“Суспільство з точки зору
соціальної філософії”План
Вступ
1. Поняття суспільства. Діалектично-матеріалістичний підхід до аналізу суспільних процесів та його альтернативи.
2. Матеріальне виробництво як фактор існування та розвитку суспільства. Спосіб виробництва та його структура.
3. Діалектика розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.
Висновки
Література

ВСТУП
"Історія палахкотить, як величезне вогнище,
а кожен із нас кидає в нього свій хмиз"
Ф.Ніцше
Суспільство - надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно перебуває у зміні, набуваючи інших форм. Спочатку виникло первісне суспільство, потім рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, соціалістичне суспільство. Є й інші класифікації типів і форм суспільства (до індустріальне, індустріальне, постіндустріальне та ін.). У одній і тій країні, але в різні періоди існували різні типи суспільства.
У загальному термін "суспільство" має багато різних значень. Найпоширенішими з них, які найчастіше зустрічаються у філософській, економічній історичній літературі є чотири. Першим значенням є окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку. Таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиним цілісним соціальним організмом.
Друге значення, та чи інша сукупність соціальних організмів. Третє, сукупність усіх організмів, що існували і існують на земній кулі, тобто все людство. І четверте значення, це суспільство певного типу взагалі, наприклад, рабовласницьке, постіндустріальне.
Взагалі, через те, що суспільство дуже складне і перебуває в постійній зміні, його важко вивчати. Навіть деяка група вчених пропонує відмовитись від пошуку законів суспільства і перейти до опису його фактів і їх зіставлення між собою. Хоча цей погляд і заслуговує на увагу, зокрема при розгляді таких факторів, як культура, політика, техніка та інших, проте суспільство не може бути зведене до простої єдності факторів, навіть до їхньої взаємодії. Соціальна філософія має упорядкувати суперечливу систему факторів, визначити первинний і вторинний рівні суспільного життя, їхні функції.
Протягом століть людство робить спроби відповісти на запитання: "Що таке суспільство і в чім полягає його суть?", воно прагнуло зрозуміти специфіку суспільних явищ.
Різні уявлення про соціум як систему суспільного співжиття людей вдосконалювалися з найдавніших часів розвитку інтелектуальної культури людства.
Одним з перших висловились з цього питання китайський філософ Конфуцій, античні мислителі Платон та Аристотель. Соціум у поглядах стародавніх мислителів ототожнювався з державою. Суспільне життя не мислилося інакше, як державне. І хоча ці погляди були обумовлені тим часом, проте вони мали велике значення для розвитку пізніших уявлень.
Філософи середньовіччя виявляли різницю між соціумом і державою, але приховували це в релігійних містифікаціях. Тільки вже Н.Макіашвеллі поставив державу поряд з іншими складовими соціуму.
Мислителі домакіавелівського періоду - виявили майже всі елементи соціуму, однак не змогли скласти про нього більш-менш теоретичного уявлення. Все ж таки філософи Нового часу більш уваги приділяли державницьким підрозділам і структурам. Про соціум, як форму людського співжиття, говорили з острахом. Тому склалася така ситуація, що про головний об'єкт - соціум як систему - соціальна філософія могла сказати надзвичайно мало.
Пошук теоретичних моделей, які б адекватно відтворювали природу і сутність соціального, історичного його розвитку і механізми функціонування, триває ще й досі.
Як відомо, тривалий час наші суспільні науки базувались на одній методологічній засаді - марксистсько-ленінській. Через призму світобачення марксизму розглядались всі інші напрями філософської думки, так і здобуті за їх методологією висновки. Як науковий сприймався і розцінювався лише один підхід - марксистський. Останнє зумовлювало однобічне бачення соціального. Ціла низка складових, а відповідно і природа соціального
загалом залишалася за межами наукового розгляду. Власне це і обумовило потребу підходу до проникнення в таїнство соціального з іншого погляду і за іншою методологією, привело до активізації нових філософських напрямів, таких як філософія життя, екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика та інші. Характерно, що ці напрями дозволили, з одного боку виявити нерозглянуті марксизмом сторони суспільного життя людини, з другого - осмислити й осягнути його природу і сутність більш глибоко і об'ємно. Зрозуміло, в процесі цього осягнення новітні філософські напрями відтворювали також нові ілюзії, потрапляли в скрутні, суперечливі і кризові ситуації. Суть нової методології соціального пізнання полягає в поєднанні методологічних можливостей провідних філософських напрямків.
Виходячи з цього, аналізуючи різну філософську літературу, досліджуючи філософські праці з даного питання, я прагнула дослідити які сучасні погляди на суспільство, розглядає суспільні процеси діалектико-матеріалістичний підхід і як дивляться на них його альтернативні концепції;
що таке матеріальне виробництво як основний фактор існування і розвитку суспільства; яка структура способу виробнцтва; як розвивалися елементи структури матеріального виробництва - продуктивні сили і виробничі відносини.

1. Поняття суспільства. Діалектично-матеріалістичний підхід до аналізу суспільних процесів та його альтернативи.
