Усна народна творчість
Усна народна творчість протягом тисячоліть була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народу, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів. У фольклорі знайшли не лише естетичні та етичні ідеали народу, а й його історія, філософія, психологія, дидактика - тобто все, чим він жив, що хотів передати наступним поколінням. Навіть норми звичаєвого права, неписані закони фіксувалися в усній формі, запам'ятовувалися вибраними громадою людьми і за потреби відтворювалися у незмінному вигляді.
Значний період в історії людства та кожного народу зокрема характеризується культивуванням так званого міфологічного мислення. Міфологічні образи, вірування стимулювали народну фантазію і сприяли культивуванню фантастичних оповідок, героїчного епосу, календарно - обрядової поезії. Але з часом міфологічні образи втрачають реальну основу і сприймаються творцями та носіями фольклору як художні образи та символи, в яких народ втілював свої суспільні ідеали.
Трансформація давньої міфології - поступовий перехід давніх сюжетів і мотивів, образів і світоглядних уявлень у нову систему художньої творчості - фольклор.
Весь фольклор умовно розподіляється на прозовий та поетичний, або пісенний. Народна проза  у свою чергу ділиться на два  елементи: власне художню (казки, анекдоти) і документальну, не казкову прозу (легенди, перекази, оповідання).
Власне художня проза, тобто казки, реалізована в таких жанрових різновидах як героїко - фантастичні казки, казки про тварин, соціально - побутові казки та небилиці тощо.
Казки, як і більшість фольклорних жанрів, сягають своїми витоками стародавньої міфології, тобто періоду, коли власне казкові сюжети сприймалися і трактувалися як реальність, коли художність цих оповідей була підпорядкована завданням інформативно-пізнавальним, релігійним. Не всі казки набули яскраво вираженої структурної стабільності. Це стосується більшою мірою казок про тварин і героїко-фантастичних казок. Кількість казкових сюжетів та образів у кожній національній традиції усталена; вони переходять із покоління до покоління, мало при цьому змінюючись, оскільки виступають символами загальнолюдських моральних цінностей. Кожне наступне покоління успадковує від попереднього готові сюжети, мотиви, образи і навіть стиль оповіді.
Дещо осібно від основного масиву стоять соціально-побутові казки. Вони складають, мабуть, найбільший підрозділ казкового масиву завдяки своїй здатності відображати "вічні" суспільні проблеми та завдяки певній розкутості структури. Персонажі цих казок відносно заземлені, трактуються в основному з реальних позицій. Час і простір цих казок можуть бути досить конкретними, чітко визначеними - на відміну від замкненого часу і простору героїко-фантастичних казок. Соціально-побутові казки мають ще назви реалістичних, побутових або новелістичних; у основних своїх виявах вони складають проміжну ланку між власне казками (героїко-фантастичними та казками про тварин) і народною документалісти кою (легендами, переказами, оповіданнями).
Специфічний підрозділ казок складають небилиці, тобто оповідки про цілком неможливі в реальному житті речі та випадки. Найбільш поширені мотиви небилиць: людина сама витягає себе з болота або вирубує з дупла, вилазить на небо по дереву, зшиває дві половини коня, пан нагороджує оповідача за брехню тощо.
Значний масив народної прози складають легенди, перекази та оповідання. Головне, що відрізняє їх від казок, - це установка на вірогідність зображуваного.
В українській фольклористиці до легенд і переказів традиційно зарахувалися твори, сюжети і персонажі яких відбивали християнську міфологію. Оповідання про русалок, лісовиків, мавок, мертвяків, закляті скарби тощо відносились до язичницької міфології. Сюди ж входило оповідання про чортів, перевертнів, відьом, упирів, чарівників, тобто образів народної демонології
Замикають цей ряд фольклорної прози народні оповідання, тобто оповіді-спогади про надзвичайні зустрічі, пригоди, характерні повчальні історії, випадки з життя. Такі оповіді ведуться здебільшого від першої особи - очевидця чи учасника події. Оповідання, як і вся не казкова проза, мають вибірковий характер; у випадках, коли вони викликають зацікавлення слухачів, їх багаторазова повторюваність зумовлює привнесення елемента вигадки або ж деталей із життєвого досвіду оповідачів. Таким чином, питома вага домислу в них дедалі зростає і вони наближуються до переказів чи легенд.
