Проблема існування розумних світів та дослідження НЛО

Багато наших сучасників уже вирішили для себе питання про життя на інших планетах. За підрахунками психологів, лише у Сполучених Штатах упродовж 90-их років минулого століття близько 900 тисяч чоловік виступили зі заявами про те, що вони були викрадені інопланетянами. Інопланетяни, хочу нагадати, почали нам з’являтися у масовому порядку лише з того часу, коли до них виник масовий інтерес, і лише у тих країнах, де цей інтерес мав місце. До відносно недавнього часу вразливим спостерігачам з’являлася переважно Пречиста Діва та інші святі; і вони теж ніколи не помилялися щодо місця, вибираючи головним чином католицькі країни, – немає повідомлень, щоб їх бачили, скажімо, у Кувейті; а інопланетяни, навпаки, рідко трапляються в Судані чи Новій Ґвінеї.
Тому-то вчені схильні відкидати подібні свідчення, залишаючи їх на відкуп психологам і психіатрам. Тим не менше, багато вчених і досі переконані, що наш випадок у Всесвіті не унікальний і що розумне життя повинно бути закономірною і типовою фазою його еволюції. Ученими в даному випадку рухає не просто ентузіазм сучасної масової культури, а фундаментальний науковий принцип, що отримав назву “принцип Коперника”.
Однак, останнім часом стали набирати силу і прямо протилежні погляди: розумне життя у Всесвіті в кращому випадку – виняткова рідкість, і цілком можливо, що ми з вами – взагалі єдині розумні, в міру наших можливостей, істоти в усьому величезному Космосі. Пов’язано це в першу чергу з так званим silentio universum, або мовчанням Всесвіту, яке ще не так давно називали по-іншому: мовчання Бога.
“Сам у Всесвіті” – так називається стаття Фреда Гірена, журналіста, що пише про проблеми науки, опублікована в американському журналі “First Things”, – назва, котра буквально перекладається як “Першооснови” або, більш вільно, “Вічні питання”. Часопис, який я сьогодні презентую, має цілком виразний профіль – католицький, хоча він орієнтований на широку й не обов’язково католицьку аудиторію. Втім, автор згаданої статті не порушує безпосередньо проблем релігії, одначе її публікація саме в такому журналі не позбавлена сенсу, як це побачимо далі.
Але повернімося до “принципу Коперника”, який лежить в основі впевнености багатьох сучасних учених у широкому розповсюдженні розумного життя у Всесвіті. Ось як він виглядає у викладі Фреда Гірена.
“Ніщо так не окрилює віру в позаземну свідомість, як “принцип Коперника”, ідея про те, що ми не займаємо привілейованого становища у Всесвіті. Багато хто вважає його необхідною аксіомою подальшого успіху наукової діяльности. Наука, кажуть нам, починається з припущення, що ми – типові, а не виняткові. Врешті-решт, ми не можемо науково вивчати щось таке , що існує в єдиному екземплярі. До того ж, як дає зрозуміти історія, Коперник започаткував невмолиму послідовність: найвидатніші мислителі світу припустили, а згодом довели, що Земля не є центром Всесвіту, що Сонце також не є центр, що наша Галактика теж не є центром і, нарешті, що ніякого центру взагалі немає.
Коперник дав нам теорію, необхідну для першого кроку, а Галілео довів її істинність. Айнштайн дав нам теорію, необхідну для останніх кроків, а Едвін Габбл, спостерігаючи далекі галактики, переконав увесь світ”. Едвін Габбл, про якого тут мовиться, – видатний американський астроном, який довів, що наша зоряна система, Галактика – одна з багатьох і що Всесвіт розширюється із усіх точок рівномірно й не має центру. Тим самим Габбл немов завершив революцію, розпочату Коперником. Коперник, як ми пам’ятаємо, поставив під сумнів споконвічну ідею про те, що наша планета є центром Всесвіту. У Коперника, а слідом за ним і в Габбла, мова йшла, звичайно ж, про геометричний центр, і прихильникам релігійних поглядів ніщо не заважало залишатися при думці, що за нами зберігається роль духовного центру. Але для науки це неприйнятне. Життя – природний етап еволюції Всесвіту, і тому воно не може бути унікальним.