З початку зародження наукового пізнання людство цікавило питання "Що таке суспільство?". Осмислюючи світ, люди прагнули зрозуміти мету і зміст свого існування, відповісти на питання, що таке суспільство, чому відбуваються зміни, яка роль людини в цьому.
Вже в стародавні часи робилися спроби пізнання суспільства. Спроби розглянути суспільство як систему, особливості його еволюції базувалися на недостатньому рівні знання про специфіку соціальної форми руху матерії. Розкриття складної діалектики суспільного життя стало можливим на основі матеріалістичного розуміння історії. К.Маркс і Ф.Енгельс розглядали суспільство як систему відносин між людьми, їхню спільну діяльність. Людина виступає носієм усіх суспільних відносин.
Зазначений підхід дає змогу розглянути історію суспільства як єдність індивідуального і суспільного, перервного і безперервного, як історію людства.
Насамперед потрібно сформулювати деякі принципові положення, які характеризують співвідношення теоретичної системи і конкретно - історичного суспільства. Однією з особливостей науково-теоретичного аналізу є те, що він здійснюється на основі дослідження ідеалізованого об'єкту, або ідеальної моделі. Реальне суспільство і його ідеалізована модель - далеко не тотожні. Ідеалізована модель суспільства співпадає з реальним суспільством настільки, наскільки відображає їх сутність, внутрішні, стійкі, необхідні зв'язки і відносини. Ідеалізована модель суспільства дає можливість досліджувати його реальну історію.
Теоретичний аналіз суспільства пропонує розгляд його в якості цілісного організму, частини якого не тільки взаємовпливають одна на одну, але і знаходяться у відношенні первинне-вторинне.
Ідеалістичне розуміння історії, яке абсолютизувало роль свідомості в житті суспільства, що перетворює його в кінцеву і визначальну силу історичного процесу, довго було панівним в філософії. Причина цього - реальна складність суспільних процесів. Дослідникам здавалось само собою зрозумілим, що якщо люди беруть участь в суспільних перетвореннях, які спонукаються усвідомленими цілями або прагненнями втілити в життя якісь свої ідеали, то, відповідно саме свідомість - первинний, визначальний фактор історичного процесу.
Великий вклад в розробку наукової концепції суспільства внесла німецька класична філософія.
Контури наукової методології визначалися: іти потрібно не від суб'єктивних намірів учасників історичного процесу, в тому числі і самих видатних, а від внутрішньої, об'єктивної основи, яка робить історію одним, в самому собі упорядкованим процесом і визначає характер індивідуальних цілей і суб'єктивних воль. Гегель містифікував історичну закономірність, зв'язавши її з саморозвитком абсолютної ідеї. Проблематика не була вирішена, але уже осмислена.
Принципово новий крок вперед в цьому напрямку був зроблений К.Марксом. Маркс сприйняв кантівсько-гегелівську традицію - пошуки об'єктивної обумовленості історичного процесу. Її розвиток залежав від подолання містифікації історичної необхідності. Шлях до такого подолання:
матеріалістична критика абсолютизації ролі свідомості, "духу", в історичному процесі, діалектичне заперечення попередньої філософії історії з утриманням всіх її величезних надбань.
Завдання формування матеріалістичного погляду на історію не може бути зведена до спрощеного розуміння: поділити суспільне життя на те, що належить свідомості об'єкту, і те, що знаходиться поза нею. Бо потрібно було не просто поширити на сферу суспільного життя те розуміння матерії, яке історично склалося в процесі пізнання природних процесів, і навіть не тільки конкретизувати, уточнити само поняття матерії з врахуванням специфіки суспільного життя.
В соціально-філософській концепції марксизму будь-яке питання і будь-яка категорія розглядаються на основі діалектико-матеріалістичного підходу до пояснення історичного процесу.
К.Маркс показав, що життя суспільства по суті своїй практичне. Але саме признання дійсності, практики основною формою життєдіяльності, це ще не матеріалізм. Таке розуміння залишає ідеалістичний рівень історії. Тому потрібно досягти сутності засобами теорії. Маркс виразив основоположну для філософської теорії суспільства залежність свідомості від буття. "Свідомість ніколи не може бути чимось іншим, як усвідомленим буттям, а буття людей є реальний процес їх життя".
Суспільне буття людей це і є та об'єктивна суспільна реальність свого роду соціальна матерія, яка відображається в суспільній свідомості, визначає його і обумовлює в кінцевому рахунку напрямок його руху. Суспільна свідомість являє собою усвідомлення суспільством самого себе, свого суспільного буття і навколишньої дійсності.
Вторинність суспільної свідомості і його відносна самостійність - такі дві найбільші фундаментальні закономірності розвитку суспільної свідомості.
Категорії "суспільне буття" і "суспільна свідомість" граничне абстрактні. В цьому не тільки їхня обмеженість, але і з їх допомогою вдається провести перший логічний розріз суспільного організму, необхідний для його подальшого всестороннього дослідження засобами як філософії, так і інших суспільних наук.