Одним із найдавніших видів народної творчості, який від початку свого становлення і до занепаду продуктивного розвитку не зазнав суттєвих змін, є замовлення (заговори). До них належать такі поетичні твори, яким у минулому приписувалася чудодійна сила впливу на навколишній світ. У народному побуті значний репертуар замовлянь належав так званим чарівникам, чаклунам, ворожкам та ворожбитам, тобто людям, що зналися з "надприродною" силою і з різною метою вдавалися до цих словесних формул. Найдовше в народному побуті збереглися господарські, лікувальні, громадські та приворотні (відворотні) замовлення.
У контексті всього фольклорного фонду розвивалася пареміографія, тобто цикл найкоротших жанрів. До паремійного фонду українського народу відносять приказки і прислів'я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афористичні вислови тощо. Джерелом пареміографічних жанрів було не тільки реальне життя, а й влучні образи пісень, казок, легенд і переказів, притч, анекдотів, а згодом - писемної творчості.
Поетичний масив українського фольклору складають пісні, голосіння та думи. Протягом більш ніж трьохсотлітнього періоду записано мільйони зразків українських пісень. Народна пісня чи не найяскравіше за усі види фольклору здатна передавати специфіку художнього мислення своїх творців і носіїв. Пісня супроводжує все свідоме життя людини - від колиски до гробової дошки. Вона й донині перебуває в стані активного побутування, отже, підтримує формування національної самосвідомості українців. І в наш час пісня залишається одним із невичерпаних джерел національної культури.
Згідно з історико - естетичною концепцією, українська пісенність розподіляється на чотири великих підрозділи, кожний з яких об'єднує кілька жанрів, тематичних груп і циклів.
Найдавнішим вважається ліро - епічний підрозділ, до якого входять переважно обрядові пісні (трудові пісні, колядки та щедрівки, веснянки, купальські і петрівчані, обжинкові, гребовецькі, весільні, ігрові, хороводні пісні), замовляння, дитячі пісні.
Виключне значення у формуванні всієї української писемності мають календарно - обрядові пісні, які  творилися і були в тісному зв'язку з трудовою діяльністю людей, причому до кожного циклу робіт були й свої пісні. Протягом багатьох століть тексти пісень залишалися незмінними. Лише з набуттям значних знань про навколишній світ, із розповсюдженням писемності і освіти (у 17 ст. значна частина населення володіла письмом) календарна поезія змінюється - її магічний зміст замінюється естетичним.
Також до родинно - обрядової творчості можна віднести народні голосіння. Голосіння - жанр епічний, особливо в тій частині, що присвячена возвеличенню добрих справ померлого, мають переважно ліричну тональність. Голосіння безпосередньо пов'язані з чимось трагічним і мають більш ширше семантичне забарвлення, ніж тільки висловлювання жалю за померлим (голосили за батьківською хатою, оплакували батьків тощо).
Близькі до голосінь українські думи. Безпосередній зв'язок між цими жанрами народної епіки спостерігається у циклі невольницьких плачів, тобто в одному з найдавніших пластів думової традиції. Елементи думового стилю дослідники прослідковують уже в писемних пам'ятках Київської Русі (наприклад, "Слово о полку Ігоревім"). Думи стали прямими продовжувачами епічної традиції Київської Русі у 15 - 19 ст.ст.
Виконавці дум - кобзарі - відзначалися не лише талантом творення та культивування героїчного епосу, вони були високої культури взагалі. Розквіт думової традиції припадає на 16 - 17 ст. У другій половині 17 ст. думи, жанр, вже сформувалися і у кінці 17 - 18 ст. - розвиваються. В цей час думи переважно виконуються кобзарями(серед видатних кобзарів можна назвати Остапа Вересая (1803 - 1890), Андрія Шута, Федора Гриценко (Холодного), Івана Крюковського). Після ліквідації царизмом Січі, думи дещо трансформуються - вони набувають моралізаторсько - дидактичних рис. Переборюючи переслідування з боку шляхетської Польщі та царської Росії, кобзарі донесли до нас думи героїчного змісту, які є для нас джерелом історії, пам'яткою культури.
