Психологія — одна з наук про людину. Об’єктом її вивчення є най- складніша сфера життєдіяльності людини — психіка. Складність психіки як явища зумовлена тим, що вона є вищим продуктом біологічного та суспільного розвитку живих істот. Складним є і функціональний бік психіки. Вона є засобом орієнтування організму в навколишньому світі й регулятором поведінки в динамічних умо- вах середовища. Психічна активність людини спрямовується на різні об’єкти. Задовольняючи свої матеріальні (органічні) та духовні потре- би як необхідну умову життя, людина шукає й одержує з навколиш- нього природного та соціального середовища необхідні для цього джерела, здобуває знання, планує свої дії, визначає засоби й шляхи їх здійснення, напружує свої сили, щоб досягти поставленої мети, пе- реживає успіхи та невдачі. Усе це становить психічну діяльність люди- ни, яку вивчає наука психологія. Предметом психології є закономірності розвитку і проявів психічних явищ та їх механізми. Термін “психологія” походить від грецьк. psyche? — душа і lo?gos — слово, вчення, що означає “наука про душу”. Психічне життя людини складне й має багато форм виявлення. Психічні явища — це своєрідні суб’єктивні переживання, суб’єктивні образи відображуваних у свідо- мості явищ реальної дійсності, це внутрішній світ людини в усій його повноті й різноманітності. Психічне життя людини охоплює її пізна- вальну діяльність — відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уяву, емоційно-вольову — різноманітні почуття, переживання, а також про- яви волі — вольові якості. Важливим аспектом психічного життя є спо- нуки до активності — потреби, інтереси, переконання, ідеали тощо. Особливу групу психічних явищ становлять індивідуально-психологічні властивості особистості — здібності, темперамент, характер та її психічні стани — піднесеність, пригніченість, схвильованість, бай- дужість та ін. Як форма відображення дійсності високоорганізованою мате- рією — нервовою системою, мозком — психіка характеризується низкою особливостей. По-перше, психічне відображення має активний характер, пов’яза- не з пошуком та добором способів дій, що відповідають умовам сере- довища. По-друге, психічне відображення має випереджальний характер, забезпечує функцію передбачення в діяльності та поведінці. По-третє, кожний психічний акт є результатом дії об’єктивного через суб’єктивне, через людську індивідуальність, що накладає відби- ток своєрідності на її психічне життя. По-четверте, у процесі активної діяльності психіка постійно вдос- коналюється й розвивається. Знання психіки, природи психічних явищ та їх закономірностей має винятково важливе значення в житті та діяльності людини для керування психічним розвитком і діяльністю особистості. 1.2. Рефлекторна природа психіки Відображувальна діяльність людини засадово зумовлена рефлектор- ною діяльністю мозку. Фундатором вчення про рефлекторну природу психіки є видатний російський фізіолог І. Сєченов (1829–1905). У своїх працях він зазначав, що джерелом психічних актів як відображуваль- ної діяльності є зовнішні подразники, що діють на організм. Ця діяльність виникає у процесі взаємодії індивіда з оточенням, що здійснюється завдяки рефлекторній діяльності мозку. У своїй відо- мій праці “Рефлекси головного мозку” (1863) І. Сєченов писав, що “всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження є рефлекси”, що без зовнішнього чуттєвого подразнення психічна діяльність неможлива. Вчення І. Сєченова про рефлекторну природу психіки розвинув І. Павлов (1849–1936) у своєму вченні про вищу нервову діяльність. Теорія рефлекторної діяльності спирається на три основні принципи наукового дослідження: детермінізму, тобто поштовху, причини будь-якої дії, її ефекту; аналізу та синтезу, тобто розкладання цілого на частини і потім складання нового цілого з елементів; структурності та пристосування динаміки до структури. Засадовим стосовно вчення І. Павлова про вищу нервову діяльність є матеріалістичне розуміння єдності організму та середовища. В ор- ганізмі “все із зовнішнього світу”, — зазначає І. Павлов. Зв’язок організму з його середовищем здійснює нервова система. Вона є сис- темою відносин, зв’язків. Поведінка організму визначається тими