Закони суспільства - це насамперед суттєві моменти, основа різних видів і форм дійсності суспільства. Людська дійсність і закони суспільства невід'ємні. Це необхідні зв'язки, що визначають внутрішню логіку функціонування та розвитку суспільства, це певні сталі співвідношення і залежності в структурі людської діяльності.
Закони суспільства виражають зв'язки між суспільними явищами і людьми. Друга функція законів суспільства полягає в тому, що вони є об'єктивним механізмом регулювання суспільних процесів.
Суспільні закони визначають основну лінію розвитку суспільства, не передбачаючи різні відхилення і випадковості. Закономірним для суспільства є лише те, в чому розкриваються його корінні, суттєві зв'язки та тенденції, реалізація яких тільки забезпечує збереження соціального організму, його самоствердження, саморозвиток.
Твердження про включеність суспільних законів відображення реального зв'язку двох сторін історичного процесу. Визначальна роль суспільних законів виявляється в тому, що вони створюють можливості чи, навпаки, перепони для досягнення людьми своєї мети. Жива людська діяльність пов'язує в органічне ціле природно-історичний процес розвитку суспільства з розвитком індивідів, що складають суспільство. Взаємодія суб'єкта та умов його діяльності може бути представлена як суперечність, що постійно знаходить своє певне вирішення й відтворення в процесі людської діяльності. Ефективність діяльності суб'єкта залежить від міри його розвитку. Актуальним показником цього розвитку є культура, котра проявляється у здатності суб'єкта перетворити об'єктивні й суб'єктивні умови в умову свого розвитку. Якщо розглядати дії суспільних законів без соціального суб'єкта, то такий розгляд спотворює трактування природи самого суспільства, а також його розвитку.
Історичний процес здійснюється живими людьми, конкретними особами. Суспільні закони реалізуються передусім через систему суспільних відносин і в самій діяльності.
Соціально-історичний суб'єкт, який бере участь у всіх суспільних процесах, вирізняється особливим типом діяльності, спілкування, самосвідомості.
Своєрідність соціального детермінізму, дії суспільних законів розкриваються шляхом виявлення детермінації історії дією певних соціальних сил, що виступають як рушійні сили суспільного розвитку.
Підкреслюючи, значення індивідів в суспільній детермінації, можна зазначити, що як суб'єкти історичного процесу, котрий розглядається як закономірний, індивіди виступають лише у своїх суспільних взаємозв'язках.
Яке місце займає індивід в суспільному процесі, яка міра його суб'єктивності, яким способом він включається в процес реалізації суспільних закономірностей - все це залежить від типу соціальних організацій, характеру тих суспільних відносин, в яких він діє.
Діяльність соціального суб'єкта є сутнісною рушійною силою суспільно-історичного процесу.
Об'єктивне (як сутнісне визначення сторони суб'єкта) може бути охарактеризоване як функціональна властивість предметів природи, що суб'єкт включає в свою діяльність. Природний предмет в процесі взаємовідносин з суб'єктом набуває нової, соціальної форми буття, він стає засобом задоволення певних потреб. І в цій якості предмет має спільну історію з суб'єктом. Розвиток суспільного виробництва означає одночасно з суб'єктом і розвитком об'єкта.
Суб'єктивне, як сутнісне визначення суб'єкта, виражає специфічну, соціальну за своїм походженням і змістом активність, що проявляється в його свідомій практичній і пізнавальній діяльності, у виборі об'єктів, мети та засобів, способів їх перетворення, в характері організації самої діяльності, способу включення в неї суб'єкта. Суб'єктивність, відображаючи активність суб'єкта як рушійної сили історичного процесу, зосереджує в собі ті властивості, які є підсумком участі суб'єкта в культурно-історичному процесі.
Лише в діяльності соціального суб'єкта та через його посередництво реалізуються суспільні закони. Своєю цілепокладаючою діяльністю людина творить і змінює свій світ речей, свої способи спілкування, форми соціальності та відповідні інститути, свої здібності, тобто вона творить свою власну історію, і врешті-решт себе.
На сучасному етапі суспільного розвитку людство вже не може діяти, не враховуючи необхідності узгодження виробничих процесів, що виходять на новий рівень складності та масштабності, з вимогами цілісної соціальної системи, процесами регулювання природокористування тощо.
Це вимагає, в свою чергу, здійснення переходу до нового і сторичного механізму реалізації об'єктивно необхідних, закономірних зв'язків суспільного життя.
З позиції сучасної соціальної філософії суспільство водночас виступає і об'єктом, і суб'єктом. Як об'єкт, воно є частиною універсуму і набуває вигляду природничо-історичного процесу життєдіяльності людства, якій відбиває єдність суспільства з природою. Проте як суб'єкт суспільство є результатом діяльності людей, їхньої матеріальної та духовної матерії і тому його можна зрозуміти як процес становлення людської сутності, який виражає відмінність суспільства від природи. Об'єктивне і суб'єктивне в людській діяльності нерозривно поєднанні і передбачають одне одного.