До епічних жанрів народної творчості населення України також належать балади та історичні пісні. За тематикою, образною системою, поетичним втіленням як балади так і історичні пісні явища відносно пізнього походження (бл. 16 - 18ст), хоча іноді трапляються елементи міфологічності і казковості.
Щодо пісенного фольклору, то сюди треба віднести українські ліричні пісні. Умовно їх можна розподілити на такі тематичні групи: пісні про кохання, про родинне життя, суспільно - побутові (козацькі, чумацькі, рекрутські, солдатські тощо) та пісні літературного походження.
Архітектура України у 18 - 19 ст.
Другу половину 17 ст. - поч. 18 ст. вважається золотим віком українського мистецтва. В Україні зароджується стиль, що постав із сполуки особливостей українських церков із західноєвропейським стилем і пізніше дістав назву українського бароко. Кульмінаційним часом розвитку цього стилю - пишного, урочистого - була доба Мазепи, мецената української культури.
Для України 18 ст. церква залишається центром культурного життя та найвизначнішою пам'яткою кожної місцевості, разом із тими скарбами, які вона має: ікони, реліквії, розписи, книги. Будівнича діяльність, насамперед церковна, пов'язана відображає значною мірою освоєння і відновлення старих і нових земель - з цим пов'язане будівництво полкових і сотенних церков та канцелярій, шпиталів та шкільних будинків при них. В часи Руїни будівництво найбільш інтенсивним було на північному Лівобережжі, зокрема в Чернігові. Переломним для України був рубіж 17 - 18 століть. Саме в цей час активно йде будівництво церков і церковних споруд Києва.
Особливо слід зазначити два періоди київського будівництва, які пов'язані з меценатською діяльністю гетьмана Івана Мазепи й пізніше з ім'ям архітектора Шеделя. Починається будівництво за Мазепи з Богоявленської церкви Києво - Могилянської академії (1690 - 1693); після спорудження нового навчального корпусу університет набуває остаточного вигляду. У 1696 році поновлюються роботи навколо Софіївської церкви: оновлюється по - барочному зовнішній вигляд собору, будується трапезна, південна брама, дзвіниця (споруджено перший поверх). З 1690 р. будується поруч з Лаврою Миколаївський собор, після його завершення починається будівництво мурів навколо Лаври, шести надбрамних церков, серед яких можна особливо відмітити Троїцьку надбрамну (реставровано давню споруду) та церкву Всіх Святих. Тоді ж оновлюється Успенський собор, відбудовується Лаврська друкарня, неподалік споруджується Вознесенська церква. В дев'яностих роках домініканський собор на Подолі перебудовується на церкву Петра і Павла, в 1706 році починається будівництво Печерської фортеці. З сказаного вище, ми можемо зробити висновок, що Мазепа був насправді будівничим Києва, він створив образ сучасного Старого Києва.
За часів Мазепи будують і його полковники: Миклашевський - Георгієвський собор у Видубичах, Мокієвський - Феодосійську церкву у цитаделі, полковник Герцик - церкву Воздвиження в Ближніх печерах. Міщанин Петро Гудима - оновлює Іллінську церкву на Подолі тощо.
Будував і гетьман Іван Скоропадський. Особливо значущою стала Спасо - Преображенська церква у селі Сорочинці, яка була збудована гетьманом Данилом Апостолом. Будують і Розумовські - завдяки їм споруджено Миколаївську церкву, собор Різдва Богородиці, церкву Трьох Святих в Лемешах.
Значну роль в архітектурі зіграв Йоган Готфрід  Шедель (1680 - 1752), який з 30 - х років очолив будівництво найвизначніших київських споруд: Великої дзвіниці в Лаврі, надбудови дзвіниці в Софіївському соборі тощо.
Можна виділити два типи храмових споруд 18 ст. на Україні. Перший - це архітектурні споруди, які близькі до типу, якій був поширений в католицькій Європі того часу ( Італія, Німеччина, Австрія, Польща). Типово барочні споруди будують архітектори іноземного походження - Бернард Меретин у Львові уніатський собор Святого Юра (закінчений у 70 - х роках) і ратушу в Бучачі, Готфрід Гофман - новий Успенський собор (1771 - 1782р.р.), що започаткував сучасний ансамбль.
