляхом вдосконалення управління, що спирається на інформатику. Від чітко поставленої оперативної інформації значною мірою залежить дотримання виробничої дисципліни.
Звичайно, у суспільстві все ще панує так звана паперова інформація, але головним носієм інформації все більше стає пам'ять комп'ютера, тобто безпаперова інформатика. Академік В.М.Глушков стверджував, що більшість здійснених на даний час прогнозів зводяться до того, що на початку наступного століття у технічно розвинутих країнах основна маса інформації буде зберігатися у безпаперовому вигляді — в пам'яті електронно-обчислювальних машин. Зміст цієї якісно нової технології інформаційних процесів полягає у звільненні мозку людини від нетворчої, механічної, рутинної роботи, у створенні величезних масивів інформації, у передачі значної частини такої роботи машинам, Щоб звільнити резерви мозку для творчої діяльності різних видів, у тому числі з переробки та використання інформації.
80. Природа цінностей і ціннісних орієнтацій та способи їх обгрунтування
Цінність - специфічно соціальне визначання об'єктів навколишнього світу, які виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суп-ства. По відношенню до суб'єкта (людини) ц. слугує об'єктом його інтересів, а для Його свідомості виконує роль повсякденних орієнтирів. Поняття „цінність" дуже близьке за значенням до таких понять, як „потреба", „інтерес", "благо" і т.п., але не зводиться до них. Цінність характеризує певні об'єктивні явища чи їх властивості, ознаки, значущі для людей. Цінністю є людина для іншої людини, сім’я, нація. Об'єктивно найвищою цінністю є - в силу своєї унікальності - людське життя. Цілісні відносини формуються в процесі людської діяльності яка насить суспільний характер. Існують індивідуальні, групові та загальнолюдські цінності. Вони мають свою соціально-історичну детермінованість. Цінності передаються S - О.
81. Базові життєві цінності, їх смисл і співідношення
Цінністю для людини є все, що має певну значущість, особистісний чи суспільний сенс.
Філософське вчення про цінності називається аксіологією (від грецького аксіос — «цінність»). Аксіологія — складова філософського знання, що вивчає закономірності створення систем цінностей, символів їхнє функціонування в суспільній культурі.
Ціннісне ставлення людини до себе і світу приводить до формування ціннісних орієнтацій особистості. Зріла особистість уже встигає виробити досить стійкі ціннісні орієнтири, які мають характер норм, оскільки визначають форми поведінки людини в суспільстві. Ціннісні орієнтири людини реалізуються в емоціях, волі, творчості та ін.
Традиційними, класичними цінностями соціуму взагалі с істина, добро і краса. Якщо говорити про суспільні цінності конкретніше — виділяють економічні, політичні, естетичні, моральні, релігійні та інші цінності.
Серед цінностей людини визначальне значення мас воля. У повсякденному розумінні воля — це свідома саморегуляція діяльності суб'єкта, що виявляється як цілеспрямованість, рішучість, самовладання.
Важливе значення для людини має і віра — суб'єктивний акт прийняття чого-небудь за істину. Віра залишається одним із найбільш значущих феноменів духовного життя людини: візьмімо для прикладу віру в себе, яка дає нам упевненість у наших можливостях.
Віра як цінність співвідноситься з ідеалами, які впливають на життя людини. Образ бажаного майбутнього як регулятивна ідея стає метою. Людина — завдяки своєї здатності поєднувати почуття й думки — створює образ бажаного результату. Максимально цілісний образ І стає ідеалом. На зміст ідеалу впливає життєвий досвід людини.
природа становить зовнішню умову існування людини, постачаючи їй їжу, одяг, матеріальні ресурси. Скажімо, в(д чистоти повітря, від можливостей природи адсорбувати забруднення навколишнього середовища багато в чому залежить майбутня доля людини і людства;
природа становить внутрішній потенціал самої людини. Життя і смерть, хвороби і здоров'я, геніальність і бездарність, риси характеру —це має природне походження.