Теоретичне уявлення про соціум як систему безпосередньо пов'язане з аналізом головних підрозділів і сфер суспільного життя, гармонійна взаємодія яких веде до цілісності суспільства, а дисгармонія - до конфліктів. Виділяють такі сфери суспільного життя: матеріальна, соціально-політична, духовна, культурно-побутова. Усі сфери суспільного життя тісно пов'язані між собою, тому їх треба розглядати лише в єдності. В центрі кожної сфери має стояти людина.
Яке ж взаємовідношення суспільства і природи? Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зокрема фізичного і духовного життя людини, джерелом ресурсів, що використовуються у виробництві, одночасно вона є і середовищем існування суспільства. Історія розвитку суспільства є продовженням історії розвитку природи.
Перебуваючи в тісному взаємозв'язку природа і суспільство утворюють систему "суспільство-природа", яка функціонує відтоді, відколи з'явилась людина.
Марксистська соціальна концепція досить складна. Засади марксистської соціальної філософії викладені у передмові "До критики політичної економії", в "Капіталі", "Німецькій ідеології" та інших працях К.Маркса та Ф.Енгельса.
Суть різноманітних суспільних відносин між людьми зумовлена відносинами власності, що відповідають певному рівню розвитку виробництва та його продуктивних сил. Суперчності власності позначаються на ставленні людини до суспільства, інших людей і до самої себе. Відносини приватної власності розмежовують людей на різні соціальні групи, класи й зумовлюють їх боротьбу між собою. Головними цілями класової боротьби пролетаріату в економічній сфері є ліквідація приватної і створення суспільної власності, в політичній - злам буржуазної державної машини, встановлення диктатури пролетаріату й перебудова соціальне справедливого суспільства. Засобом їх досягнення є соціальна революція. Революція постає як засіб розв'язання конфлікту між постійно зростаючими продуктивними силами й консервативними виробничими відносинами. Разом з тим вона вносить радикальні зміни в систему суспільних відносин. Захопивши владу, пролетаріат розпочинає будівництво нового, комуністичного суспільства. На основі суспільних перетворень і зростання матеріального добробуту мають бути ліквідовані класи й розпочатися епоха вільної, всебічно розвинутої особистості.
Оцінюючи революційний переворот К.Марксом та Ф.Енгельсом у суспільствознавстві, слід зробити декілька зауважень загального плану.
По-перше, марксистську концепцію суспільного розвитку було створено понад 150 років тому. Внаслідок чого вона не відповідає на питання, які ставить сучасність.
По-друге, деякі тези, обгрунтовані марксизмом не мають загального характеру, а лише відповідали умовам конкретного суспільства - періоду перших криз капіталізму як суспільної системи.
По-третє, історичний розвиток цієї теорії послідовниками К.Маркса та Ф.Енгельса свідчить про суттєве спрощення і абсолютизацію, нерідко довільне трактування фундаментальних тверджень.
Нарешті, соціальну філософію марксизму не можна трактувати як “найвищий зліт” суспільно-історичної думки людства. Ця теорія має як переваги, так і недоліки.
Сьогодні людство вступає в нову фазу суспільне історичного мислення, наближається до третьої революції в суспільствознавстві, розпочинає "теоретичну реконструкцію" реалій та перспектив суспільного співжиття людей на засадах плюралізму власності та гармонійного поєднання загальнолюдських, класових та інших пріоритетів. Саме в цьому контексті і необхідно оцінювати місце та роль марксистської соціальної філософії в історії суспільної думки, вивчати його поряд з різноманітними соціальними доктринами, якими надзвичайно багате нинішнє суспільство.
Так, Гегель і його послідовники основою історичного розвитку вважають розгортання "абсолютної ідеї". Вона є надприродним і нічим обумовленим духовним началом, доприродною сутністю, що породжує матеріальний світ - природу, людину, суспільство. Гегелю належить важлива діалектична думка про закономірність історичного процесу.
Досить поширеною є думка, що історію рухають люди. Але суспільні події - це результат довільної діяльності не простих людей, а царів, законодавців - особи.
Значного поширення набула так звана технократична точка зору. Прихильники її вважають, що вирішальним фактором суспільного розвитку виступає техніка, нові виробничі технології. Владою в такому суспільстві мають володіти технократи - люди, які володіють науково-технічними знаннями. Але її недоліком є те, що це призводить до варварського ставлення до природи, людини.
Є так звана неодарвіністська течія. Прибічники механічного перенесення вчення Дарвіна на суспільство зводять закони суспільного розвитку до біологічних закономірностей природного добору виживання найбільш пристосованих. У суспільстві, як і в тваринному світі, спостерігається природний добір.
Ряд західних філософів вважають, що визначальним в житті людини і суспільства є ціннісні настанови. Цінності є не що інше, як усвідомлені інтереси. Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій соціального життя.
Представники досить поширеного філософського напрямку екзистенціалізму визначальним у житті людини і суспільства вважають усвідомлення внутрішньо вільною людиною своєї сутності. Завдячуючи волі, індивід здатний формувати свою сутність, він проектує себе як такого. Індивід постійно удосконалює себе. Тому він завжди має бути відповідальним за самого себе, за своє існування та навколишнє середовище.