Стилю Європейської барочної архітектури відповідають також роботи Івана Григоровича - Барського (1713 - 1785 рр.) та Степана Ковніра (1695 - 1786р.р.). Іван Григорович - Барський  мав освіту Києво - Могилянської академії та працював разом із Шеделем. Його споруди, зберігаючи європейську барочну стилістику, набували місцевих рис, простоти, демократичності. Йому належать такі споруди як павільйон - фонтан Самсона, весь водогін у Києві на Подолі, Покровська церква, церква Миколи Набережного поблизу Дніпра старий гостинний двір тощо.
У Григоровича - Барського і Шеделя вчився кріпак Степан Ковнір. Він залишив так званий Ковнірівський корпус та дзвіниці на Ближніх та дальніх печерах у Лаврі, за проектом архітектора Нєслова збудував Кловський палац. Конвіру властиві риси простонародного тлумачення європейського бароко, що становлять риси так званого "українського бароко".
Другий тип церков є результатом розвитку власне українських традицій будування. Це хрещаті в плані храми (тобто, в плані вона уявляє собою хрест, між кінцями якого вбудовані квадратні виступи). Ще у давньоруських соборах ми бачимо хрещаті колони. Хрещата в плані церква народжується ще з дерев'яної архітектури, де освоєно ідею перекривання рівновисоких частин храму одна одною. Перша така церква споруджена в Ніжині - Миколаївський собор (1668 - 1670). Також можна навести як приклад Андріївську церкву, яка сполучає в собі принципи бароко та українського хрещатого храму.
Якщо ж порівнювати хрещаті церкви з типово барочними церквами заходу України, то можна побачити, що їх об'єднує один стиль архітектури, один настрій, церкви мають певні спільні риси - все це створює індивідуальні особливості української архітектури - "українське бароко".
Від доби бароко залишилось більше пам'яток світського будівництва, ніж від попередньої епохи. Причина цього - матеріали, якими користувалися (цегла). Але більшість будівель загинула все ж таки не через нетривкість матеріалу, а, наприклад, підчас руйнації Батурина у 1708р.: загинуло багато будинків, у тому числі палац гетьмана на Гончарівці. Також загинули й інші будинки Мазепи в Києві та в селах Дегтярівці та Поросючці. Збереглися ж будинок військової полкової канцелярії в Чернігові, зразок українського бароко, будівля Академії Наук, перебудована за митрополита Йоасафва Кроковського тощо.
У першій половині 19 століття архітектура України розвивається під впливом ідей романтизму, які вже набули поширення в літературі. Це  був період відродження національних рис. В Західній Європі знов повертаються до готики й романського стилю, в Росії - до візантійського, давньоруського. Деякі архітектори робили спроби перенести в архітектуру елементи українського бароко, інші використовували елементи народної дерев'яної архітектури. Офіційними на той час залишалися класицизм та ампір, які в Україні набули національних рис. Найбільш відомими архітекторами були Меленський (церква - ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац) та інші.
 У середині та у другій половині 19 століття в Україні були побудовані визначні споруди - оперний театр в Одесі (архітектори Ф.Фельнер та Г.Гельмер), Львові (З.Горголевський), резиденція митрополита в Чернівцях (Й.Главк).
Українські архітектори, використовуючи мотиви народної архітектури, створили визначні зразки українського модерну - будинок Полтавського земства (архітектори  В.Кричевський і К.Жуков, розписи С.Васильківського, М.Самокіша, М.Беркоса, М.Уварова), будинок товариства "Дністер" у Львові (І.Левицький), перший в Україні критий ринок - Бессарабський в Києві (Г.Гай), меморіальний храм під Берестечком на Волині (В.Максимов), "Народний дім" у Дрогобичі (О.Лушпинський).
Шедевром монументальної скульптури став пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві (автор - російський скульптор М. Мікешин).
