Тема: Релігійний характер філософської думки середньовіччя
ПЛАН
ВСТУП
СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ ЯК СИНТЕЗ ХРИСТИЯНСЬКОГО ОДКРОВЕННЯ І АНТИЧНОГО РАЦІОНАЛІЗМУ.
СПЕЦИФІКА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ.
НОМІНАЛІЗМ І РЕАЛІЗМ.
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП
Оцінка філософії та культури Середньовіччя як своєрідного етапу людства традиційно суперечливі. Тривалий час такі оцінки, як темні часи, провалля, перерва в поступальному розвитку цивілізації, визначили характер підходу до цієї історичної епохи, а сам термін “Середньовіччя” став синонімом відсталості та безкультур’я.
Вважалося, що вона є втіленням догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. З іншого боку: саме середні віки були добою, коли зароджувалися нації, активізувалося їх суспільне та культурне життя, формувалася література на національних мовах, у творах середньовічного мистецтва вбачали початки поетичної свободи й протиставляли їх раціоналізму класики, у певному розумінні закладався фундамент сучасної цивілізації.
У цей період діячі церкви намагалися суспільні відносини пояснювати за зразком відносин людини і Бога. Підпорядкування, смиренність, покірність було проголошено головними цінностями громадського життя. Християнське духівництво ідейно виправдовувало станову організацію життя суспільства, його ієрархічність, коли кожна людина мала знати своє місце у світі і жити в суворій відповідності до цього порядку розташування соціальних груп від вищих (духівництво, дворянство) до нижчих (селянство, ремісники та ін.).
Релігія та її суспільний інститут – церква, були найважливішими факторами середньовічної культури і підпорядковували собі тогочасну філософію.
Християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох і культур, демонструвало надзвичайну живучість. Церква успішно знаходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадаймо численні секти, середньовічні єресі і т.д. Найефективнішим знаряддям вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас. Водночас слід відмітити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам’ятки античної культури, християнська церква в період Середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості.
1. СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ ЯК СИНТЕЗ ХРИСТИЯНСЬКОГО ОДКРОВЕННЯ І АНТИЧНОГО РАЦІОНАЛІЗМУ
Середньовічна філософія так чи інакше будувалася на попередніх філософських поглядах, переплітаючись із новими віяннями, в першу чергу християнською ідеологією, яка перемогла на теренах цілої Європи. Тому в даному питанні ставимо перед собою завдання довести, що середньовічна філософія виступає своєрідним синтезом християнського одкровення і античного раціоналізму.
Отже, виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього суспільства. Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією/ А християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.
Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патрістика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.
Одним із найбільш яскравих представників патрістики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям — ніщо. Воюючи з "язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" — в ієрархію християнського неба із Богом на чолі. При цьому небесна ієрархія визначає ієрархію земного соціального існування. Августин пропагував доктрину всезагального, наперед визначеного існування. Бог, вказує Августин, наперед визначає долю людини, незалежно від її вчинків: одні люди йдуть до "спасіння", інші до пекельних мук. Людська воля, за Августином, — сліпа зброя волі Бога.
Погляди Августина виникли на межі античного і середньовічного світів. Світова римська держава розвалилась. У 410 p. Аларіх захопив і пограбував Рим, ворота якого відкрили раби. Історичні події тієї епохи дістали тлумачення в "філософії історії" Августина, що була викладена у творі "Про град божий". Вся історія для Августина — це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують "град божий" на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. Якщо гине земна держава, то на її місце стає "вічна світова держава", яка втілена в католицькій церкві. Августин пропагує теократичну систему — верховенство церковної влади над світською і світове панування космополітичної організації католицизму. Софістичними доведеннями він намагається виправдати рабство і соціальну нерівність. Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію і ідеологію. Етика, що на них грунтується, проповідує лицемірний аскетизм: "любов до Бога", доведена до презирства у ставленні до людини. Для Августина земне життя — гріховне і тимчасове, це тільки підготовка до вічного "потустороннього" існування. Така проповідь робила людей пасивними, привчала їх до рабської покірливості, формувала рабську свідомість.