У цьому плані типові погляди Роберта Джастров, провідного американського астронома, який вважає, що саме сьогодні ми, можливо, знаходимося на порозі Контакту. Річ у тім, що приблизно тридцять років тому на Землі розпочалося лавиноподібне зростання електронних комунікацій, передовсім телебачення і радіо. Тридцять років – достатній час для того, щоб ці сигнали були помічені розвиненими цивілізаціями у наших найближчих зоряних околицях, і щоб до нас дійшла їх відповідь.
Утім, упродовж усіх цих тридцяти років астрономи також не сиділи склавши руки. Пошуками розумного життя у Всесвіті ось уже 17 років займається інститут SETI у Каліфорнійському містечку Маунтин-В’ю. Абревіатура SETI означає “Пошуки позаземного розуму”. За допомогою системи радіотелескопів у всьому світі інститут веде постійне прослуховування найбільш відповідних зоряних кандидатур у радіусі двохсот світлових років. В обробці результатів цього прослуховування каліфонійським ученим сьогодні допомагають мільйони добровольців у всьому світі, виділяючи для цього певну частину робочого часу своїх персональних комп’ютерів. За кошти, пожертвувані одним із засновників компанії “Microsoft” Полом Алленом і одним з її керівників Найтеном Мірволдом, інститут створює так звану “телескопну систему Аллена”, котра дозволить зробити пошук іще більш чутливим і детальним.
Результати цієї багаторічної праці сьогодні можна охарактеризувати коротким і сумним словом: нульові.
А якщо повернутися до надій Роберта Джастроу і багатьох його колег, то не зовсім зрозуміло, чому наші розумні сусіди по галактиці повинні були чекати виходу в ефір таких шедеврів, як, скажімо, “Поле чудес” або “За склом”, щоб визнати нас рівними собі й повідомити про свою присутність. Судячи з усього, Джастров має на увазі космічні цивілізації, що досягли дещо вищого розвитку, ніж ми: вони спроможні вловити наші сигнали загального користування, але ми поки що можемо отримувати від них тільки такі, котрі призначені спеціально для нас.
Донедавна в наукових колах панував недоречний, як на теперішній погляд, ентузіазм з приводу гаданої багаточисельности братів по розуму: в самій лише Галактиці кількість планет з розумним життям оцінювалася на мільйони. За останні роки ряд астрономічних відкриттів змусив поставитися до цієї цифри з різким скептицизмом. Автори книги “Рідкісна земля” Пітер Ворд і Доналд Бравнлі доходять до висновку, що для виникнення життя, не кажучи вже про розум, планета і її Сонячна система повинна виконувати ряд жорстких умов, поєднання яких виглядає практично унікальним. У їх числі: розташування планети в поясі, де вода залишається в рідкому стані; і всередині поясу газових гігантів, щоб вони не збивали її з орбіти; наявність у неї велетенського і не знаного ніде за межами Землі супутника на зразок Місяця для стабілізації осі обертання; правильне розташування в Галактиці для наявности всіх потрібних будівельних матеріалів; особливий склад земної кори, правильний температурний цикл зірки і ще низку інших.
Та навіть ці жорсткі умови, різко скорочуючи кількість можливих цивілізацій у Космосі, не вирішують проблеми “мовчання Всесвіту”.
Цій споконвічній проблемі вперше надав наукової форми відомий італійський фізик-ядерник Енріко Фермі. 1950 року, сидячи в їдальні лабораторії Лос-Аламос, він накинув на серветці прості підрахунки, згідно з якими цивілізація, що досягла рівня міжзоряних подорожей, обстежує всю Галактику за десятки мільйонів років – термін, котрий може видатися величезним, але у порівнянні з віком самої Галактики – він майже миттєвий. “А якщо це так, – підмітив Фермі з приводу прибульців, – то де ж тоді вони всі?”
У 70-ті роки відразу чотири астрофізики, незалежно один від одного, опублікували праці, в яких надали парадоксові Фермі ще виразнішої форми. Зокрема, один із них, Френк Тіплер, стверджує, що для освоєння Всесвіту навіть не варто вдаватися до пілотованих польотів. Достатньо спорядити кілька експедицій із так званими “автоматами фон Ноймана” – простими роботами, одна з головних функцій яких полягає у самовідтворенні. Прибувши до пункту призначення, вони можуть із підручних матеріалів спорядити звідтіля ще декілька експедицій, і внаслідок цього темпи освоєння космосу з кожним етапом прискорюються, а терміни цього освоєння різко скорочуються навіть у порівнянні з передбаченнями Фермі.