Малярство, граверство і художнє мистецтво
Малярство досягло в 17-18 ст. високого рівня. Наприкінці 17 ст. шириться новий стиль церковного розпису: священні події подаються на тлі детально розробленого краєвиду, з тваринами, птахами (зразок цього стилю - розпис Троїцької церкви в Києво-Печерській Лаврі). Постаті Ісуса Христа, Богоматері, Святих набувають спеціальних для українського мистецтва  рис. На іконах часто відображують постаті осіб, що офірують ікони: гетьманів, старшини (на іконі Покрови маємо портрет Хмельницького). Ці твори зберігають індивідуальні риси портретного малярства і всі деталі українського краєвиду та одягу, що роблять їх дуже цінними для історії побуту. Особливо цікаві ікони в м. Сорочинцах, на Полтавщині, а також ікони Угорської України.
Розвивається світське малювання, особливо портретне. Серед портретистів були видатні майстри. Еліта українського суспільства: митрополити, гетьмани, полковники та їхні дружини, визначні міщани мали свої портрети, хто гірший, хто ліпший, великі, на весь зріст, а маленькі - для медальйонів. Портрети прикрашали будинки, їх покладали до трун; портрети відображалися на іконах, як жертводавців, так і тих, за спомин яких давали до церкви ікону. Портрети цікаві з різних поглядів: багато з них мають психологічні риси й допомагають уявити собі особу, портрет якої подається. Цікаві портрети і з побутового погляду: на них бачимо одяг, іноді датований; бачимо поступову заміну української ноші західною (портрети Мазепи, Данила Апостола - в лицарських латах), К. Розумовського, Г. Полетики - в цивільних убраннях.
У 1757році в Петербурзі засновано Академію мистецтв, серед перших вихованців якої були українці: А. Лосенко, Г. Сребреницький, І. Саблуков та інші. Між центрами мистецтва України і Росії існував тісний зв'язок: Саблуков в 70 - ті роки керував художніми класами Харківського колегіуму. Дмитро Левицький (1735 - 1822), син видатного київського гравера Григорія Левицького, поїхав до Петербурга разом із російським художником Антроповим, який працював у Києві над розписом Андріївської церкви в 50 - ті роки, і став знаменитим російським майстром.
Мистецтво  було пов'язано і з релігією. Так, розписи іконостасів - провідна, найбільш парадна сфера малярства у 18ст. Особливо характерним і природним явищем староукраїнської культури є іконостас Спасо - Преображенської лаври в Сорочинцах, критиром якої був Данило Апостол. Він створений в святкових рисах: святковий настрій створюють барви та їх комбінація.
У 1712 році Києво - Печерська друкарня випустила книгу "Ифика ієрополітика, или философія нравоучительная символами и пріудобленіями изъяснена к наставленію и пользе юним". Ця книга на ціле століття стала енциклопедією іконографії. Вона перевидавалась у Петербурзі  у 1718, 1728, 1729р., у Львові 1760р.та у Москві та Відні 1790року. Від 64 до 70  гравюр з віршами до них пояснювали алегоричний зміст кожного символьного зображення  - жертвоприношення Авраама, фантастичних тварин тощо.
Школа українського малярства трималася на рисунку, на традиції гравюри, яка була необхідною для оформлення різного роду шкільних тез, панегіриків тощо.
Поряд з професійним мистецтвом, що обслуговувало високі сфери життя, існувало і народне мистецтво. Мабуть, найхарактернішою постаттю періоду, улюбленою в різних сюжетах і позах, був "козак Мамай", - народна картина, яка була майже в кожній хаті. Цей образ  - зародки романтизму, який (романтизм) потім перемістився у високе мистецтво.
Високого ступеня досконалості досягло в Україні граверство. В 1630-их роках зосереджувалось воно головно у Києві, в Києво-Печерській Лаврі, але в кінці 17 ст. вже суперничали з Києвом Львів та Унівський монастир: у своїх виданнях вони вміщали гарні орнаментальні прикраси на українські народні мотиви. У Львові розвивається граверство стилю бароко.
За доби Мазепи осередком граверства був Київ. Деякі з граверів Київської школи були відомі далеко поза межами України: О. Тарасевич (1672-1720), основоположник школи, був найвизначнішим місцем мідіориту й офорту на всьому Сході Європи. Він зробив чимало портретів королів і інших видатних осіб Європи. Крім нього працювали - Дю Галаховський, Л. Тарасевич, І. Щирський, І. Мигура, З. Самойлович та інші. Гравери ілюстрували різні книги, наприклад, "Патерик Печерський", виготовляючи гравюри на металі, а також на дереві, так звані дереворити, і друкували їх на окремих аркушах паперу або на шовку. Частина цих гравюр присвячена видатним діячам України; тут є портрети, панегірики, види будівель, плани міст тощо.