людина є частиною природи. Природа перетворюється, змінюється і розкриває свої можливості в людській діяльності. У цьому значенні людина діє як сила природи. Причому процес впливу людини на природу має безперервний характер: діючи, людина створює такі продукти, які неможливо отримати природним шляхом. Людина живе у природі — але і природа немов живе в людині, є її тілом.
Соціальне начало — насамперед для марксистів — було І залишається вирішальною мірою людського в людині. На їхню думку:
людина — істото соціальна. У праці вона пересилює своє природне походження;
тільки в суспільстві людина формує деякі людські якості — мову, мислення;
за допомогою системи освіти і виховання суспільство передає людині знання, навички піа вміння — досвід попередніх поколінь. Завдяки цьому людина може успішно пізнавати і перетворювати світ;
розподіл праці в суспільстві дозволяє людині у багато разів примножити власні зусилля шляхом співпраці з іншими людьми.
Отже, загальний висновок такий: суспільство — це умова і середовище реалізації природно-космічного потенціалу людини.
82. Проблема свободи
Свобода - одна з характерних рис людини, яка полягає в тому, що вона (подібно до Бога) може діяти (чи не діяти) з власної волі, не детермінуючись обставинами. Свобода є підставою моральності людини. В політичній сфері розширення свобод передбачає посилення відповідальності.
83. Філософське тлумачення техніки
Філ. техніки формується у 60-80-ті рр. ХУШ ст. У 1877 р. Капп видав "Основні риси філ. техніки" - перехід від аналізу динаміки структурного знання до проблем методології і поєднанні комплексно-сист. і міждисципл. аналізу. Техніка - система засобів І механізмів діяльності, що забезп. надійне отримання планованого результату. Техніка постає у людському бутті як:
штучні формоутворення, здатні зміцнювати прир. форми і продовжувати нові; вміння і прийоми ефективного здійснення будь-якої людської активності. Історичними ознаками є раціоналізація людськ. діяльності і функціональність. Технократизм (влада техніки) - світоглядна позиція, що виходить з ідеї необх. домінування техніки над ін. сферами і соц. буття, а також техн. фахівців, з притаманними їм цінностями і психічними цінностями і якостями. Технократизм з'явл. І в 60-70 рр. (Гелбрей).
техніка - сукупність створених засобів і знарядь виробництва, а також заходи та операції, вміння та майстерність здійснення трудового процесу. Розвиток техніки – об’єктивна передумова вдосконалення людської діяльності. Німецький філософ Ф. Ренне, аналізуючи існуючі у філософській літературі тлумачення поняття «техніка», намагався створити універсальне визначення «техніки-технології», виділяючи два його типи – вузьке і широке. У вузькому значенні техніка є сукупністю предметних артефактів, створених для здійснення інженерної, перетворюючо-конструктивної діяльності. Таких визначень багато. Але в усіх нив варіюється та фундаментальна якість техніки, яку можна було б назвати принципом перетворення. Тобто техніка є тим, за допомогою чого людина перетворює природу, саму себе, суспільство. І головною суспільною функцією, культурним покликанням техніки є конструювання предметної реальності. Техніку репрезентують за допомогою знарядь, предметів або алгоритмічно – технологічно. Вона є тим, чим людина впливає на об’єкти, змінюючи їх. Але техніка є й тим, як саме вона діє щодо цих об’єктів, однак при цьому виявляє себе як технологія.