Сформульований таким чином, парадокс Фермі являє собою невмолимий факт, викрутитися від якого практично неможливо. Це визнає навіть співробітник Інституту SETI Сем Шостак. Припустимо, говорить він, що величезну більшість цивілізацій спіткала катастрофа у ході технологічного розвитку. Але навіть якщо вціліли лише одиниці, вони вже давно мали б стукати до нас у двері, а цього чомусь не відбувається.
У спробі обійти парадокс було висунуто нову низку гіпотез. Перша і найпохмуріша, “гіпотеза судного дня”, полягає у тому, що будь-яка цивілізація, що стала на шлях технологічного прогресу, неминуче приречена на загибель від власної руки. Можна також припустити – “гіпотеза зоопарку”, – що ми внаслідок якихось невідомих примх нашого розвитку оголошені чимось на зразок всегалактичного заповідника – про наше існування відомо, але в контакти з нами не вступають, оскільки на клітці написано “Годувати звірів заборонено”. Останнім часом з’явилися також розрахунки, згідно з якими міжзоряні подорожі просто нездійсненні з певних причин економічного, енергетичного або фізіологічного характеру.
Перша з цих гіпотез, на нещастя, легко доводиться математично, але її чомусь не хочеться брати до уваги, другу просто неможливо перевірити, а щодо третьої, то пригадуються авторитетні заяви вчених XIX століття про неможливість літальних апаратів, важчих за повітря. Всесвіт містить достатню кількість енергії для будь-яких мандрівок, потрібно її лише освоїти, а всі фізіологічні перепони можна обійти за допомогою тих самих “автоматів фон Ноймана”, не кажучи вже про далеку цілеспрямовану сигналізацію.
Де ж у такому випадку вихід із цього глухого кута? Він, звичайно ж, просто напрошується, але настільки не в’яжеться з духом науки, особливо з революцією Коперника, що більшість учених продовжує наполягати на продовженні пошуків і вірить, що сьогоднішня їх безуспішність буде з часом пояснена. Тому що альтернатива – це наша унікальність і єдиність як розумної форми життя у всьому Всесвіті.
Параметри Всесвіту сьогодні оцінюються в 40 мільярдів світлових років, а його вік – у 15 мільярдів років. Від припущення, що саме ми становимо все мисляче населення цієї величі, перехоплює подих.
Тим не менше, більш детальний погляд на речі дещо протвережує. Розміри Всесвіту, який виник у результаті так званого “великого вибуху” і постійно розширюється, прямо залежить від його віку. Щодо віку, то яким би гігантським він не здавався, судячи з усього, 15 мільярдів – це мінімальний час, необхідний для виникнення життя, час творення і накопичення в надрах зірок необхідних важких елементів, їх наступного викиду в космос, а пізніше виникнення з цього пилу нового покоління зірок, подібних до нашого Сонця. Іншими словами, весь цей незліченний час і простір являє собою необхідну умову виникнення життя хоча б на одній планеті.
Але якщо все-таки на одній, то революцію Коперника можна вважати такою, що зазнала поразки, і не від релігії, а саме від науки. У книзі астрофізиків Джона Берров і Френка Тіплера “Антропічний космологічний принцип”, на сьогодні вже класичній, сформульовано принцип нашої центральности у Всесвіті. По-перше, Всесвіт є такий, як він є, зі всіма його просторово-часовими параметрами і константами, саме тому, що в ньому є ми і що ми ведемо за ним спостереження. Це положення, яке автори назвали “слабким антропічним принципом”, прийнятне для більшости вчених, хоча багатьом і не подобається, позаяк являє собою “антикоперниківську” єресь. Його достовірність легко перевірити простим розумовим експериментом: якщо хоча б один із багатьох відомих сьогодні параметрів Усесвіту мав трохи інше значення, життя в ньому було би просто неможливе, в ньому не було б спостерігачів, і ні в кого не виникало б жодних питань. Не виключено, що наш із вами Всесвіт – всього лише один із багатьох, але ми з нашими проблемами можливі лише у власному.
Що до так званого “сильного антропічного принципу”, то він передбачає, що Всесвіт у тому вигляді, в якому він існує сьогодні, виник спеціально для нашої у ньому присутности. У такому формулюванні цей принцип явно виходить за рамки науки і втручається у сферу релігії. Як гіпотеза він нічому не суперечить, але науці з ним робити просто нічого.