Одним із найвидатніших діячів неоплатонівського руху в системі західноєвропейської освіченості періоду середньовіччя був філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (близько 810—877 pp.).
Еріугена створив першу філософську систему в середньовічній Європі, яка викладена в його головному творі "Про поділ природи". Система Еріугени носила містико-пантеїстичний характер. Еріугена вважав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша — природа не створена, але здатна сама творити — Бог; друга — природа створена і сама здатна творити — сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя — природа створена і не здатна творити — світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. В кінцевому підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу — Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається. Відповідно до цих щаблів буття розрізняється й пізнання: розум пізнає Бога, міркування вивчає першооснови і першоформи речей, відчуття мають своїм об'єктом одиничні речі. Вчення Еріугени мало в собі риси пантеїзму і було засуджене папою Гонорієм III у 1225 р. в зв'язку із засудженням вчень наступників Еріугени — Амальріха Шартрського і Давида Дінанського як єретичних і таких, що мали пантеїстичний характер.
Вчення Еріугени показує, що він був першим видатним представником середньовічної схоластики, в якій панували платонізм і неоплатонізм, пристосовані переважно до потреб християнства.
Феодальний спосіб життя, який був панівним в Європейському Середньовіччі, на відміну від античності (орієнтованої на предметно-речове бачення світу), формував бачення реальності “за образом і подобою”, в цьому плані людина феодального суспільства постає “духовною людиною”, тобто такою, що усвідомлює себе насамперед “одухотвореною”(такою, що має духу), а не просто тілесною (чи природною) істотою. Адже навіть власність феодала становить передусім (і безпосередньо) люди, або як тоді було тоді висловлюватися, - “душі”.
Безпосереднім виявом особистого людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу суспільства свідомість середньовіччя тлумачить її як “зовнішню видимість” більш фундаментальної реальності – духовного світу. Тому ключ до розв‘язання всіх, у тому числі і суто “земних” проблем середньовічна людина шукала у сфері духу.
На цьому “ґрунті” і починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовне ідеальне тлумачення реальності. Оскільки найдосконалішим втіленням мислиться Бог, то теологія (богослов‘я) підносить за цих умов на рівень “найголовнішого” знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі “загадки буття”. Звертаючись до духовності як до вищого віднині критерію реальності, нова християнсько – середньовічна думка проголошує “неістотними”, тільки тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювались, як найзначніші. “Нема різниці поміж юдеєм та геллеєм”, “нема чоловічої статі або ж жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі”. Подібні твердження заперечують традиційні критерії оцінки індивідів, утверджують натомість духовні критерії. Ці твердження ніби задають “ключ” для нового прочитання книг Старого Заповіту.
Згідно з міркуванням, що їх знаходимо насамперед у посланнях Апостола Павла, іудеї, які (за Старим Заповітом)спершу були “обраним народом”, неправильно зрозуміли божу “благу звістку”, тлумачили її як закон, “букву”, а не як дух. Тому юдеї, мовляв і втратили свою “обраність”, тому і тому і знадобилися і Новий Заповіт і новий обраний народ – християни “які не знають ні юдея, а ні геллея”, тобто обраність яких визначається їхньою духовною, а не “тілесною” (кровноспорідненою, етнічною і т.п.) спільністю. Саме тому християни і стали служителями Нового Заповіту, його духу, адже буква вбиває, а дух оживляє.
Легко зрозуміти, що в межах античної тілесно-речової цілісності буття індивід розглядав свою включеність в ціле, яке щось саме собою зрозуміле. “Громадянин старогрецького міста, - писав О.Лосєв, - досить обмеженого за розмірами (але ототожнюваного з космосом взагалі) і тому цілком охоплюваного “зором”, наочного даного, відчувають свій органічний зв‘язок з цілим, з державою”людина, індивід постають тут соціальною “політичною” істотою, істотою природно-тілесного, “політичною твариною” (Арістотель).