Розглянуті точки зору характеризуються, в основному таким підходом до визначення причин та основи розвитку суспільства, коли спонукальними причинами людської діяльності, згідно з розглянутими концепціями, є свідомість, духовне, ідеальне.
Значна частина філософів висувають на перший план матеріальні фактори, що спричиняє більш плідне і послідовне пояснення суспільної життєдіяльності людини. Наприклад, А.Сміт говорив, що у трудовому суспільстві, щоб воно успішно функціонувало і розвивалось, необхідно дотримуватися трьох умов: панування приватної власності, не втручання держави в економіку та відсутність перешкод для всебічного розвитку особистої ініціативи .
Послідовники матеріалістичних поглядів висунули принцип матеріалістичного розуміння історії. Відповідно до цього принципу стверджується, що першоосновою розвитку є трудова виробнича діяльність людей, яка спрямована на задоволення потреб особи і насамперед матеріальних потреб суспільної людини.
2. Матеріальне виробництво, як фактор існування та розвитку суспільства. Спосіб виробництва та його структура.
Виробництво - це категорія, що характеризує сутність соціального, оскільки саме виробництво є діяльним родовим життям людини, тим способом, яким вона утверджує себе, як родова істота. Історія розвитку суспільства - це передусім історія розвитку виробничого суспільного життя, як особливого соціального виду життєдіяльності.
Виробництво - це діяльність сукупна, суспільна, це єдність пізнавальної та практичної діяльності. Ці характеристики виробництва передбачають їх розгляд як єдності матеріальних і духовних знарядь виробничої діяльності, матеріального і духовного способів освоєння природного та соціального. Єдність матеріальної та духовної сторони суспільного виробництва характеризує сутність суспільного способу життєдіяльності протягом всієї історії людства.
Однак реалізується ця єдність у специфічних історичних формах структурування суспільного виробництва. Потреби викликають до життя виробництво. Воно виникає і розвивається як процес, спрямований на задоволення матеріальних потреб людини. Потреба примушує людину визначити мету майбутніх дій. Кожна задоволена потреба породжує виникнення іншої. Це веде до удосконалення людиною знарядь праці.
Наслідком зміни знарядь праці є зміна форм зв'язку між людьми в процесі виробництва, сутність їх взаємодії з природою.
Визначення матеріального виробництва як одної реальної основи історії дає змогу глибше усвідомити дію об'єктивних суспільних законів. Матеріальне виробництво не існує поза суспільством. Матеріальне виробництво виникає і формується в процесі суспільного життя.
Зміна засобів праці веде до зміни способів виробництва матеріальних благ. Кожний новий спосіб виробництва є якісно новим етапом, новим ступенем у розвитку суспільства. Виробляючи умови, в яких людина проживає, вона тим самим виробляє саму себе. Зі зміною способу виробництва змінюється весь уклад життя суспільства - виникають нові організації, установи, змінюються погляди людей, їхня психологія. Будь-які зміни, що відбуваються в способі виробництва, структурі соціальної системи, викликають якісні перетворення в усіх її сферах.
Значення матеріального виробництва не обмежується тим, що воно - необхідна умова існування суспільства і людини.
Матеріальне виробництво - це визначаюча реальність, яку кожне покоління застає як дещо, що склалося, відносно стійке. Люди не можуть її конструювати. Вони повинні узгоджувати свої дії з цією суспільною реальністю, та як вони узгоджують їх з реальністю природною. Тому якщо якісь заклики не погодженні з процесом матеріального виробництва, то вони або передчасні, або нездійсненні.
Аналіз матеріального виробництва дозволив пояснити системність, цілісність суспільства.
В матеріалістичному розуміння історії нерозривно пов'язані ідея детермінованості людини об'єктивними умовами буття і визнання свободи, активності, творчості. Кожна людина - продукт обставин, що склалися; але і людина може змінювати обставини.
Виробництво з точки зору марксистської теорії можна розглядати і в більш широкому змісті слова як життєдіяльність суспільства, як суспільне виробництво, в якому матеріальне відіграє головну, визначальну роль.
Поняття "суспільне виробництво", якому К.Маркс надав велике значення, фіксує той факт, що люди виробляють не тільки речі, матеріальні блага і цінності. Беручи участь в суспільному виробництві, вони виробляють і відтворюють свою соціальність: суспільні відносини, групи і інститути, а в кінцевому випадку суспільство і самих себе, свою власну суспільну сутність.
Матеріальне розуміння історії виводить, нас таким чином, на людину - головну дійову особу, яка втілює в собі загадку, мету і зміст історичного процесу. Але шлях до вирішення загадки лежить через дослідження об'єктивних законів суспільства, в якому індивіди, виробляючі необхідні для життя матеріальні блага, створюють одночасно і себе, і суспільство.
Матеріальне виробництво є основою суспільного розвитку. Це - своєрідна передумова історії. Коли людство хоч би на годину зупинило процес матеріального виробництва, то воно б спотворило історію розвитку цивілізації.