Утім, навіть “слабкий антропічний принцип” занадто відгонить релігією на смак багатьох. Ми виросли в науковій традиції, котра раз і назавжди вилучила людину із центру світобудови, і її раптове повернення у цей центр видається чимось на зразок зради заповітів Коперника, хоча сам Коперник був, звичайно ж, людиною віруючою. Фред Гірен брав інтерв’ю з цього приводу у провідних сучасних спеціалістів у галузі природничих наук.
“Багатьом ученим не подобається напрям, котрий вказує їм “антропічний принцип”, не просто тому, що він передбачає Бога як легку відповідь, а тому, що він знову обертається єрессю проти Коперникової догми. “Мені здається чимось на зразок гордині вважати, що Бог створив Всесвіт виключно для нас, – сказав космолог Джордж Смут. – Я б, здається, створив Всесвіт, сповнений життя”.
Фізики-теоретики, як, скажімо, Стівен Гокінґ витратили немало енергії на пошуки належного пояснення численних антропічних “збігів”, бачачи червону ганчірку в кожному порушенні “принципу Коперника”. Але ж, вочевидь, повинні бути більш глибокі причини переваги одного принципу над іншим. Сподіваючись їх пізнати, я спитав самого Стівена Гокінґа, що йому найбільше не подобається в “антропічному принципі”? “Людський рід надто незначний, – сказав він мені. – Мені важко повірити, що цілий Всесвіт є необхідною умовою для нашого існування”. Можливо, в тім-то й річ – у фундаментальній відсутности у нього віри в нашу значимість. Ця невіра типова для більшости спеціалістів з природничих наук: “Чому це ми такі важливі? Навіщо витрачати на нас весь цей простір?”
Фред Гірен – автор книги під назвою “Покажіть мені Бога”, із цього, можливо, слід було б почати, хоча це зашкодило б певній детективності сюжету. Книга являє собою збірник інтерв’ю з провідними вченими з приводу їх ставлення до релігії, і розглянута стаття цілком доречна в релігійному журналі, хоча вона ніде не наштовхує нас на думку про неминучість і необхідність релігії прямо – радше опосередковано.
Ідея релігії, а точніше – абсолютного розуму, який лежить у витоках Всесвіту, і спроєктував його до найменших дрібниць заради виникнення розумного життя, викликає у більшости вчених неприязнь. Наука воліє мати справу з гіпотезами, що піддаються перевірці і спростуванню, а гіпотеза Бога такою не є. З погляду ученого, вона заводить нас у порочне коло: якщо Бог створив Усесвіт, то хто створив самого Бога? А якщо Бог існував вічно, то чому б не припустити, що й сам Всесвіт теж існує вічно, від одного “великого вибуху” до іншого, або паралельно з іншими, або один всередині іншого, як бульбашки?
Саме тому багато вчених уникає гіпотез, що наводять на думку про релігію, навіть при їх науковій досконалості. Один із провідних астрофізиків сучасности, недавно спочилий Фред Гойл, все життя не любив теорії “великого вибуху” через наявний у ній натяк на біблійне створення світу, хоча сам термін “великий вибух” придумав саме він. Гойл віддавав перевагу власній теорії “стійкого стану” вічного Всесвіту, в котрої сьогодні практично не залишилося прихильників. За словами Гірена, автор рецензії на книгу “Рідкісна земля” в газеті “Chicago Tribune” завершив її закликом тим паче піклуватися один про одного і про планету, що ми, судячи з усього, унікальні у Всесвіті, а то й єдині. Але подібна мораль аж ніяк не випливає з наукової книги. Людині, яка раптом внаслідок якихось фантастичних обставин опиниться в цілком обезлюдненому універмазі, навряд чи прийде в голову невсипно про нього піклуватися в силу його унікальности і неповторности. Швидше за все, вона просто пуститься берега.
Автори на зразок Фреда Гірена в кінцевому результаті намагаються хитрістю заманити нас на інший берег, куди з науки, за визначенням, немає мосту. Мовчання Всесвіту і мовчання Бога – це все-таки різні речі: мовчать вони, можливо, й однаково, але для зовсім різних авдиторій.
В.Рубцов — кандидат філософських наук, академік Академії космонавтики ім. К.Ціолковського (Росія). Його дисертацію було присвячено філософсько-методологічним аспектам контакту з позаземними цивілізаціями. Автор книжок «Проблема позаземних цивілізацій», Кишинів, 1984 р. (у співавторстві з А.Урсулом), «НЛО й сучасна наука», Москва, «Наука», 1991 р. (у співавторстві з Ю.Платовим). Один зі співавторів збірки «50 років НЛО», Великобританія, 1999 р.