Коло 20-ти гравюр присвячено Мазепі. Найстаріша гравюра Леонтія Тарасевича була виконана біля 1695 року, коли Мазепа мав 55 років. Він представлений тут ще молодим в оточенні алегоричних фігур, які символізують добрі діла. Найбільше гравюр виконав Іван Щирський - окремо і в різних книгах - та Захарій Самойлович. Багато працював у граверстві Іван Магура. В 1706 році на величезному аркуші паперу він нарисував - в центрі - Мазепу в лицарському убранні, з булавою, а по його боках 6 жінок, які символізують істину, правду, силу, справедливість, науку і мистецтво; вгорі представлено 6 церков, що їх фундував Мазепа (1706 рік).
Крім Києва, видатні гравери працювали в Чернігові і в Новгород-Сіверському. Українська граверська школа доби Мазепи сягала своїми впливами Польщі, Литви, Білорусії, Молдаво-Валахії і, звичайно, Московщини, де постійно працювали першорядні українські майстри: М. Карповський, О. Козачівський, І. Стекловський та інші.
У 1730-1740 роках, після загального занепаду української культури 1709-1720 років, граверство відродилось. У Києві працювало тоді 50 граверів, серед них найкращі О. Козачівський та Г. Левицький (1695-1768) - найвизначніший гравер 18 ст.
У кінці 18 та у другій половині 19 століть слід відмітити діяльність таких митців як Іван Матрос, А. Лосенко, Д. Левицького, В. Боровиковського та безумовно, Т. Шевченка, який залишив після себе багато витворів мистецтва. Найбільш відомі шевченківські портрети ("Автопортрет з свічкою" та інші), картини історичної, побутової тематики, пейзажі ("Селянська родина", "Катерина", "Дари в Чигирині", "Старости", "Судна рада", "Вдовина хата" та інші). Українська тематика в живопису в більшості розробляється російськими митцями, що певний час жили та працювали на Україні - це В.Тропінін, К.Павлов, М.Сажин, І.Сошенко, А.Мокрицький та інші.
Розвиток малярства у середині та другій половині 19 століття пов'язаний з відкриттям ряду спеціальних навчальних закладів (малювальні школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне місце в післяшевченківському живописі займають сцени з української природи, історичні події та інші. Великого значення для розвитку образотворчого мистецтва набув рух "передвижників" - пересувних художніх виставок (1870). До передвижників належали Микола Ге (картини філософсько - релігійної тематики), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії), Ілля Рєпін (картини з козацької тематики - "Запорожці пишуть листа турецькому султану"), Микола Бондаревський та інші.
У 80 - 90 - ті роки провідне місце в образотворчому мистецтві займає українська школа пейзажного живопису - В. Орловський ("Сінокіс"), С.Святославський, І.Похитонов, П.Левченко ("Село взимку"), С. Васильківський ("Козача левада"). Був відомим художник І.Труш - він написав серію портретів видатних діячів української культури: портрети І.Франка, Л.Українки, В.Стефаника, М.Лисенка.
Український монументальний живопис був представлений роботами Й.Бокшай (розписи інтер'єра палацу митрополита у Чернівцях), М.Врубеля (реставрація фресок у Кирилівській церкві),  С.Васильківського та В.Кричевського (розпис будинку Земства у Полтаві), М.Лимоненка (розпис Володимирського собору Києва) тощо.
Освіта у XVIII - XIX ст. та роль Києво - Могилянської академії в культурному та історичному житті
Нижча освіта в Україні у кін.17 - поч. 18 ст. була дуже поширеною, бо майже кожне село мало свою школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки. В монастирях теж були школи, в яких навчали ченці. Відомо, що у 1740 - 1748р.р. у сімох полках (Ніжинському, Люблінському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому та Миргородському) було 866 шкіл на 1099 поселень - тобто одна школа припадала на 1000 чоловік. В 1768 році на території повітів Чернігівського, Городянського та Сосницького було 134 школи і на кожну припадало 764 чоловіка. Ці факти свідчать нам про дуже високий розвиток освіти серед простого населення, бо, для приклада, у 1875 році на цій території було тільки 52 школи і на кожну припадало 6750 чоловік. Навчалися у 17 - 18 ст. в цих школах діти старшин, козаків, духовенства, селян.