84. Поняття про ноосферу та його сучасне тлумачення
Вернадський Володимир Іванович (1863-1945) - видатний український вчений, мислитель, основоположник учення про біосферу та ноосферу перший президент Всеукраїнської Академії наук (1918). Організатор генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, геохімії ландшафтів, радіології, гідрогеології, наукознавства, вчення про живу речовину. Енциклопедичність наукових праць Вернадського значною мірою сприяла замовленню сучасної наукової картини світу. Всесвіт він розглядав як сукупність живої сечовини, біосфери й людства, поява якого, на його думку, започатковує якісно новий етап розвитку Всесвіту, якому сприяє людський розум та результати його втілення в практичній діяльності. Це виявиться в перетворенні біосфери на нове середовище і життя - ноосферу (сферу розуму), у докорінних соціальних змінах, організації ; нових форм людського співжиття. З розвитком ноосфери Вернадський пов'язував необхідність охоплення світовою наукою всієї і планети, створення вселенської науки як могутньої історичної та геологічної сили, в якій природно-історична, природна (космічна) і соціально-гуманістична тенденції зіллються і єдине ціле.
87 Охарактеризуйте найбільш поширені концепції походження релігії
Згідно теологічної точки зору, виникнення релігії не підлягає історичному осмисленню, оскільки релігія була дана людям Богом у завершеному вигляді. Слід зауважити, що така точка зору є спільною для християн всіх конфесій, для представників іудаїзму, ісламу та ряду інших релігій
Щоправда, тут виникає питання про те, чому в світі існує багато релігій, якщо Бог дав людям одне істинне вчення. Спробою відповіді на це питання послужила концепція прамонотеїзму, або первісного, прадавнього монотеїзму (віри людей у єдиного бога). Згідно цієї концепції, Бог дав одну істину, одну релігію, але люди через свою початкову несамостійність, свою інтелектуальну та духовну обмеженість не змогли зрозуміти Боже вчення у його цілісності, а тому давні примітивні люди сприйняли його однобічно, стали ототожнювати Бога із конкретними тваринами, елементами оточуючої дійсності (сонцем, блискавкою), і таким чином виникло багато релігій. Оскільки існує фактографічний матеріал, що суперечить даній концепції, більшість науковців ставляться до неї із сумнівом.
Протилежною щодо вчення прамонотеїзму є концепція первісного атеїзму. Прибічники цієї концепції вважали, що найдавніші люди були настільки тісно пов’язані з природою та з власною простою практичною діяльністю, що їх свідомість тісно перепліталась із практичними діями і не була придатною навіть до мінімальних абстрактних або відірваних від наочного міркувань, в тому числі й релігійних. Проте, оскільки дана концепція грунтується не стільки на фактах, скільки на їх тлумаченні, багато дослідників теж вважають її сумнівною.
Досить розповсюдженою у релігієзнавчій літературі є теорія страху. Ця теорія виникла ще в часи Стародавньої Греції та Риму. Відповідно до цієї концепції первісні люди боялися певних природних явищ (пожежі, шторму на морі), і пов’язували ці явища з діями надзвичайно могутніх істот – демонів, богів (бо явища були масштабними). За аналогією з власними вчинками вони вважали, що за їхнім проханням могутні істоти можуть і не чинити своїх жахливих дій. Тому первісні люди споруджували богам храми, молилися їм та приносили їм пожертви.
Психологічні концепції виникнення релігії включають досить широкий спектр теорій, які стверджують, що психологічні механізми людського мислення призводять до появи релігійних уявлень. Сюди відноситься, наприклад, концепція Людвіга Фейєрбаха (1804-1872), видатного німецького філософа. У своїй праці “Сутність християнства” він стверджує, що в релігійних образах вшановуються втілення людської фантазії. Загадки релігійних вірувань, на думку Л. Фейєрбаха, розкриваються через психо-фізіологічні властивості людини. Основою виникнення релігійних вірувань він вважав процес утворення абстракцій, розвиток абстрактного мислення, можливість відокремлення загальних понять від конкретних, реальних речей. Боги, на думку Л.Фейєрбаха, є лише абсолютизованими проекціями властивостей природи і людини, перетворених мисленням у самостійні сутності (наприклад, людина щось зробити може, а чогось – не може; бог – всемогутній; людина має певні знання – бог всезнаючий, тощо).