…24 червня 1947 року американський бізнесмен К.Арнольд, пролітаючи на своєму літаку неподалік гори Рейнір у штаті Вашингтон, помітив у небі дев’ять дивних об’єктів. Вісім із них були пласкими дисками, що виблискували в сонячних променях. Їхній рух, за словами очевидця, був дуже дивним, «подібно до блюдця, що ковзає по поверхні води». Арнольд, досвідчений льотчик, визначив їхню приблизну швидкість — 2600 км на годину.
Приземлившись, він розповів про побачене працівникам аеропорту. Історією зацікавилися журналісти, її широко висвітлювала преса. Та позаяк реальних слідів «літаючих блюдець» виявити не вдалося, подібні повідомлення від інших спостерігачів зустріли глузуваннями. Спостереження НЛО віднесли до розряду «національної масової істерії», а сам Арнольд здобув в очах багатьох американців репутацію брехуна й божевільного. Проте до кінця життя він стояв на своєму: «Нехай мене називають ...обманщиком, я ні на хвилину не засумніваюся в тому, що бачив».
Вищеописаний випадок послужив початком полеміки в США, а потім і в інших країнах, про дивні об’єкти в небі, які, коли судити з літописів, легенд, інших джерел минулого, спостерігалися зі стародавніх часів. Правда, у різні часи їх називали по-різному — небесні знамення, небесні перлини, літаючі тарілки, нерозпізнані літаючі об’єкти, аномальні атмосферні явища... Але суть не змінювалася. У небі над головами очевидців з’являлися незвичайні рухомі утворення не схожі ні на що земне.
Після випадку з Арнольдом різноманітні наукові й аматорські організації почали збирати свідчення. Так, учасники американського дослідного проекту «Синя книга» лише за місяць 1951 року одержали 326 таких повідомлень. До речі, сам термін НЛО замість «літаючих тарілок» (англійською UFO) запропонував саме керівник цього проекту Е.Руппельт. Цікаво, що залежно від ситуації у світі, кожній новій «хвилі» спостережень НЛО давали нові пояснення: міражі, атмосферні явища, оптичні ілюзії, таємні винаходи супротивника, позаземні апарати.
Досліджувати ці об’єкти було складно, бо відправною точкою для аналізу були не вони самі, а суб’єктивні показання очевидців. Масиви даних містили інформацію настільки різного ступеня достовірності та якості спостереження, що були всі підстави вважати значну їх частину «шумом» або «сміттям». І все-таки в середині шістдесятих років керівництво ВПС США вирішило залучити до досліджень учених, котрі розставили б усі крапки над «і». Керівником теми «Наукове дослідження нерозпізнаних літаючих об’єктів» із фінансуванням майже в півмільйона доларів став авторитетний американський фізик Е.Кондон.
Два роки комісія вивчала одержані повідомлення. Основний висновок її звіту проголошував: «НЛО не загрожують національній безпеці США і не є космічними кораблями позаземних цивілізацій. …протягом 21 року вивчення НЛО не отримано нічого, що могло б збагатити науку. …вивчення доступної нам інформації змушує нас дійти висновку, що подальші широкі дослідження НЛО, найімовірніше, не можуть бути виправдані надією на розвиток науки».
Крапка? Ні. Робота комісії Кондона задовольнила далеко не всіх. Коли через кілька років членів Американського астрономічного товариства запитали: «Чи заслуговує проблема НЛО серйозного вивчення?», 23% з півтори тисячі опитаних відповіли «так!». Ще 30% — «імовірно», 27% — «не виключено». А 62 астрономи описали свої власні спостереження НЛО! Відтоді й досі для вивчення цієї проблеми ще не раз утворювали центри й комісії, проекти й комітети, проходили симпозіуми й конференції в різних країнах світу.
Первинну класифікацію НЛО зробив Дж.А.Гайнек, який протягом двадцяти років був консультантом американських ВПС із проблеми НЛО. Він умовно розділив усі спостереження на дві групи — «близькі», коли об’єкт на відстані менше 150 метрів від спостерігача, і «далекі». «Далекі» поділяються на три групи: «Денні диски», типу бачених Миколою Реріхом у Гімалаях, «Нічні вогні», що спостерігалися зокрема 1981 року в долині Хессдален у Норвегії, та радарно-візуальні спостереження, приміром, проліт світних об’єктів над рівнинами Східної Англії 1956 року, зафіксований трьома різними радіолокаторами військово-повітряної бази неподалік Лейкенхіта.