Населення само розуміло потрібність в навчанні своїх дітей, тому воно за свої кошти засновувало і утримувало школи, сільська громада сама запрошувала вчителя і давала йому гроші. В сільській місцевості, де населення було розкидане по хуторах, навчали так звані "мандрівні дяки".
В містах існували братські школи.
Значна гірша ситуація була на українських землях під польською владою. Була заснована семінарія у Вільні, але це ситуацію в галузі освіти не покращило. Причина цього - все більше сполячення української шляхти, що призводило до занепаду і зникнення братських шкіл. Семінарія у Вільні виховувала богословів коштом Апостольської Столиці. Там було лише 20 місць для українців, причому 16 з них - для світських людей. В Умані у 1765 році засновано монастир, при якому навчалися до 400 учнів. Цей монастир було зруйновано підчас Коліївщини.
У 60 - 80 - ті роки відбувається поступовий занепад початкових шкіл, що тривав паралельно із втратою української автономії та розповсюдженням феодально - кріпосницьких відносин Російської імперії на українські землі. Покріпачене українське селянство вже було не в змозі утримувати школи. З початком 18 ст. занепадають братства, що призводить до ліквідації братських шкіл, а із скасуванням полкового устрою було закрито полкові школи. Після проведення адміністративної реформи у повітових містах дуже повільно починається процес створення повітових шкіл. Так, у Києві на початку 19 ст. було тільки 4 парафіяльних та єдина повітова школа. В Галичині та Буковині початкові школи існували у вигляді так званих "дяківок". У 1777 австрійський уряд провів шкільну реформу, запровадивши "тривіальні" школи з німецькою мовою навчання для сіл і малих міст та головні - для великих міст і по монастирях. До 1792 року існували українські школи, які згодом було закрито.
На початку 19 століття переважна більшість шкіл була парафіяльними; в містах були повітові школи, кількість яких починала збільшуватися. На початку 19 століття в школах почали вживати "ланкастерський" метод навчання, тобто вчитель доручав кращим учням проводити заняття.
Середина 19 століття характеризується розвитком прогресивних ідей, які охопили суспільство - піднести освіту в народі було бажанням передової інтелігенції. Виступають за розвиток освіти прогресивні педагоги М. Пирогов, К. Ушинський, які порушили питання про рідну мову навчання.
Положення 1864 року про школу дало новий поштовх для їх розвитку. Встановлено два типи початкових шкіл: однокласові, з навчанням протягом трьох років та двокласові, з навчанням протягом п'яти років. Усі школи підлягали міністерству народної освіти або Синодові. Недоліком було те,  що в школах було заборонено вживати українську мову та друкувати підручники рідною мовою (відповідно до Валуєвського циркуляру та Емського указу).
З 70 - х років велику роль у справі освіти мали земства, які організували широку мережу шкіл, дбали про кадри вчителів, організовували вчительські семінарії, давали кошти на утримання шкіл.
Щодо розвитку початкових шкіл на Буковині та Галичині у 19 столітті, то можна сказати, що шкільна справа була на низькому рівні. З 1816 року школи перейшли під контроль римо - католицької консисторії у Львові, яка на визнавала української мови. Кількість шкіл зменшувалась, бо населення неохоче віддавало дітей у школу з чужою мовою навчання. На початку 19 століття на Буковині не було жодної школи з українською мовою навчання. Але у 1870 році вийшов закон, на підставі якого шкільне будівництво на Буковині почало розвиватися: так у 1896 році там вже було 335 шкіл, серед яких 131 - українська.
Щодо середньої освіти, то вона була зосереджена в "главных народных училищах", програма яких відповідала нижчим класам пізніших гімназій.