умо- вами, середовищем, у якому живе й діє жива істота. У своїх дослідженнях І. Павлов довів, що великі півкулі головного мозку відіграють провідну роль у життєдіяльності всього організму. Кора великих півкуль головного мозку, забезпечуючи потреби ор- ганізму, разом з найближчими до кори підкорковими нервовими цен- трами здійснює складну аналітико-синтетичну діяльність. У ній утворюються найскладніші тимчасові нервові зв’язки, за допомогою яких регулюються відносини між організмом та зовнішнім середови- щем, а також діяльність самого організму. Цю діяльність великих півкуль головного мозку І. Павлов і називає вищою нервовою діяль- ністю. Поведінка живого організму є певною системою реакцій або реф- лексів на подразники зовнішнього і внутрішнього середовищ. Рефлекс — це реакція організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. Рефлекторна діяльність — основна форма діяльності нервової системи. Розрізняють два види рефлексів: безумовні, з якими тварина на- роджується, та умовні, які виробляються у неї в процесі життя. Безумовні рефлекси виробилися, закріпилися у процесі тривалого періоду біологічного розвитку живих істот. Вони потрібні тварині з перших днів її життя для забезпечення свого існування. Безумовні рефлекси забезпечують організмові пошук поживи, уникнення шкідли- вих впливів тощо. Безумовні рефлекси спричинені безумовними подразненнями, тоб- то такими, які, діючи на відповідні рецептори — смаковий, дотиковий та інші, викликають відповідні реакції організму. Безумовні рефлекси не зникають і весь час діють при нормальному стані організму. Склад- на система безумовних рефлексів становить діяльність, яку назива- ють інстинктивною. Безумовні рефлекси не можуть задовольнити потреб вищих ор- ганізмів, що живуть у складних умовах. Вони могли б забезпечити потреби організму лише при абсолютній постійності зовнішнього се- редовища. Але оскільки зовнішнє середовище повсякчас змінюється, то пристосування до нього за допомогою одних лише безумовних рефлексів неможливе. Необхідно доповнити їх тимчасовими зв’язка- ми, які утворюються у тварин та людини у процесі життя. Основним принципом роботи великих півкуль головного мозку, як довів І. Павлов, є утворення тимчасових нервових зв’язків, або умовних рефлексів. Виконуючи дослідження, він помітив, що за певних умов у тварин виникають рефлекси і за відсутності безумовних подраз- ників (наприклад, іноді слина у собаки починає виділятися при по- яві людини, яка його годує, хоча в цей момент їжі собаці не дають). Рефлекси в цьому разі виникають під впливом подразників, які І. Павлов назвав умовними. Він показав, що коли на тварину одночас- но діють два подразники: один — безумовний, наприклад їжа, і дру- гий — умовний, який сам по собі не викликає рефлексу, наприклад дзвінок, то у головному мозку виникають два збудження — від їжі і від дзвінка. Через те що вони діють одночасно, між збудженими нерво- вими центрами утворюється замикання, тобто встановлюється нерво- вий зв’язок. Унаслідок цього зв’язку умовний подразник починає ви- кликати рефлекторну реакцію, як і безумовний. Зі зміною умов життя змінюються рефлекси. Вони зникають, тоб- то гальмуються, якщо умовний подразник не підкріплювати безумов- ним, і поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити без- умовним. Умовно-рефлекторна діяльність людини — надзвичайно складна, різноманітна й тонка система зв’язків. Нові нервові зв’язки утворю- ються на грунті не лише безумовних, а й існуючих, раніше утворе- них умовних зв’язків, які набрали відповідної сили та стійкості. Не- обхідними умовами утворення умовних рефлексів є оптимальна сила подразника, активність кори великих півкуль головного мозку та підкріплення умовних подразників безумовними. У навчанні таки- ми підкріпленнями є інтерес до знань, допитливість, здивування но- визною явищ. Основними процесами нервової діяльності є збудження та галь- мування. На кору великих півкуль головного мозку одночасно діє багато різних подразників, але на велику кількість подразників організм не ре- агує, оскільки збудження, викликані ними, гальмуються. Гальмування відбувається одночасно зі збудженням. Завдяки галь- муванню цілої низки ділянок кори збудження