Існує і натуралістична концепція походження релігії, що виникла ще у стародавньому світі, проте мала своїх прибічників протягом всього історичного розвитку людства. Згідно цієї теорії релігія – це специфічне відображення природних (натуральних) процесів, а також відображення різних аспектів взаємодії людини і природи. В даному випадку констатується той факт, що релігія існувала не на всіх стадіях історичного розвитку, а появляється і стверджується в певний момент. Звідси випливає питання про те, що треба вважати початковими проявами релігійності, а що вже відноситься до феномену релігії з усіма її структурними складовими.
Всі описані концепції мають теоретико-логічний характер. З деякими із них погоджується значна кількість дослідників, в той час, як інші мають менше прибічників. Окрім названих існує величезна кількість інших релігієзнавчих теорій і вчень.
89.Християнство
Християнство виникло у другій половині 1 ст. в одному із східних районів Римської імперії — Палестині. Головною соціальною причиною виникнення християнства було безсилля пригноблених у боротьбі з гнобителями. Пригноблені неодноразово підіймалися на боротьбу за своє визволення. Проте усі повстання неминуче зазнавали поразки. Жорстокі розправи з повстанцями посилювали настрої загальної апатії, відчаю та безнадії, а щоб продовжувати жити в таких умовах треба було мати якусь перспективу в житті. Та частина рабів і пригноблених, котра відмовилася від боротьби, знайшла розраду в релігії. Тут проявляється її соборність, бо перші християни об’єднувались у громади, де все було спільним.
У формуванні конкретних особливостей нової релігії відіграв і свою роль також цілий ряд інших соціальних обставин. Існування імперської влади сприяло виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Посилення економічного, політичного та ідейного спілкування між народами (як наслідок утворення Римської імперії) породило в свідомості людей уявлення про наднаціонального Бога, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від їхньої національності. Розклад рабовласницького суспільного ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на маси і привів їх у зв'язку з цим до підтримки християнської релігії.
90. Буддизм.
Перегляд основних положень буддистського віровчення засвідчує, що: буддизм постав такою релігією, яка з етичних позицій намагалась дати людині відповіді на найперші та найболючіші питання свого часу; буддизм носив яскраво виражений реформаторський характер, заперечивши цілу низку усталених на той час в давній індійській культурі принципів традиційного благочестя; буддизм відрізнявся очевидною спрямованістю на визнання рівних можливостей всіх людей у справі спасіння своєї душі та досягненні вищої досконалості; низка особливих положень дозволяє бачити в буддизмі явище особливого типу регіональної культури (прийняття вчення про карму, сансару, дхарми, притчевий характер виразу змісту свого вчення та ін.).
Якщо цілком позбутися і хороших, і поганих бажань, настає стан нірвани (заспокоєння, згасання). Це – досягнутий особистими зусиллями вищий стан, коли людина звільняється від всіх земних пристрастей і прихильностей. Стан, коли переривається колесо неперервних перевтілень і людина виключається з процесу відродження. Взагалі нірвана порівнюється з вогнем світильника, який згас через те, що згоріло масло. Всі прояви індивідуальності згасли: немає ні відчуттів, ні образів, ні свідомості. Чинність закону карми припиняється, після досягнення нірвани людина вже не відроджується і залишає сансару. Нірвана – це не смерть. Серединний шлях заперечує і вічну смерть. Це не самознищення, а стан звільнення від свого “Я”, згасання емоцій, коли людина перебуває в абсолютному спокої. Цей особливий стан неможливо описати, використовуючи людський досвід. Тому точного визначення нірвани немає. Іноді говориться, що вона вища мета, вище блаженство, вище щастя, але це тільки в тому значенні, що вже припинене страждання, смуток, хвилювання (дхарм). Нірвана реальна лише як кінцева мета життя, як завершення шляху.
91. Назвіть п’ять догматів-«стовпів» ісламської віри та коротко поясніть їх зміст.
Іслам - одне з трьох (нарівні з християнством та буддизмом) світових віросповідань, тобто його прихильники живуть по всьому світу, майже на всіх континентах і в більшості країн.