Матеріальне виробництво - передусім це діяльність, спрямована на освоєння навколишнього природного середовища. Провідну роль в системі матеріального виробництва відігравали:
1) аграрне виробництво;
2) промислове виробництво;
3) інформаційне виробництво.
Саме на третьому етапі розвитку виробництва відбулася зміна пріоритетів: виробництво ідей, знань, інформації, тобто духовне виробництво виходить на перший план.
Спосіб виробництва матеріальних благ - це історично визначений спосіб здобування матеріальних благ для життєдіяльності людей, поєднання продуктивних сил і виробничих відносин, робочої сили і засобів виробництва, людей і природи у процесі виробництва, спосіб взаємодії самих людей в цьому процесі. Спосіб виробництва має суспільний характер.
Вирізняють спосіб виробництва матеріальних благ і технологічний спосіб виробництва. Технологія - це система прийомів і засобів виготовлення продукту незалежно від соціальних умов, в яких воно здійснюється. Для технології питання: кому належать засоби виробництва, предмети праці та її результати, як розподіляється виготовлена продукція, які умови праці та відпочинку людей - не є суттєвими, в той же час для способу виробництва вони є основними.
Головні процеси способу виробництва такі:
1) безпосереднє виробництво;
2) розподіл;
3) обмін;
4) споживання.
Кожна з цих частин відіграє певну роль у системі виробництва. Якщо є якісь вирішення у хоча б одній ланці способу виробництва, це веде до спотворення способу життя людей у суспільстві.
Марксисти перебільшували роль виробництва, деякі західні вчені - роль споживання. В результаті вийшли два спотворені способи життя.
Співвідношення різних елементів виробництва має бути оптимальним.
Спосіб виробництва матеріальних благ має два боки: відношення людини до природи (продуктивні сили) і відношення людини до людини (виробничі відносини).

3. Діалектика розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.
Суттєвими характеристиками будь-якого способу виробництва є продуктивні сили і виробничі відносини. Як основні параметри механізму його функціонування і розвитку, вони самі зазнають певних змін у цьому процесі, що в свою чергу, обумовлює виникнення якісно нових рис у способі виробництва, його продуктах. Таким чином, у структурному відношенні спосіб виробництва постає як єдність продуктивних сил і виробничих відносин.
Розвиток продуктивних сил є головним критерієм суспільного прогресу. Продуктивні сили - це матеріальні фактори виробництва, завдяки яким воно може здійснюватися, як цілеспрямований процес перетворення. До продуктивних сил належать люди, що здійснюють суспільне виробництво, а також засоби цього виробництва, головним компонентом яких є знаряддя праці. Крім цього для здійснення процесу виробництва необхідні ще виробничі будівлі, зв'язок, транспорт, тобто певна інфраструктура. Ідеться про умови праці, котрі разом із знаряддями праці і становлять засоби праці.
До цього комплексу належать також історично набутий досвід виробництва, уміння, знання, навички, різні форми об'єднання виробничих зусиль на основі розпорядку та кооперації праці, духовні компоненти. У своїй діяльності людина оволодіває різними силами природи, перетворює їх у засоби виробництва. Вогонь, сила води, вітру, електрична та атомна енергія-це стихійні сили, які перетворюються з допомогою знань та техніки в продуктивні сили людини. Отже, до продуктивних сил суспільства належать суспільне вироблені сили самої людини, а також різноманітні сили природи, освоєні нею і поставлені на службу суспільному виробництву.
Суспільні фактори виробництва - це продукти діяльності, властивості яких заздалегідь визначені людиною і тому забезпечують виконання конкретних функцій. Їх субстратом може бути як чиста речовина природи, так і речовина, що пройшла відповідну обробку в процесі виробничої діяльності суспільства.
При розгляді продуктивних сил доцільно звернути увагу на співвідношення категорій "засоби праці" і "засоби виробництва". Процес виробництва обов'язково передбачає предмет праці, без якого засоби праці лишаються такими тільки в можливості. Засіб праці і предмет праці в своїй сутності виступають як засіб виробництва. Предмети праці становлять матеріали, які служать основою для створення необхідних речей. Вони можуть бути як суто природними утвореннями, до виникнення котрих людина непричетна, так і природними речами, які пройшли через процес праці.
Потрібно враховувати і той факт, що якість виробленого продукту буде залежати від якості предмета і засобів праці. Нині у виробничі процеси запроваджується кібернетичне устаткування, що змінює людину. Проте людина, залишається головною продуктивною силою.
В процесі виробничої діяльності знаряддя праці, предмет праці втрачають свою функціональну самостійність. Відповідно весь продуктивний процес перетворюється на механізм реалізації сутнісних сил людини.
Предметний зміст праці і доцільна діяльність людини постають діалектичною єдністю матеріальних і духовних сил, у взаємодії яких відбувається дійсний рух реального історичного процесу.
Для процесу праці потрібне не просто засоби виробництва й людина, а такий агент, який володів би такими властивостями, які необхідні для перетворення предмета праці на продукт, який задовольняє суспільні потреби.
Теоретичною стороною практичної виробничої діяльності є наука, котра виступає духовним регулятором виробництва. Наука і виробництво все тісніше пов'язуються одне з одним.
