Серцеві глікозиди містяться в рослинах і використовувались в народній медицині для усунення набряків. І в наш час вони не втратили свого значення і є універсальними ліками при серцевій недостатності.
Чудова рослина наперстянка! Рослина, яка багато років служить людині незамінними засобом для лікування самих важких захворювань серця і праву вважається одним із самих цінних засобів в сучасній кардіології. Ця рослина одержала свою назву за великі подібні на довгі наперстки, пурпурові квіти.
В німецьких травниках наперстянка згадується в ХVІ столітті під назвою “дигіталіс” (від латинського “дигитус” – палець). Терапевтичне застосування цієї лікарської рослини бере початок лише в середині ХVІІ століття, як проносний засіб. Нею лікували епілепсію, туберкульоз, грижу та інші хвороби. Незнання фармакологічних властивостей цієї рослини привело до того, що її поступово забули, переконавшись в повній непридатності. Але простий народ продовжував використовувати наперстянку поряд з іншими лікарськими травами.
Так і залишилася б наперстянка засобом лише народної медицини, якби не лікар Уільям Уайтеринг. Він досліджував листя наперстянки на хворих в 1775 році. Саме з цього моменту починається відлік історії серцевих глікозидів, на думку С.П.Боткіна “одні із самих дорогоцінних засобів, якими володіє терапія”.
Встановивши терапевтичну активність наперстянки Уайтеринг зробив ряд важливих висновків із своїх спостережень, зокрема, він встановив, що лікування препаратами наперстянки повинно проводитись лише малими дозами, а в тих кількостях (до 10 г листків в день), які рекомендувались раніше як проносний засіб, препарат не викликав нічого, крім важкої інтоксикації.
десять років тривали дослідження Уайтеринга і ось у 1785 році з’явився науковий трактат присвячений наперстянці, в якому він настирливо закликав своїх колег відмовитись від призначення великих доз препарату. Але наперстянку як і раніше призначали в дозах набагато вищих реконмедованих Уайтерингом. І тому знову вважали наперстянку непридатною для терапії.
Повна реабілітація і визнання прийшли до наперстянки тільки в середині ХІХ століття, коли найбільш прогресивна частина медиків зайнялась перевіркою багатьох забутих ліків. Першими з них були відомі фізіологи Клор Бернар (1813-1878) і Людвіг Траубе (1818-1876). Вони встановили, що малі дози наперстянки збуджують діяльність серця, великі, навпаки, пригнічують, навіть можливість параліч.
Краща доля була у горицвіту весняного. Впровадження його в медицину практику пов’язано з терапевтом Сергієм Петровичем Боткіник.
Точалась ця історія у 1860 році з публікації в газеті про вживання горицвіту проти водянки.
На цю статтю звернув увагу С.П.Боткін, який доручив одному із своїх співпрацівників перевірити факти, викладені в печаті”. Скоро після завершення” клінічних досліджень рослину було включено в медичні довідники, фармакопеї, фармакогнозії багатьох європейських країн, які описували адоніс таким чином; “Трава горицвіту, яка одержується від рослини Адоніс верналіс. Збирають квітучу в квітні і травні надземну частину рослини, довжиною 15-35 см, з листками, стеблами і яскраво-жовтими великими (до 5 см) квітами. Із складових частин важливим є глікозид адонідин, ще не встановленої формули.
...Застосовується трава горицвіту у формі настою. відвару, рідкого екстракту, настойки. Вживається в тих же випадках як і наперстянка, але має переваги, що не накопичується в організмі, тому не загрожує організму при тривалому застосуванні отруєнням”.
Не менше приваблива доля строфанту африканського – побратиму наперстянки і горицвіту.
Англійський лікар Кірк, мандруючи по Африці з експедицією зустрівся з аборигенами – масливцями, які вбивали тварин отруєними стрілами. Із розмови з мисливцями Кірс дізнався, що отрута готується шляхом подрібнення насіння місцевої ліани строфанту. Хіспідус і наступним змішуванням одержаного порошку з якимись смолами. Кірк зібрав колекцію, яка включила сировину, необхідну для приготування отрути. Цю отруту він помістив у польову сумку, а пізніше в окремий ящик. У звільнену сумку Кірс поклав все необхідне, в тому числі і зубну щітку. Почистивши нею зуби, він відчув, що пульс став частішим. На наступний день все повторилось те ж саме. І Кірка осінила думка – зміна серцевої діяльності зумовлена отрутою, сліди якої попадали на зубну щітку зі стінок сумки. Його повідомлення про дію на організм людини в дуже малих кількостях отрути із строфанту, а також його зразки, привезені в Європу, послужили поштовхом до вивчення його властивостей і впровадження в медичну практику.
У 1865 році акад.. Е.В. Пелікан провів фармакологічне дослідження нової африканської отрути і експериментально підтвердив думку Кірка. Після робіт російського фармаколога і ряду зарубіжних дослідників препарати строфанту ввійшли в широку медичну практику.
У 1824 році французькому хіміку Ройеру удалось виділити із листків наперстянки пурпурної отруту, яку назвав дигіталісом (вважав, що ця речовина є алкалоїд). Але пізніше (через три роки), англічанин Астафорт доказав, що в процесі кислотного гідролізу не тільки дигіталіс, але і ряд інших речовин рослинного походження, відщеплюють глюкозу і тому їх назвали глюкозидами. Пізніше цю назву замінили більш правильним – гікозиди (від грецького слова “лікос” – солодкий(, так як виявилось, що молекули цих речовин можуть містити різні цукри.
Зараз ми знаємо, що молекула любого глікозидна складається з ну цукристої частини (аглікон) і цукристої частини (гілкон).
У 1896 році (через 45 років після початку робіт) із листків наперстянки пурпурної було виділено речовину глікозидної природи, яку назвали “дигітоксин”. На організм діє так само, як і екстракт із листків, але приблизно в 100 раз сильніша.
Але а інші види наперстянок містять лікозиди з вираженою кардіотонічною дією. Зокрема, наперстянка шершиста містить ці глікозиди, один із яких під назвою “дигоксин” був виділений у 1930 році.
У 1872 році британський фармакологі Ферзер виділив із строфанту кристалічну чисту речовину, яку назвав строфантином, і встановив його глікозидну природу.
Швидкість і сила дії строфантину зробили його незмінним засобом в кардіології. Ці оригінальні властивості сприяли пошукам його замінників серед європейської флори, так як препарати строфанту, одержані із африканської сировини, були дуже дорогими.
У 1911 році із коренів одного із видів кендиря був виділений глікозид, який своїми властивостями був подібний до строфанту.
Фармакологічні і хімічні властивості цього глікозиду, який нзваний цимарином, вивчались у нас. Було встановлено, що він міститься у багатьох видах кендеря. Так була вирішена проблема одержання замінника строфанту.
Самим дивним заключенням цього пошуку було повторне дослідження згаданого раніше горицвіту весняного.
Не дивлячись на те, що перші глікозиди із дією рослини – цимарин і адонітоксин – були виділені у 1940-1947 роках групою швейцарського дослідника Рейхштейна, багато вчених думали, що можливо рослина, містить і інші глікозиди.
Вчені Харківського НДХФУ зуміли виділити і інші глікозиди, серед яких виявився і строфантин, який фігурував під назвою глікозид Б І через деякий час почалось промислове виробництво.
І тепер над дослідженням і створенням кардіотонічних засобів працюють вчені Київського медичного університету ім.. Богомольця.