Проте серед широкої публіки найпопулярнішими стали розповіді про контакти з «пілотами» НЛО — «зеленими чоловічками», велетнями у сріблистих скафандрах тощо. У США є навіть так звані групи підтримки «контактерів». Однак ані дещиці нового знання «контактери» так і не дали. До найменш надійних даних слід віднести й чутки про те, що американські військові мають у своєму розпорядженні цілі або зруйновані при падінні нерозпізнані літаючі об’єкти, а також тіла гуманоїдів.
Американський учений Жак Валле поставив у центр своїх досліджень статистичну обробку повідомлень про НЛО. Йому вдалося виявити певні закономірності в розподілі кількості повідомлень залежно від часу доби, щільності населення, соціально-демографічних характеристик очевидців тощо. Скажімо, з урахуванням потенційної кількості спостерігачів піків спостережень припадає на четверту годину ранку. Робляться також спроби використовувати для досліджень комп’ютерні розпізнавальні програми.
Нині є кілька гіпотез. Перша, так звана природна, пояснює феномен НЛО як комплекс фізичних явищ: оптичних і, можливо, плазмових. Суб’єктивістська описує його як сучасний міф, тобто як обман зору, помножений на реалії космічної епохи. Штучна стверджує, що НЛО — це літальні апарати, земні чи позаземні. Прихильники останньої, об’єктивістської, до котрих належить і Володимир Рубцов, збирають інформацію про аномальні явища відособлено від теоретичних концепцій. На його думку, аби з’ясувати істину, потрібно поступово пояснювати й вичленовувати різні класи повідомлень.
Своєрідним результатом усіх цих досліджень стала книжка «П’ятдесят років феномена НЛО», випущена в Англії та перевидана в Австралії і Японії. Вона, написана фахівцями різних країн із найрізноманітніших позицій, охоплює різні аспекти проблеми. Є тут і стаття В.Рубцова, що називається «Радянська уфологія в людському ракурсі». Як відомо, за часів СРСР тема НЛО мала відтінок певного інтелектуального дисидентства.
Отже, що дала нам піввікова історія наукових (і не зовсім наукових) досліджень (і псевдодосліджень) фахівців (і ентузіастів)? По-перше, масив із сотень тисяч неоднорідних емпіричних даних із більш як 130 країн світу, який, за деякими оцінками, становить від 1 до 10% усіх спостережень. Тут є описи, підтверджені даними радарів, а також фото-, кіно- й відеоматеріали. По-друге, той факт, що проблему, по суті, ще навіть не поставлено відповідно до її природи — у єдності її фізичного, соціального та психологічного аспектів.
Ситуація, на думку В.Рубцова, може змінитися тільки якщо зросте кількість випадків із реальними фізичними наслідками для людства. Або наша космічна техніка «наштовхнеться» на цей феномен у процесі свого функціонування.
Проблема викликає інтерес
Ю.Платов — кандидат фізико-математичних наук, провідний науковий працівник інституту земного магнетизму, іоносфери й поширення радіохвиль Російської академії наук (ІЗМІРАН). У 1978—96 роках був заступником голови експертної групи АН з питань аномальних явищ, брав участь в організації аналізу цих явищ.
«Жителі Петрозаводська стали свідками незвичайного природного явища. 20 вересня близько четвертої години ранку на темному небі раптом спалахнула величезна «зірка», що імпульсно посилала на Землю снопи світла. Ця «зірка» повільно рухалася до Петрозаводська і, розлігшись над ним у вигляді величезної «медузи», повисла, осипаючи місто безліччю тонесеньких променевих цівочок, які справляли враження зливи». Так виглядав опис феномена, надрукований 23 вересня 1977 року в «Известиях».
Що це було? Питання цікавило не лише пересічних обивателів. Його було поставлено й в офіційних зверненнях на адресу президента АН СРСР, що надійшли з ряду суміжних із СРСР держав Північної Європи. Там також спостерігали петрозаводське «диво»! До того ж спільнота була вже схвильована іншими публікаціями про подібні явища й лекціями вітчизняних уфологів Ф.Зігеля й В.Ажажа.
Таким чином «петрозаводський феномен» став формальним приводом для включення в державний план НДР з оборонної тематики на 1978 рік незвичайної комплексної науково-дослідної роботи. Називалася вона так: «Дослідження аномальних атмосферних і космічних явищ, причин їх виникнення та впливу на роботу військово-технічних засобів і стан особового складу». В СРСР стартувала державна програма вивчення феномена, яка тривала безперервно 13 років.