Інша справа – середньовіччя. Узи, що включають індивіда у “справжні” (священні) спільноти (такою є насамперед церква), мають винятково духовний характер. Все ж “земне”, “світське” – держава та інші інституції – набувають характеристик “справжнього існування” лише отримуючи санкцію “божественного буття” – благословення церкви.
Для середньовічної суспільної свідомості світ набуває характеристик певним чином “двоїстого” буття. Перш за все – це “справжній” (божественний, духовний, небесний, благий) і несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний) світ, оскільки сама людина, будучи “твариною” (створеною Богом) істотою, належала до цього (хай ілюзорного) світу. Оскільки ж світи ці з самого початку тлумачились як принципово “непорівнянні” (реальність була притаманна виключно духовному “божественному буттю”, що ж до “земного світу”, то він власне взагалі не існує. Адже створений він Богом з ...“ніщо”), то необхідність його співставлення породжувала нераціональні, а то й над раціональні містико-ірраціоналістичні способи і шляхи їх “контактів”.
Ірраціоналістична “несумісність” земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому “апофатичному” (негативному) богослов‘ї, що почало створюватися вже на ранніх етапах становлення середньовічної християнської теологізованої філософії представниками так званої Александіріївської школи. Будь-яка спроба “позитивного пізнання” божественного буття, міркує в зв‘язку зі сказаним Климент Олександрійський, наштовхується на межі мислитель них і мовних можливостей людини, оскільки, мовляв, Бог безмежний і безмірний, виходить за рамки будь-якої форми. Мова ж може визначити тільки те що має межі, форму і т.д. В наслідок цього, родить висновок Климент, єдино “позитивною” позицією в осягненні Бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є. Божественна природа, міркує в тому ж дусі Григорій Богослов, є ніби якесь море сутності, невизначене і нескінчене, сягаючи за межі будь – якого поняття про час і природу. Якщо наш розум спробує створити хай мало визначений образ Божий, споглядаючи його не в ньому самому, а в тому, що його оточує, то цей образ вислизає від нас, перш ніж ми спробуємо його схопити, осягаючи вищі здатності нашого розуму, як блискавка, що засліплює очі.
Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема вчені про первородну гріховність людини і шляхи її подолання (“спасіння”). Таке “спасіння” неможливе шляхом прямого втручання Бога у справи земного людства. “Спасіння” можливе лише через посередника, який “чудесним способом” поєднує в собі непримиримі протилежності: небесного (божественного) і земного (людського). Таким чином посередником виступає Христос – “Син Божий і людський”, який є однією з іпостасей божественної триєдності (Трійці) і водночас живою людиною, що живе і страждає людський життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті.
Інакше кажучи, щоб “спасти” людство, Бог сам має стати людиною, не полишаючи ні на хвилину свого божественного єства. Він може повернути людині втрачене (внаслідок гріхопадіння) безсмертя, лише пройшовши через власну смерть “смертю смерть подолав”. Таким чином у христологічній тематиці “покутування” і “спасіння” крізь теологічний зміст проходить гуманістична теза : “спасіння” людини не просто “дарується”, його здобувається людськими стражданнями, людським життям і смертю.
Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (V-XIVст.), якщо антична філософія за своєю суттю буде комсоцентрична (визначною реальністю буде для неї природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. “теос” – Бог).
Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч. Ivст.)привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починається формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої є духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія підноситься за цих умов до найголовнішого знання, якому підпорядковані всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена “служницею богослов’я”, і за допомогою свого раціонального апарату повинна була утверджувати основні положення християнства.
Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, геоцентризм. Це означає, що активне творче начало якби щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою . істинними буттям володіє тільки Бог: він вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до істинного пізнання є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, воно потребує власних духовних зусиль.