скеровується в якомусь одному напрямку й зосереджується в певній ділянці кори. За певних умов збудження та гальмування поширюються, ірра- діюють по корі великих півкуль, викликаючи збудження або гальму- вання інших ділянок кори, чи знову зосереджуються, концентрують- ся в пункті свого виникнення. Завдяки іррадіації збудження у свідомості виникають різні асоціа- ції — образи, думки, почуття, які або посилюють, або гальмують ви- конувану діяльність. У разі концентрації збудження у певній ділянці кори інші її ділян- ки в цей час гальмуються. Поширення чи зосередження збудження та гальмування здійснюється за законом іррадіації й концентрації нерво- вих процесів. Збудження та гальмування взаємодіють. Збудження в певних ділян- ках кори великих півкуль головного мозку викликає гальмування в інших ділянках і навпаки: гальмування в одних ділянках кори викли- кає збудження в інших. Таке явище відбувається за законом взаємної індукції збудження та гальмування. Розрізняють індукцію позитивну і негативну. При позитивній індукції гальмування в певній ділянці кори викли- кає збудження в інших її ділянках. У цьому разі діяльність організму відбувається в напрямі збудження, посилюється увага до змісту діяль- ності. При негативній індукції збудження в якійсь ділянці кори вик- ликає гальмування в тих її ділянках, які були до цього діяльними. Не- гативна індукція спостерігається при відхиленні від основної діяльності й зосередженні на випадкових подразненнях, які гальмують збуджен- ня від основного подразнення, тобто відвертається увага від викону- ваної діяльності. Гальмування нервових процесів буває безумовне, або зовнішнє, і умовне, або внутрішнє. Зовнішнє гальмування настає внаслідок дії сильного стороннього подразника. Вироблений умовний рефлекс, наприклад виділення собакою слини на засвічування електричної лампочки, припиняється, якщо почне діяти сильний звук. Зовнішнє гальмування є проявом дії негативної індукції. Воно ви- являється ще й у вигляді позамежового гальмування, яке виникає тоді, коли сила збудження перевищує можливості працездатності нерво- вої клітини. У цьому разі сила подразника не тільки не викликає посилення реакції, а навпаки, реакція зменшується або зовсім галь- мується. Гальмівні процеси, що виникають у клітині через її перенапружен- ня, оберігають її від руйнування. Тому таке гальмування називають ще захисним. Внутрішнє гальмування так само зумовлюється зовнішніми обста- винами. Одним із проявів умовного, або внутрішнього, гальмування є послаблення тимчасових зв’язків. Воно настає тоді, коли умовний подразник (наприклад, світло), на який вироблено умовний рефлекс, час від часу не підкріплюється безумовним подразником (наприклад, їжею). Утворений зв’язок у цьому разі гальмується, і рефлекс згасає. Якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним, то загаль- мований тимчасовий нервовий зв’язок легко поновлюється, і умов- ний подразник знову викликає умовний рефлекс. Гальмування тимча- сових нервових зв’язків спричинює забування. Важливим проявом внутрішнього гальмування є диференційне. Якщо з умовних подразників, на які виробився умовний рефлекс, підкріплювати безумовним подразником лише деякі, то умовний реф- лекс виникає на ті умовні подразники, які підкріплювалися безумов- ним. А збудження від інших подразників, що не підкріплюються, гальмуються, і умовний рефлекс на них не виявляється. Так, якщо вироблено умовний рефлекс на звук, але підкріплюється звук лише певної висоти чи інтенсивності, то й умовний рефлекс далі виникати- ме лише на звук тієї висоти чи інтенсивності, яка підкріплювалася. Відбувається диференціювання подразнень. Організм точно відрізняє дійові, тобто підкріплювані подразники, від недійових, що не під- кріплюються безумовним подразником. Дослідженнями встановлено, що собака, наприклад, може диференціювати звукові подразники з точністю до 1/8 тону. Диференційне гальмування сприяє уточненню та розрізненню виправданих життям подразників від невиправда- них. Це яскраво виявляється в навчально-виховній діяльності. Роз- різнення, уточнення та засвоєння знань або актів поведінки ефектив- ні тоді, коли істотні властивості в них тими чи іншими засобами підкріплюються, а неістотні — гальмуються. Поряд із замикальною функцією великі півкулі головного мозку виконують також аналітико-синтетичні. Взаємодіючи із середовищем, організм відповідає не на всі под- разнення, що надходять до мозку, а лише на ті, які слугують задово- ленню його потреб. Розрізняючи подразники, мозок на одні з них відповідає, а на інші не відповідає. Так аналізуються предмети зовнішнього світу. Найпростіший, елементарний аналіз виконують і нижчі відділи цен- тральної нервової системи. Вищий аналіз, який є засадовим щодо актів поведінки, здійснюється за допомогою кори великих півкуль головно- го мозку. Суть роботи кори полягає в аналізі та синтезі подразнень, що доходять до неї. Аналітична діяльність відбувається за допомогою спеціальних механізмів, які І. Павлов назвав аналізаторами. Вони виникли й розви- нулись у процесі біологічного розвитку тварин внаслідок їх пристосу- вання до умов життя, до різних видів енергії зовнішнього світу, що впливали на організм, — світлової, звукової, хімічної, механічної, тем- пературної тощо. Великі півкулі є грандіозним аналізатором як зовнішнього, так і внутрішнього світу організму. Аналізатори здійснюють аналітичну діяльність у зв’язку з галь- мівними процесами в корі великих півкуль головного мозку. Одні подразнення чи комплекси подразнень серед тих, що надходять до кори великих півкуль, виокремлюються, тобто викликають там збуд- ження, і на них тварина реагує, відповідає. Інші ж подразнення галь- муються, і на них тварина не відповідає. Аналіз має підгрунтя, з одно- го боку, в аналізаторній здатності рецепторів, периферійних закінчень, а з іншого — у процесі гальмування, що розвивається в корі великих півкуль головного мозку і відокремлює те, що не відповідає дійсності, від того, що відповідає дійсності. Процес гальмування сприяє вдоско- наленню коригування аналітичної діяльності великих півкуль голов- ного мозку. Одночасно з аналізом великі півкулі головного мозку здійснюють синтез, сутність якого полягає в замиканні нервових зв’язків. Синтетична діяльність великих півкуль буває дуже складною. Утворюються цілі ланцюги й системи тимчасових зв’язків. Процеси, які у психології називають асоціаціями, є не що інше, як утворення тимчасових зв’язків, тобто акти синтезу. Мислення є асоціацією: спо- чатку елементарною, а потім — ланцюгами асоціацій; проте кожна перша асоціація є моментом народження думки. Для того щоб успішно орієнтуватися в оточенні, тварина неодмінно повинна аналізувати й синтезувати його. Пізнавальні процеси, мис- лення — це складна аналітико-синтетична діяльність кори великих півкуль головного мозку. Специфічно людське мислення виникає на грунті складнішої аналітико-синтетичної діяльності кори великих півкуль на основі мови. Діяльність великих півкуль головного мозку — це сигнальна діяльність. Великі півкулі головного мозку завжди реагують на різ- номанітні подразники, які сигналізують про те, що має для життя ор- ганізму важливе значення. Наприклад, світло або звук можуть сиг- налізувати живій істоті про наявність їжі, небезпеку тощо. Сигнали, які викликають предмети, та їх властивості або явища природи, становлять собою першу сигнальну систему, що властива і тваринам, і людині. Перша сигнальна система — це фізіологічне підгрунтя відчуттів, сприймань, уявлень. Дійсність для тварин сиг- налізується майже виключно подразненнями, які безпосередньо над- ходять до спеціальних клітин зорових, слухових та інших рецепторів організму, та їх відображеннями у великих півкулях. Вища нервова діяльність людини як суспільної істоти якісно відрізняється від вищої нервової діяльності тварин. У процесі праці, у суспільному житті люди виробили звукову мову як засіб зв’язку, засіб взаємного спілкування. Мовна функція внесла новий принцип у діяльність великих пів- куль. Слово у житті людини стало своєрідним сигналом. Воно є дру- гою, специфічно людською сигнальною системою дійсності. Кожне слово як назва предмета, властивості чи дії замінює відповідний пер- ший сигнал, тобто сигналізує перші сигнали. Якщо відчуття та сприймання предметів і явищ навколишнього світу є для людини першими, конкретними сигналами дійсності, то мова, насамперед кінестезичні подразнення, що йдуть до кори