Вона включала дві теми. «Сітка МО» — дослідження аномальних атмосферних і космічних явищ і їх впливу на функціонування військової техніки та стан особового складу (Міністерство оборони) і «Сітка АН» — дослідження фізичної природи й механізмів розвитку аномальних атмосферних і космічних явищ (Академія наук). Для зменшення суспільного резонансу вирішили зробити ці дослідження закритими. Тим паче, що військові не виключали можливість використання деяких імовірних властивостей НЛО — відсутність радіолокаційного контрасту, висока маневреність тощо — у своїх інтересах.
В СРСР створили відразу два центри досліджень НЛО — військовий і академічний. У кожного з них були свої джерела даних, цілі роботи, організації-виконавці й начальники. Керівником «академічного» напряму досліджень призначили академіка В.Мігуліна, директора Інституту земного магнетизму, іоносфери й поширення радіохвиль АН СРСР.
Відповідно до директиви Генштабу у військах розгорнули унікальну за масштабністю роботу, задіяли величезний спостережний потенціал Радянської Армії. По суті, кожен військовий ставав одним із потенційних виконавців програми, оскільки в разі спостереження якогось незрозумілого, незвичайного, неординарного явища він мусив доповісти про побачене у письмовому вигляді за встановленою формою та передати матеріали начальству. Можна сказати, що ця директива на 13 років поставила армію в режим масового чергового спостереження за аномальними явищами в місцях дислокації військових частин на всій території СРСР.
І що ж? По-перше, з’ясувалося: ефекти «петрозаводського феномена» визначалися особливостями запуску радянського штучного супутника Землі «Космос-955». Про це неоднозначно свідчили знімки, зроблені автоматичною фотокамерою, яка, відповідно до міжнародної наукової програми, фотографувала в цей період північне сяйво. Вони запам’ятали розвиток подій: спочатку з’явилася світна точка — факел ракетного двигуна, потім — «світловий конус», а ще за хвилину — промениста «медуза».
— Зафіксоване утворення світної ділянки збігається з моментом виходу ракетоносія супутника з зони земної тіні, — говорить Юлій Платов. — А розвиток променистої структури — із моментом проходження ракетою межі турбопаузи, вище якої розліт продуктів згоряння відбувається практично без гальмуючої дії атмосфери. Медузоподібна форма хмари, що особливо вразила очевидців, з «вигнутими» променями, тобто струменями газопилового сліду, пов’язана зі специфікою роботи двигуна ракети й ракурсом спостереження.
Надалі практично всі масові нічні спостереження НЛО однозначно ідентифікували як ефекти, що супроводжували запуски ракетно-космічної чи випробування авіаційно-космічної техніки, навіть коли їх спостерігали за тисячі кілометрів від місця старту. Основний механізм розвитку таких явищ — розсіювання сонячного світла на газопиловій хмарі, утвореній із продуктів згоряння палива. Особливо ефектно це виглядало в сутінкових умовах, коли траса ракети проходила в ділянці, освітленій Сонцем, а спостерігач перебував на «нічному» боці Землі. Залежно від умов, конфігурація газопилового сліду ракети та його розміри могли змінюватися в дуже широких межах.
Приміром, масове спостереження НЛО вночі з 14 на 15 червня 1980 р. на території європейської частини Росії було пов’язано з запуском ШСЗ «Космос 1188». Подібні явища викликали й запуски ШСЗ «Метеор-2» (1981 р.), «Молния-1» (1982 р.), «Космос 1581» (1984 р.) й іншими. У низці випадків спостереження були пов’язані з запусками балістичних ракет як наземного, так і морського базування. До речі, такі явища досить регулярно спостерігалися й на Канарських островах, вони супроводжували випробувальні пуски ракет з американських підводних човнів.
Другим класом явищ, які очевидці вважали НЛО, був запуск балонів, призначених для дослідження атмосфери й метеорологічних спостережень. Іноді ці об’єкти викликали тривогу військ ППО. Приміром, радянський літак, що патрулює кордон із Китаєм у районі Забайкалля, виявив 3 червня 1982 року незвичайний об’єкт кулеподібної форми, приготувався його атакувати, але об’єкт несподівано зник. Перевірка показала: це були метеозонди, що незвичайно високо піднялися й роздулися.