По-друге, в середньовічному світосприйнятті ідея духовності, яка пов‘язана не тільки з богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину, як особистість, як насамперед духовну, а не природну істоту.
На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі – між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони – людина вінець Божого творіння, з іншої – зло в світі йде від людини, людина – створіння в якому сидить диявол.
Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості, і тому, самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії ставиться питання про сенс життя.
По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття, справжній і не справжній світ. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.
Отже, християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох і культур, демонструвало надзвичайну живучість. Церква успішно знаходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадаймо численні секти, середньовічні єресі і т.д. Найефективнішим знаряддям вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас.
Водночас слід відмітити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам’ятки античної культури, християнська церква в період Середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості. Освіта в ті часи була практично монополією духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські книги, а й твори античних філософів, письменників. Одним з перших теоретиків Середньовіччя, який визнав необхідність використання античної культурної спадщини, був Августин Аврелій. Для Августина характерна була орієнтація на платонізм і неоплатонізм, проголошення віри передумовою знання, погляд на людину як на душу, що використовує тіло лише як своє знаряддя, обґрунтування теологічного розуміння історії як залежної від божого провидіння.
2. СПЕЦИФІКА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ
Специфіка середньовічної філософії простежується в різних напрямках. По-перше, починається середньовічна філософія періодом так званої “апологетики” (від грец. “апологія” - захист), представники якої виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Затверджується ж період становлення і утвердження середньовічно - християнської філософії так званою “патристикою” (від лат. “патер” - отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями – “отцями церкви” – вихідних принципів середньовічної християнської філософської думки. Вже від самого початку середньовіччя впадає в око своєрідна “дволінійність” у становленні та подальшому розвитку середньовічної філософської парадигми. Орієнтована на духовно – ідеальне тлумачення світу, ця парадигма здійснює себе у двох напрямах, які мають своїм джерелом “подвоєність” східноанитичної філософії на ілліно-елістичну, згодом елліно-візантійську і римську, згодом римсько-західноєвропейську, “гілки”.
Схоластика (від грецького слова “схола” - школа) – це специфічна система середньовікової філософсько – теологічної думки, яка зародилась в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціоналізацію обґрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося що істина вже дана в Біблії, її тільки необхідно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об‘єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога в людській душі. Схоластика в основному опирається на формальну логіку Аристотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (XII – XIV ст. ).
Подвійність середньовічної філософської парадигми простежуємо вже в добу апологетики, в історико-філософській літературі чітко розрізняють західну і східну апологетику. Перша представлена іменами Амуніція Фелікса, Квінта Тертулліана, Арнобієм, Лактанцієм; друга – Юстином, Теофілом, Іренеєм Ліонським, Іпполітом, Афіногором. До східної гілки Середньовічної філософської парадигми, безперечно належать і такі представники вже згаданої александрійської школи, як Філон, Климент, Оріген.
По-друге, грекомовна (східна) апологетика спонукувана своєю еллінською ментальністю на споглядання внутрішньої людини, неосяжних глибин духу, виявляє себе в таких серйозних філософських здобутках, як мистецтво алегоричного прочитання, тлумачення “священних текстів” так звана “екстеза”; уже згадувана “апофатична”(негативна) теологія тощо. Римська ментальність “західної апологетики” з її практицизмом орієнтувалася на зовнішні риси духовності.
Представники апологетики досить агресивно виступають із критикою античної культурно – філософської спадщини. Що є спільною між філософом і християнином. Між учнем грецької мудрості і учнем неба? – риторично запитує Квін Тертулліан. Нова, християнська “божественна” мудрість настільки глибша від старої (грецької, “земної”), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо останньої. “Син Божий пригвожджений до хреста, не соромлюсь цього, оскільки це варто сорому. Син Божий помер, - немає сумнівів у вірності цього, оскільки це безглуздо. Похований, він воскрес, - і це безсумнівно і це неможливо”. За переказами Тертулліан стверджує словами: “Вірю, тому що абсурдно”.
Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватись на перший погляд. Вона набуває певного сенсу наперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога, як самого себе, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу між рабом і рабовласником полягає прірва, яку не можна подолати. Так само і до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. “Абсурдність” християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнств шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування. Крім того Тертулліанове “вірю, бо це абсурдне” – це відкриття і визнання надрозумової діяльності, яка пізнається не розумом, в вищою інтуїцією, одкровенням.
Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз‘яснити його догми. В першу чергу, це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри пізніше були названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Григорій – Назіанзін (330 – 390рр.), Василій Великий (330 – 379рр.), Григорій Нісський (325 – 394рр.), Аврелій Августин Блаженний (354 – 430рр.). Період, у який вони діяли, творили, названий періодом патристики.
Найвідоміший серед “отців” західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської історії – ось ті проблеми, які цікавили його понад усе. Етична проблема займає головне місце. Це споріднює вчення Августина, з одного боку, з філософською традицією елліністичного періоду, а з другого – з майбутньою екзистенціонально - гуманістичною філософією.
Щодо проблеми стосунків людини і Бога, то Августина найбільше цікавило питання про гріховність людини перед Богом, причини і наслідки первородного гріха Адама і Єви. Гріх набуває в нього всесвітнього значення. Зло у світі, за Августином, - не помилка творця. Бог не відповідає на нього. Зло – це вільний вибір людини і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла від свавілля людини, вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти творця. Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реакції, тобто воно не існує само по собі. Зло – це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.
Бог як вихідний і кінцевий пункт людських суджень і дій становить основу вчення Августина. Філософ систематизував християнське віровчення, подаючи його як цілісне і єдино правильне, виступаючи за обов‘язкову єдність віри і церковної організації, богослов проголошує прагнення до щастя основним змістом людського життя. Однак щастя на його думку – це пізнання людиною Бога і любов до нього. У праці “Про місто господнє” Августин наголошує, що християнський Бог створив світ і людину. Він всемогутній і безконечний. Пізнати Його – означає стати щасливим.
Однією з центральних у вченні Августина є проблема свободи волі як основи людської особистості. Осягнути розумом людина може лише те, у що вірить, до чого прагне. Єднання з Богом відбувається не при допомозі розуму, а завдяки волі. Воля, об‘єктом якої є Бог – це віра. Августин Блаженний стверджує: Бог – найвище буття, нематеріальна форма найвищого блага. На відміну від Бога, світ не має постійності і самостійності, оскільки є похідним від Творця. Все, що ми зустрічаємо у цьому світі, має перехідний характер, змінюється, минає.
Дуалізм надприродного Бога і світу природи, виступає в Августина як протилежність між вічним буттям і плинним світом. Констатація цієї протилежності привела Августина до філософської проблеми часу. Час – це міра руху і зміни всіх конкретних речей. Створивши світ, Бог створив міру його зміни. Реально існує сьогодення, а минуле і майбутнє лише завдяки пам‘яті і надії.
У своїх працях “Про місто Боже” і “Сповідь” він поділяє всю історію людства на шість історичний епох: від дітей Адама і Єви ідо народження Христа, людство проходить перші п‘ять епох, з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства. Отже людська історія має певну спрямованість: вона йде від виникнення до кінця. Час не вічний, бо до створення світу часу теж не існувало. Час є плинним, історичним.
Наголошуючи на лінійних, а не на циклічних часових режимах, де все існуюче є повторенням чогось такого, що вже було, Августин підкреслює принципову можливість виникнення нового.