Варто зазначити, що науково-технічна революція постійно чинить зростаючий вплив на всі сфери суспільного життя, розвиток самої людини, слід врахувати, що вона є одним з соціальних процесів, і саме тому здійснюється як практична реалізація людської діяльності у конкретній системі суспільних відносин. НТР обумовила корінні зміни в усій системі продуктивних сил.
НТП приведе до існування індустріального і постіндустріального суспільства. Існують різі концепції, які розглядають ці суспільства. Одночасно виникають концепції, де йдеться про негативні наслідки НТР.
Вплив НТР на людину, її життя і діяльність залежить насамперед від суспільних умов, конкретно - історичної системи суспільних відносин, основу яких становлять виробничі відносини.
Виробничі відносини - це конкретно - історичний спосіб привласнення людиною умов своєї праці. Саме власність - це той конкретно-історичний спосіб, яким поєднується жива та уречевлена праця, праця та її умови.
Продуктивні сили становлять зміст способу виробництва. Але зміст не існує сам собі, поза конкретною формою. Цією формою і є виробничі відносини.
У процесі виробництва складається не тільки багаторівневі системи зв'язків людини з природою, але й також багаторівнева система спілкування людей між собою, форми якої стають все більш різноманітними внаслідок постійного розвитку продуктивних сил.
Виробничі відносини становлять основу всієї системи суспільних відносин. Вони визначають формування соціальної сутності людини. Соціальні характеристики будь-якого способу виробництва закладені у виробничих відносинах. Тому що, виробничі відносини відображають властивості форм власності, а також несуть у собі особливість конкретної соціальної системи.
Здійснюючи процес виробництва, люди вступають у певні відносини не тільки з природою і між собою, але із засобами виробництва. Саме це відношення і визначає різні типи виробничих відносин.
Виробничі відносини - є перш за все відносини, які складаються між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, існують в конкретних формах і типах, зумовлених якісним станом продуктивних сил, а також формою власності на засоби виробництва.
Зміна способу виробництва починається з зміни продуктивних сил, тобто із свого змісту. Однак виробничі відносини не залишаються пасивними у цьому процесі. Вони виявляють не тільки самостійність, але й активність, впливаючи на розвиток продуктивних сил.
Виробничі відносини можуть сприяти розвитку продуктивних сил, сповільнювати його або навіть гальмувати.
Обумовленість удосконалення виробничих відносин характером і рівнем розвитку продуктивних сил є об'єктивною закономірністю нормального функціонування способу виробництва.
В будь-якій соціальній системі відповідність між продуктивними силами і виробничими відносинами виникає як наслідок постійного оновлення засобів виробництва, а також форм і методів організації, управління виробничими процесами. Порушення цієї відповідності веде до зниження продуктивності праці, стримує рух суспільного прогресу.
Продуктивні сили становлять матеріальну основу практичній діяльності, але розвиток цієї матеріальної основи забезпечується чи стримується системою виробничих відносин. Тому певна відповідність продуктивних сил і виробничих відносин стає необхідною умовою прогресивного розвитку суспільства.
Вчення про матеріальне виробництво дає змогу осмислити сутність механізму суспільного розвитку, що важко як для теоретичного розуміння соціальних явищ, так і для вдосконалення практичних дій людей, спрямованих на перетворення свого сумнівного буття.
Спосіб виробництва складають дві сторони: продуктивні сили та виробничі відносини.
Основним, найважливішим і вирішальним елементом виробництва виступає сама людина, яка використовуючи в процесі виробництва свої знання, виробничі навички та досвід, приводить в дію знаряддя праці.
Жива праця людини шляхом приведення в рух знарядь праці перетворює можливість у дійсність. Саме праця продукує матеріальні блага, необхідні для життя суспільства.
Продуктивні сили суспільства постійно змінювались і вдосконалювались протягом всієї історії людства. Разом з тим полегшувалася боротьба людей з природою, зростала продуктивність праці, збільшувалось виробництво матеріальних благ.
Історія розвитку знарядь виробництва від кам'яних та дерев'яних знарядь до сучасних машин та новітніх технологій - це історія підкорення людиною сил природи, постійно зростаючої могутності людини у боротьбі з природою, створення величезних матеріальних можливостей для розвитку культури суспільства.
Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних зв'язків та відносин, тобто людського суспільства.
Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й одне з одним.
Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву "виробничі відносини" і представляють другу складову способу виробництва.
Продуктивні сили та виробничі відносини є нерозривними і у взаємозв'язку становлять "спосіб виробництва". Вони завжди перебувають у тісному зв'язку і діалектичній єдності. Виробничі відносини, перебуваючи в діалектичній єдності з продуктивними силами, не пасивні щодо останніх, а впливають на розвиток продуктивних сил. Більш того, нові прогресивні виробничі відносини, що відповідають у певний момент часу характерові та рівневі розвитку продуктивних сил, виступають головним джерелом і вирішальним рушієм матеріального виробництва. Якщо ж виробничі відносини застаріли, не відповідають рівневі розвитку продуктивних сил, то вони уповільнюють, а то й гальмують, значною мірою розвиток останніх.