Курйозний випадок стався 5 жовтня 1983 року в розташуванні однієї з дивізій ракетних військ стратегічного призначення, дислокованої в районі українського міста Хмельницький. Тоді як на небі з’являлися, зникали і знову з’являлися незвичайні, схожі на дирижабль яскраві світні об’єкти, на пульті управління КП спалахнув контрольний транспарант, який свідчив про несправність у системі запуску ракет. Командир дивізії зв’язав цей збій у системі з появою світних об’єктів саме над розташуванням частини, тож терміново доповів про нього на КП Генерального штабу.
Прибула тієї ж ночі комісія з’ясувала: джерелом аномальних світлових явищ був авіаційний полігон у білоруському Поліссі за 400 км від місця спостереження. Там виконували вправи з постановки освітлювальних авіаційних бомб. Їх скидали на парашутах із висоти близько 10000 метрів, що забезпечувало достатню освітленість великої території протягом 5—7 хвилин. Саме ці світлові ефекти в нічному небі над білоруським авіаційним полігоном і спостерігали військовослужбовці ракетної частини, розташованої за 400 км на південь. Це був дуже рідкісний атмосферний ефект надрефракції.
Заради справедливості слід відзначити: були й непоясненні феномени. Приміром, ряд аварій із літаками, що базувалися на аеродромах Борисоглібського авіавузла (Воронезька область) у період 1984—87 років. Справді, у кількох випадках у зонах аварійних польотів спостерігалися якісь невідомі об’єкти, помічені й пілотами з кабін літаків. Вони фіксувалися й на екранах аеродромних радіолокаційних станцій. Досі немає єдиної думки про те, що то були за об’єкти і яку роль вони відіграли в тих аваріях.
Загалом можна сказати, що близько 98% спостережень НЛО над СРСР пояснювалися саме техногенними явищами. Проте запропоновані моделі не єдино можливі. І для побудови повної картини необхідна розробка гіпотез, настільки ж різноманітних, як і самі явища. Їх дослідження мають безсумнівний науковий і прикладний інтерес. Проте найпопулярніше пояснення НЛО як прояви діяльності позаземних цивілізацій навряд чи серйозне — за весь час спостережень не було зареєстровано жодного випадку посадки НЛО чи контакту з ним.
Нині у РАН ще приходять окремі повідомлення про спостереження НЛО, але роботи з дослідження аномальних атмосферних явищ практично не ведуться.
Цей шанс не дорівнює нулю!
Доктор Танака — професор університету Gifu (Японія) — працює на факультеті електроніки й комп’ютерної техніки. Відомий фахівець у галузі математичної фізики, кількаразовий учасник наукових конференцій із цієї тематики.
— Я привіз у Харків свою статтю з аналізом незвичайної історії, виклад якої я знайшов у стародавній книзі, виданій 1825 року в Японії, — розповідає пан Танака. — Її першоджерело — стародавній рукописний манускрипт, на жаль, не збережений до нашого часу. Історію ілюстровано малюнками очевидців події. На них зображено жінку та якийсь апарат або човен, у якому вона прибула до узбережжя. Форма цього човна навдивовижу нагадує сучасні зображення НЛО у вигляді двоопуклої лінзи з «ілюмінаторами» по колу. У Японії плавальних засобів, які хоча б віддалено нагадували цей апарат, тоді не було.
Свідки розповідають: прибула жінка не була японкою ні за зовнішністю, ні за одягом. Вона весь час посміхалася. На голові в неї було довге волосся. У руках жінка тримала ящик, до якого нікому не давала доторкнутися. На малюнках також зображено загадкові значки чи написи, що прикрашали апарат усередині, які досі не розшифровано. Через короткий час жінка знову ввійшла в нього, і він залишив узбережжя. Що це? Один із міфів про заселення японських островів? Чи бувальщина про НЛО?
Наукова діяльність, як на мене, дуже схожа на складання мозаїки, з якої формується картина нашого світу. Вчені копітко намагаються знайти нові деталі, спроможні її доповнити. А деталі аномальних явищ типу НЛО залишаються наче поза цією мозаїкою, обабіч неї. Вони не дотичні з сучасною наукою. Можливо, це деталі якоїсь зовсім іншої мозаїки? На мій погляд, проблеми такого типу — своєрідний тонізуючий напій для інтелекту. Наука не повинна бути занадто логічною. По-моєму, якийсь шанс на стикування різних мозаїк усе-таки є. Він не дорівнює нулю!