головно- го мозку від мовних органів, — це другі сигнали, сигнали сигналів. Слово завдяки попередньому життю дорослої людини пов’язане з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять до великих півкуль. Воно їх сигналізує, замінює і тому може викликати всі ті дії, реакції, що їх викликають конкретні подразнення. Друга сигнальна система виникає на основі першої і без неї існува- ти не може. Вона діє лише у зв’язку з першою сигнальною системою, вступаючи з нею в найскладніші взаємозв’язки. Друга сигнальна система у взаємодії з першою є фізіологічним під- грунтям вищого, абстрактного мислення людини та її свідомості, за- собом пізнання самої себе. Фізіологічним підгрунтям низки інших психологічних процесів (сприймання, пам’ять, уява, утворення нави- чок тощо) також є взаємодія першої та другої сигнальних систем. Участь другої сигнальної системи в цих психологічних процесах робить їх свідомими. Великі півкулі головного мозку — надзвичайно складна динамічна система. У процесі діяльності постійно утворюються нові й нові умовні зв’язки. Вони об’єднуються в певні системи. Системність зв’язків забез- печує успішну діяльність тварини та людини. Процеси, які відбува- ються у великих півкулях головного мозку, постійно прагнуть до об’єднання, стереотипної об’єднувальної діяльності. Безліч подраз- нень, що надходять до великих півкуль як ззовні, так і зсередини організму, стикаються, взаємодіють, систематизуються й завершу- ються динамічним стереотипом. Динамічний стереотип потрібний для успішної взаємодії організму із середовищем. Повторення однакових рухів і дій, однакових актів поведінки, схожих реакцій організму забезпечує йому успішну діяль- ність, задоволення потреб. Відомо, що людина звикає до певного способу дій, виробляє пев- ний спосіб сприймання, запам’ятовування, мислення. Автоматизуючи свої дії, вона виробляє навички та звички, які полегшують свідомо спрямовану діяльність. Провідну роль у цьому відіграють динамічні стереотипи. У процесі діяльності постійно утворюються нові динамічні стерео- типи. Старі ж динамічні стереотипи не зникають, вони взаємодіють з новоутворюваними, сприяють їх утворенню або, навпаки, пере- шкоджають цьому, внаслідок чого успішне утворення нових стереоти- пів гальмується. Вироблення й перебудова динамічного стереотипу потребують великої роботи нервової системи. Ця робота може займати багато часу й залежить від складності виконуваної діяльності, а також від індивідуальних особливостей та стану тварини чи людини. Вироблення й підтримка динамічного стереотипу завжди пов’я- зуються з певними переживаннями. Нервові процеси, що відображаються у великих півкулях голов- ного мозку при встановленні й підтримуванні динамічного стереоти- пу, є підгрунтям почуттів і зумовлюють характер та інтенсивність почуттів. Фізіологічним підгрунтям почуттів труднощів, бадьорості і стомленості, задоволення і засмученості, радості й відчаю тощо є зміни, порушення старого динамічного стереотипу чи складність вста- новлення нового. Динамічний стереотип краще утворюється тоді, коли подразники діють у певній системі, певній послідовності та певному порядку. Підтримується динамічний стереотип додержанням певного зовнішнього порядку, системи та режиму діяльності. 1.3. Психіка і свідомість У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об’єктив- ної дійсності в мозку розвивалася залежно від умов життя того чи іншого виду живих істот, набувала дедалі складніших форм. Найви- щим рівнем її розвитку є властива людині свідомість. Психологія пояснює виникнення людської свідомості суспільним способом буття людей і трудовою діяльністю, що спричинила її розви- ток. З переходом до суспільних форм життя докорінно змінилася структура людської поведінки. Поряд з біологічними її мотивами, які залежали від безпосереднього сприймання середовища, виникли вищі, “духовні” мотиви та потреби, вищі форми поведінки, які засадово зу- мовлені здатністю абстрагуватися від безпосереднього впливу сере- довища. Поряд з двома джерелами поведінки — спадково закріпле- ною програмою та власним досвідом самого індивіда — виникло третє джерело, що формує людську діяльність, — трансляція та засвоєння суспільного досвіду. У задоволенні