Виробничі відносини - це результат людської діяльності, однак, складаються вони хоч і свідомо, але не довільно, а в залежності від того якої суспільної форми, умов соціального розвитку потребують продуктивні сили.

Висновки
Проаналізувавши літературу, наукові праці з питань соціальної філософії можна зробити висновки відносно суспільства.
Головна відмінність між твариною і людиною полягає в способі життя. Тваринне життя здійснюється природним чином, тобто як існування. Людське - суспільним, соціальним, як життєдіяльність.
Соціум є особливий спосіб життя особливих істот, головними чинниками якого є свідомість, діяльність і спілкування, генетично-функціональний зв'язок між якими спричиняє до створення відмінного від природного предметно-духовного світу культури. Діяльність і спілкування -всезагальні умови соціального.
Соціум як історія постає у вигляді творчості людей в усіх галузях суспільного життя - створення матеріальних і духовних цінностей, перетворення природи, формування нових якостей у людині.
Матеріальне в суспільстві - це, звичайно люди, продуктивні сили і виробничі відносини. До матеріальних утворень відносять групу соціальних відносин, державу, деякі соціальні інститути.
Проаналізувавши основні теоретичні моделі соціуму, можна зробити висновок, що суспільство - це надзвичайно складний, багатоманітний і суперечливий предмет пізнання. Визначити суспільство так само важко, як матерію природу, буття тощо. Суспільство охоплює різноманітні процеси, стосунки між людьми і складається з певних соціальних інститутів. У суспільстві реалізуються різні види матеріальної та духовної діяльності людей. І головне, суспільство - це реальні люди, які об'єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми об'єднання та злагоди.
Таким чином, суспільство — це реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей, хоч вони як носії свідомості та волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу.
У центрі суспільства - людина. Без неї воно не існує. Людина - суб'єкт і головна дійова особа суспільства.
Єдність природи і суспільства обумовлюється процесом матеріального виробництва.
Розгляд марксистської соціально-філософської доктрини свідчить про повну методологічну і світоглядну неспроможність цього вчення, про зловісну практику тоталітарно-репресивного суспільства, яке вибудовано на його хибно трактованих засадах, про необхідність викорінення марксистського способу мислення й переходу до нового світобачення, що грунтується на новому узагальненні світової суспільно-філософської культури.
"Викорінення" ніяк не означає докорінного знищення теорії, вилучення її з наукового і практичного вжитку. Марксизм потрібно вивчати таким же чином, як і інші соціально-філософські доктрини. У дечому марксистський погляд на суспільство і людину є більш переконливим, ніж інші вчення. Багато його положень постають як загальнолюдське наукове надбання. Разом з тим їх, як і теорії загалом, не слід абсолютизувати. Важливо забезпечити "вмонтованість" марксистського погляду в загальносвітову соціальне філософську картину світу.
Суспільство - це процес і результат взаємодії конкретних людей, і висхідним пунктом цього процесу є суспільне виробництво. Суспільне виробництво поділяється на духовне і матеріальне виробництво. Матеріальне виробництво націлене на задоволення потреб людей (одяг, житло, їжа та інше). Духовне виробництво дає певні знання, створює певне духовне середовище.
Матеріальне виробництво є основою суспільного виробництва, а також умовою їх розвитку. Матеріальне виробництво забезпечує духовне життя людей: розвиток науки і мистецтва, права і політики, філософії і моралі.
Матеріальне виробництво визначає характер і спрямованість розвитку суспільного виробництва. Внаслідок чого матеріальне виробництво є фактором існування та розвитку самого суспільства.
Характер і рівень матеріального виробництва визначається тим способом освоєння природи, в яких воно здійснюється.
Спосіб виробництва - це єдність продуктивних сил і виробничих відносин.
Продуктивні сили - це система суб'єктивних (людина) і речових (засоби виробництва) елементів, які виражають активне відношення людей до природи, що полягає в матеріальному і духовному впливі на неї і на розвитку її багатств, в ході якого виробляються умови існування людини і проходить процес її розвитку.
Оскільки в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й одне з одним, то виникає друга складова способу виробництва - виробничі відносини. До виробничих відносин відносяться, насамперед, взаємини на конкретному підприємстві, але сюди входять і відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі обміну, розподілу та споживання суспільного продукту.
Продуктивні сили і виробничі відносини завжди перебувають у тісному взаємозв'язку і діалектичній єдності. Найоптимальніший варіант, коли виробничі відносини відповідають рівню розвитку продуктивних сил.
Світ, в якому живуть люди, надзвичайно суперечливий. Його пронизують різноманітні процеси. Часом виникають класові чи національні, побутові чи виробничі конфлікти, міждержавні зіткнення, війни, гинуть люди, назавжди зникають з лиця Землі матеріальні та духовні цінності.
Запобігти цьому можна лише завдячуючи здоровому глузду, проникливому розуму і добрій волі, сформованих на засадах пізнання, розуміння суті тих життєвих реалій, в яких відбуваються соціальні події,