Мусульмани складають переважну більшість населення багатьох країн Азії і Африки. Іслам є ідеологічною системою, що значним чином впливає і на міжнародну політику.
П'ять стовпів ісламу - п'ять фундаментальних засад ісламу. Це:
шахада (свідчення віри) є основним принципом ісламу: «нема Бога крім Аллаха, і Мухаммед посланник його». Цей заповіт - фундація для всієї віри і практикується в Ісламі. Мусульмани повинні повторювати шахада в молитві, і потрібно, щоб немусульмани, охочі перейти в Іслам, декламували цей вислів.
Салят (мамаз, ритуальна молитва), яка повинна виконуватися п'ять разів на день. Кожен салят робиться, у напрямку до Кааба, що є у Мецці. Салят має сенс сконцентрування розуму на Бозі, і вважається особистим спілкуванням з ним, приносячи подяку і поклоніння. Салят обов'язковий, але гнучкість дозволяється залежно від обставин.
Закят — (милостиня). Ця практика надання милостині заснована на накопиченому багатстві, і обов'язкова для всіх мусульман, які можуть надати її. Виправлена частина витрачається, щоб допомогти бідному або такому, що має потребу, а також, щоб допомогти розповсюдженню Ісламу. Зякат вважається релігійним зобов'язанням, тому що їх багатство вважається як «довіра від щедрості Богів».
Саум (піст під час рамадану). Мусульмани не повинні їсти або пити від світанку до сутенків протягом місяця, і повинні бути уважними від інших гріхів. Піст заохочує відчуття близькості до Бога, і протягом нього мусульмани повинні принести свою подяку і залежність від нього, викупають їх минулі гріхи, і думають про тих, що мають потребу. Саум не обов'язковий для декількох груп для кого це невчасний тягар. Для інших гнучкість дозволяється залежно від обставин.
Хадж (паломництво в Мекку). Кожен фізично здоровий мусульманин, повинен зробити паломництво до Мекки щонайменше один раз у його житті. Коли паломник - близько десяти кілометрів з Мекки, він повинен одягнути одяг Іхрам, який складається з двох білих цілісних листів. Ритуали Хаджу включають обхід сім разів навколо Кааба, торкаючись Чорного каменя, семиразовий біг між холмами Сафа і Марва , і символічне побиття камінням диявола в Mіні. Паломник, або хаджа, шанується суспільством, хоча ісламські викладачі говорять, що Хадж повинен бути виразом відданості Богу замість засобу, щоб придбати соціальне положення.
92. Розкрийте сутність філософських підходів до проблеми буття Бога.
Філософське обґрунтування існування Бога полягає в наданні філософських аргументів на користь реальності буття Бога. Для теоретичного обґрунтування існування Бога філософія релігії найчастіше використовує поняття – «доказ» і «аргумент». Серед доказів є: онтологічний доказ, космологічний доказ, теологічний доказ.
Онтологічний доказ обґрунтовує існування Бога на основі його розуміння як реальності, нічого досконалішого від якої неможливо помислити.
Космологічний доказ: ідея полягає в тому, що Бог має існувати, тому що Всесвіт повинен був мати свій початок і здійснити це міг тільки Бог.
Теологічний доказ в його основу існування Бога, який за словами Канта, заслуговує на те, щоб про нього говорили з повагою, покладено ідею про те , що порядок в навколишній природі Всесвіт загалом є результатом задуму і дії розумного і всемогутнього.
93. Католиків та православних християн.
У віросповідуванні та культі католиків та православних існують три групи відмінностей – це догматичні, обрядові та канонічні відмінності.