цієї важливої соціальної потреби од- ним з вирішальних чинників була мова, що стала формою існування свідомості. Характерними особливостями і структурними компонентами свідо- мості є такі. Знання про навколишню дійсність, природу, суспільство. Рівень свідо- мості безпосередньо залежить від рівня засвоєння знань і досвіду осо- бистості. У процесі суспільно-історичного розвитку в людини розвину- лася потреба в знаннях, яка є найважливішою її спонукою, мотивом пізнавальної діяльності. Виокремлення людиною себе у предметному світі як суб’єкта пізнан- ня, розрізнення суб’єкта “Я” та об’єкта “не Я”, протиставлення себе як особистості іншому об’єктивному світові. Характерним щодо цього є самопізнання, що стало підгрунтям для самосвідомості, тобто усвідо- млення власних фізичних і морально-психологічних якостей. Цілеспрямованість, планування власної діяльності та поведінки, пе- редбачення її результатів. Цей бік свідомості виявляється в само- контролі та коригуванні власних дій, їх перебудові, у змісті стратегії і тактики, якщо цього потребують обставини. Ставлення особистості до об’єктивної дійсності, до інших людей, до самої себе. Ставлення особистості до оточення виявляється в оціню- ванні та самокритиці, в яких важливу роль відіграє емоційно-вольова сфера особистості. Виокремлення та протиставлення людиною себе іншому предмет- ному світові, природним і суспільним явищам, переживання свого ставлення до об’єктивної дійсності та самої себе є засадовими стосов- но самовиховання. Завдяки свідомості, самопізнанню та самосвідо- мості особистість стає суб’єктом виховання, тобто сама ставить пе- ред собою виховні цілі й досягає їх. Свідомість людини характеризується активністю. У процесі відо- браження дійсності інформація, що надходить до мозку, відображу- ється не механічно, а свідомо оброблюється відповідно до мети, завдан- ня та досвіду особистості. Рівень розвитку й виявлення свідомості в людини буває різний за- лежно від рівня розвитку її знань і наукового світогляду, ідейних і мо- ральних переконань, ставлення до інших людей і до самої себе, до форм суспільного життя. Людині властиві й неусвідомлювані форми психічної діяльності (інстинктивні та автоматизовані дії, потяги тощо). Але несвідоме вхо- дить до свідомого й завдяки цьому може контролюватися людиною. Вивчаючи форми психічної діяльності, треба зважати на те, що психічне життя, свідомість та діяльність особистості завжди постають в єдності. Ця єдність виявляється в цілеспрямованій діяльності люди- ни, її різноманітних пізнавальних, емоційних та вольових реакціях, ставленні до інших і до самої себе. Людина взаємодіє з навколишнім се- редовищем як цілісна система. Цілісність взаємодії забезпечується на- самперед вищим відділом центральної нервової системи — корою ве- ликих півкуль головного мозку, яка інтегрує (об’єднує) діяльність організму й керує нею. 1.4. Основні галузі психологічних знань Із розвитком психології як науки, з використанням психологічних знань у найрізноманітніших сферах людської діяльності певні галузі цих знань поступово виокремились і стали самостійними. Розрізняють психологію загальну, вікову, педагогічну, соціальну, генетичну, інженерну, військову, медичну, юридичну, спортивну, зоопсихологію, психологію праці, мистецтва, патопсихологію. У зв’яз- ку з космічними польотами виникла спеціальна галузь психології — космічна. Кожна із зазначених галузей психологічних знань має певні пред- мети і методи вивчення своєрідності психічної діяльності залежно від умов праці в тій чи іншій сфері людського життя та діяльності й їхніх вимог до морально-психологічних якостей особистості. Проте всі га- лузі психологічних знань потребують знань загальної психології, яка вивчає методологічні питання психології, природу психологічних явищ, закономірності розвитку та перебігу пізнавальних психологічних процесів, індивідуальні особливості психіки людини, її почуття та во- лю, темперамент, характер і здібності. У добу науково-технічного та соціального прогресу особливу ува- гу психологів привертають проблеми психології праці та соціальної психології. 