1804 року в губернських та деяких повітових містах було засновано гімназії з 4 - х річним навчанням. У 1828 році відповідно до нового статуту, навчання в гімназіях збільшувалося до 7 - ми років і поширювалося вивчення латинської і грецької мов.
Існувало багато спеціальних середніх шкіл  - 4 - класні духовні семінарії, кадетські корпуси (воєнні гімназії) тощо.
У Галичині існували 5- ти та 6- ти класні середні школи з латинською мовою навчання. З приєднанням Галичини до Австрії, було організовано 5 середніх шкіл - гімназій. У 1887 році засновано першу українську гімназію у Перемишлі, 1893 - в Коломиї, 1898  -в Тернополі.
На Буковині перші середні школи засновано у кінці 18 століття. В 1808 році в Чернівцях засновано гімназію, у 1824 - Богословський Інститут, а при ньому клерикальний семінар.
Щодо вищої освіти, то в 19 столітті вона набула нового розвитку. Так перший університет було засновано у 1805 році в Харкові (ініціатор Каразін), першим ректором якого був український поет П. Гулак - Артемовський.
Другим за чергою був Київський університет св. Володимира, заснований у 1834 році на базі закритого Кремянецького ліцею. Він спочатку мав два факультети - філософський та юридичний; у 1841 році відкрито медичний факультет, у 1850 - філософський, який згодом було поділено на два інших: історико - філологічний та фізико - математичний. Першим ректором був М. Максимович.
Третім університетом був Новоросійський в Одесі, заснований у 1864 році.
Львівський університет був заснований у 1784 році. У 1849 р. було відкрито кафедру української мови та літератури (голова  - Яків Головацький). У 1894 році відкрито кафедру української історії, яку посів професор М. Грушевський, у 1900 році засновано кафедру української літератури (К. Студинський).
На Буковині університет було засновано у 1875 році в Чернівцях. Мовою викладання була німецька, але існували й кафедри з українською мовою навчання: української мови та літератури, церковно - слов'янської мови та практичного богослов'я.
Університети не обмежували вищої освіти: у Києві існувала Духовна Академія, були Технологічний інститут у Харкові (з 1884р.), політехнічний інститут у Києві (1898р.), у Львові (1884 р.), Ветеринарний інститут у Харкові тощо.
Велику роль в розвитку української культури відіграла Києво - Могилянська академія. Наприкінці 17 століття було декілька спроб закрити академію (зокрема після пожежі 1666р.). Лише за царя Федора становище академії покращилося, у 1701 році Колегія була перейменована в Академію, їй дано право володіти маєтками, призначено щорічну субсидію у розмірі 1000 золотих.
Важливою була діяльність у справі відродження академії гетьмана Івана Мазепи. Мазепа був меценатом і опікуном академії: він збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, в якому відбувалися урочисті служби, часто відвідував академію, бував на диспутах тощо.
В ці часи в академії працювали такі видатні професори, як Степан Яворський, Йоасаф Прокопович, енциклопедист Теофан Прокопович (спеціаліст у галузі теології, філософії, літератури, математики, астрономії тощо) та інші.
Навчання було побудовано за зразком єзуїтських польських колегій. Було 7 - 8 класів, які поділялися на три цикли: нижчий - граматичний (інфіма, граматика та синтаксис), середній - риторичний(піїтика та риторика) та вищий - філософський (діалектика, логіка та теологія). Останній клас був розрахований на 4 роки. Мова навчання - латинська, крім того вивчали грецьку та старослов'янську. Академія мала у своєму складі одну з найбільших бібліотек, де були зібрані багато книг, рукописів, хронік.
У Академії навчалися племінники Мазепи  та діти старшини: Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба та інших. Також тут вчилися і іноземці: Б.П. Шереметєв, син Патрика Гордона.
За 150 років свого існування в Академії навчалося бл. 25000 українців. З цієї кількості вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина свідомої  інтелігенції, яка протягом 18 століття займала урядові місця.
Академія була також науковим осередком: її професорів та вихованців запрошували до Московії, а пізніше - до Російської імперії. Наприклад, Синод у своєму складі мав вихованців академії: Ст. Яворський, Т. Прокопович, А. Лопатинський та інші. З 1721 по 1750 р. більше 200 вихованців зайняли високі посади в Росії.