Догматичні відмінності: 1. католицизм визнає те, що Св. Дух сходить від Отця і Сина, тоді як православні вірять у сходження Св. Духа тільки від Отця; 2. католицька Церква створила і визнає вчення про надприродні заслуги Святих перед Богом, які є своєрідною скарбницею, якою Церква може користуватися на свій розсуд. У православ’ї такого нема; 3. наявність в минулому такого негативного явища як індульгенція (милість) – церква продавала віруючому папську грамоту про відпущення здійснених і нездійснених гріхів. У православ’ї такого нема; 4. у католицизмі, на відміну від православ’я, є вчення про Чистилище як тимчасове місце перебування душі між землею і раєм; 5. у католицизмі, на відміну від православ’я, Непорочне Зачаття Діви Марії вважається догматом; 6. католики визнають непомильність Папи, як божого наступника на землі, у справах віри і моралі. Православний світ Папу не признає і не бажає йому коритися; 7. католицька церква визнає святість і Біблії, і священних переказів, тоді як православна церква визнає святість лише Біблії.
Обрядові відмінності: 1. у католицькій церкві хрещення відбувається через обмивання водою, у православній – через занурення у воду; 2. католицька церква робить помазання всім вірним у 12 років, а православна – дітям одразу після хрещення; 3. католицька церква причащає мирян вином і хлібом, а православна – кислим хлібом і вином; 4. у католицькій церкві знамення хреста – п’яти персне, у православ’ї – трьох персне; 5. католицька церква для богослужінь використовує латину, православна – національні і місцеві мови.
Канонічні відмінності: 1. у католицизмі для духовенства обов’язків целібат, у православ’ї – він тільки для монашества; 2. у католицькій церкві, на відміну від православної, вихід з духовного звання неможливий; 3. католицька церква визнає всі 22 Вселенські Собори, тоді як православна – лише перші 7; 4. у католицизмі, на відміну від православ’я, розрив шлюбу неможливий.ї
94. Протестантизм
Початок XVI ст. – доба радикального перелому в європейській культурі, коли формується нова парадигма, котра визначила її еволюцію на майбутні століття. Це був час великих ідейних поривань і спалення «єретиків», захоплення високими здобутками античної культури і полювання на «відьом», благочестивих диспутів і витончених тортур. Саме у цей період досягають піку релігійні конфлікти, що переросли у справжні релігійні рухи, спрямовані на широкомасштабне реформування католицької церкви. Тому цей рух називають Реформацією, а її наслідком стало утворення протестантизму. Це сукупність самостійних і різноманітних релігій, церков, що відрізняються одна від одної догматичними й канонічними особливостями. Протестанти не визнають католицького чистилища, відкидають православних і католицьких святих, ангелів, Богородицю; християнський триєдиний бог займає в них зовсім монопольне положення. Головна відмінність протестантизму від католицизму й православ'я полягає у вченні про безпосередній зв'язок бога й людини. За словами протестантів, благодать сходить на людину від бога, оминаючи церкву, «порятунок» досягається тільки завдяки особистій вірі людини й волі бога. У зв'язку з іншим відношенням людини до бога не тільки духівництву й церкві, але й релігійному культу в протестантизмі приділяється другорядне місце. Поклоніння мощам і іконам відсутнє, кількість таїнств скорочено до двох (хрещення й причастя), богослужіння, як правило, відбувається в проповідях, спільних молитвах і співах псалмів. Формально протестантизм ґрунтується на Біблії, але фактично в кожній протестантській релігії є свої символи віри, авторитети, «священні» книги.
95. розкрити взаємозв’язок моральних і духовних цінностей
Цінності в житті суспільства виступають соціально- значимими орієнтирами діяльності суб’єктів, одним із факторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури і являються осередком духовного життя суспільства. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючи, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості й організованості його членів.
Доки людина жила в замкнутому світі родової міфології, доки вся її поведінка суворо регламентувалась традиційною родовою мораллю, не поставало питання про індивідуальну відповідальність, про відповідність життя індивіда цьому колективному універсальному закону. Та коли родова мораль стала руйнуватись, не задовольняючи потреб розвинутого суспільства, набула величезної ваги світоглядна проблема моральної відповідальності людини, проблема моральної істини.