1.5. Зв’язок психології з іншими науками Між психологією та іншими науками існує двосторонній зв’язок: в одних випадках психологія використовує досягнення інших наук для вирішення своїх проблем, а в інших — науки використовують психологічні знання для пояснення або розв’язання певних питань. Міжпредметні зв’язки психології та інших наук сприяють їх взаємно- му розвиткові й застосуванню на практиці. Психологія в розробці питань спирається на дані біології, зокрема анатомії та фізіології, на вчення про вищу нервову діяльність. У свою чергу, дані психології широко використовуються в медицині, зокрема у психіатрії. Педагогіка широко використовує психологічні закономірності на- вчання та виховання. Окремі галузі психології (педагогічна і вікова пси- хологія зокрема) пов’язані з розділами теорії та методики педагогіки, дидактикою, методиками викладання окремих навчальних предметів. Однією з актуальних психолого-педагогічних проблем сучасності є формування мислення у процесі навчання, яке б забезпечувало учневі можливість самостійно засвоювати інформацію, що постійно онов- люється, гарантувало розвиток здібностей суб’єкта продуктивної інте- лектуальної діяльності. Продуктивний характер взаємозв’язку пси- хології та педагогіки виявляється в тому, що створюються умови для випередження реальної педагогічної практики, відкриваються нові шляхи для пошуку ефективних сучасних технологій навчання та виховання. Водночас психологія базується на даних педагогіки при вивченні психології формування особистості. Тісним є взаємозв’язок психології з літературою, мовознавством, історією, мистецтвом, кібер- нетикою та іншими науками. 1.6. Основні напрями в сучасній психології Останні два сторіччя розвиток психології тісно пов’язаний з до- сягненнями філософської думки та успіхами природничих наук. Матеріалістична інтерпретація природи та сутності психічних явищ була зумовлена появою філософії діалектичного матеріалізму й розвитком учення про рефлекторну природу психіки (І. Сєченов, І. Павлов). Філософія прагматизму спричинила появу в американ- ській психології біхевіоризму, або науки про поведінку (Д. Уотсон). Німецькі психологи М. Вертхеймер, В. Келер, К. Коффка, К. Левін на основі спеціальних досліджень висунули ідею структурної психології, засадовим стосовно якої було визнання первинності приматів струк- тури, цілісних утворень, які визначають властивості та функції окре- мих частин, що входять до цілісної психічної діяльності. Дослідження в галузі психопатології та психіатрії викликали необхідність вивчати роль і дію неусвідомлюваних чинників, що визначають потреби й потяги особистості, її поведінку. Утворився психоаналітичний на- прям у психології (З. Фрейд). Біхевіоризм заперечує свідомість як предмет психології. Предметом біхевіоризму є вивчення поведінки як зовнішніх реакцій організму на стимули, що діють на нього. Поведінка, на думку біхевіористів, фор- мується в результаті неусвідомлюваного відбору фізичних рухів як реакцій на стимули. Основне у поведінці — це навички. Мислення біхевіористи зводять до мови та мовних навичок. Провідним у на- вчанні вони вважають дресирування, під час якого набуваються не- обхідні навички; при цьому усвідомлення мети, змісту та процесу нав- чання недооцінюють. Структурна психологія основним принципом вважає цілісність психічної діяльності, що є не сумою окремих психічних процесів, а своєрідною структурою із закладеними в ній специфічними власти- востями, _______які не випливають з властивостей окремих елементів психічно- го життя. Навпаки, властивості структури як цілого визначають влас- тивості окремих її частин. Психоаналіз тісно пов’язаний з теорією З. Фрейда про переважан- ня у психічній діяльності особистості підсвідомих, інстинктивних по- тягів. На думку психоаналітиків, джерелом активності людини є глибоко інстинктивні, біологічно визначені прагнення. Ці прагнен- ня, проникаючи з підсвідомого у свідомість, стають джерелом актив- ності людини, своєрідно спрямовують її вчинки та поведінку. Особли- вого значення психоаналітики надають сексуальним потягам. Вихідними у вітчизняній психології є принципи цілісності психічно- го життя особистості, взаємозв’язку психічних процесів і властивостей, розвитку особистості у процесі навчання та виховання, соціальної зу- мовленості психічного життя людини.__