Індивідуальна духовна неповторність кожної людини має свій початок, однак не має кінця, будучи безсмертною, на відміну від неоплатонівського панпсихізму (душа у всьому), що виходив із вічності душі та їх космічного перевороту. Християнський філософ визначає їх вічність тільки після того, як вони створені Богом. Таким чином, з точки зору християнства, критикувалася ідея про перевтілення душі в нові тіла. Августин визначає душу, як розумну субстанцію, призначення котрої управляти тілом. Сутність людини визначається саме в її душі, а не в тілі. У пошуках божественної істини філософ закликає вірити, щоб розуміти. На противагу Тертулліану він вважає доцільним використання людського розуму для підкріплення істини божественної мудрості, оскільки навчає тільки вмінню користуватися речами, а мудрість орієнтує на пізнання бога і його діянь. Людська історія за Августином визначається боротьбою двох божественно-людських інститутів – Божого і земного царства. Боже царство складають праведники, земне – себелюбці, грішники. Після приходу Христа Боже царство розширилось (зміцнило людей, що належать до нього, визначає смиренність, як пере Богом, так і перед Церквою.)у земній історії ці два царства переплетені між собою.
Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію і ідеологію. Це один з найяскравіших філософів середньовіччя, який хвилювався за долю людства і кожної людини зокрема. Як зазначає В.Соколов “можна стверджувати” , що автор трактату “Про град Божий” став першим мислителем (принаймні в Європі), що зробив предметом філософських роздумів про долю людства.
3. НОМІНАЛІЗМ І РЕАЛІЗМ
Однією з центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсалії (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами – номіналізмом і реалізмом.
Освітницьку тенденцію на терені ранньої схоластики репрезентує Іоан Скот Ерігуена (бл. 810-877), який переклав на латину знамениті “Аерополітики” і коментарі до них візантійського мислителя VІІ ст. Максима Сповідника. Тим самим у римо – латинську ментальність західноєвропейського середньовіччя вживається добрий ступінь греко-ментального апаратизму.
У творі “Про розділення природи” Еріугена малює світовий космічний процес, який починається (в типово неоплатонічній манері) з “першої природи”, представленою “абсолютною божественною єдністю”. Остання породжує “еманацію” (другу природу) – божественний Ім., Логос, “Сина Божого”. “Розділення природи”, яке починається на цьому рівні, представлене тут безтілесними родовими та видовими ідеями. “Третя природа” – світ конкретних чуттєвих предметів. Одинична, індивідуальна є “нестійким буттям”, яке неминуче гине, повертаючись у божественну першооснову. Це “четверта природа”, що непомітно знову повертається на “першу”.
Центральним пунктом космічного процесу в Ерігуена, по суті , виступає людина. Принаймні саме її гріхопадіння призводить до роздрібнення буття на одиничне, а необхідність покутя визначає повернення до божественної єдності “четвертої природи”. Тут гуманізм Ерінгуена змикається з антропоцентризмом.
З освітницькою тенденцією пов‘язана і творчість знаменитого Алкуіна (бл. 735-804), який очолив “Академію” і навчав самого Карла Великого та його дітей. Проте творчість Алкуїна мала визначальний вплив на весь хід наступної історії філософії середніх віків, дещо в іншому плані. Виділивши діалектику з-поміж інших мистецтв, Алкуїн надає їй значення головного інтелектуального мистецтва систематизації питань віри. Тим самим Алкуїн формує теоретичні засоби схоластики. У практичному плані, як уже зазначалося , схоластика виросла з тих специфічних форм освітницької діяльності, які складалися в західноєвропейському середньовічному суспільстві наприкінці VIII — на початку IХ ст.
Захоплення діалектикою було настільки серйозним, що деякі її прихильники почали ставити міць її логічної аргументації вище теологічних догматів. Саме так чинили Ансельм з Беати (народився біля 1000) і керівник турської школи (Франції) Беренгаріій (988-1088). Їм різко заперечували інші мислителі того періоду, найбільш відомий серед яких був П.Даміані (1007-1072), котрий твердив про цілковиту зверхність віри над розумом, теології над філософією. Проте кожна з цих крайніх позицій не відповідала інтересам церкви, яка шукала компромісного рішення. Саме до нього і прийшли Лонфранк (бл. 1010-1089) і його більш знаний учень Ансельм Кентерберійський (1033-1109), який за